Психопатія і психопати у моєму житті… Досвід спілкування із психопатами з кримінальними схильностями // Ч. I

«Злочинна людина» чи психопат?

Наприкінці 1960-х – початку 1970-х років я студіював у спеціалізованому юридичному навчальному закладі системи МВС УРСР за фахом «оперативно-розшукова діяльність по лінії кримінального розшуку».  Діапазон правових дисциплін, які довелося вивчати, був широкий, але моїми улюбленими предметами були кримінальне право, криміналістика, кримінологія та судова психіатрія.

В процесі навчання я і познайомився з працями Чезаре Ломброзо, видатного італійського судового психіатра і кримінолога, родоначальника антропологічного напряму у кримінології та кримінальному праві.

Чезаре Ломброзо (італ. Cesare Lombroso, 6 листопада 1835, Верона, Австрійська імперія – 19 жовтня 1909, Турин, Італія) – італійський психіатр, викладач, родоначальник антропологічного напряму в кримінології та кримінальному праві, основною думкою якого стала ідея про природженого злочинця.

«Він був природженим колекціонером і азартно віддавався цьому заняттю, нехтуючи, втім, систематизацією накопиченого. Куди б він не йшов, з ким би не спілкувався, в яких би наукових дискусіях ні брав участь, в містах і в селах, в тюрмах і за кордоном – усюди він збирав і вивчав те, чим не цікавилися інші, і таким чином накопичив чимало дивовижних речей, справжня цінність яких була неясна навіть йому самому; проте всі вони в його свідомості так чи інакше пов'язувалися з уже виконаними або прийдешніми дослідженнями. Йому надсилали черепа, мізки, скелети, фотографії злочинців, безумців і епілептиків і зразки їх робіт, а також графіки і схеми, що наочно представляли кримінальний розвиток Європи» [2].

Так, за описом Джини Ферреро, складалася «матеріальна основа» кримінальної антропології – науки, основоположником і головним теоретиком якої став її батько, професор судової медицини Туринського університету Чезаре Ломброзо.

Спираючись на багатий фактичний матеріал (довгий час Ломброзо займав пост директора психіатричної клініки в Пезаро і за службовим обов'язком часто спілкувався зі злочинцями, яких привозили на огляд), він одним з перших в кримінологічній практиці став застосовувати метод антропометричних вимірів: згідно Ломброзо, за зовнішнім виглядом людини – форми обличчя, розрізу очей, форми носа і ін. – з достатнім ступенем впевненості можна визначити, чи володіє ця людина злочинними нахилами. На основі виділених ознак можливо, як вважав Ломброзо, не тільки виявити «злочинний елемент» суспільства в цілому, але і розрізняти між собою типи злочинців, як-то: вбивці, злодії, ґвалтівники, шахраї та інші.

Свої перші антропометричні дослідження Ломброзо зробив на початку 1860-х, коли був військовим лікарем і брав участь в кампанії по боротьбі з бандитизмом у південних областях Італії. Зібраний Ломброзо великий статистичний матеріал послужив важливим внеском в розвиток соціальної гігієни, кримінальної антропології, а в найближчій перспективі і соціології злочинності.

Також варто зазначити, що Чезаре Ломброзо одним з перших почав систематичне дослідження злочинців, спираючись на строго зафіксовані антропометричні дані, які визначав за допомогою «краніографа» – приладу для вимірювання розмірів частин обличчя і голови. Результати він опублікував у книзі «Антропометрія 400 правопорушників» (1872).

Ломброзо належить теорія так званого «природженого злочинця», згідно з якою злочинцями не стають, а народжуються. Ломброзо оголосив злочин природним явищем, подібним народженню або смерті. Зіставляючи антропометричні дані злочинців з ретельними порівняльними дослідженнями їх патологічної анатомії, фізіології і психології, Ломброзо висунув тезу про злочинця як особливий антропологічний тип, розвинену ним потім в цільну теорію («Злочинна людина», 1876), прийшовши до висновку, що злочинець – це дегенерат, який відстав у своєму розвитку від розвитку людства. Він не може загальмовувати свою злочинну поведінку, тому найкраща стратегія суспільства щодо такого «природженого злочинця» – позбутися від нього, позбавляючи волі або життя.

Ця теорія була вороже зустрінута як більшістю криміналістів, що спиралися в своїй діяльності на систему права, що сходить до античності, так і біологами і антропологами, які побачили в ній замах «профана-криміналіста» на систему знань в областях науки, йому недоступних внаслідок нестачі «профільної» освіти. Особливо різкій критиці теорію Ломброзо піддали представники французької соціологічної школи (Г. Тард, Г. Лебон, С. Сигеле і ін.), які розробили основи вчення про психологію мас. Так, Г. Тард обсипав Ломброзо докорами і насмішками – при цьому часто не приводячи доказів на підтвердження своєї точки зору.

Багато в чому негативне ставлення до теорії Ломброзо пояснювалося тим, що в ній вбачали розвиток «розмірковувань» френологів і фізіономістів – представників двох напрямків, що панували в судовій медицині і психології у XVIII – першій половині XIX століття. Фізіогноміка стверджувала, що мотиви поведінки людей можна встановити за рисами їхніх облич (засновником цього напрямку був І.К. Лаватер (1741-1801). Що стосується френологістів, серед яких найбільш відомі Ф.Й. Галль (1758-1828) і його учень Й.К. Шпурцхейм (1776-1832), вони виводили властивості людської особистості, її творчий потенціал і нахили з будови черепа.

Зрозуміло, в роботах Ломброзо можна виявити вплив обох напрямків, перш за все френології (на Галля, «першого справжнього криміналіста», він неодноразово прямо посилається), проте цей вплив – та сама крайність, за якою не розглянули піонерського значення праць Ломброзо, визнаних сьогодні «першими ластівками» наукової кримінології. Спираючись на теорію Ломброзо, гарвардський антрополог Е. Хутон в 1930-і роки розробив криміналістичний метод, який отримав назву методу типажу тіл. Десятиліттям пізніше інший американський антрополог У. Шелдон висунув теорію соматотипів і склав на її основі так званий «індекс злочинності», що дозволяв за антропометричними ознаками судити, чи потребує той чи інший важкий підліток пильної уваги правоохоронних органів; теорія Шелдона заклала криміналістичні основи профілактики злочинів.

У радянській період термін «ломброзіанство» був широко поширений для позначення антропологічної школи кримінального права – одного з напрямків в буржуазній теорії права (відповідно до критеріїв класового підходу). Особливій критиці було піддано вчення Ломброзо про природженого злочинця. На думку радянських юристів воно суперечило принципу законності в боротьбі зі злочинністю, мало «антинародну і реакційну спрямованість, оскільки засуджувало революційні дії експлуатованих мас». При такому свідомо упередженому, ідеологізованому підході, поза увагою залишалися заслуги Ломброзо в дослідженні першопричин екстремістських форм соціальної боротьби, що знаходили своє вираження в політичному тероризмі, а в більш загальному плані – в політичній злочинності.

На мій же погляд, найбільш цінну частину наукової спадщини Ломброзо складають якраз дослідження по соціології політичної злочинності: «Політична злочинність і революція» (Il delitto politico e le rivoluzioni, 1890), «Анархісти. Кримінально-психологічний та соціологічний нарис» (Gli anarchici. Studio di psicologia e sociologia criminale, 1895). Феномен політичної злочинності, поширеної в Італії на рубежі XIX і XX ст. в формі анархістського тероризму, Ломброзо досліджував під кутом зору індивідуальної свідомості політичного злочинця – особистості, жертовно відданої утопічному ідеалу соціальної справедливості. Типовими представниками політичного тероризму в Росії були Бакунін, Кропоткін, Засулич та члени «Народної Волі». Слід також згадати, що анархізм теж був поширений в Росії. Більше того, ударна сила більшовиків – балтійські моряки – були анархістами!

Політична злочинність, замаскована політичними гаслами «соціальної справедливості», і політичний тероризм, під назвою «диктатура пролетаріату», на десятиліття стали формою державного правління в СРСР! Червоний терор, масові репресії, ГУЛАГ, колективізація і Голодомор – все це чітко підтверджувало як теорію Ломброзо про «злочинну людину», так і тезу, що людина і грішна і порочна від народження!

Крім того, Ломброзо вважав білу расу вищою над іншими, що давало підстави радянським юристам звинувачувати його у расизмі і фашизмі.

Щоб замаскувати свій підвищений інтерес до теорії Ломброзо (більше того, поділяння його поглядів на природжену злочинність людини та політичну злочинність), я спеціально вибрав тему курсової роботи «Психологія доказів у судовому процесі». Це, по-перше, надавало мені можливість ознайомитися з усіма доступними творами Ломброзо, які були у бібліотеці учбового закладу [3]. А по-друге, надавало можливість у великому обсязі цитувати витяги з його робіт (особливо з «Психология доказательств в судебном процессе, 1905), паралельно з використанням витягів із судових виступів таких видатних дореволюційних російських юристів, як Ф.Н. Плєвако і А.Ф. Коні. Це відволікало пильність викладача від цитованих уривків з робіт Ломброзо і підвищувало оригінальність курсової роботи.

Плєва́ко Фе́дір Ники́форович (13 (25) квітня 1842 — 23 грудня 1908 (5 січня 1909)) — відомий російський адвокат, судовий оратор, винахідливий адвокат, вигравав складні та заплутані справи.

Анато́лій Федорович Ко́ні (28 січня (9 лютого) 1844, Санкт-Петербург — 17 вересня 1927, Ленінград) — російський юрист, громадський діяч і літератор, дійсний таємний радник, член Державної ради, почесний академік Петербурзької АН (1900). Професор Петербурзького університету (1918—1922). Видатний судовий оратор.

Обрана мною стратегія повністю виправдала себе! Я не тільки отримав у бібліотеці названі у посиланнях роботи Ломброзо, але і отримав п’ятірку за курсову роботу, яка була названа в числі кращих по використанню джерел з криміналістики та кримінального права.

***

А з психопатією я познайомився при студіюванні курсу судової психіатрії. На той час психопатію відносили до «Асоціального розладу особистості» (АРО) та вважали психічним захворюванням, яке виліковується. Особливостями цієї хвороби вважали патологічну брехливість, егоїзм, безсоромність, агресивність і безжальність, неспроможність до визнання своїх помилок і розкаяння. Як бачимо, основні особливості психопатії визначалися (і діагностувалися) ще на початку 1970-х років, але вважалося, що психопатія, як і деякі інші психічні хвороби, піддається лікуванню. Рецидивну ж злочинність пояснювали не психопатію, а «залишками пережитків капіталізму у свідомості».

Практична зустріч зі світом психопатів…

Під кінець третього року навчання я був атестований на посаду «інспектор кримінального розшуку», отримав офіцерське звання і був направлений на практичну роботу в один із підрозділів кримінального розшуку в місті Києві. Тепер я поєднував подальше навчання з практичною роботою. Як казали досвідчені оперативники: «Теорія без практики мертва і не має сенсу».

Робота оперативника про розкриттю злочину та встановленню осіб, що вчинили злочин – це щоденне спілкування з людьми, отримання інформації та аналіз інформації. Документування показань потерпілих та свідків на місці злочину; аналіз речових доказів і свідчень; висунення версій щодо причетних до здійснення злочину; отримання інформації від агентури і довірених осіб в кримінальному середовищі; розвідувальні бесіди з представниками кримінального світу; аналіз усієї зібраної інформації і, нарешті, бесіди з підозрюваними у вчиненні злочинів…

Перше з чим я зіткнувся у практичній роботі, і до чого досить довго не міг звикнути, це патологічна брехня і абсолютна безсоромність у брехні!

Людина сидить навпроти мене, дивиться мені в очі і бреше, відповідаючи на задані запитання. Я вже знаю, що людина бреше, але виду не подаю і прошу людину викласти це на папері. Вона спокійно пише… Читаю, прошу підписати пояснення. Спокійно підписується. Я аргументовано спростовую брехню, уважно спостерігаючи за реакціями співбесідника. А реакції практично відсутні! У нього не червоніють вуха, він не блідне, у нього не бігає погляд і не тремтять руки… Він дивиться мені в очі і розповідає чергову брехню. До речі, про очі. Практично у всіх представників кримінального світу та людей з кримінальними схильностями, з якими мені доводилося стикатися, були або «порожні очі», тобто очі, які нічого не виражали – очі без почуттів, або так звані «порочні очі». Найчастіше «порочні очі» були у шахраїв та проституток.

Написавши чергове брехливе пояснення, яке я спростовую, співбесідник не соромиться і не кається. Він висуває чергову брехню… Бували випадки, коли за декілька годин бесіди я отримував до десятка письмових версій. І всі вони були різними, і всі вони були брехливими. І тільки коли криміналістичні докази, наприклад, відбитки пальців з місця скоєння злочину, або письмові показання спільника по злочину, вказували на винність підозрюваного, він погоджувався дати правдиві свідчення. Хоча пам’ятаю випадки, коли навіть при очній ставці злочинці продовжували брехати і заперечувати свою участь у вчиненні злочину.

За п’ять років роботи в кримінальному розшуку я мав тисячі контактів з особами, яких можна класифікувати, як психопатів. Люди різного віку, від дітей 11-12 років до рецидивістів 45-50 років, за плечима яких було по 4-5 судимостей за різні кримінальні злочини.

Ще одним спостереженням було те, що дорослі злочинці, з якими мені доводилося спілкуватися, не боялися повертатися у місця позбавлення волі – виправно-трудові колонії. Покарання їх нічому не вчило. Іншими словами, відбуте покарання і навіть страх нового покарання не обмежувало вчинки людей в тій мірі, в якій це властиво звичайним людям. Тепер мені зрозуміло, що перебування серед психопатів було для них більш природним, ніж перебування серед нормальних людей. Тобто, психопат в середовищі психопатів відчував себе набагато комфортніше, ніж серед людей.

***

Дітьми і підлітками у віці до 14 років опікувалися дитячі кімнати міліції, у яких на посадах «інспектор дитячої кімнати міліції» працювали жінки – офіцери міліції – з педагогічною та юридичною освітою. Вони брали на оперативний облік так званих «важких дітей» / дітей «з неблагополучних сімей», вели з ними профілактичну роботу або через комісію по справах неповнолітніх при райвиконкомах направляли їх в спеціальні школи-інтернати закритого типу. По досягненню 14-річного віку підлітків або знімали з обліку в ДКМ, якщо вважали, що вони змінили свою асоціальну поведінку, або передавали на оперативно-профілактичний облік інспекторам кримінального розшуку для подальшої виховної роботи з ними.

З парою десятків таких підлітків (хлопців і дівчат) довелося працювати і мені. Можу сказати, що переважна більшість з них проявила свою асоціальну поведінку, тобто видову приналежність до психопатів, вже у ранньому віці. З переданих мені справ я дізнався, що вже у віці 5-6 років ці особи відзначалися постійною брехливістю; безсоромністю; домашніми крадіжками та крадіжками у дитячому садку, а потім у школі; підвищеною агресивністю до молодших за себе та слабших; безжальністю в бійках; жорстоким ставленням до іграшок - відривання рук, ніг, голови у ляльок; жорстокістю до бездомних тварин (від стрільби з рогаток по кішкам і маленьким собакам доходило до утоплення чи повішення кошенят та кішок). У профілактичних бесідах, які проводилися з ними, вони або заперечували інформацію щодо своєї поведінки або нахабно брехали, не соромлячись, коли їх викривали на брехні.

***

Підсумовуючи, можу стверджувати, що я постійно спостерігав у людей з кримінальними схильностями саме ті 12 ознак психопата, які подає Роберт Хайер у своїй книзі «Без совісті: Лякаючий світ психопатів серед нас»:

1. Емоційні й міжособистісні особливості психопатів

• балакучість і поверховість;
• егоцентричність і претензійність;
• відсутність почуття провини й жалю;
• відсутність емпатії (співчуття, співпереживання);
• підступність і схильність до маніпулювання оточуючими;
• поверховість емоцій.

2. Особливості соціальної поведінки психопатів

• імпульсивність (відсутність внутрішніх гальм);
• слабкий поведінковий контроль;
• потреба у психічному збудженні;
• безвідповідальність;
• проблемна поведінка в дитинстві;
• антисоціальна поведінка в дорослому житті.

***

Таким чином, у процесі практичної роботи я спостерігав багато осіб, яких можна класифікувати як психопатів. На згадку подаю ряд прикладів, які дотепер запам’яталися…

Зоря, 11-літній «рецидивіст»

Красти почав ще у дитячому садку, коли йому було 5 років. Крав цукерки, іграшки, крав будь-які речі, які йому сподобалися… За крадіжки його били батьки, били одногрупники у дитсадку. Але це абсолютно не впливало на його поведінку, не зупиняло від крадіжок. Свої патологічні звички красти Зоря переніс у школу. Знову його били батьки, знову його били однокласники… Але він продовжував красти. Крав велосипеди, залишені без нагляду, крав продукти в магазинах, крав речі на пляжі… Врешті-решт його поставили на облік в дитячій кімнаті міліції.

Зоря був маленьким і худеньким, тому міг вільно пролізти у кватирку. Познайомившись із дорослими злодіями-домушниками, він здійснив з ними невстановлену кількість зухвалих квартирних крадіжок. Дорослі злодії підсаджували його до відкритої кватирки приміщення на першому поверсі, Зоря знаходив гроші, які хазяї наївно ховали від злодіїв у білизні, що лежала у шафі, а також жіночі прикраси з дорогоцінних металів, і спокійно покидав квартиру тим же шляхом, як і потрапляв до неї. Якщо ж перед вікном в цей час випадково знаходилися дорослі, то він виходив через двері, відкривши замки зсередини.

На той час інспектори дитячої кімнати міліції вважали Зорю «морально божевільним» (за визначенням Ломброзо). При розмові з інспектором ДКМ Зоря зухвало хизувався своїми крадіжками і абсолютно не боявся, що його відправлять у спеціальну школу-інтернат.

Коли йому виповнилося 11 років, то він почав красти в магазинах. Зоря міг годинами вичікувати, спостерігаючи за службовим входом у продовольчий магазин, поки не випаде сприятливий момент непомітно прослизнути всередину. У підсобному приміщенні він знаходив місце, щоб сховатися до закриття магазину. Потім влаштовував бенкет із смакоти, збирав кульок здобичі на майбутнє і спокійно дочікувався ранку, щоб покинути магазин.

Одного разу Зоря був спійманий на гарячому і відправлений до райвідділу міліції. Але за кримінальним законодавством він був непідсудний і справа закінчилася тим, що його нарешті відправили до спецшколи закритого типу на вул. Білецький. 

Немає сумніву, що він виріс у професійного злочинця.

Людмила С-вич, як суцвіття пороків

Вона народилася на Куренівці, у простій радянській робітничій сім’ї. Проживала сім’я у двокімнатній квартирі багатоповерхового будинку на вул. Фрунзе (нині вул. Кирилівська). Її батьки працювали на взуттєвій фабриці. Батько випивав… Мати теж випивала… Жінки спиваються набагато швидше за чоловіків. Тож не дивно, що вже у дев’ятирічному віці Людмила мала батьків-п’яниць. В школі Людмила вчилася на трійки. Неблагополучну сім’ю поставили на облік у дитячій кімнаті міліції. Коли Людмилі було 11 років, то мати під час чергового запою повісилася у ванній. Батько часто приводив додому «товаришів по чарці», з якими знайомився у горілчаному відділі «Гастроному», що знаходився на першому поверсі їхнього будинку, скидаючись «по рублю» на пляшку горілки.

По оперативним даним, отриманим з кримінального світу, у 12-річному віці Людмила мала інцест з батьком. Інспектор дитячої кімнати міліції відвезла Людмилу на обстеження до гінеколога. Він підтвердив, що дівчина вже має сексуальні контакти! На бесіді з інспектором, Людмила розповіла, що вона була зґвалтована невідомим «товаришем по чарці», коли батько бігав за пляшкою, залишивши її наодинці з чужим чоловіком. Правдивість жодної з цих версій перевірити не було можливості. Інспектор підготувала документи на перевід Людмили до спеціальної школи закритого типу, куди направляли так званих «важковиховуваних підлітків», але Комісія по справах неповнолітніх при Подільському райвиконкомі забракувала документи, оскільки не було якихось характеристик і довідок. А тут несподівано захворіла інспектор дитячої кімнати, яка опікувала Людмилу і питання з її переводом у спецшколу «зависло» у повітрі.

Для повноти картини слід відзначити, що в Людмилі рано прокинулася і оформилася жіночість. У свої тринадцять вона виглядала років на сімнадцять. Симпатичне обличчя, довге волосся, виразні груди, стрункі ноги… За оперативними даними вона постійно вступала у сексуальні контакти як з юнаками, так і з чоловіками набагато старшими за себе.

Тут ми вже маємо справу з морально помішаною, вродженою повією, яка підпадала під визначення дане Ломброзо у роботі «Женщина-преступница и проститутка» (1902),  де він розглядає зв’язок, який існує між проституцією і злочинністю.

«Тотожність злочинця і повії в анатомічному і психологічному відносинах настільки повна, наскільки це можливо: обидва вони ідентичні з морально божевільними, а тому рівні між собою. Як у одного, так і в іншого ми знаходимо ті ж самі дефекти морального почуття, ту ж безсердечність і схильність до зла, що рано з'являється, ту ж байдужість до громадської думки, завдяки якому один легко мириться з положенням злочинця, а інша – повії; нарешті, однакову необачність, легковажність і лінь, так само як однакове ж марнославство і пристрасть до гучних розваг, гульні і оргій. Проституція є, отже, не більше, як відома форма вираження жіночої злочинності, разом з якою вона представляє два аналогічних, паралельних явища, які зливаються один з одним. Серед повій надзвичайно поширені порівняно легкі злочини, як крадіжка, вимагання і нанесення тілесних ушкоджень. <…>

Грунтуючись на даних найтоншої психічної структури, абсолютно тотожної у злочинців і повій (крім, звичайно, відмінностей статевого характеру, який цілком відповідає нормальній різниці між обома статями), ми ще раз підтверджуємо, що злочини і проституція суть вираження чоловічої і жіночої злочинності, причому ми абсолютно не торкаємося різного соціального значення обох цих явищ».

Прийшло літо… У школі канікули, інспектор хворіє. В парку Фрунзе (нині «Кирилівський парк») запрацював танцмайданчик. Людмила зв’язалася з кримінальною групою хлопців і вони відпрацювали схему грабунків…

На танцмайданчику Людмила знайомиться з хлопцем або молодим чоловіком і своєю поведінкою у танці дає йому зрозуміти, що вона хотіла б вступити з ним у сексуальні стосунки. Сексуально заклопотаний об’єкт проводжає Людмилу додому. Оскільки в парку досить темно, то дорогою Людмила «підігріває» сексуальність фраєра [5], притискаючись до нього тілом та провокуючи на поцілунки.

Приходять до будинку, в якому живе Людмила. Будинок розташований на розі вул. Фрунзе (нині Кирилівської), і Сирецької. На першому поверху – «Гастроном». А по вулиці Сирецькій, метрів за 300-350 від перехрестя, розміщувався 2-й міський відділок Подільського районного відділу міліції.

Об’єкт бере у магазині пляшку вина, вони заходять у під’їзд і Людмила веде чоловіка під сходи, за шахту ліфта.

Там вони розкорковують вино… роблять по парі ковтків… Людмила енергійно впивається губами в губи хлопця, одночасно притискаючи його руку до своїх грудей… Ідилію порушують світло потужних ліхтарів і двоє здорових хлопців з червоними пов’язками «Дружинник» та значками «Дружинник» на грудях!

«Ага! Розпиваємо спиртні напої у невстановленому місці! Лапаємо і цілуємося!»

В цей кульмінаційний момент на сцену виходить третій персонаж, більш старшого віку і вже з досвідом перебування «на зоні». Він одягнений у костюм, з краваткою.

Один із «дружинників» звертається до нього: «Товариш лейтенант! Розпивають спиртні напої у невстановленому місці! Крім того, чоловік тискав і лапав дівчину за груди, і вони цілувалися!»

«Лейтенант» відповідає: «Громадяни! За порушення … (цитує назву юридичного документу, норму якого порушено…) ми доставимо вас у відділення міліції, яке ось тут поруч, де складемо протокол на сплату штрафу!»

І тут сольний номер Людмили! Вона шморгає носом і починає істерику…

«Товариш лейтенант, якщо тато дізнається, то він мене уб’є! І мене поставлять на облік в дитячій кімнаті міліції, а може відправлять в спецшколу. А мені ж усього тринадцять років!»

«Лейтенант» грізно констатує: «Так ти малолітня!» і, звертаючись до чоловіка, цитує тому статтю Карного Кодексу УРСР про покарання за «розтління малолітніх»! Після чого дає команду обшукати чоловіка на предмет наявності «холодної зброї»! Один із дружинників ставить переляканого чоловіка обличчям до стіни, під кутом і з руками, опертими на стіну, обшукує, вилучаючи знайдені документи і гроші.

Після чого, «лейтенант» беру Людмилу за руку і командує: «Я веду дівчину, щоб не втекла, а ви ведіть чоловіка. І тримайте міцно, щоб не втік!»

Усі виходять на вулицю… «Лейтенант» з Людмилою швидко йдуть вперед, а «дружинники» ведуть чоловіка, «співчуваючи» йому: «Ну, ти попав! Сядеш років на п’ять, як мінімум! Жаль нам тебе!..» Хлопець починає проситися… готовий віддати годинник і піджак… «Дружинники» дають змогу хлопцю втекти, попередивши, щоб він на танцмайданчик більше не потикався!!!

Майже все літо схема діяла безвідмовно!

Та одного разу нарвалися вони на крутого хлопця, інструктора армійського спецназу, який приїхав у відпустку до батьків і пішов розважитися на танцюльки. Він розкусив гру і почав вимагати, щоб «лейтенант» пред’явив посвідчення! У одного з «дружинників» не витримали нерви і він хотів вдарити хлопця, щоб втекти… Це і вирішило їх долю. Двох дружинників інструктор «вирубив» так, що їх потім відкачувала реанімаційна бригада, а «лейтенанта» і Людмилу «приглушив» і притяг своїм ходом до відділку міліції. Черговий викликав «швидку», лікарі якої і приводили до життя «дружинників». При обшуках вдома у членів групи знайшли документи деяких пограбованих, які знаходилися в піджаках жертв.

Далі була кримінальна справа, яку розслідувала прокуратура, оскільки в складі групи була малолітня Людмила. Слідчий прокуратури не хотів псувати показники злочинності і Людмила пройшла по справі свідком, а трійцю засудили на різні строки ув’язнення.

Наступного року Людмила, на п’яній оргії в своїй квартирі, керувала груповим сексом з елементами насильства над своєю подругою С. Оскільки Людмилі вже було 14 років, то інспектор карного розшуку, який дізнався про це з оперативних матеріалів, запросив її подругу на бесіду та «умовив» подати заяву про групове зґвалтування. Подруга погодилася (там були обставини, які не дозволяли подрузі відмовитися від пропозиції інспектора), подала заяву. Після суду троє хлопців пішли на етап у ВТК, а Людмилу відправили у колонію для неповнолітніх. Через декілька місяців була амністія і вона вийшла на волю. ЇЇ подальша доля мені невідома, але впевнений, що вона продовжила свій злочинний шлях.

«Здрастуйте, я Ш-скій»

Молодий, років під 30, елегантно одягнений чоловік заходить в «Гастроном» і впевнено прямує до дверей у кабінет завідуючого магазином, недбало кинувши продавцю: «Я до завідуючого!..»

Модне і дороге ратинове пальто, дорогі шкіряні черевики, шляпа, окуляри в роговій оправі та шкіряний портфель свідчать про високий соціальний статус відвідувача.

Зайшовши до кабінету завідуючого, відвідувач представляється: «Здрастуйте, я Ш-скій!» І не даючи часу завідуючому оговтатися, відразу переходить до справи: «У шефа завтра день народження, то ми після роботи привітаємо його за чаркою… Мені треба пляшка «Української з перцем», баночка шпрот, баночка сайри…, баночка кави…». Називаючи дефіцитні продукти, Ш-скій дістає шкіряне портмоне і недбало дістає з нього декілька червінців.

Завідуючий, вважаючи, що до нього зайшов хтось із партійної чи керівної номенклатури, викладає дефіцитні продукти… Ш-скій розраховується, складає продукти в портфель, дякує, тисне руку і прощається.

Київ – величезне місто з безліччю магазинів. Ш-скій регулярно їх обходить і у нього завжди є гарні напої і дефіцитні продукти харчування за державними цінами!

Хто ж такий цей Ш-скій!?

Простий радянський авантюрист, духовний спадкоємець «сина лейтенанта Шмідта» і Остапа Бендера, син юриста-адвоката – Міша Ш-скій (він же Мойша у сім’ї, він же Мішель для дівчат) завжди виглядав старшим за свій вік. За допомогою батьків «відкосив» від служби в армії. У свої 23 роки Міша виглядав на всі 30, а дорога одежа і манери свідчили про його нібито високий статус у суспільстві.

Він настільки відпрацював своє амплуа, настільки звик до безвідмовності завмагів, що не допускав можливості якоїсь неприємності.

І одного разу Міша таки нарвався!

Як завжди, він зайшов до кабінету завмагу… На той час в кабінеті крім завмага знаходився ще якийсь чоловік. Міша звично почав грати свою роль, але несподівано цей чоловік витягнув червону книжечку, розкрив її перед Мішею і зажадав, щоб Міша пред’явив свої документи!

Червона книжечка була посвідченням оперативного працівника Відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності (ВБРСВ) МВС УРСР! [6]

Опер викликав патрульну машину і Мішу доставили на Короленка, 15.

Але Міша недаремно був сином юриста і здібним авантюристом. Поки приїхала патрульна машина та поки Мішу везли в УВД міста Києва, він уже вибудував систему захисту, яка базувалася на простій речі: Міша представився завмагу тільки своїм прізвищем, не фантазуючи щодо своїх посад і не пред’являючи жодних документів! Таким чином, він не підпадав під відповідальність за шахрайство!

В поясненні він написав, що зайшов купити продукти харчування, але не бажав стояти в черзі і тому зайшов до завмага. Працівники міліції розуміли що і до чого, але юридично притягнути Мішу до відповідальності не могли. Тоді, оскільки він був комсомольцем, то з подачі міліції в молодіжній газеті надрукували фейлетон «Здрастуйте, я Ш-скій!»

Міша скупив більше сотні примірників газети і з гордістю дарував всім знайомим. Це було його візитною карткою.

У пошуках «єврейських грошей»…

З наступним «героєм» – Олександром І. – я познайомився у першій половині 1970-х на засіданні Комісії по справах неповнолітніх при Подільському райвиконкомі. На той час Олександр обіймав посаду заступника декана факультету в одному з вузів Києва і керував оперативним комсомольським загоном дружинників (ОКЗД) інституту [7].

Олександр був 1949 року народження. Мати його працювала в тому ж інституті і була впливовою особою. Крім того, по справам інституту, вона була тісно пов’язана з куратором інституту полковником КДБ Олегом К. Відповідно, по справам оперативного загону, з полковником КДБ був пов’язаний і Олександр.

Як і його батьки, Олександр був етнічним росіянином. Їх родичі займали впливові посади у ВМФ СРСР. А його мати, А.М., на додаток ще й була ярою антисеміткою. На противагу матері, у Олександра була нав’язлива фікс-ідея – розбагатіти, вступивши в шлюб з донькою багатого єврея, підпільного мільйонера, знайти сховані гроші і експропріювати їх.

Окрім того, що Олександр носив дуже поширене російське прізвище, він мав і типову кацапську зовнішність! За кілометр було видно, що він «руський». Він добре володів російською, англійською і французькою мовами, але посередньо – українською. Був начитаною людиною, мав гарну пам’ять на прочитане.

За натурою він був авантюрист, закінчений цинік, атеїст і альфонс. До жінок ставився як до об’єкту суто сексуального задоволення. Романтичних стосунків не визнавав.

По лінії оперативної роботі мені довелося контактувати з ним протягом багатьох років…

В період 1972 – 1983 років у нього було з десяток дівчат-єврейок, кандидаток на дружину. Деяких з них я бачив: Ріна… Белла… Естер… Стелла… Діна… Зустрічаючись з ними він переслідував одну мету – отримати доступ в сім’ю, квартиру, на дачу, знайти сховані гроші і їх вкрасти! На Діні Олександр нарешті і одружився.

Через декілька років Олександр розвівся з Діною, а мені якось за чаркою пожалівся, що протягом 15 років він безрезультатно шукав «єврейські гроші»! Особливо в часи шлюбу з Діною, сім’я якої жила заможно. Гроші були, але знайти їх йому не вдалося, хоча він щоденно шукав схованки у квартирі та на дачі. У відсутності вдома членів родини, Олександр простукав усі стіни у квартирі, кожну паркетину перевірив, чи не виймається і т.д. На дачі півтораметровим щупом обстежив усю ділянку. Ретельному обстеженню піддав дачний будиночок… Все марно! І Олександр здався! Йому виповнилося 36 років і кращі роки молодості були витрачені на стосунки з жінками, яких він ненавидів! Це ще один з прикладів «морального божевілля» або психопатії, з яким я зіткнувся.

Психопати «при людях у погонах»

Окремо слід згадати про психопатів серед дружинників та «позаштатних працівників міліції». Певну частку людей з цього контингенту становили психопати, які у реальному житті були рядовими робітниками і службовцями, але нестерпно бажали мати хоча б невелику владу над іншими. Перебування в «народній дружині» або в статусі «позаштатного працівника міліції» якраз і надавало їм можливість відчувати свою зверхність.

***

Характерно, що всі ці персонажі, про які я згадую, несли у своєму зовнішньому вигляді, характері і поведінці, типові ознаки психопатії, які я тоді помилково вважав ознаками «злочинної людини» з точки зору теорії Ломброзо.

На жаль, тоді ще не були розроблені спеціальні опитувальники для ідентифікації дорослих психопатів, як, наприклад, найвідоміший опитувальник PCL-R (Psychopathy Checklist – Revised),, створений Робертом Хаером у 1991 році і модифікований у 2003 році.

Ось заголовки згаданих 20 пунктів опитувальника:

1. Балакучість / поверхнева привабливість.

2. Перебільшене почуття власної значущості.

3. Потреба в психічному збудженні.

4. Патологічна брехливість.

5. Шахрайство / маніпулювання.

6. Відсутність каяття і почуття провини.

7. Поверховість афективних реакцій (душевного хвилювання).

8. Безсердечність / відсутність емпатії (співчуття).

9. Паразитичний спосіб життя.

10. Слабкий поведінковий контроль (нестримність).

11. Випадкові статеві зв’язки.

12. Проблемна поведінка в дитинстві.

13. Відсутність реалістичних цілей на майбутнє (гігантоманія).

14. Імпульсивність.

15. Безвідповідальність (у стосунках з людьми, в різних сферах життя).

16. Нездатність нести відповідальність за власні дії (невизнання власних помилок).

17. Неодноразові недовгі шлюби.

18. Підліткова делінквентність (некримінальні правопорушення).

19. Скасування умовного звільнення (тобто умовне засудження до позбавлення волі не є стримувальним фактором).

20. Різноманітність злочинної діяльності.

Посилання:

[1]. Ігор Каганець. Політична зоологія: психопати і соціопати в ситуації глобальної кризи ­– повстання мавп (+аудіо); Ігор Каганець. Homo intelis: людиноподібні надтварини та їх ідентифікація (+аудіо); Ігор Каганець. Походження Homo intelis, або Проміжна ланка – одкровення Книги Буття (+аудіо) // Народний оглядач, 2021.

[2]. Ferrero Gina. Il mio padre Cesare Lombroso. Roma, 1921.

[3]. Основні роботи Ч. Ломброзо перекладені і видані російською мовою:

Ломброзо Ч. Преступный человек, изученный на основе антропологии, судебной медицины и тюрьмоведения, 1876.

Ломброзо Ч. Преступление. Новейшие успехи науки о преступнике, 1892.

Ломброзо Ч. Анархисты. Криминально-психологический и социологический очерк, 1895.

Ломброзо Ч. Женщина-преступница и проститутка, 1902.

Ломброзо Ч. Психология доказательств в судебном процессе, 1905.

Ломброзо Ч. Политическая преступность и революция по отношению к праву, уголовной антропологии и государственной науке, 1906.

[4]. Роберт Хаер. Без совісті: Лякаючий світ психопатів серед нас (Robert D. Hare. Without Conscience: The Disturbing World of the Psychopaths Among Us, 1993).

[5]. Фраєр (рос. Фраер, Фрайер) – одеський кримінальний жаргон, що позначає людину, яка не має ніякого відношення до «блатного світу», яка «чужа» в кримінальному середовищі. Також, цим словом у колах близьких до кримінального світу можуть позначати будь-яку людину, яка модно одягнена, а також потенційну жертву злочину, чи недосвідчену, наївну людину.

[6]. Російською мовою: Отдел по борьбе с хищениями социалистической собственности (ОБХСС) — отдел по борьбе с хищениями социалистической собственности в организациях и учреждениях государственной торговли, потребительской, промышленной и индивидуальной кооперации, заготовительных органах и сберкассах, а также по борьбе со спекуляцией.

[7]. Оперативні комсомольські загони дружинників (рос.: оперативные комсомольские отряды дружинников - ОКОД) зазвичай створювалися в вузах країни і складалися з суспільно активних студентів. Виконували не тільки завдання по підтриманню громадського порядку, але і брали участь у певних операціях МВС і КДБ.