Зображення користувача Світ Зелений.
Світ Зелений
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Привід для оптимізму

Нині, за моїми тривалими спостереженнями й участю, у суспільстві відбувається прецікавий процес, який у пресі ніяк не може бути відображений, бо не входить до сфери комерції. Крім тугого процесу формування еліти, що цілком природно впирається в олігархат і в нерозуміння цими динозаврами необхідності картельної змови заради країни й себе, в країні відбувається стрімке формування аристократії.

Адже насправді все виглядає досить погано, так? Щоб не сказати жахливо? Особливо якщо порівнювати зі сподіваннями півторарічної давності. 
 Адже й слово "Майдан" уже вимовляти всує якось стрьомно. Чи то занадто свято, чи то занадто банально. Потрібне підкреслити.
 
 
Це був такий гігантський "батут Вернадського". Стрибали-стрибали, щоб зігрітися, а він підкинув сотні тисяч людей з крижаної київської зими прямо в ноосферу. Дав вдихнути зо два рази, лише зо дві космічні тяги, і всі побачили світ, яким він має бути. А потім увімкнулося звичайне земне тяжіння, і брама другої уваги закрилися. 

(Як повітря вкраденого Криму. Довоєнне. І ядуха, що не забарилася, клубок у горлі, як повістка: "Вдавіться, тварюки, а я за нього боротимуся, поки дихаю".)

  Відчуття ядухи, асфіксії дуже часто виникає зовсім не тоді, коли тебе фізично хапають за горло. І не від браку кисню, що надходить у мозок. Очевидно, є якісь тонші матерії, як любов, наприклад. Якщо її немає, ми починаємо задихатися.

   А тут ідеться про любов до України. У нас до неї вона є, а в неї до нас — це невідь-що. Але почуття теж сильне. Воно ще є. А ми вже задихаємося. 

  Сумна іронія долі в тому, що ми опинилися де завгодно, але ще не на дні. Хоч скільки б анекдотів про стукіт знизу розповідали. Ми всього лише боляче вдарилися об ту саму земну твердь, з якої стартували. 

    Це десантників навчають перед приземленням скулитися і правильно падати лантухом, бо інакше виструнчені ноги вилізуть з вух. Спершу стрибають з табуреток, потім — з вікна казарми, потім — уже з тренажера. Навчають до запаморочення лічилки: "Раз, два, три — кільце! Чотири, п'ять, шість — купол!.."  

    А ми, люди горді й вільні, приземлялися виструнчившись. Хореографічно красиво. З ногами у вухах.

     Сценографія опереткових козацьких двобоїв, що насаджувалися через радянську квазікультуру, зробила свою чорну пацифістську справу. Ми, за малими винятками, не розуміємо, що таке справжня бійка не на життя, а на смерть. (Я не про бійців, звісно, даруйте, пацани, коли що.) Я про тих, заради кого вони теоретично проливають кров і віддають життя. Про хворовитий, дуже постарілий і збабілий демографічно український народ. 

    Скандал, чвари, лайка — це ми розуміємо, це наше все. Скандали заміняють нам культуру. Чвари — політику. Лайка — комунікацію у громадянському суспільстві. Така-от соціальна динаміка.

     Однак, завважте, що весь цей концентрований драматизм уміщається в дуже короткий часовий проміжок. Півтора року.

     Так, вони сприймаються як три, а то й більше. Щира огида молоді, яка вперше пірнула у політичний вир і замість скарбів Нібелунгів намацала там навіть не русалок, а слизьких політичних потопельників, неймовірно сильна. До нудоти.

     Найбільш вдалий роман Сартра "Нудота", написаний 1938 року у передчутті Другої світової, спершу мав назву "Меланхолія". Естетична чутливість до потворного — зворотний бік потягу до прекрасного. Нудоту якраз і викликає почуття свободи. Самотність як культ, думки про самогубство, спроби творчості як рішення. 
    
     Молоде покоління з усією очевидністю нудить від побаченого і пережитого, бо воно катастрофічно не відповідає їхнім героїчним уявленням про політичну драматургію. Їм співчувають і з ними солідарні всі, хто, незалежно від біологічного віку, відчув себе 20–30-річним. Від такого відчуття не відмовиться ніхто, ніколи й нізащо.

     Не постидаюся нагадати. Ми все це вже не раз уживали. Надії, почуття, наслідки. Але є один дуже потужний блок, який заважає нам порівнювати, — це людські жертви Євромайдану. Ми їх мислимо саме як жертви, а не бойові втрати. Це неправильно. Бо жертва — вона сама по собі, типу прийшла, лягла й пожертвувала собою. 

     А дідька лисого! Люди готові були побитися, вони ж дивилися телевізор, як це буває під час демонстрацій на Заході. А їх просто вбили, і ця сторінка швидко перегорнулася і злиплася від крові з попередніми часами. 

     Ну я ж пам'ятаю Помаранчеву. І багато хто з вас пам'ятає. Ейфорію і від обрання правильного українця, і від поразки неправильного невідь-кого. 

    Була же "Україна без Кучми". І дістали строки активісти УНСО, і Володя Чемерис залишався, коли всі втекли, стояти сам-один перед лавою ментів, що насувалася у повному спорядженні, аж поки отримав гумовим кийком по голові. Епічні кадри. Ще не ув'язнений соціаліст Луценко і ще без амбіцій "Ілюзії страху" Турчинов. Ну і Юля-Юля. Забули?

     Почасти так, почасти витісняється в підсвідомість, бо дурість прекрасна тим, що дає цілком позитивні емоції, якщо знехтувати досвідом. Так, мало не забув, у нас усе реально погано.

     Але ж чому, коли ми порівнюємо наші історичні "добре", то вони завжди схожі? А от "погано" — завжди унікальні?

     Бо все, що відбувалося хорошого, ми автоматично привласнюємо собі як заслугу, а в поганому завжди звинувачуємо інших.

     Наш чудовий високодуховний народ-невіглас продовжує жити в рукотворній казці про країну, де йому всі й завжди зобов'язані, а він — нікому й ніколи.

     Жити такому доброму й милому народу залишилося, в історичних мірках, недовго — до перетворення його на народ малий, неісторичний і недержавний. Витіснять його такі собі нові люди, як неандертальців кроманьйонці. Деякі вчені кажуть, що останні перших попросту зжерли. Як м'ясоїдні високодуховних веганів.

     Масова комунікація в сучасному світі якісно змінилася в бік маркетинговості. Це означає, що все, про що ми говоримо, особливо коли з придихом, є товаром.

     Комунікація забезпечує представництво економічних інтересів у сфері людського співтовариства. Це все, що вам слід знати про сучасну політику. Ви в ній або товар, або виробник, або покупець. Усі розмови про вищі мотивації — або безнадійне волання про допомогу "Христа ради!", або нова обгортка старого смоктального льодяника.

     Напевно, це жахливо з погляду моралі, якої ніхто на практиці не дотримується, але всі сповідують. Але ніхто ж не заважає нам зайняти сильну, тверду, активну позицію — не тільки під час політичних сходок, а щодня? І такі люди є, і їх дедалі більшає.

     Навряд чи вони становитимуть більшість при нашому житті, і вони не створять дива з нічого, бо "нічого" у нас якраз завжди по вінця. А попит на дива величезний. Тільки обертається завжди лихом, якщо ми хочемо все й відразу.

     Тут немає ні рецепта, ні осуду, лише констатація. У 1970-х, як і багато хто, я сидів в ізоляторі КДБ на Арсенальній, де зараз сидить мій знайомий хедлайнер новин. Мій батько сидів у 1930-х на Лук'янівці за доносом однокурсника драматурга Корнійчука за керівництво "Гуртком української словесності" і спілкування з професором Зеровим. Мій дід по материній лінії покинув кар'єру агронома і за мандатом Центральної Ради узявся кадаструвати землі нової країни, а відтак помер за загадкових обставин у Харкові.

     І ось я читаю його щоденник. Один з чотирьох десятків його співкамерників — психолог, аспірант Петро Кайдарівський. Єдиною його провиною було те, що він був стенографом на Брестській мирній конференції. І він каже батькові: "У наш тяжкий час ти видужаєш, ти якийсь міцний, а я не витримаю". Він таки, як виявилося, вижив і через 60 років (!) по тому написав йому листа. Але бачитися особисто люди з такими долями боялися.

     Коли мені тяжко і здається, що живу в жахливі часи, я перечитую батьків щоденник, скрупульозний і докладний. 1943 рік, у кімнаті при натопленій грубці +9, а він читає Веллса "Війна світів" 1938 року видання, бо самоосвіта — це дуже важливо для майбутнього України.

     Я згадую страшні й тягучі дисидентські будні совка, всю цю рукописність на цигарковому папері, негативи на діафільмах, топтунів і громадський осуд. І я ж бачив, і всі ми бачили, як ці "осуджувачі" враз із секретарів парткомів перетворювалися на махрових, як казали, націоналістів.

     Нині, за моїми тривалими спостереженнями й участю, у суспільстві відбувається прецікавий процес, який у пресі ніяк не може бути відображений, бо не входить до сфери комерції. Крім тугого процесу формування еліти, що цілком природно впирається в олігархат і в нерозуміння цими динозаврами необхідності картельної змови заради країни й себе, в країні відбувається стрімке формування аристократії.

     Висококваліфіковані пофігісти, євроінтегровані, зі стартовим капіталом і двома-трьома мовами, "своїм колом" і замашками, що бентежать податкову своєю неоподатковуваністю. Усе це вже гарненько собі вариться й виварюється поза нами, вічними пожильцями вічних окопів.

     Це інший клас, новий кластер, "плем'я молоде, незнайоме", і підлітки, на щастя, більше задивляються на їхні сексапільні історії успіху, ніж на наші шрами й рани. Коли ми загинемо в романтичних розбратах, можливо, вони з цікавістю погортають наші щоденники, якщо цифровий формат іще збережеться.

     Існуючий політичний і соціальний дискурс — проміжний. Ми ніколи не вийдемо з клінчу, і, можливо, наше призначення — явити нащадкам взірці непохитності й водночас недалекоглядності.  

     У цій країні живе відразу кілька різних країн, кілька епох і культур. Нам дуже пощастило, що ми не в ХХ столітті, де нас пошматували б, як довоєнну Польщу. І такий шанс усе ще зберігається. Тому не надаваймо абсолютного значення політичним тілорухам влади — хто Україну вечеряє, той її і танцює.  

      Та привід для оптимізму є: через наші траншеї й окопи, верхами, відбувається спілкування на якійсь зовсім новій пташиній мові майбутнього між зовсім юними і зовсім сучасними.

     Прикро, звичайно, що без нас.  

     Та ми боремося і помремо за вас. А краще — виживемо.
 

 

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Щасливі приязні, бо вони успадкують Землю

Чеснота приязності та ельфійський реактор – другий крок до вічного життя та опанування планети Земля

Євангельська концепція палінгенетичного реактора об’єднує надлюдську самореалізацію, соціальну взаємодію та трансформацію людства. Щасливі скромні та приязні, бо вони опанують Землю.

Останні записи