Полковник Шварєв: Особливості полювання радянської розвідки за атомними секретами в Канаді

До кінця 1930-х років у Москви в Канаді, в цій не надто важливій у військовому відношенні країні, був невеликий розвідувальний апарат. По суті справи, інтереси радянської розвідки представляли дві людини – лідери компартії Канади Фред Роуз [псевд. {ДЮБУА}*. – В. Ф.] і Сем Карр [псевд. {ФРЭНК}*. – В. Ф.]. Обидва народилися в дореволюційній Росії, тривалий час були комуністами і отримували за співпрацю грошову винагороду. Але після пакту Молотова-Ріббентропа престиж комуністів впав в очах громадської думки, а сама компартії Канади перейшла на нелегальне становище. Обстановка стала змінюватися після початку німецько-радянської війни. І саме в цей момент Москва вирішила перебудувати свій розвідувальний апарат в США і Канаді.

Коли в 1942 році у Канаду прибула перша торгова місія, майор Соколов, який працював під прикриттям її співробітника, приступив до створення перших осередків військової розвідки. Незабаром до нього в ранзі першого секретаря торгового представництва Радянського Союзу приєднався Сергій Кудрявцев, а Москва дала дозвіл на використання Фреда Роуза, який став надійним помічником керівника радянської військової розвідки.

Розвідувальна мережа, створена Соколовим, Кудрявцевим та канадськими партійними лідерами, на перших порах була невеликою – 3-4 агента в Оттаві і Торонто і 2-3 агента в Монреалі. А влітку 1943 року в Оттаву прибув полковник Микола Заботін [псевд. {ГРАНТ}*. – В. Ф.] з групою співробітників, в яку входив і шифрувальник Ігор Гузенко [псевд. {КЛАРК}*. – В. Ф.], чий перехід на Захід пізніше виявився фатальним.

Ігор Сергійович Гузенко (13 січня 1919 року, село Рогачове, Московська губернія – 8 червня 1982 року, Міссіссога, Канада)

У перші роки роботи резидентура військового аташе Заботіна була зайнята вербуванням агентури. До кінця війни резидентура складалася з 17 офіційних радянських співробітників і близько 12 агентів з числа канадських громадян. Особливе місце серед агентів Заботіна займав Алан Мей [псевд. {АЛЕК}*. – В. Ф.]. Досвідчений фізик-експериментатор, державний службовець Великобританії, він побував в 1936 році в Радянському Союзі і вважався людиною лівої орієнтації. Незабаром він був направлений в Канаду в складі дослідницької групи, що займалася атомною проблематикою.

Слідуючи вказівкам Москви, Заботін в 1943 році увійшов в контакт з Аланом Мейем і став отримувати від нього інформацію про хід атомних досліджень. У 1945 році на прохання Заботіна Мей зробив кілька досліджень. У липні 1945 року він передав лабораторні зразки урану-235 і урану-225, які були терміново направлені в Москву. І вже на наступний день після бомбардування американцями Хіросіми Заботін відправив у Москву шифровку з отриманими від Мея надсекретними відомостями про атомну бомбу:

«Директору. Факти, наведені Алеком:

1) Випробування А-бомби були проведені в Нью-Мексиці. Бомба, скинута на Японію, була з урану-235. Відомо, що денний випуск урану-235 на магнітній збагачувальної установці в Клінтоні становить 400 г. Вихід «49», очевидно, в два рази більше (деякі графітні установки розраховані на 250 мегават, тобто на випуск 250 г в день). Наукові досягнення в цій галузі вирішено опублікувати, але без технічних деталей. Американці вже випустили книгу на цю тему;

2) Алек передав нам платинову пластинку, покриту тонким шаром урану-233 у вигляді окису, вага якого 163 мікрограма».

Політична інформація надходила до Заботіна від Кетлін Мері Уіллшер [псевд. {ЭЛЛИ}*. – В. Ф.] і Емми Войкін [псевд. {НОРА}*. – В. Ф.]. Уіллшер почала поставляти інформацію Фреду Роузу ще в 1935 році. Вона працювала в офісі високопоставленого представника Сполученого королівства в Оттаві і мала доступ до секретної документації. Через її руки проходили також листи, якими обмінювалися канадський посол в Москві і прем'єр-міністр Канади. Емма Войкін мала можливість передавати документи з канадського департаменту закордонних справ. Дочка російських емігрантів Емма Войкін була молодою вдовою, коли майор Соколов і його дружина почали розробляти її. Вона втратила не тільки чоловіка, але і дитину і довгий час жила в бідності. Для Емми Войкін Радянський Союз представлявся країною щастя, і Соколови намагалися підтримувати її захоплене ставлення до Росії. З паспортного відділу департаменту закордонних справ, де Войкін працювала, в лютому 1944 року вона була переведена в особливо секретний шифрувальний відділ. У жовтні того ж року Войкін погодилася передавати Соколову секретні матеріали департаменту закордонних справ. Вона планувала емігрувати в СРСР, але Соколов втримав її від цього. У січні 1946 року Емма Войкін все-таки звернулася в посольство з проханням про надання їй радянського громадянства. Але перш ніж її прохання було розглянуто, Емму заарештували.

Ще одна група інформаторів була створена майором Роговим, помічником Заботіна, до якої увійшли чотири канадських державних службовця – Девід Гордон Лунан [псевд. {БЭК}*. – В. Ф.], Дарнфорд Сміт [псевд. {БАДО}*. – В. Ф.], Едвард Мазералл [псевд. {БЭГЛИ}*. – В. Ф.] і Ізраель Гальперін [псевд. {БЭКОН}*. – В. Ф.]. Головним завданням Лунана було збирати факти і інформацію від інших учасників. Дарнфорд Сміт, інженер Національної дослідницької ради, постачав інформацію з радіотехніки та оптики і про роботу секретної ради з дослідних проблем. Едвард Мазералл також працював в Національній дослідницькій раді – в самому секретному відділі, який займався радарами, технічними аспектами радіозв'язку і повітряної навігації. Ізраель Гальперін – професор математики і експерт в області артилерії і вибухових речовин. Незабаром Гальперін представив Рогову великий звіт про роботу Канадського інституту військових досліджень і розвитку, про його заводи і лабораторії, включаючи дослідний завод з виробництва вибухівки. На основі інформації, отриманої від інших агентів, Лунан готував узагальнені звіти для Заботіна, який переправляв їх до Москви.

З точки зору керівників розвідки, одним з найцінніших агентів був Раймонд Бойєр [псевд. {ПРОФЕССОР}*. – В. Ф.]. Знаменитий хімік і заможна людина, він почав працювати на радянську розвідку ще до того, як був відкритий новий офіс в посольстві. У той час його начальником був Фред Роуз. Радянський військовий аташе так характеризував Бойера: «Найкращий фахівець з вибухових речовин на американському континенті. Дає повну інформацію про вибухові речовини і хімічних заводах. Дуже багатий. Боїться співпраці».

На основі доповідей Бойера резидент Заботін направляв в Центр звіти про роботи, що ведуться по створенню атомної бомби (багато з них були побудовані на чутках і не відрізнялися особливою достовірністю, але в Москві мали інформацію зі створення атомної бомби і з більш надійних джерел): «Цей завод буде виробляти уран. В результаті експериментів, проведених з ураном, встановлено, що можна створювати уранові атомні бомби, що вже практично відбувається. Американці провели велику дослідницьку роботу, вклавши в цю справу 660 мільйонів доларів».

Незважаючи на застарілу і неточну інформацію, Заботін високо цінував Бойера. Його помічники, Соколов і його дружина, отримали дозвіл підтримувати з ним дружні зв'язки, що було серйозним відхиленням від суворих правил конспірації.

Двоє радянських агентів працювали в канадському департаменті озброєнь. Один з них, Джеймс Беннінг [псевд. {ФОРСТЕР}*. – В. Ф.], відповідав за підготовку особливо секретного «Прогнозу військового виробництва в Канаді» – найбільш повного дослідження економічної ситуації і перспектив розвитку канадської військової промисловості. Другий – Гарольд Семюель Герсон [псевд. {ГРЕЙ}*. – В. Ф.], був зятем Беннінга. Син російського емігранта, інженер-геолог по професії. Під час війни він працював в компанії «Об'єднані військові компанії», яка займалася виробництвом хімічних і вибухових речовин, а по закінченні війни не без допомоги Бойера був переведений до відділу виробництва боєприпасів. Герсона, який три роки працював на радянську розвідку, Заботіну рекомендував Бойєр. Від Герсона надходила важлива інформація в основному з технічних аспектів артилерії. У серпні 1945 року Герсон запропонував план продовження своєї роботи з радянською розвідкою, після того як йому доведеться піти з державної служби. Заботін повідомив про це в Центр і запросив, чи дасть керівництво радянської розвідки згоду на такий план: Герсон створює в Оттаві Геологічний інженерний дослідний центр, який фінансувався б Москвою сумою в розмірі 7 тис. доларів на рік і, зрозуміло, служив би прикриттям для радянської розвідки.

Наступним агентом резидентури Заботіна був Ерік Адамс [псевд. {ЭРИК}*. – В. Ф.], особливо довірений працівник Банку Канади. Серед його обов'язків у банку був аналіз промислових планів при видачі кредитів, тому він був добре поінформований про становище у військовій промисловості. Зокрема, він передав Заботіну інформацію про відправки озброєнь в Англію. В результаті зусиль Адамса в Москву було відправлено і іншу конфіденційну доповідь – про секретні переговори, які вели в 1944 році лорд Кейнс і канадський уряд.

Поряд з основним складом агентури, який займався постачанням секретної інформації, були створені групи спеціального призначення, які виготовляли фальшиві паспорти і візи. Інспекційна перевірка роботи резидентури, здійснена в серпні 1945 року інспекторами з Москви, показала високий рівень роботи і великі перспективи, які відкривалися для радянської розвідки в Канаді.

28 серпня 1945 року радянський посол в Канаді Георгій Зарубін повторив своє прохання до Міністерства закордонних справ про те, щоб відкрити в Монреалі торгове представництво, яке користувалося б привілеями дипломатичного імунітету. Штат торгового представництва в Канаді вже налічував 50 чоловік. Зарубін же пропонував збільшити його до 97 чоловік. Нові торгові місії в Монреалі і Оттаві повинні були служити прикриттям для співробітників резидентури чисельністю до 20 осіб. Цей та інші плани могли бути здійсненні, якби не перехід Ігоря Гузенко на Захід.

***

Шифрувальник резидентури Заботіна Ігор Гузенко був обдарованою людиною. Він народився в бідній родині в 1919 році, в розпал Громадянської війни. Незважаючи на те, що всі його рідні були прихильниками царської Росії, Гузенко вступив в комсомол. Три роки він вивчав архітектуру, але війна зруйнувала ці плани. У 1941 році Гузенко направили в московську школу військової розвідки, де він вивчав шифрувальну справу. У 1943 році його направили шифрувальником в тільки що створену розвідувальну точку в Канаді. Для Гузенко і його дружини Світлани Канада була не просто нова країна, це був новий світ.

При схваленні і підтримці дружини Гузенко вирішив перейти на Захід і почав ретельно готуватися. Він взяв з сейфа секретні документи і був упевнений, що в критичний момент, пред'явивши ці папери, зможе довести, що є справжнім перебіжчиком, а не провокатором.

Спочатку Гузенко в уряді Канади не повірили, а газети відмовилися мати з ним справу. Тоді Гузенко звернувся до Міністерства юстиції, а потім через Міністерство закордонних справ потрапив до прем'єр-міністра Маккензі Кінга, який опинився перед вибором: з одного боку, він і не вірив у справжність документів і в правдивість слів невідомого йому Гузенко і підозрював, що якісь антирадянські сили просто хочуть роздути скандал; з іншого боку, документи підтверджували факт викрадення атомних секретів та інших державних таємниць, і міркування національної безпеки вимагали ретельного розслідування.

Для політичного клімату того періоду було показовою та обставина, що містер Кінг не тільки відмовився прийняти Гузенко з його документами, а й порадив йому «повернутися в своє» посольство. «Я думав, – говорив потім містер Кінг в палаті громад, – що йому слід повернутися в посольство разом з документами, які знаходилися в його розпорядженні. Мені здавалося важливішим зробити все, щоб виключити можливість непорозумінь і не дати радянському послу привід стверджувати, що Канада підозрює росіян у шпигунстві».

Гузенко не скористався порадою прем'єр-міністра. Він витратив цілий день, оббиваючи пороги інших установ, але безуспішно. Здавалося, перед ним були закриті всі двері. Подружжя Гузенко в розпачі повернулося до себе в власну квартиру.

***

Тим часом в резидентурі Заботіна встановили, що зник не тільки Гузенко, але і деякі з нещодавно отриманих повідомлень. Стало ясно, що його відсутність викликана не хворобою або іншою поважною причиною, а спробою неповернення в СРСР, тобто зрадою.

Справа Гузенко відразу ж було передано з військової розвідки в ведення радянської зовнішньої розвідки. Розслідуванням зайнявся Віталій Павлов – другий секретар посольства, а насправді резидент радянської зовнішньої розвідки в Канаді. Він наказав охоронцям стежити за будинком подружжя Гузенко і негайно повідомити, як тільки вони з'являться там.

Коли Гузенко повернулися зі свого безплідного ходіння по урядовим установам, невелика група під командуванням самого Павлова з'явилася в їхньому будинку. У них було делікатне завдання: проникнути в квартиру, зробити обшук, не маючи на це ордера, і переконати Гузенко поїхати з ними, а в разі потреби вжити більш круті заходи. Але подружжя Гузенко завбачливо сховалося в квартирі сусіда, і, коли колишні колеги виламали замок, сусіди викликала поліцію.

Зі спогадів Ігоря Гузенко:

«Близько опівночі ми з Ганною прокинулися від стуку в двері нашої квартири. Підійшовши до дверей, я заглянув у замкову щілину. Біля моєї квартири стояв сам Павлов.

Його супроводжували Рогов, Ангелів і Фрафонтов, його особистий шифрувальник. Тут я почув, як відчинилися двері квартири Майна, і той запитав, що їм треба. Один з чотирьох назвав моє прізвище. Унтер-офіцер відповів:

– Нікого з них зараз там немає.

Павлов подякував йому, і вся четвірка спустилася вниз. Коли я повернувся, щоб відійти від дверей, Анна стиснула мені руку.

– Не здумай виходити, – прошепотіла вона, – вони напевно ще повернуться.

Підійшовши ще раз до замкової щілини, я побачив, що Павлов намагається відкрити наші двері відмичкою. Почулося клацання, і всі четверо швидко увійшли всередину, закривши за собою двері.

До мене підійшла навшпиньки місіс Елліот:

– Я спробувала кілька разів вимкнути і включити світло у ванній, але поліцейські не з'явилися. Що мені робити?

Я попросив її викликати поліцію по телефону. Вона набрала номер комутатора і зажадала повідомити в поліцію, що в квартиру номер 4 по Сомерсет-стріт намагаються проникнути сторонні люди.

Не минуло й кількох хвилин, як у дверях нашої квартири з'явилися вже знайомі нам поліцейські. Той з них, хто говорив з нами – Томас Уелш, – без дотримання формальностей розкрив двері. Разом зі своїм колегою, Джоном Маккаллохом, вони застали чотирьох чоловіків, які рилися в ящиках мого письмового столу.

Злегка відкривши двері квартири місіс Елліот, ми прислухалися. По всій видимості, Уелш зажадав від них пояснень, так як Павлов командним тоном вимовив:

– У цій квартирі проживає один із співробітників радянського посольства Гузенко. Сьогодні він знаходиться в Торонто. Тут у нього знаходяться деякі документи, які нам терміново потрібні. Дозвіл на їх пошук у нас є.

Поліцейський Уелш відповів таким же командним тоном:

– І що ж, він дав вам дозвіл зламати замок в двері? Ви діяли не голими ж руками...

Павлов розлютився:

– Хто дозволив говорити вам зі мною в такому тоні? Ключ від квартири у нас був, але він десь загубився... До речі кажучи, це – радянське майно, і ми маємо право робити тут все, що нам заманеться. Наказую вам негайно покинути квартиру!

Уелш глянув на колегу і звернувся до Павлова:

– Мій колега Маккаллох наполягає на тому, щоб ми тут дочекалися приїзду нашого інспектора. Гадаю, ви не будете заперечувати проти цього. Чи можу я попросити вас пред'явити документи?

Нарешті з'явився інспектор Макдональд і взяв всю четвірку в оборот. Павлов кипів від люті. Він звинуватив поліцейських в образі і порушенні імунітету радянських дипломатів. Інспектор зажадав, щоб всі залишалися на місці, поки він не отримає відповідних вказівок від свого керівництва. Після того як він вийшов, Павлов наказав своїм супроводжуючим покинути будинок» [1].

Саме цей нічний наліт і врятував Гузенко. Наступного ранку поліція взяла під охорону подружжя Гузенко. Тепер вони були недосяжні для Павлова.

***

Павлов і Заботін були стурбовані низкою запитань. Як багато знав перебіжчик про секретні справи резидентури? Скільки документів, листів, книжок і різних записок він викрав?

У зв'язку з втечею Гузенко посольство зробило звичайні в таких випадках дипломатичні кроки. Ще до отримання інструкцій з Москви посол Зарубін послав ноту протесту в канадське Міністерство закордонних справ. Гузенко, за його словами, розтратив казенні гроші, тому і канадський уряд зобов'язано передати його радянській владі. Зрозуміло, ніякої відповіді не послідувало. Через тиждень, отримавши на той час інструкції з Москви, посол направив другу ноту, в якій були виставлені ті ж вимоги, з важливим додаванням, що Гузенко повинен бути виданий без суду.

Тим часом в умовах найсуворішої таємності були досліджені папери і документи Гузенко. Прем'єр-міністр Кінг все ще вагався, не знаючи, який курс йому обрати, оскільки справа набула міжнародного резонансу. Не роблячи ніяких заяв в пресу, Кінг вирішив погодити свої дії з президентом США Труменом і прем'єр-міністром Англії Еттлі. А ще у Кінга була наївна ідея полетіти в Москву і розкрити все Сталіну. Через кілька місяців Кінг заявив в канадській палаті громад: «Судячи з того, що я знав і чув про Сталіна, я впевнений, що російський лідер не схвалив і не пробачив би такі дії в одному з посольств його країни». Все-таки Кінга зуміли відрадити від поїздки в Москву до закінчення розслідування!

Вільям Лайон Маккензі Кінг (англ. William Lyon Mackenzie King); 17 грудня 1874, Берлін нині, Кітченер, Онтаріо  — 22 липня 1950, Графство Райт, Квебек)

А Заботін в цей час терміново вжив усіх заходів обережності. Фред Роуз, Сем Карр і інші важливі агенти розвідувальної мережі були проінструктовані і повинні були заперечувати будь-який зв'язок з радянським посольством в разі допитів.

13 грудня 1945 року, не повідомивши МЗС Канади, країну залишив Заботін, який побоювався бути заарештованим. Він втік до Нью-Йорка. А звідти на радянському кораблі «Олександр Суворов», який таємно покинув порт, дістався до Москви. І там уже був заарештований: через зраду шифрувальника Заботіна засудили до 10 років тюремного ув'язнення.

Через кілька тижнів після втечі Заботіна з Канади відбув і радянський посол. Канадський уряд не звинувачував його в причетності до шпигунських справ, однак після публікації досьє Гузенко положення Зарубіна могло стати неприйнятним.

Менш ніж через два місяці після від'їзду Зарубіна Оттава зробила перші офіційні заяви по шпигунській справі, пов'язаній з втечею Гузенко. Минуло ще 5 місяців, перш ніж почалися перші арешти. Причиною тому була опублікована канадським урядом в лютому 1946 року офіційна заява. У ній містилися тільки голі факти, що стосуються розкриття шпигунської організації, яка працювала на користь іноземної держави (без згадки назви цієї країни). Прем'єр-міністр Кінг запросив радянського повіреного в справах і особисто оголосив йому, що в заяві мався на увазі Радянський Союз.

Заключний звіт королівської комісії теж продемонстрував велику повагу до офіційної радянської позиції. Щоб підтримати положення Зарубіна, в звіт був включений спеціальний розділ, що мав назву «Непричетність радянського посла», в якому зазначалося, що той нічого не знав про шпигунську діяльність, що Заботін з Павловим тримали його в повному невіданні. І це було явним порушенням встановленого порядку, так як посол відповідає за все, що відбувається в посольстві.

Радянські газети опублікували майже повністю текст заяви канадського уряду. Це був унікальний випадок в історії радянської преси. Було ясно, що якась частка провини буде визнана, деякі особи понесуть покарання, але радянський уряд постарається залишитися осторонь. І дійсно 20 лютого 1946 року в радянській пресі з'явилася відповідна заява. «Козлами відпущення» були визначені військовий аташе Заботін і «деякі інші співробітники посольства». Їх дії були названі «неприпустимими», але в той же час значимість їх розвідувальної роботи в значній мірі була зменшена. На той час Москва ще не знала того, що скоро буде оприлюднено безліч документів, з яких стане ясно, що керівник військової розвідки особисто давав вказівки військовому аташе в Канаді видобувати секретні дані, включаючи навіть зразки урану-233.

Потім розгорнулася кампанія в радянській пресі, в якій Канаду звинувачували в активній істерії і в роздмухуванні дріб'язкового інциденту до розмірів міжнародного скандалу. Атаки радянської преси були підтримані певними голосами в США [комуністами і агентурою впливу. – В. Ф.]. Деякі громадські діячі відкрито заговорили про «право на шпигунство». Джозеф Дайвік, колишній посол США в СРСР, заявив, що «Росія в інтересах самооборони має повне моральне право добувати атомні секрети за допомогою військового шпигунства, якщо вона позбавлена такої інформації від своїх колишніх бойових союзників».

Мусувалася «справа Гузенко» і в Британії. Коли ці новини з'явилися в англійській пресі, знаменитий фізик Д. Берналл заявив, що шпигунські таємниці є прямим результатом небажання «ділитися атомними секретами». Лейборист і член парламенту Л. Д. Соллі сказав, що канадське розслідування з приводу шпигунства є загрозою для наукового прогресу.

Але арешти і суди все-таки почалися!

Одного з підсудних, Алана Нана Мея, судили в Англії, а інших в Канаді. Процес в Канаді почався в травні 1946 року. Справа кожного підсудного розглядалася окремо, і суд тривав до 1948 року. Шифрувальник Ігор Гузенко постав на процесі під охороною поліції в якості головного свідка. Пресі і присутнім було заборонено робити знімки або замальовувати його і навіть описувати зовнішність.

Так само, як і на шпигунських процесах у Франції, Японії, Швеції та Фінляндії, члени канадської шпигунської організації порушили жорсткі правила радянської розвідки, коли агенти в разі їх арешту ніколи не повинні зізнаватися у своїй діяльності, визнавати свою провину і видавати свої зв'язки. Під час слідства, а потім і на судовому процесі багато хто з обвинувачених вважали за краще визнати свою провину, у всьому зізнатися і видати своїх товаришів.

Девід Лунан, одна з ключових фігур розвідувальної мережі, був, судячи з офіційних звітів процесу, був «дуже щирим» і «співпрацював» після арешту і під час допитів з судовою владою. Він не тільки в усьому зізнався, але і повідомив інформацію про майора Рогова і про інших членів його групи.

Раймонд Бойєр, багатий професор і фахівець з вибухових речовин, розповів все про свої підпільні контакти, включаючи Сема Карра, Фреда Роуза і радянського майора Соколова.

Кетрін Уіллшер теж зізналася в шпигунській діяльності. Емма Войкін з канадського МЗС поступила так само.

Алан Мей зробив письмову заяву про свою шпигунську активність, де зізнався, що передавав зразки урану радянським агентам і отримував за це гроші.

Громадська думка в Англії ще не дозріла в той момент для повного розуміння значення радянського шпигунства, тому суспільство по-різному поставилося до його засудження. В справедливості винесеного йому вироку не впевнені були члени лейбористської партії. Депутати на чолі з лейбористським членом парламенту Гарольдом Ласки намагалися увійти в уряд з клопотанням на підтримку Мея. Але вони зазнали невдачі, і Мей відбув термін покарання, який йому скоротили на одну третину за хорошу поведінку.

І все-таки канадський суд був поблажливий на першому післявоєнному шпигунському процесі. Шість з 20 підсудних були виправдані, хоча їх вина здавалася очевидною.

***

На ранніх стадіях розслідування Гузенко і його сім'я жили в будиночку, розташованому в поліцейському таборі, як особи, які перебувають під опікою канадського уряду. Допити і свідчення перед королівською комісією і судом залишали Гузенко занадто мало часу, щоб влаштувати свої власні справи. І все ж в цей час виходить його перша книга «Це мій вибір» (в США вона вийшла під назвою «Залізна завіса»). Книга мала успіх. Колишній радянський клерк-шифрувальник тепер мав статки в понад 150 тис. доларів.

Однак з того часу, як Гузенко зробив свої зізнання, подружжю довелося ховатися від публіки і від преси. Про місце їх проживання мало хто знав. Поліція підготувала для них легенду – фіктивну біографію. Вони міняли квартири, автомобілі, імена, щоб замести сліди минулого. Біля будинку подружжя Гузенко постійно чергувала охорона. Проте Гузенко продовжував писати. Його чергова книга «Падіння титану» («The Fall of a Titan»), теж вийшла вдалою і мала фінансовий успіх.

Ігор Гузенко дає інтерв’ю журналісту

У міжнародному масштабі справа Гузенко позначило кінець процвітанню радянської розвідки військового часу. Число заарештованих у зв'язку з зізнаннями Гузенко було невелике, але удар, нанесений в Канаді, посіяв страх. Важко привести точні цифри, але в США і Канаді багато агентів відмовилися від співпраці з радянською розвідкою.

Железный занавес / The Iron Curtain

• Страна: США
• Жанр: Триллер, биография
• Год выпуска: 1948
• Продолжительность: 1:23:06
• Перевод: Субтитры nigelliri
• Субтитры: русские
• Оригинальная аудиодорожка: английский
• Режиссер: Уильям А. Уэллмен/William A. Wellman

В ролях: Дэна Эндрюс, Джин Тирни, Берри Крёгер, Эдна Бест, Фредерик Тозере, Николас Джой, Стефан Шнабель, Эдуард Франц, Артур Гулд-Портер, Джун Хэвок

Описание: Советский перебежчик передает ЦРУ ценные материалы, с помощью которых была раскрыта часть международной шпионской сети, занимавшейся сбором информации о производстве атомной бомбы в США.

Доп. информация:

Канада и начало холодной войны: дело Гузенко в советско-канадских отношениях.

...Советской стороне приходилось отвечать на инициативы Запада, как это было, к примеру, с фильмом «Железный занавес», фактической экранизацией истории Гузенко, подробный сценарий которой с действующими лицами и событиями обсуждался в СССР на самом высоком уровне. Конспект сценария был представлен Вышинскому, Суслову, Жданову, Панюшкину, Пономареву в конце 1947 г., когда работа над голливудской картиной только началась. Генконсул СССР в Нью-Йорке Я. Ломакин сообщал, что «фильм будет очень враж­дебен. Советские люди показаны отталкивающими, циничными и клевещущими на свою Родину.

[Кстати, о «советских людях»: «Далеко не все население занимается доносительством. Всего лишь процентов двадцать. Существуют к тому же обширные белые пятна в деревнях. Да и на заводах неполный охват. Благополучно только среди городской интеллигенции. Если четыре друга соберутся вечером «расписать пульку» – то на утро будет пять доносов. Пятый от соседа, подслушивавшего под дверью». (Рудольф Абель, советский разведчик, полковник) / Цит. По: Хнекин К. Охотник вверх ногами. – М.: ТЕРРА, 1991. – С. 44. – В. Ф.]

Съемка отдельных сцен уже началась в Канаде и вызвала протест прогрессивных кругов. ...В связи с пред­стоящим выпуском такого фильма, нам кажется, уже сейчас было бы целесообразно выступить в советской печати с рядом острых статей и развернуть атаку на голливудских реакционеров, поджигателей новой войны... наше острое и умелое выступление может подгото­вить зрителей для правильной оценки фильма и оказать положитель­ное влияние на общественное мнение. С другой стороны, наша ос­трая критика голливудских реакционеров и поджигателей войны окажет моральную помощь прогрессивным кругам в США и Кана­де в их борьбе против реакции, против создания такого фильма». Предлагалось также, помимо контрпропаганды, учитывая, что «фильм создается, несомненно, с согласия правительства США и Канады», считать «целесообразным попытаться найти пути для дав­ления как на госдепартамент, так и на кинокомпанию».

Против использования материалов королевской комиссии по рас­следованию фактов шпионажа для экранизации истории Гузенко вы­сказывались и сами канадцы. Премьер-министр, министр юстиции получали письма из Союза гражданских прав, Общества дружбы Ка­нады и СССР, других организаций и частных лиц. Руководство союза заявляло: «Мы со всей силой протестуем против сотрудничества ми­нистерства юстиции с создателями фильма». Лидеры Национально­го совета Общества дружбы Л. Робертc и Ф. Парк осуждали фильм, называя при этом сам доклад комиссии «документом, не внушающим доверия»: «Фильм, основанный на нем, может послужить лишь ли­шенному смысла ухудшению отношений с СССР и затруднит работу Объединенных Наций». Возражая против подобной оценки доклада, в котором сам Луи Сен Лоран, на тот момент государственный секретарь по внешней политике, видел «важнейший вклад в информи­рование мировой общественности», он тем не менее признавался, что «совсем не горит желанием увидеть подобный фильм».

Посилання:

* Оперативні псевдоніми подаються в російськомовному написанні згідно джерел у яких вони згадуються.

[1] Игорь Гузенко. МНЕ НИКТО НЕ ВЕРИЛ // Аллен Даллес. Асы шпионажа // Электронная версия книги. 

Джерела:

• Шварев Н. А. Особенности охоты советской разведки за атомными секретами в Канаде // http://nvo.ng.ru/spforces/2017-11-03/6_972_canada.html
• Прохоров Д. П., Лемехов О. И. Перебежчики. Заочно расстреляны. – М.: «Вече», ЗАО «АРИА-АиФ», 2001. – 448 с. («Особый архив»).
• Игорь Гузенко. МНЕ НИКТО НЕ ВЕРИЛ // Аллен Даллес. Асы шпионажа // Электронная версия книги.
• Архів Військово-історичного товариства «СПАДЩИНА».