Перемога Дональда Трампа та українські перспективи: Mordor delenda est!

Багато хто з наших співгромадян цими днями незадоволений або навіть перебуває в розпачі через результати виборів у Сполучених Штатах Америки. Якось, виходячи переважно із заяв і думок «провідних експертів», заведено вважати, що, грубо кажучи, Байден – добрий, а Трамп – поганий. Спробуймо ж проаналізувати, наскільки відповідає дійсності така досить схематична картина.

Шокову реакцію українців закономірно викликав напад Росії 24 лютого 2022 року. З перших днів повномасштабної війни наші воїни та волонтери творили дива мужності та стійкості, проте, було зрозуміло, що за рівнем озброєності Збройні Сили України набагато поступаються російській армії. Тому вся надія на адекватну новому характеру війни зброю покладалася на Захід, і передовсім – на США.

І ця зброя почала надходити. Зокрема, саме вона у 2022-му допомогла звільнити від ворога південь і схід Харківщини та правобережжя Херсонщини включно з обласним центром. І ми були вдячні західним партнерам (у першу чергу – США) за можливість ведення наступальних дій.

Проте згодом ситуація почала мінятися, й не на нашу, на жаль, користь. Не аналізуючи всі причини невдач України на фронтах 2023-2024 років, все ж варто згадати, як одну з них, недостатнє й запізніле постачання нашим військам зброї західними партнерами. Особливо – США, які постійно барилися з наданням Україні ракет далекого радіусу дії, ще й обмежуючи ЗСУ в завданні ударів про території країни-агресора. Як зауважували речники американського уряду, Америка хоче, щоб Україна не програла війну. Лише згодом стало зрозуміло – не програла, але й не виграла. І гинув цвіт нації, й мільйони людей виїздили за кордон.

А що ж було до страхітливого 2022 року? Коли війна почалася? Правильно, у 2014-му. І хто тоді був президентом США? Так, демократ Барак Обама. Що він робив у зв’язку з російською агресією проти України? В основному, висловлював занепокоєння та надсилав так звану «нелетальну зброю», яка зброєю, по суті, не є. Що в результаті? Втрата Україною контролю над Кримом і територіями на південному сході, мінські угоди, окупація наших міст і сіл.

Коли у 2016 році в Сполучених Штатах тривала президентська виборча кампанія, багато українців симпатизували Гілларі Клінтон, зважаючи на «антиукраїнські», як вважалося, погляди Дональда Трампа. Кінець-кінцем, переміг тоді Трамп, наші співвітчизники були засмучені, Жириновський у Ґосдумі пив шампанське. Проте, саме за Д. Трампа в його першу президентську каденцію Америка вперше надала Україні «джавеліни», а лінія розмежування у 2017-2020 рр. – попри відсутність прогресу у звільненні окупованих територій – залишалася практично непорушною. Можливо, таки правду казав містер Трамп, наголошуючи, що за його президентства Путін не наважувався напасти. Втім, зараз важко сказати, які чинники відігравали провідну роль.

Картина різко змінилася у 2021 році після інавгурації нового президента Джозефа Байдена. Вже навесні того ж року безпосередньо біля українських кордонів РФ проводила масштабні військові навчання, так що виникало питання – чи не нападуть найближчими днями? (Пам’ятаєте?). А безславний вихід Америки з Афганістану влітку 2021 р. упевнив Путіна, що президент-демократ активно не протистоятиме його загарбницьким намірам.

Що будо далі – відомо. Восени того ж 2021 року розпочалися спільні російсько-білоруські військові навчання біля нашого кордону. Близько чотирьох місяців тривожного очікування, численні прогнози щодо конкретної дати нападу, постійні запевнення західних лідерів у підтримці України… Та Путін знав, що запевнення чогось варті, коли за ними стоїть сила, а такої сили за гучними словами Байдена, Шольца та ін. не проглядалося.

Майже три роки триває кровопролитна повномасштабна війна, яку наші доморощені арестовичі, подоляки й К° обіцяли переможно закінчити чимшвидше. І за відсутності дозволу Вашинґтона на застосування далекобійної зброї для ударів по об’єктах у рф ця війна затягувалася до нескінченності. Україна втрачала дедалі більше територій (чого не могла компенсувати навіть успішна наступальна операція на Курщині), все більше наших найкращих хлопців і дівчат гинуло на полях боїв.

Імовірно, така тенденція мала б тривати й далі, якби на нових виборах президентом США була б обрана спадкоємниця Дж. Байдена – Камала Гарріс. Яка до того ж на посаді віцепрезидента лишалася практично непомітною три з половиною роки, аж до її висунення кандидатом від демократів. Не було передумов очікувати від неї більш рішучих, порівняно з Дж. Байденом, дій, попри повсюдно проголошувані гасла про підтримку України та засудження дій Путіна.

Натомість заяви Д. Трампа часто сприймалися як антиукраїнські. Але вони були орієнтовані виключно на внутрішнього споживача, адже пересічний американець був зовсім не в захваті від перспективи сплати податків задля ведення війни в тисячах кілометрів від його власної оселі. Можливо, він навіть не знає, де розташована Україна. Проте відомі політичні й державні діячі, які працювали з Д. Трампом як президентом США у 2017-2020 рр., зокрема Петро Порошенко, Павло Клімкін, Борис Джонсон, Емманюель Макрон відзначали зовсім інший характер його висловлювань під час непублічних заходів. Бо зрозуміло – не риторика, а інтереси визначають політику. І сильна Росія, як конкурент Сполученим Штатам у боротьбі за світове панування, зовсім не потрібна Трампу з його гаслом «Зробімо Америку великою знову!».

Коли вибори лишилися позаду (дуже важливо, що перевага Дональда Трампа вийшла переконливою, без імовірності судових позовів, які б загальмували процес передачі влади й надовго відсунули на задній план українське питання), на Інтернет-сайтах негайно з’явилися численні публікації про те, що Трамп не такий уже й поганий. А він – не добрий і не поганий. Він – такий, який є. Тим більше не «проукраїнський» чи «антиукраїнський». Він – проамериканський. Відповідно, залучити нового-старого президента США на свій бік Україні можна, лише сформулювавши вигідні пропозиції для самої Америки. А не лише складаючи перелік власних потреб, як у відомому «плані перемоги». Адже Трамп – справжній американець за духом, підприємець не лише за родом колишнього заняття, а й за психотипом, прагматик, який керується не сентиментами, а доцільністю.

Обрання американцями на посаду президента Дональда Трампа свідчить і про те, що їм набридло жити в суспільстві, яке все далі відходить від традиційних християнських цінностей, і в якому панують ідеї постмодерну на кшталт «захисту меншин», гендеру, протидії змінам клімату й т. ін. Тобто, невидимі сили, що фактично керують глобалізованим світом, нав’язали народам проблеми, яких насправді не існувало, або вони не мали першорядного значення. Натомість Д. Трамп відомий своєю відданістю консервативній ідеології, складниками якої є родина, нація, релігія. Як захисник інтересів американської нації, він уже вів і вестиме надалі жорстку міграційну політику, спрямовану на обмеження в’їзду тих, хто (на відміну від іммігрантів європейського походження) американцями за духом напевно не стане. «Я – націоналіст», – проголосив у одній із публічних промов Дональд Трамп. Чи багато наших політиків наважувалися так відверто про це заявляти?

Отже, політичному проводу України треба знаходити підходи до неординарної особистості Д. Трампа та формулювати конструктивні взаємовигідні пропозиції. Тільки на ґрунті суворого реалізму українська нація та держава зможуть гідно вийти з патової ситуації у війні, яку ще рік тому констатував Валерій Залужний. Виробляти більше власної зброї. Бути готовими до нових битв після, здається, неминучої паузи. І арбітром у визначенні умов цієї паузи може виступити Дональд Трамп.

Пам’ятаймо також про одвічну неспроможність Москви дотримуватися договорів і взятих зобов’язань. Якщо так буде знову, то Трамп, як типова західна людина, їй напевно цього не пробачить. І тоді настане час для України.

Mordor delenda est!

Groove Addicts Ninja Tracks – Coup De Grace