Відома українська письменниця Оксана Забужко приїхала на презентацію доповненого видання "Шевченків міф Оксани Забужко та його критики" і збірки статей та есеїв "І я знов влізаю в танк" до міста Берегове. Це регіон протягом багатьох років так само готували під Орбана, як Донбас під Путіна.
Так вважає Забужко, про що сказала в інтерв'ю Укрінформу:
- ...«бабло» виписане, машина запущена, коліщатка крутяться – її вже не можна зупинити, вона буде тупо крутитися, доки не рухне оця сама материнська плата, отам, у Москві, за «порєбріком». Вона безперечно рухне, і все до того йде, отож – як казав Гуска в Миколи Куліша – «Маємо їх передихати!». На тому й стоїмо. А що ця «сепаратизація» Закарпаття – це технологія, так, безумовно. А знаючи, як ці технології вже спрацювали на Донбасі, думаю, вам тут на місці не треба розказувати, як їх розпізнавати, як дезактивувати. Вам має бути щодо цього видніше зсередини, тому що ці технології, насправді, не аж такі креативні та винахідливі. Вони видаються хитромудрими доти, доки не розпізнати їх базовий алгоритм – як тільки спадає полуда з очей, весь «диявольський чар», яким можна задурити людям мізки, зникає.
... угорської символіки – справді вражаюче багато! Мене в цьому сенсі потрясла Берегівщина. Там на кожному будинку – буквально, без перебільшень, установлені ці меморіальні дошки: тут жив та працював, чи тут зупинявся великий угорський письменник, чи культурний, чи історичний діяч. На третій день нашого перебування в Берегові я почала казати чоловікові, що ніколи не підозрювала, що в Угорщині аж стільки великих письменників! При всій моїй любові і пошанівку до угорської літератури – у них справді цікава сучасна література, я щиро люблю Імре Кердеша і Ласло Красногоркая, яких давно пора перекласти на українську, – але щоб на кожному простінку оце чіпляти, ну даруйте, це занадто, і вже явно не з любові до культури роблено. Це просто та сама символічна мітка…
- Мітять територію?
- Абсолютно справедливо. Це символічний знак, який для українця має означати принаймні наступне: «Вас тут не стояло».
- Вас це нервує?
- Ну що значить «нервує»? Я свідома того, що йде війна, а це – складова отої самої інформаційної війни. Нам усім треба бути цього свідомими і думати, як захищатися. А головна форма захисту – це усвідомлення, що є моє і де воно. Ось поти моє – і я його не віддам! Чужого не чіпаю, але свого не віддам!
Я, звісно, розумію, що тут віками жили угорці, що це також і їхня земля, але я, даруйте, належу до тих, кому в дитинстві ще тихенько батьки співали: «Ци чули ви, милі браття, як боролось Закарпаття» (повстанська пісня часів Карпатської України – ред.) – і ми, українці, маємо до цієї землі таке саме право, як і інші, що тут жили. І не треба нам насаджувати думку, ніби це не наша земля.
- Ще один стереотип щодо Закарпаття, його міст, зокрема, Ужгорода – «ось тут починається Європа». Із того, що ви побачили, що скажете: ми – Європа? Виглядаємо на неї?
- Вся Україна – Європа, але вона про це не знає. Давайте визначимося: Європа закінчується там, де закінчувалися історична «magna carta» і магдебурзьке право. Тобто, стосовно української території – це лінія Полтава-Харків. У цьому сенсі ми всі Європа – тільки із різною мірою знищеності нашого питомого культурного ландшафту – урбанного, міського, – та історичної пам’яті. Під цим кутом зору, скажімо, Ужгород – не більша Європа, ніж сусідні Чернівці, Львів чи Франківськ, і не менша, ніж Луцьк чи Київ, Харків навіть, я не побоюсь цього порівняння. Тому що український конструктивізм – це Харків, український авангард – це Харків, всі наші футуризми-кубізми, тобто практично все європейське ХХ століття, скільки нам його дісталося на долю, щоб устигнути в ньому сказати своє слово, а не просто наслідувати західні зразки, – це Харків. Там їх усіх розстріляли, спробували зробити таку тотальну зачистку, щоб і сліду не лишилось, але ми всі, сьогоднішні, родом таки з тих розстріляних 1920-х, і наше європейське ХХ століття – це в першу чергу Харків, не Ужгород.
Стратегія палінгенезії полягає не в тому, щоб поборювати старий світ, а в тому, щоб використовувати його як ресурс для власного розвитку. Чеснота милосердя дозволяє вчитися у ворогів і...
Оксана Забужко розповіла про "сепаратиські настрої" на Закарпатті
Світ:
Відома українська письменниця Оксана Забужко приїхала на презентацію доповненого видання "Шевченків міф Оксани Забужко та його критики" і збірки статей та есеїв "І я знов влізаю в танк" до міста Берегове. Це регіон протягом багатьох років так само готували під Орбана, як Донбас під Путіна.
zabuzhko.png
Так вважає Забужко, про що сказала в інтерв'ю Укрінформу:
- ...«бабло» виписане, машина запущена, коліщатка крутяться – її вже не можна зупинити, вона буде тупо крутитися, доки не рухне оця сама материнська плата, отам, у Москві, за «порєбріком». Вона безперечно рухне, і все до того йде, отож – як казав Гуска в Миколи Куліша – «Маємо їх передихати!». На тому й стоїмо. А що ця «сепаратизація» Закарпаття – це технологія, так, безумовно. А знаючи, як ці технології вже спрацювали на Донбасі, думаю, вам тут на місці не треба розказувати, як їх розпізнавати, як дезактивувати. Вам має бути щодо цього видніше зсередини, тому що ці технології, насправді, не аж такі креативні та винахідливі. Вони видаються хитромудрими доти, доки не розпізнати їх базовий алгоритм – як тільки спадає полуда з очей, весь «диявольський чар», яким можна задурити людям мізки, зникає.
... угорської символіки – справді вражаюче багато! Мене в цьому сенсі потрясла Берегівщина. Там на кожному будинку – буквально, без перебільшень, установлені ці меморіальні дошки: тут жив та працював, чи тут зупинявся великий угорський письменник, чи культурний, чи історичний діяч. На третій день нашого перебування в Берегові я почала казати чоловікові, що ніколи не підозрювала, що в Угорщині аж стільки великих письменників! При всій моїй любові і пошанівку до угорської літератури – у них справді цікава сучасна література, я щиро люблю Імре Кердеша і Ласло Красногоркая, яких давно пора перекласти на українську, – але щоб на кожному простінку оце чіпляти, ну даруйте, це занадто, і вже явно не з любові до культури роблено. Це просто та сама символічна мітка…
- Мітять територію?
- Абсолютно справедливо. Це символічний знак, який для українця має означати принаймні наступне: «Вас тут не стояло».
- Вас це нервує?
- Ну що значить «нервує»? Я свідома того, що йде війна, а це – складова отої самої інформаційної війни. Нам усім треба бути цього свідомими і думати, як захищатися. А головна форма захисту – це усвідомлення, що є моє і де воно. Ось поти моє – і я його не віддам! Чужого не чіпаю, але свого не віддам!
Я, звісно, розумію, що тут віками жили угорці, що це також і їхня земля, але я, даруйте, належу до тих, кому в дитинстві ще тихенько батьки співали: «Ци чули ви, милі браття, як боролось Закарпаття» (повстанська пісня часів Карпатської України – ред.) – і ми, українці, маємо до цієї землі таке саме право, як і інші, що тут жили. І не треба нам насаджувати думку, ніби це не наша земля.
- Ще один стереотип щодо Закарпаття, його міст, зокрема, Ужгорода – «ось тут починається Європа». Із того, що ви побачили, що скажете: ми – Європа? Виглядаємо на неї?
- Вся Україна – Європа, але вона про це не знає. Давайте визначимося: Європа закінчується там, де закінчувалися історична «magna carta» і магдебурзьке право. Тобто, стосовно української території – це лінія Полтава-Харків. У цьому сенсі ми всі Європа – тільки із різною мірою знищеності нашого питомого культурного ландшафту – урбанного, міського, – та історичної пам’яті. Під цим кутом зору, скажімо, Ужгород – не більша Європа, ніж сусідні Чернівці, Львів чи Франківськ, і не менша, ніж Луцьк чи Київ, Харків навіть, я не побоюсь цього порівняння. Тому що український конструктивізм – це Харків, український авангард – це Харків, всі наші футуризми-кубізми, тобто практично все європейське ХХ століття, скільки нам його дісталося на долю, щоб устигнути в ньому сказати своє слово, а не просто наслідувати західні зразки, – це Харків. Там їх усіх розстріляли, спробували зробити таку тотальну зачистку, щоб і сліду не лишилось, але ми всі, сьогоднішні, родом таки з тих розстріляних 1920-х, і наше європейське ХХ століття – це в першу чергу Харків, не Ужгород.
Оксану Забужко запитувала Тетяна Когутич, Ужгород
Фото: Сергій Гудак
Повний текст інтерв'ю
Вся Україна – Європа, але вона про це не знає.
Зверніть увагу
Чи треба любити ворогів, або 5 проявів сили, що відрізняють людину від людиноподібної тварини – Нагірна проповідь