Зображення користувача Світ Зелений.
Світ Зелений
  • Відвідувань: 12
  • Переглядів: 19

Огляд Українська національна ідея

+

Зміст

Інформаційний огляд джерел Інтернету

СЕРІЯ «ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ І СЬОГОДЕННЯ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Валерій Журавков

 

 

Від давніх часів до Революції гідності

 

 

Е л е к т р о н н а   в е р с і я

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ  2015

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

УДК 94(477)

 

Журавков В.В. Від давніх часів до Революції гідності. Інформаційний огляд джерел Інтернету. – Серія: ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ І СЬОГОДЕННЯ - Електронна версія. - Київ,  2015. – 658 с. – 100 додатків.

 

Подано реферативно-аналітичний огляд-конспект широкого кола вибраних першоджерел з історії державності України та її сьогодення. Жанр книги - науково-популярна публіцистика. Мета роботи: сприяння самостійному вивченню читачами загальної теми та окремих питань

Книга розрахована на наукових, науково -педагогічних працівників, аспірантів, студентів, вчителів, учнів старших класів, усіх, кому не байдужа доля України.

 

УДК 94(477)

 

Журавков В.В. От давних времен к Революции достоинства. Информационный обзор источников Интернета. – Серия: ГОСУДАРСТВЕННОСТЬ УКРАИНЫ: ИСТОРИЯ И НАСТОЯЩЕЕ. - Электронная версия. - Киев, 2015. - 658 с. – 100 приложений

 

Представлен реферативно-аналитический обзор-конспект широкого круга выбранных первоисточников из истории государственности Украины и ее настоящего. Жанр книги - научно-популярная публицистика. Цель работы: содействие самостоятельному изучению читателями общей темы и отдельных вопросов.

Книга рассчитана на научных, научно - педагогических работников, аспирантов, студентов, учителей, учеников старших классов, всех, кому не безразлична судьба Украины.

 

UDC 94 (477)

 

Zhuravkov V.V. From ancient times to the Revolution of dignity. Informative review of sources of the Internet.- Serial: Statehood of Ukraine: history and present time. - Electronic version.:. - Kyiv, 2015. - 658 pp. - 100 additions

 

The abstractly-analytical review-compendium of wide range original sources from history of the statehood of Ukraine and her present time is presented. The genre of this book is scietifiic-popular publisizm. The objective point of this work: assistance to the independent study by readers of general theme and separate questions.

Books are counted on scientists, graduate students, students of higher forms, teachers, pupils, all, to whom not indifferent to fate of Ukraine.

 

 

ЗМІСТ

 

Передмова оглядача                                                                                                           8

 

Розділ 1. Українська національна ідея                                                                               17

 

1.1. Напрямки формування                                                                                                                          17

1.2. Шляхи легітимації державотворення                                                                                               18

 

Розділ 2. Державні утворення на території сучасної України                                         21

2.1. Античні часи                                                                                                                                                21

2.2. Середньовіччя                                                                                                                              21

2.3. Нова доба                                                                                                                                                      23

2.4 XX століття                                                                                                                                                     23

2.5. Державні утворення на українській території з 800 по 1991 рр                                                       25

 

Розділ 3. Факти і міфи про походження назв Русь, Україна і Росія

(за М.Довколою)                                                                                                                 25

 

3.1. Трансформація та запозичення (крадіжка) державних найменувань                                           25

3.2. Факти і міфи                                                                                                                                                26

3.3. Приниження українського етносу                                                                                                         28

3.4. Син Юрія Долгорукого                                                                                                                            29

3.5. Трансформація мови                                                                                                                                29

3.6. Московський патріархат – руський чи російський?                                                                         30

3.7. Звідки взявся у Росії прапор                                                                                                                    31

3.8. Кольори українського прапора                                                                                                              32

3.9. Надписи до малюнків розділу                                                                                                                 32

 

Розділ 4. Історія України-Русі (коротка версія за М.Маранчаком)                                33

Розділ 5. Переяславська угода 1654 року (за матеріалами НІСД)                                   38

5.1.Вступні зауваження                                                                                                                                     38

5.2. Історіографічні концепції та політичні інтерпретації                                                                         39

5.3. Причини укладання Переяславської угоди та її міжнародно-правовий зміст                              40

5.4. Початок російської експансії                                                                                                                   44

5.5. Імперська політика денаціоналізації українського народу                                               45

5.6. Висновки                                                                                                                                                       48

 

Розділ 6. Україна – це Русь (за М. Маранчаком)                                                             49

 

Вступ                                                                                                                                                                 49

6.1. Про джерела                                                                                                                                             50

6.2. Русь                                                                                                                                                            51

6.3. Руська земля                                                                                                                                             52

6.4. Новгород                                                                                                                                                   52

6.5. Ростово-Суздальська земля                                                                                                                  53

6.6. Володимир Залеський                                                                                                                            53

6.7. Довгору́кий Ю́рій I Володи́мирович - засновник Москви

Протистояння Юрія Долгорукого та Ізяслава – князя Київського                                                      54

6.8. Мстислав Ізяславович                                                                                                                            56

6.9. Куліковська битва                                                                                                                                   57

6.10. Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське                                                  58

6.11. Третій Рим                                                                                                                               58

6.12. Кордон Великоросії і Русі                                                                                                                    59

6.13. Нездійснені амбіції                                                                                                                60

6.14. Руський король                                                                                                                                      60

6.15. Запорізька Січ                                                                                                                                        61

 

 

Розділ 7. Основні ідеї української політичної думки ХІХ століття                                  62

 

 

Вступ                                                                                                                                                                 62

7.1. Тарас Шевченко                                                                                                                                      63

7.2. Микола Костомаров                                                                                                                               65

7.3. Михайло Драгоманов                                                                                                                             66

7.4. Леся Українка                                                                                                                                           66

7.5. Іван Франко                                                                                                                                              69

7.6. Микола Міхновський                                                                                                                              70

7.7. Дмитро Донцов                                                                                                                                       73

 

Розділ 8. Витоки російської імперської історіографії                                                        75

 

8. 1. История государства Российского. Карамзин Н.М.                                                                      75

8. 2. Пушкін О.С.                                                                                                                              78

 

Розділ 9. Історіографія України на початку ХХ століття                                      80

 

9.1. Історіографія та етнографія епохи романтизму на зламі ХІХ століття                                       80

9.2. Михайло Грушевський                                                                                                                          83

9.3. Наталія Полонська-Василенко                                                                                                              84

           

Розділ 10. Росiйська iсторична наука пiсля більшовицької революцiї                            86

 

Розділ 11. Сучасна українська історична наука                                                                93

11.1. Білінський В. «Країна Моксель, або Московія»                                                                             93

11.2. Діяк І. «Україна – Росія (Історія і сучасність)»                                                                               95

11.3. Куліш А «Книга Памяти українців»                                                                                                  96

11.4. Наконечний Є. «Украдене ім’я: чому русини стали українцями»                                           99

 

Розділ 12. Роль окремих державних діячів в історії України                                           101

 

12.1. Богда́н Хмельни́цький                                                                                                                          101

12.2. Петро́ Сагайда́чний                                                                                                               103

12.3. Іва́н Виго́вський                                                                                                                                     103

12.4. Іва́н Мазе́па                                                                                                                                             104

12.5. Петро I                                                                                                                                                      106

12.6. Катерина II                                                                                                                               106

12.7. Володимир Ленін                                                                                                                                  107

12.8. Симон Петлюра                                                                                                                                     109

12.9. Степан Бандера                                                                                                                                      111

 

Розділ 13. Сталінізм та його наслідки                                                                               114

13.1. Геноцид проти украінського народу                                                                                               114

13.2. Голодомо́р 1932–1933 років. (Микола Михник)                                                                             115

13.3. Голодомо́р 1932–1933 років  (Вікіпедія)                                                                                         117

13.4. Втрати українців у Великій Вітчизняній війні                                                                  117

13.5. Депортація                                                                                                                                               117

13.5.1. Депортація українців в межах СРСР                                                                                      118

13.5.2. Закерзо́ння                                                                                                                                   118

13.5.3. Депортація кримських татар та інших народів                                                                    119

13.6. Украї́нська емігра́ція                                                                                                                            121

13.7. Чисельність населення України                                                                                                         123

13.8. Етнодемографічні зміни                                                                                                                       123

13.9. Демографічні виклики для України та Європи                                                                              125

 

 

 

Розділ 14. Антибільшовистський рух у Росії                                                                    127

 

14.1. «Білий» рух                                                                                                                                             127

            14.2. Колабораціонізм під час Другої світової війни                                              127

14.3. Протестний рух в Росії (2011-2013 рр.)                                                                                              128

 

Розділ 15. Територія України і Росії                                                                                  132

15.1. Карта Малоросії і Новоросії Ф.Павленкова 1898 року                                                  132

15.2. Сенсаційне відкриття: мапа України 1918 року                                                                              132

15.3. Карта українських земель Івана Величка 1896 року                                                                      133

15.4. Історичні землі Україн (Вікіпедія та інші джерела)                                                                  135

15.5. Крым - Подарок Хрущева. Грушевский Крым не взял                                                136

15.6. Швидкість збільшення території Московського царства                                                             138

 

Розділ 16. Русифікація та російська мовна політика                                                        139

16.1. Слов'яни                                                                                                                                                   139

16.2. Росіяни за даними перепису населення Російської імперії та СРСР                                         139

16.3. Мови в Україні: відродити українську – захистити російську (за К.Свіржецьким)            141

16.3.1. Підміна понять у політичних цілях                                                                                         141

16.3.2. Етнічні росіяни і російськомовні українці                                                                           142

16.3.3. Міф про т.зв. «добровільний перехід українців на російську мову»                             142

 

Розділ 17. Аналіз російської політології                                                                            145

 

17.1. Цивілізаційний вимір                                                                                                                            145

17.1.1. Цивілізація як наукова історична категорія                                                                         145

17.1.2. "Росія в 1839 році" маркіза Астольф де Кюстін                                                  145

17.1.3. Російська (євразійська) цивілізація                                                                                        147

17.1.4. Апокаліпсис конкістадорського месіанства Москви за Д.Донцовим                           149

17.1.5. Панславізм                                                                                                                                   149

       17.1.6. Мова як інструмент політичної експансії                                                                     151

17.1.6.1. Український класик мовознавства – О.О.Потебня                                              151

17.1.6.2. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов.

Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»                              152

17.1.6.3. Мовна політика Росії                                                                                                  155

17.1.6.4. Мовне питання в Україні на сучасному етапі розвитку                                    159

17.1.6.5. Державна мова як засіб формування національної свідомості

українського суспільства                                                                                                         161

17.1.6.6. Міфи щодо української мови                                                                                   163

17.1.6.7. Українська діаспора в Росії                                                                                       164

17.1.6.8. Українофобія                                                                                                               164

 

17.2. Комунізм                                                                                                                                                 166

 

       17.2.1. Человек, его душа и его собственность. Критика коммунизма. И.А. Ильин        166

       17.2.2. Злочинні прояви комунізму                                                                                             168

17.3. Фашим                                                                                                                                                     169

17.3.1. Чотирнадцять ознак за дослідженням Лоренса Брітта                                              169

17.3.2. Ознаки фашизму та нацизму                                                                                           170

17.3.3. Тотожність комунізму і фашизму                                                                                 171

17.3.4. Російський більшовизм – праматір усіх сучасних фашизмів і нацизмів              171

17.3.5. Жидобільшови́зм . Вікіпедія                                                                                            174

17.3.6. Национальная идея России – фашизм. Доказано рейтингом Путина                   174

17.3.7. Неофашизм и неонацизм в России. Причины. Истоки.                                            176

17.3.8. Русский неонацизм                                                                                                            178

17.3.9. Нацисты в центре Москвы                                                                                178

17.3.10. МИД Украины: Путин игнорирует рост проявлений фашизма

и ксенофобии в РФ. Цифры                                                                                                        179

17.3.11. Російські неофашистські і націоналістичні організації                                           179

 

 

 

17.4. Російський та комуністичний імперіалізм                                                                                      181

 

17.4.1. Імперіалізм за матеріалами Вікіпедії                                                                             181

17.4.2. Маркс і Енгельс про російський імперіалізм                                                               181

17.4.3. Витоки і сенс російського комунізму за Бердяєвим                                  181

17.4.4. Імперіалістична геостратегія в сучасному світі (на прикладі США і Росії)           181

17.4.5. Міжнаціональні відносини українців і росіян з позицій історичної неминучості

ліквідації російського імперіалізму                                                                                            183

17.4.6. Почему русские и украинцы не понимают друг друга                                            183

17.4.7. Роль политического террора в борьбе за власть. Насилие и жестокость             186

17.4.8. Воспитание унижением. Политика Кремля в отношении Украины:

ничего общего с «братством»                                                                                                    186

17.4.9. Системна криміналізація пострадянського простору

та суспільної свідомості його населення                                                                                  189

 

17.5. Політика федералізації України                                                                                                          192

17.5.1. Федералізація України                                                                                                      192

17.5.2. Александр Лукашенко                                                                                                     192

                             17.5.3. Хто кого годує ?                                                                                                                    193

 

Розділ 18. Аналіз причин відсталості Росії                                                                       194

18.1. Головна причина відсталості Росії - російський імперіалізм                                                      194

18.2. Наростання системної кризи тоталітарного ладу                                                                          194

18.3. Вуглеводневий  монополізм. Як українці добували газ для СРСР                                             194

18.4. Розвиток економіки СРСР у 50-80-і роки                                                                                         196

18.5. Пия́цтво в Росі́ї                                                                                                                                       196

18.6. Крадіжництво                                                                                                                                         198

18.6.1. Россия – страна патологического воровства (за Аидорчиком)                          198

18.6.2. Разворовывание российского бюджета побило рекорд                                          199

18.7. Стыдно быть русским                                                                                                                          200

 

Розділ 19. Аналіз причин відсталості України                                                                 202

19.1. Швидкість розкрадання бюджетних коштів в Україні                                                    202

19.2. Вісімдесят відсотків бюджету країни розкрадалося за попередньої влади                              204

 

Розділ 20. Війни Росії проти незалежної України                                                205

 

20.1. Російська інформаційна війна у ХХ ст.                                                                                            205

20.2. Війна як порятунок від неминучого краху Росії                                                                            206

20.3. Економічні війни Росії проти України                                                                                              207

20.3.1. Стратегія економічної війни                                                                                                    207

20.3.2. Встановлення контролю, приватизація, знищення

та рейдерські захвати стратегічних підприємств України                                      209

20.3.2.1. Державна політика приватизації стратегічних підприємств                              209

20.3. 2.2. Рейдерство в Україні – загроза національній безпеці                                                                                           213

20.3.2.3. Росія намагається захопити стратегічні українські підприємства    214

20.3.2.4. Російський бізнес в Україні: на правах господаря                                               214

        20.3.2.5. Газова війна                                                                                                          219

       20.3.2.6. Перезавантаження «дерибану»                                                                        220

20.4. Військово-політичні стратегії РФ та їх реалізація                                                                              222

20.4.1. Делімітація кордонів                                                                                                                  222

20.4.2. Стратегія Кремля 2008                                                                                               224

20.4.3. Розвідувальна, диверсійна і терористична діяльність, розпалювання сепаратизму;

анексія АР Крим і Севастополя; дестабілізація Сходу України у 2014 р.                   225

20.4.4. П'ята колона, саботаж                                                                                                228

20.4.4.1. П'ята колона: історія питання                                                                                   228

20.4.4.2. Склад п’ятої колони (Розділ II книги І.В.Діяка)                                                   229

20.4.4.3. П'ята колона в сучасній Україні                                                                               235

                20.5. Загальна картина російсько-української війни 2014 року                                                            238

 

 

Розділ 21. Виклики та завдання для для національної безпеки України                       243

 

21.1. Керівні документи                                                                                                                                    243

21.2. Силові структури                                                                                                                                      244

21.3. Інформаційна безпека                                                                                                                             246

21.4. Протидія п'ятій колоні в Україні

та стратегічні завдання щодо забезпечення реального суверенітету                                 248

21.4.1. Фактори впливу п'ятої колони на державний суверенітет                                248

21.4.2. Завдання по забезпеченню реального суверенітету                                                         250

21.5. Економічна безпека                                                                                                                                 254

21.5.1. Загальний стан і дослідження питання                                                                  254

21.5.2. Продовольча безпека                                                                                                                255

21.5.3. Енергетична безпека                                                                                                                 259

 

Розділ 22. Становлення в Україні європейської моделі громадянського суспільства  260

 

22.1. Європейський цивілізаційний вимір розбудови громадянського суспільства в Україні     260

22.2. Президенти України та оцінки їх діяльності                                                                                     260

22.3. Проросійська ідеологія і практика антиукраїнських політичних партій                    265

22.4. Євромайдан, Революція гідності в Україні 2013-2014 рр.                                                             267

22.4.1. Євромайдан – Вікіпедія                                                                                                            267

22.4.2. Євромайдан – ЗМІ                                                                                                                     269

 

Розділ 23. Вибори Президента України 2014                                                                  271

 

Післямова                                                                                                                            274

 

ДОДАТКИ                                                                                                                                                                       275

 

Загальний перелік додатків в алфавітному порядку                                                        275

Список А. Чорнобілі додатки: тексти, таблиці                                                                                         275

Список Б. Кольорові додатки: малюнки, мапи, схеми, таблиці                                                            278

 

Тексти додатків за списком А                                                                                                                       279

Графічні матеріали додатків за списком Б                                                            616

 

Іменний покажчик                                                                                                             636

 

Покажчик джерел Інтернету                                                                                             655                                                                            

 

 

 

 

Націю формують підручники з історії

Євген Наконечний

Передмова оглядача

 

Шановний читачу!

 

Задум цієї книги очевидно визрівав у мене дуже довго, майже протягом усього свідомого життя, на яке припало чимало драматичних сторінок історії України. Оглядаючись на пройдений шлях ще раз і ще раз намагаюсь пізнати самого себе, вдосконалити світоглядної позиції та передати нащадкам скарб прожитих років. Скільки лекцій різних філософів і політиків було прослухано, проштудійовано підручників, статей, політичних програм, статутів, звітів, монографій – не перелічити. Проте глибоко цим не переймався, а просто складав обов'язкові заліки та іспити. Механічно погоджувався з усіма офіційними політологіями, голосував як усі, аби вони тільки не заважали мені займатись улюбленими технічними науками. І навіть двадцять п'ять років справно платив членські внески КПРС.

Скажете: безвідповідально? Може й так з огляду на сьогодення. Чи були сумніви? Так, були. Пробував пручатися. Але не вважав за потрібне наодинці битися з «вітряками». Крім того, бачив, що з іншодумцями не церемоняться. А комуністична система виховання, як визнано багатьма аналітиками, була надзвичайно ефективною. Та ще й була у нас ціла армія «інженерів людських душ» -  радянських письменників. Саме так любив їх називати Йосип Сталін. Вони зі мною працювали щодня.

Та от прийшов якось тихесенько у 1991 році парторг, віддав облікову картку і тихо повідомив, що КПРС більше не існує, як і СРСР. Лише тоді я зрозумів необхідність свідомої перебудови свого світогляду. З нуля, майже як першокласник. Соромно мені стало за власну «приземленість», яка тягнулась десятиріччями. Адже з багатьма «шістдесятниками», активістами Народного Руху України був знайомий, жив на одній вулиці.

Див. Додатки за списком А:

Народний рух України

Українська Гельсінська спілка

Шістдесятники

Стус Василь Семенович

 

Дух національної свідомості, свободи був завжди поруч – і у рідній школі №1 міста Гадяча Полтавської області і поза її межами. Особливо він відчувався у студентські роки. Запам'ятались справжні носії такого духу – Народна хорова капела Київського політехнічного інституту (Засл. артистка УРСР Лідія Падалко), неформальний лідер капели Володимир Чубинський, засновник Естрадного театру аматорів, нині неперевершений, як на мене, поет-лірик  Віталій Іващенко (Засл. працівник культури України). А десь у другій хвилі позаду було безліч нових яскравих зірок на небосхилі українського інтелекту – Вячеслав Брюховецький, Іван Діяк, Володимир Білінський, Іван Куліш, Євген Наконечний, багато інших справжніх Героїв України.

Див. Додатки за списком А:

Народна академічна хорова капела КПІ

Чубинський Володимир Дмитрович

Проте усі мої сили були спрямовані на самореалізацію, перш за все, як фахівця-наукознавця[1]. Та й вірила більшість громадян, що «нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме».

Прозріння прийшло занадто пізно. Довелось «відкривати» для себе багатьох істориків, філософів, соціологів, етнографів, мовознавців, державних діячів, вождів української нації, її державників. Мені поталанило фантастично. У своїх пошуках тепер я міг спиратися не тільки виключно на класиків марксизму-ленінізму, як веліли нам до 1991 року, а й на нові, раніше не доступні для широкого загалу, джерела. Невдовзі відкрив свої могутні ресурси Інтернет. Я згадав мову, на якій говорила моя мати, згадав усі культурні джерела, з яких  довелося «пити». Мушу зазначити, що для багатьох моїх однолітків – «дітей війни» це давалось не легко.

Дякуючи Богу, талановитих людей в Україні було і є, як зірок на небі. Різної величини, яскравості. Усіх не перелічити, з усіма не познайомитись. З філософів чомусь найближче припали до душі Григорій Сковорода (XVIII ст.) та Микола Руденко (XX ст., наш сучасник). Хто з ними ще глибоко не знайомий – до вашої уваги мої додатки до цієї книги за списком А, які присвячені цим корифеям української думки:

Сковорода Григорій Савич;

Філософія Миколи Руденка;

Формула Сонця Миколи Руденка.

Конкретним поштовхом до започаткування серії електронних видань «Державність України: історія і сьогодення»[2] стали деякі висловлювання «керманича» сусідньої «братської» держави (у перекладі українською):

«Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території — це Східна Європа, а частина, й значна, подарована нами!» -                            

саме так сказав він Джорджу Бушу під час зустрічі Росія — НАТО в Сочі 5 квітня 2008 року  (http://www.unian.net/politics/108325)

«Щодо наших стосунків з Україною… Я дозволю з вами не погодитись, коли ви зараз сказали, що якщо б ми були розділені, ми не перемогли б у війні. Ми все одно б перемогли, тому що ми країна переможців». «Це означає, що війна виграна, не хочу нікого образити, за рахунок індустріальних ресурсів РФ. Це історичний факт, це все є в документах» (http://news.ukrhome.net/content/1427948/23804111/Putin-Ukraina-2-aya-mirovaya-voyna.html)

"Самопровозглашение независимой Украины не совсем соответствовало советским нормам, предусматривающим процедуру выхода из состава СССР".

 

До речі, перший Президент сучасної незалежної України Л.Кравчук зазначив, що за такою «логікою», той «керманич» сам є не зовсім законним президентом не зовсім законної Росії…

Наведемо інші цитати, що спонукають замислитися:

«Так склалося що історія, навіть та яка опирається на безумовні факти, залишається найменш точною наукою. Все просто. Суспільство, нація, люди які зараз проживають на певній території намагаються подати так колишні події, щоб вони завжди показували тільки героїчне минуле. Тому ми бачимо різне трактування одних і тих самих подій. Історичні постаті, за ті самі дії, одними націями вважаються вбивцями і тиранами, а іншими героями і навіть святими. Історія знає безліч прикладів коли дикі народи на деякий період історії завойовували своїх більш розвинених сусідів» [Олег Тарасенко. 06 сентября 2011, 14:58 http://uapress.info/ru/news/show/947].

 

«Однако, на самом деле, эта самая «многовековая дружба» беспрерывно-безоблачной была разве что на протяжении весьма небольших периодов. Самым длительным из которых было чуть менее полутора веков после последнего разрушения Запорожской Сечи в 1775 году – и началом Гражданской войны 1917-21 годов. А так, со времен, когда появились первые летописные сведения о Киевской Руси и до наших дней, история взаимоотношений украинцев и русских просто таки пестрит фактами порой весьма кровавых противостояний» [Российско-украинские войны: история и современность. 03 мая 2014, 07:21http://obozrevatel.com/politics/80267-rossijsko-ukrainskie-vojnyi-istoriya-i-sovremennost.htm].

Прим. В.Ж. Ця стаття містить узагальнену схему – історичний перелік усіх збройних протистоянь між Україною та Росією. Див. додаток за списком А Российско-украинские войны: история и современность.

 

Особливі почуття у мене, як і у багатьох українців, викликав роман Василя Шкляра „Чорний ворон“, який вийшов наприкінці 2009р. Роман відтворює одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок української історії — боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади у 1920-х роках.

Див. додаток за списком А Шкляр В.М.

 

Та усих цих «поштовхів» перелічувати у передмові до цієї книги мабуть не варто. Не вистачить місця.

Жанр цієї книги – реферативно-аналітичний огляд-конспект вибраних першоджерел з історії державності України та її сьогодення. Книга має специфічну комплексну аналітико-синтетичну побудову, яка дозволяє віднести її до науково-популярної публіцистики.

Мета роботи: сприяння самостійному вивченню згаданої теми читачами (користувачами), яка одночасно становить і предмет дослідження - «державність України».

Шляхи та методи сприяння:

здійснення цілеспрямованого інформаційного Інтернет-пошуку за ключовими словами, релевантними до предмету дослідження;

технічне редагування вибраних першоджерел, копіювання яких дозволено авторами та адміністраторами Інтернет-сторінок (сайтів) з додержанням авторського права;

аналітичне опрацювання вибраних першоджерел (графічні засоби, примітки, коментарі);

логічна систематизація вибраних першоджерел за заздалегідь побудованим змістом роботи;

надання читачу можливості:

 самостійно розширювати інформаційний пошук або змінювати його напрями за допомогою системи посилань;

ознайомлюватись з першоджерелами через бібліографічний апарат і систему числених додатків даної роботи;

формувати власну електронну бібліотеку за предметом дослідження, скориставшись згаданими додатками як первинною інформаційою базою.

Значна кількість і непропорційно великий щодо основної частини роботи обсяг додатків підпорядковані забезпеченню саме цієї можливості.

Предмет дослідження:

Державність - комплекс інститутів політики, культури, економіки і права, що діють на території, населеній національною спільнотою, пов'язують її в компактну цілісність і забезпечують розвиток у сучасному й майбутньому.

До головних рис державності належать: суспільна влада (охоплює власне центральне управління, адміністрацію на місцях, суд і судочинство, збройні сили, фінансову систему, податки й повинності різних груп населення - фіскальна система, право на ведення міжнародних зносин); система правових норм (закони й нормативні акти, що фіксують відповідні суспільні порядки та відносини); населення і територія з визначеними кордонами.

Процес становлення державницької ідеї, розвитку державотворчих процесів в Русі-Україні має тисячолітню традицію. Початком її є існування княжої Антської держави, державного об'єднання полян Русі, а відтак об'єднання Руської держави з центром у Києві. «Ми знаємо, - писав М. Грушевський, - що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської».

З розпадом Русі-України (Київської держави) у XII ст. традиції державності перейшли до Галицько-Волинського князівства (XII-XIV ст.), яке в окремі періоди об'єднувало й землі Наддніпрянської Русі-України. Наступним етапом державності був період існування українських земель у складі Великого Литовсько-Руського князівства (XIV - XIX ст.), у складі якого Київська і Волинська землі - князівства користувалися значною автономією.

Визначальним явищем української історії XVI - першої пол. XVII ст. є процес утворення і розвитку козацтва у двох його формах: «козацтва» та «волості» (Наддніпрянщина), в тому числі реєстрового і запорізького. Утворення Запорозької Січі та козацького військово-територіального устрою на Наддніпрянщині наприкінці XVI - у 20-30х pp. XVII ст. означало закладення підвалин майбутньої української козацької державності.

Утворення козацької держави в ході національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та її існування протягом другої пол. XVII - XVIII ст. (до 1786 p.) стало важливим етапом розвитку української державності. Існування Гетьманщини попри політики російського царизму, який прагнув обмежити її суверенітет, забезпечило подальше формування української нації, розвиток національної самосвідомості, створило умови для наступних державотворчих процесів у XIX і XX ст.

З кінця XVIII ст., з ліквідацією Гетьманщини, завершився козацький період державності. Український народ, втративши державність, опинився у межах двох імперій - Російської та Австрійської. Незважаючи на втрату самобутніх українських громадських і політичних інститутів, протягом XIX - на поч. XX ст. зароджується і розвивається український національний рух, який завершився національно-соціальною революцією 1917-1921 pp. та відродженням української державності (період існування УНР). Проте це національно-державне відродження було надто коротким, щоб мати вирішальний вплив на соціальну й економічну еволюцію української нації.

24.08.1991 р. Верховною Радою прийнято «Акт проголошення незалежності України».

1.12.1991 р. на всенародному референдумі народ України величезною більшістю голосів підтвердив цей Акт і висловив своє бажання жити в самостійній Українській державі [http://histua.com/slovnik/d/derzhavnist].

Особливості роботи

Побудова змісту огляду, систематизація опрацьованої інформації з точки зору класичної історіографії можуть видаватись субєктивними і непрофесійними. Але цей огляд не претендує на статус всеохоплюючої хрестоматії чи монографії. Він не є і стандартним реферативним журналом чи «дайджестом». Це дійсно авторська праця, яка відображає суб'єктивну світоглядну позицію автора та його оцінки важливості окремих вибраних ним джерел Інтернету, які можуть бути прийнятими до уваги для самостійного формування читачем індивідуальної точки зору на суспільно-історичні процеси в Україні.

При цьому огляд не претендує на вичерпну повноту і повне висвітлення усіх значних подій розвику державності України за усталеною історичною періодизацією. Читач вільний сприймати, чи не сприймати окремі його фрагменти, уточнювати, доповнювати або обгрунтовано критикувати з використанням інших першоджерел.

Можливі зауваження читачів про те, що відтворювати у основній частині огляду і в додатках повний текст першоджерела, або хоч одну частину без офіційного дозволу автора певною мірою може розглядатись як порушення авторського права. На нашу ж думку, великі текстові запозичення данного огляду не є плагіатом – елементи авторської аналітики, посилання на джерело скрізь присутні.

Разом з тим, ці запозичення носять характер конспекту, де текст першоджерела аналітично опрацьований, що виражається різними графічними засобами – виділення жирним шрифтом, курсивом, абзацами, коментарями, примітками. З точки зору технічної текстової редакції широке застосування таких засобів не є загальноприйнятим. Можливо було б краще ці засоби замінити авторським переказом, як це робиться у монографіях. Але, на нашу думку, враховуючи конспективний характер роботи, такий підхід на даному етапі її створення виправданий. Разом з тим робота має базовий потенціал для подальшого розвитку та переробленого, уточненого і доповненого перевидання з врахуванням пропозицій читачів і нової інформації.

Слід також прийняти до уваги, що загалом систематизована інформація щодо історії та сьогодення державності України залишається непізнаною для мільйонів громадян з-за різних обставин:

  • відсутність доступу до першоджерел, до системи Інтернет;
  • відсутність навиків роботи з цією системою;
  • відповідна інформація не потрапила до уваги користувача, читача через малі наклади друку, відсутність у бібліотечних фондах та ін.

Особливо це стосується старшого покоління, яке у більшості залишається у полоні стереотипів радянської імперської історіографії і майже не знайома з науковими працями українських істориків, які були репресовані, або вимушені працювати в еміграції.

Декілька зауважень, стосовно посилань у даній роботі:

1. Усі посилання на джерела Інтернет виконані за станом відповідних сторінок (сайтів) на першу половину 2014 року;

2. Крім посилання на окреме джерело в законспектованих його фрагментах збережені зноски на першоджерела, які були зроблені авторами цього джерела. Проте окремим списком такі першоджерела у даній книзі не подаються. Збереження зносок на первинні посилання дає змогу читачеві у разі потреби звернутись до вказаних першоджерел через відповідний сайт Інтернету;

3. У законспектованих джерелах Інтернету збережені також «лінки» - підкреслені слова, за якими читач, який користується Інтернетом, має можливість отримати додаткову або споріднену інформацію за цими ключовими словами (клавіші Ctrl+Enter).

Це саме стосується усіх числених запозичень із захищених сторінок вільної Інтернет-енциклопедії - «Вікіпедії». При цьому автор приймає до уваги її певні особливості. Як зауважив відомий український енциклопедист Юрій Шаповал «Вікіпедія спірний продукт, бо відстежувати точність викладу фактів, неупередженість авторів та редакторів складно. Я вже мовчу про помилки, і не тільки філологічні, а й про численні історичні ляпи...».  

У багатьох розділах даної книги є посилання на цілий ряд наукових робіт (книги, монографії) з проблем державності України. Окремі підрозділи містять конспективний огляд (цитати, фрагменти) фундаментальних праць видатних українських істориків – М.Грушевського, Н.Полонської-Василенко, М.Міхновського та інших.

У декількох розділах книги одні і ті ж історичні події розглядаються з різних точок зору окремих авторів першоджерел. На наш погляд, це не є повторами і цілком припустимо, оскільки історія, як згадувалось вище, - «найменш точна наука». Отже застосувати тут в повній мірі євангелічний метод побудови огляду практично не можливо.

Для попереднього загального ознайомлення з науковими працями, присвяченими державності України читачам може бути рекомендований Інтернет-сайт Історія України http://histua.com/, який включає наступні розділи: головна, історія, персони, словник, хронологія, книги, таблиці, документи.

Розділ цього сайту «Історія України», зокрема включає наступні підрозділи з науковими статтями:

 

 

Прим. В.Ж. Для поглибленого вивчення класичних першоджерел варта серйозної уваги і сучасна наукова праця К.С.Лісової (див. Автореферат РЕФ 134615 Лісова, Катерина Сергіївна. Історія державності України в дослідженнях української наукової еміграції (1920-1945 рр.): автореф. дис ... канд. іст. наук / К. С. Лісова . – Переяслав-Хмельницький : Б.в., 2010 . – 20 с. ). Велике коло наукових праць, на які посилається автор, видається досить репрезентативним та корисним для подальших дослідждень у галузі історіографії та джерелознавства державності України (Див у додатках до цієї книги за списком в А повний текст вищезгаданого автореферата).

.

Короткі відомості про методологію історичної науки, методи та терміни, корисні для ознайомлення цією книгою див. за списком додатків А Додаток «Методи»,

 

Категорії користувачів, для яких призначена книга:

  • усі громадяни України, для яких не байдужа державність України;
  • читачі, які мають доступ до системи Інтернет та регулярно нею користуються;
  • читачі, які мають персональні інформаційно-комунікативні засоби (персональні компьтери, ноут-буки, планшети, І-пади і т.п.);
  • дослідники державності України (фахівці, аспіранти, студенти, аматори);
  • бібліотеки (електронні і традиційні, публічні, приватні, персональні, домашні).

Структура книги

 

Книга складається з основної частини (23 розділи) та додатків.

У кінці книги подано Іменний покажчик  та Покажчик джерел Інтернету.

 

Додатки поділені на дві групи:

Список А. Чорнобілі додатки: тексти, таблиці.

Список Б. Кольорові додатки: малюнки, мапи, схеми, таблиці.

 

Зустрівши у основному тексті посилання на додаток читач, в разі зацікавленості, може знайти назву додатку у загальному переліку додатків за списком А чи Б на стор. 275 - 280, або сам додаток (текст, або графічний матеріал) за сторінкою, вказаною у відповідному списку. Додатки розташовані в алфавітному порядку за першою літерою назви.

 

Автор приносить щиру подяку Заслуженому працівнику культури України, директору Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки Людмилі Іванівні Ковальчук за виявлену увагу до цієї роботи і оприлюднення її на сайті бібліотеки.

 

Зауваження, відгуки та пропозиції можна надсилати за адресою електронної пошти.

 

[email protected]

 

З повагою до читача

автор книги Валерій Журавков

 

 

 

Розділ 1. Українська національна ідея

 

1.1. Напрямки формування ( Вікіпедія)

 

Національна ідея України — це її Незалежність, а також те, що записано в статті 1 Конституції України:Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Оце і повинно бути нашою національною ідеєю.

О. І. Некрасов, соціолог

 

Пройшовши століття болісного, трагічного, жертовного визрівання, лише наприкінці XIX — на початку ХХ ст. українська національна києвоцентристська ідея стала теоретично усвідомленою, буттєвою, у політичній думці з'явилася тенденція до обґрунтування необхідності досягнення української національної незалежності і повної державної самостійності. Серед складного світоглядно-політичного сплетіння виокремилася група прибічників позитивістської (наукової, прим. В.Ж.) орієнтації, що апелювали до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь. До цієї групи входили: Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський.

Другу групу фундаторів української національної ідеї становили прибічники радикальної форми націоналізму — так званого інтегрального націоналізму, в основі якого ідея формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети — шлях свідомого українства, для якого Україна — не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб. Яскравими носіями цієї орієнтації були Іван Нечуй-Левицький, Борис Грінченко, Микола Міхновський, Юрій Липа і Дмитро Донцов. http://uk.wikipedia.org/wiki/Самостійна_Україна_(брошура)

 

Прим. В.Ж. Див. додаток за списком А Юрій Іванович Липа

Історико-філософські концепції української національної ідеї вітчизняних мислителів ΧΙΧ - XX ст.

http://uk.wikipedia.org/wiki Українська національна ідея

 

  1. М. Костомаров Україна має бути федеративною одиницею Російської імперії, в якій офіційною мовою є українська мова і забезпечується рівноправ’я всіх народів, що населяють територію України.
  2. М. Драгоманов Громадські інтереси є важливішими за національні. Державний устрій сприяє суспільній нерівності, тому світова спільнота має постати у формі спільки самоврядних громад, серед яких буде й українська громада.
  3. Т. Зіньківський Національною ідеєю українців має стати націоналізм, який є в той же час невід’ємною частиною космополітизму. Українська інтелігенція має стати провідником культурного відродження українського народу.
  4. М. Грушевський Спростування теорії російських мислителів щодо проживання на українських етнічних територіях великоросійського народу перед тим, як ці землі заселили українці, що прийшли з Прикарпаття. Суб’єктом історичного поступу є народ. Українці мають самобутну мову, культуру, історію, яка бере початок з часів Київської Русі.
  5. О. Потебня Мова формує особливості національного менталітету народу. Національності світу мають жити в умовах рівності і взаємоповаги. Проблемою українського народу є відсутність національної свідомості та свідомої праці на користь держави.
  6. І. Франко Концепція необхідності побудови на українській території національної соціалістичної держави. Українська культура, мова, преса – інструменти пробудження національної свідомості.
  7. Д. Донцов Концепція «інтегрального націоналізму» : формування незалежної України шляхом національної революції і розрив будь-яких зв’язків з Росією. Поняття «людини нового духу»: людина, що бореться за власну державу до кінця за допомогою будь-яких засобів, нехтуючи особистими інтересами.
  8. В. Липинський Основою національного відродження є народ, функцію управляння народом має здійснювати виборна аристократія, поєднуючою ланокою між народом та аристократією має стати інтелігенція. Українцем є представник будь-якої нації, що проживає на території України і працює для її розвитку.
  9. Д. Чижевський Характеристика української національної психіки та світогляду. Причинами політичних невдач українців є особливості їхнього світогляду та менталітету.
  10. М. Міхновський Державна самостійність — це головна умова існування нації, а державна незалежність — це національний ідеал у ділянці міжнародних відносин»

 

Прим. В.Ж. Пункт 10 додано нами. Звичайно, тут згадані далеко не всі. Наведені вище концепції, незважаючи на суттєві розбіжності, мають велику  історичну цінність. Не треба ставити за головну мету досягнення абсолютної істини. Намагатись повсякчасно усвідомлювати історичний процес з позицій гуманізму і загальнолюдських цінностей, на думку автора книги, – обовязок кожного.

 

Див. додаток за списком А: Національна ідея й конкретні напрямки її реалізації (деякі роздуми про національну ідею й конкретні напрямки її реалізації).

 

1.2 Шляхи леґітимації державотворення

 

http://litopys.org.ua/ukrxx/r17.htm

В сучасній соціальній та політичній філософії поняття леґітимності означає, що існують достатні арґументи на користь вимоги визнавати певний політичний режим як добрий та справедливий. Леґітимний лад — це такий суспільно-політичний устрій, що заслуговує на визнання. Леґітимація як дія і є процесом визнання загальноприйнятності тієї чи тієї політичної організації суспільства.

У практиці посткомуністичного повсякдення термін «леґітимація» найчастіше вживається у його обмеженому вузькою прагматикою сенсі — як означення політичних повноважень діючого політика, як «законність» його претензій на політичну владу.

У такому сенсі леґітимність означає лише законність політичних дій можновладців, а також політичної влади в цілому. Але проблема леґітимації насамперед пов’язана з питаннями збереження чи руйнації тієї чи тієї форми суспільного устрою, а відтак — глибшими, ніж політичні перетворення, змінами у колективній ідентичності людей.

Леґітимація — це складний процес збирання суспільства на основі спільних цінностей та водночас доведення здатності реалізовувати колективну ідентичність з боку політичної організації суспільства, надто ж у ситуації, коли створюються нові держави та соціальні інститути. А саме таку ситуацію ми маємо в сьогоденній Україні.

В точному сенсі слова тільки політичні режими можуть набувати та втрачати леґітимність. Тільки політичні форми організації суспільства — держава насамперед — вимагають леґітимації. Це особливо наочно виявляється у періоди соціальних перетворень.

Державна влада, як така, не здатна, зазвичай, сама по собі встановлювати колективну ідентичність суспільства; не спроможна вона також сама по собі здійснювати соціальну інтеґрацію на ґрунті колективних цінностей, що їй принципово непідвладні. Це досить важко сприйняти нам після десятиліть панування державної ідеології, державного насильницького — тоталітарного — насаджування штучної системи суспільної ідентичності («радянської людини»). Це допомагає якнайкраще зрозуміти історичний крах неприродних цінностей комунізму, що роками нав’язувалися «зверху» тортурами та брехнею.

Комуністичний режим ніколи не був справді леґітимним. Адже він завжди нехтував цінностями, що їх природно-історично виробляють людські спільноти в своєму співжитті та на яких ґрунтуються форми суспільної інтеґрації, в тому числі етноси та нації. Марксизм тяжів до того, що можна назвати зверхністю більшовицької самолеґітимації влади: його ідеологія ґрунтувалася на можливості революційного владного самоствердження, самодіяльності, кажучи словами Маркса.

Будь-яка політична організація суспільства потребує вільного та максимального визнання на ґрунті вже визнаних спільнотою цінностей та форм колективного співжиття. Але леґітимація, як процесс, у свою чергу вимагає певних умов, головна з яких — умова публічності, оприлюдненості. Леґітимація — це розгорнутий у часі політичний дискурс — процес розповсюдження, обговорення, обдумування, врешті-решт доведення колективної правильності та прийнятності соціально-правових норм, що їх здебільшого стихійно встановлюють нові політики. Тому ще говорять про леґітимаційний потенціал політичного дискурсу. Леґітимаційний потенціал — це засади та мотиви, що можуть бути мобілізовані для публічного доведення леґітимності політики, мають соціальну силу утворювати консенсус — найважливішу умову леґітимації.

В умовах посткомунізму леґітимація являє собою проблему в кількох найважливіших сенсах. По-перше, йдеться про історичне повернення до практики леґітимації після майже столітнього панування нелеґітимної — самолеґітимної — влади. По-друге, йдеться про штучне визначення (за допомогою цілеспрямованої пропаґанди, спланованої ідеологічної дії) тієї системи цінностей, що мають складатися природно-історично (в культурі, традиціях, мові, звичаєвому бутті тощо) та які утворюють леґітимаційне підґрунтя та леґітимаційний потенціал нової політичної системи. По-третє, посткомунізм як стан «після комуністичного суспільства» може реально опертися лише на попередні традиції та навички псевдолеґітимного політичного владарювання. Йдеться про наявний у суспільстві леґітимаційний потенціал — ті ідеологічні побудови, рівень саморозуміння особи, загальні цінності, що є життєвим конґломератом найрізноманітніших засад леґітимації посткомуністичної влади та новітнього політичного режиму.

Аналіз шляхів становлення політичного режиму в посткомуністичних умовах вказує на головну закономірність їхньої леґітимації. У всіх випадках політичного утвердження владні особи та інститути влади не стільки шукають іманентне суспільству підґрунтя власної леґітимації — природну систему базових цінностей, скільки щоразу намагаються авторитарно створити її «під себе». Йдеться про стійкий комуністичний рефлекс посткомуністичної влади — знову й знову відтворювати (наскільки це дозволяють час та реальні зміни, що відбулися) неототалітарні форми самолеґітимації.

Подолати цю згубну штучність, а то й примарність політичної організації пострадянського суспільства можна лише на єдиному шляху справді демократичного процесу леґітимації. Це означає творення таких політичних умов, за яких максимально природно, поза адміністративним тиском, командним нав’язуванням та культурницьким примусом вибудується леґітимаційна основа української держави — нова колективна ідентичність. Слід ясно розуміти, що творення політичної нації, державотворення в цілому, — це перспективний процес леґітимації. Українська політична нація, так само як і українська національна держава, — ще попереду. Час, який потрібний для цього, не може замінити ані суєта пришвидшеного вироблення штучної ідеології, ані завжди урочисті заклинання ідола державності, ані спрощення політичної демагогії.

 

Прим. В.Ж.

Якими шляхами йшов процес легітимації української держави у минулому та його сьогодення, чи є наша держава легітимною – саме на ці, досить складні питання, повинні допомогти дати відповідь матеріали наступних розділів даної книги.

                                                                                                                                                                   

 

 

Розділ 2. Державні утворення на території сучасної України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

2. 1. Античні часи

Скіфи населяли степи від Малої Скіфії (частина Румунії та Болгарії) до Сибіру. У VII ст. до н. е. скіфи витіснили з Північного Причорномор'я племена кіммерійців, утворивши тут пізніше свою державу з центром на Нижньому Дніпрі. У III ст. до н. е. розпорошені і витиснуті сарматськими племенами з степів (частково в Крим і до гирла Дніпра, де поступово злилися з місцевим населенням).

Докладніше: Давньогрецькі міста Північного Причорномор'я, Вікіпедія

Борисфен (на острові в гирлі Дніпра);

Тіра (нині Білгород-Дністровський);

Ольвія (район Очакова);

Керкінітида (нині Євпаторія);

Херсонес (нині Севастополь);

Феодосія;

Пантікапей з прилеглими дрібнішими колоніями (НімфейТірітака та ін.) — пізніше центр Боспорського царства (нині Керч);

Практично всі загинули або перенесли найглибшу кризу у часи великих переселень народів в III—V ст. н. е., після чого вже не змогли відродитися як самостійні утворення.

Прим. В.Ж. Серед сучасних дослідників античної доби української території зазначимо лише двох (нехай дарують автору інші, не менш авторитетні історикии):

  • Валерій Михайлович Бебик ‑ доктор політичних наук, кандидат психологічних наук, професор, проректор Університету «Україна». Протягом 2008-2012 pоківпідготував і оприлюднив низку творчих публіцистично-журналістських праць з історії прадавньої української цивілізації, які мали вагомий суспільний резонанс.Стали широко відомими його цикли публікацій з прадавньої української історії, радіопрограми ики«З глибин тисячоліть» та «Українська цивілізація», телевізійні програми «Цивілізація INCOGNITA» Валерія Бебика

http://knpu.gov.ua/

 

·Юрій Михайлович Канигін - доктор економічних наук, головний науковий співробітник Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва Національної Академії Наук України.

Ю.М.Канигін є одним з апологетів так званої «трипільсько-арійської теорії походження українського народу», яка визнана маргінальною та псевдонауковою[5]. Проте, незважаючи на критику, його книга «Шлях аріїв» була багаторазово перевидана після розпаду СРСР і стала бестселером. В романі-есе Канигін висунув власну «теорію» походження українців, яка заперечує прийняті в науці уявлення про етногенез слов'ян. Книгу перевидали двадцять п'ять разів, щоразу письменник щось додавав, уточнював та конкретизував. Книга передавалася по національному радіо — її озвучив народний артист України Павло Громовенко.

За десять років після виходу праці «Шлях аріїв» побачили світ інші книги Канигіна — «Віхи священної історії», «Пояс світу», «Сатанізм у ХХ столітті», «Фатальне ХХ століття», «Початок і кінець часів», «Українська мрія», «Парадокси історії», «Матриця Вседержителя». Разом із Василем Кушерцем опублікували капітальне дослідження «Біблія і сучасна наука». Достовірність фактів у працях Канигіна неодноразово піддавалися сумнівам[6]. Проте, зазначимо, що чим талановитіша праця, тим більше критики.

http://uk.wikipedia.org/wiki Канигін Юрій Михайлович

2. 2. Середньовіччя

 

 

Давньоруські князівства, що виникли у ХІ - ХІІ ст. внаслідок розпаду Київської Русі і протягом XIV ст. увійшли переважно до складу Великого князівства Литовського:

Докладніше: Генуезькі колонії у Північному Причорномор'ї

При цьому українські землі (Київщина, Поділля, Волинь, Полтавщина) зі складу литовської частини перейшли до складу польських володінь. У 1618 р. росіяни полякам вдалось витіснити росіян з Чернігова та Сіверщини. Але після цього Річ Посполита поступово втрачає свої позиції у Придніпров'ї. (1648 - 1654 - повстання Богдана Хмельницького - втрата контроля над Наддніпрянською Україною, 1667 - Лівобережжя та Київ відходять до Росії) Ослаблена внутрішніми чварами, повстаннями (в основному в Україні) і війнами з сусідами в 17721793, 1795 роках була поділена між сусідами: Російською імперієюАвстрійською імперією і Пруссією.

 

2.3. Нова доба                          

 

  • Військо Запорізьке та Гетьманщина — 1648/1654 — 1734/1775. Фактично незалежна держава в нинішніх центральних районах України, що утворилась після повстання козаків під проводом гетьмана Богдана Хмельницького у 1648 р. Не маючи можливості вести тривалу війну з Річчю Посполитою, гетьман при підтримці частини козацької верхівки попросив прийняти підконтрольні воєводства під заступництво московського царя. Протягом 80 років широка спочатку автономія Малоросії і козацтва поступово була зведена царським урядом на нівець, в 1764 році Катерина II остаточно ліквідувала систему гетьманського правління в Малоросії, а в 1775 році, після переможної війни з Туреччиною і придушення повстання О. Пугачова була остаточно ліквідована і Запорізька Січ, її землі передані Новоросійській губернії.

2.4. XX століття

Українська Народна Республіка — 19171918, 1918—1920 р. — об'єднала в собі українські губернії, крім півдня та сходу країни (Михайло ГрушевськийВолодимир Винниченко). Припинила своє існування у зв'язку з німецькою окупацією і переворотомПавла Скоропадського 29.04.1918 р. Відновлена після евакуації німців і втечі П. Скоропадського в грудні 1918 р. (Директорія Симона Петлюри) і остаточно припинила своє існування в 1920 р., програвши збройну боротьбу денікінцям і Радянській Росії.

Зараз Україна включає в себе Автономну Республіку Крим (окупповану РФ), 24 області та 2 міста загальнодержавного значення (Київ і Севастополь (окупований Р.Ф.).

 

2.5. Державні утворення на українській території з 800 по 1991 рр

 

Протягом останніх трьох тисячоліть на території сучасної України існувало декілька десятків державних утворень (див. попередній підрозділ). Історію державної приналежності українських земель, починаючи з часів Київської Русі, зображено на схемі. (див. відповідний додаток за списком Б: Схема: Державні утворення на українській території з 800 по 1991 рр).

Категорії Вікіпедії: 

Див. усі додатки за списком Б: Кольорові додатки (малюнки, мапи, схеми, таблиці)

 

 

Розділ 3.Факти і міфи про походження назв Русь, Україна і Росія

(за М.Довколою) http://patent.net.ua/intellectus/facts/24/ua.html

 

3.1. Трансформація та запозичення (крадіжка) державних найменувань

(Русь – Руссія – Рутенія – Оукраина Украйна - Малороссия - Україна

Московія – Руссія – Раша - Великоросія – Росія)

 

На початку І тисячоліття н.е. греками-візантійцями найменування Русь вимовлялася як Руссія, латинянами - Рутенія. Також назва країни була широко відома за своїм природним, дійсним найменуванням – Русь.

У той же час вживалася назва Україна!

Прим. В.Ж: Докази не наведені,., див. додатково на сайті http://litopys.org.ua/rizne/nazva_eu.htm:

З ЕНЦИКЛОПЕДІЇ УКРАЇНОЗНАВСТВА — I. (Мюнхен — Нью-Йорк, 1949, Т.1, С.12-16.):1. Назва території і народу (НАЙСТАРІШІ НАЗВИ; НАЗВА «РУСЬ»; НАЗВА «УКРАЇНА»; НАЗВА «УКРАЇНА» В ЧУЖИХ МОВАХ).

 

Проте найбільше поширення у світі, особливо у новітні часи, назва Русь – як Росія – дістала починаючи з ХVIII ст., і причиною цього стало взяття її у якості нового найменування Московського царства, яке у той час активно розбудовував та розширював цар Петро I. 

Розумному та енергійному цареві хотілося будь за що ствердитися у світі, і особливо змінити відношення до нього старих європейських держав. А для цього була потрібна відома у світі назва, яка б мала більш соліднішу історію, ніж тогочасна історія його Московської монархії, та могла б викликати повагу іноземних держав. 

 

До речі, Сибір для московського царя підкорювали українські козаки на чолі з Ярмаком. Саме таке справжнє ім’я цього видатного козачого отамана, що походить від українського слова «ярмо», а не Єрмак, як це стверджують імператорські російські історики.

 

Переселення князів і вчених ченців від снувавших по тодішній Русі татар на московські землі почалося приблизно від часів митрополита Олексія в 1330 р., і стало тим чинником, що, без сумніву, став головним у зміцненні московської держави і сприйняття нею культури Русі.

Від татар йшли з Чернігівської, Брянської і Северської земель (Плещєєви), місцеві князі Рюриковичі (Одоєвські, Оболенські, Долгорукі, Щербатові, Єлецкі, Звенигородські, потім Мосальські, Барятинські), Гедиміновичі - (Трубецькі, Голиціни, Щенятеві, Хованські, потім - Бельські, Мстиславські). Герої Куликовської битви Пересвіт і Осляба (із брянської землі), князі Андрій Полоцький і Дмитро Брянський Ольгердовичі, князь Дмитро Михайлович Боброк-Волинський…

 

Зважаючи на генеалогічний зв’язок відростків гілок родоводу деяких московських царів з древніми київськими князівськими родами, а також певні традиції, що були перенесені із „матери руських городов” за межі Русі - на суздальські, новгородські, смоленські та московські землі, безумовно єдиною можливою для такого використання, могла б бути саме назва Русь.

Слід також зауважити, що у вирішенні питання найменування своєї держави Петро І виказав велику хитрість. Певно усвідомлюючи, що просте використання чужої назви негідно його монаршої величності, та за придбаною звичкою називати все іноземними іменами, московський цар, своїм указом в 1721, повелів іменувати свою надбану імперію неруським словом “Russia”, що в Московщині лише згодом стало вимовлятися як "Росія".

Таким чином було вирішено дві проблеми: по-перше – у сприйнятті своїх підданих – московітів, а також і русичів (вони ж українці) - жителів країни, яка в древньоруських літописах рівнозначно називається Русь і (вона ж) Україна, у буквальному розумінні, неналежна Московському царю назва Русь, формально, у її дійсному вигляді, не була взята; по-друге – у сприйнятті іноземців, Russia (Росія) була тою країною яку вони знали як у минулому могутню, із великою історією, тобто - Русь.

Саме „Руссия” – так став називати свою імперію Петро І. А Россия вона стала називатися лише згодом, – можливо і під впливом назви знайомої тепер росіянам річки чи то якогось племені з назвою Рось (а не навпаки – як згодом почали стверджувати деякі російські історики), а можливо і тому, що за особливостями своєї анатомії та артикуляції, вимовляти „Россия” – легче ніж іноземне „Руссия”.

Отже, відбулася підміна понять та назв, в результаті чого найменування "Русь", що у світі переважно загальновідоме як "Russia", грецькою та латинською звучить як „Руссія”, в англомовній традиції  пишеться "Russia", і вимовляється як „Раша”, а російською ж вимовляється та пишеться „Росія”, - за межами власне України-Русі пов’язується виключно з Москвою і Росією.

Використання найменування назви сусідньої держави – Русі і спотворення її до назви Росія, призвело до виникнення, можливо одного із найбільших міфів у світовій історії...

 

3.2. Факти і міфи

 

Розпад Русi на окремi удiльнi князiвства, що був узаконений Любецьким з'їздом князiв 1097р., поклав початок формуванню iсторичних українських земель. У відомих стародавніх літописах вперше згадується найменування Україна (також вживаються назви - украйна, украина.

Переписувачі того часу не завжди робили різницю між рядковими і заголовними літерами, а часто (у різних переписах - варіантах літописів) писали лише буквицю на початку глави..

Так під 1187 р. Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що ''плакашеся по немь вси Переяславци'', бо він був князем ''всякими добродЂтельми наполнен - о нем же Оукраина много постона''.

Під 1189 р. в тому самому літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він ''еха и Смоленьска в борзЂ и приЂхавшю же емоу ко «ОукраинЂ Галичькои» (на означення подністрянського Пониззя).

В літописі Галицько-Волинському під 1213 р. є запис ''Данилу же возвратившоуся к домови, и Ђха c братом й прия Берестий, и Угровеск i Верещин, Столпе, Комов и всю Оукраинoу'', себто - всю забужанську Україну. Зміст літопису і написання руською (не плутати з російською) мовою слова „Oукраиноу” указує, що йдеться саме про "Україну" в розумінні "країна" - Вітчизна (аналоги є в інших слов'янскьих мовах, наприклад у польскій - „крайова”/Krajowa).  У сучасній же російській мові залишилося слово "окраина", яке, зберігши спільний корінь, має інше значення.

В українській мові є слово "украяти", тобто чимось наділити, – хлібом, землею і т.п., що, вочевидь пов’язано зі словом Україна. Це опосередковано підтверджує, що слово Україна відповідає таким поняттям як наше князівство, земля, країна…

В тому ж літописі під 1268 р. знаходимо вислів ''украйняни'', під 1280 - ''на вкраинЂ'', під 1282 р. - ''на вкрайницЂ''. В усіх випадках словом Україна означувано переважно пограничні землі супроти державного центру в Києві. Одночасно вживалися дві назви Русь і Україна (приклади подвійного найменування країн у Європі поширені і зараз: Англія - Британія, Голландія - Нідерланди, Фінляндія - Суомі...).

На Синоді константинопольського патріарха в 1303 р. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Mikro Russia (<Мала Русь> /російською стали називати – „Малороссия”/, тобто <Русь старша, початкова, основна, давніша>), а Залісся й Новгородщину - Megale Russia (<Велика Русь>, що означало <Русь пізніша, похідна, новостворена>). Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов'ян з коренем "рос" (<народ Рос>), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст.

Отже, терміни Росія (Россия), Малоросія, Великоросія та всі похідні від них слова сформувалися в церковних канцеляріях вселенського патріарха.

Патріарх і імператор почали називати споконвіку їм відому Київську, Придніпровську Русь - Малою, а землі Залісся, - Руссю Великою. У межах Малої Росії, за візантійським уявленням, були розташовані єпархії: Галицька, Володимиро-Волинська, Холмська, Перемишльська, Луцька і Туровська (1347 рік). У Малій Русі лежало місто Київ, де спрадавна перебував глава Руської Церкви - митрополит Київський і всія Русі (1354 рік).

Імператор Іоанн Кантакузен, звертаючись до князя Любарта Гедиміновича і переконуючи його не домагатися встановлення особливої митрополії малоруської, говорив в 1347 році: «Ти знаєш, що так було встановлено і узаконено з тієї пори, як народ руський пізнав Бога і просвітився святим хрещенням, щоб був один митрополит - Київський, для всія Русі, як для Малої, так і для Великої».

Галицько-володимирський князь Юрій II (25 березня 1340 року) в латинській грамоті до великого магістра німецького християнського ордена Дітріха, від 20 жовтня 1335 року, називає себе « «Dei gratia natus dux totius Russiae myncris», тобто «Божиею милостью прирожденный князь всея Малыя Руси». Польський король Казимир III, який, як пишеться в Густинському літопису, «собрався й пойде на Русь: вопервыхь прійде, месяца априля, подь Лвовь й обляже его», в 1340 році оволодів галицько-волинськими землями і, у грецькому листі до константинопольського патріарха Філофея (1370 рік), привласнив собі титул короля Ляхії і Малия Русі.

Спочатку і титул <всія Русі>, і назви Мала Росія та Велика Росія вживалися лише в церковній практиці й не поширювалися на світське діловодство. У сфері державного управління і суспільних відносин протягом X-XIII ст. Руссю вважалася лише Наддніпрянська Русь. Як видно з тогочасних літописів, якщо хтось із Новгорода, Ростова чи Суздаля вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, це сприймалося, що він <їде на Русь>. Таким чином, на території майбутньої Московщини під поняттям <Русь> розуміли сучасну територію України. Новгородщина, Залісся та деякі інші провінції Київської імперії, оскільки ними управляла руська князівська та церковна адміністрація, вважалися <руськими землями>, але самі вони Руссю ніколи не називалися.

Водночас, з XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні ''країни або держави, заселеної українцями''.

Одним із чисельних, документально засвідчених, фактів того, що в XVI столітті Московське царство ще не було ні Руссю, ні Росією, є те, що у требніку Петра Могили підпорядкована йому територія називається Росією, у той час, коли Москва з прилеглими землями у церковну підпорядкованість Київського митрополіта не входила.

Іноземці (Павло Алеппський, А. Мейерберг, А. Олеарій та ін.), які  у XVII ст. побували на землях, що нині називаються Росією, бачили Московію і Україну різними державами, населеними відмінними народами, кожний із своєю власною мовою, побутом, правами, про що і описували у своїх замітках. У Великому князівстві Литовському, а також у Річпосполитій вживалися тільки терміни “Московська держава”, “Московське князівство”, “Москва”, з ознакою того, що зовсім іншою країною була Рутенія, тобто – Русь, або Україна.

У XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін <Росія> і плутати його з назвою <Русь>. В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: <Митрополит Кіевского престола и всея Росіи> (митрополит Мисаїл, 1476 р.), <митрополит Киевъский, Галицький и всея России> (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе <російським> або <роським> народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських <русских>.

Самоназвою людей Московщини було "православниє", рідше "русскіє". Іван Аксаков в листі до письменника Ф. Достоєвського пише: “Мудра річ написати заклик до русского народу, як його пишуть в інших країнах: “французи” або “британці” — “Русские!” не годиться, сама мова не терпить. А на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошуються промови із закликом: “Православные”. Ось як російський народ визначає свою національність...”.

Книжною формою слова самоназви було "московит". Термін "русский" було введено спочатку у письмову форму. Першими його стали вживати поляки. Наслідуючи їх, в окремих випадках, головним чином через цензурні міркування, стали вживати полонізм "росіянин" українські та білоруські автори.

Цікаво, що слова - українець, русин (карпатський українець) білорус, половець, татарин, монгол і т.д. - іменники, а „русский” – прикметник. Це є додаткове свідчення того, що "руські" (русские) означає людей, які комусь належать. А точніше, мають належність до Русі, у тому значенні як воно було у дійсності, а саме - Великі Київські князі посилали своїх синів та дружинників завоювувати і обживати нові північні землі, а їх народ робити руським...

Аж до XVIII ст. не було в Московщині приватних власників на землю. Вся земля (разом з людьми на ній) належала цареві, він „жалував" (давав право користуватися) її своїм боярам, дворянам за їхню службу. Це й віддзеркалилося в московській мові. Всяка стала платня (від держави, громади чи особи) називається „жалование", себто ласка. Це також відбилося в мові. Москвини – аристократи і мужики – називали себе „царскими людьми" до XVIII ст., а потім – „русскими". Всі європейці свою народність висловлюють в іменниковій формі (ХТО): українець, поляк, чех, серб, хорват, словак тощо. Москвини ж уживають прикметникову форму „русский", тобто ЧИЙ. Москвин психічно не міг сприйняти іменникової форми „русин" (Штепа Павло: "Московство його походження, зміст, форми й історична тяглість").

Слід відзначити, що з часом придворні російські майстри від філології та історії, в угоду царських величностей, спромоглися доводити, що русский, у бажаному для них значенні, то є вже не прикметник…

Цікаве морфологічне підтвердження спадкоємності України від Русі, що полягає у використанні в російській мові прийменників "на" і "в". Так, по відношенню до "Русі" та "України" вживають прийменник "на", і не вживають його по відношенню до Росії. Порівняйте: "на Руси" , "на Украине" і "в России".

Як би там не було, але дійсно, що жителі Московщини називали себе православними, а також "русскими", маючи на увазі своє відношення до Русі - тобто до тієї території яка від них починалася південніше СмоленщиниВідношення Московії до Русі на чолі з Києвом, у певний час, можна порівняти з відношенням нової території до метрополії. 

Після монголо-татарського нашестя і дроблення Київської Русі на окремі незалежні князівства Русь зберігається як назва історичних земель, але Московський цар, об'єднавши під своєю владою Новгородські, Володимирські, Суздальські та Московські землі, офіційно зветься «великим князем Московським». А задовго до того як слово Русь стали приладнувати до своїх титулів московські царі, ним скористався правитель Литовського князівства «Великий Князь Литовський і Російський». Саме на переговорах з представниками Литовського князівства в 1493 році московський цар Іван III вперше включив у свій титул вираз "Всія Русі".

Ця звичку використовувати все західне проявлятимуть і подальші московські правителі.

Грецькі терміни Росія (Росія) у самій Московії, для позначення країни, почали вживатися в XVI ст.: назва "Россия" вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р., а в надрукованому 1577 р. у Московській Слободі <Псалтирі> вперше вжито назву <Великія Росіи>.

Від середини XVI ст. "Россией" стали називати всю сукупність земель, що увійшли на той час до Московської централізованої держави. Протягом XVI-XVII ст. з'явилися також прикметники росский, российский. Як відзначив М. Костомаров, <слово "Россия" або "Росія", "российский" було на початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася Галлією, Польща - Сарматією, Угорщина - Паннонією, Греція - Елладою і т. д.

У середині XVII ст. московський цар Олексій Михайлович, здобувши після Переяславської угоди 1654 р. протекторат над так званою Гетьманщиною, використав стару церковно-адміністративну термінологію константинопольської патріаршої канцелярії і в 1655 р. прийняв на себе титул <всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец>. 

Подібно Росії, могли б претендувати на спадкоємство древньої Греції і Рима балканська Македонія або Румунія (Romania), що, будучи колись провінціями великих імперій, взяли собі їх назви (До речі, невеличка республіка бувшої Югославії за право називатися Македонією бореться досі).

 

У 1721 р., осягнувши свою гегемонію в Східній Європі, цар Петро І змінив віковічну назву Московського государства, взявши для неї назву Київської держави, у вимові прийнятому канцелярією церковного патріарху, - Росія. Для цього він звелів припинити називати себе "Царь Московський" і змінив свій титул "самодержець" на іноземний - "Імператор Всеросійський", після чого в 1725 р. іноземним країнам були розіслані директиви у подальшому іменувати государство не Московським а Російським, "...чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам писано".

Термін „самодержець”, що увійшов у предикати царської влади за московських „Іоаннів” і вказує на одноосібного правителя без означення виду (типу) держави. Монарх або імператор – це самодержець. Палкий прихильник голландського, Петро І, руське слово "самодержець", замінив на іноземне "імператор", додавши до нього, утворений також від іноземного "Russia" (Россия), прикметник "всеросійський". Якщо знати Петра І, то неважко здогадатися, що зробив він таку заміну виключно задля іноземного пишного звучання цих слів, з єдиним бажанням - приблизитись до рівня європейських монархів, використовуючи авторитет знаного у Європі терміну Русь.

З тих самих часів і почав народ Московський офіційно іменуватися "російським". А в Україні-Русі ще довго вживали природну назву "москалі", або - тобто жителі Московщини або Московського царства. Згодом слово "москаль" стало також означати – військовослужбовець царського війська. Часто вживане у літературі, також, слово "москвин". 

Водночас колоніальна назва "Малоросія" з етнонімом малорос, малороси поступово набула образливого для українців забарвлення як ознака чогось нижчого й менш вартісного.

 

3.3. Приниження українського етносу

 

«Знаєте, що таке малорос? Ні? Паршивець, просто кажучи, ні те ні се. Він, бачите, собі з походження — українець, з виховання — руський, з переконань — неук у всьому, що торкається рідного народу, по вдачі — боягуз, себелюб, раб. От це — малорос». (с) Володимир Винниченко

Слід зауважити, що, в історичній дійсністі, підґрунтя для такої зневаги українського народу власне не повинно було бути. А створена вона, вказана зневага, виключно демагогією царсько-імрерьских придворних істориків-політологів.

Прихильникам приниження українського етносу слід би краще знати історію, бо не було у давні часи на теперішніх московських та прилеглих землях не лише ніяких росіян, але не було і народу, який до 1721р. іменувався "московіти". Адже у скіфські часи (VII-IIст. до н.е.) скіфи, що харчувалися обробляючи землю, жили, як писав історик Геродот, на правобережжі Дніпра. Греки їх називали борисфеніти. Ці орачі мешкали також в межах 3-х днів їзди на схід і 11 днів на північ. А далі, на північ від сучасного Чернігова, у межиріччі Волги та Оки, як засвідчує Геродот, мешкали „андрофаги” (людоїди). Згідно Геродоту, андрофаги були "особливим плем'ям, зовсім не скіфським. Серед всіх андрофаги мали найбільш дикі звичаї; вони не визнавали ніякої справедливості і не мали ніякого закону; вони вели кочове життя; їх одіяння схожі зі скіфськими; їх мова досить відмінна від скіфськї; вони одні зі всіх цих племен є канібалами".

 

3.4. Син Юрія Долгорукого

(Андрій Боголюбський (Китай) – засновник Московської держави)

 

Син князя Юрія Довгорукого і дочки половецького хана Аєпи Осєкєвіча був названий Китаєм. Пізніше охрестився і отримав ім'я Андрій (близько 1111 - 29 червня 1174р.) За своє постійне прагнення перетягти із Києва Митрополію, дістав прізвисько Боголюбський. Прізвисько ж Боголюбський дістав, разом із назвою містечка Боголюбове, яке зробив своєю резиденцією у 1158р.  Андрій Боголюбський вважається засновником держави, що з XVст. стала називатися Московською, Намагався відірвати Суздальську землю від Києва, утворити окрему митрополію. Московський церковний синод в 1702р. канонізував Андрія Боголюбського у святі і Московський патріархат називає його не інакше як "Святой Благоверный князь".

Не маючи шансів стати Великим князем, люто зненавидів Київ. У 1169р., за межами Русі, із суздальців, смолян та половців зібрав військо і пішов з ним на "Мати городов руських". Подолавши захист киян, вчинив страшну різанину, не жалів ні жінок, ні малих дітей. Багатьох забрав у полон. Пограбував усі церковні святості, вивіз ікону Пресвятої Богородиці. Підпалив Софію Київську і Києво-печерську лавру. У монастирях і церквах забиралися не тільки коштовності, але і вся святість: ікони, хрести, дзвони і ризи. Були підпалені та розграбовані Печерський монастир і Софійський собор. Пізніше Боголюбській був убитий своїми прибічниками.

Похід Боголюбського підірвав могутність Русі і поклав початок довгого та сумного періоду її занепаду і, в кінечному рахунку, зникнення.

 

Див. одаток за списком А Боголюбський Андрій, благовірний князь

 

До XVIIIст. назв "Южная Русь" та "Киевская Русь" не існувало. Вони були вигадані пізніше істориками Російської імперії. Використовуючи видуману назву "Южная Русь" і виправдовуючи "политическими причинами" грабіжницький похід Андрія Боголюбського на Київ, Російська православна церква Московського патріархату вихваляє усі його діяння, називає "Великим святым благоверным князем", і, підмінюючи поняття, стверджує, що "Боголюбский сумел добиться объединения Русской земли под своей властью".

 

Біографічні довідки (Вікіпедія)

Ю́рій I Володи́мирович Довгору́кий (*1090 — †15 травня 1157) — князь Ростово-Суздальський і Великий князь Київський.

Син Володимира II Мономаха, родоначальник лінії володимиро-суздальських князів. За постійне посягання на чужі землі йому дали прізвисько Долгорукий. Князь суздальський (1108–1135, 1136–1149, 1151–1155), переяславський (1134–1135) та київський (2 вересня 1149 — 20 серпня 115028 серпня 1150 — початок квітня 115120 березня 1155 — 15 травня 1157).

Андрі́й Ю́рійович Боголю́бський (близько 1110 — † 29 червня 1174) — князь вишгородський 1149115011551156пересопницько-турівський11501151, володимиро-суздальський 11561174.

 

3.5. Трансформація мови

 

Слід визнати, що московські ідеологи, у певному значенні, все ж таки мають рацію. Своїй північній батьківщині Андрій Боголюбській дав не тільки (вкрадену, прим. В.Ж.) ікону Пресвятої Богородиці, мощі Бориса і Гліба, та багато іншого награбованого добра, але й головне - руську мову київського зразка.

Угро-фінські народи сприймали руську мову у міру своєї фізичної здатності її вживати. Цілком закономірним було її спотворення. Виникаючі помилки з часом закріплювалися як норма і входили у мову самих колонізаторів.

Виникаючі помилки руської мови додавали їй якусь особливу своєрідність.

Великий російський поет Олександр Пушкін в поемі "Евгений Онегин" із цього приводу навіть помітив: "Без грамматической ошибки я русской речи не люблю". Самого поэта «умиляли» "неправильный, небрежный лепет, неточный выговор речей".

Він геніально підмітив:

"Не все ли, русским языком Владея слабо и с трудом, Его так мило искажали, И в их устах язык чужой Не обратился ли в родной?"

Високоосвічені верстви населення вважали її мовою простого народу і вважали за краще висловляться на престижній французькій. Та ж пушкінська Тетяна свій лист Онєгіну писала французькою.

Виправдовуючи свою героїню, автор пояснював:

"Она по-русски плохо знала, Журналов наших не читала И выражалася с трудом На языке своем родном, Итак, писала по-французски...

Что делать! повторяю вновь: Доныне дамская любовь Не изъснялася по-русски, Доныне гордый наш язык К почтовой прозе не привык".

Прищепити любов до рідної мови російської знаті і відвернутися від французької допоміг Наполеон:

Дворы, как будто после бомбежки, по улице в дождь не проедешь – увязнешь в земляной каше. Так и хочется спросить: «Ну что вы, не можете сделать забор, покрасить его?» «Можем. Но мы тогда уже не Россией будем!» Вот, в этом и разница! Мы, русские, люди соборные, мыслим широко, коллективно, по-государственному, нам не до заборов, не до улиц, не до крыш. А украинцы, мыслят иначе – о том, как сберечь свою хату, обустроить свой собственный мирок. В этом восприятии жизни и есть наша с ними разница. Поглубже надо смотреть. Вот в чем суть!

Сучасна інтерпретація: «Черномырдин: в России заботятся о государстве, в Украине – о хате», rian.ru, 18.06.2009

 

Напевно, першим високопоставленим чиновником, що не посоромився відкрито, на найвищому рівні говорити російською був князь Потьомкін. Хоча дехто з придворних ще пробував його за це соромити.

Див. у GOOGLE публікації на тему:  Факти та міфи про походження російської мови

 

 

Серед безлічі спотворень, які зазнавала на північних землях київська мова, найпоширенішою була нечітка вимова слів. Більше за всіх постраждав ненаголошений звук "о", замінений на нечітке "а" або взагалі виключений з мови. Скажемо слово "полотенце" стало вимовлятися як "плтєнце", "говорити", як "ґваріть" або взагалі "ґріть" і т.п. З часом звук "а" настільки зміцнився в московській мові, що навіть виник термін "акання".

Див. публікацію на тему: Історія Росії сфальсифікована

 

Михайло Ломоносов цьому явищу присвятив такі строчки:

"Великая Москва в языке толь нежна, Что А произносить за О велит она".

Інший великий російський учений - історик Василь Ключевській теж відзначав, що московський говір деякими рисами значно відійшов від того, як говорили в Київській Русі.

У назвах помітна  національна психологія:

  Раньше в России красавицу называли заразой

 

На його думку "ґаваріть па-масковскі" (так і написано у Ключевського) означало порушувати правила стародавньої фонетики.

Таким чином, Московському патріархату, безумовно є за що шанувати свого Андрія Боголюбського.

Але при чому тут Україна?

Пояснюється все просто. Шануючи Андрія Боголюбського, як святого, Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ), по суті, підтверджує, що вона московська, або (все одно) промосковська, тобто по суті - російська.

Незважаючи на те, що в Україні далеко не усі шанують УПЦ МП, і значна кількість громадян віддають перевагу Українській православній церкві Київського патріархатуУкраїнській автокефальній церкві, а також Українській греко-католицькій церкві, українське керівництво, з часу прем’єрства В. Януковича, публічно демонструє свою прихильність і підтримку виключно Православній церкві Московського патріархату – УПЦ МП. Цей факт набуває певного значення, якщо звернути увагу на те, що УПЦ відкрито фінансово підтримується російським керівництвом, і тільки за ухвалою Московського

тріартріархату. патріарха.

 

3.6. Московський патріархат – руський чи російський?

(Територія України була захоплена Московським патріархатом силою і обманом)

 

Мало звертається уваги на те, що найменування Русь московські церковники почали використовувати лише з 1930 року, коли „Православная российская церковь” була перейменована на „Русская Православная церковь”, і, відповідно, „Патриарх Московський и всея России” став називати себе „Патриарх Московський и всея Руси”.

Таким чином, зроблено те, на що навіть відчайдушний цар Петро І не насмілився – для назви церкви і титулу головного московського попа було взято, безпосередньо, саме слово „Русь”.

Спочатку в 1686 році за допомогою султана (якому в той момент було важливо забезпечити нейтралітет Москви в його війні з європейською Священною Лігою) Константинопольську патріархію насильно примусили передати свої права на Київ Москві, а потім, в 1688 році, Москва порушила свої обіцянки зберегти за Києвом статус автономної митрополії і перетворила його на рядову єпархію. Вже в 1687 році той Константинопольський патріарх, Діонісій, що підписав підпорядкування Києва Москві, саме за цей вчинок був позбавлені влади, і сам цей акт Константинопольським патріархатом денонсований як досконалий антиканонічний (на той час Росія все-таки приєдналася до Священної Ліги для війни з Туреччиною, так що позиція султана змінилася). У 1924 році Константинопольський патріархат офіційно заявив про свою прихильність до рішення 1687 року і на цій підставі дарував автокефалію Польській Церкві (це була теж частина колишньої Київської митрополії). Потім, починаючи з 1991 року, Константинопольський патріархат продовжував стверджувати те ж саме. Зокрема, на цій підставі вже були прийняті в Константинопольський патріархат в 1995 і 1996 роках дві юрисдикції українських емігрантів, які РПЦ МП також вважала "розкольницькими".

Цікаво, що ні у кого чомусь не виникає питання – чому в Україні немає жодної парафії Російської православної церкви? Відповідь проста, - навіщо? Адже так звана Українська православна церква "УПЦ Московського патріархату" виконує повністю функцію РПЦ.

Вирішено усе доволі просто - повне ім'я "УПЦ Московського патріархату" майже ніколи в Україні не вживається, а натомість відомий його скорочений варіант "Українська православна церква". Тобто, фактично і тут чиниться неправда - здійснюється підміна найменування, оскільки "УПЦ Московського патріархату" реально не може бути "Українською православною церквою" – проте виходить!...

А те, що святі отці УПЦ Московського патріархату «розмовляють» як правило російською і майже ніколи українською мовою, - на це вже уваги ніхто не звертає.

Мало хто зважає й на те, що глава так званої "Української православної церкви", звертається до свого московського керівника не інакше як "Ваше Святейшество, Святейший Владыко и Отец!", і від нього одержує своє «васальне» прізвисько "блаженнійший". Останній з призначених у Москві на служіння в Україні "блаженнійших" - Патріарх УПЦ Московського патріархату Володимир (справжнє прізвище - Віктор Маркіянович Сабодан), відомий тим, що уникає приймати участь у святкуванні річниць Незалежності України.

При цьому всіляко ігнорується той факт, що Київська митрополія незрівнянно старша і канонічніша московської. А яким, так би мовити, некрасивим способом Москва отримала патріаршество, свідчать найкрупніші російські православні історики – наприклад А.В. Карташев.

Виписка із розсекречених паперів КДБ, що визнається архівістами як одне з безперечних свідчень служби святійшого Алексія ІІ в органахДивіться в публікації: "Володимир Путін проговорився: ніякої УПЦ (МП) не існує. Є РПЦ в Україні"

 

Довідка:Предстоятель УПЦ «Блаженнійший Митрополит Київський і всія України» обирається в Москві, очолюваним Московським патріархом, Архієрейським Собором, із числа, затверджених Московським же патріархом, кандидатів, і ним же – Московським патріархом – затверджується на посаду. (Див. Устав Русской Православной Церкви) .

Щоправда, російські діячі Православної церкви Московського патріархату, в іншому місці це заперечують, стверджуючи що на свої церковні посади вони призначаються богом - „Мы, архипастыри, избранные Господом на служение благу народа Божия”. І, використовуючи мілітаристську риторику, далі з погрозою, українців попереджують: „знаем: тот, кто поддерживает расколы, воюет с Богом. Эта война никогда не кончится победой, но принесет всем страдания и горе. Церковь всегда поддерживала только тех, кто твердо стоит за единство канонического Православия” (Читай – покірливість Москві). (Див. Послание Архиерейского Собора Президенту Украины Леониду Даниловичу Кучме).

Нічого окрім фактів:

  Чорний календар України (Див.відповідний  додаток за спиком А).

  Чим Росія примушує Україну приєднатися до договору колективної безпеки (Див. відповідний додаток за списком А)

 

Проімперську, і, по суті, антиукраїнську, ідеологію надихають і новітні дослідження провідних російських учених, які, наприклад, дійшли того сенсаційного висновку, що Русь у 10 сторіччі взагалі не хрестили, - а зроблено це було у часи Московського царства, за Дмитра Донського та Куликовської битви.

Зокрема, вони наполягають, що варяг Рюрик, покликаний княжити на Русь, заснував „Российское царство (у виданій в Москві книзі А.Фоменка, Г.Носовського – „Начало ордынской Руси”). Тобто, майже у всіх таких аргументах, проглядається, притаманна російським дослідникам, спроба принизити значення Русі часів Київського князівства, перенесенням значення і навіть фактів подій на територію московського царства, яке вони настирливо називають російським (а часом „руським”, уникаючи фактичного – „московське”).

Цікаве спостереження: - ледве тільки звертаєш увагу на нікчемність ксенофобського, антиукраїнського писання чергового московського автора, як його (наприклад, того ж Форменка і Носовського) російські колеги оголошують негідним серйозної уваги, і, тут же публікують аналогічні опуси, в своїй інтерпретації.

 

3.7. Звідки взявся у Росії прапор

 

Дореволюційні історики єдині в думці, що перший російський військово-морський прапор був піднятий на кораблі «ОРЕЛ» в 1669р. Цей прапор у точності повторював розфарбовування прапора Нідерландів - країни де корабель був побудований. Якщо спробувати якось оправдовувати царя Петра, то можливо він, палкий прихильник всього голландського, вирішив, що оскільки корабель збудований для нього, то і прапор на щоглі цього корабля - теж його?.. 

Як би там не було, але саме таким чином у Московському царстві було започатковано майбутній прапор держави, яка згодом стала називатися Росія.

Прапор Нідерландів (Оранжеву смужку замінено на червону в 1660 р.). Цей же прапор носили з 1669 по 1720 р. кораблі петровського флоту.

Спочатку порядок розміщення трьох смужок на прапорах російського флоту був у точності як і в голландського. Відомий навіть факт, коли а 1696 р. у французький порт, з вантажем товарів, зайшло російське судно «Св. ПАВЕЛ» і тут же було затримано, як вороже. Причина - російський прапор, що повторює малюнок і забарвлення прапора Голландії, з якою Франція з 1687 р. знаходилася у стані війни.

Тому в 1720 р., особливо не мудрствуя, Петро І просто змінив порядок кольорів голландського прапора.

Але біло-синьо-червоний прапор тоді державним російським прапором ще так і не став. До кінця XIXст. він використовувався виключно як "потешный" мореходний вимпел - торговельний прапор Московоського царства, і далі - Російської Імперії (Дивіться: "Звідки взявся у Росії прапор")

Перший офіційно затверджений державний прапор Росії був чорно-жовто-білий, - введений указом Алєксандра II в 1858 р.

ЧУДАСІЯ:

 

3.8. Кольори українського прапора:

 

Спочатку порядок кольорів українського прапору не був установлений, тому вживали як жовто-сині, так і синьо-жовті їхні поєднання. Питання національних кольорів не викликало ніяких сумнівів і під час полеміки, що спалахувала на шпальтах київських і львівських газет 1909-1912 років – національними кольорами було визнано синю і жовту барви. Суперечки точилися лише з приводу порядку вживання кольорів. Зокрема, жовто-сині прапори використовували січові стрільці. Поєднання кольорів жовтого і синього трактується багатозначно: це і поєднання символів життя - золотого сонця у синьому космосі і чистого мирного безхмарного блакитного неба, що простягнулося над жовтим (золотистим) кольором хлібного лану – символом мирної праці і достатку. 

Поєднання жовтого і колубого кольорів є особливим, - його називають живим, вібруючим.

Примітно, що сучасний державний прапор не відповідає прадавній українській традиції, за якою завжди носили світлий верх – темний низ, і, відповідно, суперечить поняттю „жовто-блакитний”.

Дивіться: Жовто-блакитний чи синьо-жовтий?

 

3.9. Надписи до малюнків розділу:

«Факти і міфи про походження назв Русь, Україна і Росія» - (Див.відповідні  малюнки за списком додаткуБ):

 

Cимволи Руси-України

Печатка Святослава Ігоревича (957-972)

Тризуб Володимира Великого (980-1015)

Цеглина із руїн Десятинної церкви, з гербовим знаком як на монетах Володимира. Хст.

Тризуб Ярослава Мудрого (1019-1054)

 

У 1410 р. ополчення Перемиської землі приймало участь у звитяжній Грюнвальдській битві під синьою коругвою з зображенням жовтого двоглавого орла з короною. 

 

Що і хто насправді:

  Засновником Росії був Китай (Андрій Боголюбський)

  Виявляється, що свій "ісконно русскій напіток" росіяни називають польським словом

 

У давні часи москвини носили чалму?

Малоймовірно. Хоча, чи була тоді Москва Європою? З упевненістю можна стверджувати лише те, що, відомі нам, головні убори московських царів мали об'ємну хутряну основу, яка робила їх дуже схожими на чалму. У цьому зв'язку, не викликає подиву той факт, що в, очолюваній Андрієм Боголюбським (він же Китай), армії нападників на Київ були справжні верблюди (Гравюра XVII ст. із французського видання „Описання Всесвіту, що містить різноманітні схеми Світу...”).

 

Звідки взявся у Росії прапор

 

Кольори українського прапора:

Дивіться також: Жовто-блакитний чи синьо-жовтий?

Нотував Довкола, 9 листопада 2004 р

 

 

Розділ 4. Історія України-Русі

 (коротка версія за М.Маранчаком) http://politiko.ua/groups/talk_topic

 П'ятниця, 21:04, 11/06/2013

 

Київська Русь – одна з наймогутніших держав раннього середньовіччя. В нас постійно просили воєнної допомоги греки, як в ситуації між Святославом та візантійським імператором Іоанном Цимисхієм в боротьбі проти Болгарії, чи між Володимиром і Василем Другим та Костянтином, наші витязі відтісняли на схід один за одним кочові народи – хазарів, печенігів, половців, і в той же час розширювали в різні сторони власні кордони. Потім прийняття християнства, введення і закріплення феодального ладу (при Ярославі), а за ними занепад Русі і знищення її монголо-татарами. Останні з княжого роду Рюриковичів, які не були знищені, засіли в невеличких, ворожих один одному князівствах, про Русь і руських почали забувати. Справа в тому, що до цього назва Русь прив’язувалась виключно до Полянської землі (Київщини). Ще у 11-12 ст. Руська земля протиставляється Новгороду, Суздалю, Смоленську, в’ятичам та древлянам. На це свідчення знаходимо в Іпатьєвському літописі:

  • Коли Святослав Ольгович тікає з Новгороду, то каже: «Тікаю в Русь к брату» (до Києва);
  • Полоцькі князі не слухаються Мстислава, коли він їх кликав «в русскую землю в помощь» (до Києва);
  • Юрій Довгорукий іде зі своєю Ростово-Суздальської землі «в Русь»;
  • Мстиславичи розмінюються дарунками: київський Ізяслав (до речі, дуже славний князь, якого історія чомусь ігнорує, вдовольняючись поясненням «міжусобиці», чим прикриває дуже важливі і цікаві факти з історії саме України-Русі) дає дари «от руських земель и отъ всих царськихъ земль», а Ростислав Смоленський «что от верхнихъ земль и от Варягъ».

Лише іноді спалахувала надія на відродження Русі, про більшість з них ми читаємо в історії України, але з невдалими спробами згасає й сама згадка про Русь. Бунтівна новгородська земля ніколи не вважала себе руською і завжди зберігала деяку самостійність. Московське ж князівство з’явилось взагалі вже в період занепаду Русі і здобувало свою силу в протистоянні з іншими князівствами, які відділилися від Русі. Історія Русі залишилась в нас на півдні, тому що всі воєнні дії тих же козаків були за відродження Русі (про це нижче). Протягом декількох століть поняття «руський» взагалі небагато раз примінялось – були суздальці, в’ятичі, новгородці, володимирці – прив’язка «руський» втратила своє значення. Відсутність на політичній арені і використання її пізніше Московським царством за для ідеологічного обґрунтування своєї міці і подовження історичного шляху становлення. Загальне ж поняття ПН-СХ Русь вже вигадана у 18 ст. для охоплення таких же не пов’язаних один з одним князівств, як відокремлених царств роздробленої імперії Олександра Македонського. Можна ще додати, що Балтійське море в стародавні часи називали Варяжським (людей по території до самої Москви та і по цій території називали спершу переважно варяги та чудь – фінсько-угорські племена мєря), в той час як Чорне море носило назву Руського моря. 

Після послаблення монголо – татарського іга одна частина руських земель відходить польсько – литовському царству, пн. частина – новоутвореному Московському, яке почало поглинати інші князівства, але й досі назва Русь використовується здебільшого до території сучасної України.

Окріпнувши в 14 - 15 столітті, Московське князівство починає переписувати свою історію, ідеологічно обґрунтовуючи свою міць. В 1478 році він підкоряє Новгородське князівство – землі, які вважали північчю Русі, і скоріше за все після цієї перемоги до московських князів і приходить ідея стати великим Русю. Користуючись падінням Візантії, яку досі вважали другим Римом, і Київської Русі, в родоводі Московського государя Івана Третього виділяють родову гілку Рюриковичів, яка вела його до Володимира Мономаха. Підтримуючи таку ідеологію, в 1498 році Івана Третього вінчають на трон звідкись з’явившоюся шапкою Мономаха, яку Володимир ніби отримав від самого візантійського імператора, їх предка Костянтина Дев’ятого Мономаха. Крім того, Москва залишилась останнім міцним оплотом православної церкви в світі. Тепер Московське князівство з гордістю називає себе по праву третім Римом, тобто спадкоємцем Візантії, а Іван Четвертий Грозний згодом навіть бере собі титул цезаря, по-нашому царя, і таким чином Московське князівство стає Московським царством.

Крім того, князівська кров Рюриковичів давала йому право вважати себе спадкоємцем Володимира Великого, а значить за правом «от чинності» і всієї Русі. Це закріплювало за Московським князівством право об’єднання земель руських під своєю владою. І перша, і друга ідея були описані на початку 16 ст. Ченцем Ферапонтового монастиря Спиридоном Савою в «Посланні про Мономахів вінець», який потім й було покладено в основу «Сказання про Великих князів Володимирських». За цим твором родовід московських князів виводився від римського імператора Августа. Такими ідеями з гордістю розмахував на переговорах з польськими послами Іван Грозний. Саме звідси він взяв собі титул цезаря – царя, причому «цезаря всієї Русі!» Тепер Московське князівство вінчається царством. Всі ці аргументи виглядали б серйозніше, якби після смерті Івана Четвертого Грозного його родовід не обірвався.

Це була таємнича смерть, багато хто підозрював отруєння. В 1963 р. цю справу вирішено було розкрити. В Архангельському соборі Московського Кремля були вскриті чотири гробниці, серед яких - Івана IV. Комісія, до складу якої входили і судові медики, приступила до роботи над кістками скелета царя, які досить не погано збереглися. Вони провели хіміко-токсикологічне дослідження останків і раптом — несподіване відкриття: в останках Івана IV виявлено було майже в п'ять разів більша кількість ртуті, ніж можливо винести живому організму. Це пояснювало все, а головне феномен поведінки Івана Грозного за життя.

Річ була в наступному – Іван дуже полюбляв жінок і, як виявляється, не багато знав про венеричні захворювання. Це ми сьогодні знаємо, що в подібних хворобах найжахливіше – це запустити її і невчасно лікувати. Лікарі, звичайно, робили спробу його врятувати, але не знали, що лікувати сифіліс ртутними мазями небезпечно. Страждаючи від ртуті безумством, гнівом і галюцинаціями, Іван вбиває свого сина – останнього із Рюриковичів. Рід було обірвано, в Росії почалася смута. Далі, мабуть осміяна заходом, ідея про візантійське спадкоємство відпадає, залишивши за собою право на монархію, зате закріплюється ідея «царя всія Русі». Але справа в тому, що під час вибрання першого царя із династії Романових територія Московського царства залишалася усіченою, її північно-західні землі, новгородські землі, перебували під владою шведів, в зв’язку з цим вінчання відбулося лише на престол Московського царства. Але це вже мало кого цікавило і державної ідеології це вже не міняло.

За часів міцності Русі наша країна була добре відома в Європі (про що свідчать хоча б такі шлюби як Анни Ярославни, доньки Ярослава Мудрого, із французьким королем та багато інших), Московське ж князівство реально з’явилось на політичній арені лише за Івана Грозного і прив’язки у зарубіжних джерелах ніяких не мало до Русі. Європі було по барабану, що там придумали у Москві, в 16 столітті «нових руських» продовжують називати «московітянє», «моски» в протиставлення нам – «русанам», «русі», «рутенам».

З 1322 року всі українські етнічні землі стали називатись Великим Князівством Руським. Як радянські, так і сучасні російські історичні карти (своїх історично-правдивих в нас досі немає) «чомусь» уділяють всю увагу лише Великому Князівству Литовському. Але справа в тому, що повна назва Литви була – Велике Князівство Литовське, Російське і Жемайтськоє, тобто ця держава складалася з трьох Великих Князівств. Велике Князівство Руське у складі Литви, "зрозуміло ж", на картах ніяк не позначено, проте Чернігово-Сіверська земля, Київська земля, Волинь, Подолія, Галичина, Дике Поле саме так і іменуються – руською землею, хоч і під «ярмом»!

У 1432 році, під час внутрішньо-політичного конфлікту в Литві, православна шляхта посадила Свідрігайла Ольгердовіча на Велике Князівство Руське. Таким чином, єдина Русько-литовська держава, на деякий час, розкололося на Велике Князівство Литовське і Велике Князівство Руське. У 15-16 століттях некоронованими королями Русі були князі Острозські.

У 1658 році, згідно статей Гадяцької Угоди, Україна, під назвою Великого Князівства Руського (у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств), стала третім сувереном Речі Посполитої, на рівних умовах з Королівством Польським і Великим Князівством Литовським. Угода з українського боку була підписана Іваном Виговським, Гетьманом Війська Запорізького Низового, чим він намагався відмовитись від домовленостей Хмельницького із на той час ще Московським царством.

І факт того, що козацькі посли з самого початку переговорів вимагали включення до складу Великого Князівства Руського ще і Волинського, Белзського і Подільського воєводств, красномовно свідчить про те, що сам термін – Велике Князівство Руське – міцно тримався в українській національній і політичній свідомості впродовж століть. Народ чітко представляв свою Батьківщину!

Тікаючи від панів і мріючи про вільну Русь, українці-русини утворюють в Дикому степу останній оплот Київської Русі – Запорізьку Січ. Ім’я вони беруть собі горде – козаки, що в перекладі з тюркського «вільні люди». Це була перша в світі демократична республіка, до схожого образу якої Європа прийде тільки через декілька століть. Протягом 100 років вона виборюватиме собі незалежність, без надії сподіваючись, поки придавлена обставинами не змушена буде на чолі з Богданом Хмельницьким віддатись на ласку московському царю (який в скрутній ситуації пояснював своє рішення «чтоб имя русское в нашей земле не пропало». До речі, пізніше Микола Гоголь вкладе ці слова в вуста свого персонажу Тараса Бульби. Його герой казав саме: «Постойте же, придет время, будет время… Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свій цар…» Зверніть увагу, він писав не про російського царя, який тоді сидів на троні, він мріяв про нашого руського. «Вы слышали от отцов и дедов, в какой чести у всех была земля наша… и города были пышными, и храмы, и князья, князья русского рода!..»). Богдан Хмельницький називає себе у 1649 р. “князем Русі”, “гетьманом запорозьким і володарем усієї Русі”(за М. Грушевським).

Вже через декілька років Москва всі договори з Хмельницьким зраджує і замість очищення України від поляків, підписує з ними Вічний мир, розділяючи Україну навпіл. Цікаво підкреслити широту жесту царя, який вважав себе спадкоємцем Русі і збирачем руських земель, який так легко віддав їх велику частину. Про справжніх руських правдиво каже герой фільму Олексія Балабанова «Брат 2» Данило Багров: «Русские на войне своих не бросают»), от вам і резонанс.

З Петра Першого Московське царство офіційно починає називатися Росія – від слова, яким візантійці називали Русь, підкреслюючи тим зв'язок Московії, як її називають досі по всій Європі, і з Візантією, і з Русю. Але оскільки Петро Перший сідав на престол ще Московського царства, вся його сфальсифікована історія і має називатися наприклад древньою московською, але ніяк не руською, тому що руська історія продовжувалась на українських землях. Відтепер руські землі все частіше називають українськими (від слова окраїна, доречі в російській мові наголос Україна так і залишився). До цієї назви всі почали звикати, так почалося справжнє викрадення історії.

Проте західна Україна пам’ятає хто вона і продовжує вважати себе руською й до 20 ст.: Галичина, Буковина, вся Угорська Україна, і інакше кажучи - весь захід.

Неприхильна історична доля, яка випала нашому народу, майже повністю позбавила наші серця істини, але на диво вона залишилась в наших традиціях, фольклорі, здібностях. Так, наше минуле – це невичерпний потенціал. Нехай замість крові в наші жили і наш дух пускали «отруту з ртуті», щоб ми вбивали себе, лишались пам’яті і розуму, але ж ми досі існуємо і саме традиції допомогли нам вижити.

На початку 20 ст. німці видали книгу про довголіття європейських націй. І знаєте, українців визнали «етнічно живучими». В нас проживало дуже багато довгожителів. І пояснювали це вживанням нами овочевого борщу (який до речі не має аналогу і сьогодні в Московських землях, там традиційним блюдом було і залишається кисле щі) – унікальної в світі страви, яку готували майже в кожній сім’ї. От вам і сила традиції!

Мрія про суверенну, вільну Русь поступово переродилось в національну, поетично оспівану мрію про Україну. Після знищення Запорізької Січі, національними героями стають не воїни, а інтелектуали-романтики – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Поняття «руський» через московську пропаганду простому люду все більше здавалося огидним. Вільне майбутнє тепер бачили лише через українізм та український націоналізм – виділення себе, як особливої нації, пошматованої між різними країнами. Помилкову ситуацію добре розумів і робив спробу виправити видатний український історик і перший президент вільної, знову ж таки, демократичної, України – Михайло Грушевський. Він пояснював, що ми живемо на території України-Русі. Тепер не просто Русі, адже ж без ідеї України нам би ніколи не вирватися з–під ярма гніту, і не просто України, так піднесеної поетами-співаками, але нічого не значущої без своєї культурної спадщини. Саме України-Русі.

З приходом Радянської влади українські землі нарешті були возз’єднані, але через репресії і відсутність все тієї ж народної свободи, до якої століттями так прагнув наш народ, створив радикальний український націоналізм, в той час як схід України остаточно почав приймати ідею єдності з північним сусідом. Схід України знесилений репресіями та двома голодоморами, майже остаточно відмовляється від боротьби і приймає свою безнаціональну радянську нову сутність, а на заході озлоблені борці перетворюються самі на жорстоких катів, нищачи навіть мирне населення, яке не відповідало графі національності (Волинська різня).

Сьогодні 2009 рік, на носі п’яті президентські вибори, і замість намагань зробити з України Антиросію або повернути її до стану Малоросії, продовжуючи цей хаос в серцях наших людей, саме час порозумітися і зупинити цей коловрат. «Ртутний» шлях нашого народу не скінчився, в нас лише з’явилась нагода виплисти до виходу, почати рятуватись. Зроблено немало помилок, в історичних питаннях схід і захід нашої великої держави ніяк не може один одного зрозуміти, а час прийшов все усвідомити і підняти Україну-Русь. Це час повернення Україні належної їй культурної спадщини. Ми не просто Україна, Грушевський вже казав, ми – Україна-Русь. І як тільки наш націоналізм вилікується від алергічної хвороби на поняття «руський», сприйме як належне те, що українська література була впродовж віків двомовна, а наші люди знатимуть істину про своє минуле, наша історія стане цілісною і перестане бути недоговореною брехнею.

Прим. В.Ж. Автор цієї книги теж за багатомовність, але у рамках діючої Конституції України. Цікаво, що, наприклад, у Болгарії – усі громадяни спочатку «болгари», а розмовляюти можуть  будь-якою мовою, без обмежень і не роблять з цього проблеми.

Крім того, хто хоча б раз замислювався над текстом українського гімну «Ще не вмерла Україна», помітив. В словах пісні наступні рядки:

Станем, браття всі за волю, від Сяну до Дону

В ріднім краї панувати не дамо нікому.

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє

Ще на нашій Україні доленька наспіє.

Саме такою автору тексту ввижається територія України як спадкоємиці Русі. Сьогодні Сян цілком протікає по території Польші а Дон — по території 5 російських областей: Ростовської, Волгоградської, Воронежської, Липецької і Курської. Крім того, між Доном і Україною розташовані ще 4 російські області: Бєлгородська, Брянська, Орловська и Курська. Це більша частина європейської території Росії, без них вона б зовсім стала азіатською країною! Але саме орієнтуючись на цих людей, ми доводимо, що Росія і є наш побратим, але ніяк не старший, нехай і могутніший на сьогодні. Тому з росіянами необхідна особлива розмова не лише через близькі кордони і газ.

Якщо в когось досі є сумніви про ототожність руських богатирів, доречі, як символічно – прикордонників, які стояли на окраїнах, про руських князів і українських козаків, вдивіться в образ Святослава Ігоревича – батька Володимира Великого. Ніби український козак в латах витязя! Саме так його зображують.

Чи знає хто ім’я великого київського князя Ізяслава? Про останніх великих князів історія замовчує. Чому? Тому що писалась ще при царизмі, для якого героями були Юрій Довгорукий, Андрій Боголюбський, які були справжніми ворогами руських людей. Цей період боротьби історія нам подає коротко , як період роздробленості, хоча це дуже важливі моменти. Про це будуть наступні описи.

Немає різниці між українцем і руським, це одне й те саме, є різниця між росіянином і руським.

Ми живемо у великій державі, міць і сила якої ще в майбутньому, але фундамент вже закладено в минулому, і залежати це буде тільки від кожного з нас, від нашої єдності. Ім’я її – Україна-Русь.

 

 

5. Переяславська угода 1654 року

 

(Переяславська угода 1654 року: історичні уроки для Українського народу.

Аналітичні оцінки Національного інституту стратегічних досліджень)

 

5.1. Вступні зауваження

У середині XVII ст. Європа увійшла у нову епоху суспільного й політичного розвитку, що характеризувалася створенням національних держав та утвердженням буржуазних відносин. Україна не була винятком з загальноєвропейських процесів. В ній активно розгорталася визвольна боротьба, спрямована на розв’язання найголовніших завдань - створення незалежної Української держави й запровадження нових соціально-економічних відносин на основі дрібної (фактично фермерського типу) козацької власності на землю.

Становлення Української держави відбувалося в надзвичайно складних внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах. Тому непростим і водночас кардинальним моментом у політиці Гетьмана України Богдана Хмельницького стала Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року. Ця подія принципово вплинула на всю дальшу історію Українського народу і Європи в цілому.

Безпосередніми наслідками Переяславської угоди для України стало утвердження Української Козацької держави як правової автономії і суб’єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади в Україні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації, трансформації Української православної церкви, втрати її автономності.

Переяслівські події істотно вплинули на розвиток геополітичних процесів, розстановку сил на карті Європи. Істотно зміцнилися позиції Московської держави. Виникли передумови її перетворення на одну зі світових імперій, посилення російської експансії на Захід та Південь. Почався занепад Речі Посполитої. Водночас відбулося істотне послаблення політичної сили і ваги Оттоманської Порти та її васала - Кримського ханства, посилення впливу Священної Римської імперії. Започатковано політичний переустрій Балкан.

Ставлення до Переяславської угоди 1654 року завжди було і залишається неоднозначним. Оцінка та з'ясування причин і наслідків цієї історичної події тлумачилися з позицій політичної доцільності Російської імперії. Особливих ідеологічних викривлень зазнала оцінка Переяславської угоди за часів Радянського Союзу: уся історія Українського народу подавалася як “віковічне прагнення возз’єднатися з російським”. Цей міф був створений ще ідеологічним апаратом Російської імперії та суттєво скорегований радянським суспільствознавством у 1954 році – до 300-річчя події. Специфічне розуміння Переяславської Ради як акту "возз'єднання України з Росією" протягом 1950-1980-х років було однією з підвалин радянської імперської ідеології поряд з ідеологемами "Київської Русі - колиски трьох братніх народів", "нової історичної спільноти - радянського народу" тощо. Суттєвими залишаються можливості політичної експлуатації міфу про Переяславську Раду й нині. Недивлячись на те, що у наші дні Переяславський міф набув певної автономності у суспільній свідомості населення України, він і тепер активно використовується в поточному політичному житті.

Усе це вимагає глибокого неупередженого наукового аналізу відповідних подій з позицій сьогодення, змушує розглядати означену проблематику в контексті сучасних суспільно-політичних процесів як таку, що мала особливі політичні, економічні та соціальні наслідки для Українського народу, становлення та розвитку української державності.

Загалом для Українського народу конче важливим є досягнення суспільного компромісу в переосмисленні своєї історії, подолання стереотипів, що не лише за років тоталітаризму, а й задовго до цього насаджувалися у суспільній свідомості. Маємо грунтовніше розібратися самі у собі, пізнати самих себе, усвідомити свою цінність. Народ без історії є історичним безбатченком. Такий народ не лише втрачає основи національної свідомості, а й бачення перспективи. Вчені Національного інституту стратегічних досліджень вбачають свою місію у тім, щоб, використовуючи усі наявні можливості, упереджувати таку ситуацію. Аналітичні оцінки історичних уроків Переяславської угоди 1654 року для Українського народу, зроблені Інститутом, мають розглядатися саме у такому контексті.

 

5.2. Історіографічні концепції та політичні інтерпретації

 

В історичній науці кожної нації та держави, на розвитку яких відбилася Визвольна війна і переяслівські події, сформувалися власні версії трактування цих подій. Польська класична й модерна історіографія розглядає їх як "фатальне непорозуміння", "прикру випадкову помилку", котра не тільки призвела до втрати коронних земель Речі Посполитої, а й не пішла на користь Україні.

Російські історичні школи зазвичай трактують події Переяславської ради в позитивному ключі як "збирання" історичних земель Русі та залучення "Малоросійських земель" до загальних процесів російського імперського поступу.

Українська народницька та національно-державницька історична традиція розглядає Переяславську угоду як "початок кінця" державних інституцій політичної суверенізації України, що своєю чергою загальмувало формування української нації. Особливо наголошується на міжнародно-правовому аспекті проблеми, зокрема на проблемі підробки та фальсифікації московських копій Договору.

Радянська історіографія надала Переяслову соціально-політичного підтексту та значення символічної, знакової події, з якої почалося "об'єднання трьох братніх народів" з єдиною вірою та етнокультурним корінням.

У контексті зазначених підходів в історіографії сформувалися такі концептуальні оцінки сутності й наслідків укладення Переяславської угоди.

1. Тлумачення Переяславської угоди як возз'єднання є “возз'єднання” двох союзних держав або “возз'єднання” двох братніх народів. Таке обґрунтування було необхідним російським політикам для виправдання процесу інкорпорації українських земель, їх приєднання до складу Росії.

2. Переяславська угода - акт приєднання. Згідно з цим тлумаченням Переяславська угода розглядається подія, що призвела до згубних наслідків - повної інкорпорації України до Російської держави.

3. Переяславська угода - договір васалітету. За цією думкою, Б. Хмельницький намагався встановити властиві для світогляду і політичної культури тієї доби відносини васально-сюзереніальної залежності для отримання воєнно-політичної допомоги з боку Росії для розв'язання політичних і міжнародних проблем;

4. Переяславська угода являє собою релігійну угоду для підтримки православ'я. Тобто Договір тлумачиться як встановлення союзних відносин між рівноправними партнерами-державами у формі міждержавної (персональної) унії, в якій Росія перебрала на себе роль гаранта і покровителя православ'я. Прихильники цієї версії наполягають на конфесійній тотожності населення України та Московської держави й водночас на експансіоністських прагненнях католиків, посилених підтримкою польської корони.

5. Переяславська угода являє собою тимчасовий воєнний альянс. Згідно з цим (подібним до пункту 3) поглядом Переяславська угода була лише тимчасовим, по суті рівноправним альянсом, покликаним розв'язати спільними зусиллями актуальні суспільно-політичні проблеми. Проте його реальним наслідком стало порушення Росією існуючих міждержавних домовленостей і поступова політична, економічна та духовно-культурна інкорпорація українських земель.

Позиція Національного інституту стратегічних досліджень полягає у тім, що найбільше наукових підстав має остання (з поправкою на те, що відповідний альянс фактично не був рівноправним) оцінка сутності Переяславської угоди, її визначення як ситуативного воєнно-політичного та релігійного союзу між Московською та Українською Козацькою державами.

 

5.3. Причини укладання Переяславської угоди та її міжнародно-правовий зміст

 

1. У XV - XVI ст. в Подніпров'ї, на козацьких "слобідських" землях остаточно викристалізувалася військово-старшинська система організації суспільно-політичного життя, яка  мала всі основні ознаки державного управління. Вона містила у собі елементи архаїчного, первинного демократизму, була розрахована на впорядкування внутрішнього життя відносно невеликих та соціально однорідних мілітаризованих спільнот. Поряд з цим у тодішній Україні існувала ієрархія польської шляхти й магнатів, яка мала певний обсяг легітимної влади. Загалом політична система українського суспільства в період Визвольної війни та Руїни тільки почала формуватися. Підставою успішного завершення цього процесу мала стати зовнішня стабільність, якої бракувало постійно воюючій Україні. У перспективі політичний устрій Козаччини виявився досить життєздатним: він став основою державної організації Гетьманщини навіть під протекторатом Росії.

 

2. Протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. розвиток Українського народу відбувався в умовах політичного домінування польської шляхти, культурно-релігійного тиску та дискримінації, насаджування непритаманного Україні укладу торгівельно-господарського життя, "розмивання" і полонізації національної еліти. В цій ситуації, яка ускладнювалася постійною загрозою з Півдня, козацтво поступово ставало однією з основних форм соціально-політичної самоорганізації суспільства, а згодом перетворилося на його авангард у поступі до політичного суверенітету і створення власної державно-адміністративної і політичної системи.

Внутрішня соціально-економічна ситуація та становище України у світі вимагали організації дієвого функціонування всіх ланок (знизу догори) виконавчої влади, а відтак — зміцнення гетьманської влади. Важливу роль у цьому відіграли "Статті про устрій Війська Запорозького" Б. Хмельницького, якими визначалися основи розбудови Української незалежної держави, передбачалася недоторканість державного устрою у політико-адміністративній, судовій сферах, сфері соціальних відносин тощо. Спираючись на це, Б. Хмельницький вимагав від полкових і сотенних органів виконавчої влади беззаперечного виконання своїх розпоряджень і наказів. Гетьман скликав ради, брав активну участь в обговоренні й ухваленні рішень, що приймалися ними, контролював судочинство, організовував фінанси, очолював військо та визначав зовнішньополітичний курс уряду. У своїх державотворчих задумах Б. Хмельницький спирався, з одного боку, на українські традиції, елементи громадянського суспільства та республікансько-демократичні засади Запорізької Січі, а з другого – на передові європейські здобутки. Фактично йшлося про створення в Україні президентської (гетьманської) республіки. Гетьман залишався виборною особою, хоча деякі з них (зокрема сам Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа та Кирило Розумовський) виразно тяжіли до монархічної моделі влади. Виборність панувала й на інших рівнях та гілках державної влади. Самого гетьмана обирала Генеральна рада, вона ж могла і позбавити його повноважень. Загалом Б. Хмельницький усі свої здібності, силу й авторитет використовував для зміцнення державності України, утвердження її незалежності.

Прогресивний характер мала діяльність Б. Хмельницького у сфері економічного життя України. Запроваджувалася політика вільної торгівлі, що стимулювало український експорт і в цілому торгівлю між державами, купцям і ремісникам надавалися різноманітні пільги. Це мало позитивні економічні наслідки. За оцінками відомого українського вченого М. Е. Слабченка, “хліб, який тодішня Польща експортувала в Західну Європу, був українським”. У Козацькій державі було створено принципово нову податкову систему з різноманітними ставками податків, завдяки чому у воюючій країні утримувався бездефіцитний бюджет. За гетьманства Б. Хмельницького було запроваджено найнижчі імпортні тарифи в усій Європі того часу. Державне керівництво чітко усвідомлювало вигідне геополітичне становище України і вміло використовувало його, поповнюючи бюджет транзитним (перевізним) податком. Таким чином, національно-державні ідеї наповнювалися соціально-економічним змістом, що переважно відповідав інтересам більшості населення України. Важливо враховувати й прагнення Козацької держави до об’єднання Правобережної та Лівобережної України, забезпечення її соборності.

В цілому, соціально-економічний устрій Української Козацької держави був розвиненішим, ніж в Московській державі, де існувало кріпацтво, та в Речі Посполитій. За роки Визвольної війни було ліквідовано жахливу кріпосну залежність селян, їхню примусову підневільну працю. В 1648 р. в Україні було проголошено економічний устрій, що базувався на засадах “вільної праці та занять”. На історичну арену вийшли дрібний власник-козак, міщанин та звільнений від панської залежності холоп, праця яких базувалася на матеріальних стимулах. Розвивалося ремісництво, почала складатися козацька буржуазія. Що стосується державної служби, то вона спиралася на землю, яка давалася тому чи іншому урядникові за виконання чиновницьких функцій. Загалом, за наявними оцінками, Хмельниччина не лише переконує в можливості відтворення на той час в Україні буржуазно-демократичної держави європейського зразка, а й вказує на шлях, яким могла би розвиватися Українська Козацька держава. Підпорядкування України Московській державі унеможливило саме такий перебіг подій на майбутніх теренах нашої держави. У дальшому Російська імперія трансформувала українську суспільно-політичну реальність в елемент великоруської шовіністичної системи.

 

3. У середині XVII ст. Україна, знекровлена і виснажена тривалою боротьбою з Польщею, оточена з усіх боків економічно та військово потужнішими ворогами, змушена була шукати союзників. Влітку 1653 p. Польща утворила антиукраїнську коаліцію з Валахією, Молдавією і Трансильванією. Союз України з татарами вичерпав себе. З впливових сусідів лишилася лише Московська держава. Б. Хмельницький зрозумів, що Україна опинилася у пастці: якби їй навіть вдалося дати відсіч Польщі, ситуацією негайно скористалася б Порта чи те ж саме Московське царство*. Україна була б ними загарбана. В цій ситуації було вирішено спробувати домовитися з Москвою про спільні дії проти Польщі, а відтак й інших вороже налаштованих сусідів. З цією метою й було укладено угоду 1654 року, умови якої містилися в "Березневих Статтях" та трьох "Жалуваних грамотах" того ж року.

 

4. Укладаючи союз з Росією, Б. Хмельницький насамперед розраховував об'єднаними зусиллями нейтралізувати Польщу і в такий спосіб (через досягнення принципово нового "розкладу сил" в регіоні) отримати можливість подальшого військово-політичного та дипломатичного маневру і на цій основі зміцнити міжнародно-правовий статус Війська Запорізького. Московська держава зі свого боку була зацікавлена в поширенні впливу на захід, у виході до Чорного моря, створенні плацдарму для боротьби з Портою та Річчю Посполитою. Безпосередніми ж мотивами укладення Договору 1654 року для неї стали різке загострення відносин з Польщею та побоювання зближення Війська Запорізького з Портою. Враховувалася і перспектива зміцнення позицій Московської православної церкви, яку відкривав їй альянс з Україною.

 

5. При оцінці Переяславської угоди слід враховувати і таке. На тлі активної дипломатичної діяльності тогочасного українського проводу домовленість з Москвою 1654 року була важливим, але не єдиним тактичним дипломатичним заходом в низці не менш масштабних договорів з іншими державами. Ось деякі з них:

  • в лютому 1648 року Б. Хмельницький уклав договір з кримським ханом про спільні воєнні дії;
  • в лютому 1649 року було укладено аналогічний договір з турецьким султаном;
  • 8 серпня 1649 року було підписано мирну угоду між Б. Хмельницьким і королем Яном II Казимиром - Зборівський договір;
  • в листопаді 1650 pоку - договір про нейтралітет між Б. Хмельницьким і семиградським князем;
  • 18 вересня 1651 p. - Білоцерківський договір між Б. Хмельницьким і Польщею;
  • у серпні 1652 року укладено молдавсько-український воєнний союз;
  • 8 жовтня 1654 року - такий самий союз з князем Семигорода Юрієм II Ракоці;
  • у жовтні 1657 року - І. Виговський уклав воєнний альянс зі Швецією;
  • 6 вересня наступного року ним же підписано Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, за якою, зокрема, передбачалася широка автономія так званого Князівства Руського у складі Польщі.

 

Однак всім цим угодам не судилося стати визначальними міжнародно-правовими чинниками для подальшої долі України. Лише Московській державі вдалося скористатися альянсом 1654 року як правовою підставою для посилення свого політичного впливу на Військо Запорізьке, а згодом - для нарощування своєї військової, адміністративної та фінансово-економічної влади в Україні.

 

6. На момент альянсу 1654 року Україна і Московська держава об'єктивно були двома якісно різними, хоча й багато в чому схожими країнами. Слід зважати, що основні риси майбутнього російського імперіалізму було закладено в період монгольської зверхності. У 1237-1480 роках руські землі політико-структурально входили до складу Монгольської імперії Чингізидів. Відомим фактом є й те, що Московське князівство сприйняло монгольську зверхність як природний факт. Хан Золотої Орди став для неї верховним правителем, а московські князі зробилися його легальними намісниками. У суспільно-політичній сфері успадкованими від монгольського етносу рисами стали: тоталітарність влади, принципове невизнання індивідуальної особистості, знищення приватної власності тощо. Продовженням цих ознак стало кріпацтво та общинний устрій, які впродовж кількох століть виявилися соціально-економічним фундаментом московської державності. Ці принципово значущі оцінки підтверджуються й російською історіографією, в т.ч. і сучасною. “За роки тісного контакту з татарами. – підкреслюється у виданні “Наш путь. Стратегические перспективы развития России” (М,1999. – С. 19), - росіяни переймають від них централістську адміністративну модель, агресивну територіальну інтеграційну динаміку, геополітичну місію об'єднання земель Євразії”.

Зрозуміло, що за цих умов наші народи не мали значущих глибинних мотивів для “возз’єднання”. Відповідний політичний крок був вимушеним для гетьмана. У той же час інші перспективи для Української Козацької держави були ще гіршими. У своїй промові на Переяславській раді (ретельно продуманій і адресованій "людності", "посполитим", а не дипломатам) Б. Хмельницький жодного разу не згадує про зв'язок Московського царства з Київською Руссю чи про етнічну спорідненість двох народів. Єдиний аргумент, висунутий гетьманом на користь союзу — це віра. Натомість дипломатичне листування і тексти офіційних документів обох сторін рясніють згадками про "єдиний народ руський", "одну матір - Київську Русь", а також про те, що московський цар як "прямий нащадок Володимира Великого" повертає під свою руку загарбану Польщею "Малу Русь" "яко древніх великих князів Руських спадщину". Ці пасажі виступають юридично-правовим обґрунтуванням, легітимацією міжнародного акту, коли один з контрагентів (Військо Запорізьке) формально все ще знаходиться в підданстві іншої держави (Корони Польської). На той час ідеї спільної Великої Русі і єдиного "руського народу" не мали для українського суспільства достатньої ідеологічної ваги й циркулювали переважно в колах вищої політичної та інтелектуальної еліти.

 

7. Очевидно, що і з московського, і з українського боку альянс був суто політичною акцією: пафосна тональність та піднесена фразеологія міждержавних актів й листування диктувалися дипломатичним етикетом і формальними вимогами міжнародного права. Маючи за спиною непростий кількарічний досвід офіційних дипломатичних зносин, чітко усвідомлюючи різницю в інтересах, Військо Запорізьке і Московське царство ставилися одне до одного прагматично й обережно. Згідно з домовленостями 1654 року Військо Запорізьке вступало "під високу руку" московського царя на засадах широкої автономії, повністю зберігаючи не тільки можливості внутрішнього самоуправління, але й основи свого суверенітету (гетьманський уряд мав практично необмежені повноваження у сфері міжнародних відносин, Москва зносилася з Чигирином через Посольський приказ тощо).

 

8. Низку запитань викликає процедура і договірно-правове оформлення українсько-російських домовленостей. Не збереглися оригінали письмових документів, що спонукало до численних спекуляцій, якими поступово "обріс" договір. Угода в Переяславі була усною і передбачала обопільну присягу: як козаки присягали на вірність царю, так і монарх (або уповноважений ним представник) зобов'язувався гарантувати права і вольності українського народу. Однак російський посол В. Бутурлін в останній момент заявив, що таких повноважень не отримав. Переговори мало не зайшли в глухий кут. Проте козацька старшина на чолі з гетьманом вирішила не розривати відносин, котрі так важко налагоджувалися, і поклалася на передане В. Бутурліним "слово" царя, що той підтверджує всі домовленості. В наступні місяці 1654 року між Україною і Московською державою було укладено письмову угоду, що відповідало тодішній дипломатичній практиці.

 

9. В Україні далеко не всюди одразу згодилися присягати московському царевіВідомі факти збройних заворушень, які відбувалися в Києві, на Київщині, у Полтавському, Кропив'янському, Уманському та Брацлавському полках. Негативно сприйняла альянс частина козацької старшини та української шляхти. Вкрай негативно поставилося до "об'єднання" духовенство на чолі з ієрархами Української православної церкви, які, будучи підпорядкованими Константинопольському, а не Московському патріархові, передбачали майбутні ускладнення й баталії на церковній ниві. Понад тридцять років вони ще противилися "об'єднанню" з Москвою.

 

5.4. Початок російської експансії

 

1. Надавши Війську Запорізькому воєнну та дипломатичну допомогу, Московська держава одразу ж почала активно, хоча і обережно, здійснювати експансіоністську політику щодо України. Додатковим каталізатором московських намірів стала тогочасна внутрішня соціально-економічна нестабільність Козацької держави, а також побоювання, що Україна вийде з-під московського контролю. Такого повороту подій за умов перерозподілу сфер впливу у Східній Європі та на Балканах Московська держава як впливовий міжнародний "гравець" допустити не могла. Під тиском Москви вже 17 жовтня 1659 року гетьманський уряд Ю. Хмельницького підписав нові "Переяславські статті", які помітно звужували його повноваження в альянсі. Фактично документ заклав перші підвалини ліквідації вибореної в 1648-1654 pp. широкої української автономії. В подальшому царська дипломатія успішно застосовувала практику укладання окремих договорів про поділ повноважень зі щойно обраними гетьманами, що призводили до зменшення обсягу їхньої влади і, відповідно, посилення московського впливу в Україні. За винятком хіба що "Рішительних пунктів" Д. Апостола 1728 року у всіх інших "Статтях"*виразно проглядається тенденція до нівелювання не лише політичної, а й соціально-економічної автономії Гетьманщини у складі Московського царства.

 

2. Однією з головних причин такого розвитку подій стала незавершеність і неструктурованість політичної системи українського суспільства, його внутрішня роз'єднаність та неконсолідованість. На початку XVIII  століття фактично втратило свою об’єднувальну функцію українське козацтво. Для ствердження національної державності, солідаризації суспільства тоді була конче необхідна хоча б відносна зовнішньополітична стабільність, послаблення експансії й тиску з боку потужних сусідів, у результаті чого Україні, розташованій на перетині їхніх геополітичних інтересів, доводилося постійно воювати. Особливо руйнівною для української державності була тактика Москви, спрямована на розпалювання ворожнечі у середовищі української шляхти і козацької старшини, розколотій на угруповання з різними (російськими, польськими, кримськими, турецькими, шведськими) "орієнтаціями".

 

3. Посилено інспірована ззовні боротьба шляхетсько-старшинських партій щоразу (до початку XVIII століття) призводила до руйнівних для народу й держави повномасштабних громадянських воєн (гетьманування І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи), а точніше, до однієї такої війни, що, періодично спалахуючи, жевріла в українському суспільстві протягом кількох десятиліть. Ці внутрішні чвари швидко виснажили Україну до критичної межі, що було абсолютно неприпустимим у тій ситуації. Вже в 1667 році, користуючись слабкістю гетьманського уряду, Московська держава просто проігнорувала його позицію й уклала з Польщею Андрусівське перемир'я (в основах своїх закріплене "Вічним миром" 1686 року), в якому, зокрема, був зафіксований поділ сфер впливу обох держав на українських територіяхВ умовах внутрішньої неконсолідованості й нестабільності України це практично одразу призвело до її довгострокового розколу на Правобережну та Лівобережну з окремими урядами, повнота влади яких ставала дедалі примарнішою. Цілком очевидно, що все це істотно загальмувало націогенез та державотворчі процеси. Зазначені процеси і досі впливають на баланс політичних сил і визначення ними геостратегічних орієнтирів України.

 

4. Свою позицію у відносинах з Україною Москва яскраво продемонструвала в 1768 році, коли селяни й козаки Правобережної України здійснили спробу самостійно звільнитися від панування Польщі. Головну роль у придушенні повстання відіграла саме Росія. Скориставшись довірою керівників повстання, росіяни заарештували їх і видали полякам. Спільними зусиллями російських і польських військ повстання було жорстоко придушене, а панування Польщі на Правобережжі повністю поновлено. Загалом, вже в другій половині XVII — на початку XVIII ст. Росія завдала Україні смертельного удару: значно звузила її суверенітет, розколола навпіл і віддала (з власних геополітичних міркувань) значну її частину під владу Польщі. Саме тоді Україна, ставши південно-західним форпостом Росії, вперше виступила у незавидній ролі плацдарму воєнних дій Російської імперської держави, яка завжди воювала за свої, а не за українські інтереси.

 

5.5. Імперська політика денаціоналізації Українського народу

 

1. Імперська політика Росії в Україні мала катастрофічні наслідки – народжена в національно-визвольній боротьбі Українського народу Українська Козацька держава перестала існувати. Однією з причин цього стала втрата державницьких ідеалів насамперед керівною верхівкою України, яка з часом розірвала зв’язок зі своїм народом і поступово злилася із загальноімперськими елітами. Приватизація української еліти і насамперед козацької знаті шляхом надання їй дворянського стану та інших привілеїв стала наріжним каменем російської політики в Україні, яка у різних формах здійснювалася впродовж багатьох століть, в т.ч. й в умовах колишнього СРСР.

 

2. Починаючи з другої половини XVII ст., в умовах демонтажу української державності російська влада не без підтримки частини українських можновладців продовжувала посилювати політико-адміністративний, а з часів Катерини II і фінансово-економічний тиск на Україну, використовуючи її економічний і демографічний потенціали у власних цілях. Йдеться про перетворення частини козацтва на кріпаків, використання українців на будівельних роботах на російських теренах, обмеження "вольностей та привілеїв" козацтва, а згодом і його знищення, закріпачення селянства, руйнування економічної самодостатності України та своєрідного укладу її торговельно-господарського життя, знищення митних кордонів між Гетьманщиною і Росією та введення на території першої загальноімперського політико-адміністративного устрою тощо.

Специфічною рисою культурно-освітнього розвитку Московського царства у цей період було активне використання українських, на той час більш розвинених й численних, інтелектуальних та культурних осередків, освітніх закладів (колегіумів, академій). Почала здійснюватися модернізація православного культу шляхом поширення українських церковних новацій, використання тогочасного київського книжного "рєчєнія" для розробки російської літературної мови тощо. Як писав М. Грушевський, “український нарід був на той час значно освідченішим”. “З України ціле століття надходили на Московщину люди, що там заводили школи, бібліотеки, вчили писати і друкувати. Довгий час усі вищі наукові особи в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було”.

 

3. З кінця XVIII - початку XIX ст. розпочалася цілеспрямована політика русифікації українського народу, який в той період (не кажучи про XVII ст.) все ще був цілком самодостатнім в етнокультурному відношенні і мав достатній потенціал для подальшого повноцінного розвитку. Упродовж століть Росія послідовно та цілеспрямовано здійснювала політику знищення самобутності України відповідно до принципів загальноімперської культури. Ще у 1720 p. Указом Петра І було заборонено видавати в Україні будь-які книжки, крім богослужбових, "дабы никакой розни и особаго наречия не было", що було підкріплено й "розвинено" подальшими урядами Росії. Продовженням цієї політики стало видання у 1753 р. царського Указу про заборону викладання української мови в Києво-Могилянській академії, заборона у 1769 р. Синодом Російської православної церкви друкування українського букваря, видання у 1863 р. Валуєвського циркуляра про заборону книг "малоруською" мовою духовного змісту, навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу. Йдеться також про затвердження у 1874 р. Статуту про початкові народні школи, у якому визначалося навчання учнів цих шкіл лише російською мовою; про Емський указ 1876 р. щодо заборони ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малороссийским наречием", заборону сценічних вистав, співу, читання та друкування текстів українською мовою. Після захоплення у 1914 р. Галичини російська військова адміністрація заборонила всю українську пресу, українські навчальні заклади та відповідні громадські організації. Цей перелік можна продовжити. М. Драгоманова за статтю “О педагогическом значении малорусского языка” було звільнено з посади доцента Київського університету.

У цьому контексті безпідставними й недоречними видаються дискусії з приводу того, яка культурна спадщина (російська чи українська) була розвиненішою і "хто кого окультурив", оскільки духовні й культурні цінності кожної нації визначають її місце, значення і роль в історії людства. У цьому зв’язку не можна вважати компенсацією за втрату власних духовних цінностей навіть якнайширший та спрощений доступ до будь-якої, нехай і значної, проте не своєї (в даному випадку - російської) культури.Такий вимушено іншомовний та іншокультурний стан позбавляє будь-яку націю творчого духу, а з ним й історичної перспективи. За часів російського панування це сталося і з українською нацією. Українському народові (після зруйнування його культурно-духовного життя) було відмовлено в можливості відтворення власних культурних цінностей. Треба додати, що у зазначеному питанні російські політики різних переконань, чиновники й інтелігенти завжди виявляли одностайність.

 

4. Історичні дані свідчать, що країни-метрополії, як правило, обмежувалися формуванням в колоніях колабораціоністської адміністрації з представників місцевих етнічних груп, але ніколи не знищували їхню національну самобутність. Особливістю колоніальної політики Росії XIX—XX ст. було прагнення до знищення національної самобутності колонізованих народів, що унеможливлювало розвиток її провінцій як самостійних, а в майбутньому – як незалежних національних держав. Щодо України така політика призвела до денаціоналізації значної частини її народу, глибоких деформацій в його духовно-культурному розвитку, деградації й розпорошення українських елітних прошарків, величезних викривлень в етносоціальній структурі суспільства і тенденціях його демографічного розвитку.<

Після 1917 року імперська політика царизму була продовжена в особливий спосіб. УРСР створювала лише видимість певної державності.

У дійсності УРСР не була і не могла бути повноцінним втіленням ідеї та принципів української державності, суверенною державою Українського народу, інструментом його національного відродження. І це природно. Розбудований на принципах більшовизму, Радянський Союз, до складу якого входила УРСР, насправді став наступником російського імперіалізму, головною засадою якого завжди була політика територіальної експансії.

 

5. Зі здобуттям Незалежності перед нашою державою з усією гостротою постало завдання цілеспрямовано, крок за кроком подолати всі жахливі наслідки політики денаціоналізації, яка впродовж багатьох століть насаджувалася Українському народові. Треба бути коректними і визнати: нами зроблено багато у цих питаннях. Але реалізоване жодною мірою не зіставляється з потребами часу.

Загалом, маємо виходити з того, що Український народ і досі не зміг повною мірою відновити свій політичний, економічний, інтелектуальний та духовний потенціал після випробувань останніх сторіч і остаточно подолати комплекс національної меншовартості, міцно вкорінений у суспільну свідомість. Відчуття національної гідності та гордості й нині відсутнє у значної частини українських громадян, в т.ч. й інтелігенції. Об'єктивними характеристиками нинішнього українського суспільства продовжують залишатися ідейно-духовна розпорошеність та недостатня розвиненість суто українських еліт.

Наше суспільство і досі значною мірою лишається зрусифікованим, продовжує перебувати в "силовому полі" російської політики, економіки і культури. Досить поширене скептичне ставлення до української історії і культури, їхніх значущості та гідного майбутньогоВідчуваються дефіцит самоповаги у політичних та економічних справах, недостатня рішучість при визначенні власних геополітичних стратегій та при захисті національних інтересів. Втім з кожним роком суверенного буття в Українського народу зростає стійке і ясне відчуття своєї самодостатності й унікальності в розмаїтому світі інших націй, що є міцним підгрунтям для формування у майбутньому конструктивної, адекватної самоідентифікації.

 

 

5.6. Висновки

 

1. Відновленням Україною 1991 року незалежності й суверенітету завершено черговий етап у формуванні та житті Українського народу. Попри багатовікові намагання різних сусідів денаціоналізувати й асимілювати Україну, а також незважаючи на важкі історичні випробування, що випали на її долю, Українська держава продовжує існувати й розвиватися. Значні складнощі нинішнього процесу становлення української політичної нації та Української держави не в останню чергу спричинені соціально-економічною та культурно-релігійною імперською політикою впродовж XVII - XX ст.

 

2. Сьогоднішня Україна, як і Росія, переживає складний і найбільш відповідальний період у своїй історії — період переходу від тоталітаризму до суспільства, що базується на принципах демократії та ринкової економіки. Це водночас і період подолання самоізоляції, інтеграції країни у структури сучасного цивілізаційного процесу, у світове співтовариство демократичних держав. Мабуть, жодна з країн світу, як наша держава, не зацікавлена такою мірою в успіхах Росії на цьому шляху. Ми об’єктивно зацікавлені у відродженні великої демократичної Росії. Україна і Росія як дві сусідні суверенні держави, держави, що мають багато спільного в історичній долі своїх народів, завжди були і залишатимуться залежними одна від одної. Ця обопільна залежність значною мірою детермінує наш суспільний прогрес і у майбутньому: успіхи у розбудові демократичної Росії — це водночас і важливий чинник демократизації України. Саме такі відносини відкривають для нас найширші можливості державного та національного самоутвердження, реалізації визначального завдання стратегії нашого розвитку - євроінтеграційного курсу України.

 

3. Український та російський народи поєднує довгий спільний історичний шлях, на якому була не тільки експансія і гноблення, але й взаємодопомога та спільно пережиті драматичні події. Тому трагічні для української державності та народу наслідки Переяславської ради не слід розглядати як підставу для антиросійських настроїв в українському суспільстві. Росія - потужна світова держава і сусід України, тому вона є важливим політичним та економічним партнером Української держави, а російський народ є етнокультурно близьким українському. Однак, як засвідчує історія, політична та економічна доцільність завжди були, є і будуть для Росії (і мають стати для України) сильнішими за будь-які "братні" почуття, як це і продемонстрували історичні уроки Переяслава. Нині, маючи власну державу, Україна мусить повною мірою використати державотворчий потенціал свого народу, скористатися своїми геополітичними та геоекономічними перевагами виключно за критерієм власних національних інтересів.

 

4. Потрібно чітко визначити коридор можливостей у наших відносинах з Росією. Ці можливості даються нам нелегко, протягом минулого десятиліття вони були і ще довго лишатимуться найскладнішими в усьому комплексі зовнішньополітичних відносин нашої держави. Існують об’єктивні обставини, які треба враховувати. Мається на увазі не лише об’єктивність розвитку тісних економічних відносин, взаємозалежність у галузі науково-технічного та соціального прогресу, а й природна зумовленість ментальності наших народів, їхнього способу життя, найширших аспектів духовної та гуманітарної сфер, мови, культури, релігійних уподобань. Україна — багатонаціональна держава, і дуже важливим чинником є глибокі корені українсько-російських міжнаціональних відносин. Декілька століть ми жили в межах однієї держави і тому необхідна глибока мудрість політичного керівництва і, особливо, інтелектуальної еліти, щоб утвердити оптимальні механізми сучасного цивілізованого суверенного розвитку наших держав і народів. Звісно, що для цього потрібен час, взаємоповага, добра воля і терпіння.

За останні 500-600 років Україна неодноразово виявлялася тією визначальною ресурсною базою, приєднання й використання якої забезпечувало геополітичне домінування Литви, Польщі, Росії у регіоні або й на континенті. Ця ситуація є вже архитиповою для нашої історії, і пам'ятати про неї необхідно, адже існує загроза її повторення і у нинішній час.

Лише на шляху консолідації української політичної нації, зміцнення свого суверенітету та соборності Українська держава може і повинна перетворитися з об'єкта чужоземного впливу на повноправний суб'єкт сучасної міжнародної політики. Тому значення уроків Переяславської угоди для усвідомлення цього важко переоцінити.

Аналітичні оцінки схвалено рішенням Вченої ради НІСД, протокол № 1 від 21 січня 2004 р.

Авторський колектив:

А. ГАЛЬЧИНСЬКИЙ – проф., д.е.н., Радник Президента України – директор Національного інституту стратегічних досліджень; С. ЗДІОРУК– к.ф.н., завідувач відділу НІСД; В. КРИСАЧЕНКО – д.ф.н., завідувач відділу НІСД; М. СТЕПИКО – д.ф.н., вчений секретар НІСД;О. ВЛАСЮК – д.е.н., Перший заступник директора

 

Прим. В.Ж.

Див. дуже цікавий додаток:

Переяславська рада 1654 р.: міфи та реальність (тези)* о. Юрій Мицик, д. і. н., проф. (Київ) 

 

 

 

6. Україна – це Русь

 

(Проект «Ртутний шлях», Всеукраїнська громадська організація, Микола Маранчак) http://theway.at.ua/

 

Вступ

Из былин:

«Высота, ли, высота поднебесная,

Глубота, глубота океан-море.

Широко раздолье по всей земле,

Глубоки омуты днепровские».

 

Ми б не хотіли, щоб дана концепція створювала ідеологічне протистояння між різними країнами, що є майже неминучим, і в нижче написаних тезах ведемо до того, що якщо в Росії пам’ятають про “свою” Русь, то в Україні це залишається невирішеною проблемою самосвідомості. Необхідно розставити все на свої місця, а для цього потрібно просто розповісти правду і довести, що Україна – це Русь.

По факту, існувало дві Русі: Київська Русь і Московська Русь. На жаль історія останньої є більше надуманою, але краще розрекламованою, що мало кому навіть в голову приходить те, що це зовсім не Русь – це держава, побудована за іншими принципами, цінностями, з власною відмінною історією. Маючи в основі своїй історично складені досить чіткі кордони між майбутньою Великоросією і Руссю, створені по праву одним з останніх Рюриковичів Іваном Грозним, вони є двома різними державами, що перетворилися пізніше в Україну і Росію, нехай і тісно переплетеними історично. Тим не менш, вони ніколи не були чимось єдиним, але трохи не стали таким в результаті політичних ігрищ.

Подібну ситуацію можна розглянути на прикладі імперії Македонського. Якщо він, завоювавши пів Сходу, поставив десь у Персії одну з Олександрій, після чого Македонія пала, то скільки б персидська «Македонія» навіть з родичем Олександра в ролі царя не завойовувала македонських земель і земель, що платили їй данину, Македонією їй ніяк не стати. Ще один приклад Америка. Прийшли англійці, поставили намісника, землі як би британської корони, але навіть якщо вся Британія пішла б на дно, Британією їй не стати. Це все одно буде Америка. Вже інша держава. Інша справа, якщо Македонія через сторіччя вилізла з-під грецького ярма, вийшла з Югославії і т.д., це буде Македонія і ніщо інше. Така ж ситуація і з Україною, в якій, на жаль, історію пишуть і біля керма сидять поки в більшості своїй ідіоти. Але Русь вона і є Русь за будь-яких обставин – народ той же, земля та ж, культура, менталітет, звичаї, ехо релігійних світоглядів, традиції – все! Воно нікуди не поділося. Це Русь.

Часто застосовуємо поняття «успадкувала» не зовсім точне відносно Русі і Великоросії. Насправді успадкувала Україна, а Росія вже «перейняла», або навіть «приватизувала». У Московській Русі культура не була точною копією Київської, хоч і увібрала в себе не мало. А що взагалі в плані спадщини може пов’язувати одну країну з іншою? Три речі: земля, етнос і культура. Все це на території України збережено сповна – не зважаючи на чистки, війни, гноблення, підміну понять, руйнування цінностей і т.д.

Феодальний лад привів у стан роздробленості більшість європейських країн, поки не запанувала стійка монархія, історія у багатьох держав могла б у Середньовіччі підписуватися як «період роздробленості», як це роблять у нас. Але кожна країна сформулювала свою історію, побудувала більш – менш рівну концепцію.

У 1991 році питання походження нашої країни вирішили надзвичайно просто. Не стали морочити собі голову в перекопуванні Російської історії, занадто багато роботи. Просто слово «слов’яни», «русини», щоб не плутати з росіянами, замінили на «українці», Київську Русь оголосили Україною – і справа з кінцем. З цієї «Історії України» і живемо, заперечуючи навіть Грушевського, що говорив про Україну-Русь. Таким чином, підміняючи поняття, ми стерилізуємо свою історію і власними руками підрізаємо своє родове коріння. Насправді ж читати «український князь Ярослав Мудрий» – смішно і безглуздо.

Руських в Росії безліч, але не настільки. Оскільки під цією назвою сьогодні підписуються і всі інші російські громадяни – від мордви до сибірських народів, у яких генетичного зв’язка з руськими і немає, то хочеться просто сказати: хлопці, ви – росіяни, великороси, хто завгодно, але не руські.

Справжня Русь змінювалася, перетворювалася, але нікуди не поділася. Росія – прекрасна країна, з багатою історією, видатними особистостями, але вона не може бути тим, чим ніколи не була. Це інша Русь, не Володимирська, не Святославова, а Московська, скільки б руських земель в неї не входила і до кінця часів. Сьогодні ми цього і не усвідомлюємо, але наприклад, наша мова про це кричить: ми не говоримо «руська мова», ми говоримо «російська мова» і це є правильне тлумачення. Наша культура за нас говорить про такі речі.

А Русь поки спить, тішачи себе самообманом під назвою Україна. Ось тільки воювали протягом століть наші предки не за незалежність України, а за незалежність Русі і себе – руського народу. А Україна з’явилася на історичній арені лише в 1991 році, виплекана народними поетами, які трохи перемішати поняття. Але провини їх немає, виною тому ідеологічний гніт, в плутанині якого ми зараз спробуємо розібратися.

Новоявлені «гіперборейські», «арійські» і навіть «атлантичні» гіпотези сильно плутають шукачів відповідей, відводячи від правди ще далі, плутаючи шляхи до істинного і явного, і демонструючи найбрутальніше невігластво з боку численних істориків «нової хвилі». Стверджувати про давнину в нашій землі можна тільки з погляду на культуру, яка має спільні риси і при скіфах, і в більш давні часи. Але за наявними історичними даними не більше. І вся ця мозаїка, як підсумок, складається саме в Русь, як у найдосконаліше державне утворення можливо за всю історію нашого народу.

Звичайно, жити минулою славою – остання справа, але це справа здатне стати серйозним підґрунтям для створення майбутньої слави в ім’я пробудження істинно руського духу, в ім’я сили і процвітання України-Русі.

Дана робота є лише однією з частин загальної ідеологічної концепції під назвою «Ртутний Путь». Загальна мета – відновлення прекрасною і могутньою України-Русі. Історична частина повинна відповісти на одне з найважливіших питань нашої самобутності – про нашу історію.

 

6.1. Про джерела

 

Головне, її величність Істина.

Безперечно, ця робота розрахована, швидше, на людей, які знають історію, знають імена, загальну атмосферу часу, так як загальновідомі факти і деталі ми упускаємо. Для опису їх треба було б написати цілу книгу, що не є нашою головною метою. Ми постаралися в мінімум букв вкластися при викладенні того, про що хотіли сказати. Головне, щоб читач вдумувався, зміг переосмислити свою історію і після завершення читання впевнено сказати – хто він.

Не дивлячись на легендарну бібліотеку Ярослава Мудрого, у якого в будь-якому випадку повинні були зберігатися сучасні літописи, книги руського походження (про високий рівень освіти на Русі свідчить хоча б уміння читати і писати його дочки Анни), єдине збережене літописання в межах до початку XII століття – це творчість одного літописця Нестора. Тим часом, в ранній руській писемності відомі імена двох Несторів, пострижеників Печерського монастиря, і жоден з них не має відношення до створення “Повісті минулих літ”. Тому, як і раніше, достовірність цього джерела залишається відкритою.

Саму історію почали записувати тільки при Петрі І, це зробили по-суті німці, а тому часто не виключено, що чимало в офіційній історії було сфальсифіковано ще тоді в політичних цілях. Другу серйозну переробку історії зробили вже в комуністичний час, про що ми будемо говорити, тому найкраще, що можна було б зробити у вивченні історії – це звернутися до власне джерел, що ми й спробували зробити.

Якщо історія Київської землі домонгольської пори відновлюється в основному по Іпатіївському літописі (що ми ретельно і зробили в даній праці), і оригінальним джерелам Татіщева, то Північно-Східна Русь вивчається, насамперед, по Лаврентіївському літописі, ряду сводів XV століття, що містять витяги з ростовських літописів. Природно, оригінальну інформацію привносять і позалітописні джерела, пов’язані, зокрема, з релігійною боротьбою в Північно-Східній Русі в 50-60-ті роки XII століття, а також зарубіжні джерела.

Цікавий матеріал міститься також у Києво-Печерському патерику, в якому використовується “Літописець старий Ростовський”. Але однією з найважливіших праць безперечно є 10-томник «Історії України-Руси» Михайла Грушевського, що містить величезне різноманіття самих різних відомостей.

Вивчення цих праць вимагає ретельної та кропіткої роботи, часто ускладнюваної оригінальною староруською мовою, але ще більшу проблему становлять додаткові сумнівні джерела, звернення до яких вимагає обережності. Дана робота прописувалась з максимальною дбайливістю, на скільки це взагалі можливо було з доступом до першоджерел, що природно не виключає в ній історичних похибок або неточностей, але загальна суть є абсолютно рівною концепцією, яку спростувати не зможе вже навіть самий вибагливий історик. Читайте і вдумуйтесь. Це шлях, по якому йде ваше життя.

 

6.2. Русь

 

«Ми вже маємо досить клопоту з одним народом (про поляків), а ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ» (начальник німецької поліції Львова, 30-ті рр. XIX ст.).

Київська Русь – одна з наймогутніших держав раннього Середньовіччя. В нас постійно просили воєнної допомоги греки, як в ситуацію між Святославом та візантійським імператором Іоанном Цимисхієм в боротьбі проти Болгарії, чи між Володимиром і Василем Другим та Костянтином, наші витязі відтісняли на схід один за одним кочові народи – хазарів, печенігів, половців, і в той же час розширювали в різні сторони власні кордони. Потім прийняття християнства, введення і закріплення феодального ладу (при Ярославі), а за ними занепад Русі і знищення її монголо-татарами. Останні з княжого роду Рюриковичів, які не були знищені, засіли в невеличких, ворожих один одному князівствах, і далі історія перетворюється в суцільні недомовки і брехню. І починається це з ідеї про Північно-Східну Русь.

 

 

 

 

6.3. Руська земля

Справа в тому, що спочатку назва Русь прив’язувалась виключно до Полянської землі (Київщини). Ще у ХІ-ХІІ ст. Руська земля протиставляється Новгороду, Суздалю, Смоленську, в’ятичам та древлянам. Про це свідчення знаходимо в Іпатьєвському літописі:

- Коли Святослав Ольгович тікає з Новгороду, то каже: «Тікаю в Русь к брату» (до Києва);

-Полоцькі князі не слухаються Мстислава, коли він їх кликав «в русскую землю в помощь» (до Києва);

-Юрій Довгорукий іде зі своєю Ростово-Суздальської землі «в Русь»;

-Мстиславичи розмінюються дарунками: київський Ізяслав дає дари «от руських земель и отъ всих царськихъ земль», а Ростислав Смоленський «что от верхнихъ земль и от Варягъ».

- У літо 1178 року князь Мстислав Хоробрий, вимушений під тиском братів залишити Київ, щоб зайняти Новгородський стіл, сказав: «Якщо Бог дасть мені здоров’я, то не забуду руської землі».

(Іпатіївський літопис).

Це свідчить про те, що використання поняття «руська земля» в межах якоїсь держави без включення Київщини являється неправомірною.

 

6.4. Новгород

 

Починається міф про Північно-Східну Русь з Великого Новгорода. В першу чергу, сам Новгород ніколи не вважав себе частиною ні Київської Русі, ні тим більше Північно-Східної. Як правило, він просив собі князя, але сам залишався завжди саме «Новгородською землею». На картах, від Новгорода через Псков, Ладогу і північ, чорним по білому пишеться: Новгородська чудь. Тут і до самого Балтійського моря, судячи з даних топоніміки, проживали угро-фінська чудь і меря в перемішку зі слов’янськими племенами (ільменів, кривичами) і скандинавами. До речі, саме Балтійське море називалося Варязьким, а Чорне море – Російським (шлях із варяг у греки).

Зазвичай, на новгородський стіл саджали молодшого сина великого князя, крім того, з Новгорода і самі князі при можливості тікали. За літописом, Всеволод Мстиславич не хотів правити в Новгороді і як тільки з’явилася можливість княжити в Переяславі Південному (нині Переяслав-Хмельницький), спробував переїхати туди. Коли Новгород залишився без правителя, вони стали просити собі князя у Святослава. Святослав відповідав їм: “Якщо би хто до вас пішов, то я був би радий дати вам князя”. Так що другим за значимістю після Києва центром Давньоруської держави він не був і не міг бути. Так вже виходило, що саме молодші княжичі пізніше ставали «великими» – Володимир, Ярослав, а так в основному тут просто наймали у військо найманців – варяг. Так що роль Новгорода штучно переоцінюють для ідеологічного зміцнення і подовження історії Великоросії.

З 1136 року став називатися Господином (незалежним) Великим Новгородом і в період феодальної роздробленості участь новгородців у міжусобній боротьбі обмежувалася потребами захисту незалежності Новгородської землі та зміною в її владі князів. Після розпаду Русі, від Володимира, Суздаля і Москви аж до приєднання до них, він стояв особняком, і навіть проти монголо-татар тільки один раз вступив у військовий союз. Географічно його проблема кочівників не особливо турбувала. Перш за все, захищатися доводилося саме від сусіднього Володимиро-Суздальського князівства, князі якого під час конфліктів регулярно вдавалися до захоплення Торжка і економічної блокади Новгорода. І тільки в 1478 році вже Московське князівство підпорядкувала собі Новгородське і, пізніше, на цій основі подовжило власну історію на кілька століть, прив’язавши до неї такі імена, як Володимир Великий і Ярослав Мудрий. З цією ціллю Новгород був проголошений російськими істориками столицею Русі в період роздробленості, що ніколи не відповідало дійсності. Він був – сам по собі. Крім того, для підтримки такої ідеології був придуманий суто «кабінетний» термін – Північно-Східна Русь, який створив зв’язок між Києвом та Москвою.

У 1842 році чеський вчений-славіст Павло Йозеф Шаффрік видав карту «слов’янські землі». Це була перша карта, яка дала наукове уявлення про межі розселення різних слов’янських народів. Як доповнення, він видав монографію «Слов’янський народоопіс», серед східних слов’ян Шаффрік відділяє чотири народи: українці, білорусі, новгородці та росіяни. Новгород був слов’янським, але не руським.

 

6.5. Ростово-Суздальська земля

 

Починають історію Великоросії з Ростово-Суздальської землі. Її історія починається з того, що Володимир Мономах декілька разів туди їздив і заклав декілька храмів та міст.

Насправді, князь Володимир Мономах всього три рази за життя їздив в Ростово-Суздальську землю, де пізніше буде побудована Москва (Залеський край) – дістатися туди було не просто з-за дрімучих лісів, тому, судячи з літопису, він навіть називав ці поїздки «походами». Князі рідко туди їздили – приходили, брали данину і йшли. Ростово-Суздальська земля була свого роду “Сибіром”. Наприклад, сюди Ярослав заслав свого дядька новгородського посадника Костянтина Добринича: спочатку в Ростов, а потім у Муром, де він і був убитий. Ігноруючи такі факти, Москва, при написанні своєї історії, ігнорувала те, що її землі були чужі руським, хоч вони і входили до прикордонного складу Русі.

Московське князівство було повним боліт і лісів місцевістю, коли ще існувала Русь. Типова прикордонна земля. Скільки б русичів туди потім не переселялося, (що звичайно не відповідає дійсності, це були племена слов’ян, що не одне і те ж) попів, синів-братів київських руських князів, це буде вже інша держава. Ще Мономах поїздку туди називав ходінням «в похід» і коли через 300 років себе там проголошують «всія Русю», стає як мінімум смішно.

 

6.6. Володимир Залеський

 

Це місто часто плутають з іншим, більш давнім Володимиром, прозваним пізніше Волинським (відповідно на Волині).

«У VI-VII столітті цю територію освоює фінно-угорський народ меря. У IX-X ст. сюди стали проникати слов’яни, спочатку ільменьскі, а потім інші племена. У VIII-X ст. на пагорбі, де пізніше був побудований Успенський собор, розташовувалось мерянське селище.

У 1108 році Володимир Мономах поставив тут град, назвавши його своїм ім’ям, також, для зміцнення влади він побудував тут першу кам’яну будівлю – собор та Успенський собор у Ростові. Будували київські зодчі, що вказує на те, що тут у Заліссі своїх майстрів не було.

Розквітом Володимир зобов’язаний князю Андрію Боголюбському (син Юрія Долгорукого), який в 1157 році переніс туди свою резиденцію. Як відомо, Боголюбський був найлютішим ворогом русичів. Прийшовши до Києва, він розграбував і розорив його. Вперше в давньоруській практиці княжич не став там правити, а залишив намісником свого молодшого брата Гліба.

На короткий період Володимир розквіт, завдяки правлінню тут Всеволода Велике Гніздо, але у 1238 році він був розорений під час монголо-татарської навали після поразки об’єднаних російських сил у битві під Коломною. Всього було спалено 14 міст, включаючи Володимир, Москву, Суздаль, Ростов, Дмитрів, Ярославль, Углич, Переяславль-Залеський, Тверь (власне, всю Північно-Східну Русь).

У 1299 році Володимир став резиденцією руських митрополитів, що на деякий час посилило його політичне значення серед руських земель, але чому в цей час його називають «столицею» руських земель, залишається майже таємницею. Хоча на це й була причина – великий хан дав таку постанову, що Володимирський князь старший за інших. Але цей статус затримався у Володимирі всього на 50 років, після чого він втратив свою роль.

Володимиро-Суздальське князівство – це такий короткий міф, але так успішно роздутий, що дух захоплює! Вся його історія роздута з єдиною метою: простежити історію Росії від Київської Русі, пов’язуючи Русь через Суздаль, Новгород і Володимир, з Московським князівством. Наша ж історія – України-Русі в цей період обмежується лише загальними фразами про роздробленості, міжусобиці і описом мощі монголо-татарського іга без чіткої послідовності імен тих великих князів, які продовжували творити історію Русі і боронити свою землю. Після Мстислава це були його син, а пізніше онук.

 

6.7. Довгору́кий Ю́рій I Володи́мирович Засновник Москви. Протистояння Юрія Долгорукого та Ізяслава – князя Київського

 

Ю́рій I Володи́мирович Довгору́кий (*1090 — †15 травня 1157) — князь Ростово-Суздальський і Великий князь Київський, син Володимира II Мономаха.

Володи́мир II Все́володович, прозваний Володимиром Мономахом. (1053 — 19 травня 1125) — великий князь київський (11131125), державний і політичний діяч, письменник. Син князя Всеволода I і візантійської княжни Марії (за іншими даними — Анни) з роду Мономахів.

Юрій I Довгорукий - родоначальник лінії володимиро-суздальських князів. За постійне посягання на чужі землі йому дали прізвисько Долгорукий. Князь суздальський (1108–1135, 1136–1149, 1151–1155), переяславський (1134–1135) та київський (2 вересня 114920 серпня 1150, 28 серпня 1150 — початок квітня 1151, 20 березня 115515 травня1157). Відповідно до запису у Любенькому пом'янику (поз.4) перед смертю став іноком Гавриїлом.

Похований у церкві Спаса на Берестові (Київ).

12 січня 1108 року одружився з дочкою половецького хана Аепи Осеневич

Юрій I Довгорукий - князь Ростово-Суздальський, згодом Великий князь Київський, шостий син Володимира II Мономаха. Прізвище Довгорукий — «Довга рука», надано деякими літописцями після його смерті за постійні втручання із загарбницькою метою у справи Київського князівства. Ще за життя Мономаха за Юрієм Довгоруким закріплено Ростово-Суздальську землю із резиденцією у Суздалі, де місцеве боярство служило для нього підпорою. З 1125 року, після смерті Мономаха, Юрій Довгорукий став незалежним ростово-суздальським князем. Після смерті свого старшого брата київського князя Мстислава І Великого (1132). Юрій Довгорукий силою захопив Переяслав, згодом виміняв його за частину північних земель у свого брата Ярополка II, князя київського. Перехід Переяславщини до Юрія I Довгорукого спричинив його боротьбу з братами, яка закінчилася 1135 року поразкою Юрія Довгорукого, внаслідок чого він був змушений покинути південні землі й повернутися на Суздальщину. За його князювання зросла економічна і політична сила північних князівств, тут засновано місто Переяславль-Заліський, Юр'єв-Польський, Кострому. 1147 року вперше згадується Москва, яку він укріпив 1156 року, тому Юрія Довгорукого вважають засновником Москви. Він оформив на Північно-Східній Русі уділи, які роздав своїм синам, ставши засновником московської династичної лінії Рюриковичів («молодші Мономаховичі») та організатором Ростово-Суздальського князівства, ядра пізнішої Росії.

1149 року, користуючись з міжусобиць між князями, Юрій Довгорукий пішов у похід на південь і разом з половцями, біля Переяслава на Дніпрі, розбивши війська київського князя Ізяслава II, оволодів Києвом. 1150 року мусив його покинути, але згодом знову опинився в Києві. Після поразки на річці Руті (1151), якої йому завдав Ізяслав II, Юрій Довгорукий повернувся до Суздаля. Втретє здобув він Київ 1155 року й залишився там до кінця свого життя. Щоб закріпитись на півдні, він роздавав тут своїм синам удільні князівства. Юрій I Довгорукий не був любленим серед киян; під час пиру у київського боярина Петрила його 15 травня 1157 року отруїли.

Прим. В.Ж. За неофіційною інформацією Ю.Довгорукий був сексуальним маніяком. Своїх жертв гвалтував і вбивав. Був хворий на сифіліс. Кості цього нелюда зберігаються в Історичному музеї України у м. Києві.

Після його смерті повсталі кияни ліквідували встановлену ним владу, «суздальців— бояр і дружину— побивали по містах і селах» (М. Грушевський). За Юрія Долгорукого вперше виявилося суперництво двох народів, між Києвом та Суздальщиною почалася боротьба, яка набрала гострих форм за його сина Андрія I Боголюбського (Прим. В.Ж. - ще один татарин-половець).

Після смерті Ізяслава II, по короткій боротьбі за Київ Ростислава Мстиславича, князя Смоленського, Ізяслава Давидовича Чернігівського, переміг Юрій Довгорукий. В Києві залишився Юрій Довгорукий аж до своєї смерти в 1157 р., і тоді виявилася вся глибина ворожости киян до нього: вони пограбили всі двори Юрія в місті та за містом, його сина Василька, а «суздальців» — бояр і дружину, які приїхали з Юрієм, нещадно вбивали. Увесь час боротьби Ізяслава II з Юрієм Довгоруким симпатії людности були на боці Мономаховича. Це пояснювалося й популярністю «Володимирового племени», яке боронило людність від половців, і особистою вдачею Ізяслава II, привітного, шляхетного. Грали ролю й особисті прикмети Юрія — його сухість, егоїстичність, брак шляхетности. Разом з тим, під час цього двобою між Україною-Києвом та Суздальщиною, вперше увиразнилися і викликали взаємну ворожість національні різниці двох народів.

Літописи здатні кого завгодно привести в ступор, там все дуже закручено і заплутано. Але розглянути суть речей все ж реально. Руські люди симпатизували Мстиславичу і його нащадкам і вороже ставилися до суздальських князів, на чиїх іменах базується початок великороської історії (якщо все-таки нарешті відкинути їх прив’язку до Русі).

Після смерті Мстислава, князі на Київському престолі змінювали один одного, хто наскільки відвоює. Але по праву престол належав Мстиславичам. І кияни самі покликали до себе Ізяслава: “Ти нам князь, Ольговичів не хочемо”.

Ізяслав з великою славою і честю в’їхав до Києва; безліч народу вийшло йому назустріч. За силою з ним ніхто не міг зрівняються. Інтриг було багато, але він перемагав всіх – Ольговичів, Давидовичів.

У 1151 ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий прийшов з половцями (одвічні вороги Русі) на Київ, який захищав київський князь Ізяслав Мстиславич з київською дружиною. Під час битви Ізяславу розсікли руку шаблею, а списом пробили стегно, але Юрія з половцями він у втечу повернув.

Судячи з Іпатіївського літопису, Ізяслав Мстиславич був винахідливим полководцем. Під час одного з походів, коли за ним по п’ятах гнався князь Володимир Галицький, Ізяслав звелів до вечора розпалити багаття. Вони горіли всю ніч. Галицький князь стояв по тому боці річки, чекаючи ранку, щоб напасти на табір Ізяслава, а той давно вже пішов зі своїми воїнами, одні багаття продовжували горіти. Ще цікавий факт, що Київський свод у складі Іпатіївського літопису називає Ізяслава царем (цезарем).

У битві з Юрієм Долгоруким він використовував човен з двостороннім ходом, що закриває веслярів. Бійці стояли нагорі в броні і стріляли, а керманичів було двоє – один на носі, другий – на кормі. Куди хотіли, туди й пливли, не обертаючи людей. Юрій з половцями не могли протистояти такій хитрій стратегії.

У місті Гродно археологи знайшли зроблену з світлого каменя шахову фігуру – туру. Як раз такий човен, який застосував Ізяслав. З боків круглі отвори для весел. На човні майстер зобразив чотирьох воїнів.

Борючись зі своїми одноплемінниками, Ізяслав виділяється щирою любов’ю до Руської землі, свідомістю національної честі. Він говорить: «Мені немає вотчинні ні в угор, ні в ляхах, а тільки в Руській землі».

Юрій зайняв Київ у 1155 році після смерті Ізяслава. Оточив себе суздальцями, роздаючи їм посади і зміщуючи киян (прим. В.Ж. Майже, як Янукович!). Так він проправив всього два роки і помер.

Прим. В.Ж. Багато деталей походження, діяльності, патологічних рис особистості та обставин неприродної смерті Довгорукого тут не наведено. Кістки цього нелюда зберігаються в Національному музеї історії України.

 

6.8. Мстислав Ізяславович

 

У 1169-70 рр. половці все сильніше тиснуть на Русь, яка стала немічною від міжусобиць. Група князів нарешті вирішує домовитися і запрошують на київський трон Мстислава Ізяславича (син Ізяслава), а заодно всім разом розібратися з проблемою половців. Проявивши мудрість батька, йому вдалося в цій боротьбі об’єднати 13 князів. Половців розбили. У Русі був серйозний шанс знову піднятися при посиленні Мстислава, але деяких союзників взяла заздрість.

Розрив стався, коли з Новгорода народ прогнав сина суздальського князя Андрія Боголюбського і послали до Києва просити Мстислава дати їм в князі його сина. Як бачимо, авторитет і повага в руській землі до княжичів Мстиславичів був величезний. Він дав – Романа. Але союзники забоялись його посилення у всій Русі. І знову проти підняття Русі виступив саме Володимиро-Суздальський князь.

Андрія Боголюбський (син Юрій Долгорукого) домовився з іншими князями і рушив на Київську Русь. Мстислав, бачачи, що не переможе, за порадою війська втік у Володимир Волинський. Але в Києві Андрій сам не сів. Два дні суздальці, смоляни і половці грабували і палили «мати руських городів» – Подол і Гору, монастирі, і Софію, і Десятинну церкву. Не було помилування нізвідки. Навіть церкви горіли. Безліч киян були відведені в полон. У монастирях і церквах воїни забирали не тільки коштовності, але і всю святість: ікони, хрести, дзвони і ризи. Половці підпалили Печерський монастир. «Митрополія» Софійський собор був розграбований нарівні з іншими храмами. «І було в Києві на всих человеци стогін і туга, і скорбота неутішімая», після Андрій чого віддав Київ в уділ своєму братові Глібу. Так колись великий Київ буквально знищили і розграбували навіть не татаро-монголи, які прийшли сюди тільки через 70-80 років на відновлений град, а Володимиро-Суздальський князь із суздальцями, який чітко окреслив межу між Русю і тим, що кілька століть потому прозвали Північно-Східною Русю.

Далі Боголюбський хотів і Новгород взяти, але Роман розбив його на голову. І з цим пов’язаний дуже цікавий епізод, але для його розкриття треба докладніше розповісти про Андрія Боголюбського, як про людину.

(Див. відповідний додаток за списком А . Боголюбський Андрій, благовірний князь)

 

6.9. Куліковська битва

 

Крім загальновідомих фактів, на зразок того, що Батий розбив на р. Калці коаліцію руських князів і зруйнував майже все що міг на Русі (Рязань буквально знищив), є ще кілька цікавих фактів, які проливають світло на подальший розвиток Північно-Східної Русі.

Головним переможцем Куліковської битви не зовсім справедливо вважають одного Дмитра Донського. Вже в перші хвилини бою він був переможений. Удар кінноти Мамая був страшний. Князь Дмитро одягнув подвійні обладунки дружинника середнього чину, щоб не вирізнятися. І його змели разом із усіма. А після битви хотіли закопати як загиблого. Та коли стягували добротні обладунки, Донський застогнав. Лише так усі впізнали князя. Спланував же битву, вміло керував і завдав вирішального удару війську Мамая князь волинський Дмитро Бобрук, зять Донського. Саме волинський полк вирішив долю битви.

Дмитро Михайлович (2-а пол. XІV ст.) був сином литовського князя на Волині Коріата Гедиміновича. У Москві князь, будучи військовим радником і воєводою Дмитра Донського, був одружений на його сестрі. Саме він у Куліковській битві (8 вересня 1380), командуючи разом з князем Володимиром Андрійовичем Серпуховським засадним полком, своєчасно завдав раптового удару по армії Мамая. Цей удар вирішив результат битви на користь руських.

Є й інша правда. Ця битва взагалі нічого не змінила

 

Прим. В.Ж.: Або не було її зовсім! Куликовська битва, якої не було - Головний міф Московії:

Місце, де була «битва», знайти за століття пошуків НЕ МОЖУТЬ. Про це кажуть самі російські науковці:

Битва тільки намічалася. Дмитро Донський, як васал Золотої Орди, володар Московського улусу за наказом хана Тохтамиша виступив, вірніше почав просування своїх військ проти самозванця на ханський престол – Мамая.

Великий полководець і талановитий організатор Мамай не був Чингізідом і не міг законно претендувати на ханський престол.

Великий князь Литовський Ягайло, який був союзником Мамая, але не встиг з’єднатися з ним, сам після «Мамаєвого побоїща» розбив війська «переможця» Дмитра Донського! Адже військо «переможців Мамая» так і не повернулося додому в Московщину з «успішного походу». Воно було побите Ягайлом.

У 1382 році 23 серпня за інтриги свого васала Дмитра Донського з Литвою Тохтамиш спалив Москву. Через деякий час Дмитро Донский направив до Тохтамиша послів з багатими дарами і висловленням покірності. І це є наслідками «великої перемоги» на Куликовому полі?

Після поразки від Тохтамиша, залишки війська Мамая йдуть на територію сучасної України, де асимілюються серед слов’янського населення. Це друга, після першої битви на Калці, масова хвиля «переселення» та асиміляції татар (колишніх половців) слов’янами (українцями).

Тут витоки історії роду Мамая в Україні, від якого ведуть рід князі Глинські, з роду яких сама матір Івана Грозного. Адже точно відомо, що нащадки Мамая були служивими князями у Великому князівстві Литовському. Адже від сина Мамая – Мансура Кіятовича – ведуть свій рід князі Глинські, родові володіння яких знаходилися на землях Полтавської та Черкаської областей України. З ним пов’язані родинними узами роди Острозьких, Вишневецьких, Ружинських, Дашкевичів, а (по жіночій лінії) російський цар Іван Грозний (прапраправнук Дмитра Донського) і його сини. Олена Глинська вийшла заміж за великого Московського князя Василя IIIуйського і стала матір’ю княжича Івана, відомого як перший російський цар Іван Грозний

Ось так цікаво виходить в історії, що в Івані Грозному зійшлася кров ворогів – хана Мамая і князя Дмитра Донського! [Куликовська битва, якої не було. Головний міф Московії. Олександр Пальченко, м. Краматорськ, для «Народного Оглядача» 19.07.2011 - 14:41https://www.ar25.org/article/] Детальніше – див. у Додатку   .

 

Див. додатки за списком А

Куліковська битва

Звільнення України від Золотої Орди

Як Україна звільнилася від Золотої Орди

Битва на Синіх Водах

Після цього Москва ще 100 років платила данину Орді. А справа була так: в той час орда вже була дуже послаблена внутрішньою феодальною боротьбою. До влади прийшов узурпатор Мамай, який не був чинхізитом, проти нього Дмитро Іванович і виступив, підтримуючи традицію орди. Після славної перемоги, емір Тімур (Тамерлан) подякував Донському і поставив на чолі Золотої Орди хана Тохтамиша. Саме тому потім підійшовши до Москви, він її не чіпав. Вона і так була йому вірною.

 

6.10. Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське

 

На Русі гніт монголо-татар, на відміну від Московського князівства, був значно коротшим, її основну частину захопила Литва – від Чорного моря до верхів’я Оки на Сході.

З 1322 року Чернігово-Сіверська земля, Київська земля, Волинь, Подолія, Галичина, Дике Поле називають Великим Князівством Руським, але входячи в склад Литви, на картах позначається як Litva. З 1398 року ця держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Більшість населення князівства становили слов’яни, які населяли 9/10 його земель. Литва стояла на порівняно низькому щаблі суспільного і культурного розвитку, тому зазнавала істотного соціального, політичного і культурного впливу з боку руських земель. Давня руська мова, культура, закони («Руськая правда») та звичаї були панівними в князівстві. Михайло Грушевський вважав, що Велике Литовське князівство більше ніж Московське князівство зберігло традиції Київської Русі.

В 1432—1440 рр. у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському відбувалась громадянська війна. Протягом 4 років (1432—1435) в межах ВКЛ фактично існувало дві держави – власне Литва і Велике князівство Руське. До складу Великого князівства Руського входила вся територія України у складі ВКЛ, а також Полоцька, Витебська та Смоленська землі.

В 1482 році кримський хан здійснив перший руйнівний похід на Київ. Перед цим він уклав мирний договір з московським князем Іваном ІІІ. З цього приводу видно, що Івану III було вигідно знищення Києва, як конкурента взагалі на поняття Русь.

 

6.11. Третій Рим

 

Окріпнувши в XIV-XV столітті, Московське князівство починає історичними, родовими та релігійними махінаціями ідеологічно обґрунтовувати свою міць. В 1478 році він підкоряє Новгородське князівство – землі, які вважали північчю Русі, і скоріше за все після цієї перемоги до московських князів і приходить ідея стати великою Русю, хоча до цього Володимиро-Суздальська земля була трохи не головним ворогом ісконно руських земель. Користуючись падінням Візантії, яку досі вважали другим Римом, і Київської Русі, з’являється ідея проголошення Третього Риму, а в родоводі Московського государя Івана III виділяють родову гілку Рюриковичів, яка вела його до Володимира Мономаха.

Підтримуючи таку ідеологію, в 1498 році Івана III вінчають на трон звідкись з’явившоюся шапкою Мономаха, яку Володимир ніби отримав від самого візантійського імператора, їх предка Костянтина IX Мономаха. Насправді ж, Костянтин помер в 1055 році, коли Володимирові було лише 2 роки і вірогідність того, що він отримає Київ, була досить скромною, тому такий подарунок неможливий. Сама ж шапка Мономаха взагалі не схожа на жоден візантійській головний убір. Вона являє собою самий звичайний середньоазіатський головний убір. Скоріше за все, це відомий дарунок хана Узбека князю Івану Каліті, якому він був покровителем. В усякому разі, шапка могла бути виготовлена тільки східними майстрами.

Крім того, після падіння Візантії Московська церква залишилась останнім оплотом православної церкви, так як міцнішої її не було. Тим не менше проголошенням себе «патріархом Всія Русь» було абсурдним, оскільки все ще залишалося чимало окремих руських князівств, що мали свого патріарха. Крім того, київський патріархат хоч і ослаб, але не зник. Сьогодні на території України-Русі є три православні церкви, які вважають себе істинними. Це три ворогуючі організації, які маніпулюють вірою людей у своїх, а Московський патріархат ще й у політичних, цілях.

Тепер Московське князівство з гордістю називало себе «третім Римом», тобто спадкоємцем Візантії, а Іван IV Грозний в 1547 році навіть бере собі титул цезаря, по-нашому царя, і таким чином Московське князівство стає Московським царством: «Мы, великій государь Иванъ, Божіею милостію царь и великій князь всеа Русіи, Владимирскій, Московскій, Новгородцкій, Псковскій, Резанскій, Тверскій, Югорскій, Пермскій, Вятцкій, Болгарскій и иныхъ», впоследствии добавилось «Казанскій, Астараханскій», «и всеа Сибирскіе земли повелитель».

 

6.12. Кордон Великоросії і Русі

 

Царство це ділилося на 7 воєводств – Велика Русь, Малоросія, Східна Литва, Смоленськ, Ліфляндія (Псков), Сибір, Казань. Велика Русь ділилася на 7 чвертей – Нова, Володимирська, Ярославська, Костромська, Галицька, Устюжська, Нижегородська – Північно-Східні околиці Русі. Смоленськ до цих пір зараховувався окремо від Великоросії, хоча він був значно стародавнішим тих міст і на відміну від них грав видну роль в історії Русі. Тепер же його можна назвати лінією границі (як і Рязанське воєводство) між Київською Русю і Московською (Великоросією).

Оскільки ці межі окреслив один з останніх Рюриковичів, їх можна вважати канонічними і інший розділ руських земель можна вважати нелегітимним. Отже, тут закінчується держава під назвою Московська Русь або Великоросія (по лінії Смоленська не включаючи і Рязані включаючи), як прийнято величати. Все інше, з урахуванням меж при Ярославі Мудрому та приєднаним Диким Полем, є Руссю.

Після одруження Івана III на Софії Палеолог, спадкоємиці останнього візантійського імператора, московський двір запозичив візантійські традиції, ритуали, титули і символи, такі як двоголовий орел, зображений на гербі Росії (навіть не згадавши про герб Рюриковичів – тризуб, який, втім, був не родовим, а належав до давньоруської культури, яка тут була чужою). Як бачимо, якщо Русь під тиском позбавлялася багатьох своїх принципів і наповнювалася запозичень, то Московська Русь робила це усвідомлено.

Крім того, князівська кров Рюриковичів давала йому право вважати себе спадкоємцем Володимира Великого, а значить за правом «отчинності» і всієї Русі. Це закріплювало за Московським князівством право об’єднання земель руських під своєю владою. І перша, і друга ідея були описані на початку XVI століття ченцем Ферапонтового монастиря Спиридоном Савою в «Посланні про Мономахів вінець», який потім й було покладено в основу «Сказання про Великих князів Володимирських». За цим твором родовід московських князів виводився від римського імператора Августа.

Такими ідеями з гордістю розмахував на переговорах з польськими послами Іван Грозний. Саме звідси він взяв собі титул цезаря – царя, причому «цезаря всієї Русі!» Тепер Московське князівство вінчається царством. Всі ці аргументи виглядали б серйозніше, якби після смерті Івана IV Грозного та його сина Федора його родовід не обірвався.

 

 

6.13. Нездійснені амбіції

 

Це була таємнича смерть, багато хто підозрював отруєння. В 1963 році цю справу вирішено було розкрити. В Архангельському соборі Московського Кремля були вскриті чотири гробниці, серед яких - Івана IV. Комісія, до складу якої входили і судові медики, приступила до роботи над кістками скелета царя, які досить не погано збереглися. Вони провели хіміко-токсикологічне дослідження останків і раптом — несподіване відкриття: в останках Івана IV виявлено було майже в п’ять разів більша кількість ртуті, ніж можливо винести живому організму. Це пояснювало смерть і, крім того, феномен неврівноваженої поведінки Івана Грозного за життя.

Річ була в наступному – Іван дуже полюбляв жінок і, як виявляється, не багато знав про венеричні захворювання. Це ми сьогодні знаємо, що в подібних хворобах найжахливіше – це запустити її і невчасно лікувати. Лікарі, звичайно, робили спробу його врятувати, але не знали, що лікувати сифіліс ртутними мазями небезпечно. Страждаючи від ртуті безумством, гнівом і галюцинаціями, Іван вбиває свого сина – останнього із Рюриковичів. Рід було обірвано, в Росії почалася смута.

Далі, мабуть осміяна заходом, ідея про візантійське спадкоємство відпадає, залишивши за собою право на монархію, зате закріплюється ідея «царя всія Русі». Але справа в тому, що під час вибрання першого царя із династії Романових територія Московського царства залишалася усіченою, її північно-західні землі, новгородські землі, перебували під владою шведів, в зв’язку з цим вінчання відбулося лише на престол Московського царства. Та це вже мало кого цікавило і державної ідеології це вже не міняло.

 

6.14. Руський король

 

Русь не мала цезаря, але мала короля. Ним став Данила Галицький ще в 1253 році, коронований папой Римським. Тобто, на відміну від Івана Грозного і за 250 років до нього, він був коронованим по закону і праву. Папа Інокентій IV видав три булли, в яких називає Данила Романовича руським королем.

Подальша історія Русі, як королівства, в Галичині досить заплутана. Надалі син Данила Лев І згадується в документах тільки як князь і знову королем названий онук Данила Юрій І Львович (1292-1315 рр.), на печатках якого є напис по-латині – король Русі, а також його зображення західноєвропейського зразка із скіпетром в руці. Хроніст Ян Длугош говорить про те, що папа римський Климент (1305-1314 рр.) звертався до короля русинів зберігати єдність з Римською Церквою.

За часів міцності Русі наша країна була добре відома в Європі (про що свідчать хоча б такі шлюби як Анни Ярославни, доньки Ярослава Мудрого, із французьким королем; скандинавські саги, присвячені красі наших жінок та багато інших), Московське ж князівство реально з’явилось на політичній арені лише в XVI столітті за Івана Грозного і прив’язки у зарубіжних джерелах ніяких не мало до Русі. Європі було по барабану, що там придумали у Москві, в XVI столітті «нових руських» продовжують називати «московітянє», «моски» в протиставлення нам – «русанам», «русі», «рутенам». Звісно ж, немало існує карт, де вже в цей час її підписують як Russia, але майже завжди додають Moskovia. До нас же поняття українець реально стало закріплятися тільки в XIX столітті і то не всюди. Якщо про нас як народ і пишуть, то тільки як про руський.

 

 

 

6.15. Запорізька Січ.

 

Становаище русинів у складі Польщі були значно гіршим ніж в Литві, і після їх об’єднання у Речі Посполиту зовсім нестерпним. У 1569 році Галичина ввійшла в Річ Посполиту як Руське воєводство, правда автономії вже не мала.

Тікаючи від панів і мріючи про вільну Русь, українці-русини утворюють в Дикому полі (Слобожанщина) останній оплот Київської Русі – Запорізьку Січ. Ім’я вони беруть собі горде – козаки, що в перекладі з тюркського означає «вільні люди». Це була перша в світі демократична республіка, до схожого образу якої Європа прийде тільки через декілька століть.

За прикладом ранньої Київської Русі Запорізька Січ, як законодавчий та судовий орган мала віче – народне зібрання. Князь був здебільшого необхідний для воєнних походів і не відігравав такої значної ролі, як, наприклад, монарх. На Січі таким органом стала козацька рада, на якій могли бути присутні всі козаки, і у кожного було право голосу.

 

 

Розділ 7. Основні ідеї української політичної думки ХІХ – початку ХХ століття

(Вікіпедія, Політологія для вчителя)

 

Вступ

 

На початку XIX ст. ініціатива щодо продукування нових ідей та орієнтації суспільства належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усією очевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки величезним змінам 1860—1890-х років, ставали ширші верстви суспільства і особливо інтелігенція — його добровільний оборонець. Зіткнувшись із пасивністю й навіть обструкцією уряду, інтелігенція стала поступово переходити від простого висунення пропозицій до самоорганізації й намагань мобілізувати суспільство з метою втілення цих пропозицій, вдаючись при необхідності до революційних кроків.

У Російській Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за соціальну справедливість. Це було невдячне завдання. Чисельно менша, ніж відповідні верстви в інших частинах імперії, українська інтелігенція натикалася на великі перешкоди, встановлюючи контакти з неосвіченим і апатичним у своїй масі народом, якому вона прагнула допомогти. Ця двоєдина мета породжувала вдвоє більші проблеми й переслідування. Плутанину і розмежування серед українців викликало питання про те, на що слід звертати пильнішу увагу — на проблеми національні чи соціальні. Однак, попри болючі невдачі, український рух продовжував зростати, доки аж на початку XX ст. він був готовий поширитися поза межі своєї традиційно вузької соціальної бази.

У ХІХ ст. Розвиток політичної та правової думки в Україні відбувався під впливом соціально-економічних відносин визначених занепадом феодалізму і зародженням капіталізму. Новим явищем соціально-політичного життя в Україні в цей період можна вважати функціонування Кирило-Мефодіївського товариства.

ОСНОВНІ ПРЕДСТАВНИКИ – Т.Шевченко, М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович та ін.

Прим. В.Ж. Див. за списком А додаток Кулі́ш  Пантелеймо́н Олекса́ндрович

ІДЕЯ – слов’янського об’єднання, що виникла в результаті прагнення до національного визволення своєї Батьківщини – України і в подальшому набула конкретної політичної форми у вигляді слов’янської республіканської федерації. Основні ідеї товариства були викладені в “Книзі буття українського народу”, а шляхи і засоби осягнення мети – у “Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”.

МЕТА – об’єднати усі слов'янські народи в єдину федеративну республіку. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б передусім свободу Україні. Але щоб його осягнути, потрібно добре усвідомити та осмислити минуле й сучасне. У програмній частині “Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія” зазначалося, що “духовне і політичне об’єднання слов’ян є їх істинне призначення, до якого вони повинні прагнути”, і це призначення – історична доля кожного із слов’янських народів, у тому числі й українського.

ПОЛІТИЧНИЙ ІДЕАЛ – розкривався у “Книзі буття українського народу”, де давалася характеристика історичного розвитку України. В основу суспільно-державного устрою, тобто “управління, законодавства, права власності й освіти у всіх слов’ян” ставилися принципи християнської релігії. В усіх республіках передбачалися рівноправність всіх віросповідань, обов'язковість навчання народу, скасування кріпосного права і тілесних покарань тощо.

Відзначалося, що усі свободи український народ почав втрачати, коли Україну включили до складу Речі Посполитої. Єзуїти, пани, шляхта, магнати виступили проти козацтва як небезпечного явища, що розросталося і зміцнювалося, бо хотіли тримати народ у послухові й неволі.

Увесь секрет самозбереження і порятунку від загибелі України полягав у тому, що “вона не хотіла знати ні царя, ні пана”.

У системі відносин Україна – Польща – Московщина усі народи поневолені царем і панами, але народом-рабом був таки український, бо він терпів гніт у найстрахітливіших і найжорстокіших формах. Це становище визначало його долю як найголовнішого поборника свободи, рівності і братерства.

Отже, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братерства для українського та інших, насамперед слов’янських народів.

І нарешті, висувалася вимога представницької влади, тобто існування загального слов’янського собору з представників усіх племен.

На формування основні ідеї української політичної думки ХІХ століття великий вплив здійснили також видатні історики, письменники - М.Драгоманов, Л.Українка, І.Франко та багато інших.

 

7.1. Тарас Шевченко

 

Тарас Шевченко (1814–1861) – справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова. Але у його творах немає цілісної політичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин, суспільного ладу в цілому.

Т. Шевченко працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Різко засуджує не тільки самодержавство, а й класове розшарування всередині самого українського народу. Причини рабського становища українського народу він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти – гетьманів і козацької старшини – завданням національного й соціального визволення.

Неоднозначним було його ставлення до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з Росією.

Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко розкрита, зокрема, в поемі “Кавказ”. У цьому творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів.

Т. Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність і насильство.

Політичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республіка – суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.

Т. Шевченко справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова. Але у його творах немає цілісної політичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин, суспільного ладу в цілому.

Т. Шевченко працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Різко засуджує не тільки самодержавство, а й класове розшарування всередині самого українського народу Причини рабського становища українського народу він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти – гетьманів і козацької старшини – завданням національного й соціального визволення.

Неоднозначним було його ставлення до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з Росією (див. нижче вірш Т.Шевченка Суботів).

Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко розкрита, зокрема, в поемі “Кавказ”. У цьому творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів.

Т. Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність і насильство.

Політичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республіка – суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі. (Політологія для вчителя К.О.Ващенко, В.О.Корнієнко. http://posibnyky.vntu.edu.ua/)

СУБОТІВ

Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!

 

На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам... Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі

Невольничі діти!..

 

Прим. В.Ж. Цікаво зазначити, що Лазар Каганович доклав таки свої україноненависні руки і до образу Тараса. Див. за списком А додаток Памятники Шевченку. Недавно зведений у м. Гадячі памятник – теж за рецептом Кагановича.

 

 

 

 

7.2. Микола Костомаров

 

Мико́ла Іва́нович Костома́ров (* 4 (16) травня 1817Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії  на  Подонні; † 7 (19) квітня 1885 р., Петербург) — видатний український і російський історик, поет-романтик,мислительгромадський діячетнопсихолог

 

Микола Костомаров (1817–1885) – автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою “Закон Божий” (Книги буття українського народу)”. Провідною ідея цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу – рятувати слов’янство.

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною.

Становленню і зміцненню в Росії монархічної форми правління, за М. Костомаровим, сприяло прийняття християнства, яке передбачало освячення влади зверху, а також татаро-монгольське панування, зацікавлене у створенні сильного апарату та в одній довіреній особі для збору данини. Таку особу було знайдено серед московських князів.

Перевагу він віддає такому республіканському устрою, де влада є виборною, змінною та підзвітною народним зборам, а відносини між народами будуються на федеративних засадах. Для М. Костомарова – федерація в поєднанні з республіканською формою правління булла найдоцільнішою формою державного устрою. Він вважав її традиційно слов'янською формою, що має свої початки ще в Київській Русі і дає змогу поєднати прагнення українського народу до політичної самостійності та застерегти його від появи експлуататорських класів.

Суть слов’янської федерації М. Костомаров вбачав у тому, щоб кожна слов’янська держава – польська, литовська, українська, білоруська, російська – була самостійною та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ.

Очолювати як кожну окрему державу, так і їхній союз у цілому мали виборні особи. В усіх суб’єктах федерації мали бути впроваджені однакові основні закони, система мір, єдина грошова система, свобода торгівлі та ліквідація внутрішніх митниць, єдина центральна влада, якій належить управління збройними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб’єкта федерації щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народної освіти. (Прим. В.Ж. Майже СРСР!)

(Політологія для вчителя К.О.Ващенко, В.О.Корнієнко. http://posibnyky.vntu.edu.ua/)

Довідка:

«Книга буття українського народу» («Закон Божий») — ідеологічна програма Кирило-Мефодіївського братства, написана у формі біблійного оповідання. Більшість дослідників вважає її автором М. І. Костомарова.

Складається зі 109 параграфів, у яких всесвітню та українську історію викладено у розрізі історії християнства. Соціальна нерівність у творі пояснюється лицемірством панівного класу, який прийняв християнство, але продовжував гнобити народ. Підкреслюється зв'язок між минулим та майбутнім України, волелюбність українського народу визначається як його невід'ємна риса. Твір містить ряд положень щодо скасування кріпацтва, національної та соціальної нерівності, а також ідею об'єднання слов'ян, народів у федеративну республіку з наданням кожному народові авт. прав. Автор постулює ідею непорушності національних прав українців. Україну він вважає центром об'єднання усіх слов'ян, народів, вбачаючи в цьому її роль в історії людства.

В «Книзі буття українського народу» є ряд прогресивних положень, зокрема про необхідність ліквідації кріпосницького права і національної нерівності, знищення дворянських привілеїв і станів, об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом і з наданням кожному народові рівних прав і автономії. Разом з тим автори її виходили з того, що українська нація являє собою нібито особливу єдність, пройняту духом рівності і братерства, замовчували класовий антагонізм, який існував всередині українського народу, і вважали, що йому нібито судилося повести за собою слов'ян до об'єднання.

«Книгу буття українського народу» знайдено під час обшуку в М. І. Костомарова у 1847. Відтоді твір знаходився в архівах Третього відділення у Санкт-Петербурзі, пізніше — у рукописному відділі Санкт-Петербурзької Академії Наук, де був виявлений у 1917 році. Вперше опублікований 1921 року у журналі «Наше минуле». (Вікіпедія)

 

 

7.3. Михайло Драгоманов

 

Михайло Драгоманов (1841–1895) – український історик, етнограф, літературознавець і публіцист.

Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родоплемінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім'ї, матеріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Люди прагнуть до спілкування та об'єднання, основними формами яких є громада й товариство.

Суть держави полягає в правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави – аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була “своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств”.

Поняття “громада” є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова. Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об’єднань. Він виступав за самостійні сильні обласні органи влади, які мали б певну незалежність від центральної влади й діяли на автономних і самоврядних засадах.

Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу (“громадівського соціалізму”) можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень.

Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії. У зв’язку з цим М. Драгоманов відкидав націоналізм і сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму.

http://posibnyky.vntu.edu.ua/politolog/43..htm

                Додаткову інформацію про М.Драгоманова див. уза списком додатківА: Драгоманов. Корисно також ознайомитись з негативними оцінками політичної  діяльності М.Драгоманова, як агента царської «охранки» за книгою Павла Штепи «Українець і Москвин» (Дрогобич, «Відродження», 2014).

 

 

7.4. Леся Українка

 

Біографічеа довідка

Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; *13 (25) лютого 1871Новоград-Волинськ[3] — †19 липня (1 серпня1913СураміГрузія) — українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.

Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.

 

Усю історію суспільства Леся Українка розглядала як історію боротьби трудящих проти соціального та національного гноблення. Вона вважала необхідною боротьбу проти російського царизму, проти всієї системи утисків народу російською державною машиною на чолі з царем.

Яскравим виявом ставлення до самовладдя, деспотичного режиму в Росії є її реакція на гучну урочисту зустріч, улаштовану Миколі II в Парижі, куди він поїхав з вінценосною дружиною після двох літ царювання. Особливо вразило письменницю, що його захоплено вітали письменники, артисти, композитори. З цього приводу вона надіслала за кордон Л. Драгомановій памфлет "Голос однієї російської ув´язненої" з проханням надрукувати в будь-якому прогресивному виданні. У памфлеті говорилося: "Ганьба лицемірній лірі, улеслеві струни якої наповнювали акордами зали Версаля... Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів. Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна". Маючи на увазі солодкі лестощі, що їх розливали перед Миколою II французькі літератори, називаючи його великим монархом великої імперії, державцем безмежної й багатої країни, Леся Українка писала: "Чи ви знаєте, славетні побратими, що таке убожество? Убожество країни, яку ви називаєте такою великою?.. Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця — і всі ці великі нещастя колосальні, грандіозні. Царі наші перевершили царів єгипетських своєю схильністю до масивного, їхні піраміди високі й дуже міцні. Ваша Бастилія була ніщо в порівнянні з ними. Приходьте ж, великі поети, великі артисти, подивитися на велич наших бастильських фортець, зійдіть з естрад, здійміть ваші котурни й огляньте нашу прекрасну в´язницю".

 

Мужня й невтомна громадська діячка різко викривала експлуататорську суть усіх держав, що існували в минулому й за її життя. У поглядах на походження держави вона виходила з теорії насильства, яка була поширена в тогочасній західній літературі. На її погляд, виникнення держави було пов´язане із завоюванням одного народу іншим або з добровільним підкоренням слабшого народу сильнішому. Держава виявляє себе не тільки як підкорення того чи іншого народу або народів сильнішому народові або якомусь могутньому правителеві, а й як панування сильних класів над слабкими. Російську абсолютну монархію Леся Українка вважала політичною системою, побудованою на насильстві й не обмеженою ніякими законами.

Як і більшість тодішніх прогресивних культурних і громадських діячів, вона вірила в творчі сили народу, в його здатність знищити соціально несправедливий лад і побудувати новий, який відповідав би інтересам народу і який вона пов´язувала з соціалізмом. Визнавала закономірність класової боротьби в суспільстві між тими, хто, головним чином, виробляє, й тими, хто, головним чином, споживає. У її творах послідовно проводиться думка, що ніяке насильство не може придушити в народі прагнення до волі, що гнобителів невідворотно чекає розплата.

Викриваючи антинародну сутність монархічних режимів, Леся Українка піддавала гострій критиці й тогочасний капіталізм. Переконливість критики капіталістичних відносин пояснюється глибокою обізнаністю з політичним і культурним життям західних країн, де вона часто перебувала у зв´язку зі своєю хворобою. Об´єктами її критики були соціальна несправедливість, буржуазна мораль, декадентське мистецтво, що виростали на ґрунті капіталістичних відносин. У статті "Європейська соціальна драма наприкінці 19 ст." письменниця аналізує відображення в літературі боротьби робітників проти своїх визискувачів і виправдовує цю боротьбу, виступає проти примиренства та мінімалізму в цій боротьбі, коли завданням є лише часткове полегшення побуту робітників. Своїми творами вона кликала народ до активної революційної боротьби з поневолювачами. У поезії "Порвалася нескінчена розмова" читаємо прямий заклик до опору:

Коли б кайданів брязкіт міг ударить Перуном в тії заспані серця, Спокійні чола соромом, захмурить І нагадати всім, що зброя жде борця, Коли б та зброя здійнялась до бою...

Відстоюючи право народу на революційну боротьбу проти своїх гнобителів, Леся Українка заперечувала вчення Л. Толстого про "непротивлення злу насильством".

Не сприймала Леся Українка й християнського віровчення, бо християнство, як і інші релігії, ніколи не піднімало трудящих проти гноблення. "Християнські прокльони і громи на багатих і сильних були теоретичні, а практична "політика" була така: ударять в одну щоку — підстав і другу, здеруть плаща — віддай і сорочку".

Л. Толстой вважав, що сучасне християнство — це аберація, хвороба, відхилення від справжнього, стародавнього християнства. "Ні, — каже Леся Українка. — В найдавніших пам´ятниках, в "досягненнях апостольських", в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердого квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві. Як хочете, але недарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово "раб" і антитеза "пана і раба", як єдиної можливої форми відносин межи людиною і божеством".

Стоячи на позиціях активної революційної боротьби трудящих проти своїх гнобителів, письменниця разом із тим відкидала терор як засіб боротьби. У статті "Політика і етика" підкреслювала, що не може ототожнювати терор із революцією, хоч, за бажанням, можна виправдати і те, й друге. На її погляд, терор — безперспективна, безцільна дорога, бо на місце одного правителя приходить інший. У драмі "Руфін і Прісцила" дуже добре це виражено словами, що "кожен Брут новому Цезарю дорогу простав, та ще й не ліпшому". Вона, як і І. Франко, засуджувала і червоний, і білий терор часів Французької революції.

Леся Українка сповідувала ідеал свободи, який виключав будь-які, хоч відкриті, хоч завуальовані форми пригнічення особи. Люди повинні мати політичну й економічну свободу. Наявність справжніх політичних, економічних і соціальних прав людини, свободи слова, совісті, права брати участь в управлінні державою залежить від державного ладу й економічних відносин, які його зумовлюють. Вона вважала, що поки влада (гроші, війська, поліція) перебувають у руках багатіїв, не можна досягти ні політичної, ні економічної свободи трудящих.

Досягнення справжньої свободи можливе шляхом суспільної й культурної перебудови держави, фактичного визволення робітників, до яких вона відносила й найбідніше селянство та трудову інтелігенцію (як і І. Франко). Міра свободи особи, за переконанням письменниці, залежить від ступеня її духовного та фізичного розвитку. Серед інших свобод вона надавала великого значення свободі слова, зокрема, свободі відкрито висловлювати свої думки та судження з приводу тих чи інших явищ суспільного життя, навіть критичні.

Така свобода народу, на її погляд, відсутня як в історичному минулому — в давніх державах, так і в сучасному їй суспільстві, в тому числі й у західноєвропейських країнах. Важливою ознакою справжньої свободи вона називала свободу національну, свободу вільного розвитку всіх націй. Зрозуміло, що з особливим болем сприймала Леся Українка долю рідного поневоленого народу:

О, люде мій бідний, моя ти родино, Брати мої вбогі, закуті в кайдани! Палають страшні, незагоєні рани На лоні у тебе, моя Україно!

Щастя українського народу, його вільне майбутнє поетеса пов´язувала з непримиренною боротьбою народу за своє визволення. Відстоювала ідеї українського національного патріотизму, які при цьому виключали зневажливе ставлення до представників інших націй. У трудящих усіх національностей є спільний інтерес — прагнення позбутися соціального гніту. Тому вона поділяла думку про необхідність інтернаціональної єдності трудящих у боротьбі за свої права. Але додавала, що ця єдність мала будуватися на рівноправній для всіх націй основі.

"Свідомі свого стану робітники, — говорила Леся Українка, — не повинні вважати на те, хто з них до якої віри чи народу належить (робітник німець, наприклад, не повинен вважати себе ліпшим від поляка, поляк — від москаля, москаль — від українця і т.д.), а повинні триматися спільно, одностайно, бо у всіх у них один ворог — стан багатіїв, капіталістів, що користає з робітницької праці".

Необхідно, вважала вона, співпрацювати всім політичним партіям України, які відстоюють її незалежність, а також цим партіям з революційними партіями всієї Росії, оскільки національну незалежність вона пов´язувала з незалежністю соціальною. Разом із тим, як уже зазначалося, вказувала на істотну хибу російської соціал-демократії — недостатню увагу до національного питання, навіть ігнорування його.

Палка патріотка мріяла про возз´єднання всіх українських земель, але не в складі Російської імперії, де немає, як вона казала, хоч якої-небудь, хай і не ідеальної політичної свободи.

Майбутнє суспільство не малювала в якихось конкретних формах, у її працях немає чітко сформульованої моделі майбутнього суспільства, що свідчить про глибоке розуміння недоречності вигадування таких моделей. Вона свідомо не бажала пророкувати з приводу конкретних рис майбутнього суспільства, як це робили деякі представники соціалістичної думки, що доходили до абсурду в таких провісництвах. У загальних рисах майбутнє уявлялося їй як суспільство, де немає антагоністичних класів, де забезпечені свободи особи, права людини, де вільно почувають себе всі нації й народи. Це загальне уявлення про суспільство майбутнього пов´язувалося з соціалізмом так, як вона його розуміла.

Леся Українка різко критикувала розуміння соціалізму як загального комфорту або як суспільства, де панує свавілля здичавілого пролетаріату. Критично ставилась й до ідей утопічного соціалізму, але вважала необхідним його вивчення для якомога правильнішого визначення шляхів побудови досконалішого суспільства. "Комунізм першого християнства, — писала вона, — се фікція, його ніколи не було або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще "комунізмом" добродійного багача, що кидав "крихти від свого стола" комуні "псів", що сидять під столом пана свого. От і все".

Соціалізм має виникнути, на її думку, не внаслідок пропаганди, а внаслідок розвитку самого капіталістичного суспільства, в якому визрівають необхідні для цього передумови. У "Замітках із приводу статті "Політика і етика" Леся Українка пише, що соціалізм — це наслідок важкого й довгого шляху еволюції роду людського, він забезпечить справжню соціальну та національну свободу, справжню демократію. Його доведеться створювати копіткою і впертою наполегливою працею визволеного народу. Але він не виключає своїх проблем боротьби, без якої немає розвитку.

Волелюбна дочка свого народу, Леся Українка вірила в його сили, у здатність вибороти собі гідне людини життя, свободу своєї незалежної країни. У поезії "Про велета", написаній незадовго до смерті (1913), поетеса, думаючи про рідний край, малює свій народ в образі казкового велетня, який неодмінно розірве залізні пута, що обплітають його:

І встане велетень з землі, розправить руки грізні, і вмить розірве на собі усі дроти залізні.

http://www.info-library.com.ua/books-text-6644.html

 

7.5. Іван Франко

 

ІВАН ФРАНКО (1856–1916) – видатний український поет, письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч, був одним із організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її друкованих органів, видавав журнал “Житє і слово”. Є автором близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць.

Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму.

Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов’язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства.

Конституційність, парламентаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент насправді представляє інтереси заможних верств суспільства, а буржуазне право захищає ці інтереси і робить трудящих фактично безправними.

Ці погляди І. Франка на державу визначили і його негативнее ставлення до марксистської ідеї держави диктатури пролетаріату. Така держава також матиме чиновницько-адміністративний апарат, який стоятиме над народом, і соціальна нерівність не буде подолана. У зв’язку з цим соціалістичне суспільство І. Франко уявляв як співдружність людей праці, засновану на господарській рівності, повній громадянській і політичній свободі, несумісній з державою. Політична свобода полягає у відсутності політичного тиску та управління зверху, держави як органу примусу.

Головними осередками влади народу вважав громади, що виконуватимуть усі функції управління суспільством. І. Франко віддавав перевагу безпосередній демократії, хоча не заперечував необхідності і представницької демократії. Органи представницької демократії утворюються на рівні вільного союзу громад, представники яких формують єдиний представницький орган для вирішення важливих питань – зовнішньої торгівлі, суду, оборони та ін.

Велику увагу І. Франко приділяв національному питанню. Він закликав інтелігенцію сприяти формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки.

І. Франко виступав за політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності соціальне звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації.

Обстоював ідею федерації політичне рівноправних народів з демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному самоврядному територіальному об’єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. На федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі.

Хоча І. Франко багато в чому поділяв марксистські погляди на проблеми суспільного розвитку, він виступав проти абсолютизації марксистського вчення, закликав сприймати його як продукт певної епохи, а не як керівництво до дії на всі часи.

(Політологія для вчителя К.О.Ващенко, В.О.Корнієнко. http://posibnyky.vntu.edu.ua/)

Деякі інші біографічні дані про Івана Франко див. за списком додатків А: Іван Франко.

 

7.6. Микола Міхновський

 

Біоргафічна довідка (Вікіпедія)

Мико́ла Іва́нович Міхно́вський (* 31 березня 1873ТурівкаПолтавська губернія — † 3 травня 1924,Київ) — український політичний та громадський діяч, правникпубліцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця XIX — початку XX ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні — Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, член Братства самостійників. Ідеолог державної самостійності України.[1]

 

У січні 1900 року, Микола Міхновський взяв участь у створенні Революційної Української Партії.

Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з'явилася того самого року під назвою «Самостійна Україна».

Значну її частину становив екскурс до історії русифікаторської великодержавної політики царизму. Автор вважав за необхідне і правомірне повернення до статусу України, який існував на основі Переяславського трактату 1654 року. З позицій міжнародного права він блискуче проаналізував відносини України з Росією, які мали стати конфедеративними, але були згодом односторонньо порушені Росією. Це давало право Україні на відмову від союзу з Росією і повернення до статусу самостійної держави.

З самого початку, автор поставив  сім запитань:

  1. «…Яким правом російське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами?
  2. Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть?
  3. На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено винятково росіян або змоскалізуваних ренеґатів?
  4. На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові?
  5. Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів?
  6. Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації..?
  7. І, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?»
  • Примітка: закон з 17 травня 1876 року – це Емський указ, який доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв:
  • Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою без спеціального дозволу;
  • Видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;
  • Друкувати будь-які книги українською мовою;
  • Ставити українські театральні вистави (заборону знято у 1881р.);
  • Влаштовувати концерти з українськими піснями;
  • Викладати українською мовою в початкових школах.

 

Міхновський висловлює думку, що кінець XIX століття є добою визволення націй, а необмежена свобода всебічного духовного розвитку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива лише у «державі одноплемінного національного змісту». За Міхновським, кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної держави, а «найпишніший розквіт індивідуальності можливий лише в державі, для якої плекання індивідуальностей є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність — це головна умова існування нації, а державна незалежність — це національний ідеал у ділянці міжнародних відносин». Автор пише:

«…через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшим зусиллям пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає Литовсько-Руське Князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і найголовніше Галицько-Руське Королівство — спробунок злучити до купи всі галузи, всі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою».

Констатуючи трагічний факт бездержавності України, Міхновський робить висновок: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації!..»

Міхновський не обурюється закидом, що український народ, мовляв, некультурний, безсилий та інертний, а навпаки, розцінює цей закид як «найліпший, наймогутніший, найінтенсивніший аргумент і підставу того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом!»

На підставі висловлених думок, Микола Міхновський у кінці брошури робить висновок:

«Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. … Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи. … Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю доУкраїни! … Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. … Вперед! Бо нам ні кого надіятись і нічого озиратись назад!»

У «Самостійній Україні» Міхновський виступив фундатором національно-радикальної політично-філософської течії, засадничими положеннями якої стали цілковита самодостатність української ідеї та її цілковита окремішність від ідеї загальноросійської (в тому числі і революційної), необхідність здобуття Україною політичної незалежності та досягнення соборності без огляду на можливі конфлікти і в якнайшвидший час та лідерство української інтелектуальної еліти в боротьбі (коли треба, то й збройній) за державну незалежність.

Здоровий націоналізм, стверджувалось у «Самостійній Україні», покликує до історичного життя нові народи, веде до розпаду приречених історією імперій. У бракові такого націоналізму серед широкого загалу українців Міхновський бачить основну причину нещасть своєї нації. Головними опонентами Міхновського виступають не «чужинці», а «українофіли, що виробили релігію лояльності», українська інтелігенція, яка в попередніх своїх поколіннях не узгоджувала свої інтереси з інтересами народу, зраджувала, покидаючи його в найгірші часи. Її репрезентанти «надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії». Саме «українофіли» зробили українськийнаціональний рух чимось смішним і ганебним і тим самим відштовхнули від українства «цілу молоду Україну». Без інтелектуального та чуттєвого впливу молодого покоління (яке, на думку Міхновського, мусить сформувати «українську інтелігенцію третьої формації») на політичний зміст національної ідеї, здобуття Україною державності неможливе.

Міхновський також наголошує на відмінності націоналізму пануючих націй як системи гноблення і націоналізму гноблених народів як захисту права боротися за своє людське «Я». Перший відбирає (під гаслами космополітизму) останні сили з націй поневолених — їхню інтелігенцію, тоді як другий є джерелом історичної творчості, несучи в собі зародки народної свободи, маючи своїм продовженням і розвитком ідеї гуманізму й космополітизму.

 

 

 

7.7. Дмитро Донцов

 

Доктор Дмитро Іванович Донцов (* 30 серпня 1883Мелітополь — † 30 березня 1973Канада) — український літературний критикпубліцист, філософ, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму.

Український інтегральний націоналізм  http://uk.wikipedia.org/wiki/Інтегральний націоналізм

Інтегральні українські націоналісти сповідували себе провісниками ідеалістичного погляду на світ, який вони розуміли як антитезу матеріалістичній філософії марксизму-ленінізму та засіб від позитивізму провідних діячів української демократичної думки (зокрема, Володимира АнтоновичаМихайла ДрагомановаІвана Франка та Михайла Грушевського). У пошуках причини провалу української боротьби за незалежність (1917–1920) націоналісти переконалися, що маси прагнули незалежної держави, проте були засмучені і розчаровані слабким урядовим керівництвом. Критика окремих недоліків переросла в систематичну відмову від демократичних і соціалістичних принципів, які були відмітною рисою українського національного руху наприкінці 19 і початку 20 століть. Гуманістичні традиції дореволюційного українського керівництва охарактеризовані як наївні та яким не вистачає національних переконань. Націоналісти-інтеграли стали вважати, що їх епоха вимагала нових форм революційної дії, що може зрівнятися з жорстокістю і рішучістю, проявлені ворогами України.[2]

Ідеологію ОУН до 1943 р. називають інтегральним націоналізмом. Основи теорії: на чолі України має бути верховний правитель, в країні повинна діяти єдина партія — ОУН, велика роль відводилась церкві. В 1943 році ОУН-б відмовилась від концепцій Донцова[3].

Джон Хімка та Пер Андерс Радлінг стверджують що українські націоналісти ніколи не вживали термін інтегральний націоналізм. Цю назву для означення ідеології ОУН запропонував Джон Армстронг після Другої світової війни[4]. Також інколи термін «інтегральний націоналізм» замінюють одним словом «інтегралізм».

Основні засади інтегрального націоналізму за Донцовим

  • Нація — абсолютна цінність.
  • Політичні партії, класи повинні поєднатися заради Вищої мети.
  • Вища мета — незалежність держави.
  • Мета виправдовує всі засоби.
  • Майбутню державу повинен очолити вождь, керманич з необмеженою владою.
  • Соціально-економічні питання — другорядні; скоріш за все держава буде аграрною, з розвинутою кооперацією і капіталістичною промисловістю.
  • Необхідно діяти, відкинувши будь-які політичні дискусії.

 

Ідеї Донцова

Керуючись ідеями Ніцше, Донцов прийшов до генерального висновку: нація — не лише «мовна чи національна збірнота», — нація — це «воля щось спільне творити». Донцов намагався прищепити українській суспільності волю до влади і волю до життя, фанатизм на шляху боротьби за власну ідею, тверду віру у власні сили, і тільки такий вихід він вбачав у творенні повновартісної нації. Націю може порятувати лише народження нової психології переможців, а не рабів, «не вічний стогін покараних рабів і сльози».

Коли ж Донцов говорить про суспільну еліту, то усвідомлює під цим не якісь матеріальні чи політичні переваги. Еліта, вибрані — це ті, хто вимагає від себе більше ніж інші, навіть якщо ці вимоги їм не під силу.

Історія, політика й мистецтво в його теоріях стоять поруч. У праці «Де шукати наших історичних традицій», Донцов із захопленням описував суворі епізоди історії козацтва і вважав, що коли українці відмовилися від політики національної агресії, коли національна ідея почала керуватися загальнолюдськими цінностями, перестала реалізовуватися через фанатизм, інстинктивні почування, емоційність, а не розумовість, дух національної нетерпимості, як це було за часів Б.Хмельницького і тоді, коли Україна ще утримувала свою державність, тоді саме і почалося звиродніння нашого національного почуття.

Заангажованість мистецтва політичними ідеями для нього цілком природна річ. Тому Донцов наголошує на особливій ролі письменників у суспільстві — як сили, що формує свідомість людей. Корінь зла, головну причину того, що українці втратили колишню силу духу, перетворилися на провінцію Європи, Донцов вбачав у самих українцях. Вістря критики він спрямував проти тих ідеологів національно-визвольного руху України, які спиралися на загальнолюдські, демократичні ідеали, насамперед М.Драгоманова, М.Грушевського та ін. Він закидав їм брак фанатизму й віри, страх нав'язати свою волю, свою ідеологію, як окремій особі, так і ворожій нації.

Донцов послідовно обстоював ідею незалежності України та застерігав від орієнтації на Москву, попри те, чи вона царська, республіканська, буржуазна чи пролетарсько-соціалістична. Як пише сучасний політолог А. І. Клюй, Д.Донцов ототожнював царизм і комунізм, оскільки вони є різновидами однієї ідеології і відрізняються лише суттю.

Інтегральний націоналізм у сучасній Україні

Різні сучасні українські націоналістичні рухи декларують тяглість своєї ідеології до інтегралізму. Проте частина із них оголошують, що ряд його ознак зараз безнадійно застаріли (приміром КУНОУНМНК), а інші вважають, що його потрібно лиш пристосувати без докорінних змін (приміром Соціал-Націоналістична АсамблеяПатріот України).

Інтегральні українські націоналісти сповідували себе провісниками ідеалістичного погляду на світ, який вони розуміли як антитезу матеріалістичній філософії марксизму-ленінізму та засіб від позитивізму провідних діячів української демократичної думки (зокрема, Володимира АнтоновичаМихайла ДрагомановаІвана Франка та Михайла Грушевського). У пошуках причини провалу української боротьби за незалежність (1917–1920) націоналісти переконалися, що маси прагнули незалежної держави, проте були засмучені і розчаровані слабким урядовим керівництвом. Критика окремих недоліків переросла в систематичну відмову від демократичних і соціалістичних принципів, які були відмітною рисою українського національного руху наприкінці 19 і початку 20 століть. Гуманістичні традиції дореволюційного українського керівництва охарактеризовані як наївні та яким не вистачає національних переконань. Націоналісти-інтеграли стали вважати, що їх епоха вимагала нових форм революційної дії, що може зрівнятися з жорстокістю і рішучістю, проявленими ворогами України.[2]

Див. також у підрозділі 17.1.4. Апокаліпсис конкістадорського месіанства Москви за Д.Донцовим

 

 

Розділ 8. Витоки російської імперської історіографії

 

8.1. История государства Российского. Карамзин Н.М.

 

Миколай Михайлович Карамзін (1 (12) грудня 1766, Михайловка, (нині Бузулукський район, Оренбурзька область) — †22 травня (3 червня1826), Санкт-Петербург, Російська імперія) — російський історик, письменник, поет, почесний член Петербурзької Академії наук (1818).

Написав велику історичну працю «Історія держави Російської» (томи 1—12, 18161829 рр.) — одна з перших узагальнюючих праць з історії Росії. Редактор «Московського журналу» (17911792) та «Вісника Європи» (18021803).

 

«История государства Российского» — многотомное сочинение Н. М. Карамзина, описывающее российскую историю начиная с древнейших времён до правления Ивана Грозного и Смутного времени. Труд Н. М. Карамзина не был первым описанием истории России, но именно это произведение благодаря высоким литературным достоинствам и научной скрупулёзности автора открыло историю России для широкой образованной публики и наибольшим образом способствовало становлению национального самосознания.

Карамзин писал свою «Историю» до конца жизни, но не успел её закончить. Текст рукописи 12 тома обрывается на главе «Междоцарствие 1611—1612», хотя автор намеревался довести изложение до начала правления дома Романовых.

Исторические факты автор собирал из древних летописей, многие из которых были им введены в научный оборот впервые. К примеру, именно Карамзиным была найдена и названа Ипатьевская летопись. Многочисленные детали и подробности, чтобы не загромождать ими связный текст рассказа, Карамзин вынес в особый том примечаний. Именно эти примечания имели наибольшее научное значение.

В предисловии к своей книге Карамзин описывает важность истории вообще, её роль в жизни людей. Он говорит, что история России не менее захватывающая, важная и интересная, чем мировая. Далее приводит список источников, которые помогли ему воссоздать картину исторических событий.

В плане структуры и слога одним из чтимых образцов автор называет «Историю упадка и крушения Римской империи» Гиббона. Подобно тому, как Гиббон на примере всех описываемых событий иллюстрирует тезис о том, что упадок нравов неминуемо ведёт к краху государственности, Карамзин через весь труд проводит сокровенную мысль о благодетельности для России сильной самодержавной власти.

Публикация первых томов «Истории» произвела ошеломляющее действие на современников. Пушкинское поколение читало его сочинение взахлёб, открывая для себя неведомые страницы прошлого. Запомнившиеся им сюжеты писатели и поэты развивали в художественные произведения. Например, Пушкин почерпнул в «Истории» материал для своей трагедии «Борис Годунов», которую и посвятил памяти историографа. Позднее Герцен оценил значение труда жизни Карамзина следующим образом[2]:

Возражения вызывали этатистская картина мира и вера автора в действенность самодержавия. Либерально настроенные современники сетовали, что в своём великом произведении Карамзин следил за развитием верховной власти, постепенно принявшей формы современного ему самодержавия, и пренебрёг историей самого русского народа. Известна пушкинская эпиграмма на Карамзина:

В его «Истории» изящность, простота

 Доказывают нам без всякого пристрастья

Необходимость самовластья

И прелести кнута.

                                                                                                

Прим. Етатизм (від фр. État — держава) — напрям політичної думки, який розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку. В деяких країнах (наприклад, у Туреччині) цей термін позначав офіційну державну політику.

Етатизація — (від фр. l’etat — держава) — посилення втручання держави в економічне і політичне життя[1]. (Вікіпедія)

 

В пылу полемики журналист Н. А. Полевой даже взялся за написание «Истории русского народа», впрочем, успеха не имевшей. Именно нарисованная Карамзиным картина русской истории надолго стала канонической.

В советское время «История государства Российского» была сочтена реакционной и практически не издавалась. Первые перестроечные издания, в сокращениях и на журнальных страницах, вызвали неподдельный интерес советских читателей.

***

Як пише сучасний український історик Євген Наконечний у своїй книзі Украдене ім’я: чому русини стали українцями – Розділ VI: «Древнерусская народность» (http://www.vox-populi.com.ua/ опубліковано 21 лист. 2012 13:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 лист. 2012 11:58 ], скориставшись послабленням царської цензури, Михайло Грушевський 1904 р. опублiкував свою знамениту розвiдку “Звичайна схема “русскої” iсторiї й справа рацiонального укладу iсторiї схiдного словянства”.1 У цiй невеликiй за обсягом працi здiйснено “смiливий i грунтовний нарис розмежування великоруського та українського iсторичних процесiв”.2 Тема розмежування вказаних процесiв належала i досi належить до найвагомiших проблем української iсторiографiї. “Ключовою проблемою iсторiї Схiдної Європи взагалi та України i Росiї зокрема є культурно-iсторична спадщина великокняжого Києва. Об’єктивне вирiшення цього питання — обов’язкова передумова побудови мiцного iсторичного фундаменту незалежної України”.3

У своїй розвiдцi М. Грушевський пiддав рацiональному аналiзовi традицiйну “звичайну схему” iсторiї Росiї, або, точнiше, iсторiї Схiдної Європи, яку на початку XIX ст. систематизував лiтератор, журналiст i офiцiйно придворний iсторiограф М. Карамзiн. Великодержавна схема нащадка татарського мурзи — Карамзiна — значною мiрою спиралася на мiфологiчнi уявлення московських церковних книжникiв XV–XVI ст.4 Передусiм на уявленнях митрополита Макарiя, викладених у мiфотворчiй компiляцiї “Книга Степенная царского родословия”.5 Великий вплив на Карамзiна мав “Синопсис” Iнокентiя Гiзеля. З особистих кон’юнктурних мiркувань у “Синопсисi” Гiзель “зобразив московське царство спадкоємцем Київської Русi”.6

“Схема” Карамзiна, побудована на середньовiчнiй генеалогiчно-династичнiй iдеї панiвної верхiвки та на постiйному змiшуваннi етнонiмiчних понять “Русь” i “Россiя”, мала величезний вплив на подальший розвиток росiйської iсторiографiї.7 Майже двiстi рокiв основнi її догми через белетристику, пресу, а головне — через школу, церкву, армiю втовкмачувалися у свiдомiсть як росiян, так i українцiв i бiлорусiв. На “звичайну схему” орiєнтувалися i продовжують безкритично орiєнтуватися iноземнi iсторики. “До цiєї схеми через довге уживання звикли, а шкiльна традицiя її скрiпила”.8 М. Карамзiн виробив не умоглядну кабiнетну концепцiю, а дiйовий мiф росiйської державної iдеологiї. Фактичний бiк справи не привертав його особливої уваги — Карамзiна цiкавив лише заданий загальний хiд подiй.9 Для росiйської iсторiографiї, попри драматичнi державнi і полiтичнi пертурбацiї, схема Карамзiна загалом залишається i досi недоторканою “священною коровою”.10 Відомо, що панівнi кола Росiї постiйно намагалися iмперсько-iсторичними мiфами впливати на душi поневолених народiв, зокрема українського. Полiтологи вiдзначають, що росiйська держава протягом вiкiв мала iдеократичний характер, тобто влада в Росiї спиралася не на систему законiв, а на певну систему iдей: самодержавство, православ’я, панславiзм, марксизм-ленiнiзм, євразійство тощо. Iдеократична держава вiдводить чiльне мiсце iсторiографiї: остання має навчати, пояснювати й виправдовувати дiї полiтичного режиму. Багатотомна карамзінська “История Государства Российского” була написана саме в потрiбному царизмові iдеократичному дусi. Свою працю Карамзін вiрнопiддано присвятив “Государю императору Александру Павловичу, самодержавцу всея России”, а передмову розпочав пiдлещувальним зворотом: “Всемилостивейший Государь!”.

Княжу Русь М. Карамзiн, не вагаючись, декларативно оголосив першою росiйською державою. “Праукраїнська за канонами європейської iсторiї держава Київська Русь була оголошена iмперськими iсториками першою росiйською державою”.11 Сам Карамзiн, як i тогочасний росiйський дворянський стан, нi українцiв, нi бiлорусiв не визнавав окремими народами. Такий погляд, як вiдомо, панував офіційно до кiнця царської iмперiї. “У зовсiм винятковiм становищi знаходилися в Росiї українцi, саме iснування яких як народу владою заперечувалося”.12

“Звичайна схема” — цей “возвышающий обман” — грунтується на засновках, що правонаступницею полiтичної та культурної спадщини Київської держави була Москва та що назви “Русь” i “Росiя” означають одне i те ж. Грушевський, аналiзуючи карамзiнську схему, встановив, що вона є комбiнацiєю кiлькох суперечливих понять: iсторiї державної органiзацiї Росiї, iсторiї того, що вiдбувалося на територiї Росiї, iсторiї трьох схiднослов’янських народiв i, нарештi iсторiї росiйського народу.13 Сконструйована “звичайна схема” в алогiчний, химерний спосiб: спочатку розглядається iсторiя Середнього Поднiпров’я та прилеглих причорноморських степiв i Криму за двi тисячi рокiв, до другої половини XII ст. Вiдтодi хiд подiй у Поднiпров’ї зненацька обривається, iсторична сцена раптово мiняється i до розгляду, за висловом Грушевського, несподiвано “пришивається” Залiське Межирiччя. Iнша земля, iнша природа, iншi етноси. Iнтерес до Поднiпров’я стрiмко згасає, подiї на цiй територiї стають для Карамзiна другорядними i малоцiкавими.

Для офiцiйного придворного iсторiографа, яким був М. Карамзiн, об’єктом iсторичного вивчення були передусiм панiвнi династiї. У Руськiй державi панувала княжа династiя Рюриковичiв. Одна з гiлок цiєї розгалуженої династiї (молодшi Мономаховичi) стала з 1150 р. правити на Залiссi аж до остаточного її припинення 1598 р., коли помер цар Федiр Iванович. На абстрактнiй генеалогiчнiй iдеї, пiдкреслює Грушевський, на iдеї династичної спадковостi Рюриковичiв побудованi всi претензiї “звичайної схеми” на полiтичну та культурну спадщину Київської держави. Поняття народностi пiдмiнено тут династичним принципом. За такою логiкою, австрiйцi та iспанцi це — “габсбурзька народнiсть”, з єдиною iсторiєю, бо в Австрiї та Iспанiї столiттями панувала та сама Габсбурзька династiя.

Змiшавши рiзнi територiї та рiзнi етноси, “схема” залишає усi три схiднослов’янськi народи без достовiрної iсторiї своїх коренiв, зокрема, “зiстається без початку й iсторiя українсько-руської народностi”.14 А iсторична доля бiлоруського народу залишається взагалi поза рамками карамзiнської “схеми”. Важливою пiдставою “схеми” є недиференцiйоване поняття “Русь-Россiя”. За графiчною розбiжнiстю у написаннi цих двох слiв прихована істотна етнiчна розбiжнiсть.

Грушевський, а за ним майже всi українськi iсторики вважають етнiчний фактор важливiшим вiд династично-полiтичного.

Аналiзуючи претензiї “звичайної схеми” на спадщину Київської держави, Грушевський подає таке образне порiвняння: “Володимиро-Московська держава не була анi спадкоємницею, анi наступницею Київської, вона виросла на своїм коренi, i вiдносини до неї Київської можна скорше прирiвняти, наприклад, до вiдносин Римської держави до її гальських провiнцiй, а не преємства двох народiв в полiтичному життi Францiї”.15 Iсторик Домбровський зробив iнше порiвняння: “Включення доби Київської Руси до московсько-росiйської подiбне до того, як би, теоретично беручи, португальськi iсторики починали iсторiю Португалiї вiд заложення Риму легендарним Ромулем i Ремом тiльки тому, що територiя пiзнiшої Португалiї належала до колонiй античного Риму”.16

Як Стародавнiй Рим романiзував свої варварськi провiнцiї, так княжа Русь русинiзувала свої пiвнiчнi землi. Потужний вплив Риму на периферiю iмперiї спричинився до утворення романомовної групи народiв. Аналогiчним був вплив київської метрополiї. “У Київськiй Русi культурнi впливи метрополiї поширювалися на провiнцiї державною церковнослов’янською мовою. Нею ж провiнцiї сприймали з Києва державну релiгiю — православ’я”.17 Подiбнi порiвняння серед росiян викликають гостре несприйняття, на межi шоку, бо спричиняють кризу нацiональної свiдомостi. “Страшно, что Россия — что-то другое, не то, что мы себе напридумали”, — вирвалось якось у Солженiцина.18“Багатьом iз читачiв-великоросiв точка зору М. С. Грушевського може здатися парадоксальною, тому що руйнує звичне уявлення про “єдину” iсторiю “єдиного русского народа”.19 Вiдомо, що “росiйська iсторiографiя, росiйська наукова та популярна лiтература нiколи не вiдмежовують iсторiї росiйського народу вiд епохи Київської Руси та попереднього перiоду — не вiдмежовують нi термiнологiчно, нi концепцiйно”.20

Якщо визнати Київську державу Русь — за державу предкiв не росiйського, а українського народу, то офiцiйна росiйська полiтична iдеологiя, культурнi стереотипи, православно-церковна доктрина вимагатимуть докорiнної переоцiнки, з вiдповiдними наслiдками. У відриві від Києва вся російська культурна традиція втрачає свої корені. Зовсiм iншого тлумачення набирає тодi процес формування росiйського народу, iнакшим буде тодi початок росiйської державностi, церкви, росiйської мови, росiйської лiтератури, мистецтва, права тощо. Тодi росiянам доведеться, так би мовити, переписати свою метрику, помiняти паспорт i скласти нову бiографiю.

Прим. В.Ж. Але зараз (2014 р.) «туристи Путіна» навязливо пропагують нам цю працю, безумовно «талановитого»  придворного історика тюркського походження саме у Києві,зокрема, в Осокорках…

 

8.2. Пушкін О.С.

 

Олекса́ндр Сергі́йович Пу́шкін (рос. Алекса́ндр Серге́евич Пу́шкин) (26 травня (6 червня1799—29 січня(10 лютого1837) — російський поет, драматург та прозаїк, реформатор і творець сучасної російської літературної мови, автор критичних та історичних творів. Пушкін вважається визначним чи найвизначнішим російським письменником, його тексти розглядаються як найпрестижніший зразок російської літератури, подібно текстам Данте в Італії чи Ґете у Німеччині. Пушкіна ще за життя називали генієм, і з другої половини 1820-х років він став вважатися «першим російським поетом» (не тільки сучасності, але й усіх часів), а навколо його особи у читацької публіки створився справжній культ. Від широкого загалу у Росії завжди приховувались деякі факти, які б могли більш помірковано ставитись до особистості О.С.Пушкіна (наприклад, його поема «Гавриліада»). «Табу» було накладене і на його походження. Цікаві факти досліджені Валерієм Бебиком (Кінець російського міфу: О.С. Пушкін – єврей! http://zz.te.ua/ 16/02/201 )

 

Прежде всего, следует отметить, что Пушкин, вероятно, был первым публикатором отрывков из первого историко-литературного произведения нового времени по истории Украины. На страницах своего журнала «Современник» (т. 1 за 1836 г.) он познакомил читающую публику Российской империи с двумя главами и общим содержанием анонимной рукописи второй половины 1760-х годов «История Руссов или Малой России».

В рассматриваемом тексте это произведение названо «Историей Малороссии» и приписано, в соответствии с тогдашними научными представлениями, Георгию Конисскому, архиепископу Белорусскому. Вероятный (как считается ныне) автор книги – Андрей Полетика, депутат от «малороссийского шляхетства» в Комиссии по составлению нового уложения, созданной в 1767 г. по указу Екатерины II, также упомянут здесь, но – в качестве инициатора создания «Истории…», обратившегося «к Георгию, как к человеку сведущему в старинных правах и постановлениях сего края».

Этот труд удостоился восхищенной оценки Пушкина–писателя: «Множество мест в «Истории Малороссии» суть картины, начертанные кистию великого живописца», а также критического замечания Пушкина-историка: «Любовь к родине часто увлекает его (автора. – Е.Г.) за пределы строгой справедливости». Не исключено, что ознакомление Пушкина с этой рукописью (полученной около 1829 г. от Михаила Максимовича, оставившего интереснейшие воспоминания по данной теме) стало одной из побудительных причин для составления плана собственной монографии по истории Украины. Он помещен в вышеупомянутом пушкинском «Очерке…» и включает, в частности, готовую периодизацию:

 

«Что ныне называется Малороссией?

Что составляло прежде Малороссию?

Когда она отторгнулась от России? (такого в історії не було!!!, прим. В.Ж.)

Долго ли находилась под владычеством татар?

От Гедемина до Сагайдачного.

От Сагайдачного до Хмельницкого.

От Хмельницкого до Мазепы.

От Мазепы до Разумовского».

 

Согласно выводам исследователей, предпосланный этому плану текст на французском языке, касающийся истории древней и средневековой домонгольской Руси представляет собой изложение ряда мест «Истории Государства Российского» Николая Карамзина и «Истории Малой России» Дмитрия Бантыша-Каменского с использованием также - «Истории Руссов».

В письме Михаила Погодина, адресованном Степану Шевыреву, сообщается: «Пушкин собирается писать историю Малороссии». Эта информация обычно сопоставляется с фактом написания пушкинского «Очерка»-наброск

В «Предисловии» к первому изданию «Полтавы» имеется также следующая обобщенная оценка: «Мазепа есть одно из замечательнейших лиц той эпохи. Некоторые писатели хотели сделать из него героя свободы, нового Богдана Хмельницкого. История представляет его честолюбцем, закоренелым в коварствах и злодеяниях, клеветником Самойловича – своего благодетеля, губителем отца несчастной своей любовницы, изменником Петра перед его победою, предателем Карла после его поражения; память его, преданная церковью анафеме, не может избегнуть и проклятии человечества». Однако сама поэма содержит и следующее утверждение мятежного гетмана: «Без милой вольности и славы Склоняли долго мы главы Под покровительством Варшавы, Под самовластием Москвы. Но независимой державой Украйне быть уже пора: И знамя вольности кровавой Я подымаю на Петра».

В заключение следует также указать на своего рода пророческие строфы политико-полемического стихотворения «Бородинская годовщина», содержащие актуальнейшие ныне суждения на тему: с кем быть Украине – с Западом или с Востоком? «Но вы, мутители палат, Легкоязычные витии; Вы черни бедственный набат, Клеветники, враги России! Что взяли вы?.. Еще ли росс Больной, расслабленный колосс? Еще ли северная слава Пустая притча, лживый сон? Скажите: скоро ль нам Варшава Предпишет гордый свой закон? Куда отдвинем строй твердынь? За Буг, до Ворсклы, до Лимана? За кем останется Волынь? За кем наследие Богдана? Признав мятежные права, От нас отторгнется ль Литва? Наш Киев дряхлый, златоглавый, Сей пращур русских городов, Сроднит ли с буйною Варшавой Святыню всех своих гробов?»

Евгений ГОРОХОВСКИЙ - кандидат исторических наук, старший научный сотрудник Киевского музея А.С.Пушкина.

Прим. В.Ж. Які претензії до очевидних помилок Пушкіна? Ніяких, бо був він русофілом, сином тієї епохи – розквіту російської імперії. Грушевсько читати йому не довелось…

 

 

Розділ 9. Історіографія України на початку ХХ століття

 

9.1. Історіографія та етнографія епохи романтизму на зламі ХІХ століття

Вікіпедія:

Хоча “звичайна схема” М. Карамзiна була для великодержавникiв вельми привабливою, але з плином часу “саме життя зробило в нiй прориви”.21 На зламi XIX ст. iсторiографiю i загалом гуманiтарнi науки, а також лiтературу та мистецтво охопив новий плодотворний iдейний рух Європи — романтизм.

В iсторiографiї принципи романтизму поставили в центр уваги народ як найважливiший об’єкт iсторичного розгляду. Не iсторiя панiвних династiй, не генеалогiї князiв, царiв та iмператорiв, як було в Карамзiна, а iсторiя народу стала для дослiдникiв романтичної школи предметом вивчення.

Романтики вважали, що сучасний стан кожного народу є продуктом повiльного i тpивалого iсторичного розвитку, а тому необхiдно вивчати своєрiднiсть кожного народу, його мову, культуру, побут, ментальнiсть. Людство складається з народiв, проголосили романтики, а кожен народ є витвором Божим, кожен народ має священне право на власну державу. Тому iдеалом справедливого полiтичного облаштування для романтикiв були не багатонацiональнi iмперiї, а окремi нацiональнi держави, а сама нацiя — найвищою природною формою об’єднання людей.

Романтизм захоплювався народною творчiстю, народними звичаями, народним мистецтвом, переказами, iсторичними пiснями. У науковому світлі етнографії та фольклористики самобутність та окремішність українців від росіян, поляків, угорців, румунів і т. д. стала для романтиків дедалі більш очевидною. Микола Костомаров згадував ту епоху: “Любов до малоросійського слова все більше і більше захоплювала мене; мені було прикро, що така чудова мова залишається без будь-якої літературної обробки і зверх того зазнає зовсім не заслуженої зневаги. Я всюди чув грубі вибрики і насмішки над хахлами не тільки від великорусів, але навіть і малорусів вищого класу, які вважали дозволеним знущатися над мужиком і його способом виразу. Таке ставлення до народу і його мови мені здалися приниженням людської гідності”.22 

Україна з її багатющим фольклором, героїчним минулим стала для романтикiв втраченою ідилічною Аркадiєю. Зачарованість чужинців небаченою красою і неймовірним багатством нашого фольклору створила в XIX ст. в польській і в російській літературах своєрідні напрями, які умовно назвали саме “українськими школами”. Знаменитий німецький теоретик романтизму, ідеолог руху “Sturm und Drang” Йоганн Гердер в “Щоденнику подорожі” (1846) натхненно провіщав: “Україна стане новою Грецiєю — в цiй країнi чудовий клiмат, щедра земля, i її великий музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя. Її кордони будуть простягатися до Чорного моря і звідтам по всьому світу”.23 Польський поет Адам Мiцкевич назвав Україну “столицею лiричної поезiї, звiдси пiснi розходяться на всю Слов’янщину”.24

Започаткований романтиками бурхливий розвиток порiвняльних етнографiчних дослiджень привiв до того, що вiдмiннiсть українського фольклору, а за ним i укpаїнського народу вiд росiйського зробилася очевидною.

Відомим українським діячем доби романтизму був Пантелеймон Куліш — письменник, історик, етнограф, літературний критик, публіцист і громадський діяч, автор українського правопису. Він належав до Кирило-Мефодіївського братства, дружив із Шевченком, Костомаровим, Гулаком та іншими братчиками. 1858 р. Куліш написав приватного листа до слов’янофіла С. Аксакова, в якому розкриває справжні погляди на російсько-українські взаємини свого оточення. “Слова мои кажутся иногда резким криком потому, что им не предшествовали свободные объяснения с читающим обществом; что свободы слова мы, Малороссияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; что мы поем свою песню на земле чуждой… Мы имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа. Между нами и вами лежит такая же бездна, как между драмой и эпосом: и то и другое великие создания божественного гения, но странно желать, чтобы они слились в один род! А ваше общество этого желает и в это слепо верует. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась земля в Московском царстве, что мы созданы для Московского царства, а пожалуй, что Московское царство создаст нашу будущность… Да если б можно было писать по-искендеровски, то каждая оскорбляющая вас фраза превратилась бы в биографический, этнографический или социальный трактат, и целая литература образовалась бы из нашего несогласного с вашим воззрения на то, что теперь обсуживается в назидание всей Русской земли по-Московски и Петербургски. Это время настанет-таки, но настанет тогда, когда нас не будет уже на свете… мы храним завет свободы нашего самостоятельного развития”.25

Інший діяч епохи романтизму, приятель Шевченка і Куліша, видатний історик М. Костомаров в “Автобіографії” писав про свій шлях через романтизм до патріотизму: “Меня поразила и увлекла неподдельная прелесть малорусской народной поэзии: я никогда и не подозревал, чтобы такое изящество, такая глубина и свежесть чувств были в произведениях народа, столько близкого ко мне и о котором я, как увидел, ничего не знал”.26

Українськi дiячi доби романтизму опублiкували таку кiлькiсть праць з етнографiї, фольклору, мовознавства та iсторiї, що сумнiви щодо iснування окремого українського народу серед інтелігенції розвiялись остаточно. “Під впливом романтизму, що розбуджував любов до рідної старовини, народного побуту і рідної природи, наприкінці XVIII сторіччя в Малоросії з’явився українофільський рух, першопочатково далекий від політики, який не йшов далі ідеалізації малоросійського народного побуту і малоросійської старовини”.27 Як зауважив О. Прiцак, саме пiд впливом романтизму в середовищах Харкiвського та Київського унiверситетiв виникла як iнтелектуальна iдея новiтня концепцiя окремiшностi українського народу.28

Вважати неiснуючим народ, який створив понад триста тисяч пiсень, зробилось неможливим. “Наша пісня свідчить усьому світові про високу духовну культуру нашого народу, вона свідчить про окремішність нашої нації та про її відмінність від сусідніх народів, з чого виходить, що наш великий нарід, будучи окремішним і маючи власну високу культуру, має повне право на своє власне державне життя”.29 

Iз середини XIX ст. для не заслiплених офiцiйною пропагандою росiйських учених наростало розумiння, зокpема на тлi нових полiтичних подiй (дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського товаpиства, українофiльський pух), що “малороси” — це окремий народ, з власною iсторiєю. А раз нема карамзiнської “общеруської народностi”, то не було общеруської iсторiї. Постало питання про час виникнення “малоросiв” i “великоросiв”, про мiсце в їхнiй спадщинi Київської держави. Порушення цих питань з появою “Iсторiї Русiв” поклало початок гострим дискусiям. Для прихильникiв “схеми” Карамзiна неприємним вiдкриттям став i той факт, що основна етнiчна територiя Київської Русi збiгається з українською (“малоруською”) етнiчною територiєю, аж нiяк не з росiйською.

 “Яким чином у рамках російської історії пояснити той парадоксальний факт, що серцевинні землі Русі без усяких видимих причин були втрачені і політичний центр держави перемістився далеко на північно-схід?”.30 

Зi шкiльної лави росіяни знали, наприклад, що Київ, Чернiгiв, Переяслав споконвiку були росiйськими. Тепер з подивом i збентеженням з’ясували, що цi мiста — українськi. Ці подив i збентеження існують і досi. Сучасна вологодська туристка “щиро дивується, милуючись золотоверхою Софiєю: I как ето хахли iзловчiлiсь захватiть наш iсконно русскiй город?”.31

Щоб врятувати ситуацiю, продовжити справу Карамзiна, iсторик М. Погодiн (згодом приєднався мовознавець О. Соболєвський) винайшов оригiнальний хiд, схожий на рокiрування у шаховiй грi. Вiн створив теорiю, згiдно з якою корiнними жителями Київщини проголошувалися саме росiяни (“великоруси”). Цих росiян, мовляв, пiсля 1240 р. витiснили на пiвнiч монголо-татари, а спорожнiлi землi заселили натомiсть українськi прибульцi з Волинi й Галичини.32 Виходило, що росiяни в сучасному етнiчному виглядi iснували вже у Київськiй Русi, а українцi нiбито не мають жодної пpичетностi до київського перiоду iсторiї. За своїм полiтичним змiстом ця концепцiя була вiдкрито великодержавною i вповнi вiдповiдала полiтицi царського уряду стосовно Малоросiї.33

Для пiдтвердження зв’язку мiж Київською державою та Росiйською iмперiєю уже не вистачало династичного аргументу про спiльних Рюриковичiв. “Погодiнська гiпотеза була викликана хвилею “народности”. Вона стала потрібною в тiй добi, коли “народнiсть” треба було додати до православiя й самодержавiя, як третiй рiвнорядний елемент”.34 Полемізуючи з М. Максимовичем, Погодін заперечував проти визнання малоросійським того, що, мовляв, належить великорусам споконвіку.35 “Тим самим він свідомо чи ні визнавав саму можливість такої дільби і заперечував, по суті, концепцію безумовної єдності “трех русских племен”.36

Погодін, який бачив поширення визвольних ідей, лякав українців, що коли вони здобудуть незалежність, то “Малороссиянам с каким-небудь Хмельниченком или Голопупенком ничего не останется делать, как, почесывая затылок, обратиться к тому же москалю, к тому же кацапу, и, поклонившись низко, сказать: помоги, братенько! Ляхи, вражии дети, одолевают нас; мы виноваты перед тобою, сдурили; впередь не будем, слуги твои, братья и други”.37

Незважаючи на свою недоречнiсть, гiпотеза Погодiна-Соболєвського була такою привабливою для росiйських iсторикiв, що її прийняли загалом без особливих застережень.38 У дискусiї, яка за iнiцiативою українських вчених, розгорнулася навколо погодiнської гiпотези, взяли участь М. Максимович, Б. Антонович, П. Житецький, А. Кримський, I. Ягiч, О. Шахматов та iн.

О. Шахматов дав цiй гiпотезi нищiвну оцiнку: “Ми повиннi якнайрiшучiше вiдкинути думку, нiби Київщина була в старовину заселена не предками сучасних малоросiв, а предками сучасних представникiв iнших руських народностей. Шукати в X–XI сторiччях над Днiпром великорусiв цiлком даремне, бо великоруська народнiсть — нового походження”.39 Проти погодiнської теорiї гостро виступив Т.Шевченко в згаданій вище поезiї “Стоїть в селi Суботовi”.

Треба сказати, що вiдмовити гiпотезi Погодiна в оригінальностi не можна, однак iнакше стоїть справа з доказами. “Враховуючи вiдсутнiсть суцiльних мiграцiй протягом IX–XIII ст. i загальну сталiсть населення, при якiй лише в окремих та обмежених хронологiчно районах мали мiсце частковi зрушення i перемiщення, можна твердити, що в процесi етнiчної агломерацiї традицiя генетичної спадковостi мала значення основного фактору, i що, отже, предками кожного з трьох сучасних схiднослов’янських народiв було передусiм населення тих земель, якi в пiзнiшi часи утворили їх етнiчнi територiї”.40

Отож, те, що переселятися з Півдня на Залісся не було жодної рації, випливає з тодішньої історичної ситуації. Завоювавши Залісся, щоб зміцнити своє панування, монголи робили часті спустошливі походи на цю територію. Упродовж перших 20–25 років монголо-татари провели чотирнадцять походів на Залісся. “У сукупності свідчень письмових джерел і археологічних матеріалів виникає картина вкрай тяжких наслідків монголо-татарської навали XIII ст. для сільських місцевостей Північно-Східної Русі. “Татарські раті” спустошували сільські місцевості. У вогні наскоків гинуло населення, руйнувалися сільські господарства. Жителі гинули від татарських шабель, вмирали від голоду і хвороб. Чимало домонгольських поселень у районах, які зазнали наскоків “татарської раті”, стали обезлюдненими. Рілля заростала лісом. Археологічно це явище підтверджується масовим спустошенням у XIII ст. домонгольських поселень на території Північно-Східної Русі”.41

Як не намагалися великодержавнi iсторики, як не шукали, але не знаходилося переконливих доказiв масової мiграцiї населення Київщини на далеку Пiвнiч i масової мiграцiї населення Карпат до Поднiпров’я. Нi письмовi джерела XIV cт., нi археологiчнi факти, нi данi етнографiї та лiнгвiстики не пiдтверджували вигадки Погодiна-Соболєвського. “Од благодатного чорнозему,— глузував російський археолог О. Спiцин,— до глини й пiску, од степу — до лiсу, од тепла — до холоду, од добрих урожаїв — до поганих, од вола — до коня, од хати — до iзби, од великих сел — до “починкiв” (окремi селища), од легкої роботи — до важкої працi — ледве чи хтось пiде добровiльно”.42 За влучним спостереженням Я. Дашкевича, “пiкантним, однак, залишається висновок з погодiнської гiпотези, що українцi — за своєю етнiчнiстю — вже були i до монголо-татарiв, лише займали Галичину i Волинь”.43 

Художньою ремiнiсценцiєю погодiнської туги за київським первородством служить оповiдання сучасного сатирика, в якому зустpiчаємо такий пасаж: “Указ Президиума Верховного Совета об упорядочении наименований исторических центров страны. Городу Киеву с целью упрочения его значения как исторического центра всех славянских народов и против украинских буржуазных националистов — присваивается наименование Москва”.44

Сучасні росiйськi iсторики тепер згоднi, що версiя про велике переселення є все-таки непереконливою. “Пiд великим секретом зiзнаємося: Русь — таки нiкуди не переїжджала”.45

Пiд впливом критики М. Грушевського частина вiдомих росiйських вчених, таких, як О. Шахматов, О. Прєсняков, М. Любавський, В. Пiчета, стали переглядати догми “звичайної схеми”. За справжню вихiдну точку росiйської iсторiї вони не брали Київську Русь, а Володимиро-Суздальське князiвство, так як не беруть Рим за вихiдну точку iсторики Францiї, Iспанiї, Португалiї, Румунiї тощо. (Вікіпедія).

 

9.2. Михайло Грушевський  

 

Біографічна довідка (Вікіпедія)

 

Миха́йло Сергі́йович Груше́вський (17 (29) вересня 1866Холм, нині Польща — 25 листопада 1934, КисловодськРРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (19171918). Багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (18971913), завідувач кафедри історії Львівського університету (18941914), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць.

Перше захоплення українською історією прийшло до М.Грушевського під час навчання в гімназії. Тоді він познайомився з працями відомих в XIX ст. істориків - II. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, А. Метлинского, А. Скакальского та ін. Юнацьке захоплення зумовило вибір майбутньої професії. З 1886 р. по 1890 р. М. Грушевський вивчав історію і філософію в Київському університеті, там же в 1894 р. захистив магістерську дисертацію і за рекомендацією В. Антоновича очолив кафедру загальної історії Львівського університету.

Докладніше про біографію М.Грушевського див. додаток за списком А: Верстюк В. Україна під ярмом тоталітаризму та після його падіння.

 

Видатний пам'ятник української історичної думки "Ілюстрована історія України" М. Грушевського була уперше видана в 1911 р.

Протягом наступних десяти років вона неодноразово перевидавалася з незмінним успіхом. (Репринт видання 1913 року достиупний на сайті http://uadoc.com/grushevs/title.htm).

Це і недивно. Книга належить перу ученого зі світовим именем. Поза сумнівом, вона стала одним зі східців, по яким М. Грушевський в 1917 р. піднявся до висот лідера Центральної Ради. Останні глави "Історії", присвячені українській революції, написані не лише ученим, але і політиком, ще не захололим від запалу боротьби, не приховуючим своїх симпатій і антипатій, але і що не усвідомило до кінця причин власних поразок.

В цьому виданні видатного українського історика зображено становлення й розвиток народу, економіки, культури та державності України. Перша російська публікація книги (Санкт-Петербург, 1913) доповнена новим текстом з останнього авторського видання (Відень, 1921).

Останнє видання - Ілюстрована історія України із додатками та доповненнями / М.С. Грушевський; укладачі : Й.Й. Брояк, В.Ф. Верстюк. – Донецьк : ВКФ «Бао», 2008. – 736 с. : іл

Серед доповнень і згаданий вище узагальнюючий професійний нарис сучасного історика д.і.н. Владислава Верстюка «Україна під ярмом тоталітаризму та після його падіння» (с. 580-630). Окрема версія цього нарису доступна на сайті http://ukraine.donklass.com/dop/vladislav-verstiuk.html. Нарис, по суті являє собою спробу дати стислий огляд тих подальших історичних подій, які для могли б стати продовженням видатної праці М.Грушевського.

Книга приваблює яскравим художнім стилем і читається, як захоплюючий літературний твір. Рекомендується всім, хто цікавиться багатою історією України.

Зміст книги див. додаток за списком А: Книга М.Грушевського Ілюстрована історія України

Критичні оцінки політичної  діяльності М.М.Грушевського висловлені Павлом Штепою у книгі  «Українець і Москвин» (Дрогобич, «Відродження», 2014).

 

9.3. Наталія Полонська Василенко

 

Біографічна довідка (Вікіпедія)

 

Ната́лія Дми́трівна Поло́нська-Василе́нко (*31 січня (12 лютого1884 — †1973) — одна з провідних представниць державницької школи в українській історіографії, авторка майже 200 наукових праць у царині історії Запоріжжя та Південної України. Її археографічні студії стали одним із джерел розвитку української історичної науки. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, академік Української Вільної Академії наук та Міжнародної Академії наук у Парижі.

 

Народилася 31 січня (13 лютого за новим стилем) 1884 р. у м. Харків. Закінчила Києво-Фундуклеївську жіночу гімназію (1900),Київські Вищі жіночі курси (ВЖК) (1911), історико-філологічний факультет Університету св. Володимира у Києві (1913). У 1912–1915 рр. — асистент кафедр російської історії та методики Київських ВЖК. З 1913 р. працювала в Університеті св. Володимира. У 1915 р. склала магістерські іспити. З 1916 р. — приват-доцент Університету св. Володимира. Брала участь у діяльності Київського товариства пам'яток старовини та мистецтва (з 1911), Київського історичного товариства Нестора-літописця (з 1912), Таврійської ученої архівної комісії (з 1916). У 1918–1924 рр. була вченим секретарем та викладачем Київського археологічного інституту.

 1918–1920 рр. завідувала музеєм старожитностей Університету. У 1925–1927 рр. — архівний реєстратор і помічник ученого архівіста Центрального архіву давніх актів. З 1924 р. — співробітникВУАН. З 1929 р. — член Постійної комісії для складання біографічного словника діячів України, у 1929–1934 рр. — вчений секретар Комісії для вивчення соціально-економічної історії України XVIII–XIX ст. З 1930 року — член Археографічної комісії. З жовтня 1934 р. — співробітник Рукописного відділу Всенародної бібліотеки України. У 1938–1941 рр. — старший науковий співробітник сектору історії феодалізму Інституту історії України АН УРСР.

У жовтні 1940 р. у Москві захистила докторську дисертацію на тему: «Очерки по истории заселения южной Украины в середине XVIII века (1734–1775 гг.)».

У листопаді 1940 р. відновила професорство в Київському державному університеті. Залишилася при німцях. 20 жовтня 1941 р. очолила Археологічний інститут, а з грудня того ж року і Київський центральний архів давніх актів. У 1942 р. — співробітник Музею-архіву переходової доби м. Києва. У вересні 1943 р. виїхала спочатку до Львова, потім на еміграцію до Німеччини. Професор Українського вільного університету у Празі (1944–1945) та Мюнхені (1945–1973). Декан філософічного факультету УВУ (1945–1972). Дійсний член Українського історичного товариства (1965–1973), УВУ і НТШ, а з 1953 р. — Міжнародної академії наук уПарижі.

Померла 8 червня 1973 р. у м. Дорнштадт (земля Баден-Вюртемберг), Німеччина, там же і похована.

 

Історія України Полонської-Василенко Н.Д. 

Найвеличнішою пам'яткою одного з найвидатніших істориків України Наталії Полноської-Василенко є її двотомна «Історія України» (Мюнхен, 1973—1976 рр.). Даний посібник є однією із найякісніших на сьогоднішній день працею з погляду об'єктивности, конкретности і аргументованости викладу національної історії України.

 

Зміст книги див. додаток за списком А: Книга Полонської-Василенко Історія України

 

 

Розділ 10. Росiйська iсторична наука

пiсля більшовицької революцiї

 

Вікіпедія

Пiсля більшовицької революцiї, здавалося, росiйська iсторична наука, проголосивши рiшуче iдейне та методологiчне вiдмежування вiд старої монархiчної iсторiографiї, зречеться карамзiнського мiфу. Iсторики-марксисти зi школи акад. М. Покровського тодi гостро виступили проти росiйського iмперiалiзму та шовiнiзму i стали дослiджувати етнiчнi процеси в Київськiй державi з рацiональної позицiї iсторiографiчної логiки М. Грушевського. “Ця теорія, яка зводила весь сенс російської історії до утворення величезного… державного тіла, названого Російською імперією, і яка знайшла свій вираз в “Истории” Карамзіна, ця теорія застаріла вже, можна сказати, в день своєї появи”.46 Це не суперечило тодiшнiй офiцiйнiй iдеологiчнiй лiнiї. Кремлiвськi марксисти, мрiючи про свiтове панування, вважали Росiю лише засобом для досягнення цiєї мети. Як тiльки марксистськi iлюзiї про “пожар мировой революции” розвiялися, треба було повертатися до старих мiфологем. В iдеократичнiй країнi значущi iсторiографiчнi проблеми розв’язують не вченi, а полiтичне керiвництво. А полiтичному керiвництву стало вигiдно спертися на історичний шовiнiзм.

1934 р. за пiдписами Сталiна, Кiрова, Жданова опублiковано “Замечания по поводу конспекта учебника по “Истории СССР”. У полiтично тенденцiйних зауваженнях найвища партiйна верхiвка країни вказувала iсторикам, що надалi не слiд розглядати росiйську iсторiю без урахування даних по iсторiї України i Бiлорусiї. “Нам нужен учебник истории СССР, где бы история Великороссии не отрывалась от истории других народов СССР”.47 Таким чином, у легко завуальованiй формi пpозвучала настанова повернутися до карамзiнської “схеми”. Потреба часу вимагала повернення до великодержавного шовiнiзму. “Iнтернацiональнi гасла було залишено лише як димову завiсу, яка прикривала справжню сутнiсть держави, що вiдверто стала на шлях продовження не лише полiтики, а й iдеологiчних традицiй Росiйської iмперiї”.48 Почалася змiна iдеологiчних акцентiв — Пушкiна перестали називати царським камер-юнкером, Олександра Невського — класовим ворогом трудящих, Наполеона — визволителем селянства з пут феодалiзму, Льва Толстого — помiщиком, юродствуючим во Христi, кириличний алфавіт — пережитком класової графіки. “Сталін зробив ставку на російський шовінізм. Свідченням цього була праця російського історика Б. Воліна “Великий русский народ”. Саме в ній вперше всеосяжно проповідується місіонерська роль російського народу в СРСР, з якого повинні брати приклад і в усьому його наслідувати інші народи Радянського Союзу, а в майбутньому — всього світу”.49 Сучасні російські історики про це пишуть так: “Iмперський свiтогляд у радянський перiод продовжував посилюватися. Нацiоналiзм сталiнської iсторiографiї був завжди сильнiшим вiд її вульгарного марксизму, бо в тих випадках, коли два цi критерiї оцiнки приходили в зiткнення, завжди перемагав патрiотизм”.50

Один з органiзаторiв голодомору 1933 р., зоологiчний українофоб Постишев, який зруйнував Михайлiвський золотоверхий собор i Десятинну церкву, спецiальною ухвалою на листопадовому пленумi ЦК КП(б)У 1934 р. узаконив великодержавну “схему” Карамзiна у викладаннi в українських школах.

Прим. В.Ж. По цій схемі вчились два покоління українців, у тому числі і «діти війни», до яких належить автор даної книги.

Iнша “высочайшая” постанова щодо iсторiї з’явилася 1936 р. знову за пiдписами голови уряду Молотова i “батька народiв” Сталiна. У нiй наголошувалося, що “iсторична освiта має важливе значення для справи нашої держави, нашої партiї i для навчання пiдростаючого поколiння”. Наслiдком цiєї постанови був, зокрема, остаточний розгром марксистської iсторичної школи М. Покровського. Можна ще пригадати горезвiсну постанову “Про полiтичнi помилки i незадовiльну роботу Iнституту iсторiї України АН УРСР”. Українських iсторикiв повсякчас напучували: “Працi В. I. Ленiна i Й. В. Сталiна, вказiвки ЦК ВКП(б) i радянського уряду про вивчення iсторiї, постанови ЦК ВКП(б) з iдеологiчних питань мають вирiшальне значення для вивчення iсторiї народiв СРСР”.51 Один з тогочасних українських iсторикiв згадує: “У часи радянського панування у вiтчизнянiй iсторичнiй науцi виникла i ствердилася дуже дивна концепцiя, суть якої становило переконання, що минуле можна конструювати на свiй смак i розсуд; що iсторичною iстиною є директиви начальства”.52

У серединi 30-х рp. з’явилися i новi шкiльнi пiдручники з iсторiї. “У них замiсть попереднiх проклять “царськiй Росiї — тюрмi народiв” проголошувалися iдеї, вiд яких повиннi були перевернутися в гробах старi революцiонери: всi завоювання росiйських царiв оголошувалися прогресивними i такими, якi вiдповiдають iнтересам самих завойованих народiв”.53

За таких обставин партiєю та урядом ревно плекався найцiннiший, найвагомiший, найулюбленiший мiф росiйської iсторiографiї, який набрав у сталiнськi часи характеру полiтичної догми, — мiф про успадкування полiтичного та культурного надбання Київської держави Росiєю, або iнакше: “Москва — спадкоємиця Києва”. Хоча, зазначимо, сам факт iснування українського народу, який займає територiю лiтописної “руської землi”, є найкращим промовистим запереченням цьому. До речi, теперiшнi росiйськi iсторики скаржаться на “гнiтюче протирiччя, з яким вже зiткнулися автори новiтнiх пiдручникiв: “Русь, мовляв “Київська”, а Київ уже п’ятий рiк “як закордон”, i вiд цiєї раптом вiдкритої реальностi нiкуди сховатися”.54

Вiдкинута гiпотеза Погодiна-Соболєвського непомiтно зникла з наукового обiгу. Доля цiєї гiпотези показала, що антинаукова “звичайна схема” принципово не може мати переконливого обгрунтування в iсторичних реалiях. Вихiд знайдено в перемiщеннi питання з iсторичної площини в площину лiнгвiстики, точнiше — етнонiмiки.

Замiсть заяложених аргументiв з генеалогiї династiй, замiсть бездоказової теорiї масових мiграцiй, основним захисником “схеми” виступила двозначнiсть етнонiмiки. Грунтуються великодержавнi етнонiмiчнi спекуляцiї на пiдмiнi за формою i змiстом термiнологiї: замiсть слова “Русь” — нововигаданим термiном “Древнерусское государство”, замiсть етнонiма “русин” — нововигаданою назвою “древнерусская народность”. У росiйськiй iсторiографiї вiддавна стало звичним перекручувати схiднослов’янськi етнонiмiчнi назви на свiй лад. За влучним спостереженням О. Толочка, використовується тут “прийом переназивання”. “У такий напрочуд економний спосіб створюється потрібна ілюзія. Переназивання є лише частковим способом більш загального прийому присвоєння”.55 Ось, для прикладу, часто вживанi назви, що стосуються епохи Київської держави в росiйськiй науковiй лiтературi: “Киев — первая русская столица”, “единый русский народ киевских времен”, “тысячелетие русской литературы”, “начальный период русской истории”, “русские племена”, “Русская земля”, “русское государство”, “русский народ”, “русский язык” i т. д. Ще В. Ключевський покаянно визнавав, що цi термiни є некоректними, але “привычными словоупотреблениями”. “Однак щодо “привычных словоупотреблений”, то не такi вже вони i безневиннi. Термiни вживалися росiйськими вченими цiлком свiдомо з метою формувати загальну громадську думку про споконвiчнiсть неподiльностi схiднослов’янського, а значить росiйського суспiльства в його iмперських межах. Це вiдповiдало полiтичним iнтересам iмперiї”.56

Характерно, що в росiйськiй мовi вiдсутня стародавня лiтописна форма “руський”, замiсть нього користуються новою грецькою, за фонетичним оформленням, назвою “русский”, а як вже говорилося, за невеликими графiчними розбiжностями ховаються iстотнi етнiчнi розбiжностi. Iншими словами, в росiйськiй мовi вiд слiв “Русь” i “Росiя” утворюється один прикметник — “русский” а слово “Русь” вживається як синонiм сучасної Росiї. Слова “древнерусский” i “русский” сприймаються як визначення одного i того ж народу на рiзних iсторичних етапах, а вiдмiннiсть слiв “давньоруський” i “український” створює враження, начебто йдеться про рiзнi етноси. Термiн “давньоруська народнiсть” застосовується “лише в україномовнiй лiтературi, але немає досi адекватного вiдповiдника в росiйсько- та чужомовнiй лiтературах, у яких термiн “древнерусская” ототожнюється з термiном “русская”.57 “Насправді, російські теоретичні і практичні політики не мають сильніших аргументів на користь того, що українці (малороси) — “тот же русский народ”, як не завжди щире, а ми скажемо — навмисне жонглювання словами “Русь”, “русский”.58

“Прийом переназивання” особливо відчутний в мовознавстві. “Омонімія визначень руської і російської мов, руського і російського народів (рос. русский языкрусский народ і аналогічно в інших мовах), що звичайно не усвідомлюється як така (яскрава і повчальна ілюстрація впливу мови на свідомість!). Звідси недиференційоване оперування терміном русский у двох об’єднувальних значеннях: а) “руський і російський” (пор., напр., “Словарь русского языка XI–XVIII вв.”) і б) “східнослов’янський”.59

Про “древнерусскую народность” першим заговорив iсторик В. Мавродiн, якого справедливо називають iдеологом росiйського сталiнського iмперiалiзму.60 Однiєю з причин висунення iдеї “давньоруської народностi” стало небажання далi дотримуватися тези: Київська Русь — спiльна колиска трьох братнiх народiв. “Для того, однак, щоб на практицi не урiвноправити три народи, було придумано твердження про єдину давньоруську народнiсть, мову, культуру”.61 Схiднi слов’яни в IX–XIII ст., на погляд Мавродiна, становили єдиний народ, одну “давньоруську народнiсть”, яка є спiльним предком росiян, українцiв, бiлорусiв — нових народiв, що виникли внаслiдок розпаду цiєї “давньоруської народностi” в XIV–XV ст. “Лише пiсля монгольського завоювання i наступного полiтичного роз’єднання окремих частин Русi видiлилися iз єдиної “русской” народностi, приблизно в XIV столiттi, самостiйнi народностi — українська, бiлоруська i великоросiйська”.62 Найчiткiше ця теорiя викладена в академiчних “Очерках истории СССР”, що вийшли на початку 50-х рp. “Iз окремих слов’янських племен склалася древньоруська народнiсть: iз неї згодом виросли великоруська, українська, бiлоруська, iсторична i мовна основа яких була єдиною (древньоруська народнiсть). Провiдна роль у цьому процесi належала росiйському народовi”.63 Незрозумiло, навiщо було виконувати росiянам провiдну роль у процесi утворення “давньоруської народностi”, щоб потiм її покинути? Чи предки лемкинь iз Пряшiвщини належали колись до того самого народу, що баби з Рязанi, або предки карпатського гуцула i мезенського “крестiянiна” — однi i тi ж? Iсторичнi факти заперечують мавродiнську концепцiю. “Крiм голослівних тверджень, Мавродiн не дав нiяких доказiв на пiдтримку своєї теорiї”.64 Науковi факти свiдчать “про глибоку iсторичну самобутнiсть українського народу, своєрiднiсть його культурно-етнiчного розвитку, який не зливався з росiйською етнiчною iсторiєю нi в другiй половинi I тисячолiття, нi на генетичних шляхах слов’ян у першiй половинi II тисячолiття. Усе це iстотно пiдриває теорiю “давньоруської народностi”, яка залишається без власних генетичних джерел у слов’янськiй iсторiї I тисячолiття нашої ери, доводить грубу полiтичну тенденцiйнiсть тлумачення схiднослов’янської iсторiї 6–13 ст. як росiйської, “русской”.65 Непереконливi причини розпаду “давньоруської народностi” через татарську навалу. “Сам результат розпаду Київської Русi, що остаточно визначився пiсля монголо-татарського завоювання i привiв до утворення бiлоруського, росiйського i українського народiв, вказує на те, що етнiчнi процеси в середовищi окремих культурно-мовних груп, навiть у перiод iснування одної держави, були мiцнiшими i дiяли стабiльнiше, нiж загальнi полiтико-економiчнi. Схiднi слов’яни, розкиданi на величезних просторах, роз’єднанi природними бар’єрами (непрохiднi лiси, болота, брак сухопутних шляхiв), нiколи не почували себе одною етнiчно-мовною спiльнiстю i нiколи її не вiдстоювали”.66

1951 p. у Москвi вiдбулася теоретична конференцiя на тему “давньоруська народність”. Провiднi фахiвцi з руської iсторiї В. Зимiн, В. Пашуто, Б. Рибаков, О. Сидоров та iн., якi виступили тодi на нiй з доповiдями, вiдкидали теpмiн “давньоруська народнiсть”. Один iз дискутантiв О. Санжаєв висловив їх спiльну думку: “У Київськiй Русi iснували три окремi схiднослов’янськi єдностi, якi в наступнi вiки дали початок трьом братнiм слов’янським народностям: росiйськiй, українськiй та бiлоруськiй. Якби в Київськiй Русi племiннi вiдмiнностi та дiалекти стерлися до нiвелюючого рiвня, то жодна монгольська навала, жодне феодальне роздрiблення не змогло б привести до виокремлення iз єдиної давньоруської народностi трьох хоча й спорiднених, але вiдмiнних народiв”.67

Iснування єдиного схiднослов’янського народу як “спiльного предка” означало б, що цей “народ” генетично повнiстю увiйшов до складу всiх схiднослов’янських етносiв. Однак навiть ортодоксальнi росiйськi вченi визнають, що не вся сукупнiсть схiднослов’янських племен є фiзичним предком кожного з трьох народiв, а лише окремi частини її. Тобто кожний iз трьох сучасних народiв має свої окремi родоначальнi племiннi угруповання, якi й стали його фiзичною основою.

Теперiшнi iсторики говорять, що “теза про iснування в епоху раннього середньовiччя єдиної давньоруської народностi викликає ряд заперечень… Звертають увагу на труднощi розвитку iнтеграцiйних процесiв на такiй великiй i порiвняно мало заселенiй територiї, як Схiдноєвропейська рiвнина, на iснування замiтних вiдмiнностей у матерiальнiй культурi населення окремих районiв, на те, що мовнi вiдмiнностi мiж окремими групами схiдних слов’ян були, мабуть, значно глибшими, нiж це припускали ранiше. Серед iнших доказiв не останнє значення має i той факт, що в лiтописаннi домонгольських часiв термiном “Русь” означається i в цiй якостi протиставляється iншим схiднослов’янським землям, територiя середнього Поднiпров’я”.68 Учасники московської дискусiї 1951 p. доказували, що не мiг iснувати єдиний давньоруський етнос, якщо територiя Київської держави сягала на пiвднi Чорного моря, на заходi — Вiсли, на пiвночi — Балтiї, а на сходi — Клязьми. Окрiм того, до складу Київської держави входила велика кiлькiсть неслов’янських племен. “Дивно i непереконливо звучить поширене навiть у науковiй лiтературi твердження, що київська культура була рiвною мiрою витвором усiх схiднослов’янських племен вiд Тмутараканi на пiвднi до Бiлого моря на пiвночi, вiд Карпат на заходi до Верхньої Волги на сходi. Тобто, в твореннi канонiчних зразкiв київської архiтектури (Десятинна церква, Софiя Київська), лiтописання (“Повiсть минулих лiт”), лiтератури (“Повчання дiтям” Володимира Мономаха, “Слово о полку Iгоревiм” тощо) XII ст. київська метрополiя вiдiграла не бiльшу роль, нiж слов’янськi колонiсти, якi на той час з’явилися у глухих лiсах Пiвночi Схiдної Європи. Абсурднiсть цього твердження ще очевиднiша, коли врахувати той неспростовний факт, що переважна бiльшiсть вищезгаданих шедеврiв творилася безпосередньо в Києвi або в iнших мiстах Пiвденної Русi. У канонiчних зразках давньоруської лiтератури фiгурують iсторичнi та культурнi дiячi, а також простi мешканцi саме руського Пiвдня”.69

Найслабшим доказовим мiсцем “давньоруської етнiчної спiльноти” є час її розпаду. Цей розпад мусив вiдбутися лише в межах XIV–XV ст., а докази на пiдтвердження цього вiдсутнi. I зовсiм незрозумiло, “чому утворилося лише три народи, а не стiльки, скiльки було князiвств”.70

Пiдступний iсторичний мiф Мавродiна схвалили Сталiн i секретар з iдеологiї Суслов, а це тодi означало, що термiн “давньоруська народнiсть” зробився полiтичною догмою. 1954 р. опублiковано схваленi iдеологiчним вiддiлом ЦК КПРС “Тези про 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654–1954)”. Це був канонiчний варiант партiйної версiї iсторiї України. У тезах говориться, що українцi та росiяни — братнi, єдинокровнi народи, якi походять вiд спiльного кореня — “давньоруської народностi”, яка в IX ст. створила їхню спiльну колиску — Київську Русь. За “Тезами”, всi три схiднослов’янськi народи мали на старокиївську спадщину однаковi права. На практицi в росiйських публiкацiях цi права iгнорувалися. Курси iсторiї лiтератури пiд назвою “древняя русская литература” без застережень об’єднували письменство Київської держави IX–XIII ст. з московським XIV–XVII ст. Те ж стосується iсторiї мистецтва, права, мови тощо.

“Тези” не мали нiчого спiльного з марксистським поглядом на класову боротьбу як на рушiйну силу iсторiї. Це було своєрiдне резюме української iсторiї, написане з цiлком телеологiчних позицiй: довести, що iсторiя України до 1654 р. була пiдготовкою до “возз’єднання з Росiєю”, а пiзнiше становила перехiд вiд “дружби двох великих слов’янських народiв” до “непорушної дружби народiв СРСР”, очолених росiйським “старшим братом”. “Тези” стали обов’язковими для всiх радянських марксистiв, але лише в Українi їх розглядали як незаперечну до найдрiбнiших подробиць директиву, важливiшу навiть вiд висловлювань Маркса i Ленiна”.71 Через засоби масової iнформацiї, школу, наукову, популярну i художню лiтератури їх широко, наполегливо та невпинно розповсюджували, щоб перетворити у невiд’ємний елемент iсторичної свiдомостi. Українською та бiлоруською мовами не мiг з’явитися найменший текст стосовно Русi, без згадки про освячувану тезами мавродiнську давньоруську народнiсть. “Адмiнiстративно насаджувана концепцiя давньоруської народностi, що начебто була далекою попередницею єдиного радянського народу, пiдживлювала iлюзiю органiчної єдностi росiйської держави, приховуючи її iмперську суть. При цьому експансiя Москви на українськi землi набирала “пристойного вигляду” возз’єднання “єдиного руського народу”.72 Як цілком слушно зауважує дослідник М. Рябчук: “Російські колонізатори трактують український народ як “побічний продукт історичного розвитку”, таке собі “історичне непорозуміння”, результат “зовнішньої інтриги” (польсько-німецько-австрійсько-угорсько-жидівської), тимчасом як росіяни є коли не єдиним, то принаймні головним спадкоємцем Київської Русі, “великим народом” (“богоносцем” в царські часи), “оплотом світового революційного руху” в часи совєтські, тобто народом зі спеціальною історичною місією — об’єднати довкола себе усіх слов’ян (“слов’янофільство”), європейців і азіятів (“євразійство”), весь світ (більшовицька “світова революція”)”.73

Хоча давньоруську народнiсть проголошено спiльним етнiчним предком трьох слов’янських народiв, але “насправдi вона квалiфiкується лише як росiйський етнос — “русские”, “русский народ” i т. д. “Єдиний корiнь” (“давньоруська народнiсть”) виявляється на практицi не нашим коренем, а “спiльний предок” — зовсiм не спiльним, а лише предком росiйського народу”.74

На початку 70-х рp. минулого століття секретар ЦК Компартiї України Маланчук заборонив згадувати термiн “Київська Русь”. У шкiльний курс iсторiї в Україні вводився новий термiн “давньоруська держава”. Новий термiн нав’язувався українським школярам i студентам, щоб не залишити в їхнiй iсторичнiй свiдомостi навiть спомину про iснування якоїсь окремої Київської Русi та її народу. Так вiд високопоставлених придворних монархiстiв Карамзiна та Погодiна до високопоставленого комунiста Маланчука простяглася iдеологiчна лiнiя заперечення iснування українського народу в княжу Київську добу.

Директор Iнституту етнографiї СРСР iсторик М. Бромлей вигадав на зразок термiнiв “югославський народ”, “чехословацький народ” ще iнший етнонiмiчний термiн “радянський народ”. Мав цей “народ” утворюватися з рiзних етносiв, але спiльним для нього мала бути, зрозумiло, росiйська мова. Тобто, як “давньоруська народнiсть”, так i “радянський народ” мав бути, по сутi, синонiмом росiйського народу. Пропагандивний мiф про “нову етнiчну спiльність радянський народ” постав як спроба iдеологiчно обгрунтувати асимiляцiю передусiм українцiв та бiлорусiв. Узагалi, термiн “давньоруська народнiсть”, за задумом його авторiв, забирав в українцiв та бiлорусiв минуле, а термiн “єдиний радянський народ” — майбутнє. У річищі цієї ідеологеми українцям викладалась історія (своя і російська, а точніше — російська з відповідно підібраними й проінтерпретованими домішками своєї), з’ясовувалась сучасність (колоніальна залежність як щасливе “братерство”) й окреслювалось майбутнє (точніше — відсутність майбутнього, зникнення чи, пак, “злиття” як верховне благо для химерної “недонації”)”.75

Спираючись на псевдонаукову теорiю давньоруської народностi як колиску трьох схiднослов’янських народiв, “дехто в Москвi i тепер вважає Київську Русь першою Росiйською державою, а українськi землi — невiд’ємною частиною єдиної i недiлимої iмперiї”.76 Взагалі певні кола в тій самій Москві досі вболівають за радянською імперією. “Ота російська “тоска” за величною та могутньою імперією, ота ностальгія за втраченою великодержавністю, оте голосіння над так званими “осколками” (саме так росіяни дивляться на колишні свої “республіки”) міфічного свого “тысячелетнего государства” (адже Московщину навіть із великою натяжкою не можна було б назвати сьогодні спадкоємицею нашої Київсько-Руської держави), — усе це, на жаль, розгортається нині не просто на психологічному рівні. Психологічну певну якусь “розгубленість” росіян можна було б у цьому контексті навіть якось по-людському збагнути (згадаймо, якою травмою для свідомості німців обернулася втрата ними колоній після I-ої світової війни та Версаля). Однак у даному разі ідеться про ту російську “ностальгію” за втраченою імперією, котра безпосередньо проектується на площину кремлівської політичної пракстології та стратегічних інтенцій Кремля”.77 Посилаючись на колись нiбито єдиний давньоpуський наpод, сучаснi пpихильники “єдиної та недiлимої” намагаються збеpегти iмпеpiю, за pекомендацiями О. Солженiцина, бодай в межах її слов’янського ядpа. Згадуються тут слова Леніна: “Черносотенцы и их лакеи называют Россию великой славянской державой вероятно только потому, что в этой великой державе практикуется самое великое угнетение славянских народностей”.78 Як пише сучасний київський дослідник, “передусім варто звернути увагу на живучість класичного імперського міфу про Київську Русь як таку собі прото-Росію, та про єдиний “(давньо)руський” народ, від якого несприятливі історичні обставини відкололи українську і білоруську гілки — котрі, однак, весь час прагнули і досі прагнуть з’єднатися знову з “загальноруським” деревом — усупереч своїм “націоналістичним” елітам. У незалежній Україні цей міф перестав бути офіційним і значною мірою втратив впливовість, хоч і не зник остаточно. У полегшеному, утилітарно-пропагандистському вигляді він побутує ще серед частини еліт — у розмаїтих квазі-політологічних концепціях на кшталт “православно-слов’янської спільноти”, “євразійського простору”, “інтеграції в СНД” тощо”.79 Пpоте, очевидно, за pозвалом Радянського Союзу i кpахом комунiстичної iдеологiї pано чи пiзно надiйде поpа вiдкинути iмпеpський мiф пpо вигадану давньоpуську наpоднiсть.

Однак цей процес проходитиме непросто, оскільки в сучасній російській історіографії уже виразно сформувалася тенденція, відповідно до якої українцям і білорусам відмовляється в їх етнічній самобутності, а, отже, і в праві на створення національних суверенних держав. Яскравими виразниками цієї тенденції є московські науковці С. Самуйлов80 і О. Дугін.81 Щоправда, й українські вчені не залишаються в боргу, свідченням чого є грунтовна монографія Василя Кременя і Василя Ткаченка Україна: шлях до себе”,82 в якій доказово і переконливо розвінчуються українофобські інсинуації і перекручення. (Вікіпедія).

 

 

Розділ 11. Сучасна українська історична наука

 

11.1. Білінський В. «Країна Моксель, або Московія»

 

Біографічна довідка

 

Володимир Броніславович Білінський (* 18 травня 1936) — український письменник, дослідник історії. Автор бестселерів «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська».

Народився 18 травня 1936 року на Поділлі. У 1959 році закінчив факультет «Мости і тунелі» Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту. За розподілом поїхав працювати до Казахстану. З 1959 до 1996 року жив і працював у Караганді, де пройшов шлях від майстра до заступника начальника Главку. Будував мости на Казахстанській магнітці, на каналі Іртиш — Караганда, на шахтах Карагандинського вугільного басейну, на всіх автомагістралях і залізницях Центрального Казахстану. Під його керівництвом зведено мости в Караганді, Павлодарі, Кокчетаві. Темір-Тау, Джезкагані, Балхаші, Екібастузі, Шахтинську та інших містах. З 1982 року працював у системі Мінважбуду Казахстану на посадах заступника начальника Главку та начальника Главку. Був членом Колегії Держбуду Казахстану. У 1999 році повернувся в Україну. Проживає в Києві.

Видав книги: «Страна Моксель» (2002), «Открытие Великороссии» (2004), «Страна Моксель, или открытие Великороссии» у трьох книгах (2006), «Країна Моксель, або Московія» у трьох книгах (2008), «Москва ординська» (2011).

Друкувався в газетах: «Літературна Україна», «Українське слово», «Столиця», «Нація та держава».

У 2011 році за книгу «Країна Моксель, або Московія» Володимира Білінського було визначено лауреатом премії ім. Івана Франкау номінації «За кращу наукову роботу в інформаційній сфері».

Володимир Білінський та його прихильники вважають, що історія Росії (Московії) фальсифікувалася з метою вивищення великороського народу й применшення ролі інших націй, зокрема й української.

 

http://uk.wikipedia.org/wiki:

В тритомнику «Країна Моксель, або Московія» розповідається про фіно-угорське коріння російської цивілізації, що заперечує офіціозну версію «триєдиного» народу, яка часто використовується у державній ідеології сучасної РФ. Автор переконує, що багато років відбувалася методична зачистка та перекручування старовинного історичного матеріалу: «Уся російська і навіть європейська історичні науки сповідують думку про «незалежний розвиток Московії» в Золотій Орді. Однак це ― московська брехня… Це був звичайний улус єдиної держави…»

Білінський аналізує джерела, зіставляє історичні факти, щоби довести, що росіяни протягом віків були підданцями золотоординців, жили за їхніми законами й зазнали змішування крові та звичаїв.

Див. додаток за списком А Книга В. Білінського «Країна Моксель, або Московія»

 

З Передмови О.Білінського до першої книги В.Білінського

http://www.e-reading.ws/bookreader.php/1013063/Bilinskiy_-_Kraina_Moksel,_abo_Moskoviya._Kniga_persha.html

 

"Радянський період — ще свіжий — весь на очах, зліплений із тіста, замішаного на міфах. Упродовж сімдесяти років історію країни писали й переписували разів шість або сім» [3, № 7, с. 24]. Як точно помічено — кожен генсек підганяв історію під себе, як мундир! Згадаймо, що ж вивчали в школі наші діди, батьки, ми самі? І, чесно поміркувавши, зізнаймося: історія Росії, хоча держава звалася — СРСР, була багатонаціональною, складалася з п'ятнадцяти республік, об'єднувала сотню народів. Але в комуністичній імперії, як і раніше в російській, не існувало історії українського народу, як не існувало історії народу узбецького, казахського та інших. Тільки там, де історія невідомого народу стикалася з історією великоросів, з'являвся новий народ, який невідь-звідки взявся і «добровільно приєднався» до російського. А якщо «не добровільно», то це неодмінно були «дикі й ворожі» до всього світу племена, і їх, мовляв, сам Бог велів славним предкам великоросів прибрати до рук. Великороси принесли їм культуру, прогрес, облагородили їх." То не гріх буде нам - учням радянської школи (при всій повазі до неї) вийти за рамки правильних радянських (російських) істориків й ознайомитись з іншою думкою та подискутувати?

У своїй історичній документальній трилогії «Країна Моксель, або Московія» Володимир Білінський стверджує, що такі відомі російські імперські історики, як Карамзін, Соловйов, Ключевський створили міфологію великоросійської держави, і зокрема[1]:

  1. що нібито росіяни — слов'яни
  2. що нібито Ростово-Суздальсько-Рязанська земля входила до складу Великого Київського князівства
  3. що нібито Москву заснував князь Юрій Долгорукий 1147 року
  4. що нібито князь Олександр Невський народився у 1220 році і брав участь у битві на річці Неві зі шведами в 1240 році, з німцями й естами в 1242 році на Чудському озері

 

Створюючи свою українську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базуючись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Перебуваючи упродовж століть під владою завойовників, українці фактично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії і домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі.

В романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про докорінне перекручення історії Російської імперії, направлене на створення історичної міфології про те, що Московія і Київська Русь мають спільні історичні корені, що Московія має «спадкові права» на Київську Русь.

Звичайне шахрайство московитів, що привласнили собі минуле Великого Київського князівства і його народу, нанесло страшний удар по українському етносу. Тепер задача полягає в тому, щоби, на основі правдивих фактів, розкрити брехливість і аморальність московської міфології.

Розглянемо основні питання цієї проблеми.

Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле і навіть привласнити чуже. Тому московські царі, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533–1584), поставили завдання привласнити історію Київської Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії.

На це можна було б не звертати уваги, якщо б ця міфологія не зачіпала корінних інтересів України, не була направлена на повне знищення України – її історії, мови, культури. Час показав, що російські імпершовіністи робили і роблять все можливе для реалізації цієї задачі.

Протягом століть, особливо з початком XVI ст. в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського; що Київська Русь – колиска трьох братніх народів – російського, українського та білоруського; що росіяни за законом «старшебратства» мають право на спадщину Київської Русі. Цією жалюгідною брехнею дотепер користується російська історіографія і державні діячі Росії, а також «п’ята колона» в Україні, в яку входять комуністи і майже всі регіонали у Верховній Раді. Відомо що:

– В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь уже існувала більше 300 років;

– Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель» і пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані.

Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей «старший брат» появився на світ декілька століть пізніше ніж русичі-українці. Він не має жодного морального права називати себе «старшим братом», диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великороса» і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило в склад Золотої Орди – держави Чинґізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження.

 

11.2. Діяк І. «Україна – Росія (Історія і сучасність)»

 

Біоргафічна довідка (Вікіпедія)

 

Діяк Іван Васильович — кандидат технічних наук, член-кореспондент Академії гірничих наук, дійсний член Нафтогазової академії України, генеральний секретар Національної газової спілки України.

Народився 22 липня 1929 року на Львівщині. Закінчив Львівський політехнічний інститут. З 1953 р. працював на нафтодобувних підприємствах Івано-Франківської області. З 1964 р.— головний інженер, керуючий трестом "Прикарпатбурнафта", м. Івано-Франківськ. У 1972-1998 рр. — заступник начальника Всесоюзного об'єднання "Укргазпром", віце-президент концерну ВО "Укргазпром", заступник голови правління АТ "Укргазпром", м. Київ. Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1986 р.

Заслужений працівник промисловості України. Нагороджений орденами Дружби народів. Трудового Червоного Прапора, відзнаками Президента України — орденами "За заслуги" III та II ступеня. Лауреат Премії Ради Міністрів СРСР.

1998 р. — Народний депутат України.

Автор понад ста наукових праць, серед них - . Діяк І.В. УКРАЇНА-РОСІЯ (Історія та сучасність) Наукове видання. ВАТ "Книжкова друкарня наукової книги", Київ, 2001 (доступно на сайті http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/books/_book-155.htm

У Огляді книги І. Діяка І. «Україна – Росія (Історія і сучасність)», який підготувала

О. Секретарюк (Жовтень 2001 р. Джерело: http://zluka.isr.lviv.ua/files/sci_35.htm), зокрема, говориться: 

«Росіяни ж, як правило, все зводять до одного завдання — утримання України в орбіті російського впливу. Для цього порушуються кілька проблем, котрі схематично виглядають так.

По-перше, тиск у духовній сфері. Факт існування окремої української державності проголошується протиприродним. Мовляв, нас об'єднує спільна історія, починаючи від Київської Русі. Ніколи Україна не мала окремої держави, оскільки завжди була частиною значно більшого і величнішого цілого: Русі, Російської імперії, СРСР.

Крім того, злочином проти українського народу проголошується спроба відновити Українську Помісну Православну Церкву, оскільки це вважається розколом і єрессю. Церква і віра у наших народів завжди була єдина, завжди згуртовувала сили проти спільних ворогів, тому неприпустимі спроби їх розірвати.

По-друге, інформаційно-культурницький тиск. Народи-брати, тісно пов'язані багатьма родинними стосунками, не можуть жити в різних державах, оскільки “нельзя резать по-живому”. До того ж, для основної маси українців проблеми й досягнення завжди були єдиними з росіянами. Це тільки окрема купка націоналістів західноукраїнського взірця узурпувала владу в Україні і намагається нав'язати своє світобачення всьому народові.

Зокрема, це знаходить свій вияв у ставленні української влади до російської мови, в її намаганнях насильницьки українізувати населення України, яке у більшості вважає російську своєю рідною мовою. Те ж саме спостерігається в спробах українізувати освіту в державі, обмежити доступ до російськомовної літератури та преси.

По-третє, економічний тиск. Робляться спроби дискредитувати українську незалежність, пов'язавши з нею сучасне злиденне життя українців. Мовляв, бідність населення, відсутність роботи, борги викликані економічною неспроможністю України як окремої держави».

Зміст книги і повний текст Огляду див. додаток за списком А: Книга І.В.Діяка Україна – Росія (Історія і сучасність)

 

11.3. Куліш А. «Книга Памяти українців»

 

Книга памяти українців А.Куліш. http://poltava-repres.narod.ru/vytoky/kulysh.htm

Полтава, 1999.  http://unk.org.ua/load/a_kulish_kniga_pamjati_ukrajinciv/7-1-0-56

 

Передмова до другого видання

Перше видання цієї невеликої книжечки розійшлося за кілька місяців. Вона дуже не сподобалася деяким жидам та москвинам. Не маючи доказів для заперечення та спростування, вони шукають Понтія Пилата. До Генеральної Прокуратури України з вимогою "порушити проти автора брошури А.Куліша кримінальної справи" та "прийняти передбачені законом міри" зверталися заступник голови "Асоціації за міжнаціональний мир та злагоду в Україні" О.Найман та голова підкомітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин М.Товт. Окрім того, за повідомленнями преси, у зв'язку з публікацією цієї книжечки та виступу П.Мовчана на захист українців в Українській державі до Генеральної Прокуратури зверталася партія "Гражданскій конгрес України", яка є духовною правонаступницею тих, для кого "украінского язика (отже, й українців) нє било, нєт і бить нє может". Вона, як і личить "старшому братові", вимагає більшого: заборонити діяльність Всеукраїнського товариства "Просвіта" взагалі.В Генеральній Прокуратурі матеріали потрапили до якогось Даниленка В.П. Прочитавши їх, він не знайшов там геноциду українців, не побачив винних у спланованому вбивстві кількох десятків мільйонів наших співвітчизників, але виявив "порушення міжнаціональної злагоди" і написав таку ухвалу: Т.Григор'єв О.С. Вважаю, що висловлювання А.Куліша в брошурі "Книга пам'яти українців" носять тенденційний характер, містять грубі випади проти єврейської і російської національностей, направлені на розпалювання національної ворожнечі в нашій державі. Вирішення питання про порушення кримінальної справи відноситься до компетенції Головного слідчого управління, тому прошу передати цього листа в ГСУ".

Як би не пнувся і не догождав жидам товариш В.Даниленко, Понтія Пилата з нього все одно не вийде, але жидолюбом він себе показав. Будемо сподіватися, що українці дозріють, побачать своїх катів саме серед борців за "національну злагоду" і самоочистяться. Взагалі кажучи, ми також за міжнаціональну злагоду. Але розуміємо її не так, як жиди, москвини чи хохли-виродки. Бо для них вона - вичікування часу, щоб знову повністю захопити владу в Руси-Україні й остаточно розіп'ятії недодушений трьома голодоморами та недобитий десятиліттями розстрілів український народ. Для нас злагода передбачає довіру, а її не може бути без розкаяння жидів та москвинів за злочини, що вони чинили українцям, виплати компенсацій згідно з міжнародною практикою, відмови від шовіністичної ідеології та практики, від людиноненависницьких "святих вчень" Талмуда. В протилежному разі навіщо нам злагода з тими, хто тримає камінь за пазухою і чинить все можливе, щоб знову вчепитися нам у горло?

Передмова до першого видання.

Наше минуле - то страшна кривава рана... "Навіщо про це згадувати?" - інколи чуємо запитання, особливо від тих, хто дуже турбується про "дружбу народів". Щоб зробити вірні висновки. Усі без винятку піддані московського князя-царя вважалися його рабами, яку б посаду вони не обіймали. Ця традиція безмежної відданности ватажку виникла в угро-фінських племенах, етнічно близьких до печенегів, задовго до колонізації їх слов'янами і, очевидно, була пов'язана з умовами життя. Після приєднання Північно-Східної Європи до Золотої Орди в 13 ст. монгольська деспотична система правління знайшла тут сприятливий ґрунт і міцно закріпилася на віки. Самоізоляція московитів від культурних впливів Європи та Азії в 13-17 століттях цю тенденцію посилила ще більше. Так виник унікальний московський державний монстр. Непослух жорстоко карався. Свого раба та його сім'ю московський деспот міг стратити, відправити на заслання, а майно відібрати. Іноземні воєводи, князі, гетьмани, які поступали на службу до московського владики чи якимось чином підпадали під його залежність, також вважалися його рабами, а їхні землі та майно - його власністю. Саме звідси тягнеться тверде переконання московитів: землю чи народ, який вони перемогли і де ступала нога московського окупанта, вони вважають своїми ("нашєнскіє", "ісконно рускіє"). Саме тому їм так важко розлучитися з Прибалтикою, Русь-Україною, Кавказом та іншими колишніми колоніями. Але розвал імперії буде продовжуватись. Не виключено, що на її терені вибухне громадянська війна, у якій ворогуючі сторони матимуть атомну зброю...

Будемо сподіватися, що українці дозріють, побачать своїх катів саме серед борців за "національну злагоду" і самоочистяться. Взагалі кажучи, ми також за міжнаціональну злагоду. Але розуміємо її не так, як жиди, москвини чи хохли-виродки. Бо для них вона - вичікування часу, щоб знову повністю захопити владу в Руси-Україні й остаточно розіп'ятії недодушений трьома голодоморами та недобитий десятиліттями розстрілів український народ. Для нас злагода передбачає довіру, а її не може бути без розкаяння жидів та москвинів за злочини, що вони чинили українцям, виплати компенсацій згідно з міжнародною практикою, відмови від шовіністичної ідеології та практики, від людиноненависницьких "святих вчень" Талмуда. В протилежному разі навіщо нам злагода з тими, хто тримає камінь за пазухою і чинить все можливе, щоб знову вчепитися нам у горло?

Етногенез слов'ян

З самого початку виходу московських племен на історичну сцену в 10-11 століттях взаємовідносини між ними та Руссю не відзначалися гармонією та ідилічністю, що пояснюється багатьма причинами. Адже це були народи різного етнічного походження та культури. Пращури русинів-українців були землеробськими слов'янськими племенами, притому найбільш розвиненими серед інших слов'ян, з багатотисячолітніми (12-15 тисяч років) традиціями культурного розвитку. Пращурами москвинів були угро-фінські племена збирально-мисливської культури, що жили відокремлено серед безкрайніх лісів та багнищ північно-східної Європи. Майже десятитисячолітній розвиток, який створив високі цивілізації Трипілля, Шумеру, Греції та Риму, їх начисто обминув. Слов'яни належать до індоєвропейців, найближчі їхні родичі — прибалти (крім естонців), та германці. Одну-півтори тисячі років тому вони могли розуміти одне одного без перекладача. Угро-фінські племена належать до урало-алтайської групи і тисячу років тому були близькі до печенігів, половців та хозар, але знаходились на значно нижчому, ніж останні, рівні суспільного розвитку. Фактично, предки москвинів були тими ж печенігами, тільки лісовими. На той час це були найпримітивніші і найвідсталіші у культурному відношенні племена Європи. Не лише в далекому минулому, але ще на зламі 1 та 2 тисячоліть вони були канібалами. Грецький історик Геродот (5 ст. до Хр.) називав їх андрофагами (пожирачами людей), а Нестор-літописець уже в період Руської держави - самоїдами.

Чи дуже змінилися дикі суздальці в наступні 700-800 років? Чесніші й розумніші з-поміж них давали таку характеристику москвинам: "Народ дикунів та виродків" (О.Герцен). "Не народ, а пекельна потвора" (В.Розанов). "Народ, який блукає по Європі й шукає, що можна зруйнувати, знищити лише заради розваги" (Ф.Достоєвський). "Народ волоцюг і злодіїв" (С.Рождєствєнський). "Сатанинський народ" (З.Гіппіус). "Не народ, а худоба, хам, дика орда душогубів, злодіїв" (М.Булгаков). "Найбездарніший народ, без натяку на творчість" (Г.Успенський). "Це не народ, а історичне прокляття людства" (В.Шмельов). До цих думок можна було б додати подібні ж висловлювання О.Пушкіна, І.Тургенева, П.Чаадаєва, С.Волконського, О.Хомякова, а також багато інших (див. П.Штепа, "Московство", розділ "Москвини про московство"). Можливо, москалі змінилися в наш час? Ось думка колишнього члена політбюро ЦК КПСС академіка Олександра Яковлєва: "...Я вбачаю головну причину поголовної криміналізації країни в нашій національній психології. Певна річ, склалася вона задовго до жовтневого перевороту... Після жовтня суспільство стало однорідним. Кріпаками зробили всіх. Навіть не кріпаками - зеками... Вбити людину сьогодні не варто нічого... Убивця в сучасній Росії не відчуває жодних моральних докорів. Скоріш він дістає моральне задоволення: переступив, зважився, вчинив. Його це тішить. Мені скажуть квасні наші патріоти: це ж не характеризує всю націю. Ні! Характеризує! На жаль..." ("Народна газета", ч.5, 1998р.).

Мова

Московська мова більше відрізняється від української, ніж французька від іспанської. У московській мові незчисленна кількість татарських і монгольських слів та понять, у ній нараховується близько 40 тисяч нецензурних лайливих слів та словосполучень, чого й близько немає в мові українській (див. книжку А.Флегона "За пределами русских словарей", видану 1993 р. в Московській обл.). В рецензії на цю книжку (газета "Шлях перемоги", ч.8, 1995 р.) О.Шевчук пише: "Цей ґрунтовний словник мови наших сусідів та й живе спілкування з ними свідчать про те, що москвини постійно й широко вживають матюки. Це не словесне сміття, не пережиток минулого, а суттєва частина москвинської лексики. Те, що раніше приховували, - тепер відверто оприлюднено; те, що вважали нецензурним, - надруковано накладом у 30 тис. примірників. Кількість перейшла в якість... Ці лихослови не поважали й не поважають ні своєї, ані чужої людської гідности, паплюжать святе ім'я матері. Якщо в Україні старого чоловіка називають на "ви", на Кавказі шанують як аксакала, то москвинський дід, м'яко кажучи, "старий хрєн", а близькі знайомі - "козли", "падли", "сукі". Ось чому спроби українців називати один одного ввічливо "пан", "пані" нестерпно дратують московськомовних". Носії русько-української та московської мови мають різний, навіть прямо протилежний психічний склад. Українська мова - це мова хліборобів, поезії та благородних лицарів. Московська мова - це мова мисливців, грабіжників, волоцюг, пройдисвітів, шахраїв. Саме ці останні поняття означає татарське слово "кацап", запозичене від санскритського "кацаб" - убивця-садист. Відомий мовознавець академік М.Марр (1865-1934) стверджував, що староукраїнська мова - санскрит - є матір'ю всіх індоєвропейських мов. Про це ж писав польський філолог Мих. Красуський 1880 р. Московська ж мова утворилася всього лише 400-500 років тому зі слов'янських, угро-фінських та тюрко-татарських діалектів, Відомий москвинський журналіст 19 ст. змосковщений литвин В.Сенковський, писав: "Московська література - нікчемна, неоригинальна, пласка, простацька, бідніша навіть за турецьку щодо сили уяви та висоти думки. Та й московська мова - жебрацьки вбога: лексика вищих понять - все позичене; мова - якась дерев'яна щодо гнучкости форм. Мова неписьменного українського селянина значно багатша за московську літературну і лексикою, і гнучкістю, і багатством форм та виразів.

 

Документальна хронологія антиукраїнських заходів:

 

  • Від 1482 р до 1916 р.
  • Від 1917 р. до 1990 р. геноцид, лінгвоцид, етноцид.
  • Від 1991 р. до 1998 р.

 

Прим. В.Ж. Детальне ознайомлення з цією хронологією не залишає жодних сумнівів щодо великої «любові» «старшого брата» до України.

Втрати населення

Друга світова війна обійшлася українцям у 7 млн. жертв, сотнями тисяч калік та зруйнуванням народного господарства. Але аналіз геноциду українців в 30-х та початку 40-х років показує: якби не було цієї війни, нам загрожувало повне фізичне винищення в 40-х — 50-х роках. Наказ Жукова-Берії 1944 р. про виселення усіх українців був лише запізнілим відгуком тих бузувірських планів. Нас знищували при будь-якій нагоді, якщо нагоди не було, її вигадували або штучно створювали.

Навіть з урахуванням втрат у Другій світовій війні, в 1979 р. українців мало б бути понад 75 млн. чоловік. Де ж ділися 40 млн.? До речі, кількість московитів у цей же час зросла удвічі, як і має бути.

                Епілог

Історія має відповідати на два запитання: що відбувалося? Чому так відбувалося? Перше — це простий опис послідовности подій. Друге установлює глибинні зв'язки між ними, вказує на рушійні сили та мотиви, а отже дає можливість робити висновки й передбачати майбутнє. Декому це не подобається, особливо тим, які видають себе за невинних ягняток, будучи насправді хижими звірами, що марять про поневолення народів та світове панування.

Лише народ, який не знає свого минулого, може дозволити чужинцям, для яких "Родіна - вєсь шар зємной", керувати собою, а потім дивується: і чому це ми бідні у багатій країні? Історія Руси-України, особливо XX ст., мабуть, найбільш трагічна з історії усіх народів світу. Про це має знати кожен українець, мовчати про це неможливо, то є блюзнірством.

Див. додаток за списком А Книга А.Куліша Пам'яти українців.  

 

 

11.4. Наконечний Є. «Украдене ім’я: чому русини стали українцями»

 

Біографічна довідка (Вікіпедія)

Наконечний Євген Петрович (нар. 18 червня 1931 р., Черепин, к. Львова, на той час Польща — † 14 вересня 2006ЛьвівУкраїна) — український історик, бібліотеко- та мовознавець.

Репресований радянською владою. По закінченні середньої школи у Львові, у січні 1949 року, коли йому було сімнадцять років, Наконечний був затриманий органами КДБ і безвинно засуджений. Наконечному присудили вищу міру покарання, яку замінили 25 роками. Ув'язнення проходив у таборах ГУЛАГу на каторжних лісоповальних роботах (пилянні деревини) в сталінських таборах у лісах морозної російської півночі. Каторжні роботи проводив разом переважно з оунівцями, упівцями, прибалтами, німцями та японськими військовополоненими. У 1955 році начальником КДБ по Львівській області його справу було припинено і звільнено. Залишився переслідуваним. По 6 роках концтаборів виснаженим 24 річний Наконечний повернувся до Львова.

По поверненні із заслання закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка (відділ української філології та мовознавства). Довгий час працював завідувачем відділу україністики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Був одружений з Валентиною Петрівною Кухарською художницею з кераміки. Родина мала 2 дітей.

Наконечний помер від тривалого захворювання на рак у Львові 14 вересня2006 року. Похований у секції репресованих та героїв визвольних змагань на Личаківському кладовищі Львова.

Наконечний — автор публікацій з історії України, бібліотекознавства, історії Львова та українсько-єврейських стосунків періоду Другої світової війни. Серед яких:

  •  «Шоа у Львові» — в книзі яскраво описана трагічна доля єврейського населення Львова у часи Другої світової війни з особистих спогадів автора.
  • Двотомний список «Українськомовні періодичні видання у фондах Львівської Наукової Бібліотеки» — укладач.

 

Найвідомішим його твором є «Украдене імя. Чому русини стали українцями». Воно побачило 5 видань (видавництва ЛА «Піраміда»). Останнє пяте видання було доповнено і розширено.

У роботі розглядається функціонування українського та російського етнонімів у їх історичній взаємодії, простежуються передумови і наслідки утворення етноніма “Україна” — імені нації, що визначає її ідентичність. Автор також висвітлює питання вживання в українській мові етноніма “єврей”.

 

Див. за спском додатків А додаток: Книга Є. Наконечного. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. Додаток складено за джерелом:

Євген Наконечний. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. 3-є доповнене і виправлене видання. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України,  Львів 2001.  ISBN 966–02–1895–8.

Додаток включає Зміст (для електронного пошуку розділів) та розділ VII. ОСОРУЖНИЙ ЕТНОНІМ

Прим. В.Ж.

1. Усі розділи цієї книги мають великий пізнавальний потенціал. Але саме цей розділ видався нам найбільш оригінальним. Див. повний текст книги на сайті http://www.e-reading.ws/book.php?book=1028102

2. Цікаво для читача буде дізнатись більше про автора пополярної радіопередачі «Мить історії» Юрія Івановича Шаповала. Див. додаток за списком А за  його прізвищем.

 

 

Розділ 12. Роль окремих державних діячів в історії України

 

12.1. Богдан Хмельни́цький

(Окремі замітки В. Сергійчука та Я. Федорчука, Вікіпедія)

 

Хмельницький Богдан Михайлович (* 27 грудня 1595 (6 січня 1596)[1] — † 27 липня (6 серпня1657) — український військовий, політичний та державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, очільник Гетьманату (16481657). КерівникХмельниччини — повстання проти панування шляхти в Україні, котре, переросло у загальну, очолену козацтвом, визвольну війну проти Речі Посполитої. Перший з козацьких ватажків, котрому офіційно було надано титул гетьмана[2]. Намагався розбудувати незалежну українську державу, укладаючи протягом свого правління союзи з Кримським ханатом таМосковським царством.

Володимир Сергійчук: 

Він взяв на себе місію і очолив ту національну революцію, яка відродила українську державність, яку ми втратили після падіння Галицько-Волинського князівства. Оце його головна заслуга.

Оце його головна заслуга. Він не просто відродив її, не просто добився визнання цієї державності як з боку Речі Посполитої, так і з боку багатьох європейських країн, він уже на початку 1649 року добився того, щоб Туреччина визнала цю державність. Туреччина підписала угоду з Україною, відомий Договір українсько-турецький, якому нараховується понад 360 років. І через те, я думаю, відродження української державності – це головна заслуга Богдана Хмельницького. 

– Чи можна сказати, що він був послідовним розбудовником державної ідеї?

Володимир Сергійчук: 

Він був соборником. Треба наголосити цей аспект, бо про нього забувають наші сучасні державники, а Богдан Хмельницький пам’ятав всі етнічні розселення українського народу.

Я вважаю, що він був послідовним, оскільки він, по-перше, був соборником. І в цьому плані, треба наголосити цей аспект, бо про нього забувають наші сучасні державники, а Богдан Хмельницький пам’ятав всі етнічні розселення українського народу. Коли йшлося про кордони української козацької держави, то він чітко ставив наші, так би мовити, вимоги, українські вимоги перед польською шляхтою саме в аспекті етнічного розселення українців, починаючи з часів Київської Русі. 

Коли ми слухаємо його виступ перед польськими комісарами у лютому 1649 року, ми там чітко бачимо оце соборництво в його словах, які чітко вказують на те, де мають пролягати західні кордони України. Слова такі: «А ставши над Віслою, скажу дальше ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи!». 

Ось вам є вираз його рішучої постави щодо того, що українці всі на батьківській землі мають бути в складі української держави... 

– Коли ми проводили опитування киян на вулицях столиці щодо Богдана Хмельницького, вони говорили про те, що зараз дуже багато всього змінилося з точки зору оцінки історичної значення і ролі гетьмана в історії державотворення. Як оцінювали Богдана Хмельницького 50 років тому або й навіть 20 років тому і нині? Наскільки різниця? 

Ярослав Федорук: Я не сказав би, що щось змінилося. Я б сказав, що в кінці 1980-их і на початку 1990-их років українські науковці і в цілому українське суспільство вернулися до своїх витоків. Спалах тоді історичного голоду і потяг до історичної літератури - заново відкривалися твори В’ячеслава Липинського, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, багатьох інших істориків, котрі в радянський час просто були заборонені. 

І на тих традиціях, які були започатковані українською історичною наукою, умовно кажучи, в середині 19 століття, які потім підтрималися середовищем Михайла Грушевського і його учнями, історики українські в 1990-их роках будували, власне, ті концепції, розбудовували, шукали нові архівні матеріали. 

Так що я не говорив би, що відбулася зміна, ми просто повернулися лицем до своїх власних витоків. 

– Пане Сергійчук, історики, які писали про Богдана Хмельницького, то дехто з них вважав, що союз Хмельницького з Москвою є успіх, а дехто, що це була фатальна помилка. А як Ви вважаєте? 

Володимир Сергійчук: 

Для царя головне було не становище українського православного народу, а здійснення концепції «третього Риму».

Якби були дотримані всі ті умови, яких обіцяв дотриматися московський цар Олексій Михайлович Романов, то не було б проблем. 

Богдан Хмельницький, старшина бачили становище України-Руси з Москвою як становище, коли є такий патрон, який буде помагати, буде покровителем. І цей військовий союз (саме на такий союз розраховував Богдан Хмельницький) дасть Україні можливість остаточно утвердитися. Ні козацька старшина, ні сам Богдан Хмельницький, очевидно, й гадки не мали, що слово московського царя буде зламане, і все те, що пообіцяв Бутурлін у Переяславі на Переяславській раді, не буде виконане. 

Це вже стало зрозумілим, коли в Москві одержали Березневі статті. Зокрема, той 5 пункт, яким заборонялося Україні мати фактично відносини з іноземними державами без погодження з московським царем. Ось у чому головна причина.

Тому я вважаю, що це був успіх, якби це все було досягнуте, так як і обіцялося. Але при цьому треба сказати, що Богдан Хмельницький добивався 6 років. Він же звертався, починаючи від червня 1648 року, до московського царя з проханням допомогти у боротьбі, але цар цього не робив. 

Він чекав, очевидно, до того часу, коли Україна зовсім ослабне, що можна буде її взяти, як кажуть, голими руками, бо для царя головне було не становище українського православного народу, а здійснення концепції «третього Риму», відомої нам від 1492 року. «Москва – третій Рим, четвертому не бувати». 

Оце було головне для Москви, і ніякі, так би мовити, права українського народу, щоб він залишився при них, як і було обіцяно, «при давніх правах і звичаях», цього не було дотримано. І оце найбільша трагедія, що ми наївні були, я маю на увазі Богдана Хмельницького і всю старшину, і ми повірили у ці обіцянки... 

Ярослав Федорук:

Найбільшою помилкою Хмельницького прийнято вважати те, що свої війни він провадив майже завжди на своїй території. І цим самим він цю територію виснажував.

Богдан Хмельницький був приречений спиратися на союзників. Політика України в 17 столітті розвивалася у трикутнику між Річчю Посполитою, російською державою і Кримським ханством та Османською імперією. Якщо б він, не шукаючи союзників, наприклад, у Криму, йшов воювати до Польщі, то Крим став би союзником Речі Посполитої. Якщо б він не шукав союзу з Росією, то Росія шукала б якісь зв’язки. Тобто, це була дипломатія Богдана Хмельницького. 

Інша справа, що вона не завжди була рішучою. І за це його критикували і Михайло ёГрушевський, і інші історики. 

Деяких помилок він таки допустився не лише у дипломатії, а й також у своїй військовій діяльності. Зокрема, такою найбільшою помилкою Богдана Хмельницького прийнято вважати те, що свої війни він провадив майже завжди на своїй території. І цим самим він цю територію виснажував. 

І Руїна, яка почалася за життя Богдана Хмельницького, була дуже великим наслідком саме цієї політики, виснажливої політики… 

 

12.2. Петро Сагайда́чний

 

Вікіпедія

Петро Конашевич-Кононович Сагайдачний (бл. 1582Кульчиці, тепер село Самбірського району Львівської області —10 квітня (20 квітня1622Київ) — український полководець та політичний діяч, гетьман Війська Запорозького[4]. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханстваОсманської імперії та Московського царствамеценатправославних братств.

Рейд Конашевича-Сагайдачного до Калуги став шоком для московської влади. Оцінюючи ці події, Ян III Собеський вказував, що саме через цей рейд московитів охопив жах і що запорожці «якнайшвидше схилили їхніх комісарів до переговорів». Відновлення переговорів відбулося 3 грудня в селі Деуліні неподалік Троїце-Сергіївої лаври. Переговори проводились протягом трьох раундів перемовин, сторони прийшли до спільного рішення і 11 грудня1618 року було укладене так зване Деулінське перемир'я. Деулінське перемир'я стало найбільшим успіхом Речі Посполитої в протистоянні з Московською державою. Польща отримала білоруські й українські землі, які до того були під владою Москви — СмоленськуЧернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст. Польський король офіційно зберіг за собою право претендувати на російський трон. З іншого боку, це перемир'я поклало початок завершенню періоду постійних війн в Московському царстві, котрий тривав протягом 15 років.

           

12.3. Іва́н Виго́вський 

 

Вікіпедія

Іва́н Виго́вський (? — 17 (27) березня 1664[1]) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Наддніпрянській Україні (16571659)[1]. Представник православного шляхетськогороду Виговських гербу Абданк. Син Остапа Виговського. Народився на Овруччині[1]. Випускник Київської братської школи[1]. Працював у київському і луцькому судах, був намісником луцького старости. Згодом поступив до кварцяного війська Речі Посполитої, де дослужився до ротмістра. На початку Хмельниччини брав участь у битві під Жовтими водами 1648 року на боці урядових військ. В ході битви потрапив до татарського полону, але був викуплений гетьманом Богданом Хмельницьким[1]. Після переходу на бік козаків, працював особистим писарем гетьмана, а 1650 року отримав посадувійськового писаря. Сформував і очолив козацький уряд при гетьмані — Генеральну військову канцелярію. Брав участь у воєнних операціях при Пилявцях (1648), Збаражі та Зборові (1649), Берестечку (1651), Батогу (1652), Жванцю (1653),

Охматові та Львові (1655)[1]. Займався розробкою і був присутнім при укладанні ЗборівськогоБілоцерківського та Переяславського договорів[1]. В квітні 1657 року при тяжкохворому гетьманові, та після смерті Хмельницького, став регентом при його малолітньому синові — гетьмані Юрії26 липня того ж року обраний на Чигиринській раді новим гетьманом до часу повноліття Юрія, а 26 жовтня знову переобраний гетьманом на загальновійськовій раді в Корсуні[1]. Вступив у конфлікт із Запорозькою Січчю та Полтавським полком, який вилився у повстання під проводом Мартина Пушкаря і Якова Барабаша. Намагався, так само як і опоненти, залучити на свій бік московський уряд31 травня 1658 року розбив повстанців і жорстоко покарав полтавську старшину, однак не зміг спинити подальші виступи опозиції, що поклали початок Руїні. В умовах загрози війни зМосковією, яка виступила на боці антигетьманських сил, 1658 року уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою, за яким козацька Україна перетворювалася на Велике князівство Руське, третю складову Речі Посполитої[1]. За договором проголошувався руським гетьманом і чигиринським старостою. Під час козацько-московської війни 16581659 років вщент розбив московитів під Конотопом за допомоги кримського хана Мехмеда IV[1]. Проте поступово втратив підтримку оточення через невдоволення козаків Гадяцьким договором. У вересні 1659 року передав булаву Юрію Хмельницькому, після чого виїхав до Речі Посполитої. Решту життя провів на Волині та Галичині, займаючи посаду київського воєводи (16591664)[1].1660 року брав участь у Чуднівській кампанії в складі польського війська[1]1662 року вступив до Львівського братства[1]. 1663 року, після зречення Юрія Хмельницького, намагався повернути собі гетьманство, але програв Павлу Тетері. Був одним із таємних співорганізаторів антипольського повстання, що спалахнуло 1664 року на Правобережній Україні під проводом Дмитра Сулими. Арештований поляками і козаками гетьмана Павла Тетері. Страчений в ніч з 16 (26) на 17 (27) березня поблизу села Вільховець[1].

Див. додатки за списком А

Гадяцький договір 1658 року

«Конотопська битва: перемога української зброї»

 

12.4. Іва́н Мазе́па 

Вікіпедія

Іва́н Мазе́па (* 20 березня 1639 — † 21 вересня 1709) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (16871704)[1] і всій Наддніпрянській Україні (17041709)[2]. Князь Священної Римської Імперії (17071709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна ІІ Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Зовні під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією1708 року перейшов на бік шведів.

Після того, як Мазепа переконався в тому, що цар нищить основи української державності, він вирішив використати умови, створені Північною війною(1700–1721) для розв'язання державницьких проблем іншим шляхом. Цар порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що було основою угоди 1654 року, український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 7 листопада (28 жовтня) 1708 року, коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тисяч козаків і провідних членів старшини.

Мазепа звертається до війська з яскравою промовою: Братія, прийшла наша пора; скористаємось цим випадком: помстимося москалям за їх тривале насилля над нами, за всі скоєні ними жорстокості й несправедливості, збережемо на майбутні часи нашу свободу і права козацькі од їх посягань! Ось коли надійшов час скинути з себе їх остогидле ярмо й зробити нашу Україну країною вільною й ні від кого не залежною.

За словами Пилипа Орлика (в меморіялі «Déduction des droits de l'Ukraine» — «Вивід прав України», складеному 1712 року), зміст угоди 1708 року був такий: Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов'язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли того буде вимагати потреба та коли цього будуть домагатися гетьман та його Стани (Etats). Усе завойоване на території Росії, але колись належне «руському» (українському) народові, має бути повернене до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; після його смерті Генеральна Рада («Стани») мала обрати нового гетьмана; король шведський не має права привласнювати собі ні титула, ні герба Князівства Українського. Нарешті, для забезпечення цієї угоди і в інтересах безпеки (шведського війська) на території України на весь час війни передаються шведам міста Стародуб, Мглин, Батурин, Гадяч і Полтава.

Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командувач московитськими військами в Україні князь Меншиков, вирізав усіх жителів: 6 тисяч чоловіків, жінок, дітей. Звістка про бойню в Батуринітерор, що його розпочали в Україні війська Московії, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Івана Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Цар наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана; 11 листопада 1708 року ним став Іван Скоропадський. Приклад Батурина, жорстокість московитських військ негативно сприймалися українцями, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість; більшість українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Єдиною значною групою українського населення, що стала на бік гетьмана, були запорожці (часто сварилися з ним за потурання старшині, та вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем). За це рішення вони дорого заплатили: у травні1709 року московитські війська зруйнували Січ, цар видав постійно чинний наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Протягом осені, зими, весни 17081709 років військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва. Переможцем у ній вийшла Росія, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу; Московія забезпечила собі контроль над узбережжям Балтійського моря, почала перетворюватися на могутню європейську державу.

Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії. Тут, біля міста Бендери у селі Варниця, 21 або 22 вересня 1709 року Іван Мазепа помер і був похований.[6] Згодом перепохований в Галаці (нині Румунія). Через два роки турецькі мародери зруйнували могилу. Згодом козаки перепоховали тіло старого гетьмана.

Докладніше читайте на сайті http://uk.wikipedia.org/wiki/Іван Мазепа

 

 

 

 

 

12.5. Петро I

 

Вікіпедія

Петро́ Олексі́йович Рома́нов (Петро Iрос. Пётр Алексеевич Романов; *30 травня (9 червня1672 — †28 січня (8 лютого)1725) — останній цар Великої, Малої і Білої Русі (16821725 роки), з 1721 — перший імператор Всеросійський. Відколи до Московської держави долучили численні землі (фактично на початку його правління його владі корилися тільки землі Московії, землі козацьких військ — Запорізького, Донського, Яїцького, Уральського та інших йому не корилися) та після  перемоги у Північній війні заснував Російську імперію. Провів у державі численні реформи.

 

 «С Петра I начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории… Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложествует, пьянствует, сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных органов и подобием Евангелий — ящиков с водкой… коронует блядь свою и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына… и не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблестей этого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему. После него начинается ряд ужасов и безобразий подобных его царствованию… (Лев Толстой)»[7]

Козацька Україна, яка на той час була автономною і зберігала козацькі вільності, мала особисто вільне селянство, а також міщанство котре жило за Магдебурзьким правом не вписувалося в регламентовану систему Російської імперії. Отже, як тільки виникли умови, що були пов'язані з повстанням Івана Мазепи, Петро 1 заходився обмежувати вільності та права Гетьманщини, намагаючись поступово привести її політичну систему у відповідність із російською військово-бюрократичною структурою організацією держави (запровадження в 1722 році Малоросійської колегії і ліквідації посади гетьмана).

Існування політично автономної України, з іншими демократичними принципами організації держави, влади та суспільства на думку Петра 1 несло в собі загрозу для Російської імперії та її централізаторської та завойовницької політики.

 

12.6. Катерина II

 

Вікіпедія

Принцеса Софія Августа Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбург народилася 2 травня 1729 в місті Штетін (нім.Stettin), Пруссія — тепер ЩецінПольща.

Була дочкою князя Христіана Авґуста Ангальт-Цербстського з шляхетського роду Асканіїв, губернатора тодішньої пруської провінції Штетін та принцеси Йоганни Елізабет з роду Гольштайн-Готторп.

9 липня 1744 вона прийняла православ'я й отримала ім'я Катерина Олексіївна на честь Катерини I. У 1745 вийшла заміж за великого князя Петра  В 1762 Петро III став імператором. Через 6 місяців його вбили внаслідок змови, про яку знала його дружина. Таким шляхом вона вступила на престол.

 

Під час правління Катерини II землі колишнього Кримського ханства увійшли до складу Російської імперії. Таким чином зникла ця безпосередня військова загроза. Зникла потреба в козацьких військах, Запорозькій Січі і Гетьманщині1764 року було скасовано гетьманство1765-го розформовано козацькі полки на Слобожанщині1775-го ліквідовано Запорозьку Січ, 1782-го у Гетьманщині ліквідовано полкову та сотенну адміністрацію, запроваджено поділ на три намісництва1783 року розформовані козацькі полки на Лівобережжі і юридично запроваджено кріпацтво. Українські землі були повністю інтегровані до складу Російської імперії.

Після зникнення загрози з боку Запорозької Січі та Кримського ханства створилися умови і почався стрімкий розвиток господарства на півдні України. Були засновані нові або перейменовані такі міста як ОдесаКатеринославСімферопольСевастополь. Почали розвиватись заводи(мануфактури) і торгівля — за одночасного погіршення життя селян північніших українських і російських земель. Південь України швидко заселяли люди з різних куточків світу. Серед них — українці та росіяни (переселенці з закріпаченої частини Російської імперії), болгарисербигреки (переселенці з Османської імперії), німці (переселенці з різних німецьких князівств, які перебували у стані занепаду), євреї (переселенці з земель Речі Посполитої).

1785 року, видавши «Жалувану грамоту дворянству», Катерина II законодавчо оформила права та привілеї російського дворянства, прирівняла до нього українську козацьку старшину, закріпивши за нею земельні володіння. Вона особисто віддавала накази про придушення антикріпосницьких виступів в Україні — Коліївщини (1768) та Турбаївського повстання (178993).

Правління Катерини II позначилося дальшою русифікацією України1783 року в Києво-Могилянській Академії запровадили російську мову викладання.

1786 — проведено секуляризацію церковних земель, що підірвало економічну незалежність православної церкви від держави, зокрема, в Україні. Церква перетворилася на частину імперського державного апарату.

Після включення до складу Російської імперії Правобережної України уряд Катерини II проводив тут політику, спрямовану на ліквідацію греко-католицької церкви, підпорядкованої Риму.

Прим. В.Ж. За політику знищення атрибутів і проявів української державності народ охрестив імператрицю лайливим прозвиськом «сучка».

 

12.7. Володимир Ле́нін

 

Вікіпедія

Ле́нін Володи́мир Іллі́ч (справжнє прізвище Улья́новрос. Владимир Ильич Ленин (Ульянов); 10 (22) квітня 1870Симбірськ, Російська імперія — 21 січня 1924ГоркиМосковська областьСРСР) — революціонерполітичний діяч Російської імперії і Радянського Союзулідер російських більшовиківпубліцистфілософ-матеріаліст. Перший Голова Раднаркому — уряду РРФСР, один з головних творців тоталітарної держави СРСРтеоретик комунізму, лідер міжнародного комуністичного руху.

Походження

Серед предків першого керівника Радянської Росії та Радянського Союзу є представники кількох народів і культурних традицій Російської імперії та інших країн. Серед його предків виділяють росіяннімців і шведівєвреївчувашів такалмиків. Тому не дивно, що Володимир Ульянов, називаючи себе росіянином (рос. русским), мало надавав значення національним особливостям у своєму житті, володів і користувався кількома мовами, робив переклади для власних потреб.

Володимир Ульянов народився у губернському місті Симбірську у сім'ї високопосадового губернського держчиновника і особистого дворянина[12]. Батько — Ульянов Ілля Миколайович (1831–1886) — інспектор народної освіти; мати — Ульянова Марія Олександрівна, здала екстерном екзамени на право працювати вчителем початкових класів, але ніколи не працювала, займалась власною багатодітною сім'єю.

Сім'я, в якій виховувався майбутній революціонер, в основному складалася з інтелігенції та була за родоводом різноманітною; виділяють у ній представників різних національних груп: росіян, калмиків, чувашів, євреїв, німців і шведів. Сам дід Леніна по батькові, Миколай Васильович Ульянов, чуваш за національністю, був кріпаком із Нижньогородської губернії, який переселився в Астрахань, де працював ремісником; він одружився із Анною Олександрівною Смирновою, батько якої був калмиком.

Батько матері Володимира  Ульянова, Олександр Дмитрович Бланк, лікар за професією, походив із єврейської родини, що проживала у містечку Старокостянтинів Волинської губернії. 1820 року разом із його братом був хрещений.[13][14][15][16][17].

Див. додаток за списком А: Таємниці Марії Бланк.

Один з організаторів збройного Жовтневого перевороту восени 1917 року та Громадянської війни в Росії. В подальшому ініціатор червоного терору[1] та примусової заготівлі сільськогосподарських продуктів, так званої «продрозверстки»[2][3] [4][5], яка стала головною причиною Голоду в Україні 1921–1923 р. та Голоду в Поволжі 1921–1922 р.; конфіскації приватної власності та церковних цінностей[6][7][8][9][10][11].

Прим. В.Ж. Тут варто згадати про особливі стосунки В.Леніна з Німеччиною, звідки через марксиста-афериста Парвуса (Гельфанда) він отримував гроші на здійснення Жовтневого перевороту.

Його модифікація традиційної доктрини марксизму, відповідно до специфічних російських умов, отримала назву марксизм-ленінізм і використовувалась для обгрунтування комуністичної ідеології. У радянській історіографії і комуністичній пропаганді іменувався «вождем світового пролетаріату» та «основоположником ленінізму», всіляко оспівувався та звеличувався; про колишній культ Леніна досі свідчать численні пам'ятники на центральних площах міст і містечок на колишній території СРСР; його портрет був зображений на радянських грошових банкнотах.

Ленін В.І. не володів українською мовою, хоча читав окремі твори В. Винниченка[37]. Але українську культуру та історію визнавав достатньо самостійною, щоб розглядати українське національне питання відповідно до підтримуваного ним лозунга про «право націй на самовизначення», і використовувати його відповідно до поточних потреб керованої ним партії. Тому публічно підтримував український національний рух. Одним з проявів цього було використання заборони святкування владою Російської імперії ювілею Тараса Шевченка 1914 року, а також конфлікту між Тимчасовим урядом і Українською Центральною Радою влітку 1917 .

Багато хто вважає, що він послідовно виступав проти ідеї української окремішності, зокрема щодо проведення цього принципу в побудові робітничого руху і більшовицької партії: здатний був, за свідченням очевидців, погодитися на створення окремої литовської чи єврейської соціал-демократичної партії, але утворення окремої української партії вважав неприпустимим, та з цих позицій критикував Михайла ДрагомановаЛева Юркевича, дотримуючись думки, що «при єдиній дії пролетаріатів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути мови» (Повне зібр. тв. т. 24., с. 125). Вважав питання контролю над Україною, її хлібом та донбаським вугіллям питанням життя і смерті російської більшовицької революції. З цих міркувань видав 3.12.1917 «Маніфест до українського народу» з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради» та організував більшовицьку інтервенцію в Україну взимку 1917-18. Однак контролю над Україною не зміг втримати через воєнні обставини і укладення УЦР Берестейського миру 1918. У липні 1918 під тиском обставин дав згоду на утворення КП(б)У в межах російської Компартії (діяльність РКП(б) в Україні була б порушенням умов Берестейського миру). КП(б)У: «Формально заснована у квітні 1918 як самостійна компартія, але вже через 3 місяці, на своєму I з'їзді, КП(б)У ввійшла до РКП(б) з підпорядкуванням загальним партз'їздам та ЦК»[38]. Перші два з'їзди КП(б)У відбувались у Москві. Зазнав критики від українських комуністів (зокрема Сергія Мазлаха та Василя Шахрая) за нехтування українським рухом і українськими національними інтересами.

У липні 1921 року, займаючи посаду Голови Ради Народних Комісарів сусідньої держави і визнаючи, формально, Українську Соціалістичну Радянську Республіку незалежною, В. Ульянов писав (маючи на увазі голод у Росії):

«Якщо район, охоплений неврожаєм і голодний, займає територію з 25 мільйонами населення, то чи не слід рядом заходів найреволюційніших взяти саме з цього району молодь до армії в кількості близько 500 тисяч штиків? (і навіть може до 1 мільйона?).

Мета: допомогти населенню до певної міри, бо прохарчуємо частину голодних, і, може, посилками додому хліба допоможемо до певної міри голодним. Це перше. А друге: розташувати ці 1/2 мільйона на Україні, щоб вони допомогли посилити продроботу, будучи сугубо заінтересовані в ній, особливо ясно усвідомлюючи і почуваючи несправедливість ненажерливості багатих селян на Україні.

Урожай на Україні приблизно визначають (Раковський) 550–650 мільйонів пудів. Віднімаючи 150 мільйонів пудів на засів і 300 (15 x 20 = 300) на годівлю сім'ї і худоби, маємо остачу (550–450 = 100; 650–450 = 200) в середньому близько 150 мільйонів пудів. Якщо поставити на Україні армію з голодних губерній, цю остачу можна було б зібрати (податком + товарообмін + окремими реквізиціями з багатих на допомогу голодним) повністю». — Ленін В. І. про Україну. У двох частинах. Частина II. 1917–1922.— К.: Вид-цтво політ. літ-ри, 1977.— С. 411.

Варто зазначити, що це не єдиний документ, де червоноармійцям РРФСР голова уряду В. Ульянов давав дозвіл надсилати додому продуктові посилки з України. Те ж саме дозволив голова уряду Німеччини А. Гітлер у 1941 році[Джерело?].

Ленін В.І. безпосередньо винний в організації голоду 1921-22 в Україні, видавши наказ[39] насильно вилучати і вивозити хліб з України в голодуючі райони Поволжя, одночасно затягуючи[Джерело?] з дозволом Американській адміністрації допомоги та ін. організаціям надати допомогу голодуючому українському населенню.

З іншого боку, невдалі спроби російських більшовиків встановити контроль над Україною та розмах українських антибільшовицьких повстань у 1919-21 змусили Леніна змінити ставлення до українського селянства та національного руху, що, зокрема, позначилося на його концепції побудови майбутньої договірної федерації радянських республік. Ленін активно протидіяв ідеї «автономізації» незалежних республік (прибічником якої був, наприклад І. В. Сталін), висунув план створення єдиної союзної держави на федеративних засадах, в якій українцям та ін. неросійським народам гарантувалися б ширші політичні й культурні права. Зміна поглядів Леніна на національну державність республік призвела до гострих дискусій з ін. лідерами комуністичного руху: Розою ЛюксембургЙосифом Сталіним та іншими, які залишалися на центристських позиціях. Оскільки ані Ленін, ані його опоненти ніколи не згоджувалися провести федеративний принцип щодо самої Комуністичної партії, автономний статус УРСР та національні права українців залишалися лише формальністю (Вікіпедія).

 

12.8. Симон Петлюра

 

Си́мон Васи́льович Петлю́ра (* 10 (22) травня 1879Полтава — † 25 травня 1926Париж) — український державний, військовий та політичний діячпубліцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член ГСУЦР (від 28 червня — 31 грудня 1917[1]) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР(з листопада 1918 р.). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 р. — 10 листопада 1920 р.). Дядько патріарха Мстислава (Вікіпедія).

Народився Симон Петлюра 23 травня 1879 року (10 травня за стрим календарем) в історичному центрі Східної України — Полтаві — у козацькій родині, що у свій час перебралася із села в місто. Як і всі діти з небагатих родин, закінчив початкову парафіяльну школу, потім учився в духовній семінарії, доступної для всіх станів. На той час Полтава була одним із осередків національно-патріотичного життя України, з сильними українськими традиціями і самобутністю. Початок ХХ ст. ознаменувався пожвавленням національного руху, що проявився у створенні низки українських гуртків і громад не тільки культурно-просвітницького, а й політичного характеру. 

Симон Петлюра почав свою політичну кар’єру вступом до Революційної Української Партії. В 1901 році його відрахували за організацію таємної студентської групи й революційну пропаганду соціалістичного руху. Ховаючись від поліції, Петлюра виїхав на Кубань в Єкатеринодар (після 1920 р. Краснодар), де працював учителем і створив революційну групу «Чорноморська громада». В 1904 році його заарештували за поширення листівок, але через кілька місяців звільнили «на поруки». Вийшовши на волю, Петлюра виїхав у Київ, а потім у Львів, де редагував партійні видання — «Праця» й «Селянин». Журналістикою майбутній глава української держави займався й у Петербурзі — видавав щомісячник «Вільна Україна», а заради хліба насущного служив на приватному транспортному підприємстві. Потім він перебрався в Москву, редагував журнал «Українське життя» і працював скромним бухгалтером. Видатний російський академік Ф. Корш під час перебування Петлюри в Москві сказав: «Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають що Петлюра — видатний редактор, патріот, суспільний діяч… Це все правда, але не повна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він — з породи вождів, з того тіста, що колись в старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля». Життя підтвердило слова російського академіка.

У період Першої світової війни Симон Петлюра працював заступником уповноваженого Всеросійського союзу земств і городов з питань постачання російської армії. Ця напіввійськова посада дала йому змогу бувати у військових частинах і вести політичну роботу серед українців. Лютнева революція в Росії застала С. Петлюру на західному фронті в Білорусії. 

У квітні 1917 р. Симона Петлюру обрано головою Української фронтової ради військ Західного фронту, і як її представник він прибув на І Всеукраїнський військовий з’їзд, що проходив 5 — 8 травня 1917 р. у Києві. На ньому С.Петлюру було обрано головою Українського генерального військового комітету У червні 1917 р. з ініціативи С. Петлюри був скликаний Другий Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому був проголошений Перший Універсал Української Центральної Ради. Після створення Генерального секретаріату УЦР 28 червня 1917 р. Петлюра стає першим секретарем військових справ. На цю посаду він вступив 2 листопада 1917 р. Після гетьманського перевороту С. Петлюра відійшов від державної діяльності і працював у Київському губернському земстві. З вибухом повстання порти гетьмана він виїхав до Білої Церкви і очолив повстанські війська, які урочисто увійшли до Києва в грудні 1918 р., ознаменувавши цим ліквідацію держави П. Скоропадського і відновлення УНР. Історичною подією стало проголошення 22 січня 1919 р. Акту Злуки УНР і ЗУНР. Проте перші успіхи у сфері державного будівництва виявилися нетривалими. Українська Народна Республіка опинилася у вогняному кільці з військ більшовиків, білогвардійців, країн Антанти і Польщі. Після відступу армії УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон Симон Петлюра очолив Директорію (з 11 лютого 1919 р.), залишаючись одночасно головним отаманом військ УНР. У складі Директорії він перебував від першого до останнього її існування і протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за волю та незалежність свого народу. 

В жовтні 1919 р. в результаті вкрай несприятливої зовнішньополітичної та військової ситуації українська армія опинилася під загрозою знищення, тому було вирішено продовжити визвольну боротьбу партизанськими методами. Знесилене українське військо під командуванням М. Омеляновича-Павленка вирушило у легендарний Зимовий похід запіллям ворога, який тривав до травня 1920 р. За весь рейд Армія УНР пройшла 2500 км і провела більш як 50 успішних боїв. Зимовий похід Армії УНР є однією з найгероїчніших сторінок національно-визвольних змагань 1917 — 1921 рр., взірцем незламної віри в свої ідеали. Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції, Симон Петлюра був змушений піти на укладення між УНР і Польщею угоди про спільні дії проти Червоної армії. Однак ставка на цей союз не виправдала себе — польський уряд, зрадивши союзників, фактично залишив українське військо наодинці з більшовиками. Після тяжких боїв на теренах України армія УНР мусила відступити за р. Збруч і наприкінці листопада 1920 р. була інтернована польською владою. З 21 листопада 1920 р. на території Польщі почав діяти Державний центр УНР в екзилі. Він включав Директорію, уособлювань її головою і Головним отаманом С. Петлюрою, уряд УНР, армію УНР та державні установи з їхніми службовцями 

У 1923 р. уряд радянської України зажадав від польських властей видачі С. Петлюри як ворога народу. Тож він змушений був виїхати спочатку до Будапешта, згодом — до Відня і Женеви, а з 1924 р. оселився з родиною у Парижі. На теренах Франції С. Петлюра продовжував керувати діяльністю екзильного уряду УНР, заснував тижневик «Тризуб», активно займався публіцистикою. 25 травня 1926 р. постріли більшовицького агента С. Шварцбарда обірвали життя незламного борця за незалежність України — Симона Петлюри (http://webcache.googleusercontent.com/).

 

12.9. Степан Бандера

 

Вікіпедія

Степа́н Андрі́йович Банде́ра (* 1 січня 1909Старий Угринів, тепер Калуського району Івано-Франківської області — † 15 жовтня 1959МюнхенФРН) — видатний[1] український політичний діяч, ідеолог і теоретик українського націоналістичного рухуХХ століття[2], після розколу Організації українських націоналістів голова Проводу ОУН-Б.[3]

 

Степан Бандера і Ярослав Стецько були авторами Акту проголошення Української Держави 30 червня 1941 року. 5 липня 1941 року Бандеру помістили під домашній арешт, а з 15 вересня 1941 року в центральну Берлінську тюрму. З початку 1942 року по серпень 1944 року перебував у концтаборі Заксенгаузен в бункері «Целленбау».[4][5] У вересні 1944 року його звільнили і запропонували участь в керівництві антирадянського збройного руху в тилу Червоної армії[6][7], однак Бандера відхилив пропозицію і на співпрацю не погодився.[8][9]

Радянський уряд уповноважив КГБ вчинити вбивство Степана Бандери в МюнхеніФРН. Це здійснив радянський агент Богдан Сташинський 15 жовтня 1959 року.[10]

Оцінки Степана Бандери вкрай полярні. Він користується великою популярністю, головним чином, серед жителів Західної України — після розпаду СРСР для багатьох західних українців його ім'я стало символом боротьби за незалежність України. У свою чергу, серед жителів Східної України, а також Польщі та Росії є такі, що ставляться до нього негативно, звинувачуючи у фашизмітероризмірадикальному націоналізмі і колабораціонізмі[11][12]. Поняття «бандерівці», похідне від його прізвища, поступово стало загальним і застосовним до всіх українських націоналістів, незалежно від їх ставлення до Бандери[13][14][15]. (Вікіпедія).

Степанові Бандері, найвидатнішому українцеві всіх часів, 1 січня 2009-го виповнилося б 100 років. За результатами торішнього конкурсу «Великі українці» на телеканалі «Інтер» Бандера став третім після Ярослава Мудрого та Миколи Амосова. Але Амосов, попри свою геніальність, не був українцем. А за часів Ярослава Мудрого ще не сформувалась українська нація. Тож найвизначнішим її представником став саме Степан Бандера. Його вважали вкрай небезпечним три окупаційні режими: польський, нацистський і радянський. Його діяльність – один з наріжних каменів в утвердженні суверенітету України. Роком Степана Бандери оголосили 2009 рік Верховна Рада і Український інститут національної пам’яті – державна структура зі статусом міністерства, створена указом Президента Віктора Ющенка.

До речі, його прізвище не походить від слова “бандит” і не має жодного стосунку до м. Бендери в Молдові. У польській, італійській та деяких інших мовах це слово досі вживається у значенні “прапор”, у такому ж значенні воно побутувало на Західній Україні. Навчаючись у Стрийській гімназії, Степан став учасником української молодіжної організації «Пласт». Був культурною й освіченою людиною, працював у читальні «Просвіти», організував театрально-аматорський гурток і хор. У вільний час грав у шахи, займався бігом, плаванням, мандрував. Не палив і не вживав алкоголю.

1929 року утворилася Організація Українських Націоналістів (ОУН). Вона ставила за мету встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Під час навчання у Львівській політехніці Степан Бандера став членом ОУН, а згодом – одним з її лідерів.

Саме він бере на себе відповідальність за організацію «пострілу в обороні мільйонів», коли 18-річний Микола Лемик на знак протесту проти Голодомору стратив радянського консула Олексія Майлова. Судовий процес над Лемиком переростає в обвинувачення московської влади у геноциді українців. До речі, доля Миколи Лемика нерозривно пов’язана з Полтавщиною: 1941 року його – очільника Центральної похідної групи ОУН – в Миргороді розстріляли німецькі фашисти.

Саме Степан Бандера дає наказ здійснити акцію відплати польським окупантам – ліквідувати міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Цей поліцай-україножер верховодив так званою «пацифікацією»: поляки мордували, а часто і вбивали українців, намагаючись під корінь сплюндрувати їхнє культурне та економічне життя. За організацію вбивства польського міністра Степана Бандеру засуджують до смертної кари, замінивши її згодом, у зв’язку з амністією, на довічне ув’язнення. З початком Другої світової війни, коли становище польських військ стало критичним, адміністрація тюрми і сторожа розбіглися, і в’язні вийшли на волю.

Активна діяльність Бандери в 1939–1941 роках заклала міцні основи для наступного етапу розвитку визвольного руху. В цей час проведено велику кількість військових та організаційних вишколів, які підготували кадри для подальшого його розгортання. Бандера був одним з головних ініціаторів створення Української Повстанської Армії (УПА).

30 червня 1941 року у Львові Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує Акт відновлення Української Держави. Гітлер доручає своїй поліції негайно знищити цю «змову українських самостійників». Німецькі окупанти арештовують Бандеру буквально за кілька днів. Він стає в’язнем концтабору Заксенхаузен. Звільняють його тільки у грудні 1944 року, намагаючись залучити в союзники проти Москви. Проте німецьку пропозицію Степан Бандера рішуче відкидає, не йде на співпрацю з гітлерівцями.

З-за кордону він і надалі керував визвольним рухом до останнього дня свого життя. Під його керівництвом мережу ОУН розгорнуто практично у всіх країнах, де мешкали українці,— в Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії.

Факт кільканадцяти замахів на Бандеру з боку КДБ (за вказівкою самого Хрущова) підтверджує, що керівництво СРСР розуміло його значення для українського національно-визвольного руху і сподівалось, прибравши лідера, покінчити з ОУН раз і назавжди. 15 жовтня 1959 року в під’їзді будинку в Мюнхені засланий з Москви агент КДБ, терорист Богдан Сташинський здійснив убивство Степана Бандери, зі спеціального пістолета вистріливши йому в обличчя струменем розчину ціанистого калію. Згодом німецькі судові органи оголосили, що це зроблено за наказом Хрущова і його поплічників.

Родина Бандер була репресована повністю. По ній «проїхалися» всі загарбники й карателі України. Батька сімейства, отця Андрія Бандеру розстріляли «совіти», трьох рідних братів знищили німці: Василь і Олександр, обоє члени ОУН, загинули в німецькому Освєнцімі 1942 року, а Богдан поліг у 1943 році від рук нацистів на Херсонщині. Сестри Бандери уникнули розправи, але все життя провели в таборах та спецпоселеннях. Марта померла в Красноярському краї 1982 року. Володимира, мати шістьох дітей, відбула десять років сталінського ГУЛАГу, де втратила чоловіка. Пані Оксані, наймолодшій із сестер, по 48 роках таборів судилося повернутися додому лише 1989-го.

Під проводом Бандери сотні тисяч українців майже двадцять років героїчно боролись за свободу нації у лавах ОУН і УПА. Його ім’я стало називним для безпрецедентного визвольного руху і легендою для наступних поколінь. Такими ж символами до того були імена гетьмана України Івана Мазепи та Голови Директорії Української Народної Республіки Симона Петлюри.У контексті світової історії Бандера – типовий діяч революційного визвольного руху. Можна провести аналогію між Степаном Бандерою і Юзефом Пілсудським, що очолив широкий визвольний рух у Польщі (яка давно визнала його національним героєм). Можна порівняти його з Менахеном Бегіном, який став героєм Ізраїлю і навіть прем’єр-міністром. Можна – з Майклом Колінзом, який розпочав боротьбу як підпільник, а закінчив одним з керівників Ірландської Республіки. Діячі українського визвольного руху, які протиставили себе державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Проте створення незалежної української держави – свідчення перемоги їхнього руху. (http://petlura.poltava.ua/2011/07/07/stepan-bandera-%E2%80%93-natsionalnyj-heroj-ukrajiny/).

 

Розділ 13. Сталінізм та його наслідки

 

13.1. Геноцид проти українського народу

 

Вікіпедія

Радянська епоха в історії України, у т.ч. й період масового терору 30-х років, буде незрозумілою, якщо не врахуємо, що вона ґрунтувалася не тільки на політичному диктаті з імперського центру. Росія постійно вливала в українське суспільство свої власні політичні кадри, причому тисячами. Вони й становили кістяк окупаційної адміністрації в Україні, передусім, звичайно, в репресивних органах влади. Цей — етнічний — аспект політичної дійсності в радянській Україні, політики державного терору також, потребує ґрунтовних наукових досліджень, збору та аналізу статистичного матеріалу. Ідеться, зрештою, про фундаментальну проблему української історії — про неповноту, незавершеність соціальної структури українського етносу, зумовлену підневільним становищем народу протягом тривалого часу. Поки такої завершеності немає, поки етнос не опанує всі сфери суспільства, він не може бути повноцінним суб'єктом історії.

Українська історія покрита пеленою таємничості: так сприймається (гадаю, це глобальна аура України, у відчуваннях українців також) разюча невідповідність між зовнішніми вимірами нації (територія, кількість населення, центр Європи, давність і тривалість державницьких традицій та змагань тощо) і її внутрішнім станом та політичним становищем. Вражає, зокрема, кволість, повільність національного відродження українців в умовах державної незалежності України, здобутої п'ять років тому (1996 р.). Пригнічує теперішня слабкість політичного українства.

Двадцяте століття, увиразнивши проблему до меж грандіозної трагедії, національної катастрофи, допомагає розгадати таємницю. Виявляється, комуністичний, точніше — комуністично-імперський терор проти українців означав фізичне винищення всіх політичних, соціальних (розгром кооперативного руху), культурних, наукових і церковних середовищ українства, які в 20—30-х роках були носіями української самосвідомості і національної державності. Це був справжній геноцид. Він перервав природний процес історичного буття українського народу, завдав нації глибокої психічної травми, від якої українці не звільнилися ще й досі.

Отже, у політичному відношенні сталінізм — синонім тоталітаризму і диктатури. «Держава робітників і селян» насправді чужа для них сила, оскільки вона заснована не на демократії, а на тотальній диктатурі багатоликої бюрократії. Інтереси держави завжди мають пріоритет над інтересами особи. Суспільні організації — лише формально суспільні, а на ділі вмонтовані в адміністративно-бюрократичну систему, відображають її інтереси. Сталінізм — це величезна концентрація влади в руках невеликої групи людей, при цьому розподіл влади між ними здійснюється за принципами ієрархії. Ця влада здійснюєтеся через надзвичайно розгалужений бюрократичний апарат. Для утримання влади вже над цим апаратом використовуються регулярні перестановки його керівних ланок, чистки й репресії.

Істотною ознакою сталінізму є значний, точніше, надмірний зріст і вплив репресивних органів у суспільстві, визнання репресій необхідним елементом його життя, використання насильства для придушення всього волелюбного, створення своєрідної підсистеми залякування

13.2. Голодомо́р 1932–1933 років (Микола Михник)             

(Микола Михник http://gazeta.ua/blog/40145/chomu-rosiya-ta-izrajil-ne-viznayut-golodomor-1932-33-rokiv-genocidom-ukrajinskih-selyan пятница, 22 ноября 2013 г. Чому Росія та Ізраїль не визнають Голодомор 1932-33 років геноцидом українських селян?)

 

Із документів. Статистичні відомості про кількість, національність, освіту і партійність співробітників Комісаріату Продовольства УРСР станом ні 1 січня 1922 року: Національність: росіян – 634, євреїв – 419, українців – 53, поляків – 16, німців – 10, латишів – 7, білорусів – 5, караїмів – 3, інших - 7. За освітою: виша - 119, середня – 640, нижча - 288, домашня - 79, неписьменних – 28. Партійність: комуністів – 52, кандидатів у КП – 4, КСМУ – 14, РСДРП – 4, Бунд -3, Паоло-Ціон (сіоністська партія) - 3, Безпартійних – 1058. Рахую в процентах: росіян – 55,0, євреїв – 36,3, українців – 4,5, інших - 4,2. 

Можна не сумніватися, що подібне співвідношення було і в інших комісаріатах, та що воно суттєво не змінилося на початок 30-х років, бо справу марксистів-параноїків (Леніна і Троцького) продовжив марксист-садист Сталін (бувший розбійник і стукач). Особливо його "талант" проявився при призначенні нелюдів керувати НКВС, які підбирали помічників по своєму "образу і подобію". Тому й виконавцями на місцях стали розбійники, злодії, ледарі, гультяї (виродки), непридатні до нормальної людської праці. Постає висновок: здійснили убивство голодом понад 7 млн. українських селян, в основному, росіяни-комуністи і євреї, бо вони займали керівні посади з низу до верху, як більш ідейні і освічені.

Порівнюю з сьогоденням. За роки незалежності населення України зменшилось майже на 7 млн. Статистика показує, що це сталося, в основному, за рахунок сільського населення. Це що - геноцид? Чи не є це наслідком того, що при потуранні не українських за національним складом Верховної Ради і Уряду, пройдисвіти і користолюбці обібрали до нитки трудовий люд замороженими вкладами в Ощадбанку, грошовими реформами, трастами, довірчими товариствами, зухвалою ваучерізацію і паїзацію, безсоромною прихватизацією, захмарною корупцією? Обдурили народ, кинули його на прозябання та жебрацтво. Можливо, подібні витівки політиків-нуворишів не такі бандитські, як колективізація, проте - більш корисливі. Ще й скасували національність в метриках і паспортах, щоб громадяни ніколи не змогли розібратися в першоджерелах корупції, популізму та обману. Я буваю в селах і бачу, як молодь, не маючи роботи, деградує, зпивається на пенсії селян, які не в змозі самі обробити навіть присадибні ділянки й утримувати обійстя. Та що купиш на мізерну оплату за послуги пенсіонерові крім пляшки самогонки вартістю 12-15 гривень? 

Тенденція не покращується, бо сьогодні частка українців у Верховній Раді зменшилась проти попереднього скликання на 7% і складає всього 29% від загальної кількості депутатів парламенту, в якому домінують росіяни і євреї. Очевидно, що в урядових установах на всіх вузлових посадах частка українців ще менша. Як сталося, що серед десятків мільярдерів, які все скуповують, підкуповують, контролюють і направляють, ні одного українця, а кожні 9 із 10 - євреї? Цікаво, чи став мільярдером хоч один єврей, який після 1991 року емігрував з України до Ізраїлю? Впевнений, що ні. 

Відомий австрійський письменник, єврей Стефан Цвейг і непереконливий сіоніст Макс Брод попереджали, що не бажано для євреїв бути лідерами будь якого політичного чи громадського руху, щоб не нашкодити країні. Служити – будь ласка, тільки в другому, в пятому, в десятому ряду і ні в якому разі в першому, не на видному місці. Стримуватися – це означає: не рватися до лідерства та нагородам в чужій політиці, а діяти з усвідомленням відповідальності: відкрито, ясно, і ніяк не таємно, за кулісами. Та вони корумпованим шляхом все лізуть і лізуть у владу, використовуючи її як знаряддя наживи. 

На протязі останніх 350 років в Україні ше ніколи не було української влади, бо територія була під окупацією різних держав. Хіба ж запорожські козаки обирали кошовим отаманом користолюбця? Та чому ми за роки незалежності не можемо обрати достойних українців у владу? Чи не тому, що влада зухвало перетворює виборців у електорат, яким вона безкарно маніпулює ? В умовах повної залежності від адміністративної влади, яка корумпувала усю територію життя громадян, не може бути виборів вільних і справедливих по визнанню. Тому й самопризначаються і самообираються у всі доходні крісла "грошові мішки", щоб примножити зухвало нажите богатство. Тільки наївний може вірити, що мільярдер чи мільйонер, та ще й не українець, здатен думати про щось інше, крім особистого збагачення. 

Вважаю, що одна з причин невизнання Росією та Ізраїлем Голодомору геноцидом ще та, що в цьому зацікавлена й окупаційна українська влада, яка заполонила весь телеефір російськими попсою та бандитсько-"патріотичним" кіно. До тошноти набридли й українські телепрограми, в яких все крутиться навколо пограбувань, убивств, ДТП, самохизування бандитського бомонду та тупих, безглуздих, відволікаючих політичних розборок між однопартійцями Тимошенко і Януковича, які за дотепним і виваженим висловом Віктора Ющенка – "два чоботи одної пари". 

Олександр Воронель, уроженець Ленінграду, випускник фізичного факультету Харківського університету, головний редактор всесвітньовідомого ізраїльського журнау "22" писав (1992, №80, с. 204): "Чутливіше євреїв нема народу серед всього людства, у всій історі. Ще тільки перші молекули тління виділяє державний чи суспільний організм, а вже євреї від нього відхрещуються, хоч були дотепер прихильні – вже відреклись від нього. Та тільки зійшов перший паросток від майбутнього могучого стовбура – вже євреї бачать його, вихваляють, пророчать, вибудовують захист – така властивість темпераменту, при якому євреї завжди знаходяться на стороні "самих передових ідей", - дуже для євреїв характерна". 

От і пояснення, чому євреї в 1917 році після Лютневої революції очолили Жовтневий переворот, чому по-єзуїтські підтримували колективізацію, чому стадно розвалювали здобутки Померанчевого Майдану та доотруювали Президента-українця Ющенка, а нині показово "чубляться" на підтримку Януковича - "паростка от могучого стовбура"...

Закінчую рядком із вірша очевидця Великого Голодомору Василя Точкового, слова якого, як каяття, про нашу провину за все те зло, що було, є і може бути: 

Хто нам простить жахливу ту провину? 

Хто нам відмолить Бога за те зло? 

Сім міліонів душ закопано невинних.  І стерто з пам'яті, мов них і не було.

 

 

13.3. Голодомо́р 1932–1933 років (Вікіпедія)

 

Голодомо́р 1932–1933 років — масовий, навмисно організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР голод 19321933 років, що призвів до багатомільйонних[1] людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областейКриму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані[2], переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян[3].

Спланована конфіскація врожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України[2], відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону[4]. Попри те, що дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство[5], причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду[6][7].

Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, але й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати.[8]

У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому[9] визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного 2010 року, 60% громадян України вважають Голодомор геноцидом[10]2003 року Український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу.

2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, а саме генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазара Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В'ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УРСР Власа Чубара[11][12] і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.[13][14]

Прим. В.Ж.

Значний внесок у розкриття для Західного світу правди про Голодомор зробив професор Джеймс Ернест Мейс – американець індіанського походження. Див додаток за списком А  Джеймс Ернест Мейс.

 

 

 

 

 

13.4. Втрати українців у Великій Вітчизняній війні

 

(Вікіпедія)

Німе́цько-радя́нська війна́[1][2][3] (також наци́стсько-радя́нська війна́[4]; в радянській історіографії —Велика Вітчизняна війна[5]) — збройний конфлікт між Німеччиною та СРСР, що тривав з 22 червня 1941року по 9 травня 1945 року. Складова Східноєвропейського театру воєнних дій Другої світової війни. В німецькій історіографії отримала назву Східного фронту (нім. Ostfront), а в радянській — Великої Вітчизняної війни (рос. Великая Отечественная война). У конфлікті на боці Німеччини виступили Італія,УгорщинаРумуніяХорватіяБолгаріяСловаччина і Фінляндія.

Бої німецько-радянської війни є одними з наймасштабніших у воєнній історії 20 століття. Війна супроводжувалася жорстокістю, масштабними руйнуваннями населених пунктів, знищенням великих груп населення, депортаціями тощо. Близько третини усіх загиблих у Другій світовій війні припадає на німецько-радянську війну. Перебіг війни обумовив поразку Німеччини, а з нею усіх країн Осі у Другій світовій війні. Результати війни спричинили посилення СРСР та сприяли створенню в Східній Європі низки залежних від нього комуністичних режимів, але в підсумку стали однією з головних причин його розпаду[Джерело?].

Жертвами даної війни стали, за деякими оцінками, біля 27 млн громадян СРСР. (Офіційна кількість втрат з боку Німеччини — 13 млн осіб.[Джерело?]). За підрахунками інституту історії України НАН України, в лавах Червоної армії загинуло 3,5-4 млн. українців, у партизанських формуваннях — від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА — понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, становлять 8-10 млн, демографічні — 10-13 млн осіб[6].

Слід зазначити ставлення маршала Г.К.Жукова до збереження життя радянських солдат взагалі і українців, зокрема. Історики стверджують, що Жуков не вважав життя солдатів цінним[6]. На засіданні перед початком форсування Дніпра на запитання командирів, у що одягнути 300 тисяч мобілізованих, Жуков відповів: «Как во что? В чем пришли, в том воевать будут!»[6]. Коли мова зайшла про озброєння призовників Жуков цинічно сказав: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов — и из заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам. Трехлинейку им образца 1891 года!»[6]. Коли Жукову доповіли, що на складах є тільки 100 тисяч трьохлінійок, а генерал Костянтин Рокоссовський запропонував послати до Москви в Ставку кур'єра, який би попросив допомоги з озброєнням та обмундируванням, Жуков відповів: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим? Нахрена обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они — предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать».[6].

Навесні 1944 року під час Корсунь-Шевченківської операції Жуков наказав кинути на штурм добре підготовленої німецької оборони війська, які були щойно доукомплектовані чоловіками від 15 до 55 років, зігнаними з навколишніх українських сіл. Кулями в спину заградзагони гнали цих ненавчених українців в одну атаку за другою. Впродовж 24 днів цього злочинного кровопускання було знищено 770 тис. людей, переважно українців.

І хіба це не геноцид українців?!

Також підпис Жукова стоїть під начебто таємним наказом за номером «№ 0078/42» про депортацію всіх українців та членів їх родин до Сибіру. Слід зазначити що даний наказ був виданий 22 червня 1944 року, відразу після злочину проти кримсько-татарського народу, який 18 травня 1944 року був примусово депортований з рідної землі.

 

 

13.5. Депортація (Вікіпедія)

13.5.1. Депортація українців в межах СРСР

У 1925–1928 роках провадила роботу так звана тристороння комісія УРСРБРСР та РРФСР щодо перерозподілу кордонів, і як наслідок роботи тієї комісії та розподілу кордонів з українських земель СтародубщиніБілгородщиниОрловщиниДону були депортовані на ЗеленийМалиновий та Сірий Клин сотні тисяч українців.

1930 року СРСР розпочав зачистку західних кордонів - і знову депортації українців. Так звана "куркульська" висилка 1930-36 рр. забрала знову десятки тисяч українців.

Із захопленням Радянським Союзом Західної УкраїниЗахідної Білорусі та Прибалтики у 1939-1940 роках, депортації торкнулись і народів, що мешкали на цих землях.

Друга хвиля депортації прокотилась у квітні 1940 p., коли було вивезено заможних селян — «куркулів» (до 6 тис. сімей із Західної України та Західної Білорусі). Всього із Західної України в 1939—1940 pp. було вислано до СибіруПоволжя, Казахстану та на Північ, за різними підрахунками, від 10 до 20% населення. Чимало невинних людей, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, було знищено[2].

13.5.2. Закерзо́ння

Закерзо́ння — науково-публіцистична назва українських етнічних територій, розташованих на захід від так званої лінії Керзона, які входили до складу Польщі. До цих земель належать ЛемківщинаПідляшшяПосянняСокальщинаРавщина і ХолмщинаСяноччина.

Загальна площа Закерзоння становить понад 20 тис. км², на якій проживало до виселення понад 700 000 українців. Протягом жовтня 1944 — серпня 1946, за даними польських джерел, до України (тоді — УРСР у складі СРСР) буловиселено 482 тис. осіб,та бл. 160 тис. в результаті операції «Вісла». На центрально - північному Підляшші залишилося ще близько 200 тис. українців не зачеплених переселенням, бо тут була розмита їх національна свідомість, або ж їх зараховували до білорусів, як і в пізніші часи. Північне Підляшшя виселення в основному обійшли стороною, оскільки багато українців назвалися білорусами, які підпадали під депортацію.Згідно з умовами радянсько-польського договору від 16.08.1945 (незначно змінені радянсько-польським договором 1951) ці споконвічні українські землі відійшли під владу Польщі.

У 1947 польський комуністичний режим вчинив один зі своїх найкривавіших злочинів проти українського населення Закерзоння, провівши операцію «Вісла», внаслідок якої понад 160 тис. українців були насильно вивезені з батьківських земель на терени північної та західної Польщі. З антиукраїнським терором польського уряду рішуче боролося українське націоналістичне підпілля та Українська Повстанська Армія, яка вела бойові операції проти польських каральних частин у Закерзонні до кінця 1947.

 

                13.5.3. Депортація кримських татар та інших народів

Вікіпедія

Попри те, що представники кримськотатарського народу воювали в лавах Червоної Армії і навіть брали участь у партизанському русі[1], підставою для депортації стало звинувачення в співпраці з Третім Рейхом (Постанова Державного комітету оборони СРСР № ГОКО-5859 від 11 травня 1944 р.).

 

Кримських татар, що воювали в частинах Червоної Армії, після демобілізації також було піддано депортації[3][4]. Відомі винятки, коли окремих офіцерів з числа кримських татар не було вислано до місця депортації як спецпереселенців (наприклад, Амет-Хан Султан), проте їм було заборонено жити в Криму. Усього за 1945-1946 роки в місця депортації було заслано 8995 кримських татар —ветеранів війни, зокрема 524 офіцери і 1392 сержанти.[5] У 1952 році (після голоду 1945 року) тільки в Узбекистані налічувалося, за даними НКВС, 6057 учасників війни, багато з яких мали високі урядові нагороди.[6].

Попри те, що вони не жили в окупації і не могли брати участь в колабораціоністських формуваннях, депортації було піддано також кримських татар, які евакуювалися з Криму до приходу німецьких військ і встигли повернутися з евакуації за квітень-травень 1944 року. Зокрема, було депортовано всіх евакуйованих кримських татар — керівників та працівників Кримського обкому ВКП (б) (на чолі з першим секретарем) і Раднаркому КАССР. Це було пояснено тим, що на новому місці потрібні керівні працівники (з партії їх не було виключено).

Операція з депортації почалася рано вранці 18 травня 1944 року і закінчилася о 16:00 20 травня. Для її проведення було задіяно війська НКВС кількістю понад 32 тисячі осіб. Депортованим відводили від декількох хвилин до півгодини на збори, після чого їх на вантажівках транспортували до залізничних станцій. Звідти ешелони з ними відправляли до місць заслання. За спогадами очевидців, тих, хто чинив опір або не міг іти, часто розстрілювали[7][8] на місці. У дорозі засланців годували рідко і часто солоною їжею, після якої хотілося пити. У деяких ешелонах засланці отримали їжу вперше і востаннє на другому тижні шляху.[3] Померлих ховали нашвидкуруч поруч із залізничним полотном або не ховали взагалі[9][4][3].

У телеграмі НКВС на ім'я Сталіна йшлося про те, що було виселено 183 155 осіб (не враховуючи солдатів армії, яких було відправлено на спецпоселення після демобілізації 1945 року). За офіційними даними, в дорозі загинула 191 людина.[11] Останній поїзд було розвантажено 8 червня 1944. Більшу частину було виселено до Узбекистану (151 136 осіб) та прилеглі райони Казахстану (4 286 осіб) і Таджикистану, невеликі групи було відправлено в Марійську АРСР(8 597 осіб), на Урал і в Костромську область.

Значна кількість переселенців, виснажених[9][4] трьома роками життя в німецькій окупації, загинула в місцях висилки від голоду і хвороб у 1944-45 роках. Оцінки кількості загиблих в цей період дуже різняться: від 15-25%, за оцінками різних радянських офіційних органів, до 46%, за оцінками активістів кримськотатарського руху, які збирали відомості про загиблих в 1960-і роки.[9][4] Таким чином, за даними ОСП УзРСР, лише «за 6 місяців 1944, тобто з моменту прибуття в УзРСР і до кінця року померло 16 052 осіб (10,6%)»[12]. Протягом 12 років до 1956 року кримські татари мали статусспецпереселенців, що означав різні обмеження в правах, зокрема заборону на самовільний (без письмового дозволу спецкомендатури) перетин кордону спецпоселення і кримінальне покарання за його порушення. Відомі численні випадки, коли людей засуджували до багаторічних (до 25 років) термінів таборів за те, що відвідували родичів у сусідніх селищах, територія яких належала до іншого спецпоселення. [9][4][3]

На відміну від деяких інших депортованих народів, що повернулися на батьківщину в кінці 1950-х років, кримських татар було позбавлено цього права формально до 1974 року, фактично ж — до 1989. Масове повернення народу до Криму почалося лише наприкінці «перебудови» 1989 року.

Якийсь час після виселення кримських татар серед решти населення Криму були поширені панічні настрої. Багато хто боявся, що незабаром депортують і всіх інших. Особливо посилилися ці настрої після депортації в червні 1944 року кримських вірмен, болгар і греків. Деякі райони (гори і Південний берег Криму, населені до того переважно кримськими татарами) залишилися практично без населення. За повідомленням відповідального організатора ЦК ВКП (б) у Кримської області до ЦК ВКП (б), «після виселення татар, в деяких районах, особливо південних, населення майже не залишилося. У Куйбишевському районі залишилося всього населення 672 чол., Алуштинському - 2637, Судакському - 3380, Балаклавському - 2233. Аналогічне становище з населенням в Карасубазарському, Бахчисарайському, Ялтинському районах»[14].

Після депортації кримських татар в Криму двома указами від 1945 і 1948 років було перейменовано всі (за винятком БахчисараяДжанкояІшуніСаків таСудака) населені пункти, назви яких мали кримськотатарське походження (понад 80% від загальної чисельності населених пунктів Криму).

Реферат: Депортація і виселення населення Криму в роки Другої світової війни

http://www.parta.com.ua/referats

Після виселення кримських татар практика сталінських депортацій була поширена і на інші етноси Криму. У своєму повідомленні Й. Сталіну Л. Берія 29 травня 1944 р. зарахував до „антирадянських елементів” кримських болгар, вірмен і греків. Болгар і вірмен Л.Берія звинуватив у пособництві фашистам та антирадянській діяльності. Щодо греків, то їм висувалося звинувачення у тому, що вони в роки гітлерівської окупації Криму за сприяння німецької влади „займалися торгівлею і дрібною промисловістю”. Завершуючи повідомлення Л.Берія, зазначив: „НКВС вважає за доцільне здійснити виселення з території Криму усіх болгар, греків, вірмен” [3,с.89-90]. Протягом червня-липня 1944 р. з Криму депортували 12422 болгар, 15040 греків, 9621 вірмен, а також 3652 іноземнопідданих (турків, греків, іранців, італійців, румун, австрійців та ін.). Разом з ними були виселені і місцеві жителі Криму – цигани [8,с. 202].

Політика етноциду щодо депортованих етносів Криму не обмежувалася лише їх виселенням за межі етнічної території. Було здійснено комплекс антиправових заходів, спрямованих на знищення історичної пам’яті, мови, культури і самосвідомості депортованих народів. Зокрема, відбулась майже цілковита, зміна топоніміки півострова. Перейменувань зазнали 16 районів, сільради Криму, а також 1115 населених пунктів, назви яких були пов’язані із депортованими етносами. Натомість, запроваджувались нові русифіковані та радянізовані назви, які мали створити комфортні психологічні умови для доприселенців з РРФСР та УРСР. У той же час представники депортованих з Криму народів були позбавлені перспектив подальшого етнокультурного розвитку у місцях примусового розселення.

Чи не найбільшою трагедією депортованих народів у післявоєнний період була неможливість їх повернення до місць традиційного розселення. Так, згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року "Про кримінальну відповідальність за утечі з місць обов’язкового і постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу у період Вітчизняної війни" депортовані німці, кримські татари та ін. були виселені навічно, без права повернення їх до попередніх місць проживання. За самовільний виїзд (утечу) з місць обов'язкового поселення було передбачене покарання у вигляді 20 років каторжних робіт [3,с.158-159].

Таким чином, сталінський тоталітарний режим здійснив в Криму широкомасштабні етнічні чистки, які поєднували у собі депортації етносів, етнічний топонімоцид, лінгвіцид, нівеляцію культури, історичної пам’яті та самосвідомості репресованих народів. Це було типовим проявом злочинної політики етноциду, яка застосовувалася сталінською владою ще з 30-х років. Пошук "ворогів народу" серед представників етнічного населення у поєднанні з легалізацією злочинного принципу колективної відповідальності усього народу, перетворив на об’єкти сталінського етноциду більшість етносів Кримського півострова. І якщо гітлерівський режим тільки планував масштабний етноцид народів Криму шляхом депортації, то сталінська влада реалізувала його на практиці, використавши обставини військового часу. 

Прим. В.Ж. Див. художній фільм «Хайтарма».

«Хайтарма» — первый художественный фильм в истории крымскотатарского народа, фильм режиссёра Ахтема Сеитаблаева, вышедший в 2013 году. Премьера состоялась 17 мая 2013 в Симферополе, 17 мая 2014 на телеканалах «1+1» и «ТНВ-Татарстан» Википедия

Награда: Премия «Ника» за лучший фильм стран СНГ и Балтии

Жанры: Драма, Военный фильм, Исторический жанр

 

13.6. Украї́нська емігра́ція

 

Вікіпедія

Украї́нська емігра́ція — термін для визначення українського населення, яке вимушено чи добровільно з економічних, політичних або релігійних причин переселилося за межі етнічної території в іншу країну на постійне чи тривале проживання. Явище починається у другій половині — наприкінці XIX століття і продовжується по нинішній день. Феномен української еміграції та діаспори як частини світового українства є унікальним явищем культури й історії України.

Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-ті роки, у Канаду — з1891 року, до Російського Сибіру — після революції 19051907 рр. Виїздили й до АргентиниАвстралії,Нової Зеландії, на Гавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрнаперенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — і національний гніт з боку австро-угорської і російської імперій. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням — радше ніж емігрантами у країнах проживання.

Відомо, що у 1891–1901 роках зі Східної Галичини емігрували до Канади і США 78 тисяч українців. У 1901–1911 роках виїхало 224 тисяч чоловік. Таким чином, на початку XX століття лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тисячі українців.[1]

Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну РадуДиректоріюГетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили до ПольщіЧехословаччиниАвстріїРумуніїБолгаріїНімеччиниФранціїСША і Канади.

Третя хвиля еміграції викликана головним чином політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і біженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в КанадіСШАВеликобританіїАвстраліїБразиліїАргентиніФранції.

Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і уРосію виїхало близько 7—8 млн людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.

За оцінкою директора Інституту досліджень діаспори (Київ) Ігоря Винниченка на 2001 р. за межами України проживало 10—13 млн українців.

Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частина нації, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави.

Зорганізована українська діаспора в США сприяє українським емігрантам четвертої хвилі в пошуку роботи, житла, налагодженню бізнесових контактів тощо. З цією ціллю створено сайт оголошень української діаспори в США: www.ukrdiaspora.com — головною метою якого є підтримування зв'язків як і між самими емігрантами, так із Батьківщиною.

 

13.7. Чисельність населення України

 

Упродовж XX століття на українських землях можна виділити чотири періоди великих втрат населення. Причинами перших трьох були війни й злочинні акції тоталітарного режиму, а останнього, що спостерігається і зараз,- особливості соціально-економічних умов життя населення. Перші масштабні втрати чисельності населення (загалом 9 000 000 осіб) припадають на період Першої світової та громадянської воєн, російської інтервенції в 1918-1921 роках, а також штучного голодомору в 1921-1922рр. (понад 1 000 000 осіб).

Другий період, катастрофічний для українського народу, - це кінець 20-х - початок 30-х років. У 1929 році 1 300 000 селян були визнані куркулями й примусово вивезені (депортовані) на північ і схід Росії та Казахстану. Тоді ж почалася масове фізичне винищення української інтелігенції на східноукраїнських землях. Однак найжахливіша за своїм масштабом і жорстокістю злочинна акція більшовицького режиму була здійснена у 1932-1933 роках, коли в українських селян відібрали всі запаси продовольства. Жителі сіл у пошуках їжі йшли до міст, харчувалися корінням рослин, корою дерев. З настанням зими вони почали масово вмирати, часто цілими селами. На кордонах радянської України стояли посилені загони міліції й війська, які не давали можливості приреченим на голодну смерть українським селянам їх перетнути. Жертвами цього голодомору стали від 7 500 000 до 10 000 000 осіб. Точних даних немає, оскільки матеріали перепису населення 1937 року були знищені.

Ще один період, на який випали значні втрати чисельності населення - це Друга світова війна й перші повоєнні роки. Від 5 000 000 до 7 000 000 військового й цивільного населення загинуло у війні, 2 200 000 мешканців Україні було вивезено на роботу в Німеччину. Крім того, із західноукраїнських земель близько 800 000 осіб було депортовано в 1939-1941 рр. та понад 200 000 - у 1944-1951 рр. Ще близько 400 000 знищено в тюрмах, заморено голодом 1946 р.

Лише в 1959 р. чисельність населення України досягла рівня 1941 р. Далі вона поступово зростала до 1993 р. З 1993 р. чисельність населення України зменшується.

 

Див.  додаток за списком А: Перепис 1931 року. У 1931 році українців було більше, ніж росіян. За шість років зникло 55 мільйонів

 

 

 

 

 

13.8. Етнодемографічні зміни

 

Вікіпедія

Незважаючи на територіальні придбання (Закарпаття, Крим), чисельність українського населення вийшла на рівень 1941 р. тільки у 1960-му — 42 млн. чол. За переписом 1979 р. , загальна кількість населення республіки становила 49,6 млн. чол. Демографії вважають такий приріст недостатнім.

Уповільнення темпів приросту населення України мало багато причин, передусім соціально-економічних. Сплеск урбанізації і викликані нею міграційні процеси призвели до відтоку молоді з села — до цього часу головного джерела відтворення людських ресурсів Народжуваність на селі зменшилась, і 1979 р. середній розмір сільської родини дорівнював міському показникові — 3 особи на родину. У містах зменшення народжуваності було викликано несприятливими соціально-побутовими факторами високою зайнятістю жінок у суспільному виробництві (дев'ять з десяти жінок працювали), незадовільним рівнем системи охорони дитинства, житловими умовами, поступовим зростанням дитячої смертності тощо.

Природний приріст населення в Україні зменшився з 13,6 на тисячу чол. у 1960 р. до 3,4 на тисячу чол. у 1980 р.

Зменшення народжуваності супроводжувалось поступовим підвищенням показників смертності населення. Середній показник її 1960 р. становив 6,9 чол. на кожну тисячу мешканців, а в 1980 р. — 11,4. За рівнем смертності Україна займала третє місце серед республік СРСР. Серйозне збільшення цього показника пояснюється, крім іншого, загальним старінням населення (внаслідок зменшення народжуваності), зростанням дитячої смертності, постійним погіршенням системи охорони здоров'я, негативними змінами в екологи, зростанням алкоголізму серед чоловіків і жінок тощо. Відповідно зменшувалась середня тривалість життя 3 кінця 70-х до середини 80-х рр. цей показник упав з 70 до 68 років.

Ці тривожні процеси супроводжувалися зміна ми національного складу населення на користь росіян і російськомовного населення. За переписом 1959 р. , українці становили 76,8% населення республіки (32,2 млн. чол. ), росіяни — 16,9% (7,1 млн. ). У 1979 р. українців було відповідно 73,6% (36,5 млн. ), росіян — 21,1% (10,5 млн. чол. ). Ці зміни були викликані перш за все міграцією населення «Обмін кадрами», всесоюзні ударні будови, освоєння нафтових родовищ Сибіру викликали відтік українців за межі республіки. Тільки у 1970—1979 рр. українське населення Сибіру і Далекого Сходу зросло на 22%. Натомість у той же період відбувався досить інтенсивний приплив росіян в Україну, яка, між іншим, була цілком достатньо забезпечена трудовими ресурсами, йшлося тільки про те, щоб використовувати їх ефективно. За підрахунками демографів, протягом 1959— 1979 рр. імміграція росіян в Україну становила від 1,5 до 2 млн. чол.

Ще одним джерелом збільшення росіян і російськомовних у складі населення республіки була русифікація. Один з найголовніших компонентів національної свідомості — мова — досить швидко усувався зі сфери соціально-культурних взаємин. У результаті якщо в 1959 р. 93,5% українців назвали рідною мовою українську, то у 1979 р. цей показник зменшився до 89,1%. Найбільше русифікованих українців зосереджувалося в південно-східних регіонах республіки. В Україні існували такі соціально-культурні й політичні умови, за яких національна меншість фактично асимілювала більшість.

Етнодемографічні зміни у республіці віддзеркалювали процеси що набирали силу в соціально-економічній, політико — ідеологічній та культурній сферах і багато в чому були їх наслідками. Кризові процеси у згаданих сферах призводили і до наростання кризових явищ в житті нації як такої, занепаду національної ідентичності, розмивання і декультуризації українського етносу.

На початку 80-х рр радянське суспільство дедалі глибше втягувалося в тотальну соціально-економічну політичну та ідеологічну кризу. Деградування «верхів» і розвал державної ідеології були настільки очевидними, що навіть серед вищих ешелонів партійно-державного керівництва формувалися ревізіоністсько-реформаторські сили. У «низах» наростало невдоволення, зневіра й байдужість. Судомні спроби системи утримати хоча б поверхову стабільність зводилися або до суто адміністративних заходів (за часів Ю. Андропова), або до ідеологічних чаклувань і популістських загравань (за часів К Черненка). В Україні ці процеси набували ще й суто провінційного забарвлення й укорінювалися глибше, ніж у центрі. Тому, коли в Москві почалися більш радикальні спроби вдосконалити радянську систему, названі «перебудовою», Україна була серед останніх, хто втягнувся у ці процеси. А втім, і для неї приходили нові часи, починалася нова епоха.

 

13.9. Демографічні виклики для України та Європи

(http://www.svoboda.org.ua/15 листопада 2013)

За дослідженнями вчених, щоби нація прожила більше 25 років потрібно, аби коефіцієнт народжуваності дорівнював 2,11 дітей на сім'ю. Якщо він менший, то нація загине. За всю історію жодна нація не відновилася при коефіцієнті народжуваності 1,9 дітей на сім'ю. А відновитися при коефіцієнті 1,3 неможливо взагалі. Тому що для відновлення знадобиться 80-100 років.

Ісламська іміграція і європейські реалії: 2007 року коефіцієнт народжуваності у Франції був 1,8 дітей на сім'ю, в Англії – 1,6, в Німеччині – 1,3, в Італії – 1,2. В 31 країні Європи коефіцієнт народжуваності дітей на сім'ю дорівнює 1,38. Якщо ситуація не зміниться, то за декілька десятків років Європа, яку ми знаємо, перестане існувати. Однак, кількість населення в Європі не зменшується. Чому? Іміграція!

З 1990 року приріст населення в Європі на 90% відбувається за рахунок мусульманської іміграції. Наприклад, у Франції коефіцієнт народжуваності французької сім'ї становив 1,8 дітей на сім'ю, а мусульманської сім'ї у Франції – 8,1. 30% дітей до 20 років – це мусульмани! 2027 року кожний 5-й француз буде мусульманином. І всього за 39 років Франція стане мусульманською державою.

Ще факти. Сьогодні в Голландії 50% дітей до 20 років є мусульманами. В Росії більше 23 мільйонів населення – мусульмани. Кожний п'ятий росіян є мусульманином. 40% російської армії буде формуватися із мусульман всього за декілька років. Не складно підрахувати, що до 2025 року в країнах Європи кожну третю дитину буде народжено в мусульманських сім'ях. Це всього за 12 років!

Влада Німеччини вже офіційно заявляла, що спад новонароджених не зупинити. За таких обставин 2050 року Німеччина буде ісламською країною.

Свого часу Муамар Кадаффі заявляв, що мусульмани захоплять Європу без зброї, без війни: "Нам не потрібні терористи, не потрібні смертники. Всього лише за декілька десятків років 50 з лишнім мільйонів мусульман, які живуть зараз у Європі, перетворять Євразійський континент на мусульманський. Іслам – це релігія, яка найшвидше розповсюджується в світі".

Демографічна динаміка українців. До 60-70 років ХІХ століття українські землі характеризувалися традиційним типом народжуваності, яка була надзвичайно високою. 1857-63 років вона становила приблизно 5 дітей на одну сім'ю. (Водночас народжуваність у європейських державах була значно меншою: коефіцієнт становив від 4 до 2,7). Найбільшою народжуваність була в лівобережних та степових губерніях: від 5 до 5,5 дітей на одну сім'ю. Дещо меншою – 4,5-4,7, вона була в правобережних губерніях. У результаті з 1869 по 1913 рік кількість народжених українців збільшилася більше ніж удвічі.

Перша світова війна, окупація московсько-комуністичною владою України призвела до катастрофічного зниження народжуваності, яка 1919 року зменшилася на третину порівняно з 1913 роком. Довоєнний рівень народжуваності відновився 1925 року, але голодомори, терор, депортації українського населення знову привели до великого спаду. 1958 року сумарний коефіцієнт народжених у совєцькій Україні складав 2,3 і був одним із найнижчих у СССР. До 1990 року він знизився до 1,84.

У роки незалежності негативні тенденції у демографічній царині України погіршилися. Нині найвищий коефіцієнт народжуваності спостерігається у сільського населення Рівненської області – 2,5 дітей на одну сім'ю, Волинській області – 2,2, Одеській області – 2,0. Найнижчий рівень народжуваності (1,2) характерний для міського населення Луганської, Сумської, Харківської, Полтавської, Черкаської, Чернігівської областей.

Теперішній стан народжуваності в Україні є критичним і становить 1,53. Якщо спиратися на дослідження вчених, то за умови падіння коефіцієнту народжуваності нижче 1,3 дітей на одну сім'ю, нація опиниться на межі загибелі.

Соціально-економічна ситуація в нашій країні така, що не сприяє високому і навіть достатньому рівню народжуваності. І десятки тисяч гривень при народженні дитини не змінюють ситуації. Ця сума витрачається за рік-два, а потім діти стають на повне батьківське забезпечення. Держава не гарантує безкоштовного лікування. Так само дошкільні заклади, школи, а тим паче вищі навчальні заклади, не є безоплатними. Негативно на демографічну ситуацію впливає також безробіття, низький рівень життя, збільшений пенсійний вік та трудовий стаж. Ще більша проблема – недоступність житла для молоді.

Катастрофічне зниження народжуваності громадян України окупаційна влада приховує. Затягуванням перепису населення, скасуванням графи в паспорті про національність, оптимізацією дошкільних та навчальних закладів, лікарень. Це все кроки, які призводять до скорочення кількості населення і не дають впевненості в завтрашньому дні. Всі ці кроки українці можуть розцінювати як злочин проти Нації.

Влада через ЗМІ закликає українців поводитися толерантно з мігрантами. Вона вигукує гучні слова про нацизм, фашизм, шовінізм. Розповідає про багатонаціональність України, хоча правда є іншою: 78% населення України – українці, 17% – росіяни, і лише 5% – інші нації! Закони, які діють на теренах України, більше захищають мігрантів, аніж корінне населення.

За роки незалежності кількість населення України зменшилася майже на 7 мільйонів. Ще кілька мільйонів українців перебуває за кордоном. Як ви гадаєте, ким замінять українську націю на нашій землі? Китайцями, які стоять на старті, щоби заполонити наші родючі землі, чи мусульманами, релігія яких найшвидше шириться світом.

Зрозуміло одне: за декілька десятків років світ, у якому ми живемо, буде зовсім не таким, як зараз. А це – нові загрози та виклики. І виправити демографічну ситуацію в Україні можуть лише політики, які дбатимуть про українську націю (Леонід Богдан, Голова Шацької районної організації ВО "Свобода").

 

 

Розділ 14. Антибільшовистський рух в Росії

 

16.1. «Білий» рух 

Вікіпедія

«Білий» рух — рух російських патріотів за визволення Росії від більшовизму й відновлення російської державності в період громадянської війни 1917—1920 pp. Виник у листопаді 1917 р. на півдні Росії як добровольчий рух на чолі з генералами М. Алексєєвим і Л. Корніловим. Днем заснування Добровольчої армії вважається 2(15).12.1917 p., коли було оприлюднено звернення із закликом «врятувати Батьківщину». 14(27).02.1918 р. Добровольча армія, очолювана командувачем генералом Л. Корніловим, вирушила в 1й Кубанський похід (після загибелі Корнілова 31.03.1918 р. командувачем став генерал А. Денікін). Наприк. грудня 1918 р. було створено Збройні сили півдня Росії (ЗСПР) на чолі з головнокомандувачем генералом А. Денікіним.

У січні 1919 р. до ЗСПР входили: Кавказька добровольча армія генерала П.Врангеля, КримськоАзовська добровольча армія генерала О. Боровського і Донська армія генерала В. Сидоріна (у подальшому ці армії були переформовані). В березні 1920 р. головнокомандувачем ЗСПР (з 28.04.1920 р. «Російська армія») став генерал П. Врангель. Після поразки в Криму російська армія продовжувала формально існувати, перебуваючи на території Болгарії та Королівства сербів, хорватів і словенців. Боротьба білих армій з більшовиками велася й на інших фронтах: на сході Росії — з листопада 1918р. до лютого 1920р. на чолі з адміралом О. Колчаком, на півночі — з серпня 1918 р. до лютого 1920 р. на чолі з генералом Є. Міллером, на заході — з жовтня 1918 р. до кінця 1919 р. на чолі з генералом М. Юденичем.

Поразка «Білого» руху у громадянській війні дала змогу більшовикам остаточно утвердити комуністичний тоталітарний режим на більшій частині колишньої Російської імперії. У 1924 р. в Парижі з колишніх кадрів білогвардійських армій було створено Російський загальновійськовий союз (РЗВС), який вважав себе продовжувачем «білої справи». РЗВС очолювали: П. Врангель (1924—1928 pp.), О. Кутєпов (1928— 1930 pp.), Є. Міллер (1930— 1937 pp.), О. Архангельський (1937—формально до 1957 р.), О. фон Лампе (1957—1967 рр.).

 

            14.2. Колабораціонізм під час Другої світової війни

 

Комітет визволення народів Росії (рос. Комитет освобождения народов России) (КОНР) — політичний комітет, що формально об'єднав національні, головне російські, антибільшовистські організації, які діяли до і під час Другої світової війни на окупованій Німеччиною території Європи.

Політична платформа — «Маніфест Визвольного руху народів Росії» (Празький маніфест), проголошений уПразі 14 листопада 1944 року. Цей день вважається датою заснування Комітету.

Політичним керівним органом КОНР стала Презідія КОНР у складі генерал-лейтенанта А. А. Власова, генерал-майорів Ф. И. Трухіна и В. Ф. Малишкина, генерал-майора професора Д. Е. Закутного, генерал-лейтенантів Г.Н. Жиленкова і Е. І. Балабіна, професорів Ф. П. Богатирчука (представляв Українську національну раду), Н. Н. Будзиловича (представляв Білоруську національну раду) і З. М. Руднева.

Очолив Президію Комітету генерал-лейтенант Червоної армії А. А. Власов.

За умовами того часу співпрацював із керівництвом Німеччини.

Більшість членів КОНР після закінчення війни були репатрійовані до СРСР і страчені.

 

Сторінки в категорії «Російський колабораціонізм»:

Показано 12 сторінок цієї категорії (із 12).

Б

В

К

Комітет визволення народів Росії  

Л

П

Р

Російська визвольна армія

Ш

 

 

Сторінки в категорії «Російські колабораціоністські формування в Другій світовій війні»

 

Показано 8 сторінок цієї категорії (із 8).

1

15-й козачий кавалерійський корпус СС       

2

3

Б

Бойовий союз російських націоналістів

Д

Р

 

 

 

14.3. Протестний рух в Росії (2011-2013 рр.)

                Анастасія Руденко - 26.02.2014 mskod.com/protestniy-ruh-v-rosiyi-2011-2013

«Болотна справа» стала симптоматичною для Росії. Вона розпочалася з розгону поліцією акції протесту 6 травня 2012 року, арештом більш ніж 400 осіб, та завершилася вироком 24 лютого 2014 року, за яким різним фігурантам дісталося по-різному – від домашнього арешту до 4 років ув’язнення.

Метою цієї статті є згадати та проаналізуватиза класичними індикаторамиросійські протести, що вилилися у так звану «Болотну площу», але не переросли у революцію.

Хронологічні межі. Протестний рухв Росії тривав з грудня 2011 до липня 2013.

Почався після виборів до Державної думи VI скликання 4 грудня 2011 року. Особливого розмаху протест досяг навесні 2012 у зв’язку з проведенням 4 березня 2012 президентських виборів, на яких В.В. Путін офіційно переміг у першому турі. Фінальними «акордами» вважаються масові акції за звільнення з під-охорони «болотних в’язнів» в червні-липні 2013.

Виступи носили відкрито антипутінську і антиурядову спрямованість.

Керівник країни (диктатор): прихід до влади, скільки років при владі31 грудня 1999 у зв’язку з достроковим відходом Єльцина у відставку В.В.Путін стає виконуючим обов’язки президента Російської Федерації. О 12 годині дня, екстрено перервавши ефір, телеканали транслювали новорічне звернення Єльцина, в якому він повідомив про свою відставку і призначення наступника. З 26 березня 2000 В. Путін став обраним президентом Росії, вступив на посаду 7 травня 2000. В.В. Путін є президентом Російської Федерації у сукупності 9 років (2000-2008), у 2012 році вибраний на третій строк, набравши 63,6 %.Фактично знаходиться на чолі держави і керує державними процесами 14-тий рік.У 2008-2012, на наступний день після інавгурації Д.Медведєва,був назначений головою уряду РФ, бо згідно Конституції РФ одна і та ж сама особа не може обіймати посаду Президента Російської Федерації більше двох термінів поспіль. Партія «Єдина Росія» з 2003 року впевнено формує парламентську більшість, з 2007 – конституційну більшість. З 2004 року мерів найбільших міст і губернаторів регіонів почали призначати з Кремля.

Чи мав протестний рух конкретного лідера? Лідера-організацію? Протестний рух в Росії не мав конкретного лідера, інституціоналізації і політичної програми. Серед ораторів, які вербалізували суспільні настрої, можна виокремити декілька груп:

А) Опозиційні політики (Борис Нємцов, Володимир Рижков, Гаррі Каспаров, Михайло Касьянов, Григорій Явлінський, Сергій Удальцов, Геннадій і Дмитро Гудкови, Ілля Пономарьов, Віра Кічанова т. інш.)

Б) Громадські активісти (Олексій Навальний, Євгенія Чірікова, Єлизавета Глінка, Тетяна Лазарева т.інш.)

В) журналісти(Сергій Пархоменко, Леонід Парфьонов, Ольга Романова т.інш.)

Г) представники творчих професій: поети, письменники, музиканти (Юрій Шевчук, Борис Акунін, Дмитро Биков, Артемій Троїцький т.інш.)

Що дуже цікаво, згідно з опитуванням Левади-центр, на питання «кому з переліку громадських діячів/лідерів опозиції ви більше всього довіряєте?» Олексій Навальний отримав 36%, за ним не відстає Борис Акунін з 35% і Юрій Шевчук 34%, що свідчить про домінування світоглядного чинника над політичною необхідністю змін у протестувальників.

Основні лінії розколу в суспільстві (портрет протестувальника). Протестувальники відрізнялися від більшості російського населення: за своєю активністю (вже тому, що вийшли на мітинг), за високим рівнем освіти (62% заявили, що мають вищу освіту, ще 8% — дві та більше вищих освіти, 13% — незакінчене вище), рівню включення у різноманітні комунікативні мережі (56% узнали про мітинг з Інтернет-видань і інформаційних порталів, 33% — з інших джерел Інтернету). Ті, хто вийшов на вулиці, відрізняється рівнем добробуту, достатньо високим матеріальним становищем і політичними уподобаннями (демократи 38%, ліберали 31%, у той час як консерваторами себе назвали лише 3%). Останнє виражається не лише у підтримці різних партій і політиків, але і в різному розумінні влади. Для одних (більшості) репресивний характер влади є нехай вимушеною, але прийнятною формою існування, більше того, лише така влада здатна навести порядок, забезпечити прожитковий мінімум (у відповідності зі скромними запитами), який потрібен для виживання. Інші (протестувальники) знайшли в собі сили організовано і публічно заявити про своє неприйняття авторитарного російського режиму.

Крім того, масова протестна активність має чітко окреслену географію: лише великі міста з високим рівнем життя та високою густотою населення («головні театри» — Москва та Санкт-Петербург)

Протестний рух в Росії в 2011-2013 рр. назвали «революцією ситих» — невдоволення виражали люди переважно інтелектуальної праці, «креативний клас», «яппі» тощо, об’єднані спільним неприйняттям ситуації. Активний сегмент протестного руху складали люди віком від 18 до 28, пік припадає на 22-25 роки.

Всеросійський центр вивчення громадської думки склав портрет мітингувальника 4 лютого на Болотній площі — це молодий чоловік з вищою освітою і середнім або високим достатком.

Сторони конфлікту. Владна партія «Єдина Росія» і «пропутінська» пасивна більшістьVSосвічений урбанізований «середній клас», який висуває запит на громадянські та політичні права.

Найбільш активними організаторами акцій були екологи, ОДР «Солідарність», партія «Яблуко», об’єднання прихильників соціалістичного розвитку «Лівий фронт», незареєстрована російська політична партія «Інша Росія». Саме цей ряд організацій разом з незалежними публічними фігурами (Борис Акунін, Сергій Пархоменко, Володимир Рижков, Олексій Навальний, Леонід Парфьонов тощо) стає організаційним ядром масових грудневих акцій і руху «Громадянська дія», створеного в січні 2012 р.

Інфраструктура протесту складала 3 напрями протестних дій, що розвивалися паралельно, взаємодоповнювали і циркулювали один в одного: політичний протест (мітинги, ходи, пікети);нові форми громадської взаємодії (білі кільця, прогулянки з символікою білих стрічок, «бродячі табори» і «Окупай Абай»); спостереження на виборах як самостійний масовий рух, який об’єднав, за різними оцінками, від 25 до 30 тисяч людей по всій країні.

Приводи для початку стали вибори до Державної думи VI скликання 4 грудня 2011 року і їхня «наперед визначеність». Перші масові протести почалися у вечір того ж дня, після закриття виборчих дільниць у Москві та Санкт-Петербурзі. Представник руху «Русские» Олександр Бєлов оголосив про початок кампанії «Путін, йди!», але його акція протесту була розігнана ОМОНом. Багатотисячний мітинг пройшов у Москві 5 грудня 2011 року на Чистопрудному бульварі під гаслами «Вибори — фарс!», «Повернемо країні вибір!», «Повернемо народу владу!»

За рахунок поширення інформації в LiveJournal , Twitter і Facebook , зібрала за різними оцінками від 2 до 10 тисяч учасників.

Роль і підтримка зовнішніх сил14 грудня 2011 Європейський парламент прийняв резолюцію , в якій закликав російську владу організувати нові «вільні і справедливі» вибори депутатів і провести «негайне і повне» розслідування всіх повідомлень про порушення. У резолюції наголошується, що існуюча в Росії процедура реєстрації нових партій серйозно порушає права на свободу об’єднань, політичну конкуренцію та плюралізм. Європарламент закликав Росію провести «нові вільні і справедливі вибори після реєстрації всіх опозиційних партій». «Депутати Європарламенту вітають демонстрації в Росії , як вираження прагнення російського народу до більшої демократії та засуджують придушення поліцією мирних демонстрацій».

Закон про мітинги, який підняв штрафи за проведення несанкціонованих акцій протесту та створив перешкоди в узгодженні їх проведення, а також поправки, внесені до закону про некомерційні організації, в жовтні 2012 р. були засуджені Парламентською асамблеєю Ради Європи.

ЖертвиВсі акції мали мирний характер, але, всупереч цьому факту, багато людей було затримано за «порушення суспільного спокою». За 9 місяців 2011 року, згідно з даними Московської Гельсінкської групи, в Росії було зафіксовано 702 публічні акції, в яких брало участь 97043 чоловік. Під час публічних акцій були затримані 1417 громадян. Уряд послідовно взявся за переслідування своїх політичних противників – учасників і організаторів акцій протесту (судові процеси над учасниками протестних акцій 6 травня, дівчатами з групи PussyRiot, Олексієм Навальним, Таісією Осиповою, позбавлення депутатського мандата Геннадія Гудкова, відставка керівництва і зміна формату декількох незалежних ЗМІ тощо). За вимогою уряду 1 листопада 2012 року Росію залишило американське агентство USAID, яке підтримувало багато некомерційних організацій в країні.

Чим закінчилось? Необхідно констатувати, що, не дивлячись на небачений за останні 20 років масштаб протестних дій, вони не призвели до зміни влади і не запустили політичну реформу.

Багато хто не вірив в серйозний революційний потенціал російських протестів і можливість сутнісних змін, впевнені в бутафорії протестів або відсутності майбутнього для них через монополізм і силу правлячої еліти, міцність владної вертикалі, відсутність альтернативи у вигляді серйозної опозиції або політичних конкурентів.

Після початкового ступору до лютого 2011 влада змогла організувати співставні за масштабом акції на свою підтримку. Уряд взяв курс на посилення жорсткості законодавства і  «закручування гайок» (у сфері ЗМІ, регулювання Інтернету і електронних платежів; закони про наклеп, діяльність НКО, проведення мітингів, дій добровольців і незалежних спостерігачів; закони про образу почуттів віруючих, пропаганду гомосексуалізму тощо). Обіцяні реформи багато в чому обернулися імітацією. Прослідковується наступна логіка поведінки сторін: розгубленість – перехват ініціативи – закручування гайок.

Мітинги і реакція влади призвела не до реформування системи, а до її подальшої консервації, що загрожує новими і новими проявами суспільного невдоволення.

Замість висновку. Протестний рух в Росії (2011-2013 рр.) мав своєю динамікою масової активності синусоїду: періоди затишшя і втрати інтересу чергувалися з епізодичними, але масовими політичними своєї незгоди з результатами виборів сигналізує про необхідність приведення політичних інститутів у відповідність до нових соціальних умов заради збереження стабільності політичної системи в цілому. По суті, влада обрала найбезпечніший для себе шлях реакції і «закручування гайок», не захотівши сприйняти рух протесту як класичний модернізацій ний виклик, з яким необхідно рахуватися, або країну очікує хаос та стагнація.

 

 

Розділ 15. Територія України

 

15.1. Карта Малоросії і Новоросії Ф.Павленкова 1898 року

 

Махровий русифікатор царський енциклопедист Павленков Ф. в Энциклопедическом словаре (СПб: изд-во Ф. Павленкова, 1899. – 2884 с. ) на стор.1211-1214 стверджує, що «Малороссия – населенная малорусским племенем (Хохлы) часть России, ныне состоящая из губерний Киевской, Полтавской, Черниговской и отчасти Харьковской и Херсонской». Досить дивне звуження етнічних земель українського народу, якого цар вважав якимось «племенем» або «местным русским населением»!

Проте на карті «Малороссия и Новороссия» (с. 1213) до зазначеної частини Росії ним також віднесені губернії: Могилевская, Минская, Гродненская, Люблинская, Волынская, Подольская, Бесарабская, Таврическая, Воронежская, Тамбовская, Тульская, Орловская, Кубанская область и Земля Войска Донского...

 

15.2. Сенсаційне відкриття: мапа України 1918 року

 

Львів – Фонди Львівського історичного музею поповнилися оригінальною картою України 1918 року. А передала її музею приватна особа, яка випадково придбала унікальну мапу ще в радянський час.Науковці наголошують, що це відкриття в українській картографії. Адже донині була відома лише карта українських земель Івана Величка 1896 року. На мапу 1918-го, яку видано в Австрії, вперше нанесли державні кордони України.

На мапі написано – «Карта України 1918 року». На ній нанесені кордони УНР станом на жовтень 1918 року. Тоді до української держави належали території Придністров’я, частина Білорусі –Берестейщина, Гомельщина (територія України простягалась углиб Білорусі на 80-150 кілометрів), а також східна Слобожанщина (сучасна Курська і Воронежська області – клин простягався на 250 кілометрів). 

«Без сумніву до складу України тоді входив Крим. Ця карта призначена для того, щоб сучасники, на підставі документу, а це є карта-документ, яка видана у Відні відомою фірмою, могли побачити якою була Україна у 1918 році, як ці кордони змінилися», – говорить голова благодійного фонду «Україна-Русь» Ростислав Новоженець.

Мапа стала сенсацією для істориків

Про карту України 1918 року не було нічого відомо. Для історика Івана Сварника – це сенсаційний оригінальний документ, бо це перша мапа України як держави, на ній вперше були нанесені державні кордони. Для багатьох українців, які мешкали у 1918 році, ця карта відігравала велику роль, каже науковець. Бо було усвідомлення території, яку охоплювала незалежна Українська держава і розуміння, від кого її потрібно охороняти.

«Карта, у першу чергу, є фіксацією стану свідомості населення того моменту, коли вона надрукована, стану національного усвідомлення держави. Я припускав, що така мапа має бути. Бо відомо, що віденське видавництво «Фрейтг і Берндт» публіковало впродовж усіх років Першої Світової війни карти теренів бойових дій», – каже історик. 

Вчені говорять, що це - відкриття в українській картографії. Адже до цього часу була відома тільки карта українських земель Івана Величка 1896 року. На карту 1918-го, видану в Австрії, вперше нанесли державні кордони України, які були визнані Росією в ході мирного договору з Україною від 1918 року.

На карті написано - «Карта України 1918 року». На ній нанесені кордони УНР станом на жовтень 1918 року. Тоді українській державі належала до сих пір окупована Росією Східна Слобожанщина (сучасна Курська і Воронежська області - клин простягався на 250 кілометрів) і, природно, Крим.

«Без сумніву, до складу України тоді входив Крим. Ця карта призначена для того, щоб сучасники, на підставі документа, а це є карта-документ, яка видана у Відні відомою фірмою, могли побачити якою була Україна в 1918 році, як ці кордони змінилися », - розповів голова благодійного фонду« Україно- Русь »Ростислав Новоженець.

Історик Іван Сварник вважає цю карту «сенсаційним оригінальним документом", тому що це перша карта України як держави, на ній вперше були нанесені державні кордони.

Карти України 1918 року цілеспрямовано нищили у радянський час * і за її зберігання можна було отримати до 10 років ув'язнення.

Унікальну карту чоловік купив на базарі в Івано-Франківську

Мапи України 1918 року цілеспрямовано нищили у радянський час і за її зберігання можна було отримати до 10 років ув’язнення. Львів’янин Михайло Гаврилів придбав карту випадково на базарі в Івано-Франківську в середині 80-х минулого століття. Мапа була знищена, але чоловік розумів, що вона цінна і поклав її серед книг. Згадав про неї три роки тому, коли випадково карта потрапила на очі. Чоловік зауважив, що він задоволений, що оригінал потрапив у музей, бо має бути доступний для всіх. А він отримав одну з трьох копій карти. 

У науковців немає сумнівів щодо автентичності мапи 1918 року. Під час передачі оригіналу в історичний музей зазначалося, що ніхто ні до кого не має територіальних претензій. Але карта є цікавою для українців, які повинні знати свою історію і які землі колись належали Україні, що там донині живуть українці і ними потрібно опікуватись.

 

15.3. Карта українських земель Івана Величка 1896 року

 

 У 1892 р. товариство "Просвіта" доручило розробити карту Григорієві Величку. Вже у грудні цього ж 1892 р. на засіданнях товариства "Просвіта" обговорювалася справа видання карти Величком, однак ця мапа під назвою "Народописна карта українсько-руського народу" вийшла тільки у 1896р.. Карту виконав літограф Андрій Андрейчин (псевд. також – Русин) зі Львова. Наклад – 2000 примірників.

На "Народописній карті... " виділено 19 народів. Українці названі "українці русини". Показані сусіди – румуни, мадяри, словаки, поляки, білоруси, росіяни, а також черкеси і татари. Виділені дисперсно-діаспорні народи – болгари, німці, вірмени, греки, жиди, а також народи, розселені на південний схід від українців, – калмики, ногайці, кабардинці, чеченці, киргизи (казахи, – І. P.).  У межах Російської імперії показані межі між губерніями.

Maпy доповнюють чотири карти-врізки:

  • "Гіпсометрична карта малоруських земель";
  • "Осади малоруські в губернії самарській і оренбурзькій";
  • "Осади малоруські в Угорщині полудневій";
  • "Край приамурський".

Своїми картами-врізками "Осади малоруські в губернії самарській і оренбурзькій" та "Край приамурський" Г. Величко, чи не вперше, виділив два великі регіони українського колонізаційного освоєння в північно-східній Євразії, відомі пізніше відповідно під назвою "Сірий Клин" і "Зелений Клин".

Мірило карти – 1:1680000. Такий незвичний масштаб пояснюється тим, що, очевидно, Величко використав російські топографічні карти, розмірність яких була у верстах. Це мірило відповідає 40-верстовому російському масштабу.

Через рік Г. Величко видає зменшений варіант мапи, під назвою "Мала народописна карта українсько-руського народу". Вона була поміщена в календарі "Просвіти" за 1897 р. і вийшла накладом 10000 примірників. Літограф карти той же – А. Андрейчин, однак якість її значно краща (особливо кольорове вирішення). Ця карта, з огляду на її великий наклад, відіграла ще більше значення для усвідомлення українцями своєї геокультурної ідентичності та формування української політичної нації.

Григорій Величко є автором першої географії України. Її він розглядав у межах тодішньої української суцільної етнічної території (УСЕТ). На жаль, ця праця через негативну рецензію Степана Рудницького залишилася незавершеною. Видруковано тільки два аркуші цього твору.

"Географія України-Руси" має два розділи з такими назвами: "Введенє (Вступ) " та "І. Частина" (незавершена). У "Вступі" виділено чотири частини: "Границі української території"; "Географічне положення"; "Поверхня" та "Геологічна минувшина українських земель". Границі української території визначаються так: Шляхтова (на крайньому заході), р. Нарва (на півночі), р. Елань (на сході), Прекоп (на півдні). Поверхня (площа) України-Руси складає 855 227 кв. км. Другий розділ "І. Частина" розпочинається характеристикою орографії.

На просторі українських земель виділяються такі орографічні одиниці: А. Гори; Б. Доли.

Гори поділяються на Карпати (Західні, Східні та Семигородські), Яйлу (Кримські гори) та Кавказ.

Доли складаються з одинадцяти морфологічних одиниць:

  • Прикарпатська долина;
  • Прикарпатська височина;
  • Прип'ятсько-Дніпровська низовина;
  • Центральна височина;
  • Таврійська низовина;
  • Приазовська низовина;
  • Донецька височина;
  • Донська низовина;
  • Надволжанська височина;
  • Долина Волги;
  • Прикаспійська низовина.

 

На початку вступу Величко висловлює таке геокультурне зауваження, що границя УСЕТ: "... не держить ся зовсім природних меж, а проходить крутими лініями крізь гори, долини, ріки, багна і степи". Далі він, чи не вперше в українській географії, детально характеризує межу УСЕТ. Починає від Шляхтової на заході і послідовно описує українсько-польську, українсько-білоруську та українсько-російську границю. Після цього, на думку вченого, границя проходить по Чорному морю. Керченській протоці, Азовському морю, Перекопі і знову по Чорному морі, залишаючи, таким чином, за межами УСЕТ Крим. Далі слідує українсько-румунська (українсько-молдовська окремо не виділяється), українсько-угорська та українсько-словацька границя, як закінчується у тій же Шляхтовій.

На прикладі українсько-словацької границі Г. Величко більше ніж сто років тому приходить до важливого геокультурного висновку про те, що русини (українці) пословачуються і часто тільки греко-католицький обряд вказує на українське походження мешканців.

Вчений застосовує цікаві геокультурні варіанти назв орографічних об'єктів України. Наприклад, Кримські гори він називає Яйлою, Подільську височину – Прикарпатською височиною, а Середньоруську височину – Центральною височиною.

У великій і фундаментальній статті "Географічні умови розвитку міст на Україні" (Харків, 1930 p.) Величко детально характеризує передумови виникнення і розвитку міських поселень у світі та в Україні. Аналізуючи світовий досвід, вчений серед іншого виділяє і такий геокультурний феномен, як схильність мешканців окремих народів до життя у містах. На його думку, цією прикметою виділяються особливо англійці, де б вони не жили. Багато великих міст є, наприклад, не тільки у самій Великій Британії, але і серед населення англійського походження в Америці та Австралії.

За географічними умовами розвитку міст Г. Величко диференціює Україну на три райони:

  • Полісся,
  • Лісостеп,
  • Степ.

 

Характеризуючи, наприклад, Полісся вчений приходить до важливого геокультурного висновку, що тут довгі часи було пристановище для українського населення перед кочовими народами, що тут знаходиться первісна корінна українська територія. Від нападів кочовиків тут українці знаходили захист, відновлювали сили і знову розпочинали колонізацію чорноземного Лісостепу і Степу. Так діялося багато разів.

Загалом, Величко приходить до такого висновку: стародавня і густіше заселена територія, тобто Полісся і прилегла смуга лісостепу виявляють, за незначними винятками застій, а часто і занепад міських поселень. У середній смузі – в південному лісостепу – помітне деяке зростання міст, але не всюди. У степовій частині України міста розростаються, зростає і міське населення в цілому.

Отже, підсумовуємо. Геокультурний напрямок у науковій діяльності визначного українського вченого-географа кінця XIX – початку XX ст. Григорія Величка проявляється досить повно і різноманітно. Подальше дослідження геокультурної спадщини вченого є, безумовно, перспективним напрямком суспільно-географічних досліджень.

 

15.4. Історичні землі України (Вікіпедія)

 

Зміст

1 Часи Київської Русі

2 Часи Галицько-Волинської Русі

3 В часи Литви та Польщі

3.1 Закарпаття

3.2 Буковина

3.3 Північне Причорномор’я та Крим

4 В часи Гетьманщини

4.1 Слобідська Україна

4.2 Запорізька Січ

4.3 Правобережна Україна, Галичина та Закарпаття

5 Ліквідація козацького устрою. В складі Російської імперії

6 XIX століття

 

7 У роки національно-визвольної боротьби в 1917—1920 рр.

7.1 У часи УНР

7.2 У часи Української Держави

7.3 У часи Директорії

7.4 У часи ЗУНР

7.5 Радянські держави

8 Між першою і другою світовими війнами (1922—1939)

8.1 Радянська Україна

8.2 Галичина

8.3 Закарпаття

9 В часи Другої світової війни (1939—1945)

10 Післявоєнний адміністративно-територіальний устрій

11 В часи незалежної України

12 Примітки

 

 

Між першою і другою світовими війнами (1922—1939)

 

УСРР (з 1937-УРСР), яка з 30.12.1922 перебувала у складі СРСР, у травні 1920 було поділено на 12 губерній (з 25.10.1922 — 9 губерній): Волинську, Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Київську, Кременчуцьку, Миколаївську, Одеську, Подільську, Полтавську, Харківську і Чернігівську. Західний кордон УСРР за умовами Ризького мирного договору 1921 проходив по лінії р. Збруч на захід від м. Ямпіль, на схід від м. Острог і далі вздовж сучасної межі Рівненської і Житомирської області. 1924 ЦК РКП(б) були висунуті безпідставні претензії РСФРР на Шахтинський і Таганрозький округи (загальна площа 5 тис. км² Донецької губернії, де українці становили 71,5 % від усього населення, а 1925 на підставі постанови «Про врегулювання кордонів з РСФРР і БСРР» значні масиви земель Чернігівської, Курської і Воронезької губернії, де українці також становили абсолютну більшість, були приєднані до Росії. Протягом 20-х відбувалися процеси перегляду кордонів УСРР і відчуження великих українських етнічних територій на користь РСФРР[Джерело?]. 1.2.1922 ВУЦВК прийняв постанову «Про впорядкування та прискорення робіт по адміністративно-територіальній реформі в УСРР». Замість волостей і повітів 12.4.1923 було створено округи і райони. Постановою президії ВУЦВК від 3.6.1924 у складі УСРР була створена Молдавська АСРР, куди увійшла частина українських етнічних земель (перебувала до 2.8.1940). 9.2.1932 в УСРР було створено перші області — Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Одеську; 3.6.1932 — Донецьку; 7.10.1932 — Чернігівську. 1934 столицю України перенесено з Харкова до Києва. 22.9.1937 створено Житомирську, Миколаївську, Полтавську, Кам’янець-Подільську (з 1954 — Хмельницька) області — Донецьку область 3.6.1938 поділено на Сталінську (з 1961 — Донецька) і Ворошиловградську (з 1961 — Луганська). 10.1.1939 утворено Запорізьку, Кіровоградську і Сумську область

 

15.5. Крым -  Подарок Хрущева. Грушевский Крым не взял

 

Начнем издалека. До ХХ века, как утверждают историки, о претензиях украинцев на Крым ничего не известно. Мало того, в давние времена полуостров был не столько желанным краем, сколько источником тревог для украинских сел и городов. Там располагалось Крымское ханство, с которым были очень сложные отношения, там была база военных операций Османской империи.

В XVIII веке Крымское ханство было поглощено Россией. И с 1802 года Крым пребывает в составе Таврической губернии, которая в начале ХХ века состояла из пяти крымских уездов (с 740 тысячами жителей) и трех уездов Северной Таврии.

Но вот настал ноябрь 1917 года. Провозглашена УНР. И сразу возник вопрос, чьим быть Крыму? Центральная рада большого интереса к нему не проявила: при разделе Таврической губернии претензии Украины были заявлены только на «материковые» уезды. Почему? Дело в том, что Михаил Грушевский и его коллеги взяли за основу построения государства этнографический подход. Украинская делегация во главе с Владимиром Винниченко, ведущая в Петрограде переговоры с Временным правительством, настаивала на том, что автономия (а тогда речь шла об автономии в составе России) должна распространяться на территории, где украинцев большинство. В Крыму этого соотношения не соблюдалось.

Не продешевили ли? Нет. Уступив Крым, переговорщики выторговали много других территорий. Ведь эксперты Временного правительства соглашались называть Украиной лишь земли Войска Запорожского, с которыми гетман Богдан Хмельницкий пришел на Переяславскую раду.

Войска Советской России вошли в Крым в марте 1918 года. Провозглашенная под красными знаменами Республика Таврида продержалась лишь около месяца. После заключенного в Брест-Литовске мира с УНР Крым оккупировали немецкие войска. На полуострове появилось краевое правительство, возглавляемое царским генералом С. Сулькевичем. Но в Киеве уже сидел не интеллигент Грушевский, а собиратель украинских земель Павел Скоропадский, и он решил вернуть Крым... измором. Объявленная Крыму экономическая блокада вынудила краевое правительство капитулировать. Осенью 1918 года полуостров был присоединен к Украине на правах территориальной автономии.

Однако немецкие союзники Скоропадского оказались не вечными, режим гетмана пал. Крым несколько раз переходил из рук в руки. Наконец, в 1921 году, Ленин с Калининым подписали декрет об образовании Крымской автономной республики.

А что ж Украина? В 1922 году, уже в качестве советской республики, она подписывает союзный договор. Так возникает СССР. Некоторые российские историки и правоведы доказывают, что при выходе Украины из договора «было бы юридически правильно» оставить за собой ту территорию, с которой она в 1922 году вошла. Однако кто ж отдаст свое, даже если оно «юридически неправильное». Тем более что за годы советской власти границы Украины кромсали как хотели. То отрезали (в основном с востока и немного Приднестровья с юга), то прирезали — в основном с запада.Так что передача Крыма в 1954 году была явлением в порядке вещей.

И все же, причины такого царского подарка до сих пор неясны. Даже европейские историки, считающие принадлежность Крыма Украине свершившимся и не подлежащим пересмотру фактом, согласны, что дело тут очень мутное.

СПАСЕНИЕ ОТ ГОЛОДА. Серьезные ученые, однако, сходятся во мнении, что истоки такого решения крымской проблемы следует искать в тяжелом экономическом положении полуострова. Статистика свидетельствует, что за время войны население Крыма уменьшилось вдвое, а после депортации крымских татар его населяло лишь 500 тысяч человек. На полуострове царили разруха и голод. Тысячи жалоб в Центр и привели к тому, что, как вспоминает зять Никиты Сергеевича Алексей Аджубей, Хрущев решил тайно посетить полуостров глубокой осенью 1953 года. Крымская действительность шокировала первого секретаря. По словам Аджубея, наиболее ошеломили и возмутили Хрущева шумные толпы русских переселенцев, которые жаловались на нестерпимые условия жизни, плохое жилье, нехватку продовольствия, требовали помощи.

По свидетельству Аджубея, Хрущев в тот же день выехал в Киев. В Мариинском дворце собрал республиканское начальство и буквально продавил решение о передаче Украине Крыма. В течение нескольких следующих лет из материковой Украины в Крым по разнарядке были направлены десятки тысяч переселенцев, призванных возродить народное хозяйство Крыма. Естественно, в ЦК КПСС не думали и не гадали, чем все обернется — нерушимость Советского Союза казалась вечной.

Было ли все это проведено без сучка и задоринки, если смотреть чисто юридически? Отнюдь. В то время УССР, как страна-победительница во Второй мировой войне, была субъектом международного права. А международное право требует, чтобы любая, даже минимально значимая передача государственного суверенитета на территорию оформлялась в виде международного договора. Можно ли назвать таковым решение Президиума ВС СССР? Спорный вопрос! Не все так гладко и с Севастополем, который в 1948 году был выведен из подчинения Крымской области и подчинен Центру.

Но обо всем этом можно только дискутировать.

Серией договоров с Россией статус Крыма, как территории Украины, определен однозначно.

(Киевские ведомости, Евгений ЯКУНОВ, 20.02.2009)

15.6. Швидкість збільшення території Московського царства

 

На початку ХХ ст. Російська імперія була другою за величиною країною світу, поступаючись Британській імперії, займаючи 1/6 частину суходолу або 21,8 млн км² (без Аляски площею 1 717 854 км²). До неї входила вся територія колишнього СРСР (крім Калінінградської області, Галичини, Буковини та Закарпаття і Південного Сахаліну, який був в імперії до 1905 року, Курильські острови в різний час цілі, або північчю теж були в імперії), а також велика частина ПольщіФінляндія та Аляска, яка входила до неї в 1744–1867 роках. Географічне положення Російської імперії: 35°38'17"—77°36'40" північноїшироти і 17°38’ східної довготи—169°44’ західної довготи.

Експансія

1873: протекторат над Хівінським ханством (УзбекистанТаджикистан) [Вікіпедія]

  •  

 

Коментар В.Ж.

Якщо порівняти карти Московії 1300 року (фактично тепрішня Московська область 44379 км2) і карту Російської імперії початку ХХ ст. (23,518 млн. км² ) то випливає, що експансія відбувалась із швидкістю 39,2 тис. км² у рік (більше, ніж африканська країна Гвінея-Бісау), або 107 км² щоденно (удвічі більше, ніж Бермудські острови).

 

Див. у додатку Б карти:

  • Muscovy 1390 1525.png

English: Grand Duchy of Moscow (Muscovy) between 1390 and 1547.

   Core territory of Muscovy, AD 1300

   Territory of Vladimir-Suzdal, acquired by Muscovy by 1390

   Territory acquired by 1505 (Ivan III)

   Territory acquired by Vasili III (r. 1505–1533)

·Muscovy 1300-1462.png

  • Рос_ІмпХІХ ст

 

 

 

Розділ 16. Русифікація та російська мовна політика

 

16.1. Слов'яни

Слов'яни — велика група споріднених за мовою та культурою індоєвропейських народів, що живуть у Східній і Центральній Європі та утворюють три гілки: східнослов'янську (українці, росіяни, білоруси), західнослов'янську (полякикашубичехисловаки,лужичани), південнослов'янську (сербиболгарихорватисловенцібоснійцімакедонцічорногорці). Слов'яни розмовляютьслов'янськими мовами. (Слов'яни – Вікіпедія)

Славя́не (ст. слав: словѣнє, белор. славянеукр. слов'яниболг. славянисерб. и макед. Словенихорв. и босн. Slaveni, словен. Slovaniпольск. Słowianieчеш. Slovanéсловацк. Slovaniaкашубск. Słowiónieв.-луж. Słowjenjoн.-луж.Słowjany)  — крупнейшая[1] в Европе этноязыковая общность, имеющая древнее происхождение.

В настоящее время славяне расселены на обширной территории Южной и Восточной Европы и далее на восток — вплоть до Дальнего Востока России. Славянское меньшинство имеется также в государствах Западной Европы, Америки, Закавказья и Средней Азии. Общая численность славян — 300—350 млн человек. Выделяются западные славяне(полякичехисловакикашубы и лужичане), южные славяне (болгарысербыхорватыбоснийцымакедонцысловенцы,черногорцы) и восточные славяне (русскиеукраинцыбелорусырусины). (Славя́не – Википедия)

 

16.2. Росіяни за даними переписів населення Російської імперії та СРСР

Див. за списком додатків Б мапу Етнічні росіяни у Росії.

 

1897 р.

Чисельність росіян відома за даними перепису 1897. За ним на території всієї Російської Імперії жило 55,8 млн росіян, у тому числі у 50 европейських губерніях (без Царства Польського і Фінляндії) —48,6 млн, на Кавказі — 1,8 млн, в Азії — 5,0 млн;

У 50 европейських губерніях росіяни становили абсолютну більшість у 28 (без ПрибалтикиУкраїни й Білоруси та Астраханської Уфімської й Казанської губерній)

Фактично число Росіян було менше (до них зараховано, наприклад, також білорусів Смоленщини і українців північної Чернігівщини).

Кількість росіян у світі на 1897 — 55,8 млн. Їх число (для порівняння — також українців та білорусів) за урядовими статистиками і оцінками в млн та (у дужках) їхні відсоткові співвідношення такі:

Рік

росіяни

Українці

білоруси

1897

55,8 (63,3)

26,4 (29,9)

6,0 (6,8)

1914

79,0 (63,0)

40,0 (30,0)

9,0 (7,0)

1926

79.0 (62,5)

40 — 41 (31,0)

8,5 (6,5)

1959

115,6 (70,3)*

40,0 (24,5)**

8,5 (5,2)

1970

130,4 (71,0)*

43,3 (23,7)**

9,7 (5,8)

-* ч. і % надто високі;

-** ч. і % надто низькі.

1926 р.

За радянським переписом 1926 р., чисельність росіян (надалі – Р) значно збільшилася (77,8 млн). Пропорція між трьома східно-слов'янськими народами сильно не змінилась. Інтенсивно колонізуючи Азію, відсоток росіян у ній збільшився (разом з Кавказом) з 12,3 % у 1897 до 18,2 % у 1926.

Цей нормальний розвиток кількости P., простору їхньої етнічної території та пропорції до ін. народів СРСР, зокрема українців, зазнав раптових змін, почавши з поч. 1930-х pp. через зміну національної політики ВКП(б). Посилена русифікація, особливо позбавлення всіх національних прав українців, що живуть поза межами УРСР, постійне переселювання Р. на території ін. народів при одночасному (перев. примусовому) виселюванні неросіян з їхніх земель, фіз. нищення неросіян (насамперед українців) призвело до чималого збільшення кількости Р. коштом ін. народів та поширення їхньої нац. території.

Після другої світової війни Р. заселили Сх. Пруссію (Калінінградська область) і півд.-сх. Фінляндію, у яких вони ніколи не жили. Складовою частиною рос. етнічної території стали кол. білоруська Смоленщина і українська північна Чернігівщина, простори кол. нім. колоній на Надволжі, більшість Карели.

Значно посилений процес русифікації кол. укр. частини Вороніжчини, Курщини і Білгородщини (у 1926 — 1,4 млн українців, за переписом 1970 — 0,2 млн), Кубані й Сх. Передкавказзя (1926 — 2,5 млн українців, 1970 — 0.25 млн), укр. колоній на Надволжі та Уралі (0,52 і 0,13 — без Оренбурзької області), півн. Казахстану. Справді русифікація українців не пішла аж так далеко, як у світлі радянського перепису, але безперечним фактом є перетворення українських пограничних земель на складову частину рос. етнічної території.

Пізніші переписи показали, що швидке примусове зросійщення у 1930-х роках українців на українській етнічній території, що була підпорядкована РРФСР, з подальшим закріпленням у паспортах (в процесі паспортизації населення) відбилося на етнічній самосвідомості української людності. Сьогодні українці, що не втратили етнічну самоназву («українці»), кількісно переважають лише на локальних територіях (переважно в межах колишнього Острогозького полку)[53].

Тепер можна рахувати рос. етнічну територію в Європі без мішаних і рідко заселених земель на 2,8 млн км² (з мішаними на 3,4 млн), а рос. етнічну територію в Азії (без мішаних і рідко заселених земель на 2,0 до 2,5 млн км²). Разом з тим збільшується переселювання Р. до Азії (з 18,2, всіх Р. у 1926 до 22,3 % у 1970) та їхній відсоток у ін. ССР, АССР і Авт. Обл. з 13,1 % у 1926 до 26,5 % у 1970 (у тому ч. в УРСР з 8,1 % до 19,4 %; у прибалтійських респ. з 0,3 % до 19,0 %).

Внаслідок цих процесів безупинно зростає в СРСР кількість Р. (у млн і — у дужках — у % всього населення СРСР; для порівняння кількість українців):

Рік

Росіяни

українці

1926

78,7 (46,6)

38,8 (22,8)

1959

114,1 (54,8)

37,2 (17,8)

1970

129,0 (53,5)

40,8 (16,9)

 

1959 — 1970

Зменшення відсотка P. в СРСР за 1959 — 70 іде за рахунок їхнього зменшения в Сер. Азії та на

Закавказзі (з 22,4 на 20,0 %) спричинене значно вищим природним приростом їх народів, порівняно з Р.

Фактично приріст P., a разом з тим зменшення українців було менше, бо радянська. статистика — невірна. На ділі кількість осіб укр. походження в СРСР на 10 млн (?) вища, кількість Р. відповідно нижча.

Значно вищою, ніж кількість Р. за національністю є кількість осіб, які подали рос. мову як свою рідну. За рад. статистикою вона така (у млн і — у дужках — у % всього населення):

Рік

Росіяни

українці

1926

85,0 (50,2)

35,2 (20,6)

1959

124,1 (59,5)

33,2 (15,9)

1970

141,8 (58,8)

35,4 (14,7)

Про далеко просуту мовну русифікацію свідчить, що 1970 — 10,5 % не-росіян подало рос. мову як рідну (серед українців — 14,3 %, білорусів — 19,0 %, євреїв — 79 %).

 

16.3. Мови в Україні: відродити українську – захистити російську

(У ПОШУКАХ ПРИХОВАНОЇ ІСТИНИ. Мови в Україні: відродити українську – захистити російську К.Свіржецький. exlibris.org.ua/swirz)

16.3.1. Підміна понять у політичних цілях

Відродження української мови і захист російської мови в Україні здаються несумісними і взаємовиключними тільки на перший погляд. Такими, як правило, їх підносять недобросовісні політики і різного ґатунку PR-технологи, що в інтересах своїх хазяїв поширюють інформаційну «локшину» для залякування т.зв. «російськомовного» населення жупелом насильницької українізації. Як правило, такі діячі у своїх виступах принципово «розкроюють» сучасне українське суспільство на т.зв. україномовних і російськомовних і беруться захищати «права» російськомовних на використання ними російської мови.

Насправді усе стає на свої місця, якщо замість цих двох не зовсім коректно виділених категорій громадян України – україномовних і російськомовних – розглядати три великі багатомільйонні етно-мовні групи населення, що реально існують у нашій країні. А саме: (1) українці, що розмовляють українською мовою, (2) українці, що розмовляють російською мовою, і (3) росіяни, що майже усі в повсякденному житті розмовляють російською мовою.

Перші дві групи складають власне те, що ми звикли називати українським народом, або українським етносом. І ті політики та піарщики, про яких ми вже згадували, за допомогою словесних і психологічних маніпуляцій досить спритно «відривають» російськомовних українців від основної частини українського народу і, плюсуючи їх з етнічними росіянами-громадянами України, говорять про деяке «російськомовне населення».

Для чого ж вони це роблять? Винятково для того, щоб на чергових виборах розширити число виборців, що можуть або повинні проголосувати за них (за їхню партію, виборчий блок), тобто – в інтересах максимального вижимання голосів з потенційного електорату. Мовою політтехнологів це сухо називається «розширення електорального поля» або «електоральної бази». Подібні маніпуляції досить успішно були застосовані командами кандидатів у президенти України на виборах 1994 і 2004 років. Яких кандидатів, ви самі знаєте.

Політики і політтехнологи, що використовують такі підходи, займаються насправді елементарною підміною понять. Замість того, щоб відповідно до законодавства говорити про захист прав національних меншин (у даному випадку – етнічних росіян-громадян України) на використання російської мови для спілкування, отримання освіти, виховання своїх дітей, вони говорять про абстрактний «захист російської мови» як такої. Вони кажуть про деяке російськомовне населення або про якихось російськомовних громадян, ніби викреслюючи зі свідомості російськомовних українців той факт, що вони не відносяться до національних меншин, а є невідривною частиною державотворчого українського народу (етносу, нації).

За допомогою подібного прийому ці політики і політтехнологи штучно протиставляють інтереси нас, російськомовних українців, інтересам нашого народу як такого. І чинять вони так тому, що вижати з електорату більш-менш прохідну кількість голосів тільки за рахунок розмахування гаслом захисту прав етнічних росіян для них просто нереально. Так, наприклад, на парламентських виборах 2000 року т.зв. «Російський блок», що проголошував саме цю мету, зібрав в цілому по Україні менш 1% голосів. Але ж ця кількість не дотягує навіть до п’ятої частини виборців-росіян, що мешкають хоча б тільки в Криму або хоча б тільки в Донецькій області.

Проте, рішення проблеми захисту прав на вільне використання тієї або іншої мови залишається відносно важливим фактором для значної частини населення України. За опитуваннями громадської думки, так вважають 7-8% її жителів. Але як виявляється, підміна юридичного поняття «захист прав національної меншини» на піаровське поняття «захист прав російськомовних громадян» негативно відбивається не тільки на рішенні самої цієї проблеми, але й на ситуації в країні в цілому.

16.3.2. Етнічні росіяни і російськомовні українці

Насправді етнічні росіяни в Україні і ми, російськомовні українці, у даному питанні – це принципово різні категорії населення нашої країни. Так, у тім, що стосується мовного питання, етнічні росіяни просто хочуть забезпечити своє законне право на використання російської мови для спілкування, отримання інформації, освіти і виховання своїх дітей. Цю мову вони отримали від своїх предків у законну і природну спадщину. Але ж якщо розглядати це питання стосовно до російськомовних українців, то тут випадок зовсім інший.

Сьогодні в Україні розмовляють в основному російською мовою приблизно 45% громадян нашої країни. Останній перепис населення показав, що кількість етнічних росіян в Україні складає 17% від загальної чисельності населення. Таким чином, якщо відмінусувати від 45% «російськомовних» громадян України ці 17% росіян, то ті, що залишилися будуть в основному ті самі російськомовні українці – у кількості приблизно 28% від загальної чисельності населення нашої країни.

При цьому українці в цілому складають 78% населення України, з якого в ході останнього перепису своєю рідною мовою українську назвали 68%. Це означає, що з усіх російськомовних українців, що складають 28% від загального населення, тільки ледве більш третини (ці самі 78 – 68 = 10%) є в чистому вигляді російськомовними – вони і розмовляють російською мовою, і називають цю мову рідною.

Інші дві третини т.зв. російськомовних українців, вважаючи своєю рідною мовою українську, розмовляють в повсякденному житті російською мовою – мовою нехай спорідненого, але іншого народу. Як не парадоксально, але це означає, що дві третини т.зв. російськомовних українців є російськомовними тільки тому, що вони просто не мають можливості (!) говорити на своїй рідній мові в силу «тиску» мовного середовища, у якому вони живуть, вчаться і працюють.

Що ж стосується тієї третини російськомовних українців, що, за переписом, називають своєю рідною мовою російську, то вони, як правило, можуть точно назвати своїх батьків або дідів (прадідів), що раніше розмовляли саме українською мовою. Для їхніх дідів-прадідів ця мова була рідною і природною, але в силу багатьох причин вона не перейшла у законну і природну спадщину до них та їхніх нащадків. І, за рідкісним винятком, безумовним фактом є те, що для предків усіх російськомовних українців рідною мовою була українська.

16.3.3. Міф про т.зв. «добровільний перехід українців на російську мову»

Логічно в цьому випадку задатися питанням: чому ж ті українці, що розмовляють сьогодні російською мовою (мовою іншого народу, іншого етносу), не розмовляють українською мовою або не повертаються до її використання? А це ж мова їхніх батьків або, в усякому разі, їхніх дідів-прадідів. Це мова, якою постійно розмовляє і спілкується майже дві третини всіх українців в Україні, дві третини рідного українського народу!

Якщо ми відповімо на це питання, то автоматично дамо відповідь і на інше: наскільки ж збігаються інтереси етнічних росіян і російськомовних українців у т.зв. справі «захисту російської мови»? Адже з вищевикладеного випливає, що це різні групи населення, і спільними їхні інтереси у даному питанні можуть бути лише в деяких моментах, та й то – досить умовно.

Відповідаючи на ці питання, ми усі повинні прийти до загального розуміння того, чому раптом величезні людські масиви великого, за європейськими мірками, народу почали говорити мовою іншого народу. А йдучи до розуміння цього феномену, нам доведеться зруйнувати ті міфи, брехню, перекручення та пропагандистські умовчання, що сформувалися в попередню політичну епоху.

Ці міфи, брехня, перекручення та умовчання, на глибокий жаль, і дотепер формують погляди й думки частини українського суспільства щодо цієї проблеми. Вони протягом десятків, а то й сотень років віддано служили політичним режимам, що вже канули в історію. Але вони й сьогодні продовжують ефективно працювати проти українського народу, проти його єдності і незаперечної сили.

Головним, у цьому сенсі, є міф про т.зв. «добровільний перехід частини українців на російську мову». Ця досить лукава байка навіює усім нам думку, ніби-то так історично саме собою склалося, що ми, частина українців, українського народу, зробили якийсь «добровільний вибір» на користь російської мови. Це нахабна і цинічна брехня, що не витримує ніякої критики за її оцінки на основі реальних історичних фактів. Але, на превеликий жаль, те, що це є безцеремонна і безсоромна неправда, знають далеко не всі громадяни України, що в основному отримали освіту за радянських часів, коли багато «делікатних» питань з міжнаціональних відносин замовчувалося, ігнорувалося або просто не підлягало обговоренню.

Сьогодні, коли ми, українці, в решті решт живемо в своїй власній країні, в якій ми є державотворчим етносом (нацією), ми вправі відкрито і недвозначно, спираючи на незаперечні історичні факти, заявити, що мова наших предків, наших дідів-прадідів, протягом більш ніж двохсот років піддавався методичному, системному офіційному викорінюванню, переслідуванню та знищенню. Кінцевою метою цього процесу була повна асиміляція і русифікація українського етносу. Протягом досить довгого періоду українська мова взагалі була під офіційним забороною, а сам факт існування українського народу офіційно геть-чисто заперечувався.

Цей процес був документально оформлений в якості офіційної державної політики Російської імперії і напівофіційної державної політики СРСР. У різні періоди подібні процеси також ішли й у тих державах, до складу яких входили території етнічної України, тобто території на якій українці були автохтонною більшістю населення протягом багатьох століть. Це стосується таких наших історичних земель, як Північна Буковина, Закарпаття, Галичина.

Цей процес призвів до повної примусової русифікації і втрати української національної самоідентифікації в українців Кубані, східного Приазов’я та Берестейщини (Білорусія), до полонізації і втрати української національної самоідентифікації в українців Холмщини (Польща), до румунізацїї частини українців Румунії. І саме ж він і призвів до переходу на російську мову і до втрати рідної мови у нас – у значної частини українців, що проживають на території самої сучасної України.

Подальші підрозділи, що стосуються електронної книги К.Свіржецького, подані у вигляді додатку за списком А: Книга Свіржецького К.. У пошуках прихованої істини. Мови в Україні: відродити українську – захистити російську. Додаток включає наступні підрозділи:

16.3.4. Джерела і схеми офіційної політики русифікації

16.3.5. Зустріч двох культур

16.3.6. Блокування самостійного розвитку української культури

16.3.7. Початок трагедії русифікаторства в Україні

16.3.8. На гребені російського шовінізму

16.3.9. Столипінський маразм

16.3.10. «Дєдушка» Лєнін і українське питання

16.3.11. «Українізація» для українців

16.3.12. Попіл Кубані б'є в наші груди...

16.3.13. Централізація і русифікація «від батька народів»

16.3.14. Камо грядеши, український народ радянської імперії?

16.3.15. Мовою фактів і цифр

16.3.16. У колодках застою

16.3.17. А чи був хлопчик «Дружба»?

 

 

Розділ 17. Аналіз російської політології

 

17.1. Цивілізаційний вимір

17.1.1. Цивілізація як наукова історична категорія

Вікіпедія

Цивіліза́ція — людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці,технологіяхмистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеалиментальність (світогляд).

Наприклад, Єгипетській цивілізації властиві спорудження пірамідмуміфікація померлих, своєрідне ієрогліфічне письмо тощо. Інколи в одну цивілізацію об'єднують людей однакової віри (Християнська цивілізація, Буддистська та ін.).

Цивілізація — такий щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки починають домінувати над природними, і коли суспільство починає розвиватися і функціонувати на своєму власному ґрунті.

Поняття цивілізація (від лат. civilis — громадський, суспільний, державний, громадянський) введене у науковий словник французьким просвітником Оноре Габріелем Мірабо 1756 року. Під цим визначенням французькі просвітникимали на увазі суспільство, засноване на засадах розуму та справедливості.

 

Російський дослідник Ю. В. Яковець, грунтуючись на роботах Деніела Белла і Елвіна Тоффлера, сформулював концепцію світових цивілізацій як певний щабель «в історичному ритмі динаміки і генетики суспільства як цілісної системи, в якій взаємно переплетені, доповнюючи один одного, матеріальне і духовне відтворення, політика, економіка, соціальні відносини та культура»[14]. Історія людства в його трактуванні представлена як ритмічна зміна цивілізаційних циклів, тривалість яких невблаганно скорочується (див. додаток &&&)

В даний час (2011 рік) свою діяльність продовжує «Міжнародне товариство порівняльного вивчення цивілізацій» (International Society for the Comparative Study of Civilizations), яке проводить щорічні конференції та здійснює випуск журналу «Comparative Civilizations Review».

 

17.1.2. "Росія в 1839 році" маркіза Астольф де Кюстіна

http://gazeta.ua/ Понеділок, 13 травня 2013 11:25.

 

170 років тому в Парижі вийшла найвідоміша й найскандальніша книга про Росію, яку росіяни називали рекордсменом світової русофобії

Автор – Астольф де Кюстін назвав свій твір "Росія в 1839 році". Існує ще й інший варіант назви: "Вся правда про Росію". Саме того року великий прихильник монархізму маркіз де Кюстін прийняв запрошення відвідати імперію, де царював Микола І.

Кюстін поїхав у Росію переконаним монархістом, а повернувся стійким прихильником конституційного ладу. За чотири роки після подорожі видав свій роман, що спричинив бурю відгуків, як у Росії, так і в Європі. Книга кілька разів перевидавалася й вважалася найкращим твором, що передає характер росіян. Навіть через сто років уже в сталінській Росії американський дипломат Бедел-Сміт писав свої звіти до Вашингтона, керуючись нотатками Кюстіна, а часом навіть списуючи цілі сторінки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Масонські проекти в Україні досі є різними цивілізаціями в єдиній державі - Яневський

Сама книга була в Росії суворо забороненою. Вперше невеликі уривки з неї надрукувалися в 1910 році. За радянської влади Кюстіна також не друкували. Тільки в 1930 році "видавництво політкаторжан" під назвою "Николаевская Россия" видало невеликі й грубо перекручені уривки. І лише в 1996 році її видали повністю. Однак наш сучасник відомий художник Ілля Глазунов сказав, що книга Кюстіна "вчить ненависті до Росії, а її автора можна вважати класиком світової русофобії, її чемпіоном і рекордсменом".

Найбільше вразив росіян закид, що деспотизм є природним станом їхнього суспільства.

"Деспотизм становить сенс мого правління, але він є в згоді із генієм нації", – заявив маркізу сам імператор Микола І. Образилися в Росії й на слова Кюстіна про те, що у разі загрози імперії росіяни волітимуть бачити на троні такого нелюда, як Іван Грозний, аніж спостерігатимуть розпад своєї країни.

Спостереження та вислови маркіза стали тепер класичними. Ось деякі з них:

"Ця нація загарбницька: вона в своєму приниженому становищі леліє надію поширити панування на інших, ця рабиня навколішках мріє про панування над світом. Росія бачить у Європі здобич, яка раніше чи пізніше буде віддана їй. Росія є воюючим суспільством, її сила не полягає в ідеях, її сила у війні. Тобто в хитрощах та жорстокості".

"Мораль народу не міняється за одним помахом палиці чарівника. Звичаї росіян усупереч претензіям цих напівдикунів є і довго ще залишаться жорстокими".

"Якщо коли-небудь в Росії спроможуться на справжню революцію, то різанина буде регулярною, як полкові вправи".

"Інші нації терпіли тиранію, московська нація її одушевила, вона її любить. Лише в цьому народі були мученики, що обожнювали своїх катів. Рим не падав на коліна перед Нероном, а росіяни це зробили перед Іваном Грозним. Якщо це покора, то вона йде далеко навіть для християн, якщо це підлість – то вона непростима; а коли це патріотизм, – то він нечестивий".

"Є одна пристрасть, яку росіяни розуміють, як жоден народ її не розумів: це амбіція. Амбіція змушує їх жертвувати всім, аж до смерті включно".

"Уявіть собі європейську дисципліну, що підтримує азіатську тиранію, поліцію, що приховує варварство, а не бореться з ним, уявіть напівдикий народ, який мілітаризували й вимуштрували, але забули цивілізувати, – і ви зрозумієте в якому становищі перебуває російське суспільство".

"Країна, де церкву Василя Блаженного в Москві називаються домом молитви, не є Європою. Люди, що йдуть поклонятися Богові в цій коробці для цукерок не є християнами".

"Російське духівництво ніколи не було й не буде нічим іншим, як поліцією, одягнену в трохи відмінну від війська уніформу імперії. Під керуванням імператора попи та їхні єпископи є полком урядовців".

"Кремль - це витвір понадлюдської злотворної істоти. Слава в рабстві – такою є алегорія цієї шайтанської споруди".

"Історію Росії ховають від росіян і хочуть сховати від усього світу. Спогади про те, що діялося вчора, є власністю імператора. Він змінює на своє бажання літописи країни та щоденно роздає своєму народові історичні правди, які співпадають з вигодою моменту".

"Селянка Нікіфорова донесла уряду про втечу її сина з війська. Імператор нагородив її срібною орденом святої Анни з написом "за пильність" (бдительность)".

"У Троїцькому монастирі була бібліотека. Не зважаючи на прохання, мені її не показували, бо перекладач весь час повторював: "Це заборонено".

"Презирство до того, що їм не знане, є вдачею росіян. Замість старання зрозуміти чуже, вони насміхаються над ним".

"У всіх суспільствах народ поганяє, а уряд стримує. Тут усе навпаки: уряд поганяє, а народ стримує".

"Російські царі навчили нас, що найгіршим деспотизм стає тоді, коли вдає, що робить добро. Тоді він виправдовує свої найдикіші вчинки добрими намірами, а зло, яке нібито має бути ліками, не має меж. Фальшиві чесноти зводять на манівці дух народу, засліпленого блискучими принадами злочину, розмірами злочинств, які виправдовуються обставинами".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: До анафеми Івана Мазепи в Росії ставляться обережно - історик

Відразу після виходу книги Кюстіна в Росії вчинився переполох. Масово почали виходити спростування. Яків Толстой, Ксаверій Лабенський, урядовий публіцист Микола Греч, поет Федір Тютчев написали свої заперечення. Російське посольство в Парижі натякало міністерству закордонних справ у Петербурзі, що слід залучити до цієї справи Бальзака, який саме подорожував Росією. Для цього планувалося використати "потребу Бальзака в грошах." Однак у Петербурзі Бальзака приймали значно гірше ніж маркіза. Сам Бальзак казав, що він отримав ляпаса, який би варто було дати Кюстінові.

Маркіз де Кюстін помер у 1857 році. Попри численні пропозиції написати про "справжню Росію", своїм поглядам не зрадив.

Автор: Юрій СТРИГУН

 

17.1.3. Російська (євразійська) цивілізація

ема 14 підручника з політології http://pidruchniki.ws/)

Парадоксальність російської цивілізації зумовлюється також тим, що вона належить до типу проміжної цивілізації, тобто такої, що відійшла від традиційної і не здатна перейти до динамічної, про що йшлося вище. Специфічності надає і проблемність визначення витоків цієї цивілізації. Росіяни часто кажуть, що Київська Русь тотожна з Росією, тобто з народом, що існував значно пізніше. Унаслідок цього присвоєні герої, святі, культура Київської Русі (України, прим. В.Ж) загалом. Відомий російський історик В. Ключевський зазначав, що населення цих двох районів складалося з двох окремих етнічних груп, і що властивості тих двох районів значно відрізнялися.

Стародавня Русь, що дала витоки в майбутньому трьом народам - українському, російському і білоруському - була частиною середньовічної Європи, яка втягувалася у смугу глибокої модернізації - початку формування сучасної європейської цивілізації. Однак XIII ст. внесло значні корективи в долю давньоруських земель. Вони опинилися під тиском західної (католицької) і східної (татаро-монгольської) експансій. Усе це призвело до розпаду цілісності і визначило принаймні три лінії розвитку:

  • західні і південно-західні землі (Київ, Мінськ, Вітебськ та ін.) протягом тривалого часу входили до складу Литовської, а потім Польсько-Литовської держави, що була периферією європейської цивілізації. У межах цієї суспільної системи давньоруські землі досить швидко витіснили татаро-монгольських завойовників, розвивалися за умов панування європейської традиції. Тут відбувалося формування українського і білоруського народів;
  • Новгородська республіка (а також Псковська республіка, що відокремилася від неї в XIV ст.), уникнувши руйнування і зберігаючи незалежність, протягом понад чотирьох століть (з XI до XV ст.) була частиною сучасної їй Європи, аналогом містам-республікам Ганзейського союзу, містам-республікам Італії;
  • північно-східні землі (Володимир, Ростов, Рязань тощо) зазнали масштабного руйнування під час татаро-монгольської навали і потрапили в залежність від Золотої Орди. Вони опинилися в духовній, політичній і культурній ізоляції від Європи. Розвиток у цих землях тривалий час перебував під сильним східним впливом. Згодом дослідники назвуть Московську державу "калькою Золотої Орди".

 

Російська народність з'являється із XIII ст. і веде свій початок від Московського князівства. Московське князівство виникло на окраїні Суздальської землі. Після розпаду Київської Русі відбувається становлення російського етносу на територіях Волго-Окського межиріччя. У процесі освоєння Суздальської землі і далі північно-слов'янські племена (зокрема ільменські словени та в'ятичі) асимілювали угро-фінські племена, такі як весь, меря, муром, чудь та ін. До речі, слово "Москва" має угро-фінське походження. Мовою меря "Масикуа" означає "ведмеже болото".

Це й дало початок російській цивілізації, яка згодом захопила величезні землі. Маючи на момент виникнення невелику територію на північному сході Руської рівнини, російська держава постійно розширювалася, включивши врешті-решт до своїх кордонів величезні землі на двох континентах - у Європі та в Азії. Підраховано, що від XV до XX ст. Росія збільшила свою територію у 57 разів. У її історії протягом століть простежується головна лінія - російський експансіонізм. Саме він повів Росію не до стабільності, не до національної консолідації і побудови громадянського суспільства, а до повсякденності, що найкраще визначається словами: широчінь, екстенсивний розвиток, відставання від Заходу, імперські амбіції.

Російська імперія склалася на стику цивілізацій. Внаслідок багатьох успішних війн вона захопила окраїни Західного світу, колишню периферію Візантійського вузла та значну частину світу ісламу. У різні часи і в різному обсязі у її складі знаходилися:

  • природні спільноти з язичницькими вірами (народи Сибіру і Півночі);
  • анклави мусульманської цивілізації (Поволжя, Середня Азія, Казахстан, значна частина Кавказу);
  • буддійські регіони (Калмикія, Тува, Бурятія, Хакасія);
  • регіони, які належать до європейської християнської цивілізації (Фінляндія, Польща, Прибалтика, Україна, Білорусія).

 

Кожен із цих цивілізаційних регіонів мав свою специфічну і значущу систему ціннісних орієнтацій у ставленні до праці, багатства, часу, спілкування, що доповнювалося відмінностями в духовних і соціальних структурах. Прикладом може бути різниця між промисловими і технічними схильностями урбанізованого населення Прибалтики або індустріальних районів Росії та прив'язаністю до сільської праці і сімейно-кланових відносин у Середній Азії. Існує також незаперечна відмінність між індивідуалізацією і фрагментацією соціальності населення, притаманними західним регіонам, і стійким комунітарним, общинним духом середньоазіатських або кавказьких народів. Таким чином, дуже багато відмінностей існувало й існує між Заходом і Сходом. Разом із тим у російській цивілізації парадоксальним чином поєднуються і Захід, особливо християнська віра, і Схід, особливо общинність. Символ Російської імперії і сучасної Росії - двоглавий орел, який грізно дивився на Захід і на Схід, охороняючи своє імперське серце. Проте за цим символом причаївся нестійкий конгломерат і симбіоз різноманітних самобутностей.

Однією з найгостріших проблем Росії є демографічна. Населення країни катастрофічно зменшується зі швидкістю 2500 осіб за добу, а на 100 народжень припадає 170 смертей. Скорочується середня тривалість життя. Збільшується алкоголізація населення. У більшості людей - вигляд злиденний і хворобливий. Високий рівень добробуту має частина столичних жителів, проте він низький на периферії. А загальний рівень добробуту населення є важливим показником життєздатності країни. Москва вперто заперечує жахливу правду: російська нація не просто хвора, вона вмирає.

Проте Росія намагається довести світу, що вона є великою державою. Парадокс, але порівняно з іншими пострадянськими новими незалежними державами в елітарній і масовій свідомості росіян набуття державності не одержало самоцінності та повноцінності, оскільки це стійко асоціюється із втратою простору національної самореалізації, з "фантомними болями", пов'язаними із втраченими частинами колишньої союзної держави. Як і В. Путін, Д. Медведєв наполягає на тому, що "нині Росія є глобальним гравцем". Заради цього використовується "дипломатія трубопроводів", коли необхідно здійснити тиск на ту чи іншу державу, яка намагається проводити власний курс. Робляться гучні заяви щодо воєнної доктрини, у якій передбачено можливість превентивного ядерного удару з боку Росії в разі виникнення загрози її інтересам.

Час від часу з'являються повідомлення про новітні види озброєнь, що мають посилити її армію, хоча боєздатність останньої викликає великі сумніви. Слабка армія у поєднанні з демографічною катастрофою ставить під сумнів спроможність держави контролювати величезні території, на які зазіхають сусіди, зокрема Китай. До того ж однією з передумов державного розпаду є наявність міжетнічних конфліктів й осередків сепаратизму вздовж кордонів. У Росії нині існує кілька суб'єктів у прикордонній зоні, у яких головним фактором потенційної нестабільності є національний фактор. Це південно-кавказькі республіки Чечня, Інгушетія, Дагестан, Північна Осетія, Кабардино-Балкарія, сусідня Калмикія. У Сибіру, на кордоні з Китаєм, реально претендувати на незалежність може Тува.

З іншого боку, не можна заперечувати консолідації російського суспільства і формування нового соціального порядку. Це відбувається на основі автократії, сакралізації влади, великодержавної ідеології, орієнтованої на євразійство, на підозрі у ставленні до Заходу як потенційній загрозі відродженню Великої Росії. Заради останнього Росія активно намагається використовувати слов'янський фактор і заклики до єднання всіх православних християн. Таким чином, як це було і раніше, Росія в період великих потрясінь обрала звичну стратегію централізації і державного патерналізму, що дедалі більше надає їй східних рис.

 

17.1.4. Апокаліпсис конкістадорського месіанства Москви за Д.Донцовим

 

«Der Geist Russlands»… «Дух Росії»… Доля цієї книги доктора Дмитра Донцова є надзвичайно цікавою. Видана німецьким видавництвом у Мюнхені ще в 1961 році досить обмеженим накладом, вона жодного разу не перевидавалася і навіть не була перекладена українською мовою!

І ось дрогобицькі науковці Володимир Вишинський та Іван Зимомря переклали текст, відомий мовознавець Ярослав Радевич-Винницький літературно відредагував переклад і в співпраці з Науково-ідеологічним центром імені Дмитра Донцова та Центром Національного відродження, через 50 років після виходу німецькомовного видання, Українська Видавнича Спілка випустила українською мовою книгу Донцова «Дух Росії» в світ.

Одна з останніх ґрунтовних праць доктора Дмитра Донцова стала своєрідним підсумком його багаторічної творчості. Тут зібрані ключові думки й оцінки автора про Росію як цивілізацію, про ідеологічні і культурні основи російської суспільності. На цю тему Донцов писав майже усе життя, розглядаючи загадки російського імперського Сфінкса, який став реальною загрозою для багатьох народів і країн Європи і Євразії.

Дмитро Донцов був найзначнішим українським автором, при чому одночасно популярним публіцистом і мислителем-культурологом та філософом-ідеологом, який теоретично зумів розірвати фатальне коло української культури у її ментальній залежності від російської цивілізації та імперії. На численних прикладах з російської історії і сучасної політики він доводив, що імперіалізм Москви завжди залишався незмінним. Він стратегічно переорієнтовував український рух із лише боротьби із царською (потім большевицькою) системою на боротьбу із загальним російським імперіалізмом, що був закорінений у шовіністичних основах виховання та ідейного формування російського суспільства. Устійнене віками прагнення до гегемонії, до захоплення нових світів, до поглинання інших народів та їхніх культур створило небачений експансіонізм в російському суспільстві. Тому, за Д.Донцовим, українські політики, йдучи на якісь перемовини та компроміси під час змагань із Росією як імперією, впадають в ілюзію і самообман. Інерція імперії не знає, що таке угода чи порозуміння. Вона знає лише закони тиску і контртиску.

 

Росія була носителькою ідеалу месіянства – це перший висновок, до котрого спрямовує студіювання матеріалів і фактів. Росія всякий етап своєї експансії до 1917 року (слов’янофільство і неославізм) і пізніше (большевизм) трактувала в перспективі своєї боротьби з Європою яко такою, і се другий висновок, до котрого приходимо. Вона інстинктово відчувала, що кожне розширеня Європи політичне чи культурне загрожує її існуваню. Для того всі такі питаня як константинополське, втягненя західного слов’янства в круг європейських впливів, католицизм на Україні, були для неї частинами одної універсальної проблеми: боротьби з Заходом.

Якими фіговими листками ся боротьба не прикривалася б, під якими прапорами вона б не велася, під слов’янофільським чи під большевицьким, зміст справи від сього не змінявся. Зрада принципу легітимізму царатом, а засад демократії - большевизмом були явищами цілком природними для того, хто бачив правдиву суть упертої боротьби двох цивілізацій. 

Маючи перед очима суть цієї боротьби, мусимо намітити головні лінії нашої національної політики. Але перед тим треба присвятити трохи уваги іншій проблемі - причині засадничого антагонізму Росії і до окцидентальної (східної) культури. Широке обговорення сього питаня могло б бути темою цілої розвідки, але вона виходить поза рамки даної книги. Тут обмежуся тільки на суті порушеної проблеми, оскільки се потрібне для ліпшого освітленя головної теми: підстав нашої національної політики.

Див. у книзі Дмитра Донцова: Росія і Європа: конфлікт цивілізацій (Російський месіанізм; Російське слов’янофільство – знаряддя агресії, Царизм і большевизм – форми російського імперіалізму;

http://www.myslenedrevo.com.ua/

 

17.1.5. Панславізм

 

«Росія породжена й вихована у потворній і приниженій школі монгольського рабства. Сильною вона стала тільки тому, що в майстерності рабства виявилася неперевершеною. Навіть і тоді, коли Росія стала незалежною, вона й далі залишалася країною рабів. Петро І поєднав політичну хитрість монгольського раба з величчю монгольського володаря, якому Чингісхан заповів підкорити світ…Політика Росії — незмінна. Російські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка російської політики — підкорити світ і правити в ньому — є й буде незмінною. Московський панславізм — це лише одна з форм московського загарбництва». (Карл Маркс „Enthulungen uber die Geschichte der Diplomatie des 18 Jahrhunderts“, Лондонський часопис „Free Press“ 1858 року)

Див. також: http://moskovstvo.narod.ru/MOS/19.htm ХІХ. ІНОЗЕМЦІ ПРО МОСКОВСТВО

Ю. Міхелет. Москвини ще не є людьми.

Д. Флетчер. Хто хоче укоротити своє життя, хай їде до Московщини.

А. де Кюстін Все життя Московщини просякнуте брехнею.

 

Через кризу в Україні знову стала актуальною тема слов'янського братства. Мовляв, природний стан всіх слов'ян - бути разом і спільно протистояти романо-германському і англосаксонському Заходу.

Чому так має бути - логічно не пояснюється. Мають протистояти, і все!

Головну думку панславізму з притаманним йому талантом висловив Федір Достоєвський. "Вигода Росії, саме, коли треба, піти навіть і на очевидну невигоду, на очевидну жертву, аби не порушити справедливості. Не може Росія зрадити великій ідеї, що заповідана їй століттями. Ця ідея - єднання слов'ян", - писав він.

Класик добре бачив реальність: "Нема чого нам приховувати від самих себе, що нас, росіян, дуже навіть багато зі слов'ян взагалі й не люблять, вважають нас мало не варварами". Але продовжував наполягати на своєму: "Зрозуміють колись народи слов'янські всю правду російської безкорисливості. Велич та могутність російського єднання не будуть вже бентежити і лякати їх, а, навпаки, приваблять їх невідворотно".

Водночас, протягом століть відносини Росії з іншими слов'янськими країнами і націями складалися неоднозначно. На думку багатьох, жодного метафізичного, взаємного тяжіння, яке не потребує раціонального пояснення, не існує. Слов'янські народи прожили різну історію, і часто їх розділяє набагато більше, ніж об'єднує. Слів про братерство було сказано та й говориться чимало. Але всі, як це завжди і буває в політиці, переслідують власні інтереси. Росія прагнула і прагне головувати, і щоб при цьому її не тільки слухалися, а ще й любили.

Західні і південні слов'яни принагідно були не проти використовувати "великого брата", так само як в недалекому минулому і африканські диктатори, які засвоїли, що, варто вимовити слово "соціалізм", як Москва і грошей дасть, і зброю пришле. Але до імперії або федерації, де їм відводилася б роль підданого, заради абстрактної ідеї слов’яни не прагнули, і стратегічний вибір найчастіше робили на користь цивілізаційно привабливої Європи. Росіяни вбачали у цьому велику невдячність.

В останні десятиліття відносини Росії з її сусідами затьмарив комуністичний експеримент. Справедливо, чи ні, але в очах народів колишнього СРСР і Східної Європи Москва і росіяни асоціюються і ще довго асоціюватимуться з тоталітаризмом. Залишимо цей фактор осторонь, поговоримо про події більш давні.

Правда про Переяславську Раду

Точно сказати, коли саме сформувалася українська нація, неможливо. Перший національний поет Іван Котляревський творив наприкінці XVIII сторіччя. Століттям раніше Богдан Хмельницький та його козаки ще називали себе росіянами (Прим. В.Ж. Звучить дещо дивно…), а поляки вважали, що воюють з росіянами (Прим. В.Ж. Де джерела посилань?!).

На думку низки дослідників, поштовхом до самоідентифікації стало саме об'єднання. Вступивши в контакт, московити та росіяни-малороси зрозуміли, що вони різні. Йшлося не тільки про побутові та мовні відмінності, але й про політичні системи. Іван Богун, в цілому налаштований проросійськи, зауважив: "Московити люблять свого царя більше, ніж Бога". На останньому в історії Земському соборі, де саме і вирішувалося питання про "прийняття України під високу царську руку", деякі учасники були проти на тій підставі, що українців "не стерплять руки великого государя" і будуть поганим прикладом для інших підданих.

Переяславська Рада нерідко підноситься як апофеоз слов'янського братства, але реальність була далеко не ідилічною.

По-перше, Хмельницький пішов на об'єднання не від хорошого життя, а через військову слабкість. Перемоги над поляками він здобував виключно в союзі з кримськими татарами, які поводилися в Україні так, що з подібними союзниками і вороги не потрібні.

По-друге, Переяславський трактат передбачав практично повний суверенітет України. Йшлося про персональну унію і про військовий союз. Учасники Ради не збиралися ставати провінцією Великоросії, і, навряд чи кричали б так дружно, що хочуть "під царя Московського", якби знали, чим обернеться справа.

Практично одразу з’ясувалося, що цар і бояри розуміють домовленості по-своєму і намагаються хазяйнувати в Україні, як у себе вдома. Почалося з того, що, коли цар Олексій Михайлович підписав Переяславські статті і посол Бутурлін повідомив про це козацьким старшинам, ті захотіли, щоб боярин від імені свого монарха присягнув на вірність угоді. Саме так завжди й вчиняли польські королі, укладаючи різні угоди з запорожцями. Посол відповів, що самодержавний государ перед підданими не присягає.

Хмельницький, хоча й прожив після ради всього три роки, встиг не раз пошкодувати про свій вчинок. На початку 1657 року гетьман заявив своїм полковникам, що чекати добра від Москви не варто, і закликав "відійти від Московського царя".

Його наступник Іван Виговський спробував повернути Україну до складу Речі Посполитої, вступив у війну з Росією і 1659 року розбив під Конотопом армію князя Семена Пожарського.

Громадянська війна між прихильниками Росії та Польщі тривала близько 30 років. Особливо обурив козаків укладений 1668 року Андрусівський мир між Росією та Польщею, що розділяв Україну вздовж Дніпра. Вони вважали, що Москва відступилася від свого головного зобов'язання - захищати територіальну цілісність України.

З восьми гетьманів, які змінили одне одного протягом приблизно 60 років, шестеро закінчили свої дні в засланні чи у вигнанні.

Західної орієнтації дотримувалася переважно козацька і міська верхівка, що високо цінувала особисті права і свободи та європейську культуру. Для простих людей ключове значення мало те, що Москва - православна. Вони не любили власних старшин і вірили, що цар милостивий до народу.

За оцінками дослідників, українська еліта вела себе антипатріотично, займаючись замість боротьби за розширення автономії вирішенням особистих проблем, інтригами та наклепами. Мазепа став гетьманом, очорнивши перед Москвою свого попередника Івана Самойловича.

Після того, як Катерина II 1783 року запровадила в Україні кріпосне право, передавши владу над селянами місцевим панам, панство майже перестало завдавати імперії клопоту.

Новий підйом національної свідомості почався в середині XIX століття і йшов не від дворян, а від різночинців.

http://www.bbc.co.uk/ukrainian/politics/2014/03/140313_slavs_history_ukraine_ag.shtml

Артем Кречетніков. - Російська служба Бі-бі-сі, Москва Останнє поновлення: Четвер, 13 березня, 2014 p., 08:42 GMT 10:42 за Києвом

 

17.1.6. Мова як інструмент політичної експансії

 

17.1.6.1. Український класик мовознавства Потебня Олександр Опанасович

http://uk.wikipedia.org/wiki

Біографічна довідка

Олекса́ндр Опана́сович Потебня́ (*10(22) вересня 1835, хутір Манів, поблизу села Гаврилівки, тепер Гришиного Роменського району Сумської області — †29 листопада (11 грудня1891Харків) —у видатний видатний український мовознавецьфілософфольклорист,етнографлітературознавецьпедагоггромадський діяччлен-кореспондент Петербурзької АН з 1875, член багатьох (у тому числі зарубіжних) наукових товариств. Брат військового та політичного діяча Андрія Потебні. Батько українського ботаніка Андрія Потебні та українського електротехніка Олександра Потебні.

Закінчив 1856 р. Харківський університет. Був учителем російської мови у гімназії, з 1861 — ад'юнкт Харківського університету з правом викладання історії російської мови.

3 серпня 1862 р. до серпня 1863 р. — в закордонному науковому відрядженні (НімеччинаЧехіяАвстрія). Після повернення — доцент кафедри слов'янського мовознавства і секретар історико-філологічного факультету, від 1875 р. екстраординарний, згодом — ординарний професор кафедри російської мови і словесності Харківського університету.

Один із засновників Харківської громади, Харківського історико-філологічного товариства (був його головою у 18771890 рр.). Основоположник т. з. психологічного напряму в слов'янському мовознавстві.

Автор праць із загального мовознавства, фонетики, наголосу, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови,  взаємозв'язок мови й мислення тощо.

Прим. В.Ж. Серйозне вивчення мовної проблематики повинно базуватися на працях Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні   НАН України. Етногенез, матемчна лінгвістика, моделювання стародавніх мов і багато інших напрямів досліджує колектив цього закладу.

 

17.1.6.2. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски»

ПІВТОРАК Григорій Петрович http://izbornyk.org.ua/

Затверджено до друку вченою радою Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні   НАН України.

Рецензенти:  Член-кореспондент. НАН України, доктор філологічних наук, професор О. Б. Ткаченко; доктор філологічних наук, професор В. В. Жайворонок; доктор   філологічних наук, професор Ю. О. Карпенко;доктор філологічних наук, професор І. Г. Матвіяс.

 

Зміст

Вступ

«Лежать віки, покриті пилом...»

«І розійшлися словени по землі...»

Сини Дажбожі, Сварога внуки

Витоки українського етносу

Найдавніші риси української мови

Київська Русь — ранньоукраїнська держава

Давньоруська народність: історична реальність чи ідеологічна вигадка?

Про «спільну колиску», «старшого» та «менших» братів

«Русь», «Росія», «Великоросія», «Малоросія»?

Мовна ситуація в Київській Русі

Живуча помилка Ломоносова

«Україна» — це не «окраїна»

Що було б, якби

Література

Тернистий шлях українства

Про автора

 

ВСТУП

Походження східнослов'янських народів та їхніх мов (української, російської і білоруської) хвилювало багато поколінь дослідників. На кожному історичному етапі вчені тлумачили ці проблеми по-різному залежно від обсягу наявного в них фактичного матеріалу, ідеологічних позицій дослідників, панівної на той час політичної кон'юнктури тощо.

Наукові дослідження етногенезу (тобто походження) східних слов'ян мають уже майже двохсотлітню традицію, і за цей час сформувалося декілька основних концепцій. Так, у царській Росії офіційні ідеологи, підтримувані тогочасними істориками, сприймали всіх східних слов'ян як «единый русский народ» і починали його історію від Київської Русі, вважаючи її найдавнішою російською державою. Радянська історіографія визнала право не тільки російського, але й українського та білоруського народів на свою історію і свою мову, проте партійні ідеологи не змогли позбутися імперських претензій на історичну спадщину Київської Русі. Проголосивши її «общевосточнославянским государством», ці ідеологи пропагували доктрину, схвалену найвищими компартійними інстанціями, згідно з якою витоки українського та білоруського народів і відповідно їхніх мов відносять до пізнього середньовіччя (XIV—XV ст.). На спроби деяких російських істориків і філологів починати історію Росії й російської мови від IX—X ст. офіційна влада дивилася «крізь пальці», проте такі самі прагнення в Україні і Білорусі вважалися ворожими й жорстоко переслідувалися. Протягом тривалого часу лише в діаспорі українські вчені могли вільно висловлювати свої погляди й розвивати концепцію етногенезу українців згідно з історичною правдою.

У наш час відновлення української державності й відродження духовності нації помітно зріс інтерес широкої громадськості до походження українського народу та його мови. Про це свідчать численні публікації, серед авторів яких не тільки фахівці-вчені, але й аматори-журналісти, письменники, інженери, лікарі, комерсанти тощо. Зрозуміле їхнє щире прагнення піднести престиж української мови, показати її глибоке коріння і знайти їй гідне місце серед інших слов'янських та неслов'янських мов. Але відсутність необхідних знань зі славістики, брак дослідницького досвіду, нерозуміння потреби спиратися на науково достовірні джерела й оперувати конкретними історичними фактами, нарешті, невміння (чи небажання) зважати на загальновизнані наукові аксіоми часто призводять до того, що добрі патріотичні наміри таких аматорів обертаються нестримними фантазіями, видаванням бажаного за дійсне. Тому й не дивно, що поряд з науковими висновками, підтвердженими документами й фактами, висловлюється чимало казкових і міфічних уявлень про історію нашого народу та його мови. З іншого боку, деякі автори, дотримуючись застарілих догм і поглядів, відсувають початок самостійної історії українців і формування української мови аж до XVII—XVIII ст., а всі попередні періоди пов'язують з існуванням лише російської державності. За такою логікою, українці до Київської Русі нібито зовсім не причетні. Рядовому читачеві буває важко розібратися в усьому цьому, і він часто сприймає різні вигадки як історичну правду. Пропонована книжка в популярній формі розкриває деякі аспекти порушеної проблеми на основі найновіших досягнень мовознавства, історії, археології, антропології та інших суспільних наук.

Історія українського народу й української мови давня й невичерпно багата, справді гідна великої нації. Отож немає потреби її штучно збагачувати, прикрашати міфами й відсувати вглиб тисячоліть аж до кам'яного віку. Шукаючи прадавні наші корені, слід пам'ятати, що українці — частина слов'янського світу, а українська мова — одна із слов'янських мов. Сучасна світова славістика має в своєму розпорядженні апробовані й надійні методи дослідження далекого минулого, що дали позитивні наслідки, чітко відтворивши суспільну й мовну історію давніх слов'ян. З історією всього слов'янства була пов'язана й історична доля українців.

Що було б, якби...

Вважається, що історія не визнає умовного способу. Вона має свою логіку і твориться за певними своїми законами. Тому будь-які міркування про те, яким був би подальший розвиток окремих країн і як склалася б майбутня доля цілих народів, якби доленосні для них події на певних історичних етапах відбувалися не так, а якось інакше, багатьма сприймаються як недоречні фантазії. І все ж таки нікому не заборонено оглянутися в минуле і з висоти набутого народом досвіду зробити спробу відділити неминуче від випадкового, закономірні процеси від фатального збігу обставин.

Чи мала б Русь далекі й осяйні перспективи, якби нерозумні діти Володимира Мономаха виконали заповіт свого мудрого батька і не вели міжусобних війн, а жили в мирі й злагоді і дбали лише про благо Вітчизни, як того навчав їх досвідчений та далекоглядний політик і державний діяч? Відповідь тут однозначно негативна, бо Київська імперія була історично приречена на розпад (як свого часу розпалися Візантійська, Римська імперії та Французька імперія Каролінгів), а на її уламках мали постати нові незалежні держави. Це був загальноєвропейський процес епохи середньовіччя. Талановитий поет і щирий патріот своєї землі безіменний автор «Слова про Ігорів похід» наприкінці XII ст. не міг здогадуватися, що всі його полум'яні заклики до руських князів перебороти чвари та об'єднатися проти зовнішніх ворогів залишаться лише «голосом волаючого в пустелі», бо феодальна роздрібненість була неминучим етапом суспільного поступу й об'єктивно мала прогресивне значення. Проте ніякі перипетії боротьби удільних князів між собою за першість самі по собі не змогли б змінити загального історичного розвитку вже сформованого на той час українського етносу в напрямку остаточного самоусвідомлення і зміцнення своєї державності. Золотоверхий Київ назавжди залишився б не лише духовною столицею східних слов'ян, але й державно-адміністративним центром русинів-українців. Та не так сталося, як гадалося. «Коричнева чума XIII століття» — монголо-татарська навала все перевернула з ніг на голову. Вона сприймалася як катастрофа, як вторгнення потойбічних сил, як щось небачене й незрозуміле.

Зруйнувавши Київ і спустошивши більшу частину української землі, нові азіатські деспоти за ціле століття зуміли спустошити й людські душі, витравивши з них на тривалий час почуття власної гідності й внутрішню потребу боротьби за волю. Київ уже не міг піднятися з руїн настільки, щоб стати центром визвольної війни всього народу проти іноземних загарбників, боротьби за свою державу. Сили для такої боротьби збиралися й нагромаджувалися протягом XIV ст. на північно-східній периферії колишньої Київської Русі — у Московському князівстві, що від самого початку будувалося на засадах абсолютизму й деспотичної влади його правителів, і на кінець XV ст. зуміло повністю звільнитися від монголо-татарської неволі. 

Піднесення Московського князівства як центру боротьби з монголо-татарським ярмом і разом з тим — центру формування російської народності, а також започатковане Іваном І Калитою збирання «руських земель» відкрило нову історичну епоху, яка позначилася на майбутній долі всіх східних слов'ян. Не важко здогадатися, що якби Київська Русь уникла монголо-татарського ярма, політичний розклад сил на східнослов'янських землях у XIII—XIV ст. міг би бути зовсім іншим. Це розуміли й самі росіяни. Н. Полонська-Василенко наводить такі слова одного з найвидатніших російських істориків кінця XIX ст., автора п'ятитомного «Курса русской истории» В. Ключевського: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої великої руської держави, а «великоруське» місто Москва не стало б центром великого князівства, а потім царства російського. Офіційною мовою стала б не... суміш старослов'янської та фінської мов, а слов'яно-українська. Український письменник Гоголь не мусів би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською»63.

(Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1993. — Т. 1. — С. 269.)

Ці слова, без сумніву, прозвучали різким дисонансом у досить злагодженому хорі тогочасних шовіністичних російських істориків. Однак мусимо зауважити, що від імперського мислення не вдалося відійти навіть В. Ключевському: замість Російської імперії за іншого розвитку історичних подій йому уявлялася по суті імперія українська. Суспільний досвід бурхливого XX століття спонукає нас сприймати ту прогнозовану В. Ключевським історичну перспективу дещо інакше. Можна не сумніватися в тому, що якби не створилися умови для виникнення агресивної Московської держави з   її абсолютистсько-монархічним ладом, Східна Європа у суспільному розвитку пішла б загальноєвропейським шляхом. На руїнах Київської імперії утворилося б декілька національних держав (українська,  білоруська,  новгородська,   московська,  хоч їх найменування могли бути іншими) з європейським обличчям. М. Гоголь справді писав би українською мовою, а О. Пушкін також залишався б самим собою і творив би своєю рідною мовою. Цілком вірогідно, що слов'янські народи були б істинно братерськими без поділу на «старшого» й «менших» братів і в своєму вільному розвитку здивували б світ злетом духовності, високим рівнем культури й моралі. Втрати на цьому шляху були величезними — особливо в українців та білорусів через їхнє багатовікове колоніальне становище в Російській імперії. Навіть в умовах незалежної держави значна частина українського суспільства позбавляється від комплексу меншовартості, байдужості або й зневажливого ставлення до своєї мови, культури, традицій, звичаїв, історії дуже повільно й болісно. Але цей процес необхідний і неминучий, бо залишатися в полоні старих ілюзій і йти в третє тисячоліття з тягарем минулих помилок та невдач абсолютно безперспективно і навіть небезпечно: так можна опинитися на задвірках історії.

Прим. В.Ж. Читайте повний текст ПІВТОРАК Григорій Петрович http://izbornyk.org.ua/

 

17.1.6.2. Мовна політика Росії

(МОВНА ПОЛІТИКА РОСІЇ Масенко Лариса: Мова і політика / 09.htmlhttp://www.vesna.org.ua/)

 

На відміну від України, яка за роки незалежності не спромоглася розробити дієві механізми впровадження Закону про мови в життя, в Росії детально розроблено, затверджено постановою уряду від 23 липня 1996 року і щедро профінансовано федеральну цільову програму "Російська мова" (див. "Российская газета" за 8 серпня 1996 р.).

Потребу прийняття програми і її державного фінансування (загальний обсяг її фінансування становить 825,241 мільйонів рублів із коштів федерального бюджету) обґрунтовує загальна теза про надзвичайну вагу мови як державотворчого чинника. Як зазначено в програмі, "російській мові як державній мові Російської Федерації належить особливий політико-правовий статус на території Російської Федерації, вона користується спеціальною підтримкою і турботою з боку суспільства і держави".

Захист своєї мови і турбота про її повноцінне функціонування й розвиток входять до завдань національної політики багатьох країн світу. З цією метою компетентні інституції розробляють мовне планування, яке затверджується і фінансується на державному рівні. І якби російська програма обмежувалася плануванням державної підтримки російської мови в Росії, вона б не становила винятку.

Однак, як свідчить текст програми, її завдання аж ніяк не обмежується захистом російської мови в Російській Федерації. Плани її значно далекосяжніші, і продиктовано їх не тільки і не стільки турботою про становище російської мови в Росії (та й що їй там загрожує?), як тривогами з приводу можливої втрати її панівних позицій у країнах пострадянського простору. Це засвідчує вже перелік "негативних процесів сучасної мовної ситуації", який відкривають такі пункти: "скорочується сфера функціонування російської мови на території колишнього СРСР, в результаті чого багато мільйонів людей, які говорять російською мовою, не можуть повною мірою використовувати її у сферах управління, освіти, культури, літератури й інформатики; змінюється концепція розвитку національно-російської двомовності в колишніх республіках СРСР, що призводить до послаблення значення російської мови в країнах СНД і Балтії, це, в свою чергу, негативно впливає і на ставлення до проблем двомовності в окремих регіонах Російської Федерації".

Далі в програмі ще не раз висловлено "стурбованість" з приводу "функціонування російської мови за межами Росії", зокрема: "У країнах Центральної і Східної Європи російську мову практично виключено з навчальних програм вищих і середніх навчальних закладів... У ряді країн СНД і Балтії створення національних систем освіти призводить до згортання навчання російською мовою, що посилює соціальну напруженість. У зв'язку з цим необхідною є державна підтримка з боку Росії 25 мільйонів росіян, що проживають у країнах СНД і Балтії, у їхньому прагненні зберегти російську мову і культуру".

Цілком очевидно, що в даному разі не йдеться про підтримку мовних прав росіян як національної меншини, що проживає за межами Росії. Враховуючи мовну ситуацію країн, у яких Росія провадила довготривалу жорстоку політику викоренення національних мов і в деяких з них, зокрема в Україні, досягла значних успіхів, такий "захист" мовних прав росіян означає тільки одне — прагнення зберегти панівне становище російської мови і продовжити русифікацію, заблокувавши розширення функцій національних мов.

Це, до речі, абсолютно відверто сформульовано далі, зокрема одним із завдань навчання російської мови у країнах пострадянського простору визначено: "підвищення рівня вивчення і розширення використання російської мови російськомовним населенням у країнах СНД і Балтії" (підкреслення Л.М.) або: "Програма передбачає посилення позицій російської мови в Росії, країнах СНД і за їх межами".

Характерно, що до російської програми перенесено без жодних змін сумнозвісну радянську концепцію "гармонійної" двомовності. Більше того, її покладено в основу мовної політики Російської Федерації: "Стрижень мовної політики, включаючи політику в галузі освіти, становить стратегія збереження і зміцнення збалансованої національно-російської і російсько-національної двомовності, за якої забезпечується знання російської мови як державної усім населенням Російської Федерації і заохочується вивчення національних мов".

Слід звернути увагу, що запрограмовану "гармонію" російсько-національної двомовності зраджують самі словесні формулювання російської програми, згідно з якими знання російської мови "забезпечується" державою, а вивчення національних мов "заохочується". Оскільки в житті кожної спільноти діє стихійний закон тяжіння до одномовності, цілком зрозуміло, що чекає ту мову, вивчення якої держава не забезпечує, а "заохочує". А відтак, цілком очевидно, на чию користь працюватиме закладений у програмі "баланс" "збалансованої національно-російської і російсько-національної двомовності".

Про те, що у запрограмованій з перших днів української незалежності мовній війні з Україною Росія має чималі здобутки, свідчать рішення деяких міських і обласних Рад південних і східних областей України про надання статусу державної російській мові на підпорядкованих їм територіях.

Новітні плани повернення України під юрисдикцію Москви російські політики будують на основі перевіреної імперської тактики "роз'єднуй і володарюй". Мовному питанню у цих планах надається важливого політичного значення. Як свідчить ряд документів, головним завданням зовнішньої політики Росії стосовно України постає збереження досягнутого раніше рівня мовно-психологічного зросійщення українців східних і південних областей з одночасною активізацією дезінтеґраційних процесів всередині країни. Симптоматичні етнолінґвістичні характеристики України з'явилися в російській пресі уже в початкову добу розпаду Радянського Союзу, зокрема така:.

"Неоднорідною у своїх політичних орієнтаціях є Україна, на території якої присутня як проблема міжконфесійних взаємовідносин (латинсько-православна, що загострилась останнім часом), так і проблема відносин міжетнічних: власне українського населення (згідно з традиційною термінологією, малоросів) і новоросів, що населяють південний захід і південь республіки, карпатських і прикарпатських меншин, населення східних областей України, яке за своїм типом тяжіє до загальноросійського" [39].

Як бачимо, в основу поділу українського народу, на окремі групи тут покладено мовний фактор, і населення русифікованих областей російські шовіністи відносять до "свого". Про це недвозначно свідчить і визначення населення Західної України, що його не вдалося русифікувати, як "карпатські й прикарпатські меншини" (до слова меншини тут бракує означення національні, але немає сумніву, що саме його мають на увазі автори схеми).

Зазначену етнолінґвістичну карту України, накреслену у відомому своїм крайнім шовінізмом часописі ще в 1991 році, можна було б не згадувати, якби вона не збігалась із стратегічним планом розчленування України і приєднання її східної й південної частин до Росії. Відповідний документ для урядового користування розробив у жовтні 1995 р. московський Інститут оборонних досліджень. Він має назву "Концептуальні положення стратегії протидії основним зовнішнім загрозам національній безпеці Російської Федерації". У документі, зокрема, зазначено: "В цілому слід чекати, що через 3—5 років економіка України підійде до остаточного краху, республіка цілком вірогідно розвалиться. У цих умовах її східна й південна частини, очевидно, висловлять бажання добровільно возз'єднатися з Росією. Розуміючи це, Захід і націоналістичні сили Західної України можуть спробувати спровокувати конфлікт між Росією і Україною. Приводом може стати Крим. Метою — посварити два народи, посіяти між ними ненависть... і зробити тим самим неможливим будь-яке возз'єднання Росії й України в майбутньому" [40].

Геополітичні завдання російського мовного планування проливають світло й на кінцеву "світлу" мету політики комуністичної партії України, яка ввела до своєї передвиборчої програми такий пункт: "Українська мова отримає свій природний розвиток, буде очищена від насаджуваної мови діаспори. Російська мова, як рідна мова половини населення України, нарівні з українською набуде статус державної мови" [41].

Вимога надати російській мові статусу державної входила і до програми Прогресивної соціалістичної партії. У програмі виборчого блоку СПУ та Селянської партії "За правду, за народ, за Україну!" мовне питання не виділялось окремо, але знайома фразеологія про "дружбу народів" і "нерозпалювання національної ворожнечі" у переліку завдань в гуманітарній сфері свідчить, що представники цього блоку, швидше за все, підтримують запропоноване комуністами "природне" вирішення мовного конфлікту.

У зв'язку з цим варто ще раз згадати, що мають на увазі комуністи, коли говорять про "очищення" української мови і про її "природний" розвиток.

Ще на п'ятій конференції КП(б)У в листопаді 1920 р. більшовицький діяч Гр. Зінов'єв так виклав тактику мовної політики своєї партії: "У чому суть національної політики на Україні? Зробити так, щоб ніхто не міг підозрювати, що ми хочемо заважати українському мужикові говорити українською мовою... Урешті-решт, через скількись років переможе та мова, яка має більше коріння, яка є життєвіша, культурніша".

Через три роки, у 1923 р., більшовик Дм. Лебедь висунув і обґрунтував теорію боротьби двох культур на Україні. Теорія ця виглядала так. На території України розвиваються дві культури — міська (отже, пролетарська) російська і сільська (отже, буржуазна) українська. Ці дві культури не співіснують, а борються між собою. Партія більшовиків, звичайно, стоїть на боці міської, або ж пролетарської, культури, але вона не повинна застосовувати насильство у її поширенні. Та в цьому немає й потреби, підкреслював Дм. Лебедь, бо ж російська культура і так переможе як вища.

Коментуючи теорію Лебедя, Іван Кошелівець зазначав, що пізніше політика КПРС на Україні була послідовним відродженням Лебедевої теорії з тією різницею, що замість боротьби підступно проголошувалось "братерство культур" [42].

Щодо "очистки" української мови по-комуністичному, то ці заходи докладно проаналізував проф. Юрій Шевельов. "Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною, — пише видатний український філолог. — Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати української мови прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар'єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих "клясичних" метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові" [43].

Можна лише подивуватися вітальній силі української мови, яка після таких вівісекцій не тільки вижила, а й лишилася засобом спілкування, отже втримала необхідні для дальшого розвитку живомовні форми існування для половини населення України.

Таким чином, населення України можна вважати напівасимільованим. Асиміляційний процес колоніальної доби досяг "серединного" рівня. Цим і пояснюється надзвичайне загострення конфлікту двох культур в Україні. Втрата групами проросійськи орієнтованого населення привілейованого статусу викликала у них почуття загроженості і відповідно вкрай негативну реакцію на будь-які спроби повернути українській мові її законні права.

Особливо багата на аґресивні українофобські виступи кримська преса. Досить сказати хоча б про відомі виступи в дусі кращих традицій Валуєвського циркуляра головного редактора газети "Крымская правда" Михаїла Бахарєва; "Нет никакого украинского языка. Это не существует, это искусственно придуманный язык, язык черни. А то, что сегодня считают украинским языком, — это язык, искусственно придуманный Шевченко и другими авантюристами. Нет такого языка. Так запомните, нет такой нации — украинцы, как и нет никакого будущего у обреченного украинского государства" ("Крымская правда", 13 грудня 1997 р.).

Цікаво, що українська влада ніяким чином не зреагувала на законні вимоги і кримської, і київської громадськості притягти М.Бахарєва до відповідальності за антидержавні виступи і розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Такі факти, до речі, дають багатий матеріал для роздумів на тему, чия ж мовна політика насправді є "насильницькою", бо саме цим словом, як "насильницьку українізацію", визначає кримська преса будь-які спроби ввести українську мову в адміністративну сферу або освіту (зауважимо при цьому, що перших відкритих у Криму шкіл з українською мовою навчання так мало, що вони не можуть задовольнити всіх бажаючих).

Слід підкреслити, що у протистоянні з російською мовою і культурою позиція української мови більш вразлива, тому що перехід значної частини населення на російську як засіб спілкування включив у дію механізм самоасиміляції. Це означає, що процес мовної асиміляції, перейшовши тривалий період насильницького впровадження російської мови із застосуванням репресивних заходів заборон і обмежень української мови, уже вступив у ненасильницьку стадію русифікації. Саме тому у 70-х роках на профілактичних "промиваннях мізків" у КҐБ комітетчики вживали як невідпорний такий арґумент: "А хто вам забороняє говорити українською мовою?".

Вразливість позиції української мови у деформованій мовній ситуації полягає в тому, що для її дальшого витіснення з міського життя достатньо лише невтручання влади у процеси "природної" боротьби двох мов, яка відбувається за законами соціального дарвінізму, — мова колишньої метрополії, що встигла захопити сильніші позиції, витісняє ослаблену конкурентку.

Водночас найнеобхідніше для збереження державної незалежності завдання дерусифікації українських міст потребує від національної еліти великих зусиль — створення програми мовно-культурної політики і практичної її реалізації. Поки що роботу над такою програмою навіть не розпочато.

Слабкістю влади і поспішають скористатися комуністи, щоб не випустити зі своїх рук керівництво "природним" процесом розвитку української мови, офіційно закріпити панування російської мови шляхом державного затвердження "рівноправності" двох мов і закономірно завершити "природні" й "очисні" заходи поверненням до побудови світлого комуністичного майбутнього у спільній союзній стайні.

Непохитна відданість українських комуністів російській мові зрозуміла — адже ця мова стала головним інструментом поширення більшовицької ідеології на території однієї шостої суходолу. Так, Ю.Дешерієв, один з головних радянських теоретиків політики мовної асиміляції, зараховував до специфічних соціальних функцій російської мови як світової "функцію мови, на якій існує найбагатша марксистсько-ленінська література" [44]. З успіхами в русифікації населення союзних республік пов'язувалося забезпечення контролю над ідеологічною уніфікацією суспільства, зокрема, у виданій в Києві праці "Культура русской речи в национальных республиках" (1984, с. 32) зазначалось: "Опанування російським публічним мовленням забезпечує в масштабах країни не просто спілкування, а ефективне спілкування, пов'язане з виробленням однакових переконань, ідеологічною інтеґрацією тих, що спілкуються".

До речі, згадувані вище передвиборчі соціологічні опитування засвідчили, що серед електорату комуністичної партії переважає російськомовна частина населення. Народний Рух України, зокрема, підтримують втричі більше україномовних респондентів, ніж російськомовних. Серед прибічників комуністичної партії  російськомовні становили 15,5%, україномовні — 9%, росіяни — 19%, українці — 9% [45]. Пряму залежність соціальної консервації тоталітарної ідеології від високого рівня денаціоналізації населення підтверджує і білоруський варіант посткомуністичного розвитку.

 

17.1.6.4. Мовне питання в Україні на сучасному етапі розвитку

 

Прим.В.Ж. Назва джерела:В Україні повинна бути лише державна мова. Посилання втрачене. Публікація від 5 травня, 16:12.

Це питання в України сьогодні є важливою складовою широкої проблеми – української ідентичності, позаяк багато хто вважає мову підґрунтям цієї ідентичності. Саме тому це питання "намертво" вплетене в обстоювання та відстоювання згаданої ідентичності українців.

Сучасна мовна ситуація в Україні є насамперед результатом тривалої війни проти української мови, української ідентичності й української державності, яку Росія розпочала після 1654 р. Нинішня мовна ситуація в Україні є результатом не завершеного в радянський період асиміляційного процесу – перетворення україномовної спільноти на російськомовну. Як наслідок – незбалансований характер двомовності, що віддзеркалює постколоніальний стан українського суспільства.

Як показало опитування Research&Branding Group 2011 року, тільки 47% українців використовують лише українську мову в ужитку, водночас суто російськомовних громадян налічується 37%. Це умовно поділяє країну на дві різномовні частини, а отже становить проблему в розвитку української державності, а також в налагоджені тісних взаємозв’язків України з Росією.

Багато питань, пов'язаних із використанням російської мови на території Україні, мовознавці, політологи, а тому й журналісти трактують по-різному, що впливає на взаємовідносини України з Росією, а також на формування суспільної думки. Це пов'язано з тим, що низку аспектів культури України висвітлювали в різні періоди за різних ідеологій, а також з тією обставиною, що питання російської мови в Україні широко використовується в сучасній політичній боротьбі і, як наслідок, їх по-різному висвітлюють різні політичні сили України та Росії в засобах масової інформації сусідньої держави.

Можна зробити висновок, що русиїстика України має важливе значення для російського уряду і це доволі часто простежується в матеріалах російських газет. Однак глобалізація, що несе зростаючу проникність міжнародних інформаційних кордонів, комерціалізація засобів масової інформації й масової культури, – це новітні загрози для незахищених мов.

Україна дедалі більше стає територією поширення виробів російської кіноіндустрії та продукції російського шоу-бізнесу. Виразне домінування російської мови зберігається й в періодиці. З приходом до влади коаліції, очолюваної Партією регіонів України, у мовній політиці дедалі помітнішим стає повернення до ідеології та практики радянського періоду. Фактична дискримінація української мови на її власній Батьківщині створює напруженість у відносинах з Росією, яка посилюється через необґрунтовані вимоги окремих російських політиків надати російській мові статус регіональної на умовах, що по суті прирівнюють її до другої державної мови. Як наслідок – українська мова перестає бути обов'язковою ознакою державності на більшій частині України.

Після прийняття ганебного закону України про мову депутати Ніжинської міської ради однозначно заявили, що мова для української держави є однією з підвалин Української держави, тож  прийняття мовного законопроекту Колєсніченка-Ківалова є посяганням на  конституційний лад України. Путінська Росія не мріє, а здійснює практично через свої диверсійні центри "п’яту колону" в Україні – намір знову міцно прив’язати Україну до Росії. Тож маємо бути пильними до таких дій, спрямованих на розкол Української держави, а потім й ліквідацію її взагалі, й відповідати на них адекватно – аж до розгортання широкого народного спротиву. Нинішньому режиму необхідно чинити опір, з одного боку, з усією рішучістю, а з іншого – зважено, у рамках тих можливостей, які передбачені Конституцією та чинним законодавством, зокрема використовуючи право на протестні акції. Бо не можна допустити в країні громадянського протистояння та кровопролиття.

17 серпня 2012 року з моєї особистої ініціативи Ніжинська міська рада прийняла рішення "про надання українській мові державного статусу на території м. Ніжина" й таким чином відмовилася від прийняття регіональної мови.

Русские, вы же - не татары, у вас есть своя страна - Россия, дедушки и бабушки ваши там... Украина вас не гонит, но тут природно-исторический язык - украинский.

                                                                                                                                     

Див. цікавий погляд:  Сергій Дацюк, філософ. СТРАТЕГІЇ СЕПАРАТИЗМУ В УКРАЇНІ.

01 травня 2014, 11:45http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/53620990d3c88/view_print/

 

Див. також: http://uk.wikipedia.org/wiki Українська мова в Україні

 

БАГРІНЦЕВ МАКСИМ. Депутат Ніжинської міської ради http://gazeta.ua/blog/37148/movne-pitannya-v-ukrayini-na-suchasnomu-etapi-rozvitku-?mobile=true

 

 

 

17.1.6.5. Державна мова як засіб формування національної свідомості

українського суспільства

 

Більшість українців переконані, що українська має бути єдиною державною мовою.

Більше читайте тут: http://tsn.ua/politika/bilshist-ukrayinciv-perekonani-scho-ukrayinska-maye-buti-yedinoyu-derzhavnoyu-movoyu-350365.html

В.В.Карлова, кандидат наук з державного управління, докторант Інституту проблем державного управління та місцевого самоврядування НАДУ. http://www.academy.gov.ua/

Постановка проблеми. На сучасному етапі актуальність даної теми є очевидною, оскільки це обумовлено складними процесами розбудови незалежної Української держави, творення української політичної нації. Мова - не лише засіб спілкування, а й головний чинник консолідації нації, оскільки забезпечує єдність, вільний і культурний розвиток національної спільноти, стоїть на сторожі збереження національної ідентичності, здорового духовного і ментального розвитку, а отже, виступає могутнім засобом зміцнення національної свідомості. Відомий український учений і громадський діяч Іван Огієнко зазначав: “Мова - це наша національна ознака, в мові - наша культура, ступінь нашої свідомості” [12, с. 76]. У державотворчому процесі мова, поряд із внутрішніми консолідуючими чинниками, виконує й зовнішню функцію, яка полягає у виокремленні держави з-поміж інших країн, в утвердженні нації і держави серед багатомовної спільноти [11]. Отже, творення української політичної нації вимагає розв’язання фундаментальних питань мовної сфери, щоби така нація ґрунтувалася на засадах української національної державності.

У суспільстві, де переважає корінний етнос і панує його мова, як, наприклад, у країнах Європи, зазначені функції мови поєднуються гармонійно. В цих державах мова, по суті, виступає еталоном державної самодостатності, самоцінності й неповторності. Але в Україні склалася інша ситуація: втративши свободу, перебуваючи у складі інших держав, український народ позбувся можливості повноцінно користуватися своєю мовою. Внаслідок заборон і дискримінації, адміністративно-силового тиску, якому піддавалася українська мова упродовж останніх трьох з половиною століть, значна частина українського населення, в тому числі етнічних українців, відчужена від використання рідної мови як засобу національної комунікації та головного інструменту консолідації нації. Особливо дається взнаки спадщина тривалого домінування в Україні російської мови, яка й сьогодні впливає на мовну ситуацію у нашій державі.

Тому нині, коли Україна здобула незалежність, утвердження у суспільстві української мови як державної, як одного з основних націєтворчих, державотворчих чинників, постає надзвичайно важливою й актуальною проблемою, а її вирішення має бути одним із пріоритетних завдань держави. Усе це актуалізує дослідження стану функціонування державної мови в сучасному українському суспільстві як необхідної умови зміцнення української національної свідомості, важливого чинника консолідації суспільства.

Аналіз останніх публікацій і досліджень з мовної проблематики свідчить, що науковці розглядають у своїх працях різні аспекти розвитку і функціонування української мови в сучасних умовах. Зокрема, питання сучасного стану та нормативно-правового забезпечення функціонування державної мови досліджують Л.Аза, Є.Головаха, М.Вівчарик, Я.Грицак, І.Дзюба, В.Лизанчук, Н.Паніна, А.Погрібний та інші вітчизняні вчені. Пріоритети мовної політики в консолідації українського суспільства розглядають у свої працях І.Дзюба, С.Здіорук, М.Карпенко, Л.Масенко та інші науковці. Свою увагу на проблемах функціонування української мови в державному управлінні зосереджують І.Лопушинський, І.Плотницька, О.Ткаченко та інші дослідники. Крім того, останніми роками в Україні відбулася низка наукових конференцій, семінарів, присвячених мовному питанню. Але серед невирішених частин проблеми поки що залишається дослідження мовної політики Української держави в контексті пошуку моделі формування української політичної нації в сучасних умовах.

Метою дослідження є визначення основних завдань державної мовної політики і пріоритетних напрямів управлінської діяльності органів державної влади щодо утвердження української мови як єдиної державної мови, як засобу консолідації суспільства. Досягнення даної мети обумовлює розв’язання низки завдань: вивчення ролі державної мови у контексті формування та зміцнення української національної свідомості; аналіз сучасної мовної ситуації в Україні, стану розвитку української мови та існуючих моделей формування політичної нації.

Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити наступні висновки.

Основною рисою сучасної мовної ситуації в Україні залишається українсько-російська двомовність, при цьому продовжується звуження сфери функціонування української мови і відчутно посилюється вплив російської мови на всі сфери суспільного життя, що не сприяє зміцненню української національної свідомості.

Це обумовлюється як тривалим домінуванням в Україні російської мови, яка й сьогодні впливає на мовну ситуацію у нашій державі, так і відсутністю відповідної мовної політики в незалежній Українській державі, яка б сприяла повноцінному впровадженню української мови як державної в усі сфери суспільного життя. Попри те, що Закон “Про мови в Українській РСР” вважається чинним і в незалежній Україні, він не виконується, і не встановлює жодних санкцій за порушення державного статусу української мови. Через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення державні програми підтримки і розвитку української мови не здійснюються, загалом проблема утвердження державної мови поглиблюється.

Культурно-мовний чинник у становленні української політичної нації є принциповим питанням. Українська політична нація постає на основі цінностей корінного українського етносу, його мови, символіки, звичаїв, традиційних атрибутів державності. Виходячи з цього українська мова, як мова найбільшого, автохтонного етносу України, має бути мовою громадянства - державною мовою. Крокуючи до мовної спільності, нація буде здобувати додаткові підстави для усвідомлення власної єдності у справі державного будівництва.

Поки що політики і суспільство довго й важко йдуть до розуміння мови як основи формування політичної нації, засобу зміцнення національної свідомості. Протягом усього періоду незалежності в Україні мовна проблема є предметом спекуляцій різних політичних сил з метою задоволення власних інтересів.

В умовах, коли українська національна свідомість деформована тривалим зовнішнім впливом, продовження спекуляцій з боку політичних сил навколо мовного питання, намагання штучно його загострити, - створення української мовної єдності (яка не заперечує розвиток етнічних мов в середині нації), беззаперечно, є консолідуючим чинником української політичної нації.

Потрібна виважена державна мовна політика, яка б передбачала захист і підтримку національної мови й водночас забезпечувала розвиток і функціонування мов етнічних меншин. На усвідомлення суспільством того, що доля української мови - це є, по суті, доля Української держави й нації, має бути спрямована система відповідних заходів. Зокрема, для зміцнення державного статусу української мови першочерговою умовою є прийняття закону “Про державну українську мову”, який регулюватиме особливості функціонування й захисту державної мови. Доцільно створити в Кабінеті Міністрів України Державний департамент мовної політики, який має здійснювати контроль за дотриманням мовного законодавства, організаційно-методичне забезпечення розвитку державної мови і мов національних меншин, постійний моніторинг мовної ситуації в країні.

 

17.1.6.6. Міфи щодо української мови

Вікіпедія

Міфи щодо української мови — голослівні, науково необґрунтовані твердження про українську мову. Їх використовують, наприклад, щоб показати вторинний статус української щодо російської або польської мов, довести — як у випадку твердження, що українська мова є діалектом російської, або твердження, що українська мова виникла внаслідок ополячення російської мови, — що українці не мають права на власну державу.

Поширені міфи стосуються класифікації української мови як діалекту російської або польської мов, штучності, «несправжності» української мови («досі немає літературної української мови»), близькості української мови до російської (що має на меті підкреслити «діалектний характер» української мови).

Такі твердження поширюються не лише шовіністично настроєними політиками та лінгвістами з Російської Федерації чи Польщі, але й найвищими посадовими особамиУкраїни:

Зміст

1 Українська мова — це начебто суржик, справжньої літературної мови в українців начебто досі немає

2 Українська мова начебто утворилася після монгольської навали у XIV ст. з давньоруської мови

3 Українська начебто є діалектом російської мови, а не самостійною мовою

4 Оформлення самостійної української мови начебто інспіровано поляками або владою Австро-Угорщини

5 Українська мова начебто дуже близька до російської

6 Питання належності до східнослов'янських мов

7 Українська мова начебто виникла внаслідок полонізації російської мови

8 Українська мова начебто виникла внаслідок полонізації давньоруської мови

9 Кубанська говірка начебто є діалектом російської, а не української мови

10 Русинська мова начебто є 4-ою східнослов'янською мовою, окремою від української

11 Сучасна українська мова начебто насичена словами з Галичини

12 У сучасній українській мові начебто багато новотворів

13 Коли створювалася українська літературна мова, багато слів начебто «вигадувалося» письменниками

14 Суржик начебто є окремою від української мовою

15 Примітки

16 Див. також

17 Література

 

Насправді українська мова, як окрема слов'янська мова, має численні риси, що зближують або віддаляють її від сусідніх слов'янських мов — польської, білоруської, російської, болгарської, хорватської та словацької.

Відомий мовознавець, проф. Тищенко К. М. відзначає, що російська мова має 8 спільних фонологічних рис з українською з 40 характерних для слов'янських мов. За рештою 32 ознаками з 40 українська відмінна від російської. Крім того, більшість з цих 32 рис водночас єднають українську мову з рештою слов'янських мов[16].

З точки зору лексики найближчою до української є білоруська мова (84% спільної лексики), потім польська (70% спільної лексики), словацька (68% спільної лексики) та лише на четвертому місці — російська мова (62% спільної лексики)[17]. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова та голландська мають 63% спільної лексики, а шведська та норвезька - 84%.

Українці розуміють російську мову оскільки за часів Російської імперіїСРСР, а в значній мірі й після 1991 р. російська мова широко вивчалася у школі, в Україні проживає значна російськомовна меншина (за переписом 2001 р. рідною українську мову вважають 67,5% населення України, російську мову — 29,6% населення[15]), більшість ЗМІ в Україні є російськомовними, значна частина українців є білінгвами. У той самий час росіяни, які ніколи не вивчали або не чули української мови, не розуміють українську або розуміють не повністю.

Ця ситуація певною мірою збігається з ситуацією в Нідерландах: практично усі голландці[18] розуміють британців, бо вивчали англійську мову, але британці не розуміютьголландську, яка лексично є настільки ж віддаленою від англійської мови, як українська від російської[17].

У часи, коли мовних контактів між українцями та росіянами не було, мовці української та російської мов не розуміли (або не добре розуміли) одне одного — були потрібні перекладачі. 9 жовтня 1653 р., на виконання рішення Земського собору, московський уряд послав в Україну надзвичайну дипломатичну місію — велике посольство у складі ближнього боярина і намісника тверського В. В. Бутурліна, околичного намісника муромського І. В. Алфер'єва, думного дяка Л. Д. Лопухіна. Кожен член посольства мав свій почет: В. Бутурлін сім стольників, одного стряпчого, трьох дворян, І. Алфер'єв — стольника, стряпчого і чотирьох дворян, Л. Лопухін — стольника. Посольство супроводжували голова московських стрільців — Артемон Матвеєв, три сотники, двоє товмачів (перекладачів) і 200 стрільців.

Пізніше, під час обговорення та ухвалення «Переяславських статей», українцями до московського Посольського приказу було передано дві версії документу — з 23 та 11 пунктів. З української на російську мову версію з 11 пунктів перекладали троє українських перекладачів, що працювали у Посольському приказі з 16 (6) вересня 1951 р. (вони перекладали на російську з української, польської, латинської та грецької мов різні документи і «книжки»[19]) — Степан Кольчинський, колишній студент Києво-Братської (Могилянської) колегії, Тимофій Топоровський та Михайло Кульчицький (Кульчинський, Кольчинський)[20][21].

Український оригінал статей з 11 пунктів у російському перекладі був описаний так (зроблено приписку в перекладеній версії):

«             «Записано на стовпцях (у списку), білоруським письмом (тобто українським скорописом), без приписки дяка. Писав (тобто «переклали») Степан та Тимофій та Михайло.»

«Писано на столбцах, белоруским письмом без дьячей приписки. Писал Степан да Тимофей да Михайло.»

 

17.1.6.7. Українська діаспора в Росії

Прим. В.Ж. Рекомендую прочитати: Чи існує в Росії українська діяспора або песимістичні роздуми  воронезького українофіла. Максим Кирчанів. М. Воронеж. -  www.interklasa.pl/porta

 

17.1.6.8. Українофобія

 

Нотатки українофіла. Ірина Штогрін – журналіст Радіо Свободаhttp://lohocoust.blogspot.com/

пятница, 24 июня 2011 г.

Діагноз: українофобія

Українофобія – форма дискримінації, яка полягає в рішеннях, діях або бездіяльності, спрямованих на приниження України як держави, української нації, культури, мови, історії та традицій

Академік Іван Дзюба дослідив коріння сучасної українофобії. У своїй книзі «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ» він аргументовано доводить, що вже у незалежній Україні, за підтримки правлячої олігархії та залежної політичної еліти, «відбувається системна компрометація національних історичних та культурних цінностей і насаджування ідеології російського неоімперіалізму».

Київський цензор С.Щоголєв (1912 р.) вказував, що головне – правильно спрямувати шкільну освіту, відівчити молоде покоління від мови й запровадити «меры против периодической печати на украинском языке».

Ще один із заповітів Щоголєва – не допускати, щоб Боже слово звучало українською мовою, не дозволяти священикам проповідувати по-українському.

На реалізацією цього притрушеного порохом поразок плану Росія виділяє неабиякі кошти та ресурси. На ці гроші організовуються «козацтва» й «товариства», на ці гроші наймаються інтернетні «тролі», яким підсовують стандартні набори словосполучень типу «свидомиты-нацики» та «все хохлы – ублюдки и дегенераты», на ці гроші засновуються фонди, громадські організації та інститути.

Іван Дзюба цитує автора проекту «Русского института» Інокентія Андреєва. Той відверто пише: «В последнее время российские элиты используют энергетические рычаги для усиления своего на международной арене. Однако эти рычаги очевидно недостаточны, ибо остается без внимания фактор языка и культуры. Русского языка и культуры».

Особливе значення має український напрям. Адже «появился украиноязычный образованный класс, который является носителем враждебной России идентичности».

Засоби ліквідації. Іван Дзюба з властивою йому точністю, з академічною повагою до цитованих джерел переконливо демонструє, що усі кроки теперішнього міністра освіти України та його соратників уже були прописані сто років тому, зокрема і київським цензором Сергієм Щоголєвим. Той ще у 1912 році у своїй книзі «Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма» давав чіткі рекомендації, як швидко й ефективно провести русифікацію.

Щоголєв вказував, що головне – правильно спрямувати шкільну освіту, відівчити молоде покоління від мови й запровадити «меры против периодической печати на украинском языке».

Ще один із заповітів Щоголєва – не допускати, щоб Боже слово звучало українською мовою, не дозволяти священикам проповідувати по-українському.

На реалізацією цього притрушеного порохом поразок плану Росія виділяє неабиякі кошти та ресурси. На ці гроші організовуються «козацтва» й «товариства», на ці гроші наймаються інтернетні «тролі», яким підсовують стандартні набори словосполучень типу «свидомиты-нацики» та «все хохлы – ублюдки и дегенераты», на ці гроші засновуються фонди, громадські організації та інститути.

Іван Дзюба цитує автора проекту «Русского института» Інокентія Андреєва. Той відверто пише: «В последнее время российские элиты используют энергетические рычаги для усиления своего на международной арене. Однако эти рычаги очевидно недостаточны, ибо остается без внимания фактор языка и культуры. Русского языка и культуры».

Особливе значення має український напрям. Адже «появился украиноязычный образованный класс, который является носителем враждебной России идентичности».

Ще одна небезпека – молодь, яка знає англійську мову. «Качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада», – цитує Іван Дзюба статтю Інокентія Андреєва «Русская речь как щит и меч». А той прямо вказує на Києво-Могилянську академію як об’єкт атаки.

Морок русифікації та українофобії справді згущується. І, звісно, не спонтанно, його нагнітають усі ідейні й безідейні наймані провідники «русского мира». Дослідження Івана Дзюби, мов під мікроскопом, висвітлює усю химерну потворність цього явища, вказує на його агресивність, закоріненість у давніх проблемах та комплексах, вигрітість у нашій слабкості, розрізненості та невпевненості.

Справа за нами. Іван Дзюба розшифрував геном збудника нашої тяжкої хвороби. Це давно відома бактерія «чорносотенства», яка під впливом ідеологів «русского мира» Путіна та Кирила мутувала у модернового внутрішнього агресора.

Врятувати нас може лише інстинкт самозбереження. «Ані джерела українського культурного життя, як професійного, так і самодіяльного, ані вкоріненістьу ньому або потяг до нього великої ативної маси нашої людності ще далеко не вичерпані і дають енергію багатьом і багатьом новим і новаторським ідеям та починанням… Це – великий резерв спротиву деукраїнізації України», – вважає Іван Дзюба.

Книгу він написав для нас, тих, хто відчуває щось тотально несправедливе у такому стані речей, коли нормальність звучання своєї мови та самого факту свого існування як окремого народу вкотре доводиться виборювати на власній землі.

«Та хай це додає нам не лише гіркоти й болю, а, над усе, – сили працювати задля буття собою: у світі, де кожен або Є СОБОЮ, або ЙОГО НЕ СТАЄ», – каже нам Дзюба.

 

17.2. Комунізм

 

17.2.1. Человек, его душа и его собственность. Критика коммунизма. И.А. Ильин

 

Ильин считает, что есть два понимания человека — духовное и недуховное.

При духовном понимании человек предстает существом с бессмертной душой. Этот творческий человек образует основу семьи, Родины, нации, государства, он становится естественным источником духовной культуры. Бог, таким образом, возжигает на земле некий творческий очаг. И очаг уникальный, его преступно гасить, ибо нельзя ничем заменить. Именно на творческого человека Бог возлагает все функции сохранения мира и божественности как целого. Заведомо ясно, в каком отношении стоит духовное совершенствование человека к этому божьему смыслу, к этому божьему заданию — быть творческим огнем на земле.

А как быть с частной собственностью? Здесь, согласен признать Ильин, возникает трудный вопрос. Подобает ли творческому духовному центру иметь на земле некое прочное вещественное гнездо, предоставленное ему и обеспеченное за ним, гнездо его жизни, любви, деторождения, труда и свободной инициативы? И на этот вопрос Ильин отвечает положительно. С его точки зрения, существует и должна существовать частная собственность и она есть живой очаг свободы, инициативы.

Может быть и другой подход, когда к человеку — поскольку он работает с вещами, производит вещи, присваивает их себе — подходят лишь как к животному, к зверю, к недуховному существу. Тогда считается, что свобода, независимость совершенно не нужны, а частная собственность вообще подлежит упразднению. Так духовное и недуховное понимания человека приводят к двум противоположным выводам. В одном случае считается, что человек, обладающий частной собственностью, продолжает начинания Бога на земле. В другом — полагают, что человека необходимо освободить от этого индивидуального способа жизни, от его личной отделенности, самодеятельности и самоценности. И нужно придать ему статус лишь частички некоего большого целого, где он теряет свою уникальность, самостоятельность и самоценность. Как раз такой подход и был предложен коммунизмом.

Ильин выдвигает целый ряд критических соображений, которые, с его точки зрения, показывают историческую бесперспективность и ущербность коммунизма. Тот, кто отвергает частную собственность, отвергает, говорит Ильин, и начала личного духа, а этим подрывает общество и государство, не говоря уже о хозяйственной жизни своей страны. Поэтому коммунизм ведет людей по ложному и обреченному пути. Есть несколько оснований, в силу которых Ильин отвергает коммунизм и считает его бесперспективным:

  • "Коммунизм противоестествен", говорит Ильин, ибо коммунизм не приемлет индивидуального способа жизни, данного человеку от Бога. Он гасит личную инициативу человека на всех путях его творчества.

"Коммунизм противообществен". Это кажется парадоксальным: ведь коммунизм как раз изображается царством общественности, коммунальности, единства людей. Но Ильин приводит в доказательство свои аргументы. Коммунизм не может не создавать такой строй, который покоится на началах ненависти, взаимного преследования, всеобщей нищеты, зависимости и полного подавления человеческой личности. В основе коммунизма лежит идея классовой ненависти, зависти и мести, идея вечной классовой борьбы пролетариата с непролетариями. На этой идее строятся образование, воспитание, хозяйство, государство и армия. Отсюда взаимное преследование граждан, взаимное доносительство. Идея всенародной солидарности и братства, многократно провозглашаемая, дискредитируется. Проводится всеобщее изъятие имущества: добросовестные и покорные теряют все, недобросовестные грабят и втайне наживаются.

  • "Коммунизм осуществляет растрату сил", — утверждает Ильин. Смысл его аргументов заключается в том, что человек наделен творческой силой живого инстинкта, массой энергии, которая связана с его внутренним и сокровенным бытием. Но коммунизм, вводя безнадежный способ хозяйствования и провозглашая его самым лучшим и продуктивным, подавляет и растрачивает реальную естественную жизненную энергию людей.
  • "Коммунизм, из-за его противоестественности, осуществим только при помощи системы террора".
  • "Коммунизм отнюдь не ведет к справедливости". Данный пункт нуждается в пояснении: ведь коммунистическая теория требует равенства и справедливости. Но на это Ильин отвечает: коммунизм начинает с призывов к равенству, ибо для коммунистов равенство означает справедливое устройство жизни. Однако на самом деле все люди от природы неравны, и уравнять их естественные свойства невозможно.
  • "Коммунизм отнюдь не освобождает людей. Он вводится принудительно и насильственно и для этого отменяет все жизненные права и свободы".

 

В своей книге "Путь духовного обновления", обосновывая частную собственность, уже после

полемики с коммунизмом, Ильин перечисляет следующие принципы, которые показывают, сколь безнадежно исключение из хозяйственного механизма частной собственности, попытка освободиться от нее. Ибо частная собственность естественна.

Во-первых, частная собственность соответствует тому индивидуальному способу бытия, который дан человеку от природы. Она идет навстречу инстинктивной и духовной жизни человека, удовлетворяя его естественное право на самостоятельность и самодеятельность.

Во-вторых, частная собственность вызывает в человеке инстинктивные побуждения и духовные мотивы для напряженного труда; иными словами, существует связь между индивидуальностью человека, частной собственностью и добротным трудом.

В-третьих, собственник обретает также доверие к людям, вещам, земле, желание вложить в хозяйственный процесс свой труд и свои способности.

В-четвертых, частная собственность научает человека творчески любить труд и землю, а значит — свои очаг и Родину. Она — основа оседлости, и без нее невозможна культура. Это основа семьи. Государственный инстинкт человека также связан с развитием института частной собственности. И наконец, еще один аргумент. Частная собственность раскрывает человеку художественную глубину природного процесса, научает религиозному восприятию природы и мира.

Пятый момент: частная собственность породнена с правосознанием, ибо когда человек умеет разделять "мое" и "твое", строго следовать законам, определяющим их взаимоотношение, то это воспитывает его в духе политической свободы, дает ему так необходимое правосознание.

И шестое: частная собственность воспитывает человека в духе хозяйственной солидарности, не нарушающей хозяйственную свободу. Каждый частный собственник обогащается и тем самым обогащает свое окружение: богатеет народное хозяйство; возникает конкуренция собственников и, таким образом, создается творческое напряжение, так необходимое для народа. Конечным пунктом является организация мирового хозяйства, которое тоже возможно как кооперация, построенная на частной собственности.

 

Резюме книги И.А. Ильина "Путь духовного обновления" — это несколько простых тезисов. Во-первых, мы, люди, должны учиться быть людьми, а это значит: надо научиться веровать, не верить вопреки разуму, без основания, от страха и растерянности, а "веровать цельно, вместе с разумом, веровать в силу очевидности...". Во-вторых, мы должны соединить веру с любовью. В-третьих, мы обязаны научиться свободе, ибо свобода — не простое удобство жизни, но это "претрудное задание" жизни, с которым нужно справиться. Свобода есть бремя. Надо воспитывать себя к свободе. Четвертое: мы должны научиться, как говорит Ильин, "совместному акту", и это значит, что мы должны научиться жить вместе. Пятое: мы должны научиться "чтить и любить и строить наш семейный очаг — это первое естественное гнездо любви, веры, свободы и совести, эту необходимую священную ячейку Родины, национальной жизни". Шестое: мы должны научиться духовному патриотизму, научиться обретению Родины. И это умение мы должны передать всем другим людям, людям своей и другой национальности. Единую Родину мы должны построить силою любви и веры, а не вражды. И седьмое: Ильин мыслит такой истинный национализм "как завершительную ступень восхождения — потому что "тут собираются все другие духовные лучи".

Он называет духовный патриотизм национализмом, не оговаривая, что под национализмом иногда понимают вражду к патриотизму и достоинству других народов. Но Ильин, несомненно, имеет в виду именно "национализм" как любовь. Воинственное стремление поработить другие народы совершенно чуждо такому патриотизму. Патриотизм не может развиваться в отрыве от совести как "система агрессивности, кровожадности и хищности".

 

17.2.2. Злочинні прояви комунізму

 

Головним злочинним проявом комунізму була його ідеологія та пропагандистська машина, що її створювала. Саме вона пустила найглибші коріння, призвела до найтрагічнішого наслідку – створила радянську людину, «совка» . Наявність цього нового типу людини в сучасній Україні є головним гальмом її суспільно–політичного та культурного розвитку. «Совок» не здатен сприймати нового, ненавидить тих, хто думає інакше, схильний до отарного інстинкту, сліпій покорі вожаку – комунізму.

За приблизними підрахунками, кількість людей, знищених комуністичними режимами в різних країнах, становить: Радянський Союз — 20 млн. жертв, Китай — 65 млн., В’єтнам — 1 млн., Північна Корея — 2 млн., Кампучія — 2 млн., Східна Європа — 1 млн., Латинська Америка — 150 тис., Африка — 1,7 млн., Афганістан — 1,5 млн.

Висновок

Найперші комуністи приймали утопічний світогляд за ідею. Завжди комуністи мріяли про безкласовий стан суспільства, про те як суспільство буде власником усього майна, але як бачимо це лише прикриття справжнього жорстокого обличчя комунізму. Марксисти вважали перехід до соціалізму можливим лише через революцію, думаю це вагомий аргумент, аби намагатись не допустити до влади комуністів.

Комуністична партія України проти реставрації капіталізму. Комуністи проти приватної власності, але ж де взяти стимул до роботи у громадян, якщо немає приватної власності, можна тільки змусити, а це вже прояви тоталітаризму.

КПУ вважає можливим змінити мотиви до праці – із способів здобування засобів для існування на природний спосіб існування. Не надто відчувається різниця між цими двома способами.

Зараз достеменно з’ясовано, що злочинне обличчя комуністичних режимів ніяк не може бути результатом обставин, а є наслідком добре продуманої політики, розробленої засновниками таких режимів ще до того, як вони здобули владу. Історичні комуністичні лідери ніколи не приховували своїх поглядів і цілей, таких, як диктатура пролетаріату, знищення політичних опонентів і категорій населення, які не відповідали новій моделі суспільства. Комуністична ідеологія, не залежно від місця і часу застосування, завжди призводила до масового терору, злочинів і широкомасштабних порушень прав людини. Аналізуючи наслідки застосування цієї ідеології, не можна ігнорувати їхню подібність з наслідками застосування іншої ідеології ХХ століття — нацизму.

Так, звісно, комуністи визнають злочини попередників, і переконують у тому, що помилки враховані, і надалі вони будуть намагатись не повторити жахливі злочини, але звідки гарантії, що ці злочини не повторяться, якщо комуністи прямо заявляють, що ідуть шляхом Леніна, а цей шлях, як вже зазначалось вкритий кров’ю мільйонів жертв комуністичного ладу.

Самі ж комуністи мають таку відповідь:

Поразка соціалістичних сил, Компартії, за нашим переконанням, не є свідченням неспроможності ідеології комунізму, нездійсненності соціалістичної ідеї, як це намагаються довести наші політичні противники, ренегати всіх мастей. Насправді, краху зазнали вульгаризовані і догматизовані начотниками від марксизму уявлення про соціалізм, до того ж скомпрометовані тяжкими прорахунками і збоченнями, трагічними помилками, що мали місце при здійсненні першої в історії людства спроби побудувати реальне соціалістичне суспільство.

d.rubibliofon

 

17.3. Фашизм

 

                17.3.1. Чотирнадцять ознак за дослідженням Лоренса Брітта

Путин и все его апологеты, ослепленные российской пропагандой, утверждают, что в Украине фашисты с помощью оружия сбросили законную воровскую власть и строят в стране фашистский режим.

 Д-р Лоренс Бритт, политолог, занимался изучением фашистских режимов Гитлера (Германия), цятьдрнаМуссолини (Италия), Франко (Испания), Сухарто (Индонезия) и Пиночета (Чили). Он пришел к выводу, что все фашистские режимы имеют 14 общих признаков, которые составляют характеристику фашизма.

Есть ли они в России и в Украине и в какой степени выражены? Читайте тут:.

1. Мощный и продолжительный национализм — фашистские режимы постоянно используют националистические лозунги, девизы, символы, песни и так далее. Знамена можно увидеть везде, как и символы флага на одежде и в общественных местах. 

2. Пренебрежение к общепризнанным правам человека — из страха перед врагом и под предлогом обеспечения безопасности фашистские власти убеждают, что права человека могут игнорироваться в определенных случаях ради «необходимости». Людей заставляют «думать по-другому» или даже одобрять избиения, убийства, продолжительное лишение свободы задержанных и т.д.

3. Выявление врага / искупительные жертвы как объединительная основа — народы при фашистских режимах сплачиваются в патриотичном движении в борьбе против общей опасности или противника: расовых, религиозных или национальных меньшинств, либералов, коммунистов, социалистов, террористов и т. д.

4. Преимущественное положение вооруженных сил — даже если в стране есть много острых внутренних проблем, вооруженные силы получают непропорционально большое бюджетное финансирование, а внутренние проблемы остаются нерешенными. Пропаганда навязывает привлекательный образ военных и военной службы.

5. Сильная дискриминация по признаку половой принадлежности — в фашистских правительствах доминируют мужчины. Традиционные гендерные роли жёстко закреплены. Отрицательное отношение к абортам и гомофобия.

6. Контроль над СМИ — они контролируются непосредственно правительством или косвенно через сочувствующих журналистов либо руководителей СМИ. Распространена цензура — особенно в военное время.

7. Маниакальное увлечение национальной безопасностью — страх используется как мотивационный инструмент правительства для давления на массы.

8. Переплетение религии и правительства — правительства фашистских стран используют религию как инструмент управления общественным мнением. Религиозная риторика и терминология используются правительственными лидерами, даже когда главные принципы религии диаметрально противоположны действиям или политике правительства.

9. Защита корпораций — промышленная и деловая аристократия в фашистских государствах часто является единственной силой, ставящей лидеров во власть, создавая взаимовыгодные деловые отношения с властной элитой.

10.Притеснение профсоюзов — поскольку профсоюзы представляют единственную реальную угрозу для фашистских правительств, они либо полностью отсутствуют, либо серьезно ущемлены в возможностях [в российской ситуации вопрос выглядит странным)))]. 

11. Презрение к интеллигенции и искусству — фашистские государства поощряют или терпимо относятся к проявлениям открытой враждебности к высшему образованию и к учёным. Зачастую они подвергаются преследованиям или даже арестам. Свобода самовыражения в искусстве подвергается открытым нападкам, и правительство часто отказывается финансировать искусство. 

12. Навязчивая идея преступления и наказания — при фашистских режимах полиции даются почти неограниченные полномочия. Люди во имя патриотизма во многих случаях предпочитают не замечать полицейских злоупотреблений, даже нарушение своих гражданских свобод. Часто создается национальная полиция с неограниченной властью. 

13. Необузданное кумовство и коррупция — фашистскими режимами почти всегда управляют кланы приятелей и партнеров, которые назначают друг друга на правительственные должности и используют власть для защиты членов своего клана от ответственности. Зачастую правительственные лидеры присваивают или даже напрямую разворовывают государственные ресурсы и казну.

14. Мошеннические выборы — выборы в фашистских государствах часто превращаются в фарс. Нередко проводится клеветническая кампания (или даже убийства) кандидатов от оппозиции, законодательство используется для манипулирования численностью избирателей, границами округов, средствами массовой информации. Фашистские режимы часто используют судебную систему для манипулирования выборами.

Михаил Шнейдер, ответственный секретарь политсовета "Солидарности", опубликовано на сайте радио Эхо Москвы

 

 

 

17.3.2. Ознаки фашизму та нацизму  (Вікіпедія)

 

В научное определение понятия «фашизм» входит несколько главных признаков: 

1. Идея о превосходстве своего народа над другими. Чаще речь идёт о генетическом превосходстве, но иногда о превосходство религиозном и культурном. 

2. Идея о том, что все или почти все остальные народы - «низшие, неполноценные». 

3. Идея о праве и необходимости господства высших народов над «низшими 

и неполноценными». 

4. Идея о том, что для установления и удержания господства над 

«низшими и неполноценными народами» - «всё позволено».

 

Фаши́зм (итал. fascismo от fascio «пучок, связка, объединение» ) — политическая идеология диктаторского типа, обычно связанная смассовым движением и провозглашающая абсолютную подчинённость личность - нации, под которой понимается государство, представляемое в качестве высшего блюстителя народного духа и интересов населения. Фашисты стремятся формировать национальное единство, как правило, на основе культурных, религиозных, в некоторых побочных ответвлениях фашизма - также расовых признаках. Неотъемлемыми свойствами фашизма считаются: национализм, этатизм (государственничество), милитаризм, антикоммунизм, корпоративизм, популизм, коллективизм, антилиберализм.

Национа́л-социали́зм (нем. Nationalsozialismus) — политическая идеология, которая являлась экономической и политической доктриной Третьего Рейха. Также часто употребляется слово «нацизм» , которе произошло от сокращения «наци» (Nazi, сокр. от нем. Nationalsozialist), которым в Германии называли национал-социалистов по аналогии с «соци» — социал-демократами.

Нацизм имеет много общего с фашизмом и обычно классифицируется как одна из его разновидностей; фашизм используется для обозначения широкого спектра политических движений, существовавших в разных странах, в то время как термин «нацизм» применяют только в связи с нацистской партией и Третьим Рейхом.

Нюрнбергский процесс (1946 год) осудил национал-социализм как «преступления против мира и против человечности» . С тех пор в Германии нацизм запрещён.

 

17.3.3. Тотожність комунізму і фашизму

Електронний архів визвольного руху avr.org.ua виклав в Інтернет копію праці відомого ідеолога ОУН Ярослава Старуха, який проаналізував тотожність комунізму і фашизму ще за десятиліття до відомих світових праць — у 1946-му.

Про це повідомляє прес-служба Центру дослідження визвольного руху.

 

Ідеолог ОУН Ярослав Старух у роботі «Упир фашизму» одним із перших обґрунтовував тотожність більшовизму і фашизму. Електронна копія цієї праці доступна в Електронному архіві визвольного руху www.avr.org.ua.

«Фашизм є там, де є диктатура, тоталітарний устрій, шантаж над правами одиниці, державний централізм, поліційний терор, концентраційні табори, де є монопартійна система і урядове насильне вивищування і звеличування пануючого диктатора, де панує мілітаризм і загарбницький імперіялізм, де немає особистої ні національної свободи, де нема свободи сумління, думки, слова, друку і товариства чи партії, де нема правдивих, зовсім вільних виборів і парламентарної влади, де нема нема людяности, гуманізму, але панує ненависть, терор і розбій», — писав інтелектуал у 1946-му році.

Усі наведені ознаки, на думку Старуха, характерні для режимів Гітлера у Німеччині, Муссоліні в Італії, Сталіна у СРСР. «Італійський фашизм, німецький гітлеризм і російський большевизм, — робить висновок Ярослав Старух, — це однотипні тоталітарні рухи і системи, що виникли і розвинулися після першої світової війни в різних європейських країнах».

 

17.3.4. Російський більшовизм – праматір усіх сучасних фашизмів і нацизмів

Російський більшовизм – праматір усіх сучасних фашизмів і нацизмів (автор: Трохимчук Степан)

опубліковано 28 жовт. 2013 10:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 лист. 2013 10:34 ]

Перша світова війна потужним цунамі пронеслася над усім світом, змінила порядок речей, який панував десятками років, внесла розчарування і сум’яття в душі мільйонів людей, особливо в тих державах, які зазнали у ній поразки. Руїни, смерть близьких людей, бідність, голод, безвихідь змінили ментальність мільйонів, покликали їх до рішучих дій для виправлення цього трагічного становища. Різко розширився спектр політичних ідей і відповідно політичних сил, від крайніх лівих до крайніх правих, яких до війни і близько не було в спокійному буржуазному середовищі єдиного імперіалістичного світу. У повоєнних суспільствах наступило глибоке розчарування соціальною політикою правлячих еліт, що вилилося у революції лівацького толку, керованих перш за все комуністами, соціалістами, анархістами та близькими до них партіями.

Найбільшого успіху досягли російські більшовики, яким вдалося дуже привабливими лозунгами і обіцянками залучити під свої прапори мільйони знедолених і скривджених мас трударів, зокрема українців та євреїв, народів Прибалтики і Кавказу, яких особливо пригнічував царизм. Сила більшовизму була в простій, привабливій, зрозумілій простим людям, обіцянці побудувати рай на Землі, де в умовах свободи, рівності та братерства всі будуть щасливі та заможні. Потрібно буде тільки вогнем і залізом ліквідувати всіх гнобителів, якими оголошувались царська родина, поміщики, капіталісти, купці, поліцаї, армійські генерали і офіцери, священнослужителі, заможні селяни (куркулі) тощо. Всевладдя повинно бути в руках люмпену, який самочинно має вирішувати долю всіх інших верств суспільства, що оголошувались паразитами. І для перемоги нового щасливого ладу, якщо буде потрібно, то у цій боротьбі може загинути до 90% населення Росії (В. Ленін), але решта побудує небачений едем. Привабливість цієї ідеології для бідного люду очевидна, а в чому її утопічність і неймовірно страхітлива злочинність? Розглянемо основні риси політики більшовизму за її складовими і напрямками, які запропонував відомий російський вчений і політик Єгор Гайдай:

 

1. Економічна політика – «гармати замість масла», мілітаризація всього господарства, людської свідомості і духа. Більшовики з приходом до влади створили багатомільйонну армію, службу безпеки (ЧК), міліцію, велетенський військово-промисловий комплекс, який поглинав більшість наявних у державі фінансових, сировинних, науково-технічних і людських ресурсів. Для виробництва споживчих товарів цього хронічно не вистарчало, наслідком чого стали такі ганебні явища «реального соціалізму» як постійний дефіцит і черги. Навіть після 20 років з часу розвалу більшовицької імперії її спадкоємці не в змозі утилізувати десятки тисяч танків, гармат, мільйони тонн ракет і снарядів, тисячі тонн бойових отрутохімікатів, які виготовлялись для майбутньої переможної війни. 

2. Соціальна політика: під час боротьби за владу опора на маргіналів, на верстви суспільства, що розорюються, на м’ясників і лавочників, проституток, на люмпен, який здатний всіх і вся трощити і нищити. Після приходу до влади активно працює соціальний коток, який «утрамбовує» все суспільство, знищуючи неугодні соціальні верстви, залишаючи два працюючі підконтрольні класи – робітників і селян з незначним прошарком зацькованої інтелігенції. Керує котком бюрократія нового зразка, номенклатура, підконтрольна партії та спецслужбам, яка жиріє на фоні загальної бідності не сугірше, ніж буржуї, що їли ананаси і рябчики жували. Вона ж жерла мільйони ні в чому не повинних своїх співгромадян, які їй чимось не подобались. Польський журналіст Ришард Квятковський у своїй книзі «Імперія» на незаперечних фактах довів, що безвідмовним інструментом для нищення «ворогів народу» були спеціальні загони КДБ і міліції, яких вимуштрували у спеціальних школах з сотень тисяч безпритульних дітей і яких позбавили будь-яких елементів людяності та сумління.

3. Геополітика: агресія і ще раз агресія. Армія і спецслужби для того і створені, щоб виконувати накази вождів. За 74,5 роки більшовицької диктатури СРСР провів десятки воєн (в 1990 році в СРСР були ветерани 41 радянської війни) не тільки проти сусідів, прилучаючи їх до імперії, але й в Азії, Африці, Латинській Америці, встановлюючи там соціалістичну владу «народної демократії». Російський більшовизм і німецький нацизм як головні претенденти на світове панування були визнані світовим співтовариством основними привідцями до багатьох воєн і загарбницьких підкорень сусідів, на їх совісті Друга світова війна і смерть у ній більш ніж 50 мільйонів людей.

4. Політична система: диктатура партії і її вождів, диктатура одноосібна або однопартійна, без альтернативи, без партнерів і конкурентів. На чолі партії і держави – вождь, вищий за Бога, і рабське йому підпорядкування. Паталогічна ненависть до демократії, її інститутів і носіїв. Склад правлячої партії – маргінали, жадібні до влади, безвідмовні, покірні гвинтики, злі недоучки. Основне гасло і правило: «Ставка на негідників» як найбільшу опору вождя. Більшовизм дуже вдало, що потім використовували інші подібні вчення, поєднав тоталітаризм (дисципліновані та вміло керовані монолітні лави виконавців) з вождівством, тобто авторитаризмом, бо освячені ними вожді трудящих всього світу (навіть Всесвіту, як Кім Ір Сен) повинні замінити Господа Бога або й стати вище нього.

5. Ідеологія: войовничий шовінізм, політичний расизм, пов'язаний з ксенофобією, ненависть до «нижчих» націй, їх культури, мови, самоідентичності, безмежна демагогія за принципом «чим більша брехня, тим більше віри в неї». Вся ідеологія є лише інструментом для досягнення влади, прикриття для своєї підлої діяльності. Інші ідеології, філософські школи, напрямки в мистецтві оголошені ворожими, їх носії караються смертю, адже вони особливо небезпечні для правлячої, єдино вірної партії. Характерною є інтелектуальна ущербність лідерів, примітивний, тваринний шовінізм – це нора, у якій легко сховатися від невигідного світла розуму.

6. Філософія: глибокий антигуманізм, шизантропія. Більшовизм розглядав людину як злу і тупу тварину, незалежно від того, чи то панська раса (русскій, русскоязичний), чи ворожий «недолюдок» (іннородєц, малорос, хохол, бандєровєц). Їхнє світоглядне кредо: люди розуміють лише батіг, люблять батіг. Людей потрібно позбавити фальшивих, гуманістичних, демократичних умовностей: «Звільняю Вас від химери совісті». Згідно їх уявлень все життя суспільства – жорстока тваринна боротьба за життєвий простір.

 

Деморалізовані жахіттями Першої світової війни, голодні і босі, обезсилені й озлоблені лідери лівацьких і анархічних груп і партій побачили у більшовизмові зразок того, як завоювати прихильність співгромадян і узурпувати владу. Першим у Європі це зрозумів італійський соціаліст Беніто Муссоліні, який у 1919 році створив фашистську організацію на зразок більшовицької, яка переросла у національну фашистську партію, а після маршу на Рим у 1922 році очолив уряд Італії, ставши її диктатором – дуче.

Переможена, знекровлена, обтята з усіх боків Веймарська Німеччина ніяк не могла оговтатись після поразки у Першій світовій війні. Невдала соціалістична революція, розруха, голод, анархія в політичному житті викликали поширення лівацької ідеології, що сприяло популярності націонал-соціалістичного руху Адольфа Гітлера. Останній вдало переніс більшовицький досвід на німецький грунт і зумів зомбувати значну частину німецького суспільства, яка проголосувала за нього і його націонал-соціалістичну партію, що дало йому змогу стати канцлером, а незабаром і «улюбленим фюрером». Про те, що нацистська Німеччина була дзеркальним відображенням більшовицької Росії, свідчить такий промовистий факт. Видатний російський режисер Михайло Ромм у 1965 році створив двосерійний документальний фільм «Обыкновенный фашизм», у якому на матеріалах з гітлерівської Німеччини показав і сутність російського різновиду фашизму – більшовизму. Коли ж головний ідеолог КПРС М. Суслов подивився цей фільм, то захворів, а опісля викликав до себе на килим його творця. Як тільки М. Ромм ступив у його кабінет, то Суслов, навіть не відповівши на привітання, гнівно заверещав: «Почему Вы нас так ненавидите?». В одній з моїх статей російський більшовизм і німецький нацизм названі байстрюками Першої світової війни. І це дійсно правда.

І в міжвоєнний час, а особливо опісля Другої світової війни, як гриби після дощу в усьому світі виникали і тепер організовуються фашистські та неофашистські партії, підпільні воєнізовані профашистські організації, яких особливо багато в Росії. Вони носять різні назви, приймають зовсім демократичні програми. Але всі вони насправді є блідою тінню матричної більшовицької партії, продовженням якої є КП РФ, КПУ та інші «братні» партії на теренах СНД, які виглядають як динозаври на демократичному тлі сьогодення. В Україні нішу провідної політичної сили намагається зайняти Партія регіонів, ідеологія, політика і методи діяльність якої є незграбним ерзацом КПРС. Суть у тому, що вона є інструментом політики російської меншини, її найбільш агресивної неоколонізаторської когорти, щоденна практика якої є виразно україножерська.

Напевно мав рацію товариш Сталін, який німецький нацизм назвав фашизмом. Тепер загальноприйнятим є те, що як політологи, так і журналісти мають моральне право будь-які авторитарні та тоталітарні режими, політичні партії та рухи називати узагальненим терміном фашистські, обминаючи всі інші «ізми», незважаючи на їх демократичні назви чи окозамилюючі програми. Боротися нам усім потрібно з ними аж до повного їх зникнення з лиця нашої чудової планети Земля.

 

 

17.3.5. Жидобільшови́зм . Вікіпедія

 

Жидобільшови́зм — (англ. Jewish Bolshevismнім. jüdischer Bolschewismusчеськ. Židobolševismus) — ідеологічне кліше[1], що виникло у білогвардійської еміграції для особливого підкреслення єврейської складової в російському комуністичному русі і який широко використовувала нацистська влада та місцеві колабораціоністи на окупованій території СРСР для позначення політичного устрою Радянського Союзу. Вони стверджували, що ідеї комунізму є справою рук євреїв з метою підкорити світ своїй владі. Підставою для такого твердження стало те, що значна частина теоретиків марксизму, а також лідерів російського більшовизму були за національністю євреями[1]. Уявлення про жидобільшовизм часто поєднувалися з теорією жидомасонської змови[2].

(Це велика стаття: передумови виникнення, історія, сучасність….)

 

17.3.6. Национальная идея России – фашизм. Доказано рейтингом Путина

 

13.03.14 02:31 http://censor.net.ua/resonance/275494/natsionalnaya_ideya_rossii_fashizm_dokazano_reyitingom_putina

Рейтинги Путина буквально зашкаливают! Об этом на днях, от возбуждения вытаращив глаза, заявил его пресс-секретарь Песков.

Об этом говорится в статье ресурса chronicle.pro, передает Цензор.НЕТ.

Да, это правда - таки зашкаливают. Потому что у Путина после 13 лет усиленных поисков наконец-то появилась национальная идея, которую он предложил стране и которая, похоже, наконец-то понравилась массам.

На самом деле эта идея не новая - примерно 80 лет назад ее начали воплощать итальянский дуче Муссолини и германский ефрейтор Адольф Шикльгрубер.

И вот теперь эта новая старая идеология, от которой, наверное. переворачиваются в гробах все те миллионы погибших, которые отдали свои жизни ради уничтожения коричневой чумы 20 века, заполонила умы и сердца многих россиян.

И ЭТО - ФАШИЗМ!

Несколько видоизмененный и подретушированный - но ФАШИЗМ!

Не спешите бросать в меня камни - просто для начала ознакомьтесь с основными признаками этой идеологии, а потом по пунктам примерим это относительно современной России.
Потому что фашизм - это не столько внешние атрибуты вроде свастики или зигов, сколько идеология. И если Путин сегодня не требует (пока не требует!) каких-то внешних проявлений, это не мешает ему быть фашистом по своей сути.

ИБО:

Фашизм (итал. fascismo, от fascio - пучок, связка, объединение) - идеология, политическое движение и социальная практика, которые характеризуются следующими [шестью] признаками и чертами:

[1] обоснование по расовому признаку превосходства и исключительности одной, провозглашаемой в силу этого господствующей нации;

[2] нетерпимость и дискриминация по отношению к другим «чужеродным», «враждебным» нациям и национальным меньшинствам;

[3] отрицание демократии и прав человека;

[4] насаждение режима, основанного на принципах тоталитарно-корпоративной государственности, однопартийности и вождизма;

[5] утверждение насилия и террора в целях подавления политического противника и любых форм инакомыслия;

[6] милитаризация общества, создание военизированных формирований и оправдание войны как средства решения межгосударственных проблем.

Фашизм ведет к полному отрицанию прав и свобод человека, он несет в себе потенциальную и реальную угрозу миру и безопасности человечества.

Ознакомились? Ну теперь давайте по пунктам:

1. РУССКОГОВОРЯЩИЕ. Если вы внимательно слушали выступление и Путина, и Пескова, и Лаврова, и многих других российских политиков, то наверняка заметили, что ввод российских войск в Крым вызван исключительно заботой об одной особенной группе населения Крыма - русскоговорящих или русских. О представителях других национальных и языковых групп, которые в сумме составляют почти половину от всего населения Крыма, об их мнениях и желаниях не было упомянуто НИ РАЗУ - с точки зрения российских властей их как бы не существует, а под понятием «братский украинский народ» подразумевается только русскоязычное население.

Это - чистейший признак фашизма.

2. ХОХЛЫ, БАНДЕРОВЦЫ И ПРОЧИЕ НАЦИОНАЛИСТЫ.

Весь остальной многонациональный состав украинского народа Кремль ничтоже сумняшеся причислил к вышеперечисленным и им подобным категориям. В свое время Гитлером тоже был произведен раздел народов Германии и всего мира на истинных арийцев и недочеловеков.

Это тоже 100-процентный фашизм.

3. ОТРИЦАНИЕ ДЕМОКРАТИИ И ПРАВ ЧЕЛОВЕКА.

Несмотря на словесные заверения российских властей в приверженности общечеловеческим принципам на деле в России уже почти завершен переход к полностью подконтрольному Вождю обществу, в котором нет реальной оппозиции, нет независимых СМИ, нет законности, нет уважения к Личности. Точнее, есть - но только к личности самого Владимира Путина.

4. Посмотрите на российскую Госдуму, которая стала «не местом для дискуссий», на Совет Федерации, на все органы властной вертикали, завязанные исключительно на одного Вождя - и вы поймете, что это тоже реально осуществленный переход к фашистской идеологии.

5. Дела Ходорковского, Пусси Райт, «болотных» и сотни других, менее афишированных, наглядно подтверждают и этот пункт.

6. Многократные увеличения военных расходов на фоне нищего по мировым меркам населения России (особенно в провинции), аннексия грузинских территорий, а теперь еще и военная агрессия против независимой Украины, сопровождаемые демагогией и откровенной ложью, подтверждают и этот пункт.

 

Многие политтехнологи и пропагандисты Кремля в унисон верещат о якобы надвигающемся с Западной Украины фашизме.

Самостоятельно примерьте эти 6 пунктов к Украине и посмотрите, где и каким боком там наблюдается фашизм.

 

 

РЕЗЮМЕ:

Несмотря на словесное и юридическое якобы отвержение фашизма в России, на самом деле россиянам УЖЕ навязали самую что ни на есть фашистскую идеологию.

Отрицается же только гитлеризм - как форма: свастика там, зиги…

Но содержание у путинизма и гитлеризма одно: замешанная на дрожжах ура-патриотизма ФАШИСТСКАЯ ИДЕОЛОГИЯ, которая становится национальной идеей России, и вокруг которой сплачиваются россияне.

И когда я наблюдаю за очередным путингом, на котором счастливо улыбающиеся российские граждане всецело поддерживают имперскую политику Путина, одобряют военное вмешательство в украинские события, у меня возникает один вопрос к россиянам:

КАК ВЫ БУДЕТЕ ОПРАВДЫВАТЬСЯ НА НОВОМ НЮРНБЕРГСКОМ ПРОЦЕССЕ?

И какую цену вы готовы платить за свою новую национальную идею?

http://censor.net.ua/r275494Источник:http://censor.net.ua/r275494

 

 

17.3.7. Неофашизм и неонацизм в России. Причины. Истоки.

 

http://samlib.ru/l/lawrow_d_b/neofashizm.shtml

Отец фашизма как политического движения, Бенито Муссолини определил его примерно так (если верить переводу): "нация есть общность, образованная единством языка, традиции, культуры, религии и (last but not least /последним в списке, но не по значению/ ) идеологии" . Положа руку на сердце, многие коммунисты (не скажи им, что это цитата из дуче), полностью согласились бы с высказыванием. И впрямь, что тут плохого? Всё, как по истмату в былые времена, и ведь ВЕРНО ВСЁ!

Нация - объединение НАЦИОНАЛЬНОСТЕЙ, любых, без какого-либо различия. Условия только есть, чтобы было то, что могло бы их (национальности) сплотить в НАЦИЮ. Так ведь в России оно как по дуче (или дуче у нас подглядел?): язык общий есть, культура, традиции, менталитет общий... вот только религий - все четыре мировые, плюс мелкие, да идеология пропала... а была! И не столь уж плохая. Во все времена и во всех странах искажали любые идеи, самые распрекрасные; такая уж у идей судьба: быть искажаемыми в процессе воплощения в жизнь.

Так что, фашизм - прям-таки наша идея? Да нет, тут ма-а-аленький довесочек был у Бенито: "И мы - самая лучшая в мире нация". Вот этот довесочек и сделал хорошую идею ФАШИЗМОМ.

С нацизмом дело куда сложнее! Часто говорят, что Гитлер скопировал НСДАП с фашизма (fascio: пучок, связка, объединение - лат.) Муссолини, но это полная ерунда. Если фашизм Муссолини можно назвать воплощённой в жизнь идеей, то нацизм Гитлера - скорее, своего рода религия, культ. Для понимания ЭТОГО феномена нужно знать путь, которым пришёл Гитлер к власти (кратко очень - см. статью "Тайная суть нацизма" http://klio.ilad.lv/11_4_.php) Главная идея - мистически-религиозная ВЕРА в "исключительность нации", её мессианское предназначение для всего человечества, теория т. н. "земли и крови". Те, кто читал об "Обществе ТУЛЕ", организации "Аненербе", духовных учителях Гитлера Дитрихе Эккарте и Альфреде Розенберге, понимают, что это куда страшнее по долговременным последствиям, чем фашизм Бенито.

Фашизм увлекал массы доступной их пониманию идеей, а нацизм подчинял массы не вполне понятной, но таинственной ВЕРОЙ - В ВОЖДЯ и собственное мистически-высокое ПРЕДНАЗНАЧЕНИЕ, суть которого - установить на земле навечно особый, новый порядок, при котором есть раса господ - и все прочие, долженствующие им подчиняться или быть стёртыми с лица земли. Ну, последствия известны...

ИТОГ: главная суть и фашизма, и нацизма - идея ИСКЛЮЧИТЕЛЬНОСТИ нации определяемой или по факту общности ряда факторов (фашизм Муссолини), или по крови, генетически, плюс слепая преданность вождю и его идее (нацизм Гитлера).

Итак, у нас ситуация, когда власть не может навести порядок после бардака перестройки - ибо она сама явилась её продуктом, и полностью срослась с олигархами - бывшими партбонзами, "братками", коррумпированным чиновничеством, (хапнувшими то, что создавалось трудом всего народа многие десятилетия), и с теми уголовниками, которые так и не ушли полностью в бизнес. Пол-страны без работы; есть регионы, где практически нет работы ни для кого (как правило, это населённые пункты с градообразующими предприятиями, которые по разным причинам закрылись). Сельское хозяйство так и не получило те тысячи фермеров, которых грозились выпустить на поля демократы и завалить страну дешёвыми дарами полей - при таких ценах на технику, горючее и посевной материал и налоговых "льготах" им самим бы прокормиться! Разрушены - где наполовину, где почти совсем - социальные структуры, промышленности высоких технологий (ВПК, авиапром, космическая, электронная, медтехника, ) на ладан дышат почти все НИИ во главе с РАН...

Про сферу образования и говорить неохота - выпускают из большинства школ и колледжей полуграмотных недоучек, не могущих написать три строчки без четырёх грубых ошибок, не знающих ни истории (даже своей страны, даже недавней!) ни литературы - тех двух предметов, которые определяют самый минимум образования. Зато западная т. н. "культура" и западный образ жизни насаждается всеми возможными способами - но средств, чтобы жить так, как видится эта жизнь в кино, заработать негде.

Армия - вообще особый разговор. Лишь в последнее время там делаются какие-то-то шаги в лучшую сторону.

Страну разворовывают и распродают не таясь, со вкусом, с размахом - ибо жить тут долго явно не собираются.

Эйфория первых лет перестройки и ожидания чуда давно прошла. Канули на дно колодца времени и надежды на ВВП - что сможет он хоть малость прижать олигархов, да воров, да бандюг... ну сидит Ходорковский на шконке - а что, он один олигарх в стране был? Бандитский беспредел малость поутих - но просто ушёл с улиц в офисы! Заказные убийства даже возросли в количественном отношении. Словом, надежд нет, уверенности в будущем нет (я про народ, а не про власть и олигархов), ИДЕИ - цементирующей нацию, ОБЩЕРОССИЙСКОЙ, а не русской только (как многие пытаются предложить!) - такой идеи НЕТ. И вот уже молодёжь, а также и люди постарше, начинают понимать, что их "кинули" всерьёз и надолго. И они начинают искать сами выход из положения. А генетическая память и обломки знания истории, а также классовое чутьё подсказывают: если тебе власти что-то не дали, что положено, возьми силой! Они же взяли! Так отними - и то, что взяли, и ещё - в порядке моральной компенсации. А чтобы это не было банальной уголовщиной, нужна ИДЕЯ И ПАРТИЯ. Опыт дедов тоже ценен! - пусть и не наших, пусть и врагов. Вон как у них в своё время круто получилось! Ну, маленько не так вышло, как хотели - зато уж мы сделаем всё, как надо!

ТАКИМ ВОТ ОБРАЗОМ И ВОЗНИКАЕТ ЧЕЛОВЕЧЕСКИЙ МАТЕРИАЛ ДЛЯ НЕОФАШИЗМА.

Продолжение следует.

 

 

17.3.8. Русский неонацизм

 

Русский неонацизм 30.04.06 http://ru.wikipedia.org/wiki

Русский неонацизм — собирательное обозначение социально-политического явления современной России, характеризующееся симпатиями к нацистской символике (нацистская символика и нацистское приветствие), антисемитизмомрасизмом (часто в форме нордицизма) и ксенофобией (агрессия по отношению к мигрантам и их потомкам с Кавказа и Средней Азии).

Может принимать как индивидуальные, так и организованные формы. В последнем случае русский неонацизм представляет собой крайнюю форму русского национализма и попадает в поле зрения СМИ в связи с преступлениями, совершенными на почве межнациональной розни и нетерпимости[1]. Помимо экстремизма русский неонацизм зачастую характеризуется самой крайней формой антисемитизма, доходящей до антихристианских и антиавраамических взглядов.

Тем не менее, некоторая часть русских неонацистов разделяет идеи православного сектантства[2], но это является скорее редким исключением и «работой на два фронта» — в кругах нацистов еврейская по происхождению религия неприемлема и считается формой порабощения арийских народов. «Рабами евреев» считаются как правило обычные русские фашисты, поддерживающие культ абсолютной монархии и официальное православие.

Многие неонацисты увлекаются музыкой блэк-метал, в связи с чем особым авторитетом у них пользуется Варг Викернес. Варг Викернес широко известен как активный деятель скандинавского неоязыческого движения Асатру, целью которой является возрождение дохристианских верований германских народов. В своих публикациях он неоднократно писал о том, чтохристианство — это навязанная сверху и чуждая для германских народов еврейская религия, а их истинной верой являетсяязычество.

Нацисты так же выступают за расовую чистоту власти, телевидения и экономики — власть, телеканалы и банки по мнению нацистов принадлежат не славянскому народу (теория жидомасонского заговора). Многие нацисты склоняется к идеям национал-социализма, народничества и расовой демократии. Некоторые нацисты при этом усматривают политический идеал в устройстве Древней Руси — в справедливости принципа национального славянского «веча». Тем не менее, немало и сторонников авторитарной роли «вождя». Также русские неонацисты ощущают себя сопричастными международному неонацистскому движению и используют немецкие (Легион ВервольфШульц-88) и английские (Mad Crowd) названия и прозвища.

Владимир Мирзоев так охарактеризовал это явление:

              По-моему, наш российский неонацизм - это и есть неоязычество, в буквальном смысле — поклонение племени, почве и ее вождю, поклонение ложным богам[4]

             

К специфике русского неонацизма следует отнести его разнородность и пестроту взглядов. Здесь можно встретить и ревизию истории в духе ариософии, и авторитетность русских коллаборационистов с белогвардейцами (генерал Краснов). Так же, иногда героями отдельных групп русских нацистов становятся «казаки Вермахта» («Батька фон Паннвиц»), либо русские «борцы с азиатскими ордами»: СвятославЕвпатий Коловрат и Дмитрий Донской. Нередко подчеркивается родство Северной Руси с древней «арийской» Европой (Новгородский крест), либо наоборот — особое родство с древней «арийской» Индией и «ведической цивилизацией» древней Руси».

               

17.3.9. Нацисты в центре Москвы

 

Нацисты в центре Москвы  http://andrei-naliotov.livejournal.com/91298.html

4 ноября 2009 г. На Болотной площади в самом центре Москвы нацисты провели многочисленный митинг-концерт. Как заявил один из выступающих на этом сборище: "Мы собрались на расстоянии пушечного выстрела от Кремля". Но выступающие тщательно подбирали слова, поскольку на площади впервые открыто выступала нацистская группа "Коловрат", известная текстами, призывающими к убийству "инородцев", и ведущий митинга постоянно подчёркивал, что группа и дальше собирается выступать в Москве и поэтому призывает присутствующих вести себя сугубо мирно. ...В толпе кто-то с уважением произнёс: "Слушай, как он выбирает слова!" Очередной выступающий при этом, запинаясь на каждом слове, говорил: "Кое-кто ущемляет права русских. Но мы эти диаспоры пересчитаем и сделаем с ними то, о чём мы все здесь думаем!" Прохаживаясь на этом митинге и глядя на пятитысячную толпу сторонников физической расправы над людьми, я понял, что правительство России и Москвы  - настоящие дебилы: давая возможность соорганизоваться жаждущим крови, они подписывают себе смертный приговор.

 

17.3.10. МИД Украины: Путин игнорирует рост проявлений фашизма и ксенофобии

в РФ. Цифры

 

http://argumentua.com/ РОССИЯВТР, 2014-03-25 21:01

В России неонацисты ежегодно калечат и убивают десятки людей, но руководство страны во главе с Владимиром Путиным игнорирует эти факты.

Министерство иностранных дел Украины обеспокоено усилением проявлений фашизма и ксенофобии в Российской Федерации. Об этом сообщает УНИАН.

"Не могут не вызывать обеспокоенность проявления фашизма, ксенофобии, факты правонарушений по этническому признаку, участившиеся в Российской Федерации", - заявил директор Департамента информационной политики МИД Украины Евгений Перебыйнис.

По словам дипломата, в 2013 году в России существенно выросли и усилились ксенофобские настроения и активность праворадикальных группировок.

В частности, резким ростом ксенофобии и нетерпимости в российском обществе были отмечены проведенные 4 октября 2013 года, в День народного единства, в Москве и других городах России традиционные “Русские марши”, которые сопровождались "свастикой, символикой дивизий СС".

Дипломат напомнил, что в 2013 году от расистского и неонацистского мотивированного насилия, по данным информационно-аналитического центра "СОВА" в России погиб 21 человек и было ранено 178 людей, 9 человек получили серьезные угрозы убийством.

Он также отметил, что в прошлом году нападения происходили в 32 регионах РФ. По уровню насилия, как и раньше, лидируют Москва (8 убитых, 53 раненых) и Санкт-Петербург (3 убитых, 32 раненых). Кроме того, многие люди пострадали в Липецке, Московской и Челябинской областях, Краснодарском крае. В 2013 году в России также увеличилось количество жертв религиозной ксенофобии - 24 человека были ранены. В начале 2014 года от ксенофобского насилия пострадало 14 человек в шести регионах России, шесть из них погибли.

Перебыйнис отметил, что в РФ на памятниках советским воинам и в публичных местах все чаще появляется фашистская свастика и осуществляются акты вандализма. Руководство России во главе с Владимиром Путиным игнорирует все вышеуказанные преступления и рост напряжения между мусульманским и православным населением в крупных городах.

Между тем, кремлевская пропаганда использует в качестве центральной темы в информационной войне против Украины якобы рост в нашей стране радикальных настроений  и преступных группировок радикального толка.

 

17.3.11. Російські неофашистські і націоналістичні організації

 

Неофашистські організації світу http://referaty.net.ua/                

Російське Національне Єдність (Р.Н.Е.). Поява цієї організації в Росії 90-х зумовлювалося деякими чинниками, на очах яких стало цілком реальне осуществимым.

Після розвалу С.С.С.Р. у Росії почало з'являтися безліч організацій і об'єднань націоналістичного і профашистського характеру. Поява Російського Національного Єдності був випадковим. Спогади про війну в Афганістані, нескінченні конфлікти на північному Кавказі, суспільство «Пам'ять», лібералізм в свободі мислення та інші чинники впливали на людей, хто був налаштовані неформально й одразу перестали сприймати минулу, радянську ідеологію. Різка реакція на настрої у країні привела А. Баркашова та його соратників до створення організації, военно- патріотичного союзу молоді, більш схожого на воскресле збори СС «Адольф Гітлер». Поставивши за мету створення такої організації, А. Баркашов знав, що у новим демократичним законам це буде лише безневинними пустощами безробітних, петеушників і ветеранів війни у Афганістані.

До 1994 року Р.Н.Е. відкрила свої неофіційні представництва в багатьох великих містах Росії, беручи участь у виборах і займаючи місця у місцевих парламентах і урядах. Перейнявши ідеї, форму і символіку (символом Р.Н.Е. є стилізована правобічна свастика), Олександр Петрович Баркашов та його соратники запозичили і форму дії і функціонування партії, зробивши її якоюсь подобизною військ та формувань СС. Приміром, у районах Росії Р.Н.Е. фактично вже замінило все молодіжні організації типу Д.О.С.А.А.Ф. і В.Л.К.С.М.

За твердженням керівництва Р.Н.Е., сьогодні офіційно зареєстровані 32 організації. Своєрідні «філії» існують Україні, у Білорусі, Казахстані та Эстонии.

У Володимирі існує дитяча організація, куди приймають хлопчиків від 6 до 16 років і навчають рукопашному бою. У Самарі існує юнацька організація, навчальна стрибків з парашута, в Ставропольському краї Р.Н.Е. повністю замінив Д.О.С.А.А.Ф.

Самі влади й органи правопорядку співробітничають із «баркашовцами» (патрулювання вулиць та електричок у Воронежі і Підмосков'ї). За деякими даним, влади Костроми виділили приміщення міської адміністрації для проведення партійної конференції, у Володимирі двоє представників Р.Н.Е. входить у консультативну гендерну раду при губернаторі, в Твері міської комітет у справі молоді частково фінансує діяльність місцевого филиала.

Народна Національна Партія (Н.Н.П). Н.Н.П. з'явилася внаслідок розколу єдиного національного руху Москви й Московській області. Багато члени Р.Н.Е., неофашисти і «скінхеди» утворили Н.Н.П. Налічує близько 500 членів (переважно Москва) і видає газету «Я - Російський». Діяльність не надається розголосу, тому має небагато членів і, мало відіграє ролі в нац. русі России.

ПРО 88. Найбільше об'єднання «скинхэдов» Росії. З'явилося 1994-го року. Об'єднує «скинхэдов» Москви, Московській області, Санкт-Петербурга, Самари, Володимира, Петрозаводська, Єкатеринбурга, Тули та інших. Структура ПРО 88 нагадує організацію «скинхэдс» усього світу. Задля підтримки єдності і безконфліктності забороняється членам ПРО 88 розпочинати які- або футбольні (хокейні та інші.) фанатські угруповання. Відомий факт зіткнення ПРО 88 з декотрими фан-группировками, як «RED-BLUE WARRIORS» і «BLUE-WHITE DYNOMITE» у Москві «NEVSKY FRONT» у Санкт-Петербурзі. Також відомі, їхні акції спрямовані проти ресторанів «МакДональдс», які вважають «несуть у себе повну американізацію російського народа».

Російська Національна Партія (Р.Н.П.) є близнюком організації Російське Національне Єдність після заборони Р.Н.Е. у Москві. Діє, в основному, біля Москви. Організувалася 1998-го году.

ЧИТАЙТЕ:

Российские боевики угрожали расправой над детьми, когда брали штурмом базу в Евпатории

"...Мы не скрываем своего расизма и нетерпимости к инородцам, и с удовольствием носим свастику, приписывая ей славянские корни. А наш президент идет еще дальше. Владимир Путин напрямую заимствует стратегию внешней политики и даже речи Адольфа Гитлера, а русская пропаганда проходит в лучших традициях Йозефа Геббельса. Путин затеял настоящую войну с Украиной. Хотя мы, русские не верим в это, ведь по телевизору нам об этом не сказали. Для нас Путин - герой, собиратель земель Русских! Нам и в голову не придет, что Владимир Владимирович затеял войну в Крыму для того, чтобы мы никогда больше не задумывались о том, сколько он украл!..." - говорит журналист в ролике.

 

17.4. Російський та комуністичний імперіалізм

                                                                                               

 

17.4.1. Імперіалізм за матеріалами Вікіпедії

 

Імперіалі́зм (від лат. imperare) — державна політика, спрямована на завоювання територій, колоній, або встановлення політичного й економічного контролю над іншими державами. Термін використовується для характеристики політики країн, що володіють колоніями або домінують над іншими країнами — незалежно від того, чи називають вони себе імперіями.

Імперіалізм, як державна політика, використовує ідеологічне обґрунтування права підпорядкування собі інших держав, територій та народів. Такими обґрунтуваннями в історії людства були навернення до «правильної і справедливої» релігії, як у випадку, наприклад, ісламського завоювання Північної Африки та Азії або встановлення іспанської та португальської колоніальних імперій в Латинській Америці, залучення до цивілізації відсталих народів, як у випадку БританськоїФранцузькоїРосійськоїЯпонської імперій«пролетарський інтернаціоналізм» у випадку радянського імперіалізму, вищість арійської раси у випадку Третього Рейху, поширення демократії у випадку сучасного імперіалізму США.

Імперіалістична політика опирається на військову й економічну перевагу розвинутих народів. Зокрема, європейський імперіалізм став можливий завдяки промисловій революції. Опір імперіалізму чинять національно-визвольні рухи підкорених народів.

 

17.4.2. Маркс і Енгельс про російський імперіалізм

 

Див.:МАРКС І ЕНГЕЛЬС ПРО РОСІЙСЬКИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ. commons.com.ua/?p=8692

04 авг. 2010 г. - МАРКС І ЕНГЕЛЬС ПРО РОСІЙСЬКИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ ... Фоґтом, та його аналізу російської політики в XIX сторіччі, то просто вражаючою є аналогія з сучасністю! ... До історії російського імперіялізму В XIX столітті.

 

17.4.3. Витоки і сенс російського комунізму за Бердяєвим

Читати в Інтернеті!

 

17.4.4. Імперіалістична геостратегія в сучасному світі (на прикладі США і Росії)

Андрій ГОЛЬЦОВ, кандидат географічних наук, доцент, заступник завідувача кафедри міжнародних відносин Українсько-Арабського інституту міжнародних відносин ім. Аверроеса МАУП

 

На прикладі Російської Федерації можна простежити поєднання зовнішнього імперіалізму з внутрішнім. Прагнення окремих народів до самовизначення придушуються і за допомогою використання військової сили (Ічкерія), і пануванням «центру» в стратегічних галузях економіки етнічних регіонів. Урізаються політичні права суб'єктів федерації, які по суті підпорядковані органам влади федеральних округів. Величезна увага приділяється розширенню культурної гегемонії «центру» в усіх суб'єктах федерації, відродженню і модернізації історичних міфів про позитивну об'єднувальну роль Російської імперії та Радянського Союзу. Серед населення Російської Федерації насаджуються імперська суспільна свідомість і мораль.

Для геостратегії сучасної Росії на міжнародній арені пропонують принаймні чотири основні моделі: союз із НАТО за домінування США; союз із європейськими країнами задля обмеження домінування США; союз із Китаєм проти гегемонії США; «антиімперіалістичний» союз із Іраном та іншими країнами третього світу проти гегемонії Заходу [4]. Відверто імперіалістичною є модель О. Дугіна, для якого саме існування суверенної України — геополітичне непорозуміння [3]. О. Мітрофанов вважає можливим перерозподіл польських, литовських, українських, казахських земель між «метагравцями» на євразійських просторах — Німеччиною, Росією, Японією, тобто фактично відродження в новому вигляді молотівсько-ріббентроповського сценарію кінця 30-х років ХХ ст. [5]. Сучасна Росія майже офіційно виступає на міжнародній арені як нова могутня імперія, що зміцнює і активно розширює свій геополітичний вплив як на Сході, так і, меншою мірою, на Заході.

Сучасна імперська геостратегія Російської Федерації поширюється насамперед на пострадянський геополітичній простір. Прибалтійські країни, які ввійшли в 2004 р. до НАТО та ЄС, фактично випали з орбіти гегемонії нової Російської імперії. Російська Федерація прагне тримати під своїм контролем політичні процеси в країнах СНД, намагаючись приводити до влади лояльні щодо неї чи навіть проросійські режими. Створюються інтеграційні угруповання (наприклад, ЄЕП), метою яких є забезпечення панування «ліберальної імперії» на пострадянському просторі. Намагання деяких країн СНД проводити незалежну політичну та економічну лінію на міжнародній арені Росія вважає зрадою й оцінює негативно, звинувачуючи в антиросійській і проамериканській політиці. Прагнучи зберегти світову першість, США дійсно не зацікавлені в зростанні могутності колишнього головного конкурента і тому підтримують нинішню владу в Україні та Грузії з метою посилення власних позицій у цих державах і, відповідно, послаблення геополітичного впливу Росії.

Економічний імперіалізм Росії спрямований на встановлення контролю своїх державних та приватних корпорацій над стратегічно важливими галузями економіки нових незалежних країн. Трансрегіональна держава Росія, підпорядковуючи собі нафто- та газотранспортні системи дер-жав-членів СНД, має на меті закріпити на більшій частині пострадянського геопростору своє геоекономічне і геополітичне домінування. Володіючи величезними запасами природного газу і встановлюючи свій контроль над газотранспортними системами інших країн (не лише пострадянських), Росія прагне заявити про себе як про енергетичну супердержаву з відповідною роллю в європейському та світовому геополітичному просторі.

Під гаслами підтримки прав і свобод російського і «російськомовного» населення здійснюється культурна експансія нової Російської імперії до нових незалежних держав. Через російські і проросійські ЗМІ, а також кінофільми, естраду, художню літературу в пострадянських країнах насаджується нова імперська мораль, позитивний образ «старшого брата». Росія позиціонує себе як захисницю прав і свобод російського та російськомовного населення в пострадянських країнах. Особливо інтенсивна інформаційна та культурна експансія спрямована на більшу частину Білорусі, схід і південь України, північ Казахстану. У поточному 2006 р. кардинально переглянуто міграційну політику — новий закон Російської Федерації створює сприятливі можливості для залучення до країни «співвітчизників» як людських ресурсів для заселення Сибіру та Далекого Сходу.

Сучасні імперіалістичні геостратегії, спрямовані на нескінченне зростання політичної та економічної могутності, виявляться згубними для всього людства і самих імперіалістичних держав. Залишається сподіватися, що світова спільнота, спираючись на реформовану ООН, спроможна за наявності політичної волі більшості держав світу, обмежити в різних сферах експансіонізм нових імперій та забезпечити дійсно рівноправний і безпечний розвиток усіх країн і народів.

 

17.4.5. Міжнаціональні відносини українців і росіян з позицій історичної неминучості ліквідації російського імперіалізму

 

Наше становище [ставлення] до російського народу24.10.2012 _ Осип Дяків-Горновий:

Автор цього тексту - Осип Дяків на псевдо "Горновий" - підполковник-політвиховник УПА, крайовий провідник ОУН Львівщини, заступник голови Генерального секретаріату [уряду]Української Головної Визвольної ради.

Матеріал був написаний до 1950 року, але іноді здається, що в дечому він актуальний досі. Втім, дивіться самі.

 

УПА про ставлення до росіян: "Російський народ — наш безпосередній сусід, і співпраця наша може розвиватися дуже успішно, якщо буде вона будована не на імперіалістичних співвідношеннях, а на справжній дружбі і рівноправності".

З російським народом, який матиме свою національну державу на своїй етнографічній території, який не виступатиме проти національно-визвольних прагнень українського народу, з російським народом, який не стоїть на становищі імперіалізму, а бореться за знищення своїх імперіалістичних клік, - з таким російським народом ми прагнемо до якнайтіснішої співпраці сьогодні і в майбутньому.

Знищення колоніально-експлуататорського СРСР, знищення імперіалістичного класу сталінських вельмож диктується найжиттєвішими інтересами всіх народів СРСР.

Перебудова СССР на незалежні держави — це найсправедливіша і найпрогресивніша розв'язка національного питання, бо вона в корені підтинає російський імперіалізм і створює можливості для всебічного розвитку кожного народу. Вона веде не до національної обмеженості і заскорузлості, а до найширшої співпраці і дружби між народами, бо вона будує їх на принципах справжньої незалежності, рівності і добровільності.

Звільняючи народи від колоніального гніту російсько-більшовицьких імперіалістів, вона створює найкращі передумови для розв'язки соціального питання кожним народом в дусі інтересів працюючих мас.

Тому перебудова СССР на незалежні держави всіх його народів — не поворот назад, до старого і віджилого — це, безсумнівно, величезний прогрес.

Відокремлення України від Росії не є жодним ворожим виступом проти російського народу, як це змальовує більшовицька пропаганда.

 

17.4.6. Почему русские и украинцы не понимают друг друга

Березень 26th, 2014. -  gepko http://uagolos.com/

 

Мы с русскими живём в совершенно разных мирах. Со стороны этого не заметно, кажется, что у нас такие же улицы, такие же – более или менее – люди по ним ходят, такая же дебильная хрущёвская застройка спальных районов. А миры разные. В нашем мире среднестатистический человек не встречает в своей жизни скинхэдов. В их мире скинхэды – это часть ландшафта, такая же, как тополя вдоль дороги или трамвайные остановки. В России есть РЕАЛЬНЫЙ фашизм, и его в России много. В 2008 году “Международная амнистия” насчитала в России 85.000 неонацистов. Цифра, поражающая воображение, как для меня – не уверен, что она точная, но и спорить с ней не могу, потому как собственных данных не имею. Тысячи человек подвергаются нападениям неонацистов каждый год, сотни получают ранения, десятки каждый год гибнут. Почти ежегодно в России происходят массовые погромы на национальной почве, иногда со стрельбой и кучей пострадавших – Кондопога, Сагра, Пугачёв, Бирюлево.

А вот украинская статистика: за последние три года было совершено 91 нападение на расистской и ксенофобской почве. Никто не погиб.

Украина – мононациональная страна (я знаю, знаю, из России кажется, что тут русских не меньше половины, но их даже по переписи 2001 года было 17%, а сейчас ещё меньше – не потому, что их кто-то гонит, а потому что они просто ассимилируются и начинают называть себя украинцами). При этом основному населению последние 300 лет рассказывают, что нации у них своей нет, её придумали австро-венгры, языка у них тоже своего нет, это диалект русского, и вообще надо отделить Галичину, а всё остальное вернуть в какой-то неведомый союз непонятно кого непонятно с кем. Так что человек, который в своей стране начинает говорить на родном языке – часто уже только поэтому выглядит бунтарём.

Мои российские знакомые, приезжающие в Украину, с опасением, но и удовольствием ездят во Львов, и по моему предложению ходят в ресторан “Крыйивка” – ну тот, где на входе автоматчик спрашивает “Москали есть?”

- Есть, – отвечают мои знакомые, – мы из Москвы.

- А, – говорит автоматчик, – ну заходите.

Они едят, пьют, идут домой, и даже берёт их лёгкая досада, от того, что не испытали они ну совсем-совсем никакого экстрима. Все, как один, говорят потом, что кухня в ресторане “так себе”.

Русские и украинцы РЕАЛЬНО по-разному понимают слово “националист”. Когда русскому говорят, что в Украине прошёл массовый националистический митинг, на котором был миллион человек, он представляет себе это так:

И, конечно, он начинает истово звонить своему другу в Киев, и кричать в трубку “Дружище, продержитесь там ещё пару дней, мы вас скоро спасём, наши танки рядом!” Картинка беснующихся на “русском марше” неонацистов, захвативших целую страну, может поразить воображение кого угодно.

А украинец представляет себе националистов… ну вот, как Навального. Навальный же тоже, вроде националист, и даже на русский марш ходит.

Представляете себе миллион Навальных (с жёнами и детьми)? Которые машут русским флагом, и поют национальный гимн Российской Федерации? Вот где-то так и выглядит для среднестатистического украинца Майдан. То есть, конечно, на Майдане были разные люди – ну, побойтесь бога, там были сотни тысяч человек, естественно, среди них будут и неадекватные, и откровенные уроды. И неонацисты, наверняка, там тоже были. Но я лично ни одного не видел. И никто из тех, кого я знаю – тоже ни одного неонациста не видел. И когда нам звонят друзья из России и рассказывают про русские танки, которые скоро приедут – это вызывает единственную реакцию: желание записаться в армию, и вооружиться чем-то противотанковым.

И это рвёт шаблон, и русским, и украинцам. Русский, услышав в трубке от своего давнего друга из Украины “Так я и сам бандеровец!” может только пролепетать “как… и ты, Брут…” и решает, что Украину спасёт только целительный напалм, где бы, правда, набрать его в нужном количестве?.. Украинец, узнавая, что Павел Губарев – самопровозглашённый губернатор Донецка – состоял в неонацистской организации “Русское национальное единство” (которая входит во всемирный союз национал-социалистов), или что москвич с финским именем, водружавший русский флаг над Харьковской облгосадминистрацией, фотографируется в нацистской форме – приходят в шок. Да, дорогие россияне, теперь у нас есть фашизм. Вы его сюда привезли.

Я не для того это всё пишу, чтоб устроить в комментариях знатный срач о том, нацист Бандера или не нацист, где правда и где ложь, и спасут ли нас целительные русские танки. Я просто хотел обратить внимание русских и украинцев на то, что мы живём в разных мирах, и оттого одни и те же слова воспринимаем совершенно по-разному.

И – хочется верить – что наш, украинский, мир устоит после всего этого, и что наш путь уже предопределён, и мы не попадём в тёплую ламповую Россию, где скинхэда на улице встретить проще, чем человека в очках. И если Путин таки вернёт в этот мир железный занавес – он опустится на восточной границе Украины, а не на западной. Мы окажемся по ту же сторону от него, что и весь цивилизованный мир.

P.S. заранее зная, что в комментариях мне будут опять кидать ссылки на Сашко Билого – хочу кое-что добавить, для чего в тексте места не нашлось. Это, конечно, городской сумасшедший, и я тоже, как и все нормальные люди, жду, когда его, наконец, посадят (это уже у него третья ходка будет? ну не суть). Но каждая новая ссылка на него, которую мне кидают, радует меня всё больше и больше, потому что судя по всему за 23 года независимости и интенсивного поиска российской пропагандой опасных бЕндеровцев, они сумели обнаружить… аж одного неадекватного вооружённого украинского националиста. Ровно одного. Теперь, когда мне будут рассказывать, что я ничего не понимаю, что мою судьбу уже решили закулисой, и будут меня пугать страшными бЕндеровцами, которые придут и всех убьют, я буду задавать вопрос из Полосатого рейса – а почему вы об этой сосиске говорите во множественном числе?

Прим. В.Ж. Наведений вище фрагмент першоджерела – лише «пролог» до багаторівневої проблеми гуманізації міжнародних відносин. Прошу читача ознайомитись з додатками за списком А:

Критичні зауваження на статтю З.Сикевич Почему русские стали врагами для украинцев

Нотатки з міжнародного права

 

 

 

17.4.7. Роль политического террора в борьбе за власть. Насилие и жестокость

http://www.e-reading.ws/chapter.php/1004379/2/Litvin_Aleksey_-_Krasnyy_i_belyy_terror_v_Rossii._1918-1922_gg..html

 

В каждом веке свое Средневековье. 100-летние, 30-летние войны, инквизиция — оттуда, гражданские войны тоже. Только каждое последующее столетие они все более ужесточались: в них участвовало больше людей, совершенствовались средства их уничтожения, изощреннее становились издевательства и пытки, терялась ценность человеческой жизни. Прежними оставались ненависть, остервенелость, становившиеся на время национальной религией (в России многонациональной). Трагедия народов одной страны, тесно взаимосвязанной с остальным миром, становилась ощутимой для всех. Оставшиеся в живых жертвы произвола и очевидцы не воспринимали оптимизма историков: за Средневековьем последует эра Возрождения… Они думали и говорили о другом: удивительно не то, что этот ужас проходит, а что мы — живы.

Насилие и террор всегда были непременными спутниками многовековой истории человечества. Но по числу жертв, узаконению насилия XX век не имеет аналогов. Этим столетие обязано, прежде всего, тоталитарным режимам в России и Германии, коммунистическим и национал-социалистическим правительствам[10].

Россия традиционно относилась к странам, где цена человеческой жизни была мизерной, а гуманитарные права не соблюдались. Крайне радикальные социалисты-большевики, захватив власть, провозгласив свершение в кратчайшие сроки мировой революции и создание царства труда, уничтожили подобие правового государства, предложив революционный беспредел, и тем самым усугубили бесправное положение личности. Никогда еще в истории утопические идеи не внедрялись в сознание людей столь жестоко, цинично и кроваво. Непротивление, отказ от использования силы при решении политических вопросов, предложенные веку Львом Толстым и Махатмой Ганди, не были восприняты ни в России, ни в Германии. В непродолжительной идейной борьбе победило беспощадное, фанатичное зло, принесшее столько невиданных ранее страданий людям.

 

17.4.8. Воспитание унижением. Политика Кремля в отношении Украины: ничего общего с «братством»

ГОСУДАРСТВО.| ВТР, 2012-05-29 07:44 http://webcache.googleusercontent.com/

 

Никакие дипломатические декларации, пылкие заверения в изначальной «исторической дружбе» не убеждают, если в соседней стране нас показывают дураками, проходимцами, изменниками и негодяями. Не убеждают именно потому, что первое — это официоз, а второе — от души, настоящее, естественное.

Народы обычно очень ревностно относятся к тому, как их изображают соседи и другие иностранцы в своих произведениях художественной литературы, фильмах, газетных и журнальных публикациях.

Это естественно, ведь отношение к тебе со стороны других определяется тем, каким они тебя воспринимают, каким видят, с какими чертами характера изображают. Никакие дипломатические декларации, пылкие заверения в изначальной «исторической дружбе» не убеждают, если в соседней стране нас показывают дураками, проходимцами, изменниками и негодяями. Не убеждают именно потому, что первое — это официоз, а второе — от души, настоящее, естественное.

20 лет независимости Украины показали, что отношение к нам со стороны Москвы является вполне адекватным тому образу украинцев, который царит в современной русской культуре (литература, СМИ, в первую очередь телевидение, кинематограф, театр и т.д.). А заявления политиков и дипломатов — это такая себе виртуальность наподобие известных советско-дипломатических общих мест: «трудолюбивый ангольский народ» или «свободолюбивый народ Мозамбика»...

В этом нет правды, а правда есть, например, в российских фильмах последних лет, таких как «Брат-2», «Мы из будущего-2», «Матч», «Белая гвардия» и др., где украинцев показывают как существ второго сорта в сравнении с русскими; глупее, подлее, более предательски настроенная, чем «высшая раса».

В лучшем случае украинец в российском кино — хорошая, но примитивная, элементарная до предела, умственно ограниченная личность, некое дополнение к полноценным людям. В исполнении этой идеологической миссии русские художники не брезгуют фальсификациями, выдумками или даже искажая классические тексты.

Например, Михаила Булгакова трудно упрекнуть в особой любови к Украине как Украина (а не к «Прекрасному югу России»), но такого высокого градуса украинофобии, как в фильме «Белая гвардия» петербургского режиссера Снежкина, в текстах писателя нет. В фильме «Брат-2» Бодрова-младшего звучат фразы об «украинской мафии» в США, хотя о такой там никто никогда не слышал.

Во всех странах диаспоры наших соотечественников имеют репутацию законопослушных граждан. В Соединенных Штатах историки помнят, что первые украинские поселенцы принимали участие в Войне за независимость 1775-1783 годов, что в XIX веке в битве под Чикамоге отличился бригадный генерал армии Севера Василий Турчин.

А широкая американская общественность помнит адмирала Джереми (Ярему) Бурду, который был главнокомандующим Военно-Морского флота США. В этой стране в университетах более 300 профессоров-украинцев, есть судьи, адвокаты, ученые, предприниматели, инженеры, врачи, конгрессмены и сенаторы, чиновники, а о наших мафиози никаких данных нет.

Зато известны совсем другие имена: украинец Дейчакивский много лет возглавлял Хельсинкский комитет Конгресса США, украинец Нестерчук заместителем главы американской информационной службы ЮСИА, украинец Футей — федеральный судья, украинец Куропась — представитель президента Рейгана, украинец Кистяковский — знаменитый ученый-ядерщик.

В Голливуде была целая украинская «колония»: кинорежиссеры Солюк, Новицкий, Кулинич, актеры Стен, Адамс (Адамчук), Дзундзура, Годяк, Мазурки (Мазуркевич), Паланс (Палагнюк) — между прочим, лауреат «Оскара». Украинка Рафко в 1988 году получила титул «мисс Америка».

В других странах также невозможно отыскать мафиозо-украинцев. В Канаде некоторое время генерал-губернатором, то есть полномочным представителем Ее Величества королевы Великобритании, был украинец Роман Гнатишин, мэром города Ванкувера — Стефан Дзюба. 63 украинца были депутатами парламента Канады, холл которого украшает панно художника Василия Курилика.

А потомок украинских эмигрантов с Харьковщины Петр Береговой (Пьер Береговуа) в 80-е годы ХХ века занимал пост премьер-министра Франции. Между прочим, во времена министра обороны Украины генерала Кузьмука украинское военное ведомство посетил дивизионный генерал аргентинской армии Евсей Юрчишин.

А с мафией у украинцев нигде не сложилось... Однако российских режиссеров это не касается. Поток украинофобии в России не является случайностью. Это сознательная стратегия деморализации наших соотечественников унижением. Главная цель — навязать бывшему (разве только бывшему?) колонизированному взгляды колонизатора, заставить смотреть на себя глазами метрополии.

Снизить самооценку, привить комплекс неполноценности и отвращения к самому себе: «вы быдло, вы никто и звать вас никак». Унижение пытаются сделать нормой и сформировать в украинскую привычку к ней. С народом, который имеет такую ​​привычку, можно делать все. И действуют не только в сфере «экранных искусств».

В этом году Севастопольский городской совет принял решение о закрытии общеобразовательной школы-интерната № 7, где обучение велось на украинском языке, а учеников перевели в интернат № 4, где занимаются дети с задержкой психического развития. Действительно, ну кто еще может учиться в Украине на украинском?

Понятно, что неполноценные умственно люди... Намек более чем прозрачный. И это при том, что обещанную Кучмой и Ющенко украинскую гимназию так в городе и не построили, зато есть прекрасная московская, открытая в Севастополе Юрием Лужковым. Это чтобы «хохлы» видели и делали выводы, кто есть кто и какого качества.

Кстати, эта стратегия унижения украицев появилась не в 1991-м. Она имеет долгую историю.

В начале ХХ века в Москве на русском языке выходил журнал «Украинская жизнь» под редакцией Симона Петлюры. Украинцы этим изданием стремились договориться с образованным русским обществом, хотя не по их вине из этого ничего не вышло. В номере 10 за 1913 год была опубликована статья Владимира Винниченко «Открытое письмо русских писателей». Его современным сленгом можно было бы назвать «Достали!».

В этом письме автор возмущается тотальной кампанией дискредитации украинцев в ​​российской изящной словесности в начале прошлого века: «... печальной склонностью к „хохлацким“ анекдотам страдают за немногими исключениями все русские писатели. Особенно она приобрела угрожающий, почти эпидемический характер за последние несколько лет. „Хохол“ обязательно найдется у каждого беллетриста».

И каким он предстает у русских писателей? «Всегда и везде „хохол“- немного придурковатый, немного хитроватый, непременно ленивый, меланхолический и иногда добросердечный. О других свойствах человеческой психики из этих рассказов совсем не слышно.

Более тридцати миллионов их, а такая удивительная недвижимость и односторонность развития. Что ни фигура, то либо неуклюжий дурак, или глупый лентяй, или ленивый пройдоха. И очень редко это — недалекий, сентиментальный, незлой дурак вроде „хохла“ у М. Горького».

Между прочим, в любимом российском фильме телеканала ICTV «Мы из будущего-2» есть один герой, который полностью тождественен описанию Винниченко, будто бы вообще ничего за 100 лет в сознании русских художников по отношению к украинцам не изменилось.

Этот гибрид шута и безнадежного дурака бегает на экране в шапке с трезубцем, демонстрируя патологическую трусость на фоне героических русских ребят. Если бы Голливуд позволил себе сейчас так изобразить афроамериканца, скандал был бы страшный. Ну, русский расизм распространяется не только на людей с другим цветом кожи... Его жертвой часто становились, становятся и еще станут и вполне безупречные европеоиды.

Этот приступ украинофобии, описанный Винниченко, был обусловлен тем, что в названный период истории украинское национально-культурное движение стало ощутимо заявлять о себе. Как по сигналу, имперский страх распада сверхдержавы, которая является, по словам Маркса, «совокупностью награбленных губерний», вызвал начало в литературе, прессе, драматургии активное высмеивание украинцев, насмешки и издевательства.

А когда это движение приобретет практические формы и встанет вопрос об украинской государственности, это испугает даже некоторых российских тогдашних украинофилов, как, например, автора нескольких научных исследований по истории украинского языка и культуры академика Алексея Шахматова. Который после I Универсала Центральной Рады, где речь шла лишь об автономии Украины, закричал: «Non possumos» — «Мы не допустим!».

Привлекает внимание только то, что ничего нового современные российские украинофобские пропагандисты в сравнении с началом прошлого века не придумали. Они перепевают классику украиноненавистничества, демонстрируя собственное идеологическое бесплодие и абсолютную несостоятельность добавить свои имена к плеяде бывших крупных украинофобов.

Таких, например, как Струве, Стороженко, Щеголев, Волконский, Царинный и др.. Даже в мелочах их нынешние эпигоны допускают много фактических и бытовых ошибок, а пытаясь что-то процитировать на языке оригинала, искажают украинский до неузнаваемости. И это тоже элемент стратегии унижения.

В нынешнем просвещенном русском обществе демонстрировать невежество относительно Украины не считается грехом, как не считалось и раньше. Именно об этом в той же «Украинской жизни» писал Л. Бурчак (№ 1, 1916 г.) в статье «Случайные заметки»: «Получилось так, что „великороссы“, прожив сотни лет бок о бок с „малороссами“ или украинцами, из этого сожительства усвоили одни анекдоты, не получив правильного представления о том, как и чем живут украинцы, что собой представляют, на каком языке общаются.

Не затрудняли себя настолько, чтобы присмотреться, узнать, изучить. Это занятие, наверное, казалось излишним». Но беда в том, что пропаганда украинофобии на таком непритязательном уровне будет употреблена не только каким-то провинциальным российским Мухосранском или Задрищенском, а и Москвой с Питером, потому, к сожалению, что созвучна настроениям абсолютного большинства россиян, включая образованных. Нельзя сказать, что она не вызовет отклика в определенных регионах самой Украины.

Так что же делать? Российская власть все, что считает неприемлемым для национального мировоззрения своих людей, тупо запрещает. Достаточно вспомнить, что знаковый фильм Ильенко «Молитва за гетмана Мазепу» был запрещен к показу в Российской Федерации не каким-то имперским шовинистом, а демократом и либералом Михаилом Швыдким (господин Швыдкой тогда на государственном уровне занимался русской культурой). А совсем недавно накануне 9 мая 2012 года, российские телеканалы отказались демонстрировать российско-немецко-украинский фильм «4 дня в мае», где освещались темные страницы поступков некоторых российских солдат в Германии в 1945-м.

Возможно, кое-что действительно не надо допускать в свое культурное пространство. Однако настоящим решением проблемы является проведение собственной культурной политики, которая сегодня в Украине отсутствует как таковая, и это отсутствие называется «Кулиняк».

Между тем (чего никак не могут понять отечественные бизнесмены от политики) культура является мощной политической силой, которая нередко определяет национальную идентичность миллионов людей и изменяет границы государств в зависимости от культурных предпочтений граждан.

Проще говоря, вслед за кое-как возрожденным книгоизданием, вслед за телевидением, в котором хотя бы иногда случается что-то украинское, мы (не надеясь на нынешних властителей, но доказав необходимость этого им самим), если хотим остановить системное унижение нас в нашем собственном доме, должны возродить украинское кинопроизводство как чрезвычайно важный фактор национальной безопасности. Иначе украинцев таки приучат ненавидеть и презирать самих себя вместе со своей страной...

Игорь Лосев, опубликовано в журнале  «Український тиждень». Перевод: «Аргумент»

 

17.4.9. Системна криміналізація пострадянського простору та суспільної свідомості його населення

Володимир Стецюк. Нотатки на порозі першої світової антикримінальної війни Вівторок 8 квітня 13:20 http://kr2012.com/

Нинішнього російського президента, який доклав стільки зусиль і бабла для системної криміналізації пострадянського простору та суспільної свідомості його населення, цілком справедливо можна вважати некоронованим царем-самодержцем кримінальної Російської імперії. Імперії, що буквально на наших очах монументально постає на теренах колишнього совка. Словом, була колись Росія імперією феодальною, комуністичною, а тепер стає кримінальною. Тільки на відміну попередніх імперій, які завдали чималої шкоди втягнутим у їхню орбіту народам, кримінальна імперія з ядерною кнопкою є взагалі непередбачуваною, а тому й більш небезпечною, являючи реальну загрозу для всього людства. І навіть те, що процес її становлення відбувається під гаслами відродження «Святой Русі», «Русскава міра» і «Русскава праваславнава єдінства», жодним чином не викликає щонайменших ілюзій щодо справжньої суті цілком очевидного. 

Для того, щоб нарешті збагнути, що ж сталося насправді з нашими сусідами і з нами, варто зняти рожеві совкові окуляри й озирнутися назад. Згадаймо, як наприкінці радянської історії з проголошенням перебудови та лібералізації господарських відносин раптом завирувало у нашому повсякденні кримінальне море, вмить накривши каламутною хвилею злочинності міста і села. Підліткові кримінальні війни за мікрорайони та райони, рекет, організована злочинність. Розгалужений системний «бізнес» на наперстках і лохотронах. Становлення кримінальної ієрархії з тотального збору данини та контролю за грошовими потоками, яка знизу догори пронизала пострадянське суспільство. Запекла боротьба верхівки організованого злочинного світу з колишньою компартійною номенклатурою за перерозподіл загальнонародної власності. Масовий похід криміналу, що вже сконцентрував у своїх руках казкові багатства, у владу та стрімке становлення наскрізь корумпованої кримінально-олігархічної системи… 

Ось на цьому піку кримінальної революції, яка охопила фактично ввесь пострадянський простір, і виник запит на провідника, здатного опанувати кримінальну стихію. Згідно сценарію трансформації соціалістичної радянської системи в пострадянську капіталістичну, завбачливо розробленому в надрах легендарного КГБ, у якості пастуха вже фактично некерованої отари мав з’явитися зрештою саме чекіст. Не даремно ж співпраця чекістської контори з кримінальним світом стала одним з визначальних чинників, який мав неабиякий вплив на події та процеси в колишньому Радянському Союзі протягом всієї його далеко не простої історії. На цьому ж історичному проміжку він взагалі мав стати ключовим.      

І цей універсальний чекіст, якому судилося стати загальноросійським лідером, покровителем чекістсько-ментівського й чиновницького свавілля та хрещеним батьком кримінальної «еліти», таки прийшов. Прийшов, щоби сотворити диво у повному розумінні цього слова, адже домогтися навіть видимості якогось порядку на теренах вічно п’яної й розхристаної Росії та ще й відновити керованість у регіонах і вплив на сусідні пострадянські країни – це чин колосальної дії, який за силою впливу на маси виводить на рівень сліпої віри. Дарма, що цей вплив пов’язаний здебільшого з темними силами та не зовсім прийнятними у цивілізованому світі методами, але хто сказав, що хтось там збирався будувати саме цивілізоване суспільство? Наполегливо криміналізуючи суспільні відносини й налаштовуючи відповідним чином суспільну свідомість через засоби масової дезінформації, зомбуючи населення нескінченними бандитськими та ментівськими телесеріалами, де постійно пропагується культ сили, насильство й розпуста, при цьому витрачаючи на це шалені державні кошти, цивілізоване суспільство, звісно, не будують. 

У цивілізованому світі стосунки між державною владою і бізнесом на корупційних схемах також не будують. Яких масштабів досягла корупційна складова на вищих щаблях російської влади, можна тільки здогадуватись, вивчаючи світові рейтинги найбагатших людей світу, у списку яких універсальний чекіст за роки свого правління стрімко піднявся на найвищий щабель. Завдяки оборудкам у найбільш прибутковій нафтогазовій сфері невтомна діяльність універсального чекіста та його найближчого бізнес оточення, якому вдалося пов’язати корупційними схемами цілу низку енергетичних кампаній-посередників на кшталт сумнозвісного «Росукренерго», що діють у багатьох країнах світу, вже набула масштабів глобального лиха.

Добре випробуваний метод опанування внутрішнім простором за допомогою криміналу став у нагоді й при подальшій російській експансії на сусідні пострадянські країни. Згадаймо, на які сили постійно спирався універсальний чекіст, вибудовуючи відносини з регіонами всередині та за межами Росії, у прямому розумінні буквально викохуючи кримінальні маріонеткові режими у тій же Чечні, Абхазії, Південній Осетії та в інших гарячих точках на теренах СНД і навіть у далекому зарубіжжі. 

Найбільш показовим у цьому відношенні є кримінальний режим українського напівдиктатора Януковича, який без перебільшення можна вважати справжнім дітищем Путіна, адже без наполегливої системної підтримки й керівної ролі Москви не факт, що прихід до влади в Україні людини з двома судимостями став би можливим. Але сталося те, що сталося, й кримінальний режим, за якого всі щаблі української влади від посади президента до сільського голови посіли або представники криміналу, або були приставлені від нього до нових обранців і призначенців «смотрящіє», таки відбувся. Укорінення в Україні фактично абсолютної влади «банди зека» слід би було вважати чи не найбільшим успіхом універсального чекіста на всьому пострадянському просторі, адже такого тотального контролю з боку Росії й залежності від неї, як це сталося в одній з ключових країн СНД за роки правління Януковича, навіть союзна з ерефією Білорусь, напевно, не має. 

І ось як відповідь на суцільне свавілля виник Євромайдан, що згодом набув ознак антикримінальної й антиколоніальної революції, під ударами якої почала сипатись дбайливо вибудована в Україні кримінальна система влади. Разом з тим, це вже був виклик і самій кримінальній імперії, яку так натхненно розбудовує Путін. Тож якою мала бути відповідь на цей виклик місцевого та імперського кримінальних режимів? Звісно, кримінальною… З використанням полчищ агресивних «тітушок». З суто кримінальними діями так званої правоохоронної системи – безчинствами міліції й «Беркуту», свавіллям прокуратури та судів, викраденням і катуванням активістів, по-бандитськи підступним розстрілом беззбройних майданівців снайперами-кіллерами… Коли ж і це не зупинило Український Майдан, почалися сепаратистські повстання «тітушок» на добре керованому кримінальним режимом Сході та Півдні України. Найбільш масово повстав спантеличений сепаратизмом кримінальний Крим, на допомогу якому на суверенну українську територію під виглядом нібито місцевої самооборони прийшли й російські «тітушки» та російська армія з характерною поведінкою типового бандформування. 

Отже, чи не вперше в світовій історії може розпочатися справжня кримінальна війна. І хтозна, якою буде подальша світова історія? Для того, щоб вона не стала кримінальною, маємо зупинити універсального чекіста у його маніакальному прагненні збудувати кримінальну світову імперію. 

 

 

17.5. Політика федералізації України

 

17.5.1. Федералізація України

http://www.gazeta.lviv.ua/blog/3572 Віктор Тимошенко.

 

Із Росії надійшов черговий наразі ідеологічний проект — федералізація України

Це ірраціональний, деструктивний проект. Та за своєю ефективністю та руйнівною силою він ідентичний тому, який свого часу розколов нинішню суверенну Україну на два ворожі табори, на дві частини — на «наших» і «чужих», на «Схід» і «Захід», на «донецьких» і українців, на патріотів і націоналістів.  

Ідея федералізму — це презент «із-за бугра». А виконавці, як пишуть газети, наші, українські. Точніше, креатив — із московського Кремля, добре, хоч грошей там неміряно, вуглеводнів — море! А ефективні менеджери, піар-технологи — з українським громадянством, у минулому високопосадовці, народні депутати, компрадорська буржуазія.

Чому з Росії? Тому що в сучасній РФ велетенський досвід державної політики нетерпимості до чужої культури, віри, традиції. Тому що Росія — це держава-атавізм, це імперія нашого часу, в якому імперії немодні. Бо навіть британська королева керує Співдружністю держав, а не Британською імперією.

Руйнівна сила федералізації — це сучасна руїна, розпад країни, торжество принципу «розділяй і владарюй». Бо сепаратизм — найпоживніший ґрунт для осіб, звиклих гріти руки на ватрах національної ворожнечі і релігійних конфліктів.

Федералізація дасть життя цілому комплексу нерозв’язаних проблем, з’ясовуванню, хто українець, хто русин, хто росіянин, вірменин чи татарин. Спалахне спрага нових кордонів, табу, заборон. Причому не тільки державних чи адміністративних. Вибухнуть війни за бізнес, за переділ власності, за землю, за національні права, за владу, базовану на етнічному чи релігійному принципах.

Досі Бог милував Україну. Ми не знаємо, що таке національні війни. У нас немає Чечні, Кавказу. Та делікатне міжнаціональне порозуміння може зламатися щохвилини. Дайте лише нагоду, поділіть людей за кольором шкіри, розрізом очей, мовою, вірою…

У світі, читаємо у «Вікіпедії», — 50 вогнищ сепаратизму, й у двох десятках з них точаться громадянські, національні, релігійні війни. А конфлікти, протистояння, бійки можуть розпочатися через необережне слово, наприклад, львівської «залізної леді»: «А на якому гумні тут виросла російська мова?»

Політика сепаратизму — це недуга бідних. Сепаратизм — це коли одні мають усе, а інші — решту. Це коли замість будівництва доріг, житла й каналізації, у містах люди ходять на мітинги з гаслами: «Вєрнуть Крим рускім!» (варіант «кримським татарам») або «Збудуймо державу русинів!».

Сепаратизм — це захцянка купки львівських інтелектуалів перетворити Галичину у вільну демократичну державу зі столицею у Львові. Згадаймо, обивателі міфічного міста Ільфа й Пєтрова — «пікейні жилети» — мріяли про створення вільного Чорноморська і говорили: «Чемберлен — це голова, особисто я йому пальця у рот не поклав би». 

Ідеї федералізму, яку вороги України намагаються укорінити в українську свідомість, слід протиставити примат унітарної держави, домінування політичної нації. Це коли мешканець не просто поважає країну, в якій живе, але й пишається, що він її громадянин. 

У принципі, люди патріотичні від природи. Адже кожен любить свій дім, вулицю, ліс, поле, річку. Любов до Вітчизни, націоналізм — це коли пишуть, як і що поєднує людей різних націй.  

17.5.2. Александр Лукашенко: "Украину надо сохранить единым и целостным государством"

[30 Марта 2014г. | 22:27] http://zadonbass.org/news/politics

Лукашенко: Федерализация Украины — это полный идиотизм http://news.mail.ru/

 

«Я категорически против всяких федераций! Идиотизм полный! Что такое сегодня провести линию между Западной и Восточной Украиной? Я уже сказал, что это двусторонний инструмент, пианино: с одной стороны будет играть один специалист, с другой стороны — другой. И что мы получим? Фактически в центре Европы ситуацию, когда мощнейшее, крупнейшее государство будет дестабилизировано», — сказал белорусский президент в эфире «Первого национального».

«Там, где бардак, вы знаете, кто туда сунется. Вы знаете, что весь хлам и мусор, боевики, бандиты и прочие, которые любят горяченькое и получить на этом деньги, соберутся там. Нам что, белорусам, это будет безразлично? Нет! Россиянам будет безразлично? Нет! А тем более вам, живущим на Украине» — подчеркнул Лукашенко. 

«Вот этого допустить ни в коем случае нельзя. Украину надо сохранить единым и целостным государством, как оно есть, надо все успокоить. Нельзя в этой суматохе и неразберихе проводить некие референдумы о федерализации. Надо успокоить страну, стабилизировать обстановку, а потом, если возникнет вопрос о референдумах, федеральном государстве, конфедерации, унитарном государстве или еще о чем-то, решать эти вопросы», — уверен президент Белоруссии.

 

17.5.3. Хто кого годує?

 

Російське купляти - окупантів годувати! – штрих код – 46

Глава Донецкой обладминистрации Сергей Тарута категорически опроверг один из главных пропагандистских мифов о том, что Донбасс кормит всю Украину.

Об этом он заявил в ходе заседания коллегии ДонОГА, сообщает "ОстроВ".

"На самом деле, если спросить у каждого жителя, я думаю, что, наверное, каждый житель Донбасса скажет, что он кормит Украину... У нас есть миф, что Донецкая область кормит всех", - сказал он.

"Но если смотреть на статистику, то оказывается, что нам госбюджет добавляет,  и мы дотационные", - подчеркнул Тарута. "Поэтому нам нужно перестать быть дотационными, начинать себя кормить, и обеспечивать наше развитие", - резюмировал губернатор.

Ранее "Главред" сообщал, что аннексированный Россией Крым тоже был дотационным более чем на 60%, и его финансирование обойдется Москве в десятки миллиардов долларов.

 

 

 

Розділ 18. Аналіз причин відсталості Росії

 

18.1. Головна причина відсталості Росії - російський імперіалізм

 

Власне російський імперіалізм був і є причиною важкої нужди і відсталості російських працюючих мас, бо він спрямував і спрямовує всю народну енергію, працю і матеріальні багатства на загарбницькі війни і розкішне життя експлуататорських класів, а не на повний розвиток матеріального і духовного життя народу.

Це ж російські імперіалісти гонили і гонять народні маси в численні загарбницькі походи, на придушення інших народів, ганьбили і ганьблять ім'я російського народу.

Доки російський народ не знищить своїх імперіалістів і не звільниться від імперіалістичних впливів, доти він ніколи не заживе як вільний народ, доти він буде приречений на рабське животіння серед жахливоої експлуатації, насильства і безправ'я, доти він і надалі лишиться єдиним народом у світі, який ніколи не жив бодай до деякої міри демократичним життям.

Сто років тому назад (1851 р.), коли Росія жила в такому ж деспотизмі, як і сьогодні, тільки під іншими деспотами і в інших формах, великий патріот російського народу Герцен писав:

”Якщо Росія може миритися з існуючим порядком речей, то вона не буде мати майбутнього, на яке ми надіємося. Якщо вона буде дальше крокувати по петербурзькому шляху або якщо вернеться до московських традицій, то вона не буде мати іншого призначення, як накидатися на Европу як напівварварська, напіврозбещена орда, руйнувати цивілізовані країни і, нарешті, згинути серед загального спустошення” (А. І. Герцен: Избранные философские сочинения“, ОГИЗ соцэкгиз 1940 р, - підкреслення наше).

Які ж актуальні ці глибокі слова Герцена сьогодні, його побоювання нині такі близькі до здійснення! Більшовицькі імперіалісти ведуть російський народ дальше по імперіалістичному петербурзькому шляху, повернувши одночасно до московських традицій. Тим самим вони ще певніше ведуть його до заглади, передбачуваної Герценом.

Див. додаток за списком А:

Російська криза

Для Росії втратити Україну - це втратити бренд "Київська Русь"

 

18.2. Наростання системної кризи тоталітарного ладу

Див.: http://history.vn.ua/book/verstuk/221.html

 

18.3. Вуглеводневий  монополізм. Як українці добували газ для СРСР

Країна глибокого буріння. Як українці добували газ для СРСР. Українська правда 16.02.2012

 

Всього на Уренгої “Укрбургазом” пробурено 2 млн метрів порід і здано в експлуатацію 598 свердловин, що дозволило росіянам видобувати в рік 30 млрд кубометрів газу. Це рекордний показник буріння на газ у Радянському Союзі.

З огляду на черговий сезонний сплеск газових скандалів "Історична Правда" пропонує згадати часи, коли Україна не імпортувала, а експортувала природний газ. До того ж сибірські газові родовища, що на них базується нинішня влада Кремля, так само були освоєні українцями.

Перший магістральний газопровід на теренах не тільки України, а й усього СРСР було збудовано у 1940 році від Дашавського газового родовища (біля м. Дрогобич) до Львова. Довжина газопроводу — 70 км.

У 1954 році збудовано рекордну за довжиною і потужністю трубу Дашава — Київ — Москва (довжина — 1302 км, діаметр — 530 мм). А після побудови газогонів до Білорусі, Прибалтики та Польщі Україна стає одним з найбільших експортерів газу в Європі.

Зараз на базі "відпрацьованих" дашавських свердловин створено підземні сховища газу (ПСГ). Це один із головних козирів нашої газотранспортної системи, який дає можливість накопичувати велику кільксть транзитного газу протягом теплого сезону, щоб узимку оперативно подавати паливо споживачам у Західній Європі.

У 1960-х роках центр української газової промисловості перемістився із заходу на схід. У 1956-му почалася промислова експлуатація Шебелинського родовища на Харківщині. Місткість Шебелинки — 500 млрд куб. м газу.

Незабаром до Харківщини прокладуть магістральні труби з Києва, Херсона, Кишинева, два газопроводи буде побудовано з Москви. Україна забезпечує газом значну територію СРСР, переважно Росію.

Обсяги експорту зростають настільки, що виникають проблеми з газозабезпеченням самої республіки. 1967 року перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест напише в листі до ЦК КПРС:

"Незважаючи на наявність в Україні розгалуженої мережі магістральних газопроводів, ряд промислових центрів, особливо Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Львів та інші міста західних областей України, в зимовий період переживають серйозні труднощі, пов’язані з газозабезпеченням".

1975-й — рік розквіту українського газовидобутку. В Україні видобуто (!) 68,7 млрд куб. м газу, республіка експортує енергоресурси до Росії, Білорусі, Литви, Латвії, Польщі, Чехословаччини.

У 1970-х роках відкрито гігантські поклади газу на заході Сибіру, на початку 1980-х звідти прокладено магістральні газопроводи "Уренгой-Ужгород", "Союз", "Братерство". В УРСР зосереджені флагмани наукової думки у сфері видобування і транспортування газу — НДІ "Трансгаз" та "Укргазпроект" (Київ), "ПівденНДІДіПроГаз" (Донецьк).

1994 рік — Газпром здійснив першу невдалу спробу викупити частину магістральних газопроводів і підземних сховищ ГТС України. Запропонована ціна — $400 млн.

ІП пропонує читачам скорочений варіант статті екс-директора підприємства "Укрбургаз", кандидата геолого-мінарологічних наук Михайла УЛЬЯНОВА про історію українського газовидобування у XX сторіччі й зараз. Текст був надрукований у часописі "Вісник НГСУ" в лютому 2007 року, а в інтернеті досі не з'являвся.

За кілька днів "Укрбургазу" виповниться 35 років. За сухими цифрами цього тексту ховається історія досягнень, якими можна пишатися і про які треба нагадувати. Підприємство України з буріння свердловин на газ і нафту "Укрбургаз" було створене в складі “Укргазпрому” на базі Красноградського управління бурових робіт за наказом Міністерства газової промисловості СРСР від 1 березня 1977 року.

Ініціатором створення “Укрбургазу” був на той час заступник начальника Всесоюзного промислового об’єднання “Укргазпром” з питань буріння (тепер генеральний секретар Національної газової спілки України) Іван Діяк.

Створення такого підприємства було обумовлено необхідністю об’єднання зусиль багатьох колективів, які займалися бурінням газових та нафтових свердловин на родовищах України.

Саме на цей час в Україні виникла така ситуація в газовій промисловості, коли після досягнення максимального видобутку газу в об’ємі 68,7 млрд кубометрів (1975, 1976 рр.) помітною стала тенденція до поступового її зниження, починаючи вже з 1977 року.

Зараз Україна щороку споживає близько 70 млрд кубометрів газу, з яких частка власного видобутку складає ледве 20 млрд. Решту закуповуємо за кордоном, переважно в Росії.

А від видобутку газу в Україні багато в чому залежав об’єм видобутку в СРСР. Частка українського газу у видобутку його по СРСР складала майже 25%. Тому перед газовиками  України, і в першу чергу перед буровиками, стояло особливо важливе завдання прискореними темпами збільшувати видобувну базу газової промисловості.

Це завдання полягало в тому, щоби в короткі терміни завершити розбурювання двох основних найбільших за запасами родовищ: унікального Шебелинського та крупного Хрестищенського із початковими запасами,  як виявилось пізніше за даними розробки, відповідно 712 і 313 млрд кубометрів.

Хрестищенське родовище друге за запасами в Україні після Шебелинського, відкрите в 1968 р. і введене в дослідно-промислову експлуатацію в 1970 р.

Одночасно, не менш важливим було завдання з прискореного розбурювання нових відкритих на той час в Україні значних за запасами родовищ на Полтавщині: Мелихівського, Машівського, Опішнянського, Кременівського, Волохівського, Гадяцького, Матвіївського, Роспашнівського, Тимофіївського, Медведівського, Східно-Полтавського, Чутівського, Котелевського і др.

Ще одним важливим завданням було розбурювання відпрацьованих родовищ під створення підземних сховищ газу (ПСГ).

 

18.4. Розвиток економіки СРСР у 50-80-і роки

Джерело: http://econ-house.ru/istorija-ekonomiki/14/463-rozvitok-ekonomiki-srsr-u-50-80-i-roki

Читати!

 

18.5. Пия́цтво в Росі́ї

http://uk.wikipedia.org/

 

Пия́цтво в Росі́ї  масштабна соціальна проблема, національне лихо[1][2], яке серйозно підриває соціально-економічні й духовно-моральні основи життєдіяльностісуспільства і загрожує національній безпеці Росії[3][4] через високі рівні захворюваності, смертності, злочинності що походять від зловживання населення Росії спиртними напоями.[3][5] На думку російських експертів алкоголізм у Росії набув масштабів гуманітарної катастрофи, «яку бажають не помічати ні сучасна російська влада, ні міжнародне співтовариство».[6]

Зловживання алкоголем — фактор демографічної та соціальної кризи в Росії: загальнонаціональна загроза на рівні особистості, родини, суспільства, держави — і загрозанаціональній безпеці.[7] Зростання алкоголізму підриває сімейні засади і призводить до народження дітей з різними вродженими дефектами і аномаліями.[7][8] «Через повальне російське пияцтво розпалися сотні тисяч сімей».[3]  Алкоголь — головний фактор катастрофічного зменшення населення Росії.[9] Надкритичний рівень споживання чистого алкоголю на душу населення в Росії з суворою закономірністю викликає деградацію, самознищення нації, причому, процес цей стає незворотним, оскільки більше половини потомства народжується дефективним, тобто, розумово відсталим, недієздатним і навіть нежиттєздатним.[10]

Пияцтво та алкоголізм належать до числа найпоширеніших негативних соціальних явищ російського суспільства[Джерело?]. Зловживання алкоголем — одна з найважливіших причин високого рівня злочинності в Росії. За відсутності зваженої антиалкогольної політики держави посилюється криміногенний вплив пияцтва на соціальну сферу.[11] Влада Росії розцінює масштаби отруєння алкоголем у країні як «національну трагедію».[12]

Небезпека алкоголізації полягає в зниженні рівня культури суспільства та окремих громадян, аж до їх соціальної та психологічної деградації, негативний вплив на моральну атмосферу, трудову дисципліну, професійні якості працівників, їх здоров'я і працездатність. Крім того, алкоголізація Росії супроводжує наркоманію, проституцію, часто породжує ці соціальні явища, а в кінцевому рахунку і злочинність[Джерело?].

Маючи тісний зв'язок зі злочинністю, пияцтво є живильним середовищем для неї. Небезпека пияцтва і алкоголізму носить двоякий характер: з одного боку, вона полягає в підтримці та стимулювання соціальних причин злочинності, а з іншого — сама злочинність виступає в ролі причин пияцтва і алкоголізму[Джерело?].

Масове поширення пияцтва та алкоголізму все більш виступає як фактор, який серйозно обмежує можливості реалізації прав людей на життя і безпеку, отримання ними відповідної освіти і необхідної для забезпеченого життя професії; захисту їх від насильства і зазіхань з боку осіб, що зловживають алкоголем [2].

Див. розділи:

1 Основні загрози

2 Історічні факти

2.1 Свідчення іноземців

2.2 Події і наслідки

2.3 Пияцтво і революція

3 Політика влади щодо споювання росіян

3.1 Московія — Російська імперія

3.1.1 Рух проти пияцтва

3.1.2 Законодавче забезпечення

3.2 Пияцтво в СРСР

3.2.1 Часи Другої світової війни

3.2.1.1 Пияцтво партизан

3.2.2 Часи Хрущова

3.2.3 Антиалкогольна компанія

3.3 З доповіді І.Сталіна на XIV з'їзді ВКП(б)

4 Статистичні показники

4.1 Споживання алкоголю

4.2 Обсяг продажу і виробництва горілки

4.3 Обсяг продажу і виробництва слабоалкогольних напоїв

4.4 Структура продажу через торговельну мережу

4.5 Споживання сурогатів та лікувально-косметичних засобів

4.6 Демографічні показники

4.7 Алкоголізм за регіонами

4.8 Економічні втрати

4.9 Смертність від пияцтва

4.9.1 Загальні показники

4.9.2 Летальність за регіонами

4.9.3 Вбивства

4.9.4 ДТП

4.9.5 Самогубства

4.10 Кримінал

4.11 Дорожньо-транспортні пригоди

5 Опитування

5.1 Частота вживання

5.2 Статистика за гендерною ознакою

5.3 Перша випивка

5.4 Ставлення росіян до боротьби з пияцтвом

5.5 Ставлення росіян до сухого закону

 

6 Причини пияцтва в Росії

6.1 Соціальні проблеми

6.1.1 Люмпенізація

6.2 Соціокультурний фактор

6.3 Толерантне відношення суспільства до алкоголю та традиції6 Причини пияцтва в Росії

6.1 Соціальні проблеми

6.1.1 Люмпенізація

6.2 Соціокультурний фактор

6.3 Толерантне відношення суспільства до алкоголю та традиції

6.4 «Північний» стиль вживання алкоголю

6.5 Біологічний фактор

6.6 Відсутність альтернативного дозвілля

6.7 Доступність алкоголю

6.7.1 Цінова доступність алкоголю

6.7.2 Цілодобова доступність алкоголю

6.7.3 Крокова доступність алкоголю

6.8 Помилки державного регулювання і недосконалість законодавства

6.9 Неконтрольоване нелегальне виробництво алкоголю

6.10 Фінансова зацікавленість держави

6.11 Діяльність алкогольного лобі

6.12 Причини пияцтва за радянських часів

7 Традиції пияцтва

7.1 Пияцтво простого народу у Російській імперії

7.2 Пияцтво духовенства у Російській імперії та СРСР

7.3 Пияцтво аристократів в Російській імперії

7.4 Пияцтво російської інтелігенції

8 Пияцтво в творах мистецтва та народній творчості

8.1 Тема пияцтва в російській літературі

8.2 Пияцтво в кіно

8.3 Пияцтво в пісенній творчості

8.4 Російські прислів'я та приказки про пияцтво

8.5 Пияцтво в російському народному гуморі

9 Див. також

10 Примітки

11 Література

12 Посилання

12.1 Відео

 

В докладе специалистов, опубликованном в британском медицинском журнале The Lancet в январе 2014 года, утверждается, что среднестатистический россиянин выпивает 20 литров водки в год, в то время как британец за то же время лишь около трех литров спиртных напитков. Исследователи наблюдали с 1999 по 2010 год за 151 тыс. взрослых мужчин в БарнаулеБийске и Томске, регулярно опрашивая их об алкогольных пристрастиях. За это время 8 тыс. участников опроса скончались. После выяснения причин их смерти ученые определили, что риск наступления смерти у мужчин, которые выпивают три или более пол-литровых бутылки водки в неделю, до достижения 55 лет составляет 35%, а четверть всего мужского населения России умирает, так и не достигнув этого возраста[32].

Директор Центра исследований федерального и региональных рынков алкоголя «ЦИФРРА» Вадимир Дробиз считает, что статистика не учитывает продажу нелегальной продукции. Объем розничных продаж почти в 1,5 раза больше, чем алкоголя производится и попадает на рынок. Так, по итогам 2012 года в России было произведено 106 миллионов декалитров водки и ликероводочных изделий, а по отчетам розничных продаж продано 153 миллиона декалитров. Около 40 миллионов декалитров составляет нелегальная продукция. Снижение продаж говорит о том, что выросли продажи нелегальной водки в легальной рознице. «То есть легальная сократилась процентов на 10, а нелегальная выросла примерно процентов на 15». За год подорожание водки составило 70% (с 98 до 170 рублей за бутылку). 50% потребителей крепкого алкоголя теперь не могут купить дорогую водку, и уходят в нелегально-суррогатный сегмент. В 2012 году было выпито не менее 800 миллионов литров суррогатной продукции, которая не включена в официальную статистику Росстата.

По итогам прошлого (2012) года 60 процентов граждан покупали легальный крепкий алкоголь, 30 процентов - нелегальный, а 10 процентов покупали суррогаты. В 2013 году ситуация изменилась в худшую сторону. Уже только 50 процентов покупают легальный алкоголь[35].

Глубокая поляризация общества по имущественному положению, образование явно выраженных полюсов богатства и бедности повлекли за собой отчужденность значительной части населения, что во многом предопределило появление в массовом сознании негативного отношения к социальным нормам, в том числе к нравственным и правовым ограничениям в сфере потребления алкоголя. В нынешней социальной структуре России появился значительный слой люмпенизированных лиц, представляющих наиболее благодатную почву для роста преступности, алкоголизма и наркомании[3].

 

18.6 Крадіжництво

 

18.6.1. Россия – страна патологического воровства

(за Аидорчиком) http://www.aif.ru/money/corruption/47051

 

Великая воровская эпоха

Воровство стало основой основ в новой России буквально с момента ее появления. Не успели люди отпраздновать избавление от коммунистов и порадоваться светлому демократическому будущему, как государство украло у них все сбережения, скопленные за советский период.

И пошло, поехало – наиболее ушлые и приближенные к власти крали заводы, газеты, пароходы, оставшиеся в наследство от СССР, а те, кто помельче – воровали станки с брошенных предприятий и срезали провода на цветной металл, останавливая движение поездов и обесточивая целые города.

Когда государство немного «поднялось» на нефтегазовых доходах, главной темой крупных воров стало расхищение бюджетных средств. Здесь они достигли небывалых высот: в бюджет российских проектов потери из-за воровства едва ли не закладываются отдельной статьей.

В результате от стоимости олимпийских строек в Сочи у неподготовленных граждан с Запада темнеет в глазах, а новый стадион для «Зенита» и вовсе смахивает на «черную дыру», в которой легко могут исчезнуть все деньги мира.

А ведь впереди еще чемпионат мира по футболу, и российские мастера воровства уже работают. Будьте уверены, если не в футболе, то в расхищении денег мы определенно не оставим остальному миру никаких шансов.

Те, кого не допускают на верхний уровень воровства, тоже не падают духом. Один ушлый гражданин умудрился продать бетонные плиты с вверенного ему аэродрома. Другие умельцы разобрали и реализовали целый участок железной дороги, который числится в мобилизационном плане Минобороны. И это только те герои, о которых, как и об офицерах с «Танкового биатлона», стало известно. А сколько тех, кого заслуженная слава миновала?! Имя им легион.

Сегодня мы достигли такого положения вещей, когда в России крадется больше, чем производится. Подобный дисбаланс раньше компенсировался расхищением советского наследства, но упорный труд в течение двух десятилетий привел к тому, что его практически не осталось.

Да и служителям культа не всегда просто призывать к отказу от воровства, аскетизму и воздержанию, когда так некстати на руке то появляются, то исчезают часы стоимостью в несколько тысяч долларов. Такой диссонанс сеет в души паствы сомнения.

Но когда в стране воровство принимает патологические масштабы, неизбежно на всех не хватает. Просто не остается в достаточном количестве дураков, готовых производить материальные ценности для последующего воровства.

В итоге те, кому не хватило, начинают пытаться отбирать у тех, кто украл раньше. И когда этот процесс передела, который, похоже, уже пошел, наберет максимальные обороты, с Российской Федерацией как с государством мы попрощаемся окончательно.

Но и это вряд ли остановит патологическое стремление к воровству. Ведь опыт расхищения ценностей на обломках государства мы обрели еще в 1990-х.

 

18.6.2. Разворовывание российского бюджета побило рекорд

http://www.sostav.ru/news/2012/01/12/cod7/

 

По итогам прошлого года нарушения в бюджетно-финансовой сфере обошлись стране в 718,5 миллиарда рублей.

Ежегодно количество нарушений в процессе использования российских бюджетных средств вырастает в полтора-два раза, сообщает РБК daily со ссылкой на отчет Счетной палаты, направленный в Госдуму. К примеру, если в 2008 году нарушения в бюджетно-финансовой сфере достигали 9,6 миллиарда рублей, то в прошлом году – рекордные 718,5 миллиарда рублей. При этом почти половина из них (356,3 миллиарда рублей) пришлась на нарушение Бюджетного кодекса.

Нарушения в законодательстве о размещении госзаказов обошлись стране в 238,5 миллиарда рублей, а на нецелевом расходовании бюджетных средств государство потеряло 1,2 миллиарда рублей. Кроме того, в отчете Счетной палаты отмечается, что в 2011 году ведомство по итогам своих проверок направило в Генпрокуратуру и другие правоохранительные органы 176 материалов, по которым было возбуждено 72 уголовных дела и 23 дела об административных правонарушениях.

По мнению представителей прокуратуры, такая разность цифр говорит лишь о том, что качество расследования экономических преступлений понизилось.

«Мы также констатируем данную тенденцию: прокуроры возвращают на дорасследование все большее количество уголовных дел. Связано это с низким уровнем квалификации следователей Следственного комитета России (СКР), при создании которого были уволены опытные прокурорские следователи, а на их место были приняты молодые неопытные юнцы», — прокомментировал изданию источник в прокуратуре.

Весьма показательно, что по итогам одного только 2012г. и только по официальным оценкам Центрального Банка России из страны незаконным образом с нарушением действующего валютного, налогового и таможенного законодательства было вывезено свыше $50 млрд. На самом же деле с учётом манипуляций с экспортно-импортными ценами и фиктивным импортом несуществующих услуг, а также кредитованием аффилированных фирм-однодневок речь может идти о $80-100 млрд., незаконно вывезенных из России в одном только 2012г. Так что реальные масштабы и нецелевого использования бюджетных ресурсов, и теневого сектора экономики в разы превышают официальные оценки.

В зависимости от бюджетных статей разворовывается от 25 до 50-60% выделяемых государством ресурсов – по так называемым «закрытым» статьям (ВПК, национальная безопасность, силовые ведомства и т.д.) нецелевое использование средств налогоплательщиков может достигать 50-70%. 

Заявления Дмитрия Медведева в 2011г. о том, что в России в бюджетной системе «теряется» 1 трлн. рублей можно рассматривать лишь как нижнюю планку воровства.

Россия – это не только всемирная автозаправка, притворяющаяся государством. Это еще и большая прачечная государственных денег, притворяющаяся экономикой.

Виталий Портников украинский и российский журналист, публицист, обозреватель, политолог.

Источник: domik.ua

 

18.8. Стыдно быть русским

http://life.obozrevatel.com/     

 

Российский журналист снял видео о том, почему ему стыдно быть русским. Ролик, который был размещен на YouTube со ссылкой на блог московского репортера Дмитрия К., стал очень обсуждаемым в Интернете…

Прим. В.Ж. Цікаво подивитись…

http://life.obozrevatel.com//blog/177657.html

Очень много вопросов... Но основные два: "почему" и "что дальше"? Почему Вы, наши сограждане, так поступаете? Что дальше - как нам жить вместе? 

Как трудно жить... Как трудно определить, где правда,а где ложь! И можно ли определить правду? Где критерий? С кем ты, украинец? Давайте забудем за Россию, за США и ЕС. Они нам - ЧУЖИЕ!

С кем ты, Украина? И Украина ли? Донецк, Луганск, Мариуполь, Славенск, Краматорск, Горловка.... Вы кто? Не по паспорту - благо, там нет национальности, но, есть гражданство: "Украина" - или

..?

1918 год... Россия... Гражданская война.. С одной стороны Дом Романовых, Колчак, Деникин, с другой - Троцкий, Ленин..., но ведь, не Германия, не Антанта? Почему сейчас, в 2014 - Россия?? Чем там намазано? Вы "русские"? А что делать нам, украинцам, татарам,евреям, молдаванам, венграм - всем гражданам этой страны? Какого беса мы, украинцы и другие, должны слушать и делать то, что хотите вы, русские? У вас есть своя страна, своя территория - валите туда, раз вы не считаете Украину своей Родиной! Почему вы хотите забрать нашу землю у нас? По какому праву? Вы тут живете 40-60 лет? А мы - веками! Вы тут родились? Прекрасно! Вы - наши сограждане. Сограждане! Не предатели! Не хозяева! И плевать нам на бомбы вашего национального кумира - Путина!

200 с небольшим лет образовались США. Огромное количество национальностей. Но! Все они - граждане СВОЕЙ страны, все они граждане США - ирландцы, итальянцы, афроамериканцы, евреи, поляки, испанцы, пуерториканцы, немцы.... А вы где?

У нас плохое правительство? Законы? Конституция? Давайте менять! Вместе! Что же вы делаете?

Сегодня ночью смотрел канал "112" - интервью по скайпу с жителями Луганска, Донецка, Мариуполя, Славянска... Простые, не богатые люди..., не бандиты..., в основном, женщины, 30-40лет. Страшно и непонятно! Мы, жители остальной Украины - Киева, Житомира, Винницы, Полтавы, Львова, Чернигова и так далее - для вас "бандеровцы" и враги! Почему? Вы проклинаете Нацгвардию-и стаете защитой бандитов и провокаторов! Что хотят и что предлагают ваши нынешные кумиры? Грабежи? Преследование по нац. признакам? Предательство своей страны? Убийство солдат - детей украинцев? За что? За защиту своей страны от оккупантов из России?

Очень много вопросов... Но основные два: "почему" и "что дальше"? Почему Вы, наши сограждане, так поступаете? Что дальше - как нам жить вместе? 

Див. додаток за списком А: Путін В.В. (Біографія Путіна В.В. та його політичні погляди)

 

 

Розділ 19. Аналіз причин відсталості України

 

19.1. Швидкість розкрадання бюджетних коштів в Україні.

http://espreso.tv/new/2013/12/10/v_ukrayini_za_rik_kradut_blyzko_200_milyardiv_hryve

 

За рік крадуть близько 200 мільярдів гривень.

Ця сума набігає, якщо врахувати лише два способи злодійства: розкрадання бюджетних коштів та приватизацію за безцінь землі, надр, іншого державного і комунального майна.

Динаміка розкрадання

Сам бувший президент Віктор Янукович був добре обізнаний про масштаби злодійства. Ще 8 червня 2011 року він заявив на засіданні Національного антикорупційного комітету:«Через корупційні оборудки у сфері державних закупівель від 10 до 15% державного бюджету осідають у кишенях чиновників. Це 4 – 7 мільярдів доларів». Цитата взята з повідомлення президентської прес-служби на офіційному президентському сайті. Далі там наведено ще один вислів Януковича: «Розкрадання бюджетних коштів та стратегічних ресурсів країни – землі, надр, стало постійною новиною у нашій державі». Суму втрат через розкрадання землі і надр Янукович, щоправда, не назвав, але навряд чи вона була значно меншою від суми втрат через розкрадання бюджетних коштів (інакше не було б сенсу згадувати про розкрадання землі і надр як про «постійну новину»).

Якщо взяти середнє значення з інтервалу, названого Януковичем — «від 10 до 15% державного бюджету», отримаємо оцінку розкрадання бюджетних коштів в розмірі 12,5% держбюджету. Скільки це в гривнях, доларах і євро (за офіційним курсом), можна побачити в таблиці.

 

 

Видатки держбюджету

12,5% видатків держбюджету

 

млрд. грн.

млрд. грн.

$ млрд.

млрд. євро

2010

307,7

38,5

4,8

3,7

2011

342,7

42,8

5,4

3,9

2012

413,6

51,7

6,5

5,0

2013

419,8

52,5

6,6

5,0

 

Однак за ті два з половиною роки, які минули після вищезгаданого виступу Януковича, зріс не тільки розмір держбюджету, а й відсоток розкрадання бюджетних коштів. Про це є цілком офіційні дані, тільки вже не президентські, а Рахункової палати (РП). У звіті РП за 2012 рік констатується: «Аналіз стану державних закупівель в Україні у 2011 та 2012 роках засвідчив, що в Україні значно послабилося конкурентне середовище, зменшилася питома вага відкритих і прозорих закупівель, суттєво зросли ризики незаконного та неефективного використання коштів Державного бюджету України. У 2011 та 2012 роках намітився різкий спад застосування замовниками конкурентної процедури – відкритих торгів. Частка процедур закупівлі в одного учасника, проведених у 2012 році, становила 40,9 відсотка. Вартісний показник застосування закупівлі в одного учасника був в рази більший, ніж вартість договорів за конкурентними процедурами. Але окрім закупівель в одного учасника є ще й закупівлі взагалі без тендерів. Якщо базуватися на висновку РП про те, що у разі застосування закупівель без конкурентних процедур вартісний показник «в рази більший, ніж вартість договорів за конкурентними процедурами», то нинішній відсоток розкрадання бюджетних коштів слід збільшити хоча б у два рази, тобто до 25% видатків держбюджету. Це близько 100 млрд. грн. за рік (у 2012 і 2013 роках).

Коло співучасників. Загалом за роки «регіональної» влади корупція набула чітко організованого, системного характеру. Про системність говориться, знову ж таки, у звіті РП: «Аналіз показав, що порушення допускалися на всіх стадіях проведення процедур, носили системний характер та повторювались з року в рік, що вказує на відсутність належного контролю з боку уповноваженого органу у сфері державних закупівель (Мінекономрозвитку) та на безвідповідальність і повне ігнорування державних інтересів з боку замовників». Зрозуміло, що у такої системи, яка включає і замовників (тобто різноманітні владні структури), і депутатів-лобістів, і уповноважений орган, повинен бути очільник, який стоїть над усіма гілками влади.

Втім, ми ще не врахували розкрадання (приватизацію за безцінь) землі, надр, іншого державного і комунального майна. Тут в ролі авторитетного оцінщика найбільше годиться столичний керівник Олександр Попов. У березні 2011 року під час звіту у Київраді він розповів про те, як господарювала ця сама Київрада за часів, коли містом керував Леонід Черновецький. Зокрема, він згадав «недопустимі факти, коли 750 гектарів київських земель видано Київрадою без підготовки будь-якої землевпорядної документації». «Результат діяльності «вражаючий» — втрачену землю можна оцінити від 60 до 70 мільярдів гривень», — підбив тоді підсумок Попов і додав, що за ці кошти можна було збудувати 1200 дитячих садочків, 400 шкіл, 15 мостів, 4 нові окружні дороги. Якщо погодитися з його оцінкою, то середня вартість київського гектара за часів Черновецького становила 88 млн. грн.

Але «молодій команді» Черновецького для цього результату знадобилося кілька років. Нинішня «команда професіоналів» Попова працює з депутатами Київради набагато ефективніше. Лише за один день 22 травня 2013 року Київрада розглянула майже 100 земельних питань і ухвалила «земельних рішень» на 460 га. Якщо керуватися оцінками Попова, то ця земля коштує понад 40 млрд. грн., а якщо врахувати інфляцію за ті три роки, коли містом керує Попов, то сума перевищить 50 млрд. грн. Хоча звичайно, не можна говорити, що всі ці ділянки – крадіжка з бюджету.

З іншого боку, за всієї поваги до Києва, не тільки в столиці є ласі шматки. Система охоплює всю країну — зокрема, і землі Південного берега Криму, і ті ж таки «стратегічні», за висловом Януковича, ділянки надр, й усілякі підприємства і будівлі. При самих скромних розрахунках можна припустити, що в середньому в рік на земельних аферах "зникає" не менше 100 млрд. в рік.

Обмовка по Фрейду. Отже, обидва способи, які назвав Янукович, — розкрадання бюджетних коштів та розкрадання стратегічних ресурсів країни — забезпечують кожен приблизно по 100 млрд. грн. на рік. Разом — 200 мільярдів гривень, або близько 20 мільярдів євро. І це самі скромні підрахунки.

Звісно, можна говорити, що це ще не максимальна сума. Проте держбюджет український не безрозмірний, а навпаки, доволі малий (за європейськими мірками) як для такої великої країни. Та й ресурси українські, які ще залишаються у власності держави та територіальних громад, теж не безмежні. Тому можливості для подальшого збільшення масштабів корупційних схем наразі майже вичерпані.

Можна уявити, що відчув Віктор Федорович, коли почув від Миколи Яновича про 160 мільярдів євро. Цю суму, нагадаємо, Азаров озвучив ще 9 листопада у Донецьку на обласній конференції Партії регіонів. Тоді він заявив, що стільки потрібно витратити на модернізацію та перебудову української економіки, щоб українські товари могли конкурувати з європейськими у зоні вільної торгівлі України та ЄС. І він наголосив: «Якщо цього не буде, тоді ця зона вільної торгівлі обернеться для нас колосальними економічними втратами».

Наведемо фрагмент інтерв’ю, яке дав Янукович українським телеканалам 27 листопада, напередодні відкриття Вільнюського самміту. Цитуємо за«канонічною» розшифровкою, розміщеною на президентському сайті:

«- Вікторе Федоровичу, а може за ці 2 дні щось статися, Вам видніше, що у Вільнюсі 29 листопада ті документи, які, як обіцяв Фюле залишити Вам на столі, Ви підпишете?

В.ЯНУКОВИЧ:

- Ви знаєте, якщо б Ви мені сказали, що у Вас є план створення стабілізаційного фонду, який нам дозволить пройти критичні моменти, виконати всі ці критичні проблемні питання, які сьогодні стоять перед Україною і вони забезпечені фінансуванням…

Кореспондент:

-  Скільки це грошей?

В.ЯНУКОВИЧ:

- По різним оцінкам різні гроші. Кожен рік не менше 20 мільярдів. А в цілому до 2017 року це приблизно 160 мільярдів потрібно».

Не варто недооцінювати арифметичні здібності Віктора Федоровича і сміятися над тим, що у нього чотири роки по 20 мільярдів — це 160 мільярдів. Він ні в чому не помилився: щоб українська економіка отримувала чотири роки по 20 мільярдів на модернізацію, Евросоюз справді має на це дати 160 мільярдів. Така в Україні система.

 

19.2. Вісімдесят відсотків бюджету країни розкрадалося за попередньої влади

http://ua.comments.ua/politics/225798-80-byudzhetu-kraini-rozkradalosya-za.html 26/03/2014 11:08

 

В Україні триває розкриття великих справ, пов´язаних з розкраданням бюджетних коштів, держмайна та корупцією. Про це заявив в інтерв´ю «Комсомольській правді в Україні» начальник департаменту державної служби з боротьби з економічними злочинами МВС Василь Пісний.

«Попередня влада загрузла в корупції і колосальній крадіжці - сьогодні ми в якій би сфері не проводили перевірку, скрізь з цим стикаємося. 80% бюджету розкрадалося - навряд чи подібне могло статися ще хоч в одній країні світу!» - сказав в зокрема Пісний і повідомив, що служба чекає від нової влади «розкриття бюджетних витрат, а також сприяння в організації доступу до баз даних податкової та митної служб, держказначейства тощо», що, на його думку, повинно підвищити ефективність роботи з виявлення фактів крадіжок і корупції. У низці випадків, за словами начальника департаменту державної служби з боротьби з економічними злочинами, такий доступ до баз даних міністерств вже отримано, й очолювана Пісним служба вже готова «розкривати злочини, які здійснювалися впродовж багатьох років».

Пісний очолює департамент більш ніж три тижні і за цей термін, за його словами, великих випадків хабарництва виявлено не було, хоча великий резонанс в країні отримало затримання керівника НАК «Нафтогаз України». «Там йдеться про колосальні суми», - повідомив Пісний. 

Див. додатки за списком А:  

«Бананова» республіка або «сировинний придаток»

Не хотілося би перетворення України на сироинний придаток ЄС

Перетворення країни на сировинний придаток не буде - Угода про асоціацію з ЄС оновить Україну

Україна ризикує стати сировинним придатком Китаю

Від русифікації до бідності

Деградація економіки

Критика нечистого розуму. Роздуми над недолею

Двадцять років незалежності: прогрес чи деградація?

Деградація технологій, науки та освіти

Украина: технологическая деградация

Профаны во власти убивают украинскую науку

Депопуляція. Ринковий канібалізм – особлива форма людожерства

Політико-економічна система олігархічного капіталізму в Україні

"Скромна" чарівність олігархії. Володимир Лановий

Чому українці бідні? Формула олігархів. Андрій Павловський

Чорний календар України

 

 

Розділ 20. Війни Росії проти незалежної України

 

20.1. Російська інформаційна війна у ХХ ст.

 

Щоб стримати революцію, нам потрібна маленька переможна війна», – прорік у січні 1904 року міністр внутрішніх справ Російської імперії В’ячеслав Плеве. За місяць Росія отримала війну від Японії, яку ціною величезних людських втрат… програла.  Проте, мрія про «маленьку переможну» відтоді стала ідеєю-фікс російського імперського духу. Фінська війна 1939 року, Угорщина 1956-го та Чехословаччина 1968-го. Афганістан 1979-1989 років. Далі – військово-комерційний проект багаторічного «впокорення» Чечні протягом 90-х років, Грузія і от маємо війну в Україні. 

Існує безліч матеріалів щодо визначення реальної ціни тих воєн як у людських життях, так і матеріальних втратах. Але характерно, що від кожної з них владці завжди примудрялися гарантовано викрутити собі політичний зиск. Хоча б і тимчасовий. Вдавалося це завдяки майстерному проведенню інформаційних кампаній, спрямованих на власний народ. Власний народ, переважною більшістю досить схвально сприймав такі війни, завжди звинувачуючи саме тих, проти кого вона ведеться. Без критики та сумнівів! Незалежно від того, хто агресор. Уся критика влади у разі війни чарівно змінювалася підтримкою широких мас. Чому? 

Спробуємо проаналізувати. Життів не шкодуємо, за правду воюємо. У російській історіографії існує давня традиція, яка не порушувалася навіть у радянські часи. Імперія, виявляється, НІКОЛИ не вела несправедливих воєн! Царі? Могли бути жорстокими тиранами, недолугими п’яницями тощо. Росія? Тюрма народів! Але геть усі війни, які б не вела ця «тюрма народів», тим не менш оцінюються великодержавницькими істориками як «справедливі». Тобто спрямовані на оборону своїх кордонів від зовнішніх зазіхань. Якщо ж поза кордонами, то, неодмінно «на захист братів». Воєнна політика імперії була предметом поклоніння та героїзації – незалежно від цілей та результатів воєн. А протилежна сторона завжди і безумовно сприймалася як ворог, що винний у тисячах смертей. А оскільки життя кріпака у «тюрмі народів» нічого не вартувало, то й берегти життя солдатів славетні полководці імперії не звикли. Дарма. Чим більше люду загине – тим більша ненависть до ворогів! І це також стало непохитною традицією воєнної політики імперії. 

Отже, маємо. Війна традиційно виступала в Російській імперії та СРСР як чинник, що зміцнював позиції влади та давав можливість придушення інакодумства. Адже в атмосфері напруженого протистояння будь-яка критика влади, нехай і справедлива, завжди сприймається як зрада. І шляхом простої підміни понять захист влади автоматично перетворюється на захист народу та батьківщини. А звідси поняття патріотизму стає тотожним поняттю відданості владі. То ж будь-яка війна стає дуже вигідною з огляду на згуртування народу навколо влади. 

З огляду на це на теренах Російської імперії вибудовувалася безпрограшна стратегія активізації підтримки влади: реальне чи удаване нагнітання зовнішньої напруженості. У таких умовах репресії проти опонентів радо схвалюються народними масами. Так, зокрема було у часи сталінізму, коли геть усі вороги народу виявилися «закордонними шпигунами». Щось подібне повторилося за доби Холодної війни, коли знов було зафіксовано спалах чисельності «посіпак імперіалізму», до яких автоматично потрапили усі, хто мав власний політичний світогляд, відмінний від офіційного. 

Описану традицію примноження ворогів на теренах російської імперії перервали, мабуть, лише один раз – у період 1985-2000 років. І зробили це «помірковані демократи» – Горбачов та Єльцин. Як наслідок, зникли і зовнішні, і внутрішні вороги. Начебто добре? Та результат виявився разючим. Російська імперія розкололася і почала тріщати далі. Цікаво, що найбільш задоволеними від того стали країни, бідні на ресурси. Найбільше ж – «невдячні» балтійці, яких, здавалося б, «повністю годувала» Росія. 

Але чому б від того Росії не радіти? Не треба ж тепер витрачати ресурси на допомогу утриманцям! Здавалося б, без такого тягаря Росія може легко зробити економічне диво на заздрість усім «східноазійським тиграм»!

Прим. В.Ж. Ця широка тема майже не розкрита. Застосовані сотні методів «зомбування» російського  та українського населення, особливо на Півдні і Сході України. Особливо небезпечний зомбувальник – телебачення з вмонтованим 25 кадром.

 

20.2. Війна як порятунок від неминучого краху Росії

«МАЛЕНЬКА ПЕРЕМОЖНА» ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА РОСІЇ.

18-03-2014, 22:32

http://narodnapravda.org/publication/1219-malenka-peremozhna-nformacyna-vyna-rosyi.html

Основною статтею експорту Росії так і залишилася сировина – енергоносії, ліс. І усі розмови про науково-технологічні досягнення виявилися пшиком. Досить згадати сумнозвісне Сколково, справжнім призначенням якого, як виявилося, стало розкрадання коштів вищим чиновництвом. А символом організаційної неспроможності Росії став крах її автопрому. То ж російське керівництво чомусь пересувається не ЗіЛами чи ГАЗами, виробництво яких зовсім занепало, а ворожими мерседесами. Досить цікавий проект із дивною назвою «Ё-мобіль», що рекламували як технологічний прорив російського автопрому, сконав у повній відповідності до вислову «як човна назвете, так він і попливе». То ж за аналогією, провальну сировинно орієнтовану російську економіку справедливо було б назвати «Ё-економікою», яка також рухається відповідним курсом. А імперську політику – відповідно – «Ё-політикою».

Тому єдиним виходом, який побачили імперські політики, стала вже відома ідея «маленької переможної». Вона блискуче реалізувалася на Північному Кавказі. На деякий час допомогло. Але прийшла економічна криза 2008 року. Чомусь саме цього року, на підйомі кризи, Росія відшматовує від Грузії – Північну Осетію та Абхазію. Не забувши зробити при цьому Грузію невиліковним «американським посіпакою».

Нічого принципово нового не бачимо і у 2014 році. Стратегія і тактика інформаційної війни принципово не змінилися. Новацією стало обрання у вороги українців, які з «братів» умить перетворилися на «фашистів», «окупантів». Чи можна бути окупантами на своїй землі? Тут іще простіше. Жодної своєї землі українці, виявляється, не мають. Є лише території, населені «російськими співвітчизниками», над якими «нависла загроза» і яких «треба захистити»! Жодних сумнівів, що відносини з Україною – це те ж саме, що і відносини з Чечнею, тобто «внутрішня справа» Росії.

Але, як ми пам’ятаємо, за існуючою традицією, внутрішній ворог завжди має бути поплічником зовнішнього. То ж під вигадану «агресію українців» підведено «потужну теоретичну базу». Виявляється, іде не більш, не менш, як «цивілізаційна війна» однополярного світу – тобто, американської гегемонії, – проти багатополярного, єдиним гарантом якого є «руський світ». От тепер зрозуміло. Усі, хто проти «руських» – фашисти, зрадники, агресори. Усі, хто «проти фашистів» – мусять автоматично підтримувати Путіна та його політику – допомогти Україні у боротьбі з фашистами. Хто не підтримує – знов-таки зрадник. А для посилення емоцій – повні аналогії з історії Другої світової.

Уся інформаційна війна Росії сьогодні ведеться під двома простими гаслами: «чим відвертіша брехня – тим більше їй вірять» та «хто не з нами, той проти нас». У Росії це спрацювало блискуче, отже, інформаційна війна має повний успіх. Патріотичні маси щиро вірять, що Україною пересуваються озброєні банди з довгими ножами. А хто ще не вірить – переконливо доведуть у поліції.

В Україні – дещо складніше, бо абсолютна більшість народу вважає себе громадянами України, а не Росії. Але тенденції такі, що суспільство дедалі більше поляризується і кожен змушений стати перед єдиним вибором: або я визнаю існування української держави, або я визнаю кремлівські міфи. Отже, суспільство неминуче розколюється. Такий розкол, зрозуміло, значно послаблює державу. І вже це – безперечний успіх «маленької переможної інформаційної війни Росії» – проти колись братського народу.

Добро повинно витіснити зло на рівні стереотипів 

Як можна протистояти такій інформаційній війні? Відповідей кілька.

У Росії – вже ніяк. Лише провал російської агресії, міжнародні санкції та подальше погіршення економічної ситуації може згодом витверезити прибічників агресії.

В Україні дієвим засобом боротьби є здатність влади уникнути погіршення економічної ситуації, уникнути гучних програшів у своїй політиці та міжнародна підтримка України. Але є іще один потужний ресурс. Лише самоорганізація народу забезпечила повалення кримінального режиму двічі несудимого президента. Сьогодні саморганізацією народу утворено так званий «інформаційний опір». Ініціатива має бути підтримана та поширена. І саме з рук до рук має поширюватися проста та зрозуміла інформація про те, що, слава Богу, Україна – не Росія, Крим – не Чечня, а Дніпропетровськ – не Волгоград… Як би не пнулися самоназвані «антифашисти» зі своєю середньовічною жорстокістю. Скільки б голів, рук, вух вони нам не відтяли.

Більше того, нам зараз слід активізувати свою інформаційну протидію, наочно демонструючи результати таких антифашистських звірств. Слід виготовляти зрозумілі засоби наочної агітації, які можна поширювати поза інтернетом – для людей похилого віку. Дурості та лицемірству російської пропаганди слід протиставити факти та логіку. Задача здається складною лише спочатку. А на певному етапі добро вже закріпиться у стереотипах і автоматично витіснить зло. Особливо, якщо буде підкріплене послідовними економічними та політичними діями влади, в яких не будуть присутні ознаки зради національних інтересів.

 

20.3. Економічні війни Росії проти України

 

20.3.1. Стратегія економічної війни

(Економічну війну Росії з Україною придумав Медведчук – ЗМІ http://www.pravda.com.ua/news. Субота, 17 серпня 2013, 11:35)

 

Стратегія недопущення підписання Україною угоди про асоціацію з ЄС була розроблена радником президента РФ Сергієм Глазьєвим спільно з екс-главою адміністрації президента України Віктором Медведчуком.

Про це пише "Дзеркало тижня. Україна", посилаючись на свої джерела.

За інформацією видання, ще до недавнього часу Росія не розглядала економічну війну як основний засіб протидії зближенню України з ЄС та підписанню асоціації. Кремль був упевнений, що перебування Юлії Тимошенко у в'язниці - найнадійніша запорука того, що Угоди не буде.

Однак на початку червня Москва отримала інформацію з Берліна про те, що канцлер Німеччини Ангела Меркель вже не вважає тюремне ув'язнення Тимошенко непереборною перешкодою для асоціації з Україною і схиляється до підписання Угоди.

Негайно було проведено екстрену нараду, на якій, згідно з інформацією джерела ZN.UA, Глазьєву президентом РФ Володимиром Путіним було поставлено завдання терміново розробити стратегію недопущення підписання Україною угоди з ЄС і втягування її в Митний союз.

"Глазьєв покликав на допомогу Медведчука, який є не тільки багаторічною довіреною особою Путіна, а й, як стверджують посвячені, вже рік виконує за пропозицією... Януковича роль "зв'язкового" Банкової з Кремлем", - пише видання.

За його інформацією, стратегія тиску на Україну була розроблена в стислі терміни і покладена Путіну на стіл.

У ході аналізу допущених помилок у Москві дійшли висновку, що вони вперше програли інформаційну війну Україні.

Був проведений ретельний моніторинг українського телеефіру, і російському лідеру продемонстрували не тільки вражаючу "нарізку" сюжетів основних українських телеканалів про те, який поганий Митний союз, і як добре Україні буде після підписання асоціацію з ЄС, а й доклали список власників цих каналів, а також детальну інформацію про їхній бізнес і зовнішньоекономічну діяльність на російському напрямку.

"Наносячи удар по найбільших українських товаровиробниках, які експортують продукцію до Росії, Москва має намір створити істотні проблеми їх бізнесу, тим самим змусивши власників втихомирити свої ЗМІ, що розперезалися, і зажадати від керівництва України відмовитися від асоціації з ЄС на користь Митного союзу", - пише видання.

Крім того, за деякими оцінками, за сім місяців 2013 року український експорт знизився на 12%, до Росії - більш ніж на 20%. "Якщо дана тенденція не зміниться, і від третирування українського імпорту РФ не відступиться, то до кінця року Україна може втратити від п'яти до восьми мільярдів доларів", - вважає автор.

Видання нагадує, що першими жертвами російської стратегії стали Віктор Пінчук ("Інтерпайп") і Сергій Тарута (Індустріальний союз Донбасу): 16 липня прем'єр РФ Дмитро Медведєв оголосив про рішення російського уряду не продовжувати на друге півріччя квоти на безмитне ввезення українських труб. Потім Росія заборонила імпорт виробів корпорації "Рошен" Петра Порошенка.

Пізніше Федерація роботодавців України повідомила, що митниця РФ із 14 серпня зупинила весь український імпорт до своєї країни.

Як відомо, регіонал Олег Царьов заявив, що шість пунктів Угоди про асоціацію з Євросоюзом, яку Київ хоче підписати з ЄС на Вільнюському саміті в листопаді, суперечать Конституції України. Офіс центру "Правова держава", який готував висновки про неконституційність підписання асоціації з ЄС, знаходиться в одній будівлі з "Українським вибором" Віктора Медведчука.

 

Див. додатки за списком А:

Російська економічна експансія в Україні. Дискусія

Спланована кампанія по знищенню України

Росія вже має детальний план, як закинути зашморг на шию Україні

Проти Росії потрібно проводити економічну та інформаційну війну

Хто такий Віктор Медведчук?

 

 

 

 

 

 

20.3.2. Встановлення контролю, приватизація, знищення

та рейдерські захвати стратегічних підприємств України

 

Див. додаток за списком А: Встановлення контролю, приватизація, знищення

та рейдерські захвати стратегічних підприємств України

 

20.3.2.1. Державна політика приватизації стратегічних підприємств

 

Щодо впливу державної політики приватизації стратегічних підприємств

на модернізаційні перетворення промисловості України

Аналітична записка. www.niss.gov.ua/articles/809/

 

Анотація

 В записці проаналізовано позитивні і негативні наслідки приватизації стратегічних підприємств в Україні, виявлено вади державної політики у цій сфері, які перешкоджають розвитку приватизаційних процесів. Запропоновано заходи, реалізація яких сприятиме підвищенню ефективності державної політики щодо приватизації стратегічних підприємств і стимулюватиме модернізаційні зрушення у промисловості.

 

Реалізація завдань модернізації економіки України передбачає реформування відносин власності у промисловості, що неможливо без проведення ефективної державної політики у сфері приватизації стратегічних підприємств.

 Державна політика у сфері приватизації стратегічних підприємств має сприяти підвищенню результативності приватизаційних процесів, за якої приватизація, окрім забезпечення надходжень до Держбюджету, насамперед дозволить:

- підвищити ефективність менеджменту на підприємствах, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, активізувати  використання їх науково-технологічного потенціалу у виробничій діяльності;

- продовжити ринкові трансформації в економіці шляхом та зміцнення прозорого конкурентного бізнес-середовища, забезпечення рівних можливостей суб’єктам промислової діяльності та протидії застосуванню неконкурентних методів ведення господарської діяльності;

- залучити інвестиції для технічного переозброєння та реконструкції виробництв стратегічних підприємств та забезпечити їх вихід на нові ринки збуту товарів, сприяти поповненню обігових коштів підприємств;

- зменшити навантаження на державу щодо управління державним сектором економіки, що забезпечить підвищення ефективності управління [1].

 

Проте у процесі приватизації можуть виникати загрози конкурентоспроможності країни внаслідок зміни форми власності об’єктів, які є основою обороноздатності, утворюють єдину інфраструктуру, мають стратегічні запаси корисних копалин, концентрують високий науково-технологічний потенціал.

 

На сьогодні Перелік підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (Перелік), затверджений Постановою Кабінету Міністрів України № 1734 від 23.12.2004 р., містить відомості про 395 підприємств, більшість з яких є промисловими. Починаючи з 2005 р., до переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, додано 29 позицій, 65 об’єктів виключено.

 

За період з 2005 р. до вересня 2011 р. приватизовано пакети акцій 23 підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (Табл.). Серед приватизованих стратегічних підприємств - підприємства металургійної (1 підприємство), машинобудівної (10 підприємств) галузей, гірничо-видобувного комплексу (8 підприємств), підприємства з виробництва та розподілення електроенергії, газу та води (4 підприємства).

 

Таблиця

Приватизація стратегічних промислових підприємств в Україні у 2005 – вересні 2011 рр.*

Назва ВАТ

Розмір проданого пакету акцій (% до стат. капіталу)

Ціна продажу пакета

(млн грн)

Рік продажу

1. Арселор Міттал Кривий Ріг

94,76

24573,0

2005-2009

2. Балаклавське рудоуправління ім. Горького

93,83

34,44

2006

3. Рівненський радіотехнічний завод

50+1

25,56

2007

4. Південний машинобудівний завод

75,01

19,2

2007

5. Дніпропетровський агрегатний завод

25,00

2,05

2007

6. ВАТ «Пресмаш»

86,02+1

16,36

2007

7. Харківський тракторний завод ім. Серго Орджонікідзе

27,62

14,03

2007

8. Балаклавське рудоуправління ім. Горького

6,16

6,82

2007

9. Докучаєвський флюсодоломітний комбінат

0,46

0,49

2007

10. Новотроїцьке рудоуправління

1,17

0,34

2007

11. Криворізький залізорудний комбінат

2,48

98,9

2007

12. Промислово-виробниче підприємство «Кривбасвибухпром»

6,57

19,11

2007

13. Павлоградвугілля

7,82

108,37

2007

14. Завалівський графітовий комбінат

26,39

0,65

2008

15. ВАТ «Львівобленерго»

26,98

197,85

2009

16. ВАТ енергопостачальна компанія «Чернігівобленерго»

25,00

223,42

2009

17. Мелітопольський верстатобудівний завод ім. 23 Жовтня

50+1

0,76

2009

18. ВАТ «Полтаваобленерго»

25,00

167,36

2010

19. ВАТ «Прикарпаттяобленерго»

25,02

86,36

2010

20. Луганськтепловоз

76

410,00

2010

21. Мукачівський завод «Точприлад»

50+1

10,34

2010

22. Особливе конструкторське бюро комплектних пристроїв

84,997

0,56

2010

23. Інжиніринговиробниче підприємство «Енергія»

25,91

1,45

2011

* Складено за даними:

  • «Переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1734 від 23.12.2004 р.;
  • інформації про хід приватизації державного майна в Україні за 12 місяців 2005 р.;
  • звітів про роботу Фонду державного майна та хід виконання Державної програми приватизації за 2006-2010 рр.;
  • аналітичної довідки про роботу Фонду Державного майна України «Хід виконання Державної програми приватизації за 9 місяців 2011 р.».

Проте державній політиці у сфері приватизації стратегічних підприємств притаманні вади, що перешкоджають розвитку приватизаційних процесів.

1. Відсутність усталеного переліку стратегічних підприємств, у результаті чого відбувається звуження кількості підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, що дозволяє уникнути під час приватизації особливих вимог, які пред’являються до продажу стратегічних підприємств. Зокрема, відповідно до внесених змін від 23.02.2011 р. із Переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого Постановою КМУ № 1734 р. від 23.12.2004 р., було виключено 24 енергогенеруючі та енергопостачальні підприємства, які до цього часу проходили процеси приватизації як стратегічні об’єкти.

Періодичні внесення змін до Переліку можуть призводити до негативних наслідків у процесі діяльності підприємств у післяприватизаційний період, як-то зміна профілю підприємств, руйнування коопераційних зв’язків, навмисне закриття, виведення за кордон нематеріальних активів та ін.

2. Непрозорість проведення приватизації окремих стратегічних підприємств. Зокрема, у приватизації «Львівобленерго» (29.04.2009 р.) і «Чернігівобленерго» (14.05.2009 р.) брали участь лише два портфельні інвестори ТОВ «ТЕКТ-Трейд» і ТОВ «Он-лайн капітал», які й придбали ці підприємства. У багатьох випадках придбання стратегічних об’єктів інвесторами пов’язано не з намірами підвищення ефективності управління такими об’єктами та забезпечення їх розвитку, а з можливостями у майбутньому інвесторам вигідніше продати активи зазначених підприємств.

При приватизації Нікопольського заводу феросплавів (26.05.2003 р.) було запроваджено штучне обмеження, коли умовою допуску інвесторів до участі у конкурсі стала наявність досвіду управління великим феросплавним підприємством, що дозволило звузити перелік інвесторів до одного - консорціуму «Придніпров’я» (тоді як на участь у конкурсі претендувало 6 підприємств).

3. Невідповідність ринковим реаліям оцінки вартості стратегічних підприємств під час приватизації. Наприклад, початкова вартість 93,02 % пакету акцій ВАТ «Криворіжсталь» у 2005 р. була запропонована у розмірі 10 млрд грн, у той час фінальна пропозиція за нього склала 24,2 млрд грн. Вартість 2,48 % пакету акцій ВАТ «Криворізький залізорудний комбінат» визначено у розмірі 49,45 млн грн, тоді як від його реалізації у 2007 р. отримано 98,9 млн грн. Ринкова вартість 27,62 % пакету акцій ВАТ «Харківський тракторний завод ім. Серго Орджонікідзе» перевищила стартову ціну у понад 11 разів (14,03 млн грн проти визначених 1,2 млн грн).

4. Неефективне використання коштів, отриманих від приватизації. «Проїдання коштів» замість їх перетворення на інвестиції може призвести до скорочення виробничого і науково-технічного потенціалу стратегічних об’єктів. Так, від приватизації стратегічних промислових підприємств за 2005-вересень 2011 рр. до Держбюджету надійшло 26,0 млрд грн, тоді як загальні обсяги інвестицій у промисловість за рахунок Державного бюджету у зазначеному періоді склали лише 14,0 млрд грн.

Крім того, Законами про Державні бюджети за 2005-2012 рр. не передбачалось спрямування коштів від приватизації на модернізацію підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. Це суперечить Указу Президента України «Про фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави» від 20.04.2004 р. № 454/2004 в частині виділення на подібні цілі не менше 10 % коштів від приватизації державного майна.

Не передбачено також заходи щодо відновлення платоспроможності підприємств-боржників, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, для запобігання їх банкрутству, що визначено Указом Президента України «Про введення в дію Рішення РНБОУ «Про забезпечення національних інтересів і національної безпеки у сфері приватизації та концептуальні засади їх реалізації» № 200 від 06.03.2008 р.

5. Порушення законодавчих вимог у ході приватизаційних процесів. Наприклад, Указом Президента України «Про введення в дію Рішення РНБОУ «Про забезпечення національних інтересів і національної безпеки у сфері приватизації та концептуальні засади їх реалізації» від 06.03.2008 р. № 200 не допускається приватизація стратегічних підприємств, якщо це призведе до монополізації ринку. Водночас, серед стратегічних підприємств монопольне становище, за даними АМКУ, мають всі обласні енергетичні компанії. Деякі з приватизованих стратегічних підприємств мали статус монополістів, зокрема, Харківський тракторний завод ім. Серго Орджонікідзе (приватизовано у 2007 р.), ВАТ «Пресмаш» (2007 р.), Маріупольський завод важкого машинобудування (2010 р.).

Не виконуються інші вимоги Указу, зокрема, не прийнято жодної програми розвитку галузей, до яких належать стратегічні підприємства, згідно з якими має проводитись приватизація стратегічних підприємств.

6. Відсутність дієвої політики контролю за приватизаційними процесами стратегічних підприємств, що призводить до збільшення кількості порушень інвестиційних зобов’язань, взятих інвесторами при укладенні договорів купівлі-продажу стратегічних підприємств. Так, у 2006 р. Фонд державного майна України виявив порушення зобов’язань, прийнятих на себе «Mittal Steel Germany GmbH» при купівлі 93,02 % пакету акцій «Криворіжсталь»[2]. Власник не виплатив працівникам підприємства 13-ту заробітну платню та не проіндексував тариф оплати праці, виходячи з мінімального прожиткового рівня. Крім того, профком підприємства констатував зменшення на 20 тис. кількості робочих місць на комбінаті за рахунок реалізації програми добровільного звільнення працівників в обмін на грошову компенсацію, після чого вакансія лишається незайнятою.

За висновками поточної перевірки виконання умов договору купівлі‑продажу пакету акцій ВАТ «Пресмаш», яка проводилась у липні 2009 р., виявлено невиконання умов договору купівлі-продажу пакету акцій підприємства у частині наявної заборгованості по заробітній платі та невиконання норм колективного договору[3].

7. Недосконалі механізми оцінки приватизовуваних підприємств. Досить часто на балансах стратегічних підприємств, що приватизуються, не враховуються всі наявні активи, зокрема, частка нематеріальних активів (НМА) є дуже малою, що негативно позначається на початковій ціні приватизації таких підприємств. Так, на таких стратегічних підприємствах, що виробляють окремі види високотехнологічної продукції та активи яких планувалося приватизувати у 2011 р., як ВАТ «Закарпатський завод «Електроавтоматика» (виробництво контрольно-вимірювальної апаратури, виробництво неелектричних побутових приладів) та ПАТ «Науково‑виробниче об’єднання «Київський завод автоматики ім. Г.І. Петровського» (виробництво контрольно-вимірювальних приладів, електричних побутових приладів, дослідження i розробки в галузі технічних наук) частка НМА у загальній вартості активів на балансі не перевищує 0,12 %.

 

Виявлені вади державної політики в сфері приватизації стратегічних промислових підприємств можуть призвести до наступних негативних наслідків.

1. Втрата конкурентних переваг України через занепад унікальних підприємств, які утворюють інфраструктуру загальнодержавного значення, або підприємств, де сконцентровані нематеріальні активи, стратегічні запаси корисних копалин, висококваліфіковані кадри, експортний потенціал через передачу їх недобросовісному інвестору, який може проводити діяльність щодо доведення до банкрутства та закриття потенційного конкурента.

2. Погіршення іміджу країни та інвестиційної привабливості державних підприємств через нестабільність та правову невизначеність приватизаційної політики, що інколи змушує потенційних інвесторів утримуватися від участі у торгах та призводить до зниження вартості пакетів акцій стратегічних підприємств, які підлягають приватизації.

3. Недоотримання коштів Державним бюджетом внаслідок неадекватної оцінки приватизовуваних підприємств та їх активів. Особливої уваги потребують підприємства, які здійснюють виробництво високотехнологічної продукції, що у своїй діяльності використовують науково-технічні розробки, вартість яких часто не включається до загальної оцінки підприємства, що приватизується.

4. Монополізація стратегічно важливих галузей іноземним інвестором, що може мати наслідком обмеження діяльності національних виробників на внутрішньому ринку, встановлення іноземними власниками монопольних цін на продукцію стратегічних підприємств, що ними контролюються; репатріацію прибутків, доведення стратегічних підприємств України до банкрутства.

 

Політика приватизації стратегічних підприємств повинна сприяти, насамперед, появі нових ефективних власників, залученню інвестицій в економіку держави, підвищенню ефективності діяльності українських господарюючих суб’єктів, створенню умов для реструктуризації економіки. Коригування державної політики приватизації стратегічних об’єктів потребує реалізації наступних першочергових заходів.

1.  Підвищення ефективності функціонування стратегічних підприємств, збереження та примноження їх виробничого і науково-технологічного потенціалу, для чого слід:

- КМУ ініціювати внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2012 рік» і передбачити у Держбюджетах України на наступні роки спрямування коштів від приватизації на модернізацію підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави;

- КМУ, Міністерству економічного розвитку і торгівлі України розробити і затвердити Програми розвитку галузей, до яких належать підприємства, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави;

- ФДМУ передбачити у договорі купівлі-продажу державного майна стратегічних підприємств можливість відмови держави від отримання дивідендів від її пакету акцій на певний період, у разі їх спрямування на оновлення основних фондів, впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій та інших заходів, які сприятимуть модернізації виробництва.

2. Удосконалення доприватизаційної підготовки стратегічних підприємств, яка має бути спрямована на встановлення прозорих і справедливих цін на активи, формування конкурентного середовища, уникнення тіньових схем приватизації.

З цією метою необхідно:

- ФДМУ забезпечити завчасне, деталізоване і адресне інформування широкого кола зацікавлених осіб, у т.ч. крупних інституційних інвесторів, щодо можливості участі у приватизації українських стратегічних підприємств, з метою розширення кола потенційних учасників торгів та забезпечення оптимальної цінової пропозиції;

- Міністерству економічного розвитку і торгівлі, Мінфіну України, ФДМУ при приватизації підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, здійснювати перехід від продажу контрольних пакетів акцій до залучення портфельних інвесторів шляхом продажу акцій через фондовий ринок, при збереженні контролю над такими підприємствами за державою;

- КМУ, ФДМУ здійснювати перехід до індивідуальної приватизації стратегічно важливих підприємств на підставі окремих законів, які передбачатимуть механізми приватизації, обсяги та напрямки використання надходжень від приватизації.

3. Посилення післяприватизаційного контролю за діяльністю приватизованих стратегічних підприємств з метою збереження цілісності виробничо-майнових комплексів, їх виробничої спеціалізації, забезпечення соціальних стандартів працівникам. Для цього необхідно:

- ФДМУ здійснювати на постійній основі моніторинг діяльності приватизованих стратегічних підприємств, у статутному капіталі яких є державна частка, за результатами якого готувати пропозиції щодо доцільності залишення у державній власності пакетів акцій підприємств або їх відчуження;

- Міністерству економічного розвитку і торгівлі, Мінфіну України, ФДМУ, АМКУ, на основі проведення аналізу діяльності стратегічних підприємств, власниками яких є іноземні інвестори, ініціювати законодавче визначення принципів допуску іноземних інвесторів до приватизації стратегічних підприємств України з метою недопущення монополізації стратегічних галузей економіки;

- ФДМУ, СБУ посилити контроль виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна стратегічних підприємств та у разі недосягнення позитивних результатів вживати відповідні санкції.

Відділ секторальної економіки

(О. Собкевич, Є. Бєлашов)

[1] Закон України «Про державну програму приватизації» від 13.01.2012 р. № 4335-VI // Голос України від 04.02.2012 р. № 22

[2] http://fbc.net.ua/news/newscompany/Fond_gosimuschestva_vyjavil_narushenija.html

[3] http://www.fpsu.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=475%3A-lr&catid=64%3A2009-07-30-20-03-49&Itemid=34&lang=uk

 

 

 

20.3.2.2. Рейдерство в Україні – загроза національній безпеці

Тетяна БАБИЧ, Віче №14, 2010 http://www.viche.info/journal/2105/

 

У всьому світі рейдерство розцінюють як фактор недосконалості політичних, правових структур влади в державі, її чинного законодавства, відсутності належних умов для захисту бізнесу, прав власників і рівноправної конкуренції. І те, що в Україні є таке явище, як рейдерство, ще раз підкреслює глибину системних проблем нашої держави.

Першочерговою причиною попиту на рейдерські послуги вважається початок переходу України до ринкових відносин та активне здійснення «глобального» перерозподілу власності. Останніми роками цей попит стає більш свідомим, організованим та масовим, що зумовлено кількома факторами:

- недосконалістю чинного законодавства, корумпованістю виконавчої та судової влади;

- нестабільністю політичної ситуації та перерозподілом власності між фінансово-промисловими групами;

- імпортом рейдерських технологій, команд та капіталів, щонайперше з Російської Федерації, які вже не можуть знайти там свого призначення у зв'язку з удосконаленням чинного законодавства.

За оцінками експертів, сьогодні в Україні діє від 35 до 50 професіональних рейдерських груп. Спираючись на цілий комплекс засобів – психологічний натиск, шантаж, підробка документів, підкуп силових структур, – вони створюють умови для рейдерських атак, захоплення і перерозподілу власності за рамками закону. Під рейдерські атаки загалом в Україні вже потрапили 3,7 тисячі суб'єктів господарювання. Річний обсяг рейдерського перерозподілу власності сягає в середньому від 2 до 3 млрд. доларів США.

Поняття рейдерства

Випадки рейдерства в його різноманітних проявах можна спостерігати в різні часи і майже в усіх країнах з ринковою економікою.

Зародилося рейдерство у Великобританії тоді, коли британські військові кораблі в одиночку виконували бойові завдання із захоплення торгових кораблів інших держав.

Рейдерство в сучасному розумінні, тобто знищення компанії і перерозподіл її власності та корпоративних прав, з'явилося у США в 60–70-х роках ХХ століття. Найпершим рейдером, за оцінками спеціалістів, став Джон Рокфеллер, засновник Standart Oil, який різними способами скуповував акції своїх конкурентів для зміцнення і процвітання власного бізнесу ще наприкінці ХIХ століття.

Ще кілька років тому рейдерство активно процвітало в Російській Федерації, вкрай негативно впливаючи на всі параметри розвитку російської економіки. Та сьогодні, завдяки чітко визначеному чинному законодавству, рівень рейдерства в державі істотно скорочено. Між іншим, саме у зв'язку з цим дуже багато структур, які спеціалізуються на рейдерстві, «перепрофілювались» звідти в Україну. За оцінками експертів, до 50 відсотків рейдерського ринку країни вже захоплено російськими рейдерами.

Історію українського рейдерства умовно можна поділити на два періоди. Перший – це початок 90-х років до 2000 року (підприємства захоплювали відверто кримінальним шляхом, досить часто із застосуванням фізичного насильства).

Другий період, започаткований 2000 року, триває донині і характеризується напівзаконним загарбанням підприємств, більш легальними методами боротьби та активним протистоянням рейдерству.

Хто такі «рейдери»?

Рейдери – це команда висококваліфікованих спеціалістів із захоплення фірми або із перехоплення управління за допомогою навмисне розіграного бізнес- конфлікту.

Основна мета рейдерства – приборкання великого бізнесу, великих фірм, підприємств, захоплення значних площ, земельних ділянок, обладнання і нерухомості.

Рейдерство слід поділяти на наймані структури, що працюють під егідою великої бізнес-структури, та на «вільних авантюристів» – незалежні команди.

На сьогодні в Україні створена й діє система органів з протидії рейдерству:

  • Громадська організація «Антирейдерський Союз підприємців України»;
  • Український Національний комітет міжнародної торгової палати;
  • Міжвідомча комісія з питань протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств при Кабінеті Міністрів України (Склад: представники МВС, СБУ, міністерств юстиції, економіки, фінансів, Держагентства з інвестицій і інновацій, Союзу промисловців і підприємців та Торгово-промислової палати, Держпідприємництва, Генпрокуратури, Фонду держмайна України);
  • Бюро протидії комерційним злочинам та рейдерству (використання рекомендацій міжнародних організацій у боротьбі з рейдерством);
  • Робочі групи з питань протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств при облдержадміністраціях.

Слід наголосити, що боротьба з рейдерством буде ефективною й матиме комплексний характер тільки в разі передбачення кримінальної відповідальності за замовлення, організацію та вчинення неправомірних дій, які мають ознаки рейдерства. Тож законодавцю є над чим попрацювати.

Рейдерські захоплення в Україні б'ють рекорди

25 сентября'11 0:00 http://news.bigmir.net/

Протягом минулого року в Україні відбувся вибух рейдерської активності, усього у 2008 році відбулося понад 2,5 тисяч рейдерських захоплень, - повідомив директор Антирейдерського союзу підприємців України Андрій Семидідько.

В Україні вирують рейдерські захопленняВ Україні вирують рейдерські захоплення / sibnovosti.ru

"Рейдерство в Україні набуло таких масштабів, що перетворилося на реальну загрозу для економічної безпеки країни", - вважає він. За словами Семидідька, для захоплення чужої власності використовують досить широкий спектр дій: тиск на окремих акціонерів, підкуп менеджерів, посадових осіб, створення штучних боргів, підробку статутних та інших документів, силове захоплення підприємства за допомогою підрозділів внутрішніх справ, приватних охоронних структур. 

За його даними, зазнали захопленням такі м'ясопереробні підприємства: ВАТ Пирятинський м'ясокомбінат, ВАТ Івано-Франківський м'ясокомбінат, АТЗТ РИТМ, ВАТ Ватутінський м'ясокомбінат, ВАТ Ніжинський м'ясокомбінат, ТОВ Бахмач-м'ясо, ТОВ Головенківське плюс, хлібокомбінати: ВАТ Сумський хлібокомбінат, ВАТ Житомир хліб, агропереробні підприємства: ТОВ Лан, ТОВ Ківшновата-Агро, підприємства харчової промисловості ВАТ Олейна, ВАТ Комбінат Придністровський-Злагода. Відбулося силове захоплення адміністративного та виробничих корпусів ВАТ ХК Весна. 

Серед найбільш резонансних подій 2008 року Семидідько, зокрема, наголосив на конфлікті, який пов'язаний із призначенням Андрія Портнова керівником Фонду держмайна України, на силовій спробі відновити на посаді начальника порту колишнього керівництва ДП МТП Південний, на судовому протистоянні співвласників ВАТ ЕК Дніпрообленерго, на інформаційній атаці на ЗАТ Промінвестбанк, атаці на Федерацію профспілок України, спробі сторонніх осіб заволодіти мажоритарним пакетом акцій ВАТ Квазар. За словами директора Антирейдерського союзу підприємців, на сьогоднішній день рейдерство процвітає не тільки в економічній, але воно поступово перейшло й у політичну площину. Рейдери почали використовувати свої технології у боротьбі за владу. Основну роль у розробці та реалізації рейдерських схем у політичних процесах відіграють фахівці, які отримали досвід участі у корпоративних конфліктах. 

Нагадаємо, раніше Заступник генпрокурора Ренат Кузьмін розповів про тих, хто користувався послугами нашумілої рейдерськими захопленнями банди Капітошка, яка організувала понад 50 захоплень підприємств по всій Україні.

 

20.3.2.3. Росія намагається захопити стратегічні українські підприємства

http://tsn.ua/ua/ukrayina/rosiya-namagayetsya-zahopiti-strategichni-ukrayinski-pidpriyemstva.html

 

Виділяючи значні кошти на кредитування українських підприємств, Росія розраховує скористатися можливою їх неплатоспроможністю. Стратегічні українські підприємства найближчим часом можуть опинитися під контролем Росії. За деякими даними, зараз дочірні структури російських банків отримують ресурси, які дозволяють їм кредитувати українську економіку в набагато більших обсягах, ніж це можуть робити філії західноєвропейських фінансових установ. Наприклад, "Внешэкономбанк" Росії уже перевів "Промінвестбанку", основним акціонером якого він є, 1 млрд дол., його "дочка" заявила про залучення від материнської структури субординованого боргу в розмірі 129 млн дол., а український підрозділ "Сбербанка" - на 40 млн дол. Саме ці фінзаклади найближчим часом і розподілять ключові ролі на ринку кредитування.

На думку аналітиків, росіян найближчим часом цікавитимуть такі галузі як паливно-енергетичний комплекс, машинобудування, агропромисловий комплекс і харчова промисловість. Підтвердженням цього може слугувати хоча б те, що ПІБ відкрив кредитну лінію ЗАТ "Оболонь" на 80 млн грн і ВАТ "Дніпровський металургійний комбінат ім. Ф.Е.Дзержинського" - на 30 млн дол. Нинішня активність у нарощуванні кредитних портфелів "дочок" російських держбанків має політичне підґрунтя. Ці фінустанови "меншою мірою побоюються неповернень із кредитів, видаючи позики переважно стратегічно важливим підприємствам. Навіть якщо вартість забезпечення з таких кредитів упаде і підприємства не зможуть розрахуватися з боргами, російський уряд одержить активи, вартість яких у посткризовий час зросте багаторазово й дозволить РФ домінувати на низці ринків, що мають стратегічне значення для країни", — пояснив представник однієї з інвестиційних компаній. Вигода від обраної росіянами стратегії збільшується багаторазово, якщо врахувати, що вливання в українські "дочки" держбанків РФ здійснюються винятково завдяки друкарському верстату.

Більше читайте тут: http://tsn.ua/ua/ukrayina/rosiya-namagayetsya-zahopiti-strategichni-ukrayinski-pidpriyemstva.html

Див. додаток за списком А

Зернотрейдери

Зернотрейдери: на службі у вищої касти

Таємниця донецького общака. Або розгадка «Майбаха» Кірпи

 

20.3.2.4. Російський бізнес в Україні: на правах господаря.

 

Андрій Калиновський, для ЕП — Вівторок, 25 серпня 2009, 10:01 http://www.epravda.com.ua/publications/2009/08/25/204814/. Продовження дослідження "Економічної правди" про позиції російського бізнесу в Україні. Першу частину читайте тут.

 

Нагадаємо, що у відомому відеопосланні Дмитра Медведєва до українського президента звучить докір, що українська влада систематично порушує права російських інвесторів. "Економічна правда" вирішила розібратися наскільки це відповідає дійсності.

У 2002-2004 роках в Україні починається друга хвиля експансії російського капіталу. У цей період він більше концентрується на машинобудуванні, електроенергетиці та інформаційних технологіях.

У цей період політичні фактори починають втрачати пріоритетний вплив, а основна мотивація експансії російського капіталу в Україну пов'язується із створенням транснаціональних інтегрованих виробничих ланцюжків, розширенням ринків збуту, регіональної і галузевої диверсифікованості бізнесу.

Російський капітал майже повністю поглинає алюмінієву галузь України. Миколаївський глиноземний завод та Запорізький алюмінієвий комбінат контролюються фірмою "Русал". Вона вважається близькою до влади РФ, що створює не лише економічні, але й політичні ризики.

В цей час російський бізнес також закріплюється у гірничодобувній промисловості. Він приватизує найбільше підприємство України з виробництва залізорудного концентрату Інгулецький ГЗК, а також встановлює контроль над компаніями з видобутку флюсодоломітної та вогнетривкої продукції.

Крім того, саме російський капітал через українських представників контролює видобуток і виробництво титану.

Російський бізнес проникає на найбільші об'єкти українського транспортного машинобудування. Він встановлює контроль над виробником автобусів - Львівським автобусним заводом, над єдиним підприємством з випуску вантажних машин - КрАЗом, а також над найбільшим виробником шин - компанією "Росава".

Підприємці з сусідньої країни активно освоюють українську електроенергетичну та газову інфраструктуру. Зокрема, група російських інвесторів придбала значну частину вітчизняних енергетичних та газорозподільних компаній.

Крім того, саме у цей період була здійснена спроба поглинути вітчизняну ГТС через створення газотранспортного консорціуму. Варто також згадати намагання РАО "ЄЕС Росії" поглинути значну частину енергетичних підприємств в Україні.

Нарешті, росіяни купують низку стратегічних активів у телекомунікаційній сфері.

Найбільш масштабною угодою стало поглинання у 2002 році російською компанією МТС українського GSM-оператора - ЗАТ "Український мобільний зв'язок" (UMC).

Ще одна російська телекомунікаційна група - "Альфа-груп" придбала 40,1% ВАТ "Київстар". Концерн "Науковий центр", підрозділ АФК "Система", купив контрольний пакет акцій "Квазар-Мікро", лідера комп'ютерної індустрії в Україні.

Широкий профіль експансії російського капіталу в Україну у 2002-2004 роках свідчить про вихід на перший план економічних мотивів.

Про це свідчить різке збільшення російських інвестицій в українську економіку - за даний період вкладення виросли майже утричі. Однак політичний фактор хоча й зменшив свою інтенсивність, проте все ще продовжує відігравати помітну роль.

У 2005-2009 роках разом з проникненням у нові ніші економіки України простежуються чіткі артикульовані вектори експансії. Якщо раніше росіяни намагалися контролювати усю галузь, то тепер - лише найбільші об'єкти.

Російській капітал ефективно інтегрує їх у свої транснаціональні компанії чи використовує при відтворенні замкнутих технологічних циклів радянського періоду. При цьому враховується і політичний запит влади, яка за допомогою контролю над стратегічними точками економіки одержує можливість реалізовувати свої інтереси.

Починаючи з 2005 року близькі до керівництва РФ бізнес-групи здійснюють низку поглинань стратегічно важливих українських активів у суднобудуванні, енергомашинобудуванні та на транспорті.

Зокрема, російський капітал встановлює контроль над більшістю стратегічних суднобудівних підприємств України. За кількісними оцінками, він контролює понад 70% компаній у торговельному суднобудуванні і близько 60% - у військовому.

Крім того, російські групи активно купують підприємства енергетичного машинобудування та встановлюють контроль над державними заводами - "Турбоатомом" та "Зорею-Машпроектом". Російський капітал також отримує найбільше тепловозобудівне підприємство України "Луганськтепловоз".

Крім того, він проник у гірничо-металургійний комплекс, який залишався єдиною галуззю з сильними позиціями вітчизняного капіталу.

Зокрема, у 2007 році Evraz Group купує гірничо-металургійні активи групи "Приват", а російський "Смарт холдинг", об'єднавши активи з групою "Метінвест", стає міноритарним акціонером найбільшої металургійної компанії України.

Про стратегію та пріоритети російського капіталу можуть також свідчити й невдалі спроби експансії. У 2006-2007 роках росіяни спробували поглинути дві найбільші національні металургійні фінансово-промислові групи - ІСД та "Інтерпайп". В обох випадках українським акціонерам відводилася роль міноритарних акціонерів і, відповідно, відсторонення від оперативного керування бізнесом.

Слід також зазначити, що 2007 року РФ активізує політику щодо українських активів у галузі ядерної енергетики. Особливий інтерес проявляється до Новокостянтинівського родовища уранових руд і атомного машинобудування.

Росіяни висловлюють готовність інвестувати у будівництво нових АЕС, видобуток урану та енергетичне машинобудування, у тому числі через розміщення замовлень на українських заводах.

Крім того, у поле зору російського капіталу потрапляють підприємства, які відіграють важливу роль в українському ВПК. Зокрема, "Рособоронекспорт" розглядає варіант поглинання ВАТ "Мотор Січ" - найбільшого в СНД постачальника двигунів для вертольотів і літаків.

Експансія російського капіталу у паливно-енергетичний комплекс та важку промисловість містить значне економічне підґрунтя. Кабмін виділяє значні кошти на модернізацію інфраструктури, енергетики, житлово-комунального господарства та інших ресурсоємних сегментів економіки, тому отримання субпідрядних замовлень чи контрактів на поставку товарів є значним джерелом прибутків.

Важливим вектором проникнення російського капіталу в українську економіку у 2005-2009 роках стає фінансова сфера. За декілька років він закріплюється в інвестиційному бізнесі, займає значну частку страхування, а також стає найбільш впливовим "неукраїнським" капіталом у банківській системі.

У 2005-2007 роках європейські банківські групи пропонують за українські активи ціну з мультиплікатором 2-5, що автоматично підвищує капіталізацію вітчизняних фінансових установ. Оскільки російські інвестори не готові платити за них таку надбавку, вони, як правило, купують невеликі банки або створюють власні.

В таких умовах російські банки в Україні відмовляються розгортати філії та мережі банкоматів. На відміну від європейських конкурентів, вони ігнорують роздрібний банкінг, концентруючись на обслуговуванні великого російського капіталу.

Примітно, що збільшення кількості російських банків в Україні супроводжується перетіканням у ці установи рахунків українських фірм, власниками яких є росіяни.

Поява російських комерційних та державних банків несе низку ризиків. Володіючи доступом до значних валютних ресурсів, російські держбанки мають можливість ринковими методами впливати на монетарну політику в Україні. Крім того, саме на початку 2007 року російська влада говорить про можливість переходу у розрахунках за енергоносії, які купує Україна, з долара на рубль.

У цьому контексті підтримка рубля в Україні була б украй необхідною. Однак перешкодити проникненню в Україну російських держбанків НБУ не зумів, як і не зумів утримати баланс між присутністю у банківській системі вітчизняного, російського та європейського капіталу.

У 2008 році росіяни істотно зміцнюють свої позиції. До початку кризи частка іноземного капіталу у статутному капіталі банків становить близько 36%. При цьому найбільшу частину складає саме російський капітал - 17,4%.

За перше півріччя 2008 року обсяг російського капіталу у банківській системі України збільшується у 2,6 рази до 3,8 мільярда гривень. Загалом російському капіталу належить 12 українських банків.

"Петрокоммерц-Україна" контролюється російським банком "Петрокоммерц", Альфа-банк - консорціумом "Альфа груп", "ВТБ Банк" і "Внешторгбанк Україна" - банком "ВТБ", банк "НРБ" - Сбербанком РФ, "Енергобанк" - Національною резервною корпорацією.

Банк "Російський стандарт" належить однойменній російській установі, Радабанк контролює "Китфінанс", "БІГ Енергія" - Костянтин Григоришин, "БМ Банк" - "Банк Москви", "Банк Ренесанс Капітал" - інвестиційна група "Ренесанс Капітал", "Перший інвестиційний банк" -VS Energy.

Два з перерахованих - Альфа-банк і "ВТБ Банк" - входять у десятку найбільших фінансових установ України.

А наприкінці 2008 року під контроль російських інвесторів переходить ще один потужний банк - Промінвестбанк, який опиняється на межі банкрутства через фінансову кризу та інформаційну атаку.

Його інвестором стає державний Внєшекономбанк. Главою наглядової ради останнього є прем'єр-міністр Росії, і в цьому - ще один ризик для України.

Перехід даної установи під контроль російського капіталу наростив його частку в українській банківській системі майже до 25%. Після збільшення статутного фонду цей рівень, скоріш за все, буде перевищено.

Отже, три найпотужніші банки України опинилися під контролем російського бізнесу. Жодна інша держава не має впливу на більшу кількість ключових фінансових установ країни.

Таким чином, оцінка присутності російського капіталу у різних галузях економіки дає підстави говорити про надзвичайно впливові позиції Москви у паливно-енергетичному та гірничо-металургійному комплексах, фінансовій сфері та машинобудуванні.

У цих секторах російський капітал є найбільш впливовим серед іноземних капіталів, а в деяких випадках (ПЕК) за обсягами навіть перевищує український. У галузевому розрізі домінуючим напрямом російської експансії є фінансова сфера.

Галузеві пріоритети російських інвесторів в економіці України, січень 2009 року

Вид економічної діяльності

Російські інвестиції, 
млн. дол.

Частка у загальному обсязі російських інвестицій, %

Сільське господарство, мисливство

18,2

1

Добувна промисловість

9,3

0,5

Переробна промисловість

235

12,7

Легка промисловість

1,3

0,1

Обробка деревини

0,5

0

Виробництво паперу, видавнича діяльність

11,3

0,6

Виробництво коксу, продуктів нафтопереробки

104,8

5,7

Хімічна промисловість

19,3

1

Виробництво іншої неметалевої продукції

12

0,6

Металургія

10,9

0,6

Машинобудування

23,2

1,3

Виробництво та розподіл електроенергії і газу

1,3

0,1

Будівництво

12,9

0,7

Торгівля

156,8

8,5

Діяльність готелів та ресторанів

32

1,7

Діяльність транспорту та зв'язку

73,6

4

Фінансова діяльність

672,5

36,3

Операція з нерухомим майном

162,4

8,8

Освіта

8,5

0,5

Охорона здоров'я

27,2

1,5

Джерело: Держкомстат, розрахунки автора

Водночас, незважаючи на широку присутність російського капіталу у ряді важливих галузей економіки, офіційна статистика дає підстави для хибного висновку про те, що вони залишаються поза його увагою.

Зокрема, згідно з даними Держкомстату, у металургію було спрямовано лише 10,9 мільйона доларів. В той же час, лише поглинання Evraz вітчизняних гірничо-металургійних активів оцінюється у 3,5 мільярда доларів.

Аналогічні розходження між офіційними даними та масштабом реальної присутності характерні і для регіонального зрізу. Так, у Миколаївську область було спрямовано лише 11,2 мільйона доларів. Насправді ж російський капітал придбав там три потужні суднобудівні заводи загальною вартістю понад 1 мільярд доларів.

Загалом офіційна статистика присутності російського капіталу суттєво відрізняється від реального стану справ. Це може свідчити про наступне.

По-перше, Росія скуповує активи за вкрай заниженою вартістю. Аналіз цін вибіркових угод дає підстави говорити про істотне недоотримання коштів бюджетом від продажу української власності російським інвесторам.

Багато великих підприємств, насамперед, проданих Фондом державного майна, перейшли у власність російського капіталу за низькими цінами, незважаючи на те, що західні інвестори пропонували за них значно більші суми.

По-друге, росіяни практично не інвестують у модернізацію придбаних активів. Це говорить про те, що багато компаній російському капіталу не цікаві з економічної точки зору, а їх купівля продиктована політичними чинниками.

По-третє, значна частина російського капіталу заходить в Україну через офшорні зони, що свідчить про його непрозорість.

Таким чином, оцінка присутності російського капіталу у різних галузях економіки дає підстави говорити про його надзвичайно впливові позиції в Україні.

Через відсутність контролю та непрозорість входження російських інвестицій в українську економіку актуалізувалися наступні значні ризики.

1. Консервація України у статусі сировинного придатку РФ.

Вітчизняні підприємства орієнтувалися на випуск сировини і напівфабрикатів для російських заводів. Отже, відновлення кооперації у радянському вигляді консервує економіку України на низькому технологічному рівні.

2. Зменшення інвестицій у модернізацію основних фондів.

Збільшення російського капіталу веде до зростання об'єму інвестицій, проте таке нарощення більшою мірою стосується фінансових операцій.

Щодо модернізації виробництва російський капітал проводить вкрай стриману інвестиційну політику. Про це свідчить аналіз становища окремих підприємств, які упродовж тривалого часу перебувають під контролем росіян.

Більш того, російські інвестори досить часто домагаються зменшення інвестиційних зобов'язань, які вони брали у процесі приватизації підприємств.

3. Порушення функціонування ринків та зниження їх ефективності.

Більшість ринків, де російський капітал займає домінуюче положення, демонструють підвищений рівень монополізму, що негативно впливає не лише на економічні процеси в Україні. Загалом, російські інвестори характеризуються високим рівним політизації та схильності до картельних змов.

4. Використання контролю над стратегічними об'єктами України для досягнення політичних цілей.

Зокрема, до останнього часу в Україні перед важливими політичними подіями досить часто спостерігалися паливні кризи.

5. Тінізація економіки України.

Офіційна статистика свідчить про непропорційність власності російського капіталу в Україні та інвестицій у неї. Отже, значна частина російського капіталу надає перевагу роботі в тіні. Критична маса таких підприємств може сформувати відповідну ділову культуру, що є несумісним з ідеологією ринкової економіки.

6. Втрата від маніпуляції російськими банками курсом валют.

Негативне сальдо торговельного балансу з РФ створює сприятливі умови для маніпулювання валютним курсом. При цьому особливо ризикованим виглядає переведення розрахунків за російські енергоносії з долара у рубль.

Укріплення рубля щодо гривні на 1% призведе до збільшення відтоку з України валюти до РФ у розмірі 300 мільйонів доларів.

Вітчизняні політики усвідомлюють ці ризики. Проте, намагаючись отримати лояльність Кремля, більшість з них підтримали закиди Дмитра Медведєва у бік Віктора Ющенка.

Очевидно, що деякі з них навіть готові пообіцяти росіянам нові пільгові умови придбання цікавих активів - Одеського припортового заводу, "Турбоатому" та "Укртелекому".

Водночас, українським політикам варто пам'ятати, що надмірно сприятливі умови для російського капіталу та лояльність до нього української влади у 1995-2004 роках не сприяли активізації його інвестиційної діяльності.

Частка російських офіційних інвестицій у структурі загального обсягу прямих іноземних інвестицій, залучених в економіку України, у цей період стабільно падала, незважаючи на проникнення російського капіталу у всі галузі економіки.

Глибока суперечність між офіційною статистикою і реальним станом справ може свідчити, що саме у цей період російський капітал проникав каналами, які вітчизняні органи не могли ідентифікувати як публічні чи офіційні.

Це було пов'язано з процесами тіньової приватизації. Остання передбачає широкий спектр механізмів встановлення майнового контролю над вітчизняними підприємствами.

1. Участь у безальтернативному приватизаційному конкурсі.

2. Розмивання контрольного пакету акцій державних компаній шляхом додаткової емісії.

3. Приватизація через доведення державних підприємств до банкрутства.

4. Використання у приватизації офшорних компаній.

5. Контроль над українськими підприємствами через українських бізнесменів.

Економія на придбанні активів не стала чинником збільшення інвестицій у них. Це дає підстави констатувати, що подібне роздержавлення майна завдало державі збитків, які так і не були компенсовані.

Динаміка надходження російських інвестицій в Україну, 2000-2008 роки

 

 

Лише з 2007 року російський капітал почав легалізувати свою присутність, про що свідчить різке збільшення офіційних інвестицій у 2006-2008 роках. За офіційними даними, на 1 січня 2009 року обсяг прямих російських інвестицій в Україну склав 1,8 мільярда доларів, або 5,2% від загального обсягу ПІІ.

Позитивне зрушення було, зокрема, обумовлено припиненням практики тіньової передачі підприємств російському капіталу. Також в Україну почали приходити західні компанії, які привнесли публічну модель government relation. Крім того, у державі покращилася ситуація з гарантією прав приватної власності.

Більшість тіньових поглинань українських активів російськими інвесторами, акти ігнорування інвестиційних зобов'язань, зловживання монопольним становищем на ринках широко відомі громадськості і, скоріш за все, особисто президенту.

Проте Віктор Ющенко, не бажаючи йти на конфлікт з РФ, не ініціював жодного реприватизаційного процесу щодо російських інвесторів.

Більш того, саме український президент всіляко захищав власність російського капіталу, коли його намагалася реприватизувати  Юлія Тимошенко. Серед прикладів - "Луганськтепловоз", "Укртатнафта", ЗАлК.

Крім того, глава держави, як і всі гілки влади дивився крізь пальці, як російські інвестори відмовлялися від взятих на себе інвестицій в алюмінієвій, транспортній та нафтопереробній галузях. За це під кінець свого правління саме український президент був "призначений" головним відповідальним за порушення їхніх прав.

Це показовий приклад для українського політичного істеблішменту: спроби "сподобатись Росії" не завжди продуктивні, але завжди дорогі для держави.

 

20.3.2.5. Газова війна

 

Російська компанія (Комплексні енергетичні системи та Газекс) намагається взяти під контроль газорозподільні підприємства в Україні

Дело: 25 сентября'11 0:00 http://news.bigmir.net/business/255511

 

Менеджмент російських Комплексних енергетичних систем намагається встановити контроль над газорозподільними підприємствами в Україні, пише газета Дело в сьогоднішньому номері.

Зокрема, компанія Газекс-Україна, яка здійснювала координацію корпоративного управління п'ятьма великими газорозподільними підприємствами, опинилася в центрі корпоративного скандалу.

Видання відзначає, що в минулий четвер від імені російської компанії Газекс було розіслано повідомлення, що збори учасників ТОВ Газекс-Україна прийняли рішення про відсторонення від виконання службових обов'язків генерального директора Газекс-Україна Віталія Дем'янюка.

Там же повідомлялося про призначення виконуючим обов'язки Олександра Ольховика, який раніше працював заступником генерального директора компанії.

Дело пише, що Віталій Дем'янюк назвав дії менеджменту російських компаній спробою рейдерського захоплення, головною дійовою особою якого виступає президент ТОВ Комплексні енергетичні системи Михайло Слободін.

За даними Дела, мета російського менеджера - змінити керівництво Газекс-Україна і таким чином встановити оперативний контроль над роботою п'яти великих газорозподільних підприємств промислових регіонах Східної України: ВАТ Харківміськгаз, ВАТ Харківгаз, ВАТ Криворіжгаз, ВАТ Дніпрогаз і ВАТ Донецькміськгаз.

При цьому варто зазначити, що Газекс-Україна виконував функції члена та секретаря наглядової ради цих підприємств, пов'язані з організацією роботи, підготовкою рішень, консолідацією думок наглядових рад.

За даними Газекс-Україна, засновниками компанії виступає кіпрська компанія Narell Enterprises Ltd, яка володіє 99,9956% статутного фонду і належить одній приватній особі. Формально ні Комплексні енергетичні системи, ні її російська "дочка" Газекс не мають до української компанії ніякого відношення.

Проте, пише видання, менеджмент російських компаній заявляє  про свої права на активи в Україні. Пікантність ситуації полягає в тому, що газорозподільні підприємства є стратегічними об'єктами і в той же час перебувають під управлінням офшорів.

Нагадаємо, що спроби встановити ручне керування над облгазами росіяни робили і раніше. Наприклад, на початку цього року за вказівкою президента Комплексних енергетичних систем Михайла Слободіна до України для проведення аудиту газорозподільних організацій прибула "група фахівців", які зажадали доступу на режимні об'єкти, куди згідно з постановою Кабміну, допуск осіб обмежений.

Не зумівши довести свої офіційні повноваження, ревізори отримали відмову в допуску на підприємство. Сьогодні ситуація повторюється, констатує Дело.

При цьому видання нагадує, що в Росії Комплексні енергетичні системи та Газекс також працюють через офшори. Отримавши контроль над підприємствами електроенергетики та газорозподілу, компанії, зареєстровані на Кіпрі, відмовилися виконувати свої інвестиційні зобов'язання, що стало причиною ускладнень відносин з владою.

Нещодавно прем'єр-міністр Росії Володимир Путін публічно звинуватив керівництво Комплексних енергетичних систем у невиконанні інвестиційних зобов'язань. Претензії до компанії є і у міністра енергетики Сергія Шматка, який назвав Комплексні енергетичні системи "одним з проблемних інвесторів, який не виконує своїх інвестиційних зобов'язань". Із загальної суми зобов'язань у 165 млрд руб. компанія залучила тільки 12 млрд руб.

 

Див. додаток за списком А

Газова війна

Ціна у $500 за газ - це економічна війна проти України

Війна проти України дозволить Путіну втримати ціни на нафту й газ

«Газават» Кремля проти України

Сланцевий газ

 

20.3.2.6. Перезавантаження дерибану

Андрей Пышный Перезавантаження приватизаційного дерибану, або як уряд дорозпродує стратегічні підприємства. 9.10.2012, 15:00 http://economics.lb.ua/state/2012/10/09/173749_perezavantazhennya_deribanu.html

 

Влада розглядає державні підприємства як свої трофеї

Режим Януковича метушиться та спішить, через агонізуючий парламент, прибрати до рук те, що залишилося від привабливих підприємств у державній власності. А залишилось немало - в основній масі промислові та енергетичні активи, що складають основу економічноі безпеки. Нещодавно уряд з подання Міністерства економіки запропонував проект закону, згідно з яким список стратегічних (інших просто не залишилось) державних підприємств скоротиться з півтори тисячі до трьохсот. Зауважимо, що як і багато інших своїх оборудок, цей проект влада поки тримає у таємниці та втілює поспіхом, але при цьому, його «злили» у прессу. Тобто так тестується реакція суспільства. Влада озвучує дві мети приватизації – пошук бодай якихось джерел для латання дірок державних фінансів та «благородну мету» - підвищення ефективності підприємств.

Читайте: По облгазу в сутки

Між тим, законопроект, деякі подробиці якого оприлюднило видання «Комерсант Україна», як і вся приватизаційна (сімейна) стратегія Януковича, фактично має на меті поглиблення монополізації вітчизняної економіки олігархами, групами впливу, близькими до гаранта. Цей проект чітко виконує положення, прийняті цією ж владою у лютому в рамках Державної програми приватизації на 2012 – 2014 роки. Серед деталей «Мети програми» у II розділі знаходимо таку цікаву фразу: «...застосування індивідуальних засад приватизації підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави...». Що ж розуміє апарат Януковича та його оточення під терміном «індивідуальні засади приватизації». Українська мова ще на щастя не вигадала такого терміну, але суржик «донецьких» чітко його означує «індивідуальні засади» – це значить приватизація «па дагаварьоннасті». Це вже чітко усвідомили на Заході. Коментуючи новину про нові приватизаційні ініціативи, агентство Reuters зазначає: “з часу обрання президента Віктора Януковича на початку 2010 року, багато приватизаційних аукціонів виграли основні фінансові спонсори його кампанії – промисловці Ринат Ахметов та Дмитро Фірташ”.

Ахметов (справа від Президента) - один з вигодонабувачів приватизаційного дерибану

Саме так і ніяк інакше уряд Азарова планує приватизувати ті підприємства, які в українській економіці ще мають якесь значення. Що ж привабливого залишилося у галузях української економіки?

В енергетичній сфері зі списку стратегічних підприємств виключена компанія з експорту електроенергії «Укрінтеренерго». Пріоритетні сфери діяльності «Укрінтеренерго» - експорт та транзит електроенергії, а також виробництво електричної та теплової енергії. Компанія є постачальником обладнання для підприємств енергетики та експортує продукцію енергетичного машинобудування.

Така собі націоналізація збитків з метою приватизаціі прибутку.

Так звана «підготовка до приватизації» цієї компанії, чітко ілюструє нову схему приватизації від Януковича, яка кувалася «регіоналами» в Україні роками – експерти називають її сьогодні «Дерибан 2.0». За цією схемою державні компанії усіма можливими способами дестабілізуються та перетворюються на дешеві активи. Така собі націоналізація збитків з метою приватизаціі прибутку. Якщо раніше «Укрінтеренерго» була провідним експортером електроенергетики, то з 2010 року право доступу компаній до експорту електроенергії реалізується через аукціони державного підприємства «Укрінтеренерго». У результаті цих маніпуляцій, експортні грошові потоки були спершу перерозподілені на користь фактичного енергетичного монополіста – компанії Ахметова «ДТЕК». І справді, сьогодні тільки дві компанії: «Укрінтеренерго» та «ДТЕК» є фактичними експортерами української електроенергії. Якщо за офіційними даними у 2010 році компанія «ДТЕК» експортувала лише близько 28% усієї української електроенергії, то у 2011 році держава через «Укрінтеренерго» експортувала близько 21% всієї електроенергії, а «ДТЕК» - трохи більше 79%. Але цього виявилося замало. Порівняємо підсумки першого півріччя 2012 року - ДТЕК збільшив експорт електроенергії майже на 101%, порівняно з аналогічним періодом 2011 року - до 4,3 млрд кВт/год, тоді як усього Україна експортувала трохи більше, ніж ті самі 4,3 млрд кВт/год. Очевидно, йдеться про купівлю ліцензії на експорт і у разі, якщо Ахметов захоче придбати «Укрінтеренерго», вона йому дорого не обійдеться. А можливо, це буде «подарунок» черговим «невідомим» інвесторам.

Читайте: Мечты ведомства Бойко

У секторі нафти та газу підлягають приватизації компанії з видобутку вуглеводнів – зокрема НАК "Нафтогаз України" (що має бути розділена на декілька), "Чорноморнафтогаз", компанії з транзиту нафти та скрапленого газу. Експерти енергетичного сектору вже звернули увагу, що у результаті оборудок влади, групі Фірташа, котра інтенсивно скуповує сьогодні облгази, може дістатися компанія, що відповідає за левову частку 75% усього видобутого українського газу –«Укргазвидобування», а Рінат Ахметов може претендувати на видобування більше 1 млрд кубометрів газу через приватизацію «Чорноморнафтогазу». Після приватизації «Укргазвидобування», уряд нарешті зможе перестати дурити населення, що не відбудеться підвищення тарифів на газ, адже олігархи не допустять недоотримання надприбутків. До цікавих енергетичних активів входить також державна компанія з транспортування нафти, яка управляє стратегічним магістральними трубопроводом «Дружба». Це дочірня структура ПАТ «Укртранснафти» (а менеджмент останньої – вже з групи «Приват»).

Збитковий Нафтогаз продавати не будуть, але його прибуткові дочірні структури можуть

У стратегічному машинобудуванні зі списку виключений «Турбоатом», приватизацію якого активно лобіює зараз харківська влада (ще у січні цього року «Турбоатом» був включений у список приватизації на 2012 рік). Це прибутковий флагман високотехнологічного енергетичного машинобудування. Прибуток компанії, що фактично контролюється генеральним директором Віктором Суботіним, 2011 року становив 400 млн грн. «Турбоатом» - це «ласий шматок» для росіян, бо виробляє турбіни для АЕС. Але влада, мабуть врахує й «інтереси» керівництва. Ось що сказав про керівника губернатор Михайло Добкін у січні 2012 року: «он управляет заводом от имени государства, во многих вещах связан по рукам и ногам... Бизнес – это совершенно другие возможности, в том числе и в финансовом плане, и в принятии решений".

А ще раніше, 2010 року, влада продала невідомим «західним інвесторам» державний пакет «Укртелекому». Тепер частку занедбаної компанії, яка за повідомленнями преси серед власника має глава адміністрації Януковича та колишнього керівника Георгія Дзекона, ніби збираються продати СКМ, сподіваючись, що професійний менеджмент Ахметова якось дасть раду компанії, яку колись вважали українською «перлиною». До того ж, олігархам будуть до вподоби обласні телерадіопередавальні центри. Можливо, претендентом на їхню приватизацію буде контрольований офшорами «Зеонбуд», монополіст у сфері цифрового ефірного телебачення, власність якого, медіа знову повязують з ім’ям Рината Ахметова, групою Валерія Хорошковського - Дмитра Фірташа та родиною президента Віктора Януковича.

Досі невідомо хто став реальним власником Укртелекому.

І на додачу, окрім списку, про який писав «Комерсант», влада готує приватизацію (точніше, договірну передачу фактичному власнику - Фірташу) титанової галузі. Триває також повзуча приватизація привабливих активів "Укрзалізниці".

В українських умовах, таким чином, склався економічний лад – «олігополія», у буквальному сенсі, як не просто галузеві чи ринкові, а національні монополії олігархів. Як вже зазначалося раніше, за такого економічного ладу, неефективним є не лише бізнес цих імперій, які не можуть бути ефективно керованими, але неефективність посилюється і гальмуванням конкуренції. У перекладі на просту мову – наші з вами кошти були та будуть вкрадені олігархами не лише під час «дерибану», вони будуть крастися ще роками у вигляді несплачених податків, виведених в офшори прибутків, низької якості продукції та послуг і фактичної відсутності інновацій, бо лише конкуренція стимулює інновації. Така «олігархополія», на моє переконання, є не меншою перепоною для просування України у Європу, ніж придушення режимом Януковича демократії та порушення прав людини. Адже законодавство ЄС дуже чітко захищає громадян та держави, які є членами ЄС, від засилля монополій. Проте влада Януковича має чергову ілюзію безкарності.

Ситуація буде швидко змінена адекватними шляхами вже новою демократичною владою.

 

Прим. В.Ж. Доцільно було б розглянути специфіку і масштаби економічної війни в окремих галузях: енергетика, промисловість, сільське господарство, фінансовий сектор, торгівля. Таке дослідження читач може, у разі зацікавленості, провести самостійно. Немає сумнівів, до якої мети вели Україну «керманичі» цих галузей. Щодо енергетики -  Див. підрозділ 21.5. Енергетична безпека

  •  

20.4. Військово-політичні стратегії РФ та їх реалізація

 

20.4.1. Делімітація кордонів

 

Україні найважче домовитися про розмежування кордонів з колишніми "братами"

24 червня, 2013 20:17      Вікторія Матола Тиждень.ua

 

Остаточної крапки у демаркації чи делімітації державного кордону України з Молдовою, Білоруссю та Росією поки не поставлено.

Міждержавні межі на суходолі вважаються повністю встановленими після делімітації (юридичного затвердження) та демаркації (встановлення відповідних позначок на місцях). Україні в цьому питанні не бракує клопотів. Особливих нарікань не викликають хіба що межі, які свого часу були кордонами СРСР. Інша справа – колишні кордони радянських республік. Демаркування цих територій чи то з політичної, чи суто технічної сторони затягується на тривалий час.

Однією із складних ділянок в облаштуванні є кордон з Російською Федерацією. Україна та Росія про такий розподіл почали вести мову ще 1997 року. Чергову году було підписано у травні 2010 року між Віктором Януковичем та тоді ще президентом Росії Дмітрієм Мєдвєдєвим. Згодом Янукович підписав закон України "Про ратифікацію угоди між Україною і Російською Федерацією про демаркацію українсько-російського державного кордону".

Угода передбачала створення спільної україно-російської демаркаційної комісії та проведення демаркації кордону. Тоді експерти називали суму у близько $200 млн, необхідну для проведення демаркації. 

У листопаді минулого року у Чернігівській області було встановлено перший прикордонний знак на Чернігівсько-Брянській ділянці українсько-російського державного кордону, що фактично стало початком процесу демаркації кордону. Про завершення демаркації поки не повідомляється.

Переговори України і Росії з визначення кордону в Керченській протоці, а також в акваторії Азовського моря, тривають між двома країнами ще з 90-х років. Росія відмовляється ділити протоку по колишньому внутрірадянському адміністративному кордоні, оскільки в цьому випадку вона втратить контроль над єдиним глибоководним фарватером і змушена буде платити Україні за проходження суден через її територіальні води. У свою чергу, Україна не раз вказувала Росії на те, що, наприклад, російсько-естонський кордон в Нарвській і Фінській затоках був, за наполяганням Росії, проведений саме за колишнім радянським адміністративним кордоном. Україна вимагає поділити Керченську протоку аналогічним чином відповідно до міжнародного права.

У 2003 році суперечка навколо українського острова Тузла в Керченській протоці призвела до обміну гострими заявами між Україною і Росією і до посилення прикордонного контролю з боку України. Конфлікт навколо Тузли виник, коли російські будівельники почали зводити в напрямку острова дамбу. Роботи велися за рішенням адміністрації Краснодарського краю, стурбованої руйнуванням берегової лінії Таманського півострова через розмив частини коси. Але влада України розцінила будівництво дамби як посягання на суверенітет країни.

У липні 2012 року президенти України та РФ Віктор Янукович і Владімір Путін повідомили про завершення переговорів щодо делімітації Азовського і Чорного морів, а також Керченської протоки.

Натомість міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров згодом спростував інформацію про наявність остаточних домовленостей, зазначивши лише, що домовлено про порозуміння. Пізніше ЗМІ оприлюднювали неофіційну інформацію про те, що пакет домовленостей між Україною та Росією щодо розмежування Азовського і Чорного морів та Керченської протоки містить вимогу росіян щодо модернізації Чорноморського флоту РФ. Росія не поспішає підписувати договір через побоювання, що українська сторона не виконає свою частину угоди. Цю інформацію підтвердило доручення Януковича, що стосувалося підготовки двосторонніх документів, зокрема щодо перебування Чорноморського флоту РФ на території України та визначення українсько-російського державного кордону в Азовському і Чорному морях, а також Керченській протоці.

Ця тема ще піднімалася під час зустрічі Януковича з Путіним минулого року, однак, жодних конкретних рішень не було прийнято.

Прим. В.Ж. Нагадаємо:

Площа Криму - близько 26 860 км2

Площа водного дзеркала Азовського моря - 39 тисяч км² - тобто у півтора рази більше, ніж Криму.

Позиція РФ:  Нехай Азовське море буде спільним….

Загальна площа України становить 603 628 км², вона становить 5,7 % території Європи і 0,44 % території світу. За цим показником вона є другою за величиною серед країн Європи після Росії (або найбільшою країною, яка повністю лежить в Європі)

 

Демаркацію кордонів із Молдовою також не завершено. Труднощі виникають у тому числі й через невизначений державний статус Придністров’я, яке є чи не головним джерелом контрабанди в Україну, зазначають експерти.

Зокрема, Україна та Молдова розпочали демаркацію центральної, так званої придністровської частини кордону 29 січня 2010 року.

Незадовго після цього виник конфлікт, у зв'язку з демонтажем Україною двох прикордонних знаків  на молдавсько-українському кордоні поблизу села Паланка. 

Українська сторона пояснювала, що це було пов'язано з тим, що в 2005-2006 роках україно-молдавська робоча група з демаркації зробила дві помилки у визначенні місця встановлення прикордонних знаків - вони були встановлені з відхиленням близько 100 метрів від лінії делімітації, позначеної на відповідних картах, які є невід'ємною частиною договору про держкордон. Цю помилку, за поясненням українського МЗС, виявили ще в 2008 році.

Влада Молдови вимагала пояснень у зв'язку з демонтажем прикордонних стовпчиків. МЗС України ж заявляло, що українська сторона діяла не лише в рамках двосторонніх угод, а також повідомляла про це молдавську сторону.

У лютому минулого року парламент Придністров'я висловив стурбованість, що Україна в односторонньому порядку проводить демаркацію кордонів, і зазначає, що є близько 17 спірних територій.

Водночас представник зовнішньо-полічтиного відомства тоді повідомив, що молдавська сторона зайняла деструктивну позицію з даного питання, і в тому числі заблокувала процес подальшої демаркації кордону. 

Як стало відомо у лютому цього року зі слів посла України в Республіці Молдова Сергія Пирожкова, після цього конфлікту Молдова вимагала проведення додаткових консультацій. Згодом сторони таки дійшли консенсусу. 

 "У період 2011-2012 років нам вдалося позначити місця встановлення прикордонних знаків вздовж кордону. Йдеться про 452 км кордону. Наразі ми встановлюємо стовпи... Україна встановила близько 1500 прикордонних знаків, а Республіка Молдова має встановити ще 500. Ми домовилися, що Україна встановить зазначені 500 знаків своїми силами, а Республіка Молдова компенсуватиме, згодом, витрати. Сподіваємося, що цього року демаркацію буде завершено", - зазначив він, додавши, що стовпи не матимуть державної символіки до моменту поки не буде вирішено придністровський конфлікт. 

Демаркація україно-білоруського кордону формально розпочалася ще у 1997 році, коли було підписано відповідний договір. Проте він не був ратифікований білоруським парламентом.

Білоруська сторона раніше безпосередньо пов’язувала питання ратифікації договору про держкордон з погашенням Україною боргу, що виник на початку 90-х років і, за різними оцінками, складає від $80 млн. до $150 млн. Білоруська сторона стверджує, що її підприємства після розвалу СРСР перерахували українським гроші за випущену, але не поставлену продукцію. Україна, у свою чергу, не вважає цю заборгованість державною.

У 2003 Україна і Білорусь підписали двосторонній протокол, згідно з яким був визначений об’єм фінансових зобов’язань України на рівні $134 млн. Українська сторона пропонувала Білорусі на 80% погасити заборгованість шляхом облаштування кордонів і будівництва прикордонних переходів.

Наприкінці 2009 року президенти Аляксандр Лукашенко і Віктор Ющенко повідомили про вирішення проблеми. В обмін на списання боргу Україна пообіцяла продавати Білорусі електроенергію зі знижкою для реекспорту до Литви. Незабаром договір про держкордон був поданий до білоруського парламенту, у квітні документ ратифікували обидві його палати, а 21 травня підписав Лукашенко. Сторонам залишалося обмінятися ратифікаційними грамотами, проте Мінськ відмовився проводити цю формальну процедуру.

ЗМІ писали, що узгоджена в листопаді 2009 року схема компенсації залишилася нереалізованою, бо Україна не могла дати Білорусі додаткову знижку.

І лише у червні цього року за підсумками візиту Лукашенки в Україну сторони підписалиПротокол про обмін грамотами про ратифікацію Договору між Україною і Республікою Білорусь про державний кордон від 12 травня 1997 року, що був необхідний для того, щоб Договір про кордон набрав чинності.

Зазначимо також, що у 2011 році МЗС України повідомляло, що для демаркації кордонуУкраїни з Молдовою, Білоруссю та Росією потрібно п'ять років.

Довідка 1.

Протяжність державного кордону Україна становить близько 7 тисяч кілометрів. Довжина кордону України, що межує з сусідніми країнами: Польщею 542,39 км, у т.ч. річкова 187,3 км; Словаччиною 97,852 км, у т.ч. річкова 2,3 км; Угорщиною 136,7 км, у т.ч. річкова 85,1 км; Румунією 613,8 км, у т.ч. річкова 292,2 км і морська 33 км; Молдовою 1222 км, у т.ч. річкова 267 км, Придністров’я - 452 км; Росією - 2295,04 км, у т.ч. сухопутна 1974,04 і морська 321 км; Білоруссю 1084,2 км, у т.ч. річкова 325,9 км.

Довідка 2.

Деліміта́ція кордо́нів (лат. delimitatio — встановлення меж) — визначення загального положення і напрямів державного кордону між суміжними державами шляхом переговорів.

Ухвали про делімітацію звичайно є складовою частиною мирних договорів або спеціальних угод про встановлення або зміну державних кордонів. В ходіделімітації договірні сторони складають — як правило, по карті, без проведення робіт на місцевості — опис проходження лінії кордону, який може бути самостійною статтею в самому договорі або в додатку до нього.

Відповідно до певного в договорі положення лінії кордону вона наноситься на географічну карту, яка, як правило, є складовою частиною договору про делімітацію і в цій якості служить наочним свідоцтвом про положення. Матеріали делімітації служать підставою для подальшого етапу визначення положення кордонів — проведення їх на місцевості (демаркації). (Вікіпедія)

 

Див. також Додаток за списком А: Довідка 3 до підрозділу 20.4.1. Делімітація кордонів

 

 

20.4.2. Стратегія Кремля 2008

 

Усі деталі військової інтервенції в Україну, анексії Криму і Севастополя детально розроблялись Кремлем у 2008 році. Заяви Путіна про те, що цього не планувалось, що все було зроблено спонтанно, «з коліс» є підлою брехнею.

Див. додатки за спском А:

Стратегія Кремля 2008 

Чим Росія примушує Україну приєднатися до договору колективної безпеки

Пророцтво щодо України

 

20.4.3. Розвідувальна, диверсійна і терористична діяльність, розпалювання сепаратизму;

анексія АР Крим і Севастополя; дестабілізація Сходу України у 2014 р.

 

Статті з Вікіпедії:

Стаття: Російська диверсійна діяльність в Україні (2014)

8 змін у цій версії очікують на перевіркуСтабільну версію було перевірено 10 травня 2014.

Російська диверсійна діяльність в Україні — комплекс дій спланованих, організованих та втілених російськими спецслужбами в Україні[1][2], за допомогою місцевих російських агентів впливу, проросійських сепаратистів та кадрових диверсантів російських військ і співробітників ФСБ, починаючи з кінця лютого 2014 року, метою яких є дестабілізація політичної ситуації в Україні після Єврореволюції, провокування міжетнічних, міжрегіональних конфліктів та посилення сепаратистських рухів в східних регіонах держави. Ці диверсійні дії є складовою більш широкої, на геополітичному рівні, атаки на Українську державність, частинами якої є інформаційна війна проти України та пряма військова агресія — окупація Росією Автономної республіки Крим.

Особливого загострення та ескалації підривна діяльність на Сході набула на початку квітня 2014.

Зміст статті

1 Передумови

2 Захоплення облдержадміністрацій та мітинги за федералізацію

3 Російські «гастролери»

4 Криваві бійні перед кримським референдумом

5 Перекриття кордону з Росією

6 Російська п’ята колона в Україні

7 Затримання російських диверсантів

7.1 Березень 2014

7.2 Квітень 2014

7.3 Травень 2014

8 Реакція населення східних областей

9 Див. також

10 Примітки

Передумови[ред. • ред. код]

Одним з перших появу російських диверсантів та провокацій передбачив російський опозиціонер та колишній радник ПутінаАндрій Ілларіонов. Як він зазначив в ефірі «Шустер Live»«Перше завдання — представити Україну в очах росіян та світу як територію хаосу, беззаконня та відсутності правового порядку, для того, щоб підтвердити заяви МЗС Росії. Для того, щоб показати, що Україна не відбулася як держава».[3]

Захоплення облдержадміністрацій та мітинги за федералізацію[ред. • ред. код]

Докладніше у статті Проросійські виступи в Україні (2014)

Докладніше у статті Хронологія захоплення будівель на сході України (2014)

Після окупації Автономії російськими військами, в кінці лютого — початку березня 2014, східними та південними обласними центрами одночасно прокотилася хвиля сепаратистських мітингів та захоплень облдержадміністрацій підросійськими та радянськими прапорами, гаслами яких була федералізація України та вимоги «захисту від бандерівців».

1 березня росіянами та місцевими проросійськими активістами було захоплено Донецьку облдержадміністрацію, яку вже покинули чиновники. Як зазначила прес-служба Донецької ОДА, більшість мітингарів — не жителі Донецька, а приїжджі з Росії. Вони скандували «Донецьк — російське місто» і плутали прізвище донецького губернатора, вимагаючи його відставки. Міська рада Донецька на екстреному засіданні поставила під сумнів легітимність центральної влади, вирішила утворити місцеву муніципальну міліцію та створити з Луганською облдержадміністрацією стабілізаційний фонд Донбасу.[4]

1 березня в Харкові півтори сотні людей із георгіївськими стрічками — учасники 30-тисячного мітингу примирення, ініційованого владою міста біля пам'ятника Леніну, штурмом узяли будівлю Харківської ОДА, де шість діб цілодобово перебували декілька сотень активістів Євромайдану«Правого сектору»«УДАРу»«Свободи»«Батьківщини». В ході штурму постраждало 106 осіб, сімом немає і 18-ти років, 80 осіб доставлено в лікарні, десятьох госпіталізовано, один у важкому стані — він випав із вікна. Як заявив харківський правозахисник Євген Захаров, учасники штурму, озброєні холодною зброєю, жорстоко били активістів, плювали в них, ставили їх на коліна. За його словами, штурм будівлі ХОДА став свідченням грубого порушення прав людини. Пізніше було встановлено, що чоловік, який встановлював російський прапор на ХОДА — житель Москви.[5] Як зазначив народний депутат Віталій Данилов, напередодні в Харків приїхали більше двох тисяч росіян на автобусах з Бєлгородської області, «саме вони почали бити прихильників Євромайдану і влаштовувати безлад. До їх прибуття мітинг в Харкові був виключно мирним». Данилов зазначив, що росіяни не вживали жодних політичних гасел, що їх завданням було лише спровокувати зіткнення. Відразу після вчинення провокації росіяни поїхали назад.[6]

Схожі мітинги 1 березня відбувалися в обласних центрах півдня України. ВОдесі був проведений кількатисячний проросійський мітинг за федералізацію та другу державну мову. За даними «Інтерфакс-Україна», у багатьох присутніх на мітингу були біти, палиці, амуніція.[7] В Херсоні мітинг був набагато меншим — до 300 осіб, який швидко завершився. В Миколаєвімітинг під російськими прапорами зібрав кілька тисяч людей.[8]

Російські «гастролери»[ред. • ред. код]

Набуло розголосу зафіксування російських провокаторок, які з'являлись на багатьох антиукраїнських мітингах. Так, в Харкові 1 березня, вони підбурювали проросійських мітингувальників. На плечах — російський триколор, в руках — чорна маска з фашистською символікою і пляшка з-під мінералки, за їх словами, усе це конфіскували у майданівців, які захопили ОДА, і закликали вершити самосуд. Через два дні ці ж особи опинилися на мітингу в Севастополі вже в образі корінних одеситок, де розповіли, що в Одесі «озброєні бандерівці» забирають 50% майна для фашистів, та агітували за референдум. Раніше диверсанток бачили ще в Києві на акціях проти Майдану.[9] Пізніше ці особи вже грали роль українських біженок в Росії, де розповідали про жахіття в Україні[Джерело?].

9 травня 2014 року у м. Славутичі було затримано 3-х громадян Росії, які вночі знімали з будівель Державні прапори України[10].

Криваві бійні перед кримським референдумом [Цей розділ потребує розширення]

Перекриття кордону з Росією[Цей розділ потребує розширення]

Російська п’ята колона в Україні[Цей розділ потребує розширення]

Докладніше: Російська п’ята колона

Російська п'ята колона в Україні досить чисельна, і включає як рухи і діячів що відкрито висловлюють українофобську позицію, так і таких хто діє під прикриттям. До найвпливовіших організацій можна віднести наступні[11][12][13][14][15][16][17][18][19]:

Затримання російських диверсантів[ред. • ред. код]

Див. також: Список осіб причетних до сепаратизму в Україні

Березень 2014[ред. • ред. код]

За даними СБУ, іноземні шпигуни і диверсанти заполонили Україну в 2014 році. За повідомленням прес-центру СБУ за березень 2014 було затримано таку кількість диверсійних груп шпигунів і диверсантів, яку затримували за всі часи незалежності України. Згідно з повідомленням СБУ диверсанти і шпигуни прибувають до України для збору інформації про пересування військових частин, їхнє розташування, отримання інформації з грифом «Таємно», дестабілізації суспільно-політичної ситуації в державі, а також для вербування українських громадян, та передачі їм грошей, вибухівки, зброї.[20][21]

Далі у хронологічному порядку повідомляються факти затримання російських диверсантів на території України.

Стаття: Анексія Криму є порушенням міжнародних договорів:

  • Гельсінкський заключний акт 1975 року, про непорушність кордонів у Європі[4];
  • Будапештський меморандум 1994 року про гарантії безпеки Україні;
  • Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією 1997 р.[5];
  • Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28.01.2003 (ратифіковано 20.04.2004)[6].

За словами російського опозиційного політика Бориса Нємцова, захоплення Криму стане прикладом для російських сепаратистів, при падінні ціни на нафту для фінансово сильних регіонів, які цілком можуть прожити без федерального центру, приклад Криму стане надихаючим[7].

Російське вторгнення в Україну (2014) — військова інтервенція Російської Федерації в Україну з метою встановлення контролю над територією Кримського півострову, а саме територіальними одиницями — Севастополь та АР Крим.

Розпочата 27 лютого 2014 року зі вступом збройних сил Російської Федерації на територію Автономної республіки Крим як збройний етап реалізації плану керівництва Російської Федерації по встановленню контролю над Україною. Офіційно була підтримана 1 березня рішенням Ради Федерації російського парламенту на запит президента Володимира Путіна.[38]

Самопроголошений[39][40] «голова Ради міністрів АР Крим» Сергій Аксьонов[41] звернувся до Путіна посприяти у «забезпеченні миру і спокою» на території Криму.[38] 1 березня Президент РФ Російський президент відправив до Ради Федерації пропозицію про введення російських військ у Крим. Обидві палати Державної думи 1 березня 2014 р. об 17:20 проголосували за введення російських військ на територію України, і в Крим зокрема.[38] Легітимність рішення піддається сумніву.[42]

Етнічні росіяни і російськомовні громадяни України звернулися до президента Росії Володимира Путіна з проханням не втручатися у внутрішні справи України:[43]

« ми просимо вас не порушувати на державному рівні Російської Федерації внутрішнє питання нашої країни, яке не є для нас гострим. Тим більше вводити війська для врегулювання конфлікту... якого ми не бачимо».

Зміст статті

 

1 Підготовчий період

1.1 Економічні передумови

2 Інформаційне забезпечення війни

2.1 Інформаційна політика Росії

2.2 Звинувачення України в антисемітизмі

2.3 Інформаційні атаки агресора

2.3.1 Повне заперечення введеня своїх військ

3 Російська диверсійна діяльність в східних та південних регіонах

4 Плани російської влади і сепаратистів

4.1 Провокування збройних зіткнень

4.2 Російські військові підрозділи, що перебувають у Криму з порушенням домовленостей про Чорноморський Флот РФ

5 Провокації

5.1 Повідомлення про можливі провокації

5.2 П'ята колона: організація діяльності та фінансування

6 Перебіг подій

6.1 Крим

6.2 Севастополь

6.2.1 Тральщик "Черкаси"

6.3 Сімферополь

6.4 Балаклава

6.5 Судак

6.6 Перевальне

6.7 Євпаторія

6.8 Феодосія

6.9 Керч

6.10 Ялта

6.11 Джанкой

6.12 Херсонська область

6.12.1 Село Чонгар

6.12.2 Село Стрілкове

7 Реакція і дії України

7.1 Заходи зміцнення безпеки

7.2 Реакція МЗС України

7.2.1 Угода про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України

7.2.2 Угода про параметри поділу Чорноморського флоту

7.2.3 Угода між урядами країн про використання силами та засобами ЧФ РФ повітряного простору України та повітряного простору над акваторією Чорного моря

7.2.4 Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією

8 Реакція світу

9 Дії міжнародних організацій

9.1 НАТО

9.2 ЄС

9.3 ООН

9.4 США

10 Росія

11 Можливі економічні наслідки конфлікту

12 Див. також

13 Примітки

14 Джерела

15 Посилання

 

Стаття: Вторгнення російських військ на схід України

1 зміна в цій версії очікує на перевіркуСтабільну версію було перевірено 26 травня 2014.

 

Ambox currentevent.svg

Тема цієї статті або розділу стосується актуальних подій.

Поки події розвиваються, інформація може швидко змінюватися.

 

Було запропоновано, щоб цю статтю або розділ було об'єднано з Російська диверсійна діяльність в Україні (2014), але, можливо, це варто додатковообговорити.

 

Split-arrows.svg

Видається за доцільне, щоб цю статтю було розділено на Вторгнення російських військ на схід України та Антитерористична операція на сході України (2014).
 

Можливо, вона надто велика або її зміст не має логічної зв'язності і пропонується його рознести до Вторгнення російських військ на схід України таАнтитерористична операція на сході України (2014),

але, можливо, варто це додатково обговорити

 

Вторгнення російських військ на схід України відбулося на початку квітня 2014 р. силами розвідувально-диверсійних підрозділів збройних сил Російської Федерації[1]. Російські військові, застосовуючи зброю, та прикриваючись мирним населенням зайняли у Слов'янську та Красному Лимані Донецької області ряд державних установ і будинки силових структур. Вони також роздали зброю і допомагають сепаратистам в розхитуванні ситуації[1][2].

Зміст статті

 

1 Перебіг подій

1.1 Донецька область

1.1.1 Донецьк

1.1.2 Слов'янськ

1.1.3 Краматорськ

1.1.4 Красний Лиман

1.1.5 Артемівськ

1.1.6 Дружківка

1.1.7 Горлівка

1.1.8 Єнакієве

1.1.9 Харцизьк

1.1.10 Маріуполь

1.2 Луганська область

1.2.1 Луганськ

1.2.2 Стаханов

1.3 Оборона в областях України

1.3.1 Запоріжжя

1.3.2 Полтавська область

1.3.3 Дніпропетровськ

1.3.4 Харківська область

 

2 Антитерористична операція

2.1 Маріуполь

2.2 Інші райони Донецької області

2.3 Винагорода за протидію сепаратистам

3 Женевська конференція

4 Російська інформаційна війна та диверсійно-розвідувальна діяльність

5 Роль українських олігархів

6 Реакція в Україні

6.1 Реакція політиків

6.2 Реакція громадськості

6.3 Заяви військових спеціалістів та українських політиків

7 Реакція у світі

7.1 Реакція Росії

8 Цікаві факти

9 Див. також

10 Примітки

11 Виноски

12 Зовн. посилання

 

 

                Події у Донецькій та Луганській областях розгортаються драматично. Прозорий як павутина кордон з РФ (по два прикордонника на один кілометр кордону, які озброєні на кшталт міліції: гумові кийки та пістолети) дає змогу нелюду Путіну засилати щодня КАМАЗами сотні до зубів озброєних терористів, найманців, криміналітет. Мародерство, грабунок досягли нечуваних маштабів.

Офіційним прикриттям цієї підлоти став дворовий песик Кремля Прездент Чечні Кадиров. Проте, далеко не всі чеченці готові йти вбивати українців. Про це свідчить публікація Мовладі Удугова - чеченського польового командира. Розкриваючи деталі цього «прикриття», Удугов пише:  «Тільки сам український народ може приборкати агресора. Якщо тільки він пожвавить свою історичну пам’ять і усвідомить, що немає іншого виходу, крім того, як тотально мобілізуватися та відчайдушно битися за збереження своєї країни»

Див. додатки за списком А:

Диверсії, розвідка. В Херсонской области разоблачена российская агентурная сеть

Короткостроковий політичний прогноз. Как мы до 9 мая победим фашизм

Сепаратизм

МИД Украины объяснил России, чем Евромайдан отличается от "совка"

Нестор Шуфрич

Слов’янськ

Чеченський польовий командир Мовладі Удугов: про позицію народів Кавказу щодо України

 

20.4.4. П'ята колона, саботаж

(за книгою І.В. Діяка  П'ята колона в Україні: загроза державності. - Київ 2006 http://www.ukraine-poland.com/u/publicystyka 2006-03-21 09:14:47

 

20.4.4.1. П'ята колона: історія питання

(розділ І книги І.В.Діяка ББК 66.2 (4УКР)+63.3(4УКР)

Науковий консультант - д. філол. н., проф., акад. НАНУ М. Жулинський

Рецензенти - д. іст. н., проф. В. Сергійчук, д. філол. н., доктор філософії, проф. С. Квіт

Діяк І. В. П'ята колона в Україні: загроза державності. - К., 2006. - 128 с: портр.

ISBN 966-863-901-4)

 

Що таке "п'ята колона"? Це поняття увійшло до сучасного лексикону з часів громадянської війни в Іспанії. "П'ята колона" стала назвою ворожої агентури або суспільних рухів, що шляхом підривних дій зсередини своєї країни допомагають ворожим зовнішнім силам.

Книга І.В.Діяка присвячена темі "п'ятої колони" в Україні. Вона містить детальний огляд історії цієї проблеми, а також сучасних загроз, які становить "п'ята колона" для Української держави. Слідуючи усім вимогам, які ставляться перед науковою роботою, одночасно автор спробував написати книгу так, щоб зробити її цікавою та доступною для широкого кола читачів. Розрахована на широке коло читачів, на всіх, кому не байдужа доля України.

***

Зазвичай п'ятою колоною охрещають людей, чиї дії викликають тривогу у країні, а їх зв'язки із закордоном залишаються таємницею для широкого загалу. Приводом для широкого розповсюдження загальної впевненості в існуванні п'ятої колони стали події початку Другої світової війни. Зрадницька діяльність Зейс-Інкварта у Австрії та Гелейна у Чехословаччині зробили п'яту колону міжнародною сенсацією. Хвиля виступів пронацистськи налаштованих німців та їх інтриги були викриті на судових процесах в самих різних країнах - від Литви до Південно-Західної Африки. Ще більше заговорили про п'яту колону після німецького вторгнення до Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландів та Франції. Щоправда тепер йшлося не про політичну, а здебільшого військову діяльність п'ятої колони: про туристів і молодих подорожувальників, які здійснювали ретельну розвідку у Норвегії; про німецьких громадян, які організували збройний напад на урядовий центр у Гаазі; про німецьких агентів, що поширювали панічні чутки у Бельгії та Франції…

 

20.4.4.2. Склад п’ятої колони

(Розділ II книги І.В.Діяка)

 

Етнічні меншини

Росія аналогічним чином (подібно гітлерівській Німеччині) ніяк не могла змиритися з втратою цілих республік, що в один момент стали незалежними країнами. У першу чергу, Білорусією та Україною. Про те, що сам факт української державної незалежності не сприймається російським політичним істеблішментом, свідчать вислови практично всіх російських політиків. Жоден з них не залишився байдужим до "українського питання": від президента Єльцина і віце-президента Руцького одразу після їх серпневої перемоги 1991 року в Москві, і до політиків різних рівнів сьогодення. Давно нікого не дивує, що у віце-спікера російської Думи В. Жириновського на язиці те, що у інших росіян на умі. Ось один з останніх "перлів" цього діяча: "Для менеУкраїна - це Київська губернія, Полтавська, Одеська. І якщо я стану президентом РФ, то ніякої України не буде"[12].

Але ми говоримо, в першу чергу, про таких дуже поважних російських політиків, як голова уряду Москви Лужков, "господар Уралу" Едуард Россель, голова Кубанського краю Ткачов, колишній віце-прем'єр-міністр В. Христенко та багато інших. Усі вони говорять без втоми про "малоросійське жлобство", історичні образи Росії через втрату Коси Тузла (в інших умовах згадують Севастополь, Крим, Донбас, Новоросію…) Самостійні стосунки України з Європою вважають зрадою. І це ще не дуже радикальні настрої. Починали вони з того, що просто відкидали сам факт існування Української держави. Відомий російський політик початку 1990-х pp. С. Бабурін: "Либо Украина снова объединится с Россией, либо война"[13]. Член Комітету Держдуми Росії з геополітики О.Митрофанов: "Дело в неприятии принципиальном: нет государства "Украина". Нет для общества"[14].

Член думського комітету в справах СНД К. Затулін створив Інститут країн СНД, котрий претендує бути експертом для російської влади у справах з країнами СНД. Його інститут і комітет свого часу встигли охрестити джерелом провокацій напруженості у відносинах з Україною. Він публічно критикував сам факт існування Української держави та ще й в існуючих українських кордонах як нечувану загрозу інтересам Росії і росіян взагалі. Вся його політика щодо України побудована на тому, щоб "смириться с тем, что невозможно изменить, и изменить то, с чем невозможно смириться"[15]. Досить погортати сторінки Інформаційно-політичного бюлетеню цього інституту "Страны СНГ. Русские и русскоязычные в новом зарубежье", котрий видає Затулін. До речі, інститут Затуліна спеціалізується не тільки на проблемах Росії в СНД, але й на російських общинах поза межами Росії. Саме його зусиллями російські меншини в інших державах старанно перетворюються на п'яту колону. І сьогодні він діє при Адміністрації Президента РФ, тобто фактично виступає одним з інструментів реалізації російської державної політики.

Прагнення України вийти із зони російських інтересів і мати незалежну внутрішню і зовнішню політику зустрічають спротив як з боку Росії, так і з боку п'ятої колони в Україні.

Загрозами підвищення цін на газ Росія прагне безкровним способом організувати "недокрів'я" української економіки. А це на руку п'ятій колоні, яка може використати проблему енергоносіїв у своїй пропаганді проти незалежної політики України на користь своїм замовникам з Росії.

Серед пріоритетів російської політики щодо України в останні роки провідне місце посідають придбання частини промислових і енергетичних підприємств в Україні, тиск у сфері енергетики, підвищення цін на енергоносії, будівництво газопроводів в обхід України та інше. Сутність цієї політики полягає в тому, щоб діючи через економічне життя, використовуючи економічні важелі тиску, домогтися кадрових змін в українській владі. Тобто сформувати міцно пов'язані з Росією бізнес-групи й привести їх до політичної влади в Україні.

З цією метою російська влада розгорнула формування російських транснаціональних корпорацій, котрі б володіли майном в межах СНД і слугували провідниками російської політики. Ясна річ, місцеві громадяни, що отримали роботу в цих компаніях, ставали б патріотами своїх підприємств і, відповідно, провідниками російських інтересів.

Піонерами на цьому шляху стали приватні нафтові компанії: ТНК, ЛУКойл, "Татнафта", "Альянс". Саме ці компанії виявилися першими в російській економіці, хто завдяки продажу на експорт високоліквідної сировини отримав значні кошти для експансії на ринках СНД. У короткий час до їх рук перейшли 90% підприємств української нафтопереробки і нафтохімії. Після цього голова підприємства з іноземними інвестиціями "ТНК-Україна" пан Городецький відкрито заговорив, що український ринок нафти і нафтопродуктів є придатком російського. З суто нафтової сфери російські кошти почали перетікати до інших галузей. Найперше, до контролю за морськими портами і харчовою промисловістю. Крім того, росіяни придбали всі українські підприємства алюмінієвої промисловості.

Нехай не вводить в оману приватний статус цих нафтових корпорацій. Російський уряд має вдосталь важелів тиску на них. Хоча б право надавати й відкликати ліцензії на родовища вуглеводнів у Росії, без чого ці компанії перестануть існувати. Є у влади й чимало інших способів. Доля "ЮКОСа" та його голови Ходорковського, а також безслідне зникнення й таке ж дивне повернення керівника фінансів ЛУКойлу пана Кукури яскраво демонструє, що нафтовикам з владою краще не сперечатися.

Окремо прийшли на Україну PAT "Єдині енергосистеми" і ВАТ "Газпром". Щоправда, враховуючи державний статус цих корпорацій, український уряд відкинув можливість їх участі в приватизації без спеціальних міжурядових угод.

Наступним кроком стало ініційоване російським урядом формування транснаціональних корпорацій в галузі машинобудування. Створені на базі указів президента Путіна концерни об'єднують підприємства однієї галузі, з радянських часів зав'язані в єдиний виробничий комплекс. Підприємства ці знаходяться в різних республіках, однак мозковий та фінансовий центри - у Росії.

Однак економікою все не вичерпується. Вище ми вже навели приклади офіційних заяв, висловлювань політиків, практичних дій Росії, котрі фактично є копією аналогічних дій Німеччини 1920-х років. Той самий стогін про мільйони росіян, що опинилися поза межами Росії в нових державах, неухильна боротьба з використанням їх потенціалу проти укріплення незалежності колишніх республік. І все це разом із галасливою кампанією проти "насильницької українізації", як колись німецька демократія боролася проти слов'янізації німців. 

Ситуація у сучасному Криму для українців ще гірша. Достатньо згадати хоча б нещодавню істерію з приводу спроби відкрити у селищі Комсомольське на півночі Криму україномовну школу. Попри те, що десятки тисяч українських дітей не мають змоги навчатися своєю мовою, борці з українізацією вчинили справжню "битву" під гаслом "Не дамо взяти за горлянку російську мову!". Все поставлено з ніг на голову. А в Росії українці взагалі не мають змоги навчатися рідною мовою.

За допомогою російського бізнесу в Україні формується потужна база, завдання якої- захищати євразійську модель подальшого розвитку. Це "завдання" вже виконують мало не 90% наших засобів масової інформації. Подивимося, хто володіє українським телебаченням:

• власники російської компанії "НТВ" володіють акціями українського каналу "1+1";

• телеканал "Інтер" створений за участю російського "ОРТ";

• "Новий канал" підконтрольний "Альфа-групп";

• компанія "ЛУКойл" бере посильну участь в українському політичному житті за допомогою дециметрового телеканалу СТБ…

 

Власне українське телебачення переповнене російською продукцією. І на додаток до цього в ряді регіонів України йде пряма трансляція російських телеканалів.

Не краще на ринку друкованих засобів масової інформації. Маємо ситуацію, коли в 1997-1998 pp. на 100 тисяч громадян України припадало 54 російських і лише 7 українських періодичних видань[16]. При цьому всі старі центральні радянські видання аби одержати ліцензію на друкування й поширення в нашій державі, додали до своїх назв індекс "в Украине" ("Аргументы и факты" в Украине", "Известия" в Украине", "Московский комсомолец" в Украине" та інші), від чого українськими за змістом зовсім не стали. Що це є не випадковим збігом обставин, а свідченням цілеспрямованої російської політики, підтверджується фактом видання аналогічних газет на теренах інших країн:

"Нам здесь, в Казахстане, день и ночь показывают по ТВ сериалы "Менты", "Криминальная Россия", "Бандитский Петербург", "Бригада", это гадкое шоу "Окна"… После послеялтинской атаки на наш суверенитет в нашем же информационном пространстве ("Навигатор", газеты "Мегаполис", "Комсомольская правда-Казахстан", "Известия-Казахстан", "Аргументы и факты в Казахстане") 10 октября к нам из России прибыл предводитель Евразийской партии г-н Дугин… На организованной в честь приезда г-на Дугина пресс-конференции северный гость, ничтоже сумняшеся, заявил, что будущее на просторах СНГ за Евразийской империей"[17].

Що дає Росії інтеграція України до свого інформаційного простору? Свого часу під дією "радянізації" та "соціалістичного перевиховання" в багатьох українців послабло національне і релігійне самовідчуття. Вони поступово русифікувалися, перетворюючись на щось середнє - так зване російськомовне населення. Не нація, не народ, а "воно"-населення, зовсім не пов'язане з українською землею.

Зрозуміло, що це населення може бути потужною п'ятою колоною, головний важіль політичного впливу Росії на Україну. Про це прямо заявила дружина президента Росії Л. Путіна під час свого головування на конференції з проблем російської мови у Петербурзі:

"Утверждение границ русского мира- это и отстаивание, и укрепление национальных интересов России… Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка"[18].

Тому панування російського інформаційного простору в Україні автоматично тягне за собою законодавче утвердження статусу російської мови. До речі, цього Москва послідовно вимагає від України. Так робив цар, згодом більшовики, а тепер цього прагнуть політики Російської Федерації. Зокрема, "Ленін сучасності" Г.Зюганов досить відверто заявляє, що "русский вопрос" для компартії є дуже гострим:

"Мы - самый крупный в мире разделенный народ. Никакое национальное сознание не сможет с этим смириться. Это просто неестественно"[19].

Вдаючи, ніби примирився з фактом існування незалежної України, російський президент В.Путін час від часу висловлює свої справжні настрої. Ось, наприклад, 12 квітня 2005 р. у Ганновері (ФРН) перед німецькими журналістами він висловився щодо розділення російського народу ще сильніше, ніж комуніст Зюганов (спеціально подаємо мовою оригіналу):

"Если Украина войдет в Шенгенскую зону, будет определенная проблема. Там, на Украине, ведь живет, насколько мне известно, не менее 17% русского населения. Это же разделение народа! Это напоминает разделение Германии на Восточную и Западную!"

Отже, незалежна Україна - це розділення російського народу. Тим, хто обізнаний з реальним станом української мови в Україні добре зрозуміло, куди хилить Москва. Поняття "державної мови" в Конституції України нерозривно пов'язане із поняттям "державного ладу". Якщо статус російської мови в Україні буде підвищений до державного, то складуться умови для обмеження і остаточного зникнення української мови. "Вакантне місце" в культурі нашого народу посяде винятково російська. Ми остаточно почнемо ідентифікувати себе в рамках, встановлених для нас російською історією, так і не усвідомивши своїх власних меж, не виробивши власних історичних і культурних типів. Тоді українська державність буде суто формальною, і Україна перетвориться на таку собі країну-сателіт, російський домініон. Ну, а згодом, як тільки Росія впорається із своїми внутрішніми проблемами, настане черга нового "збирання земель" Москвою. На цьому етапі знищення української державності не викличе опору з боку народу. Адже він буде вважати себе часткою єдиного російськомовного культурного простору, і в поглинанні України Росією не вбачатиме нічого протиприродного.

Ось з цією метою Росія і здійснює безперервний моніторинг мовної ситуації в Україні. Це означає лише одне - збереження і зміцнення позицій російської мови в Україні належить до сфери стратегічних інтересів Росії. Тому будь-які кроки по зміцненню позицій української мови наражаються на гвалт з боку російських посадовців, офіційні заяви Держдуми, міністерства закордонних справ. А потім одразу піднімається вся рать п'ятої колони на підтримку інтересів Росії у мовному питанні.

Без мови немає нації, немає народу, немає згуртованого суспільства, немає об'єднавчої сили. Історія свідчить на багатьох прикладах: чия мова - того і влада! "Якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави", - сказав член Французької академії наук Жан Дютур після ухвалення парламентом Франції 11 липня 1994 р. закону про охорону французької мови. Наша влада повинна так само розуміти важливість української мови у справі збереження та розвитку Української держави і діяти на її користь як в усіх цивілізованих країнах.

Доки в Україні не утвердиться мова її народу, доти він почуватиметься скривдженим, "нижчим" за інші нації, адже насамперед мова є тим підмурівком, на якому можна збудувати міцну державу, утвердити свою націю як рівну іншим націям. Не можна здобути справжню незалежність, не відчуваючи потреби в мові своєї держави.

Весь історичний досвід Німеччини стає практично картинкою нашого сьогодення, коли замінити слова "німецький" на "російський", "Польща" і "Чехословаччина" - на "Україна" і "Білорусія", "поразка у Першій світовій війні" - на "закінчення Холодної війни". Ну а "німецькі національні меншини" - на "російськомовне населення" або "російські громади".

Однак задумаємося критично: чи є це доказом ворожих намірів російської громади України щодо Української держави? Ні, в жодному разі ні. Можна говорити тільки про бажання окремих політичних сил у сусідній Росії використати російську громаду України у своїх цілях. Однак поки що їм це не дуже вдається. І це пов'язано з тим, що в російських громадах з'являється розуміння: насправді вони зі своїми проблемами не потрібні російській владі. Тому національні уряди в Прибалтиці були вельми здивовані, коли місцеві росіяни активно підтримували наміри своїх країн вступити до Євросоюзу. Підозри та емоції підказували, що росіяни будуть проти цього, оскільки так хоче Москва. Проте в російських громадах зважливо розсудили: захищати свої права у Прибалтиці значно ефективніше, коли робити це цивілізовано, спираючись на європейський досвід і законодавство. А силовий тиск з Москви на практиці викличе тільки погіршення стану справ громади. Яскравий приклад -це погіршення положення росіян у Туркменії. Доки Москві був потрібний довгостроковий договір на покупку туркменського природного газу, вона тиснула на туркменбаші С. Ніязова, звинувачуючи в утисках місцевих росіян. Як тільки договір був укладений, Москва перестала цікавитися долею туркменських росіян. Як кажуть в Одесі, "поматросили и бросили". Натомість туркменська влада дійсно почала їх підозрювати в належності до п'ятої колони та обмежувати їх права.

Маємо внести істотну корективу: п'ята колона - це не представники інших національностей та релігій, які проживають у твоїй країні. Це ті з них, хто займається політичною діяльністю, спрямованою на шкоду інтересам твоєї держави. Як правило, їх небагато, а більшість членів національних меншин є аполітичними громадянами, лояльними до країни свого проживання. Якщо вони вдаються до критики, то це зовсім не означає, ніби вони вороже сприймають Українську державу й готові свідомо завдавати їй шкоди. Тому ніяких підозр щодо, зокрема, російської громади в Україні ми висувати не повинні.

Більшість росіян в Україні є лояльними громадянами нашої держави. Вони опинилися тут волею своєї долі, тому не геополітикам з Кремля і місцевої п'ятої колони керувати їх життям. Свого часу комуністична партія цілеспрямовано працювала над денаціоналізацією народів СРСР і створенням з них нового радянського народу. Росіян розглядали як головний цементуючий елемент, тому їх направляли до України, тоді як українці їхали працювати до інших республік. Все це доповнювалося комплексом заходів по затвердженню виняткового статусу російської мови в СРСР[21]. Проте сьогодні цієї політики вже немає, а добробут українських росіян цілком пов'язаний з життям і процвітанням України. Інша річ, що дехто з росіян України ставить собі за мету прислужитися Кремлю, заробити в Москві квартиру (як колишній президент Криму Ю. Мєшков), і для цього паразитує на російській громаді України, присвоївши собі право говорити від її імені. Цим завдається удар не тільки по українцях, але і по всіх національностях, що живуть в Україні, враховуючи і росіян. Адже гроші з-за кордону просто так не дають. І отримує їх не вся національна меншина, а тільки конкретні особи, політикани з різноманітних організацій. При цьому вони ще й відкрито б'ються між собою за російські гроші, ігноруючи той факт, що іноземне фінансування для політичних організацій в Україні законодавчо заборонено. Достатньо згадати, як 16 листопада 2005 року в Сімферополі після тривалої суперечки біля стін кримського парламенту лідер "Русского фронта" С. Шувайніков перейшов від слів до справи, привселюдно відшмагавши по обличчю лідера блоку "За Родину! За Януковича!" О. Слюсаренка. До справи втрутилася міліція, тому активісти обох "фронтів" не вчинили бійки, а лише обмежилися звинуваченнями один одного у провокаціях та продажності[22].

Слід відслідковувати діяльність таких етнополітичних організацій. Варто без зайвої драматизації відслідковувати інтереси Росії, щоб в будь-який момент блокувати загрозу, яка може виникнути. Крім того, потрібно не зменшувати зусиль в об'єднанні українського суспільства всіх національностей. Сам факт такої єдності стримує будь-кого від зазіхань на український суверенітет. А екстремісти і провокатори нехай отримують свої тридцять срібняків за шкоду народу України й тремтять над ними.

Натомість, ми підходимо до іншої складової п'ятої колони. Вона зовсім невелика, не кидається в очі, але справді небезпечна. І складається не з представників етнічних меншин, а з своїх власних співвітчизників.

Ренегати

Саме слово "ренегат" походить з латини[23]. За відомим "Енциклопедичним словником" Ф. Брокгауза та І. Ефрона, це особа, що відреклася від своєї віри, зокрема від християнства на користь ісламу. Воно увійшло до вжитку під час експансії Османської імперії, коли багато європейських християн добровільно перейшли під руку султана та прийняли іслам. В широкому контексті це людина, яка зрадила свої переконання, перейшла до табору противника.

П'ятою колоною завжди називали власних співвітчизників, котрі зрадили батьківщину на користь ворога. Ці ренегати, керуючись власними інтересами та амбіціями, часто завдавали своїм державам значно більшої шкоди, ніж агресор.

Наша держава - це політична форма існування нашої нації. Ми надто багато перетерпіли через відсутність власної держави. Тому ми не можемо і не маємо права віддавати долю країни на розсуд кількох людей, які під кутом свого бачення і світосприйняття, або в інтересах кланів та фінансово-політичних груп крутять державний штурвал у будь-який бік. Тим більше, має бути усунутий вплив різноманітних сил, які ще й сьогодні - через 14 років після проголошення державної незалежності України- всіляко критикують і розвалюють нашу державу на догоду іноземним центрам. Найперше йдеться про російський імперський реваншизм, котрий спирається на окремі кола в Україні:

"Парадоксально, але з набуттям Україною незалежності при владі опинилися сили, які важко прийняли саму ідею незалежності, причому й сприйняли тільки як тимчасовий варіант і умову власного виживання. Національно зорієнтовані політики, завдяки яким великою мірою і з'явилася на світ нова держава, були витіснені на узбіччя державного будівництва колишніми компартійними та комсомольськими функціонерами"[34].

Ці кола як п'ята колона слугують планам Москви щодо Української держави. А в цих планах наша держава є тимчасовим непорозумінням, яке виправлять "друзі Росії" у вигляді сукупних зусиль "правильних" українських політиків, політологів, чиновників, верхівки Української Православної Церкви Московського Патріархату та бізнесменів, котрим Кремль відкрив доступ до російських ресурсів. Вони все зроблять самі, а Кремль їм тільки допомагає. Розглянемо ці сили під збільшувальним склом.

 

 

 

 

20.4.4.3. П'ята колона в сучасній Україні (Розділ III книги І.В.Діяка).

 

Привід п'ятої колони знову появився на минулих президентських виборах у грудні 2004 року, коли Українська держава перебувала на межі свого існування. Як і понад 80 років тому, політична п'ята колона на замовлення іноземної держави створювала умови для знищення Української держави, вторгнення на її територію або ж перетворення української влади на маріонетку.

Свого часу великими фахівцями з таких сепаратистських сценаріїв були більшовики. Штучно провокуючи розкол між українцями, щоб полегшити собі роботу, в січні 1918 року вони проголосили Донецько-Криворізьку республіку. Але потім вони швидко усвідомили, що відвертий сепаратизм дозволить утримати лише один Донбас, а решта України все одно від них піде. Тому 17 лютого 1918 р. голова ВЦВК Ради Радянської Росії Я.Свердлов прямо написав керівникам Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) на чолі з "товаришем Артемом" (А.Сергєєвим): "Виділення вважаємо шкідливим"[36]. Сам Ленін вимагав у телеграмах представникам РНК в Україні Г.Орджонікідзе і В.Антонову-Овсієнку суворого дотримання суверенітету Радянської України. А останньому навіть заборонив називатися Антоновим, щоб був більше схожий на українця. Виходець з України Луначарський радив відкомандирувати до України 500 агітаторів, котрі знають українську мову і котрі роз'яснили б українцям задачі, які поставив Раднарком. Разом із цим він наголошував на необхідності друку і розповсюдження мільйонів прокламацій українською мовою з закликом до революції в Україні. Більшовики явно відмовилися від Донецько-Криворізької республіки на користь всієї України. З цією метою Українська радянська республіка організовувалася у Харкові.

Ставлячи на допомогу п'ятої колони, більшовики знали, що робили. У них був достатній досвід у цій сфері, адже й самі вони на своєму шляху до захоплення влади в Росії сповна відпрацювали гроші німецького генерального штабу. Так званій "справі Парвуса" - справі посередника між більшовиками й Німеччиною Олександру Гельфанду (Парвусу) - присвячені сотні книг, де опубліковані цікаві архівні документи. З них виходить, що поява керівників більшовицької партії в Росії разом з самим Леніним у кризовий момент і надшвидка "розкрутка" їх партії в масах відбулися завдяки матеріальній допомозі німецької влади, котра вельми бажала прибрати Росію з табору своїх ворогів по Першій світовій війні. Інтереси німців тимчасово співпадали із задумами більшовиків, тому не даремно виявилися витраченими на більшовицьку п'яту колону німецькі кошти. З них починалася "справа світової революції"[37].

Декларуючи право націй на самовизначення і створення кожним народом колишньої царської імперії власної державі: аж до відокремлення від Москви, Ленін та його соратники насправді й не збиралися виконувати своїх обіцянок.

В черговий раз ці трагічні події були повторені нещодавно на наших очах. Влада Л.Д.Кучми судорожно формувала протистояння в суспільстві, щоб зіштовхнути між собою різні частини України і таким чином знову опинитися "над процесом", диктуючи опозиції умови переговорів. Харківський обласний голова Є. Кушнарьов, котрий ніколи нічого не робив без санкції Кучми, проголосив себе найвищою владою в області, підпорядкував собі всі керівні органи області включно з міліцією та військами. Також він заявив про припинення відрахувань до державного бюджету. 

Харківський "губернатор" Є.Кушнарьов кричав з трибуни (спеціально цитуємо оригінал з відеозапису дійства, трансльованого телерадіокомпанією "Україна", контрольованою Р.Ахметовим):

"Не надо испытывать наше терпение… (аплодисменты).. . На любой выпад у нас есть достойный ответ вплоть до самых крайних мер. И я хочу напомнить горячим головам под оранжевыми знаменами: от Харькова до Киева- 480 километров, а до границы с Россией - 40! (аплодисменты)".

Священики Московського патріархату привітали учасників сепаратистського збіговиська. Митрополит Донецький та Маріупольський Іларіон закликав делегатів "йти до переможного кінця".

На наших очах розгортався черговий аналог харківського "всеукраїнського з'їзду рад", що одного разу вже став першим актом драми нашої історії. Як і раніше, одразу проявився закордонний замовник п'ятої колони. Так, у 9-15 ранку 28 листопада в аеропорту Луганська приземлився літак мера російської столиці Москви Юрія Лужкова. 40 хвилинами пізніше там приземлився літак Януковича. Після короткої зустрічі обидва поїхали на з'їзд до Сєвєродонецька, ще раз продемонструвавши, звідки віють вітри в організації цього дійства. На самому з'їзді мер Москви Лужков назвав київські демонстрації "апельсиновим підгодованим шабашем", маючи на увазі помаранчеву символіку виборчої кампанії Ющенка. Учасники заходу скандували: "Ми з Росією!" Іноді телекамера вихоплювала посеред гасел "Наш президент Янукович!" коротенький і вельми красномовний російський напис: "Путин спаси нас!" їх підтримав сам Янукович. Після цього ряд учасників форуму прийшли до висновку: "Потрібно створити не Південно-Східну Україну, а Новоросійську республіку або Малоросію в складі Російської Федерації. Цю республіку повинен очолити Юрій Лужков".

Войовничо налаштовані делегати вже закликали до формування загонів і завоювання влади в Україні. З'їзд прийняв рішення провести 12 грудня 2004 року референдум про створення Південно-Східної республіки у випадку невизнання Януковича президентом України. Столицею нової республіки проголошувався Харків.

У цьому був значний московський задум. По-перше, федералізація України міститься в ряду стратегічних інтересів Росії. Тому "східні губернатори" висловлювали вимоги, написані для них з-за кордону. Досить почитати "аналітичну роботу" так званого Інституту країн СНД в Москві та особисто його директора депутата Державної Думи Росії К. Затуліна, який писав програми та заяви, котрі ми потім почули від Сєвєродонецьких сепаратистів. А по-друге, сама схема розшматування України цього разу знову повторювала наш минулий історичний досвід. Все могло закінчитися черговим знищенням Української держави.

Тоді нічого не вийшло лише тому, що московські замовники виявилися слабкими перед лицем українського народу для реалізації цих задумів. Однак у світі нічого не стоїть на місці, і ми повинні відслідковувати всі ворожі настрої, всі відверто недоброзичливі до України коментарі, спекуляції на можливостях використати проти нас економічний тиск або шантаж шляхом висування територіальних претензій. І брати "на контроль" всіх, хто тим чи іншим способом допомагає реалізації цих претензій. Наш історичний досвід вчить нас бути напоготові. Адже свого часу ми вже припустилися помилок.

У 1918 році гетьман Скоропадський вирішив піти на трагічний крок, який він вважав для України рятівним: проголошення ідеї федеративного зв'язку з майбутньою небільшовицькою Росією. 14 листопада 1918 р. він видав ось таку грамоту:

".. .Їй (Україні - прим. авт.) першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, кінечною метою якої буде відновлення великої Росії"[39].

І в що це все вилилося для України? Ця грамота була свого роду сигналом для російських і русофільських кіл в Україні, аби розпочати боротьбу проти всього українського. Сам Київ опинився по суті в руках генералів та офіцерів російської орієнтації. Вони вчинили погром українського клубу на вулиці Прорізній, нищили бюсти і портрети Шевченка, зневажали синьо-жовтий і вивішували триколірний російський прапор[40]. Чи не нагадує це нам сьогоднішній стан України?

***

Як ми вже зазначали вище, в Росії відбувається важкий процес примирення з самим фактом існування окремої Української держави. Однак Москва не втрачає надії на геополітичний успіх. Зрештою, вона мала досвід швидкого відновлення держави 1918-1922 pp., коли в набагато гірших умовах війни вдалося утримати майже всі території Російської імперії (за винятком Польщі, Фінляндії та деяких територій Закавказзя).

"Український сценарій" російської політики з часом зазнавав змін. Розпочавшись з грубого силового тиску в 1993-95 роках щодо питань Криму, Севастополя й Чорноморського флоту, Москва поступово перейшла до порівняно м'яких та зважених кроків по поступовому прив'язуванню України до себе. Серед засобів - придбання частини промислових і енергетичних підприємств в Україні, тиск у сфері енергетики, будівництво газопроводів в обхід України та інше. До деякої міри це є повторенням сценарію, котрий вже був реалізований у 1918-1924 pp. Тоді розпочали зі створення єдиної партійної організації, а згодом швидко об'єднали армію, владні та економічні структури: від банків та наркоматів до залізниць, заводів і шахтоуправлінь. Українські керівні структури згодом скасовувалися за непотрібністю. В їх підпорядкуванні вже просто нічого не залишилося. Достатньо пригадати, що ще в 1990 році Рада Міністрів УРСР могла керувати в кращому випадку 10% української економіки. Решта підпорядковувалася Москві. Напівколоніальна економічна залежність доповнювалася політикою русифікації, особливо в царині національної культури й мови.

Сьогодні спостерігаємо дію цього осучасненого сценарію. В Москві про нього не говорив хіба що лінивий. Зокрема, недавній спікер російської Державної Думи Г. Селезньов охрестив нову політику так: "Я завжди кажу, що треба не займатися політиканством, а треба Росії економічно входити в Україну"[41]. І ось маємо сьогодні такий результат з часткою російської власності в різних галузях української економіки[42]:

 

Кольорова металургія - 90%

Нафтопереробка - 80%

Хімія і нафтохімія — 70%

Мобільний зв'язок - 70%

Енергетика - 40%

Машинобудування - 30%

Молочна галузь - 30%

 

Ці заходи з арсеналу неоколоніалізму супроводжуються цілеспрямованою роботою зі створення в Україні та приведення до влади такої еліти, котра буде ідейним союзником Російської держави і одночасно ідейними малоросами. Оскільки поєднати разом український патріотизм з російською ідеєю в принципі неможливо. Апологет російського євразійства академік О.Дугін дуже ясно про це говорить:

“Выбор между Москвой и Киевом - это не этнический выбор, но выбор Идеи, выбор геополитической Родины, выбор скорее духовный и религиозный…”[43].

Тому на наступних виборах до Верховної Ради України маємо постійно пам'ятати: цей орган представляє наш народ і висловлює його волю. Тому не можна піддаватися облудливим гаслам, а боротися за те, щоб до парламенту прийшли патріотичні сили, які повернуть Україну українському народу. Ми повинні дати жорстку відповідь зграї ренегатів, якщо хочемо жити власним розумом, а не під чужими командами:

Вставаймо, браття українці!

Ми в рідній хаті не чужинці,

Ми в рідній хаті - хазяї.

В. Крищенко.

Ми вважаємо, що Росія повинна жити так, як вона сама бажає. Але якщо Росія хоче домінувати над Україною, то має показати високі стандарти життя, прав людини, і відмовитися від економічного тиску та підривної діяльності через свою п'яту колону. Росія взагалі не повинна думати старими категоріями, дивитися на світ очима імперського минулого. Росія - це самодостатня величезна країна з великим потенціалом, майже 150-мільйонним населенням, з трьома океанами, з природними запасами Сибіру. Росії достатньо домінувати над власною територією, освоїти її, а не займатися якимось геополітичним протистоянням з усім оточуючим світом. Інакше як би Росії не втратити своє у примарній погоні за минулим.

 

20.5. Загальна картина російсько-української війни 2014 року

 

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії:  Російсько-українська війна (2014).

(Перенаправлено з Інформаційна війна проти України)

38 змін у цій версії очікують на перевіркуСтабільну версію було перевірено 17 квітня 2014.

На цій сторінці показано нерецензовані змінипоказати/приховати подробиці

 

Ambox currentevent.svg

Тема цієї статті або розділу стосується актуальних подій.

Поки події розвиваються, інформація може швидко змінюватися.

Цей термін має також інші значення. Докладніше — у статті Російсько-українські війни.

Російська інтервенція в Україну (2014) — військова інтервенціяРосійської Федерації в Україну з метою встановлення контролю над територією Кримського півострову, а саме територіальнимиодиницями — Севастополь та АР Крим.

Розпочата 20 лютого 2014 року зі вступом збройних сил Російської Федерації на територію Автономної республіки Крим як збройний етап реалізації плану[Джерело?] керівництва Російської Федерації по встановленню контролю над Україною. Офіційно була підтримана 1 березня рішенням Ради Федерації російського парламенту на запит президента Володимира Путіна.[39]

Самопроголошений[40][41] «голова Ради міністрів АР Крим» Сергій Аксьонов[42] звернувся до Путіна посприяти у «забезпеченні миру і спокою» на території Криму.[39] 1 березня Президент РФ Російський президент відправив до Ради Федерації пропозицію про введення російських військ у Крим. Обидві палати Державної думи 1 березня 2014 р. об 17:20 проголосували за введення російських військ на територію України, і в Крим зокрема.[39] Легітимність рішення піддається сумніву.[43]

Етнічні росіяни і російськомовні громадяни України звернулися до президента Росії Володимира Путіна з проханням не втручатися у внутрішні справи України:[44]

                                                                              

                                                                               Зміст статті

                1 Підготовчий період

1.1 Економічні передумови

2 Інформаційне забезпечення війни

2.1 Інформаційна політика Росії

2.2 Звинувачення України в антисемітизмі

2.3 Інформаційні атаки агресора

2.3.1 Повне заперечення введення своїх військ

3 Російська диверсійна діяльність та вторгнення російських військ на схід України

4 Плани російської влади, сепаратистів та террористів

4.1 Провокування збройних зіткнень

4.2 Російські військові підрозділи, що перебувають у Криму з порушенням домовленостей про Чорноморський Флот РФ

5 Провокації

5.1 Повідомлення про можливі провокації

5.2 П'ята колона: організація діяльності та фінансування

6 Перебіг подій

6.1 Крим

6.2 Севастополь

6.2.1 Тральщик «Черкаси»

6.3 Сімферополь

6.4 Балаклава

6.5 Судак

6.6 Перевальне

6.7 Євпаторія

6.8 Феодосія

6.9 Керч                    

6.10 Ялта

6.11 Джанкой

6.12 Херсонська область

6.12.1 Село Чонгар

6.12.2 Село Стрілкове

 

7 Реакція і дії України

7.1 Заходи зміцнення безпеки

7.2 Реакція МЗС України

7.2.1 Угода про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України

7.2.2 Угода про параметри поділу Чорноморського флоту

7.2.3 Угода між урядами країн про використання силами та засобами ЧФ РФ повітряного простору України та повітряного простору над акваторією Чорного моря

7.2.4 Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією

8 Реакція світу

9 Дії міжнародних організацій

9.1 НАТО

9.2 ЄС

9.3 ООН

9.4 США

10 Росія

11 Економічні наслідки конфлікту

12 В мистецтві

13 Див. також

14 Примітки          

15 Джерела

16 Посилання

Підготовчий період

 

Протягом останніх двох місяців (лютий – березень 2014 року) всі інформаційні канали повідомляли про підготовку до агресії, яка має відбутися після завершенняОлімпійських ігор[Джерело?]. За кілька днів до вторгнення в УкраїнуПрезидент Росії оголосив позачергові загальновійськові навчання біля східних кордонів України, в яких були залучені наземні, морські та повітряні військові частини.

Економічні передумови

Прихід до влади уряду народної довіри суттєво змінював геополітичну картину, зокрема й енергетичні потоки та енергетичну незалежність України та Європи. Проект «Південний потік» в одній з найекономніших версій мав би пройти через Крим, в нього могли додатися ресурси газу з родовищ, розташованих навколо Криму[47][48](див. також: Конфлікт щодо острова ТузлаОстрів ЗміїнийПівденний потік).

Інформаційне забезпечення війни

Від часу проголошення незалежності України Російська Федерація веде постійну інформаційну війну проти України. Особливо вона була інтенсифікована в роки правління проросійського режиму Януковича[49]. Від початку агресії Російської Федерації (лютий 2014) російська пропаганда набула форм Геббельсівської пропаганди часів Другої світової війни[50]. З метою дискредитації українських діячів використовуються провокаційні заяви нібито від їх імені[51] на підставі яких у той же день державні органи Російської Федерації порушують кримінальну справу[52]. Громадяни Російської Федерації та аудиторія російських телеканалів в інших країнах —Перший канал (Росія)Росія-24 та інших — свідомо вводиться в оману керівництвом Російської Федерації[53].

Інформаційна політика Росії

Інформаційна політика Російської Федерації набула характеру цілеспрямованої інформаційної війни проти України: необ'єктивність, перекручування фактів, відверта неприхована брехня, путінсько-кремлівська пропаганда як частина політики Кремля в цілому. Робота ЗМІ ведеться за типом жовтої преси. Залучена величезна кількість акторів — громадян Росії, України та інших країн — а також інших спеціалістів на території України для отримання потрібної телевізійної картинки.

Протягом кількох місяців здійснюються DDOS-атаки на українські інформаційні сайти: Цензор. НЕТ, Тиждень.ua,Українська правда та інші,— а також на сайт МВС України, з появою на ньому оголошення у розшук В. Януковича[54].

Представники керівництва та дипломати Російської Федерації у своїх виступах, включаючи й виступи в ООН, розповсюджують неправдиву інформацію. Під час прес-конференції в Москві на пряме запитання журналіста, чи для блокування українських військових частин використовуються військові Російської Федерації, президент Росії Володимир Путін заявив, що це сили «кримської самооборони» і що РФ ніякої участі у підготовці цих сил не брала[55]. Однак, аналіз світлин бойової техніки, що блокує українські військові частини у Криму (за матеріалами російського видання The New Times), свідчить, що за номерними знаками це військові автомобілі Північно-Кавказького військового округу, на борту однієї з машин видно значок гвардійської дивізії, який забули закамуфлювати, а також модифікації стрілецької зброї (наприклад, самозарядна снайперської гвинтівки Драгунова), що офіційно надходить на озброєння тільки до російських військових[56],— все це вказує на використання збройних сил Російської Федерації для ескалації конфлікту в Криму.

Звинувачення України в антисемітизмі

Представники єврейської громади України, звернулися із відкритим листом до В. Путіна, щоби прояснити реальну ситуацію із правами росіян в Україні, де вказали, що вони «впевнені», що його «неможливо ввести в оману.» А це означає, що він «сам свідомо вибирає із маси інформації про Україну неправду й наклепи.» І йому добре відомо, що слова Януковича під час прес-конференції у Ростові-на-Дону, про те, що «… Київ був заповнений озброєними людьми, котрі почали громити будівлі, культові установи, храми.<…> Людей просто грабували й убивали на вулицях» — це брехня від першого й до останнього слова. Вони також вказали, що В. Путін «переплутав Росію й Україну», коли говорив про ріст антисемітизму в Україні. Навпаки, у Росії єврейські організації зафіксували минулого року зростання антисемітизму. В Україні ж, навіть націоналістичні групи не дозволяють собі демонструвати антисемітизм та інші форми ксенофобії. В Росії ж неонацистські організації заохочуються спецслужбами. У листі також вказано, що "стабільність в нашій країні під загрозою. І ця загроза виходить від російської влади, тобто — від Вас. Це Ваша політика підбурювання до сепаратизму і грубого тиску на Україну являє загрозу для нас — євреїв, як і для всього народу України, включно із жителями Криму та південного сходу України, і вони в цьому дуже швидко переконаються[57].

Оцінку інформаційної війни проти України 7 березня дав Євген Марчук — екс-голова СБУ, раніше — прем'єр-міністр, міністр оборони та секретар РНБО України. Він вказав також на потрібні на сьогодні заходи державних органів, щоб протидіяти інформаційній та військовій агресії Російської Федерації[58].

Інформаційну війну, що є інформаційним забезпеченням агресії Російської Федерації проти України, відомий російський політик Борис Нємцов охарактеризував як війну нацистського режиму проти демократичної держави: «Виграти війну можуть нацисти із Геббельсом на чолі. Те, що Україна програла інформаційну війну - це факт. Але те, що ви не повинні з цього приводу дуже переживати - це теж факт. Ви ж не нацистська держава», - сказав російський опозиціонер [59].

Інформаційні атаки агресора

6 березня на території АРК відключили телеканали «1+1» і 5-ий. Ще раніше російський телеканал «Россия 24» захопив ефірні частоти кримської приватної «Чорноморської телерадіокомпанії». Було також заблоковано державну телерадіокомпанію «Крим» у Сімферополі особами у камуфляжній формі без зброї. Генеральний директор ТРК Степан Гулеватий викликав міліцію, але вона не реагувала на виклик.[60]

6 березня 2014 р. на сайті телеканалу АТR був проведений інтернет-референдум, під час якого можна було висловити свою думку щодо приєднання Криму до РФ. Більшість людей, які прийняли участь у голосування, висловилась проти.[61] Тому вже 7 березня російські військові у Криму відключили від інтернету перший кримськотатарський телеканал АТR. Того ж дня вони зупинили ефірне аналогове мовлення українського телеканалу «Інтер», на частотах якого транслюється НТВ.[61]

Повне заперечення введення своїх військ]

На нарадах та в інтерв'ю В. Путін певний час заперечував те, що на територію України були введені війська Російської Федерації. 17.04 він визнав присутнiсть вiйск РФ у Криму ще до «референдуму» (але заперечив це деiнде), котрі «захищали» російськомовну частину населення. Натомiсть представники населення стверджували, що їм захист не потрібен.

Російська диверсійна діяльність та вторгнення російських військ на схід України[ред. • ред. код]

Докладніше у статті Вторгнення російських військ на схід України

Докладніше у статті Російська диверсійна діяльність в Україні 2014

Паралельно відкритій військовій агресії в Криму, російськими спецслужбами, за допомогою місцевих агентів впливу та проросійських терористів, впродовж лютого-березня 2014 організовуються сепаратистські мітинги, захоплення деяких ОДА росіянами з Бєлгородської області і Москви та масові безлади, які 13-14 березня призвели до людських жертв та масових госпіталізацій проукраїнських мітингарів з тяжкими травмами в Донецьку та Харкові. Українськими силовиками були проведені спецоперації перекриття кордону з Росією задля недопущення провокаторів. Також СБУ було заявлено про затримання російських спецпризначенців-диверсантів та оприлюднено інформацію про спроби Росії насичити східні області диверсійними групами для вчинення терактів.

Метою російських диверсійних дій є дестабілізація політичної ситуації в Україні та отримання приводу для подальшого розгортання військової агресії на східні та південні регіони України. Так, Андрій Ілларіонов, який передбачив появу диверсантів та провокацій в Україні, зазначив: «Перше завдання — представити Україну в очах росіян та світу як територію хаосу, беззаконня та відсутності правового порядку, для того, щоб підтвердити заяви МЗС Росії. Для того, щоб показати, що Україна не відбулася як держава».[62]

Плани російської влади, сепаратистів та террористів

Під час протестних акцій Євромайдану можливість розколу України пов'язували з планами президента Росії В. Путіна, який в якості альтернативи Януковичу розглядав В. Медведчука або ж А. Клюєва. За словами колишнього радника Путіна Андрія Ілларіонова В.Путін має кілька варіантів можливого встановлення контролю над Україною (від управління Україною через свою людину до розколу України та від'єднання від неї деяких регіонів) і для цього може використати тонкі засоби впливу, наприклад, через українських політиків[63].

За словами Ілларіонова, Кремль розглядав 4 сценарії втручання[63]:

  1. Повний контроль над Україною через особу, яка користується довірою в Україні (цей варіант став малоймовірним);
  2. Федералізація або конфедералізація України, мета якої — контроль над Східною та Південною Україною;
  3. Контроль над деякими регіонами України;
  4. Контроль над Кримом або Севастополем.

При цьому, за його словами, говорилось про те, що це історичний шанс на «возз'єднання Росії», який може закритися через кілька тижнів, тому відкладати рішення питання не можна, — повідомив екс-радник В. Путіна[63].

За словами в.о. генпрокурора України Олега Махніцького, нинішній сценарій розвитку подій в Україні Росія готувала заздалегідь, і протягом останніх років в СБУ працювали співробітники російських спецслужб[64].

Чутки про підготовлення військової операції з'явилися задовго до Олімпіади в Сочі: за інформацією Financial Times співробітники російського МЗС стверджували, що варіант використання військової сили проти України розглядався і раніше, але остаточне рішення було прийняте в останні дні[65][66].

Провокування збройних зіткнень

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли

Nuvola apps kaboodle.svg

План Путіна: стояти позаду жінок та дітей (рос. План Путина: стоять позади женщин и детей), Росія 24, 4 березня 2014[67]

В. Путіна раніше звинувачували в причетності до організації провокацій, які потім стали приводом до розв'язання війни і проведення військових операцій (в Чечні, Грузії). Так, серію терористичних актів в Росії в 1999 році, які стали приводом для розв'язання Другої чеченської війни повязують саме з Путіним. За свідченнями колишніх співробітників ФСБ існують докази про причетність до цих вибухів ФСБ (затримання співробітників ФСБ, які готували теракт в Рязані)[68], керівником якої був Путін. Про це писав колишній працівник ФСБ Олександр Литвиненко в книзі «ФСБ підриває Росію», вбивство якого пов'язують саме з ФСБ.

Одним із обраних В. Путіним методів провокацій стало блокування військових об'єктів ЗСУ підрозділами збройних сил РФ (див. Карту заблокованих військових баз в Криму, опубліковану інформаційним сайтом РИА Новый Регион[69]).

3 березня в ЗМІ з'явилось повідомлення, що українськими військовими була перехоплена розмова Путіна з командуванням військових операцій в Криму. Згідно з цим повідомленням, Президент Росії допитувався у військовокомандуючого, чому українські військові не відкривають вогню. Далі він перепитував, чи провокують їх росіяни, а після ствердної відповіді запитав, що вони говорять у відповідь. За словами його співрозмовника — «вони нас простопосилають»[70].

4 березня Володимир Путін заявив журналістам, що російські військовослужбовці у Криму будуть прикриватись від української армії, ховаючись за живим щитом з українських жінок та дітей і він хоче подивитись на тих, хто віддасть наказ стріляти по своїм громадянам.[67]

Російські військові підрозділи, що перебувають у Криму з порушенням домовленостей про Чорноморський Флот РФ

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли

Nuvola apps kaboodle.svg

Російський військовий в Криму дав інтерв`ю і розкрив деякі нюанси свого перебування, UkrStream.TV, 5 березня 2014[71]

5 березня 2014 р. Генеральний штаб Збройних сил України повідомив, що за їхньою інформацією в місті Джанкой знаходиться 1-й механізований батальйон «Схід» 18-ї окремої механізованої бригади, яка дислокується в Калинівці Чеченської Республіки. В Криму також перебувають військовослужбовці 31-ї окремої десантно-штурмової бригади ВДВ, яка дислокується в російському Ульяновську, і 22-ї бригади спецпризначення зКраснодарського краю.[72]

Провокації[ред. • ред. код]

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли

Nuvola apps kaboodle.svg

Перестрілка в Сімферополі 1 березня 2014 (рос. Перестрелка в Симферополе 1 марта 2014)

Nuvola apps kaboodle.svg

Сфабриковане «звернення солдата української армії до росіян», котрий озброєний російським автоматом АК 100-ї серії та ховає своє лице (рос.Сфабрикованное «обращение солдата украинской армии к русским»), 08.03.2014[73]

1 березня 2014 року, як зазначив в своєму сюжеті журналіст російського телеканалу «Вести»:

О 15:20 біля будівлі Кабміну АРК в Сімферополі пролунали автоматні черги …. Біля Будинку Профспілок в 50 метрах від Кабміну залягли невідомі люди в чорній формі, з чорними масками на обличчях і білими пов'язками на руках. ...постраждали і журналісти, але серйозно ніхто не поранений, проте це зайвий раз свідчить про те, що в Криму знаходяться провокатори, які бажають дестабілізувати обстановку.

В телеефірі показали тіла російських військових, які нерухомо лежали на дорозі, а потім заявили про нібито загиблих внаслідок стрілянини біля Ради міністрів Криму військовослужбовців РФ. Після цієї заяви Володимир Путін звернувся до Ради Федерації щодо дозволу на введення російських військ в Україну. «Провокатори», котрі стріляли, згодом застрибували у жовті автобуси марки «Богдан», на одному з котрих видно напис рос. «Львов. Тайган». Але ніякого відношення до Львова та «бандерівців» автобуси й провокатори не мають. Машини з кримськими номерами і належать підприємству «Парк львов „Тайган“», що розташоване у Білогірську під Сімферополем, а так звані «бойовики» були «озброєні новітньою російською зброєю — автоматами АК 100-ї серії (рос. Автоматы Калашникова «сотой серии») та гранатометом РГ-94[ru]які наявні на озброєнні лише в армії Росії.» Журналіст російського телеканалу «Дождь» також зауважив після огляду відстріляних гільз, що використані патрони були холості. Крім того, «під нерухомими „жертвами“ стрілянин у камуфляжі зовсім немає крові».[74]

3 березня 2014 р. Екс-командувач ВМС Денис Березовський у супроводі «козаків» з російськими триколорами увірвався у штаб військово-морських сил України у Севастополі і намагався вмовити керівний склад перейти на сторону Росії, обіцяючи зарплату на рівні ЧФРФ.[75] Тоді контр-адмірал Сергій Гайдук виступив перед офіцерами командування військово-морських сил, й після його виступу офіцери виконали державний гімн України та присяглися служити народу України. Самого ж Березовського разом з «козаками» виштовхали за межі штабу командування.[75]

9 березня 2014 року сайт газети «Експрес» повідомив про відео, на котрому військовослужбовець, що називає себе сержантом української армії, повідомляє про неправдивість інформації про блокування військової частини ЗСУ в селищі Новоозерному і відключення їм водопостачання. При цьому він ховає своє обличчя від камери та тримає в руках автомат Калашникова 100-ї серії, котрий стоїть на озброєнні тільки російської армії.[73]

Повідомлення про можливі провокації

2 березня в ЗМІ була викладена інформація про підготовку масової кривавої провокації з боку сепаратистської «влади» АРК. З допомогою ЗМІ розповсюджувалася інформація про «переміщення озброєних татарських загонів в напрямку Сімферополя та Севастополя», а в кримських лікарнях було оголошено про термінову підготовку до прийому великої кількості вбитих і поранених[76].

3 березня прес-служба МВС України повідомила про те, що МВС має інформацію про підготовку на території Криму збройних провокацій:

«У правоохоронному відомстві є дані про те, що на території АР Крим невідомі під виглядом української сторони в ніч з 3 на 4 березня планують вбивство 3-4 російських солдатів»

За словами заступника глави МВС Микола Величковича, все це буде зроблено для легалізації введення російських військ на територію України[77].

В той же день кореспонденти з місця подій повідомили, що в Севастополі група «козаків», провокаторів і російських військових з повним озброєнням готують штурм штабу ВМС України в Севастополі[78]. Штурм пов'язували з ультиматумом командування ЧФ РФ до українських військових в Криму — здатися до 5 ранку 4 березня (офіційно керівники ЧФ заперечували свою причетність до ультиматуму).

Пізніше ЗМІ повідомили, що штурм почався, «штаб атакують російські тітушки, озброєні битами. За ними стоять ряди російських військових з автоматами». В іншому місці, в селі Затишне під Євпаторією, за таким же сценарієм штурмують військову частину. При цьому, як повідомив місцевий житель, група людей у цивільному одязі намагалися спровокувати сутичку, закидаючи камінням російських військових[79].

 

Прим. В.Ж. Вікіпедія містить величезний за обсягом матеріал, що висвітлює події російсько-української війни 2014 року. Усі бажаючі читачі можуть у даний час вільно та самостійно здійснювати інформаційний пошук з врахуванням власних інтелектуальних потреб. За цю самовіддану працю організатори, редактори, автори, журналісти заслуговують на глибоку повагу.

 

 

Розділ 21. Виклики та завдання для національної безпеки України

 

21.1. Керівні документи

 

Структура керівних документів державної політики у сфері національної безпеки (доктрини, концепції, стратегії та інш.) в Україні поки що не має чіткої побудови, хоча ряд відповідних документів законодавчо затверджені (див. за списком додатківА додаток: Національна безпека України). Ці документи мають юридично науковоподібний зміст, а насправді схожі на паркан з дірками для злодіїв та ворогів України. За існуючими доктринами, стратегіями та концепціями Україні нічого не загрожує, крім власного народу…

Обмежимось крім зазначеного додатку деякими фрагментами з джерел Інтернету.

Фракція "Батьківщина" вимагає терміново розглянути законопроекти щодо військової та політичної доктрини України 25.03.14, 11:53 http://batkivshina.com.ua/news

Про це повідомив в.о голови фракції "Батьківщина" Сергій Соболєв з парламентської трибуни.

"Ви здивуєтесь, але нашими військовими стратегічним партнерами наразі є ті, хто окупував частину нашої території", - повідомив він.

У зв'язку з цим, за словами Соболєва, "необхідно термінового переглянути низку діючих законодавчих актів, які визначають військову і політичну доктрину країни і тільки після цього ми матимемо можливість далі рухатись, бо без цього ми не можемо визначити стратегію нашої поведінки".

На сьогоднішній день є понад десяти законодавчих ініціатив в сфері міжнародних відносин, які регулюють, зокрема, порядок зупинення перебування України в Співдружності незалежних держав; щодо зміни військової та зовнішньополітичної доктрини, тощо.

Першочергового розгляду, за словами Соболєва, вимагає питання щодо окупованих територій.

Соболєв повідомив, що відповідна робоча група підготувала пропозиції, які враховують всі проблемні питання, з якими вже зіткнулись громадяни, які проживають у Криму.

Також за його словами, фракція "Батьківщина" наполягає на терміновому ухваленні рішень щодо врегулювання ситуації в аграрному секторі, в зв'язку з посівною, зокрема, на кримському півострові.

"УДАР" вимагає розірвати військові контакти з Росією Середа, 26 березня 2014, 11:42 http://www.pravda.com.ua/news/

"УДАР" вимагає від уряду якомога швидше переглянути військову доктрину України і чітко прописати, що сьогодні головною загрозою для України є країна-агресор - Російська Федерація.

Про це заявила народний депутат від "УДАРу" Ірина Геращенко під час виступу з трибуни Верховної Ради.  

"Сьогодні наш фронт - економічний і інформаційний. Тільки так ми можемо перемогти країну-агресора. Сьогодні вся країна готова мобілізуватися і щось віддати для повернення Криму, який є українським", - підкреслила Геращенко.

Вона також зазначила, що підприємства, які займаються виробництвом військової техніки і обладнання, зокрема і для експорту в Російську Федерацію, повинні розірвати будь-які контракти з РФ. Водночас, українська влада повинна захистити робочі місця на цих підприємствах.

"Нова влада має звернутися - і ми готові до цього долучитися - до країн Європейського Союзу з проханням технічної допомоги і компенсації для тих підприємств, які повинні перервати будь-які військові контракти з Росією", - сказав він.

"Будь які наші контакти з Росією сьогодні мають починатися з тези, що ми не визнаємо анексію Криму. Особливо це стосується політики народних депутатів України", - наголосила Геращенко.

Українська правда

Див. додатки за списком А:

Національна безпека України

Освіта та наука

Освіта та наука у XXI столітті: українські реалії

Сучасна політика ЄС у сфері наукової діяльності

Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки

Прогноз: Україна-2050. Еволюційний сценарій. Юрiй Лукшиц

Стратегія збалансованого розвитку. Національна доповідь

Україна vs Білорусь. Чому Союз вчиться у білорусів (порівняння економічних моделей)

 

21.2. Силові структури

 

Служба безпеки України

 

Вікіпедія:

Слу́жба безпе́ки Украї́ни — державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Була створена на матеріально-технічній базі КДБ УРСР та фактично є його спадкоємицею. Підпорядкована Президенту України.

Згідно з даними групи "Інформаційний Опір" та керівника Дмитра Тимчука, в Службі безпеки України при президентстві Януковича практично повністю згорнули роботу із протидії російським спецслужбам; основні ворожі агентурні мережі ФСБ РФ і ГРУ ГШ ВР РФ у регіонах були сформовані в період саме з 2010 по 2013 рр, а із призначенням головою СБУ Хорошковського були змінені пріоритети в діяльності СБУ,- "пріоритетний" Перший відділ "переключився" із протидії російським спецслужбам на роботу проти США, а Росією став займатися кардинально скорочений Четвертий відділ, при цьому масштаби контррозвідувальної діяльності в східних регіонах України були значно зменшені[11]

Відомий журналіст Ігор Лосєв зазначає, що «керувати СБУ призначають людей із біографією, попередньою службою, поглядами, пов'язаними з однією іноземною державою, що й досі не змирилася з незалежним існуванням України. Діяльність СБУ характеризується почерком, успадкованим від ЧК/КГБ СРСР. Підігрування ФСБ Росії супроводжується переслідуванням представників опозиції та громадських активістів, як українських, так і закордонних».[36][37]

19 лютого 2014 року Голова Служби безпеки України Олександр Якименко на сайті СБУ заявив, що Служба безпеки України спільно з Антитерористичним центром розпочинають «антитерористичну операцію» на території України. До операції залучені СБУ, МВС, Міноборони, Прикордонна служба, та центральні і місцеві органи влади.[8]

Пізніше прес-служба на сайті СБУ замінила слова «прийнято рішення про початок проведення» на «прийнято рішення про початок підготовки до проведення». Тим не менш, 20 лютого 2014 року на вулиці Києва вийшли снайпери і спецназ. На Майдані — десятки застрелених, опубліковано відео, яке свідчить про застосування силовиками автоматів і ведення вогню снайперами.[9]

 

Збройні сили України

 

Українська армія за час правління Януковича знищується, тут можна провести аналогію із діяльністю Грушевського, чиї дії призвели до знищення армії УНР, а відтак Україна без боєздатних військ втратила свою незалежність. Отже, можна припустити, що Янукович знищує українські збройні сили свідомо, як головну передумову захисту української незалежності, державності і суверенітету.(Результат трьох років правління Януковича: повний провал і занепад держави.  О.Соскін, професор. -http://osp-ua.info/mainnews/9700-rezultat-trokh-rokiv-pravlinnja-janukovicha-povniy-proval-i-zanepad-derzhavi.html. 25 февраля 2013).

 

Події у Криму, а тепер ще й у Донбасі, показали, що силові структури України виявилися неефективними і нефункціональними. Деякі дотепники називають українських силовиків «слабовиками». Йдеться не лише про кадрові, організаційні та фінансові аспекти такого невтішного стану, а насамперед про ідеологічно-виховний, про те, як протягом 20 років виховувався особливий склад армії, СБУ і МВС. Армія так і залишилася уламком радянської армії, дітищем російсько-радянської військової традиції. Це пов’язано також із тим, що у процесі виховної роботи дуже активно акцентували на так званій «спільній» радянсько-російській воєнній історії і героїці, залишаючи на маргінесі власне українське, постійно нав’язуючи наслідування зразків СРСР і Росії. Навіть однострої військовослужбовців Росії і України недосвідченій людині важко розрізнити, бо моделювання таких у Збройних силах України відбувалося на радянській копил із невеличкими змінами. А це також дуже важливий аспект – власна форма одягу для захисників країни. Однак тут намагалися не дуже відрізнятися від російських колег, мовляв, українське військо – то місцевий варіант російського. За всієї риторики про євроатлантичну інтеграцію агресії чомусь чекали з Заходу, а не зі Сходу, війська зосереджували на тому напрямку, а на Сході була порожнеча, бо там же «стратегічний партнер». Кажуть, що на Луганщині було дислоковано аж 93 солдати Збройних сил України…

Усій країні навіювали, що ніякої мілітарної загрози для України не існує, а  тим більше її геть немає з боку «братньої держави», хоча будь-яка людина, що здатна тверезо і адекватно мислити, не могла не розуміти, що немає для України небезпечнішого ворога, ніж колишня метрополія, де як верхівка, так і загал мріють про імперський реванш. Щоб мати про це уяву треба було лише дивитися російські телеканали і читати російські газети, тим більше що дефіциту всього цього в Україні не було. Від початку було ясно, що рано чи пізно Росія спробує напасти на Україну, питання полягало лише в тому, коли саме.

…треба робити фундаментальні висновки, у першу чергу щодо докорінної зміни системи виховання особового складу армії та інших силових структур. Все має у цій сфері будуватися на вихованні українського патріотизму, а це не можна зробити на основі комплексу меншовартісної нації, держави і війська, на комплексі молодшого партнера, помічника старшого російського «брата». Таке виховання неминуче формує той людський матеріал, який Василь Стус називав «нацією сержантів».

Армія України сьогодні виявилась саме такою, якою її всі роки незалежності виховувало вище політичне керівництво держави, з офіцерами-заробітчанами, паркетними генералами, голодними солдатами і цілковитим нерозумінням того, для чого вона, ця армія, існує…(Як армію України робили недієздатною. Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА. 29 травня 2014, Київ 07:29http://www.radiosvoboda.org/content/article/25394470.html)

Див. також: Вітчизна в небезпеці. Олександр Володін _ Вівторок, 11 березня 2014, 12:01 http://www.pravda.com.ua/columns/2014/03/11/7018356/

 

Українську армію не можна назвати безпорадною і беззубою, йдеться у сюжеті ТСН Тижня. Наші військові досі мали наказ на провокації не піддаватися. Але якщо російські війська відверто вдягнуть шеврони і підуть у наступ, чи мають що протиставити Збройні сили України? Те, що так звані "брати-слов'яни" можуть порушити всі домовленості, стало зрозуміло ще 2009-го – тоді Росія внесла поправки до військової доктрини. Таким чином Росія дозволила собі захищати інтереси своїх громадян за межами РФ. Хоч Україна і відмовилась від свого ядерного арсеналу, нас завжди побоювалися. Адже ми успадкували від СРСР 700 тисяч солдатів - одну з найбільших армій світу. Але мир здавався вічним, а армія - тягарем. Тому Міністерство оборони перетворилося на дармову годівницю – скорочували кількість, ліквідовували арсенали та заробляли мільярди доларів на продажу "надлишкової" техніки та армійської нерухомості. У військовій доктрині - жодного зовнішнього ворога. Гарнізони, як і за радянської стратегії, майже всі охороняють західні рубежі. Із боку Росії ж - три тисячі кілометрів кордону - ніхто не захищає. Там немає жодної військової частини. Утім, назвати "беззубою" нашу армію можна тільки умовно. За даними авторитетного сайту GFP, наразі Україна – 21-ша в світі за обороноздатністю. Станом на минулий рік наша головна сила – сухопутні війська. Основна міць – танки. Українські "Булати" та "Оплоти" є одними з найбільш затребуваних та найсучасніших у світі. Вони швидко переміщуються в будь-яких умовах, стріляють кулями, снарядами і ракетами, безпроблемно маневрують, надійно захищені. Іще Україна славиться високоточними ракетами, системами залпового вогню, які вражають цілі в радіусі до 40 км. Не забуваємо і про розвідувальні станції. Найвідоміша – "Кольчуга", яка відстежує до 200 ворожих цілей одночасно. Ще більше журналісти ТСН.Тижня побачили на навчаннях, які тривають останні два тижні. Там і авіація, яка тримається згуртовано та стріляє влучно, і артилерійці, вправні з важкою технікою. Злагоджені дії всіх підрозділів – як в обороні, так і в наступі. Тактика і стратегія налагоджені. "Техніки достатньо не тільки для того, щоб виконати завдання діючими підрозділами ЗС, але є ця техніка в резервах", - зазначає президент асоціації "Українські оборонні технології" Володимир Грек. У військкоматах такого спалаху патріотизму не бачили ніколи. Дехто вирішив записатись у давно забуту, а тепер відроджену Національну гвардію. За перші дні в ній вже понад 40 тисяч. В усіх військових частинах напоготові. Обіцяють із "нуля" підготуватися до війни за 4 тижні. В умовах початку реального протистояння – ще швидше. Але найголовніше зараз – гроші та бойовий дух. РНБО вже створила рахунки та мобільні номери – щоби міг допомогти кожен. Плюс - змінять держбюджет на користь оборонних відомств. Це майже 7 млрд грн додатково. Армія от уже який день показує, що гідна отримувати те, що просить і чого потребує. За весь цей час на бік самопроголошеної кримської влади перейшли лише кримський "Беркут", який не входить до складу Збройних сил, та один-єдиний військовий – адмірал Березовський. Генпрокуратура вже дозволила його арешт - за державну зраду України. Усі інші, незважаючи на спроби підкупу, погрози та російську брехню в ЗМІ, стійко захищають Батьківщину. Чекаючи від свого командира лише одного - наказу битися за власну землю.

(ЗСУ здатні дати відсіч окупантам. "Беззубі" - лише військова доктрина та Міноборони 17.03.2014 13:13 Читайте більше тут: http://expres.ua/digest/2014/03/17/103571-zsu-zdatni-daty-vidsich-okupantam-bezzubi-viyskova-doktryna-minoborony

http://expres.ua/digest/)

Прим. Читайте більше тут: http://expres.ua/digest/2014/03/17/103571-zsu-zdatni-daty-vidsich-okupantam-bezzubi-viyskova-doktryna-minoborony

Див. додаток за списком А Боєготовність ЗСУ:

Порівняння боєготовності та чисельності армії Росії і України

ГПУ проверит, кто виноват в снижении боеготовности армии

Достойны ли Украинцы своей страны?                                                                                      

«Сбербанк России» подозревается в финансировании терроризма в Украине

 

                               Міліція

 

Кількість правоохоронців Україні вже майже вдвічі перевищує кількість військових – 300 тисяч, проти 180 тисяч. За офіційною інформацією, в Україні у 182 в’язницях, колоніях та слідчих ізоляторах перебуває більше 145 тисяч осіб. За підсумками дослідження лондонського королівського коледжу, наша держава – десята у світі за кількістю в’язнів. В той час, коли для розвинених країн світу нормою є показник 70-80 ув’язнених на 100 тисяч населення, у нас він становить 319 в’язнів на 100 тисяч населення.

Отже, схоже, що Янукович продовжує справу Леніна і Троцького, які першими у світі створили концтабори, і намагається перетворити всю Україну на концтабір.

(Результат трьох років правління Януковича: повний провал і занепад держави.  О.Соскін, професор. -

http://osp-ua.info/mainnews/9700-rezultat-trokh-rokiv-pravlinnja-janukovicha-povniy-proval-i-zanepad-derzhavi.html. 25 февраля 2013

 

Вікіпедія:            

2013 року, відповідно до результатів дослідження фонду Демократичні ініціативи, під керівництвом Віталія Захарченка суспільна довіра до міліції досягла найнижчих значень за усю історію спостережень (з 2000 року) – мінус 47%.[1]

Українська міліція широко застосовує катування у своїй діяльності, і ця практика поширюється. За підрахунками Української гельсінської спілки кожен 14-й житель України зазнавав катувань з боку міліціонерів і лише за 2008 рік таких випадків було майже 100 тисяч[2].

За даними Харківської правозахисної групи кількість людей, що померли у відділеннях міліції, зросла у 2011 році утричі у порівнянні з 2009 роком[3].

Широкого розголосу набула смерть студента Ігоря Індила 26 травня 2010 року у Шевченківському райвідділі Києва[4]Протести у Врадіївці після групового зґвалтування та спроби вбивства офіцерами міліції жительки селища Ірини Крашкової.

Прим. В.Ж. Як антинародно зрадницьки поводилися деякі підрозділи міліції і окремі їхні представники під час Революції гідності, сепаратистських заколотів на Сході і Півдні України, анексії Криму – див. у відповідних розділах цієї книги. Особливо відзначився «Беркут»…

 

21.3. Інформаційна безпека

 

Будь-який сучасний політичний, військовий чи суспільний конфлікт містить інформаційну складову. Показовим є конфлікт між новою українською владою та російськими терористами.

Інформаційна війна - один з найголовніших елементів протистояння у Донбасі та причина легкої анексії Криму Росією.

Свідоме нагнітання антиукраїнської істерії під час Євромайдану призвело до того, що в Криму не знайшлося критичної маси людей, здатних чинити опір окупації. Зате зросла кількість тих, хто зрадів анексії.

Отже, якою є розстановка сил сьогодні?

Росія заздалегідь створила централізовану систему пропаганди своїх ідей і цінностей, а також дискредитації ідей, поширених у Європі. Дискредитує Москва і саму ідею незалежності колишніх радянських республік, в тому числі України.

Останнім часом у Росії також активно впроваджуються ідея російського месіанізму та концепція "обложеної фортеці" - мовляв, всі проти нашої великої держави.

Толерантність подається як потурання розпусті, прагнення змінити владу - як прояв фашизму або впливу США, робота неурядових громадських організацій - як підривна діяльність. Натомість штучно створюється культ сили та авторитарної влади, поширюється ідея необхідності повернути порядки СРСР.

Ця пропаганда здійснюється через пресу, інтернет і телебачення - не випадково сепаратисти захоплюють телевежі для ретрансляції російських каналів. На зарплаті у російської влади сидять цілі групи "тролів", які або видаляють небажану інформацію, або перетворюють цікаву для публіки тему на "помийну яму".

Що маємо в Україні? Пропагандистська машина в Україні надто повільна і неорганізована. Телебачення у більшості випадків ще має довіру, але все залежить від стосунків власника каналу з діючою владою.

Крім того, рівень телевізійної пропаганди у Росії є настільки високим, що після зміни влади в Україні значна частина глядачів, які дивилися українські канали паралельно з російськими, тепер надають перевагу російським.

Більш-менш об'єктивна картинка, яку тепер почали давати українські канали, виглядає менш переконливою, ніж професійна російська пропаганда.

В інтернеті справи йдуть набагато краще, однак тут і досі нема професійного підходу. Нема системних дій влади - все зав'язане на ініціативах громадськості. Ці потуги виглядають цілком пристойно, але на відміну від професійних пропагандистських акцій вони не мають значного впливу.

Так, ці ініціативи виглядають переконливіше, але їх сукупна потужність не пробиває психологічний бар'єр самозахисту, створений під впливом російської пропаганди. Отже, треба діяти більш організовано, залучаючи професійних пропагандистів.

Головними повинні бути наступні тези.

1. Без України Донбас не виживе. Сепаратизм - це авантюра.

2. Федеративна Україна - це корупція та злочинність на місцях, яку нереально подолати. Це шанс повернення до влади старих казнокрадів.

3. Росія Донбас не прогодує. Вона не може прогодувати навіть Крим.

4. У Криму не було ніякого народного волевиявлення - суцільні фальсифікації.

Що треба робити вже зараз?

  • По-перше - створити координаційний медіацентр при РНБО, який би складався з головних редакторів провідних видань, політтехнологів та спеціалістів з інформаційної політики, зокрема із силових структур та МЗС.Цей центр повинен оперативно реагувати на вкидання інформації з Росії та розробляти протоколи протидії. Також цей центр повинен планувати спеціальні інформаційні операції - безпосередньо у Росії через опозиційні ЗМІ.
  • По-друге, центр повинен взаємодіяти з проукраїнськими інтернет-спільнотами. Однак давати прямі команди щодо публікацій буде шкідливо для загальної справи. Представники центру мусять або самі бути лідерами громадської думки, або мати дружні стосунки з такими лідерами - журналістами і блогерами.
  • Далі можна буде розставляти акценти у мережах, створювати на базі спільнот "троль-сотні". Цей підхід є гібридним - не настільки централізованим, як у Росії, але й не настільки аматорським, громадянським, який переважає зараз в Україні.
  • Слід використовувати нетрадиційні засоби впливу на територіях, де наші медіа недостатньо присутні: в окупованому Криму та у захоплених російськими терористами районах Донбасу. Необхідну інформацію можна запускати через спілкування з місцевими жителями та через радіомережі на зразок zello.
  • Україна повинна протидіяти пропаганді у закордонних ЗМІ. Потрібно постійно наголошувати на небезпеці перетворення Росії на неофашистську державу, на тому, що вона не зупиниться на агресії проти України, а піде на захід.

 

Для "старої Європи" вагомим аргументом буде те, що збитки від санкцій є тимчасовими, а небезпека створення вогнищ нестабільності з потоками біженців та наркотичним трафіком буде постійною, якщо не зупинити Росію на нинішніх кордонах і не змусити її залишити Крим.

Треба також переконувати виборців у країнах ЄС не голосувати за ультраправі сили на виборах до Європарламенту, адже вони є союзниками Росії у Європі.

(Як перемогти Росію в телевізорі. Руслан Демчак — Вівторок, 27 травня 2014, 17:31

http://www.epravda.com.ua/columns/2014/05/27/458096/)

 

Див. додаток за списком А:Стан інфраструктури українського проводового мовлення та можливі шляхи його модернізації.

 

 

21.4. Протидія п'ятій колоні в Україні

та стратегічні завдання щодо забезпечення реального суверенітету

(за книгою І.В. Діяка П'ята колона в Україні: загроза державності. Розділ IV. Способи протидії).

 

21.4.1. Фактори впливу п'ятої колони на державний суверенітет

 

Якщо головною базою п'ятої колони виступають національні меншини, то слід врахувати, що становище та склад таких груп носить різний характер. І завжди є фактори, котрі здійснюють вирішальний вплив на успіх або невдачу втягування цих груп до ефективної п'ятої колони. Які це фактори?

Чисельність національної меншини. Будь-яка група населення зможе лише тоді організувати великий рух, здатний порушити існуючий лад, коли вона має достатню питому вагу в загальній чисельності населення своєї держави. Не важко побачити, що в сучасних українських умовах достатньою вагою користується тільки російська група. Решта меншин може спричинити тільки непорозуміння в прикордонних конфліктах, але на загальний стан справ в Україні це не вплине.

Територіальна близькість до історичної батьківщини. Чим ближче до своєї історичної батьківщини проживає національна меншина, тим більше у неї можливостей для встановлення постійного контакту та підтримання надійних зв'язків. З цієї точки зору в гіпотетичних прикордонних конфліктах для України можуть становити небезпеку якійсь недоброзичливі дії з боку румунської та угорської громад. Що стосується російської громади, то завдяки своїй чисельності та компактному проживанню на великих просторах (деякі з цих територій взагалі раніше не входили до Української держави й були частиною Росії, як, наприклад, історичні території Донського козацького війська у Луганській області) вона у випадку перетворення на п'яту колону здатна відіграти значну роль у знищенні Української держави.

Географічна розпорошеність. Політична активність національної меншини зростає, якщо вона проживає компактно, навіть створює регіональну більшість населення. Не важко помітити, що політичної активності польської громади в Україні майже немає. Все обмежується встановленням більш-менш постійних контактів між собою та Польщею, а також культурницькою діяльністю. Так само російська громада. На більшій частині України вона розпорошена та сильно змішана з українцями. Тому ніколи не буде свідомо займатися підривною діяльністю проти України. Але в окремих регіонах (в першу чергу в Криму) росіян багато. Там їх організації активно займаються політичною діяльністю, координуючи свої завдання з відповідними російськими державними та недержавними закладами.

Рівень економічного розвитку. У сучасному суспільстві політична діяльність частіше виникає серед, міського населення, а не сільського. З цієї точки зору російська громада в Україні має достатні можливості для активного політичного впливу на Українську державу, адже здебільшого проживає у великих промислових центрах.

Соціальне становище. Якщо та чи інша національна група переживає соціально-економічні труднощі, то її незадоволення може вилитися в політичні форми. А цим може скористатися іноземна країна. Таким чином, бунтівлива меншина мимоволі послугує п'ятою колоною. Задоволені своїм становищем люди перевороту не влаштовують. Згадаємо українських румунів. Маючи всі дозволи для розвитку своїх національних потреб (національні школи, засоби масової інформації, навіть румунські прапори на своїх сільрадах поряд із українськими), вони жодним чином не пішли на сепаратизм щодо України, непорушності її державного кордону.

Історичні зв'язки з батьківщиною. Якщо територія, де російська меншина проживає сьогодні, раніше входила до складу Росії, то в такій російській групі можуть з'явитися незадоволені "історичною несправедливістю", які будуть підбурювати настрої на користь злиття з Росією. Не важко побачити, що майже вся територія України підпадає під бажання "збирачів Росії" "возз'єднати" різні землі втраченої великої батьківщини.

Відчуття національного або релігійного гноблення. Якщо національна меншина вважає, що її права обмежуються через національну або релігійну ознаку, то виникає незадоволення, котре сприяє втягуванню до політичної діяльності. Приклад українських румун, наведений вище, яскраво підтверджує, що бажання втягуватися до політичних баталій, протистояння з українською центральною владою навіть в інтересах своєї історичної батьківщини не проявляється, коли національні права надійно гарантовані державою.

Відчуття зверхності, яке склалося історично. Незадоволення меншини і перетворення її на п'яту колону більш ймовірне, якщо в цій меншині глибоко вкорінені переконання, ніби вона є "справжнім господарем" того чи іншого краю, зверхнє ставиться до корінного населення як до меншовартого, "сільського". Якщо при цьому така меншина зазнає утисків з боку корінної нації, то в неї виникає бажання до реваншу і помсти.

Наявність кадрів реваншистських партій. Якщо в меншині активно діють місцеві осередки реваншистської або панівної партії з історичної батьківщини, то з великою ймовірністю саме вони будуть представляти цю меншину перед органами влади країни проживання. Яскравий приклад подають нацисти та їх робота з німецькою меншиною у Чехословаччині (Судетах).

Збіг усіх цих факторів практично стовідсотково перетворить національну меншину на п'яту колону іноземної держави. Однак такого в історії ще не бувало жодного разу. Послідовна робота з національною меншиною, гарантування її прав та інкорпорація до суспільно-політичного життя дозволяють вибити хоча б кілька з цих факторів. Тоді переважна більшість національної меншини вже не буде маріонеткою в руках політиків іноземної держави і буде схильною проявляти лояльність до країни свого проживання.

Поряд з цим є ще кілька факторів, котрі перешкоджають появі п'ятої колони на базі національних меншин. Але вони можливі або у випадку надзвичайної обстановки, або завдяки географічній віддаленості країни.

Абсолютна ізоляція меншини. Коли меншина повністю ізольована від своєї історичної батьківщини, то вона не схильна до політичної діяльності, котра була б частиною іноземного плану. Наприклад, німецькі колоністи Поволжя, Південної Африки та Аргентини були настільки віддалені від Німеччини, що їх діяльність не була частиною планів Гітлера. І вони зберігали лояльність країні свого проживання.

Добрі відносини з історичною батьківщиною своїх національних меншин. Якщо Україна буде мати надійні партнерські відносини з Росією, Польщею, Угорщиною, Румунією, в яких немає місця закулісному маніпулюванню, то національна меншина не буде вчиняти жодних негативних проявів до української державності. Адже не буде збуджувачів для таких проявів. Яскравим прикладом такого стану є сучасні відносини з Польщею та Угорщиною. Попри складне історичне минуле сьогодні важко уявити, щоб у межах наших відносин з цими країнами було місце спробам перетворити угорську або польську меншини на антиукраїнську п'яту колону.

Вплив противників реваншистських партій. Коли в національній меншині окрім представників партій, які сповідують імперську і реваншистську ідеологію, є їх ідейні опоненти (наприклад, партії демократичного напряму), то негативний вплив екстремістів зводиться нанівець.

Останній фактор може мати дуже велике значення для недопущення втягування російської громади України в антиукраїнську діяльність. У сучасному російському суспільстві точиться боротьба ідей під гаслом "якою бути майбутній Росії?" Якщо росіяни України підтримують різні погляди щодо цього, то партії реваншистських поглядів не зможуть посісти монопольне становище в політичній діяльності росіян України. Відтак українські росіяни не будуть вдаватися до антиукраїнських дій або підтримувати екстремістів.

В історії німецьких меншин Європи є повчальні приклади. Соціалісти, комуністи, ліберали, релігійні діячі намагалися не допустити того, щоб керівництво громадою захопили нацисти. Коли їм це вдавалося, то меншина не могла бути використана в якості знаряддя для гітлерівської агресії. Наприклад, в Данцигу лише третина німців підтримали нацистів. У Ельзасі переважна більшість місцевих німців не бажала мати нічого спільного з новою гегемонією "пруссацтва" попр ите, що їх відносини з Французькою державою також не були безхмарними. У Польщі 1937 року знадобилося особисте втручання Гітлера, щоб усунути від керівництва німецькою громадою поміркованих лідерів. Жодних успіхів нацисти не досягли в громадах релігійно налаштованих німців в Росії, Прибалтиці, Румунії, США, Канаді, Аргентині.

Що стосується п'ятої колони з ренегатів українського походження, то тут є лише один засіб лікування - патріотизм і забезпечення реального суверенітету України.

 

21.4.2. Завдання по забезпеченню реального суверенітету

 

Реальний суверенітет полягає в здатності України самостійно визначати свою внутрішню, зовнішню та оборонну політику, укладати і припиняти союзи, вступати або не вступати у блоки. Реальний суверенітет базується на наявності у держави збройних сил і власної науково-промислової бази. Також він передбачає наявність власної, стійкої до зовнішніх впливів банківської системи, контрольованої державою і національним капіталом, національного контролю над мережею залізниць, автодоріг, аеродромів, портів, управлінням повітряним рухом, нафтогазопроводами, над цілою низкою галузей вітчизняної промисловості (особливо наукоємної і пов'язаної з обороною). Реальний суверенітет передбачає надійне забезпечення енергетичної безпеки країни за рахунок власного видобутку енергоносіїв та їх імпорту з різних іноземних джерел, кожне з яких окремо взяте не зможе впливати на Україну. Як правило, для цього імпорт відбувається не менше ніж з трьох різних джерел. Для України з огляду на досвід останніх років це особливо важливо у сфері постачання природного газу, нафти й палива для АЕС. Реальний суверенітет забезпечується і незалежністю від іноземного капіталу преси, основних каналів радіомовлення і телебачення.

Важливою характеристикою реального суверенітету України є здатність політичної еліти держави до самостійного стратегічного мислення в області економіки, соціального розвитку, з питань безпеки, враховуючи і оборонну політику. А тут ми непомітно переходимо від сфери матеріального до сфери духовного. Потрібна модернізація системи національної освіти. Якщо патріотизм не почати виховувати в 5-річному віці, то годі чекати його появи у 50-річному. Нам необхідно повернути культуру материнської мови у школу. Саме вчитель повинен бути найпершим державцем, з яким зустрічається маленький громадянин України. А школа може і повинна бути твердинею, опорою держави.

Якщо школа не виховала патріота держави, не привила йому любов до рідної мови, історії, культури, не витравила з нього раба - така школа завдала непоправної шкоди українському суспільству. І немає чого дивуватися, що українці ніяк не можуть встати з колін, бути горді за те, що вони українці - одна з найбільших націй Європи. Бути свідомим того, що я господар на своїй землі і я повинен сам будувати свою державу і керувати нею. Не купка зайдів, пройдисвітів, чужинців, які ніколи не любили ані Української держави, ані її народу, вважаючи його бидлом. Нечесними шляхами, обманом, шахрайством захопили вони всі наші багатства, стратегічні галузі економіки країни, наживають і вивозять мільярдні прибутки, тоді як більшість населення ледве зводить кінці з кінцям.

При цьому вони ще й повчають нас як нам жити, маніпулюють нашою свідомістю, вносять розбрат в наше суспільство, ділять українців на "східняків" і "західняків", за мовною, конфесійною ознаками… Намагання втовкмачити нашому народу усвідомлення своєї меншовартості робиться для того, щоб він ніколи не взявся сам керувати своєю державою, був зручним для панування і покірно йшов під чуже ярмо (наприклад, до російського брата).

Ми є свідками того, як великі заводи, котрі були збудовані працею цілих поколінь, стали об'єктом привселюдної боротьби між собою кланів олігархів - Пінчука, Ахметова і Коломойського. А український народ на все це дивиться, як його багатство ділять і не можуть поділити, і мовчить. На часі згадати слова нашого генія:

А ми дивились та мовчали,

Та мовчки чухали чуби.

Тарас Шевченко.

Національна освіта має розвиватись щабель за щаблем. Дитина, навчаючись читати, повинна досита насичуватись традиціями своєї країни. В 10 років вона повинна знати, яку продукцію тут виробляють, в 12 років - її області, дороги й міста, у 15 - історію, а в 16 - закони. Її серце та розум мають наповнитися думками про героїв України та їх шляхетні вчинки з легенд. У 20 років українець має бути не просто людиною; він повинен бути саме українцем. Окремим курсом має викладатися наш сумний історичний досвід (голодомор, репресії), щоб у свідомості підлітків закарбувалася головна думка: трагедії та злочини відбулися через втрату українським народом своєї державності. Велику роль тут можуть зіграти наші майстри художнього слова, оскільки історичній правді значно легше достукатися до серця через літературні твори, а не сухі рядки архівних документів[83].

Студенти незалежно від спеціальності повинні прослухати по два семестри (по 70 аудиторних годин щорічно, тобто до 7% усього аудиторного часу) такі чотири важливі загальноосвітні предмети:

 

1. Культура української мови (це повинен бути передусім практичний курс, спрямований на оволодіння українською мовою).

2. Українська література (в тому числі ознайомлення з останніми, суспільно вагомими й злободенними творами українських письменників).

3. Історія України (це повинен бути аналіз помилок і здобутків українського народу на його історичному шляху).

4. Українська культура.

 

І весь цей українознавчий, державотворчий цикл предметів повинен завершуватися державним іспитом.

Зрозуміло, що багато русофілів будуть проти таких програм в навчальному процесі по патріотичному вихованню молоді з використанням історичного минулого, боротьби наших героїв із загарбниками за незалежність нашої держави, за кращу долю свого народу, жертвуючи навіть власним життям. Але нам не треба звертати увагу на їхній оскал, ми повинні впевнено йти до своєї мети.

Особлива роль української вищої школи у цій державній справі зайвий раз підкреслюється тим, що вона завжди була першою, по кому завдавали свій удар всілякі асимілятори та ідейні борці з українством. З гіркотою і сумом писав О.Довженко у своєму щоденнику 7 листопада 1956 p.:

"На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної Української Радянської Соціалістичної Республіки викладання наук, так само, як і в інших вузах УРСР, провадиться російською мовою. Такого немає ніде у світі… Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, - вся абсолютна решта, себто ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність… Який жорстокий обман… І жаль, і сором…”[84].

Був час, коли багато вітчизняних інтелектуалів пішли до радянських в'язниць за протести проти русифікації України. В такий спосіб наближалося відродження України. Сьогодні маємо драматичну ситуацію в гуманітарній сфері, занепад національної культури, освіти, науки, мистецтва. Саме тому ми повинні бути дуже пильними щодо всіх сучасних потуг п'ятої колони зруйнувати українську освіту, розмити її, затвердити офіційний чи державний статус російської мови.

Однак і на цьому не можна зупинятися. Освітні заклади - це основа нашої державності. Адже держава будується насамперед у свідомості її громадян. Тому необхідно створювати в Україні систему безперервного навчання й виховання високого рівню, оскільки людина самовдосконалюється все життя[85]. Формування патріотичних почуттів і національної свідомості молодих громадян повинно будуватися на конкретних прикладах героїчної боротьби нашого народу за свободу і незалежність Батьківщини. Нагадаємо слова О.Пушкіна: "Неуважение к предкам есть первый признак дикости и безнравственности". Тому маємо шанобливо ставитися до всіх - від гетьманів і лицарів княжої доби до національних героїв останнього часу. Крім того, український народ повинен назавжди запам'ятати всі злочини проти нього. Жодних термінів давнини за цими злочинами бути не може. Для цього необхідно створити мережу центрів, де б узагальнювався історичний досвід нашого народу. Перший крок в цьому напрямі вже зроблений. 11 липня 2005 року указом президента створений Український інститут національної пам'яті. Його активна праця має стати на сторожі нашої пам'яті й перешкодою ганебного явища манкуртів - людей без роду і племені, здатних тільки їсти, спати та функціонувати за наказом господаря. Він буде на передовій вивчення трагічної історії нашого народу, щоб було уроком для сучасних і прийдешніх поколінь, щоб ми пам'ятали, до яких наслідків приводить бездержавність для нації, пам'ятали жертви попередніх поколінь в боротьбі з ворогами нашого народу. І потрібно, врешті-решт, з'ясувати, хто був цими ворогами?

Надто звикли всю вину покладати на Сталіна, Берію, Кагановича та ще кілька подібних осіб. Насправді, у всіх регіонах України на всіх рівнях влади були свої Сталіни. Вина за десятки тисяч розстріляних, сотні тисяч заарештованих і депортованих, мільйони померлих від голоду лежить насамперед на цих керівниках. Адже всі позасудові "трійки", каральні загони, слідчі підрозділи НКВС, партійні відділи мали цілком конкретний персональний склад. І ми повинні знати ці персони поіменно, подібно до того, як сьогодні Центр С. Візенталя створив списки катів з концтаборів та гестапо, де знищували євреїв, і розшукує їх по всьому світу. Злочини проти нашого народу стануть неможливі тільки після того, коли кати наперед будуть знати, що жодна їх дія не залишиться без покарання. Повторимося: жодних термінів давнини за злочинами проти народу. Це стане надійною пересторогою новим потенційним катам. Поки що ж ми не очистилися після панування комуністичної системи, не влаштували громадського трибуналу над комунізмом як явищем. І дивно виглядає: ми маємо вже нову владу, але нічого не сказано про засудження методів діяльності, які застосовувалися при комунізмі. Необхідно створити музей політичних репресій і тоталітаризму в СРСР. Такі вже є у Росії, Польщі, Чехії, Литві, Угорщині. Головною метою буде інтерес до історії та збереження для наступних поколінь українців правди про злочини комунізму.

Також національними по духу, по ідеям та цінностям мають бути засоби масової інформації. Пам'ятаймо, що той, хто володіє інформацією, той володіє ситуацією. Треба дивитися на світ своїми очима, а не очима олігархічних або російських медіа-каналів. У пресі й телерадіоефірі потрібно розгорнути велику інформаційну компанію для розвінчування п'ятої колони, викриття її справжньої сутності і справжніх цілей. Російська преса в Україні протягом всіх 14 років виконує роль пропагандиста, нав'язуючи нашому народу чужі цінності, традиції та мораль. Невже ми, українці, на своїй споконвічній землі, у своїй державі не заслужили на те, щоб наше національне телебачення було україномовним?

Залишається важливим завданням створення Української Помісної Православної Церкви. Бо у свідомості наших людей об'єднання гілок православ'я в Україні є заключним етапом на шляху соборності Української держави. Слідом за адміністративно-політичною єдністю має прийти духовна цілісність.

І ще одним принциповим іспитом для нас стануть найближчі вибори до Верховної Ради України. Всі партії розуміють важливість мати більшість в парламенті. Адже з 1 січня 2006 р. повинна відбутися зміна в Конституції: повнота влади переходить до парламенту і уряду, формування уряду буде за Верховною Радою, а роль президента відходить на другий план. Зате на перший план вийде депутатський корпус. В його силах буде як прискорити розвиток України, так і загальмувати його та зруйнувати державу, втопити всі добрі наміри в балачках і підривних діях. Мета боротьби для переможених, як відомо, - це взяти реванш за "помаранчеву" революцію. І поставити крапку на реприватизації, на кримінальному переслідуванні за розкрадання держави, на відповідальності за злочини. (Ц е актуально і у 2014 році. Прим. В.Ж.)

Українці повинні проявити національну зрілість і гордість за свою націю. На виборах до парламенту надавати перевагу українським партіям, які дійсно будуть захищати національні інтереси держави, її народу, а не слугувати іноземцям чи корумпованим чиновникам. При владі повинні бути люди, які відповідають критеріям патріотизму, професійності, порядності. А від патріотизму, громадянської позиції, свідомості виборців залежить, чи пройдуть до парламенту представники тих сил, котрі вже сьогодні відкрито демонструють свої антидержавницькі, антиукраїнські наміри. Сьогодні якщо подивитися на списки кандидатів в депутати від окремих партій та блоків, то в них ви знайдете небагато українців. П'ята колона не повинна окопатися в стінах нашої Верховної Ради (а також Кабінету Міністрів, окремих міністерствах, в ЗМІ, освіті, культурі, судових органах, ключових сферах економіки, силових структурах, органах місцевого самоврядування тощо. Прим. В.Ж.). Це стане кінцем існування Української держави.

Напередодні виборів багато партій (СДПУ(о), КПУ, "Регіони України" та інші) прагнуть нав'язати нашому народу так звану офіційну російську мову. Ці партії (псевдослов'янські, "російські блоки", "союзи") влаштовують середньовічні шабаші, використовують друковану продукцію, плакати зі змістом, що веде до міжнаціональної ворожнечі, протистояння регіонів… Вони не несуть жодної відповідальності за чинним законодавством, хоча не здатні завоювати голоси навіть одного відсотка українських виборців.

Ми повинні захистити статтю 10 Конституції України, яку хочуть перетворити на дискусійну для українського суспільства. Українська мова проголошена державною, хоча "гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин". Але не виконується частина 2 цієї статті: "Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". Згідно з даними останнього перепису, для 67,5% населення України рідною мовою є українська мова. Але жителі країни можуть слухати і дивитися українською мовою менше 32,5% телерадіопрограм. Державні дотації і законодавчі пільги на розвиток української мови й культури недостатні. В результаті, книжковий та медіа-ринок переповнені російським інформаційним продуктом. І замість обіцяного Конституцією розвитку української мови бачимо її витиснення. Згідно з чинним законодавством державні чиновники, офіцери збройних сил і силових структур зобов'язані володіти державною мовою. Але на практиці цього немає.

Від результатів виборів буде залежати майбутнє України. Фактично, це буде останній бій, де вирішується бути нашій державі чи не бути. І в наших руках перебуває наша доля. А поки що, зважаючи на наші матеріальні складнощі, виродження і скорочення чисельності нації, духовне зубожіння, ми всі повинні усвідомити: майбутнє України сьогодні залежить від нас самих!

Українці повинні пам'ятати, що тільки вони можуть і повинні вирішувати свою долю у своїй країні. Історія вчить, що тільки масовий підйом народу міг змінювати владний режим. Але наша історія була трагічною. Народ піднімався на повстання, здобував перемогу, проте на завершальних етапах боротьби втрачав пильність, і купка пройдисвітів за допомогою зовнішніх ворогів захоплювала владу. Це з часом призводило до розколу в суспільстві, братовбивчої боротьби і рабства народу.

Помаранчева революція (а також Революція гідності 2014 року. Прим. В.Ж.) показала, що тільки масовий підйом українців змусив кримінальний режим відступити від влади. Однак він ще не втратив свого впливу і знову, як уже було в нашій історії, готується до реваншу.

Перед тим, як зробити свій вибір під час голосування на виборах за ту чи іншу партію, ми повинні ретельно проаналізувати список її кандидатів до Верховної Ради (або на пост Президента України чи в органи місцевого самоврядування, суддів тощо. Прим. В.Ж.). Якщо там будуть люди з кримінальним минулим, скоробагатьки, які хочуть заховатися в парламентських стінах від відповідальності за скоєне, всілякі функціонери, які завжди були п'ятою колоною в Україні та ворогами свого народу, то від них годі чекати чогось доброго. Їх не цікавитиме нічого, окрім власного добробуту. Через страх перед закордонною силою вони працюватимуть проти Української держави і свого народу. Корупція, носіями котрої вони будуть у Верховній Раді, знищить Українську державу й пустить український народ з торбою по світу. Невже ми допустимо, щоб бандити сиділи в українському парламенті, а не в тюрмах?

Ми повинні боротись за Україну, за державу для українців та народів, яким титульна нація братерськи надала територію для життя і задоволення всіх своїх економічних, політичних, культурних, ідеологічних потреб. Ми маємо боротись за незалежність України від Росії та світових торговельно-фінансових центрів. Спроби керувати Україною з будь-якого боку (чи то з Москви, чи то з Брюсселю, чи то з Вашингтону) однаково небезпечні для нас.

Ми повинні твердо вірити, що Україна приречена бути справді вільною і демократичною державою. Ми все маємо, щоб кожен українець був щасливим - щедру землю, талановиту молодь, працелюбний народ. Свою долю ми повинні вибороти самі!.

 

21.5. Економічна безпека

 

21.5.1. Загальний стан і дослідження питання

 

Забезпечення економічної та інформаційної безпеки, нарівні із захистом суверенітету і територіальної цілісності України, відноситься Конституцією України до найважливіших функцій держави

Проблема у загальному плані полягає в тому, що внаслідок притаманних нашому часу глобалізаційних економіко-політичних процесів наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. у центрі уваги на зміну військово-політичній складовій постає саме економічна безпека. Для України ж актуальність питання економічної безпеки у першу чергу обумовлюється перманентно критичним станом національної економіки, який, на думку О.Мірошниченка, є наслідком суто вітчизняних проблем, лише усугубленим світовими кризовими явищами.

Докладніше див. у додатку за списком А: Економічна безпека України: стан і дослідження питання (погляд скрізь 20-річчя незалежності). Олексій Мірошниченко

Нижче розглянуті два життєво важливі напрями забезпечення економічної безпеки – продовольчої та енергетичної.

 

21.5.2. Продовольча безпека

 

Стратегічні аспекти продовольчої безпеки

Хоча відомий бразильський вчений Ж. Де Кастро якось висловлювався, що голод - це тема, яка малорекомендована для публічного обговорення”, сьогодні безліч інформаційних джерел наукового, публіцистичного характеру присвячені саме цій темі. Таким чином, продовольча безпека почала визначатись як самостійний об’єкт внутрішньої та зовнішньої політики.

Світова практика свідчить, що в усіх розвинутих (і не тільки) країнах держава справляє цілеспрямований вплив на агропромислове виробництво та внутрішній продовольчий ринок, підтримує їх і активно регулює, сприяє нарощуванню експортного потенціалу національного АПК. Найкращим прикладом є США, де масштаби державних дотацій сільському господарству в останні десятиріччя мали сталу тенденцію до абсолютного і відносного зростання. Прямий та непрямий вплив держави тут на цю галузь все більшою мірою зорієнтований на продовольчу безпеку країни і підтримання її на належному рівні в довгостроковій перспективі, а також на подальше зміцнення завойованих позицій на світовому агропродовольчому ринку. Є достатньо підстав вважати, що вирішення цих завдань є пріоритетними напрямами економічної стратегії США.

Руйнування та деградація ресурсних потенціалів вітчизняного АПК і, як наслідок, зростаюча продовольча залежність України від зарубіжних держав зумовлені головним чином відсутністю чіткої науково обгрунтованої довгострокової агропродовольчої політики підтримання на належному рівні національної продовольчої безпеки, з одного боку, та зовнішньо-торговельного балансу з обмеженням імпорту - з другого.

Рівні розвитку, продуктивності, ефективності й екологобезпечності функціонування агропромислового комплексу в будь-якій країні слід вважати головними показниками прогресу людства,  науково-технологічних і соціально-економічних досягнень його цивілізації.

Вирішення продовольчої проблеми безпосередньо пов'язано з створенням міжнародної системи економічної безпеки. Одних об'єктивних передумов для справжнього рішення глобальних проблем, включаючи проблему продовольчої безпеки, зовсім недостатньо. Необхідна ще і глобальна політика, що будується з урахуванням балансу інтересів. А для цього потрібні сильні позиції зовнішньоекономічної політики України, розвиток співпраці лише з тими суб’єктами міжнародної економіки, які довели свою здатність і готовність до взаємовигідного співробітництва.  Усе це варто того, щоб безперервно та наполегливо  відпрацьовувати, шукати і знаходити.

Нові економічні умови, геополітична динаміка початку двадцять першого століття вимагають принципово інших підходів вирішення проблеми продовольчої безпеки. Теоретичне обґрунтування та практична реалізація політики продовольчої безпеки не можуть розглядатись у відриві від загальної концепції національної в цілому та економічної, в першу чергу, безпеки, яка повинна визначати реальні механізми попередження екстремальних ситуацій та мінімізації їх можливих наслідків для населення України за різними сценаріями та прогнозами розвитку подій і виникнення загроз для продовольчої безпеки.

Вирішення проблеми продовольчої безпеки завжди пов’язане з платоспроможністю населення. Якщо питома вага продовольчих витрат різко збільшується, продовольча доступність знижується. Навіть в умовах економічної кризи 1990-2000 рр. населення України все ж таки було змушене удвічі збільшити частку витрат у сімейних бюджетах на продовольчі товари.

Найважливішою метою соціально-економічної політики держави повинно стати поліпшення продовольчої доступності. Необхідно ставити за мету досягнення середніх показників продовольчого споживання на рівні розвинутих країн або на рівні норм, що рекомендуються медициною. Показником продовольчої доступності є співвідношення фактичного та оптимального, обгрунтованого медициною, рівнів продовольчого споживання.

Предметом концептуального аналізу мають стати ті аспекти, які стосуються системи продовольчої безпеки та організації економічної діяльності відповідних установ, підприємств з врахуванням їх відомчої приналежності, форми власності тощо.

Система продовольчої безпеки є підсистемою системи національної безпеки України, її наявність, спроможність і готовність будуть визначати стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Аналіз “Концепції національної безпеки України” свідчить про необхідність її суттєвого вдосконалення з врахуванням життєво важливих потреб продовольчого захисту населення. Окремі положення цієї   Концепції можуть розглядатись як відправні моменти для Концепції продовольчої безпеки і, власне, для системи продовольчої безпеки із застосуванням відповідної адаптації до конкретних завдань. Слід зазначити, що цей процес повинен мати і зворотний напрям – досвід впровадження Концепції продовольчої безпеки, вироблення стратегії її побудови та практичної реалізації можуть корисно впливати і на уточнення Концепції національної безпеки в цілому.

Створення системи продовольчої безпеки цілком відповідає національним інтересам, статті 1 Конституції України і є конституційним обов’язком держави та її громадян.

У розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України слід також враховувати, що перспективи експорту вітчизняної агропродовольчої продукції залежать не тільки від наявності в країні надлишків цієї продукції. Вони зумовлюються в першу чергу умінням завойовувати вже розподілені (на жаль, без України) світові агропродовольчі ринки. Ці завдання безпосередньо є справою професійної честі усіх причетних до зовнішньоекономічної діяльності. [Журавков В.В. Глобалізація та продовольча безпека у контексті системної методології . Доповідь на V міжнародній науково-практичній  конференції “Вплив глобалізації на формування та розвиток зовнішньоекономічних зв’язків України” , УАЗТ, 30-31 травня 2002 року.]

За існуючими прогнозами через декілька десятків років населення планети подвоїться. Експерти не передбачають стабілізації чисельності населення земної кулі на позначці 10 млрд. чоловік. Очікується, що у 2100 р. на нашій планеті проживатиме 14 млрд. чоловік. Важко прогнозувати, як деградує природа до кінця нинішнього століття і якою мірою загостриться продовольча проблема. Є реальна загроза від того, що в третє тисячоліття людство вже вступило з 1 млрд. голодуючих і такою ж кількістю безробітних та 1,5 млрд. людей, які знаходяться за межею мінімальної забезпеченості продуктами харчування. Загальне число людей, що перебувають на межі голодної смерті, коливається від 700 до 800 млн. чоловік. До цієї проблеми зараз привернуто увагу багатьох науковців України [8 - 14].

Пов’язана з цими чинниками соціально-політична напруга загрожує дестабілізувати соціальний порядок у багатьох країнах, особливо там, де чисельність населення  швидко зростає. Це, в свою чергу, підвищує ймовірність конфліктів у боротьбі за продовольство, питну воду, ресурси. І не тільки ймовірність – поточний розвиток міжнародних відносин дає достатньо фактів, що підтверджують наростання таких тенденцій. Запобігання цим процесам, своєчасне вжиття превентивних заходів становить предмет уваги урядів багатьох країн та міжнародних організацій, включаючи в першу чергу ООН, FAO (Міжнародна організація продовольства та сільського господарства ООН) CFS (Комітет з світової продовольчої безпеки FAO) та WTO (Світова організація торгівлі).

В історичному плані досвід людства без будь-яких сумнівів на перше місце ставить продовольчу безпеку (друге місце в сучасному світі, безумовно, належить енергетичній безпеці, третє - інформаційній). Сьогодні продовольча безпека визначається як самостійний об’єкт внутрішньої та зовнішньої політики держави [14, с.73]. Кількість публікацій, наукових і практичних заходів різного рівня, нормативно-правових документів з цього питання стрімко зростає у багатьох країнах світу і вимірюється десятками тисяч одиниць.

Продовольчу безпеку слід розглядати як проблему забезпечення кожного засобами для придбання стандартної кількості продуктів харчування, стандартної за медичними нормами якості за будь-яких умов чи ситуацій.

Розглядаючи проблему продовольчої безпеки в надзвичайних умовах та ситуаціях, слід, перш за все, зазначити, що відповідні системи життєзабезпечення діяльності людини можуть включати окрім підсистем забезпечення продовольством, також підсистеми створення відповідного повітряного (газового) середовища, забезпечення водою, а також санітарно-побутового забезпечення тощо. Тобто, поняття “життєзабезпечення” належить до більш високого ступеню захисту життєдіяльності людини в особливих умовах (наприклад, під час космічного польоту), ніж продовольче забезпечення.

Різні види систем захисту і підтримки життя можуть бути згруповані в залежності від їх призначення, функцій та ступеню зменшення загрози життю людини, збільшення забезпеченості умов життєдіяльності наступним чином:

 

Системи життєзабезпечення в надзвичайних ситуаціях

Системи нормованого забезпечення

Продовольство

Питна вода

Промислові товари першої необхідності

Предмети санітарно-гігієнічного призначення

Енергоносії

Системи підтримки життєдіяльності в звичайних умовах

Системи забезпечення продовольчими та непродовольчими товарами

 Оптова та роздрібна торгівля

Нормоване забезпечення окремими видами товарів та послуг

Безкоштовний розподіл окремих видів товарів та послуг (державними органами, благодійними та релігійними організаціями, продовольчими банками тощо)

Системи постачання питної води та каналізації

Системи тепло та електропостачання

Система аптечної торгівлі

Системи транспорту, зв’язку, інформації тощо.

 

В залежності від ступеню загроз населенню в надзвичайних ситуаціях, особливих умовах життєдіяльності можуть і повинні розглядатись різні варіанти захисту населення від нестачі питної води, предметів санітарно-гігієнічного призначення, лікарських засобів, енергоносіїв, захисту органів дихання.

Попереднє вивчення іноземного досвіду продовольчої безпеки в надзвичайних ситуаціях підтверджує необхідність принципово нових концептуальних підходів у вирішенні цієї проблеми. Завдання економічної безпеки України, вироблення стратегії економічного та соціального розвитку на найближче десятиріччя ставлять її на одне з перших місць.

Відправним положенням для побудови національної концепції продовольчої безпеки (назва робоча, можливо таку концепцію доцільно включити як окремий розділ до концептуальних засад стратегії економічного та соціального розвитку, прим. В.Ж.) слід вважати створення дієвих механізмів захисту прав громадян України, ефективної системи соціального захисту, охорони та відновлення фізичного здоров’я, що передбачено основними напрямами державної політики національної безпеки України.

Побудова державної концепції продовольчої безпеки та економічної, зовнішньоекономічної діяльності підприємств продовольчого та агропромислового сектора усіх форм власності, на нашу думку, повинна спиратись на аналіз існуючої теоретичної, методологічної та нормативної бази, історичного вітчизняного та іноземного досвіду, виділення, уточнення, тих положень, які прямо чи опосередковано стосуються проблеми продовольчої безпеки, ролі та місця цієї проблеми у загальній системі національної безпеки, формулювання на цій основі принципів створення та функціонування системи продовольчої безпеки. При цьому слід враховувати об'єктивно існуючі основні суперечності в економічній сфері, стан та перспективи розвитку економіки України.

Створення методологічних основ системних досліджень проблем продовольчої безпеки необхідно вести з врахуванням ступеню загроз національним інтересам України, їх вагомості з точки зору можливого впливу та наслідків реалізації, стану та тенденцій розвитку продуктивних сил України, основних чинників продовольчої безпеки, складових її забезпечення в надзвичайних ситуаціях тощо.

В якості першого кроку необхідно визначати реальні механізми попередження екстремальних ситуацій та мінімізації їх можливих наслідків для населення за різними сценаріями та прогнозами глобального, регіонального та внутрішньодержавного розвитку подій і виникнення загроз для продовольчої безпеки.

Теоретичне обґрунтування створення в Україні системи продовольчої безпеки має слугувати відправним моментом для подальшого концептуального розгляду найважливіших аспектів проблеми - методологічного, економічного, системно-організаційного та нормативно-правового.

Фундаментальною основою забезпечення національної продовольчої безпеки та продовольчої незалежності держави в сучасному світі є ефективний і сталий розвиток її агропромислового комплексу, насамперед, його головної сфери - сільського господарства. Саме високоінтенсивне та високоефективне функціонування останнього визначає рівень виробництва аграрної продукції і сировини, а отже - й споживання основних продуктів харчування, від чого залежить здоровий фізичний та психічний розвиток населення. Серед багатьох галузей сільського господарства вирішальну роль у забезпеченні належного рівня продовольчої безпеки відіграє виробництво продовольчого і кормового зерна високої якості, досягнення та нарощування позитивного сальдо зовнішньої торгівлі цією продукцією при забезпеченні нормального рівня внутрішнього споживання та резервних запасів. При цьому не знижується, а навпаки, зростає актуальність зміцнення харчової промисловості, розробки та впровадження нових високоефективних технологій виробництва продуктів, в тому числі і для застосування в умовах надзвичайних ситуацій.

У вирішенні проблеми підвищення рівня продовольчої безпеки надзвичайно важливою є також розробка відповідного механізму, який забезпечив би поєднання національних інтересів з інтересами приватного підприємництва.

Концепція продовольчої безпеки повинна враховувати об'єктивно існуючі основні суперечності в економічній сфері, сучасний стан та перспективи розвитку економіки України. Створення методологічних основ системних досліджень проблем продовольчої безпеки необхідно вести з врахуванням ступеню загроз національним інтересам України, їх вагомості з точки зору можливого впливу та наслідків реалізації, стану та тенденцій розвитку продуктивних сил України.

У процесі її наукового та практичного розв’язання необхідно рішуче відійти від стереотипів минулого, врахувати негативні та позитивні сторони історичного досвіду і побудувати з цих позицій нову ідеологію державних соціальних стандартів та гарантій, матеріального резерву, впровадити принципово нові механізми продовольчої безпеки, які б реально діяли за будь-яких ситуацій. [Журавков В.В. Продовольча безпека в надзвичайних ситуаціях: історичний досвід та концептуальні підходи до її забезпечення в Україні. – К.: УАЗТ, 2002. 96с ]/

Див. додаток за списком А: Зернотрейдери

 

21.5.3 Енергетична безпека

 

Див. додаток за списком А: Енергетична безпека - актуальні проблеми і стратегії

 

Зміст додатку

 

1. Ядерний зашморг

1.1. Україна потрапила в ще одну залежність від Росії

1.2. Україна змінює постачальника ядерного палива

1.3. Росія посадила АЕС України на голодний пайок

2. Не без'ядерний статус і російський газ, а ядерна енергетика становить небезпеку для України

2.1. Загальна оцінка ситуації

2.2. Про газ

2.3. Ядерна енергія

2.3.1. А. Ядерний/без'ядерний статус України

2.3.2. Б. Ядерна енергетика (ЯЕ)

3. Стратегія діяльності Державного концерну «Ядерне паливо» щодо розвитку ядерно-паливного циклу в Україні

 

Див. також додатки за списком А

Нафтовий зашморг

Бесконтрольный импорт топлива как угроза нацбезопасности

Див. також додаток за списком Б

Малюнки до статті Б.Соколовського Не без'ядерний статус і російський газ, а ядерна енергетика становить небезпеку для України

 

 

Розділ 22. Становлення в Україні європейської моделі громадянського суспільства

 

22.1. Європейський цивілізаційний вимір розбудови громадянського суспільства в Україні

Галина КАЛІНІЧЕВА, Віче №22, 2010

 

У процесі розвитку європейських країн основними критеріями цивілізаційного поступу є демократія й громадянське суспільство, соціальна та правова держава, національні інтереси, свобода і творчість. Для незалежної України, що обрала стратегію інтеграції до європейського співтовариства, утвердження цих критеріїв означає цивілізаційну спрямованість та перспективу подальшого суспільного поступу. Ґенеза європейської цивілізації переконливо доводить, що без існування та розвитку громадянського суспільства соціальний поступ й ефективний розвиток держави значно ускладнюються або взагалі унеможливлюються.

Становлення в Україні громадянського суспільства та його інституцій набуває дедалі більшої актуальності в контексті орієнтації нашої держави на європейські цивілізаційні цінності. Водночас проблема має і теоретичну, і практичну значущість з огляду на утвердження нового типу міжнародного й міждержавного спілкування. Для європейських народів, як і для більшості народів світу, домінантою виступає міждержавне порозуміння та толерантне взаємовигідне спілкування, що є умовами цивілізованого діалогу.

Нині в політичній науці точиться дискусія щодо визначення поняття «громадянське суспільство». В методологічному контексті заслуговують на увагу наукові підходи О. Дергачова, Г. Зеленько, А. Карася, І. Кресіної, Л. Кочубей, М. Михальченка, М. Рибачука, Ф. Рудича, А. Сіленко, Г. Щедрової. Так, Ф. Рудич вважає, що громадянське суспільство є основою держави, а його становлення відбувається в тісному зв'язку зі становленням правової, соціальної, демократичної держави. «Громадянське суспільство – суспільство зрілих громадян із високим рівнем економічної, соціальної, духовної, політичної культури, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини. Це суспільство вільних громадян, яке вільне від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Сутність громадянського суспільства полягає в забезпеченні законних прав людини» [1, с. 14].

Розвиток громадянського суспільства в нашій країні залежить від розв'язання великої кількості непростих проблем, однією з яких є потреба в удосконаленні відносин між державою й суспільством, владою та громадянами. За таких умов зростає важливість поширення державних повноважень на соціальну сферу, з одного боку, та впливу громадянського суспільства на функціонування політичної системи, з другого. На наш погляд, це значно прискорило б становлення в Україні європейської моделі громадянського суспільства.

 

22.2. Президенти України та оцінки їх діяльності

 

Загальні інформація стосовно інституту президенства в Україні

http://korysne.co.ua/prezydenty-ukrajiny/

Слово “президент” у перекладі з латині означає “сидячий попереду”. Наприкінці XVIII століття, коли у світі почали формуватися перші демократичні режими, почався розвиток політичного інституту президентства. Тепер це невід’ємна ознака демократичного ладу і атрибут форми правління, що зветься “республікою”. Сьогодні Енциклопедія Корисного ознайомить вас із постатями українських президентів.

Президент України є главою держави, гарантом основного закону, Конституції. Раз на п’ять років, якщо немає інших обставин, як-то смерть або імпічмент, він обирається народом України шляхом голосування. Це основи статуту президентства, починаючи від часів здобуття незалежності, але, як відомо, в Україні інститут президентства почав зароджуватись набагато раніше.

Центральна Рада, від початку представницький, а потім, революційний парламент України (1917 − 1918 рр), видала чотири Універсали, що мали стати основою демократичного суспільства в Україні. Останнім з них, 22 січня 1919 року, Центральна Рада проголосила повну політичну незалежність України від Росії.

А 29 квітня 1918 року Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки. Перший президент України народився 17 вересня 1866 р. в м. Холм. Протягом усього життя він боровся за державність України, віддав себе науковим працям, писав історію і творив її. Грушевський став одним із засновників Української національно-демократичної партії. Також він організував і очолив Українське наукове товариство у Києві, зініціював створення, а потім і очолив Товариство українських поступовців, яке об’єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій.

То ж Михайло Грушевський увійшов в історію України не тільки як перший президент. Він став світочем на тернистому шляху до Незалежності України. Довелось пережити 7 десятків років, поки мрія Грушевського справдилася і держава стане самостійною.

На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, на якому, одночасно з проголошенням незалежності України (90,32% громадян України підтримали Акт проголошення незалежності України), народ виголосив бажання мати президентську форму правління. Ініціатором референдуму був Леонід Кравчук, який став за результатами виборів Першим Президентом нової Української держави. До цього посту він був активним діячем ЦК КПРС. Перед першими президентськими виборами, у 1990-1991 рр., був на посаді голови Верховної ради України. Це його підпис поставлено від України під угодою про припинення існування СРСР (8 грудня 1991р.).

За перший рік президентства Леоніда Кравчука понад 120 країн світу визнали незалежність України. На роки його правління припало набуття країною ознак державності: формування кордонів, армії, митної служби. А вже 24 вересня 1993 р. Верховна Рада України ухвалила рішення про проведення дострокових виборів до парламенту і Президента.

Перед Україною постало завдання створення збалансованої економіки і банківської системи, окрім цих проблем залишала бажати кращого соціальна захищеність громадян. Країну здригали страйки шахтарів. Кермувати країною в таких умовах зголосилось 7 осіб, претендентів на пост президента на виборах 1994 року.

Тож, у липні 1994 року, у результаті другого туру голосування на дострокових виборах Президента, перемогу отримав Леонід Кучма. У своїй передвиборчій програмі він зазначив викоренення корупції, судову реформу, підконтрольність державі й народу джерел прибутків, надійні гарантії працюючому населенню, зменшення податкового тягаря, темпи економічного зростання − не менше 7% щороку, створення 1млн. нових робочих місць, збільшення реальних доходів населення у 1,6 рази тощо.

Серед векторів передвиборчої програми Кучми були і проукраїнська зовнішня політика, позаблоковість і стабільне партнерство з усіма демократичними країнами світу. При ньому була прийнята нова Конституція України, підписані міжнародні договори й угоди з Росією, Румунією, Білоруссю, Польщею, НАТО. Леонід Кучма був главою держави 10 років, вигравши й наступні президентські вибори –1999 року.

Див. Епоха Кучми: десять неоднозначних років. Святослав Хоменко. - ВВС Україна

http://www.bbc.co.uk/ukrainian/politics/2013/08/130809_kuchma_epoch_sx.shtml Останнє поновлення: П'ятниця, 9 серпня, 2013

 

Вибори Президента України у 2004 році, четверті за ліком, пройшли у вкрай напруженій політичній атмосфері. Тоді участь у президентській кампанії зголосилось брати 26 кандидатів, двоє з них добровільно зняли свої кандидатури до голосування. Тоді ж і з’явився термін “технічний кандидат”, мету якого вбачали у використанні ефіру у ЗМІ та квот у виборчих комісіях на користь іншого кандидата або відбирання голосів. Також виборчий процес у 2004 році означився отруєнням кандидата Ющенко.

Вибори Президента проводились у три етапи (два тури і переголосування), на останніх етапах результати були оскаржені між лідером опозиції Віктором Ющенком і тодішнім прем’єр-міністром Віктором Януковичем з Партії регіонів, який стане президентом у майбутніх роках. У цей же період відбулась серія мітингів на Майдані Незалежності, процес охрестили “Помаранчевою революцією”.

Згідно із передвиборчою програмою, пріоритетними завданнями на посту президента Віктор Ющенко називав створення в Україні п’яти мільйонів нових робочих місць, економічне зростання, кардинальне підвищення зарплат і пенсій, доступність якісної освіти та медицини, зменшення податків, стимулювання виробництва, обмеження втручання держави в життя громадян, незалежний суд.

Віктор Ющенко, як політик і Президент України, виступав як прихильник європейського та євроатлантичного шляхів розвитку країни. Віктора Ющенка на посту Президента України у результаті проведення чергових виборів Президента у 2010 році змінив його колишній опонент, Віктор Янукович.

Спочатку голосування призначили на 25 жовтня 2009 року, але цю дату Ющенко оскаржив у Конституційному Суді, іще перебуваючи на посту глави держави. Тому Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року. Ці президентські вибори відбувались за системою абсолютної більшості, тобто, передбачався і 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів, у якому задля перемоги кандидату досить було набрати голосів більше, ніж у суперника.

Центрвиборчком зареєстрував 18 кандидатів на піст президента. Перший тур голосування відбувся 17 січня 2010 року, другий, у якому змагались два кандидати, Віктор Янукович і Юлія Тимошенко, 7 лютого 2010 року. Перемогу із відривом у 3,48 відсотки виборов Віктор Янукович.

Серед основних пріоритетів у його передвиборчій програмі названо утвердження України як демократичної держави, вдосконалення системи державної влади, боротьба з корупцією і тіньовою економікою; проведення системних реформ в усіх сферах життєдіяльності суспільства; перехід Збройних Сил України на контрактну основу; стратегічне партнерство з Росією, США та ЄС.

Чи виконані обіцянки перед народом, дані президентами країни і що могло завадити стовідсотковій реалізації передвиборчої програми − питання, на яке однозначної відповіді не буде. Бо, як відомо, у політиків завжди знайдуться як гарячі прихильники їх діяльності, так і опоненти. Наступні вибори президента України, за законом, мають відбутись 29 березня 2015 року. Позачергові – 25 травня 2014 року.  Якими будуть наступні кандидати у президенти, що вони обіцятимуть у передвиборчих програмах, хто переможе і який курс у результаті цього візьме Україна − час покаже.

Разом з тим за роки правління В.Януковича (станом на 25.02.2013; http://vgolos.com.ua/articles/):

1. Упродовж цього часу населення України, попри урядові програми, спрямовані на стимулювання народжуваності, попри обіцянки самого Януковича відновити демографічний потенціал країни, скоротилося на 226 тисяч – з 45 779 тисяч станом на січень 2010 року до 45 553 тисячі станом на січень 2013 року. Отже, протягом правління Януковича десятки тисяч українців покинули межі нашої держави, по суті, це можна назвати геноцидом проти української нації.

2. Відбувається встановлення політичної диктатури, розправи над політичними суперниками за допомогою використання державного апарату. Лідери політичної опозиції Луценко і Тимошенко перебувають за ґратами. Посилюється репресивний апарат, тиск на свободу слова і незалежні засоби масової інформації. Кількість правоохоронців Україні вже майже вдвічі перевищує кількість військових – 300 тисяч, проти 180 тисяч. Українська армія за час правління Януковича знищується, тут можна провести аналогію із діяльністю Грушевського, чиї дії призвели до знищення армії УНР, а відтак Україна без боєздатних військ втратила свою незалежність. Отже, можна припустити, що Янукович знищує українські збройні сили свідомо, як головну передумову захисту української незалежності, державності і суверенітету.

3. За офіційною інформацією, в Україні у 182 в’язницях, колоніях та слідчих ізоляторах перебуває більше 145 тисяч осіб. За підсумками дослідження лондонського королівського коледжу, наша держава – десята у світі за кількістю в’язнів. В той час, коли для розвинених країн світу нормою є показник 70-80 ув’язнених на 100 тисяч населення, у нас він становить 319 в’язнів на 100 тисяч населення. Отже, схоже, що Янукович продовжує справу Леніна і Троцького, які першими у світі створили концтабори, і намагається перетворити всю Україну на концтабір.

4. Побудована кланово-олігархічна модель державно-монополістичного капіталізму, зараз фактично встановлюється влада одного олігархічного корпоративного угрупування – «сім’ї» Януковича.

5. Україна практично доведена до банкрутства. Впродовж останніх 16 місяців золотовалютні резерви України скоротилися на 35,9% – з 38,2 млрд. доларів станом на вересень 2011 року до 24,5 млрд. доларів станом на грудень 2012 року. Сальдо платіжного балансу України у 2010 році було позитивним і складало 5,03 млрд. доларів, вже у 2011 році воно стало негативним і становило –2,45 млрд. доларів, а впродовж 2012 року погіршилося ще на 70% і становить –4,17 млрд. доларів. За три роки правління режиму Януковича державний і гарантований державою борг зріс на 63% – з 316,9 млрд. гривень (39,7 млрд. доларів) станом на 31 грудня 2009 року до 516,4 млрд. гривень (64,6 млрд. доларів) станом на 31 грудня 2012 року. При цьому заборгованість за облігаціями внутрішньої державної позики зросла у 4,5 рази – з 5,09 млрд. доларів до 23,3 млрд. доларів. А валовий зовнішній борг України впродовж 3 років зріс на 32% – з 103,4 млрд. доларів станом на кінець 2009 року до 137 млрд. доларів за експертними оцінками (реальна цифра приховується) станом на лютий 2013 року. Якщо говорити про зовнішньоекономічну діяльність, то у 2012 році експорт товарів і послуг з України склав 68,8 млрд. доларів, а імпорт товарів і послуг в Україну – 84,65 млрд. доларів, таким чином, негативне сальдо становило у 2012 році -15,84 млрд. доларів. Отже, цей показник за час правління Януковича погіршився у три рази (у 2009 році негативне сальдо складало – 5,7 млрд. доларів).

6. Якщо порівняти Державні бюджети України на 2009 і 2013 роки, то у 2009 році у бюджет було закладено дефіцит у розмірі 19,9 млрд. гривень, у 2012 році – 38,8 млрд. гривень, у 2013 – 50,4 млрд. гривень. У 2009 році на обслуговування зовнішнього і внутрішнього державного боргу з бюджету було витрачено14,2 млрд. гривень, у 2013 році закладено суму у розмірі 35 млрд.(щоправда, сюди входять також витрати на повернення громадянам втрачених заощаджень Ощадбанку СРСР). В той час, коли дохідна частина бюджету на 2013 рік на 60% перевищує дохідну частину бюджету на 2009 рік, витрати на Державне управління справами (до структури яких належать і витрати на утримання президента) зросли у 2013 році в порівнянні із 2009 роком на 69% - із 679 млн. до 1 млрд. 146 млн.

На Державну судову адміністрацію – витрати зросли на 65% - із 2,1 млрд. до 3,47 млрд., на Генеральну прокуратуру видатки з держбюджету зросли взагалі в 3,3 рази – з 967 млн. до 3,2 млрд., утримання Міністерства внутрішніх справ подорожчало на 60% - з 8,4 млрд. до 13,4 млрд.,Служби безпеки України на 68% - з 1,97 млрд. до 3,31 млрд., Служби зовнішньої розвідки на 64% – з 345 млн. до 564 млн. А, наприклад, витрати на Міністерство охорони здоров’я зросли лише на 55% – з 4,43 млрд. до 6,86 млрд., а видатки на Міністерство освіти і науки, молоді та спорту (у 2009 році було два окремих міністерства) зросли всього лише на 27% – із 13,55 млрд. у 2009 році (сумарно два міністерства) до 17,26 млрд. гривень у 2013 році.

7. Суспільство остаточно поділилось на два полюси, на одному з яких перебуває 80% людей, які проживають за межею бідності, а на іншому полюсі – 1% мільярдерів та їх оточення. При цьому середній клас в Україні, як виглядає, планомірно знищується. Підписаний Януковичем Податковий кодекс призвів до закриття сотень тисяч підприємств. Янукович ввів нові податки і збори, зокрема, податок на нерухомість, збільшив податок на землю, запровадив обов’язковий продаж 50% валюти підприємствами-експортерами, вів норму щодо здійснення обміну валюти лише при пред’явленні паспорта. Такі його дії призводять до знищення будь-яких умов для функціонування малого і середнього бізнесу. Провалена також пенсійна реформа. Мінімальна пенсія в Україні становить всього 894 гривні – сума, на яку неможливо нормально прожити, коли найдешевші соціальні сорти хліба коштують 4 гривні, кілограм масла – 60 гривень, кілограм сиру 50-60 гривень.

8. Зовнішня політика Януковича зазнала повного провалу. Янукович підписав так звані «Харківські угоди», які призвели до втрати частини суверенітету України, але попри це Україна купує в Росії газ за найвищими в Європі цінами. Інтеграція України в бік Європейського союзу і НАТО практично зупинилась, у зовнішній політиці почав домінувати курс на зближення із Митним і Євразійським економічним союзами. Сам же Янукович фактично вже потрапив у міжнародну ізоляцію, лідери цивілізованих демократичних держав ігнорують його особу, найкраще тому підтвердження – повний провал поїздки Януковича на Всесвітній економічний форум в Давосі.

9. В Україні практично знищене місцеве самоврядування, міста перетворені Януковичем на банкрутів. Вони не можуть використовувати навіть власні гроші, оскільки їх фінанси узурповані казначейством. Сам же Янукович під час свого президента здійснив ревізію Конституції України і фактично узурпував владу.

За 2013-2014 рр Янукович домігся ще більших успіхів у знищенні України, як держави. Україна доведена Януковичем до руїни, дефолту, банкрутства. Ми вже не в змозі обслуговувати свої зовнішні зобов’язання, для того, щоб їх обслуговувати, беруться нові запозичення. писком

Див. додатки за спискомА:

Антиукраїнська політика влади Януковича у гуманітарній сфері

Вбивства: політичні та на замовлення

Історія України у період 24 серпня 1991 - Квітень 2010 р.

Президенти України та оцінки їх діяльності

Результат трьох років правління Януковича: повний провал і занепад держави

Уникальная биография В.Ф.Януковича

Чиї вони діти?

Див. також:

 http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/08/24/53213/ Наша з тобою біографія. 100 найважливіших подій 1991-2011 рр. 24.08.2011 _ Історична Правда

http://izno.com.ua/istoriya-ukrayini-tema-45-ukrayina-v-umovah-nezalezhnosti/Історія України. Тема 45. Україна в умовах незалежності

 

 

22.3. Проросійська ідеологія і практика антиукраїнських політичних партій

 

Турчинов назвав факти антиукраїнської діяльності КПУ - лист

19.05.2014 13:16 http://news.liga.net/ua/news/

 

В.о. президента, посилаючись на зібрану СБУ інформацію, звернувся до Мін'юсту з проханням терміново вивчити можливість закриття Компартії України

Спікер Верховної Ради України, в.о. президента Олександр Турчинов надав Міністру юстиції Павлу Петренку перелік фактів, які, на його погляд, можна вважати доказом антиукраїнської діяльності Комуністичної партії України, а також її зв'язку з сепаратистами.Про це повідомляє прес-служба в.о. президента України.

Турчинов просить Міністерство юстиції України вивчити питання про причетність КПУ до вчинення дій, спрямованих на порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, і "вжити негайно у встановленому законом порядку заходів щодо заборони партії". 

У листі Турчинова згадуються також партії та рухи: Руський блок, Народно-освободительное движение, Боротьба, Сопротивление Днепр, Славянский рубеж, Союз комуністів (більшовиків) України, ВУСРО, Руська єдність, Руське віче, За єдину Русь, Православний вибір.

Повний текст листа Турчинова до Міністерства юстиції: http://news.liga.net/ua/news/

 

Як Партія Регіонів підігрівала антиукраїнські настрої і "бандерівські" фобії

РОМАН СТЕЛЬМАХ. Опубліковано: 14:15 21 травня 2014 Джерело: Цензор.НЕТhttp://www.times.if.ua/

 

Нинішня політична ситуація на сході України багато в чому є наслідком багаторічної антиукраїнської політики Партії регіонів.

«Даний матеріал базується на документах та розписках про отримання грошей, знайдених в офісі Партії регіонів", - передає ЕспресоТВ.

З документів видно, що одним із центральних елементів піаркампанії Януковича була обрана тема фашизму - антифашизму.Для цього піарники працювали в двох напрямках. З одного боку "біло-блакитні" розгорнули широкомасштабну антифашистську кампанію, виліплюючи з Партії регіонів образ головного борця з неофашизмом, і таким чином заробляючи політичні бонуси на своїй електоральній вотчині - Півдні та Сході.

Варто відзначити, що поплічники Януковича не скупилися на різні фестивалі, військово-патріотичні ігри та історичні реконструкції, фотовиставки; місцеві телерадіокомпанії знімали фільми і телепередачі, присвячені військовій тематиці, організовували круглі столи та конференції. З іншого боку "регіонали" поступово запускали "демона фашизму" в маси, створюючи міфічного ворога і приклеюючи клеймо "фашистів" на політичних конкурентів.

Таким чином, на сьогодні зрозуміло, що страх і ненависть Півдня та Сходу перед кровожерливими "бандерівцями", "свободівцями", " Правим сектором" та іншими міфічними формуваннями народжувалися в стінах офісу Партії регіонів.

Так, наприклад, один з проектів "регіоналів" називався "У України фашистське обличчя". Назва проекту говорить сама за себе. На відповідне дослідження Інституту соціології НАН "регіонали" витратили $ 4 тис.

Все це супроводжувалося широкомасштабною інформаційною кампанією.

Саме технологами Партії регіонів, які орієнтувалися на Сергія Льовочкіна, був створений сайт "Антифашист" , який існує і зараз. Головними героями , з якими борються автори - "антифашисти", стали спочатку Тягнибок і його команда, а пізніше " Правий сектор" та інші. Варто відзначити, що ті ж самі люди також створили і фейковий сайт "Вся правда про Юлію Тимошенко".

 

Див. також:

“П'ЯТА КОЛОНА” В ПАРЛАМЕНТІ

http://varnak.psend.com/ Джерело: УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО, ч. 52 (3252), 28 грудня 2005 року - 3 січня 2006 року

 

ЗМІСТ

 

Прим. В.Ж. У статті Р.Матузко подана статистика голосувань у Верховній Раді, яка чітко показує справжнє обличчя законодавчої практики антиукраїнських політичних партій. Статистика застаріла (2005 рік), проте такий підхід до оцінки «хто є хто» доцільно було б актуалізувати з огляду на сьогоднішні реалії.

 

Див. також додаток за списком А: Олександр Єфремов та його вовча сутність

 

Див. додаток за списком А Комуністична партія

«Служу совєтскому народу». Хто фінансує Симоненка і Ко

Завдання від «старшого брата»

Справжнє обличчя партії українських комуністів. Дмитро Тимчук

СБУ та ГПУ просять відреагувати на висловлювання Симоненка

Комуністична партія не виконала жодної своєї політичної обіцянки

Па́ртія регіо́нів

Проросійська ідеологія і політична практика Комуністичної партії і Партії регіонів

 

 СБУ та ГПУ просять відреагувати на висловлювання Симоненка.

Українська правда, Середа, 09 квітня 2014, 18:37 http://www.pravda.com.ua/news

 

Народний депутат, "свободівець" Ігор Мірошниченко просить СБУ й Генпрокуратуру відреагувати на антиукраїнські висловлювання Петра Симоненка. Про це повідомили у партії "Свобода".

Мірошниченка обурили висловлювання Симоненка з парламентської трибуни.

"З метою недопущення загрози національній безпеці України та у зв'язку з порушенням прав громадян України, посяганням на територіальну цілісність України та закликами до повалення конституційного ладу та сепаратизму з боку Петра Симоненка прошу негайно відреагувати на дії лідера КПУ та вжити необхідних заходів", - йдеться у зверненні.

За словами Мірошниченка, "Симоненко вкотре підтвердив, що він є очільником п'ятої колони в Україні".

Він звинуватив комуністів в участі у сепаратистських мітингах на сході України.

Націоналіст також зазначив, що у Верховної Ради достатньо повноважень для заборони Компартії, і відповідний законопроєкт депутати від ВО "Свобода" вже зареєстрували.

Як відомо, 8 квітня під час засідання парламенту лідер фракції КПУ Петро Симоненко висловив позицію своєї партії з приводу подій, які останнім часом відбуваються в Донецькій, Луганській та Харківській областях.

Зокрема, він зазначив, що "сьогодні на порядку денному – федералізація країни".

Він назвав активістів Майдану "бандформуваннями".

Також Симоненко заявив, що на сході немає сепаратистів і терористів, і його партія підтримує вимоги заколотників.

 

 

22.4. Євромайдан, Революція гідності в Україні 2013-2014 рр.

22.4.1. Євромайдан – Вікіпедія

 

Є́вромайда́н (також Є́врореволю́ція[26]Револю́ція 2013 ро́ку[27][28]Революція гідності[29]) — національно-патріотичні[30][31][32][33], протестні акції в Україні, передусім, проти корупції[34][35], соціальної нерівності[Джерело?], свавілля правоохоронних органів та сил спецпризначення, а також на підтримку європейського вектора зовнішньої політики України.

Протести розпочалися 21 листопада 2013 року як реакція на рішення Кабінету Міністрів України про призупинення процесу підготування до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом і значно поширилися післясилового розгону демонстрації в Києві вночі 30 листопада. У рамках поняття протестів кінця 2013 року відбувалися зокрема мітингидемонстрації, студентські страйки.

 

Зміст статті у Вікіпедії:

 

1 Передумови

2 Вимоги

2.1 Вимоги, прийняті Євромайданом 24 листопада 2013 року

2.2 Петиції до уряду США

2.3 Вимоги окремих груп Євромайдану

2.4 Вимоги Євромайданів в інших містах України, окрім Києва

2.5 «План Б». Починаючи з 14 грудня 2013 головною вимогою Євромайдану стало припинення узурпації Конституції Януковичем

3 Хід подій

3.1 Заклики у соціальних мережах

3.2 21 — 23 листопада

3.3 Масові мітинги 24 листопада

3.4 Напередодні саміту у Вільнюсі (25—27 листопада)

3.5 Під час саміту у Вільнюсі (28 і 29 листопада)

3.6 Силовий розгін Євромайдану 30 листопада

3.6.1 Офіційна позиція уряду щодо розгону Євромайдану у Києві

3.6.2 Інші події 30 листопада

3.7 Створення Штабу національного спротиву

3.8 Масові протести 1 грудня

3.8.1 Події біля Адміністрації Президента України 1 грудня 2013 року

3.8.2 Побиття журналістів

3.9 Продовження протестів, 2-7 грудня

3.10 «Марш мільйона», 8 грудня

3.11 Продовження протестів, 9-13 грудня

3.12 «Антимайдан» і «День гідності», 14-15 грудня

3.13 Всеукраїнське об'єднання «Майдан», 22 грудня

3.14 Мирний автопробіг до Межигір'я, 29 грудня

3.15 Ухвалення репресивних законів проти громадянських прав

3.16 Штурм на Грушевського, 19 січня

3.17 Кривавий День Соборності, 22 січня

3.18 Переговори влади і опозицї

3.19 Захоплення обласних та міських адміністрацій 22-25 січня

3.20 Захоплення адміністративних споруд 25-26 січня

3.21 Події у Києві починаючи з 18 лютого 2014 року

4 Злам подій: перехід влади до протестувальників

5 Євромайдан у регіонах України

6 Акції у світі

6.1 Білорусь

6.2 Велика Британія

6.3 Німеччина

6.4 Польща

6.5 Росія: Мітинг солідарності пройшов у Москві на Красній Площі.

6.6 Сполучені Штати Америки

6.7 Франція

7 Репресії та перешкоджання протестам

7.1 Масові арешти учасників протестних акцій

8 Розслідування репресій проти протестувальників

8.1 Криза в правоохоронних органах за правління Януковича

8.2 Розслідування репресій проти протестувальників

8.2.1 Розгін Євромайдану 30 листопада 2013р

8.2.2 Події біля Адміністрації Президента 1 грудня

9 Силові структури і роль спецслужб

9.1 Вплив через українських політиків

9.2 Докази втручання Росії

9.3 Інше

9.4 Державна зрада в Україні

6 Акції у світі

6.1 Білорусь

6.2 Велика Британія

6.3 Німеччина

6.4 Польща

6.5 Росія: Мітинг солідарності пройшов у Москві на Красній Площі.

6.6 Сполучені Штати Америки

6.7 Франція

7 Репресії та перешкоджання протестам

7.1 Масові арешти учасників протестних акцій

8 Розслідування репресій проти протестувальників

8.1 Криза в правоохоронних органах за правління Януковича

8.2 Розслідування репресій проти протестувальників

8.2.1 Розгін Євромайдану 30 листопада 2013р

8.2.2 Події біля Адміністрації Президента 1 грудня

9 Силові структури і роль спецслужб

9.1 Вплив через українських політиків

9.2 Докази втручання Росії

9.3 Інше

9.4 Державна зрада в Україні

10 Інформаційна війна та контроль інформаційного простору проти Євромайдану

10.1 Україна

10.1.1 Цензура і дезінформація в ЗМІ

10.1.2 Людина року 2013

10.2 Росія

10.2.1 Росія-1

10.2.2 Росія-24

10.3 Сербія

11 Стереотипи, піар та політтехнології

10 Інформаційна війна та контроль інформаційного простору проти Євромайдану

10.1 Україна

10.1.1 Цензура і дезінформація в ЗМІ

10.1.2 Людина року 2013

10.2 Росія

10.2.1 Росія-1

10.2.2 Росія-24

10.3 Сербія

11 Стереотипи, піар та політтехнології

 

 

12 Реакція

12.1 Позиція уряду

12.2 Реакція у провладній партії

12.3 Реакція органів місцевого самоврядування

12.4 Реакція діячів культури та спорту

12.5 Реакція бізнесу

12.6 Реакція представників релігійних організацій

12.6.1 УПЦ (КП)

12.6.2 УГКЦ

12.6.3 Римо-Католицька Церква

12.6.4 Українська Лютеранська Церква

12.6.5 Релігійні виші України

12.6.6 Секта Догнала

12.7 Реакція світової спільноти

12.7.1 Міжнародні організації

12.7.2 Країни

12.7.3 Реакція у Росії

13 Транспаранти і гасла

13.1 Гасла студентських страйків

14 Ставлення населення

15 Учасники протестів

15.1 Мітинги

15.2 Постійне населення

16 Результати Євромайдану

17 Цікаві факти

17.1 Пародії

17.2 День покровителя Києва

18 Вшанування пам'яті

18.1 Топоніміка

18.2 Пам'ятники

18.3 У музиці

19 Див. також

20 Примітки

21 Джерела

21.1 Основний сайт

21.2 Сайти допомоги Євромайдану

21.3 Збір коштів для Євромайдану

21.4 Відеоновини

21.5 Сайти-візитки

22 Посилання

22.1 Статті

22.2 Прямі трансляції

22.3 Соціальні мережі

6 Акції у світі

6.1 Білорусь

6.2 Велика Британія

6.3 Німеччина

6.4 Польща

6.5 Росія: Мітинг солідарності пройшов у Москві на Красній Площі.

6.6 Сполучені Штати Америки

6.7 Франція

7 Репресії та перешкоджання протестам

7.1 Масові арешти учасників протестних акцій

8 Розслідування репресій проти протестувальників

8.1 Криза в правоохоронних органах за правління Януковича

8.2 Розслідування репресій проти протестувальників

8.2.1 Розгін Євромайдану 30 листопада 2013р

8.2.2 Події біля Адміністрації Президента 1 грудня

9 Силові структури і роль спецслужб

9.1 Вплив через українських політиків

9.2 Докази втручання Росії

9.3 Інше

9.4 Державна зрада в Україні

10 Інформаційна війна та контроль інформаційного простору проти Євромайдану

10.1 Україна

10.1.1 Цензура і дезінформація в ЗМІ

10.1.2 Людина року 2013

10.2 Росія

10.2.1 Росія-1

10.2.2 Росія-24

10.3 Сербія

11 Стереотипи, піар та політтехнології

12 Реакція

12.1 Позиція уряду

12.2 Реакція у провладній партії

12.3 Реакція органів місцевого самоврядування

12.4 Реакція діячів культури та спорту

12.5 Реакція бізнесу

12.6 Реакція представників релігійних організацій

12.6.1 УПЦ (КП)

12.6.2 УГКЦ

12.6.3 Римо-Католицька Церква

12.6.4 Українська Лютеранська Церква

12.6.5 Релігійні виші України

12.6.6 Секта Догнала

12.7 Реакція світової спільноти

12.7.1 Міжнародні організації

12.7.2 Країни

12.7.3 Реакція у Росії

13 Транспаранти і гасла

13.1 Гасла студентських страйків

14 Ставлення населення

15 Учасники протестів

15.1 Мітинги

15.2 Постійне населення

16 Результати Євромайдану

17 Цікаві факти

17.1 Пародії

17.2 День покровителя Києва

18 Вшанування пам'яті

18.1 Топоніміка

18.2 Пам'ятники

18.3 У музиці

19 Див. також

20 Примітки

21 Джерела

21.1 Основний сайт

21.2 Сайти допомоги Євромайдану

21.3 Збір коштів для Євромайдану

21.4 Відеоновини

21.5 Сайти-візитки

22 Посилання

22.1 Статті

22.2 Прямі трансляції

22.3 Соціальні мережі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

22.4.2 Євромайдан - ЗМІ

 

Кров героїв Майдану ще не висохла, а Москва вже хоче нової крові українців http://www.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/048919/

Анатолій Вітів, народний депутат від ВО "Свобода"

 

Перемога української Революції Гідності та повалення бандитського режиму Януковича відкрило для нашої нації шлях до побудови нової країни. За цю перемогу українське суспільство заплатило надзвичайно високу ціну – життя українців.

Спільним, єдиним поривом сили духу, мужності та незламної волі український народ скинув із себе ярмо внутрішньої окупації. Але у той час, коли українці власною кров'ю виборювали своє майбутнє, свою свободу і гідність, у Москві вже готувалися до реалізації підступних планів військової агресії і розчленування України.

Період правління Януковича і Партії регіонів був періодом не лише всепоглинаючої корупції, жахливого марнотратства і кримінального розгулу. Ці роки Кремль успішно використав для розвалу нашої армії та спецслужб. Московські агенти системно і послідовно руйнували нашу обороноздатність. Вони засіли у СБУ, Міністерстві оборони та розвідці. У той час, коли Янукович розважався розбудовою Межигір'я, полюванням на кабанів, викраданням картин, стародруків, купівлею супердорогих авто, розкраданням бюджету та сидінням на золотому унітазі, – вороги України руйнували її зсередини.

Агенти Москви потирали руки від задоволення, спостерігаючи за діяльністю бандитів при владі та знищенню засад української державності. Янукович і Партія регіонів разом з комуністами виявилися тією "п'ятою колоною", яка так була необхідна Путіну для подальшої анексії нашої країни.

Наприкінці листопада Путін, здавалось, уже святкував перемогу, коли Янукович не підписав Угоду про асоціацію з ЄС. Росія була впевнена: тепер Україна потрапила до її сфери впливу і з часом стане новою колонією "рускава міра". Але зовсім інше бачення свого майбутнього було в українського народу. І воно абсолютно розходилося з планами імперської Росії. Путін у своїх комбінаціях не врахував завзятість українців, які кинули рішучий виклик зграї гопників при владі, перемогли і зруйнували геополітичні плани Кремля.

Втеча Януковича з України і перемога революції стали серйозним ударом для шизофренічного глави Російської Федерації з маніакальними імперськими комплексами. Але московські вожді зрадили би самі себе, якби відмовилися від агресивних планів стосовно загарбання України. Скориставшись перехідним періодом у нашій державі, який виник унаслідок повалення злочинного режиму Януковича, російські агресори вторглися на українську територію.

Росія застосувала типову тактику підступного ворога, який вичікує, щоби завдати удару за найбільш вигідних обставин. Плани загарбання України давно лежали на столі у кремлівських царьків. Цілеспрямована диверсійна робота з розвалу України дала Путіну можливість військової інтервенції.

Кров героїв Майдану ще не висохла, а Москва вже хоче нової крові українців. Зараз вона ввела свої окупаційні війська у Крим, запускає ззовні сценарії сепаратизму, готує провокації і погроми у виконанні російських "тітушків", фальшиві мітинги на підтримку збройної агресії. Такі дії Росії – це ніж у спину українському народу, який нещодавно звільнився з-під "регіонального" ярма Януковича та його "сім'ї" і отримав надію на краще життя. Однак цю надію вирішив розтоптати російський окупаційний чобіт.

Насправді російська влада на чолі з Путіним є такою ж бандитською і прогнилою, як і режим Януковича. Тому-то Янукович, якого підозрюють у масових вбивствах людей, розкраданні бюджету та національній зраді, недаремно отримав притулок у Путіна. Тому Росія у Криму й спирається на відомого бандита Аксьонова на прізвисько "Гоблін".

Лише держава, якою керують бандити і злодії, може прихистити у себе особу, яку оголошено в міжнародний розшук. Дії Росії на міжнародній арені є бандитизмом. Рано чи пізно за це доведеться відповідати. І розплата буде неминучою.

Для Росії війна з Україною стане початком її кінця і приведе до розпаду цієї імперії зла. Росія – це "Колос на глиняних ногах", який тримається на нафтодоларах, рабській психології мас та імперіалістичній пропаганді. Варто її лише серйозно похитнути – і ця "тюрма народів" розвалиться, як картковий будинок.

Нині усі громадяни України мають об'єднатися задля відсічі агресору. Наші основні зусилля маємо спрямувати на максимально швидке зростання рівня боєздатності українських Збройних Сил, поповнення їх сучасною військовою технікою, зброєю та ресурсами.

Для того, щоби дати гідну відсіч російським окупантам, держава і суспільство повинні працювати чітко, злагоджено, прозоро та ефективно, задля спільної мети – побудови сильної, самодостатньої та заможної України. Всі внутрішні суперечності, конфлікти, чвари зараз грають на руку інтервентам, тож ми не можемо цього допускати.

Ворог перебуває біля наших воріт, тож ми маємо його зупинити. Путін не розуміє, що на Майдані зродилася вільна нація, переможний дух якої не можливо зламати чи розтоптати жодному окупантові.

 

Див.додатки за списком А

Майдан. Медики Майдана сообщают о смерти в акциях протеста 780 человек

Євромайдан: хроніка відчуттів

Небесна сотня

Анастасія Дмитрук

 

 

 

Розділ 23. Вибори Президента України 2014

 

Вибори Президента України 2014 — позачергові вибори Президента України, що відбудуться 25 травня 2014 року[1][2]. Спочатку були заплановані як чергові на 2015 рік, але призначені на раніший термін у зв'язку з усуненням Верховною Радою Віктора Януковича з поста Президента 22 лютого 2014 року.

Орієнтовна кількість виборців, які матимуть право голосу на президентських виборах 2014, становить 35 501 тис. осіб, орієнтовна кількість виборчих дільниць — 33580.[3]

 

Результати

http://news.eizvestia.com/:

От Львова до Днепропетровска, от Запорожья до Киева и от Одессы до Сум — украинцы проголосовали за единство страны.

Лидеры президентской гонки: Петр Порошенко- 54,70%, Юлия Тимошенко — 12,81%, Олег Ляшко — 8,32%, Анатолий Гриценко — 5,48%, Сергей Тигипко — 5,23%, информирует еizvestia.com.

Досрочные президентские выборы 2014 года изменили политическую карту Украины, пишет ЛІГАБізнесІнформ.

Главный вывод: центральная, южная и часть восточной Украины отказали представителям пророссийских партий (не смогли в целом набрать и 10% голосов), отдав предпочтение кандидатам — сторонникам европейской интеграции Украины (от 65 до 95% в зависимости от региона).

Практически все центральные и западные регионы отдали за Петра Порошенко более 50% голосов. На востоке Украины приблизились к этому показателю Днепропетровская область (44,7%), Запорожская область (38,1%), а также Харьковская область (35,2%). Одесская область отдала за Порошенко 41,7%, Николаевская — 45,9%, Херсонская — 48,7%. Крым из-за сепаратистов в голосовании не участвовал — жители украинского полуострова голосовали в Херсоне.

ЦЕНТР и ЗАПАД. В этих регионах кандидаты — сторонники европейского выбора Украины собрали более 95% голосов.

ЮГ. Более 70% жителей Южной Украины (65% — Одесская область, 70% — Николаевская , 75% — Херсонская) отдали голоса за представителей проевропейского выбора Украины (Порошенко, Тимошенко, Гриценко, условно — Ляшко и другие кандидаты).

ВОСТОК. Более 65% голосовавших в восточной Украине (70% — Днепропетровская область, 55% — Харьковская область, 65% — Запорожская область) отдали голоса за кандидатов-сторонников евроинтеграции Украины.

В Донбассе (Луганская и Донецкая области) явка была незначительной — проголосовали лишь 105 тысяч из 688 тыс, внесенных в списки избирателей. В Луганской области проголосовали лишь 84 тысячи из 218 тысяч. Однако из тех, кто пришел на выборы, более 60% проголосовали за представителей демократического проевропейского спектра.

Интересные факты

- 15 областей отдали за Порошенко более 50% голосов.

- Тягнибок получил провальный результат на Галичине, где его партия контролирует власть (Ивано-Франковская область — 1,8%, Львовская область — 1,1%, Тернопольская область — 1,8%)

- В процентном соотношении Дмитрий Ярош набрал в Донецкой области больше голосов, чем во Львовской (0,79 против 0,76%). Фактически за него проголосовали 922 жителя Донецкой области и 11,7 тыс. жителей Львовской области.

- Не набрали и 1% голосов: Шкиряк (0,02%), Саранов, Цушко, Клименко, Куйбида, Кузьмин, Маломуж, Бойко, Коновалюк, Гриненко, Ярош (0,7%).

- Порошенко набрал в первом туре больше голосов, чем Янукович в 2010 году (9,8 млн против 8,6 млн). Но меньше, чем Ющенко в 2004 году (11,1 млн) или Кравчук в первом туре в 1991 году (19,6 млн).

- Утверждение о том, что избиратели в юго-восточных регионах не пришли на голосование — миф. Трудности в голосовании возникли лишь в Донбассе, где орудуют террористы.

В остальных областях явка в норме. Например, в 2010 году на выборах президента во втором туре проголосовали 538 тысяч жителей Херсонской области (ранее — один из базовых регионов ПР и КПУ). В 2014 на выборы пришли 439 тысяч избирателей. Харьковская область — 1 млн проголосовали в первом туре на нынешних выборах, во втором туре на выборах в 2010 году — 1,5 млн. Одесская область — 836 тыс в первом туре, во втором туре в 2010 году — 1,1 млн. При этом все перечисленные регионы отдали предпочтение кандидатам — сторонникам интеграции в Евросоюз.

Читать полностью на http://news.eizvestia.com/news_politics/full/255-vybory-kak-golosovali-regiony-ukrainy-lidery-i-luzery.

Прим. В.Ж. На час завершення роботи над першою редакцією цієї книги результати виборів офіційно оголошені. Чи зможе Петро Порошенко протистояти новим викликам, що стоять перед Україною? Місія надто відповідальна.

 

 

Післямова

Дорогий читачу!

 

Прийміть мою вдячність за наполегливість і велику інтелектуальну працю, яку Вам довелось докласти, щоб пройти разом зі мною стежиною, яку прокладено цією книгою у океані джерел, що стосуються історії і сучасності державності України. Не будемо зупинятись на досягнутому. Кожен має пізнати самого себе і місце під сонцем, де випало жити. Бажаю успіхів!

Завершуючи хочу нагадати безсмертні рядки вірша Павла Тичини «Я утвеждаюсь»:

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! —

а сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить — я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

 

Читачеві надана повна свобода у своєму ставленні до цього інтелектуального продукту:

  • використовувти практично застосовані методи та інформацію, підтримати позицію автора, дати знати, що праця не даремна;
  • надіслати автору відгуки, пропозиції, критичні конструктивні зауваження;
  • поділитись враженнями з друзями, однодумцями, або надати їм електронну копію моїх книг;
  • самостійно почати аналітичну роботу, власні пошуки;
  • доповнити та узагальнити все на більш високому теоретичному рівні;
  • якщо немає совісті - просто ігнорувати.

 

Книга спеціально не захищена авторськими правами. Кожен, хто забажає, може її поширювати, використовувати без посилань у цілому, або окремим фрагментами.

 

З повагою і вдячністю до усіх, хто прочитав і замислився.

 

Валерій Журавков

 

Електронна адреса: [email protected]

 

7

 

 

ДОДАТКИ

 

Загальний перелік додатків в алфавітному порядку

 

Список А. Текстові і табличні чорнобілі додатки

                                                                       

Назва

 Сторінка, на якій розміщено додаток

Розділ,

якого стосується додаток

А

 

 

Автореферат РЕФ 134615 Лісова, Катерина Сергіївна. Історія державності України в дослідженнях української наукової еміграції (1920-1945 рр.): автореф. дис ... канд. іст. наук / К. С. Лісова . – Переяслав-Хмельницький : Б.в., 2010 . – 20 с. ).

279

Перед-

мова

Анастасія Дмитрук

283

22.4.2.

Антиукраїнська політика влади Януковича у гуманітарній сфері

285

22.2

Б

 

 

«Бананова» республіка або «сировинний придаток»

Не хотілося би перетворення України на сироинний придаток ЄС

Перетворення країни на сировинний придаток не буде - Угода про асоціацію з ЄС оновить Україну

Україна ризикує стати сировинним придатком Китаю

291

19.2

Боголюбський Андрій, благовірний князь

295

3.4

Боєготовність ЗСУ

Порівняння боєготовності та чисельності армії Росії і України

ГПУ проверит, кто виноват в снижении боеготовности армии

Достойны ли Украинцы своей страны?

«Сбербанк России» подозревается в финансировании терроризма в Украине

299

21.2

В В

 

 

В  Вбивства: політичні та на замовлення

302

22.2

В  Верстюк В. Україна під ярмом тоталітаризму та після його падіння

307

9.2.

Від русифікації до бідності

309

19.2

Встановлення контролю, приватизація, знищення

та рейдерські захвати стратегічних підприємств України

Зернотрейдери: на службі у вищої касти

Таємниця донецького общака. Або розгадка «Майбаха» Кірпи

 

312

20.3.2

Г

 

 

Гадяцький договір 1658 року

313

12.3

Газова війна

Ціна у $500 за газ - це економічна війна проти України

Війна проти України дозволить Путіну втримати ціни на нафту й газ

«Газават» Кремля проти України

Сланцевий газ

314

20.3.2.5

Д

 

 

Деградація економіки

Критика нечистого розуму. Роздуми над недолею

Двадцять років незалежності: прогрес чи деградація?

322

19.2

Деградація технологій, науки та освіти

Украина: технологическая деградация

Профаны во власти убивают украинскую науку

325

19.2

Депопуляція. Ринковий канібалізм – особлива форма людожерства

327

19.2

Диверсії, розвідка. В Херсонской области разоблачена российская агентурная сеть

327

20.4.3

Джеймс Ернест Мейс

328

13.3

Делімітація кордонів (довідка 3 до підрозділу 20.4.1)

329

20.4.1

Драгоманов Михайло

331

  7.3.

Е

 

 

Економічна безпека України: стан і дослідження питання

332

21.5.1

Енергетична безпека - актуальні проблеми і стратегії

337

21.5.3

З

 

 

Звільнення України від Золотої Орди

      Як Україна звільнилася від Золотої Орди

      Битва на Синіх Водах

343

6.9

І

 

 

Історія України у період 24 серпня 1991 - Квітень 2010 р.

347

22.2

Іван Франко

353

  7.5

К

 

 

Трилогія В. Білінського «Країна Моксель, або Московія»

355

11.1

Книга І.В.Діяка Україна – Росія (Історія і сучасність)

364

11.2

Михайло .Грушевський. Ілюстрована історія України

379

 9.2

Книга Пам'яти українців А.Куліш

382

11.3

Книга: Євромайдан. Хроніка відчуттів. Тарас Прохасько, Іван Ципердюк, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Юрій Винничук

423

22.4.2.

Книга Є. Наконечного. Украдене ім'я: чому русини стали українцями.

424

11.4

Книга Полонської-Василенко Історія України

428

 9.3.

Книга Свіржецького К. У пошуках прихованої істини. Мови в Україні: відродити українську – захистити російську

431

16.3.3

Комуністична партія

«Служу совєтскому народу». Хто фінансує Симоненка і Ко. Завдання від «старшого брата». Юрій Гольденберг

Справжнє обличчя партії українських комуністів. Дмитро Тимчук

СБУ та ГПУ просять відреагувати на висловлювання Симоненка

Комуністична партія не виконала жодної своєї політичної обіцянки. Микола Кукурікін

Проросійська ідеологія і політична практика Комуністичної партії і Партії регіонів

458

22.3

«Конотопська битва: перемога української зброї»

461

12.3

Короткостроковий політичний прогноз. Как мы до 9 мая победим фашизм

462

20.4.3

Критичні зауваження на статтю З.Сикевич Почему русские стали врагами для украинцев

463

17.4.6

Куліковська битва

467

6.9

Кулі́ш  Пантелеймо́н Олекса́ндрович

468

7. Вступ

М

 

 

Майдан

Медики Майдана сообщают о смерти в акциях протеста 780 человек

469

22.4.2

Методи, деякі терміни

469

Перед

мова

Н

 

 

Народна академічна хорова капела КПІ

 

471

Перед

мова

Народний рух України

 

472

Перед

мова

Нафтовий зашморг

Бесконтрольный импорт топлива как угроза нацбезопасности

473

21.5.3

Національна безпека України

474

21.1

Національна ідея й конкретні напрямки її реалізації (деякі роздуми про національну ідею й конкретні напрямки її реалізації).

479

1.1

Небесна сотня

482

22.4.2

Нотатки з міжнародного права

485

17.4.6

О

 

 

Олександр Єфремов та його вовча сутність

488

22.3

Освіта та наука

Освіта та наука у XXI столітті: українські реалії

Сучасна політика ЄС у сфері наукової діяльності

Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки

489

21.1

П

 

 

Памятники Т.Г.Шевченку

493

 7.1

Парвус О.Л.

494

12.7

Па́ртія регіо́нів

495

22.3

Перепис 1931 року. У 1931 році українців було більше, ніж росіян. За шість років зникло 55 мільйонів

498

13.7

Переяславська рада 1654 р.: міфи та реальність (тези)* о. Юрій Мицик, д.і.н., проф. (Київ)

499

5.6

Політико-економічна система олігархічного капіталізму в Україні

"Скромна" чарівність олігархії. Володимир Лановий

Чому українці бідні? Формула олігархів. Андрій Павловський

502

19.2

Президенти України та оцінки їх діяльності

Загальні інформація стосовно інституту президенства в Україні

Корткі відомості про Президентів України з 1991 року

508

22.2

Прогноз: Україна-2050. Еволюційний сценарій. Юрiй Лукшиц

512

21.1

Пророцтво щодо України

517

20.4.2.

Путін В.В. (Біографія Путіна В.В. та його політичні погляди)

517

18.8

Р

 

 

Результат трьох років правління Януковича: повний провал і занепад держави

520

22.2

Російська економічна експансія в Україні. Дискусія

521

20.3.1

Російська криза

Для Росії втратити Україну - це втратити бренд "Київська Русь"

523

18.2

Российско-украинские войны: история и современность

 

525

Перед-

мова

С

 

 

Сепаратизм

МИД Украины объяснил России, чем Евромайдан отличается от "совка"

Нестор Шуфрич

Слов’янськ

528

20.4.3

Сковорода Григорій Савич

530

Перед-

мова

Спланована кампанія по знищенню України

Росія вже має детальний план, як закинути зашморг на шию Україні

Проти Росії потрібно проводити економічну та інформаційну війну

538

20.3.1

Стан інфраструктури українського проводового мовлення та можливі шляхи його модернізації.

541

21.3

Стратегія збалансованого розвитку. Національна доповідь

550

21.1

Стратегія Кремля 2008

553

20.4.2

Стус Василь Семенович

 

557

Перед

мова

Т

 

 

Таємниці дітей Марії Бланк

559

12.7

У

 

 

Україна vs Білорусь. Чому Союз вчиться у білорусів (порівняння економічних моделей)

560

21.1

Українська Гельсінська спілка

562

Перед-

мова

Уникальная биография В.Ф.Януковича

563

22.2

Ф

 

 

Філософія Миколи Руденка

568

Перед-

мова

Формула Сонця Миколи Руденка

687

Перед-

мова

Х

 

 

Хто такий Віктор Медведчук?

599

20.3.1

Ч

 

 

Чеченський польовий командир Мовладі Удугов: про позицію народів Кавказу щодо України

599

20.4.3

Чиї вони діти?

602

22.2

Чим Росія примушує Україну приєднатися до договору колективної безпеки

 

604

20.4.2

Чорний календар України

607

19.2

Чубинський Володимир Дмитрович

608

Перед-

мова

Ш

 

 

Шістдесятники

 

609

Перед-

мова

Шкляр В.М.

611

Перед-

мова

Ю

 

 

Юрій Іванович Липа

612

1.1.

Юрій Іванович Шаповал

615

11.4

 

Список Б. Графічні матеріали, кольорові додатки

(малюнки, мапи, схеми, таблиці)

 

Назва

Сторінка, на якій розміщено додаток

Розділ, якого стосується додаток

Схема: Державні утворення на українській території з 800 по 1991 рр.

617

2.5

Таблиця: Розгортання цивілізації в часі

620

2.5

Малюнки до розділу «Факти і міфи про походження назв Русь, Україна і Росія»

621

2.5

Написи до малюнків розділу Факти і міфи про походження назв Русь, Україна і Росія

623

2.5

Мапа: Мапа ІХ ст. Рання Русь

625

2.5

Історичні мапи України. 35 мап (Список; доступно тільки в Інтернет) http://ukrmap.org.ua/Istoricheskie_karty_Ukraine_ukr.html)

626

2.5

Мапа: Античні часи

626

2.5

Мапа Київської Русі в 1054-1132 роках

при князюванні Ярославичів, Володимира Мономаха та Мстислава Володимировича

Principalities of Kievan Rus' (1054-1132).jpg

 

628

2.5

Мапа: Германия напомнила Китаю о его правах на часть российских земель

629

2.5

Мапа: Мапа України у складі Речі Посполитої 1648 року

630

2.5

Мапа Grand Duchy of Moscow (Muscovy) between 1390 and 1547.

   Core territory of Muscovy, AD 1300

    Territory of Vladimir-Suzdal, acquired by Muscovy by 1390

   Territory acquired by 1505 (Ivan III)

   Territory acquired by Vasili III (r. 1505–1533)

630

2.5

15.6

 

Мапа: Російська імперія у ХІХ ст.

631

2.5

15.6

Мапа: Етнічні росіяни у Росії

631

16.2

Малюнки до статті Б.Соколовського Не без'ядерний статус і російський газ, а ядерна енергетика становить небезпеку для України

632

21.5.3

 

 

 

 

 

 

 

Тексти додатків за списком А

 

АВТОРЕФЕРАТ

УДК 94(477)-054.72 “1920/1945”

ЛІСОВА КАТЕРИНА СЕРГІЇВНА. ІСТОРІЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНИ В ДОСЛІДЖЕННЯХ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ ЕМІГРАЦІЇ (1920–1945 рр.) АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ – 2010

Прим. В.Ж. Текст скорочено.

 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

 

Структура дисертації зумовлена метою дослідження та поставленими завданнями. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел (483 позиції). Повний обсяг роботи 216 сторінок (із них 167 сторінок основного тексту).

Актуальність дослідження. Відродження Української держави в 1917–1921-х рр. породило науковий інтерес до історичного минулого українського народу, зокрема до попередніх проявів державності в українських землях. Вивчення національної історії, поширення історичних знань висувалися на рівень важливих державних справ. Перед українськими вченими-істориками відкривалися широкі перспективи.

Однак поразка української революції, повалення УНР та ЗУНР, більшовицька окупація, поділ українських земель поміж чужими державами великою мірою змінили обставини не на користь історичної науки. Українські історики змушені були або емігрувати, або ж залишитися під владою більшовицького режиму, цілком або частково втративши можливість для об’єктивних наукових досліджень.

Усебічно осмислити державне минуле неможливо без використання доробку українських учених-емігрантів (істориків та правознавців). Українські вчені в екзилі в міжвоєнний період нагромадили значний і різноманітний досвід вивчення історії державності України. Цей досвід, без сумніву, потребує свого історіографічного осмислення й залучення до наукового обігу.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках комплексної науково-дослідної теми “Історія української державності нової та новітньої доби” (державний реєстраційний номер 06 БФ046-01), що включена до тематичного плану Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета дослідження – здійснити ґрунтовний аналіз праць учених-емігрантів, присвячених історії державності України від Київської Русі до Української революції (1917–1921 рр.); виділити основні напрямки в дослідженнях.

Досягнення поставленої мети вимагає виконання таких дослідницьких завдань:

- з’ясувати ступінь розробки теми в історіографії, проаналізувати стан і характер джерельної бази;

- визначити місце і роль українських наукових емігрантських установ і товариств у справі дослідження історії державності України;

- здійснити аналіз праць учених-емігрантів, в яких знайшла своє висвітлення історія української державності в Князівський період;

- показати, яку роль в історії українського державотворення вчені-емігранти відводили Козацько-гетьманській добі;

- проаналізувати науковий доробок української еміграції щодо періоду визвольних змагань (1917–1921 рр.).

Об’єктом дисертаційного дослідження є науковий доробок українських істориків-емігрантів, а саме їх праці, присвячені проблемам історії державності України.

Предметом дослідження стали історичні етапи становлення української державності, відображені в монографіях, статтях учених-емігрантів у 20-ті – першій половині 40-х рр. ХХ ст.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період від 1920 до 1945 рр.

Географічні межі дослідження охоплюють території, на яких здійснювали свою діяльність українські наукові центри в еміграції та окремі вчені-емігранти. На сучасній політичній мапі вони локалізуються як землі Австрії, Чехії, Польщі, Німеччини та Франції.

Методологічною основою дисертації виступають принципи історизму й об’єктивності. Реалізація цих методологічних засад відбувалася на базі таких методів історичного дослідження, як проблемно-хронологічний та порівняльно-аналітичний. Важливе значення має єдність логічного викладу матеріалу, що спонукало автора зосередитися на висвітленні теми у проблемній послідовності.

Новизна дослідження полягає в комплексному висвітленні поглядів учених-емігрантів на історичний процес українського державотворення. В дисертаційному форматі розкривається питання, яке не отримало всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній науці. Робота виконана на основі різноманітної джерельної та історіографічної бази з предмета дослідження.

Здійснено ґрунтовний аналіз праць учених-емігрантів, присвячених історії державності України від Київської Русі до Української революції (1917–1921 рр.). Досліджено внесок українських наукових установ в еміграції у справу збереження традицій української національної історіографії в умовах партійної монополії на науку в Радянській Україні. До наукового обігу вперше введено значний масив маловідомих праць істориків-емігрантів, які проводили свою дослідницьку роботу за кордоном. Серед них – дослідження С.Наріжного, М.Антоновича, Б.Крупницького, І.Борщака та ін.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що основні висновки, елементи та узагальнення наукової роботи можуть бути використані для подальшої розробки питань, пов’язаних з історією України, еміграції, української державності, при підготовці лекційних і семінарських занять із курсу історії України, історіографії та інших українознавчих курсів.

Пропоноване дослідження може стати основою для підготовки підручників і посібників з історії України для вищих і середніх навчальних закладів, складання програм, планів, методичних порад. Матеріали дисертації можуть використовуватися для вивчення широкого кола питань, пов’язаних з історією створення і функціонування українських вищих навчальних закладів та наукових установ за межами України в 20-ті – першій половині 40-х рр. ХХ ст.

Наукова апробація роботи. Основні положення дисертації оприлюднені в доповідях на наукових конференціях, зокрема Науково-практичній конференції “Українське державотворення: від минувшини до сьогодення” (11–12 травня 2004 р., м. Коломия), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українська національна ідея: історія та сучасність” (30–31 травня 2006 р., м. Переяслав-Хмельницький), П’ятій Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених,  присвяченій  90-річчю  Української  революції  1917–1920 рр. “Шевченківська весна” (1–2 березня 2007 р., м. Київ), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українська історія та історіографія, джерела національного права: традиції й виклики сучасності” (25–26 травня 2009 р., м. Коломия). За темою дослідження опубліковано 7 наукових праць загальним обсягом 2,5 друк. арк.

 

Анотація

Лісова К.С. Історія державності України в дослідженнях української наукової еміграції (1920-1945 рр.) – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. – ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”. – Переяслав-Хмельницький, 2010.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню наукової спадщини українських учених-емігрантів стосовно окремих проблем становлення та розвитку історії державності України. У роботі розкриваються наукові погляди істориків-емігрантів щодо української минувшини, як складової та невід’ємної частини української історіографії. Особлива увага приділяється таким періодам української історії, як Київська Русь, Галицько-Волинська держава, Литовсько-Руське князівство, Козацько-гетьманська держава та Українська революція 1917-1921 рр.

На основі аналізу нових джерел та попередніх досліджень визначено місце і роль українських наукових емігрантських установ та товариств у справі організації дослідницької праці в галузі історії України.

Ключові слова: вчені-емігранти, державницький напрям, історики-емігранти, історія державності України, українська зарубіжна історіографія, українська історіографія, українська наукова еміграція.

 

Annotation

Lisova K.S. History of the state system of Ukraine in researches of Ukrainian scientific emigration (1920-1945). – Manuscript.

The dissertation for a degree of candidate of historic science in speciality 07.00.06 – historiography, istochnikovedenie and special historical disciplines. – SHEE “Pereyaslav-Khmelnytsky State Pedagogical University of the Hryhoriy Skovoroda”. – Pereyaslav-Khmelnytsky, 2010.

Dissertation is devoted complex research of scientific inheritance of the Ukrainian scientists-emigrants in relation to the separate problems of becoming and development of history of the state system of Ukraine. In work the scientific looks of historians-emigrants open up in relation to Ukrainian the pas, as a constituent and inalienable part of Ukrainian historiography. The special attention is spared such periods of Ukrainian history, as Kyivan Russ, Galich Volin princedom, Lithuania-Russ principality, cossack-hetman state and Ukrainian revolution 1917-1921.

On the basis of analysis of new sources and previous researches certainly place and role of Ukrainian scientific emigrant establishments and societies in matters of organization of research labour in industry of history of Ukraine.

Key words: scientists-emigrants, state direction, historians-emigrants, history of the state system of Ukraine, Ukrainian foreign historiography, Ukrainian historiography, Ukrainian scientific emigration.

 

Анастасія Дмитрук

Это стихотворение за последние дни облетело соцсети и покорило многих украинцев. Стих о "дружбе" Украины с Россией цитируем полностью:

Никогда мы не будем братьями
ни по родине, ни по матери.
Духа нет у вас быть свободными –
нам не стать с вами даже сводными.

Вы себя окрестили "старшими" -
нам бы младшими, да не вашими.
Вас так много, а, жаль, безликие.
Вы огромные, мы – великие.

А вы жмете… вы всё маетесь,
своей завистью вы подавитесь.
Воля - слово вам незнакомое,
вы все с детства в цепи закованы.

У вас дома "молчанье – золото",
а у нас жгут коктейли Молотова,
да, у нас в сердце кровь горячая,
что ж вы нам за "родня" незрячая?

А у нас всех глаза бесстрашные,
без оружия мы опасные.
Повзрослели и стали смелыми
все у снайперов под прицелами.

Нас каты на колени ставили –
мы восстали и всё исправили.
И зря прячутся крысы, молятся –
они кровью своей умоются.

Вам шлют новые указания –
а у нас тут огни восстания.
У вас Царь, у нас - Демократия.
Никогда мы не будем братьями.

Анастасия Дмитрук, 2014 год

 

Автор - ровесница Независимости

Автором стиха оказалась молодая киевлянка. Анастасие Дмитрук 23 года, она ровесница Независимости Украины. Девушка этой зимой закончила КПИ, а сейчас занимается информационной безопасностью. 

- Настя, вы ходили на Майдан?

- Конечно же, и не раз. Он оставляет неизгладимое впечатление, Майдан воспитывает, закаляет и вдохновляет. Там царит свобода и человеколюбие, там нет равнодушных, там нет зла. На Майдане чувствуешь себя дома, среди своих.

"Вваливаться в наш дом с автоматом и кричать "Братья, сдавайтесь" - это нелепо..."

- В какой момент вы написали стих "Никогда мы не будем братьями"? После какого события? Как это было?

- Это то, что называется "накипело". Это о той самой братской любви, которую никто не видел, но все о ней говорят. Иногда достаточно быть просто приятелями, добрыми соседями или друзьями, но вваливаться в наш дом с автоматом и во все горло кричать "Братья, сдавайтесь!!" – это как-то нелепо, мне кажется. Я никому ничего не навязываю, это моя позиция, а каждый должен сам для себя решать кто ему брат, а кто нет.

Писала стих недолго. Оно как кровотечение прорвалось.

"Горжусь нашими военными"

- Расскажите нам вашу точку зрения о событиях в Крыму.

- Это яркий пример той несуществующей братской любви. Горжусь нашими военными, их мужеством и выдержкой, оказывается, Украина полна героев :) Очень жаль тех крымчан, которые оказались жертвами ситуации и просто заложниками. Неприятно слышать от друзей из Крыма, которых Украина одела, накормила, дала образование и предоставила работу, что им она как кость в горле, так уж она их порабощает – сил нет, а вот Россия – другое дело, там даже воздух слаще. Только Украина им уже много дала, а Россия пока только много пообещала. Неблагодарные люди. Но, я надеюсь, их ожидания будут оправданы и в ближайшее время мы будем наблюдать невероятный экономический взлет Крыма, в котором им поможет Россия и так мешала Украина.

Время покажет кто пан, а кто пропал.

 

Антиукраїнська політика влади Януковича у гуманітарній сфері

 

ЗАЯВА Центрального Проводу Народного Руху України щодо антиукраїнської політики нинішньої влади у гуманітарній сфері. 12 Лютого 2011 року 12:56 http://nrupoltava.ucoz.ua/publ/

 

Політика і дії нинішньої влади у гуманітарній сфері загалом є антиукраїнськими і антидержавницькими. Наслідки цих дій уже відчувають на собі мільйони громадян, котрих торкається гуманітарна і освітня політика Президента і уряду. Одним із найодіозніших її провідників є теперішній Міністр освіти, науки, молоді і спорту Дмитро Табачник, довголітня злочинна діяльність якого спрямована на паплюження України, нападки на українські національні цінності. Дмитро Табачник на посаді Міністра знищує багатолітні напрацювання щодо входження України в Болонський процес. Його навмисні дії щодо прийняття в Україні російської системи 11-класної середньої освіти і абсурдна пропозиція обов’язкового додаткового однорічного навчання у дитсадку уже завдали шкоди, котру треба буде виправляти протягом кількох років. Табачник проводить системну антиукраїнську діяльність і виступає у ролі реалізатора волі Кремля. Він і не збирався дотримувати своєї обіцянки про розмежування антиукраїнської "публіцистичної" діяльності і дій державного діяча. Наслідки діяльності влади у гуманітарній сфері - закриття україномовних шкіл на Сході України, незважаючи на протести батьків, викладачів і учнів; спроби вивести українську мову з освіти, роблячи її необов’язковою; виключення із курсу української літератури ряду творів, зокрема - роману про Голодомор Василя Барки "Жовтий князь". Моральна нечистота і злочинна діяльність міністра Табачника - починаючи від дарунку у 2004-му році крадених матеріалів із Львівських архівів тодішньому прем’єру Януковичу і закінчуючи махінаціями з голосами за "Великих Українців" та з Концепцією викладання літератури у школах - зачіпає не тільки опозиціонерів, але й поплічників-регіоналів одіозного політика. Останні «прожекти» із просуванням російської літератури за рахунок української у шкільній програмі, проекту закону «Про вищу освіту», котрим встановлювався мінімум 10 000 студентів для отримання статусу університету, намагання підвищити оплату за навчання у ВУЗах, доводять: чим довше ця особа перебуває на міністерській посаді, тим більшої шкоди буде завдано українській освіті. В той же час, повну відповідальність за таку гуманітарну політику несе Президент України Віктор Янукович, який призначив Табачника на цю посаду і продовжує його тримати. Народний Рух України вимагає від Президента термінового зняття Табачника з посади Міністра освіти і науки, молоді і спорту. Ми віримо, що з цього питання можливо досягнути широкого консенсусу між усіма демократичними силами. Антиукраїнець Табачник повинен бути звільнений! 

За першоджерельним Табачником Голодомор – Геноцид українського народу, а за перевербованим і другоджерельним лише ганебна антиукраїнська маячня. Все більше країн світу визнає голодомор в Україні фактом геноциду голодомором, а Табачник … пішов в зоротному напрямку проти світу всього.Від його «сміливісті прозріння» перехоплює подих,  виникає шок та рішучі протести потерпілих та уцілілих та їх нащадків.

 

Антиукраїнська риторика Табачника: за "русскій мір" без галичан. Вересня, 2012 17:27  ▪  Вікторія Матола  http://tyzhden.ua/News/59174

 

Міністр освіти і науки, молоді та спорту Дмитро Табачник неодноразово відзначався публічними антиукраїнськими заявами. Тиждень.ua зібрав найбільш скандальні висловлювання та цитати з його виступів

Ще 2007 року у статті "Утиный суп" по-украински" Табачник писав:

"Політики вищого рангу без тіні сумніву стверджують, що, якщо ми всі переодягнемося в "вишиванки", полюбимо УПА і визнаємо підступного середньовічного інтригана Мазепу національним героєм, всі ріки в країні негайно потечуть медом і молоком. У відповідь на сході вже набуває популярності гасло повернення кордону по Збручу, денонсацію пакту Молотова-Ріббентропа і "відновлення історичної справедливості" шляхом повернення західних областей Польщі".

В інтерв’ю московським журналістам телекомпанії “ТВ-Центр”, яке увійшло до документального фільму “Убить русского в себе” (2009 рік) Табачник заявив, що "за багато років знаходження під владою абсолютно чужих - ментально, національно і релігійно - держав на Західній Україні сформувався зовсім інший психотип людини. Який згоден в очі згоджуватися з хазяїном, який готовий його хвалити і обожнювати, і вночі з таким самим спокоєм і старанністю перерізати йому горлянку. ... А на Західній України межею мрій було стати старшим кельнером".

У своїй статті "Опоздавшие на 200 лет" нинішній міністр освіти писав, що "галичани, що захопили владу в Україні, вважають нас, малоросів, великоросів і білорусів, єдиним російським народом".

"Їх пропаганда і реальна політика спрямовані не лише проти нас як "неправильних" українців, що проживають на територіях, які галичани чомусь вважають своїми, але і проти сусідніх руських держав — Росії і Білорусі. Думаю, що в даному випадку ми повинні прийняти їх погляд на речі, визнати, що йде боротьба між римсько-уніатсько-галіційським і російсько-православним етносами…", – йдеться в статті.

Раніше у своїх наукових роботах Табачник неодноразово негативно висловлювався про мешканців Галичини. 

Зі статті „Аннигиляция "национальной идеи":  "Однак історично обґрунтований комплекс неповноцінності, властивий населенню західних областей України, відчувши себе «національною інтелігенцією», тільки зайнявши будинки і квартири своїх колишніх господарів-поляків, вигнаних чи знищених Гітлером і Сталіном, слід лікувати, а не нав'язувати всій Україні, навіть якщо його розділяє президент".

Або ж тези зі статті Табачника «От Риббентропа до майдана. Парадоксальные последствия сталинской внешней политики»: "…галичани практично не мають нічого спільного з народом Великої України ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінгвістичному, ні в політичному плані. У нас різні вороги і різні союзники. Більш того, наші союзники і навіть брати — їхні вороги, а їхні "герої" (Бандера, Шухевич) для нас – вбивці, зрадники і посіпаки гітлерівських катів".

Окрім цього, Табачнику належить ще один скандальний вислів: "Галичани - це лакеї, що ледь навчилися мити руки, які практично не мають нічого спільного з народом Великої України ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінгвістичному, ні в політичному плані".

У вересні 2010-го у ще одній скандальній статті Табачник назвав Західну Україну "печерним заповідником націоналізму", яка до того ж не в змозі прогодувати. "Мільйонам втікачів-прибульців з псевдо-П'ємонту просто нічого буде їсти і ніде буде працювати в мегаполісі, якщо з нього підуть офіси донецьких, дніпропетровських, харківських, запорізьких, одеських, кримських та інших компаній", – написав Табачник.

В інтерв`ю журналу "Фома" у вересні минулого року Табачник заявив, що перебування України в єдиному духовному просторі з Росією і розвиток культурних зв`язків не може загрожувати незалежності нашої держави.

На думку Табачника, "спільний гуманітарний простір - духовний, історичний і культурний - сприяє одночасно і самоідентифікації, і зближенню народів". "Нашу спільну історію, мені здається, безумовно, потрібно починати від Володимира Хрестителя, від Ярослава Мудрого, від Олександра Невського. І навіть той факт, що ще у XIX і XX століттях православне населення габсбурзької монархії називало себе не українцями, а росіянами і русинами – найкрасномовніше тому підтвердження", – вважає Табачник.

Разом з тим він пояснює, що у назві "Малоросія" з початку закладені "ніжність і шанування до батьківщини історичної Русі", а не свідоме приниження України. "У тому, як намагаються сьогодні викривити цю позицію, видавши Україну за щось принижене і незначне - брехня політиків і велика трагедія нашого нерозуміння", - підкреслив Табачник. "Мала Русь - це синонім Русі первісної. Адже в усіх слов`янських мовах є аналог, що демонструє, що слово «мала» у даному випадку не є приниженням. Поляки саме так називають серце своєї країни, звідки пішла їх державність - Малопольська. У Празі центральна, основна і найдавніша частина міста називається "Мала Країна", - пояснив міністр освіти.

Читайте також: «Ліца» антипатріотизму

У травні цього року Табачник проводив екскурсію в музеї війни у Києві для учнів 10–11-х класів Ліцею інформаційних технологій. Під час заходу він розповів про поганих українців, які в роки війни створили в Києві Буковинський курінь, вдягли форму поліцаїв і розстрілювали мирне населення з кулеметів, а далі трупи роздягали й грабували. На уточнення, чому міністр у своїй екскурсії не торкнувся слизьких тем про червоних партизанів, чи не згадав про загороджувальні загони НКВС, від яких  гинули десятки тисяч невинних людей, міністр попросив поставити йому інше запитання, додавши, що свідомо не хотів порушувати всіх тем, щоби не втомлювати учнів зайвими теревенями.

Читайте також: Табачник перекваліфікувався в екскурсоводи

У червні під час зустрічі Табачника з вчителями Росії він заявив, що перестав нав’язувати регіонам підручники на "непотрібній мові".

"Якщо говорити про те, що зробила демократизація, то ми перестали нав’язувати регіонам підручники на непотрібній мові. Бюджет задихається, я бачив це апокаліптичне похмуре видовище. За кілька років, наприклад, не розпаковані підручники в АР Крим. Запитую наших поважних директорів департаментів, заступників міністра: навіщо ви возите підручники в ті регіони, де батьки все одно їх купують іншою мовою? Чую: Ну, така команда. Ми третій рік у мовному сенсі повністю йдемо від побажання кожної школи. Вона замовляє і отримує той комплект підручників, які замовила", – зазначив він.

А нещодавно в інтерв'ю журналу «ШО» Табачник заявив, що співдружність Росії і України має стати цивілізаційним вибором нашої країни.

"Русь для мене не тільки стародавнє найменування нашої землі, я розглядаю його як абревіатуру - Російсько-українську співдружність. Саме це співдружність має стати нашою спільною відповіддю на цивілізаційні виклики третього тисячоліття", - заявив він.

"Якщо цього не відбудеться, то нас чекає така ж сумна доля, як вмираючу на наших очах цивілізацію, що виникла спочатку на фундаменті християнства, і закінчується забороною християнської символіки, пропагандою содомії, евтаназії та ювенальним руйнуванням інституту сім'ї", - резюмував міністр. (Тиждень.ua)

Акція «Табачника — на смітник історії!», Київ

Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах Табачник 11 березня 2010 року призначенийміністром освіти та науки України в уряд Миколи Азарова. За даними «Української правди» для отримання цієї посади Дмитро Табачник використав всі свої зв'язки: з проханням про його призначення до Віктора Януковича звертались, Леонід Кучмамитрополит УПЦ МП Володимир, і Москва.[22] Вже наступного дня у Верховній Радібуло зареєстровано проект постанови по звільнення Дмитра Табачника з посади міністра освіти і науки України[23], у Львові почався збір підписів за звільнення міністра[24], а у Тернополі розпочалася всеукраїнська кампанія «Табачник, пішов геть!»[25]Івано-ФранківськаТернопільськаЛьвівськаРівненська[26] і Волинська[27]обласні ради, Сумська міськрада[28] прийняли заяви із закликом до звільнення Табачника. Проте ректорихарківських[29] і деяких київських ВНЗ[30] виступили зі зверненням на підтримку Табачника на посаді міністра.

Докладніше: АнтиТабачна кампанія

Перебуваючи на посаді міністра освіти і науки Дмитро Табачник здійснив ряд гучних й контроверсійних заяв і кроків спрямованих проти надмірної, на його думку, українізації освітньої та деяких інших гуманітарних галузей України. Так під час свого візиту до Москви 6 квітня 2010 в інтерв'ю він заявив про те що найбільшим досягненням України є абсолютний білінгвізм а «у Донецькій області — приблизно 25-26 відсотків дітей навчаються в російських школах, і приблизно 74-75 відсотків у Донецькій області і в місті Донецьку навчаються українською мовою.»[31] Хоча за статистичними даними 2005 року в Донецькій області формально українською навчалось 29,5% школярів.[32]

22 квітня Табачник оголосив про підписання наказу, яким передбачається дозволити ВНЗ набирати і навчати іноземців, окрім української, також іноземними мовами. Таке рішення він аргументував тим, що 1 вересня 2009 вперше кількість іноземних студентів скоротилася майже на чверть. Проте відповідно до даних статистики міністерства освіти і науки наведених народним депутатом Іваном Стойком в Україні спостерігається щорічне збільшення числа студентів з інших країн. В 2005-06 навчальному році їх нараховувалося 35 тис., у 2007-08 — 42 тис., протягом 2008-09 — 43 тис., а в 2009-10 навчальному році було зараховано 44 тисячі іноземців[33].

31 травня 2011 в інтерв'ю радіо «Ехо Москви» Табачник заявив, що «знання російської літератури є однією з обов'язкових і невід'ємних ознак будь-якої цивілізованої й освіченої людини»[34].

25 травня Табачник у Донецьку заявив, що систему середньої освіти очікує серйозна реформа. Зокрема, скорочення кількості шкіл у сільській місцевості. Таке рішення зустріло критику зі сторони опозиційних сил, які стверджують, що така реформа значно скоротить сільське населення України.[35]

22 вересня 2011 року Дмитро Табачник отримав ляпаса квітами від студентки Києво-Могилянської Академії Дарини Степаненко, що входить до «Братства святого Лукки». За її словами з записаного нею відеозвернення, так вона «виразила свою „подяку“ Дмитру Табачнику за його антиукраїнську діяльність на посаді міністра освіти і науки й за нищення системи української освіти»[36]. Ця подія відбулася під час саміту міністрів освіти СНД, які мали можливість спостерігати за інцидентом[37]. За словами депутата від НУНС Андрія Парубія, правоохоронці трактують цей вчинок дівчини, як дрібне хуліганство[38]. Пізніше студентку відпустили з відділку з огляду на її неповноліття та під особисте поручительство Андрія Парубія[39]. З приводу цього інциденту депутат від Партії Регіонів Вадим Колесніченко заявив, що, за його інформацією, Дарина Степаненко раніше брала участь в акціях проти ветеранів,[40] що, втім, лишилося не підтвердженим фактами. Разом із тим, Президент Києво-Могилянської Академії Сергій Квіт заявив на своє переконання, що на вчинок з букетом квітів студентка Дарина Степаненко не була вповноважена жодною студентською організацією університету. Проте ніяких претензій особисто до студентки він не має й висловив лише жалкування, що Києво-Могилянська Академія опинилася в центрі цієї події[41].

Очолюючи атестаційну комісію міністерства, Табачник 17 червня 2010 року підписав лист про присвоєння офіційно підозрюваному в аферизмі Андрію Слюсарчуку звання професора кафедри нейрохірургії[42], а 27 травня 2011 року особисто підписав листа-довідку Татарину Б., заступникові прокурора Львівської області, у якій стверджував, що «Слюсарчук навчався у Російському державному медуніверситеті з 1985 по 1991 рік».[43] .

Інцидент зі шкільними автобусами

27 серпня 2012 року вийшов спеціальний випуск програми «Тендер News з Наталією Седлецькою» на каналі ТВі, в якому автори детально розглянули випадок відмивання 10 з 33 млн гривень бюджетних коштів, виділених Міносвіти на закупівлю нових шкільних автобусів, поставки неякісних автобусів та займання і повне згоряння одного з них під час його поїздки з дітьми. Натомість, на запитання журналістів каналу ТВі міністр Дмитро Табачник заявив, що «автобус не горів».[44]

Вже 29 серпня на брифінгу у Кабінеті міністрів Дмитро Табачник продемонстрував документи з версіями причин займання автобуса (одна з яких — коротке замикання), звинуватив канал ТВі у наклепі та побажав, щоб у співробітників каналу «ні дома, ні в машині не виникало короткого замкнення».[45]

Наступний випуск програми «Тендер News» від 3 вересня також було цілком присвячено цьому випадку, зокрема коментарям Дмитра Табачника та водія автобуса, якого міністр звинуватив у недбалості.[46]

Політична позиція

У останні роки Дмитро Табачник на політичній арені проводить чітку та послідовну політику, оперуючи на проросійській та антизахідній позиції. Відомий своїми антиукраїнськими в національному питанні переконаннями. Інколи проявляються українофобські переконання.[47] Діяльність Табачника часто оцінюється як антиукраїнська[48][49][50][51] з проявами ксенофобії[52][53]. Деякі із суспільних діячів та книговидавців віднесли його до ворогів української культури[48] і охарактеризували як нациста[54]. На Надзвичайних зборах «Україна — зона культурного лиха» 30 листопада 2007 року Дмитро Табачник був проголошений Ворогом української культури як автор бюджету-2004, який ввів ПДВ на українські книжки; та бюджету-2007, 118-та стаття якого дала привід до масового виселення із займаних приміщень закладів культури і науки[55] Однією з найбільш резонансних дискредитованих українських заяв Табачника у час, коли він займав посаду віце-прем'єра Кабінету міністрів уряду Януковича, було публічне звинувачення на адресу Романа Шухевича, що той ніби отримав нагороду з рук Гітлера два Залізних хрести.[56] Ряд українських громадських та культурних діячів звернулись із відкритим листом до Вищої атестаційної комісії України із вимогою позбавити Дмитра Табачника титулу доктора історичних наук за антинаукові та ксенофобські публікації у чорносотенних виданнях.[57]

У 2008 році в резонансному телепроекті «Великі українці» на каналі Інтер представляв Ярослава Мудрого. Після підбиття підсумків був звинуваченийВахтангом Кіпіані, шеф-редактором проекту, в підтасовці голосів телеглядачів.[58].

Журналісти вважають, що своєю публікацією "Аннигиляция «Национальной идеи», яка в 2008 році була надрукована в деяких виданнях[59]? Табачник «дискредитує чинного Президента, державний устрій, державну мову, глузує з цілих областей України, відверто зневажає українців та пересмикує історичні факти», також, на їх думку, ця публікація «надзвичайно небезпечна для регіону тим, що розпалює ворожнечу й шкодить становленню державності в Криму й Україні в цілому»[60].

У вересні 2008 року висловив резонансну думку про те, «що бізнесмени Східної України готові домовлятися з президентом Віктором Ющенком, тому що гроші люблять тишу»[61], що призвело до різкої критики з боку заступника глави Партії регіонів Бориса Колеснікова, який запропонував виключити Дмитра Табачника з лав партії, і дав загальну характеристику його діяльності[62]:

Давайте піднімемо питання про виключення цього дешевого клоуна Дмитра Табачника!…Казнокрад, що не створив у своєму житті ніякого бізнесу? Як він взагалі може судити? Що він взагалі робити вміє, крім того як книжки й картини з і так небагатих українських музеїв тирити? Ми обов'язково наполягатимемо на жорстких заходах щодо Табачника! Це думка моя, Ріната Ахметова і всіх бізнесменів південного сходу — членів ПР. Чесному бізнесу потрібні не домовленості, а прозора влада й чесні закони! Домовленості важливі бюджетним злодюгам типу Табачника. Це їм тиша потрібна, щоб безкарно тирити державне майно. Мені смішно читати, коли пишуть про якусь «радикалізацію» Табачника. Радикали можуть бути тільки незалежні люди, а вже ніяк не казнокради! Дмитро Табачник і радикалізм — поняття несумісні. Дмитро Табачник і корупція, крадіжки з музеїв — це, так, сумісні.

Оригінальний текст (рос.)

Приклади публічних тез

Стаття «Аннигиляция „национальной идеи“»[59]:

Однак історично обґрунтований комплекс неповноцінності, властивий населенню західних областей України, яке відчуло себе «національною інтелігенцією», тільки зайнявши будинки і квартири своїх колишніх господарів-поляків, вигнаних чи знищених Гітлером і Сталіном, слід лікувати, а не нав'язувати всій Україні, навіть якщо його поділяє президент.

Оригінальний текст (рос.)

Тези у статті Дмитра Табачника «От Риббентропа до майдана. Парадоксальные последствия сталинской внешней политики»[63]:

…галичани практично не мають нічого спільного з народом Великої України ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінгвістичному, ні в політичному плані. У нас різні вороги і різні союзники. Що більше, наші союзники і навіть брати — їхні вороги, а їхні «герої» (Бандера, Шухевич) для нас — вбивці, зрадники і посіпаки гітлерівських катів

Оригінальний текст (рос.)

«…якщо гіпотетично Москва […]офіційно денонсує радянсько-німецький договір про ненапад (до речі, що і так фактично втратив силу 22 червня 1941 року) та секретний протокол до нього, а також всі наступні двосторонні договори та міжнародні угоди, які фіксували та закріплювали територіальні зміни, що випливали з даного договору, то Росія не зазнає практично ніяких територіальних втрат[…]українській державі […]доведеться відмовитися від усіх територій за Збручем (які повинні повернутися до Польщі), від Північної Буковини і південної Бессарабії (необхідно повернути Румунії), від Закарпаття (до 1939 року входило до складу Чехословаччини, в 1939–1945 роках належало Угорщині […]сучасна українська держава за […] перспективами виживання порівнювана з Польщею 1939 року».

Оригінальний текст (рос.)

Тези з інтерв'ю Табачника московським журналістам телекомпанії «ТВ-Центр», яке увійшло до документального фільму «Убить русского в себе» (2009 рік)[64]

За багато років перебування під владою абсолютно чужих — ментально, національно і релігійно — держав на Західній Україні сформувався зовсім інший психотип людини, яка ладна в очі згоджуватися з хазяїном, яка ладна його хвалити і обожнювати, і вночі з такою самою холоднокровністю і завзяттям перерізати йому горлянку. … А на Західній Україні межею мрій було стати старшим кельнером.

Оригінальний текст (рос.)

Тези у статті Дмитра Табачника «Опоздавшие на 200 лет»[65]:

Галичани, що захопили владу в Україні, вважають нас, малоросів, великоросів і білорусів, єдиним російським народом. Їх пропаганда і реальна політика спрямовані не лише проти нас як «неправильних» українців, що проживають на територіях, які галичани чомусь вважають своїми, але і проти сусідніх руських держав — Росії і Білорусі. Думаю, що в даному випадку ми повинні прийняти їх погляд на речі, визнати, що йде боротьба між римсько-уніатсько-галицьким і російсько-православним етносами…

Оригінальний текст (рос.)

В цій написаній у 2009 році статті Табачник називає істориків, які досліджують Голодомор, «голодоморцями», а їх наукову школу «голодоморською». Також він обгрунтовує «своє право на опір антинародній, антиукраїнській владі» тим, що «у боротьбі між римо-уніатсько-галицьким і російсько-православним етносами території останнього зазнали політичної та ідеологічної експансії галичан»[65].

В інтерв'ю Бі-Бі-Сі[66]

Я вважаю, що жоден регіон, зокрема і представники Галичини, не мають права нав'язувати свої погляди представникам інших регіонів. Тому, що велика і різнобарвна держава повинна вчитися поважати погляди один одного.

Скорочення вищих навчальних закладів

Кількість вищих навчальних закладів України треба значно скоротити, вважає міністр освіти і науки, молоді і спорту Дмитро Табачник. «Не може крамниця по торгівлі освітніми послугами, що має декілька сотень чоловік (студентів), іменуватися університетом», — сказав Табачник. За даними міністра, в Україні більше університетів, «чим в Італії, Франції, Німеччині, Польщі і Бельгії разом узятих». «Це при тому, що у нас — 45 мільйонів населення, а в перерахованих країнах — більше чверті мільярда», — сказав Табачник[67].

Скорочення предметів в 11-х класах

Міністр науки і освіти, молоді і спорту України Дмитро Табачник виступає за скорочення кількості предметів в 11-х класах. За словами міністра, сьогодні в 11-х класах налічується від 11 до 18 предметів, а в ліцеях і гімназіях, з відома педколективу і батьків, додається ще 2-3 предмети. «Кількість предметів в одинадцятих класах потрібно скоротити до 8-9, як це зроблено в європейських країнах і робитиметься на пострадянському просторі. Це вже вводиться в Росії, де з першого вересня переходять на 8 предметів», — сказав Дмитро Табачник. За його словами, це реформування, зокрема, допоможе дитині, яка має схильність до літератури, не позіхати на уроках фізики і математики[68].

Голодомор

12 січня 2009 року зазначив, що:[69]

Наполегливе прагнення «трипольців-голодоморців» педалювати тему саме геноциду, їхнє прагнення в рази завищити кількість жертв є наругою над пам'яттю померлих.

Оригінальний текст (рос.)

Однак, перед тим він неодноразово виступав на підтримку визнання Голодомору геноцидом українців[70][71][72][73][74], зокрема:[75]

Визначення голодомору актом політичного геноциду проти українського народу свідчить про суттєві зрушення в громадсько-політичному житті нашого суспільства, це також має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, є доказом незворотності демократизації суспільства, актом відновлення історичної справедливості і морального зцілення кількох поколінь від страшного шоку, заподіяного масовими репресіями і голодомором.

Ґрунтовний аналіз змісту, методів і прийомів Табачника-публіциста зробив на основі книги його вибраних публікацій «„Утиный суп“ по-украински» в газеті «День» академік Національної академії наук України Іван Дзюба[76][77][78].

Про ОУН та Бабин Яр

7 травня 2010 на телеканалі «Україна» Табачник заявив про нелюдів з Буковинського куреня, які чинили злодіяння у Бабиному Яру і акцентував увагу присутніх на тому, що це був оунівський курінь. Однак політологи заявляють про відсутність підтверджень, що власне курінь займався звірствами уБабиному Яру і про те, що вояки Буковинського куреня брали участь в іншіх каральних акціях[79]25 червня 2010 на телеканалі «Інтер» Табачник заявив, що в Бабиному Яру есесівські ейнзатцкоманди нікого не розстрілювали, а все було зроблено «українською поліцією»[80].

Не визнає українців народом в сучасному розумінні: більшу частину з них він називає «малоросами» — складовою частиною російського народу («єдиної великої російської нації»), жителів Галичини він не відносить до українців, вважаючи їх ворогами народу «великоросів», «малоросів» і «білорусів»,[65][81] що «повинні покинути якщо не Україну, то у всякому разі її владні структури»[63]. Низка громадських та політичних організацій такі погляди розцінюють якукраїнофобські[48][82][83][84], заявляють, що його дії спрямовані на приниження українців та української мови[85] і вважають, що він проводить системну антиукраїнську діяльність та виступає у ролі реалізатора волі Кремля[86]. Окремі політики вважають, що відверту, неприховану ненависть одіозного Табачника до всього українського інакше, як знущанням над народом, назвати не можна[87]Юлія Тимошенко вважає, що українофобні прояви Табачника, «єдиною заслугою якого є несамовита і незбагненна ненависть до всього українського», ображають "не тільки Західну Україну, не лише галичан, але всіх тих, хто пишається тим, що він українець, цілі покоління борців за свободу та незалежність, всю українську історію та культуру[88]Дмитро Павличко вважає що «українофоб Табачник є людиною з прихованою філософськи обумовленою ненавистю до всього українського»[89]Валентин Наливайченко заявив, що «міністр-українофоб» Табачник разом з «іншими українофобами на державних посадах, за кошти українських громадян, ведуть політику, яка шкодить національній єдності та незалежності України: витісняють українську мову із освіти, теле- та радіоефіру, закривають україномовні школи, фальсифікують історію, протиставляючи українців між собою»[90].

Доктор філософії Євген Сверстюк називає Табачника «ксенофобом»[89]. Такої ж думки дотримується В.Шкляр, який стверджує, що «ксенофобія в Україні культивується владою на державному рівні, адже посаду міністра освіти й науки обіймає відвертий ксенофоб Табачник».[91]Л.Григорович вважає що українофобія Табачника реалізується у дуже різноманітних проявах, в тому числі, у провокації ксенофобії. Вона запевняє, що Табачник «завжди дуже затято і несамовито виступав проти всього того, що називається справжня культура українського народу». Григорович наголошує, що «весь український народ добре знає, що пан Табачник є українофоб, який докладатиме усіх зусиль, аби загальмувати наш національний поступ, культурний поступ і з великою радістю заплямувати репутацію країни, бо мовляв у нас якась ксенофобія».[92]

У книжці «Прокислі „щі“ від Табачника. Галичанофобія — отруйне вістря українофобії»[93] академик Іван Дзюба доводить, що ненависть Дмитра Табачника до України вибіркова[94], академік її характеризує як «галичанофобія». І.Дзюба вважає, що в «галіційстві» яскраво й вичерпно проявляється те власне українське, чого так не любить пан Табачник[95], і тому галичанофобію Табачника він ототожнює з українофобію. І.Дзюба стверджує, чого пан Табачник терпіти не може в «галіційстві», — це саме і є, власне, національно українське[95]. Академік вважає проявом галичанофобії «думку Табачника та його керівників-регіоналів» про те, що південно-східні українці, які вважають рідною спільну російсько-українську культуру, і ті, хто вітає відкриття пам'ятників СС «Галичині» не є представниками єдиної нації[94]. Вчений В.Панченко також зауважує[96], що писання Дмитра Табачника буквально переповнені лютою галичанофобією. У ЗМІ Табачника інколи називають «міністром-українфобом»[97][98][99][100], подекуди його іменують «відомим»[101][102]або «відвертим» українофобом[103].

Шеф-редактор польського видання Gazeta Wyborcza Адам Міхнік прочитавши одну з книг Табачника, заявив: «Що можна подумати про Україну як державу, якщо міністр чинного уряду може собі дозволити написати книгу, що просто таки палає ненавистю до власної країни». За його словами, якби автором даної роботи був поляк, то можна було б сказати, що він «сказився від ненависті до українського народу»[104].

За керівництва Табачника в Міністерстві освіти та науки розробили новий навчальний план для 5-9 класів середньої школи, який передбачає скорочення годин на вивчення української мови та літератури і скасування окремого предмету «Історія України»[105][106]

Під час опитування в серпні 2011 р. агентством УНІАН експертів з українофобії щодо п'ятірки найактивніших українофобів часів Незалежності[107]В'ячеслав БрюховецькийЮрій АндруховичБрати Капранови та Олександр Палій включили до цієї п'ятірки Табачника.

Критика діяльності

Голова Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності Володимир Яворівський назвав Дмитра Табачника колосальним провокатором та брехуном у відповідь на його заяву про те, що Володимир Яворівський нібито виступив ініціатором скасування пільг для видавництва книг українською мовою.[108]

Ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України Дмитро Мельник заявив, що міністр Табачник вимагав від нього влаштовувати «потрібних» абітурієнтів поза конкурсом та погрожував йому фінансовими перевірками і звільненням.[109]

Український історик, мистецтвознавець та філолог професор Вадим Скуратівський розповів, що Табачник спочатку написав цикл робіт, як сталінізм нищив українську інтелігенцію, а вслід за тим, через декілька років він йшов під плакатами Сталіна. Вадим Скуратівський стверджує, що Табачник «мерзотник і кар'єрист, який завжди до всього пристосовується» і що він має «гуманітарний кругозір на рівні „учащегося начальных классов Харьковской гимназии“ якихось 1880-х років».[110]

 

«Бананова» республіка або «сировинний придаток»

Не хотілося би перетворення України на сировинний придаток ЄС

Перетворення країни на сировинний придаток не буде - Угода про асоціацію з ЄС оновить Україну

Україна ризикує стати сировинним придатком Китаю

 

Коментар В.Ж.:

РОСІЯ ВИСМОКТУВАЛА НАШІ ПРИРОДНІ РЕСУРСИ, ВІДСМОКТУВАЛА МОЗГИ ВСТАНОВЛЮВАЛА КОНТРОЛЬ НАД СТРАТЕГІЧНИМИ ГАЛУЗЯМИ ТА ПІДПРИЄМСТВАМИ, ЗНИЩУВАЛА КОНКУРЕНТОЗДАТНІ. ТАБАЧНИК І КОМПАНІЯ, ФІНАНСУВАННЯ НАУКИ, ЗБРОЙНИХ СИЛ ТА ПОЛІЦЕЙСЬКИХ СТРУКТУР

 

Не хотілося би перетворення України на сироинний придаток ЄС. В. Кулик: http://ua.for-ua.com/ukraine/2014/03/07/122500.html

Угоду про асоціацію й особливо про Зону вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом варто було би доопрацювати, але ЄС у цьому не зацікавлений. Таку думку в коментарі Forum'у висловив експерт з економічної політики Віталій Кулик.

«Специфіка інтеграції з Євросоюзом саме в тому, що це довгостроковий проект, який у перспективі здатен призвести до модернізації економіки України та її виходу на новий якісний рівень. Однак у короткостроковому періоді можливе ослаблення внутрішнього виробництва і цінова нестабільність на внутрішніх ринках. Економічного краху, звичайно, не буде, але буде притік європейських товарів, з якими вітчизняні не завжди здатні конкурувати. Адже у компаній ЄС величезні ресурси для підтримки й розвитку якості продукції, для маркетингових стратегій і т.п. В українських підприємств таких масштабних ресурсів немає, і вони можуть постраждати. Модернізація ж, про яку йдеться в цьому контексті, потребує чималих зусиль, і багато виробників можуть закритися», - пояснив він.

Крім того, Кулик зазначив, що «не хотілося би перетворення країни на сировинний і напівфабрикатний додаток до Євросоюзу».

«Не сказав би, що там розглядають Україну як рівноправного партнера - позиції явно нерівні. Так, Брюссель абсолютно реально зацікавлений вбудувати нас у свої економічні схеми - от тільки в якій якості... Наприклад, Європі не потрібна вітчизняна металургія високих переділів, вона зацікавлена в наших металевих напівфабрикатах, які купує за невисокими цінами. Те ж саме стосується промислової та аграрної сировини. Навіщо платити українським компаніям, якщо можна зробити готовий товар самостійно й отримати за нього максимум доданої вартості», - додав він.

Експерт підкреслив, що з огляду останніх подій послабити подібні ризики досить важко. «Звичайно, Угоду про асоціацію і особливо про Зону вільної торгівлі варто було би доопрацювати, але ЄС у цьому не зацікавлений. Можливо, окремі секторальні моменти будуть додатково узгоджуватись в процесі, але з урахуванням недостатньо сильних переговорних позицій Києва це також буде ускладнено. Можливо, що тут зможуть змінити інші склади Кабміну, які прийдуть на зміну нинішнім», - резюмував він.

Юлія Артамощенко, «ForUm»

 

Перетворення країни на сировинний придаток не буде - Угода про асоціацію оновить Україну.

bud.ua/ua/novost/ 26 березня 2014

 

— Суспільству не пояснили, чому економічну частину Угоди про асоціацію з ЄС так і не підписали, — каже економіст Борис Кушнірук, 48 років. — У межах цієї угоди Україна мала б отримати кошти на оновлення промисловості, аби експортувати товари на європейський ринок.

Назвати точну дату підписання економічної частини Угоди про асоціацію з ЄС неможливо. Йде відверта цинічна гра в Європі, а в Україні вся влада опинилася в рухах корумпованих політиків. Урядовці граються в мовчанку замість того, щоб пояснювати людям всі плюси і мінуси документа. —

Щодо переваг, то Україна не відчує миттєвих зрушень. Це робота на роки. Росія робитиме все, аби дестабілізувати українську економіку та блокувати продукцію на сході та півдні. Це буде робитися, незважаючи на підписання, чи непідписання Угоди.

Перетворення країни на сировинний придаток не відбудеться. Навпаки, бізнес зацікавлений у зрозумілих правилах гри. Це може забезпечити Європа, пише gazeta.ua.

Є питання щодо продукції машинобудування, адже вони мають досягнути відповідних стандартів якості. Хто не зможе пристосуватися, того ринок відкине. Лише конкурентоспроможні товари зможуть "вижити" в світі. Ті галузі, що раніше розпочали впроваджувати європейські стандарти, перехідний етап пройдуть швидко.

Багатьом підприємствам доведеться прописати величезний обсяг технічної документації та повністю змінити технологічні процеси, аби відповідати євростандартам. Це дуже складна робота, але якщо її не робити, то про економічний успіх можна забути.

Підприємства харчової промисловості активно оновлюються впродовж багатьох ­років. Фармацевти почали ­запроваджувати зміни з 2010 року й досягли значних успіхів. Аналогічно можуть змінитися всі інші галузі. Російський ринок для нас закритий раз і на завжди, тому іншого шляху в України просто немає, хоч би що там казали скептики.

 

Україна ризикує стати сировинним придатком Китаю. http://news.finance.ua/ua/~/2/0/all/2012/03/18/273120

 

Фінансово-економічна криза, хронічні та дедалі більші дефіцити торговельних і платіжних балансів, скорочення виробництва і зростання безробіття в усьому світі спонукає до пошуку інвестицій для подолання кризових явищ. У цьому сенсі погляди державної та ділової "еліти" звернені до Китаю, який накопичив величезні фінансові ресурси і шукає сферу для їх вкладення. Україна не є винятком, але тут криється величезна небезпека перетворення в ресурсно-сировинний придаток Піднебесної, що використовує різні методи економічної колонізації - від перекосу в структурі товарообміну до фінансової експансії.

Для залучення України в сферу свого впливу Китай використовує різні сценарії. Дуже небезпечно, що українська "еліта" часто відповідає китайцям взаємністю через гостру розумову недостатність. За останні 10 років Україна невблаганно перетворюється на ресурсний придаток Китаю. Ще в 2000 р. експорт України до Китаю становив майже 630 млн. дол., перевищуючи 5 разів імпорт з Китаю в Україну. Але в 2010 р. експорт Китаю в Україну склав 4.7 млрд. дол., що в 3.6 рази більше, ніж експорт України в Китай, що склав 1.3 млрд. дол. За 10 років експорт Китаю в Україну зріс майже в 36 разів, а експорт України в Китай - всього в 2 рази.

За січень-липень 2011 р. експорт України до Китаю склав майже 1.1 млрд. дол., з них майже 0.9 млрд. дол. припадають на мінеральну сировину, і тільки 200 млн. дол. - продукція з великою глибиною переробки. Експорт Китаю в Україну за січень-липень склав майже 3.25 млрд. дол., з них тільки 10 млн. - мінеральна сировина, а все інше - це машини, електро- і промислове обладнання, автотракторна техніка, електроніка, включаючи мобілки і комп'ютери, фото - і побутову техніку, продукти харчування та ширвжиток, включаючи одяг, взуття, побутову хімію.

Від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі України з Китаєм тільки за сім місяців 2011 р. перевищило 2.15 млрд. дол. Структура товарообороту однозначно говорить про перетворення України в сировинний придаток Китаю і в ринок збуту китайських товарів з високою доданою вартістю. Україна навіть у порівнянні з Росією має кращі позиції, перш за все імпортуючи звідти сировину - нафта і газ.

Крім того, Україна стає ще й, так би мовити, "інтелектуально-сировинним" придатком Піднебесної, задешево продаючи науково-технічні напрацювання військового і не тільки призначення. В Україні владу і капітал вони цікавлять тільки для продажу, а в Китаї вони цінуються і доводяться до реального застосування. Нещодавно був створений "україно-китайський інститут зварювання ім. Патона", бо зараз більшість патонівців працюють у Китаї вахтовим методом. Наші технології в галузі військової техніки, авіації, космонавтики, хімії, машинобудування знаходять застосування в Китаї, залишаючись непотрібними в Україні. Є дані, що крім офіційного військово-технічного співробітництва, Китай при негласній участі саме українських фірм та спеціалістів за короткий проміжок часу налагодив виробництво крилатих ракет авіаційного і наземного базування, ракетного палива, пускового ракетного обладнання, розгорнув супутникові системи наведення ракет і космічної розвідки.

В цих умовах українська влада вплутуються в небезпечні операції з китайцями, зокрема в залучення згаданих пов'язаних кредитів, прикладом чого може служити скандальний проект електрички в Бориспільський аеропорт довжиною 30 кілометрів. Ціна цього "будівництва століття" була спочатку заявлена в розмірі аж 1 млрд. дол., але потім начебто зменшили в 3 (!) рази - до 300 млн. дол. Ще однією дурістю є плани щодо поставок в Україну китайського гірничо-видобувного обладнання за дешевими цінами, що загрожує знищенням українського науково-технічного та виробничого потенціалу, освіти у цій галузі, залежністю Україні від устаткування і комплектуючих з Китаю, ціни на які китайці після знищення нашого виробництва піднімуть, і врешті це може закінчитися тим, що китайці візьмуть під контроль сировинну галузь України. Не менш небезпечними є плани щодо створення в Україні китайських підприємств легкої промисловості, що остаточно доб'є вітчизняне виробництво. Але ще більше лякає зростаючий інтерес набряклого від доларів Китаю до української землі, особливо на тлі планів щодо продажу землі.

Останньою сумнівною витівкою є плани з переведення міських ТЕЦ з газу на вугілля, точніше на водно-вугільну суміш, за допомогою китайських "інвестицій". Цю ідею нещодавно озвучив міністр паливенерго Юрій Бойко. Він заявив, що це дасть можливість економити до 6 млрд. кубів газу на рік і тим самим знизити залежність від російського газу і поліпшити платіжний баланс країни. Ідея в цілому правильна, якби не орієнтація на Китай.

Оцінити обсяг інвестицій на даний момент практично неможливо, бо в Україні налічуються кілька десятків ТЕЦ, які мають різну потужність, ступінь зношеності і конструктивні особливості. Експерти говорять про сотні мільйонів, навіть мільярдів доларів. Величезне занепокоєння викликають екологічні проблеми, бо перехід з газу на вугілля спричинить збільшення викиду парникових газів і забруднення атмосфери, що вже викликає негативну реакцію в Європі.

У відповідь влада в особі міністра Бойко бадьоро заявляє, що будуть використовуватися передові та екологічно чисті технології спалювання водно-вугільної суміші, а сам проект буде фінансуватися за рахунок інвестицій Китаю, який має передові технології і поставить необхідне обладнання.

Екологічна чистота китайських технологій спалювання водно-вугільної суміші викликає у фахівців недовіру вже хоча б тому, що китайська промисловість є однією з найбільш екологічно брудних в світі. Те, що проходить в Китаї, в Україні може не пройти вже хоча б через близькість Європи, яка негайно висуне претензії в сфері охорони навколишнього середовища. Та й в Україні плани з переведення міських ТЕЦ на вугілля викликають у місцевих органів влади серйозне занепокоєння, а екологи вже прогнозують, що Україну можуть назавжди позбавити фінансування в рамках Кіотського протоколу.

Розрахунок влади на китайські інвестиції будуються на тому, що в 2010 р. Кабмін досяг попередньої домовленості з Державним банком розвитку Китаю про виділення кредитного траншу терміном на 15 років в сумі до 1 млрд. дол. під невисокі відсотки. Правда, китайці збиралися виділяти гроші на розвиток перспективних шахт, а не на модернізацію ТЕЦ. Але після того, як з прийняттям Закону "Про особливості передачі в оренду або концесію об'єктів ПЕК" ставка була зроблена не на аукціонну приватизацію, а на роздачу шахт, перспективні шахти почали йти в руки олігархам, і китайцям пропонувати стало нічого. Але Піднебесну це не сильно засмутило, бо їх цікавила не модернізація шахт в Україні, а вкладення коштів на дуже специфічних і умовах, дуже вигідних тільки Китаю.

Справа в тому, що при найближчому розгляді китайські "інвестиції" є пасткою, східну хитрість, будучи не інвестиціями як такими, а так званими пов'язаними кредитами на досить жорстких умовах. Гроші даються під проекти, генеральним підрядником в яких є китайські фірми. Вони використовують своє обладнання та робочу силу, забезпечують замовленнями свої підприємства. В результаті, 50-60% кредиту повертається в китайську економіку, але віддавати всю суму з відсотками доводиться одержувачу позики, а головне - Китай вимагає державних гарантій, як правило, у вигляді реальних активів. У цьому сенсі Китаю абсолютно все одно, в приватній чи державній власності перебуває об'єкт інвестування, точніше, кредитування, бо в разі проблем з поверненням кредиту, все одно відповідає держава своїми активами - землею, майном, бюджетними коштами, золотовалютними резервами і т.д., а по суті, платити будуть громадяни-платники податків. Тому метушня, яку розгорнули нещодавно навколо термінової приватизації ТЕЦ, мотивуючи тим, що це потрібно для залучення інвестицій, - це "лохотрон" з метою прискореної "прихватизації" під слушним приводом об'єктів енергетики, що ще залишилися у державній та комунальній власності.

Нещодавно в країнах Євросоюзу, що зазнають величезних фінансових проблем, відмовилися від залучення китайських кредитів та інвестицій саме тому, що вони є інструментом зміцнення гегемонії Піднебесної.

Таким чином, гасло "Даєш інвестиції за будь-яку ціну!" може мати непередбачувані наслідки.

Олександр Карпець

 

 

Боголюбський Андрій, благовірний князь

+1174) 4/17 липня, 23 травня/15 червня

Ведуть князі на січ,

Всіх ріг зове до бою.

Андрій летить стрілою

З братами віч-на-віч.

Знов на Волині ніч -

І кров тече рікою

За правдою кривою

Рубають глави з пліч.

Ідеш у Русь Заліську,

За храмом ставиш храм.

Святий, мов Авраам,

Та смерть витає близько:

І ріже князя хам,

Вимощує багниська.

11.11.97 р.

 Благовірний князь Андрій народився біля 1111 року, його батько - князь Юрій Довгорукий, а мама - дочка половецького хана Аепи Асеневича, котрий прийняв християнство, дід - знаменитий Володимир Мономах, був племінником Святого Мстислава Володимировича, засновника Володимир-Волинського собору. Він отримав хороше виховання і на той час прекрасну освіту. Від природи був глибоко обдарованим розумом і талантами, не занапащував свою душу пиятикою. Як стверджує літописець, від юності полюбив Христа і Пречисту Богородицю, очистив розум і душу, прикрасив своє життя благочестивими поступками. Княжі діти з малих років навчались не тільки грамоти, Священного Писання, та душеспасаємих книг, але інших мов. Так про брата Андрія Боголюбського Михайла літопис свідчить, що він “з греки і латини” говорив їх мовою, як своєю. За Юрія говориться, що був дуже релігійною людиною, навіть у зрілому віці із свого палацу приходив в храм для таємної молитви. Він завжди нахилявся до Божої Церкви, любив церковну боголіпність і спів.

Одночасно із внутрішнім вихованням і книжними науками його навчали і військовій справі. На той час всі воювали проти всіх, князь Андрій об’єднав у собі риси князя-багатиря і князя- християнина, на яких наполягав його дід Володимир Мономах. Так Андрій виріс молодим відважним витязем, незважаючи на небезпеку.

У 1149 році Юрій Довгорукий заволодів Києвом, його син Андрій отримав Вишгород, а великий князь Київський Ізяслав Мстиславович прийшов до Володимира-Волинського, де княжив його син Ярослав, покликавши поляків і угорців, вирішив іти проти Юрія Довгорукого. Цей також не хотів чекати Ізяслава у Києві і вийшов назустріч із своїм сином Андрієм та іншими князями і половцями. Частина військ направилася на кордони з Польщею і Угорщиною, і були розпущені слухи, що на ці країни йдуть пруси. Союзники Ізяслава покинули його і пішли захищати свої краї, а Ізяслав і Ярослав мусили просити миру в Юрія.

Але тільки Ізяслав і Ярослав розпустили свої війська, як Юрій, не зважаючи на переконання свого сина - Андрія Вишгородського і брата, князя В’ячеслава, пішов знову на Ярослава. Війська Юрія рухалися до Луцька, де княжив брат Ярослава - Володимир. Вночі чимось переполохалися половці і почали тікати, за ними відійшли і руські воїни, тільки Андрій лишився на місці. На ранок Юрій почав приступати до стін міста, але звідти вийшла піхота і почала перестрілку. Андрій несподівано вдарив на неї, хоча він був "не величав і не ратного чину, але шукав похвали у Бога”,- писав літописець. Коли він опинився всередині ворогів, то за ним кинулася його дружина. І ось ламається у нього спис, кінь двічі пробитий ворожими списами, стікає кров’ю, один німець уже був підняв рогатину, щоб убити князя, який у цей час подумав : “моя смерть, така, як і князя Ізяслава Ярославовича» і встиг звернутися до великомученика Феодора, котрого був день пам’яті; вихопив меч і зумів себе захистити, проткнувши ворога, готового проколоти йому груди. Добрий кінь виніс князя із битви і впав мертвим. Батько Юрій і бояри обнімали Андрія, хвалили за мужність, бо виявив її найбільше із усіх у той день. Коня похоронили на березі Стиру, насипали курган на пам’ять, на тому місці пізніше був сад монастиря бернардинів. Шість місяців простояли війська Юрія і Андрія під Луцьком і Ізяслав хотів допомагати оточеним, але його брат В’ячеслав просив помиритися. Так само і син Юрія Андрій просив батька, не “губити своєї вітчизни”. Коли після примирення розділили землі, то князю Андрію Вишгородському нічого не перепало. Вишгород віддали В’ячеславу, а через кілька місяців Юрій був вигнаний взагалі із Києва. Андрій Боголюбський пішов до свого брата у Переяслав і ходив походом проти дикого племені турпеїв, що жили за Дніпром.

Восени 1150 року Юрій знову здобуває Київ, Андрію передає Турів, Пінськ, Дорогобуж, Пересопницю. Андрій поклонився батькові і сів у Пересопниці, де змирив половців, батькових союзників, які продовжували грабувати передмістя Переяслава, і вони залишили Русь. Батько там поселив Андрія, щоб забезпечити собі кордони від Волині, на якій перебував Ізяслав, вигнаний із Києва, який просив Андрія, щоб той випросив у батька для нього Волинь по Горинь, і він відмовиться від Києва. Юрій не пішов на ці хитрощі свого племінника. Тоді Ізяслав взяв знову угорців і пішов на Київ, по дорозі він зумів перехитрити князя Андрія і не вступив з ним у бій, а захопив Білгород, де правив син Юрія Борис, і захопив Київ. Батько Юрій Довгорукий і син Андрій Боголюбський зустрілися при усті Прип’яті.

У 1151 році Юрій разом із Андрієм знову вступили у бій із військом Ізяслава над річкою Рутом (чи Ротом), битва почалася у велику бурю. Ацдрій так само, як під Луцьком, кинувся у бій. Знову переломився спис, відірвався щит, злетів із голови шолом, кінь поранений у ніздрі носився із боку в бік. Мужність князя Андрія врятувала його під Луцьком, вона не зрадила його і тут, але тепер він нічого не міг вдіяти. Князь Ізяслав також не жалів себе, мечем добував перемогу і правду. Військо Юрія Довгорукого було розбите, князі повтікали із поля бою.

Це була остання битва, яка вирішила долю князя Андрія Боголюбського у західному регіоні Русі.

Все наступне життя благовірного князя проходило в кипучій діяльності на благо своєї вітчизни, його душу наповнювала велика туга від княжих усобиць. Він, як ніхто інший, зрозумів головне завдання того часу - об’єднання руських князів під єдиною владою.

Починаючи з 11 століття, почастішали набіги кочових народів особливо на південь Русі, тому збільшувався потік переселенців на північ і схід, у Ростово-Суздальські землі. Тут люди почали розвиватися і багатіти. Андрій Боголюбський тоді зрозумів, що центр Русі із Києва треба переносити на північний схід.

Ще в 1151 році під час відчайдушних спроб Юрія Довгорукого за всяку ціну заволодіти Київським престолом син Андрій мудро говорив йому: “Нам тут, тату, нема чого робити, ідімо за тепло”.

Коли ж Юрій Довгорукий у 1155 році все-таки добився великокняжого трону, то своєму любимому сину віддає приміський Вишгород, щоб на випадок смерті зайняв великокняжий стіл. Але той раптом відходить у Ростово-Суздальські землі, побачивши, що тут проливається багато крові, переносить великокняжий стіл, бо там було спокійніше. Його благочестива душа не хотіла проливати братньої крові за земну славу і владу: цьому принципу був вірним все життя.

Із Києва на північ він везе і (вкрадену ним, прим. В.Ж.) велику святиню - чудотворну ікону Богородиці, одну із написаних, за переданням, Святим євангелістом Лукою, якою благословив його батька Юрія Константинопольський патріарх Лука Хрисоверг, пізніше її назвуть Володимирською. За свідченням монахів, незадовго до перевезення вона сама тричі покидала своє місце. Неможливо не помітити того, щоб укріпити своє князівство, князь-християнин бере із собою чудотворний образ, намагається створити північний духовний центр.

Коли Андрій вирушив у Заліську Русь, то великий княжий обоз рухався дуже помало, князь відходив з Києва зі своєю сім’єю, слугами, воїнами, боярами.

Вони вже проминули Володимир і рухалися до Ростова, але в десяти верстах від Володимира 18 червня, коні, що везли ікону зупинилися. Вночі князю явилась Богородиця із свитком у руках і наказала: “Не хочу, щоб мій образ заніс до Ростова, а у Володимирі постав його, а на цім місці збудуй церкву на честь Мого Різдва”. В пам’ять про чудесне видіння князь наказав намалювати образ, в якому Пречиста з’явилася йому. Цю ікону назвали Боголюбською, при її допомозі звершилось багато чудес. На вказаному місці був збудований храм на честь Різдва Богородиці (уі 159 році) і закладено місто - Боголюбів, яке'стало місцем мученицької кончини святого князя.

Батько Юрій Довгорукий якось раптово помер, неочікувано “поболев мало” (+1157), святий Андрій не пішов княжити до Києва, а залишився у Володимирі.

У 1158 - 1160 роки за його наказом будується Успенський собор у Володимирі, де була поміщена і Вишгородська чудотворна ікона, у 1164 році були побудовані Золоті ворота - надвратна церква Положення Ризи Богородиці і церква Спаса. За своє княжіння князь Андрій збудував 30 церков, найкраща із них -Успенський собор у столиці; Князь наказав іноземних купців заводити у храми і показувати істинне християнство.

Літопис пише, і ”болгари, євреї і всяка погань бачили славу Божу і прикраси церковні, хрестились”. Дуже важливо було завоювати Великий волзький шлях, яким ще з часів Святослава володіли болгари. У 1164 році зруйновано деякі болгарські прикордонні фортеці. Князь Андрій брав із собою в похід чудотворну Володимирську ікону і Нерукотворного Спаса.

Після перемоги над болгарами, коли воїни співали подячний молебень, побачили осліплюючі промені від ликів ікон.

Благовірний князь хотів мати при собі митрополита, і тому висилає архімандрита Феодора для посвяти, але патріарх Лука Хрисоверг посвятив Феодора лише у єпископа і надав йому білий клобук, що було знаком якоїсь автономії, подібної до Новгородських владик. Через деякий час князь знову звернувся до Константинополя про надання митрополії, але отримав категоричну відмову і наказ прийняти вигнаного єпископа Леона. У цей час до Києва прибув новий митрополит Костянтин II, і князь послав єпископа Феодора з покаянням і завіренням, що все буде гаразд, коли він відмовлявся.

Але того за візантійським правом засудили на страшну кару: відрізали язик, відрубали праву руку, викололи очі; єпископ Феодор помер у в’язниці.

У 1169 році війська князя з його сином Мстиславом напали на Київ, оволоділи ним. Місто було дощенту зруйноване і спалене, в поході брали участь і половці, які не щадили церков. Руські літописи поясняють, що це було “зроблене за гріхи киян, а найбільше за грецьку митрополичу неправду”. В цей же рік війська князя були кинуті проти непокірного Новгорода, але відкинуті чудом Знаменської ікони, яку виніс на стіну міста архієпископ Іоанн. Тоді князь миром покорив новгородців, і вони прийняли назначеного ним князя. Таким чином, у 1170 році князь Андрій зумів об’єднати всю Руську землю під своєю владою. Тоді ж були послані війська на Волзьку Болгарію і перемогли її, але там загинув його син Мстислав.

Благовірний князь Андрій Боголюбський прийняв страждальну смерть на 67 році свого життя. Він був убитий своїми близькими. Родич князя Андрія Яким Кучкович (озлоблений тим, що князем був страчений його брат), Анбал Ясин і Єфрем Мойзич склали на нього змову. До них приєдналися ще шістнадцять чоловік. Вони перебили сторожу, ще раніше викрали меч святого князя Бориса, який завжди знаходився при князю Андрію, виламали двері, напали на князя. Той відбивався чим попало, але упав від їхніх ударів. Убивці повтікали. Благовірний князь був ще живий, зібравши усі сили, вийшов із кімнати і почав кликати на допомогу, але цей голос почули змовники. Вони повернулись, відрубали руку князю, а у груди всадили мечі. Андрій тільки встиг сказати: “В руки твої, Господи, передаю дух мій” і помер. Це була ніч 30 червня 1174 р. Тіло його пролежало на городі, ніхто не наважувався підійти до нього. Знайшовся один киянин Кузьма і попросив Анбала дати килим, на що той відповів: “Залиш, ми його кинули на поїдання псами”, Кузьма відповів: “Згадай, в якому рубищі ти прийшов до князя, тепер ти в бархаті, а князь голий”. Подали килим і плащ для князя, вірний слуга завернув його і поніс до церкви. На шостий день після вбивства прибуло багато духовенства і гідно поховали благовірного князя Андрія Боголюбського, тіло було перевезено із Боголюбова до Володимира на Клязьмі.

У 1402 році відкрили його мощі, і вони виявилися нетлінними, їх поклали у срібну раку, написавши: ” Бог, дивний у святих своїх, береже всі кості їх...”

Пам’ять його святкується 4 липня.

Андрій Боголюбський правив в Ростово-Суздальській землі. З Вишгорода, де він сидів до цього, забрав із собою ікону Богоматері і все життя возив її з собою. Брав у всі походи. Розповідали, що сама Богоматір оголосила Андрію, що вона не хоче жити в Ростові, а хоче жити у Володимирі (зараз ця ікона зберігається в Третьяковській галереї). Так все життя він з нею і розмовляв, що, треба зауважити, дуже нагадує київського мера Леоніда Черновецького, який теж «проблеми столиці і тарифи» обговорює з богом.

Успенський собор на березі Клязьми він побудував так: коли він їхав у Володимир, коні, запряжені в «возило» з іконою (у них він постійно возив її з собою), зупинилися і не захотіли рухатися далі. Це було пояснено, як диво і місце визнано боголюбивим.

Отже, новгородці знаючи про фанатичне відношення Андрія до ікон Богоматері, під час облоги підняли над міською стіною ікону Богоматері «Знамення» (так її потім прозвали, зараз вона зберігається в Новгородському музеї). Суздальці, обстрілюючи фортецю під час облоги, потрапили в цю ікону. За легендою, вона пустила криваву сльозу і відвернулася від суздальців. Боголюбський, як почув про це, так перелякався, що програв бій. Новгородці пішли в атаку і перемогли.

Пізніше Новгород все ж таки було взято. У ньому почався голод, новгородці допомогли втекти Роману і були змушені прийняти Андрія.

 

Боєготовність Збройних сил України

 

Порівняння боєготовності та чисельності армії Росії і України

ГПУ проверит, кто виноват в снижении боеготовности армии

«Сбербанк России» подозревается в финансировании терроризма в Украине

 

Порівняння боєготовності та чисельності армії Росії і України

Подивитись всі дописи у розділі: Події в Україні Розміщено: 09.03.2014 в 18:22. http://www.rivnist.in.ua/news/2014/03/09/1705

 

Як відомо, ще до Майдану в Україні планувалося з 2014 року скасувати призов на строкову військову службу, за винятком внутрішніх військ. Також очікувалося скорочення чисельності збройних сил удвічі (з 140 до 70 тисяч осіб, зараз начебто 126 тисяч) і перехід на контрактну службу. Якщо це відбудеться, армія однієї з найбільших країн Європи за кількістю багнетів скотиться з 27-го на 57-е місце у світі. Офіцери вже давненько жартували: «Якщо справа піде такими темпами, років через 10 наші Збройні Сили будуть розшифровувати, як Запорізька Січ».

Порівняння з Січчю виявилося пророчим і в зв’язку з Майданом, дуже її нагадує. От тільки, що може зробити Самооборона Майдану або навіть «Правий сектор» з вимуштруваним, загартованим на Кавказі російським спецназом? З іншого боку, наскільки виправдані наші надії на українську армію? Адже обсяг її річного бюджету становить близько 2 мільярдів доларів, тоді як за оцінками фахівців для підтримки мінімальної боєздатності треба мінімум в два рази більше. Але тут вже нічого не виправити, якби гірше не було.

Давайте ж поки порівняємо формальну бойову міць Росії, України та Білорусі (для порівняння з нашою армією).

Росія: 767000 особового складу; 17500 танків; 3162 літака; 1402 гелікоптера; 208 кораблів (без катерів та інших дрібниць); полковник отримує 2,5 тисячі доларів, лейтенант — тисячу, рядовий контрактник — 670, призовник — 70 баксів.

Білорусь: 62000 особового складу; 1586 танків; 64 літаків; 92 вертольотів; полковник отримує 400 доларів, лейтенант — 200, рядовий контрактник — 200, призовник — 2.

Україна: 125,7 тисячі особового складу; 776 танків; 251 літак; 80 вертольотів; 26 суден разом з катерами; полковнику платять 400 доларів, лейтенанту — 200, контрактнику — 150, призовнику 5.

Тотально програючи кількісні показники, українська армія викликає багато побоювань і за своєю якістю. Випадок, коли прямуючи нещодавно в Київ для придушення Майдану дніпропетровські десантники перекинулися в автомобілі, через що троє солдатів загинули, змушує замислитися. Причому, справа не тільки в справності техніки, зброї і навичок особового складу. Сумніви викликає і моральний дух війська, який значною мірою все ще радянський (зміна поколінь ще не встигла пройти). Пам’ятається, недавно президента Януковича в боротьбі з Майданом підтримали до 87 % особового складу Збройних Сил. Нехай аж половина з них зробила це на всяк випадок. Але чи захоче така армія битися за владу, встановлену Майданом? Особливо з урахуванням того, що по той бік лінії фронту знаходиться для багатьох той, хто видає себе за легітимного президента. Чесно кажучи, тут як би не було військового перевороту по зсуву нинішньої київської влади.

Автор цих рядків бачив би більший захист в рядах того ж «Правого сектору», але тільки в тому випадку, якщо їх озброїти, як слід, і навчити — але на це немає часу. Безумовно, у Дмитра Яроша є абсолютно готові бійці, але їх занадто мало. Більшість же активістів — новенькі студенти, в кращому випадку спробували себе у вуличному рукоприкладстві з кийками і щитами. Загальна мобілізація лише на перший погляд надасть відчутний резерв «гарматного м’яса» — проте в сучасній війні він буде дуже швидко винищений і виведений з ладу спецназом або авіацією. Повірити в те, що миролюбні й спокійні українці раптом стануть лютими, як чеченці, теж складно. Втім, Росія придушила і Ічкерію.

Про переваги росіян особливо поширюватися не будемо — у них великий досвід війни на Кавказі і не тільки, в рази краще фінансування, віра в свою правоту і велику місію Росії. Мало того, навіть білоруси дадуть фору українцям. За кількісними показниками вони поступаються нам, але за якісними — аж ніяк: скоротивши особовий склад майже вчетверо і провівши утилізацію більше половини застарілої «броні», Білорусія створила боєздатні формування територіальної оборони, активно нарощує число бойових літаків, вертольотів і систем ППО, кожен четвертий військовослужбовець — контрактник.

Історично Україна завжди була беззахисною перед сусідами у військовому плані, особливо перед Росією. Ми завжди думали, що нас врятує Захід, і завжди помилялися. Подивимося, як буде цього разу.

Підводячи підсумки, скажемо, що лінія поведінки, обрана Турчиновим і Кабміном, напевно, на сьогоднішній момент найправильніша.

 

ГПУ проверит, кто виноват в снижении боеготовности армии

16.04.2014 18:06 http://news.liga.net/news

 

Предварительно установлено, что бывшее руководство Минобороны принимало решения, которые привели к снижению боевой готовности воинских частей

Генеральной прокуратурой Украины начата проверка в Министерстве обороны и Генеральном штабе Вооруженных сил Украины по вопросам соблюдения должностными лицами требований Закона "О Вооруженных силах Украины" и других нормативных актов, которыми урегулированы вопросы боевой готовности и боеспособности ВСУ.

Как сообщает пресс-служба Генпрокуратуры, главным управлением надзора за соблюдением законов в военной сфере ГПУ предварительно установлено, что на протяжении 2010-2013 годов во время проведения мероприятий по реформированию армии, руководством оборонного ведомства было принято ряд управленческих решений, в результате чего была снижена боевая готовность воинских частей Вооруженных сил. В отдельных случаях это привело к невозможности выполнения подразделениями задач по назначению.

Кроме того, в результате хронического недофинансирования военных программ из года в год ухудшалось обеспечения войск, обучаемость личного состава, снижалась исправность вооружения и военной техники.

При полной и всесторонней проверке по вышеуказанным фактам, с привлечением специалистов, будут изучены соответствующие документы и материалы, получены объяснения от должностных лиц Минобороны и Генштаба ВСУ. По ее результатам, будет принято законное решение и применены соответствующие меры реагирования.

 

Достойны ли Украинцы своей страны?

http://u-news.org.ua/17565-dostoyny-li-ukraincy-svoey-strany.html 20/04/14

 

Бандитов, сепаратистов и террористов необходимо разоружить, тут нет никакого сомнения. Но нужно овладеть ситуацией, выиграть ситуацию, чтобы не поставить под удар Украину.

Поэтому высшей целью должно быть не немедленное достижение успеха антитеррористической операции – а достижение успеха антитеррористической операции без жертв среди мирного населения. А эта задача в нынешней ситуации очень сложная.

Как быть дальше? Недавно в Украину приезжал первый министр обороны независимой Литвы, который рассказал на "5 канале", как в 90-м году маленькая Литва сопротивлялась советской оккупации. Тогда была создана регулярная армия, которая насчитывала 5-6 тысяч человек. Плюс 3-4 тысячи входили в армию резервную.

Литве удалось отстоять свою страну. И сейчас у нее маленькая, но боеспособная своя армия, из которой 4.000 человек – так называемые резервисты. Подобные же резервисты есть и в армиях таких мощных государств, как Англия и Америка.

Что значат резервисты в Литве? Это люди разных специальностей, которые не могут служить в регулярной армии, потому что они работают: даже во время войны стране нужны работающие люди.

Но два раза в неделю по два часа они осваивают военное дело. Учатся владеть оружием, рыть траншеи, оказывать первую медицинскую помощь себе и другим, постигают науку выживания в военное время, изучают возможности новых технологий – военных, коммуникативных и так далее.

Такие резервисты есть по всей стране. Даже в маленьком хуторе может быть 5 человек, которые помещаются в одну машину – но эти 5 человек уже являются силой, которая при необходимости мобилизуется и может мобилизовать весь хутор для отпора врагу.

Эта резервная дополнительная сила в армии обходится государству очень недорого.

Такую же резервную часть регулярной армии, управляемую и дисциплинированную, нужно создать и в Украине.

Думаю, что в сегодняшней ситуации в 45-миллионной стране найдется 200, а то и 300 тысяч человек, которые захотят овладеть элементарными навыками, чтобы в случае вторжения врага не погибать в первые же дни, а постоять за себя и землю и побеждать.

Сейчас наша регулярная армия насчитывает 20 тысяч человек, национальная гвардия по плану 10 тысяч. Если в стране появятся еще 200-300 тысяч таких обученных людей, это будет очень серьезным аргументов и для Путина-врага, и для психологической уверенности нашего народа, и для поднятия патриотического духа.

Когда я поделился этой идеей с двумя молодыми людьми, парнем и девушкой, девушка немедленно сказала, что готова сама платить за подобное обучение и за возможность чувствовать, что она находится в резервной армии Украины. А сколько мужчин разных профессий сегодня переживают за свою страну, хотят помочь ей и встать на ее защиту, но не знают, как это сделать!..

Сейчас вооружаются местные силы самообороны для защиты Востока. Это вынужденная, ситуативная мера. Я же говорю о принципиально другой дополнительной силе в рамках государственной военной системы.

Нам нужно не сильное партизанское движение в Украине, а сильное государство Украина. Проблемы с путинской Россией начались не сегодня и закончатся не завтра. Чтобы строить в Украине европейское государство, нам еще не один месяц и не один год придется защищать свою страну от соседа-врага. К сожалению, мощное государство Россия стало врагом государства Украина.

И я думаю, что цивилизованный мир будет оказывать Украине экономическую и военную помощь только тогда, когда она будет готова и способна защищать себя сама.

Всем, кто найдет время, я посоветовал бы посмотреть фильм польского режиссера Ежи Гофмана под названием "Битва за Варшаву, 1920 год".

Фильм рассказывает о большевистско-польской войне 1920 года. Гофман гениально описывает эту ситуацию: по Польше, уничтожая все на своем пути, движется большевистская орда, в Варшаве тревожно, но она продолжает жить своей жизнью; люди гуляют в ночных барах и кафе, поэты пишут и читают стихи, политики спорят.

Польша очнулась только тогда, когда большевистская армия дошла до самой Варшавы. Только в битве под Варшавой полякам ценой невероятных и страшных жертв, ценой человеческих жизней, героически отданных за свободу, удалось остановить эту преступную тьму. Тем самым они спасли тогда и всю Европу.

Для Европы и Украины этот фильм оказался пророческим.

Никто, ни в Европе, ни в Украине не мог подумать тогда, что новая "большевистская" орда пойдет на Украину, а значит, и на Европу. Но это случилось.

Европа сейчас более явственно понимает, что так называемые "зеленые человечки" – это мощная, опасная армия, которая угрожает всей Европе. Войну с Европой Путин начал в Украине. Европа это понимает, и украинцы это понимают.

Но наша демократичная, свободолюбивая страна и сегодня позволяет бросать камни в голову своих – в то время, когда мы находимся в состоянии войны. Не опасно ли это сейчас? Неужели мы позволим, чтобы орда дошла до Киева?

Чтобы не пришлось принимать бой под Киевом – мы должны немедленно очнуться. Мы должны возродить майданный дух и интеллект Майдана – светлый разум, чтобы начать вторую, настоящую фазу построения своего государства.

Мы можем доверять одним политикам больше, чем другим, но мы не имеем права рисковать своей страной.

То, что происходит сейчас в восточных регионах, многими оправдывается обманом, зомбированием населения и военными операциями вражеского государства.

Но если враг направится в сторону Киева, я не уверен, что здесь мы не столкнемся с серьезным предательством на фоне разногласия, которые аккумулирует и провоцирует Россия. Я не уверен, что Киев и Украина защищена от этого.

Нынешняя власть в тяжелейших условиях пытается построить государственные конструкции. Но уже появились люди, которые объявляют именно эту власть виновником всего происходящего и даже называет ее пятой колонной России. Это – сценарий той же самой России, ее технологическая, информационная спецоперация.

В Украине она реализуется благодаря активному предательству обиженных политиков всех мастей, благодаря пособничеству многих масс-медиа, которые под видом демократии и "свободословия" предоставляют площадку даже явным предателям, благодаря пассивному предательству тех, кому все равно, что происходит со страной, главное – быть в оппозиции к власти.

Украина находится в состоянии войны. Потому мы должны определить, кто мы: народ, который строит свое государство, или масса людей, которая постоянно находится в состоянии турбулентности и стремится свергать власть? Валить даже свою власть, и даже тогда, когда враг вошел на нашу территорию.

Сейчас нужно не разрушать, а созидать, поддерживать, нужно помогать строить свое государство и свою власть в государстве.

Мы очень ценим свободу слова. Мы очень ценим свободу личности. Они дороги в очах Божих и в очах человека. Но если мы потеряем наше государство и станем губернией России, у нас не будет ни свободы слова, ни свободы личности.

Яндекс.Директ

 

«Сбербанк России» подозревается в финансировании терроризма в Украине. - http://www.facenews.ua/news/2014/196223/16 апреля 2014 | 22:50 

 

Об этом сказал в эфире «5 канала» и.о. генпрокурора Украины Олег Махницкий. Махницкий заявил, что в Украине проводится проверка и остановлено финансирование 14 банков, которые были «финансовыми площадками сепаратизма». По этому вопросу уже 300 уголовных дел направлено в суд. Кроме того, один из этих банков - «Сбербанк России» - подозревается в финансировании терроризма в Украине.

Напомним, ранее сообщалось, Национальный банк Украины временно отключил 14 банков от Системы подтверждения соглашений на межбанковском валютном рынке.

 

Політичні вбивства та вбивства на замовлення

 

В’ячеслав Чорновол

Георгій Гонгадзе

Юрій Кравченко

Георгій Кірпа

Євген Кушнарьов

Євген Щербань

 

В’ячеслав Чорновол

 

Справу про вбивство В’ячеслава Чорновола можуть переглянути. http://www.pohlyad.com/news/n/43826 03.04.2014 10:04

 

Апеляційний суд Київської області призначив розгляд апеляційної скарги на вирок Бориспільського міськрайонного суду у справі загибелі лідера НРУ В’ячеслава Чорновола на 3 квітня. Про це повідомив УНН екс-нардеп Тарас Чорновіл. При цьому він розповів, що буде звертатися до Генеральної прокуратури, зокрема до заступника Генпрокурора М.Голомші, який раніше вів справу щодо загибелі В.Чорновола, з тим, аби прокуратура поміняла свою позицію в апеляційному суді і підтримала скаргу на рішення Бориспільського суду. "Є позиція Генпрокуратури з часу Пшонки, яка звучить так: щоб розглядати справу як звичайну аварію. І відповідно в апеляційній інстанції вони не підтримували б нашу апеляційну скаргу. Я буду звератися, щоб переглянули і, можливо, прокурор у судовому засіданні поміняє позицію і скаже, що Генпрокуратура підтримає апеляційну скаргу. Буду про це просити", - зазначив він. Т.Чорновіл нагадав, що в апеляційній скарзі вони просять повенути справу щодо загибелі В.Чорновола на повторне розслідування.

Нагадаємо, 21 січня цього року Бориспільський міськрайонний суд Київської області закрив кримінальну справу у зв’язку з закінчення терміну давності за обвинувачення водія КАМАЗУ Володимира Куделі у вчиненні злочину за ч. 3 ст. 215 КК України в результаті чого загинув голова НРУ В’ячеслав Чорновіл.

Довідка УНН: В’ячеслав Чорновіл загинув у автокатастрофі під Києвом на 5-му кілометрі шосе Бориспіль-Золотоноша 25 березня 1999 року, коли його автомобіль Toyota Corolla зіткнувся з КамАЗом, який розвертався посеред дороги. У тій аварії загинув також водій Чорновола. 

 

Тарас Чорновіл: касета із записом плана вбивства батька існувала. http://molbuk.ua/ 25-09-2013, 17:05

 

Колишній депутат Григорій Омельченко підтвердив в суді факт існування касети з інформацією про планування співробітниками МВС вбивства екс-лідера Народного Руху В'ячеслава Чорновола.

Про це сказав син загиблого, екс-депутат парламенту Тарас Чорновіл, пише "УП". Він зазначив, що сам на засіданні 24 вересня о Бориспільському міському райсуді не був присутній з поважних причин, але його представник повідомив про покази Омельченко. "Вчора Григорій Омельченко давав свідчення як свідок... Він підтвердив факт наявності касети і те, що вона йому демонструвалася...", - розповів Чорновіл. "На касеті записано, як співробітник правоохоронних органів розповідає про створення в МВС неформальної оперативної групи по знищенню опонентів (влади)... і не тільки економічних, але й політичних... в тому числі і В'ячеслава Чорновола", - уточнив син загиблого. Він також зазначив, що вперше про існування такої касети повідомив Євген Марчук під час президентської виборчої кампанії в 1999 році. На думку сина Чорновола, визнання в суді факту існування такої неформальної оперативної групи МВС щодо усунення політичних конкурентів є вкрай важливим свідченням на користь версії про свідоме замовлення владою вбивства його батька. Бориспільський міськрайсуд продовжить розгляд справи про загибель Чорновола 14-15 жовтня. Тарас Чорновіл повідомив, що можливо вже на цих судових засіданнях буде давати свідчення як свідок депутат від Партії регіонів Володимир Олійник. Нагадаємо, В'ячеслав Чорновіл загинув в результаті автокатастрофи на трасі "Бориспіль - Золотоноша" 25 березня 1999 року. Представники НРУ із самого початку називали загибель свого лідера політичним вбивством, проте незабаром кримінальну справу про загибель Чорновола було припинено.

 

Георгій Гонгадзе

 

Гео́ргій (Гія) Русла́нович Гонгадзе (груз. გიორგი ღონღაძე; * 21 травня 1969Тбілісі — † 17 вересня 2000[2]) — український опозиційний журналіст, відомий своїми критичними антивладними виступами. (Вікіпедія)

Засновник та перший головний редактор інтернет-газети «Українська правда».

Вбивство Гонгадзе викликало широкий резонанс в Україні та за її межами, особливо після «касетного скандалу», та вважається однією з найгучніших кримінальних справ сучасної України. За найпоширенішою версією, до захоплення та вбивства журналіста причетні високопосадовці, наближені безпосередньо до Леоніда Кучми, який нібито особисто віддавав накази щодо викрадення Гонгадзе.

Зникнення[ред. • ред. код]

16 вересня 2000 року близько 22:30 Георгій Гонгадзе пішов з роботи, але вдома так і не з'явився.

Зникнення Г. Гонгадзе викликало велике занепокоєння не лише у його родичів і друзів, а й серед політиків і журналістів.

2 листопада в лісі біля Таращі було знайдено обезголовлений труп. Дружина і друзі впізнали у ньому Георгія (зокрема, у знайденому тілі знайшли осколки — саме в тих місцях, що були і в Гонгадзе). Але остаточного висновку експертиза ще не зробила.

«Касетний скандал»[ред. • ред. код]

Докладніше: Касетний скандал

Восени 2000 року в Україні вибухнув касетний скандал після оприлюднення «плівок Мельниченка», які свідчили про причетність тодішнього Президента України Л.Кучми та ряду інших високопосадовців та політиків до вбивства журналіста Г. Гонгадзе.

28 листопада 2000 року, через два місяці після зникнення ГонгадзеОлександр Мороз поінформував Парламент і журналістів про те, що він володіє таємними записами розмов Президента Л.Кучми та високопоставлених урядових чиновників, які проливають світло на вбивство Гонгадзе. За словами Мороза, в бесідах, записаних співробітником Служби Охорони Президента Миколою Мельниченком, беруть участь Кучма та його найближчі помічники — Глава Адміністрації Президента Володимир Литвин, Міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко та керівник СБУ Л. Деркач, які обговорюють діяльність Гонгадзе і вирішують, як з ним бути. На думку О. Мороза та деяких інших членів Парламенту, ці бесіди дають підставу вважати, що Президент певним чином причетний до зникнення Г. Гонгадзе[1].

Резонанс в Україні та світі[ред. • ред. код]

Докладніше: Україна без Кучми

Пам'ятник Георгію Гонгадзе у Києві.

Зникнення та вбивство Георгія Гонгадзе викликало широкий резонанс в Україні та за кордоном. Так в Україні із акцій протесту проти зникнення та вбивства Гії почались широкомасштабні протестні дії відомі під назвою Україна без Кучми. Протестувальники звинувачували тодішнього президента Леоніда Кучму та його найближче оточення у зникненні журналіста і вимагали відставки Кучми та його найближчого оточення.

Справа Гонгадзе та судовий розгляд[ред. • ред. код]

4 березня 2005 з двома кульовими отворами в голові був знайдений генерал міліції і колишній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, який підозрювався в організації вбивства Георгія Гонгадзе. Напередодні Генеральний прокурор Святослав Піскун публічно через ЗМІ оголосив про допит генерала. Допит було призначено саме на 4 березня. Смерть генерала була названа самогубством.

15 березня 2008 Апеляційний суд міста Києва визнав винними трьох колишніх співробітників Департаменту зовнішнього спостереження та кримінальної розвідки Міністерства внутрішніх справ України у скоєні вбивства журналіста Георгія Гонгадзе і призначив їм покарання у вигляді позбавлення волі строком від 12 до 13 років. Обвинуваченим офіцерам міліції Миколі Протасову суд призначив покарання у вигляді 13 років позбавлення волі, Олександру Поповичу і Валерію Костенку — по 12 років позбавлення волі, а також позбавив їх офіцерських звань.[3] .

21 липня 2009 року Пукача було затримано і доправлено до Києва.[4]

7 вересня 2010 року керівник слідчої групи Генпрокуратури в справі Гонгадзе Олександр Харченко виніс остаточну постанову про притягнення Пукача до кримінальної відповідальності. У постанові слідчого наведено подробиці, де і коли Кравченко розпорядився убити засновника «Української правди». «Приблизно 13-14 вересня 2000 року у своєму службовому кабінеті в місті Києві по вулиці Богомольця, 10 міністр внутрішніх справ Кравченко Ю. Ф. усно віддав начальнику Головного управління кримінального пошуку МВС України Пукачу О. П. явно злочинний наказ — вбити журналіста Гонгадзе Г. Р. для припинення у такий спосіб журналістської діяльності». За свідченнями Пукача про вбивство Гії знали також Леонід Кучма та Володимир Литвин.[5]

У грудні 2010 року завершене розслідування кримінальної справи зі звинувачення О. Пукача в убивстві Гонгадзе. При цьому з О. Пукача були зняті звинувачення у вчиненні цього вбивства на замовлення. Згідно з пред'явленими звинуваченнями, О. Пукач вчинив вбивство журналіста через особисті мотиви.

21 березня 2011 року Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу проти Президента України (1994–2005 рр.) Леоніда Кучми у рамках справи про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе.

30 серпня 2011 під час судового засідання Олексій Пукач зізнався, що власноруч убив Георгія Гонгадзе, однак не визнає своєї провини в знищенні документів зовнішнього спостереження за Гонгадзе в 2003 році. За його словами, це робили підлеглі під час його відпустки.[6] Під час цього ж судового засідання Пукач назвав замовників вбивства. За його словами, ними були Леонід КучмаВолодимир Литвин та Юрій Кравченко.[7]

29 січня 2013 року колишній начальник головного управління кримінального розшуку МВС Олексій Пукач за вбивство Георгія Гонгадзе засуджений до довічного ув'язнення з конфіскацією майна і забороною займати державні посади[8]

Пам'ять[ред. • ред. код]

Нагороджений званням Герой України посмертно.

В грудні 2008 року в Києві встановлено пам'ятник Георгію Гонгадзе та загиблим при виконанні службових обов'язків журналістам у сквері поЧервоноармійській вулиці, 115–121. Дерево заввишки 7 м та фігура заввишки 3 м зроблені з бронзи. Загальна висота пам'ятника із цоколем становить 8,5 м[9].

На його честь названо проспект у Києві.

В Музеї новин у ВашингтоніСША в залі Меморіалу загиблим журналістам на скляній стіні викарбувано й ім'я Гії разом з іменами ще п'яти полеглих українських журналістів (станом на осінь 2012 р.).

1 червня 2013 року набрало чинності рішення міської ради Луцька про перейменування вулиці Лазо на вулицю Георгія Гонгадзе[10]

Щорічно 16 вересня друзі Георгія, журналісти, громадські та правозахисні організації вшановують його пам'ять. Пам'ять як і про людину, так і символ свободи і правди.

 

Юрій Кравченко

 

Ю́рій Фе́дорович Кра́вченко (* 5 березня 1951Олександрія (місто) —† 4 березня 2005) — колишній міністр внутрішніх справ України (1995–2001), генерал внутрішньої служби України. З 1 грудня 2001 року по 21 травня 2002 року — голова Херсонської обласної державної адміністрації. (Вікіпедія)

Протягом років був найближчим соратником президента Кучми і вважався одним із ймовірних його наступників. Під керівництвом генерала було розгромлено свавілля організованих кримінальних угрупувань, особливо в Криму.

Під час касетного скандалу був звинувачений у зникненні опозиційногожурналіста Георгія Гонгадзе і, відтак, усунутий з першого ешелону української політики. 4 березня 2005 помер внаслідок двох пострілів в голову. Офіційне слідство зробило висновок, що це було самогубство

Помер 4 березня 2005 року від вогнепального поранення.

Того дня о 10 годині ранку Юрій Кравченко повинен був з'явитися до Генеральної прокуратури на допит у «справі Ґонґадзе». Незадовго до призначеного часу ЗМІпоширили інформацію про смерть головного свідка.

Як стало відомо згодом, смерть Кравченка настала між 7-ю та 8-ю годинами ранку 4 березня. Його дружина повідомила, що близько 7-ї її чоловік пішов до технічного приміщення (гаражу) свого котеджу. Через декілька хвилин вона почула два постріли поспіль.

Якщо дотримуватись версії про самогубство, то Кравченко двічі стріляв собі в голову. Перший постріл був в підборіддя, але куля пройшла навиліт через рот. Другий (смертельний) постріл був у праву скроню. Подібні обставини, наявність контрольного пострілу, присутні і в загибелі Г.Кірпи. Поєднує ці справи "почерк". Це український феномен в світовій криміналістиці і судочинства.

Слідчі знайшли передсмертну записку, зміст якої повідомив міністр внутрішніх справ Юрій Луценко: «Мої дорогі, я не винний ні в чому. Пробачте мене, я став жертвою політичних інтриг Президента Кучми та його оточення. Іду від вас з чистою совістю, прощавайте».

Більшість українських політиків[Хто?] схильні вважати, що смерть Кравченка найвигідніша генеральному прокурору Святославу Піскуну. Кравченко був чи не єдиним, хто мав змогу свідчити проти Леоніда Кучми. Після його смерті Кучма став практично недосяжним дляправосуддя. Багато спостерігачів уважають, що такий перебіг подій був заздалегідь домовлений між Ющенком та Кучмою.

Смерть Кравченка викликає багато питань, головне з них таке: чому СБУ не змогла захистити головного свідка? Адже ще з 13 грудня 2004 року вона вела законне стеженняза Юрієм Кравченком.

Друге питання: навіщо генеральний прокурор С. Піскун за кілька днів до планованого допиту Кравченка привселюдно повідомив про це, назвавши навіть дату і годину допиту?

 

Георгій Кірпа

 

Георгій Миколайович Кірпа (* 20 липня 1946, с. Клубівка (Ізяславський район)Хмельницька область — † 27 грудня 2004Бортничі, околиця Києва) — український державний діяч, інженер-транспортник. (Вікіпедія).

Міністр транспорту України (2002–2003), Міністр транспорту та зв'язку України (2004). Кандидат технічних наук (1997). Генеральний директор Державної адміністрації залізничного транспорту України (20002004). Почесний громадянин Ковеля.

Обраний народним депутатом України 4 скликання з квітня 2002 від блоку «За єдину Україну!», № 10 в списку. На час виборів: генеральний директор Державної адміністрації залізничного транспорту України, б/п. Зняв кандидатуру.

Академік Транспортної академії України (1997).

Голова партії «Відродження» (з червня 2004 р.).

З травня 2002 р. під його орудою розгорнуто та здійснено низку масштабних проектів:

Загинув від вогнепального поранення наступного дня після повторного голосування 2-го туру президентських виборів 2004 року. Офіційно оголошена версія смерті — ймовірне самогубство[1].

На честь Георгія Кірпи названі:

  • площа перед залізничним вокзалом у місті Ужгороді[2]
  • з 20 липня 2006 року електропотяг «Георгій Кірпа» курсує за маршрутом Львів—Ужгород[3]
  • вулиця у Києві — депутати Київради ухвалили рішення перейменувати вулицю Петрозаводська в Солом'янському районі Києва на вулицю імені Кірпи[4]
  • станція у Дарницькому районі Києва, на лінії Дарниця — Гребінка, колишня назва Бортничі[5]

У липні 2006 року Південна залізниця побудувала каплицю на привокзальній площі в Кременчуці у пам'ять про Кірпу.

25 грудня 2009 року в Києві відкрито пам'ятну дошку Георгію Миколайовичу Кірпі на будівлі Державної адміністрації залізничного транспорту України (вул. Тверська, 5).[6]

7 липня 2009 створено Фонд імені Георгія Миколайовича Кірпи.

20 липня 2009 в селі Клубівка, Ізяславського району, Хмельницької області відкрито пам'ятник Кірпі.

20 липня 2010 y селі Клубівка Ізяславського району Хмельницької області у будинку, де пройшли дитячі та юнацькі роки Георгія Кірпи відкрито музей його імені[7][8][9].

За часів міністерства Кірпи у м. Ужгород була проведена реконструкція залізничного вокзалу. Нині, в залі очікування будівлі вокзалу знаходиться меморіальний куточок, присвячений Георгію Миколайовичу. Центром експозиції є погруддя Героя України Г. М. Кірпи. У шафі під склом зберігаються особисті речі колишнього міністра, в числі нагород — оригінальна золота зірка.

Депутат від "Нашої України" Микола Томенко вважає, що смерть Георгія Кирпи є не випадковою, і що вже найближчим часом можуть статися зникнення чи смерті ще кількох осіб з найближчого оточення президента, прем’єра та глави президентської адміністрації.  Микола Томенко також заявив, що версія про те, що ця смерть пов’язана виключно з кредитом на побудову залізничного мосту у Києві є неповною і що треба згадувати про всі великі проекти, які ініціював міністр, а також про те, як ці проекти були пов’язані з виборами. Депутат Томенко сказав, що громадськість та преса приділили мало уваги ще одній смерті, що сталася у розпал "помаранчевої революції", а саме загадковій загибелі Юрія Ляха, голови Українського кредитного банку, якого оглядачі називали людиною з близького оточення фінансово-промислової групи Суркіса-Медведчука. Тоді слідство так само говорило про самогубство. В інтерв’ю Бі-Бі-Сі економіст і член "Нашої України" Сергій Соболєв подав свою версію смерті міністра транспорту: "Я можу сказати, що це одне з найбагатших міністерств в Україні, яке після того, як Віктор Ющенко зміг заборонити будь-які фінансові схеми, заліки ще з 2000 року фактично стало міністерством, яке дійсно мало живі кошти. Тому я б не виключав би, що однією з версій, я переконаний, не самогубства, а саме вбивства Георгія Кирпи були фінансові питання". Сергій Соболєв сказав також, що Георгій Кирпа, як міністр транспорту, був прямо причетний до перевезення до Києва десятків тисяч людей, а після ухвалення рішення про переголосування його позиція "різко помінялася". Тому, сказав Сергій Соболєв, Георгію Кирпі могли не простити "зради".»» end of quoate. Тобто, може ті Кірпа та Лях усвідомили себе нормальними українцями, або завжди такими залишалися „десь там вглибині” тільки хотіли працювати... й десь не змогли піти проти людей... або інтересів України... або завжди вичікували, перебуваючи в тилу ворога, що настане день коли вони зможуть принести значну користь до народу, зважаючи на їхні посади..., може тому й тримались за посади... Ось й за це їх вбили... 

 

Євген Кушнарьов

 

ЗА ЩО ВБИЛИ КУШНАРЬОВА. Версія Тимошенко. Понеділок, 1 лютого 2010, 22:07 http://www.mukachevo.net/ua/News

Я хочу запитати, чому один із яскравих політиків Євген Кушнарьов, який почав формувати свою партію, який почав у ПР забирати кращих представників промисловців, підприємців, чому саме йому не пощастило і саме в нього двічі влучили на полюванні?", - запитала прем'єр. Охота вбити Кушнарьова Євген Кушнарьов 16:50 17 января 2008 года ] [ Главред, 17 января 2008 ]

Незадовго до смерті Кушнарьова ширилися чутки про те, що між керівництвом ПР і ним настав період взаємного, якщо можна так сказати, “розчарування”. Кушнарьов був не з усім згодний у позиції і політиці визнаних лідерів партії й неодноразово висловлював із цього приводу свою думку. Не цілком задоволений він був і ставленням до нього з боку керівництва. Адже після того, як коаліція знайшла довгождану владу і розподілила посади, Кушнарьову нічого суттєвого не дісталося. Говорили, що, зміцнивши свій вплив у партії, він нібито почав якийсь торг за провладні портфелі для себе і своїх прихильників. Чи так це? Чи був він незручний для своїх соратників, чи став жертвою трагічного збігу обставин? Ця таємниця, найімовірніше, назавжди залишиться похованою на другому Харківському кладовищі, разом з одним із найяскравіших українських політиків.

І ще — тут вже нічого не поробиш, але ім’я Кушнарьова сьогодні все частіше вимовляють в одному ряду з іменами Кравченка і Кирпи.

Юлія КІМ

 

Євген Щербань

 

Щербань Євген Олександрович (18 січня 1946КостянтинівкаКраснокутський районХарківська область — † 3 листопада 1996Донецьк) — український бізнесмен, політик, член Виконкому Ліберальної партії Українинародний депутат України 2-го скликання, член Комісії з питань молоді, спорту і туризму[2], член фракції ВР «Соціально-ринковий вибір». (Вікіпедія)

Версії щодо замовників вбивства[ред. • ред. код]

Вбивство Євгена Щербаня стало однією з найгучніших та найзухваліших кримінальних справ у історії незалежної України.[7] Усунення Щербаня пов'язують з переділом газового ринку України.[5] Серед ймовірних замовників вбивства, зважаючи на активну бізнес- та політичну діяльність загиблого, вказують:

1. Або представників «донецького клану» до яких перейшла найбільша частина власності Євгена Щербаня (зокрема, Щербань був головним акціонером«Індустріального Союзу Донбасу», який об'єднував сотні підприємств). Саме вони конкурували зі Щербанем за владу в Донецькому регіоні, маючи на увазі команду Віктора Януковича та Ріната Ахметова, яки прийшли на заміну «команді Євгена Щербаня». Таку версію відстоюють автори таких документальних книжок та фільмів як :

2. Або лідера «дніпропетровського клану» Павла Лазаренка — цю підозру команда президента Кучми висловлювала ще з 2000 року. Критики цього варіанту вказують, що майно Щербаня та його фінансові потоки відійшли внаслідок вбивства зовсім не до «дніпропетровських», а до «донецьких», здебільше до команди Ріната Ахметова.

  • Команда Януковича» (яку складають здебільше представники «донецького клану») заявила, що вбивтсво Щербаня замовив Павло Лазаренко[9], а оплатила, мовляв, Юлія Тимошенко[10][11]. Але проти такого припущення виступили компетентні в цій справі свідки :

 — Минулий президент Леонід Кучма (який сказав, що генеральна прокуратура в часи його президентства не мала жодних підозр щодо Тимошенко по справі Щербаня).

 — Також генеральний директор «Індустріального Союзу Донбасу» Сергій Тарута (в 1996 році він був одним з директорів ІСД) заявив на суді в 2013 році (під час слухань відкритої проти Юлії Тимошенко «справи Щербаня»), що конфлікт між корпораціями ЄЕСУ та ІСД був вичерпаний за рік до вбивства Щербаня.

 — Безпосередній вбивця Є. Щербаня — Вадим Болотських та його бувший адвокат Дмитро Поєзд.

 — Екс-прем'єр-міністр Віталій Масол.

 

Владислав Верстюк «Україна під ярмом тоталітаризму та після його падіння» Окрема версія http://ukraine.donklass.com/dop/vladislav-verstiuk.html.

(скорочено, В.Ж.)

Видатний пам'ятник української історичної думки "Ілюстрована історія України" М. Грушевського була уперше видана в 1911 р. Протягом наступних десяти років вона неодноразово перевидавалася з незмінним успіхом. Це і недивно. Книга належить перу ученого зі світовим именем. Поза сумнівом, вона стала одним зі східців, по яким М. Грушевський в 1917 р. піднявся до висот лідера Центральної Ради. Останні глави "Історії", присвячені українській революції, написані не лише ученим, але і політиком, ще не захололим від запалу боротьби, не приховуючим своїх симпатій і антипатій, але і що не усвідомило до кінця причин власних поразок. З 1894 р. по 1913 р. наукова і суспільно-політична діяльність ученого була тісно пов'язана з Львовом. У 1898 р. М. Грушевський опублікував перший том "Історії України-Русі". Це багатотомне видання стало першим фундаментальним викладом історії України з прадавніх часів до середини XVII ст. З часом воно придбало славу класичної праці по історії України, мало декілька перевидань і принесло своєму творцеві світову наукову популярність. Цією працею М. Грушевський кинув виклик офіційної російської історіографії, що розглядала історію східних слов'ян виключно через призму російської державності.

Грушевський розробив свою схему і періодизацію історії України. Його професійні інтереси не обмежувалися тільки українською історією, він плідно працював як літературознавець, фольклорист, археограф, соціолог. З-під його пера вийшли близько 2 тис. наукових праць.

Учений мав дивний талант організатора. При його активній участі було створено Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, а потім Українське наукове товариство в Києві. Грушевський стояв у витоків створення декількох українських наукових і суспільно-політичних періодичних видань, таких, наприклад, як "Записки Наукового това- ристваім. Шевченка", "Літературно-науковийвісник", "Україна", "Джерела до історії України-Русі".

У 1914 р. царський уряд заарештував Грушевського, звинувативши його в підривній антидержавній діяльності. Роки першої світової війни учений провів в посиланні за межами України. Тільки у березні 1917 р. він зміг повернутися в Київ. У 1917-1918 рр. він голова Центральної Ради, один з ініціаторів проголошення Української Народної Республіки. У березні 1919 р. учений емігрував; жив і працював в Берліні, Відні, Парижі, Празі.

У 1924 р. з початком українізації і з дозволу радянського уряду М. Грушевський повернувся в Україну і в тому ж році був обраний академіком АН України, а в 1928 р.-академіком АН СРСР. Поки на Україні проводився курс українізації і більшовицький режим потребував кадрів старої інтелігенції, він активно використовував ім'я і організаторські здібності Грушевського. У кінці 20-х років, коли розгорнулася боротьба з "українським буржуазним націоналізмом", Грушевського змусили поїхати з Києва в Москву. У 1931 р. органи ГПУ сфабрикували процес так званого Українського національного центру, в якому спочатку Грушевському призначалася роль керівника. Але в останню мить він був вилучений з числа обвинувачених. Через три роки учений раптово помер.

Уперше російською мовою "Ілюстрована історія України" була опублікована в 1913 р. Справжнє видання доповнене перекладом шести останніх глав, що стосуються історії української революції і діяльності Центральної Ради, написаних Грушевським для віденського видання книги в 1921 р. українською мовою.

За радянських часів доля книги склалася драматично. Грушевський помер після сумнівної операції в 1934 р. (за тиждень до вбивства Кірова) і незабаром був оголошений батьком українського буржуазного націоналізму. Про перевидання його праць або їх популяризації довгі десятиліття не могло бути і мови. І тільки з проголошенням незалежності України вони повертаються до читача. Повертаються, до великої скорботи, з великим запізненням. Адресовані прадідам і дідам, вони потраплять в руки онуків і правнуків, що мають світогляд і громадську практику, що значно відрізняється від загальноприйнятих на початку XX ст. Відоме, що кожне наступне покоління пише свою власну історію, виходячи з того світогляду, який визначає його відношення до сучасного світу. Ця обставина ніскільки не зменшує значення історії як науки. Більше того, саме воно робить цю науку необхідною, а історіографія виступає в ролі своєрідної нитки Аріадни, завдяки якій можна простежити шлях людства по лабіринтах власного минулого.

Тоталітарна радянська державна система наклала помітний відбиток на сучасне розуміння вітчизняної історії. Тому сьогодні історія України, написана навіть вченим такої величини, як Грушевський, має потребу у ряді уточнень, розвитку і переосмисленні окремих положень, в першу чергу це стосується подій, які у момент написання книга входили не в сферу історії, а в сферу політики, до яких перо ученого тільки доторкнулося. Крім того, завдання цієї післямови-позначити найбільш характерні моменти історії України, що мали місце після написання книги.

Для сучасного читача "Ілюстрована історія України", незважаючи на її солідний об'єм, як би обірвалася на напівфразі, у момент найбільш гострого розвитку сюжету-виникнення Української Народної Республіки на розвалинах Російської імперії. Сьогодні ми переживаємо процес краху радянської імперії і тяжко важких спроб становлення української державності. Деякі явища минулого і сьогодення настільки близькі, що народжується сумнів, а не чи повторюється історія, всупереч твердо засвоєному переконанню про її безперервну поступальну ходу? І якщо ця (крамольна) думка вірна, то виникає безліч інших питань. Що ж є причиною нашого кружляння або, вірніше, тупцювання на місці? Що відрізняє нас від західного суспільства, що нестримно розвивається, приклад якого наслідують сьогодні самі слаборозвинені країни Азії і Африки, залишаючи нас в жалюгідній самотності роздумувати над гірким досвідом соціалістичних ілюзій, що не здійснилися . Втім, багато чим ці ілюзії і сьогодні приємно крутять голову, і причини історичної драми, що відбувається, вони бачать не в характері обраного раніше шляху, а в підступах новоявлених демократів, українських націоналістів, в самій ідеї незалежності України.

 

 

Від русифікації до бідності

 

http://unk.org.ua/ Джерело: http://tyzhden.ua/Politics/24383

Категорія: Українська деградація | Додав: unk (08.06.2011) | Автор: УТ

 

Термін, здається, добре знайомий. Нині навіть  шкільнийпідручник жваво пояснить вам його сутність: русифікацією, мовляв, єполітика, спрямована на утвердження та зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні або інших країнах за допомогою переходу чи  переводу осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їх ню подальшу асиміляцію. Популярне трактування цього явища веде свій родовід іще від рубежу ХІХ–ХХ століть, коли політичне крило національно-визвольного руху боролося проти різного роду обмежень у царині українського слова й друку. Згодом, уже за радянських часів, це трактування видозмінилося у викривальне бичування культурно-освітньої політики СРСР. Утім, русифікаторство від свого початку стосується не лише «солов'їної мови» та вишиванки.

Економічна русифікація: снаряди замість масла. Здебільшого під русифікацією розуміють насадження й культивування російського, яке має витісняти й нівелювати щось питомо своє, автентичне. Насправді утиски та асиміляція були і є лише частиною русифікаційних заходів. Іншою їхньою функцією є збереження та розвиток тих складових місцевої культури чи соціальних практик, які за визначенням були корисні для метрополії, обіцяючи зміцнювати її вплив на місцях.

Русифікацію традиційно й цілком справедливо ототожнюють із поширенням на Україну політичного впливу Росії, коли після Козацької революції ХVII століття та низки воєн із Польщею й Туреччиною дедалі більше українських теренів потрапляли під владу «білого православного царя». Утім, початки русифікаторства попервах стосувалися зовсім не культурно-освітньої сфери, а радше соціальної та економічної. Ревно обстоюючи позитив, що його буцімто привнесли російські завоювання імперської доби в економічне життя України, казкарі ідеологічного фронту повсякчас наголошували на доступності для України зарубіжних ринків збуту продукції (в першу чергу сільськогосподарської), перетворення Півдня та Лівобережжя на житницю Європи тощо. Гірка правда полягала в тому, що всі ці зміни скоріше сприяли консервації економічного аутсайдерства України, яке намітилося вже у ХVIII столітті, аніж виходу з нього. Не секрет, що «доступ» до західних ринків українських купців відбувався не рентабельно виправданими шляхами, як було ще від часів Середньовіччя, а за російським посередництвом і через контрольовані метрополією транзитні центри. Ідеологія російської зовнішньої торгівлі не мала нічого спільного з філософією вільного обміну, притаманного західному світу й була орієнтована винятково на потреби встановлення економічного, а відтак і політичного панування. Шляхом запровадження поступових обмежень на вивіз стратегічно важливих товарів та спрямування торговельних потоків у власні транзитні пункти Росія швидко встановила цілком нові для українців правила гри, де бізнес міг бути успішним лише для «своїх». У недалекому майбутньому в ньому лишилися переважно ті, хто заручився підтримкою та протекцією впливових вельмож або царських фаворитів.

Іншим гірким плодом стало входження українських виробників до загальноросійського ринку, оспіване багатьма істориками імперської та радянської доби. Сільське господарство в Україні мало орієнтований на експорт характер. Псевдо-патріотів страшенно тішив статус України як годувальниці Європи, при цьому скромно замовчувалося те, що за кордон продавали переважно фуражне збіжжя, яке йшло не до європейських споживачів, а для реекспорту в колонії. Динамічний розвиток цукроваріння в Правобережній Україні, що так пестив містечкове марнославство, теж став таким собі маленьким «економічним дивом», з тим лише застереженням, що умови роботи на цукроварнях були вкрай важкими, а мережа підприємств аж ніяк не вирішувала проблеми безробіття та низького рівня життя. Попри те що Україну вважали мало не столицею європейського цукроваріння, її середньостатистичний мешканець споживав цукру в рік найменше з-поміж інших сусідів по Європі!

Промислове піднесення другої половини XIX століття було чистої води «русскім» проектом, через те що всю інвестиційну сферу контролював уряд, прагнучи використати її не для поліпшення добробуту країни, а заради розбудови стратегічно важливих галузей, орієнтованих на потреби армії та флоту. Бісмарківський принцип «снаряди замість масла» приваблював закордонних інвесторів гарантованим збутом виробленої продукції (гармат, пароплавів, прокату, рейок, вагонів, промислового устаткування), споживачем якого виступала держава. Імперська промислова революція, а згодом радянська індустріалізація сповідували практично однакові економічні пріоритети: переважання видобутку сировини та важкої промисловості над харчовою та легкою. Напередодні Першої світової війни в структурі українського експорту на готову продукцію припадало менш як 20%, решту становили сировина та напівфабрикати.

Неоптимальний розвиток промисловості та сільського господарства, запроектований та стимульований в інтересах меншості суспільства, гальмував розвиток внутрішнього споживання. Відсталість імперської моделі економіки фактично законсервувала застарілі форми харчування та побутової культури українців. Надмірне споживання хліба й злаків, які компенсували брак у раціоні білків та жирів, високий рівень споживання алкоголю, що його неявно стимулювала державна монополія, – усі ці рудименти архаїчного повсякдення успішно пережили імперську цивілізацію, ставши одним з основних кодів цивілізаії радянської.

Відсталість сфери комунікацій, про яку ще Гоголь писав, як про хронічну хворобу Росії, стала для України усталеним фактом. Ірраціональне й мляве будівництво доріг, а згодом залізниць, відсталість технологій та розкрадання коштів назавжди стали виразно російським брендом у цій сфері. Транспортні проекти часто перетворювалися на іміджеві ширми, що прикривали справжню безпорадність держави: сцени закладення Транссибірської залізниці, де майбутній імператор Ніколай ІІ з тачкою в руках, увійшли до всіх гімназійних підручників з історії, а за деякий час реінкарнувалися в пропагандистські плакати іншого потьомкінського проекту імперії, тепер уже радянської, – БАМу. Спільними нотками резонують із ними і теперішні інфраструктурні проекти Євро-2012 пострадянської України.

Соціальна русифікація: черги замість барикад

Найяскравіший вияв соціальної русифікації – участь українських еліт у розбудові російської та радянської імперій – часто використовується як аргумент на користь близькості цих утворень і їхньої ідеології українському менталітетові. Заради точності відзначимо: «хохли»-будівничі імперії – це не лише Розумовські, Безбородьки, Трощинські та Кочубеї, але й сотні тисяч українських селян та козаків, якими Петербург «обрусения ради» заселяв Кубань, Крим, Східний Сибір і Казахстан. Прикметний факт соціальної політики метрополії: усі регулятивні заходи щодо українського суспільства вона спрямовувала тільки на дві соціальні верстви – дворянство й селян. Перші отримували кар'єрні та матеріальні перспективи на імперській службі, втрачаючи натомість соціально-політичну самодостатність (а згодом і ідентичність), других то батогом, то пряником манили до міфічних селянських «землі й волі». Водночас політика імперського та радянського урядів послідовно ігнорувала й маргіналізувала третій стан – середній клас. Права власності в законодавстві імперій для непривілейованих верств завжди лишалися примарними, а політичні свободи були геть відсутні, що взагалі не давало можливості для розвитку буржуазії як носія принципово іншої громадянської релігії, заснованої на індивідуалізмі, незалежності, відповідальності та підприємливості.

Натомість соціальна русифікація повсякчас дбала про збереження в суспільстві ієрархічної структури. Верхівку традиційно посідали «обрані» та протеговані політичним режимом чиновники й офіцери, до яких могли долучатися інші категорії «слуг народу». В умовах хронічної неефективності управлінського апарату та економіки, ці категорії мали окрім владного впливу ще й додаткові пільги-преференції – від доступу до західних благ цивілізації до якісного лікування та харчових пайків у спецрозподільниках. Решта суспільства поставала аморфною знеособленою масою, головними моральними цінностями якої були безоглядна покірливість та віра в сильну державу (царя, вождя). Соціальні прагнення скеровувалися не на самореалізацію та самовдосконалення, а на пошук шляхів потрапляння до числа «обраних» і відтак оволодіння дарованими їм пільгами. Особиста свобода в колективістських структурах сільської громади або стаханівської бригади завжди була аномалією й викликом традиційним цінностям. Патерналістські орієнтири й очікування завжди мали своїм наслідком пасивність і добру керованість – найцінніший суспільний результат русифікаційних проектів. Саме вони давали можливість метрополії ліпити нові спільноти не тільки на рівні ідентичностей, але й фізичних людських мас – саме так став можливим феномен «радянського народу», популяції якого лишилися практично в усіх колишніх радянських республіках і понині.

Утім, соціальні успіхи русифікації були й лишаються чи не найбільш сумнівними та обмеженими. Причин цьому досить багато – від напрочуд тривкої соціальної пам'яті українців (як-от селян, у яких, як доводять соціальні психологи, інтуїтивна й підсвідома недовіра до влади, спричинена травматичним досвідом голодоморів і колективізації, живе та працює протягом щонайменше 4–5 поколінь) до елементарної незграбності та поверхневості реалізації конкретних заходів. Поклавши чимало часу та коштів на нівеляцію соціальних та етнічних відмінностей поміж «братніми радянськими республіками», небіжчик СРСР, зрештою, зіткнувся наприкінці свого існування з вибухом притлумлених до того «націоналізмів» та відродженням соціально-побутових традицій, які він безуспішно намагався викорінити. Системною вадою русифікації була її неконструктивність. Оглядаючи наслідки русифікації Криму, яка в очах російського суспільства була аналогом цивілізаторства дикунів, російський публіцист Євґєній Марков із невтішною відвертістю зазначав: «Питання про народну вигоду мусить бути вирішене з цілком безсторонньою логічністю й щирістю... Погляньмо справі прямо в очі й, поклавши руку на серце, скажімо відверто, чи справді дали ми кримському татарину краще життя?»

Культурна русифікація: «бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні!»

Культурна площина русифікації здається найбільш видимою. Утім, вона набагато ширша й загрозливіша, аніж валуєвська заборона українських друків 1863 року чи то тріумфальна хода російської попси українським телеефіром.

Глобальний результат культурної русифікації – це прищеплення нової системи цінностей і мотивів, передусім у повсякденному житті. Це ті соціальні звички й судження, які промовляють до нас вустами персонажів Сковороди та Нечуя-Левицького: «начальник завжди правий», «не висовуйся», «а мені воно треба?» тощо.

Соціальна байдужість та духовна летаргія насправді страшніші за примітивність смаків, що їх плекає маскульт «русского міра». У цьому сенсі наслідки русифікації зараз даються взнаки навіть там, де замість російської лунає українська, але в лікарнях і судах до людини ставляться залежно від її соціальної «сортності» й товщини гаманця.

Ще одна, так би мовити, цивілізаційна травма, заподіяна русифікацією, – поява в нашому культурному лексиконі понять «провінція» та «столиця». У дорусифікаційну добу культурний ландшафт на знав такого поділу через питомо європейську гомогенність України – великі міста й містечка творили основний економічний та культурний субстрат регіонального життя, у якому освітні центри та потужні торговельні осередки не конче збігалися з адміністративними столицями й осідками можновладців. Переформатування імперської доби натягнуло над країною нову координатну сітку, у якій ця гомогенність швидко зникла разом зі старими осередками культури й економіки (навряд чи хтось зараз упізнає в Кам'янці-Подільському, Білій Церкві, Коропі чи Новгороді-Сіверському колишні «зіркові» міста). Центри ваги перемістилися в значною мірою штучно визначені новою владою осередки, які так і не спромоглися на самодостатній розвиток, а з’ясування можливостей і перспективності стало визначатися не природними здатностями регіону чи місцевості, а властивим імперії ієрархічним поділом між «центром» і «окраїнами». Тож провінційність стала категорією не географічною, а радше сутнісною, якісною.

Імунітет від русифікації

Русифікаційні моделі були і є конче необхідними для збереження цілісності та впливу імперії. Але чи є вони такими всесильними та ефективними? Ахіллесовою п’ятою русифікаторства є тотальна байдужість до будь-якої ідентичності, в основу якої покладено суто громадянські цінності (примат прав особи, індивідуалізм, терпимість, соціальна конструктивність тощо). Через те навіть русифіковані громадяни не завжди уживаються із цінностями та умовами «русского міра», навіть якщо вони є етнічними росіянами. Русифікована модель суспільного й культурного устрою пропонує неефективну державу, матеріальну нестабільність і соціальну пасивність, позбаляючи натомість можливості вибору та перезавантаження суспільного розвитку. Ця неприродна модель поступу є перешкодою для повноцінного розвитку не лише Львова, Коломиї чи Луцька, але рівною мірою й Луганська, Джанкоя чи то Херсона. Русифікація та її новітній римейк совок ніколи не матимуть шансів там, де люди воліють бути громадянами, а не підданими.

Продовження читайте у журналі «Український тиждень» №23(188) http://tyzhden.ua/Politics/24383

 

Встановлення контролю, приватизація, знищення

та рейдерські захвати стратегічних підприємств України

 

Зернотрейдери: на службі у вищої касти

Таємниця донецького общака. Або розгадка «Майбаха» Кірпи

 

Зернотрейдери: на службі у вищої касти. Іван Палій, для ЕП — Середа, 15 серпня 2012, http://www.epravda.com.ua/publications/2012/08/15/332151/ Вівторок, 29 квітня 2014, 18:29

 

Успішність українських підприємців напряму залежить від їх політичної орієнтації. А їх статки зростають так само швидко, як скорочується шлях до головного кабінету на Банковій або росте кількість друзів у Кабміні та парламенті.

Побачити таку закономірність можна на будь-якому ринку, в тому числі і на аграрному, який останнім часом росте, як на дріжджах. Поки що найбільші прибутки сектору приносять зернові і технічні культури - і не стільки їх виробництво, як експорт.

Бути зернотрейдером українського збіжжя, щорічний врожай якого становить не менше 40 млн тонн, досить прибуткова справа, хоча і нелегка. Опинитися в числі лідерів не так просто, а за два-три роки цього досягти практично неможливо, звісно, якщо ти не "єнакіївський" друг президента.

Інакше як можна пояснити успіхи приватно-державної компанії "Хлібінвестбуд", яка за два роки вийшла на першу позицію в експорті українського збіжжя?

Рейтинг експортерів зерна з України, сезон 2011-2012

 

Компанія

Частка, %

1

"Хлібінвестбуд"

13,7

2

"Нібулон"

10,1

3

"Кернел груп"

8,7

4

"Дрейфус"

7,2

5

"Топфер"

4,6

6

"Каргіл"

4,0

7

"Бунге"

3,7

8

"Серна"

3,5

9

"Нобле"

2,6

10

"Гермес-трейдинг"

1,8

 

Інші

40,2

 

Загалом, млн тонн

19,8

Джерело: Grain Ukraine

 

Таємниця донецького общака. Або розгадка «Майбаха» Кірпи.  Татьяна Чорновол — 2 февраля 2011, 16:20. http://lb.ua/news/2011/02/02/82954_taiemnitsya_donetskogo_obshchaka_abo_.html

 

Бізнес-угрупування «Вік сістемс», осяяне ласкою влади, купається у мільярдах. Весь ринок зерна раптово опинився під п’ятою раніше нікому не відомої «дочки» державної компанії. У якої, як пізніше виявилося, крім «державної мами», є цілком приватний – тато.

сто присутня на брифінгу в Кабміні, де міністр АПК Микола Присяжнюк повідомив: уряд планує виділити 7 млрд.(!!!) гривень для закупівлі зерна в Аграрний фонд. За його словами, закладати зерно в АФ буде одне-єдине підприємство, обране на тендері з одним учасником. Відчуваєте корупційний душок? Зерновий тендер з одним учасником, це, наприклад, як конкурс «Міс Україна» з однією кралею - Ганною Герман.

«Що ж це за щасливчики?» - задалася питанням автор. Адже на семи мільярдах, купуючи у селян дешевше, а продаючи в АФ дорожче, обранець влади міг наварити шалені прибутки. Однак міністр АПК тоді заспокоював автора: компанія посередник - стовідсоткова «дочка» державної акціонерної компанії «Хліб Україна» - ТОВ «Хлібінвестбуд». Мовляв, жодної копійки не пропаде, тобто не прослизне повз бюджет.

Однак у подальшому, що «дочка», що «мама» поводили себе вкрай підозріло. Журналіст десятки разів дзвонила у приймальну ДАК «Хліб Україна», щоб дізнатися, як триває закупка, по якій ціні «дочка» купує зерно, по якій - продає. Відповідь не отримана досі.

Тим часом «Хлібінвестбуд» підкорював український ринок зернових.

Фермери жалілися: скуповує їх зерно за заниженими - на 100-150 грн. на тонні - цінами. А більше продавати їм було нікому. Адже великі компанії, що традиційно працювали на ринку зерна, були змушені грати за правилами «Хлібінвестбуду». У того, хто чинив опір, гнило збіжжя в елеваторах чи трюмах кораблів, що їх не випускали з портів.

Відтак, весь ринок зерна раптово опинився під п’ятою раніше нікому не відомої «дочки» державної компанії. У якої, як пізніше виявилося, крім «державної мами», є цілком приватний – тато.

Міністр АПК Присяжнюк не був щирим перед журналістами. Ще у серпні в засновники «Хлібінвестбуду» ввійшов приватний інвестор. Згідно даних податкової - 9 серпня 2010 року її засновником стало повністю приватне - ТОВ «Каласар». Причому частка держави в статутному фонді «Хлібінвестбуду» виявилася меншою від приватного власника – 15 тисяч на 15 тисяч 800 грн.

Чиновник не міг цього не знати.

До речі, можливість наповнювати Аграрний фонд - не єдиний приз, який ТОВ «Хліб інвестбуд» отримав від влади. Уряд і надалі виділяв цього оператора з поміж інших гравців зернового ринку, перетворюючи його в шедевр корупційної інженерії - державного монополіста з приватним капіталом. Він, наприклад, отримав можливість експортувати зерно за міждержавними угодами в Грузію, Вірменію, Білорусь, Росію. Окрім того, «Хлібінвестбуд» отримав велику квоту на комерційний експорт зерна в розмірі 750 тисяч тон. Керівництво «Хлібінвестбуду» хвалилося, що для задоволення всіх цих амбіцій їм треба закупити зерна на 5 мільярдів грн. Отже, таке буває - з попелюшок в принцеси: нікому невідома компанія, у якої в балансах були суцільні нулі, за один маркетинговий рік виходить на обороти в десять мільярдів гривень.

Можна лише уявити, які шалені прибутки зніме з таких оборотів приватний власник. Можна не сумніватися: йдеться про навар з дев’ятьма нулями. Що ж стосується держбюджету, то йому, очевидно, дістанеться дірка від бублика – компанії з державним капіталом вміють малювати збитковість в офіційних документах. А тепер, увага, головне питання: хто є загадковий приватний власник, кому дістануться вершки із зернового бізнесу?

Автор спробував в цьому розібратися, що й наблизило до розгадки таємниці «Майбаху». Але все по порядку…

 

 

Гадяцький договір 1658 року

 

Га́дяцький до́говір (також трапляється застаріле іменування «Гадяцькі статті»; пол. ugoda hadziacka) — угода, укладена 16 вересня 1658 року під містом Гадяч (Полтавщина) з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. Передбачалася також ліквідація Берестейської унії. Основні перетворення, однак, так і залишилися на папері, оскільки польський Сейм ратифікував договір у сильно урізаному вигляді, скасувавши його головні положення.

Угода не була прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це — залишення у складі Польщі РуськогоВолинського,Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті, яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки, а також висока вірогідність війни з православним Московським Царством.

Росія не сприйняла цю угоду і почала війну з Україною. Незважаючи на перемогу під Конотопом, війна склалася для Виговського невдало. Запорізька Січнапала на татар і тому змусила їх повернутися назад у Крим. Проросійськи налаштовані кола старшини та козацтва саботували війну, бо на їх думку Виговський «продав Україну полякам». Не бачачи іншого виходу з ситуації, гетьман Виговський у жовтні 1659 р. склав повноваження та виїхав до Польщі.

Для поляків війна складалася значно успішніше і у 1660 році вони завдали суттєвих поразок Росії та звільнили Вільно.

В підсумку Московія і Польща уклали Андрусівське перемир'я 1667 року, а згодом Угоду про Вічний мир 1686 року. Лівобережна Україна перейшла під контроль Москви. Козацтво отримало ще менше привілеїв, ніж передбачав Гадяцький договір, і на кінець XVIII ст. практично втратило політичний вплив [Вікіпедія].

 

 

 

Газова війна

Ціна у $500 за газ - це економічна війна проти України

Війна проти України дозволить Путіну втримати ціни на нафту й газ

«Газават» Кремля проти України

 

Ціна у $500 за газ - це економічна війна проти України.

Юрій Продан: http://www.ukrinform.ua/ukr/news/ 14:44 08.04.2014

 

Українська сторона не вбачає юридичних та економічних підстав для підвищення ціни на природний газ з боку «Газпрому» до майже 500 доларів за тисячу кубометрів, вважаючи це економічною війною проти Києва.

Про це заявив міністр енергетики та вугільної промисловості Юрій Продан у вівторок у Брюсселі після зустрічі з єврокомісаром з питань енергетики Гюнтером Оттінгером, повідомляє власний кореспондент Укрінформу.

«Ми обговорили ситуацію, яка склалася на сьогодні у наших відносинах з «Газпромом». Ми чітко заявили, що проти України розв'язана серйозна економічна війна, пов'язана з оголошенням безпідставної ціни на газ у 500 доларів за тисячу метрів кубічних», - сказав український міністр.

Він наголосив, що Україна не може прийняти таку ціну і наполягає, що Чорноморський флот РФ продовжує перебувати на території України. «Усі раніше укладені угоди діють, у тому числі відносно знижки на газ», - заявив Продан.

Він не виключив, що у ситуації, яка склалася, виникають загрози припинення постачання газу в Україну, а також загрози припинення транзиту газу до Європи. «Адже можливості України підтримувати транзит - не безмежні», - зауважив міністр.

 

Війна проти України дозволить Путіну втримати ціни на нафту й газ

9 БЕРЕЗНЯ, 2014.18:00. http://espreso.tv/new/2014/03/09/

 

За кримською авантюрою може ховатись намагання Кремля врятувати свою економіку, убезпечивши експорт енергоносіїв

Говорячи про економічну складову російської інтервенції в Крим, багато оглядачів забували глобальний аспект. Юрій Шубін зосередився саме на ньому.

20 января вступили в силу договоренности по Ирану. Иран обещается свернуть ядерную программу, Запад полностью отменит санкции до 20 июня 2014, и нефтяное эмбарго, в частности. Тогда стоит ожидать увеличения поставок персидской нефти на 1 млн баррелей в день до уровня в 4 млн баррелей в день к июню, что конечно же, существенно снизит цену за баррель. Что совсем неинтересно России, ведь ее бюджет пишется исходя из цены 90 долларов, а ниже 60 долларов ведет к серьезнейшим последствиям для страны. Несложно представить, что и так непростая социально-экономическая ситуация России станет критической (а то и революционной, благо пример совсем недалеко).

Вообще, тенденции для России с точки зрения добычи нефти и газа становятся довольно тревожными. Сланцевую революцию задавить не получается. The Wall Street Journal опубликовал результаты анализа глобальных показателей энергетического рынка, согласно которым США обходят Россию по совокупному производству нефти и газа. В июле 2013 добыча нефти, газа и сопутствующих топлив в США превысила ежедневные объемы, эквивалентные 22 млн баррелям, в то время как Россия произвела 21,8 млн баррелей. Это означает, что впервые с 1982 года США также произвели больше природного газа, чем Россия. Это означает, что США начинают создавать России не вымышленную военную угрозу, а реальную экономическую. Согласно прогнозам Института энергетических исследований РАН, начиная с 2015 года экспорт российского газа может снизиться на 25–30%, что приведет к уменьшению ВВП России на $100 млрд.

Цены на нефть и газ определяются рядом факторов: глобальным спросом, спекулятивным давлением на финансовые рынки и геополитической обстановкой. Спрос после рецессии постепенно восстанавливается, но не так быстро как хотелось бы. При этом на рынок будут давить дополнительные объемы, которые пойдут из Ирана. Единственным фактором, оказывающим воздействие на колебания нефтяных цен, остаются спекуляции на фондовых рынках, вызванные различными кризисами, в том числе военными конфликтами. Также следует учитывать интересы стран ОПЕК, которые не дадут снизиться цене на нефть ужесточением квот на экспорт нефти, что опять же повлечет за собой сокрушительный удар по экономике России. И уже в начале 2015 года Путин может получить у себя в Кремле свой Майдан.

Что можно России сделать в такой ситуации: создать военный конфликт и навлечь на себя санкции; не только не дать упасть ценам из-за новых иранских объемов, но и повысить цены на нефть и газ; при этом продавая свою нефть, выдавая ее за иранскую (у России уже налажены тесные связи с Ираном); прогнозируемо обесценить рубль, что даст экспортерам большую выручку в рублях, в т.ч. и по поставкам товаров в Иран.

Заодно можно уже в новом свете еще раз преподнести все выгоды развития Южного потока в обход нестабильного региона. Зачем это все? Чтобы принудить США сесть за стол переговоров. Все понимают что Россия не сможет долго удерживать такую ситуацию, но войти в переговоры с США по всему комплексу мировых проблем на этой волне они смогут.

С самого начала несложно было понять, что дело совсем не в защите россиян в Крыму. Россия защищает свои топливные интересы, попутно убирая предпосылки для развития революционной ситуации внутри страны. И, конечно, развивает геополитическое стремление Путина вернуть России статус сверхдержавы.

Что будет делать мировое сообщество: США, Великобритания и Россия выступили гарантами безопасности Украины за отказ Украины от ядерного вооружения. Тут очень важны два момента. Если сейчас клуб ядерных государств немедленно не прекратят агрессию России по отношению к Украине они покажут всему миру, всем странам, что единственной реальной защитой является исключительно ядерное оружие. Т.е. это спровоцирует неконтролируемый рост количества ядерного вооружения в мире.

Второй важный момент в статусе США и Великобритании. США кичится своим статус сверхдержавы. И она ей остается, пока в это верят другие. Как долго в это будут верить другие страны, если США не сможет выполнить свои официальные обязательства? Поэтому задача США сейчас максимально быстро и с минимальными жертвами решить вопрос. И тут даже не будет подниматься вопрос о федерализации Украины или уж тем более об отделении Крыма. Так как этот сигнал будет воспринят мировым сообществом как проигрыш США, как слабость США. А на это США никогда не пойдут.

Третий момент – США всегда удачно поднимает экономику на фоне своих военных действий в других странах. И уж тем более это нужно в текущей ситуации, когда у них сложное экономическое положение. Поэтому, администрация США молится сейчас на то, чтобы ее авианосцы успели нанести точечные удары до решения конфликта мирным путем.

Четвертый момент – наконец-то у США и Китая появилась реальная возможность решить проблему России как сверхдержавы. Ну кому приятно сидеть рядом с обезьяной с гранатой в лапе. Никому. Все попытаются пристрелить обезьяну и забрать у нее гранату из мертвых лап.

Пятый момент – ЕС и Китай спят и видят нормальную сырьевую политику России после уничтожения Путина и развала России. Мало того, и Япония и Китай имеют свои интересы на территориях России. А тут такой замечательный повод аннексировать исконно не русские земли.

Относительно адресных санкций. Основной костяк когорты людей, к которым прислушивается Путин составляют чекисты, у которых все средства в России и которые являются, как это не удивительно патриотами СССР и которым наплевать на любые адресные санкции международного сообщества.

Что может сделать мировое сообщество? Либо вернуть Иран на путь ядерной программы (что сейчас делает Путин, намекая, что бумажки не являются гарантией), следствием чего будет возврат к политике экономических санкций по отношению к Ирану и возврату к дорогой нефти. Либо уже сейчас ввести полное эмбарго на Россию, как, в свое время, сделали с Ираном, Ираком, Северной Кореей и подобными странами. В то же время Украину примут и в НАТО и в ЕС и всяческими способами усилят границу Украины с Россией. Вплоть до сплошных стен.

Что делать нам, простым гражданам? Готовиться к партизанской войне, так как сейчас у Путина нет вариантов. Ему крайне важно вооруженное столкновение. Если у него получится отхватить хоть небольшой кусочек земли он будет двигаться дальше, накаляя обстановку и повышая цены на энергоносители. Не получится - тогда будет повод объявить военное положение, поставить всех под ружье, отключить интернет и обнестись колючей проволокой. Ну и обвинить во всех экономических бедах загнивающий запад, а себя царем всия Руси, помазанником Божьим и пр.пр. И опять же повысить стоимость на энергоносители.

Почему не стоит готовиться к сражению в рядах армии? Потому, что для этого нужно было бы послужить в армии хотя бы год. А лучше два. И не драить сортиры и не красить деревья. А именно служить. Потому, что армия это сложный механизм. А ополчение это люди которым выдают одну винтовку на пятерых. И то расходы на их транспортировку к месту противостояния не соответствуют тем пару часам времени и расходу противником патронов. А вот партизанщина это то, где мы небольшими группами не совсем умеющих воевать в строю можем нанести очень ощутимый урон вражеским силам.

Что делать властям:

1. Немедленно арестовать ключевых преступников, начавших дестабилизацию регионов.

2. Активизировать реформирование страны с целью повышения эффективности экономики, органов правопорядка и армии

3. Активизировать поиск внешних военно-политических союзников, и четко заявлять об общих интересах

4. Начать немедленное обучение всех желающих обращению с оружием, действиям в партизанских отрядах, подрывному делу. Начать формирование партизанских отрядов и раздачу оружия, боеприпасов, а также формирование резервов боеприпасов на территории, которая может быть оккупирована противником для ведения партизанской войны.

5. Немедленно разработать план оказания массовой медицинской помощи и начать обучение всех жителей Украины умению оказывать неотложную помощь при ранениях

6. Национализировать все полностью либо частично российские компании.

7. Немедленно прекратить вещание всех российских телеканалов, с запретом их ретрансляции в любые кабельные сети, а трансляцию в обычном диапазоне глушить системами подавления вдоль границы.

8. Немедленно прекратить транзит любых грузов, газа, нефти и пр. элементов по территории Украины.

9. Немедленно прекратить и признать ничтожными все выплаты по всем долгам и соглашениям с РФ. Путин официально заявил, что не признает государство Украина и не признает никаких договоров с ним. Будем выполнять его пожелание.

10. Разработать план дестабилизации страны агрессора, с использованием СМИ, социальных сетей, пропаганды и пр. методов

11. Денонсирование Харьковских соглашений и соглашения о базировании Черноморского флота РФ. Объявить в ВРУ нахождение любых военных подразделений на территории Крыма, Украины незаконным в любом количестве

12. Закрыть границу с Россией на въезд, а также воздушное пространство вдоль границы с Россией.

13. Немедленно запросить военно-техническую помощь со стороны стран-союзников и гарантов безопасности Украины, НАТО для обеспечения безопасности Крыма, восточных областей.

14. Немедленно перебросить все войска с западных и центральных территорий на восток, юг и север Украины.

15. Заблокировать взлетно-посадочные полосы всех аэропортов Украины, в том числе заброшенных, военных и гражданских. Нам не нужно десантирование российского ГРУ в тыл.

16. Начать наступление на Крым с применением танков. Подъезжает колонна танков, делается объявление о том, чтобы блокпост с автоматами сдавался. Танки прикрываются снайперами от противотанковых комплексов. Профит. Все находящиеся в Крыму люди с оружием, не принадлежат к армии РФ, согласно официальным заявлениям Путина и Шойгу. Следовательно, это бандформирования. Это не военнопленные. Это просто бандиты в условиях военного времени.

17. Всем частям ЧФ России дать 1 день на то, чтобы покинуть территорию Украины (включая их бывшие базы на территории АР Крым). На основании денонсированного ВРУ договора о базировании ЧФ РФ в Крыму. При невыполнении – открывать огонь на поражение (заручившись поддержкой НАТО).

Почему силовое противостояние? Потому, что вопрос идет не о русских в Крыму. Не о территории (это только побочный продукт). А о цене на нефть. И по этому вопросу если и будут разговоры с Путиным на уровне мирового сообщества, то они будут идти очень долго. А за это время он будет все больше наращивать военную мощь (танки уже переброшены) в Крыму. Референдум в Крыму перенесен на 16 марта. Бюллетени напечатаны и привезены с России. Счетные комиссии из числа «туристов» с России сформированы. Печати всех окружных комиссий сегодня захвачены в офисе ПР. Поэтому, присоединение Крыма к России получит 105% поддержку «крымчан». Далее последуют все восточные области, Приднестровье и, по возможности, остальные части Украины. Потом пойдет Польша, Литва и далее на Запад.

Касательно падения котировок акций и прочей ерунды. До начала кризиса курс МВБ был порядка 1420. Сейчас он падает до 1310 и, к концу дня возвращается к предыдущему значению). В то же время, минимальный курс был осенью прошлого года на уровне 1200. (точные цифры смотрите сами). Поэтому перестаньте о них беспокоится. Единственное, что действительно влияет на российскую экономику это цена на нефть. А она растет. Поэтому финансово Россия сейчас выигрывает и ей выгодно такое положение (обострение и дальше). Вот когда поплывут в Россию 200-тые, тогда все будет совсем по другому.

Просим сделать максимальный репост, потому, что не все понимают истинную причину поведения Путина и, как следствие, делают неправильные выводы о целях и способах действия войск РФ.

Немного о связи цен на нефть и конфликтах:

1956 год. Суэцкий кризис. Цена нефти выросла в 2 раза

1967 год. Шестидневная Война между Израилем и коалицией арабских государств. Цены выросли на 20%

1973 год. Первое нефтяное эмбарго. Цены выросли в 4 раза.

1979 год. Исламская революция в Иране – повышение на 70%

1980 год. Ирак атаковал Иран. Цены выросли на 270%

1990 год. Ирак захватил Кувейт. Цены выросли в 2 раза

1998 год. Крупномасштабный экономический кризис в Азии. Падение цен в 2 раза. Крупнейший кризис в России.

2003 год. США начали войну в Ираке. Цены выросли на 50%

2011 год. «Арабская весна». Цены выросли на 30%

2012 год. Конфликт в Сирии. Цены выросли на 20%

2012 год. Введение США и странами ЕС санкций против Ирана. Цены выросли на 30%

Слава Украине!

 

"ГАЗАВАТ" КРЕМЛЯ ПРОТИ УКРАЇНИ. Роман Матузко, політичний оглядач. - http://dhost.info/newbabilon/forever/gazavat.html Джерело: Українське слово, ч. 4-5, 25 січня — 7 лютого 2006 року

 

"Подальше існування України недопустиме. Ця територія має бути поділена на кілька поясів" (Витяг із підручника для росіян)

"...І коли нові правителі Росії,.. супроводжувані членами Політбюро, з’явилися в театральній урядовій ложі, всі глядачі в залі піднялися з місць, мовби підняті сильним поривом. «Ура патріотичному уряду!», «Хай живе Росія!», «Слава російській історії!» — кричали сотні голосів у різних кінцях гігантської зали". Едуард Тополь. «Завтра в России», 1990

 

Європа має готуватися до військового конфлікту з Євразійською імперією. Війна буде не сьогодні. І навіть не завтра. Це станеться післязавтра.

Загроза широкомасштабного конфлікту повною мірою проявляється в агресивних діях Росії проти України. Особливо останнім часом — у розпалюванні конфлікту у справі поставок Україні російських енергоресурсів.

Газовий конфлікт сьогодення започатковано у близькому і далекому минулому.

У близькому минулому ним став конфлікт навколо острова Коса Тузла.

Тузла — це також енергоресурси, проблема кордону в Азовському морі і прагнення Кремля встановити свій контроль над природними ресурсами іншої держави.

Основна причина конфлікту навколо Тузли — багаті поклади газу та нафти на шельфі Азовського моря, який Україна законно вважає своїми територіальними водами. Сьогодні в Азовському морі та навколо нього відомі близько 120 перспективних структур для видобутку газу і нафти. Біля о. Коса Тузла сім родовищ та значні перспективні поклади (див. мапу).

 

 

18 вересня 2003 року в Ялті укладено угоду про Єдиний Економічний Простір. Але вже 24 вересня Росія широко розгорнула будівництво дамби з Таманського півострова до українського о. Коса Тузла. Кількість задіяної техніки — сотні самоскидів, бульдозерів та екскаваторів, які щодобово перевозили близько 13 тисяч кубів будівельного матеріалу, давали підставу сприймати ці дії як акцію військового типу. Швидкі темпи будівництва, час її початку вказували на те, що вона планувалася задовго до підписання Угоди про ЄЕП. (Ось така собі демонстрація «рівноправних» відносин партнера по ЄЕП!)

Агресивні дії Росії на Таманському півострові проти України підтримали російські засоби масової інформації, а газета «Комсомольська правда» 1 жовтня 2003 року написала:

«Росія приросте косою о. Тузла. Будівництво споруди, яка відкриє нашій країні ще один вихід у Чорне море, йде ударними темпами».

З окупацією Тузли Росія прагнула не тільки анексувати частину української території і змінити лінію кордону. Росія отримувала можливості контролювати морські транспортні шляхи через Керченську протоку. Україна втрачала б до $200 млн надходжень від іноземних суден, які проходять територіальними водами України. Ці валютні надходження потекли б у Москву.

В урочистий «рік Росії в Україні» будівництвом дамби з Таманського півострова у напрямку українського о. Коса Тузла «братерська» Росія до 350-річчя Переяславської Ради прагнула отримати від України «святковий» подарунок у вигляді нового «возз’єднання» Тузли з Таманню та газонафтові поклади навколо острова, а в перспективі — і на Азові.

Як і в конфлікті навколо Тузли, так і нині позицію Кремля визначають явно відповідні уповноважені на це структури, у тому числі великі російські нафтогазові компанії. Як і Кремль, вони зацікавлені у встановленні контролю над усіма газонафтовими покладами азово-чорноморського шельфу, а також у контролі над морськими перевезеннями та газонафтовими комунікаціями України. Тому й сьогодні Москва чинить опір встановленню кордону з Україною в Азовському морі по так званій «серединній лінії» і прагне «спільного володіння» та провести дискримінаційний кордон по дну з визнанням 12-мильної лінії територіальних вод.

Іншими словами, Москва прагне встановити «рівноправні» відносини, де основним стане пріоритет права власности Росії на український шельф з усіма українськими газонафтовими покладами азово-чорноморського шельфу.

Якщо конфлікт навколо Тузли мав вигляд зовнішнього фронтального наступу, то нинішній газовий шантаж несе у собі значно глибиннішу суть. Він став відлунням штучних голодоморів.

Терор голодом Московія використовувала у своїй геополітичній практиці не раз. Від самого початку експансія новоутвореного самодержавного Володимиро-Суздальського князівства, на чолі якого став Андрій Боголюбський, була надзвичайно жорстока і підступна:

«Бажаючи заохотити владу в Київській і Новгородській землях, Андрій саджав у Новгороді князями своїх ставлеників і жорстоко придушував голодом (не допускаючи підвезення до Новгорода волзького хліба) новгородські повстання, що спалахували» (БСЭ. — М., 1926. — Т. 2. — С. 738. Курсив тут і далі мій. — Р. М.)

«…Москва була головним постачальником хліба для неродючих новгородських областей і в боротьбі з Великим Новгородом могла діяти вимором. Всі вказані обставини забезпечували перемогу Москви над Новгородом.

Внаслідок ряду війн Великий Новгород у 1478 був захоплений Москвою, найголовніші супротивники Москви страчені, Новгород, боярство та інші представники правлячого класу виселені в московські землі. З політичною самостійністю Великого Новгорода було покінчено, в знак чого був знятий і вивезений у Москву новгородський вічевий дзвін» (МСЭ. — М., 1931. — Т. 5. — С. 822–823).

Економічний визиск та «придушення голодом» не оминуло й Україну після приєднання її до володінь Москви. Вони стали засобом московської політики в Україні з метою недопущення відродження її державности.

Голод, як засіб вирішення політичних завдань, без жодних мук сумління використовували московські більшовики. Приміром, В. Ленін попереджав:

«Ми годувати тих, хто не працює на радянських підприємствах, ні в радянських установах, не будемо» ( Т. 40. — С. 329).

«Коли йдеться про розподіл продовольства, думати, що треба розподілити справедливо, не можна... розподіл — метод, зброя, засіб…» (Т. 43. — С. 359).

Отже, якби сьогодні Москва виявилась нашим значним продовольчим постачальником, як це нині відбувається з газом, то можна не сумніватись, що подібні «дії вимором» не змусили б себе довго чекати і газовий вентиль разом з важелем нового штучного голодомору були б задіяні проти України з такою ж невблаганністю, як це застосовувалося Москвою проти Новгородської Республіки у XV столітті та проти УРСР протягом минулого ХХ століття.

І Кремлю байдуже до того, що в Україні від «газавату» можуть постраждати не тільки українці, а й ті «рускоязичниє», долю яких начебто так безкорисливо захищає Кремль.

Сьогодні Кремлю не сподобалося, що Україна може вступити в СОТ, ЄС, в НАТО, що Україна на міжнародній арені діє як повноправна, суверенна держава.

З таким же успіхом завтра Кремль, спираючись на залежність Європи від російських енергоресурсів, може висунути вимогу змінити свою політику щодо НАТО від Польщі, Угорщини, Болгарії, змінити внутрішній устрій будь-якої країни чи групи країн, взагалі розпустити НАТО, а у подальшому вимагати приєднання всієї Європи до ЄЕП... До чого подібні дії можуть призвести післязавтра?

У червні 1940 року Кремль таким чином уже висував ультиматум прибалтійським державам з вимогою «створення в цих країнах урядів». Невдовзі (у серпні) прибалтійські держави були анексовані Москвою.

У 1990 році, після відновлення державности Литви, до неї так само був застосований газовий шантаж.

Прагненням реалізувати геополітичні плани, зокрема наблизитися до берегів Перської затоки, була продиктована й інтервенція в Афганістан.

Імперські плани Росія не полишає і зараз. Про деякі з нинішніх її євразійських геополітичних планів йдеться у підручнику А. Дугіна «Основы геополитики» (М., 1999): «Без Чорноморського узбережжя від Ізмаїла до Керчі Росія отримує настільки довгу прибережну смугу, що реально контролюється невідомо ким, що навіть її (України. — Р. М.) існування як нормальної і самостійної держави ставиться під сумнів» (с. 348).

Спробою встановлення контролю Москви над Чорноморським узбережжям став і знаменитий з’їзд у Сіверськодонецьку під час виборів Президента України 2004 року, який одночасно мав на меті розшматування України на окремі геополітичні частини, «не залежні» одна від одної, але цілком підпорядковані «наднаціональному» органові у Москві. Про цей напрям у підручнику сказано так: «Подальше існування України недопустиме. Ця територія має бути поділена на кілька поясів...» (с. 379).

«Абсолютним імперативом російської геополітики на чорноморському узбережжі є тотальний і нічим не обмежений контроль Москви на всьому його протязі від українських до абхазьких територій. Можна як завгодно ділити всю цю зону за етнокультурною ознакою, надаючи етнічну і конфесійну автономію кримським малоросам, татарам, козакам, абхазцям, грузинам і т. ін., але все це тільки при абсолютному контролі Москви над військовою і політичною ситуацією. ...Північний берег Чорного моря має бути тільки євразійським та централізовано підпорядковуватися Москві».

«Україна як самостійна держава з якимись територіальними амбіціями являє собою велику небезпеку для всієї Євразії, і без вирішення української проблеми взагалі вести мову про континентальну геополітику безглуздо» (с. 348).

Наведені тези вказують, що події у Грузії, пов’язані з проблемою Абхазії, Аджарії, Південної Осетії, а також з’їзд в українському Сіверськодонецьку та утворення ПіСУАР — справа не випадкова: Росія прагне реалізувати свої імперські геополітичні плани. Як не дивно — це та сама одіозна «рука Москви». Не будемо тут вже глибоко занурюватися в спроби здійснення прихованої воєнної інтервенції в Україну під час президентських виборів 2004 року… То окрема тема.

Імперські амбіції Кремля повною мірою проявилися у політиці «випаленої землі» щодо Чечні. Чеченську столицю Грозний перетворено в руїни Сталінграда. А. Дугін передбачає такий самий конфлікт із Україною: «Суверенітет України являє собою настільки негативне для російської геополітики явище, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт» (с. 348).

Так хто, і з якою метою, готовий до розпалювання конфлікту з Україною?

Розвиток подій дає всі підстави вважати, що частину з геополітичних планів Росії, напрям виконання яких викладено у підручнику А. Дугіна «Основи геополітики», Кремль цілеспрямовано уже намагається реалізувати як стосовно України, так і в інших регіонах постсовєтського простору.

Спроби втягнути Україну у ЄЕП, події навколо Тузли, втручання Росії в президентські вибори та фальсифікація їх, «сєвєродонєцкій з’їзд» і «газовий» конфлікт ставлять питання: чи варто легковажити певними і окресленими імперобудівничими планами Кремля щодо інших регіонів, які нині відомі? Чи не стануть вони предметом реалізації у певному майбутньому?

«Газова» атака, такий собі новоявлений «газават» Кремля проти України, виявив деякі глобальні пружини механізму того геополітичного майбутнього, який може бути задіяний у перспективі. Щоб у цьому впевнитися, достатньо поглянути на існуючу газотранспортну мережу Європи та взяти до уваги ті газотранспортні мережі, які заплановано збудувати і які почали формуватися. Один з них — прямий Північно-Балтійський газогін від узбережжя Росії дном Балтійського моря до берегів Німеччини (див. мапу).

Проект Північно-Балтійського газогону з Росії до Німеччини — це не благо для Європи, як виголошується, а реалізація геополітичних планів Москви з наміром підпорядкувати та, зрештою, і ліквідувати саму незалежність європейських держав. День введення в дію цього газогону і стане днем оголошення війни Європі на знищення. Принаймні, так це накреслюється на близьке майбутне в геополітичній стратегії російської держави ідеологами і розробниками штурму Росії на захід, інакше кажучи, замість колишнього німецького «дранг нах остен» бачиться російське «дранг нах вестен».

Агресивні дії Росії та ультимативні вимоги Україні, разом з намірами прокласти Північно-Балтійський газогін до Німеччини, виявили російську загрозу не тільки Україні, а й перші кроки реалізації геополітичних планів Москви на Європейському континенті: «Геополітичною столицею Середньої Європи логічніше вважати Берлін як символ Німеччини, що є, в свою чергу, символом і центром всього цього утворення. Тільки Німеччина, німецький народ володіє всіма необхідними якостями для ефективної інтеграції цього геополітичного регіону історичною волею, чудово розвинутою економікою, привілейованим географічним розташуванням, етнічною однорідністю, усвідомленням своєї цивілізаційної місії».

Тут можна передбачити далекосяжні наміри Кремля. З початком експлуатації нового газогону Росія–Німеччина для Москви відкриваються нові можливості. Відповідно до планів євразійців, Німеччина має стати геополітичним виразником інтересів Росії в Європі: «Всі тенденції до європейського об’єднання навколо Німеччини (Середньої Європи) матимуть позитивний зміст тільки при дотриманні однієї фундаментальної умови — утворення міцної геополітичної та стратегічної осі Москва–Берлін».

Під виглядом творення «серединної імперії», гегемоном якої начебто має стати Німеччина, Кремль готує власні можливості до анексії самої «серединної імперії» для утворення нової русскої Євразійської імперії:

«Євразійський імпульс повинен йти тільки з Москви, передаючи цивілізаційну місію (при відповідній адаптації до європейської специфіки) росіян Берліну, а той, у свою чергу, розпочне європейську інтеграцію за принципами і проектами, наснаженими глибинним геополітичним континентальним імпульсом».

«Інтеграція Європи під егідою Німеччини як основа... Європейської імперії ідеально вписується в євразійський проект і є найбільш бажаним процесом у справі більш глобальної континентальної інтеграції».

Чи не є Північно-Балтійський газогін першим кроком у значно глобальніших перспективах справи наступної «інтеграції» Європи до складу Московської «Євразійської імперії»? Таку відповідь також маємо. Читаємо далі:

«Нова Імперія (Євразійська. — Прим. Р. М.) не може бути ніякою іншою, крім як Російською, оскільки і територіально, і культурно, і цивілізаційно, і соціально-економічно, і стратегічно росіяни природно і органічно відповідають цій планетарній місії і йдуть до її здійснення протягом усієї своєї національної і державної історії».

Україну «газаватом» спробували інтегрувати. Чи то в «союз», чи у ЄЕП. Яким стане наступний «інтеграційний» крок після відкриття Балтійського газогону? Які політичні рухи мають бути профінансовані та якими засобами має бути забезпечений прихід до влади «інтеграційних сил» у Німеччині?

Якщо взяти до уваги можливе використання стереотипів комуністичної свідомости громадян колишньої НДР для дестабілізації ситуації в країні, як особливо і те, що столиця некомуністичної Німеччини — Берлін — оточена колишніми «соціалістичними» східними територіями? (Механізм використання — з’їзд у «стереотипному» Сєвєродонєцку)

Який період відведено на підготовку «інтеграційних» змін у Європі?

Чи не для використання Німеччини у політичних планах, після перекриття монопольних газових мереж до Європи і дестабілізації в них ситуації, має послужити російсько-німецька, але вже діюча «балтійська труба»?

Чи не стане згодом «балтійська труба» засобом політичного тиску на Німеччину для зміни вектора її політичної орієнтації?

Саме тут ми бачимо, що такий тиск прогнозується. Потужно мають використовуватися слабкі енергоресурсні можливості Європи: «Європейська Імперія без Москви і, ширше, Євразії не тільки не здатна повноцінно організувати свій стратегічний простір при дефіциті військової міці, політичної ініціативи і природних ресурсів, а й у цивілізаційному розумінні не має чітких ідеалів та орієнтирів... Європейська Імперія стане повноцінною геополітичною та цивілізаційною реальністю тільки під впливом нової ідеологічної, політичної та духовної енергії з глибин континенту, тобто з Росії. Крім того, тільки Росія і росіяни зможуть забезпечити Європі стратегічну і політичну незалежність та ресурсну автаркію. Тому Європейська Імперія повинна формуватися саме навколо Берліна, що знаходиться на прямій і життєвій осі з Москвою» (А. Дугін. Основи геополітики).

Залишаючи відкритим вентиль газу до Німеччини і перекриваючи його решті Європи, євразійці планують зламати мир і стабільність у Європі. Роль «криголаму», який має розтрощити мир у Європі, знову відводиться Німеччині: «Але варто визнати, що ніяке інше об’єднання Європи просто неможливе без глибинних протиріч і внутрішніх розколів».

Знову ставиться питання перегляду територіального устрою Європи, порушено питання щодо здійснення нового, «п’ятого» поділу Польщі і утворення спільного кордону Росії з Німеччиною: «...головне, до чого треба прагнути — це категоричне усунення будь-якої подоби «санітарного кордону», попереднє розвіяння ілюзій проміжних держав щодо їхньої потенційної незалежности від геополітично могутніх сусідів. Необхідно створити безпосередній і чіткий кордон між дружніми Росією і Середньою Європою (Німеччиною), і навіть у перспективі створення єдиного стратегічного блоку по осі Берлін–Москва цей кордон повинен зберігати своє геополітичне значення...»

Ліквідація державности інших країн і народів ставиться на порядок денний:

«Європі варто запропонувати Росії інші територіальні анексії чи інші форми розширення стратегічної зони впливу, особливо з числа тих держав, які вперто прагнуть увійти в «чорноморсько-балтійську федерацію».

...Країни Прибалтики, Польща, Молдавія і Україна як потенційний «санітарний кордон» мають піддатися геополітичній трансформації...»

Такі ось плани «геополітичної трансформації» означили проект Балтійського газогону та «газова агресія» Кремля проти України.

Примара Третьої світової війни, яку планує нам Кремль, стає значно рельєфнішою.

Висновок

Отже, основний урок, який має винести Україна із процесу вирішення проблеми оплати поставок газу, розкриває можливий механізм ультимативних політичних вимог Кремля і до інших країн в умовах, коли Москва виявиться для них основним поставником енергетичних ресурсів (чи інших важливих джерел життєзабезпечення) для Європи.

І тут виникає запитання: чи потрібні взагалі такий «рівноправний» партнер та орієнтація на отримання від нього будь-яких сировинних енергоресурсів, який перспективу економічних взаємин робить заручником власних імперських амбіцій, планує використати «енерготиск» як важіль політичного тиску на суверенні країни для дестабілізації внутрішнього політичного й економічного стану окремих країн чи регіонів?

Едуард Тополь у книзі «Завтра в Росії» прагнув застерегти, що могло б трапитися в Росії завтра. День сьогоднішній показав, що «завтра» в Росії вже настало. Так званий «новий патріотичний уряд» у Росії вже є. Його імперські амбіції ні у кого не викликають сумнівів. Нині вони привідкривають заслінку можливого майбутнього, яке може статися післязавтра.

Імперія не може жити без того, щоб когось під себе не підім’яти. Колись невелика за обсягом книга «Mein Kampf» окреслила геополітичні плани. Ми прагнемо заглянути у день післязавтрашній, щоб уявити наш можливий день завтрашній.

Проблема у тому, чи усвідомить світ і Україна, що собою являє Московщина у стадії реалізації власних геополітичних планів щодо утворення Євразійської імперії, як і те, яку це становить загрозу не тільки для України, а й для всього людства.

Джерело: Українське слово, ч. 4-5, 25 січня — 7 лютого 2006 року

 

Сланцевий газ

 

Сланцевий газ (природний) (англ. natural shale gas) — природний газ (до 95% метану), що міститься у незначних кількостях (2-3% об'ємних) в низькопористих і погано проникних глинисто-алевритових осадових гірських породах на глибинах від 1 до 5-6 км. Сам термін «сланцевий газ» - це неправильний непрофесійний переклад англійського геологічного терміну англ. shale gas - що означає «газ з аргілітів», позаяк shale - це аналог українського терміну аргіліт, а сланець(метаморфічна порода) англійською перекладається як sсhist. Проте, завдяки журналістам і політикам покруч «сланцевий газ» - міцно закріпився у широкому вжитку не тільки в Україні але й у країнах СНД. Поклади "сланцевого газу" знаходяться не у сланцях, а у низькопористих породах змішаної літології, які є одночасно і нафтогазоматеринською породою і резервуаром. Вуглеводні утворились тут же, всередині товщі і не мігрували. Експертна оцінка таких резервуарів базується на поєднанні традиційних методів діагностики (3-D сейсміка, комплексний каротаж) і фізико-петрологічному дослідженні властивостей порід.

Для його видобутку використовують горизонтальне буріння і гідророзрив пласту (англ. hydraulic fracturing). Аналогічна технологія видобутку застосовується і для отримання вугільного метану. Хоча сланцевий газ міститься в невеликих кількостях (0,2-3,2 млрд м³/км²), але за рахунок розтину великих площ можна одержувати значну кількість такого газу. Головна перевага сланцевого газу — близькість до ринків збуту. За попередніми підрахунками ресурси сланцевого газу у світі становлять 200 трлн.м³.

В Україні перспективними газоносними районами є Юзівська та Олеська площі. На лютий 2012 Державна служба геології та надр України оцінює перспективні запаси традиційного та нетрадиційного газу на Олеськійта Юзівській газоносних площах в 7 трлн кубометрів.[2]

На Юзівській площі видобувні компанії планують розвідати і в перспективі видобувати газ ущільнених пісковиків — один з різновидів нетрадиційного газу. Від сланцевого цей газ відрізняється способом залягання (на глибині понад 5 тисяч метрів), а також способом видобування: для сланцевого газу буряться горизонтальні свердловини, а для газу ущільнених пісковиків — вертикальні.[3]

Згідно з даними 2011 року, агенції EIA[4] (англ.) обсяг досліджених і оцінених обсягів сланцевого газу в Україні становить 1.2 трлн куб. метрів, що ставить Україну на четверте місце в Європі за обсягами резервів цього типу після Польщі, Франції та Норвегії.[5]

За іншими оцінками (зокрема Міністра енергетики та вугільної промисловості України Ю. А. Бойка — 5 трлн куб. метрів:

Через 7-10 років, за оцінками консалтингових компаній, які проводили у нас дослідження, ми перетворимося на експортера газу.[6]

Влітку 2013 року в Харківській області розвідувальне буріння на свердловині "Біляївська-400", яке вела компанія Shell в рамках договору про спільну діяльність з ПАТ "Укргазвидобування", підтвердило наявність запасів сланцевого газу.[7] В грудні 2013 року розпочато буріння другої свердловини в Харківській області - "Ново-Мечебилівська-100"[8].

(Вікіпедія)

 

 

 

 

Деградація економіки

Критика нечистого розуму. Роздуми над недолею

Двадцять років незалежності: прогрес чи деградація? 

 

Критика нечистого розуму. Роздуми над недолею. Арсен ПАЛАМАР. - http://ukrlife.org/

 

Як нема ладу в голові, то катма його і в господарці. Наша економіка — розбите корито. Україна катастрофічно втрачає свою господарку і перетворюється на голодрану жебрачку, на посміховисько в очах світу. Стоять лоском, догнивають старі заводи і фабрики, основні фонди їх доїдає іржа. Нових заводів ніхто не будує, нових фондів ні виготовити нікому, ні купити нема за що. До того ж, таке враження, що українцеві вони не дуже й потрібні, бо все, що він попри свої дипломи про вищу освіту найбільше полюбляє робити, то чужим панам замішувати бетон, годувати свині та мити туалети...

Влада дурить народ, що в нас нібито є економічний приріст, але він, той приріст, отриманий в основному за рахунок виробництва, а вірніше, приготування передусім жінками харчової продукції та ще й переважно в тероризованому владою приватному секторі, який не завжди з владою в ладу. Чим у нас займаються чоловіки — не збагнути. Ніякого приросту в основних (чоловічих) галузях економіки нема, навпаки, деградація їх триває, а той останній "продуктовий" приріст, що ним влада прикриває загальну кризу, — це вершина нинішніх економічних можливостей. Більше приросту не передбачається. Об'єктивно нема для цього ні матеріальної, ні технологічної, ні соціальної, ні правової бази. Нема нічого. Усі ми добре пам'ятаємо, як у перші роки незалежності наші керівники бідкалися, що Україна нібито не мас власної повнокровної промисловості, а в тій, що має, з розвалом Союзу геть порвалися економічні зв'язки між українськими і союзними підприємствами, тому кінці з кінцями не сходяться. Виходило, що нашим ожирілим керівникам підприємств. наче новонародженим малюкам, обірвали пуповини, що єднали їх з союзним матірним організмом, а тому вони, нещасні та безпорадні, приречені на повільне вмирання.Психічно нормальну людину чорти брали, коли вона чула таку зухвалу брехню. Україна мала власну промисловість! Якщо в деяких галузях і неповнокровну, фрагментарну, то хіба в атомній енергетиці, військово-промислововму комплексі і ще деяких галузях, котрі з певних причин для неї і зараз не пріоритетні. Все інше вона мала своє і в повному обсязі! Зв'язки порвалися не в економіці, а в мізках і совісті тих ожирілих демагогів, котрі про це блеяли.

Для порівняння: якщо Україна сьогодні будує кращі в світі космічні комплекси, літаки, танки, кораблі і подібні високо-технологічні машини, то як, чому, з яких об'єктивних причин вона не може успішно випускати власні електровози, вагони, автобуси, автомобілі, трактори, комбайни, малу техніку для фермерів, побутову техніку, устократ простішу від космічних ракет? Як таке може бути?

У попередньому розділі я писав про те, що Україна має всі види металів, прокату, заводи різних марок двигунів, шинні заводи, розвинену галузь сільськогосподарського машинобудування, але її здеградоване селянство нині змушене повертатися до середньовічної ручної праці при обробітку землі. Як вона може випускати сучасний суперлітак і не може "склепати" простенького автобуса чи комбайна? Які тут зв'язки могли порватися і між ким: між її власними харківськими, дніпропетровськими і запорізькими машинобудівними підприємствами?

До речі, про автобуси. Щодень тисячі автобусів у наших містах і селах перевозять мільйони пасажирів. Звертаю вашу увагу на жалюгідний стан цих транспортних засобів. Обшарпаний зовнішній вигляд, брудні, запилюжені, загазовані салони, поламані сидіння, їх спинки вкриті грубим шаром бруду від тисяч і тисяч спітнілих рук пасажирів. До такого салону культурний європеєць бридиться зайти, торкнутися рукою дужки сидіння, бо його знудить від огиди. Оце і є здеградоване обличчя усієї нашої економіки. Повторюю, обличчя, що його щодень бачать мільйони пасажирів. Це — ілюстрація до того, що з розвалом Союзу розвалилися інтелект, совість і патріотизм тих, хто мав усі перспективи випускати сьогодні українські автобуси на рівні угорських "Ікарусів" чи німецьких "Мерседесів". Цікаво, чим у нас перевозитимуть пасажирів через кілька років?

Припустимо на хвилину, що наші вельможні брехуни казали правду (даруйте за каламбур): економічні зв'язки першого року незалежності справді порвалися. Але тут виникає запитання: а хіба за десять останніх років не було можливості їх замінити, зв'язати по-новому? В економіці, безперечно, така можливість була. А от у головах отих брехунів не було! І нині нема! Якщо я помиляюся, то доведіть мені, панове, зворотнє. І не мені одному, а всьому народові нашому.

Не збагну, як можуть наші державні демагоги, знаючи про реальний стан справ, теревенити про майбутню багату, квітучу Україну. Це безличне "окурювання народу", — як влучно висловився екс-спікер Іван Плющ.

Якщо ми ще не втратили надій на розквіт України, то починати б слід не лише з оновлення основних виробничих фондів, а й з активізації людського фактора в економіці. Ми сьогодні маємо мільйони "працелюбних бракоробів", котрим уже не можна довіряти виконання багатьох видів робіт, і не люди в тому винні, а примітивні засоби праці, з якими вони професійно "зростали" аж до сивини у скронях і з допомогою яких забезпечити високу якість робіт та виробів нині вже неможливо.

"Доларом та інноваціями підкоримо світ!" — нахваляються американці. І вони знають, що кажуть. При наших злиденних зарплатах продовженням робочого дня, боротьбою з перекурами та прогулами багато не досягнеш, якщо десяток здорових роботяг приставлений до того, що в інших країнах виконує не надто модерний робот. Молодь від природи соромиться відсталості, не терпить того, що не престижно, не підносить її в очах ровесників. Тільки безнадійні злидні можуть змусити молоду людину працювати водієм згаданого вище старого, брудного, загазованого автобуса, а юну випускницю школи піти в запилюжений ткацький цех з його несамовитим гуркотом верстатів, з неодмінною перспективою оглухнути ще в молодому віці. Не краще почуває себе й молодий селянин з лопатою і вилами в руках в умовах нинішнього села, де постійно вимикають електричний струм, не працють ні телевізор, ні радіо, зате не бракує хамства, бездушності, зневаги до людини з боку "жирних котів" та новітніх куркулів і поміщиків, що перетворили колишні колгоспи у власні маєтки. За таких умов значна частина молоді воліє бути безробітною.

У результаті "тихої революції" 1991—го Україна стала незалежною. Для повного відродження нації необхідна ще одна "тиха революція", не менш значима й доленосна — революція економічна, науково-технологічна, інноваційна. На жаль, ситуація для неї ще не визріла.

Державні структури заплуталися в тенетах "стратегічної" багатовекторності "Росія — Схід — Захід", у тіньовій економіці, прихопизації майна, особистої наживи. Не розвиваючись у напрямку західної демократії та інновації, вони застигли в своєму розвитку. Наша господарка увійшла в фазу застою і приречено перетворюється на старий мотлох.

Економіка України більш ніж на половину свого обсягу занурена в тіньову сферу і зовсім не має наміру звідти виходити. Не реформується, не інтелектуалізується, не відкривається для інвестиційного капіталу. Не треба бути вченим економістом, аби при ознайомленні з нашими державними бюджетами останніх років переконатися, що за доходами вони не виконуються на десятки мільярдів гривень. Ці факти — незаперечне підтвердження існування в країні тіньового сектора велетенських масштабів. Значно більшого, ніж той сектор економіки, що формує бюджет.

Наївно думати, що державна влада виведе економіку з тіні. Гаряче намагання урядовців кожного року зменшити дохідну частину держбюджету свідчить про їхнє прагнення жодним чином не зачепити інтереси "тіньовиків", які тісно зрослися з їхніми інтересами. Неспроста за визначенням ряду міжнародних організацій, наші чиновники вважаються найбільш корумпованими в Європі.

"Дикий" ринок і монополія тіньового сектора ніколи не сформують нормальної економіки і нормальної суспільної свідомості, як тюремна зона ніколи не сформує нормальної духовності і культури. Додайте до того грабіжницький подвійний податковий тиск (податки легальні плюс нелегальні — хабарі чиновникам і бандитам). А ще незахищеність внутрішнього ринку, коли свідомо спланована економічна експансія з—за кордону руйнує власне виробництво, зводить нанівець потребу у власних інноваційних технологіях, високотехнологічному обладнанні. Так, вітчизняна продукція невисокої якості, але вона інколи не стане кращою, коли в країні інтелектуальний потенціал власних інженерних і наукових кадрів непотрібний.

В Україні не сформована правничо-виробнича база для впровадження інновацій. І особливого прагнення мати її не відчувається. Перша причина: будь—яку високоефективну новинку чиновники задушать поборами. Друга причина ще гірша: протягом дванадцяти років незалежності Україна демонструє колосальний спротив інноваціям на всіх рівнях від президента до сторожа. Це зводить економічні реформи до риторики про реформи і заводить реальне життя в глухий кут. Українство ще не усвідомило, що без повороту суспільної свідомості до демократизації та ринку нічого путнього не вийде. Моделі сучасної трансформації економіки спрацювали там, де в пам'яті населення ще збереглася європейська свідомість — у Польщі, Чехії, Угорщині, країнах Балтії. І не спрацювали в Україні. Тут відсутня не тільки пам'ять, а й уява про європейську модель мислення.

Що нам діяти? Мудрі економісти — вітчизняні й зарубіжні — радять створювати в Україні так звані соціополіси — вільні економічні зони з відповідним правовим статусом і комплексною стратегією випереджального соціального розвитку. Мовляв, якщо важко підняти до світових вершин одразу цілу Україну, то давайте зробимо це частинами, де для того є більше можливостей. Почнемо з Харківщини, Донбасу, Одещини, Волині. Сконцентруємо там матеріальні, фінансові ресурси, інвестиції, інтелектуальні сили, дамо їм "зелене світло" до прогресу — і в такий спосіб подолаємо кризу спершу там, а відтак і в інших регіонах.

Сказали — зробили. Не врахували тільки одного, найголовнішого: культури і моралі виконавців. Люди такого рівня культури, громадянської свідомості, законослухняності й порядності, якими ми є сьогодні, і найкращі почини та поради здатні лише взяти під ноги...

Наслідки: не минуло й кілька років з часу створення вільних економічних зон, як вони, за словами самого Президента, перетворилися в "криміногенні зони"...

Що нас чекає далі? Не заздрю тому політологові, котрий аналізуватиме економічну ситуацію в Україні після наступних дванадцяти років незалежності.

 

Двадцять років незалежності: прогрес чи деградація?  http://vilne.org.ua/Середа, 25 вересня 2013 12:54

 

Обвал економіки

Матеріальний рівень життя передовсім залежить від економіки та від того, як держава розпоряджається своїми доходами. Економічний розвиток найкраще характеризує динаміка валового внутрішнього продукту (ВВП), тобто вартісного обсягу вироблених товарів і наданих послуг.

Наш ВВП тепер становить 69% від рівня 1990 року. Мало того, в першому півріччі 2013-го він знову схуд на 1,1%, хоч світова економіка почала зростати. Україна одна з небагатьох країн світу, яка за вказаним показником наздоганяє своє минуле. Росії вдалося зробити це у 2007 р. Цікаво, що втрати Української РСР під час Другої світової війни становили 40% промислового потенціалу. Але на кінець 60-х довоєнна економіка була відновлена.

У 1990 р. ми випускали високотехнологічну продукцію. Однак накопичення попередніх поколінь закінчуються. Якісні показники нашої економіки наблизилися до обвалу. Її енергоємність у декілька разів вища, ніж у країнах Євросоюзу.

За оцінкою Інституту економічних досліджень зношеність основних фондів у галузі виробництва й розподілу води, газу, електроенергії становить понад 60%. Третина каналізаційної системи України і половина водопровідної перебувають в аварійному стані. Зношеність тепломереж сягає 70%. Повсякденним явищем стали аварії, коли щось вибухає, горить, хтось отруюється, гине.

Щоб пересвідчитися, не треба далеко їхати чи заглядати під землю. Достатньо наблизитися до Тернопільського ставу. Краса неповторна, береги осипані маєтками нових українців, а вода в цій перлині засмерділася!

Україна має вигідне географічне становище. Не дарма Київська Русь славилася «шляхом із варяг у греки». Тепер за якістю автодоріг Україна посідає 137–ме місце у світі з досліджуваних 144 країн (дані Світового банку). Швидкість транзиту через Україну вдвічі менша, ніж через Білорусь. Не кращі справи на залізничному транспорті. Зношеність пасажирського рухомого складу становить понад 80%.

Ми продовжуємо тішитися найважливішою в Європі газовою трубою. Але вона не вічна, та й капає з неї все більше повз державну скарбницю.

Схожа ситуація з розміром частки ВВП, яка припадає на душу населення. За цими параметрами ми відстаємо від Росії майже у три рази, від Польщі — у чотири, від США — у десятки разів. Така пропорція зберігається в середній зарплаті та пенсії, хоч ціни всюди однакові.

Наявні доходи розподіляються несправедливо. Маємо в декілька разів меншу, ніж у розвинених країнах, частку зарплати в собівартості нашого продукту і найбільший розрив між бідними та багатими на пострадянському просторі. У США, Західній Європі майнова нерівність приблизно в десять разів менша. За останні 22 роки більшість наших громадян не стала жити краще, ніж за часів СРСР, і від своїх найближчих сусідів (поляків, росіян, білорусів), хоч наші стартові можливості на зорі незалежності були чи не найкращі. Після розпаду СРСР в Україні залишилося 30% військово-промислового комплексу, 70% європейських і 40% світових чорноземів, 5% запасів світових корисних копалин.

Народ вимирає

Спеціалісти вважають, що вирішальне значення (на 60-80%) для життя і здоров’я людини має соціальна справедливість. Вона гарантує порядок і тримається на моралі та законі. Якщо суспільство позбавлене цього стержня, воно приречене на самознищення. Настануть зневіра, беззаконня, хаос.

 

 

Деградація технологій, науки та освіти

Украина: технологическая деградация

Профаны во власти убивают украинскую науку

 

 

Украина: технологическая деградация. - Государство. -  СР, 2012-06-20 07:44. http://argumentua.com/stati/ukraina

 

Украина практически прекратила самовоспроизведение как совокупность инфраструктуры жизнеобеспечения. Страна саморастворяется. Имущественное расслоение ее граждан влечет за собой и расслоение интеллектуально-культурное.

Обедневшее большинство деградирует на физическом, или даже физиологическом уровне. 

Вал техногенных катастроф нарастает. Причина — потеря остатков инженерной квалификации и ответственности — технологической культуры, словом. Это угрожает сохранению инфраструктурной связности страны.

Поддержка единства социо-культурного и экономического пространства страны принадлежит к главным функциям государства. Его унифицированность, единство является главным признаком страны. Когда в стране распадаются инфраструктуры жизнеобеспечения — транспорт, медицина, образование, безопасность, коммунальное хозяйство и т.п., то это предпоследний признак распада самой страны. Последним является коллапс платежной системы — когда национальная валюта перестает быть платежным средством.

Ситуация с украинской инфраструктурой, которую освещает стресс от проведения Евро-2012, свидетельствует об ускорении ее стагнации — из-за технической некомпетентности власти и ее коррумпированности. Лишь из-за одного этого чемпионат действительно нужно было проводить у нас, чтобы в наличии этих обстоятельств окончательно убедились граждане Украины.

Ускоренное время настоящего

То, что называется «нынешний режим в Украине», заваливается не из-за деятельности оппозиции, а из-за собственной технической неграмотности. И непонимания того, что современными инфраструктурами способны управлять не юристы с экономистами и политологами с журналистами, а инженеры и квалифицированные рабочие. Инвестиции в их подготовку может осуществлять только государство, потому что украинский промышленный и коммунальный бизнес только эксплуатирует остатки советской производственной инфраструктуры, не вкладывая полученных доходов в ее модернизацию и развитие.

Дефицит компетентности и профессиональной совести из сферы государственного управления, как эпидемия, также распространяется на образовательную, медицинскую, строительную и сельскохозяйственную отрасли. Следовательно, Украина практически прекратила самовоспроизведение как совокупность инфраструктуры жизнеобеспечения. Страна саморастворяется.

Имущественное расслоение ее граждан влечет за собой и расслоение интеллектуально-культурное. Обедневшее большинство деградирует на физическом, или даже физиологическом уровне вследствие социальных болезней, включая наркоманию и алкоголизмом. Нация теряет будущее. В 21-м веке, в отличие от, например, средневековья, исчезновение наций будет происходить быстро — в течение двух-трех поколений.

Инновации или смерть

Преодоление процессов, ведущих к этому, должно быть предметом и содержанием долгосрочной государственной политики в области науки, образования, промышленного производства, шире — в общественных инновациях. Власть и ее зеркальное отражение — оппозиция об этом просто ничего не знают. Вся их политиканская риторика вращается вокруг «социальных инноваций» или освобождение «качановской пленницы».

Общественные инновации проектируются и воплощаются лидерами мнения. Теоретически они могут возникать и в партийных средах, но в Украине партийных сред, сообществ, которые проектируют развитие страны, не существует. Партии представляют собой нечто среднее между фан-клубами политиков-звезд и корпоративно-бюрократическими аппаратами, наполненных «офисным планктоном».

Безнадежное идейное бесплодие вызывает короткие сроки жизни политических партий, которые, теряя власть и/или лидеров-звезд, исчезают без идейного следа с политической сцены. Такая судьба ожидает и нынешнюю парламентскую оппозицию, которая представляет собой зеркальное отражение власти. Оппозиция предлагает обществу те же политические смыслы, что и в прошлом веке. В этом смысле она представляет собой очень архаичный политический субъект.

Конструирование политических субъектов нового поколения является вопросом выживания для общества. Если процесс их создания не опередит процесс деградации украинского социума, тогда Украина исчезнет, и никто в Европе по ней не будет жалеть. Предметом приложения политических усилий такого субъекта должна быть прежде всего технологическая модернизация страны, через восстановление ее инфраструктурной связности.

Константин Матвиенко, эксперт Корпорации стратегического консалтинга «Гардарика», опубликовано на сайте «Радіо Свобода»

Перевод: «Аргумент»

 

Профаны во власти убивают украинскую науку. – Общество. -  ПТ, 2012-04-06 12:08. - http://argumentua.com/novosti

 

Украинская национальная академии наук (НАН) призвала правительство увеличить финансирование науки, которая пострадала от хронического недофинансирования в последние годы.

Об этом пишет Евгений Герден (Eugene Gerden) в статье на сайте Royal Society of Chemistry(сайт Королевского химического общества, Великобритания ). Как отмечает издание, этом году украинское правительство выделило только 2.4 млрд. грн. для научных исследований. Это даже меньше, чем рекомендовала Верховная Рада, в конце прошлого года. Нынешнее состояние украинской науки похоже создает угрозу национальной безопасности страны.

Снижение финансирования украинской науки связано с сложной экономической ситуацие в стране и ее зависимость от русского газа, предполагает автор статьи. В последние годы в связи с ростом цен на русский газ, украинское правительство было вынуждено резко сократить расході бюджета, в том числе и на науку, что вызвало ожесточенную критику со стороны научного сообщества.

Украинские ученые, еще с 90-х годов, после распада СССР, питаются только обещаниями, которыми власть кормит их из года в год. Еще в 1996 году, Леонид Кучмы, тогдашний президент Украины, обещал украинским ученым финансирование размером в 5% ВВП страны . С тех пор эти обещания так и остались невыполнеными.

Юрий Токарев, биолог, первый заместитель директора Института биологии южных морей НАН Украины, говорит, что финансирование науки упало до самого низкого уровня с момента распада СССР.

По словам же Николая Шевченко, руководителя секретариата Комитета по вопросам науки и образования Украины, сокращение расходов на науку является нарушением украинского законодательства, которое обязывает правительство выделять 1,7% ВВП страны на научно-техническую отрасль. Шевченко говорит, что ВВП Украины составляет 1 трлн, грн. поэтому наука должна бы получить около 20 млрд. грн. государственной поддержки, но этого не происходит.

Правительство вечно жалуется, что его руки связаны из-за отсутствия денег, кризиса и т.д. В настоящее время оно вроде как рассматривает внесение изменений в вышеупомянутый закон, чтобы повысить финансирование на 0,1%(!) ВВП каждый год, и попытаться достичь отметки в 1,7%. Однако, большинство украинских ученых недовольны этими отговорками, и требуют больше денег на науку, в этом году — по крайней мере 3.4 миллиардов долларов.

«А» хотел бы напомнить, что все ведущие страны мира как раз именно в кризис увеличивают вложения в науку, так как уверены, что только она способна обеспечить им ведущие позиции в системе международных отношений. Но в Украине деньги скорее выделят на закупку мерседесов или лобстеров, чем для научных исследований. Профаны во власти порождают профанацию во всем.

Не придает оптимизма украинским ученым и откровено низкая заработная плата, отмечает Королевское химическое общество. В настоящее время, они получают только 2600-2700 гривен в месяц, меньше, чем средняя заработная плата по стране (3000грн.). Зарплата украинских ученых многократно уступает уровню доходов ученых в развитых государствах. Какк следствие — прогрессирующая из года в год «утечка умов».

«Нынешнюю позиция государства по отношению к отечественной науке можно описать как политику двойных стандартов», говорит Анатолий Широков, руководитель НАН Украины. "В последние годы финансирование науки достигли максимума в 0,4% ВВП, в то время как в 2011 и 2012 годах она сократилась до 0,3%. Он указывает, что другие области, такие как промышленность и сфера соцполитики, получают гораздо более щедрую государственную поддержку. "По подсчетам Украинской академии наук, минимальные потребности украинской науки на данном этапе оцениваются в 3.4 миллиардов долларов в год.

Широков отмечает, что хроническое недофинансирование уже привело к значительному снижению качества научных исследований проводимых в стране. Осложняющим фактором является и то, что в настоящее время лишь около 10% украинских компаний осуществляют какие-либо научные или технологические исследования.

Борис Патон, президент Академии, говорит, что еще одной проблемой является то, что за последние два десятилетия, Украина потеряла важное связующее звено между наукой и промышленностью. В результате многие ведущие украинские университеты не имеют возможностьи поддерживать связь с промышленностью, прежде чем начать внедрение научных разработок. Широков также добавляет, что украинская наука нуждается в реформировании, с закрытием неэффективных университетов и научных учреждений и создания специальных научно-производственных комплексов.

P.S.  Украинская политическая (псевдо) элита по-видимому считает расходы на науку ненужными и бесполезными,  признав тем самым, скудность ума, и не осознавая последствия угасания науки. А первые ласточки уже мы можем наблюдать - уход профессионалов, занятых наукой ради науки, уже привел к упадку образования... «Аргумент».

 

 

 

Депопуляція

 

Ринковий канібалізм – особлива форма людожерства. Микола Тимошенко, К.е.н., м. Тернопіль.

http://vilne.org.ua/i. - Четвер, 20 червня 2013 13:36

 

Упродовж останніх 20 років у нашій країні відбувається безпрецедентний у мирний час процес — вимирання людей. В Україні виник ринковий канібалізм — особлива форма людожерства.

Алгоритм ринкового знищення українців визначений на стадії первісного нагромадження капіталу, що в Україні починалося з ваучерного розкрадання державних підприємств і брутального неповернення банківських заощаджень громадянам. Із часом відкриті методи соціального геноциду нації замінили прихованим ринковим людожерством, що відбувається під акомпанемент солодких заяв можновладців про будівництво громадянського суспільства. Злочинна ваучерна приватизація залишила 95% людей ні з чим, а на їхніх ваучерах і власності нажили незліченні капітали ті, кого ми називаємо сьогодні буржуазією. Її капітал є кримінальним. Тому за історично короткий проміжок часу українське суспільство різко поляризувалося на купку багатіїв і велику спільноту бідного трудового люду різних професій. Бідний люд приречений на вимирання. На думку куплених капіталістами пропагандистів теорії громадянського суспільства жебраки існують тому, що вони — дурні совки. Чи це насправді так?

Факти показують, що за останні 15 років населення України зменшилося із 52,2 млн. осіб до 45,6 млн. У 1970-му тривалість життя українців була приблизно такою, як у громадян інших країн Європи — майже 70 років. Сьогодні вік українців на 10 років коротший, аніж жителів ЄС. Щорічно в нас народжується 500 тис. дітей, а вмирає 700 тис. громадян. Третину з них становлять люди працездатного віку. За прогнозами науковців через 10 років в Україні буде 36-38 млн. жителів, а через півстоліття — лише 8-12 млн. За розрахунками вчених-демографів Україна залишиться без населення з 3000 по 3299 рік, бо коефіцієнт відновлення його є меншим одиниці. Причина вимирання — жахливі умови життя у сучасному капіталістичному суспільстві. Держава захищає інтереси декількох десятків найбагатших сімей. Рівень монополізації економіки перевищує 70%. Це означає, що нечисленні фінансово-промислові групи, сімейні клани контролюють виробництво, бюджетні ресурси і привласнюють значну частину національного багатства. Українці працюють на мафію. 60% валового внутрішнього продукту виробляється в тіньовій економіці. Олігархія перетворила українську економіку в руїну. Знищено сотні підприємств. Занепали або повністю зникли важливі галузі народного господарства. За рівнем основних макроекономічних показників Україна відкотилася до періоду кінця 1960-х. Сьогодні вона змогла досягти лише 66% обсягу валового внутрішнього продукту 1990 р.

Пануюча буржуазія одержує надприбуток не на основі розвитку національного виробництва, а шляхом посилення експлуатації робітників, спекулятивної торгівлі, фінансового шахрайства, розкрадання природних багатств, вивозу капіталу в офшорні зони. В Україні створено надзвичайно гіпертрофовану систему банків, крамниць, розважальних закладів, аптек, різноманітних посередницьких організацій. Посередники паразитують на економічно необгрунтованому підвищенні товарних цін і комунальних тарифів. Якщо у 1980-ті роки в структурі промисловості й товарного експорту частка машинобудування становила 30-40%, то сьогодні — лише 14-17. У виробництві та експорті домінують енергоємні сировинні товари. Україна перетворилася на сировинний додаток розвинених країн. Аграрні холдинги знищують родючі землі, рясно засіваючи поля монокультурним ріпаком для виробництва біопалива багатим західним державам.

 

 

Диверсії, розвідка

 

В Херсонской области разоблачена российская агентурная сеть

«Главком» http://glavcom.ua/news/198098.html Среда, 9 апреля 2014 г. 17:43

 

Служба безопасности Украины разоблачила и прекратила незаконную деятельность агентурной сети военной разведки Российской Федерации, осуществлявшей подготовку акций, направленных на подрыв обороноспособности нашего государства. Об этом говорится в сообщении пресс-службы СБУ.

В частности, согласно сообщению ведомства, был задержан житель Херсона, бывший военнослужащий, который по заданию представителя разведывательного управления Черноморского флота РФ привлек группу украинских граждан к сбору информации военного характера в Херсонской области. Еще одним поручением от иностранных кураторов была подготовка условий для осуществления на Херсонщине диверсионных акций.

По информации ведомства, группа устанавливала места базирования и передислокации, степень боевой готовности, численность личного состава, виды и количество вооружения и военной техники частей и соединений ВС Украины. Отдельное внимание уделялось обустроенным в связи с обострением ситуации на юго-восточных границах государства линиям обороны и замаскированной тяжелой военной технике.

Для получения таких сведений граждане выезжали автомобилями в районы Херсонской области, граничащие с АР Крым, где лично наблюдали за изменениями дислокации украинских военных частей и перемещениями военной техники. Собранные агентурой данные передавались российскому шпиону с соблюдением требований конспирации.

По оценке экспертов, информация, которую собирали и передавали иностранной стороне, содержит сведения, составляющие государственную тайну, а ее разглашение наносит ущерб обороноспособности нашего государства.

В результате принятых контрразведкой СБУ мероприятий резидент, руководивший агентурной сетью, задержан. На основании полученных материалов начато уголовное производство по признакам совершения преступления, предусмотренного ст.111 УК Украины - государственная измена. Санкция этой статьи предусматривает лишение свободы до 15 лет.

 

Джеймс Ернест Мейс

 

Джеймс Ернест Мейс (англ. James Earnest Mace) (* 18 лютого 1952 — † 3 травня 2004) — історик, політолог, дослідник голодомору в Україні. Саме завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні.

Народився 18 лютого 1952 р. у Маскогі (штат ОклахомаСША). Серед його предків були представники індіанського племені черокі, котрі 1835 року через рішення федерального уряду були змушені переселитися з корінних земель у Північній Кароліні та Джорджії до Оклахоми[1]. У своїй автобіографії саме цим фактом він пояснював своє зацікавлення геноцидами, зокрема Голодомором[2][3]:

«

"Своїм життєвим покликанням досліджувати геноцид я великою мірою завдячую випадку. Зростаючи в невеликому містечку в Оклахомі, де мешкало тільки кілька єврейських сімей, я знав, що мої індіанські сусіди пройшли власною „дорогою сліз". Коли я був малим, батьків товариш по риболовлі і співробітник на залізниці Джордж Гес навіть змайстрував мені лука зі стрілами без наконечників. Його прямий предок і однофамілець, який був більш відомий за своїм індіанським прізвиськом Секвойя, розробив складову абетку для мови індіанців племені черокі, яка надала письмової форми мові народу, що пройшов своєю «дорогою сліз» за умов, які мало відрізнялись від того, що пізніше пережили вірмени. Це було задовго до того, як я вивчив слово „геноцид", але вже тоді він опосередковано торкнувся мене".

 »

 

У 1973 р. отримав ступінь бакалавра історії в Університеті штату Оклахома. Зацікавився російською історією та мовою. Навчання вирішив продовжити в Університеті Мічигану, де познайомився з професоромРоманом Шпорлюком, котрий зацікавив його історією України та українською мовою. Тоді ж він зосередився на темі українського націонал-комунізму, який, на його думку, був першою спробою побудувати національний комунізм.[4]. В Мічигані Мейс отримав ступінь магістра історії.

1981 року він отримав ступінь доктора історичних наук, захистивши дисертацію на тему — «Національний комунізм у Радянській Україні 1919–1933 рр.». 1983 року її було опубліковано в «Гарвардській серії Україністики»[5]. Завдяки цій праці він став одним з основних американських спеціалістів з історії СРСР та Центрально-Східної Європи[6].

У 1982 році отримав фінансування Фонду українських досліджень ІУД ГУ на участь у міжнародній конференції про Голокост і геноцид у Тель-Авіві[7]. На конференції він заявив:

«

«Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема проблем».

 »

 

У 19861987 роках Джеймс Мейс був виконавчим директором комісії дослідників (юристів та істориків) при Конгресі США, які повинні були дати оцінкуГолодомору 19321933 років. Мейс не був членом комісії, проте її часто називали «комісією Мейса». Саме він займався написанням звіту комісії[8].

У 1984–1985 роках брав участь у гарвардському проекті щодо джерел про Голодомор 1932–1933 років. Організував дослідницьку програму програму «Усна історія українського голоду 1932–1933 рр.».[9]. Згодом свідчення були використані у роботі Комісії США по Голоду в Україні та видані в трьохтомнику[10]. Уже у 90-х роках, за незалежної України, він подарував 200 годин аудіозаписів безцінних свідчень бібліотеці Верховної Ради України. За якийсь час виявилося, що дослідники не мають можливості ними користуватися, а плівки розкидані по підлозі, деякі з них безнадійно зіпсовані.[Джерело?]

Мейс з обуренням згадував позицію декого з західних славістів, «совєтологів» й інших знавців радянського тоталітаризму, які відмовлялися визнати, по-перше, жахливу чисельність жертв цього комуністичного експерименту, а, по-друге, відповідальність за свою злочинну сліпоту — бо саме 1933-го офіційний Вашингтон визнав СРСР і встановив із ними дипломатичні зносини.

1981 року був запрошений Омеляном Пріцаком до проекту роботи над книгою Робертом Конквестом «Жнива скорботи». Конквесту був потрібний помічник для роботи над невідомою для нього джерельною базою. Саме в цей час з'явилися перші статті Мейса про Голодомор[11].

У 1982 році отримав фінансування Фонду українських досліджень ІУД ГУ на участь у міжнародній конференції про Голокост і геноцид у Тель-Авіві[7]. На конференції він заявив:

«

«Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема проблем».

 »

 

У 19861987 роках Джеймс Мейс був виконавчим директором комісії дослідників (юристів та істориків) при Конгресі США, які повинні були дати оцінкуГолодомору 19321933 років. Мейс не був членом комісії, проте її часто називали «комісією Мейса». Саме він займався написанням звіту комісії[8].

У 1984–1985 роках брав участь у гарвардському проекті щодо джерел про Голодомор 1932–1933 років. Організував дослідницьку програму програму «Усна історія українського голоду 1932–1933 рр.».[9]. Згодом свідчення були використані у роботі Комісії США по Голоду в Україні та видані в трьохтомнику[10]. Уже у 90-х роках, за незалежної України, він подарував 200 годин аудіозаписів безцінних свідчень бібліотеці Верховної Ради України. За якийсь час виявилося, що дослідники не мають можливості ними користуватися, а плівки розкидані по підлозі, деякі з них безнадійно зіпсовані.[Джерело?]

Мейс з обуренням згадував позицію декого з західних славістів, «совєтологів» й інших знавців радянського тоталітаризму, які відмовлялися визнати, по-перше, жахливу чисельність жертв цього комуністичного експерименту, а, по-друге, відповідальність за свою злочинну сліпоту — бо саме 1933-го офіційний Вашингтон визнав СРСР і встановив із ними дипломатичні зносини.

1981 року був запрошений Омеляном Пріцаком до проекту роботи над книгою Робертом Конквестом «Жнива скорботи». Конквесту був потрібний помічник для роботи над невідомою для нього джерельною базою. Саме в цей час з'явилися перші статті Мейса про Голодомор[11].

В 1993 переїхав із Сполучених Штатів в Київ (Україна), де одружився з Наталкою Дзюбенко, жив на Троєщині, викладав у Києво-Могилянській Академії, редагував газету «День».

Викладав на кафедрі політології у Києво-Могилянській академії.

Помер 3 травня 2004, похований у Києві на Байковому кладовищі.

  • 10 вересня 2010 р. у Києво-Могилянській академії відкрито Меморіальну Бібліотеку-Архів-Музей Дж. Мейса. Книжкова колекція нараховує 2695 документів, доступна через електронний каталог наукової бібліотеки НаУКМА (http://aleph.ukma.kiev.ua/F) (пошук за полем "Колекція Дж. Мейса). Повний опис архіву Дж. Мейса доступний також в електронному вигляді (через е-архів НаУКМА —http://www.ekmair.ukma.kiev.ua/handle/123456789/1780

 

Делімітація кордонів  (довідка 3 до підрозділу 22.4.1)

 

Державні кордони — це фактичні або уявлювані лінії на сухопутних, водних, повітряних просторах і надрах, які визначають межі дії державного суверенітету. Головне завдання державних кордонів — визначити просторові межі територіального верховенства держави, а також позначити належну їй територію як матеріальну основу життєдіяльності суспільства. Чітке розмежування державних територій суміжних держав на основі взаємної згоди і відповідно до норм міжнародного права є запорукою запобігання багатьом конфліктам між державами та їх стабільного взаємовигідного співробітництва. Україна як незалежна суверенна держава приділяє цьому питанню підвищену увагу.

Сучасне міжнародне право забороняє односторонні, тим більше насильницькі, дії зі зміни кордонів. Декларація принципів Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. проголошує принцип непорушності кордонів. Це, однак, не означає, що держави за жодних умов не можуть вирішувати питання про зміну кордонів. Але ці питання повинні вирішуватися в суворій відповідності до основних принципів і норм міжнародного права, тобто на основі чітко вираженої згоди зацікавлених держав.

Існують сухопутні, водні та повітряні кордони держави.

Лінія проходження сухопутного кордону визначається в договорах із суміжними державами і на підставі цих договорів позначається на місцевості. Зазвичай сухопутні кордони проводяться з урахуванням географічних особливостей місцевості (гірські масиви, ріки і т. ін.). Такі кордони іменуються орографічними. Кордони також можуть проводитися по прямій, що з’єднує відповідні точки, і збігатися з паралелями й меридіанами. Це так звані геометричні межі.

Водні межі поділяються на річкові, озерні, межі інших водойм і морські. На ріках межу суміжні держави найчастіше проводять по тальвегу — лінії найбільших глибин судноплавної ріки; також межа може проводитися по лінії головного фарватеру або по середині русла несудноплавної ріки, рідше по лінії одного з її берегів.

На озерах та інших водоймах, як правило, лінію межі проводять по прямій, що з’єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера, водоймища і т. ін.

Морським кордоном держави є зовнішня межа її територіальних вод або лінія розмежування територіальних вод суміжних або розташованих навпроти держав, або те й інше разом. Зовнішня межа територіальних вод визначається національним законодавством держав відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Закон України “Про державний кордон України” від 18 грудня 1991 р. встановив ширину територіальних вод Української держави 12 морських миль, що відповідає ст. З Конвенції 00Н з морського права 1982 р.

Повітряний кордон держави — це уявлювана вертикальна площина, що спирається на сухопутні й водні кордони. Верхня межа повітряного кордону, що відокремлює державну територію від міжнародної території спільного користування — космосу, не визначена конвенційно. У нормах українського законодавства також немає конкретики щодо цього. Є звичаєва норма міжнародного права, відповідно до якої верхня межа повітряного кордону держави розташована на висоті 100—110 км над рівнем моря, оскільки саме на такій висоті проходять мінімальні перигеї орбіт штучних супутників Землі.

Процес визначення лінії проходження кордону між суміжними державами не простий і складається з двох етапів: делімітації й демаркації.

Делімітація — це договірне визначення лінії проходження державного кордону, здійснюване за допомогою карт великого масштабу, де в подробицях зображені населені пункти, рельєф, гідрографія та інші особливості місцевості. При делімітації договірні сторони супроводжують докладним описом нанесену на карту лінію кордону. Карта із зображеною на ній лінією є частиною договору про делімітацію кордону і підлягає парафуванню й підписанню, а також скріплюється гербовими печатками договірних сторін. У договорах про делімітацію є зобов’язання сторін про демаркацію кордону.

Демаркація — це позначення лінії державного кордону на місцевості відповідно до договору про делімітацію кордону і доданих до нього карт і описів. Практичні питання демаркації кордону вирішує спеціально створювана для цього змішана урядова комісія суміжних держав. Комісія визначає лінію проходження кордону на конкретних ділянках місцевості, складає протокол-опис кордону, що демаркується, карту з його позначенням і протокол на кожний прикордонний знак. Після закінчення діяльності змішана комісія підписує демаркаційні документи, які набувають чинності після їх затвердження відповідно до законодавства прикордонних держав.

Після розпаду СРСР Україна почала тривалий та непростий процес укладення міждержавних угод з сусідніми країнами щодо делімітації державного кордону. У 2003 р. було підписано Договір між Україною і РФ про українсько-російський державний кордон, який набув чинності у квітні 2004 р. Ця угода стосується суходільної частини державного кордону. Переговори щодо делімітації морського кордону між Україною і РФ тривають.

12 травня 1997 р. підписано Договір між Україною і Республікою Білорусь про державний кордон. Зазначений Договір ратифіковано Верховною Радою 18 липня 1997 р. (Закон України від 18 липня 1997 року № 491/97-вр). Національні збори Республіки Білорусь ратифікували Договір про державний кордон лише 2 квітня 2010 р.

Делімітацію державного кордону між Україною і Республікою Молдова було здійснено на підставі Договору між Україною і Республікою Молдова про державний кордон від 18 серпня 1999 р. (Договір ратифіковано ВР України Законом від 6 квітня 2000 р. № 1633-ІІІ). Договір набрав чинності.

Щодо делімітації суходільної частини державного кордону України з Польщею, Румунією, Словаччиною та Угорщиною, то проблем у цьому питанні не виникало. Тривалий час гострою була проблема делімітації морських просторів між Україною та Румунією. З лютого 2009 р. Міжнародний Суд ООН ухвалив рішення “Про делімітацію морських просторів у Чорному морі” (Румунія проти України), тим самим проблему було вичерпано, але, на жаль, рішення було не на користь України.

Непорушність державних кордонів — один з основних факторів стабільності міжнародних відносин у цілому. У зв’язку з цим у міжнародному праві є звичаєва і договірно-правова норма про те, що правонаступництво держав як таке не зачіпає встановлених договором кордонів і прикордонного режиму (ст. 11 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1977 p.), тобто держава-наступниця зобов’язана дотримуватися договорів про кордони держави-попередниці. До цих договорів також незастосовне правило про докорінну зміну обставин (п. 2 ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.). Навіть за настання таких обставин ці договори повинні виконуватись.

З метою забезпечення недоторканності кордонів суміжні держави встановлюють за допомогою норм внутрішньодержавного і міжнародного права певний режим, що включає порядок пропуску і пересування через кордон, проведення робіт, урегулювання інцидентів і т. ін. Питання, пов’язані з режимом українського кордону, регулюються Законом України “Про державний кордон України” 1991 р. і відповідними міжнародними договорами.

Від режиму державного кордону варто відрізняти прикордонний режим, тобто спеціальний порядок, встановлюваний державою у прикордонних районах. Зазвичай у цих районах діють спеціальні правила в’їзду, проживання, тимчасового перебування, пересування, проведення робіт, обліку та утримання морських і річкових суден, їх плавання та ін. Якщо виникне потреба, командування прикордонних військ може вводити додаткові режимні обмеження у прикордонних зонах. Основні правила прикордонного режиму в Україні передбачені в Законі “Про державний кордон України” 1991 р.

Держави в односторонньому порядку або на основі взаємності можуть пом’якшувати правила прикордонного режиму для сприяння контактам між родичами, що живуть по різні боки кордону, і розвитку прикордонних торгово-економічних і культурних зв’язків.

Суміжні держави для зміцнення добросусідських відносин і швидкого й ефективного врегулювання прикордонних інцидентів за взаємною домовленістю можуть створювати інститут прикордонних представників (прикордонних комісарів). їх функції, права і обов’язки, порядок зносин, імунітети тощо визначаються в договорах про режим кордону і про порядок урегулювання прикордонних інцидентів. Як правило, прикордонні представники призначаються з офіцерського складу прикордонних військ на певні ділянки кордону і мають компетенцію перешкоджати нелегальному переходу кордону; розслідувати випадки порушення кордону; розслідувати і розглядати претензії про компенсацію внаслідок різних порушень прикордонного режиму; узгоджувати порядок повернення майна, що опинилося на території суміжної сторони. Особливо серйозні випадки порушення кордону розглядаються на дипломатичному рівні.

http://info-library.com/content/981_Derjavni_kordoni.html

 

 

Драгоманов Михайло

 

М.Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячі (нині райцентр, 116 км. від Полтави) в родині дрібного дворянина, що виводить своє коріння з козацької старшини Гетьманщини.

Метою, що її ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення політичного та соціально-економічного статусу, подібного до статусу передових європейських країн. При цьому він вважав, що набути його можна лише тоді, коли український рух дістане ширшу базу й апелюватиме до народу, порушуючи конкретні повсякденні питання. На його думку, українці (цей, як він казав, «плебейський народ» — пригнічений, змушений тяжко працювати, позбавлений своєї еліти) ідеально відповідали політичним програмам, що поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, підкреслював Драгоманов, істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом.

Твердо дотримуючись федералістських позицій, Драгоманов не виступав за відокремлення України від Росії. Але, побоюючись навіть потенційної загрози обмеження прав особи з боку сильної централізованої держави, в ін вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів (створених не обов'язково на етнічних засадах), в якій рішення приймалися б насамперед на місцевому рівні. Закликаючи українців, особливо галицьких, знайомитися з найкращими здобутками російської культури, Драгоманов, утім, відкидав думку Пушкіна про те, що «все славянские ручьи сольются в русском море». У своїй відомій статті «Втрачена епоха»  він доводив, що в цілому українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. Він однозначно твердив, що українці повинні зберігати вірність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не д,ля України і її народу... Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».

Доля Драгоманова була долею людини, цілковито відданої своїм ідеалам. У період репресій 1875—1876 рр. він відмовився зректися своїх поглядів, обравши натомість вигнання на чужину. Перед від'їздом із Києва він досяг угоди зі «Старою громадою», за якою зобов'язався при фінансовій підтримці громади видавати часопис, присвячений українській справі. Так виникла «Громада» — перший український часопис, що з перервами виходив з кінця 1870-х до початку 1880-х років у Женеві, де Драгоманов приєднався до нечисленної групи українських політемігрантів. Поряд з національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював у «Громаді» радикально-соціалістичні ідеї. Внаслідок цього між ним і набагато консервативнішими київськими українофілами у 1885 р. стався розрив, що призвів до припинення часопису.

Однак із послабленням зв'язків з українцями в Росії зміцнювались контакти Драгоманова з галицькими українцями. Ще в 1870 р. він відвідав Галичину й Закарпаття і відтоді систематично знайомив західних українців з їхніми співвітчизниками на сході. З часом ідеї Драгоманова пустили коріння серед невеликої, але самовідданої групи галицької молоді й згодом спричинилися до заснування першої української соціалістичної партії.

Драгоманов не був єдиним українським діячем, якого приваблював соціалізм. Його близькі друзі з київської громади — напівшвейцарський-напівукраїнський економіст Микола Зібер та син багатого землевласника Сергій Подолинський — також відігравали важливу роль у поширенні серед українців соціалістичних ідей. Зібер широко відомий як один із перших пропагандистів у Росії ідей Маркса. Енергійний Подолинський встановив контакти з Марксом і Енгельсом, тісно співпрацював з Драгомановим в Європі й допомагав організовувати соціалістичні гуртки на Україні та в Галичині.

 

Прим. В.Ж Проте є й інші, компрометуючі оцінки діяльності М.Драгоманова. Див. книгу

Журавков В.В. ПРО ПАВЛА ШТЕПУ ТА ЙОГО КНИГУ «Українець і москвин: дві протилежності». Електронна версія. - Серія «ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ І СЬОГОДЕННЯ». – Київ, січень 2015. – 96 с.

 

 

Економічна безпека України: стан і дослідження питання (погляд скрізь 20-річчя незалежності)

Олексій Мірошниченко. ГородНиколаев. СтатусБлоггер - https://news.pn/ru/public/79872

24 апреля 2013 13:00

 

Забезпечення економічної та інформаційної безпеки, нарівні із захистом суверенітету і територіальної цілісності України, відноситься Конституцією України до найважливіших функцій держави

Проблема у загальному плані полягає в тому, що внаслідок притаманних нашому часу глобалізаційних економіко-політичних процесів наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. у центрі уваги на зміну військово-політичній складовій постає саме економічна безпека. Для України ж актуальність питання економічної безпеки у першу чергу обумовлюється перманентно критичним станом національної економіки, який, на думку автора, є наслідком суто вітчизняних проблем, лише усугубленим світовими кризовими явищами.

Відстоюючи оцінку ролі економічної безпеки як визначальної складової системи національної та міжнародної безпеки, зазначимо, що переважна частина вирішення усіх глобальних та локальних проблем на національному і міжнародному рівні лежить саме в економічній площині, і з одного боку, критичний стан економіки, у т.ч. безпосередньо впливаючи на соціально-психологічний стан населення, обумовлює можливість виникнення загроз в інших сферах національної безпеки, а з іншого – саме стан економічного розвитку країни визначає рівень можливість фінансування виконання державних програм по забезпеченню необхідного рівня безпеки по всіх напрямках [18, с. 8-9].

Акцентуємо увагу також на тому, що відсутньою є і спільна позиція щодо термінології зазначеного питання, зокрема ряд дослідників продовжують застосовувати для визначення складової національної безпеки в економічній сфері словосполучення «економічна безпека держави» [3; 5; 8; 11; 12], інші – «національна економічна безпека» [6; 13-16]. Показовим у цьому є те, що і у тексті нормативного документа – «Методики розрахунку рівня економічної безпеки України» економічна безпека визнається навіть у якості «головної складової національної безпеки держави», хоча з іншого боку потрібно відзначити позитивність визнання на нормативному рівні важливість її ролі у системі забезпечення нацбезпеки. [17].

Автор у цьому плані продовжує доводити, що розуміння всього комплексу питань забезпечення економічної безпеки на рівні країни не може обмежуватися використанням терміну «економічна безпека держави» і вживання у цьому контексті терміну «національна економічна безпека» є більш доцільним і коректним, оскільки об’єктивною реальністю є неповна відповідність національних інтересів, основу яких складають життєво важливі інтереси особистості і суспільства, та державних інтересів, тобто інституціональних інтересів політичної влади суспільства [13, с. 113-114; 18, с. 11; 19, с. 129]. Цей нюанс зокрема знайшов підтвердження на законодавчому рівні, оскільки як зазначалося законом чітко розділяється захищеність інтересів «людини і громадянина, суспільства і держави» [1].

Немає спільної думки і відносно структурних складових системи економічної безпеки, наприклад:

– В. Шлемко та І. Бінько (1997 р.) виділялася зовнішньоекономічна безпека та внутрішні складові економічної безпеки, до яких відносилися: сировинно-ресурсна, енергетична, фінансова, воєнно-економічна, технологічна, продовольча безпека, а також – соціальний, демографічний та екологічний аспекти [9, с. 143];

– В. Мунтіяном (1999 р.) також розділялися зовнішньоекономічна безпека та внутрішні складові економічної безпеки, серед яких розглядалися: сировинно-ресурсна, енергетична, фінансова, воєнно-економічна, інформаційна, технологічна, продовольча, соціальна, демографічна, екологічний безпека та тіньова економіка [10, с. 459];

– В. Геєць, М. Кизим та інші автори (2006 р.) в якості основних структурних складових елементів економічної безпеки виділяють енергетичну, фінансову, соціальну, інноваційно-технологічну, продовольчу, зовнішньоекономічну, демографічну та екологічну безпеку [5, с. 14].

– відповідно до методики розрахунку рівня економічної безпеки (2007 р.) її складовими вважаються: макроекономічна, фінансова, зовнішньоекономічна, інвестиційна, науково-технологічна, енергетична, виробнича, демографічна, соціальна та продовольча безпека [17];

– З. Варналій, П. Мельник та інші дослідники (2009 р.) зазначають, що економічна безпека містить такі основні складові, як фінансова, енергетична, науково-технологічна (далі по тексту – «інноваційно-технологічна» – О.М.), продовольча, соціальна, трудоресурсна та зовнішньоекономічна безпека країни [3, с. 34].

Потрібно підкреслити, що як зазначалося вище, соціальна, воєнна, екологічна, науково-технологічна та інформаційна безпека відповідно до закону «Про основи національної безпеки України» розглядаються як окремі сфери національної безпеки України, разом з політичною, економічною, та ін. сферами, а не як складові економічної сфери [1]. Крім цього, на думку автора, нехтування сировинно-ресурсною складовою економічної безпеки теж є недостатньо обґрунтованим, навпаки, можливо було б доцільним розглядати енергетичну складову, не зважаючи на їх важливість, в якості одного з елементів сировинно-ресурсної складової. Оскільки її критичність викликана скоріше відсутністю на рівні держави адекватних дій відносно нормалізації питання енергозабезпеченості економіки України, ніж потенційною відсутністю можливості забезпечення енергоресурсами за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел за адекватною ціною.

Розбіжності ж у підходах, на нашу думку, пояснюється перш за все високим рівнем взаємного впливу та взаємозалежності між складовими елементами системи національної безпеки. Наприклад, забезпеченість населення питною водою може розглядатися і як складова продовольчої, і як ресурсної безпеки країни. Та і продовольча безпека О. Власюком зокрема розглядається у якості одного з елементів структури національної безпеки наряду з економічною, політичною, військовою, правовою, енергетичною, інформаційною, науково-технічною, соціальною, екологічною, демографічною, інтелектуальною та духовно-культурною [4, с. 24]. Крім цього, ті показники продовольчої та демографічної безпеки, що використовуються при проведенні аналізу рівня економічної безпеки відповідно до згадуваної методики, дають можливість певною мірою обґрунтовано віднести їх до соціальної складової національної безпеки, ніж до економічної.

З іншого боку, не маючі наміру поглиблюватися у розгляд теоретичних аспектів даного питання, маємо визнати, що врахування внеску зазначених складових при проведенні визначення рівня економічної безпеки є певною мірою доцільним, оскільки вони впливають на рівень виробництва і конкурентоспроможності продукції, стан і відновлення трудового потенціалу та соціальну стабільність в країні і, таким чином, мають безпосередній вплив на рівень економічної безпеки, що і обумовило їх включення як до зазначеної методики розрахунку рівня економічної безпеки, так і до відповідних варіантів систематизації.

Зокрема відносно сировинно-ресурсного аспекту забезпечення економічної безпеки В. Шлемко, І. Бінько та В. Мунтіян у 1996-1999 рр. зазначали, що «Україна за різноманітністю корисних копалин, за кількістю родовищ на одиницю площі належить до найзабезпеченіших мінеральними ресурсами країн світу», на її частку у 1990-1991 рр. припадало: 20% світового обсягу виплавки чавуну; 10% світового видобутку залізних руд; 24,5% – марганцевих руд; 4% – кам’яного вугілля; 14,8% – природної сірки; 9,5% – світового виробництва цукру, при тому, що населення України становило менше 1% населення світу. При цьому «головна проблема полягає в тому, що значна частина мінеральної сировини експортується за кордон, щоб вивозити виготовлену з неї продукцію». Експертами відзначалася необхідність прискореного розвитку вугільної промисловості України (як «гаранта її енергетичної та економічної незалежності»), диверсифікації джерел надходження в Україну енергоносіїв, реалізації заходів енергозбереження, нарощування обсягів видобутку газу, створення в Україні власного ядерно-паливного циклу тощо. Також визнавалося, що: «гіпертрофована структура споживання паливно-енергетичних ресурсів із завищеною часткою газу та величезною марнотратністю в цій сфері негативно впливає на забезпечення енергетичної безпеки», «Україна є найбільшим у світі імпортером природного газу, посідає третє місце в світі за обсягом його використання і перше місце за споживанням на душу населення», і умови, які мають місце у ПЕК, негативно впливатимуть на економічну безпеку України в цілому, на життєдіяльність всіх сфер економіки і населення, соціально-економічну стабільність суспільства [9, с. 37-43; 10, с. 111].

Стосовно фінансового аспекту дослідниками підкреслювалося, що: «фінансова система України ще не набула рис, притаманних ринковій економіці»; дезорганізація цієї системи, що йде поряд з її криміналізацією створює значну загрозу економічній безпеці України; вкрай негативно позначається на забезпеченні національної безпеки; розбалансованість Державного бюджету виступає головним дестабілізуючим чинником кризи державних фінансів, і хибна практика його щорічного несвоєчасного прийняття, криза платежів призводить до формування так званої боргової економіки, в якій головним боржником виступає держава; становлення і розвиток банківської системи України відбувається в умовах постійної зміни економічної кон’юнктури і непередбаченості перспективи, що позначається на нестабільності багатьох українських банків; неспроможність національної валюти виконувати функцію накопичення тощо. А також те, що існуюча податкова система «є непомірним тягарем для товаровиробників, пригнічує виробництво, провокує несплату податків у бюджет держави і створює серйозну загрозу економічній безпеці України» [9, с. 43-49; 10, с. 127].

Розглядаючи зовнішньоекономічний аспект, експерти визнавали, що «масовий наплив імпортної продукції посилює деградацію національної промисловості і збільшує лави безробітних» та зростання протягом останніх років експорту з його гіпертрофованою структурою і сировинною спрямованістю на тлі зниження обсягів національного виробництва також неможна вважати досягненням, а лише невиправданим марнотратством національних ресурсів. Крім цього ще 15 років тому фахівцями державної аналітичної установи – Національного інституту стратегічних досліджень (на той час входив до структури РНБО України, зараз – Адміністрації Президента – О.М.), офіційно підтверджувалося, що «Україна розраховується за всі енергоносії, в тому числі і за газ, за світовими цінами, а плата російською стороною за транзит однієї тисячі кубометрів газу на 100 кілометрів становить менше, ніж в європейських країнах», «так само надзвичайно мізерна плата за зберігання російського газу в підземних газосховищах України», «облік надходження імпортованого в Україну газу здійснюється практично на російській стороні кордону, що не сприяє забезпеченню належного контролю за обсягами його надходження» тощо (що у свою чергу, має безпосереднє відношення і до енергетичної, і до бюджетної та ін. складових) [9, с. 21-23, 77].

Відносно технологічного аспекту визнавалася необхідність структурної перебудови економіки, «яка повинна враховувати необхідність технологічних зрушень та модернізації промисловості» і відсутність дієвої промислово-технологічної політики унеможливлює припинення катастрофічного падіння виробництва, проведення назрілої структурної перебудови господарського комплексу країни, розв’язання проблеми вдосконалення управління його галузями, підтримання належного рівня обороноздатності, розвиток інтеграційних та коопераційних процесів, вихід з енергетичної кризи, збереження науково-технологічного потенціалу, запобігання подальшій руйнації довкілля, підвищення добробуту населення [9, с. 53-55; 10, с. 210].

Стосовно стану продовольчої безпеки визнавалося, що необхідність її забезпечення вимагає підтримання відповідного рівня продовольчого самозабезпечення, що передбачає використання державної підтримки вітчизняних виробників сільськогосподарської продукції та вжиття заходів імпортного контролю з метою захисту власних виробників від іноземної конкуренції. Підкреслювалося, що площа сільськогосподарських угідь в Україні становить 41,9 млн. га, у т.ч. – 33,3 млн. га ріллі, що у розрахунку на 1 жителя України складає 0,81 га сільгоспугідь, у т.ч. 0,62 га ріллі, тоді як у середньому по Європі ці показники становлять відповідно 0,44 і 0,25 га. При цьому наводився висновок, що для профілактики багатьох захворювань, збереження здоров’я та генофонду нації необхідне повноцінне харчування населення, а «існуючий стан споживання продовольчих товарів не відповідає вимогам нормального відтворення робочої сили в Україні» (що повною мірою відноситься і до демографічного аспекту – О. М.) і неспроможність людей прогодувати себе, сім’ю вкрай негативно впливає на соціально-політичну ситуацію в Україні, викликає роздратування, озлобленість, які «можуть спровокувати соціальний вибух» [9, с. 55-61; 10, с. 216].

Відносно розвитку іллегального («тіньового») сектору національної економіки, зазначалося, що співвідношення чинників його розширеного відтворення дозволяє спостерігати характерні риси т. зв. латиноамериканської моделі, коли спостерігається наявність одного могутнього фінансового або пов’язаного з природними багатствами джерела валютних надходжень, формуванні «вузького кола надбагатої еліти, що служить опорою влади, зростаючись з нею, й складається з осіб, що мають доступ до вказаного джерела» та «насильне утримання основної маси населення у стані малої забезпеченості» [10, с. 269-270].

Усе вищенаведене дозволяє дійти висновку відносно того, що вітчизняні фахівці приділяють значну увагу дослідженню теоретико-методологічних аспектів економічної складової національної безпеки, загроз національній економіці, їх джерел, сили і спрямованості, розробки заходів, прийомів і методів забезпечення національної економічної безпеки. Крім цього треба підкреслити і те, що на державному рівні проведено значну роботу по формуванню нормативно-правової бази забезпечення національної безпеки, у т.ч. і у економічному плані [20, с. 162].

З іншого боку не варте додаткового доведення те, що у практичному плані переважна більшість проблем, які ще 10-15 років тому на професійному рівні були чітко визначені в якості загроз національній безпеці, залишилися невирішеними чи навіть поглибилися. Яскравою ілюстрацією цього є «газове питання», коли нездатність чисельних «різнокольорових» урядів розв’язати цю проблему, що спустошує вітчизняну економіку і є постійною загрозою національній безпеці впродовж усього часу незалежності, призвело до того, що Україна платить за газ «братській» РФ вже навіть дорожче, ніж європейські країни-споживачі.

Відносно стану питання технологічної складової потрібно визнати, що Україна мала найкращий промисловий потенціал на момент розпаду СРСР, але й тоді її промисловість у своєму розвитку відставала від провідних країн світу приблизно на 20 років. За роки незалежності національну промисловість не тільки не було модернізовано, – вона була фактично винищеною, нормально функціонують лише окремі підприємства добувної, харчової та легкої промисловості, частина яких за своїм технологічним забезпеченням відповідає сучасним вимогам.

Споживчий ринок є майже повністю заповненим продукцією імпортного виробництва, і той стан речей, коли в Україну впродовж останніх років імпортується польська свинина, цукор виготовляється із тростинної сировини, у 2010 році для внутрішнього споживання почала завозитися картопля з Єгипту та у 2011 – гречка з Китаю, враховуючи потенційні можливості нашої держави, міг би розглядатися в якості жарту, якби не був підтвердженням критичного стану продовольчого, зовнішньоекономічного та соціальних аспектів безпеки.

У напрямку забезпечення фінансової складової вирішеними можна вважати питання бартеризації розрахунків та кризи неплатежів, а також несвоєчасного прийняття Державного бюджету, хоча факти штучного стримування регіональними структурами Держказначейства платежів бюджетних установ і організацій наприкінці 2012 року та блискавичне прийняття «більшістю» Верховної ради Держбюджету-2013 навіть без вивчення депутатами порівняльних таблиць із внесеними поправками також не дозволяє впевнено сприймати позитивні зрушення у цьому напрямку [21].

Окремим підтвердженням збереження зазначених проблем є і схвалена у 2012 році Кабінетом міністрів Концепція забезпечення національної безпеки у фінансовій сфері, якою серед явищ і чинників, що можуть призвести до створення зовнішніх загроз національній безпеці у фінансовій сфері визнаються: обмеженість доступу до міжнародних фінансових ринків; значна залежність від експортно-імпортної діяльності; погіршення стану зовнішньої торгівлі, зростання дефіциту платіжного балансу, зокрема рахунка поточних операцій; значна залежність від зовнішніх кредиторів; вплив світових фінансових криз на фінансову систему держави [22].

До явищ і чинників, що можуть призвести до створення внутрішніх загроз національній безпеці у фінансовій сфері Концепцією відносяться: нестабільність та недосконалість правового регулювання у фінансовій сфері; нерівномірний розподіл податкового навантаження на суб'єктів господарювання, що зумовлює ухилення від сплати податків та відплив капіталу за кордон; відплив капіталу за кордон внаслідок погіршення інвестиційного клімату; низький рівень бюджетної дисципліни і незбалансованість бюджетної системи; збільшення обсягу державного боргу; тінізація економіки; недостатній рівень золотовалютних резервів; значний рівень доларизації економіки; істотні коливання обмінного курсу національної валюти, не обумовлені дією макроекономічних факторів; слабкий розвиток фондового ринку, зокрема в частині застосування механізмів обліку та переходу прав власності на цінні папери, а також забезпечення захисту прав інвесторів на фондовому ринку; недостатній рівень капіталізації фінансової системи [22].

Щодо податкової системи, то вона так і залишається непомірним тягарем, створюючи «серйозну загрозу економічній безпеці України», обумовлюючи «ухилення від сплати податків та відплив капіталу за кордон», і номінальне зниження ставок окремих податків, хоча і є позитивним кроком, не може вважатися вирішенням питання зниження існуючого високого рівня оподаткування.

Відносно рівня іллегалізації економіки, то він за цей час виріс не менше ніж вдвічі і на сьогодні значно перевищує 50% від ВВП, хоча за умов, що склалися, на думку автора іллегальний сектор (за виключенням його суто кримінальної складової, яка за оцінками фахівців зазвичай складає від 5 до 25%) крім негативної певною мірою виконує і позитивну функцію, виступаючи стабілізуючим чинником, який дозволяє зменшити рівень деструктивного впливу на підприємницьке середовище з боку державних органів, сприяючи таким чином функціонуванню легального сектору економіки [23, с. 99]. Варто також погодитися з В. Мунтіяном відносно характерних рис «латиноамериканської моделі», що проявляються все більш явно, при цьому потрібно зазначити, що в українській реальності в якості одного з основних джерел фінансових надходжень для декількох угруповань владно-фінансової «еліти» виступають кошти державного та місцевих бюджетів, конкурентна боротьба за доступ до яких стала додатковою причиною ускладнення стану як економічної, так і політичної та соціальної складових системи національної безпеки.

Окремо потрібно підкреслити, що у контексті економічної безпеки не те, що погіршення, а навіть тривала невирішеність якоїсь окремої економічної проблеми не може розглядатися у якості того, що ця проблема так і залишилася «просто» невирішеною, це означає, що протягом усього цього часу (у нашому випадку – вже більш ніж 20 років незалежності) вона негативно впливає на стан економіки України, у т.ч. і знижуючи рівень її економічної безпеки.

За роки незалежності на рівні найвищої ланки управління країною послідовно змінили один одного 4 президенти, 6 складів парламенту та 17 складів уряду України, і при цьому, незважаючи на розробку та прийняття значної кількості нормативно-правових документів, відсутній будь-який натяк на наявність реальних практичних результатів відносно суттєвого покращення стану забезпечення її економічної безпеки. Основою державної політики останнім часом стали нищівна критика попередників та задобрювання населення соціальними видатками та обіцянками, а не вирішення реальних виявлених проблем, які у т.ч. є і загрозами економічній безпеці. Це зокрема дозволяє дійти висновку про те, що саме внутрішньополітичні аспекти на сучасному етапі мають визначальний вплив щодо збереження загрозливо критичного стану економічної безпеки, створюючи постійноіснуючу загрозу усій системі національної безпеки і навіть – самій незалежності України.

Стратегією національної безпеки чітко підкреслюється, що належне фінансове і матеріально-технічне забезпечення виконання передбачених нею заходів має спиратися на сталий і динамічний розвиток національної економіки та розширення фінансових можливостей держави [24]. Довготривале перебування економіки України у кризовому стані наполегливо вимагає реалізації на державному рівні системно-комплексної програми дій, спрямованої на відродження економічного потенціалу, підвищення рівня забезпеченості національної безпеки та її економічної складової, визначення дестабілізуючих факторів, локалізації їх негативного впливу, проведення попереджувальних заходів, своєчасної компенсації відхилень від нормального стану, що у свою чергу обумовлює необхідність проведення подальших наукових розробок у цьому напрямку.

Список джерел

1. Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.03 №964-IV.

2. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р.

3. Економічна безпека / З.С. Варналій, П.В. Мельник, Л.Л. Тарангул та ін.; за ред. З.С. Варналія. – К.: Знання, 2009. – 647 с.

4. Власюк О.С. Теорія і практика економічної безпеки в системі науки про економіку / О.С. Власюк. – К.: Нац. ін-т пробл. міжнар. безпеки при РНБО України, 2008. – 48 с.

5. Моделювання економічної безпеки: держава, регіон, підприємство / В.М. Геєць, М.О. Кизим, Т.С. Клебанова та ін.; за ред. В.М. Гейця. – Х.: ВД «Інжек», 2006. – 240 с.

6. Горбулін В.П., Качинський А.Б. Пріоритетність національних інтересів у світлі стратегії національної безпеки України // Стратегічна панорама. – 2005. – №3. – С. 11-18.

7. Жаліло Я. Стратегія забезпечення економічної безпеки України. Пріоритети та проблеми імплементації // Стратегія національної безпеки України в контексті досвіду світової спільноти. – К.: Сатсанга, 2001. – 224 с.

8. Предборський В.А. Економічна безпека держави. – К.: Кондор, 2005.– 391 с.

9. Шлемко В.Т. Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення / В.Т. Шлемко, І.Ф. Бінько. – К.: НІСД, 1997. – 144 с.

10. Мунтіян В.І. Економічна безпека України. – К.: КВІЦ, 1999. – 462 с.

11. Пастернак-Таранущенко Г.А. Економічна безпека держави. – К.: ІДУСКМУ, 1994.

12. Економічна безпека / О.Є. Користін, О.І. Барановський, Л.В. Герасименко та ін.; за ред. О.М. Джужі. – К.: Алерта ; КНТ ; Центр учбової літератури, 2010. – 368 с.

13. Мірошниченко О.В. Теоретичні аспекти дослідження питання національної економічної безпеки / О.В. Мірошниченко // Вісник економічної науки України. – 2007. – №2(12). – C. 110-115.

14. Зацеркляний М.М. Основи економічної безпеки : навч. посіб. / М.М. Зацеркляний, О.Ф. Мельников. – К.: КНТ, 2009. – 337 с.

15. Возжеников А.В. Национальная безопасность: теория, практика, стратегия. – М.: НПО «Модуль», 2000. – 240 с.

16. Общая теория национальной безопасности / Под. ред. А.А. Прохожева. – М.: РАГС, 2002. – 320 с.

17. Методика розрахунку рівня економічної безпеки України, затв. Наказом Міністерства економіки України від 02.03.07 №60.

18. Мірошниченко О.В. Визначальні функції системи національної економічної безпеки / О.В. Мірошниченко. –Науковий вісник Волинського державного університету. Економічні науки. №12. – Луцьк: ВДУ ім. Л. Українки, 2007. – C. 8-11.

19. Мірошниченко О.В. Економічна безпека як складова комплексної системи національної безпеки України / О.В. Мірошниченко. – Вісник Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. – Луганськ, 2010. – №12(154). – C. 125-132.

20. Мірошниченко О. Нормативно-правові засади формування системи національної економічної безпеки України / О. Мірошниченко // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – №11. – C. 161-165.

21. Голосування наосліп: Рада ухвалила бюджет і пішла в небуття [Електронний ресурс] Режим доступу: fakty.ictv.ua/ua/index/view-media/id/26138.

22. Концепція забезпечення національної безпеки у фінансовій сфері, схвал. розп. Кабінету міністрів України від 15.08.2012 р. №569-р.

23. Мірошниченко О.В. Вплив іллегалізаційних процесів на економічну безпеку України / О.В. Мірошниченко // Вісник економічної науки України. – 2009. – №2(16). – C. 96-101.

24. Стратегія національної безпеки України, затв. Указом Президента України від 12.02.2007 р. №105/2007.

 

 

Енергетична безпека - актуальні проблеми і стратегії

 

Зміст

 

1. Ядерний зашморг

1.1. Україна потрапила в ще одну залежність від Росії

1.2. Україна змінює постачальника ядерного палива

1.3. Росія посадила АЕС України на голодний пайок

2. Не без'ядерний статус і російський газ, а ядерна енергетика становить небезпеку для України

2.1. Загальна оцінка ситуації

2.2. Про газ

2.3. Ядерна енергія

2.3.1. А. Ядерний/без'ядерний статус України

2.3.2. Б. Ядерна енергетика (ЯЕ)

3. Стратегія діяльності Державного концерну «Ядерне паливо» щодо розвитку ядерно-паливного циклу в Україні

 

1. Ядерний зашморг

 

1.1. Україна потрапила в ще одну залежність від Росії

Четвер, 22 листопада 2012, 08:57 Комерсант-Україна.

 

Російське ядерне паливо поступово витісняє з українських атомних станцій американське.

За останні дев'ять місяців частка американського палива в грошовому вираженні знизилася з 30% до 10%.

Згідно з опублікованими даними Держстату, у січні-вересні цього року "Енергоатом" імпортував ядерне паливо на суму $466,2 млн.

На частку російської паливної компанії "ТВЭЛ" довелося $421,2 млн, або 90% всієї суми.

Обсяг закупівель в американської Westinghouse Electric Sweden AB склав $44,9 млн (10%).

За підсумками дев'яти місяців минулого року на російське паливо доводилося $234,5 млн (70%), на американське - $100,8 млн (30%).

Збільшення залежності України від поставок палива з Росії вже спричинило негативні наслідки.

Так, за даними Міненерго, з початку року вартість палива "ТВЭЛ" виросла на 9,6%.

Джерело видання в Кабміні пояснює це світовими тенденціями. "Ціна урану і його збагачення виросла всюди",- відзначає він.

Втім, член комітету Верховної ради з питань паливно-енергетичного комплексу Олександр Гудима відзначає, що уран, що використовується для виробництва російських тепловиділяючих елементів, в основному поставляється з України, і ціни на нього не зростали.

Директор Інституту енергетичних стратегій Дмитро Маруніч вважає зниження частки Westinghouse і зростання частки "ТВЭЛ" у поставках взаємозалежними.

"Як тільки Україна втратила альтернативне джерела поставок, паливо стало дорожчати",- відзначає експерт.

"Ядерне паливо розглядається Міненерго як реальна альтернатива природному газу. У цьому зв'язку надто важливо домогтися справжньої диверсифікованості поставок палива в сегменті, якщо ми, звичайно, не хочемо, зіскочивши з газової залежності від Росії, опинитися в новій",- додав Гудима.

 

1.2. Україна змінює постачальника ядерного палива

Олег Мисько 03 квітня 2014, 17:15 http://uapress.info/uk/news/show/20592

 

Україна відновлює поставки американського ядерного палива тим самим знімаючи залежність від російських компаній які виробляли паливо для атомних реакторів України. Також зміна постачальника викликана небезпекою техногенної катастрифи в випадку перебою з постачанням. 

Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" і американський атомний гігант Westinghouse мають намір до середини квітня підписати контракт на постачання палива для трьох енергоблоків українських атомних станцій.

Про це на брифінгу в Києві заявив міністр палива і енергетики України Юрій Продан, передає Преса України з посиланням на УНІАН.

"Наступного  тижня "Енергоатом" підпише з Westinghouse контракт на постачання ядерного палива для завантаження трьох енергоблоків", - сказав Продан.

Дані тепловиділяючі елементи ТВЗ-W американської компанії Westinghouse вже використовуються на Південно-Українській атомній електростанції.

 

1.3. Росія посадила АЕС України на голодний пайок

Саша Юрчук 05 березня 2014, 15:37

 

5 березня на зустрічі членів Кабміну з президентом Дмитро Рогозін, віце-прем'єр-міністр уряду РФ, заявив, що Росією введена заборона на транзит ядерного палива через територію України, а також на його поставку для українських АЕС. Про це повідомляє «Преса України» з посиланням на ІТАР-ТАСС.

«У нас проблеми з транзитом ядерного палива через територію України до наших партнерів у Східній Європі, і є питання, пов'язані з постачанням палива на самі атомні станції України», - заявив у середу Дмитро Рогозін.

Більше того, самого запасу палива на АЕС України вистачить тільки на найближчі два місяці.

«Запас палива на АЕС України є на березень і квітень. Поки введена заборона на такого роду пересування палива через нестабільну ситуацію в країні», - оголосив урядовий чиновник.

У свою чергу, російська сторона стурбована ситуацією з охороною об'єктів атомної інфраструктури в Україні, тому держкорпорація Росатом планує зробити звернення до керівництва МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії) з проханням провести додаткову перевірку периметра безпеки АЕС.

Нагадаємо, що Україна в 2013 році закупила виключно російське свіже ядерне паливо (СЯП) на суму 600,596 млн. дол. За підсумками 2012 року Україна купила палива на загальну суму 600,334 млн дол в т. ч. у Росії - на 555, 355 млн, у Швеції - на 44,979 млн.

Раніше повідомлялося, що керівництво України звернулося до США, ЄС і НАТО з проханням надати допомогу з охорони АЕС.

 

2. Не без'ядерний статус і російський газ, а ядерна енергетика становить небезпеку для України

Паралелі і меридіани Богдана Соколовського

http://bintel.com.ua/uk/meridians/jadernaja-jenergetika-javljaetsja-opasnost'ju-dlja-ukrainy/

 

2.1. Загальна оцінка ситуації

Вже цілком зрозуміло, що РФ не виконала своїх обіцянок, зокрема, Будапештського меморандуму 1994-го року щодо гарантування територіальної цілісності України взамін на добровільне вивезення наших ядерних арсеналів. Інакше кажучи, Україна тепер має повне право почувати себе «кинутою» Російською Федерацією і вимагати захисту у інших гарантів — США і Великої Британії, і країн, які приєдналися.

І навіть більше: віднині стало очевидним, що жодному кремлівському підпису вірити не можна (це і так було ясно, особливо після того, як офіційна Москва в 1991-му році за одну ніч перевела на свої рахунки практично усі заощадження українських громадян, а її «п'ята колона» замовчувала цей факт).

І ніхто нині не має морального права докоряти Україні за її відмову від загальних з РФ документів або складених за її, РФ, участі.

Отже, Кремль можна вважати абсолютно ненадійною стороною будь-яких дво- або багатосторонніх угод, договорів, контрактів, у тому числі відносно зброї, ядерної енергії або газу. За нинішнього фактично воєнного стану Україні, в першу чергу, цим слід керуватися і трактувати на свою користь будь-які угоди, договори, контракти тощо, до яких причетний Кремль.

Нам, українцям, слід готуватися до найгіршого сценарію: до військових дій з РФ і повної її економічної ізоляції. Вийде на краще — добре. Але до найгіршого маємо бути готовими! І діяти відповідно до умов військового часу!

Не можна забувати, що окрім тимчасової анексії певної частини української території в результаті кримської збройної агресії росіян, у України є ще одна, м'яко кажучи, прикрість — її величезна залежність від РФ у галузі газу і ядерної енергетики.

За два-три роки можна впоратись з цією скрутою. Але в цей період потрібно бути готовим до труднощів, викликаних нестачею електроенергії.

2.2. Про газ

Останнім часом Україна протягом року використовує 50-60 мільярдів кубометрів природного газу. Орієнтовно 17-18 мільярдів безпосередньо споживають громадяни в газифікованих (у рамках радянської ментальності) населених пунктах, ще приблизно 7-8 мільярдів — генерація тепла і інші послуги для населення. Див. у додатку таблицю Обсяг споживання газу в Україні в 2008-2013 рр.

Отже, населення безпосередньо і опосередковано тепер споживає приблизно 25 мільярдів кубометрів газу. Протягом шести-семи місяців в нинішніх, практично військових умовах можна безболісно зменшити це споживання загалом не більш, ніж на 1 мільярд кубометрів, тобто, зовсім небагато, і довести цю цифру до 24-х млрд кубометрів (фактично, без додаткового «тиску» на громадян).

Решта, тобто 25-35 мільярдів кубометрів газу «ковтає» українська економіка. До найбільших споживачів у галузі економіки слід віднести металургійні і хімічні підприємства, продукція яких має збут здебільшого на міжнародних ринках, залежно від їх кон'юнктури.

Для порівняння може бути цікавим приклад Польщі (ця країна приблизно така ж, як і наша держава за кількістю населення і площею; колись мала дещо подібну до УРСР структуру економіки), яка, споживаючи протягом року до 14-16 млрд кубометрів газу, має більш ніж втричі більший за наш ВВП.

Безумовно, основне завдання України, яке майже 23 року практично не виконувалося, — скоротити споживання газу до розумних об'ємів. А це можливо лише за системного реформування усієї української економіки, структура якої на сьогодні, на жаль, в основному така, як і за часів УРСР. Безумовно, Україні це необхідно зробити: модернізувати економіку; перепрофільовувати її окремі галузі, робітників, інженерів; відкривати і розвивати нові економічні галузі і так далі. Але, правду кажучи, для істотного скорочення споживання потрібен час. Не один-два роки, а, на жаль, значно більше! І що раніше ми візьмемося за цю справу, то швидше в майбутньому відмовимося від імпорту. Підкреслюю — в майбутньому!

Див. у додатку  прогнозні графіки видобутку природного газу в Україні.

Але нинішня тимчасова українська влада вимушена вживати певні заходи вже сьогодні.

Фактично перебуваючи у стані війни з РФ і за низки інших обставин, що цьому передували, Україні необхідно негайно зовсім відмовитися від імпорту російського газу.

Можна, звичайно, цього і не робити. Але це не означатиме, що РФ не створить особливих умов для України, які зроблять неможливим імпорт російського газу саме у той момент, коли ми цього не сподіватимемося.

Виникає закономірне запитання: чи можна взагалі обійтися без імпорту російського природного газу? Однозначна відповідь: можна! Дамо собі раду, особливо якщо замість російського газу зі сходу забезпечимо себе повноцінною альтернативою з заходу. А технічна можливість для цього є.

В Україні сьогодні видобувається приблизно 20 мільярдів кубометрів газу. Ще до п’яти мільярдів технічно можливо імпортувати через Польщу і Угорщину (відповідні документи впорядковані). До 30 мільярдів кубометрів газу технічно можливо імпортувати через Словаччину (тут оцінки розходяться: від 12 мільярдів, як кажуть політики, — до 30 мільярдів кубометрів, на погляд інженерів, які завжди об'єктивніші за політиків). Проте, такого контракту ще не укладено. Але вже, здається, утретє, посилаючись на прем'єр-міністра Р. Фіцо, озвучено, що Словаччина на це погодилася. Переконаний, що за таку згоду офіційної Братислави потрібно подякувати і керівництву Словаччини, і ЄС.

Див. у додатку  карту Перспективні шляхи постачання газу в Україну.

Нещодавно прем'єр-міністр А. Яценюк заявив про можливість вже зараз отримувати газ зі заходу (у реверсний спосіб). Не необхідні 30-40 мільярдів кубометрів, а 25. Очевидно, що йдеться і про технічну можливість, і про наявний ресурс. В зв'язку з цим варто зазначити, що зараз у України є унікальна можливість досягти домовленостей з Заходом про постачання повного об'єму ресурсу. Але переговори про це необхідно розпочати негайно, пам'ятаючи, що «закачувальний» сезон стартує в середині квітня місяця! І до переговорної групи з українського боку необхідно обов’язково залучити і фахівців, і дипломатів з тим, щоб не припуститися колишніх помилок.

Отже, у разі повної відмови від імпорту російського газу, за відсутності непередбачуваних погодних обставин, Україна, в цілому, може себе забезпечити природним газом за схемою реверсивних постачань і (що дуже важливо!) не порушити транзиту.

У разі непередбачуваних погодних катаклізмів, звичайно, може бракувати газу в окремі періоди. Але так само його може бракувати і при імпорті з РФ. Тоді за надзвичайних ситуацій і вдаються до відповідних заходів. Певним чином їх згладжують ПСГ. А ця інфраструктура у нас розвинена досить непогано.

2.3. Ядерна енергія

Тут, на тлі агресії, слід розрізняти дві речі, які асоціюються з Москвою:

2.3.1. А. Ядерний/без'ядерний статус України

Заради справедливості треба сказати, що автор цих рядків, з різних причин, був, є і буде прихильником енергії ядра. Але!

Див. у додатку фото на цю тематику:

  • Набуття Україною повноцінного ядерного статусу — справа нереальна
  • 20-річна програма допомоги з утилізації ядерної зброї СРСР завершилася. Сама утилізація - ще ні http://kpravda.com/

По-перше, набуття (не повернення!) Зокрема, тому, що в Україні немає необхідної для цього інфраструктури; не впорядкований відповідно людський потенціал; з цієї причини (ядерного статусу) від нашої держави можуть відвернуться усі демократичні країни; на нас можуть накласти усілякі ембарго, на кшталт іранських тощо.

По-друге, наш ядерний статус НЕ МОЖЕ СТАТИ ПЕРЕШКОДОЮ головному нашому ворогові — Кремлю — здійснювати агресію проти України.

По-третє, ніхто не може зараз обчислити час і вартість створення сучасної ядерної зброї (за усієї поваги до народних депутатів України, які внесли відповідний законопроект, хотів би зауважити, що ніхто зараз не складе реального кошторису і не визначить термінів створення ядерної зброї. Ніхто!). Може тільки вести мову про багаторічну роботу. Та ще і в умовах міжнародних обмежень.

По-четверте, немає закономірності в тому, щоб ядерний статус держави позитивно позначився на побуті її громадян. Отож, навряд чи переважна більшість українських громадян підтримали б ідею набуття Україною ядерного статусу.

У демократичному світі розуміють, що подібні заклики лунають в Україні від відчаю, зокрема, через цинічну зраду одного з гарантів нашої територіальної цілісності. Але це жодним чином не відіб'ється на жорсткості ставлення колективної західної політики до нової ядерної зброї і так далі. А закликами до відновлення нашого ядерного статусу обов'язково скористається РФ у своїх діях проти України. Саме на це і розраховує Кремль, як на одну з публічних причин потенційної подальшої агресії.

У нинішній ситуації, коли один з гарантів, а саме РФ, пошив у дурні цілий світ і вдався до агресії в Криму — на безперечній території України — було б логічно вимагати від інших гарантів-членів «ядерного клубу» розмістили на нашій території ядерну зброю, за ефективністю аналогічну тій, яку Україна віддала відповідно до Будапештського меморандуму. Це було б справедливо. Але, на жаль, малоймовірно і, мабуть, не стримало б В. Путіна. Як і не стримала б його і наявність ядерних арсеналів у України.

Чи не єдиним чинником для нашої держави, що стримував би кремлівську агресію, могло бути членство в НАТО. Саме так вчинили наші західні сусіди, а також країни Балтії. Але саме цього Кремль найбільше не хоче. І майже відверто в цьому зізнається, зокрема, через своїх сателітів. Враховуючи цю обставину, МЗС України варто було б негайно розпочати масовані публічні переговори про НАТО на усіх рівнях і з усіма країнами. Чи вступати туди, чи не вступати, і коли вступати — час і обставини підкажуть.

2.3.2. Б. Ядерна енергетика (ЯЕ)

Про цю галузь мало що говорять чи пишуть. Але саме вона найбільш залежна від Російської Федерації-монополіста. А отже — вона може занурити усю Україну в повний хаос, який означатиме ліквідацію держави.

Очевидно, що кремлівські циніки це усвідомлюють і мають на увазі як крайній варіант: в разі, коли певним чином так складуться обставини, що їм не вдасться Україну захопити (деякі ознаки нібито вже вимальовуються) чи реально розколоти — і, якщо ми не будемо до цього готові, вони нас просто ліквідують.

Нині в Україні експлуатуються 15 реакторів (11 — ВВЭР-1000 і 4 ВВЭР-440).(Див. у додатку карту України з розміщенням АЕС). Всі 15 забезпечуються ядерним паливом з РФ. На двох з них вже понад 6 років виконується так звана адаптація ядерного палива компанії Вестінггауз (Швеція, США і Японія) разом з рідним паливом, російським. З іншими 9-ма реакторами ВВЭР-1000 ніхто ще не працював. А тому смішно вести мову про заміну їх палива. Для заміни на них російського ядерного палива на паливо Вестінггауз потрібен також не один рік експериментів. Про паливо для 4-х реакторів ВВЭР — 440 ніхто взагалі і не згадував!

Навіть таке поверхневе узагальнення демонструє, що наша ЯЕ майже повністю залежна від Росії. А виробляється на українських АЕС майже 50 відсотків української електроенергії!

Можна, звичайно, відмовитися від російського імпорту ядерного палива (адже з агресором не личить співпрацювати). Але необхідно тоді уяснити, що робити, коли бракує 50 відсотків електроенергії? При цьому не слід забувати, що вона може бути заміщена лише через декілька років. Щоправда, необхідно зазначити, що виготовляти паливо для реакторів ВВЭР можуть лише два західні підприємства: в Швеції (підприємство згаданої компанії Вестінггауз (Див. у додатку фото Завод Westinghouse Electric Sweden AB) і в Іспанії. З Вестінггаузом Україна співпрацює. Тоді як з Іспанією такої співпраці немає.

Отже, відмова від російського ядерного палива змусила б майже на половину зменшити постачання електроенергії в нашій країні. А це, у свою чергу, може призвести до повного колапсу держави. І настане він (у разі повного перезавантаження усіх блоків свіжим паливом) максимум через рік після припинення постачання ЯП).

Україна планує вже найближчим часом почати закуповувати у американської компанії «Westinghousе» до 2 блоків ядерного палива. Про це в Кабінеті міністрів України заявив міністр енергетики та вугільної промисловості України Юрій Продан. Зважаючи на складну ситуацію в ЯЕ, Україні невідкладно потрібно готуватися до найгіршого сценарію. При цьому слід мати на увазі, що повністю уникнути збитків протягом року не вдасться, але пом'якшити їх реально можливо за допомогою Заходу. Для цього необхідно: терміново відновити належні умови для співпраці з компанією Вестінггауз (зокрема, розширити роботу з адаптації їх ЯП для усіх блоків українських АЕС); в галузі позбутися проросійської 5-ї колони; проводити постійну грамотну роз'яснювальну роботу як з населенням, так і з усіма країнами і власниками підприємств економіки; переглянути питання про будівництво заводу ЯП і ще раз оголосити тендер.

За два-три роки можна впоратися з цією скрутою. Але в цей період потрібно бути готовим до труднощів, викликаних нестачею електроенергії.

 

3. Стратегія діяльності Державного концерну «Ядерне паливо» щодо розвитку ядерно-паливного циклу в Україні

24.03.2014 http://www.nfuel.gov.ua/

 

Відповідно до стратегії розвитку ядерно-паливного циклу України та статутних положень, завдання Концерну здійснюються за наступними напрямками:

·підвищення уранового виробництва до рівня повного забезпечення потреб атомно-промислового комплексу України у концентраті природного урану;

·створення виробництва ядерного палива в Україні та комплектувальних виробів до нього;

·виготовлення та постачання ядерного палива та його елементів з використанням продукції українських підприємств.

·сприяння розвитку цирконієвого виробництва для забезпечення одержання трубного прокату;

·сприяння розвитку підприємств Концерну із залученням недержавних інвестицій;

І. Для вирішення питань збільшення видобування урану в умовах відсутності бюджетного фінансування, Концерном здійснюються такі заходи:

1. Опрацювання питань щодо спільної розробки уранових родовищ України методом свердловинного підземного вилуговування за участю АТ «НАК «Казатомпром».

ДК «Ядерне паливо» спільно з фахівцями АТ «НАК «Казатомпром» проведе аналіз геологічних матеріалів Сафонівського родовища для оцінки технологічної та економічної доцільності його промислової розробки в рамках спільного інвестиційного проекту.

Після опрацювання зазначених матеріалів буде погоджена модель співпраці між ДК «Ядерне паливо» і АТ «НАК «Казатомпром» при організації розробки родовища: визначено структуру підприємства, механізм отримання родовища та ін.

Орієнтовні запаси - 3 тис. тон урану, прогнозні обсяги видобування - 300 тон урану на рік. Собівартість урану прогнозується у розмірі до 75 доларів США за 1 кілограм.

2. Отримання ДК «Ядерне паливо» Апрелівського уранового родовища для подальшої розробки кар’єрним способом.

Значні запаси урану. Прогнозні обсяги видобування - 600 тон урану на рік. Собівартість урану прогнозується у розмірі до 50 доларів США за 1 кілограм.

Участь Концерну дозволить залучити значні інвестиційні ресурси для розробки нових уранових родовищ, а отриманий прибуток направити на освоєння Новокостянтинівського родовища.

ІІ. Створення виробництва ядерного палива в Україні та комплектувальних виробів до нього.

Створення в Україні виробництва елементів власного ядерного палива та потужностей з фабрикації тепловиділяючих збірок для енергоблоків вітчизняних атомних електростанцій є основною метою діяльності ДК «Ядерне паливо».

Будівництво та введення в експлуатацію заводу з виробництва ядерного палива повністю забезпечить потребу АЕС України в ядерному паливі для ВВЕР-1000, сприятиме зміцненню енергетичної безпеки України, зменшенню залежності від імпорту ядерного палива для АЕС України.

Будівництво заводу здійснюватиметься до 2020 року з локалізацією наступних переділів:

·спорядження твелів;

·збірку ТВЗ;

·виготовлення нержавіючих комплектуючих;

·виготовлення цирконієвих комплектуючих;

·виготовлення порошку діоксиду урану;

·виготовлення паливних таблеток.

ІІІ. Виготовлення та постачання ядерного палива та його елементів з використанням продукції українських підприємств.

Державний концерн «Ядерне паливо» об’єднує та створює нові підприємства ядерно-паливного циклу для забезпечення виробництва ядерного палива.

Підприємствами Концерну, включаючи наявність корпоративних прав у спільних українсько-російських підприємствах, створюються в Україні наступні елементи ядерно-паливного циклу:

Видобування та переробка уранової руди.

 

·Обсяг виробництва концентрату урану на ДП «СхідГЗК» на цей час забезпечує 30% потреб АЕС України.

·Введення до 2020 року в промислову експлуатацію Новокостянтинівського родовища забезпечить повну потребу АЕС України в природному урані.

·Освоєння нових уранових родовищ із залученням інвесторів.

Конверсія U3O8UF6.

·Конверсія здійснюється зовнішніми постачальниками.

Збагачення урану за ізотопом 235U.

·ДК «Ядерне паливо» є акціонером ВАТ «Міжнародний центр із збагачення урану», що забезпечує гарантоване право отримання послуг із конверсії та збагачення урану.

·Збагачення урану здійснюється на світових ринках.

Виробництво ядерного палива

·ДК "Ядерне паливо" є акціонером ПрАТ «Завод ЯП».

·Будівництво заводу з виробництва ядерного палива планується до 2020 року. Обсяг продукції – до 800 ТВЗ на рік.

Виробництво цирконієвих сплавів та прокату.

·Сировинна база цирконію в Україні оцінюються у 6,0 млн. тон.

·Створення та освоєння виробництва цирконієвого прокату та компонентів для виробництва ядерного палива в повному обсязі планується на період 2020 - 2030 років.

Враховуючи мету створення ДК «Ядерне паливо» та статутні положення, безпосередню участь в акціонерних підприємствах, що здійснюють або здійснюватимуть виготовлення елементів ядерного палива, а також необхідність комплексного вирішення завдання забезпечення потреб ДП «НАЕК «Енергоатом» ядерним паливом, Концерном опрацьовується можливість організації поставок ядерного палива через ДК «Ядерне паливо».

Використання даного механізму поставок дозволить комплексно задіяти всі підприємства, що належать до сфери управління ДК «Ядерне паливо», сконцентрувати в рамках одного головного уповноваженого підприємства України процес створення елементів ЯПЦ, і, що найголовніше - зменшити вартість ядерного палива, що є пріоритетним завданням.

ІV. Сприяння розвитку цирконієвого виробництва для забезпечення одержання трубного прокату.

Збереження та розвиток цирконієвого виробництва на ДНВП «Цирконій» є одним з головних завдань розвитку ЯПЦ. Виконання цього завдання дасть змогу створити виробництво цирконієвої губки, трубної заготовки та цирконієвого прокату, що забезпечить уникнення залежності України від імпорту цирконієвої продукції, необхідної для виготовлення ядерного палива.

З метою виконання робіт із забезпечення виробництва цирконієвого прокату необхідно придбати технології та обладнання для виробництва цирконієвого сплаву і трубної заготовки, удосконалити наявні технології та провести реконструкцію і технічне переоснащення ДНВП «Цирконій».

Виконання зазначеного завдання на сьогодні, з врахуванням стану ДНВП «Цирконій», можливо через відокремлення від підприємства непрофільних активів та вирішення питань його стабільного фінансування, в т.ч. через продаж металевого цирконію з галузевого резерву.

Для забезпечення самоокупності підприємства необхідно забезпечити включення його продукції у технологічний цикл виробництва ядерного палива для АЕС України.

Окрім того, вирішення проблеми фінансової стабільності підприємства можливо досягти шляхом розширення номенклатури та ринку збуту продукції за рахунок налагодження виробництва продукції не атомного призначення, залучення інвесторів, за умови збереженням кадрового потенціалу і виробництва цирконієвої продукції для атомної промисловості.

Для можливого залучення недержавних інвестицій у розвиток цирконієвого виробництва, в тому числі не ядерного призначення, ДК «Ядерне паливо» проведені попередні переговори з потенційними інвесторами.

V.Сприяння розвитку підприємств Концерну із залученням недержавних інвестицій.

У грудні 2013 року підписаний Протокол про наміри між ДК «Ядерне паливо» та Uranium Industry a.s. (Чеська Республіка) щодо модернізації виробничих потужностей ДП «Смоли».

Результатом є здійснення спільних заходів з Чеською компанією у напрямку інвестування в модернізацію та розвиток ДП «Смоли» та виходу його продукції на ринки країн Європейського Союзу та Азії.

Сторонами розроблений план спільних заходів в рамках якого здійснюється визначення об’єктів першочергового інвестування у виробництво іонообмінних смол та полімерів, модернізації обладнання і розробки технологій та необхідного об’єму фінансових коштів, вивчення ринків збуту, номенклатури і необхідних об’ємів продукції.

За результатами зазначеної роботи буде прийнято рішення щодо можливості створення спільного товариства відповідно до законодавства України та формування статутного капіталу СП за рахунок грошових коштів, майнових і немайнових активів.

Окремим напрямком діяльності Концерну може бути будівництво Централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива у чорнобильській зоні.

За прогнозними розрахунками, витрати на створення й експлуатацію протягом 100 років власного сховища складуть близько 520 млн дол. (для порівняння, послуги російських підприємств з переробки такої кількості ВЯП за існуючою схемою коштуватимуть 2 млрд дол.)

Очікувані результати

Реалізація вищезазначених завдань діяльності Концерну сприятиме:

·підвищенню рівня енергетичної безпеки України;

·збільшенню обсягу виробництва концентрату природного урану;

·створенню виробництва ядерного палива та комплектувальних виробів до нього;

·ефективному функціонуванню підприємств-учасників Концерну та зростанню обсягів виробництва їх продукції;

·впровадженню нових технологій та покращення якості продукції, що виробляється підприємствами Концерну;

·розвиток підприємств Концерну і стабілізація їх фінансового становища;

·створення нових робочих місць, максимальне використання місцевих, трудових, виробничих, науково-технічних та інших ресурсів;

·залученню прямих іноземних інвестицій.

 

 

Звільнення України від Золотої Орди

Як Україна звільнилася від Золотої Орди

Битва на Синіх Водах

Як Україна звільнилася від Золотої Орди

 

Поширення влади литовських князів до Прип’яті й Тетерева створювало досить гарні стратегічні умови для подальшого наступу на Сіверщину та Київщину. Міцна влада Золотої Орди унеможливлювала просування литовців на південний схід.

Українсько-литовське військо прогнало татар ще до Куликовської битви. "Монгольське іго" в Україні закінчилося перемогою на Синіх Водах у 1362-му - Велике Князівство Литовське і Руське утвердило свою владу на Правобережжі та Чернігівщині. Битва на Синіх Водах. [Битва на Синіх Водах. Як Україна звільнилася від Золотої Орди. Борис Черкас Текст: Борис Черкас, "Український тиждень" 30.12.2011 Добір ілюстрацій і підписи: Павло Солодько, "Історична Правда"]

Би́тва на Си́ніх Во́дах (Синьово́дська би́тва; вірогідно між 24 вересня — 25 грудня 1362[1]) — битва, що відбулася на річці Сині Води між литовсько-руським військом Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича та ордами монголо-татарських правителів на Поділлі, поблизу фортеці Торговиці (тепер село Новоархангельського району Кіровоградської області).

Синю́ха — річка в Україні, в межах Новоархангельського і Вільшанського районів Кіровоградської області таПервомайського району Миколаївської області. Ліва притока Південного Бугу (басейн Чорного моря).

Внаслідок здобутої перемоги Ольгерд відвоював у татар Київ i захоплене ними у середині 13 століття Поділля і розширив свої володіння далеко на південь у напрямку до Чорного моря.

Перемога литовсько-руського війська у Синьоводській битві задовго до Куликовської битви 1380 року підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов'янських народів від монголо-татарського іга.

Битва описана в литовсько-білоруських літописах.

Спільними зусиллями предків сучасних литовців, білорусів і українців у цій битві потужному золотоординському війську було завдано нищівної поразки. Унаслідок переможної Синьоводської битви до Литовсько-Руської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля. Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) починаючи з 1362 р. КиївщиниПереяславщини та Поділля до складу Литовської держави.

Приєднавши до своїх володінь Південно-Західну та Західну Русь, Литовське князівство стало величезною багатонаціональною державою, найбільшою в тогочасній Європі – від Балтійського до Чорного моря – див. у додатку карту ВКЛ. В ході завоювання українських земель Ольгерд та його прибічники проявили політичну мудрість. Вони здобули собі довір’я місцевого населення насамперед тим, що намагалися нічим не відрізнятися від місцевих феодалів. Шануючи місцеві звичаї і культурні надбання українського народу, вони цілком свідомо переймали його культуру, намагалися практично використати її здобутки в усіх сферах життя. [Вікіпедія]

 

Битва на Синіх Водах. Як Україна звільнилася від Золотої Орди

Борис Черкас Текст: Борис Черкас, "Український тиждень" 30.12.2011 _

Добір ілюстрацій і підписи: Павло Солодько, "Історична Правда"

Фрагмент картини литовського художника Гедрюса Казиміренаса "Перемога Ольгерда на Синіх Водах": Українсько-литовське військо прогнало татар ще до Куликовської битви. "Монгольське іго" в Україні закінчилося перемогою на Синіх Водах у 1362-му - Велике Князівство Литовське і Руське утвердило свою владу на Правобережжі та Чернігівщині.

Кілька днів тому "Книгою року BBC"-2011було визнано історичний романВолодимира Рутківського "Сині Води", присвячений подіям XIV-го сторіччя. "Історична Правда" пропонує дізнатися більше про одну з ключових подій української історії.

Поширення влади литовських князів до Прип’яті й Тетерева створювало досить гарні стратегічні умови для подальшого наступу на Сіверщину та Київщину. Міцна влада Золотої Орди унеможливлювала просування литовців на південний схід.

Але достатньо було "Великій замєтнє" [літописна назва 25-річного міжусобного конфлікту в Золотій Орді] підточити сили татар, як їхній конфлікт із Великим князівством Литовським ставав неминучим.

Геополітичні зручності

У 1359 році помирає хан Бердибек, і в Золотій Орді починаються усобиці, що розколюють й ослаблюють державу. Це була слушна нагода для литовського війська розпочати наступ на Південь.

1240-1795: геополітична конкуренція Литви, Польщі та Московії (ІНФОГРАФІКА)

Вже в часи Сорокарічної війни [боротьба Великого князівства Литовського проти Угорщини і Польщі за спадщину Галицько-Волинського князівства (1340–1382 роки)]відносини татар і литовців, які початково були майже ідилічними, значно погіршилися.

Ординці здійснили низку нападів на землі цього князівства, а литовські правителі у 1358 році навіть запропонували переселити лицарів Тевтонського ордену з Балтики на Поділля задля боротьби з кочівниками.

Розв’язка відбулася 1362-го.

Влітку правитель улусів, до складу яких входили українські землі, вирушив походом на Сарайаль-Джедід (Новий Сарай або Сарай Берке - заснована внуком Чингісхана Берке столиця Золотої Орди в нижній течії Волги, знищена Тамерланом у 1395 році - ІП) на Поволжі.

Цим не забарився скористатися великий литовський князь Ольгерд. Його війська здійснили похід на Схід у район річки Тихої Сосни й захопили місто Коршев (неідентифікований досі населений пункт, розташований орієнтовно на березі правої притоки Дону - Тихої або Бистрої Сосни - ІП).

Поселення, напевно, на той час належало "Лівобережній" тьмі [територію Русі, контрольовану Золотою Ордою, було поділено на три адміністративні одиниці під назвою "тьма", оригінальні назви яких наразі невідомі, тому вживані тут терміни "Лівобережна" чи "Правобережна" тьма є умовними] й, можливо, відігравало у татар роль митного чи складського пункту.

Напрямок наступу було обрано не випадково. В цю пору року ординці, як правило, залишали сухий степ і переміщувалися в зону ризикованого кочування – лісостеп.

Отже, князівській армії не треба було розшукувати ворожі поселення в широкому степу. А відсутність більшості ординських вояків, котрі у цей час якраз перебували у поході на Волзі, забезпечила швидку перемогу.

Найважливішим стратегічним здобутком походу було те, що Чернігово-Сіверщина та Східна Київщина, а через них і внутрішні райони Великого князівства Литовського, відтепер були надійно захищені від монголо-татарського вторгнення.

Осіння кампанія

Восени того ж року Ольгерд особисто очолив війська, що вирушили у відкритий степ у напрямку одного з найбільших ординських міст на українських землях – Торговиці.

Сучасні археологічні дослідження свідчать: у XIV ст. це було велике і розвинуте місто. Письменник-гуманіст Михалон Литвин у XVI ст. назвав Торговицю Троєю, настільки його вразили масштаби залишків цього поселення.

Дії литовського правителя у війні 1362 року досить сильно нагадують стратегію, яку використовував іще князь Данило Галицький у війні проти хана Куремси.

Головний її принцип полягав у тому, що під час битви зі степовиками не можна було покладатися винятково на оборону. Сподіватися на успіх варто було тільки за умови активних наступальних дій, причому в кількох напрямках одночасно.

Те, що похід у степ відбувся восени, не було випадковістю.

По-перше, саме в цей час степові терени були найбільш придатними для пересування великої армії: спека (не останній ворог одягнених у кольчуги воїнів) уже спала; зливи, що утруднюють пересування, ще не почалися.

А, по-друге, Ольгерд скористався з того, що кримський правитель Мамай саме тоді своїм походом на Волгу відрізав українських улусів, правителі яких були його ворогами, від центру Золотої Орди й залишив сам на сам із литовсько-українським військом.

Те, що похід у степ відбувся восени, не було випадковістю.

По-перше, саме в цей час степові терени були найбільш придатними для пересування великої армії: спека (не останній ворог одягнених у кольчуги воїнів) уже спала; зливи, що утруднюють пересування, ще не почалися.

А, по-друге, Ольгерд скористався з того, що кримський правитель Мамай саме тоді своїм походом на Волгу відрізав українських улусів, правителі яких були його ворогами, від центру Золотої Орди й залишив сам на сам із литовсько-українським військом.

Напевно, литовсько-українське військо своїми флангами спиралося на якісь природні перепони (пагорби, струмки тощо), які нині годі знайти. Принаймні тільки цим можна пояснити відсутність під час битви обхідних маневрів з боку кочівників.

Варто зауважити, що безумовно ефективна тактика, застосована князем Ольгердом у битві на Синіх Водах, була досить складною для виконання феодальною армією, а тим більше створеною із військових підрозділів різних земель, які не мали досвіду взаємодії в бою.

Тому цілком імовірно, що перша половина 1362 року й була використана литовським князем для навчання вояків.

Вишикувавши свої полки в лінію, Ольгерд висунув фланги армії дещо вперед, аби дати можливість зосередженим на них арбалетникам фланкувати (обстрілювати з боків)ординців.

Татари здійснили кілька атак, обстрілюючи своїх ворогів із луків, намагаючись знайти слабке місце в обороні й нанести вирішальний удар. Проте литовсько-українські стрільці, яких, очевидно, було чимало, завдавали супротивникові значних втрат.

Якщо ж десь виникала небезпека прориву рядів, то за рахунок маневрування полками Ольгерд вчасно виправляв ситуацію.

Нарешті, в слушний момент, можливо, коли кіннота кочівників зав’язла між литовськими полками в своїй черговій атаці, християни пішли в контрнаступ.

От як цей епізод описав у другій половині XVI сторіччя польський хроніст Мацей Стрийковський:

"Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом із луків, сточили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування.

А литва з русинами враз із шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом [див. довідку "Скіфське коло"наприкінці тексту].

А інші, особливо новогрудці (Новогрудок - перша столиця Литви, нині райцентр Гродненської області Білорусі - ІПз Коріатовичами (брати Коріатовичі - племінники Ольгерда, яким він після перемоги на Синіх Водах дав у княжіння Подільську землю, почали будувати на Поділлі кам'яні фортифікації, головною з яких став Кам'янець-Подільський - ІП), з самострілів зі стрілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю.

Не змігши довше витримати лобового натиску Литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля".

Польський мультфільм про похід Данила Галицького на Новогрудок (ВІДЕО)

Внаслідок Синьоводської перемоги українські землі були звільнені від 122-річного золотоординського іга. Київське, Подільське та Чернігово-Сіверське князівства увійшли до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського (Волинь мала литовського князя ще з 1340 року).

Й хоча небезпека з боку Золотої Орди продовжувала існувати й періодичні напади степовиків залишалися звичайним явищем, проте відновити свою владу над Україною хани вже не могли.   

ДОВІДКА: Скіфське коло

Маневр, який Мацей Стрийковський назвав "танцями півколом", використовувався багатьма кочовими племенами. Одна з його назв, "скіфське коло", сама собою свідчить про давність цього простого винаходу.

Нескладний і до часу безвідмовний маневр полягав у тому, що 30–50 легко озброєних лучників наближалися до рядів супротивника й, вишикувавшись один за одним, мчали галопом по колу, засипаючи ворога стрілами. Зазвичай старший командував, яка ділянка фронту має обстрілюватися – найчастіше це були 1-3 ворожі воїни в першому ряду, яким не пощастило привернути до себе уваги.

Втім, маневр кочівників мав успіх лише у разі зіткнення з ворогом, котрий стояв непорушно, ховаючись за щитами. Напевне, князь Ольгерд це розумів, тож постійно маневрував підрозділами й ударив по ворогові з флангів.

Необхідність стріляти на всі боки зруйнувала саму ідею скіфського кола. До того ж, поки монголи кружляли перед литовсько-руським військом, цілячись у кількох вояків, усі інші могли майже безкарно обстрілювати їх із арбалетів.

 

 

Історія України у період 24 серпня 1991 - Квітень 2010 р.

Джерело:

Історія України. Тема 45. Україна в умовах незалежності (Онлайн підготовка до ЗНО з історії На сайті представлений увесь необхідний матеріал для самостійної підготовки до ЗНО з історії України та всесвітньої історії.)

http://izno.com.ua/istoriya-ukrayini-tema-45-ukrayina-v-umovah-nezalezhnosti/

 

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії прийняла Акт проголошення незалежності України. 

30 серпня 1991 р. по звинуваченню в організації державного перевороту («путча») булазаборонена Комуністична партія України (КПУ). На її основі виникла Соціалістична партія України (СПУ), яку очолив О. Мороз. КПУ була поновлена у 1993 р. Очолив КПУ П.Симоненко. 

1 грудня 1991 р.на підтримку Акта проголошення незалежності України був проведенийреферендум. 

90,31% проголосувало за незалежність України. 

1 грудня 1991 р. були проведені вибори Президента України. Переміг Л.Кравчук(61,59%). Головним конкурентом Л.Кравчука на виборах був В.Чорновіл. 

7 грудня 1991 р. відбулася зустріч лідерів Білорусії (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин), України (Л.Кравчук) на урядовій дачі в Біловезькій Пущі (Білорусія)

8 грудня 1991 р. – офіційна констатація розпаду СРСР, підписання угоди про утворенняСпівдружності Незалежних Держав (СНД). 

20 грудня 1991 р. – заява Верховної Ради України з уточненням, що СНД є об’єднанням незалежних держав. 

21 грудня 1991 р. – підписання в Алма-Аті Декларації про утворення СНД керівниками незалежних Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменії, Узбекистану, Таджикистану. 

Основні засади СНД: 

- збереження територіальної цілісності держав; - співпраця з питань формування єдиного економічного простору, митної політики, екологічної безпеки, боротьби з організованою злочинністю тощо; - право кожної держави на власні збройні сили на базі збройних сил колишнього СРСР. 

ПЕРШІ ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ 

Глава держави - Президент. Голова виконавчої влади – Кабінет міністрів України. Єдиний орган законодавчої влади – Верховна Рада України. Голова судової влади – Верховний Суд. 

8 жовтня 1991 р. – закон «Про громадянство України». 

4 листопада 1991 р. – закон «Про державний кордон України». 

6 грудня 1991 р. – закон «Про збройні сили України». 

Початок січня 1992 р. – введення в обіг власної грошової одиниці – купонівагаторазового використання. З 1 вересня 1996 р. – введення в обіг української національної валюти -  гривні

Січень-лютий 1992 р. – затвердження державної символіки України: Державний герб (малий) – тризуб, Державний прапор – синьо-жовтий, Державний гімн – музика В.Вербицького, слова П.Чубинського (слова були затверджені 6 березня 2003 р.) 

Також були створені Національний банк України, СБУ, Українська фондова біржа, посольства, консульства… 

Проблеми початкового етапу державотворення 

- непідготовленість українського суспільства; - відсутність чіткої концепції державотворення; - незавершеність розподілу функцій між різними гілками влади; - виникнення великої кількості партій без чітких політичних засад та великої підтримки населення; - тісний зв'язок економіки України з народногосподарським комплексом колишнього СРСР.  

ПОЛІТИКА ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ Л. КРАВЧУКА (1991 – 1994 рр.) 

- втілення ідеї незалежності; - не допустив, завдяки поміркованій політиці, виплеску соціальної напруги; - не зміг реалізувати обіцяну під час виборчих перегонів програму глибоких соціально-економічних перетворень; 

Економічний розвиток України в перші роки незалежності (правління Л.Кравчука) 

- вплив негативних чинників як спадок СРСР (підпорядкування більшості підприємств центру, монополізм, відсутність різних форм власності, неконкурентоспроможність на світових ринках, екстенсивний розвиток, диспропорційність (переважання промисловості групи «А»), застарілість матеріально-технічної бази, міцний зв'язок з економікою країн колишнього СРСР, залежність від енергоносіїв (гас, нафта), високий рівень мілітаризації економіки); - економічна криза (тіньова економіка, гіперінфляція, зростання безробіття, дефіцит державного бюджету, катастрофічне падіння виробництва, борги по зарплаті); - прийняття низки законів: «Про власність», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про приватизацію майна державних підприємств»…; 

Необхідні поняття сучасної економіки: 

Тіньова економіка – господарська діяльність, яка розвивається поза державним обліком та контролем, а тому не відображається в офіційній статистиці (несплата податків, приховування доходів, доходи від заборонених видів діяльності тощо). 

Інфляція – зростання цін внаслідок додаткового випуск грошових знаків.

Гіперінфляція – швидке зростання товарних цін і грошової маси в обігу, що веде до різкого знецінення грошової одиниці, порушення платіжного обігу і нормальних господарських зв’язків. 

Грошова емісія - додатковий випуск в обіг грошових знаків. 

Девальвація – пониження курсу національної чи міжнародної (регіональної) грошової одиниці щодо валют інших країн або дорогоцінних металів. 

Дефолт – нездатність країни сплачувати за своїми борговими зобов’язаннями. 

Дефіцит – перевищення попиту над пропозицією (відсутність певних товарів на ринку). Особливо дефіцит на всі групи товарів був за часів «Застою» та «Перебудови». 

Дефіцит бюджету - перевищення видатків бюджету над доходами. 

Причини невдач економічної політики в перехідний період: 

- відсутність чіткої економічної програми; - нерішучість, повільність, непослідовність у проведенні нагальних економічних реформ;
- політична нестабільність, часта зміна урядів; - відсутність законодавчої бази для розвитку ринкової економіки… 

БЕЗ’ЯДЕРНИЙ СТАТУС УКРАЇНИ 

Причини: 

- аварія на ЧАЕС; - складнощі утримання ядерної зброї; - жорстка позиція США та Росії; 

14 січня 1994 р. відбулося підписання Тристоронньої угоди Росії, України, США: 

- Росія та США гарантують Україні безпеку; - Україна підтверджує, що приєднається до Договору про непоширення ядерної зброї. 

Результати: 

- Росія стала єдиною пострадянською ядерною державою; - Україна втратила ядерний потенціал, але так і не отримала компенсацій за роззброєння. 

ДОСТРОКОВІ ВИБОРИ ПРЕЗИДЕНТА Й ПЕРШІ ВИБОРИ ДЕПУТАТІВ ВЕРХОВНОЇ РАДИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ (1994 р.) 

Причини дострокових виборів: - загострення протистояння між Верховною Радою та Президентом; - наростання економічної кризи; - невдоволення населення погіршенням умов життя (у 1993 р. почали страйк шахтарі); 

Особливості виборів до Верховної Ради України: 

- були позачерговими; - відбулися в березні 1994 р.; - проводилися за мажоритарною системою. 

Мажоритарна виборча система – виборча система, за якою враховуються голоси виборців, подані за кандидата, який одержав більшість голосів у конкретних виборчих округах. 

Результати виборів до Верховної Ради: КПУ – 25%, Рух – 5,9%, Селянська партія – 5, 34%, СПУ – 4,15%, безпартійні – 55, 6%. 

Пропрезидентські сили зазнали поразки. Прорахунки влади зробили привабливими гасла комуністів та соціалістів. 

Особливості виборів Президента: 

- відбулися в червні-липні 1994 р.; - зареєстровано 7 кандидатів; - відбувалися в 2 тури. 

Результати виборів Президента: переміг Л.Кучма (52%) 

19 липня 1994 р. Л.Кучма склав присягу на вірність українському народові й офіційно став Президентом України. 

ПОЛІТИКА ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ Л. КУЧМИ (1994 – 1999 рр.

- призупинення падіння обсягів виробництва; - гальмування економічної кризи в країні; - зупинення гіперінфляції; - введення гривні (1996 р.); - прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.); - утвердження України на міжнародній арені;
- дуже повільні темпи соціально-економічних реформ; - політична та економічна нестабільність (за 1994 – 1999 рр. в Україні змінилося 4 уряди). 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ 

Конституційний Договір – політико-правова угода між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. Цей документ укладено 8 червня 1995 р. у м. Києві і підписано Головою Верховної Ради України О. О. Морозом та Президентом України Л. Кучмою. 

28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України. Конституція УРСР 1978 р. з усіма змінами та доповненнями втратила чинність. 

Зміни до Конституції України були прийняті 8 грудня 2004 р. 

У жовтні 2010 р. Конституційний суд України визнав зміни до Конституції 2004 р. недійсними, тому сучасна Україна живе за редакцією Конституції 1996 р. 

Основні положення Конституції 

15 розділів, 161 стаття 

- Україна – суверенна, незалежна, демократична, соціальна і правова держава; - єдиним джерелом влади в Україні є народ; - Україна – президентська-парламентська республіка; - Україна – унітарна республіка; - державною мовою є українська; - закріплення різноманітних форм власності 

ВИБОРИ ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ 1998 р. 

- відбулися за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою 

Мажоритарно-пропорційна виборча система – це виборча система, за якою половина депутатів обиралася одномандатними виборчими округами, інша половина – за списками кандидатів у депутати від політичних партій на основі пропорційного представництва. 

- необхідний 4% бар’єр подолали такі партії: КПУ (24,65%), Народний Рух (9,4%), виборчий блок СПУ та СелПУ (8,6%), Партія зелених (5,4%), НДП (5%), Всеукраїнське об’єднання «Громада» (4,7%), ПСПУ (4%), СДПУ (4%);  - домінування в парламенті лівих партій (комуністичних та соціалістичних); - жодна політична сила не отримала необхідної кількості голосів для створення парламентської більшості, що гальмувало прийняття найважливіших рішень і законів. 

ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ 1999 р. 

- відбулися в листопаді 1999 р.; - зареєстровано 13 кандидатів; - відбулося 2 тури, до 2-го туру вийшли Л.Кучма та П.Симоненко (лідер КПУ); - остаточну перемогу одержав Л.Кучма (56,25%). 

Л. Кучма був переобраний на посаду Президента України на другий строк. 

ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ 2000 – 2002 рр. 

21 січня – 1 лютого 2000 р. – загострення суперечностей у Верховній Раді, у результаті було створено парламентську більшість, переобрання Голови Верховної Ради (Головою став І.Плющ). 

16 квітня 2000 р. – Всеукраїнський референдум із питань зменшення кількості народних депутатів і скасування їх недоторканості; створення двопалатного парламенту; права Президента розпускати парламент у разі не створення постійно діючої більшості та неприйняття бюджету країни. Більшість українців підтримали винесені на референдум питання, але зміни не були реалізовані

28 листопада 2000 р. – початок «касетного скандалу» у зв’язку зі зникненням журналіста Г.Гонгадзе, який писав критичні статті про діяльність Президента. Загострення політичної ситуації. 

9 березня 2001 р. – масові сутички представників опозиції з правоохоронними органами під час святкування чергової річниці від дня народження Т.Г.Шевченка. 

26 квітня 2001 р. – відставка уряду В.Ющенка, який разом із Ю.Тимошенко очолив формування опозиції Л.Кучмі. 

31 березня 2002 р. – відбулися чергові вибори до Верховної Ради: «Наша Україна» на чолі з В.Ющенко (23,57%), КПУ (19,98%), блок «За єдину Україну» (11,77%), БЮТ (7,26%), СПУ (6,87%), СДПУ(о) (6,27%). Вибори засвідчили поразку лівих партій. 

21 листопада 2002 р. – створення коаліційного уряду на чолі з В.Януковичем

Спроба політичної реформи 

24 серпня 2002 р. була ініційована Л.Кучмою дискусія про необхідність політичної реформи в Україні та внесення змін до Конституції України: - обрання депутатів за партійними списками; - формування коаліційного уряду парламентською більшістю; - парламент призначає прем’єр-міністра, а Президент призначає міністра оборони, внутрішніх справ, закордонних справ, міністра з питань надзвичайних ситуацій тощо. - наділення Президента правом розпускати парламент у разі не створення більшості, неухвалення бюджету тощо; - розподіл парламенту на 2 палати; - визнання результатів Всеукраїнського референдуму без затвердження будь-яким органом влади. 

6 березня 2003 р. – Указ Президента про винесення на всенародне обговорення проекту закону «про внесення змін до Конституції України», у результаті обговорення відмовилися від ідеї двопалатного парламенту та скорочення кількості депутатів. 

4 вересня 2003 р. – зустрічний проект Медведчука-Симоненка, за яким Президента обирає не народ, а Верховна Рада (проект спричинив політичну кризу і був скасований). 

Соціально-економічний розвиток України в часи правління Л.Кучми (1994 – 2004 рр.) 

- оприлюднення у жовтні 1994 р. антикризової соціально-економічної програми Л.Кучми (стабілізація фінансово-грошової системи, зменшення податкового тиску, розширення приватного сектора економіки, децентралізація управління економікою, вирішення питань земельної власності, входження України у світовий економічний простір, реформування соціальної сфери…); - прийняття у лютому 2000 р. програми «Україна: поступ у ХХІ ст. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 – 2004 рр.»; - розробка урядом В.Ющенка у квітні 2000 р. програми «Реформи заради добробуту»; - Позитивні зрушення в економіці: часткова стабілізація; зниження інфляції; введення гривні, зменшення заборгованості виплат зарплат, пенсій, стипендій; проведення приватизації; роздержавлення землі…;- у результаті перетворень з 2000 р. почалося зростання економічних показників; - Негативні тенденції: корупція; тіньова економіка; несправедлива приватизація; вивезення капіталу за кордон; нехватка іноземних інвестицій; низька вартість робочої сили; диспропорційність економіки… 

Президентські вибори 2004 р. («Помаранчева революція») 

У 2004 р. Конституційний суд України визнав, що Л.Кучма має право балотуватися на посаду Президента України третій раз, але Л.Кучма відмовляється. Кандидатом від влади стає В.Янукович. Усього висунуто 26 кандидатів. 

31 жовтня 2004 р. – І тур виборів: В.Ющенко – 39,26; В.Янукович – 39,11%. 

21 листопада 2004 р. – ІІ тур виборів. ЦВК (Центральна виборча комісія) оголосила переможцем В.Януковича. Прихильники В.Ющенка наголосили, що під час виборів були масові фальсифікації. У результаті: 

Увечері 21 листопада 2004 р. на майдані Незалежності м. Києва зібрався мітинг, який переріс у «Помаранчеву революцію» (мітинг був заздалегідь підготовлений та спланований В.Ющенком та його прихильниками). 

24 листопада 2004 р. – ЦВК офіційно підтвердила перемогу В.Януковича. Опозиція оскаржила рішення ЦВК у Верховному Суді. Опозиція оголосила про створення Комітету національного порятунку і проведення Всеукраїнського політичного страйку. До Києва почали з’їжджатися прихильники В.Януковича. 

26 листопада 2004 р. – початок переговорів іноземних лідерів з кандидатами у Президенти України. Було прийняте рішення не допустити силовий варіант розвитку подій. 

27 листопада 2004 р. – Верховна Рада прийняла постанову про політичну кризу, визнала фальсифікацію виборів, висловила недовіру ЦВК. 

28 листопада 2004 р. – у Сєверодонецьку відбувся з’їзд депутатів, на якому лідериХарківської, Донецької та Луганської областей закликали до проголошенняПівденно-Східної Автономної Республіки. Був взятий курс на сепаратизм (відокремлення). 

3 грудня 2004 р. – Верховний Суд виніс рішення про переголосування ІІ турупрезидентських виборів. 

8 грудня 2004 р. – Верховна Рада прийняла зміни до закону «Про вибори Президента України», зміни до Конституції, переобрання складу ЦВК… 

26 грудня 2004 р. – переголосування ІІ туру: В.Ющенко – 51,9%, В.Янукович – 44,21% 

23 січня 2005 р. – інавгурація нового Президента України В.Ющенка. 

Наслідки «Помаранчевої революції» 

Позитивні: 

- набуття Україною іміджу демократичної держави; - формування привабливого інвестиційного клімату; - укрупнення політичних партій; - створення передумов для прозорих ринкових реформ; - розширення свободи слова; - зростання національної самосвідомості. 

Негативні: 

- не відбулося розмежування бізнесу і влади; - відсутність прозорої кадрової політики, «кумівство»; - відсутність реальної боротьби з корупцією; - неефективність дій уряду; - популізм та відсутність чіткого плану дій керівництва;- неврахування інтересів регіонів України. 

Основні політичні події часів правління Президента В.Ющенка 

Зима-весна 2005 р. – початок конфронтації між політичними силами, що сприяли перемозі В.Ющенка: Ю.Тимошенко (прем’єр-міністр), О.Зінченко (голова секретаріату Президента), П.Порошенко (секретар Ради національної безпеки та оборони). Уряд декларую початок кампанії з реприватизації. На міжнародній арені В.Ющенко отримує дружній прийом на Заході. На пострадянському просторі спроба відродити ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). Загострюються відносини з Росією. 

Літо 2005 р. – реприватизація «Криворіжсталі». Російський «Газпром» попереджає про підвищення цін на газ. Уряд не вживає заходів щодо звільнення від енергозалежності від Росії. 

Осінь 2005 р. – В.Ющенко відправляє у відставку уряд Ю.Тимошенко. Новим прем’єр-міністром стає Ю.Єхануров. В.Ющенко укладає угоду з В.Януковичем. Переговори з «Газпромом» заходять у глухий кут. Україна входить у новий рік, не підписавши контракту закупівлі російського газу. 

Зима 2006 р. – міжнародний скандал: Росія звинувачує Україну в несанкціонованому відборі російського газу. Верховна Рада вимагає відставку уряду Ю.Єханурова, але В.Ющенко не піддається тиску. 

26 березня 2006 р. – вибори до Верховної Ради за пропорційною системою (партійними списками). Результати: Партія регіонів (32,14%), БЮТ (22,29%), блок «Наша Україна» (13,95%), СПУ (5,69%), КПУ (3,66%). 

Літо 2006 р. – колишні союзники В.Ющенка СПУ переходять на сторону Партії регіонів і КПУ, що призводить до створення «антикризової коаліції». В.Янукович стає прем’єр-міністром. Головою Верховної Ради стає лідер СПУ О.Мороз. В.Ющенко добивається підписання політичними силами «Універсалу національної єдності». Ю.Тимошенко відмовляється підписувати Універсал. 

Осінь 2006 р. – прем’єр-міністр В.Янукович заявляє про неготовність вступу України до НАТО. Росія іде назустріч у питаннях про ціну на газ. 

2 квітня 2007 р. В.Ющенко наказом розпустив Верховну Раду. 

30 вересня 2007 р. відбулися дострокові вибори до Верховної Ради за пропорційною системою. Результати: Партія регіонів (34,37%), БЮТ (30,71%), НУНС (Наша Україна – Народна Самооборона) (14,5%), КПУ (5,39%), блок Литвина (3,91%). СПУ не увійшла до складу парламенту. Головою Верховної Ради стає А.Яценюк

18 грудня 2007 р. прем’єр-міністром стає Ю.Тимошенко

Наприкінці 2008 р. – початку 2009 р. Україна вступає у світову економічну кризу (падає ВВП, збільшується безробіття, зростає інфляція). Новий газовий конфлікт з Росією. 

вересень 2008 р. – А.Яценюк подає у відставку з посади голови Верховної Ради. 

Жовтень 2008 р. – В.Ющенко заявив про дострокове припинення повноважень Верховної Ради, але окружний адміністративний суд Києва зупинив дію указу Президента. В.Ющенко звільнив суддю і розформував Київський окружний суд. Проте В.Ющенко, враховуючи економічну кризу, зупинив дію свого указу. 

Листопад 2008 р. – формування нової коаліції НУНС, БЮТ, Блок Литвина. В.Литвинстає головою Верховної Ради. 

7 січня 2009 р. – Росія припинила поставки газу в Україну. Росія звинувачує Україну в несанкціонованому відборі газу. Експерти Євросоюзу це підтвердили. 

19 січня 2009 р. – підписання урядом Ю.Тимошенко невигідного газового договору з Росією. 

17 січня 2010 р. – І тур виборів Президента України. У другий тур потрапили Ю.Тимошенко (25,05%) та В.Янукович (35,32%). 

7 лютого 2010 р. – ІІ тур. Результати: В.Янукович (48,95%), Ю.Тимошенко (45,47%) 

25 лютого 2010 р. – інавгурація Президента України В.Януковича

11 березня 2010 р. – формування нової парламентської коаліції «Стабільність та реформи» (Партія регіонів, КПУ, блок Литвина). Новим прем’єр-міністром стає лідер Партії регіонів М.Азаров

Квітень 2010 р. – Харківські угоди: підписання нового «вигідного» газового договору з Росією, а також договору про продовження дислокації у Севастополі російського чорноморського флоту на 25 років до 2042 р. 

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ 

Правова база зовнішньої політики України 

- Декларація про державний суверенітет України (липень 1990 р.); - Основні напрямки зовнішньої політики України (липень 1993 р.);- Воєнна доктрина України (жовтень 1993 р.);- Конституція України (червень 1996 р.). 

Участь України у міжнародних організаціях 

1992 р. – ратифікація Гельсінських угод, вступ до Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). 

1992 р. – вступ до Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції та розвитку, Світового банку. 

1992 р. – спів засновниця Чорноморського Економічного співробітництва. 

1997 р. – українець Г.Удовенко головував на генеральній асамблеї ООН. 

2000 – 2001 рр. – Україна – непостійний член Ради Безпеки ООН. 

Участь України у миротворчих операціях ООН у Хорватії, Боснії та Герцеговині, Сьєра-Леоне тощо. 

Європейська інтеграція 

1994 р. – Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС; 

1995 р. – затвердження стратегії співробітництва ЄС та України; 

1995 р. – вступ України до Ради Європи; 

2003 р. – Україна набула статусу країни-сусіда ЄС; 

2005 р. – отримання Україною статусу країни з ринковою економікою; 

2008 р. – вступ України до СОТ (Світової Організації Торгівлі). 

Співробітництво з НАТО 

1994 р. – участь у програмі НАТО «Партнерство заради миру»; 

1999 р. – Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО; 

1998, 2001 р. – допомога НАТО в подоланні наслідків повеней у Закарпатті; 

2002 р. – Україна заявила про намір вступу до НАТО. 

Співробітництво з країнами СНД 

8 грудня 1991 р. – вступ до СНД; 

1993 р. – асоційоване членство в Економічному Союзі країн СНД; 

1995 р. – військово-технічне співробітництво в межах Алматинської угоди про створення Обєднаної системи протиповітряної оборони; 

2003 р. – угода про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП). 

Взаємини України з сусідніми державами 

Росія 

Росія – найбільший торговельний партнер України. 

1997 р. – Договір про дружбу і співробітництво з РФ. 

2003 р. – затверджено сухопутний кордон; не вирішене питання про кордони у Керченській затоці та Азовському морі. 

2003 р. – конфлікт через будівництво Росією дамби до українського о.Тузла у Керченській затоці. 

2005-2006 рр., 2008-2009 рр. – газові конфлікти з Росією. 

Білорусь 

1995 р. – Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво. 

Білорусь – один з найбільших торгових партнерів України. 

Молдова 

2001 р. – Договір про кордони: Україна передала Молдові частину території Подунавя. 

Україна є посередником у розв’язанні Придністровського конфлікту між Молдовою та самопроголошеною Придністровською республікою. 

Польща 

Польща першою визнала Україну. 

1992 р. – Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. 

Угорщина 

1991 р. – Договір про добросусідство і співробітництво. 

Спільне протипаводкове облаштування басейну р. Тиса. 

Словаччина 

1993 р. – Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. 

Румунія 

Початок 90-х років – територіальні претензії Румунії щодо Північної Буковини, Бессарабії, о. Зміїний. 

1997 р. – Договір пор відносини добросусідства і співробітництва. 

Лютий 2009 р. – за заявою Румунії Міжнародний суд у Гаазі розв’язав румунсько-українську суперечку щодо делімітації континентального шельфу. 

Делімітація (кордону) – визначення загального напряму й проходження кордону між державами. 

Рішення Міжнародного суду від 3 грудня 2009 р. 

- Зміїний є островом і невід’ємною часткою України; - Україна отримала зону Чорного моря, удвічі більшу за зону Румунії; - Розподіл спірної зони: 25% отримала Україна, 75% - Румунія. 

РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ НА МЕЖІ ХХ-ХХІ СТОЛІТЬ

У сучасній Україні відбувається великомасштабна трансформація соціального буття, змінюються соціальні цінності, норми діяльності та поведінки людей, що зумовлює необхідність підвищення ролі та значення накопичення нових знань протягом усього життя людини. Брак і викривлення історичних знань, деформованість національної свідомості та несформованість активної громадянської позиції посттоталітарного українства породжують складні суспільні процеси, які відбуваються сьогодні.

ПРЕЗИДЕНТИ УКРАЇНИ 

Леонід Кравчук (грудень 1991 р. – липень 1994 р.)

Леонід Кучма (липень 1994 р. – грудень 2004 р. – 2 строки)

Віктор Ющенко (січень 2005 р. – лютий 2010 р.)

Віктор Янукович (з лютого 2010 р.) 

ГОЛОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ 

Леонід Кравчук ( липень 1990 р. – грудень 1991 р.)

Іван Плющ (грудень 1991 р. – травень 1994 р.)

Олександр Мороз (травень 1994 р. – травень 1998 р.)

Олександр Ткаченко (липень 1998 р. – січень 2000 р.)

Іван Плющ (лютий 2000 р. – травень 2002 р.)

Володимир Литвин (травень 2002 р. – травень 2006 р.)

Олександр Мороз (липень 2006 р. – листопад 2007 р.)

Арсеній Яценюк (грудень 2007 р. – листопад 2008 р.)

Володимир Литвин (з грудня 2008 р. - грудень 2012 р.)

Володимир Рибак (з грудня 2012 р.)

ГОЛОВИ УРЯДУ УКРАЇНИ (ПРЕМ’ЄР МІНІСТРИ) 

Вітольд Фокін (жовтень 1990 р. – жовтень 1992 р.)

Леонід Кучма (жовтень 1992 р. – вересень 1993 р.)

в. о. Юхим Звягільський (вересень 1993 р. – серпень 1994 р.)

Віталій Масол (червень 1994 р. – березень 1995 р.)

Євген Марчук (березень 1995 р. – травень 1996 р.)

Павло Лазаренко (травень 1996 р. – червень 1997 р.)

Валерій Пустовойтенко (липень 1997 р. – грудень 1999 р.)

Віктор Ющенко (грудень 1999 р. – травень 2001 р.)

Анатолій Кінах (травень 2001 р. – листопад 2002 р.)

Віктор Янукович (листопад 2002 р. – січень 2005 р.)

Юлія Тимошенко (січень – вересень 2005 р.)

Юрій Єхануров (вересень 2005 р. – серпень 2006 р.)

Віктор Янукович (серпень 2006 р. – грудень 2007 р.)

Юлія Тимошенко (грудень 2007 р. – березень 2010 р.)

Микола Азаров (з березня 2010 р.)

 

 

Іван Франко

 

Іван Франко  був людиною живою, із широким діапазоном  громадських і політичних, літературних і наукових зацікавлень. Факт, що Франко «ще до першого арешту, тобто, 1876-1877 року... читав Маркса», як це підкреслює Є.П.Кирилюк у монографії «Іван Франко», ще не доводить Франкового « наближення до марксизму». Ніяким доказом про популяризацію і поширювання Іваном Франком ідей Маркса й Енгельса в Україні не може правити й те, що і Франко « думав дати переклад 24 розділу першого тому «Капіталу» Карла Маркса і що частина чернетки цього перекладу збереглася в архіві Франка під ч.429...Те ж саме було і з «Енгельсом у перекладі І.Франка». Приписувана М.Возняком І.Франкові і передрукована на першому місці в різних радянських виданнях праця Франка «Про соціалізм», видана в Лейпцігу 1878 року, була написана І.Франком анонімно для польських робітників...Вона була надрукована в зробленому М.Возняком українському перекладі знову ж таки аж 1926 року, десять літ після смерти Івана Франка....

Цілком незгідні з фактами твердження радянських франкознавців про позитивне ставлення Івана Франка до «наукового соціалізму» Маркса та Енгельса і до проголошуваного ними «революційного насильства над буржуазією». Проти цього роду «ідей»  висловлювався І.Франко уже навіть у згаданих вище писаннях раннього періоду своєї діяльності. У пізніших статтях ... Іван Франко не тільки подає критичну оцінку ідей і метод «соціал-демократичного» марксизму, але відкрито  й виразно засуджує їх, обстоюючи водночас ідею правдивого, гуманного соціалізму - будучого братерства людського.

Що  розумів  Іван Франко під словом  «соціялізм», яким змістом наповнював він це поняття, - показують ґрунтовно і всесторонньо Франкові статті на тему антигуманних ідей Маркса й Енгельса , про тоталітарні тенденції їхнього «Комуністичного маніфесту» тощо. Ці статті написані й опубліковані І.Франком для широкої читацької громади  в 1896-1907 роках. Погляди, викладені там, він обстоював і в пізніших своїх писаннях аж до самої смерти. Зміст цих статей , негативний у відношенні до марксівського «соціялізму», не дає можливости  радянським редакторам і видавцям передрукувати їх у радянських виданнях. Тому вони їх із Франкової літературної, публіцистичної і наукової спадщини вилучають або відповідно препарують, викреслюючи із них найсуттєвіші для світогляду Івана Франка частини, розділи й уступи...

У рецензії на книжку Юліана Бачинського  «Ukraina іrredenta» (Львів,1895), що була надрукована під такою самою назвою у видаваному І.Франком журналі «Житє і Слово» (1895, том IV, стор.471-483), Іван Франко виступив уперше  з гострою критикою «русько-українських соціял-демократів та «консеквентних» марксистів» і їх намагань погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом.

З їдкою іронією писав Іван Франко , що автор рецензованої книжки , Юліан Бачинський , «без ніякого майже застереження оперує  соціял-демократичними  термінами «буржуазія», «пролетаріят», так немов би сі соціальні типи в Галичині виступали так часто, як у Марксовім «Капіталі». За приводом Енгельса та Кавцького, - каже Франко, - автор викладає «матеріалістичний світогляд», в якому находяться готові форми для вияснення найскладніших явищ історичних: релігія-се витвір буржуазії, національність-се витвір буржуазії, національна держава-се витвір буржуазії і т.д...

Іван Франко уже тоді визначав ії (соціял-демократичну доктрину) як «релігію, основану на догмах ненависти і клясової боротьби»...

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ І.ФРАНКА. Кравців Б. ОУНБ ім. І.Франка.

ІВАН ФРАНКО (1856–1916) – видатний український поет, письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч, був одним із організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її друкованих органів, видавав журнал “Житє і слово”. Є автором близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць.

Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму.

Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов’язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства.

Конституційність, парламентаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент насправді представляє інтереси заможних верств суспільства, а буржуазне право захищає ці інтереси і робить трудящих фактично безправними.

Ці погляди І. Франка на державу визначили і його негативнее ставлення до марксистської ідеї держави диктатури пролетаріату. Така держава також матиме чиновницько-адміністративний апарат, який стоятиме над народом, і соціальна нерівність не буде подолана. У зв’язку з цим соціалістичне суспільство І. Франко уявляв як співдружність людей праці, засновану на господарській рівності, повній громадянській і політичній свободі, несумісній з державою. Політична свобода полягає у відсутності політичного тиску та управління зверху, держави як органу примусу.

Головними осередками влади народу вважав громади, що виконуватимуть усі функції управління суспільством. І. Франко віддавав перевагу безпосередній демократії, хоча не заперечував необхідності і представницької демократії. Органи представницької демократії утворюються на рівні вільного союзу громад, представники яких формують єдиний представницький орган для вирішення важливих питань – зовнішньої торгівлі, суду, оборони та ін.

Велику увагу І. Франко приділяв національному питанню. Він закликав інтелігенцію сприяти формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки.

І. Франко виступав за політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності соціальне звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації.

Обстоював ідею федерації політичне рівноправних народів з демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному самоврядному територіальному об’єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. На федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі.

Хоча І. Франко багато в чому поділяв марксистські погляди на проблеми суспільного розвитку, він виступав проти абсолютизації марксистського вчення, закликав сприймати його як продукт певної епохи, а не як керівництво до дії на всі часи.

 

 

Трилогія Володимира Білінського Країна Моксель або Московія:

 

Білінський В. Б. Країна Моксель або Московія: Роман-дослідження. - Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 2009. - Кн. 1. - 376 с. 

Білінський В. Б. Москва Ординська (ХІІІ–ХVІ століття): Роман-дослідження. - Київ: Вид-во ім. Олени Теліги. 2012. - Кн. 2. – 400 с.

Білінський В. Б. Країна Моксель або Московія: Роман-дослідження. - Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 2011. - Кн. 3. – 320 с.

 

Прим. В.Ж.

Більшість матеріалів з цих трьох книг доступні в Інтернеті на декількох сайтах.

 

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/08/3/48534/ .

Цитата:

«Стосовно великих і гордих фінських племен: мокші, мері, муроми, весі, печори, мещері, пермі, марі - великороси вчинили страшний злочин, приторочивши їм абсолютно далеке ім'я - Русь, замість їхнього ж таки споконвічного - Моксель! Брехня з розмахом...»

03.08.2011 _ Володимир Білінський

 

Деякі фрагменти з  розділу  «Звідки походить Москва та Московія» першої книги

http://www.e-reading.ws/bookreader.php/1013063/Bilinskiy_-_Kraina_Moksel,_abo_Moskoviya._Kniga_persha.html

 

Загальні тези

Московити, великороси – хто вони?

Великороси. 

Створення історичної міфології російської держави

"Нас, росіян, вивихнула татарщина"

 Повітряна археологія. Як я літав над улюбленим містом князя Володимира

"Русскій міръ" не варто шукати в спадщині Київської доби 

"Упадок Киевской Руси". Лікнеп для Табачника

Росія приватизує князя Рюрика

Генконсул РФ у Львові плутає "російське" і "руське"

Історики в Росії пропонують встановити свято "День Стародавньої Русі" для країн СНД

Таємниця княжого тризуба. Що символізує наш герб? 

Створення історичної міфології Російської держави

 

Загальні тези з передмови О.Білінського до першої книги В.Білінського

 

"Радянський період — ще свіжий — весь на очах, зліплений із тіста, замішаного на міфах. Упродовж сімдесяти років історію країни писали й переписували разів шість або сім» [3, № 7, с. 24]. Як точно помічено — кожен генсек підганяв історію під себе, як мундир! Згадаймо, що ж вивчали в школі наші діди, батьки, ми самі? І, чесно поміркувавши, зізнаймося: історія Росії, хоча держава звалася — СРСР, була багатонаціональною, складалася з п'ятнадцяти республік, об'єднувала сотню народів. Але в комуністичній імперії, як і раніше в російській, не існувало історії українського народу, як не існувало історії народу узбецького, казахського та інших. Тільки там, де історія невідомого народу стикалася з історією великоросів, з'являвся новий народ, який невідь-звідки взявся і «добровільно приєднався» до російського. А якщо «не добровільно», то це неодмінно були «дикі й ворожі» до всього світу племена, і їх, мовляв, сам Бог велів славним предкам великоросів прибрати до рук. Великороси принесли їм культуру, прогрес, облагородили їх." То не гріх буде нам - учням радянської школи(при всій повазі до неї) вийти за рамки правильних радянських(російських) істориків й ознайомитись з іншою думкою та подискутувати?

У своїй історичній документальній трилогії «Країна Моксель, або Московія» Володимир Білінський стверджує, що такі відомі російські імперські історики, як Карамзін, Соловйов, Ключевський створили міфологію великоросійської держави, і зокрема[1]:

  1. що нібито росіяни — слов'яни
  2. що нібито Ростово-Суздальсько-Рязанська земля входила до складу Великого Київського князівства
  3. що нібито Москву заснував князь Юрій Долгорукий 1147 року
  4. що нібито князь Олександр Невський народився у 1220 і брав участь у битві на річці Неві зі шведами в 1240 році, з німцями й естами в 1242 році на Чудському озері

Створюючи свою українську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базую­чись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Перебуваючи упродовж століть під владою завойовників, українці фактично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії і домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі.

В романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про докорінне перекручення історії Російської імперії, направлене на створення історичної міфології про те, що Московія і Київська Русь мають спільні історичні корені, що Московія має «спадкові права» на Київську Русь.

Звичайне шахрайство московитів, що привласнили собі минуле Великого Київського князівства і його народу, нанесло страшний удар по українському етносу. Тепер задача полягає в тому, щоби, на основі правдивих фактів, розкрити брехливість і аморальність московської міфології.

Розглянемо основні питання цієї проблеми.

Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле і навіть привласнити чуже. Тому московські царі, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533–1584), поставили завдання привласнити історію Київської Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії.

На це можна було б не звертати уваги, якщо б ця міфологія не зачіпала корінних інтересів України, не була направлена на повне знищення України – її історії, мови, культури. Час показав, що російські імпершовіністи робили і роблять все можливе для реалізації цієї задачі.

Протягом століть, особливо з початком XVI ст. в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського; що Київська Русь – колиска трьох братніх народів – російського, українського та білоруського; що росіяни за законом «старшебратства» мають право на спадщину Київської Русі. Цією жалюгідною брехнею дотепер користується російська історіографія і державні діячі Росії, а також «п’ята колона» в Україні, в яку входять комуністи і майже всі регіонали у Верховній Раді. Відомо що:

– В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь уже існувала більше 300 років;

– Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель» і пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані.

Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей «старший брат» появився на світ декілька століть пізніше ніж русичі-українці. Він не має жодного морального права називати себе «старшим братом», диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великороса» і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило в склад Золотої Орди – держави Чинґізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження.

Московити, великороси – хто вони?

Московити. У IX–XII ст. великий край від Тули, Рязані й теперішньої Московської області, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші – все це народ «моксель». Ці племена стали згодом основою народу, що прозвав себе «великоросами».

У 1137 р. на ці землі прийшов молодший син київського князя Мономаха – Юрій Довгорукий, який залишився без княжого стола у Київському князівстві. Юрій Довгорукий започаткував князювання Рюриковичів на землях «Моксель», очоливши Суздальське князівство. В нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали «Боголюбським». Народжений і вихований в лісовій глухомані в середовищі напівдиких фінських племен, князь Андрій розірвав усі зв’язки з батьківською дружиною і зі старими київськими звичаями.

У 1169 р. Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ: прийшов варвар, що не відчував ніякого родинного зв’язку з слов’янською святинею – Києвом

За короткий час (50–80 років) на кожне фінське поселення був посаджений князь із Рюриковичів, уроженець від мами мерянки, муромчанки, мокшанки... Так з’явилися на землі «Моксель» князівства: Володимирське, Рязанське, Тверське та інші. В цей час на землі «Моксель» починають проникати окремі місіонери з розповсюдження християнства. Про масове «перетікання» слов’ян із Придніпров’я на землі «Моксель», як це стверджують московські історики, не може йти ніякої мови. Для чого слов’янам із плодючих земель Придніпров’я іти через непроходимі хащі і болота тисячі кілометрів в невідому напівдику глуш?

На базі християнства на землі «Моксель» починає формуватися мова, яка з часом стала російською. До XII ст. на землях «Моксель» проживали тільки фінські племена. Це підтверджують археологічні розкопки О.С. Уварова (Меряни та їхній побут за курганними розкопками 1872 р. – 215 с.). Із 7729 розкопаних курганів не виявлено жодного слов’янського поховання.

Антропологічні дослідження А. П. Богданова і Ф. К. Вовка, що проводили вивчення людських черепів, підтверджують відмінні особливості фінського і слов’янського етносів.

У 1237 р. на Суздальську землю прийшли татаро-монголи. Всі, хто схиляв голову, цілував чобіт хана і приймав його підданство, залишались живими і неушкодженими, хто не хотів покоритися – знищувались. Володимирські князі Юрій і Ярослав Всеволодовичі покорилися хану Батию. Таким чином, земля «Моксель» ввійшла в склад Золотої Орди імперії Чинґізидів і її воєнна сила влилась у військові сили імперії. Очолював військову дружину землі «Моксель» в складі війська хана Батия володимирський князь Юрій Всеволодович. Факт формування в 1238 р. воєнної дружини із фінських племен, які використовувалися Батиєм у завойовницьких походах на Європу в 1240–1242 рр., є прямим доказом встановлення влади хана в Ростово-Суздальській землі.

На період воєнного походу Юрія Всеволодовича на Володимирське князівство був посаджений молодший брат Юрія – Ярослав Всеволодович, який віддав хану Батию свого восьмирічного сина Олександра Ярославовича в аманати (тобто заложники). Пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1252 р. Олександр, названий і прославлений російськими істориками як Невський, засвоїв увесь устрій і звичаї Золотої Орди, став андом (кровним братом) сина Батия Сартака, одружився на дочці хана Батия і згодом став вірним слугою Золотої Орди, очоливши Володимирсысе князівство (1252–1263). Він не брав участі в жодній серйозній битві, всі перемоги Олександра Невського – жалюгідна брехня. Князь Олександр просто не міг брати участі в зіткненнях на Неві в 1240 р. і на Чудському озері в 1242 р. будучи іце дитиною.

Слід відзначити, що управлінська влада Ростово-Суздальських князів була мінімальною. Ханом Батиєм для керівництва князівством (улусом) назначався намісник – великий баскак, а на місцях – удільні баскаки. Це були повновладні правителі Золотої Орди, які керувалися законами Яси Чинґізидів. Брехнею російських істориків є те, що суздальські, а пізніше і московські князі були незалежні від Золотої Орди. Першим правителем князівства (улуса) у ханській грамоті названий баскак або даруга, а князі рахувалися на другому, а то і на третьому місці.

Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 р. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237–1238 pp.) і другому (1254–1259 pp.) поселення – Москва не згадується.

Московія, як князівство, виникло в 1277 р. за наказом татаро-монгольського хана Менгу-Тімура і було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Даниїл (1277–1303) (молодший син Олександра т. з. Невського). Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. У 1319 р. хан Узбек (про це мовиться у вищеназваному романі-дослідженні В. Білінського) призначив свого брата Кулхана уділь­ним московським князем, а з 1328 р. – Великим Московським князем. У російській історичній літературі названий як Калита, Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. У 1319–1328 pp. пройшла зміна династії Рюриковичів на династію Чинґізидів в Московському улусі Золотої Орди. А 1598 року в Московїї перервалася династія роду Чинґізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). Тобто звиш 270 років Москвою правили чисті Чинґізиди.

Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність старій династії Чинґізидів.

Московська православна церква в 1613 р. стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро-монгольської державності в Московїї.

Із наведених даних видно, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди держави Чинґізидів, тобто, насправді татаро-монголи були «хрещеними батьками» московської державності. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Київської Русі.

Великороси. 

Плем’я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з’явилося близько XV–XVII ст. серед фінських племен: мурома, мері, весі та ін. Тоді зароджується його історія. Немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із «Залещанської землі», з Московїї, які ніколи не були Руссю. Татаро-монголи, що прийшли на ці землі, внесли значний вклад у формування «великоросів». На психологію великороса наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, в якого основна мета – світове панування. Так до XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві, люті й жорстокості. Цим людям не були потрібні європейська культура Й писемність, їм чужі такі категорії як мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам’ять тощо. Значна частина татаро-монголів у XIII–XVI ст. влилася до складу великоросів, з них починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Ось деякі прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеєв, Бунін, Грибоєдов, Державін, Достоєвський, Купрін, Плеханов, Салтиков- Щедрін, Тургенєв, Шереметьєв, Чаадаєв та багато інших.

Щоб привласнити історію Київської землі і увічнити цю крадіжку, великоросам треба було придушити український народ, загнати його в рабство, позбавити власного імені, виморити голодом тощо.

Українців, які проявилися як нація в XI–XII ст., а можливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від цієї версії людей страчували, знищували, засилали в ГУЛАГи. Радянський період був особливо жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, під час колективізації, на висилках і в катівнях.

Так «старший брат», «великорос» змушував жити «молодшого брата», «малороса» у жорстоких «обіймах любові».

Створення історичної міфології російської держави

Ще за часів князювання Василя III (1505–1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ’я монах Філофей: «Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути». Відтоді у московитів зароджується думка всемогутності й «богообраності», що «Москва – третій і останній Рим». Ці думки поширювались і утверджувались в Московії. Скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше – царями заради цієї ідеї-маячні.

За царювання Івана IV (Грозного) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії поси-люються. Так, за переказами, шапка Мономаха буцімто подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом – базилевсом Константином IX, вважалися символом передачі влади Візантією Київській Русі. Враховуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а і на спадщину колишньої Візантійської імперії. Далі був складений облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкоємних прав» синові Мономаха Юрію Довгорукому, підкорювачу так званої «Залещанської» землі. Все це було видумкою. Насправді, шапка Мономаха була золотою бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319–1340), який приспособив цю тюбетейку-шапку для свого звеличення. (Логвин Ю. Кобила, Калита і тюбетейка «Мономаха» // Час. – Київ, 1997, 27 березня).

Іван IV (Грозний) уперше 1547 року вінчався в церкві з титулом Московського царя, як «наслідувач» грецьких і римських імператорів. Із 37 підписів, що скріпили грамоту, прислану з Константинополя в Москву, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став «спадкоємцем візантійських імператорів». Так узаконилась брехня.

Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро І. Він уперше в 1701 р. видав указ про вилучення в покорених народів усіх письмових національних пам’яток: літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо. Особливо це стосувалась України-Русі.

У 1716 р. Петро І «знімає копію» з так званого Кенігсберзького літопису, де було показано «об’єднання» давнього літописання Київського і Московського князівств і обґрунтовувалась єдність слов’янських і фінських земель. Однак доступ до «копії»-фальшивки, як і до самого оригіналу, був закритий.

Ця Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій – написання т. зв. «загальноруських літописних зводів», в яких обґрунтовувалось право Московії на спадковість Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 жовтня 1721 р. Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів – росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі – українців історична назва Русь.

Петро І завіз з Європи велику кількість спеціалістів, у тому числі і професіоналів-істориків, яких залучив до написання і фальсифікації історії Російської держави.

Для цього кожний іноземець, що поступив на державну службу, давав присягу про нерозголошення державної тайни і зобов’язувався ніколи не покидати Московську державу. Виникає питання, які можуть бути державні таємниці при «обробці російської історії» давніх часів? У будь-якій цивілізованій європейській країні після 30–50 років розсекречуються всі архіви. Російська імперія дуже боїться правди про своє минуле. Смертельно боїться!

Після Петра І, який перетворив Московію на Російську державу, еліта Московії почала замислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. За цю справу ретельно взялася імператриця Катерина II (1762–1796), яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Катерина II, по-європейськи освічена людина, ознайомившись з архівними першоджерелами, звернула увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології і не має доказової бази.

Тож, Катерина II своїм указом від 4 грудня 1783 р. створює «Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії» під керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова, в складі 10 видатних істориків. Основна задача, що була поставлена перед комісією, полягала в тому, щоби за рахунок переробок літописів, написання нових літописних зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати «законність» привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі і створення історичної міфології держави Російської. Комісія працювала 10 років. У 1792 р. «Катерининська історія» побачила світ. Робота комісії проводилась в наступних напрямах:

– збір усіх письмових документів (літописів, архівів тощо). Ця робота вже частково була зроблена Петром І. Збирання матеріалів проводилось не тільки зі своєї країни, а також з інших країн – Польщі, Туреччини та ін.;

– вивчення, фальсифікація, переписування або знищення історичних матеріалів. Так були переписані літописи: «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», «Лаврентіївський літопис» та багато інших. Деякі літописи переписувалися по декілька разів, а оригінали знищувались або засекречувалися. Так, були засекречені «Скіфська історія» А. І. Лизлова, що була видана в 1776 і 1787 pp., «Історія Російська із найдавніших часів» В. М. Татіщева, видана 1747 р. В «Скіфській історії» А. І. Лизлова вказується, що жителі Московїі – це окремий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має з Руссю (Києвом), Литвою, поляками тощо;

– написання нових «загальноруських зводів», які писалися у XVIII ст., а подавалися, що вони XI, XIII, XIV ст. Всі ці зводи проповідували «загальноруську ідею». Це в той час, коли на київській землі жили слов’янські племена (поляни, деревляни, сіверяни та ін.), які вже були християнами, в «Залещанській» землі жили фінські племена (мурома, меря, весь, мокша та ін.), які перебували у напівдикому стані, і ці племена не мали в історії нічого спільного аж до XVI ст.;

– для обґрунтування єдності Київської Русі і фінських племен були написані тисячі різних зводів. Усі ці зводи і літописи, як вказується в романі-дослідженні В. Білінського є тільки у переписаному вигляді, жодного оригінала. Жод­ного! Все це вказує на неймовірну за масштабами безсоромності й нахабства, фальсифікацію при створенні історії Держави Російської.

Не можна вічно жити в брехні!

Настав час, щоби українські історики написали правдиву історію України, яка ґрунтувалась би не на фальсифікованих Катериною II літописах і заново написаних у XVIII столітті «загальноруських літописних зводах», а на історичних фактах, зафіксованих у документах, зокрема таких країн, як Польща, Туреччина, Греція, Іран та ін. Люди мають знати правду.

Стосовно великих і гордих фінських племен: мокші, мері, муроми, весі, печори, мещері, пермі, марі - великороси вчинили страшний злочин, приторочивши їм абсолютно далеке ім'я - Русь, замість їхнього ж таки споконвічного - Моксель! Брехня з розмахом...

 

З нагоди присудження Володимиру Білінському урядової премії імені Івана Франка за книгу "Країна Моксель" пропонуємо читачам один із розділів "кращої наукової роботи в інформаційній сфері":

...Питання, як постала ростовсько-суздальська земля або, як її в давнину називали, "Залешанська", - завжди було в тумані, покрите одвічним мороком імперської облуди. І, як ми переконаємося, у цих діяннях імперії крився доволі прагматичний резон.

Великоросам завжди хотілося починати свою історію не з якихось "сумнівних" князювань, а з появи Москви і великих московських князів. Мовляв, погляньте, як усе в нас сходиться: Київ почав утрачати свою велич і вплив, а Москва, як і личить спадкоємиці, перебрала до своїх рук слов'янську спадщину та слов'янську велич.

Цим намагалися вселити собі й "інородцям" закономірність права Московії, а згодом великоросів, на спадщину Великого Київського князівства та права "збирання землі російської". Але сама Москва і Московія як князівство виникли в часи татаро-монгольського панування над суздальською землею, з веління хана Менгу-Тимура. Бо лише хан мав право подарувати землю й дозволяв створити поселення.

Ось про що свідчить історія:

"5 березня 1303 року помер князь Данило (Московський. - В. Б.)... Московське князівство було настільки маленьким, що Данило, зважаючи на все, не став ділити його уділи між своїми п'ятьма синами" [2, № 10, с. 7].

А ми знаємо, що він такого права не мав. Князь у всьому був залежний від хана.

Князь Данило, який народився 1261 року, став першим удільним Московським князем орієнтовно в 1277 році. Точна дата невідома досі. У 1319 році Іван, четвертий син Данила, прозваний згодом Калитою, став новим Московським князем. Відтоді почала "рости вшир" Московія, відтоді вона стає відомою. Так з'явилася Москва й московське князівство.

"Нас, росіян, вивихнула татарщина" 

Ми дослідимо це питання докладніше і переконаємося, що саме сини Олександра Невського на честь великих заслуг батька одержали право та можливість створити новий князівський престол у володіннях Золотої Орди. Олександр справді був відданий Орді й служив їй заповзято.

Однак повернімося до суздальської землі.

Дослідимо деякі безперечні факти з життя тієї землі з 1120 до 1237 року. Отже, звернемося до фактів історії. А запозичимо їх таки з великоросійських джерел, щоб нас не звинувачували в їх сумнівності. Хоча світові й українські джерела не містять "споконвічно заданої" великоросійської міфології.

Що нам незаперечно донесла історія з тих далеких часів? До початку XII століття Велике Київське князівство на сході й північному сході слов'янської землі закінчувалося Чернігівською землею.

На той час рід київських князів Рюриковичів неймовірно розрісся, бо лише Володимир Мономах після своєї смерті в 1125 році залишив вісьмох синів, не враховуючи дядьків, братів, онуків. Але були ще Ярославичі, Ізяславичі, Всеволодовичі, Святославичі, Мстиславичі та ін.

 Повітряна археологія. Як я літав над улюбленим містом князя Володимира

Ясна річ, усій цій князівській братії Рюриковичів не вистачало "престолів". Кому щастило, той, сівши у своєму князівстві, яке іноді було маленьким поселенням із клаптиком землі, намагався, по-перше, ладити з населенням "міста", аби зберегти за собою та своїми спадкоємцями "престол", а по-друге, поглядав на сусідів, Рюриковичів, як би прихопити чужі "престоли" для збагачення.

Цей період став визначальним для майбутнього слов'янських і фінських племен.

Юрій Довгорукий - один із молодших синів Мономаха - залишився, волею долі, без князівського престолу і, згідно з тодішніми законами, змушений був іти у служіння до старших братів і дядьків або, зібравши дружину на кошти, що дісталися в спадщину, вирушити на пошуки й завоювання власного "престолу".

А оскільки Рюриковичі на південь ходили доволі значними силами, знаючи молодецтво південних сусідів, довелося Юрію Довгорукому вирушити в безпечну, як на ті часи, "Залешанську землю".

В ту пору ці землі не входили до складу ні Чернігівського, ні Переяславського князівств. Землі фінів були відособлені. Інакше, як і всі інші, були б поділені між спадкоємцями Мономаха. А щоб читачі не думали, нібито автор мовить що-небудь "від себе", ось слова професора В.О. Ключевського:

"Юрій Довгорукий, один із молодших синів Мономаха, був першим серед цілої низки князів Ростовської області, яка при ньому відокремилася в окреме князівство: до того часу ця чудська глушина слугувала придатком південного князівства Переяславського" [6, с. 107-108].

"Русскій міръ" не варто шукати в спадщині Київської доби 

Відшукавши на карті Переяслав, розташований південніше Києва, зрозуміємо, що вислів: "слугувала придатком південного князівства Переяславського" - є грубою натяжкою або, простіше кажучи, вигадкою, бо "придаток" лежав за тисячу кілометрів у непрохідних драговинах і нетрях, а до того ще й за чернігівськими володіннями. Так хитро писалася великоросійська історія.

Ми знаємо - окремі київські князі зрідка ходили в північно-східні завойовницькі походи. Деякі з них, як Святослав, навіть Волзьку Булгарію воювали. Але це не дає права стверджувати, що ростовсько-суздальська земля була власністю чи то Рюриковичів, чи то Великого Київського князівства.

Ця "своєрідна думка" висловлена побіжно. Для великороса такі діяння природні, вони не потребують доказів. Адже можуть вони нині безапеляційно стверджувати: "Чеченська земля - це Росія". І жоден розсудливий росіянин не обурюється з відвертої неправди.

Спрацьовує логіка великороса, яка нагадує міркування відомого Попандопуло: "Моє, моє, моє... і це моє".

Прийшовши в "Залешанську землю" та знайшовши "престол", тобто пристанище, Юрій на певний час осів у тих землях, знайшов жінку серед місцевого племені, мав дітей.

Треба бути неабияким фантазером, аби припустити, що в ту глухомань, крім князя-невдахи і його дружини, "потік" слов'янський народ. Навіть дружина князя була геть нечисленною.

У глухих заболочених тайгових на ті часи землях фінських племен мокша, меря, весь, мурома, мещера було вельми непросто прогодувати юрмисько ледарів.

Навіть саме минуле князівського роду Рюриковичів заперечує факти "перетікального" плину подій. Згадаємо: ні за Олега, ні за Ігоря, ні за Ярослава або ж Мономаха, приходячи в Київ, Чернігів, Переяслав, Вишгород або йдучи з них, коли народ проганяв князя, селяни не "перетікали" з місця на місце разом із князем.

Князів лише запрошували слов'янські громади правити і захищати їх, бо самі громади жили на своїй історичній батьківщині.

Князі були зайдами, часто відображали інтереси племен і міст, але сам народ ніколи за ними не бігав. Маємо ще один брехливий постулат російської історії. Не можна підмінювати історію розвитку слов'янських племен Русі історією розмноження і "перетоку" династії Рюриковичів.

ут, на півночі, народився в Юрія Довгорукого син Андрій, якого великороси прозвали "Боголюбським". 

"Це був справжній північний князь, істинний суздалець-залешанин за своїми звичками й розумом, за своїм... вихованням. На півночі прожив він більшу частину свого життя, зовсім не бачивши півдня (Русі. - В. Б.). Батько дав йому в управління Володимир на Клязьмі, маленьке суздальське передмістя, що недавно виникло, і там Андрій княжив понад тридцять років, не побувавши в Києві" [6, с. 108].

Професорові дуже хочеться возвеличити початок правління як князя Юрія, так і Андрія. Однак для величі не було підстав, бо князівські хороми - дерев'яні зруби, що опалювалися "по-чорному", і "велич" північного князя полягала тільки в можливості безкарно грабувати місцеві фінські племена.

Породжений і вихований у лісовій глухомані, серед фінського племені, князь Андрій закономірно порвав зі старими київськими звичаями, зі старою батьковою дружиною, тобто зі сторонньою знаттю.

Іншого не могло бути. Середовище давалося взнаки.

Він знайшов опертя в "молодшій дружині", набраній з фінських племен, у молодих місцевих "отроках", рідних йому по материнській крові.

"Упадок Киевской Руси". Лікнеп для Табачника  

Послухаймо професора:

"Точнісінько так само не любив Андрій і старшої батькової дружини. Він навіть не поділяв із боярами (дружиною. - В. Б.) своїх розваг, не брав їх із собою на полювання, велів їм, за висловом літописця, "осібно втіху творити, де їм завгодно", а сам їздив на полювання лише з кількома отроками, людьми молодшої дружини.

Нарешті, бажаючи панувати неподільно, Андрій прогнав із Ростовської землі слідом за своїми братами і племінниками й "передніх мужів" батька свого, тобто великих батькових бояр. Так чинив Андрій, як зауважував літописець, бажаючи бути "самовладцем" усієї Суздальської землі" [6, с. 112].

У цих словах, як і скрізь у своїй історії, великороси "трішки" брешуть. Питання не в бажанні бути "самовладцем" - на самодержавстві московити звихнулися. Питання в іншому.

Бояри - дружинники, які прийшли з батьком Андрія і підкорили племена мокшу, мурому, мещеру, весь, мерю, а точніше - країну Моксель, мали іншу психологію. Це були освічені, як на той час, люди, колективістських дій і способу мислення, виховані демократією київської землі. Вони й там, у Суздалі і Ростові, намагалися насаджувати свої погляди й методи дій.

Але князь Андрій Боголюбський був породжений і вихований у фінському середовищі. Він із дитинства всотав звичаї фіно-мордовських племен. Недарма ж давній літописець стверджував, що це був справжній "князь-залешанин", тобто князь-варвар чи, по-іншому, князь-дикун.

Росія приватизує князя Рюрика 

Саме ті часи стали початком великоросів, з'явилася так звана "суздальська земля". Пізніше від неї відбрунькувалися володимирська, тверська, московська, рязанська та інші.

Князі розмножувалися швидко і за дуже короткий час (50-80 років) на кожне фінське селище, на кожен обжитий фінський закуток було посаджено князя Рюриковича, народженого від матері мерянки, весянки, муромчанки, татарки або мещерки. Інакше не могло бути. У завойовницькі походи київські князі ніколи не брали з собою жінок. Згадайте слова С. М. Соловйова.

Саме так з'явилася фінська суздальська земля, а згодом - фінська Московія. Згадаймо - свого часу подібні процеси відбувалися і в київських слов'янських землях. Але якщо великороси повністю згодні з таким розвитком подій на землях віковічного слов'янського Києва, то стосовно Суздаля й Московії вони вдалися до різного роду вигадок про "перетікання" слов'янських племен.

Облуду видно неозброєним оком. Вона потрібна для пояснення спорідненості фінської Московії зі слов'янським Києвом. Згодом ця спорідненість повинна була підтвердити право Москви на "збирання землі російської".

Ось іще приклад, який спростовує вигадки.

У 1169 році князь Андрій Боголюбський після жорстокого бою захопив Київ. Ми знаємо - на київський престол сідало багато князів, котрі мали і не мали на те права; були випадки військового захоплення київського престолу. Але князі київської землі ніколи не зазіхали на слов'янські святині - київські храми. Андрій же, захопивши Київ, розорив і місто, і храми.

"Союзники (Андрій Боголюбський із союзниками. - В. Б.) взяли Київ "списом" і "на щит", приступом, і розграбували його (1169 р.). Переможці, за розповідями літописця, не щадили нічого в Києві, ні храмів, ні жінок, ні дітей: "були тоді в Києві усі люди в стогоні й тузі, в скорботі нерозважній і сльозах безперестанних" [6, с. 109].

Генконсул РФ у Львові плутає "російське" і "руське" 

Зверніть увагу: сотні років нам намагалися втовкмачити, що прийшов князь-слов'янин, християнин і зруйнував православні святині. Несусвітня брехня! Неозброєним оком помітно: прийшов варвар, який не має ані найменшої спорідненості з цією землею, з київськими святинями.

Тут і виникає закономірне питання: чи мав Андрій Боголюбський слов'янське коріння, чи був він сам християнином? Відповідь очевидна: слов'янські святині Києва не були святинями для князя-залешанина, виплеканого фінським племенем у чужій землі.

І професор В. О. Ключевський заявив: "В особі князя Андрія великорос уперше виступив на історичну сцену" [6, с. 113].

Такий він - перший великорос!

Такі родинні зв'язки Києва із Суздалем (Московією).

Автор дослідження розуміє - не всі великороси подібні до цього варвара-залешанина. Але поява першого такого великороса-князя дуже симптоматична. Всі наступні правителі Московії, а відтак держави Російської, були заражені зневагою до законів і людської моралі інших народів...

У чому розум Андрія - сказати важко: чи в бандитизмі, чи в злодійстві. Здавалося б, будь-яку людину оцінюють за сукупністю діянь. А християнська мораль князя Андрія його діяннями не підтверджена.

Однак тут ми стикаємося з найбільшим парадоксом у мисленні великороса: усе, що робилося для звеличування Московії, - будь-яка мерзота, будь-яка підлість стосовно слов'янських сусідів і супротивників - вихваляється. Усе, що зроблене на шкоду Московії, - піддається анафемі.

Київ спалили - добре, пограбували Новгород - чудово. Але програвати у бійці майбутньому московитові не личить, то ганьба на голову Московії. Немає іншої логіки у великороса-державника!

Історики в Росії пропонують встановити свято "День Стародавньої Русі" для країн СНД 

І ще: всі автори-історики Російської імперії, а згодом - радянської, без докору совісті, як щось саме собою зрозуміле, переносять на суздальську, а далі на московську землі поняття "Русь" і "Руська земля" з першого дня появи Суздаля й Москви. Але ми переконуємося, з тих же російських джерел, що це далеко не так, якщо не сказати жорсткіше - абсолютно не так!

У суздальську землю втік князь-невдаха з роду Рюриковичів, якому не дісталося престолу на Русі. Русь - це слов'янські племена. І раптом, за велінням великоросів, так звана суздальська земля, населена фінськими племенами на чолі з князем Рюриковичем, стає частиною руської (слов'янської) землі, простіше кажучи - Руссю.

Найбільший парадокс історії! Найбільша облуда, складена великоросами на потребу власної імперії, яка нічого спільного не має з істиною. Брехня з розмахом.

Поміркуймо: адже не стали із приходом князів-норманів стародавні кияни - поляни, деревляни, сіверяни, уличі, дуліби - норманами. Ні! Нікому навіть у страшному сні не примариться, що з приходом у Київ князя Олега і його дружини всі слов'янські племена раптом почали іменуватися норманськими, або норманською землею.

Таємниця княжого тризуба. Що символізує наш герб? 

А всі індіанські племена Центральної та Південної Америки не стали іспанцями або іспанською землею після захоплення їх короною Іспанії. Залишилися індіанцями - навіть після того, як на індіанський престол зійшов віце-король Іспанії.

Але стосовно великих і гордих фінських племен: мокші, мері, муроми, весі, печори, мещері, пермі, марі - великороси вчинили страшний злочин, обікравши все: імена, землю, звичаї, приторочивши їм абсолютно далеке ім'я - Русь, замість їхнього ж таки споконвічного -Моксель! Ще одна засаднича брехня російської історії!

 

Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 р. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237–1238 pp.) і другому (1254–1259 pp.) поселення – Москва не згадується.

Московія, як князівство, виникло в 1277 р. за наказом татаро-монгольського хана Менгу-Тімура і було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Даниїл (1277–1303) (молодший син Олександра т. з. Невського). Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. У 1319 р. хан Узбек (про це мовиться у вищеназваному романі-дослідженні В. Білінського) призначив свого брата Кулхана уділь­ним московським князем, а з 1328 р. – Великим Московським князем. У російській історичній літературі названий як Калита, Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. У 1319–1328 pp. пройшла зміна династії Рюриковичів на династію Чинґізидів в Московському улусі Золотої Орди. А 1598 року в Московїї перервалася династія роду Чинґізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). Тобто звиш 270 років Москвою правили чисті Чинґізиди.

Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність старій династії Чинґізидів.

Московська православна церква в 1613 р. стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро-монгольської державності в Московїї.

Із наведених даних видно, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди держави Чинґізидів, тобто, насправді татаро-монголи були «хрещеними батьками» московської державності. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Київської Русі.

Великороси. Плем’я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з’явилося близько XV–XVII ст. серед фінських племен: мурома, мері, весі та ін. Тоді зароджується його історія. Немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із «Залещанської землі», з Московїї, які ніколи не були Руссю. Татаро-монголи, що прийшли на ці землі, внесли значний вклад у формування «великоросів». На психологію великороса наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, в якого основна мета – світове панування. Так до XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві, люті й жорстокості. Цим людям не були потрібні європейська культура Й писемність, їм чужі такі категорії як мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам’ять тощо. Значна частина татаро-монголів у XIII–XVI ст. влилася до складу великоросів, з них починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Ось деякі прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеєв, Бунін, Грибоєдов, Державін, Достоєвський, Купрін, Плеханов, Салтиков- Щедрін, Тургенєв, Шереметьєв, Чаадаєв та багато інших.

Щоб привласнити історію Київської землі і увічнити цю крадіжку, великоросам треба було придушити український народ, загнати його в рабство, позбавити власного імені, виморити голодом тощо.

Українців, які проявилися як нація в XI–XII ст., а можливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від цієї версії людей страчували, знищували, засилали в ГУЛАГи. Радянський період був особливо жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, під час колективізації, на висилках і в катівнях.

Так «старший брат», «великорос» змушував жити «молодшого брата», «малороса» у жорстоких «обіймах любові».

Створення історичної міфології Російської держави

Ще за часів князювання Василя III (1505–1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ’я монах Філофей: «Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути». Відтоді у московитів зароджується думка всемогутності й «богообраності», що «Москва – третій і останній Рим». Ці думки поширювались і утверджувались в Московії. Скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше – царями заради цієї ідеї-маячні.

За царювання Івана IV (Грозного) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії поси-люються. Так, за переказами, шапка Мономаха буцімто подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом – базилевсом Константином IX, вважалися символом передачі влади Візантією Київській Русі. Враховуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а і на спадщину колишньої Візантійської імперії. Далі був складений облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкоємних прав» синові Мономаха Юрію Довгорукому, підкорювачу так званої «Залещанської» землі. Все це було видумкою. Насправді, шапка Мономаха була золотою бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319–1340), який приспособив цю тюбетейку-шапку для свого звеличення. (Логвин Ю. Кобила, Калита і тюбетейка «Мономаха» // Час. – Київ, 1997, 27 березня).

Іван IV (Грозний) уперше 1547 року вінчався в церкві з титулом Московського царя, як «наслідувач» грецьких і римських імператорів. Із 37 підписів, що скріпили грамоту, прислану з Константинополя в Москву, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став «спадкоємцем візантійських імператорів». Так узаконилась брехня.

Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро І. Він уперше в 1701 р. видав указ про вилучення в покорених народів усіх письмових національних пам’яток: літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо. Особливо це стосувалась України-Русі.

У 1716 р. Петро І «знімає копію» з так званого Кенігсберзького літопису, де було показано «об’єднання» давнього літописання Київського і Московського князівств і обґрунтовувалась єдність слов’янських і фінських земель. Однак доступ до «копії»-фальшивки, як і до самого оригіналу, був закритий.

Ця Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій – написання т. зв. «загальноруських літописних зводів», в яких обґрунтовувалось право Московії на спадковість Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 жовтня 1721 р. Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів – росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі – українців історична назва Русь.

Петро І завіз з Європи велику кількість спеціалістів, у тому числі і професіоналів-істориків, яких залучив до написання і фальсифікації історії Російської держави.

Для цього кожний іноземець, що поступив на державну службу, давав присягу про нерозголошення державної тайни і зобов’язувався ніколи не покидати Московську державу. Виникає питання, які можуть бути державні таємниці при «обробці російської історії» давніх часів? У будь-якій цивілізованій європейській країні після 30–50 років розсекречуються всі архіви. Російська імперія дуже боїться правди про своє минуле. Смертельно боїться!

Після Петра І, який перетворив Московію на Російську державу, еліта Московії почала замислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. За цю справу ретельно взялася імператриця Катерина II (1762–1796), яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Катерина II, по-європейськи освічена людина, ознайомившись з архівними першоджерелами, звернула увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології і не має доказової бази.

Тож, Катерина II своїм указом від 4 грудня 1783 р. створює «Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії» під керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова, в складі 10 видатних істориків. Основна задача, що була поставлена перед комісією, полягала в тому, щоби за рахунок переробок літописів, написання нових літописних зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати «законність» привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі і створення історичної міфології держави Російської. Комісія працювала 10 років. У 1792 р. «Катерининська історія» побачила світ. Робота комісії проводилась в наступних напрямах:

– збір усіх письмових документів (літописів, архівів тощо). Ця робота вже частково була зроблена Петром І. Збирання матеріалів проводилось не тільки зі своєї країни, а також з інших країн – Польщі, Туреччини та ін.;

– вивчення, фальсифікація, переписування або знищення історичних матеріалів. Так були переписані літописи: «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», «Лаврентіївський літопис» та багато інших. Деякі літописи переписувалися по декілька разів, а оригінали знищувались або засекречувалися. Так, були засекречені «Скіфська історія» А. І. Лизлова, що була видана в 1776 і 1787 pp., «Історія Російська із найдавніших часів» В. М. Татіщева, видана 1747 р. В «Скіфській історії» А. І. Лизлова вказується, що жителі Московїі – це окремий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має з Руссю (Києвом), Литвою, поляками тощо;

– написання нових «загальноруських зводів», які писалися у XVIII ст., а подавалися, що вони XI, XIII, XIV ст. Всі ці зводи проповідували «загальноруську ідею». Це в той час, коли на київській землі жили слов’янські племена (поляни, деревляни, сіверяни та ін.), які вже були християнами, в «Залещанській» землі жили фінські племена (мурома, меря, весь, мокша та ін.), які перебували у напівдикому стані, і ці племена не мали в історії нічого спільного аж до XVI ст.;

– для обґрунтування єдності Київської Русі і фінських племен були написані тисячі різних зводів. Усі ці зводи і літописи, як вказується в романі-дослідженні В. Білінського є тільки у переписаному вигляді, жодного оригінала. Жод­ного! Все це вказує на неймовірну за масштабами безсоромності й нахабства, фальсифікацію при створенні історії Держави Російської.

Не можна вічно жити в брехні!

Настав час, щоби українські історики написали правдиву історію України, яка ґрунтувалась би не на фальсифікованих Катериною II літописах і заново написаних у XVIII столітті «загальноруських літописних зводах», а на історичних фактах, зафіксованих у документах, зокрема таких країн, як Польща, Туреччина, Греція, Іран та ін. Люди мають знати правду.

 

 

Книга І.В.Діяка Україна – Росія (Історія і сучасність)

Про автора

Зміст книги

Огляд книги

 

Про автора

 

Діяк Іван Васильович — кандидат технічних наук, член-кореспондент Академії гірничих наук, дійсний член Нафтогазової академії України, генеральний секретар Національної газової спілки України.

Народився 22 липня 1929 року на Львівщині. Закінчив Львівський політехнічний інститут. З 1953 р. працював на нафтодобувних підприємствах Івано-Франківської області. З 1964 р.— головний інженер, керуючий трестом "Прикарпатбурнафта", м. Івано-Франківськ. У 1972-1998 рр. — заступник начальника Всесоюзного об'єднання "Укргазпром", віце-президент концерну ВО "Укргазпром", заступник голови правління АТ "Укргазпром", м. Київ. Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1986 р.

Заслужений працівник промисловості України. Нагороджений орденами Дружби народів. Трудового Червоного Прапора, відзнаками Президента України — орденами "За заслуги" III та II ступеня. Лауреат Премії Ради Міністрів СРСР.

Автор понад ста наукових праць, серед них - . Діяк І.В. УКРАЇНА-РОСІЯ (Історія та сучасність) Наукове видання. ВАТ "Книжкова друкарня наукової книги", Київ, 2001

1998 р. — Народний депутат України.

 

Зміст книги

 

І Вступ.

II Історичні особливості становлення України та Росії.

1. Київська Русь у висвітленні російської та радянської історичної науки.

2. Становлення російського народу та держави.

3. Історичні особливості становлення України.

4. "Битва за історію".

 

III Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації

1. В боротьбі за українську державність.

2. Руїна та поступове поглинання України Московським царством.

3. Церковне "возз'єднання".

 

IV Які "братні українці" потрібні Росії?

1. Малоросійство

2. Проект "большой русской нации"

3. Москвофільство

4. Проект "советского народа"

5. "Російськомовне населення"

V Боротьба за Українську Помісну Православну Церкву

VI Розпад СРСР і здобуття Україною незалежності.

1. Крах радянської економіки.

2. Економічна суверенізація.

3. Політична дезинтеграція СРСР.

VII Проблеми україно-російських відносин на сучасному етапі

1. Інтеграція Співдружності в нову Російську імперію.

2. Торговельна війна.

3. "Стратегічний контроль" над економікою.

4. Енергетика.

5. "Бананова республіка".

6. Військове співробітництво та спільна оборона.

7. Проблема боргів: хто кому і що винен?

VIII Післямова.

Додатки

Додаток №1 Резолюція мітингу православної громадськості Москви З березня 2000 року біля посольства України.

Додаток №2 Боротьба російської влади та Московського Патріархату проти існування Української церкви: історія та сучасність.

Додаток №3  Ц. К. В. К. П./б/  товарищу Н.С. ХРУЩОВУ

Додаток №4 Держави, на території котрих велися бойові дії за участю громадян СРСР після 1945 р.

Додаток №5 Інтеграційні заходи 1917-1922 рр.

Додаток №6 Інтеграційні заходи 1991-2001 рр.

Додаток №7 Витяг із результатів двотижневого моніторингу деяких вітчизняних видань, які мають російські аналоги.

Додаток №8 Заместителю Председателя СМ СССР Т. Берия Л.П.

Додаток №9 АКТ проголошення незалежності України

 

Карти:

Карта №1 
Карта України Й.-Б. Гоманна (Нюрнберг, 1716р.)

Карта №2 
Забруднення України цезієм137 станом на 1 січня 1998 р.

Карта №3 
Карта-схема розподілу середніх (по району) доз опромінення щитовидної залози дітей та підлітків України в 1986 р.

Карта №4
Маршрути нових російських газопроводів в обхід території України

 

Огляд книги. Жовтень 2001 р. Огляд підготувала О. Секретарюк Джерело: http://zluka.isr.lviv.ua/files/sci_35.htm 

 

Зміст огляду

 

Вступ

Історичні особливості становлення України та Росії

Київська Русь у висвітленні російської та радянської історичної науки
Становлення російського народу та держави 
Історичні особливості становлення України 
“Битва за історію” 

Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації

В боротьбі за українську державність
Руїна та поступове поглинання України Московським царством

Церковне “возз'єднання”.

Які "братні українці" потрібні Росії?

Малоросійство
Проект “большой русской нации”
Москвофільство
Проект “советского народа”
”Російськомовне населення”

Боротьба за Українську Помісну Православну Церкву

Розпад СРСР і здобуття Україною незалежності

Крах радянської економіки
Економічна суверенізація
Політична дезінтеграція СРСР

Проблеми україно – російських відносин на сучасному етапі

Інтеграція Співдружності в нову Російську імперію
Торговельна війна
“Стратегічний контроль” над економікою
Енергетика
“Бананова республіка”
Військове співробітництво та спільна оборона
Проблема боргів: хто кому і що винен?
Післямова

 

Вступ

 

Росіяни ж, як правило, все зводять до одного завдання — утримання України в орбіті російського впливу. Для цього порушуються кілька проблем, котрі схематично виглядають так.

По-перше, тиск у духовній сфері. Факт існування окремої української державності проголошується протиприродним. Мовляв, нас об'єднує спільна історія, починаючи від Київської Русі. Ніколи Україна не мала окремої держави, оскільки завжди була частиною значно більшого і величнішого цілого: Русі, Російської імперії, СРСР.

Крім того, злочином проти українського народу проголошується спроба відновити Українську Помісну Православну Церкву, оскільки це вважається розколом і єрессю. Церква і віра у наших народів завжди була єдина, завжди згуртовувала сили проти спільних ворогів, тому неприпустимі спроби їх розірвати.

По-друге, інформаційно-культурницький тиск. Народи-брати, тісно пов'язані багатьма родинними стосунками, не можуть жити в різних державах, оскільки “нельзя резать по-живому”. До того ж, для основної маси українців проблеми й досягнення завжди були єдиними з росіянами. Це тільки окрема купка націоналістів західноукраїнського взірця узурпувала владу в Україні і намагається нав'язати своє світобачення всьому народові.

Зокрема, це знаходить свій вияв у ставленні української влади до російської мови, в її намаганнях насильницьки українізувати населення України, яке у більшості вважає російську своєю рідною мовою. Те ж саме спостерігається в спробах українізувати освіту в державі, обмежити доступ до російськомовної літератури та преси.

По-третє, економічний тиск. Робляться спроби дискредитувати українську незалежність, пов'язавши з нею сучасне злиденне життя українців. Мовляв, бідність населення, відсутність роботи, борги викликані економічною неспроможністю України як окремої держави.

По-четверте, політичний тиск. Росія всіляко намагається створити на міжнародній арені негативне враження про Україну. Формується ситуація, коли Україні просто не залишиться вибору, крім як підтягуватися до російсько-білоруського союзу. (ст.3-ст.5)

Історичні особливості становлення України та Росії

Це продовжується і сьогодні, навіть переходить на політику, особливо на “ліві”, ура-патріотичні й шовіністичні російські кола. Зокрема, лідер Комуністичної партії Російської Федерації Г.Зюганов проголошує, що “з точки зору історичної Росія є особливий тип цивілізації, котрий наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі, Московського царства, Російської імперії та Союзу РСР”.

Тобто до історії північно-східного сусіда записується цілий шар історії України, тоді як самі українці опиняться в становищі народу бездержавного і без власного минулого. Як буде показано нижче, окремі російські вчені на цій підставі навіть робитимуть висновки про цілковиту відсутність українців як окремого етносу. Виходячи з цього, також і створення українським та білоруським народами своєї державності на сучасному етапі проголошуватиметься протиприродним роз'єднанням “єдиної східнослов'янської цивілізації”.

Оскільки в Москві Україну також вважають “частью восточнославянской (русской) цивилизации”, то самостійність її політики оцінюється як ознака ворожості до Росії. Московський історико-політологічний центр, критикуючи в своїх експертних висновках “Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною” 1997 року, вимагав “юридически закрепить единство русских й украинцев как различных ветвей одной нации”.

Починаючи від того, що повноцінний розвиток російської культури в Україні можливий лише за умови входження України до складу російсько-білоруської союзної держави, і закінчуючи тим, що українського народу взагалі не існує, а є лише сполячені росіяни.

Але найбільш активно експлуатують тему Київської Русі в політичних цілях представники Російської Православної Церкви (РПЦ). У 1999р.під час Хресної ходи “по місцях, де колись проживало єдине населення Давньої Русі” “з метою духовного пробудження та єднання слов”янського світу” патріарх московський Олексій 2 був досить обережним у своїх висловлюваннях. Однак 3 травня 2000 р. на “переможному самміті” президентів СНД (на честь 55-річчя перемоги над Гітлером) Олексій 2 при освяченні дзвона “Единение” заявляв:

“Да, сегодня мы живем в независимых государствах. Но зто не должно мешать нам быть одной духовной общностью, святой Русью, вышедшей из киевской купели...” 

Отже, нова Київська Русь після “возз'єднання східнослов'янської цивілізації” вбачається у вигляді Російської імперії до 1917 р., в чому, взагалі-то, немає нічого дивного. Адже в Росії, як уже зазначалося вище, і наука, і політика, і пропаганда, і навіть церква завжди обстоювали думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до історії РосІЇ.

Однак з кінця XIX ст. завдяки зусиллям українських істориків, і в першу чергу М.Грушевського, ця російська концепція захиталася. Рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. І саме з тих часів політичними символами українства є забуті раніше символи Київської Русі, починаючи з тризуба—князівського знаку Володимира Великого і його нащадків. ( ст.6-ст.10)

Київська Русь у висвітленні російської та радянської історичної науки. 

Щоправда, спроби російських науковців вести історію Російської імперії саме від Києва наштовхувалися на один неприємний факт, котрий ламав усю цю відгалужену схему. А саме, факт існування у Подніпров'ї народу з культурою, мовою, побутом, звичаями, більш схожими із західними слов'янами, ніж з предками росіян. У середині XIX ст. спробував дати цьому пояснення засновник цілої історичної школи М.Погодін.

Аналогічна схема “русской истории” застосовувалася і в радянський час. Для її обгрунтування використовувалася марксистсько -ленінська методологія. Як правило, радянські історики відштовхувались від ленінської (точніше сталінсько-ленінської) концепції нації. Наслідком інтелектуальних вправ Н.Державіна, А.Насонова, Д.Лихачова, Б.Грекова, В.Мавродіна стала поява цілком політичної концепції “колиски трьох братніх народів”, “єдиної давньоруської народності”, а початок формування української “народності” відсувався на кілька століть пізніше.

У “Тезисах о 300-летии воссоединения Украйни с Россией (1654-1954 гг.)” Центральний комітет КПРС урочисто проголосив, що “російський, український і білоруський народи ведуть своє походження з єдиного кореня— давньоруської народності, яка утворила давньоруську державу—Київську Русь”. Однією цією фразою влада “вирішила” питання, і наукова розробка складних проблем історії Київської Русі була фактично закрита на десятиріччя. 

Твердження про Київську Русь як “колиску трьох братніх народів” не витримує елементарної критики. Усі європейські середньовічні письмові джерела говорили про Русь виключно як про Київську землю, за етнонімом з німецької “Пісні про Нібелунгів”. Змушена це визнавати і сучасна російська історична наука.

Враховуючи все це, російські історики В.Сергеєвич, М.Володимирський-Буданов та інші говорили про Київську Русь як про досить умовне об'єднання окремих держав і державок, що називалися князівствами, землями, уділами, вотчинами” князів... Дехто, як М.Покровський, пішли ще далі, стверджуючи, що “єдиної” держави в сучасному розумінні тоді не існувало.

То чим же була Київська Русь? Думається, К.Маркс не даремно порівнював її з імперією Каролінгів. Розпорошена культурно і політично, вона, врешті-решт, розпалася так само, як і всі інші середньовічні імперії. Чи могла за таких умов сформува

тися якась єдина давньоруська народність? Однозначно ні. І розуміння цього ми знаходимо в окремих сучасних російських дослідників, котрі вільні від старих ідеологічних штампів.

Але якщо так, то руйнується і твердження про походження українського та російського народів від спільного кореня. Постає питання, звідки ж вони взялися? При детальному розгляді справи з'ясовується, що історики вже давали відповідь на це питання. Інша річ, що висновки при цьому будувалися під побажання влади. ( ст.10-ст.20)

Становлення російського народу та держави. 

Щоправда концепції, нібито росіяни складали населення Київської Русі чи вийшли з єдиного давньоруського народу, в різні часи піддавалися сумніву. Однак завжди непорушною істиною вважався спадкоємний зв'язок між Київською Руссю та Володимиро-Суздальською землею—справжньою колискою великоруського народу, з якої в подальшому виросло Московське царство. 

Розвиваючи думки Ключевського з цього приводу, професор А.Шахматов стверджував, що російський народ утворився із суміші слов'янських племен в'ятичів, кривичів, новгородських словенів з угро-фінами. Останніх було досить багато, понад п'ятнадцять племінних союзів.

Проте зводити весь початок етногенезу російського народу лише до слов'янізації угро-фінів було б невірно. Вплив був взаємним.

З моменту виділення Володимиро-Суздальщини в окреме князівство значно прискорюється процес його слов'янізації. Засновник Москви Юрій Долгорукий, коли став київським князем, активно переводив на північний схід урядовців, книжників, будівельників, щедро роздаючи їм землі. В цьому немає нічого дивного, адже Юрій Долгорукий не почувався впевненим у Києві, тому намагався максимально укріпити власну князівську “отчину”.

Вплив був настільки масштабним, що культура Київської Русі з того часу закладалася до російської культури. Але хіба ця колонізація свідчить про етнічну єдність наших народів? Українці були лише однією з цеглин у російському фундаменті. До того ж не найбільшою цеглиною. Адже всього через кілька десятиліть володимиро-суздальські війська без будь-яких застережень будуть грабувати Київ, вважаючи його цілком чужим для себе містом.

Також було б неправильно на підставі південноруської колонізації російських земель стверджувати, нібито з другої половини ХП ст. політичний і культурний центр країни перемістився з Києва і Подніпров'я на північ до Володимира-на-Клязьмі. Попри політичне замовлення російської влади на саме такий висновок істориків.

Ще одним етнічним елементом, котрий спричинив вельми значний вплив на формування російського народу, були тюрки. Вони почали брати участь в етногенезі росіян досить рано.

Отже, як бачимо, вплив Київської Русі на початкове формування російського народу виявився не таким вже і значним. Принаймні тюркський та фіно-угорський впливи йому не поступалися. Не відокремлюючись від “єдиного давньоруського народу”, а створюючись на перехресті різних культур, російський етнос з самого початку свого існування йшов власним історичним шляхом. Зважаючи на таку російську специфіку, іноді здається, що росіян поєднувала з Київською Руссю лише спільна назва—“Русь”. Це простежується в етнічному процесі, аналогічною виявиться ситуація і з російськими державними традиціями, коли ми розглянемо їх детальніше. 

На думку В.Ключевського Володимиро-Суздальщина історично розвивалася на два століття пізніше, ніж українські землі, де знаходився центр Київської Русі. Самоусвідомлення і державотворчий процес в сучасних російських землях розпочалися лише з ХП ст. Як раз тоді ж остаточно перестала існувати політична (не етнічна, котрої взагалі не було ніколи!) спільність Київської Русі і територій майбутньої Росії.

Інакше кажучи, населення Південної Русі (України) після суздальских нападів усвідомило фактичне зникнення Київської Русі, яку вважали своєю державою, та появу на її теренах цілком нових держав. При цьому останні формально відносили себе до Русі, але на практиці були ворожими для Києва. Тому Південна Русь (Україна) почала шукати можливості до свого самостійного згуртування в межах нової держави за аналогією з колишнєю Київською державою. Тільки тепер ядром для об'єднання виступала не Київщина, а сильна Галицько-Волинська земля з князем Романом.

Похід хана Батия по Північно-Східній Русі мав катастрофічні наслідки. За підрахунками археологів, з 74 її міст ХП-ХШ ст., про які відомо з розкопок, монголи зруйнували 49. При цьому 14 з них вже так і не відродилися, а ще 15 перетворилися на села.

Загинули всі, хто намагався протистояти монголам. Це стосується не тільки рядового населення, але й еліти. Сьогодні в Росії уже не замовчують того факту, що таких було досить багато. За монгольськими правилами війни, міста, котрі добровільно капітулювали перед ними, уникали руйнування і отримували назву “гобалик”—добре місто”.

Російське самодержавство виявилося досить феноменальним для Європи. Посол імперії Габсбургів Сигізмунд Герберштайн за свою службу встиг об'їздити всю тодішню Європу: Данію, Швейцарію, Голландію, Італію, Іспанію, Францію. В 1517 і 1526 рр. він відвідав Московське царство. Як свідчать його листи до імператора Фердинанда, найбільшим здивуванням для нього в Росії виявилася необмежена царська влада. Він зазначав, що Василій Ш ступенем своєї влади над підданими далеко переважає будь-якого іншого монарха. При цьому все населення “називає себе холопами , тобто рабами государя”.

В усіх інших європейських країнах абсолютистська влада монарха завжди обмежувалася наявністю привілейованих прошарків суспільства.

Тільки в 1785 р. Катерина 2 “Хартією дворянських вільностей” зменшила цю залежність дворянства від влади. Хоча й після цього Росія залишатиметься країною рабів аж до 1861 р., коли імператор Олександр 2 скасував кріпацтво.

Безпека самодержавства вимагала консервації створених у суспільстві відносин. Для цього було необхідно закрити доступ в Росію західним впливам, котрі могли стимулювати небажані для влади соціальні й політичні рухи серед населення. Так постала заборона на зв'язки з Європою, що вирішила вибір Росії між Заходом і Сходом на користь союзу саме зі Сходом.

Біля витоків цього стратегічного рішення стояв знову таки Олександр Невський у грізному 12 ст. 

Відставання ставало все більш разючим і почало загрожувати самому існуванню держави, бо позначалося на всіх сферах його життя. Саме тому в другій половині XVII ст. за допомогою освічених українців Росія переживає низку модернізацій, що закінчилися революційними реформами Петра І на початку XVIII ст. Вже тоді з'явилися незадоволені такими різкими змінами. Зокрема, у російській церкві відбувся розкол. Однак інакше Росія ризикувала назавжди залишитися у сибірських лісах з народностями рибаків і збирачів.

Щоправда всі ці зрушення відбулися, коли за “залізною завісою” в Росії вже виробилася ідеологія нової великої держави. Якими були її основні складові?

Для нас найбільш цікавим є російське гасло “собирания русских земель”, під котрим здійснювалося поглинання України Росією. Приблизно з середини XV ст. в Росії починає обстоюватися думка про перехід Київської історії в історію Володимиро-Суздальського князівства, а далі— Московської держави. Про це йдеться у багатьох тогочасних творах: “Житие Дмитрия Донского”, Московський звід, Симеоновський літопис... 

Щоправда, “збирання” білоруських і українських земель навколо Москви затягнулося на кілька століть—аж до кінця XVIII ст. Правобережна Україна та більшість Білорусії увійшли до складу Російської імперії внаслідок розділів Речі Посполитої. З цієї нагоди на медалі, присвяченій імператриці Катерині 2, викарбували: “Я повернула те, що було відірване”.

3 числа земель колишньої Київської Русі тільки Західна Україна залишалася поза межами Росії. Восени 1914 р. російські війська захопили Галичину й Буковину. 

Сучасні московські стратеги вже відверто називають Західну Україну “подрывными” територіями. Московський Інститут оборонних досліджень пропонує територіально обмежити незалежну Україну власне західними областями, оскільки їх русифікація й асиміляція є малореальною, і будувати стосунки Росії з нею “по образцу советско-фннских отношений времен 1944-1991 годов”. Щоправда, політика “збирання” навколо Москви всіх православних так і не відійшла до минулого. 

Цей процес бере свій початок разом із формуванням Російської централізованої держави. За період 1462-1914 рр. її територія збільшилася майже в 1000 разів—з 24 тис. кв. км. до 23,8 млн. кв. км, тобто зростала із швидкістю 80 кв. км. на день. Не даремно Ключевський зазначав, що “історія Росії є історією країни, яка колонізується”. 

Цікаво, що російська інтелігенція—виразник “дум и чаяний” народу—завжди підтримувала територіальні зазіхання влади.

Після війни виникла проблема збереження у складі СРСР "повернутих” у 1939 р. російських земель. Адже наслідків пакту Молотова-Ріббентропа ніхто у світі не визнавав. Особливо це проявилося в питанні повоєнного влаштування кордонів з Польщею. Формально визнаючи право СРСР на територіальні збільшення завдяки його великому внескові до загальної перемоги над нацизмом, західні лідери проте всіляко намагалися обмежити радянські впливи. Зокрема, вони просили Москву зробити великодушний жест - погодитися на збереження Львова у складі Польщі. Прем'єр-міністр Великої Британії У.Черчілль пояснював це наявністю моральних зобов'язань західних урядів перед поляками їх відчайдушну боротьбу проти Німеччини в складі західних армій. 

Не менш символічним виглядають і рішення Держдуми від 8 грудня 2000 р.—у дев'яту річницю Біловезьких угод. Збройним силам Росії офіційно повернули червоні прапори, тоді як державі—герб у вигляді царського двоголового орла і колишній радянський гімн на музику Александрова. Між іншим, в гербі Росії є три корони, котрі означали власне Росію, Польщу і Фінляндію. Як це пов'язується із сучасністю? І як пов'язати з царським гербом музику колишнього “Маршу партії більшовиків” сталінської епохи?

Сам президент Росії В.Путін 4 грудня 2000 р. зауважив, що не може погодитися “ни умом, ни сердцем” з відмовою від радянського гімну. Адже це є поєднанням історії Російської імперії з історією СРСР, ознакою відродження Великої Росії. То що, розвиток Росії уходить на чергове коло? Росія повертається до “збирання земель”, тільки із завданням “превзойти” СРСР? (ст.21-ст.59) 

Історичні особливості становлення України. 

Намагаючись пояснити причини знаходження історичного ядра Київської Русі поза межами російських етнічних територій, окремі дослідники старанно доводили, що українці з'явилися приблизно у XVI ст. із полонізованих росіян. Зрозуміло, сам давньоруський народ у первісному вигляді зберігся лише на Московській Русі, де не поширювалася влада литовських князів і королів Річі Посполитої.

Щоб знайти подібні думки, не варто заглиблюватися до праць М.Погодіна і його послідовників часів царської Росії. Достатньо взяти до рук окремі сучасні “дослідження”, навіть видані в Україні:

“Итак, возникновение украинского языка—зто следствие ополячивания славянорусского языка”.

Як правило, визначальним фактором в формуванні етнічної відмінності українців від росіян вважається їх перебування під політичною владою інших держав. Щоправда, ніколи не пояснювалося, чому попри 300-річне перебування в складі єдиної держави з російською владою, попри русифікацію, етнічні особливості українців так і не стерлися? Напевно тому, що довелося б визнати: етногенези росіян і українців з самого початку були все ж таки різними процесами, оскільки спільні риси не переважали відмінностей.

Немає жодних сумнівів у автохтонності і спадкоємності матеріальної та духовної культури населення України з прадавніх часів. Етнографічні риси українців формувалися протягом багатьох віків, починаючи з найдавніших археологічних культур, так званих Трипільської, Чорноліської, Черняхівської та інших, знайдених науковцями на стародавніх східнослов'янських землях.

Обмежену участь у формуванні українського етносу брали багато інших етнічних елементів. Зокрема, Київ, як один з найбільших політичних і економічних центрів середньовічної Європи, привертав до себе вихідців із різних земель. Князь Данило Галицький після монгольського погрому запрошував до своєї держави німців, вірмен, євреїв... Це сприяло відбудові й економічному піднесенню. Щоправда, євреї так і не асимілювалися. 

Отже, руський (майбутній український) етнос формувався в межах сучасних територій України з автохтонних слов'янських племен при незначній участі варязького й тюркського елементів. Результатом його державотворчих зусиль стала поява Київської Русі.

У подальшому від цієї спільноти відокремилися частини. На колонізованих чи просто захоплених землях вони злилися з місцевим населенням. Із цієї суміші племен постали нові етноси, один з яких - російський.

З 12 ст. Київська Русь як держава поступово занепадала, однак рівень культури залишався високим. Потужного і страшного удару по ній завдала монгольська навала. Переважна частина українських земель на той час входила до складу Галицько-волинського князівства. 

Насправді центр життя Київської Русі перемістився на захід, подалі від степів. Були тут міста, не здобуті монголами (Кременець, Данилів), відроджені (Галич та багато інших), новозасновані(Холм, Перемишль, Львів). Зрештою, навіть на руїнах Києва вже через кілька років після погрому вирувало життя. Зокрема, про це свідчить папський легат і посланець до монголів Плано де Карпіні, який у 1246 р. побував у Києві.

Після тривалої боротьби Росія залишилася одноосібним претендентом на спадщину Київської Русі, усунувши небезпечних конкурентів (Україну та Литву, яка перебувала під її значним впливом). З тих часів уже ніщо не заважало Росії “збирати землі” під свою владу, спекулюючи на руській спадщині та знищуючи будь-яку альтернативу своєму пануванню.

Підсумовуючи думки різних російських дослідників, виходить так: росіяни створили Київську Русь, а після монгольського нашестя перебралися на північ, де, врешті-решт, створили ще величнішу Російську імперію. Однак розкольники й сепаратисти з числа інтелігенції—сполячені росіяни на чолі з Шевченком і Грушевським—видумали штучний етнос “українців”, котрий зазіхає на початки російської історії. За радянських часів українцям офіційно дозволили вважати Київську Русь своєю історією, проте спільно з росіянами. При цьому якось надто легко ставився знак рівності між поняттями “Русь”, “русские”, “Россия”. На те, що в цій формулі багато чого не стикується, намагалися не звертати уваги. А варто було б це зробити. 

Але для нас важливіше, що з самих ранніх часів назва "Русь” пов'язувалася виключно з населенням Середнього Подніпров'я. Тим самим населенням, котре пройшло через віки и сьогодні відоме під назвою “українці”.

Цікаво, що й в Україні дотримувалися такої ж самої традиції. Наприклад, у XVII ст. Львівський літопис чітко відрізняв “русь” від “москви”, хоча етноніма “українці” ще не було. “Москвою” українські літописці називали як територію сусідньої держави, так і її столицю, і її народ. Коли в 1654 р. вирішувалося питання про союз України з Росією, для українського козацтва мова не йшла про возз”єднання Русі. Руськими вони вважали тільки себе, а московський цар був для них лише “царем східним православним”. 

Зараз існує 11 пояснень значення слова “Україна”. більшість з них торкаються розуміння “край” і “прикордоння”. Для 12 ст. це мало сенс, оскільки і Переяславщина, і Галичина тоді для Києва були прикордонними землями. Однак російські вчені досить швидко винайшли теорію, нібито вся Україна є не більше ніж старовинною “окраїною” Росії. І це не зважаючи на те, що російського “центру” у 12 ст. просто не існувало (Москва вперше згадується в літописах як маленька застава в 1147 р.), а згодом центр Київської Русі до Росії з Подніпров'я не переходив.

Щоправда, російські шовіністи не залишили без уваги закарпатців, намагаючись показати русинів етнічними “русскими”. При цьому в запалених головах політиканів-провокаторів на кшталт К.Затуліна вже малюються картини утисків Україною 600 тисяч карпатських “русских”, про що сповістив московський телеканал “ТВЦ” (“Момент истины”, 7 січня 2001 р.). Навіть світоч російської демократії О.Солженіцин, погоджуючись у книзі “Архипелаг ГУЛАГ” дати волю і незалежність Україні, не обминув увагою долю “бідних” русинів під українською владою: “А Карпатская (Червонная) Русь?.. Требуя справедливости к себе, как справедливы будут украинцы к карпатским русским?” 

Спекуляції російського керівництва з етнонімом наших предків призвели до того, що Україна залишалася у світі аж до 1991 р. незнаною землею. У кращому випадку слово “Україна” вживали як географічне поняття. Ще в 1869 р. французький сенат сприйняв за сенсацію повідомлення про “16 мільйонів європейського народу, забутого історією”. А через півстоліття французький консул у Києві заявляв:

“Україна, або правильніше Південна Росія, ніколи не мала ані своєї історії, ані національної або етнографічної окремішності. Вона створена німцями—Форгачем і графом Шептицьким, щоб розділити Росію. Українська мова створена штучно галичанами з політичними цілями”.

У 1991 р. світ пов'язував Україну з Чорнобилем, футбольним клубом <<Динамо”(Київ) та ще з котлетами по-київськи. Крім того, під час війни в Югославії Україну плутали з тамтешньою самопроголошеною сербською республікою Країна через співзвучність назв. Однак поступово все стає на свої місця. Україна вже відома у світі держава з давньою історією. Навіть у Лондоні на пам'ятнику князеві Володимирові Великому вказано “король України”. Наш народ повернув своє ім'я. І найкраще історична спадщина втілена у старому, але для багатьох новому терміні—Україна-Русь. (ст.59 –ст.84)

“Битва за історію” 

Як бачимо, історія Росії та її народу не вписується в шовіністичну концепцію 1000-літньої російської держави. Не мають під собою підстав балачки про єдиний давньоруський народ, з якого під впливом польсько-литовської влади начебто відокремилися українці. Навпаки, росіяни та українці з самого початку формувалися як окремі східнослов'янські народи. Про це свідчить відображена вище специфіка їх етногенезу.

Враховуючи все це, виявляється, що російський народ залишається без початку своєї історії. Від новгородської спадщини відмовилися самі, а довести приналежність Києва до історії Росії так і не спромоглися. (ст.84 – ст.89)

Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації

Ймовірно, немає в російській історії питання, висвітленого більш тенденційно і брехливо, ніж питання входження України до складу Росії. Протягом 300 років велике поле для різних фальсифікацій з цього приводу створювала дивна відсутність тексту україно-російського договору. У царській Росії панувала точка зору, що в 1654 р. Москва, пам'ятаючи про завдання “збирання руських земель”, розповсюдила свою владу на окрему територію, котра повстала проти Польщі.

Після створення СРСР деякий час панувала негативна думка про події 1654 р., оскільки через них царський феодально-кріпосницький режим розповсюдився на Україну, де до того зусиллями козацтва кріпосництво було знищене. Але ця точка зору існувала лише у 20-х рр., поки Сталін не закріпився при владі на партійному олімпі. На потребу відновленню російсько-радянської експансії знову запанувала думка про збирання земель.

В боротьбі за українську державність

Розпочинаючи повстання, Богдан Хмельницький мав враховувати той факт, що Річ Посполита у 1648 р. була найсильнішою державою Європи. Адже решта країн виснажили себе жорстокою Тридцятирічною війною. Для боротьби з таким противником козаки не мали достатніх сил. Тому й боролися не проти короля і Речі Посполитої, а проти магнатів і шляхти в Україні, вимагаючи автономії та захисту православної віри. Однак поляки не зважали на поразки і за будь-яку ціну намагалися повернути Україну до часів “золотого десятиліття” 1638-1647 рр., коли панування шляхти в наших землях було необмеженим.

Якби Хмельницький у 1652 р. відмовився від участі у війні з Росією, польсько-татарська армія, поза сумнівами, завдала б поразки Україні. Поляки отримали б втрачені території, перед тим спустошені татарами. Якби Хмельницький піддався на пропозицію поляків і татар та разом з ними виступив проти Росії, то загибель козацької держави також ставала безповоротною. Україна вже мала суцільний фронт на заході і півночі проти польсько-литовських військ. Аби відвернути найгірше, гетьман Богдан Хмельницький знайшов, як йому здавалося, вдалий вихід. По від'їзду польських І татарських представників з Чигирина він невідкладно повідомив московського царя Олексія Михайловича про небезпеку, зауваживши, що за існуючих обставин Україна не зможе утриматися від участі у війні проти Росії. Натомість Хмельницький порадив царю випередити Річ Посполиту і спрямувати свої армії в Білорусію та Литву. Зі свого боку козацька армія надала б росіянам необхідну допомогу.

Це вже згодом, коли Річ Посполита зазнає поразки, і Москва почуватиметься більш упевнено, про події 1654 р. почнуть говорити як про “возз'єднання”.

З свого боку і Україна розглядала цей договір не більше ніж продиктований поточним моментом звичайний військовий союз у формі встановлення протекторату московського царя, що мало свідчити про відсутність будь-якої залежності України від Польщі.

Як бачимо, спільність православної віри давала козакам додаткове підґрунтя довіряти Москві. Також зважали на ті привілеї та права, що мали в Московському царстві українці Слобожанщини і Донське козацьке військо. Крім того, гетьман Богдан Хмельницький дуже сподівався на те, що наявність спільного ворогу, з котрим неможливий сепаратний мир, додасть надійності стосункам союзників. Під час нестачі хліба в Україні, викликаної у 1648-1649 рр. через відволікання робітників з господарства на війну, саме Росія допомогла уникнути голоду, дозволивши безмитний вивіз хліба та солі. Отже, зрадницької поведінки на кшталт кримського хана гетьман і козаки від московського царя не чекали. 

Раптове піднесення Росії викликало значне занепокоєння в Європі. Перед Богданом Хмельницьким ставили вимогу розірвання союзу з Москвою. Турецький султан і кримський хан у випадку відмови погрожували союзом з Польщею проти України. Обстановка знову загострилася.

Одночасно погіршувалися і стосунки з Росією. Порушення умов договору 1654 р. розпочалися з боку Москви майже зразу. Незадоволення викликала поява в українських містах московських гарнізонів і царських чиновників. До бою з поляками вони не поспішали, але у справи українців активно втручалися. Справжня ворожнеча виникла між союзниками в Білорусії. Москва намагалася привести захоплену козаками Гомельщину до присяги царю, хоча там уже закладався козацький устрій, а саме білоруське населення присягло гетьману (так постали Могильовський і Білоруський полки). Трохи згодом полки, набрані за козацьким принципом з місцевого білоруського й литовського населення, перейдуть на бік Речі Посполитої, не бажаючи приєднання своїх земель до Росії. Перспектива стати холопами їх не влаштовувала. 

Таким чином, ще за життя гетьмана Богдана Хмельницького Переяславська угода 1654 р. була скасована самим ходом історичних подій. Московське царство і року не дотримувалося досягнутих при укладенні угоди умов. Але іншого виходу бути не могло. Адже обидві зацікавлені сторони переслідували в Переяславському договорі зовсім протилежні інтереси.

Богдан Хмельницький шукав вихід із складної воєнно-політичної обстановки, в котрій опинилася Україна в 1652-1653 рр., щоб за допомогою нового військового союзника змінити баланс сил і довести боротьбу проти польського поневолення до логічного кінця. У цій боротьбі утворилася Українська козацька держава, з якою пов'язував своє майбутнє наш народ. Ні про який перехід з-під польського панування до московського ярма зовсім не йшлося. Не за те воювала покозачена Україна.У Москві це розуміли і просто бажали використати слушну нагоду, аби розширити свої кордони на захід. Ще М.Грушевський зазначав, що “Москва уявляла собі союз не інакше як у формі приєднання України до Московської держави”. (ст.90-ст.122)

Руїна та поступове поглинання України Московським царством. 

“Московські політики може ненароком, а може й умисно—дали поборюкатись українській козаччині з Польщею й дійти майже до останнього обопільного знищення—що так виразно виявлялося в останній кампанії—аби увійти з свіжими силами між сих обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівноправного союзника, а підручного, котрого б можна було звести до ролі прислужника, підданого, “холопа”.

Практично підтверджував думку Грушевського один з “батьків” російської історичної науки В.Ключевський, коли аналізував політику Московського царства щодо Богдана Хмельницького:

“Москва не трогалась, боясь нарушить мир с Польшей, и 6 лет с неподвижным любопытством наблюдала, как дело Хмельницкого, испорченное татарами под Зборовом и Берестечком, клонилось к упадку, как Малороссия опустошалась союзниками-татарами й зверски свирепою усобицею, и, наконец, когда страна уже никуда не годилась, ее приняли под свою высокую руку, чтобы превратить правящие украинские классы из польских бунтарей в озлобленных московских подданны <...> Москва хотела прибрать к рукам украинское казачество,.. а если и с украинскими городами, то непременно под условием, чтобы там сидели московские воеводы с дьяками.

Андрусівський договір був останнім цвяхом у домовину Переяславської угоди 1654 р., за якою цар зобов'язувався боронити Україну від поляків. Москва не дотримала жодного свого слова, даного тоді Україні. Більше того, як стверджує Ключевський, безпосередній автор Андрусівського договору Ордин-Нащокін мотивував цареві його необхідність тим, що “только при тесном союзе с Польшей можно удержать казаков от злой войны с Великороссией”. Як це можна ще розуміти, як не пряму зраду угоди 1654 р., дію котрої Москва формально ще визнавала?

Через безперервні соціальні конфлікти й чвари між політичними групами Україна поступово втратила свій державний суверенітет і перетворилася на окрему територію Московського царства з місцевою специфікою. Приблизно в цей же час відбулися докорінні зміни у світогляді української старшини. Втративши віру у відновлення держави Богдана Хмельницького, вона все більше зосереджувалася на влаштуванні власних, станових справ.

Москва впевнено крокувала до своєї мети—повного підкорення України,—змінюючи гетьманів залежно від потреб. Кожний новий гетьман підписував з нею договір, котрий все більше обмежував українські права. Мало того, вони самі прохали про це, а московський цар лише робив вигляд, що задовольняє прохання старшини. Проте не зважаючи на найбільшу слухняність майже всі гетьмани закінчували однаково—на засланні.

Тепер остаточне перетворення України на звичайну російську провінцію стало вирішеною справою. У 1781 р. під приводом імперської адміністративної реформи скасували старий полковий устрій в Україні. Потім перестало існувати славетне козацьке військо, полки котрого переформували на регулярні уланські або гусарські. Нарешті, у 178З р. відбулося юридичне закріпачення селян. Запорізької Січі—цього символу волі українського народу, його прагнення до свободи—вже не існувало, і ніщо не могло стати на заваді кріпосницькій політиці Катерини 2. Таким був сумний фінал Переяславської угоди 1654 р. Такою виявилася ціна всіх московських обіцянок, гарантій та присяг.

Російська і радянська пропаганда неодноразово стверджували, що поширення російської влади в Україні полегшувало становище українського народу, але насправді ситуація була протилежною.

( ст.122-ст.143)

Церковне “возз'єднання”.

Поступовому підкоренню Київської митрополії владі Московського Патріархату приділялося чимало уваги Москвою з огляду на великий вплив, який мала ця митрополія на козацьке військо. Без підпорядкування Української церкви московському патріархові була неможливою і ліквідація української державності. Треба зауважити, що українське духовенство це добре розуміло. Ось яку оцінку характерові тих давніх державних і церковних стосунків між Україною та Росією дав знаний український історик Іван Крип” якевич: “Союз з Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики. В основі його не було ніяких ознак сентименту. Це не було ніяке приєднання “відрізаної вітки від материнського пня”, як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані поворот відірваних земель під владу давніх володарів. Не йшлося також про визволення православної Церкви: між українською і московською Церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв'язків з Москвою ставилося київське духовенство”.

Тож чи мала тоді Україна історичний шлях, альтернативний поступовому поглинанню Росією? Хоча історія не допускає подібних питань, але думається, що Україна такий шанс мала. Як правило, дослідники повя”зували його з політичною переорієнтацією України від союзу з Росії на союз зі Швецію. 

“Хмельницкий не из любви к Москве,—писав Герцен,—а из нелюбви к Польше отдался царю... Москва, или, лучше, Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей."

“Росія,—стверджував голова російського уряду П.Столипін у 1911 р.—вже від XVII століття постійно поборює український рух, буде його і надалі поборювати, бо він постійно загрожує цілості й неподільності держави”. Врешті-решт, привід українського сепаратизму, котрий століттями тяжів над імперією, відіграв не останню роль у її розпаді в 1917 р.

Сьогодні часто чуємо з боку російських політиків заклики України до відмови від суверенітету на користь інтеграції з Росією. При цьому вони посилаються на приклад гетьмана Богдана Хмельницького, а особливо на міфи про ті події, створені під час Російської імперії та СРСР. І пропонують Україні керуватися цими міфами при творенні нею свого життя. Тому вельми важливо відділити ці міфи від нашої історії, щоб покласти край використанню великодержавними російськими шовіністами спотвореної історії України в справі знищення української державності. (ст.143 – ст.150)

Які "братні українці" потрібні Росії?

Традиційно існують дві точки зору щодо причин загибелі української державності. По-перше, це поразка у збройній боротьбі, як у випадках з Київською державою. Галицько-волинським королівством, виступом гетьмана Мазепи та УНР в 1917-1920 рр. По-друге, це невдала дипломатія, як у випадках з Переяславською угодою 1654 р. та цілою низкою інших договорів козацтва з Москвою.

Однак насправді обидві точки зору є занадто поверховими. Щоразу в історії остаточна загибель державності будь-якого з народів відбувалася в той момент, коли від боротьби за неї відмовлялася еліта цих народів, залучаючись до служби чужинцям й асимілюючись. З свого боку загарбники намагалися створити такі умови, аби еліта завойованих народів зробила подібний вибір. (ст..151-ст.154)

Малоросійство.

“Прибульці (малороси) зайняли тут (у Великоросії) найвидніші і найвпливовіші місця, від ієрархів до управлінь консисторій, ними влаштованих, від вихователів царської родини до настоятелів монастирських, до ректорів, префектів і учителів ними таки заснованих шкіл, до кабінетних і типографських учених, діловодів, дяків, секретарів. 

Прагнення до кар'єри і станового благополуччя, на думку Катерини 2, мало перебороти “умоначертания прежних времен”. Адже чимало українців замість захисту інтересів та вільностей самої України тепер витрачали свої сили, розум, енергію та життя на подальше “збирання” Росією різних земель. Таких прикладів можна наводити багато: князь О.Безбородько (канцлер Російської імперії), граф П.Завадовський (міністр освіти), Д.Трощинський (міністр фінансів), В.Капніст, В.Кочубей, Г.Полетика, а ще Милорадовичі, Вронченки, Миклашевські, Скоропадські... (ст.154 –ст158)

Проект “большой русской нации”.

Найкоротше сутність цієї концепції сформулював відомий російський письменник Ф.Достоєвський: “Хозяин земли русской - єсть русский (великорусс, малорусс, белорусс - зто все одно) - и так будет всегда”.

Розробка і оформлення цієї концепції стали останнім акордом у становленні російського націоналізму та великодержавного шовінізму. Велика нація мала стерти самобутність українського народу й піднести його на вищу щабель в етнічній ієрархії Російської імперії. Щоправда для цього потрібно було відповідати деяким умовам.

“Украинцам й белорусам, официально считавшимся русскими, -зазначає сучасний дослідник Андреас Каппелер, - в принципе была открыта любая дорога - при условии, что они владели русским языком.” (ст.158 – ст..162)

Москвофільство

Як бачимо, малоросійство було пов'язане тільки з тією частиною України, котра входила до складу Російської Імперії. Але імперія не залишила без “уваги” і ту частину українського народу, що не належала до її володінь. Йдеться про Західну Україну, яка після поділів Речі Посполитої опинилася під владою австрійського імператорського дому Гасбургів. Попри це тут активно культивувався аналог малоросійства-москвофільство. 

Історична доля Західної України була вельми складною. Від часів падіння у XIV ст. Галицько-волинського королівства ці землі слугували об'єктом постійних зазіхань сусідів. Зрештою, після тривалої військової боротьби тут затвердилося Польське королівство. Однак слід зауважити, що український народ ніколи не забував про справжню історичну приналежність цих земель.

Проте слід зазначити, що хвиля москвофільства не охопила тоді освіченої української молоді. Для неї мова та історія свого народу були значно ближчими, ніж ідеалістичні уявлення про Росію. Ця молодь краще усвідомлювала потенціал українського національного відродження, шукала собі сил у історії козаччини й працювала над покращенням становища українства, не бажаючи розчинятися в “русском море”. 

Стараннями українофілів з часом Галичина перетворилася, за образним висловлюванням Грушевського, на своєрідний “український П'ємонт”. Це уможливило появу численних українських талантів на межі віків. У Львові 1893 року було реорганізовано засноване двадцятьма роками раніше Наукове товариство ім. Т.Шевченка, котре розпочало видавати свої “Записки...” (у 1892-1917 вийшло понад 120

томів), а крім того “Етнографічний збірник” (за той же період 35 томів), “Матеріали до української етнології” (14 томів), збірники історико-філософської секції (15 томів), філологічної (15 томів), тощо. Практично це товариство відігравало роль національної академії наук. Виходило чимало українських часописів: “Правда”, “Зоря”, “Народ”, “Житіє і слово”, Видатний російський філософ М.Бердяєв зазначав, що росіяни і не помітили, як поряд з ними постала ціла українська нація, котру вони досі навіть відмовлялися вважати окремим народом. 

Проте сьогодні в Росії знову знайшлися замовники цієї справи. Тому видаються творіння старих москвофілів, як, наприклад, “почесного академіка Міжнародної Слов'янської Академії” М.Туряниці:

“Миллионы украинцев, галичан, буковинцев, волынян и закарпатцев ждут момента, чтобы открыто выступить против украинской самостийности, величайшего обмана двадцатого века”. (ст.163 – ст.174)

Проект “советского народа”.

Будівельники більшовицької імперії також не могли обминути проблему створення типу лояльних українців, на яких могла б спиратися їх влада. Адже з самого початку більшовики були змушені вести звичайне завоювання України, оскільки не мали в українському середовищі ніякого впливу. Становище не зазнало змін і через кілька років безперервної війни. Принаймні, більшовики знову і знову переконувалися у неможливості побудови “нового життя” без силового придушення українців. “Просування на південь і встановлення радянської влади на Україні,—визнавалося на жовтневій 1919 р. конференції ЦК КП(б)У,—стануть можливими тільки за сприяння регулярних, вишколених загонів військ.

Українцям підмінювали історичну пам'ять, національну свідомість, мову, пропонуючи натомість ідею панівної нації, російську мову та культуру, кар'єрні перспективи. Лише ті, хто погоджувався на це, ставав не просто “людьми двох націй”, але й змінював в паспортах національність, наближав своє прізвище до російського, вважався в імперії братнім українцем і політичне благонадійним громадянином. Таким були відкриті службові перспективи. А інакше людина перетворювалася на “українського буржуазного націоналіста”. Прикметне, що ніхто нікого не звинувачував в “російському буржуазному націоналізму”, не кидав до мордовських таборів представників російської культури за те, що ті привселюдно називали СРСР Росією.

Для того, щоб “допомогти” українцям зробити “правильний” крок до відмови від українства, держава реалізовувала цілий комплекс заходів. Так, у 1958 р. в ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту було закріплено положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів. На практиці це перетворилося у свободу відмови від національних мов, але не російської. З 1970 р. почав діяти наказ про захист дисертацій тільки російською мовою, закриваючи українцям шлях до вищої освіти й науки, якщо вони не бажали перетворюватися на зрусифіковану “радянську людину”.

На додаток до цього Москва спрямовувала всі національні кадри до віддалених куточків безмежної імперії, де відірвані від батьківщини, вони порівняно легше сприймали русифікацію. ( ст.174- ст.184)

”Російськомовне населення”

Не нація, не народ, а “воно”—населення, зовсім не пов'язане з українською землею. Його формування відбувалося під великим впливом росіян—головної етнічної бази Радянської імперії. Прикметне, що більшість “російськомовників” України мешкають у великих індустріальних центрах Півдня і Сходу. Там же проживають 9 з кожних 10 росіян України, котрими Радянська влада намагалася “розмити” етнічну єдність українства, привнести до нього російськомовне середовище. Так, у 1926 р. статистичне співвідношення українців та росіян в УРСР (без Західної України) становило приблизно 9:1. А в 1989 р. ця пропорція (тепер вже з урахуванням західних українців) зменшилася до 3,3:1. 

Про ефективність перетворення українців на “радянських людей”-“російськомовників” можна робити висновки, виходячи з динаміки змін у переписі населення за мовною ознакою. Так, за даними перепису 1959 р. в Україні більше 2 Із 32 мільйонів українців (тобто приблизно 6,5%) вважали російську мову своєю рідною, а в 1979 р. таких було вже майже 4 мільйони з 36,5 (тобто понад 10%).Тільки тому, що цей процес був штучним, розвивався занадто швидко і з розвалом системи, що його породила, припинився, він не зміг призвести до глобальної кризи українства. Зараз цей штучний “радянський” етнос гине. Він або зникає, або починає самоіндентифікуватися. “Російськомовники” є як раз таким реліктом. Це добре помітно в політичній та духовній площині, бо в них ще помітна орієнтація на радянську систему, яка вже загинула. Зокрема, сучасна компартія України—традиційна філія СКП-КПРС та російської компартії в Україні—надалі повністю копіює стару КП(б)У-КПУ і за зовнішньою формою, перейнявши символіку, і особливо за змістом. Вона й надалі активно бореться за відновлення СРСР. (ст.184 –190)

Боротьба за Українську Помісну Православну Церкву

Історія свідчить, що всі держави мали в своїй основі духовні цінності, свою національну ідею, свою мову. Носієм цих цінностей була національна незалежна церква. За участі національних церков поставали нові міцні держави, і навпаки - без церковної підтримки державотворчий процес залишався незакінченим. Більше того, такі держави зникали з карти світу, а такі народи розчинялися серед інших. Історія може навести багато вельми показових прикладів.

Створення окремої від Ватикану англіканської церкви сприяло перетворенню Великої Британії на світову імперію, перехопивши ініціативу у Іспанії - оплоту римського католицтва в Європі.

Наявність власних церков у грузинського та вірменського народів стала вирішальним фактором, котрий зірвав намагання чужих імперій розчинити їх та асимілювати. Болгарський народ взагалі зобов'язаний церкві своїм фізичним виживанням. Саме ченці підняли народ на повстання, котре, врешті-решт, завершилося звільненням Болгарії з- під османського поневолення. І навпаки: саме сприйняття частиною сербів і хорватів у складі Османської імперії ісламу призвело до появи на Балканах цілком нового народу-“мусульман” (себто боснійців). 

На початку XX ст. разом з боротьбою за Українську державу відродився і автокефальний рух, тобто боротьба за Помісну Українську Православну Церкву. Але тоді не судилося. Знову про неї заговорили у 1960-ті рр. з появою митрополита Київського Філарета. В цей час Україну очолював П. Шелест, з ініціативи котрого відбулися деякі позитивні зрушення в українському національному житті. Зокрема, тоді порушили питання видавництва Біблії, Молитвослова та іншої богословської літератури українською мовою. Головним перекладачем був сам Філарет. 

Однак відсутність такої церкви сьогодні на десятому році незалежності України, коли вже немає чужої влади, виглядає дивним і незрозумілим. Так само, до речі, як і активна діяльність в Україні церкви з колишньої метрополії. Йдеться про Російську Православну Церкву (РПЦ) та її єпархії в Україні, котрі прикриваються назвою “Українська православна церква” і “канонічно” пов'язані з московською патріархією.

Сучасна РПЦ увібрала в себе гірші традиції свого минулого. Вище вже докладно розглядалося, як за царських часів церква слухняно обслуговувала інтереси самодержавної влади. Для зручності управління нею влада скасувала московську патріархію, натомість утворивши напівсвітський синод.

Але попри такий пресинг не варто втрачати надію. Десять років тому Української Церкви не існувало, а на 1 січня 2000 р. УПЦ Київського Патріархату вже нараховувала 2,5 тис. парафій, відроджена УАПЦ - 988. Це надійна основа майбутньої Української Помісної Православної Церкви. Вже створено українське громадське об'єднання “За єдину Православну Церкву”. Її створення має досягнути свого логічного завершення і посісти місце серед сучасних 15 Помісних Православних Церков світу. (ст.191 –ст.217)

Розпад СРСР і здобуття Україною незалежності

Здобуття Україною державної незалежності в 1991 р. сталося дуже незвичайним шляхом. Формування нашої державності відбувалося не в гарячці боротьби за елементарне фізичне виживання, як колись за Київської Русі. Не в результаті військових перемог, як під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Не в умовах ворожого оточення і внутрішнього розбрату, як в 1917-1920 рр. Як раз навпаки, кровопролиття зовсім не було, а розбрат і внутрішня боротьба відбувалися в стані колишніх поневолювачів України.

Подібний шлях до незалежності настільки незвичний, що йому важко знайти інший аналог у світовій історії. Через це яких тільки оцінок не отримує українська державність! І те, що вона нелогічна, випадкова, бо за неї не пролито крові. Такий собі подарунок з небес.

Крах радянської економіки

Уже в середині 1980-х рр. навіть найбільшим радянським оптимістам стало зрозуміло, що СРСР охопила економічна криза. Директивна економіка, заснована на командно-адміністративних засобах управління, ставала дедалі неефективнішою. Особливо яскраво це спостерігається у порівнянні з розвинутими країнами Заходу, з котрими СРСР сперечався за гегемонію у світі. На одиницю продукції витрачалося в 2-2,5 рази більше матеріальних ресурсів та в 1,5 рази більше палива й енергії, ніж у розвинутих країнах. Зокрема, на виробництво однієї тони зернових в 1986 р. у США витрачали 43 кг. умовного палива, а в СРСР - 214 кг. 

Але відомий американський політик З.Бжезинський ще на початку 1980-х рр. попереджав, що Радянський Союз “згубить низька культура праці”. У той час ніхто в це не повірив навіть у США. З одного боку, СРСР видавався міцним монолітом. З іншого, - йшлося не про особисті права громадян, свободу слова, демократію, а про якусь малозрозумілу “культуру праці”. Між іншим, саме ці слова Бжезинського виявилися пророцтвом.

Та й справедливості заради слід зауважити, що не надто шукали цих нових ідей. У 1970-ті рр., після підвищення світових цін на нафту внаслідок чергової арабо-ізраїльської війни, на СРСР впав, у буквальному розумінні, дощ валютних надходжень від експорту природних ресурсів. Щорічні обсяги експорту нафти переважали 120 млн. т., котрі давали Радянському Союзові $20-24 млрд. на рік. Але замість того, щоб вкладати кошти у модернізацію свого виробництва, у підтримку тієї самої нафтогазової галузі, десятки мільярдів “нафтових” доларів були витрачені на імітацію щасливого життя в СРСР, на імпорт товарів широкого вжитку та продовольства. На останнє витрачалося 50% валютних коштів.

Фактично експорт природних ресурсів був головним і єдиним фактором, що дозволяв Держплану СРСР від самого початку 1970-х рр. компенсувати прірву між доходною і видатковою частинами бюджету країни.

Загалом на 1991 р. борги країн “соціалістичної орієнтації” радянському сюзеренові досягли $140 млрд., однак повернути їх дуже важкої На місце збанкрутілих комуністичних режимів прийшли нові уряди, котрі не визнають заборгованості по радянській допомозі. Та й не надто вимагав СРСР повернення цих боргів. ( ст.218-ст.236)

Економічна суверенізація

Україна, маючи 2,7% земельної території, 18% населення, 15,5% основних виробничих фондів СРСР, виробляла близько 17,4% промисловості і 22% сільськогосподарської продукції. У 1988 р. питома вага України в загальносоюзному видобутку залізної руди досягла 46,4%, виплавці чавуну - 41,1%, випуску сталі, готового прокату, сталевих труб - 35%. В Україні вироблялося понад чверть багатьох видів машин і устаткування, 35,5% телевізорів, більш як половина цукру, більш як третина олії. Однак попри ці досить сприятливі (у порівнянні з іншими республіками СРСР) умови, фінансово-економічне становище УРСР залишалося складним. 

Причина полягала насамперед у тому, що Україна не була господарем у власному домі. Вона зовсім не мала прав управління промисловістю: 95% продукції вироблялося на підприємствах, що належали до союзного підпорядкування. Наприклад, підприємство “Укргазпром” лише на словах називалося “українським”, а на практиці було Всесоюзним промисловим об'єднанням. Виробничі плани для УРСР складалися у Москві, а структура української економіки була зорієнтована центром в основному на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива. Виробленою продукцією також розпоряджалися союзні органи. Народу України вони залишали тільки шкідливі відходи та екологічні проблеми. ( ст.236 –ст.243)

Політична дезінтеграція СРСР.

Приборкати їх силою, як раніше, центр не мав змоги, і контроль послаблювався. Регіони один за одним виходили з-під диктату Москви: Прибалтика, Закавказзя, Молдова... 

В Україні перші зрушення сталися 1989 року, коли почали формуватися громадсько-політичні національно-демократичні організації. Зокрема, 8-Ю вересня відбувся установчий з'їзд Народного руху України за перебудову. А 29-30 квітня 1990 р. у Києві була утворена Українська Республіканська партія - перша некомуністична партія в УРСР. Практично одразу ж національні сили продемонстрували владі свою силу. 17 вересня 1989 р. у демонстрації з приводу 50-річчя введення радянських військ до Західної України згідно пакту Молотова-Ріббентропа у Львові взяли участь 150 тис. чол.

1 грудня 1991 р. громадяни України мали відповісти на одне запитання: “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?” І Україна підтвердила. У Вінницькій області сказали “Так” 95,43 відсотка, Волинській - 96,32, Дніпропетровській - 90,36, Донецькій - 83,90, Житомирській - 95,06, Закарпатській - 92,59, Запорізькій - 90,66, Івано-Франківській - 98,42 відсотка... Загалом в Україні за незалежність було віддано 93,32 відсотка голосів. Причому за незалежність голосували не тільки українці, але й представники інших народів, для яких батьківщиною є українська земля. Президенти СРСР і Росії М.Горбачов і Б.Єльцин відчули справжній шок. “И Донбас тоже проголосовал?” -здивовано питав Горбачов у телефонній розмові з Кравчуком.

Цікаво, що Україна виявилася мало не єдиною із колишніх радянських республік, котра провела подібне опитування. (ст.243- ст.253)

Проблеми україно – російських відносин на сучасному етапі

Інтеграція Співдружності в нову Російську імперію

У квітні 2001 р. з'явилися повідомлення про початок розробки Конституційного акту Союзної держави.

Одночасно не припинялися розмови про створення на базі країн-членів СНД нового політично-правового об'єднання, котре керувалося б розташованими у Москві наднаціональними органами влади. Перші кроки у цьому напрямі вже зроблені. У Митному союзі діє Виконком, рішення котрого в галузі митної політики обов'язкові для учасників союзу. Однак проголошені наміри йшли значно далі. В Москві часто посилаються на приклад Євросоюзу. Підкреслюється, що вирішення економічних проблем неможливе без політичного об'єднання, створення парламенту, уряду, органів юстиції тощо. Прообраз парламенту вже існує у вигляді Міжпарламентської асамблеї країн СНД. Перелік основних інтеграційних заходів, до яких залучена й Україна, наведено в додатку №6. 

Однак чомусь ніколи не згадують, що у Євросоюзі всі країни-учасники користуються рівними правами попри їх різний економічний потенціал.

Однак реалізувати проти України модель, відпрацьовану в Молдові й на Кавказі, Москва не змогла. Провал новорічного (1995 р.) штурму Грозного російськими військами і весь подальший хід Чеченської війни примусили Москву відмовитися від такої політики. З'ясувалося, що підтримка сепаратистів у пострадянських країнах аби зробити їх офіційні уряди більш зговірливими, вельми небезпечна для самої Росії. Як каже народна мудрість, не копай яму іншому, бо ризикуєш сам в неї впасти. Саме так і сталося з кремлівськими геополітиками. Допомагаючи абхазьким сепаратистам проти Грузії, Москва сприяла участі у війні на їх боці чеченських добровольців.

Найбільшу небезпеку для Росії становить ГУАМ. У жовтні 1997 р. у Страсбурзі було задекларовано створення консультативного форуму Грузії, України, Азербайджану і Молдови. На перших початках російські політологи не надавали ГУАМ значення, вважаючи його “союзом скривджених” (всі держави-члени ГУАМ сповна відчули на собі російські політичні “спецоперації”). Ситуація змінилася, коли до ГУАМ долучився Узбекистан, змінивши назву об'єднання на ГУУАМ. В Москві добре усвідомили, що на теренах колишнього СРСР з'явилася альтернатива російському диктатові. Адже відносини в новому об'єднанні будувалися на засадах взаємної поваги, а не підкорення слабших “спільним інтересам Співдружності” (тобто інтересам Москви). З'явилася можливість перетворення України на регіонального лідера. Крім того, серед економічних завдань на першому місці у країн-учасниць ГУУАМ було забезпечення транзиту кавказької та каспійської нафти в обхід Росії. Це нівелювало б залежність країн СНД від постачання російського палива.

До речі, Москва вважала взагалі всі інтеграційні проекти, ініційовані не нею, такими, що суперечать російським державним інтересам. ( ст.254 – ст.268)

Торговельна війна

Дві третини експортованої з України продукції хімічної промисловості надходили також до Росії. Велику вагу мали поставки з України урана, марганцевої і титанової сировини, ртуті, окремих видів транспортного, гірничошахтного, металургійного обладнання, продукції чорної металургії. Всього й не перерахувати. Не випадково Росія на перших початках звільнила від податку на додану вартість 750 товарних позицій імпорту з України.

Проте з середини 1990-х рр. у російській торговельній політиці відбулися значні зміни. Було взято курс на поступове виштовхування української продукції з ринків Росії. Передбачалося, що у перспективі це поставило б українську економіку в скрутне становище та зробило б український уряд більш зговірливим. І перший удар завдали по агропромисловому комплексу, адже за продовольчими товарами на Росію в 1996 році приходилося 60% українського експорту, враховуючи по цукру - 76%, по м'ясопродуктам і рибі - 87%, безалкогольним і алкогольним напоям - 43%. Уже наступного 1997 року ця частина експорту завдяки російським торговельним обмеженням скоротилася вдвічі. А загалом у 1996-1998 рр. ввіз до Росії українського зерна зменшився в 11 раз, борошна і крупи - в 7,7 рази, цукру - в 7,4 рази, безалкогольних і алкогольних напоїв - у 6,5 рази. Сталося все це зовсім не тому, що в Росії зникла потреба в українських продовольчих товарах. Росія самотужки не забезпечує себе продовольством, тому збільшилися закупівлі у країнах далекого зарубіжжя. Завдання полягало в тому, аби закуповувалося продовольство саме неукраїнського походження. (ст.269 –ст.276)

“Стратегічний контроль” над економікою

Російський капітал уже почав проникати на стратегічні українські підприємства і ставати повноправним суб'єктом відносин власності. Основні сфери російських інтересів - це нафтопереробна, хімічна, металургійна промисловість. Особливо це стосується першої, де практичні потреби російських компаній співпадають з політичними інтересами Росії. Цілком достатню уяву про стан справ дає хоча б звичайний перелік нових хазяїв наших підприємств-гігантів.

Один з найбільших українських нафтопереробних заводів - ВАТ “Лисичанськнафтооргсинтез” (ЛиНОС) -минулого року потрапив до рук Тюменської нафтової компанії, котра є учасником російського консорціуму “Альфа-груп”. Інша дочірня компанія цього консорціуму—“Аль фа-НАФТА”—володіє частиною нафтопереробного заводу “Нафтохімік Прикарпаття” й керує контрольними пакетами акцій ряду українських обласних підприємств з постачання нафтопродуктів. З квітня 1999 р. дочірня компанія російського “ЛУКойлу” “ЛУК-Синтез Ойл Лімітед” володіє 52% акцій нафтопереробного заводу (НПЗ) в Одесі. Кременчуцький НПЗ уже давно працює на нафті з російського Татарстану за особливою угодою. Ще точиться боротьба за Дрогобицький НПЗ “Галичина”, де поруч з російськими намагаються боротися українські та західні компанії. Але найвірогідніше, що він дістанеться саме росіянам. Фактично лише Херсонський НПЗ - єдиний з усіх в Україні - не вдалося прибрати до рук російським нафтовим компаніям, оскільки він рано потрапив до поля інтересів “Казахойлу”. Від імені цієї нафтової компанії Казахстану підприємством керує “Група Альянс”.

Отже, починаючи з 1999 р. український ринок нафти и нафтопродуктів перетворився на виключно російську сферу роботи. Аналогічна ситуація складається й у нафтохімії.

За таких умов формується суперзалежність України від Росії. Захопивши Україну економічно, скупивши її стратегічні підприємства, дислокувавши російські війська в Криму, контролюючи значну кількість українських російськомовних засобів масової інформації та православну церкву, Росія закладає підвалини для перетворення України на свій неоколоніальний додаток. Внаслідок цього ми будемо позбавлені можливості самостійно ухвалювати рішення як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики. (ст.276 – ст.282)

Енергетика

У сценарії інтеграції пострадянських країн під політичною й економічною зверхністю Росії ключову роль відіграє встановлення контролю над енергетикою. Це обумовлено тією визначальною роллю, котру вона відіграє в сучасному економічному житті. Як зазначив нещодавно президент Росії В.Путін, паливно-енергетичний комплекс посів у економіці колишнього Союзу становище несучої конструкції, і ще більше зміцнив це становище за останні роки. Зокрема, сьогодні в російській економіці енергетичний сектор є основним стабілізуючим фактором, забезпечуючи до 30% доходів консолідованого бюджету РФ, майже 45% валютних надходжень і близько 30% обсягу промислового виробництва країни. Аналогічне значення він відіграє і в українській економіці. Особливо це стосується газової галузі, бо частка газу сьогодні становить 45% всіх енергоносіїв у нашій країні, а доля галузі в наповненні державного бюджету перевищує четверту частину. З проголошенням державної незалежності Україна одразу посіла шосте місце в світі за обсягом споживання газу і третє місце - за обсягом імпорту газу. Сьогодні ми є найбільшим імпортером російського газу серед країн Європи. 19 її країн споживають 110-120 млрд. куб. м. російського газу на рік, а Україна - 60 млрд. куб. м. (разом з об'ємом газу, який постачає МЕК “Ітера” і заробленим за транзитні послуги). Лише в 2001 р. українська частка в російському газовому експорті істотно зменшилася завдяки укладенню угоди з Туркменістаном на постачання до України протягом року ЗО млрд. кубів туркменського “блакитного палива”. 

Більше того, формування єдиної енергетичної системи Росії та Білорусії передувало створенню ними союзної держави. Лише країнам Балтії вдалося виключити політичні чинники із співпраці між РАТ “ЄЕС Росії” та їх національними енергосистемами, врівноваживши вплив російського електрогіганта продажем своїх енергооб'єктів великим західним компаніям. Виходячи з цього досвіду, російська сторона намагається не втратити контроль над енергетикою України.       ( ст.282 –ст.299)

“Бананова республіка”.

Аналізуючи все наведене вище, напрошується висновок:

цілком можливо, що юридичний механізм конвертації наших старих і майбутніх боргів в акції українських стратегічних підприємств для Росії вже не знадобиться. І прокинувшись одного ранку ми раптом з'ясуємо, що вже не є господарями на власній землі. Та й сама Україна вже нічим не відрізнятиметься від багатьох інших “бананових республік”, тільки розташована в центрі Європи, а не посеред океанів чи десь у Африці. Зрештою, згадаємо багаточисельні факти грубого втручання Росії до внутрішніх справ України, котрі не те що не отримали належної відсічі, але й навіть належного розголосу. Ті ж з українських урядовців, хто відстоював інтереси України, стикаються з російськими інтригами проти них. Наприклад, Росія виявилася головним противником обрання Верховним комісаром ОБСЄ у справах національних меншин екс-голови МЗС України Б.Тарасюка.

Справжнє багатство країни не в її корисних копалинах, а в духовній силі її народу. Розгромлена у 1945 р. Японія взагалі не мала ніяких родовищ, однак сьогодні разом з Німеччиною і США входить до трійки держав з найпотужнішою у світі економікою. Можна також навести приклад Південної Кореї. Колишнє володіння феодального Китаю, потім колонія Японії, на світанку своєї незалежності вона була вщент зруйнована кривавою війною 1950-1953 р. Однак у 1980-ті роки Південна Корея входила лідером серед нових економічно розвинутих держав-“азійських тигрів”. Корейські заводи в Європі, корейські товари в магазинах по всьому світу, - все це стало можливим завдяки духовному потенціалу корейського народу.

Поступово приходить розуміння, що у новому тисячолітті вигравати у темпах економічного зростання буде та держава, яка зможе створити найбільш сприятливі умови для розвитку якісних характеристик свого основного ресурсу—громадян. Змагатися у видобутку корисних копалин, виробництві комбайнів або ще в чомусь штучно-кількісному немає сенсу. З огляду на це українці мають добрі перспективи. Адже за кілька століть їх не змогли повністю русифікувати, полонізувати, румунізувати, мадяризувати... Це свідчення духовної сили нашого народу. Врахуємо і його розумовий потенціал. Українська наука (нехай і під ім'ям радянської) завжди була серед передових у світі.

Міграційний відплив наших громадян до Росії здатний поховати майбутнє нашої держави. До еміграції вдаються, як правило, особи найбільш активні, ініціативні, освічені. Вони складають якісну частину людських ресурсів, тому їх втрата негативно позначається не лише на демографічному, але й на економічному розвиткові України. До того ж і самій Росії потрібне не просто населення, серед якого багато пенсіонерів та дітей—це посилює тиск на російський бюджет додатковими виплатами. Росії потрібні кваліфіковані робітники, талановиті вчені, грамотні управлінці, котрі вже зараз можуть примножувати її багатства. Лідер Російського Руху України—найпотужнішої з таких організацій—О.Свистунов в інтерв'ю російському виданню “Независимая газета” заявляє: “Ми ж не пропонуємо організувати переїзд у Росію дебілів та божевільних. Мова йде про прекрасних спеціалістів, еліту суспільства”. І знову вказує напрямок переселення: “Силами діаспори можна підняти малонаселені Сибір і Далекий Схід, що страждають від браку кадрів та низької народжуваності”. ( ст.299 – ст.311)

Військове співробітництво та спільна оборона

Якщо хтось думає, що повторення такого сьогодні вже неможливе, то нехай погляне на приклад Білорусії. Протягом всіх 1990-х рр. Росія намагалася створити із нових республіканських армій війська під своїм командуванням. Захищаючи нібито спільні інтереси, вони насправді використовувалися б Москвою на власний розсуд. Враховуючи безперервну участь російських військ у локальних конфліктах і тривалу війну на Кавказі, жодна з республік не побажала дати своїх солдат під спільне російське командування. Зазнали невдачі всі спроби Росії втягнути хоча б когось навіть до миротворчих військ СНД. З огляду на те, що одночасно країни СНД охоче направляють свої контингенти до миротворчих військ ООН, можна констатувати - вони просто не вірять Росії. Досвід підказує, що Москва лише шукає дешеве “гарматне м'ясо”, яке покладе на вівтар своїх великодержавних ідей. Тому президент Білорусії О.Лукашенко, повідомляючи в 1999 р. про створення Союзної держави з Росією, додавав, що білоруси будуть проходити військову службу тільки в межах своєї республіки. Адже Росія саме тоді вела нову війну на Кавказі, й існували побоювання білорусів потрапити туди під російські знамена. І Поки що білорусів справді на Кавказ ніхто не мобілізував. Однак вже діє зовсім інший механізм використання білоруського людського та військово-економічного потенціалу в інтересах Росії. ( ст.311 –ст.324)

Проблема боргів: хто кому і що винен?

Кожен українець знає, скільки боргів має Україна перед Російською Федерацією. Стараннями північного сусіда про це щоденно пишуть в газетах, журналах, говорять з екранів телевізорів, формуючи думку про Україну як про невиправного хронічного боржника. Згадуються і державний борг України перед Росією (навесні 1995 р. визначений в сумі $3 074 млн.), і борги перед РАТ “Газпром” за спожитий природний газ (узгоджена заборгованість за 1996-1999рр, $1,4 млрд., ще близько $1 млрд. “газового” боргу 1994р. конвертовано в облігації державної зовнішньої позики), борги українських підприємств перед російськими (1січня 2001 р. від'ємне сальдо України тут складало 13,7 млрд. грн., при цьому 59,9% заборгованості - просрочена)... Звичайно, боргова проблема знайшла широке застосування в російській політиці щодо України. Мовляв, ви нам всюди винні, тому робіть те, що ми вказуємо. А про власні інтереси згадаєте тоді, коли розрахуєтесь по всім боргам. Однак майже ніколи ніде не почути про те, що наш північний сусід нам також дещо винен. Передусім йдеться про справедливий розподіл загальносоюзної спадщини між колишніми радянськими республіками. Протягом багатьох років Росія всіляко уникає навіть розмов про це, однобічно“прихватизувавши” всі активи СРСР. Один лише їх перелік вражає тих, хто мав змогу повністю з ним ознайомитися.

Частка в радянських боргах складає $13,5 млрд. і 2,8 млрд.перевідних рублів, зате в активах - $12,1 млрд., 7,8 млрд. перевідних рублів, 42,1 т. золота і майна за кордоном на 600млн.руб.

Останні дві цифри досить лукаві. По-перше, ніхто не зможе перевірити російські дані про наявність у золотому запасі СРСР лише 259 т. золота. Скоріш за все, ці дані штучно занижені. 3 огляду на те, з якою наполегливістю Росія нав “язує Україні “нульовий варіант”, тільки впевнюєшся у великих українських втратах від нього. Окрім України практично всі держави СНД піддалися російському тиску й погодилися з “нулем”. Тільки Верховна Рада України, передбачаючи для народу великий економічний збиток від нього, не ратифікувала відповідної угоди. Проте Росія у своїй практичній діяльності вдає, начебто Україна погодилася з “нулем”. Адже Київ так і не висунув Росії претензії, намагаючись не дратувати північного сусіда до вирішення інших проблем.

Однак час спливає, проблеми двосторонніх стосунків не розв'язуються, а українська частка союзної спадщини працює на російську економіку. І чим далі, тим складніше примусити Москву хоча б це визнати. Росія сама собі вибачає свої борги Україні. Наприклад, свого часу українська сторона домоглася обговорення з росіянами конкретних об'єктів радянської нерухомості в 36 країнах. (ст.325 – ст.334)

Післямова

Підбиваючи підсумки історичних подій, мимохідь приходиш до висновку: багатовікові україно-російські стосунки здебільшого складалися з тривалого російського тиску на Україну. Вже саме відокремлення тогочасних російських земель з-під влади Києва супроводжувалося походами дружин Андрія Боголюбського і погромом міста. Згодом аж до монголо-татарської навали російські князі з Володимира-на-Клязьмі всіляко намагалися перебрати на себе керівну роль на Русі, спираючись на свою силу. Проте військової сили забракло, а інших важелів впливу у них не було. 

Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького виявилася справжнім подарунком долі для Росії, оскільки подолати об'єднані сили Речі Посполитої самотужки вона не могла. Скориставшись результатами цієї війни, Москва взяла курс на поступову ліквідацію української державності, а згодом і автономії. Цей процес остаточно завершився у 1775 р., коли царські війська зруйнували Запорізьку Січ. Понад 140 років Україна знаходилася на становищі звичайної провінції. 

Велику “увагу” було приділено й самій ідеї. Москва намагалася приховати сам факт існування Української держави в минулому. Вдруге з XIX ст. йшлося про повне поглинання України, адже інакше руйнувався міф про 1000-річну російську державність. Цілі покоління українців зростали безпам'ятними в розумінні своїх традицій, історії мови, культури.

Сучасна російська влада—гідний продовжувач багатовікової традиції вирішувати “українську проблему”. Вона вживає конкретних дій з метою повернути все “на круги своя”, тиск продовжується. Починаючи з другого дня після проголошення Україною державної незалежності 24 серпня 1991 р. у Москві почали роздаватися заяви про неприйняття їм цього факту.

Отже, з геополітичними завданнями Росії більш-менш зрозуміло: утримати Україну в сфері свого впливу й не допустити подальшого дрейфу нашої держави в бік Заходу. Оскільки після підписання “Великого договору” й розв'язання проблеми ЧФ значення традиційних політичних важелів впливу на Україну значно зменшилося, то головна увага концентрується на економічних важелях, інформаційному тискові, подальшому використанні “проблеми співвітчизників”. Виходячи з цього будується російська політика до України. Що ми маємо зробити, аби не дозволити Москві втілити в життя наведений вище сценарій? І якою взагалі має бути геополітика України? Адже вибір державної стратегії залишається нашою самою актуальною проблемою навіть сьогодні, в десяту річницю незалежності.

Погляньмо на сучасне становище України. Ми мали всі шанси посісти місце регіональної європейської держави. Але протягом 1990-х рр. ці геополітичні та геоекономічні перспективи здебільшого втрачені. Причин багато: добровільна відмова від ядерної зброї, руйнація ВПК, фінансова й енергетична залежність від зовнішніх джерел, економічний занепад, зменшення транзитних функцій, загибель морського флоту, імітація реформ, брак стратегічного бачення і політичної волі тощо. Як наслідок, українська державна незалежність сьогодні доволі формальна.

Виходячи з цього, нам потрібно зосередитись на наповненні нашої незалежності економічним змістом, щоб вона приносила користь громадянам у повсякденному житті, забезпечувала проведення Україною самостійної політики без озирання на Москву. На думку автора, саме це і є головним завданням української геополітики на сучасному етапі. Його досягнення залежить від розв'язання кількох проблем - як зовнішніх, так і суто внутрішніх, властивих тільки Україні. ( ст.335 – ст.359)

 

 

Михайло Грушевський. Ілюстрована історія України

 

Грушевський М.

Ілюстрована історія України із додатками та доповненнями / М.С. Грушевський; укладачі : Й.Й. Брояк, В.Ф. Верстюк. – Донецьк : ВКФ «Бао», 2008. – 736 с. : іл.

        В цьому виданні видатного українського історика зображено становлення й розвиток народу, економіки, культури та державності України. Перша російська публікація книги (Санкт-Петербург, 1913) доповнена новим текстом з останнього авторського видання (Відень, 1921), також нарисом сучасного історика В. Верстюка.

Книга приваблює яскравим художнім стилем і читається, як захоплюючий літературний твір. Рекомендується всім, хто цікавиться багатою історією України.

Зміст книги

Прим. В.Ж.

Частини перша – пята – за репринтом видання 1913 року (сайт http://uadoc.com/grushevs/title.htm), далі – за виданням 2008 року.

 

Частина перша
До засновання київської держави

1. Про історію і передісторичне жите
2. Минувшина нашого краю
3. Перші сліди чоловіка
4. Новійша камяна культура
6. Грецькі кольонїї
7. Степові народи
8. Звичаї степовиків
9. Словянські селища

10. Розселеннє українське. Анти
11. Українські племена
12. Побут українських племен
13. Вдача, звичаї й віра
14. Сїмя, рід і громада
15. Торговля
16. Князі й дружина

 

Частина друга
Житє державне

17. Київські перекази про старовину
18. Оповіданнє київського літописця
19. Русь
20. Походи руських дружин
21. Найдавнїйші князї і князь Олег
22. Ігор і Ольга
23. Святослав і його сини
24. Володимир
25. Християнство
26. Нова культура
27. Боротьба з ордою
28. Володимировичі
29. Ярослав

30. Ярославичі
31. Половецька біда
32. Відокремленне земель і земський устрій
33. Землї-князївства
34. Боротьба за Київ і його упадок
35. Галицько-волинська держава
37. Татарський погром
38. Татарщина
39. Король Данило
40. Галиицько-волинська держава при Даниловичах
41. Погляд ня українське жите київської і галицької доби
42. Культурне житє України і вага його

 

Частина третя
Доба литовсько-польська

43. Перехід українських земель під литовських князів
<44. Боротьба за галицько-волинські землї й розірваннє їх
45. Унїя Польші з Литвою
46. Нова політика в великім князівстві Литовськім
47. Боротьба за рівноправність (Свитригайлові війни)
48. Проби повстань за помічю московською
49. Проби повстань в Галичині й початки національної роботи
50. Початки козаччини
51. Козаччина і козацькі походи в першій половині XVI в.
52. Початок Січи

53. Організація козацької верстви
54. Прилученнє східнїх українських земель до Польщі
55. Переміни в житю і устрою громадськім
56. Зміни в господарстві і заселенне східньої України
57. Зріст козаччини з кінцем XVI в.
58. Козацькі війни 1590-11 рр.
59. Війна 1596 р.
60. Упадок національного українського житя і заходи коло його піднесення
61. Освітний рух
62. Брацтва
63. Унїя
64. Боротьба з унїею

 

Частина четверта
Доба козацька

65. Козаччина по лубенськім погромі
66. Устрій козацький
67. Морські походи
68. Польські переговори з козаками і гетьман Сагайдачний
69. Київ стає центром культурного українського житя
70. Нова ерархія
71. Хотинська війна і кінець Сагайдачного
72. Незгода з правительством
73. Українські пляни і війна 1625р.
74. Війна 1630-го року
75. Безкоролїве
76. Сулима і Павлюк
77. Острянинова війна і пригнетеннє козаччини
78. Повстаннє Хмельницького
79. Боротьба за визволеннє України

80. Заграничні союзи
81. Московська зверхність
82. Між Москвою і Швецією
83. Гетьманщина
84. Гадяцька унїя
85. Боротьба з Москвою
86. Роздвоеннє України
87. Замисли Дорошенка
88. Упадок Дорошенка
89. Руїна
90. Згін і нова козаччина на Правобережі
91. В Гетьманщинї
92. Старшина і поспільство
93. Мазепине правлїннє
94. Перед розривом
95. Шведчина
96. Погром Мазепи
97. Орликові заходи

 

Частина п'ята
Упадок козаччини і українського житя

98. Обмеження гетьманської управи
99. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок
100. Відновленне гетьманства і гетьман Апостол
101. Друге скасованне гетьманства
102. Гетьманство Розумовського
103. Устрій і суспільні відносини Гетьманщини
104. Слобідщина
105. Культурне жите Східньої України—письменство і школа

106. Національне жите східньої України
107. Упадок українського житя в західнїй Україні
108. Угорська Україна
109. Правобічна Україна
110. Гайдамаччина
111. Коліївщина
112. Останнє скасованне гетьманства
113. Руйнованне Сїчи
114. Кінець Гетьманщини

 

 

Частина шоста (далі – за виданням 2008 року)

 

Українське відродження

 

115. Приєднання Галичини й Буковини до Австрії

116. Кінець Польщі і приєднання Правобережної україни до росії

117. Початок відродження в Західній Україні

118. Початок відродження у східній україні

119. Ідеї народності.

        Початок свідомого демократизму

120. Українські гуртки в російській Україні

        У 1830 – 1840 роках

121. Кирило-Мефодіївське братство

122. Галицьке відродження і 1848 рік

123. 1848 рік у Буковині й угорській Україні

        Та реакція 1850-х років

124. Новий рух у російській україні

125. Народництво та москвофільство

        в Галичині і на Буковині

126. Київська громада і указ 1876 року

127. Українська робота на галицькому грунті

        В Росії у 1880 роках

 

128. Політичний рух в австрійській Україні

        та його національне піднесення в 1890-1900 роках

129. Перше розкріпачення російської України

130. Перед війною

131. Знищення українського відродження під час війни

132. Російська революція та визволення України

133. Боротьба за автономію України

        і федеративний устрій

134. Україна самостійна

136. Київське повстання

137. Війна за незалежність

 

 

Владислав Верстюк. Україна під ярмом тоталітаризму

та після його падіння

 

Хрестоматія документальних матеріалів з історії України

Коментарі

Додатки

 

 

Книга памяти українців. А.Куліш. http://poltava-repres.narod.ru/vytoky/kulysh.htm

Полтава, 1999.

 

Передмова до другого видання

Перше видання цієї невеликої книжечки розійшлося за кілька місяців. Вона дуже не сподобалася деяким жидам та москвинам. Не маючи доказів для заперечення та спростування, вони шукають Понтія Пилата. До Генеральної Прокуратури України з вимогою "порушити проти автора брошури А.Куліша кримінальної справи" та "прийняти передбачені законом міри" зверталися заступник голови. "Асоціації за міжнаціональний мир та злагоду в Україні" О.Найман та голова підкомітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин М.Товт. Окрім того, за повідомленнями преси, у зв'язку з публікацією цієї книжечки та виступу П.Мовчана на захист українців в Українській державі до Генеральної Прокуратури зверталася партія "Гражданскій конгрес України", яка є духовною правонаступницею тих, для кого "украінского язика (отже, й українців) нє било, нєт і бить нє может". Вона, як і личить "старшому братові", вимагає більшого: заборонити діяльність Всеукраїнського товариства "Просвіта" взагалі.В Генеральній Прокуратурі матеріали потрапили до якогось Даниленка В.П. Прочитавши їх, він не знайшов там геноциду українців, не побачив винних у спланованому вбивстві кількох десятків мільйонів наших співвітчизників, але виявив "порушення міжнаціональної злагоди" і написав таку ухвалу: Т.Григор'єв О.С. Вважаю, що висловлювання А.Куліша в брошурі "Книга пам'яти українців" носять тенденційний характер, містять грубі випади проти єврейської і російської національностей, направлені на розпалювання національної ворожнечі в нашій державі. Вирішення питання про порушення кримінальної справи відноситься до компетенції Головного слідчого управління, тому прошу передати цього листа в ГСУ".

Як би не пнувся і не догождав жидам товариш В.Даниленко, Понтія Пилата з нього все одно не вийде, але жидолюбом він себе показав. Будемо сподіватися, що українці дозріють, побачать своїх катів саме серед борців за "національну злагоду" і самоочистяться. Взагалі кажучи, ми також за міжнаціональну злагоду. Але розуміємо її не так, як жиди, москвини чи хохли-виродки. Бо для них вона - вичікування часу, щоб знову повністю захопити владу в Руси-Україні й остаточно розіп'ятії недодушений трьома голодоморами та недобитий десятиліттями розстрілів український народ. Для нас злагода передбачає довіру, а її не може бути без розкаяння жидів та москвинів за злочини, що вони чинили українцям, виплати компенсацій згідно з міжнародною практикою, відмови від шовіністичної ідеології та практики, від людиноненависницьких "святих вчень" Талмуда. В протилежному разі навіщо нам злагода з тими, хто тримає камінь за пазухою і чинить все можливе, щоб знову вчепитися нам у горло?

Передмова до першого видання.

Наше минуле - то страшна кривава рана... "Навіщо про це згадувати?" - інколи чуємо запитання, особливо від тих, хто дуже турбується про "дружбу народів". Щоб зробити вірні висновки. Усі без винятку піддані московського князя-царя вважалися його рабами, яку б посаду вони не обіймали. Ця традиція безмежної відданности ватажку виникла в угро-фінських племенах, етнічно близьких до печенегів, задовго до колонізації їх слов'янами і, очевидно, була пов'язана з умовами життя. Після приєднання Північно-Східної Європи до Золотої Орди в 13 ст. монгольська деспотична система правління знайшла тут сприятливий ґрунт і міцно закріпилася на віки. Самоізоляція московитів від культурних впливів Європи та Азії в 13-17 століттях цю тенденцію посилила ще більше. Так виник унікальний московський державний монстр. Непослух жорстоко карався. Свого раба та його сім'ю московський деспот міг стратити, відправити на заслання, а майно відібрати. Іноземні воєводи, князі, гетьмани, які поступали на службу до московського владики чи якимось чином підпадали під його залежність, також вважалися його рабами, а їхні землі та майно - його власністю. Саме звідси тягнеться тверде переконання московитів: землю чи народ, який вони перемогли і де ступала нога московського окупанта, вони вважають своїми ("нашєнскіє", "ісконно рускіє"). Саме тому їм так важко розлучитися з Прибалтикою, Русь-Україною, Кавказом та іншими колишніми колоніями. Але розвал імперії буде продовжуватись. Не виключено, що на її терені вибухне громадянська війна, у якій ворогуючі сторони матимуть атомну зброю... Історія - наука, що вивчає минуле народів. Але вона не менш практична, ніж, скажімо, хімія чи геологія. Бо вона вчить, як жити сьогодні і завтра, кого вибирати своїми друзями, а з ким треба і почекати. Не випадково московити, особливо за правління генеральних секретарів, до невпізнання спотворювали нашу історію, грабували нашу історичну та культурну спадщину, а наших національних героїв представляли (і роблять це по сьогоднішній день) нашими ж ворогами. Не було в історії випадку, щоб московити дотримувались угод щодо Руси-України. Отже, треба робити відповідні висновки і не наражатися на чергові провали. Якщо хімія, геологія тощо на висоті, але суспільство не врахувало уроків минулого, всі "практичні" науки йому можуть виявитися не потрібними.

Лише народ, який не знає свого минулого, може дозволити чужинцям, для яких "Родіна - вєсь шар зємной", керувати собою, а потім дивується: і чому це ми бідні у багатій країні? Історія Руси-України, особливо XX ст., мабуть, найбільш трагічна з історії усіх народів світу. Про це має знати кожен українець, мовчати про це неможливо, то є блюзнірством. Друга світова війна обійшлася українцям у 7 млн. жертв, сотнями тисяч калік та зруйнуванням народного господарства. Але аналіз геноциду українців в 30-х та початку 40-х років показує: якби не було цієї війни, нам загрожувало повне фізичне винищення в 40-х — 50-х роках. Наказ Жукова-Берії 1944 р. про виселення усіх українців був лише запізнілим відгуком тих бузувірських планів. Нас знищували при будь-якій нагоді, якщо нагоди не було, її вигадували або штучно створювали. Як переконливо доводить видатний дослідник тих часів В.Суворов (Різун), якби війну з московитами почали не німці 22 червня 1941 р., то її розпочали б комуністи на 2-3 тижні пізніше. Тоді вся Європа опинилася б під комуно-іудейським ігом, і нас чекала б така ж доля, що і в "мирний" час. Для нас малою втіхою було б, що разом з нами були б знищені також німці та поляки як "антисемітські" народи. Війна привела до влади, особливо у війську, нових людей, з якими правляча меншина змушена була тимчасово вважатися. Більшість із них не мали симпатій до українців, але не було у них до нас і расистської хозарської ненависти. За легендою, фашисти знищили 6 млн. жидів1, і за це німці виплатили Ізраїлю 85,4 млрд, німецьких марок, тобто, по 15 тисяч марок за кожного. Але як стверджує дослідник геноциду жидів жид Міхаель Вольфсон, на окупованих Німеччиною землях загинуло 1300 тис, жидів, а відомий німецький історик професор Ернст Нольте виправляє цю цифру до 630 тис. Агент КГБ Мартін Брошата свідчить, що в Освенцімі загинуло не 1 млн. жидів, а 7 тис., і не в газових камерах, а власною смертю ("Русский вестник", № 27-28, 1994 p. з посиланнями на газети "Франкфуртер Альгемайне Цайтунг", 17.08.94 p.; 23.08.94 р. та "Вельт", 26.02.94 р.). У Бабиному Яру було розстріляно 3 тис. жидів, а вони цю цифру роздули до 150 тис. За ті 630 тис. жертв, виданих за 6 млн. (кожен робить бізнес по-своєму), відповідав увесь німецький народ, і ніхто не перекладав їх на поганий характер Гітлера чи фашистську партію. А от українців у "мирний" час від 1920 до середини 1941 р. було знищено біля 20 млн., з них 11-12 млн. — двома голодоморами. І у всьому винен, мовляв, поганий характер Сталіна. Але коли Сталін хотів вийти з-під контролю правлячої кліки і спробував вести свою політику, його просто задушили. То хто ж насправді вчинив цей страшний злочин і буде відповідати за нього? Все, що відбувалося в 20-30 pp., зараз прийнято звалювати на сталінізм. Але сталінізм виник задовго до Сталіна, столиця гетьманської України Батурин був повністю вирізаний москалями за 170 р. до його народження, а під час голодомору 1922 р. Сталін був на другорядних ролях. Ідеологія насильства та ненависти, яку проповідував марксизм, а розвивав і проводив у життя кат Лєнін-Бланк, добре пасувала світогляду московитів, які жили і розбудовували свою імперію за рахунок розорення, пограбування та винищення інших народів. Без духу ненависти, яка є рисою характера москвинів, не було б ні ленінізму, ні сталінізму, ні жовтневого перевороту, ні депортизацій, ні голодоморів, ні геноциду українців. Згідно перепису населення 1979 р., в сучасних кордонах Руси-України було 36,5 млн, українців — майже стільки, як в 1913 р. І це при тому, що українське населення було переважно сільським, у сім'ї за звичай було мати по 4-5 і більше дітей, внаслідок прогресу цивілізації і медицини смертність серед населення з 1913 по 1980 pp. зменшилась втричі, а дитяча смертність — майже в 10 разів (УРЕ, т.10, стор. 270, 1983 p.; т.11, кн.2, стор. 23, 1984 р.). Навіть з урахуванням втрат у Другій світовій війні, в 1979 р. українців мало б бути понад 75 млн. чоловік. Де ж ділися 40 млн.? До речі, кількість московитів у цей же час зросла удвічі, як і має бути. Згідно міжнародному праву, за дії посадових державних осіб відповідає держава. Держава, що чинила геноцид українців, називалася СРСР. Вона була більшовицькою формою існування Московської імперії. Її правонаступницею оголосила себе Російська Федерація (РФ), що відповідає суті справи і визнано міжнародним співтовариством. Отже, РФ несе повну відповідальність за геноцид українців. Уряд РФ має покаятись перед українцями за злочини геноциду і виплатити компенсацію за багатомільйонні жертви та зруйнування нашої економіки. В 1917 р. жиди прийшли до влади в Московській імперії і залишалися біля керма державного управління понад тридцять років. Пряма відповідальність жидів за голодомори і геноцид українців очевидна. Держава Ізраїль отримала компенсації від Німеччини за винищення жидів німцями-фашистами під час Другої світової війни, коли цієї держави ще не існувало і ніякої шкоди Німеччина завдати їй не могла. Отже, держава Ізраїль виступила правонаступницею жидівської спільноти взагалі. Але в такому разі ця держава має взяти на себе і відповідальність за злочини жидів-комуністів. Уряд Ізраїлю має покаятись перед українцями за масове винищення населення, культурних цінностей та зруйнування сільського господарства. Кожне зібрання великої кількости українців, дорослих чи дітей, у першій половині року неодмінно має розпочинатися хвилиною мовчання на вшанування пам'яти жертв голодоморів та співом "Зі святими упокой". За ті кілька хвилин, що Ви стояли та співали псалм, в цей час у 1933 р. від голоду помирало більше ста наших співвітчизників.

Руси-українці та москвини — народи-антиподи. За часів існування Московії, яка до 1917 р. називалася Російською імперією, а після 1917 р. — Совєтським союзом, москвини, щоб звеличити себе, безбожно спотворили як свою історію, так й історію поневолених народів. Особливо постраждали українці, найстаріший народ у Європі, а можливо, й у всьому світі. Історія була занесена до розряду ідеологічних наук й зобов'язана була не висвітлювати об'єктивний хід подій, а обґрунтовувати окупацію Руси-України, геноцид українців, пограбування наших історичних, культурних та господарчих надбань. Ідеологічною підпоркою цього насильства стала абсолютно ненаукова й висмоктана з пальця теорія про Русь як "колиску трьох братніх слов'янських народів", вигадана москалями-україножерами. Тих чесних вчених, що насмілювались писати правду, переслідували, їхні твори не друкували... Та розвалюється остання, найбільш хижа і дика, Московська імперія. Настають інші часи, коли можна правдиво висвітлювати події, участь у них різних народів та окремих осіб. Але поки що не безборонно. І ось чому. Історія має відповідати на два запитання: що відбувалося? Чому так відбувалося? Перше — це простий опис послідовности подій. Друге установлює глибинні зв'язки між ними, вказує на рушійні сили та мотиви, а отже дає можливість робити висновки й передбачати майбутнє. Декому це не подобається, особливо тим, які видають себе за невинних ягняток, будучи насправді хижими звірами, що марять про поневолення народів та світове панування.

Етногенез слов'ян

З самого початку виходу московських племен на історичну сцену в 10-11 століттях взаємовідносини між ними та Руссю не відзначалися гармонією та ідилічністю, що пояснюється багатьма причинами. Адже це були народи різного етнічного походження та культури. Пращури русинів-українців були землеробськими слов'янськими племенами, притому найбільш розвиненими серед інших слов'ян, з багатотисячолітніми (12-15 тисяч років) традиціями культурного розвитку. Пращурами москвинів були угро-фінські племена збирально-мисливської культури, що жили відокремлено серед безкрайніх лісів та багнищ північно-східної Європи. Майже десятитисячолітній розвиток, який створив високі цивілізації Трипілля, Шумеру, Греції та Риму, їх начисто обминув. Слов'яни належать до індоєвропейців, найближчі їхні родичі — прибалти (крім естонців), та германці. Одну-півтори тисячі років тому вони могли розуміти одне одного без перекладача. Угро-фінські племена належать до урало-алтайської групи і тисячу років тому були близькі до печенігів, половців та хозар, але знаходились на значно нижчому, ніж останні, рівні суспільного розвитку. Фактично, предки москвинів були тими ж печенігами, тільки лісовими. На той час це були найпримітивніші і найвідсталіші у культурному відношенні племена Європи. Не лише в далекому минулому, але ще на зламі 1 та 2 тисячоліть вони були канібалами. Грецький історик Геродот (5 ст. до Хр.) називав їх андрофагами (пожирачами людей), а Нестор-літописець уже в період Руської держави - самоїдами. Певна сукупність племен може називатися народом, якщо вона має спільну територію, мову та єдину етнокультуру (тип житла, посуд, прикраси, знаряддя праці,... звичаї, вірування, міфологія, обряди тощо). За всіма цими ознаками українці сформувалися близько 6 тисяч років тому внаслідок злиття трипільців з кочовими індоєвропейськими племенами, які 1-2 тис. років перед тим вийшли з Праукраїни. Археологи, мовознавці, антропологи, етнопсихологи доводять безперервність розвитку одного й того ж народу на теренах між Дністром та Середнім Дніпром на протязі 6-7 тисячоліть і цим народом є сучасні українці. Звичайно, вони тоді не називалися українцями (у наш час тих далеких наших пращурів називають арії або орії, бо вони орали землю), а їхня мова була далека від сучасної української, але із сучасних мов вона найближча до неї, що установлено порівнянням мови орійських давньоіндійських (санскритських) творів "Рігвед" та "Авести" з іншими мовами. Наші предки приручили велику рогату худобу, коня, винайшли письмо, плуг та колесо, ввели у сільськогосподарський оббіг просо, ячмінь, жито, пшеницю, побудували перші міста, які займали площу в кілька сот гектарів і в яких жило по 10-20 тисяч осіб. Внаслідок високої культури оріяни швидко множились і спочатку зайняли малозаселені терени між Карпатами та Північним Кавказом, а далі почали шукати нових земель для розселення. На конях та на гарбах вирушали у далеку дорогу, в нові світи, численні ватаги озброєних оріян. Вони помандрували в Західну та Південну Європу, Месопотамію, Середню Азію, Іран та Північну Індію. Їхні сліди віднаходять в Палестині, Єгипті й навіть у Камбоджі та Японії. Куди вони не пішли — так це в Північно-Східну Європу (сучасну Московію), бо її ліси та багнища були непридатними для тодішнього землеробства та скотарства. В Північній Індії свої священні гімни орії записали в "Рігведі", що дійшла до нашого часу. Землі, куди прийшли орійці, не були безлюдними, а заселені іншими народами, які знаходились на нижчому рівні суспільного розвитку. Злиття їх з орійцями призвело до створення народів, які відрізнялися від своїх предків мовою, частково культурою, антропологічним типом та етнопсихологією (психологією народу, або як зараз говорять, менталітетом). Ті племена, що залишились між Карпатами та Кавказом, були нашими предками і ні з ким не змішувались. Ось чому можна говорити, що українці, але не інші народи, є прямими нащадками орійців. Чим пізніше відходили ті племена, тим ближчі вони були до українців. Останніми відійшли ті, що започаткували слов'янські народи. При вивченні питання походження та споріднености народів більше значення, ніж мова, має антропологічний тип. Він пов'язаний з генетичним кодом, а отже й з тими рисами поведінки народу, які передаються спадково. Українці належать до динарського або українського антропологічного типу, який постав 6 тисяч років; До нього належать інші слов'янські народи: серби, словаки, словени, хорвати, чехи, чорногорці. Поляки, білоруси та москвини, які говорять слов'янськими мовами, належать до іншого, так званого віслянського типу. А це означає, що вони мають інший генетичний код і є такими ж слов'янами, як негри Америки - європейцями. Кілька слов'янських племен, помандрувавши у 5-6 століттях на землі сучасної Польщі, передали примітивним автохтонам слов'янську мову, але самі розчинилися в морі тубільного населення. Утворився народ "поляки", який говорить слов'янською мовою, має елементи слов'янської культури, але інший антропологічний (генетичний) тип, а отже й іншу, ніж справжні слов'яни, психологію поведінки, яка відзначається агресивністю, жорстокістю та нетерпимістю до сусідів, пихою та гонором, як компенсація за нестачу розумових здібностей. Велику роль в генезі поляків відіграли жорстокі й хижі тюркські племена обрів та лєхів, які в кінці 6 ст. пройшли Південною Україною, осіли на Півдні Польщі й за два століття розчинилися серед місцевого населення. Зважаючи на те, що ляхи та москвини мають однаковий антропологічний тип, а москвини постали від угро-фінів, приходимо до висновку, що від них же походять і поляки. Не випадково історик Б.Рибаков розмістив андрофагів Геродота на теренах сучасної Польщі. Насправді андрофаги жили в малопрохідних лісах та болотах на Півночі Європи між Віслою та Уралом. Сталість антропологічного типу свідчить, що маса народу, а отже й основи його поведінки, не змінилися. Без великої натяжки можна й треба говорити, що ніяких праслов'ян не було, а були праукраїнці, від яких внаслідок різних історичних процесів, зокрема, розселення на інші землі, постали слов'янські народи. Справжніми слов'янами є лише ті, що мають український антропологічний тип. Про інших треба говорити як про слов'яномовних. Угро-фіни прийшли на терени Північно-Східної Європи з-за Уралу порівняно недавно, десь в 1 тисячолітті до Р.Хр. Маючи низьку організацію суспільного життя, вони не могли витримати конкуренцію у боротьбі з культурнішими народами за степ та лісостеп і мусіли вдовольнитися малопридатними до життя землями. Очевидно, нестача продуктів харчування змушувала їх пожирати своїх стариків, ослаблених, або захоплених у полон членів сусідніх племен.
Внаслідок збільшення чисельности слов'ян й слов'яномовних народів та розвитку торгівлі у 8 ст. починається поступове освоєння (колонізація) ними (ільменські словени, кривичі, радимичі) величезних просторів на сході, зайнятих угро-фінами. Зайдам туземці могли продати хутра впольованих звірів, а від них отримували предмети домашнього вжитку та збіжжя, переймали мову та елементи культури. В середині 9 ст. на угро-фінських землях виникають перші торгово-адміністративні міста Ростов та Муром і перші племінно-адміністративні об'єднання. По одне з них розповідає літопис Руський. Старійшина роду "од ляхов" (а, можливо, й від обрів) Вятко з родом своїм (кілька десятків чи сот осіб) осів на річці Ока й об'єднав навколишні племена, після чого це об'єднання почало називатися "вятичами". Яке йшло, таке й здибало. Значно культурніший рід Вятка все ж таки був одного з угро-фінами походження й швидко розчинився серед місцевої людности, частково передавши їм діалект польської мови. Вятичі були не більшими слов'янами, ніж близькі їм за походженням хозари. Через те, що вятичі та радимичі були "од ляхов", московська мова ближче до польської, ніж української. Після утворення могутньої держави Руси на основі орійських племен наших пращурів, русів-українців (поляни, сіверяни, деревляни, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати) майже два століття Русь мало цікавилась угро-фінськими землями, які платили данину хозарам.
Літопис Руський повідомляє: "У рік 885 пішов Олег до радимичів, питаючи: "Кому ви данину даєте?" Вони ж сказали: "Хозарам". І мовив їм Олег: "Не давайте хозарам, а мені давайте"". І стали вони русам данину давати і через те стали називатися руськими, а до того були хозарськими. Радимичів доводилося приборкувати й пізніше. У літопису Руському записано: "У рік 984 пішов Володимир на радимичів... і побідив їх... Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися". Кілька походів робили руси на вятичів (сучасні москвини), поки не примусили їх в самому кінці 10 ст. платити скромну данину Русі. Так наші предки оволоділи величезними теренами Північно-Східної Європи і зробили руським все, що там було чи там жило: лани, ліси, ріки, худобу та людей. Так ті племена і по сьогоднішній день називають себе "рус-скімі" вони спілкуються слов'янською мовою, засвоїли деякі елементи слов'янської культури, але до слов'ян мають таке ж відношення, як комі, буряти, чукчі та інші подібні їм народи урало-алтайської групи. Зразковими типами цих народів є президент Московської імперії Б.Єльцин та мер Москви Ю.Лужков, у яких чітко викреслюються монголоїдні риси. Перелічивши слов'янські племена, літописець Нестор на початку 12 ст. далі пише: "А се - інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиш, мордва, перм, печери, ям, литва, зимигола, порсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову,... бо живуть у північних краях". На сьогоднішній день називати їх руськими немає ніяких підстав, адже ж вони давно звільнилися від нашої залежности. Крім того, якщо це народ, то згідно слов'янським правописам їхня назва має бути іменником і відповідати на запитання "хто?" (чехи, грузини, німці,...), а не прикметником ("чий?" - руський!). За етнічним походженням їх треба було б називати "уральцями" або "алтайцями", а за політичним центром - москвинами, московитами або москалями. Зважаючи на те, що в середні віки вони називалися московитами, назву "рускіє" вважали за образливу, а в Руси їх називали москвинами або москалями, цих назв і ми далі в роботі будемо дотримуватись. Назва "росіяни", яку часто українці вживають по відношенню до москвинів, взагалі безглузда і приводить до плутанини, бо так самі москалі називають всі інші немосквинські народи, що живуть у Московській імперії (див. напр. Програму "Русского национального единства": "... следует строить новое государство русских и россиян..."). Процес окультурення угро-фінських племен посилився в 11 ст., коли руські князі шукали вільні землі, щоб дати їх "на откормку" своїм дітям та онукам. Досить згадати, що у Володимира було сім офіційних (а ще більше неофіційних) дружин і величезна кількість нащадків, яких треба було забезпечити уділами. Княжичі приходили на ці землі з невеликою дружиною у кілька десятків чи сот воїнів, які одружувались з місцевими дівчатами, частково ставали боярами, частково розчинялися серед місцевого населення, але знову ж таки внаслідок своєї малочисельности не могли змінити психологію чи спосіб життя цього-народу. Та і це продовжувалось недовго, бо на нових місцях прийшлі князі обростали своїми нащадками. Переселення великих мас слов'ян на ті землі ні в той час, ні пізніше, після навали на Русь монголів, не засвідчено. За межами Руси-України слов'янські народи утворилися в 6-7 століттях. А московський археолог А.Спіцин пише, що слов'янських могил на етнічних теренах Московії до 10 ст. ніде не знайдено. Відомий московський історик М.Покровський (1868-1932) вважав, що 80 відсотків москвинів мають фінське походження, це ж доводять дослідження сучасних москвинських антропологів. Як свідчать архіви, ще у 14 ст. багато сіл Московії розмовляли фінською мовою. Утворення московської мови на основі слов'янських та тюркських мов (спочатку польських діалектів, потім руських, потім староболгарських з церковних книг, далі монголо-татарських) відбувалося 500-600 років і завершилося в 15-16 століттях. Велика роль в етногенезі москвинів належить монголам та татарам. Монголи зруйнували протилежну їм за духом слов'янську Русь, але з розумінням поставились до споріднених з ними напівдиких угро-фінів (руських), включивши їх у свою орду на правах улуса (области). Саме після навали монголів, що знаходились на вищому рівні суспільного розвитку, розпочався бурхливий розвиток Москви, яка запозичила від них державний устрій, військову організацію, назву (дєньга, алтин) та спосіб виготовлення грошей. Від татар ідуть такі назви, як "казна", "таможня", "ямська служба", "тулуб", "улан" та тисячі інших. Московські князі взяли гору над іншими князями цих теренів, бо подобались золотоординським ханам за те, що були найпідлішими й найпідступнішими. Московська знать родичалася з татарами, вдягалася по-татарски, переймала й наслідувала татарські звичаї, переходила в мусульманство, а татарська мова за князя Василя II (1425-1462 pp.) стала мало не державною. Московські князі запрошували до себе на службу татарських воєвод з військовими дружинами. Так з'явилися численні тюркські прізвища серед москвинських феодалів: Аксакови, Аракчеєви, Басманови, Булгакови, Салтикови, Чаадаєви, Юсупови та тьма інших. Ось що писав про становлення Московської держави та формування психології її народу москвинський філософ Георгій Федотов у роботі "Россия и свобода" (Нью-Йорк, 1936 р.): "У самій Московській землі запроваджуються татарські порядки в управлінні, суді, зборі данини. Не ззовні, зсередини татарська стихія оволодіває душею Московії, просякає у плоть і кров. У 15 ст. тисячі хрещених й нехрещених татар йшли на службу московському князю, збільшуючи лави служилих людей, майбутнього дворянства, заражаючи його східними поняттями та степовим побутом. Саме збирання земель відбувалося східними методами. Знімався весь верхній шар людности (тобто, найбільш талановита частина населення - А.К.), вивозився до Москви, замінюючись прийшлими та служилими людьми... Без винятку викорчовувались всі місцеві особливости та традиції... Кріпосна неволя стала повсюдною в той самий час, коли вона відмирала на Заході... Світогляд москвинської людини спростився до крайности й навіть порівняно із середньовіччям москвин примітивний. Він не розмірковує, він приймає на віру кілька догматів, на яких тримається його моральне й суспільне життя. Нова радянська людина не стільки виліплена в марксистській школі, скільки вилізла на світ божий з Московського царства". Боротьба московських князів з золотоординськими ханами була не боротьбою за незалежність, як подають московські історики, а змаганням за панування у цій азійській деспотичній державі. Більшість військових заходів Московії в 15-17 ст. були спрямовані на відновлення цієї держави, яка розпалася внаслідок переміщення її політичного центру з Нижньої Волги до Москви. Зміна ж назви (Московське царство замість Золотої Орди) було лише філологічним камуфляжем. Не дивно, що після політичного звільнення від татарської залежности вплив татар на формування москвинського етносу не зменшився, а навпаки, збільшився внаслідок прямого включення тюркських народів та держав до Московського князівства. У збірнику "Говоря откровенно" (Москва, 1989 р.) Дм. Балашов пише, що "після взяття Казані татарська знать була урівняна в правах з москвинською" і "до третини наших дворянських родів мають монголо-татарське походження". А після Казані були ж ще тюркські Поволзькі та Уральські народи, Астраханське ханство, урало-сибірські племена. Куди ділася вся та людність? Переважна більшість їх стала "русскімі". Москвини створились внаслідок злиття споріднених між собою угро-фінів з татарами. Пошкреби добре москвина - і знайдеш татарина, говорить москальська приповідка. Що ж у москвинах слов'янського? Цього не знаходимо. Між русами-українцями та москвинами немає нічого спільного у походженні. Навіть по мові ми від них досить далеко. Московська мова більше відрізняється від української, ніж французька від іспанської. У московській мові незчисленна кількість татарських і монгольських слів та понять, у ній нараховується близько 40 тисяч нецензурних лайливих слів та словосполучень, чого й близько немає в мові українській (див. книжку А.Флегона "За пределами русских словарей", видану 1993 р. в Московській обл.). В рецензії на цю книжку (газета "Шлях перемоги", ч.8, 1995 р.) О.Шевчук пише: "Цей ґрунтовний словник мови наших сусідів та й живе спілкування з ними свідчать про те, що москвини постійно й широко вживають матюки. Це не словесне сміття, не пережиток минулого, а суттєва частина москвинської лексики. Те, що раніше приховували, - тепер відверто оприлюднено; те, що вважали нецензурним, - надруковано накладом у 30 тис. примірників. Кількість перейшла в якість... Ці лихослови не поважали й не поважають ні своєї, ані чужої людської гідности, паплюжать святе ім'я матері. Якщо в Україні старого чоловіка називають на "ви", на Кавказі шанують як аксакала, то москвинський дід, м'яко кажучи, "старий хрєн", а близькі знайомі - "козли", "падли", "сукі". Ось чому спроби українців називати один одного ввічливо "пан", "пані" нестерпно дратують московськомовних". Носії русько-української та московської мови мають різний, навіть прямо протилежний психічний склад. Українська мова - це мова хліборобів, поезії та благородних лицарів. Московська мова - це мова мисливців, грабіжників, волоцюг, пройдисвітів, шахраїв. Саме ці останні поняття означає татарське слово "кацап", запозичене від санскритського "кацаб" - убивця-садист. Відомий мовознавець академік М.Марр (1865-1934) стверджував, що староукраїнська мова - санскрит - є матір'ю всіх індоєвропейських мов. Про це ж писав польський філолог Мих. Красуський 1880 р. Московська ж мова утворилася всього лише 400-500 років тому зі слов'янських, угро-фінських та тюрко-татарських діалектів, Відомий москвинський журналіст 19 ст. змосковщений литвин В.Сенковський, писав: "Московська література - нікчемна, неоригинальна, пласка, простацька, бідніша навіть за турецьку щодо сили уяви та висоти думки. Та й московська мова - жебрацьки вбога: лексика вищих понять - все позичене; мова - якась дерев'яна щодо гнучкости форм. Мова неписьменного українського селянина значно багатша за московську літературну і лексикою, і гнучкістю, і багатством форм та виразів. Нечиста сила занесла мене до-московської, вибачте, "літератури"". А ось думка класика московської літератури О.Пушкіна: "О, как беден, как груб наш русский язык". З ним погоджувався князь В. Вяземський: "Да, наш русский язык - это кафтан чыжолый". Наші предки руси короткий час брали з угро-фінів (руських) дуже помірну данину, зате сприяли розвитку їхньої мови, писемности, літератури, культури, господарства, державного та військового будівництва. Але скільки вовка не годуй, він все в ліс дивиться.

В усі часи взаємовідносин між русами-українцями та москвинами останні з особливою ненавистю ставились до нашого народу, як невіглас й дикий п'яничка ставиться до мистецького шедевру, й при будь-якій нагоді чинили дикі погроми. Перший з них відбувся вже в 1169 р. Скориставшись ослабленням Руської держави внаслідок внутрішньої боротьби між князями та боротьбою з половцями, Суздальський князь Андрій Боголюбський (його мати була половчанкою) послав на Київ велике військо, яке після кількаденної облоги взяло місто. У ті часи в цьому не було нічого особливого, князі часто воювали між собою, - за міста та уділи. Але угро-фіни суздальці, які на той час вже були християнами, повелися з киянами надзвичайно жорстоко, чого раніше у Русі ніколи не було, вперше показавши, що можуть очікувати народи від лісових печенігів. Літопис Руський у рік 1169 пише: "І грабували вони два дні увесь город - Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі..., - і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський Святої Богородиці поганими.,.".

Чи дуже змінилися дикі суздальці в наступні 700-800 років? Чесніші й розумніші з-поміж них давали таку характеристику москвинам, "Народ дикунів та виродків" (О.Герцен). "Не народ, а пекельна потвора" (В.Розанов). "Народ, який блукає по Європі й шукає, що можна зруйнувати, знищити лише заради розваги" (Ф.Достоєвський). "Народ волоцюг і злодіїв" (С.Рождєствєнський). "Сатанинський народ" (З.Гіппіус). "Не народ, а худоба, хам, дика орда душогубів, злодіїв" (М.Булгаков). "Найбездарніший народ, без натяку на творчість" (Г.Успенський). "Це не народ, а історичне прокляття людства" (В.Шмельов). До цих думок можна було б додати подібні ж висловлювання О.Пушкіна, І.Тургенева, П.Чаадаєва, С.Волконського, О.Хомякова, а також багато інших (див. П.Штепа, "Московство", розділ "Москвини про московство"). Можливо, москалі змінилися в наш час? Ось думка колишнього члена політбюро ЦК КПСС академіка Олександра Яковлєва: "...Я вбачаю головну причину заледве но поголовної криміналізації країни в нашій національній психології. Певна річ, склалася вона задовго до жовтневого перевороту... Після жовтня суспільство стало однорідним. Кріпаками зробили всіх. Навіть не кріпаками - зеками... Вбити людину сьогодні не варто нічого... Убивця в сучасній Росії не відчуває жодних моральних докорів. Скоріш він дістає моральне задоволення: переступив, зважився, вчинив. Його це тішить. Мені скажуть квасні наші патріоти: це ж не характеризує всю націю. Ні! Характеризує! На жаль..." ("Народна газета", ч.5, 1998р.).

В рабстві у цих дикунів ми були 350 років. Нижче подано дуже короткий перелік злочинів, що вони чинили нашому народу. Ми і зараз не звільнилися від їхнього згубного духовного впливу. Значна частина нашої державної адміністрації знаходиться під контролем цих диких ординців, які не будують, а руйнують щойно відновлену Русь-Україну. Русь та Московія є психічно несумісними національними організмами, тому ні симбіоз, ні цивілізована співпраця між ними принципово неможливі. Цього не витримає характер москвина. Неприйняття існування українців глибоко закладене у психіку нащадків північних племен, яким наш народ передав мову, віру та культуру, у якого вони взяли навіть імення. Москалі це зрозуміли давно, то ж добре було б, щоби це зрозуміли й українці. Після того, як наші патріоти прийдуть до влади, задля безпеки України вони зобов'язані будуть зробити все, щоб зруйнувати Московську імперію, а Московію привести до князівства 11 ст. з центром у якомусь провінційному містечку.

 

Підступність москвинів (хронологія):

 

1482 р. — Щоб послабити Велике Князівство Литовське, до складу якого у той час входила Русь-Україна, і полегшити загарбання руських земель, Московський хан-князь Іван III відправляє цінні подарунки та значну суму грошей Кримському хану Менглі-Гірею і намовляє його напасти на руські землі. Татари напали, захопили і сильно пограбували Київ, взяли багато полонених, а награбованими церковними скарбами поділилися з московитами.

1654 p. — Переяславська угода з Московією. Прийняття "протекції" московського царя. Русь-Україна та Московія зобов'язувалися підтримувати одна одну в боротьбі проти спільного ворога — Польщі, І ось до чого це призвело в наступні 350 років.

1654—1708 pp. — Постійне порушення Московією Переяславських угод з метою ліквідації автономії Гетьманщини. Підкуп і нацьковування одних старшин проти інших, а козаків — проти старшин.

1656 p. — Зрада Москви. Коли Польща, здавалось, була остаточно розгромлена, московити, боячись підсилення Руси-України, заключають з поляками сепаратний Віленський мирний договір. Б.Хмельницькому цар передає через бояр суворе попередження, що буде "оружием защищать Польщу как бы и собственное отечество" і вимагає припинити військові дії.

1659 p. — Після смерти Богдана Хмельницького Москва вирішує знищити Русь. Хан-цар посилає в Україну 100-тисячне військо. Значно меншими силами гетьман І.Виговський разом з татарами вщент розбиває москалів (конотопська битва). Але внаслідок внутрішніх чвар українці не закріпили перемогу. В міжусобній боротьбі І.Виговський зазнає невдач, чим негайно скористались москалі. Під проводом воєводи Баратинського вони влаштовують лови на прихильників гетьмана. "Князь Баратинський, вирізавши в Україні коло п'ятнадцяти тисяч українського населення, запитував Московського царя дозволити йому "высечь и выжечь" всіх українців на 150 верст коло Києва". (Є.Гуцало. Літ. Україна. 12.04.1990 p.). Упродовж кількох наступних років москалі винищують майже всіх соратників Б.Хмельницького.

1667 р. — Розчленування Руси внаслідок підступної зради Москви: зайнявши за допомогою українських військ майже всю Білорусію та Литву, москалі припинили дальші воєнні дії, що мали б завершити повне вигнання ляхів з Руси-України, і заключили сепаратну Андрусівську угоду з Польщею, за якою Київ, Землі Війська Запорізького та Лівобережна Русь переходили до Московії, а Правобережна — до Польщі. Укладаючи договори з поляками, московський хан-цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показуючи рівень московського дикунства: "Все те, в которых книги печатаны, и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных (тобто, українських) книг никому с наших королевского величества подданных нигде не печатати под страхом смертной казни" (І.Ющук, Слово Просвіти, ч.8, 1996 р.).

1672 р. — "...заказ крепкой, чтобы люди польские и литвинские (українські) печати и книги никто у себя в доме не держал, а приносили бы и отдавали воеводе". 1677 р. — Наказ патріарха Іохима видерти з українських книжок аркуші, "не сходные с книгами московскими". Початок цензури українських книжок.

1686р. — Скасування автономії української православної церкви внаслідок підкупу московитами Константинопольського патріарха (120 соболиних шкурок та 200 золотих монет) і встановлення московського контролю не тільки над релігією, але й освітою та культурою Руси-України. Неканонічність цього акту уже наступного року визнав собор Царгородської Церкви, який покарав патріарха Діонісія позбавленням патріаршої влади. Наївна віра українців в православного царя та довіра до "братів во Христі" москалів, які християнами ніколи не були, бо для них єдиним богом був цар-батюшка, відіграли лиху роль: жодна військова сила не змогла б позбавити свободи українців, але єдина по формі віра дуже багато в цьому допомогла.

1687 p. — За коломацькими статтями Москва зобов'язувала гетьмана дбати про збільшення шлюбів між московитами та українцями, бо їхні нащадки - метиси будуть краще слугувати московським інтересам.

1689 р. — Заборонено Київській лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу: "... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...". Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух в культурі, побуті, суспільних відносинах. "Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати", визнали москалі в 1905 р. ("Объ отмене стеснений малорусскаго Печатного слова").

1690 р. — Собор Московської православної церкви осудив "Кієвскія новыя книги" С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, Л.Барановича, А.Радивиловського та інші, наклавши на них "проклятство и анафему не точию сугубо и трегубо, но и многогубо". 1695-1707 pp. — Петро Кривавий виношує плани повної ліквідації автономії Гетьманщини, " а якби люди противилися, то перегнати їх за Волгу, а Україну своїми людьми осадити". (Тут і далі у цьому розділі цитати з роботи Г.Хоткевича "Два гетьмани", стор.80-90, К., 1991 p.). Щоб ослабити Русь-Україну, козаків вигубляли безкінечними, часто бездарними і безглуздими походами, а селянські господарства руйнували розбоєм і поборами.
У Північній війні москалі зазнають поразок одна за другою. В той же час "...Апостол Данило, полковник Миргородський, розбив шведського генерала Шліппенбаха, ...в 1702 р. Стародубський полковник Миклашевський удачно бився під Биховим..., а потім Нарву запорозці взяли, а потім Чернігівський полковник Юхим Лизогуб узяв Орішок". А яка ж подяка? "Де тільки сходилися українці з москалями, діялася нужда. ...Москалі відбирали у козаків здобич і всіляко зневажали українців..., їм не давали ні крупи, ні сухарів, та й хліба давали половину пайка". А в цей час в Руси-Україні, кров'ю синів якої розширювались межі Московської імперії, "Москва насильничала, мов п'яна". "Історичні документи тих часів - то якась безконечна хартія всякого свавільства, жорстокости і попрання всіх Божих і людських прав. Тих випадків сотні, тисячі — і то тільки занотованих у акти. А скільки того пропало, перетерпілося і зосталося навіки невідомим?" Ось приклади. Пообіцявши, що вони нікого не будуть займати і взявши у мешканців міста Кишенки гроші та кілька возів з хлібом, гусьми, курми і всякою їдою, москалі вдерлися у місто, "п'янствували, беспутствували кілька день: попалили у людей хати, повиривали усю городину - мов у ворожий лагер попали..., а на кінець забрали у людей усіх волів". "Другий начальник Скотін ішов українськими городами, і його москалі били людей, а деяких мов татари, забирали у полон". В іншому місці, пограбувавши село і убивши кілька українців, москалі побили сотника:"Се тобі за те, що ти у нас управи просиш". На Чернігівщині москалі "хати відчиняли, шуби і одежу забирали, гусей, курей різали... Ганялися за людьми й кололи їх шаблями". І все це діялося у "мирний" час! Втім слід зазначити, що тоді москалі у брати до нас не нав'язувалися. "Жаль нам вас, як людей військових, пропадите ви скоро, коли будете держатися того народу московського", — говорив ханський візир козацькому послові. Так воно і сталося.

1703—1720 pp. — Десятки тисяч українських селян та козаків були насильно зігнані на будівництво Петербурга, 25 тисяч загинули від хвороб в тамтешніх болотах.

1704 р. — Придушення посланими Московією військами антипольського повстання Семена Палія на правобережній Руси-Україні, яка перебувала під окупацією Польщі. 1708 р. — Масове знищення українських сіл та міст московитами ще до переходу гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля КарлаХІІ.

1708 р. — Зруйнування столиці Гетьманщини м. Батурина московськими військами, які вирізали усіх мешканців столиці та біженців (15 тис.), переважно жінок та дітей, церкви та місто пограбували, а потім спалили. "Україна залита кров'ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства переможців", —доповідав французький посол у Париж (В.Сергійчук. Кого зрадив гетьман Мазепа, К., 1991, с.59).

1709 р. — Петро Кривавий видав наказ страчувати кожного запорожця. Початок руйнування Січі. Після захоплення Січі москалі "...товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві за стародавніх мучителів не водилося — не тільки тих, хто з товариства, а й з домовин мертвих ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали", — писав самовидець, кошовий Стефаненко.

1709 р. — Петро Кривавий примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовськйй, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії. "Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало не можливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України" (І.Огієнко, "Українська культура"). "...Стара московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовженням не московської, а київської, української культури", визнав пізніше князь М.Трубецькой.

1713 р- — Московія наказом Петра Кривавого привласнює собі нашу назву Русь-Росія. У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюрські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину (Грецька назва Руси звучить як "Росія"). "У всіх курантах (газетах) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Російською, про що й іншим по всіх дворах писано" (з розпорядження послу Московії у Копенгагені, 1713 p.). З цією метою для підкупу журналістів та "дворів" була виділена значна сума грошей. Але будучи штучною по відношенню до Московії, назва "Росія" приживалася дуже довго і ще за Катерини II не мала прикметника в національному значенні. Лише в кінці 18 ст. урядово запроваджена і національність "рускій". Так отримали ми "старшого брата", який вийшов на історичну арену на кілька тисячоліть пізніше від "молодших братів" (Ю.Липа, Розподіл Росії, Львів, 1995 р., стор, 27-28). Повна втрата Русю незалежности й приєднання її до Московського царства стало початком зростаннмогутності Москви та перетворення її на подобу імперії європейського зразка, тоді як до цього це було типово азійське деспотичне ханство

Етноцид українців 1718 р. — Московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря (збиралися понад 700 років), яка витримала навали монголів, поляків, татар, "...численна і найдавніша книгозбірня, зібрана і збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,... серед добробуту і тиші полум'ям пожерта. В ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов'янських племен та царів стосувались" ("історія Русів", ст.303-304, вид. 1956 p.).

1720 p. — Указ Петра Кривавого про заборону друкувати в Руси-Україні будь-які книги, крім церковних, які необхідно "для повного узгодження з московськими, з такими ж церковними книгами справляти..., щоби ніякої різниці і ніякого окремого наріччя в них не було".

1721 р. — Православна церква у Московії перетворена на Міністерство ідеології та цензури, яке називалося Синодом і керувалося світською особою, призначеною царем. По єпархіях були заведені відповідні державні установи, які називалися консисторіями, що наглядали за всіма церковними справами, освітою, книгодрукуванням тощо. Від 1700 по 1917 р. церковні Собори не скликалися, патріархи не обиралися. Церква була повністю підпорядкована державі, стала знаряддям проведення імперіалістичної зовнішньої та внутрішньої політики москалів, спрямованої не лише на поневолення нашого народу, але й на знищення його як етносу. В усі часи свого існування до всіх християн московська "церква" ставилася не по-християнському, а по-москальському, освячуючи розбій та насильство.

1722-1727 pp. — Перше скасування гетьманства і утворення Малоросійської колегії під керівництвом московського генерала.

1724 р. — Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга "Триодь" "не совсем с великороссийским сходная", а чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.

1729 р. — Наказ Петра II про переписаний в Україні державних постанов та розпоряджень з української на московську мову.

1734-1740 pp. — Друге скасування гетьманства і утворення Гетьманського Уряду під керівництвом московського намісника.

1735 р. — Придушення московськими військами антипольського повстання Верлана на окупованій Польщею Правобережній Руси-Україні. 1735-1739 pp. — Біля ста тисяч українських козаків та селян були мобілізовані на московсько-турецьку війну. Загинуло 35 тис. українців. Україна власним коштом утримувала від 50 до 75 москальських полків, що коштувало Гетьманщині 1,5 млн. рублів - в 10 разів більше за її річний бюджет.

1737 р. — Московський намісник у Києві арештував Київський магістрат, забрав до Петербурга грамоти з привілеями м. Києву, сподіваючись, що українці забудуть про свої права, бо "ссылаться им в вольностях будет не на что".

1750 p. — Придушення московськими військами антипольського повстання гайдамаків на окупованій Польщею Правобережній Руси-Україні.

1752 р. — На землі запорізьких козаків між річками Дніпром та Синюхою Московія указом від 18 жовтня створює Новосербію і забороняє там селитися українцям. Українські селяни мусили покинути свої угіддя. В 1760 р. українцям було заборонено також селитися у слободах за межами Новосербії.

1753 р. — Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1755, 1766, 1775, 1786 pp. — Заборона Петербурзького Синоду друкувати українські книжки. Протягом другої половини 18. ст. та першої половини 19 ст. видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 - 3, 1849 -2, 1850 - 1, 1851 - 2, 1856 - 5. Обмеженнями та заборонами книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух української культури, побуту, суспільних відносин.

1759 р. — Синод видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів.

1762-1763 pp. — Московська цариця Катерина II (Сучка), німкеня за походженням (її справжнє ім'я Софія Фредеріка Аугуста), видала два маніфести про іноземну колонізацію Руси-України: вербувалися серби, болгари, молдавани, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків. Українці зобов'язані були безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків. "Запорозька земля німіла від наруги, кривди і болю. Як чорні ненаситні круки зліталися сюди поміщики й генерали, сановники й німці-чужинці. На козацькії могили... На козацьку кров... (М.Киценко. Хортиця в героїці і легендах. Дніпропетровськ, "Січ", 1991, стор.70). 1764 р. — Інструкція Катерини-Сучки князю О.Вяземському про московщення України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини: "якщо розумні люди будуть поставлені начальниками цих провінцій. Коли ж в Україні не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникла..."

1765 р. — Ліквідація московською владою козацького устрою Слобожанщини.

1768 р. — Придушення московськими військами антипольського повстання на правобережній Руси-Україні під проводом Ґонти і Залізняка, відомого під назвою "Коліївщина", після підступного і зрадницького захоплення москалями, які воювали з поляками, його керівників: москаль полковник Гур'єв, виконуючи завдання старшого москаля Кречетнікова, з'явився до повстанців з полком донських козаків як спільник у боротьбі з ляхами, увійшов у дружбу з ватажками повстання, влаштував веселу пиятику, а темної ночі з шостого на сьоме липня підступно перев'язав у своєму наметі старшину і захопив у табір 900 повстанців. Москалі та ляхи киями били українців до оголення кісток, з живих здирали шкіру, палили, саджали на палі, четвертували. Ліквідація української Гетьманської держави на Правобережжі.

1769 р. — Указ московського "священного Синоду" про заборону друкування українських букварів, вилучення їх та українських церковних книг у населення.

1775 р. — Підступний напад московських військ на Запорізьку Січ і зруйнування її після допомоги запорожців москалям у московсько-турецькій війні 1768-74 pp. Пограбування козаків, захоплення їх майна та висилка багатьох з них у Сибір. Закриття українських шкіл при полкових канцеляріях. Двадцятип'ятирічне ув'язнення на Соловках кошового гетьмана Петра Калнишевського. "... в травні 1775 р. рада "при височайшему Дворі" постановила: "истребить кошевих Козаков как гнездо их своевольства" ...Близько 40 полків загальною кількістю сто тисяч чоловік оточили Запорозьку Січ. І це тоді, коли за вказівкою того ж царського командування значна частина козаків перебувала далеко від коша..." (М.Киценко, стор.64).

1777 р. — План виселення кримських татар з Криму, українців — з України, а на обжиті ними місця переселення московитів з Московії. На здійснення цього плану А.Суворов за лічені дні виселив з півдня України 32 тисячі душ чоловічої статі.

1777 р. — Після смерти 13 березня від переслідувань та злигоднів геніального українського композитора, академіка Болонської музичної академії Максима Березовського (нар. 1745 р. у Глухові) москвинська влада забороняє виконувати його твори й знищує багато його рукописів.

1780 р. — Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.

1781 р. — Знищення решток козацького самоврядування на Лівобережжі та запровадження загальномосковської системи управління в 1783 р.

1780 - 1783 pp. — Перше закріпачення українських селян на окупованих Московією землях Руси-України (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство;

1780 р. була відмінена панщина в Австрійській імперії).

1784 р. — Переведення викладання у Києво-Могилянській академії на московську мову.

1786 р. — За розпорядженням Синоду київський митрополит наказав, аби в усіх церквах дяки та священники читали молитви та правили службу "голосом, свойственным российскому наречию". Теж саме було заведено і в школах Руси-України. У 1747 р. на території семи полків Гетьманщини (про три не збереглося відомостей) було 866 українських шкіл, тобто, на кожну тисячу душ населення припадала одна школа. Під кінець століття кількість населення зросла утричі, а кількість шкіл зменшилася удвічі, серед них українських не було жодної.

1793 р. — Москалі придушили повстання в селі Турбаї і жорстоко розправилися з селянами: понад два десятка селян померли, не витримавши катувань, або були розстріляні, решту після покарання батогами вислали до Сибіру, або в інші губернії.

1797 р. — В Україні запроваджено призов до царської армії. 25 років українські рекрути змушені були воювати на імперіалістичних війнах за своїх ворогів-москалів.

1797 р. — Від хвороб, голоду та на полі бою загинуло кілька тисяч кубанських козаків, проливаючи "кров добру нечорну, не за Україну, а за її ката", яких москалі погнали на завоювання Персії.

1799 р. — 25 травня москвинська окупаційна влада арештовує у Києві геніального українського композитора Артемія Веделя (нар. 1767 р. у Києві) за письмовий протест проти гоніння на українську освіту та культуру й тримає 68 днів у в'язниці, а потім кидає до божевільні й тримає там 9 років, до самої смерти. Наказано було не давати йому "ні пєра, ні ручкі, ні бумагі". Довгий час твори А.Веделя москалі забороняли виконувати й друкувати.

1800 р. — Наказ царя Павла І про заборону будівництва церков в Руси-Україні в дусі Козацького барокко, а лише у московському синоїдальному стилі (бані церков такого стилю нагадують монгольські шатри).

1811 р. — Закрито Києво-Могилянську академію.1812 р. — Пообіцявши козакам повернути самоврядування, московити закликали їх виступити проти Наполеона. Українці сформували 15 кінних полків, які поповнювали і забезпечували своїм коштом два роки. Але після перемоги над французами московити не виконали своїх обіцянок і повернули козаків у підневільний стан. (На сусідніх землях донські козаки мали певні свободи).

1819-1829 pp. — На початку 19 ст. посилюється феодальний гніт закріпачених українців. Селяни відповідають багаточисельними повстаннями, які жорстоко придушуються москалями. Ось лише три з них. Після придушення Чугуївського повстання (1819) до суду було віддано 363 чоловіка, з яких 273 засуджено до смертної кари, решту відправлено до Сибіру. Після придушення Уманського повстання (1826) до суду віддано й жорстоко покарано 150 чоловік. Центр Шебелинського повстання (Слобожанщина, 1829) москалі оточують дивізією військ, проти беззбройних селян застосовують артилерію. 109 селян вбито, 143 віддано до суду, багатьох страчено або відправлено до Сибіру.1824 р. — Міністр освіти А.Шишков видав розпорядження: "Воспітаніє народноє по всєй імпєрії, нєсмотря на разность вєр і язиков, должно бить чісто "русскоє"". "Цензурний режим в отношенії малоросійськой пісмєнності" зобов'язував: "Подвєргать запрєту всякоє малоросійскоє слово как по существу врєдноє і опасноє для государствєнного єдінства" (ж."Україна", ч.26, 27, 1993 p.).

1830 p. — Під час польського повстання москалі звернулися до козаків, знову даючи їм надію на повернення автономії. Українці сформували 8 кінних полків. Польське повстання придушили, а козаків знову обдурили. Більше того, їхня готовність іти на жертви заради повернення давнього устрою викликала підозру. Два полки після придушення польського повстання відправили на Кавказ, але розселили не на Кубані серед українців, а серед московитів.

1830-1835 pp. — Жорстоке придушення москалями руху українців Поділля, Київщини та Бесарабії на чолі з Ус. Кармелюком проти московської кріпацької системи. Підступне вбивство українського народного героя 22 жовтня 1835 р. 

1833 р. — Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день в усіх мечетях Криму конфіскували всі письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів, що стосувалися Руси-України та її відносин з південними народами. На центральних площах запалали багаття. "...В XVIII столітті Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари — московити..." (Максиміліан Волошин).

1839 р. — Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованих Московією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священників було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них було прислано московських "батюшок", чиновників-наглядачів в рясах.

1847 р. — Розгром колоніальною владою Кирило-Мефодіївського братства - першої української громадсько-політичної організації на підмосковних землях. Наказ цензорам суворо слідкувати за українськими письменниками, "не давая перевеса любви к Родине над любовию к отечеству".

1847-1857 pp. — Десятирічна солдатська каторга із "забороною малювати і писати" геніального поета, маляра і мислителя Тараса Шевченка. А ось що писав про Тараса Шевченка "революційний демократ", "нєістовий" В.Бєлінській в грудні 1847 р.: "Здравий смисл в Шевченкє должен відєть осла, дурака і подлєца,... Етот хохлацкій радікал напісал два пасквіля - одін на государя і імпєратора, другой - на государиню і імпєратріцу...". Москаль - завжди москаль, і дуже важко побачити різницю між "революційним демократом", знавіснілим шовіністом і лісовим дикуном.

1862 р. — Закриття українських безоплатних недільних шкіл для навчання дорослих, організованих українською інтелігенцією. За "українофільську діяльність" на сім років москалі виселяють з Руси-України до Архангельська Павла Чубинського.

1863 р. — Таємний циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для читання та релігійні книжки українською мовою, якої "не было, нет и быть не может". Заборонено ввіз і поширення в імперії львівської газети "Мета"."... всякий Німець вдесятеро кращий за Суздальського слов'янина, Турок ніколи так підло не душить Сербів, Монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить Петербургський уряд та Великоруське общество... Як тільки хто примітив, що ви Українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите зі знакомим або зі сім'єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислали: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубинський і багато інших. Робиться се без суду, і вини не об'являють... 18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку в тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні. Більша часть журналів Московських те й робить, що топтає в грязь Українців за те тілько, що вони Українці..., п'яна перекупка не видумає того, що московські редактори видумають і напишуть, а одвічать їм не можна, бо цензура нічого не пустить... За українську одежу посадять вас у поліцію або поб'ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби... Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од нової Голландії до Канади, де було б преступлєнієм говорити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім'ї говорить 14 млн. народу?... З нашого приміру учіться розпізнавати, що таке Москва..." (Українець. З України. "Слово". - 1863р., ч.85. Цитовано за В.Лизанчуком, с.95-97). Цей лист аноніма зі Східної України, цей крик душі краще за всі наукові теорії свідчить, що москалі ще в 19 ст. залишалися дикунами, що у своєму розвитку вони відстали на тисячоліття.

1864 р. — Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише московським наріччям.

1869, 1886 pp. — Видано Укази, згідно з якими "в десяти Південно-Західних губерніях особам московського походження надавати доплати та пільги". Пільги московити мають по сьогоднішній день.

1870 р. — Вказівка міністра освіти Московії Д.Толстого про те, що "кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають в межах нашої вітчизни, має бути змосковщення". Отже українців відносили до "інородців". В умовах постійного протиукраїнського терору багато талановитих українців (зокрема, М.Гоголь, В.Короленко, А.Чехов, П.Чайковський) змушені були своєю творчістю збагачувати чужу культуру. Інших московити приписали собі (математик М.Остроградський, маляр І.Рєпін та багато інших), як і нашу історичну та культурну спадщину.

1876 р. — Указ про зобов'язання "прийняти як загальне правило", щоб в Руси-Україні призначати вчителів-московитів, а українців посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округ. Це "загальне правило" діяло і за правління комуністів до проголошення Україною незалежности в 1991 р. Як наслідок, за 100 років з Руси-України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну направлено стільки ж москвинів.

1876-1880 pp. — Українських учених та педагогів М.Драгоманова, П.Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П.Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою. "Нємєдлєнно вислать із края Драгоманова і Чубінского, как нєісправних і положітєльно врєдних в крає агітаторов... с воспрєщенієм в'єзда в Южн.губ. і століци, под сєкрєтноє наблюдєніє".

1876 р. — Таємний Емський указ, (був підписаний царем Олександром II під час його перебування в м.Емсі, що в Німеччині) про заборону ввозу до імперії, друкування творів і перекладів українською мовою. Заборонялись також сценічні вистави, читання та друкування текстів до нот українською мовою.

1881 р. — Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою. Українські театральні вистави ставити в "зависимости от усмотрения высших местных властей в каждом отдельном случае", а українські словники друкувати московським правописом. Місцева влада зобов'язана контролювати публічне виконання українських пісень, дозволених цензурою.

1888 р. — Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1892 р. — Заборона літературних перекладів українською мовою.

1895 р. — Заборона видавати українські книги для дітей, "... хотя бы по существу содержания и представлялись благонамеренными".

1899,1903 pp. — Заборона користуватися українською мовою для проголошення наукових доповідей та промов на археологічному з'їзді у Києві та на відкритті пам'ятника І.Котляревському у Полтаві.

1900 р. і наступні роки — Цензурою виключаються такі слова як "козак", "москаль", "Україна", "український", "Січ", "Запоріжжя" та інші, які мають український національно-символічний зміст.

1905-1912 pp. — Міністерство освіти Московії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів "перевело" до інших шкіл за намагання вводити у викладання українознавчу тематику.

1905 р. — Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам відкрити 4 кафедри українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет - це "загальнодержавна інституція", і в його стінах не може бути жодної мови, крім московської.

1906, 1907 pp. — Закриття колоніальною владою "Просвіти" в Одесі та Миколаєві.

1908 р. - Указом Сенату Московської імперії українська культурна і освітня діяльність оголошувалась "вредной, могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности". /

1910 р. — Уряд П.Столипіна виданим циркуляром зарахував українців до "іноверцев" і заборонив будь-які українські організації, Боротьба з рухом за відродження Руси-України є історичним завданням московської державности, вважав Столипін.

1910, 1911, 1914 pp. — Закриття колоніальною владою "Просвіти" у Києві, Чернігові, Катеринославі (нині Дніпропетровськ).

1914 р. — Указ московського царя Ніколая II про заборону української преси.

1914 р. — Заборона московською владою святкування на окупованій Московією частині "Руси-України 100-річчя від дня народження Т.Шевченка.

1914 р. — Захопивши Галичину, москвинська військова адміністрація, за прикладом давно окупованої москалями Східної України, негайно спалила бібліотеку Наукового товариства ім.Т.Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації, але не чіпали німецьких (з німцями воювали!), польських та жидівських установ."... Український рух є для Московії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом (газета "Киевлянинъ", 1914р.). Новопоставлений губернатор Галичини в окупаційній промові відверто заявив про наміри москалів: "Я буду тут запроваджувати московську мову, закон та порядки". В один день москалі перевели українські школи на московську мову, звільнили тих вчителів, які не могли або не хотіли нею викладати; вислали у московщину сто тисяч українців, головним чином вчителів, священників, вчених, активістів "Просвіти", Пласту та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та хвороб.

1914 р. — Доповідна записка полтавського губернатора фон Боггоута (мабуть, німця, бо після Петра Кривавого усі московські царі та значна частина адміністрації були німцями) міністрові внутрішніх справ Московії, яка дає найповніше уявлення про ставлення московитів до української проблеми в Руси-Україні:

1. Призначати на посади вчителів, по можливости, тільки московитів.

2. На посади інспекторів і директорів народних училищ призначати виключно московитів.

3. Усякого вчителя, котрий виявив схильність до українського, негайно звільняти...

7.... на чолі єпархій ставити архиєреїв винятково московитів, притому твердих, енергійних, виявляти найкрутіший тиск на священників, заражених українофільством; парахіяльних наглядачів за школами призначати виключно московитів.

8. Звернути особливу увагу на семінарії і ставити ректорами виключно московитів, усуваючи інших; навчальний персонал має бути тільки з московитів; за семінарії треба взятись і викорінити дух українства, що гніздиться в них,

9. Необхідно субсидувати деякі газети в Києві, Херсоні, Полтаві, Катеринославі та ін. з метою боротьби проти українців.

12. Узагалі на різні посади не допускати людей, котрі коли-небудь, хоча б і в далекому минулому, мали стичність з українським елементом.

13. Усілякими способами викорінювати назви "Україна", "український"... Ці настанови діяли за царів, генеральних секретарів і фактично по сьогоднішній день за адміністрації президентів "незалежної" України. "До 1917 р. всім чиновникам в Україні платили 50 % надбавки до заробітної плати за "обрусєніє края" (Г.Коваленко, "Світло Оріяни", № 6, 1996 p.).

1915 p. — Відступаючи під натиском австрійсько-німецьких військ, московські окупанти, як справжні ординці, вивозили з України мистецькі та культурні цінности, виганяли українців з осель, палили комори, оселі, збіжжя, знищували посіви, забирали худобу - перетворювали Україну на випалену землю.

1916 р. — Закриття колоніальною владою "Просвіти" в Кам'янець-Подільському.

Протиукраїнський терор

1917 p., 7 листопада — Внаслідок контрреволюційного перевороту до влади в Московській імперії прийшли більшовики. Переворот фінансувався європейськими та американськими жидами-мільйонерами. Лише банк Джекоба Шіффа із Нью-Йорка передав 20 мільйонів доларів — на той час величезну суму. Після захоплення влади більшовиками з 556 осіб, які займали вищі адміністративні посади у Московії, 447, тобто 80 %, були жидами (Повідомлення Р.Вільсона, у той час кореспондента "Тайме" у Московії). Майже всі з невеликої кількости інших у жидівсько-більшовицькій правлячій кліці мали за дружин жидівок, а більшість жидів-керівників змінили свої прізвища на "общєпонятниє". "Мудрий жид - то законспірований жид. Відкритий жид - то дурний жид", вчить "Талмуд". До руйнування Руси-України москалями тепер прилучилися ще й жиди (юдизовані хозари), які близькі до москвинів (лісових печенігів) за етнічним походженням, але організованіші, хитріші, підступніші й підліші, бо виховувались на людиноненависницьких вченнях юдейської Тори та Талмуда (див. Б.Богослов, "Сіонізм проти українців", Одеса, 1998 p.).

Початок ґеноциду (планомірного фізичного винищення) українців. За час комуністичної московської окупації загинуло понад 30 мільйонів наших співвітчизників. Ще 10 млн. були виселені або змушені були покинути рідну землю. Русь-Україна планомірно заселялася московитами. За 70 років більшовизму кількість українців в Руси-Україні не збільшилась, а число москвинів зросло у п'ять разів. Жиди та москалі були оголошені революційними народами, а всі інші - контрреволюційними. Царсько-поміщицька культура правлячого класу московської імперії та культура питомих москвинів - культура босяків, Іванушків Дурачків, "лішніх людєй", ідіотів, п'яничок тощо, культура імперіалістична й тоталітарна за змістом, була оголошена пролетарською, а культура поневолених народів, протиімперіалістична й демократична, у якій переважали ідеї національної та соціально-визвольної боротьби - буржуазно-націоналістичною. Націонал-шовінізм москалів був проголошений пролетарським інтернаціоналізмом, а природній потяг до національного визволення поневолених народів - буржуазним націоналізмом. Після таких філологічних вивертів та підміни понять робилися цілком конкретні висновки й чинилися не менш конкретні дії, бо згідно марксизму-ленінізму все буржуазне треба нещадно викорінювати.

Порівняно з терором комуно-іудеїв всі заборони і обмеження московських царів та їхніх служак видаються дитячою забавою. Для переліку злочинів комуністичних окупантів в Руси-Україні потрібен грубезний том. Вони нищили все, що за духом або змістом було національним, українським. Тому більшість злочинів буде подано інтегрально, в цілому, особливо в період між 1917-1953 pp.

1917 p., грудень — Отримавши нищівну поразку на 1-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Києві, більшовики, агенти Москви в Руси-Україні, переїздять до Харкова, де проголошують "Українську республіку Рад" та створюють "уряд" України, більшість в якому складали жиди та москалі і який опирався на інтервентів. Москалям треба було "возвратіть Украіну Россії. Без України нєт Россії. Без украінского угля, желєза, руди, хлєба, солі, Чорного моря Россія сущєствовать нє может: она задохньотся, а с нєй і совєтская власть, і ми с вамі", - повчав Бронштейн-Троцький своїх головорізів, у черговий раз відправляючи їх убивати українців, грабувати Україну та насаджувати окупаційний устрій у вигляді "совєтсткой власті". І справді, жидам та москалям було що взяти в Україні. До Першої світової війни вона займала перше місце в світі щодо вивозу пшениці та ячменю, а її участь у експорті цих культур з імперії в 1909-1913 pp. становила 98 %; у 1913 р. Україна видобувала кам'яного вугілля 25,3 млн. тон, а Московія - 3,8 млн. тон; залізної руди - 7 млн. тон, а Московія - 2,2 млн. тон. (В.Кубійович. Цитовано за В.Лизанчуком, с.164).
На теренах Руси-України, куди під вивіскою "українського радянського уряду" увірвалися москалі, установлюється жорстокий терор, закриваються українські школи та культурно-освітні установи, знищуються свідомі українці. В квітні 1918 р. Сталін надсилає В.Затонському записку-вказівку, в якій визнає, що Ростов та Таганрог є українськими містами, а також те, що більшовицький "український уряд" — то лише "гра на публіку": "Я рішуче протестую проти Вашої політики втягування Донської области у війну з Німеччиною... Ми всі тут вважаємо, ЦВКУк повинен, морально зобов'язаний залишити Таганрог та Ростов. (За Брестським договором, москалі зобов'язані були вийти з усіх окупованих ними теренів України й передати владу Центральній Раді - А.К.). Досить гратися в уряд і Республіку, здається досить, пора кинути гру." (С.Королівський, Укр. іст. журн, № 5, 1963).

1918 р. — Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими "спартанцями" - київськими гімназістами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї Вітчизни Руси-України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, або були захоплені в полон і розстріляні. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати "Ще не вмерла України...", а за ним усі приречені на смерть.

1918 р. — Більшовик Гершен Радомишельський (псевдо - Зінов'єв) заявляє, що "соціал-демократія - крило фашизму", і оприлюднює більшовицькі плани знищення 10 млн. чоловік. Плани, як завжди, більшовики перевиконують, головним чином за рахунок українців.

1918 p., 26 січня — Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти знищили 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т.Шевченка... "Влада в Києві встановлена при допомозі багнетів і передана совєтам України" (телеграма Лєніну-Бланку від командувача московсько-більшовицькими військами Муравйова, колишнього жандармського полковника царської армії, 9 лютого). Захопивши Одесу, цей же душогуб вимордував понад 10 тис. осіб. 17 лютого сам Лєнін подякував катові українського народу Муравйову "за братську допомогу Україні": "... Ми ні на хвилину не маємо сумніву, що доблесні герої визволення Києва виконають свій революційний обов'язок". Як виконувався "революційний обов'язок" і в чому він полягав, пізніше розповів В.Затонський, член окупаційної більшовицької адміністрації ("уряду") України в той час. "... ті самі червоногвардійці, що ненавиділи Петлюру й разом з тим все українське (дякуємо за відвертість, товаришу Затонський - А.К.), ті самі, що в Києві за Муравйова мало не розстріляли Скрипника й мене - вони, а не Грушевські будували Радянську Україну. Я теж був під розстрілом. Я врятувався випадково. В кишені знайшовся мандат за підписом Лєніна... Скрипника хтось впізнав, і це його спасло... Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров... Тоді розстрілювали всіх, хто мав якийсь зв'язок із Центральною Радою, просто на вулицях. От і я мало не попав (Але яке відношення ти мав до Ц.Р.? Не лукав. Розстрілювали всіх українців підряд незалежно від того, підтримували вони Ц.Р. чи були її противниками - А.К.). Але об'єктивно оті, хто за українське слово розстрілював - от хто фактично збудував Радянську Україну (В.Затонський, "Національна проблема на Україні". Цитовано за М.Береславським "Хто і як встановлював совєтську власть на Україні", Львів, 1992 p., с.12). Яке будувало, таке й збудувало. "Будівництво" Рад. України розпочалося з розстрілів українців та масових грабежів, а закінчилось трьома голодоморами, суцільним терором та виселенням населення. А ось свідчення очевидця тих подій в Україні письменника В.Короленка, який мешкав тоді у Полтаві. 6 березня 1918 р. він записав у щоденнику: "Убийства, грабежи... Большевик - это наглый "начальник", повелевающий, обыскивающий, реквизирующий, часто грабящий и расстреливающий без суда и формальностей...". 30 березня: "... Большевики обстреливают город. Зачем? В этом - весь большевизм. Все не большевистское - враги. Весь остальной народ для них - ничто...". 21 березня 1919 р.: "Среди большевиков много евреев и евреек. И черта их - крайняя бестактность и самоуверенность, которая кидается в глаза и раздражает...". 13 травня 1919 р.: ""Комуния" встречает всюду ненависть. Мелькание еврейских физиономий среди большевистских деятелей (особенно в чрезвычайке) разжигает традицонные и очень живучие юдофобские инстинкты...". 13 квітня 1920 р.: "... если есть что-нибудь несомненное в нынешнем положении, - то это прямая ненависть деревни (всей) к коммунистам". 25 травня 1921 р.: "... Коммунизм лицемерен до мозга костей... Ясно, что дальше так идти не можно, и стране грозят неслыханные бедствия. Первой жертвой их явится интеллигенция. Потом городские рабочие. Дольше всех будут держаться хорошо устроившиеся коммунисты и Красная Армия... (як показав хід історії, не більше 16 років - А.К.). Мы только еще у порога таких бедствий, перед которыми померкнет все то, что мы испытываем теперь... (І справді значно страшніше було попереду - А.К.). Ему (москалеві - А.К.) нужно еще учиться, а не учить других...".

1918-1920 pp. — Масові розстріли військово-полонених. Початок виселення українців у створені більшовиками (Нафталія Френкель, Яків Свердлов-Шварцбаум) місця масового ув'язнення і винищення населення - концтабори. Вони були створені декретами РНК Московії від 5 вересня 1918 р., ВЦВК — від 15 січня та 17 травня 1919 р. для масового ув'язнення та знищення населення, спочатку учасників визвольної боротьби, незадоволених та заможних верств (головним чином "куркулів"), а згодом — усіх інших."... необхідно убезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх в концентраційних таборах" (Декреты Сов. власти, т.З, М., 1964р.,с.291). "Ми повинні карати на смерть не лише винних. Страта невинних вражає маси", заявив у вересні 1918 р. М.Криленко, який пізніше став прокурором та Міністром юстиції Московсько-більшовицької імперії. "Нещадне придушення куркулів, цих кровопивців, вампірів, грабіжників народу... Смерть їм!" - істерично верещав В.Лєнін-Бланк у серпні 1918 р. (ПЗТ, т.38, с.38-40).

1918-1953 pp. — Постійне обмеження українців на керівних посадах та в "компартії України", де вони становили лише одну третину від її членів. 1918-1921 pp. — Фізичне знищення видатних українців спеціально створеними й направленими з Москви командами: вченого, мистецтвознавця, письменника, Міністра освіти УНР Івана Стешенка (24.06.18), героїв громадянської війни М.Щорса (30.08.19) та Т.Черняка (11.08.19), маляра О.Мурашка (14.06.19), біолога Л.Симиренка (6.01.20); композитора М.Леонтовича (23.01.21) та інших. Очевидно, такою ж командою був ліквідований чуваш В.Чапайєв. Захопивши владу в Московській імперії, нові господарі винищують населення з небаченим доси садизмом і жорстокістю. Розповідають свідки тих подій. "За час перебування в Києві (з 7 лютого по 31 серпня 1919 р.) більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, так, окрім того, вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них, в першу чергу, інтелігентів, священників, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо. Однак, взагалі не зачіпали жидів, які майже поголовно не лише вітали більшовицькі банди, але дуже часто допомагали комуністам арештовувати, допитувати, а також мучити та страчувати невинних осіб, між якими було багато робітників, які спочатку були на боці більшовиків. Вже по кількох годинах перебування комуністичних посіпак у Києві негайно почалися масові арешти, допити, грабунки, ґвалтування жінок, підпали, руйнування будинків, церков, музеїв, книгозбірень, а також жахливі муки різних тортурованих, що, як правило, закінчувались розстрілами. "Чрезвичайка" насильничала не лише у Києві чи інших українських містах, а й у сільських округах. Пограбувавши міста, більшовицькі банди йшли на села, нещадно грабуючи й знищуючи все. Ці дикі оргії викликали опір селянства. Тож каральні загони "Червоної (очевидно, від крови жертв — А.К.) Армії" винищували не лише повстанців, але й цілі села та їхніх мешканців... ...засудженого, голого, клали на велику колоду зі звисаючою головою, а кат ударом довбні відбивав йому голову. Треба підкреслити, що в різних тортурах над нещасними брали участь також і жидівки, які "спеціалізувалися" у виколюванні очей. Характерно, що коли у всій Московщині палили, нищили й руйнували церкви, ніхто не намагався нищити синагоги". (Р.Нілостністський. Криваве сп'яніння більшовизму. 1925 р. Німеччина. Цитовано за кн. Ю.Борця). "В Одесі лютували знамениті кати Дейч та Віхман... Кожному жителю Одеси був відомий їхній вислів, що вони не мають апетиту до обіду, перше ніж не перестріляють сотню "гоїв"... ...У Києві пошепки передавали улюблений наказ Рози Шварц, який так часто лунав у кривавих катівнях надзвичайок, коли нічим вже не можна було утамувати жахливі крики мордованих: "Заткни йому пельку розтопленим оловом, щоб не верещав, як порося..." І цей наказ виконували з буквальною точністю. Особливу лють викликали у Рози ті з потрапивших у надзвичайку, в яких вони знаходили натільний хрест. Після неймовірних глумлінь над релігією вони зривали ці хрести і випалювали вогнем зображення хреста на грудях або на лобі своїх жертв... ...У Вороніжі надзвичайка застосовувала чисто ритуальні способи страти. Людей кидали у бочки із вбитими навколо цвяхами і скочували бочки з гори......У Миколаєві з наказу чекіста Богбендера живих людей замуровували у кам'яних стінах......В Казані, на Уралі та в Єкатеринбурзі нещасних розпинали на хрестах......Часто практикувалось здирання шкіри з живих людей. З цією метою їх кидали в окріп, робили надрізи на шиї та навколо кистів рук і обценьками здирали шкіру, а потім викидали на мороз. Цей спосіб застосовувався у Харківській надзвичайці......"Чека" на жидівській мові означає "бійня для худоби", що якраз відповідає поняттям Талмуду, який розглядає кожного нежида як худобу й вимагає його вбивства" (Н.Жевахов, Сербія, 1928 р. Цитовано за книгою П.Пересвета "Враги". Москва, 1993).

1919-1921 pp. — Кожна інтервенція москальсько-жидівських окупантів супроводжується негайним тотальним пограбуванням Руси-України. 17 лютого 1919 р. окупанти видають постанову про організацію маршрутних поїздів для вивезення хліба, цукру, солі та вугілля з України. В першій половині 1919 р. планувалося вивезти 50 млн. пудів хліба. "Якщо не підвезете до 1.VI - ми пропадемо всі", писав Бланк О.Шліхтеру у березні. План пограбування на 1919 р. передбачав вивезти з України 130 млн. пудів хліба, на 1920 р. - 160 млн. Апетити зростають. Звертаючись до командувача окупаційними військами в Україні М.Фрунзе головний кат Лєнін-Бланк писав 18 травня 1921 p.: "Тепер головне питання всієї Радянської влади, питання життя й смерти для нас - зібрати з України 200-300 мільйонів пудів". Порівняйте: за звільнення України від більшовицьких окупантів в 1918 р. німці мали отримати 60 млн. пудів, а встигли вивезти лише 10 млн. А скільки було галасу про пограбування України німецькими окупантами!

1919 р. — 13 червня денікінці вбивають голову Кубанської Військової Ради Миколу Рябовола, а 7 листопада - священника І.Калабухова. Обидва були українськими патріотами й домагалися створення фронту спільної боротьби козаків Дону, Терека, Кубані та матірної України проти більшовиків. Але ненависть Денікіна та москалів з Добровольчої армії до українців була більша, ніж до більшовиків.

1920-1922 pp. — Звіряче придушення комуністами селянських повстань у Східній та Південній Україні. "Викочувались кулемети, установлювались гармати, відгвинчувались балони з удушливим газом... і часто ні в кого навіть спитати, що було в тім селі? Ні жінок, ні дітей, ні стариків" - по гвардійські вихвалявся Гершель Ієгуда (псевдо - Генріх Ягода). Український селянський рух комуністи вважали небезпечнішим, ніж рух білогвардійців. В Руси-Україні та Московії переміг і на довгі роки установився іудо-нацизм, що став комунізмом для жидів й рабством для корінних народів імперії.

1921 р. — Під містом Базаром (на Житомирщині) комуністи розстріляли 359 полонених українських вояків за наказом цигана Котовського та жида Фріновського. "Коли їх поставили над довжелезною ямою, коли у груди їм націлились кулемети, почувся голос комісара: "Кто хочет служить в Красной Армии, два шага вперед!.." Завмерли на мить довгі ряди вояків у нерішучости... Ось-ось похитнуться слабші, і станеться найганебніше — зрада. Але тут почувся гучний, твердий голос козака Степана Щербака: "Ми служимо тільки Україні!.." А із сотень дужих грудей майже одностайно — "Ще не вмерла України..." - Аго-онь! — заволав оскаженілий комісар. Падали, падали під кулями, але ті, хто ще стояв, продовжували співати..." (Б.Тимошенко, Другий зимовий похід. К., Фундація ім.О.Ольжича, 1995, стор.10).

1921-1922 pp. — Перший (ленінський) за всю історію Руси-України голод як наслідок пограбування селянства московськими окупантами. Хлібозаготівельні плани визначалися за принципом найбільшого вилучення хліба з українських селян з метою забезпечення зерном неврожайних московських губерній. Зокрема, на Запоріжжі за пропозицією голови ЦСУ Московії П.Попова, збирався продподаток, розмір якого дорівнював валовому збору. Загинуло два мільйона українців.. "Після планово проведеного голодомору практично обезлюділи більшість волостей і уїздів Таганріжжя, Донеччини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Одещини" (Віктор Шкуратюк, 1993 p.). "Це ще не голод. Коли Тіт (римський полководець — А.К.) брав Ієрусалим, жидівські матері їли своїх дітей. Ось коли я заставлю ваших матерів їсти дітей, тоді и можете прийти і сказати: "Ми голодуємо", — заявив Лейба Бронштайн (псевдо - Лев Троцький) делеґації голодуючих селян.

1921-1922 pp. — За вказівкою з Москви в Руси-Україні винищено біля 150 тис. українців — учасників національно-визвольної боротьби.

У 1922 р. головних комісарів у структурах влади України було 525, з них жидів — 445 ("Джуїш Квещен", 1931 p.).

1921—1930 pp. — Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шаленний опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибокі коріння в 1917-1919 роках. "Зачєм возрождать допєтровскую епоху, зачєм гальванізіровать украінскій язик, которий покрился уже прахом", повчав у Запоріжжі москвинський письменник Ф.Гладков. "Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства", писав голова "українського уряду" Х. Раковський.

1922 р. — Голова ВЧК Ф. Дзержинський дає наказ виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами були затоплені у Чорному морі. Виконавцями наказів головного "чекіста" були: начальник управління губчека Блупштейн (псевдо —Сорін), комендант Києва Файман, завідуючий тюрмами Києва Кац та інші їм подібні (Віктор Шкуратюк, 1993 p.)

1922 р. — Московити ліквідували "Просвіту" в Руси-Україні, на Кубані, в Зеленому Клину (Далекий Схід) та інших українських поселеннях в Московській імперії.

1922 р. — В.Лєнін-Бланк підписує "Декрет об изъятии церковных ценностей". З розбоєм, який після цього почався, не йдуть в порівняння ніякі монголи. Повний перелік вкраденого, вивезеного, знищеного займе кілька сот сторінок. Ось незначна частина того, що вони забрали лише з Києво-Печерської лаври: срібні золочені царські врата з двох церков; 54 Євангелії у срібному та золотому оздоблені, осипані коштовностями; 20 напрестольних хрестів (один з них золотий — дарунок гетьмана І.Мазепи, вагою 7,5 кг); 18 ручних хрестів, деякі з чистого золота вагою по 2 фунта, прикрашені діамантами та іншими коштовними каміннями; більш 50-ти срібних та позолочених святих чаш (дари царів та гетьманів); 8 срібних та позолочених дарохранительниць високої роботи та вартости (одна з них вагою 13 кг., оздоблена діамантами, друга вагою 45 кг., визолочена); 10 митр, одна з них належала Петру Могилі, з чистого золота, вагою близько 2,5 кг., оздоблена діамантами, перлинами, смарагдами, сапфірами; риза ікони Успіння, шедевр ювелірного мистецтва, у якій було 2 кг золота та безліч коштовного каміння... Продовжувати цей перелік можно ще на багатьох сторінках. Перед руйнуванням Михайлівського Золотоверхого монастиря були зняті мозаїки 12 ст. і одна з кращих робіт — Дмитро Солунський — опинилась у Третяковській галереї. Взагалі москалі почали грабувати, як тільки вийшли на історичну арену. В 1169 р. лісові печеніги, захопивши Київ, так його обчистили (а населення вирізали), особливо церкви, що через 70 років монголам там нічого було брати. Скарб старовинних монет загальною вагою золотих монет 25 кг., а срібних талярів - 288 кг, знайдених в кінці 19 ст. під час ремонтних робіт Успенського собору Києво-Печерської лаври, опинився в Ермітажі. Наша найдавніша книга, Остромирово Євангеліє, написане у 1056-57 pp. у Києві дяком Григорієм по замовленню посадника Остромира, знаходиться в С.-Петербурзі (б-ка ім. Салтикова-Щедріна). В музеях та книгозбірнях Москви знаходиться: ізборник Святослава (написаний в Києві 1079 р. дяком Іоаном), де є знаменита мініатюра із зображенням сім'ї Київського князя Святослава; Мстиславове Євангеліє (Київ, 1117 p., Олексій Лазаревич); Добрилове Євангеліє з Волині, багате мініатюрами, в яких виразно проглядають українські типажі. Безцінні знахідки з Чорної Могили на Чернігівщині (їх ілюстрації — у всіх підручниках з історії та археології) — в Ермітажі...  Взагалі, всі предмети становлення нашої національної духовности знаходяться в Москві чи С.-Петербурзі (В.Кирневич, С.Грабар, "Наше слово", № 30, 1996 p., Варшава). Багато художніх цінностей, вивезених під час Другої Світової війни в Німеччину, було повернуто не в Україну, а в Московію.

1922-1934 pp. — Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української культури-кобзарства. Українські національні музичні інструменти — кобзу, бандуру та ліру оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Русь-Україну завозять десятки тисяч примітивних ("ощепонятних") балалайок та гармошек. Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. "Багато кобзарів тоді пропало, - свідчив харківський кобзар Анатолій Парфіненко. — Кого ловили на базарі, кого — на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали". Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВД, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку московит Михайлов, а згодом жиди Аронський та Берман, штатні агенти НКВД. Щоб остаточно покласти край "кобзарському націоналізму", у грудні 1934 р. комуністи підступно звезли до Харкова біля трьохсот лірників та кобзарів, більшість яких були незрячими, нібито для участи в заключному етапі Республіканської Олімпіади міста і села, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині. (П.Черемський, "Щедрик", Харків, 1994 p.).

1923 р. — Щойно створений "Союз Республік" був всього лише формою існування московської імперії. З резолюції 12 з'їзду комуністів: "... Союз Республік розцінюється значною частиною чиновників у центрі й на місцях не як союз рівних державних одиниць,... а як крок до ліквідації цих республік, як начало до так званого "єдино-неділимого"". З доповіді Й.Сталіна: "... у нас росте не по днях, а по годинах великодержавний шовінізм, самий зашкарублий націоналізм, що намагається стерти все немосковське, зібрати всі нитки управління навколо всього московського, а все немосковське - придушити". З виступу М.Бухаріна: "На Україні... склад партії москальсько-жидівський, ... й саме тому дуже часто на Україні частина наших товаришів з такою енергією, з таким оскаженінням бореться проти українського націоналізму".

В Україну "товаришів, які з оскаженінням боролися" з Україною, призначали з Москви Бланк-Лєнін, Бронштейн-Троцький, Джугашвілі-Сталін. Ось деякі з них, всі - не українці: А.Бубнов, Ф.Сергеєв (Артем) (створив Донецко-Криворізьку "республіку", яку хотів приєднати до Московії), Е.Квірінг, Г.Пятаков ("Да здравствует красный терор!"), Ш.Грузман, С.Косіор, Є.Бош ("Нині національні гасла відіграють реакційну ролю, і тому ми повинні ці гасла відкинути... не каламутити основ марксизму, що базується на класовій боротьбі..."), Я.Епштейн, І.Шварц, А.Іванов, В.Мещеряков, Ф.Кон, П.Кін, В.Аверін, С.Гопнер, М.Рухімович, М.Фрунзе (здійснював жорстокі репресії та реквізиції в українських селах), X. Раковський, О.Шліхтер, П.Ровнер, М.Попов, М.Хатаєвич, Д.Лебедь ("Для комуністів-інтернаціоналістів національне питання не існує"), В.Молотов, Л.Каганович (очолював організацію голодоморів, громив українську культуру та "націоналістів", П.Постишев (після процесу СВУ у 1930 р. заявив: "Нарешті розчавлено голову націоналістичній гадині", тому й був призначений керівником голодомору 1933 р.). Той же Сталін телеграмою 1933 р. заборонив українізацію, підтримав голодомор та небачений доси геноцид українців.

1923-1924 pp. — Перший політичний процес проти українських вчених. 18 осіб, переважно викладачів вузів, засуджено до різних строків тюремного ув'язнення. Організатор і Президент ВУАН академік Микола Василенко отримав 10 років, а Політбюро ЦК КП(б)У виключило його з числа академіків.

1923-1925 pp. — Московити відтинають від Руси-України понад 50 тис. кв. верств землі Воронезької, Курської та Ростовської областей з населенням 2,4 млн. чоловік, 70 % яких становили українці. Серед українського населення, яке відійшло до Московщини, прокотилися хвилі незадоволення. Люди збиралися на сходи, обирали ходоків до центральних органів Руси-України. Так, мешканці Валуйського повіту на зборах 5 січня 1925 р. зазначали у постанові: "Ніхто нас не запитував про бажання до України чи до Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України русаки різних руських губерній... Ми, громадяни, просимо... о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері-України... Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові". Сількор П.Самоорало із села Червоного Валуйського повіту писав: "Ми всі кричимо і простягаємо свої мозолясті руки до рідної України".

Москалі відповіли на це залякуваннями, арештами, репресіями. Так, жителі Добровського повіту Воронезької губернії писали: "Нещодавно в нас було постановлено питання про перехід до України... було проведено мітинг, на якому зібралося тисячі людей. І що ж ми з цього одержали? Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду... Наше 12-тисячне населення одноголосно ухвалило приєднатися до України, були обрані делеґати, але тепер вони заарештовані". Не зважаючи на репресії, потік скарг не припинявся до 1928 р. (В.Ложкін, "Пам'ятки України" ч.88, 1991 p.). 1925 p. — Група озброєних бандитів-чекістів схопила й розстріляла сотника станиці Гривенської В.Рябоконя, який 7 років очолював партизанський загін, що боровся за українську Кубань.

1925 р. — Компартією прийняте рішення: "У партійній роботі посилити репресії щодо автокефальної (української) церкви".

1926 р. 25 травня — Московський аґент Шмуль Шварцбард, колишній член каральних більшовицьких загонів в Україні, у Парижі застрелив Симона Петлюру. У наш час Шварцбарду жиди складають шану як своєму національному герою.

1927 р. — Судовий процес над 10 студентами - членами Української національно-козацької партії, створеної 1924 p., яка ставила за мету відновлення державної незалежности Руси-України. Керівники Іван Шумигора, Василь Артеменко та Вікторія Басович були розстріляні 26 листопада, інші засуджені до різних строків ув'язнення ("Київ: жертви репресій", т.1, с. 11, К.1997 p.).

1927-1931 pp. — Фізична ліквідація Української автокефальної церкви та її ієрархів, зокрема, митрополитів В.Липківського та М.Борецького. Майже всі з 10657 священників та 35 єпископів УАПЦ були арештовані, тортуровані, розстріляні або заслані. А з квітня 1920 р. і до вересня 1935 р. юдейські рабини отримували офіційну платню від совєтського уряду (газета "Джувіш екзамікер" за 6 вересня 1946 p.).

 

Геноцид

 

1928-1932 pp. — Руйнування комуністами українського сільського господарства внаслідок ліквідації продуктивних селянських господарств ("розкуркулення"), розстрілу та виселення сотень тисяч українських селян на Північ та Сибір з метою залякування решти селян та загону їх до колгоспів, а також поставок рабів для "строєк комунізма". Західний дослідник Р.Конквест стверджує, що "куркуль, як клас був не більше, ніж партійним винаходом". Важливу роль у розкуркуленні відігравали особисті стосунки між селянином та представниками влади. Десятки тисяч селянських сімей з дітьми перевозились в тісних, переповнених товарних вагонах, в антисанітарних умовах, без нормальної їжі та питної води. Для більшости з них та дорога була останньою. Лише у 1930-31 pp. було вислано понад 100 тис. "куркульських родин". Ось в яких умовах жили виселенці: "На грунті недоїдання спецпереселенців і в особливости їхніх дітей лютують цинга, черевний та висипний тиф, приймаючи форми епідемічного характеру з масовою смертністю" (з доповідної записки заст. наркома лісової промисловости уряду на початку 1933 р.). Для тих розкуркулених, яких не розстріляли і не вислали, таємний "План практичних заходів по розкуркуленню" передбачав: "З хатніх речей залишаються: стіл - 1; табуретка -2; дерев'яні ложки - 1-2; кухонний посуд - по кількости родини, найгірший; старіша постіль; верхній одяг - лише старий, ...сало, масло, смалець - конфіскуються; гроші та інші цінности належать повній конфіскації..." (М.Яцик, "Поклик сумління", ч.2, лютий, 1996 р.).

1929-1930 pp. — Арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви, Спілки Української Молоді. Харківський судовий процес над ними ("Процес СВУ"). На допиті одного із арештованих, Волод. Дурдуківського, слідчий Абрам Брук сказав: "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання. Кого не поставимо — перестріляємо". Одночасно в усій Руси-Україні було заарештовано і розстріляно (більшість) або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори понад сто двадцять тисяч українців, головним чином інтеліґенції. До звільнення і реабілітації дожили одиниці. 

1929 -1991 pp. — Посилене заселення Руси-України московитами (їх чисельність зросла в 4,2 рази) і виселення українців. В 30-х роках 50 % в'язнів концтаборів та спецпоселенців Сибіру становили українці.

1929-1932 pp. — Друге закріпачення українських селян московськими юдо-комуністами через позбавлення права власности на землю, худобу, реманент, вільного виїзду з села та загону селян до колгоспів.

1930 р. — На ключові посади в українське село відправлено 23 тисячі "двадцятип'ятитисячників" та 23500 спеціально уповноважених, переважно московитів. "Місцева сільська влада потребує ін'єкції більшовицького заліза. Тож ми посилаємо вас... Викиньте свій буржуазний гуманізм через вікно і дійте як більшовики... Ваше завдання — здобути зерно за будь-яку ціну..." (Мендель Хатаєвич, україноненависник і один із організаторів голодомору в Руси-Україні).

1930-1932 pp. — Жорстоке придушення селянських повстань із застосуванням бронемашин, артилерії та літаків. Масові розстріли і виселення учасників повстань та їх сімей.
Антикомуністичними виступами були охоплені десятки округ. В с.Іршики Старо-Костянтинівського району селяни виступали під гаслом: "Нам такої Радянської влади не треба, це не влада, а бандити. Вона пограбувала нас і забрала все".

1930-1937 pp. — Ліквідовані усі без винятку українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закриті газети та видавництва на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями.

"Постановление ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области. 14 декабря 1932 г, 1. Обязать ЦК КП(б)У и Совнарком УССР под личную ответственность тт. Косиора и Чубаря закончить полностью план заготовок зерновых и подсолнуха до конца января 1933 г. 2. Обязать Северо-Кавказский крайком и крайисполком, под личную ответственность тт. Шеболдаева и Ларина, закончить полностью план заготовок зерновых к 10-15 января 1933 г., а подсолнуха к концу января. 4. Ввиду ...отсутствия революционной бдительности ряда местных парторганизаций Украины и Северного Кавказа, в значительной части их районов контрреволюционные элементы — кулаки, бывшие офицеры, петлюровцы, сторонники Кубанской Рады и пр. сумели проникнуть в колхозы в качестве председателей или влиятельных членов правления, счетоводов... в сельсоветы, земорганы... ЦК ВКП(б) и СНК СССР обязывают ЦК КП(б)У, Севкавкрайком, СНК Украины и Крайисполком Севкавкрая решительно искоренить эти контрреволюционные элементы путем арестов, заключения в концлагерь на длительный срок, не останавливаясь перед применением высшей меры наказания к наиболее злостным из них. 5. ...злейшими врагами партии, рабочего класса и колхозного крестьянства являются саботажники хлебозаготовок с партбилетом в кармане... По отношению к этим перерожденцам и врагам советской власти... ЦК и СНК обязывают применять суровые репрессии, осуждение на 5-10 лет заключения в концлагерь, а при известных условиях—растрел. 7. ...а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев. Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей, ...и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых... б) арестованных изменников партии на Украине, как организаторов саботажа хлебозаготовок, бывших секретарей райкомов, предисполкомов, заврайзу, предрайколхозсоюзов, а именно: Ореховский р-н — Головина, Пригоду, Паламарчука, Ордельяна, Луценко; Балаклейский р-н —Хорешко, Ус, Фишмана; Косовский р-н — Яременко; Кобелякский р-н — Ляшенко; Больше-Токмакский р-н — Ленского, Косаченко, Дворника, Зыка, Долгова — предать суду, дав им от 5 до 10 лет заключения в концентрационных лагерях. в) всех исключенных за саботаж хлебозаготовок и сева "коммунистов" выселить в северные области наравне с кулаками. г) ...изгнать петлюровские и другие буржуазно-националистические элементы из партийных и советских организаций, тщательно подбирать и воспитывать украинские большевистские кадры... д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов "украинизированных" районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский, как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык... срочно проверить и улучшить состав работников школ в "украинизированных" районах. е)... предоставить тт. Косиору и Чубарю право приостановить снабжение товарами особо отстающих районов впредь до окончания ими хлебозаготовительного плана. Председатель СНК Союза ССР В.Молотов (Скрябин). Секретарь ЦК ВКП(б) И.Сталин."

1932-1933 pp. — найжахливіший злочин жидівського та москальського шовінізму і найбільша трагедія за всю історію цивілізації: другий штучно створений голодомор в Руси-Україні, на Кубані, Поволжі та інших місцях, компактно заселених українцями з метою знищення українського селянства як "націоналістичного елемента". Мученицькою смертю загинуло 10 млн. українців. Матері їли своїх дітей. "Знадобився голод, щоб показати, хто тут господар" (М.Хатаєвич). Загальне керівництво голодомором здійснював Лазар Каганович. "...цей розгром України був запізнілою на тисячоліття помстою хозар їх споконвічним ворогам, князь яких, Святослав так жорстоко розгромив (965 р. — А.К.) їх країну" (В.Ушкуйник (Ю.Лариков), Памятка русскому человеку, Вид-цтво "Политическое воспитание", Нью-Йорк, 1982, стор.26). (Письменник Артур Кестлер, сам за походженням східний іудей, у книзі "Тринадцяте коліно" переконливо доводить, що більше 80 відсотків усіх іудеїв світу, зокрема усі східні, ніяк не можуть бути семітами, але є прямими потомками хозар). Західні дипломати та журналісти повідомляли свої уряди про жахливий голодомор в Руси-Україні, але контрольована жидами західна преса зберігала дивовижне мовчання. В цей же час американський уряд, керований сіоністом Рузвельтом, визнав керовану жидами більшовицьку Московію. Голодомор був спрямований на винищення саме українців, а відбувався він саме на українських етнічних землях. Якщо окремі области України (зокрема Київщина) втратили чи не третину свого населення, а на Кубані, Придонні, Ставропіллі та в Криму загинув кожен четвертий - п'ятий житель сіл та хуторів, то в тих частинах сусідніх москвинських областей (Брянська, Воронізька, Курська), де жили москалі, смертности від голодування не спостерігалося. Не помирали від голоду також у москальських селах в Україні. Здебільшого саме мешканці цих сіл були тими грабарами, що закопували померлих, а часто й ще живих, українців. З повідомлень Італійського консула у Харкові, 31 травня 1933 р. На 474/106. "Голод далі робить таке велике знищення народу, що залишається зовсім не зрозумілим, як світ може бути байдужим супроти такої катастрофи і як інтернаціональна преса, що так активно закликає до міжнародного осудження Німеччини, винуватої в т.зв. "страшних переслідуваннях євреєв", особливо мовчить про цю різанину, організовану радянським урядом, в якому жиди відіграють таку велику роль... "Етнографічний матеріал буде змінений", цинічно сказав один жид, велика риба місцевого ДПУ (очевидно, начальник Хар.облвідділу ДПУ Кацнельсон). ...Напевно необхідно зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців, з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я тієї думки, що, мабуть, її уже досягли. Це велике нещастя, яке скошує мільйони осіб і винищує дітей цілого народу, вдаряє в дійсности тільки Україну, Кубань та середню Волгу... У селі Гарово, коло 50 км від Харкова, з 1300 мешканців, що там жили, сьогодні можна нарахувати тільки 200... Околиця Полтави, здається найбільше потерпіла, більше навіть від Харкова. У Полтаві навіть лікарі починають пухнути від недоїдання.  Із Сум один комсомолець пише до своєї дівчини у Харків, що там батьки убивають своїх найменших дітей і їх з'їдають... Закінчую: теперішнє нещастя спричинить колонізацію, переважно московську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У може дуже близькому майбутньому не можна буде більше говорити про Україну..., тому що Україна в дійсности стане московським краєм. З найвищою пошаною К. (королівський) консул Граденіго"..

1933 р. — В січні керована Л.Кагановичем та Й.Сталіним компартійна кліка призначила П.Постишева секретарем ЦК КП(б)У для безпосереднього керівництва голодомором в Україні. Разом з ним прибуло 10 тисяч московитів, які були призначені на керівні ключові посади в селах, містах та обласних центрах.
"На сторінці 54 книги Артура Кестлера є така фраза: "...хозарська система управління мала подвійний характер: Каган був представником релігійної влади, а Бек - громадянської". "...майже ніколи не видимий для очей простих смертних Каган був, насправді, повноважним володарем Хозарії, а Бек був лише його помічником, який виконував адміністративні функції". "...як би зверх-парадоксально це не звучало, східні іудеї відновили в середині 20 ст. систему управління, яка існувала в їх рідній Хозарії біля 10 ст., але під виглядом московського квазікомунізму". "В скритній формі вища влада була в руках КАГАНА Каган-овича та його найближчого іудейського оточення. Виконавча влада належала його БЕКУ, Джугашвілі, який був також і "козлом отпущення" у випадку потреби... його безмежний "деспотизм" був лише ілюзією "для простого народу", як кажуть поляки". (В.Ушкуйник, стор.22,27-29). До речі, у грузинській мові "джуга" означає жид, а "швілі" — син.

1933 р. — Жорстоке придушення комуністами повстання українців на Кубані. Розстріл і виселення понад 50 тис. українців, зокрема, повністю - станиці Полтавської (30 тис. населення), яка була крупним центром української освіти та культури. Перейменування її в "Красноармейскую". Заселення українських станиць московитами. Перейменування їхніх назв, щоб ніхто й не здогадався, що в них жили славні нащадки Запорізької Січі. Після ліквідації шкіл та культурно-освітніх установ на Кубані в багатьох станицях москалі виносили зі шкіл, клубів та хат-читалень українську літературу й палили її вдень при дорогах. Всі українці, котрі відігравали будь-яку ролю в культурно-національному житті Кубані, зокрема 1500 вчителів українських станичних шкіл, були фізично знищені або заслані на каторжну працю до концентраційних таборів, звідки майже ніхто не повернувся (Яр.Савка, Російщення України, Київ, 1992, с.209-215). У станиці Полтавській москалі застали ще чимало вмираючих і виснажених українців. Їх було постріляно й у такий спосіб деукраїнізовано.

1933 р. — Планове заселення вимерлих від голодомору українських сіл завезеними з Півночі московитами. План було виконано на 104,7 %.

1933 р. — Самогубство письменника М.Хвильового та державного діяча М.Скрипника на знак протесту проти української політики московських окупантів та малоросійських колаборантів.

1933 р. — Телеграма Сталіна про припинення "українізації", у відповідь на яку маріонетковий ЦК КП(б)У прийняв Постанову, якою розпочато боротьбу з так званим "новим національним ухилом" в УРСР. З українського правопису вилучено "націоналістичну" літеру "ґ". "Реформу" українського правопис провели А.Олінтер (псевдо — Хвиля) та Наум Каганович.

1933-1939 pp. — Тотальне знищення (понад 80 %) московською окупаційною владою української інтеліґенції: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо. У 1938 році друкувалося 259 українських письменників, після 1938 року — лише 36. З 223 зниклих письменників лише 7 померли своєю смертю. Решта розстріляні, запроторені до концтаборів або іншими репресивними заходами вилучені з літератури. Таких масових убивств, як в 30-х роках в Руси-Україні, історія ще не знала. Кагановичі, постишеви, хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали українців лише за те, що вони були українцями. Це був ґеноцид, організований і здійснюваний жидами, які в 1917 р. захопили владу в Московській імперії. Русь-Україна була перетворена на суцільний концтабір. "...етнічний склад совєтського уряду перед Другою Світовою війною: з 500 членів вищої совєтської адміністрації 83 % були жидами, 5 % -московитами, 6 % - латвійцями та 6 % - інших національностей".

1933-1939 pp. — Масове нищення пам'яток української культури, архітектури, мистецтва, зокрема, шедевра світової архітектури Михайлівського Золотоверхого монастиря (побудований в середині XI ст.) та найстарішої церкви (побудованої в X ст.) — Десятинної у Києві. За двадцять років жидівсько-москальської окупації було знищено 8 тисяч церков - пам'яток культури та архітектури. Видатний вчений, археолог, мистецтвознавець Микола Макаренко, який виступав на захист Михайлівського Золотоверхого монастиря, був 1934 р. заарештований і 1937 р. знищений.

1934 р. — Розстріляно діячів української культури (К.Буревій, Г.Косинка, Т.Крушельницький, Д.Фальківський та інш.) за сфальсифікованими звинуваченнями у причетности до вбивства С.Кірова, якого в дійсности вбили його ж "соратнікі". У зв'язку зі "справою Кірова" комуністи вимордували в Руси-Україні близько 30 тис. осіб, переважно інтеліґенції.

1934-1991 pp. — Планомірне цілеспрямоване руйнування природи Руси-України — річок, степів, лісів, земель, повітря, надр, — руйнування життєвого середовища нації. ("Чем хуже — тем лучше", В.Лєнін-Бланк).

1934-1988 pp. — Заборона писати мистецькі та художні твори, які б позначалися українським національним змістом, досліджувати і вивчати справжню історію Руси-України, згадувати про голодомори. Історія і вся українська культура зобов'язані були звеличувати Московську імперію, загарбницьку політику і дикунську жорстокість москалів та комуністів; керуватися фальшивою імперською концепцією "єдінства трьох братніх славянскіх народов"; розглядати чужинців-москалів, які з'явилися на історичну арену на кілька тисяч років пізніше від українців і які завдали нам більше лиха, ніж усі інші народи, разом узяті, як "старшого брата". Істориків, письменників, діячів культури, яких не розстріляли і які випадково чи свідомо виходили за межі цих рамок, комуністи жорстоко переслідували, їх твори забороняли або знищували. Так, наприклад, був спалений увесь наклад книги "Хортиця в героїці і легендах", а автор М.Киценко звільнений з посади, репресований літературознавець І.Дзюба (за роботу "Інтернаціоналізм чи русифікація"), переслідувались історики М.Брайчевський, Я.Дашкевич, поет В.Сосюра, композитор К.Данькевич, письменник та кінорежисер О.Довженко і багато, багато інших. Насаджувана чужинцями система освіти та виховання були спрямовані на те щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартости, відразу до борців за визволення Руси-України від окупанта, зневагу до українських національних героїв, зокрема І.Мазепи, С.Петлюри, Є.Коновальця, Ст.Бандери. Визначні наші діячі науки, культури, церкви (М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, І.Пулюй, Г.Хоткевич, І.Багряний, О.Ольжич, А.Шептицький та багато інших) замовчувались або подавалися у негативному значенні.

1937 р. — Ліквідація майже всього складу уряду УРСР та всього ЦК КП(б)У. Самогубство голови уряду П.Любченка. Українців-комуністів чужинці знищували так само, як і не комуністів, але трохи пізніше. Терор мав не класову, а виразно національну основу. Марксистський історик академік М.Яворський, який за вигаданими в НКВД звинуваченнями засуджений в 1932 р. на 6 років, а в 1937 р. розстріляний, бо був українцем, незадовго до своєї смерти писав: "Мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії і вважаю це за свій великий злочин".

1937 p., листопад — На відзначення двадцятиріччя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно багато діячів української культури, що по суті було відновленням культу дикунів кам'яної доби, які на знаменні події чи свята приносили у жертву богам живих людей. (У нормальних країнах на державні свята в'язнів відпускають на волю, або скорочують термін ув'язнення). "Як підтвержує Кестлер у своїй книзі, хозари, тобто жиди Східної Європи, практикували ритуальні вбивства. Цей "кровавый навет" завжди приводив іудеїв в дику несамовитисть, і налякані ними гої дуже рідко наважуються торкатися цього питання". (В.Ушкуйник, стор.27).

1937-1938 pp. — Окупанти стратили на місцях по рознарядках з Москви біля 300 тис. українців, 3,5 млн. були відправлені в концтабори та на спецпоселення. Приводом для арешту та репресій міг бути будь-який донос.

1938 р. — Постанова Ради Народних Комісарів та ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення московської мови в школах національних республік і областей".

1938 p., 24 травня — Вбивство провідника ОУН Є.Коновальця московським агентом НКВД у Роттердамі.

1939 р. — Фальсифікація перепису населення на Кубані, внаслідок чого кількість українців там "зменшилася" з 61,5 % у 1926 р. до 4 %.

1939 р. — Розв'язання разом з німецькими фашистами Другої Світової війни, в полум'ї якої загинуло понад 7 млн. українців.

1939 р. — Окупація Західної України московитами внаслідок зговору фашистської Німеччини та комуністичної Московії про поділ Європи. Початок комуністичного терору на Західно-Українських землях: закрито всі українські часописи, заборонено всі українські партії та громадські організації, зокрема, "Просвіту" та наукове товариство ім.Т.Шевченка. Українці-західняки поступово "звільнялись" від рідної мови, культури, звичаїв, церкви, від яких до цього майже остаточно "визволили" їх східних братів-українців.

1939-1940 pp. — Інтервенція московитів у Фінляндію після поділу Європи між московськими комуністами та німецькими фашистами. За 3,5 місяці війни загинуло або було покалічено понад 100 тис. українців.

1940 р. — Взимку "нова" совєтська влада розпочала масове виселення населення Західної України в Сибір та Казахстан. За станом на 13 лютого 1940 р. було вислано майже 90 тис. осіб; у квітні - травні було вислано понад 61 тис. осіб. Комуністи відривають від України Придністров'є.

1941р., січень — Судовий процес у Львові над 59 членами ОУН, серед яких були студенти університету та учні.

1941-1945 pp. - У війні проти фашистської Німеччини були змушені воювати кілька мільйонів українців, захищаючи імперіалістичні інтереси хижої, зловорожої Москви.

1941 p., червень, липень — Фізичне знищення втікаючими комуністами понад 200 -тис. українців, які були запроторені до в'язниць у Західній Україні, а також кілька сот осіб української інтеліґенції, які в комуністичних тюрмах ніколи не сиділи. Більшість страчених ніякого відношення до політики не мала, як син Івана Франка, професор Петро Франко, акад. К.Студинський та інші. Розстріли чинилися згідно до "Плану евакуації в'язнів" з тюрем та наступної телеґрами за підписом Л.Берія від 25 червня 1941 р. Виправдовуючись перед своїм Київським начальством за те, що не всіх в'язнів розстріляв, начальник Дубнівської тюрми в доповідній записці за 28 червня 1941 р. писав: "Зам. нач. Ровенского обуправления НКВД тов. Климов дали указание по телефону контингент ЗКЗК уничтожить. В 22 часа я приступил к выполнению этого распоряжения, но т.к. противник уже занял станцию Дубно и продолжал наступать на город, я не смог уничтожить всех ЗКЗК. В камерах осталось закрытыми примерно 60-70 чел.".  "... в червні 1941 р. втікаючі московсько-більшовицькі окупанти закидали у соляні шахти в присілку Саліна, що на Старосамбірщині, понад 3500 живих, напівживих і замучених українців різного віку... Людей, яких вдалося витягти з шахти, похоронено у великій спільній могилі. Похорон, на якому я був з батьком і мамою, відбувся в липні 1941 р. Присутні були приголомшені нечуваними звірствами, бо людині з нормальним розумом це важко збагнути. Серця людей були переповнені болем, жалем, смутком і безсилою люттю. Від плачу стогнала земля. Плакали люди, плакали дерева". (Я.Малицький, "Нескорені", ч.5, 1996р.). "За неповних два роки окупації Галичини було розстріляно, змасакровано, депортовано в Сибір понад 1,5 млн. жителів, зокрема, найбільш свідомих, визначних українських діячів — членів ОУН, "Пласту", "Просвіти", юристів, вчених, письменників, священників..." (Яр. Тимчишин, м.Львів). У жовтні в селі Непокрите (тепер Шестаково) під Харковом комуністи загнали у клуню і спалили живими біля 300 чоловік української інтелігенції, серед них відомого поета Володимира Свідзінського, яких вони перед тим зібрали у Харкові й погнали етапом ніби-то для евакуації. У Києві жидівське НКВД масово арештовує професорів, викладачів, науковців та студентів й розстрілює за далеко не повним й оприлюдненим на сьогоднішній день списком 5147 осіб.

1941 p., листопад, грудень — Під час німецького наступу на Москву совєцьке командування (маршал Г.Жуков) кинуло проти німців 179 тисяч "ополченців" — учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під конвоєм з України, не підготовлених, не навчених. Саме тут був той випадок, що шокував увесь світ: одна рушниця і один комплект набоїв на 5 чоловік і одна граната на трьох. У тому бою загинув цвіт української інтелігенції, що залишився після терору 1937-1939 pp., у тому числі Юрій Кондратюк, який розробив програму польоту на місяць, реалізовану США. 19 грудня під Москвою проти німецького танкового прориву Жуков кинув три кавалерійські дивізії, набрані з українців Кубані та Півдня України. В глибокому снігу, в 25-градусний мороз увесь корпус був знищений за кілька годин. Хурделиця, що розігралася під час бою, замела вбитих та поранених. (Чи не після цих "операцій" німці почали називати Жукова "генерал м'ясо"?). В той же час чотири добірних, добре оснащених і озброєних до зубів повнокомплектованих дивізії НКВД і спецохорони в бойових діях не були задіяні ні тоді, ні згодом. Тепер вони — ветерани війни, вимагають пільг.

1943-1944 pp. — Масове заплановане знищення московськими окупантами української молоді 1924-1926 pp. народження, які перебували під німецькою окупацією. Їх негайно після "звільнення" мобілізували польові військкомати і, не навчених, кидали на найбільш важкі ділянки фронту під німецькі кулемети. З того покоління живими залишилися 3-4 відсотка українців.

1943-1945 pp. — Поляки, німці та московити знаходять спільну мову для боротьби з УПА. Німецькі дивізії, партизани Ковпака та польська дивізія АК (Армія Крайова) щоденно воюють з УПА. Без зовнішньої допомоги УПА: здобуває перемогу над Ковпаком; звільняє багато районів від німців; розбиває АК, яка тікає до Польщі. "Коли б я мав таку армію, як УПА, то німецька нога не топтала б французької землі" (Де Голь, Президент Франції).

1944 p., березень — На другий день після здобуття совєтськими військами м. Винниці туди прибув начальник обласного управління НКВД кат Фіма Рапопорт, під особистим керівництвом якого в 1937-38 pp. було вбито понад 12 тис. українців. Він зігнав мешканців Винниці на могили своїх жертв і заявив: "Здєсь зарити ізмєннікі совєтской родіни і врагі народа. Кто єсть із родствєнніков і знакомих - вийті". Ніхто, зрозуміло, не вийшов. Тоді кат Рапопорт зачитав список імен нових жертв. Понад 170 людей були розстріляні з кулеметів лише за те, що були родичами чи знайомими раніш замордованих цим же виродком. Так зайди-окупанти несли нам "асвабаждєніє і рєволюціонную законность".

1944 p. - Після виселення у травні двохсот тисяч Кримських татар, частина яких загинула по дорозі до Сибіру та Казахстану від голоду та хвороб, по Криму поширилась чутка, що тепер будуть виселяти українців. Тоді українці почали записуватись "рускімі" (Повідомлення колишнього ялтинця Миколи Полякова, не українця).

1944 р. — Секретний наказ Г.Жукова та Л.Берії (двоюрідний брат Л.Кагановича) про виселення всіх українців з Руси-України. "Совершенно секретно". Приказ № 0078/42
22 июня 1944 года г.Москва... Приказываю: 1. Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких окупантов...в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии. г) выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться другим и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии..."Повністю наказ не був виконаний внаслідок чисельности населення України, відсутности в окупантів достатньої кількости технічних засобів та існування добре організованих загонів Української Повстанської Армії (УПА), яка могла б стати основою загально-українського антикомуністичного повстання.

1944—1953 pp. — Сотні тисяч розстріляних московськими окупантами борців за волю Руси-України — членів УПА. Два мільйони висланих лише із Західної України у концтабори та на спецпоселення членів їх родин, симпатиків ОУН і просто українців ("бандерівці"). НКВД створює провокаційні спецгрупи бойовиків які діють під виглядом ОУН-УПА, тероризують і знищують населення Західної України. Із архівів НКВД тепер стало відомо, що лише у квітні-травні 1945 р. діяло 156 таких спецгруп, в яких налічувалось 1783 особи. Під виглядом вчителів зі Сходу НКВД засилає своїх аґентів у вишиваних сорочках з доброю українською мовою, які входять у довіру до місцевого населення і вивідують про ОУН-УПА. Завдяки роботі таких "вчителів" цілі села були вивезені до Сибіру, а деякі спалені. Деяких з цих "вчителів", особливо тих, що симпатизували УПА, енкаведисти катують і знищують, а потім тіла перевозять на Схід і показують як справу рук "бандєровцєв", "гітлєровскіх нєдобітков". У різні часи від 40 до 50 відсотків в'язнів комуністичних концтаборів становили українці. Наглядачами у них часто були колишні власівці, які тортурами над українцями "іскуплялі віну" за зраду своїй Московії. Про кількість висланих із Західної України в 1944-1948 pp. свідчать такі цифри з доповідної НКВД: "Совершенно секретно... Для переселения было использовано 44000 железнодорожных вагонов и задействовано сил: сотрудников внутренних дел и военнослужащих 13592 чел... Начальник 1-ого спецотдела МВД УССР подполковник Смирнов... 23.11.1948 г. № 15/23497". А за наказом заступника наркома НКВД Чернишова в одному вагоні заборонялося перевозити менше, ніж 30-35 осіб. Але часто у вагони заганяли по 50-60 чоловік. "Маршрутный лист. Вагон № 35. От 18 октября 1950 г. Станция отправления - г.Львов... Станция назначения - ...Иркутская обл. Специальный контингент - бандеровцы. Возрастной состав - престарелых - 10 чел., взрослых - 34 чел. Детей моложе 7 лет - 18 чел... Всего 62 чел. Норма питания - 800 г. хлеба - 1 чел/сутки, 40 г. маргарина - 1 чел/ сутки., 1 селедка - 1 чел/сутки, 2 ведра воды - вагон/сутки, 1 свеча -вагон/сутки. Жалобы конвоя - спецконтингент стучал в дверь вагона, просили молока для детей, требовали врача, бросали письма через решетки люков, пели бандеровскую песню "Заповит". Жалобы спецконтингента -...Требовали сменить дырявую парашу. В вагоне холодно... За пение бандеровского гимна вагону урезать хлебный паек... за брошенные через люк письма вагону не будет выдаваться вода, парашу сменить не имеется возможности, печек в вагоне не предусмотрено. Вагон сдал: ст. л-т НКВД И.Дмитрук. Вагон принял: ст. л-т. М.Москальцов. Отпечатано в типографии "Слава Родины". Тираж 30000 экз. 1949 г." Зверніть увагу: діти старші за 7 років вважалися дорослими, назва "бандерівці" - то синонім "українці", води на людину видавали по 300 г. на добу (при нормі споживання - 2л.), бланків було виготовлено 30 тис. примірників (отже виселення було масовим).

1945 р. — Ув'язнення українських греко-католицьких ієрархів на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим. На Волині московські окупанти, що прийшли на заміну німецьким, мобілізують 5 тисяч неповнолітніх юнаків і відправляють на будівництво газопроводу Саратов-Москва. У важких умовах від голоду, холоду та хвороб загинуло кілька сот юнаків.

1945—1946 pp. — Сотні тисяч військовополонених українців, в'язнів фашистських концтаборів, юнаків та дівчат, вивезених в Німеччину під час війни, відмовилися повернутися додому внаслідок антиукраїнського комуністичного терору, який загрожував їм колгоспним кріпацтвом або сибірськими концтаборами.

1945-1947 pp. — Комуністи передали полякам майже 20 тис. кв. км. українських земель (Берестейщина, Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина), знищили або виселили звідти разом з ляхами понад 1 млн. українців (операція "Вісла").

1945-1947 pp. — Викрадення з територій інших держав, запроторення до концтаборів і фізичне знищення багатьох визначних українських діячів, зокрема, поета М.Славінського, економіста В.Садовського, професора-іспанолога М.Іванова, австрійського архикнязя, а українського полковника УСС і поета (псевдонім - Василь Вишиваний) Вільгельма Габсбурга, Президента Карпатської України (1939 р.) Августина Волошина.

1946 р. — Ліквідація Української Греко-Католицької церкви і підпорядкування її Московській державній Церкві - операція "Львівський Собор".

1946 р. — Постанова ЦК ВКП(б) про "український буржуазний націоналізм", внаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів ("Ждановщина"). Гоніння на журнали "Україна", "Радянський Львів", "Дніпро", "Барвінок", "Перець". Головного редактора журналу "Україна" Ю.Яновського звільнено з роботи.

1946 р. — Постановою Ради Міністрів УРСР змінено український правопис, який був наближений до "общєпонятнаво".

1946-1947 pp. — Третій за всю історію Руси-України голод як наслідок пограбування селянства комуністами. Померло кілька сот тисяч українців. Голод був послаблений підтримкою, яку західні українці ("бандерівці") надавали своїм східним братам. За часи фашистської окупації українські селяни з голоду не помирали, незважаючи на військові побори та воєнну руїну.

1947 р. — Проведення "чистки" серед діячів української культури з обвинуваченням їх у націоналізмі прибулим з Москви Л.Кагановичем.  Арешт неповнолітнього (15р.) сина генерала Шухевича - Ю.Шухевича. Видано таємну інструкцію на 157 сторінках про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі український буржуазними націоналістами, ворогами народу. П'ятий параграф інструкції застерігав: "Особи, що загублять даний зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальности".

1948 p., 21 лютого — Указ Президії ВР СРСР "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльности в сільському господарстві..." Лише за перші п'ять місяців дії цього Указу на спецпоселення вислано 10,5 тис. осіб, з них понад 1,5 тис. дітей.

 

Лінгвоцид та етноцид

1949 р. — Комуністи убивають таємного аґента НКВД Я.Галана, який вже зробив свою брудну антиукраїнську справу і вичерпав себе, і звинувачують у цьому "націоналістично-клерикальну агентуру", щоб мати привід посилити протиукраїнський та протирелігійний терор в Руси-Україні.

1949 р. — Ув'язнення 20-річного З.Краківського. Усього цей відомий борець за волю Руси-України, поет та Голова Проводу ОУН в Україні в тюрмах, концтаборах, засланнях та психіатричних лікарнях провів 26 років.

1949 р. — Поблизу одного з концтаборів на Колимі комуністи потопили у болоті біля трьох тисяч українських дівчаток 13-14 років "чтоб нєкому било рождать бандєровцєв" (В.Котляр "Независимая газета", 17 листопада 1995 p., Одеса).

1949 р. — 16-й з'їзд КП(б)У у черговий раз засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати "гнилу культуру буржуазного Заходу" й вихваляти "передову культуру" дикої Московщини.

1949-1953 pp. — Чистка компартії, внаслідок якої за "український націоналізм" було виключено понад 22 тис. її членів, значна частина яких потрапила до концтаборів. 

1951 р. — Викриття "Правдою" — центральною ґазетою Московії, "національних ухилів" в українській літературі (вірш В.Сосюри "Любіть Україну", лібретто опери "Богдан Хмельницький" та ін.).

1954—1956 pp. — Для освоєння цілинних та перелогових земель в Казахстан та Сибір вивезено майже 100 тис. українських юнаків та дівчат.

1956 р. — На з'їзді комуністів М.Хрущов виказує плани про намір правлячої кліки в недалекому минулому вислати з Руси-України всіх українців.

1956 р. — "За антирадянську агітацію та пропаганду" засуджено Анатолія Лупиноса, який просидів у комуністичних концтаборах загалом 23 роки. За протести проти інтервенції московських військ в Угорщину на довгі строк в'язнення засуджено кілька сот чоловік, головним чином молоді.

1957 р. — Українців мають убивати українці, вирішують наші окупанти й посилають агента КГБ Сташинського убити у Мюнхені одного з провідників ОУН в еміграції Левка Ребета, що й було виконано 12 жовтня.

1957-1961 pp. — Посилена антирелігійна акція в імперії, внаслідок якої в Руси-Україні було ліквідовано майже половину церковних установ.

1958 р. — Пленум ЦК КПСС ухвалив Постанову про перевід українських шкіл на викладання московською мовою. Масове закриття українських шкіл в Україні. На вимогу кількох батьків школа, у якій навчалося кілька сот, а то й тисяч учнів, переводилась з української на московську мову викладання. Порівняйте: необхідно було 20 відсотків учнів-німців, щоб на окупованій землі школа могла бути переведена на німецьку мову викладання, вважали німецькі фашисти. Постанова ЦК КПУ про недоцільність викладання українською мовою у вузах Руси-України. В москвинських школах діти звільняються від обов'язкового вивчення української мови, яку комуністи віднесли до "пережитків минулого", з якими треба вести "непримериму боротьбу". Звільнених від вивчення української мови учнів заборонялося відпускати з класа, вони могли займатися чим завгодно і, таким чином, заважали, часто зумисно, вчителю вчити, а іншим дітям її вивчати.

1959 р. — За діяльність на захист прав українців на багаторічне ув'язнення засуджений Петро Рубан. Всього цей патріот Руси-України відмучився у в'язницях та концтаборах 23 роки й був насильно депортований на Захід. Тепер в "незалежній" Україні він не може домогтися українського громадянства.

1959 p., 15 жовтня — За наказом Політбюро КПСС у Мюнхені московським агентом вбито Провідника ОУН Степана Бандеру.

1960 р. — Колоніальна адміністрація під назвою "ЦК компартії України" вимагає від комуністів виховувати українців "в дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу", тобто нашого окупанта, і в ненависти до свого, українського, "вести непримериму боротьбу проти націоналізму,... особливо українського буржуазного націоналізму".

1961 р. — 22-й з'їзд КПСС проголосив політику "злиття націй", що по суті означало тотальне московщення усіх колоніяльних народів імперії. "Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків", тобто звичаї, мову, культуру поневолених москалями народів.

1961 p., січень — Політичний судовий процес над членами Української Робітничо-Селянської Спілки. Л.Лук'яненка засуджено до смертної кари (через 40 днів замінено 15 роками ув'язнення), І.Кандибу — на 15 років концтаборів, інших - до тривалих термінів ув'язнення.

1961-1962 pp. — Політичні судові процеси у Тернополі над групою М.Апостола (5 осіб) та Богдана Готуся (5 осіб), причому Готуся засуджено до страти.

1962 р. — ЦК компартії України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію "рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму", найшкідливішими з яких, на думку колонізаторів, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.

1962 р. — Політичний судовий процес над 20 членами Львівського Українського національного Комітету (Івана Коваля і Богдана Грицину засуджено до страти і розстріляно, інших - до тривалих термінів ув'язнення) та над шістьма чоловіками з Ходорівського району, з яких Михайло Проців розстріляний.

1964 р. — Агент КДБ пересипає фосфором й спалює Українську національну книгозбірню у Києві. На прилеглій до книгозбірні території заздалегідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогнем було знищено понад 600 тисяч томів цінних архівних українських документів.

1965 р. — Хвиля політичних процесів проти "українських іншодумців (Б. та М.Горині, П.Заливаха, Св.Караванський, Вал. Мороз, М.Осадчий, А.Шевчук та інш.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештований А.Здоровий.

1967 р. — На довголітнє ув'язнення засуджено членів Укр.нац.Фронту Зен.Красівського, Дм.Квецька та інш.

1969, 1979 pp. — Серія підпалів і пожеж у книгозбірнях Софії Київської, Видубецького монастиря у Києві, медичного інституту у Тернополі, Успенської церкви та музею українського мистецтва у Львові. Подібні пожежі сталися в національних бібліотеках інших колоній Московської імперії (Тарту, Самарканд, Ашхабад). У самій Московії бібліотеки не горіли.

1970 р. — Імперське міністерство освіти видало наказ про захист дисертацій московською мовою, навіть написаних на українознавчу тематику. Докторська дисертація професора О.Юрченка з Харкова, присвячена питанням розвитку української мови, у Москві довго не затверджувалась, поки не була перекладена і представлена на "общєпонятном", а чиновник з Вищої Аттестаційної Комісії йому цинічно заявив: "Нікому нє запрєщєно пісать дісєртації на русском язикє". Так само журналісту В.Лизанчуку зі Львова довелося 1976 р. переписати дисертацію з української мови на московську.

1970 р. — Суд над авторами "Листа творчої молоді Дніпропетровська" з протестом проти московщення української культури.

1971 р. — Знищення могил українських Січових Стрільців на Янівському цвинтарі у Львові.

1972 р. — "За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами" окупанти усунули від партійного керівництва Першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста, звільнили з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладачі включно з її директором, заборонили книги майже сотні авторів, усунули чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддали чистці ряд наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові вони знесли хату, де жив видатний український філософ і просвітитель Г.Сковорода та приступили до знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури. Тепер там вигулюють собак...

1972-1974 pp. — Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема, проти Чортківської групи В.Мармуса та Ст.Сапеляка (7 осіб засуджено), 9 осіб Харківської групи (засуджено А.Здорового - 7 років, І.Кравціва - 5 років). Загальна кількість заарештованих за два роки оцінюється кількома тисячами. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або понижені у посадах. У ці роки були засуджені: Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба, В.Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н.Світлична, В.Чорновіл, Ю.Шухевич та інші.

1975 р. — Колоніальна влада поновила цензурування "Кобзаря" Т.Шевченка.

1977 р. — Арешт членів Української Гельсінської Групи М.Руденка, Ол.Тихого, Л.Лук'яненка, М.Матусевича, М.Мариновича.

1978 p., січень — На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник з Калуша на знак протесту проти московщення України.

1978 р. — ЦК КПСС і Рада Міністрів видали постанову "Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання московської мови в союзних республік" - черговий етап московщення української освіти. У відповідь на цю постанову колоніальна влада в Україні негайно видає свою, в якій, зокрема, передбачає поділ класу на дві підгрупи при вивченні мови окупанта у школах, педагогічних училищах та інститутах.

1979 р. — Під Львовом окупанти вбивають популярного композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мають виразно український національний колорит.

1979 p. — Всесоюзна (Ташкентська) науково-практична конференція "Московська мова - мова дружби і співпраці народів СССР", яка накреслила нові заходи щодо московщення народів СССР, зокрема, радила (тобто, зобов'язувала колонії) перевести в освітніх установах викладання всіх предметів, написання курсових та дипломних робіт на мову колонізатора. Як наслідок планових багаторічних обмежень та переслідувань українського слова, в Руси-Україні 1980 р. було видано лише 38 назв навчальної літератури україською мовою й 422 - московською. За небажання переходити на московську мову викладачам погрожували, звільняли з роботи.

1979-1989 pp. — Інтервенція московитів в Афганістан, внаслідок якої загинуло, фізично або духовно покалічено кілька сот тисяч українських юнаків.

1979-1982 pp. — Нова хвиля арештів іншодумців в Україні (Ст.Хмара, І.Кандиба, Ю.Бадзьо, П. та В.Січки, Ю.Литвин, М.Горбаль та ін.).

1983 р. — Постанова ЦК КПСС і Ради Міністрів "Про додаткові заходи щодо вивчення московської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік", за якою вчителям чуженецької московської мови підвищувалась зарплатня на 15 %, передбачався та фінансово забезпечувався поділ класів на групи при її вивченні. Постанови комуністів стосовно викорінення національних мов та впровадження мови колонізатора супроводжувались секретними доповненнями щодо їх виконання.

1984 р. — Постанова ЦК КПСС та Ради Міністрів, де, зокрема, зазначалося: "У національних школах союзних республік виділяється додатково 2-3 години на тиждень у 2-11 класах на вивчення московської мови", що означало подальше витіснення мови корінного населення.
1984-1985 pp. — В концтаборах були замордовані Олекса Тихий, Юрій Литвин, Василь Стус, Валерій Марченко.

1986 р. — Заарештовано і ув'язнено Й.Терелю та В.Кобрина за релігійну діяльність та створення "ініціативної групи захисту прав віруючих та церкви".

1986 р. — Окупаційна комуністична влада виводить у забрудненому радиацією Києва на першотравневу демонстрацію сотні тисяч киян, головним чином молоді, попередньо вивізши своїх дітей далеко за межі Києва.

1986-1990 pp. — Заплановане знищення української нації радіацією: для ліквідації Чорнобильської катастрофи було мобілізовано понад 300 тисяч молодих людей віком 18-30 років, 96 % яких з України, головним чином із сільської місцевости (із секретної доповідної записки секретаря ЦК КПУ В.Івашка своїм московським патронам, 1990 p.).

1989 p. — Постанова ЦК КПСС про єдину загальнодержавну (московську) мову в імперії. Те ж саме було закладене в проект нової ("горбачовської") Конституції.

1990 р. — Верховна Рада СССР прийняла "Закон про мови народів СССР", за яким московській мові надавався статус офіційної.

 

"Незалежна" Україна під жидами та москалями

1991-1995 pp. — Після тимчасового переляку внаслідок провалу комуністичного путчу у серпні 1991 р. та проголошення державної незалежности стало очевидно, що владу в Руси-Україні контролюють окупаційно-кримінальні "інтернаціоналісти". Відчуваючи свій близький кінець, але все ще перебуваючи при владі, окупанти приступили до руйнування промисловости та сільського господарства через закриття заводів, розкрадання та масовий неконтрольований вивіз сировини, запчастин, устаткування, комплектуючих, продуктів сільського господарства та капіталів. Пограбувавши нас на кілька десятків мільярдів доларів, що у кілька разів перевищує річний державний бюджет Руси-України, за кордон спокійно виїжджають міністри-комуністи Скляров, Лобов, Звягільський та багато інших "інтернаціоналістов". Це вони з незвичайною легкістю віддали своїм московським хазяям наше добро: тактичну атомну зброю (13 млрд.дол.), закордонні посольства та представництва (наша доля - 50 млрд.дол.), нашу частину золотого запасу, Чорноморський флот (доля Руси-України за умов чесного розподілу має бути вдвічі більшою), а нам підсунули "кримську свиню" та їхні борги. Вони До того знахабніли, що відкрито виступають проти будівництва нафтоприймача (терміналу) під Одесою, який звільнив би нас від енергетичної залежности від Московщини, їх радує, що ми сидимо у холоді і не маємо пального, щоб орати землю і збирати урожай. Як наслідок - масове зубожіння населення, у якому контрольовані колонізаторами засоби масової дезінформації звинуватили націоналістів та незалежність. Прибалтійські країни, де до влади справді прийшли націоналісти, підняли життєвий рівень, не зважаючи на гірші, ніж в Руси-Україні, початкові умови.

1993 р. — Державна Дума Московії приймає рішення про московський статус українського міста Севастополя. Прихоплених раніше українських земель - Білгородщини, Північної Чернігівщини, Південної Вороніжчини, Ростовщини, Кубані, - їм, виявляєтся, замало.

1993-1995 pp. — Посилення антиукраїнського терору в освіті, культурі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій в різних містах Руси-України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жоден злочинець не був засуджений і навіть заарештований. Коли у Харкові патріот В.Козленко облив фарбою пам'ятник кату Свердлову-Шварцбауму, то був заарештований за годину і просидів у в'язниці кілька тижнів. За написане крейдою на паркані гасло міліція у лісі під Харковом 24 червня 1994 р. імітує розстріл члена УРП В.Старченка. За те ж саме вона погрожує кинути до в'язниці на багато місяців активіста "Просвіти" А.Пилипенка. За написані фарбою метровими літерами у центрі міста гасла на підтримку протиукраїнських сил міліція нікому не погрожувала і до відповідальности не притягувала.

1994 р. — Заява Президента України Л.Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства щодо надання мові окупанта статусу офіційної. Як наслідок - призупинення відновлення українських шкіл, перевід частини українських класів та шкіл на іноземну мову навчання. Президент призначає главою своєї адміністрації жида Д.Табачника, посада якого є малопомітною і неконституційною, але який в неофіційному "табелі про ранги" стоїть попереду Віце-Прем'єр-Міністра, тобто, на рівні голови Верховної Ради чи Прем'єр-міністра, а по реальному впливу на державні справи, можливо, і вище. Схоже на те, що в Руси-Україні відновлена прийнята в середньовічній Хозарії система управління, коли скритий від очей "простих" Каган вершить справи у державі.

1995 р., початок року — Міністерство національностей України розробило напівсекретний "Проект державної програми... розвитку російської культури в Україні до 2000 року", в якій одна з національних меншин отримувала більші права, ніж українці, цим ще раз довівши, що ми знаходимось в умовах окупації. А щоб у цьому ніхто не мав сумнівів, нам нагадують наступні події.
1995 p., травень — У Харкові керована жидом Є.Кушнарьовим влада відкрила пам'ятник україножеру Г.Жукову, саме тому, який підписав наказ про виселення всіх українців.

1995 p., 18 липня — звіряче неспровоковане побиття окупаційною владою українців (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похоронної процесії святійшого Патріарха Київського і Всієї Руси-України Володимира. Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з криками "бєй хохлов", топтали і шматували державні прапори. До відповідальности ніхто не був притягнутий.

1995 p., 12 вересня — Заборона окупаційною владою української організації УНА-УНСО без суду, що у себе вдома не наважувались робити і німецькі фашисти. Озброєні Москвою козаки та антиукраїнські організації, які відкрито домагаються ліквідації Державної Незалежности Руси-України, владою не забороняються.

18 грудня у Харкові за правозахисну діяльність без суду до в'язниці на два місяці кинутий М.Петровський, не зважаючи на висновки прокурора, що в його діях не було складу злочину. Щоб закріпити своє панування в Україні, колонізатори почали видавати паспорти, написані українською та московською мовами. З метою деморалізації та духовного виродження населення, особливо молоді, влада дозволяє поширювати тисячі книг, демонструвати сотні кінострічок, які проповідують і насаджують порнографію, ненависть, насильство. Немов би виконуючи рекомендації Полтавського губернатора фон Богговута, Московія завалює Русь-Україну шовінистичними газетами, які продаються за безцінь; прямо або через підставних осіб фінансує московськомовні газети, радіо та телебачення в Україні, які не приховують своєї протиукраїнської спрямованости при потуранні всіх урядів та Президентів "незалежної" Руси-України.

1996 р. — Посилення протиукраїнського терору. Подальша криміналізація правоохоронних органів. Січень — "Велике беззаконня діється у Харкові... Таємно збирають підписи під "референдумом" про новий Радянський Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця "діяльність" ведеться старими комуністами-маразматиками... Хто відмовляється давати підпис, вони погрожують і лають, кажуть: "всьо равно Росія завоюєт Україну, і ми пєрєб'йом хохлов по одному" (Кравченко Н., пенсіонерка). 18-19 травня харківські "органи правопорядку" з тризубцями на кашкетах охороняють протиукраїнське збіговисько фашистів, частина яких не була громадянами Руси-України, і жорстоко розправляються з українськими патріотами, які протестували проти проведення цього протидержавного шабашу. 11 червня прямо на вулиці Харкова без ордеру на арешт і будь-яких інших офіційних паперів міліція хапає видавця посібників та підручників українською мовою Г.Росоловську. Протягом тижня ніхто не знав, де вона і що з нею трапилось. Місяць її тримають у в'язниці, значний час без пред'явлення звинувачення і допуску адвоката. Під час допиту їй погрожували ("Сгнійош здєсь. Смєрті попросіш - нє допросішся"), у неї вимагали значні суми грошей, погрожували терористичним актом (і здійснили) проти сім'ї. Не маючи підстав для звинувачення і порушення судової справи, слідчий все ж їй заявив: "Ми нє успокоїмся, пока тєбя нє посадім". Врешті, це не важко зробити, зважаючи на те, що у неї були забрані важливі фінансові документи, печатка та особисті речі (пашпорт, обручки тощо) без протоколу вилучення. Очевидно, поняття "правова держава" в Руси-Україні на українців не поширюється. Щоб залякати українців Донбасу, позбавити їх можливости захищати свої права, в м.Сіверську кримінально-злочинна адміністрація фабрикує "Справу" проти українського патріота Віталія Применка и кидає його до в'язниці на два роки. При цьому було стільки грубих порушень порядку судочинства та фальсифікацій, що їх би вистачило засудити всіх слідчих, прокурорів та судців разом узятих, які робили цю "справу". В ніч на 25 вересня невідомі кидають три пляшки із запальною сумішшю в приміщення українських патріотичних організацій. 4 грудня у такий же спосіб злочинці намагалися спалити приміщення Харківської "Просвіти". Через кілька місяців вони були спіймані негайно лише після того, як мали намір спалити ізраїльський культурний центр. Зловмисниками виявилися три молодика із "Славянскава єдінства". Їх судили, але не за протиукраїнські дії, а лише за хуліганство. 1996 р., вересень — У Москві у будівельному вагончику спалено живими 12 українців віком від 30 до 40 років, які приїхали туди на заробітки — прямий наслідок протиукраїнської істерії та ненависти до українців, які сіє Московська влада.

1996-1998 pp. — Свідомі українці, які з тієї чи іншої причини становлять загрозу пануванню в Україні жидівсько-москальській злочинній зграї, знищуються фізично. Це, зокрема, журналісти Б.Дерев'янко, В.Бойко, П.Громовенко, П.Шевченко, фінансист В.Гетьман, підприємець Є.Щербань, голова комітету за визволення із жидівських катівень Івана Дем'янюка В.Кательницький. 29 серпня 1998 р. було здійснено три постріла в спину Сергія Одарича - головного редактора газети "Ми", яка сміливо викриває злочинний світ, що оточує нашого Президента. Якщо вбито стільки видатних громадян й вчинено незчисленну кількість замахів, а влада, яка має величезний апарат міліції та служби безпеки, жодного вбивцю не знайшла, то звідси випливає єдиний висновок: більшість цих злочинів було організовано владою. "Ми переконані: доки при владі запишається Леонід Кучма, конкретні виконавці й безпосередні замовники покарані не будуть" ("Ми", ч.5, серпень 1998 p.). Коли ж взяти до уваги, що переважна більшість жертв - українці, то приходимо до другого висновку: влада в Україні не українська. І справді, в оточенні "українського" Президента немає жодного українського патріота, але є незчисленна кількість патріотів Ізраїлю та Московії, які свідомо й планомірно проводять протиукраїнську політику, руйнують наше господарство, збройні сили, освіту, науку, культуру та охорону здоров'я. Політику в Україні визначали або визначають Розумков, Кушнарьов, Ґорбулін, Гриньов, Шмаров, Табачник, Малєнковіч, Рабіновіч, Суслов, Пасхавер, Йоффе та ще з десяток жидівських нацистів-хасидів "на громадських засадах". Під прикриттям "демократії" та смиренної любові українців до зайд-шахраїв "інтернаціональна" президентська рать будує в Україні юдо-нацизм (Георг Зігер, газета "Моя Родина", ч,17-18, 11.10.1998 p.). Але це вже було. І обійшлося воно нам зруйнуванням нашого господарства, трьома голодоморами, масовим винищенням українців та моральним виродженням тих, що залишились живими. Ось що пише газета "Ми" (ч.5, 1998 р.) про ізраїльського громадянина Вадима Рабіновіча, який "став найближчим помічником Президента Кучми і найпотужнішим фінансовим магнатом України... не виробивши і дрібного цвяха": "... йому вибачається і кримінальне минуле, і сучасні зв'язки з авторитетами злочинного світу Росії та Ізраїлю... про це відкрито пише світова преса, а самого Рабіновіча не підпускають на поріг цивілізованих країн Заходу". Тепер зрозуміло, чому у нас процвітають корупція, хабарництво та злочинність, а заклики Президента про боротьбу з ними - то лише окозамилювання, спрямоване на заспокоєння "простого народу". Зрозуміло, чому у Києві на державний кошт влада поставила пам'ятник жидівському письменнику Шолом-Алейхему, але не поставила жодного пам'ятника українським патріотам, борцям за волю Руси-України. Зрозуміло також, чому влада відкриває карні справи не проти тих, хто грабує й руйнує наше господарство, а проти чесних підприємців, які не хочуть давати хабарів чиновникам-рекетирам (у Харкові в такий спосіб зруйноване процвітаюче підприємство "Епос"), або проти тих, хто намагається викривати злодіїв. Значна кількість міністрів, 10 з 26 керівників обласних державних адміністрацій, що є повними й безроздільними господарями в областях і яких немов би призначає Президент (а насправді його жидівсько-московські "радники") - не українці. Але й з решти 16 частина може виявитися такими ж "украінцамі", яким є "рускій" жид Кушнарьов. Ті ж "украінці" на керівних посадах, яким довіряють жидівсько-москвинські хазяї України, або давно втратили свій зв'язок з народом, або не можуть проводити української політики, щоб в очах своїх хазяїв не видатися націоналістами (тобто патріотами України). Частина державних керівників - це ті, що були виховані окупантом у дусі любови до наших ворогів та зневаги до власного народу - сучасні яничари. Таким, зокрема, є Голова Верховної Ради О.Ткаченко, який у промові з нагоди 7-ї річниці Незалежности України та під час перебування в Москві з офіційним візитом у грудні 1998 р. втратив почуття не лише національної, але й особистої гідности, показав себе справжнім холуєм, типовим колоніальним чиновником, одним з тих, яких Великий Шевченко називав "раби, підніжки, грязь Москви". Від керівництва практично усунуті національно свідомі представники корінної нації, у яких розвинене почуття відповідальности за долю України та нашого народу... А контрольовані жидами та москалями засоби інформації (чи, швидше, дезінформації), комуністи та інші виродки у всіх наших негараздах звинувачують "нєзалєжность". Але нам ще до незалежности, тобто до звільнення Руси-України від колонізаторів-окупантів, - ой як далеко! Коли б усі одурені прозріли, Коли б усі убиті ожили, То небо, від прокльонів посіріле, Напевно, репнуло б від сорому й хули. Тремтіть, убивці, думайте, лакузи,  Життя не наліза на ваш копил.  Ви чуєте? — На цвинтарі ілюзій  Уже немає місця для могил. Уже народ - одна суцільна рана.  Уже від крові хижіє земля.  І кожного катюгу і тирана  Уже чекає зсукана петля. Василь СИМОНЕНКО

 

Слово "жид" в українській мові, як і майже усіх мовах народів світу, не є образливим і означає або належність певної групи людей до юдейського віросповідання, або вихованих на юдаїзмі, В українській мові слово "єврей" — іноземного походження, ; нав'язане нам окупантом, тому ми зобов'язані від нього рішуче відмовитись.

***

Перше видання цієї невеликої книжечки розійшлося за кілька місяців. Вона дуже не сподобалася деяким жидам та москвинам. Не маючи доказів для заперечення та спростування, вони шукають Понтія Пилата. До Генеральної Прокуратури України з вимогою "порушити проти автора брошури А.Куліша кримінальної справи" та "прийняти передбачені законом міри" зверталися заступник голови. "Асоціації за міжнаціональний мир та злагоду в Україні" О.Найман та голова підкомітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин М.Товт. Окрім того, за повідомленнями преси, у зв'язку з публікацією цієї книжечки та виступу П.Мовчана на захист українців в Українській державі до Генеральної Прокуратури зверталася партія "Гражданскій конгрес України", яка є духовною правонаступницею тих, для кого "украінского язика (отже, й українців) нє било, нєт і бить нє может". Вона, як і личить "старшому братові", вимагає більшого: заборонити діяльність Всеукраїнського товариства "Просвіта" взагалі. В Генеральній Прокуратурі матеріали потрапили до якогось Даниленка В.П. Прочитавши їх, він не знайшов там геноциду українців, не побачив винних у спланованому вбивстві кількох десятків мільйонів наших співвітчизників, але виявив "порушення міжнаціональної злагоди" і написав таку ухвалу: Т.Григор'єв О.С. Вважаю, що висловлювання А.Куліша в брошурі "Книга пам'яти українців" носять тенденційний характер, містять грубі випади проти єврейської і російської національностей, направлені на розпалювання національної ворожнечі в нашій державі. Вирішення питання про порушення кримінальної справи відноситься до компетенції Головного слідчого управління, тому прошу передати цього листа в ГСУ". Як би не пнувся і не догождав жидам товариш В.Даниленко, Понтія Пилата з нього все одно не вийде, але жидолюбом він себе показав.

Будемо сподіватися, що українці дозріють, побачать своїх катів саме серед борців за "національну злагоду" і самоочистяться. Взагалі кажучи, ми також за міжнаціональну злагоду. Але розуміємо її не так, як жиди, москвини чи хохли-виродки. Бо для них вона - вичікування часу, щоб знову повністю захопити владу в Руси-Україні й остаточно розіп'ятії недодушений трьома голодоморами та недобитий десятиліттями розстрілів український народ. Для нас злагода передбачає довіру, а її не може бути без розкаяння жидів та москвинів за злочини, що вони чинили українцям, виплати компенсацій згідно з міжнародною практикою, відмови від шовіністичної ідеології та практики, від людиноненависницьких "святих вчень" Талмуда. В протилежному разі навіщо нам злагода з тими, хто тримає камінь за пазухою і чинить все можливе, щоб знову вчепитися нам у горло?

 

 

Книга: Євромайдан. Хроніка відчуттів. Тарас Прохасько, Іван Ципердюк, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Юрій Винничук

 

ISBN: 978-966-97378-3-0 Мова: Українська. Рік видання: 2014  Видавництво: Дискурсус. – 151 с.

 

«Подія Євромайдану і окремі дії в період його тривання матимуть повно інтерпретацій з поглядів історичного, суспільного, культурного… Вже зараз звучить чимало думок і оцінок. Але на все свій час.

Чи не найцікавіші після кожної історичної епохи – польові враження. Саме в них найдостовірніші і найцінніші деталі. Ще ліпше, коли це враження не лише людей з досвідом, а й з умінням їх передавати.

Тарас Прохасько, Іван Ципердюк, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Юрій Винничук як «літописці» Євромайдану.

Проте ці автори не фіксують (як літописці, прим. В.Ж.), а реагують на події. Так як може відгукуватись кожен українець. Але вони роблять кожен у своїй письменницькій манері».

Василь Карп'юк

 

"По суті, кожен есей - це реакція письменника на ту чи іншу подію. Для того, щоб читач не губився, в кінці видання подаємо хронологію основних етапів Євромайдану, де можна простежити розвиток, затишшя і піднесення протестів аж до повалення режиму Януковича. Ці тексти писалися від самого початку Євромайдану - з кінця листопада і публікувалися в періодиці, а саме — на сайті "ТСН" та газеті "Галицький кореспондент". Відтак можна простежити хронологію думання авторів над тим, що діялося в країні", - розповідає про створення книги письменник Василь Карп'юк.

 

Ідея обкладинки книги - Оксани Галушки. Її втілювали модель Іванна Берчак, фотографи Юрій Бакай і Ярема Проців та дизайнер Микола Шкварок. На фото — дівчина, яка навіть із зав'язаними очима, таки зшиває національний прапор червоною ниткою, що символізує цілісність України за будь-яких обставин.

 

"Тарас Прохасько здебільшого рефлексує в контексті вічних цінностей, добра і зла, вчинку і стоїчності. А Іван Ципердюк найбільш буквально сприймає ситуацію і найбільше відверто називає речі своїми іменами, де мінімум літературного гриму і максимум щирості", - пояснює Василь Карп'юк.

«Андрухович мислить у глобальному контексті, а також нерідко описує конкретні ситуації - зокрема стеження за ним тощо. Жадан залишається поетичним, метафоричним і революційним. Довіру викликає і його особиста участь в харківському Євромайдані. А Юрій Винничук - нещадно іронічний і саркастичний. Він уважно стежить за суспільними процесами і все розставляє на свої місця". - додає письменник.

 

Тара́с Богда́нович Проха́сько (* 16 травня 1968Івано-Франківськ) — сучасний український письменник, журналіст, один із представників Станіславського феномену. Брат перекладача Юрія Прохаська, племінник Ірини ВІльде[1].

 

Ципердюк Іван Михайлович (нар. 23 серпня 1969 р.) — українськийпоет, один з представників так званого Станіславського феномену. Кандидат філологічних наук.

 

Ю́рій І́горович Андрухо́вич (*13 березня 1960Станіслав) — український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент Асоціації українських письменників.

 

Сергі́й Ві́кторович Жада́н (* 23 серпня 1974, м. Старобільськ,Луганська область) — український письменник, перекладач та громадський діяч. Автор романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», поетичних збірок «Цитатник», «Ефіопія» та інших.

Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені тринадцятьма мовами, зробивши автора одним з найвідоміших сучасних українських письменників. Сергій Жадан є також активним організатором літературного життя України (з 2000 року — віце-президент Асоціації українських письменників), учасником мультимедійних мистецьких проектів, а також акцій громадянської непокори.

 

Ю́рій Па́влович Винничу́к (*18 березня 1952, Станіславів) — український журналіст, письменник, редактор.

 

Василь Карп’юк (нар. 07. 06. 1988 р. у гуцульському селі Брустури) – поет, прозаїк, публіцист, блоґер (http://karpjuk.livejournal.com), автор збірки вибраних творів «Мотлох», поетичної книги «BRUSTURY» та низки публікацій у періодиці («Київська Русь», «Буковинський журнал», «Українська літературна газета» та ін.), лауреат всіляких літературних премій («Смолоскип», «Гранослов», ім. О. Гончара та ін.), учасник низки мистецьких заходів («Фортмісія», «Потяг до Яремче», Літературний фестиваль у рамках «Форуму видавців» та ін.), організатор мистецького фестивалю ім. Т. Мельничука,

 

 

 

Книга Украдене ім'я: чому русини стали українцями Євгена Наконечного

 

Євген Наконечний. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. 3-є доповнене і виправлене видання. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України,  Львів 2001.  ISBN 966–02–1895–8.

 

ЗМІСТ

 

ЕТНОНІМІКА МІЖ НАУКОЮ ТА ПОЛІТИКОЮ 
або довкола національного імені українського народу
   (Ярослав Дашкевич)

 

ІМ'Я

ЗАГАДКОВА НАЗВА

РУСЬ ЕТНІЧНА АБО “ВУЗЬКА”

ЗАЛІССЯ

СТАРШИЙ БРАТ

“ДРЕВНЕРУССКАЯ НАРОДНОСТЬ”

ОСОРУЖНИЙ ЕТНОНІМ

“КРЕСТЬЯНЕ”

ПОЯВА МОСКОВІЇ

ЗБЕРЕЖЕНІ ТРАДИЦІЇ

МОСКОВИТЯНИ

ПИСАРІ З ФАНАРУ

 

МОСКАЛЬ

МОСКОВІЯ МІНЯЄ НАЗВУ

РУСИНИ

ПРИСВІЙНИЙ ПРИКМЕТНИК

УКРАЇНА

ІСТОРИЧНА НЕОБХІДНІСТЬ

ГАЛИЦЬКИЙ П'ЄМОНТ

СОБОРНІСТЬ

МАГІЧНЕ СЛОВО

ХАХОЛ

КАЦАП

ЖИДИ ЧИ ЄВРЕЇ?

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ   (Василь Трипачук, письменник)

 

 

VII. ОСОРУЖНИЙ ЕТНОНІМ

Попередньо вже говорилося, що політонім “Русь” не вимагав якогось додаткового уточнення. Русь була одна, і всі знали, що під цією назвою розуміти. Жодного разу в руських літописах не виступає, так поширене зараз, історично некоректне словосполучення Київська Русь. “Назва “Київська Русь” є штучною, вигаданою російськими істориками, як антитеза “Московській Русі”.1

Не менш зумисне заплутаним є етнічне ім’я титульного народу Русі. Коли вірити підручникам, а саме з них отримує інформацію про минуле більшість людей і, взагалі, націю формують підручники з історії, то титульне населення Київської держави називало себе інколи “рус”, а інколи “русси”.

Саме цей широко вживаний з XIX ст. царськими істориками термін “руссы” наполегливо пропагується в сучасних шкільних підручниках, буцімто він є стародавнім узвичаєним терміном ще з часів Київської держави. Ось як, наприклад, це робиться:

“Перші історичні відомості про Русь, про народ “рус” або “рос” належать до XI ст. н. е. — у Середньому Придніпров’ї, де в Дніпро впадає річка Рось, і розміщувалось слов’янське плем’я русь.

Не будемо непокоїтися тим, що в назві цього народу постійно змінюються букви “о” та “у” (“рос”, річка Рось і “рус”, Русь) — так змінювалися ці букви і в середні віки (“Русская земля”, “Правда Роськая”), і в наш час ми теж говоримо двояко: “русский язык”, “Российская республика”. Про русів VI ст. пишуть, що це “мужі величезного зросту”. Пізніше, у IX–X ст.ст., описували русів так: “Руси мужні й хоробрі… Плем’я русів очолювало союз придніпровських слов’янських племен. До IX ст. під владою русів опинився цілий ряд слов’янських племінних союзів”.2

Автори підручника закликають не “непокоїтися, що в назві цього народу змінювалися букви”, бо яка тут нібито дрібна різниця. Насправді різниця принципова. Терміни “русси” або “руси” є за походженням східними (арабськими, перськими). У фонетичному оформленні східних мов назва головного народу Русі звучить перекручено. Неточною є і візантійська за походженням назва “роси”.3

“Візантійські греки замінили в імені Русь звук “у” звуком “о” і називали руських народом Росс або Россами, а їх країну — Россією. Цьому знаходять два пояснення: або греки, по вченому домислу, ототожнювали Русь зі згадкою пророка Езекіля про народ Рош, або вони перейняли вимову від якогось тюрко-татарського племені, наприклад, від хозар, бо “у” тюрко-татари вимовляють часами як “о”.4

На Русі в княжу епоху і пізніше таких назв не вживали. “Інколи в літературі зустрічаємо термін “руссы”, вигаданий вченою історіографією: в джерелах невідомий”.5 Отже, етнонімічні відомості, що їх подає російський шкільний підручник, є неправдиві. А на такому баламутстві виховуються покоління школярів. Усі ці жонглювання назвами чиняться для того, щоб не назвати дійсний етнонім титульного народу Русі. Цим етнонімом, про що підручник навіть не згадує, було слово “русин”.

Різноплемінне населення Русі, — найбільшої на той час в Європі держави, — етнічно ділилося на дві частини: на “русинів” і на решту народностей. Вважається, що сама назва (етнонім) “русин” походить від назви країни “Русь”, хоча можлива зворотна послідовність. Коли під державне поняття “Русь” входила вся територія, що підлягала княжій владі, з головним осередком у Києві, то під етнічне поняття “русин” — тільки населення Подніпров’я (земля полян), а згодом воно поширилось на населення прилеглих земель. На населення Залісся цей термін ніколи не поширювався. Через те етнонім “русин” для російської історіографії є осоружним. “Перекладаючи на російську мову старокиївські літописи, наявний в оригінальному тексті етнонім “русин” перекладався як “русский”! У той же час вживання стосовно доби Київської Русі понять “українці”, “український” вважалося виявом “буржуазного націоналізму” і суворо переслідувалося”.6 У середньовічних часах етноси звичайно, повсякдень називали себе розмаїто: “людьми”, “тутешніми”, “мужиками”, а як збірним іменем — “громадянами” або “підданими” — приналежними до конкретного державного зв’язку. Міжнародні угоди вимагали іншого — точної етнічної назви. Тому вперше, і це не випадково, етнонім “роусинъ” у літописах зустрічається у статтях міжнародних договорів Русі з Візантією 911–945 рр. Наприклад: “аще кто оубисть кртыя на русинь” (тут русин — представник Русі, не християнин; християнин — грек), “или християнин русина” (стаття четверта договору 912 р. за Іпатіївським літописним списком). Або: “аще ли ключится оукрасти русину от грек что, или гречину от русина” (з договору 945 р.).7 “И еще оубьєть крестянин русина или русин крестыяна” (стаття тринадцята договору 945 р. за Іпатіївським літописним списком). Або, вже за Лаврентійським літописним списком: “аще оударить мечем или копьем или кацем любо оружьем русин гречина или грьчинь русина”.8

Отже, у міжнародному договорі Олега з греками 911 р. термін “русин” згаданий сім разів, у міжнародному договорі Ігоря 944 р. — шість разів.

Християнство прийшло на Русь з Візантії, і протягом довгого періоду вища руська церковна ієрархія складалася з присланих греків. Коли з’явився нарешті перший автохтонний Київський митрополит, то про нього літописець з гордістю сказав: “Митрополитъ Иларионъ Русинъ”. З головного духовного центру Русі — Києво-Печерського монастиря — вийшли перші кадри автохтонного єпископату. Завдяки діяльності Києво-Печерського монастиря у Руській церкві “до середини XI ст. більшість архієреїв складали “русини”.9 У Густинському літописі під 1225 р. записано: “В тож літо посвящень бысть митрополит Кієву Кирил Русин, ученый і побожный”. Під 1355 р.: “Посвящен бысть на митрополію Кыивскую Алексій Русин от Філофея патріярха”.

Як походження хороніма “Русь”, так і походження етноніма “русин” має переважно двояке тлумачення: існує норманська теорія і розмаїті версії, що цю норманську теорію заперечують. Що ж до практики вживання етноніма “русин” в епоху Київської держави, серед дослідників розбіжностей немає. Всі сходяться на тому, що русин — це південець (южанин) із полян.10 “Русь — се земля полян, Русини — се поляне”.11 Або що русин — взагалі корінний житель південної Київської Русі.12 “Русин” — киянин, наприклад, митрополит Іларіон, “в розумінні, звичайно, не варяго-русса, а уродженця Києва або Подніпров’я”.13 “Русин” — житель Київщини, “згадка про русина в “Новгородській Правді” природна при тому спілкуванні, яке існувало між Новгородом та Києвом в X–XII сторіччях”.14 Словник староукраїнської мови, наводячи відповідні приклади, стверджує: “Русин — назва українця феодальної доби”.15

У наших найближчих історичних сусідів — поляків — щодо вживання етноніма “русин” теж немає невизначеності. У польській науковій літературі, як і в побутовому мовленні, етнонім “русин” протягом століть вживався і вживається у значенні сучасного терміна українець. І, як відзначає польський дослідник, “належить до тих виняткових етнічних назв, які не вміщують у собі нічого насмішкуватого або образливого”.16 Для українців поляк був “ляхом”, іноді “ляшком”, часами “ляшурою”. Для поляків українець завжди був тільки “русин”.17 Перші польські літописці — Мартин Галь, а за ним Кадлубек — називають країну на схід від кордонів Польщі — Ruthenorum regnum (королівство русинів). Єпископ краківський Матвій писав 1150 р. Бернардові з Клєрво: “Gens ruthena multitudine innumerabili ceu sideribus adequata” (плем’я русинів своєю безчисленною кількістю адекватне зорям). Отже, в епоху Русі етнонім “русин” вживали як самі жителі теперішньої України, так і суміжні народи.

У Західній Європі вже в другій половині XI ст. в латиномовних джерелах з’явився переклад назви “русин” у формі Rutheni. З латини Ruthenia перейшла на означення русинів до німців, французів, англійців — Ruthenen, Ruthenes, Ruthenians. Вислів Ruthenus є латинською формою грецького Routhenos, що передає слово “русин”. У новогрецькій вимові th (theta) відповідала звукові s, а e (eta) — звукові i. Русин — грецьке Routhenos. У латинській транскрипції th (theta) передавалось через th, а e (eta)— через e, — звідси Ruthenus.

Процес визначення терміна “русин”, наповнення його етнічним, релігійним, політичним та культурним змістом постійно стимулювався нашими західними сусідами, які виходили з практичних міркувань — треба було розрізняти чужий народ. “Це почуття спільноти проявлялось дуже скоро у загальновживаній спільній назві “русин”. Цю назву прикладало до себе все наше етнічне населення у зносинах назовні, хоч у внутрішних взаєминах задержано ще довго місцеві або племінні назви. Ця назва “русин” прийнялась була твердо серед етнічно наших племен і областей, а особливо сильно на пограниччях, щоб зазначити й підкреслити противенство до державно, культурно й етнічно чужих елементів”.18

Російські історики, неспроможні заперечити термін “русин”, що утворений цілком закономірно за правилами слов’янського словотвору: роус + инъ (литвин, мордвин тощо) і який зберігає наголошений у західноукраїнських діалектах початковий склад слова русин (один з двох стародавніх наголосів), заперечують його множинну форму — “русини”. На початку множиною до слова “русин” була Русь. “Збірне ім’я народу — Русь, як Чудь, Сербь, а одиничне — Русин, як Чудин, Болгарин, Сербин, або Серблянин”.19 Але згодом від однини “русин” утворюється, за законами української мови, множина “русини”. Подібно утворюється множина, наприклад, в словах: син-сини, сестра-сестри, він-вони, пан-пани, млин-млини тощо.

“Є беззастережним фактом, що Суздаль і Новгород виразно відмежувалися від назви “Русь” у XII–XIII століттях і пізніше, а також є беззаперечним фактом, що росіяни ніколи не присвоїли собі етноніма “русин”, який існував безперервно на українських територіях від IX по XX століття”.20 Щоб нейтралізувати осоружний етнонім у старих текстах, російські дослідники фальшують, переробляючи термін “русин” на притаманну їхній мові прикметникову форму “русскій”. Таким зразком “може служити переклад “Ларионъ русинъ” з літопису 1051 р. як “Иларионъ русский родом” (“Повесть временных лет” под ред. В. И. Андрияновой-Перетц, М.-Л., 1950). Тут поняття гранично точне замінено половинчастим, бо “русинъ” — визначає члена комплексу, що обіймає рід, плюс територію, плюс свідомість зв’язку з ним. Тим часом “русский родом” може народитись і в Китаї”.21

Як видаються чи, точніше, видавалися у Радянському Союзі історичні тексти, написав акад. Я. Ісаєвич: “На Україні розцінювалося як “націоналістичний”, тим самим і найважчий, злочин користуватися словами “український” і “українці” для доби Київської Русі, натомість російські історики вільно вживали “русский” як синонім терміна “давньоруський”, а давніх русинів ідентифікували з росіянами. Наприклад, у найбільш поширеному перекладі “Повісті временних літ” слова “положити ряд межю Русью й Грекы” (тобто між Руссю і Грецією) перекладено “установить договор между греками й русскими”. Далі в тексті слово “русин” також послідовно перекладається як “русский”. Такий переклад став вважатися обов'язковим; пильнували цього дуже суворо. Одного разу, коли рецензенти і редакція наукового збірника, виданого під егідою АН СРСР, недодивилася, що автор однієї зі статей вжив слово “русин” стосовно населення Київської Русі, то перед випуском у світ до всіх примірників була вкладена карточка — Errata: “Надруковано “русины”. Має бути “русские”. Прикладів ідентифікації у російських наукових виданнях понять “давня Русь” і “Росія” можна було б навести безліч”.22

Одним зі способів затемнити факт існування у Київській державі етноніма “русин” є його заміщення книжною назвою “русич”. У нашу суспільну історико-культурну свідомість, завдяки передусім школі, міцно ввійшла псевдоетнонімічна назва “русич”. Термін “русич” відомий із “Слова о полку Ігоревім”.23 Про цю поему доречно буде сказати, що “класичним прикладом абсурдних претензій на культурну спадщину України-Руси є проголошення “Слова о полку Ігоревім” найдавнішим твором “давньоруської літератури”, незважаючи на те, що події твору відбуваються більш як за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель, на прабатьківщині українців. Поза всяким сумнівом, українськими є не тільки місце дії, а й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору. Абсурдність твердження стає ще яснішою, коли згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить проголошувати “Слово” продуктом творчості росіян немає жодних підстав”.24

Здибуваний у “Слові о полку Ігоревім” термін “русич” зустрічається лише там. “Це, — пояснюють, — авторське слово, своєрідна формула високого стилю староруського поета”.25 Якщо не брати до уваги поетичних та публіцистичних опусів, то цей термін в якості етноніма ніколи практично не вживався. Цікаво, що слово “русич” не має жіночого роду, на відміну від етноніма “русин” — “русинка”. Відомий французький дослідник Анрі Мазон і російський вчений Зимін, які виступають проти давньоруськості “Слова”, вважаючи його стилізацією, написаною в XVIII ст. вихованцем Київської духовної академії Іваном Биковським, посилаються якраз на термін “русичі” як на аргумент неоригінальності твору. Вони посилаються на той факт, що термін “русич” не засвідчений у жодних інших староруських текстах.26 “Чудернацька назва “Русичі” із “Слова о полку Ігоревім”, на нашу думку, походить не від Русь, а від легендарного князя Руса, що його вигадали польські літописці. Якраз оці “Русичі” є одним з доказів неавтентичності “Слова”, бо легенда про князя Руса з’явилася лише в XV–XVI в.в.”.27

Прискіпливий аналіз терміну “русичі” навів дослідників на думку про можливу тут помилку в написанні. Відомо, що у “Слові” багато темних місць. Виникло припущення, “що в “Слові о полку Ігоревім” замість міфічного “русичі” більш коректно читати “русьци”.28 Отже, улюблений поетами і публіцистами “русич” втрачає свою непевну роль замінника етноніма “русин”. Термін “русин”, як побачимо далі, віками вживався на українській етнічній території.

 

XIV. МОСКОВІЯ МІНЯЄ СВОЮ НАЗВУ

 

Прийняті на озброєння московським престолом ідеологеми типу “Великая”, “Малая” Русь, “Всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец” і тому подібні титули були настільки неприродні і неорганічні для самих російських царів, що вони ніяк не могли до них призвичаїтись. Проголосивши їх світові явно з пропагандистською метою як певну імперську доктрину, вони далі послуговувалися улюбленою їхньому серцю термінологією, де в різних варіаціях виступало слово “Москва”. Словосполучення “Московское государство” фігурує в договорі з Данією від 12 січня 1701 року. У міжнародному договорі між царем Петром І і Річчю Посполитою Польською та Великим князівством Литовським від 28 червня 1703 року звично вживається “Монарх Московскій”, “война Московская” тощо.

На початку 1703 р., як вже говорилось, у Москві вийшла перша газета, яка називалася “Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах”, ще називали її “Ведомости московские”, “Ведомость московская”.

У 1721 р., коли Московія вже осягнула гегемонію в Східній Європі, Петро І прийняв пишний титул Імператор Всеросійський, про що було оповіщено такими словами: “В 20 день сего октября, по совету его величества, в показание своего должного благодарения, за высокую его милость и отечесткое попечение и старание, которое он о благополучии государства во все время своего славнейшего государствования и особливо во время шведской войны явить изволил, и всероссийское государство и такое сильное и доброе состояние, и народ свой подданой и такую славу у всего света единое токмо руковождение привел, как то всем довольно известно, именем своего народа российского, дабы изволил принять, по примеру других, от них титло: отца отечества, императора всероссийского, Петра Великого…”.1 

Сама постать Петра I навіть у російській історіографії має розбіжні оцінки. Одночасно з офіційними загальновідомими панегіриками, нишком говориться і про те, що Петро I — синовбивця, голландофіл і таємний лютеранин, і взагалі є сином німецького придворного аптекаря. А помер Петро I, і це вже не поголоски, а діагноз, внаслідок застарілого сифілісу, який викликав виразки в мочовому каналі.2

У 1725 р. “Ведомости московские” перейменовано на “Ведомости Российские”. Підручний царя Петра I Меньшіков вислав до посла в Копенгаген таку директиву: “Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие престеречь, чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам писано”.3 Так Московське государство змінило свою природну віковічну назву, перетворившись в Російську імперію. Назва ця проіснувала до березня 1917 р., коли слово імперія замінено республікою.

“Цією назвою Московія прагнула показати свою культурність перед народами заходу і полегшити дипломатичні переговори московського уряду. Петро I вводив назву Россія для того, щоб ввести в помилку Європу, буцімто Московія не підкорила Україну, буцімто московський і український народи є одним і тим же народом, що нібито мають спільну історію і що боротьба Мазепи не мала національно-державного характеру, а була внутрішньою боротьбою за владу в державі”.4

Зміна назви сталася “внаслідок захоплення московськими царями українських земель, які становили базу Київської Русі та Білорусії, саме це перейменування послужило історикові Михайлові Грушевському підставою заявити: “ми є народ у якого вкрали назву”.5

Власне за Петра І відбулася така вагома за своїми наслідками ідеологічна переміна етноніму: “…сама назва Русь, вирвана із серця Києва залізною рукою Петра…”.6 “Хєр Пітер”, як залюбки називав себе Петро І, носився навіть з наміром перенести столицю до Києва. Як відомо, Петро І ненавидів місто Москву і всі московські порядки, він згоден був на свій улюблений голландсько-німецький кшталт навіть змінити віру на лютеранську, завести латинський алфавіт і т. п. “Московське царство почало називатися Росією тільки при Петрі I, коли той уперше, начебто інкогніто, їздив до Європи і де його перший раз не прийняв жоден королівський двір, хоча на балах вельмож він був присутній. Просто Москву тоді ніхто не знав і вважав її азіатською країною. А до азіатів тоді було ставлення негативне. А Русь знали здавна. Ось чому, повернувшись з Європи, московський цар перейменував своє царство в Російське, а москалі вперше дізналися, що вони великороси. Допомогло Москві ще й те, що Українська Русь (а Україну знали на Заході тільки як Русь) була вже під Москвою. Великороси — це єдиний у світі народ, який до початку 18 ст. не мав своєї назви, а звався московським людом”.7 Змінюючи етнонім, Петро I сподівався не тільки знищити таким чином почуття відрубності українців та білорусів у відношенні до московитів, але й цих останніх прихилити до європейської цивілізації. У такому плані діяли його послідовники, зокрема Катерина II.8 На цю тему в 1869 р. видатний буковинський поет Осип Юрій Федькович писав у статті “Щоб не було пізно! Голос спосеред руського народу” таке: “Зведено бій під Полтавою (1709), Москалі здобули Русь, їх цар Петро присвоїв собі ім’я побідженого народу, бере титул царя Руси і укладає собі таку програму політичну: З Москви над Дніпро, з Дніпра над Вислу, з Висли під Карпати, звідси над Дунай, з Дунаю над Босфор. Чи заперечить хто, що він став невірним цій програмі загарбання всіх Славян? — Але як? З одного боку московська дика орда, з другого численне, на той час на досить високім степені культури стояче слав’янство… Тільки предприїмчивим царям про це не банно. Вже в XVIII віці накинули вони своїм ордам христіянство і церковно-славянську мову, з котрої, заабсорбувавши тодішню руську письменність, повстала теперішня московська мова, а котру задля незнання історії славян заходом та через безсоромне фальшування історії Москалями, ще й нині називають руською (russische Sprache). Я буду її називати завсіди по імени, московською так само як ім’я Русь належить тільки полудневій Росії, а назва Русин лише нинішним Русинам”.9

 

 

 

Книга Полонської-Василенко Н.Д. Історія України

 

Найвеличнішою пам'яткою одного з найвидатніших істориків України Наталії Полноської-Василенко є її двотомна «Історія України» (Мюнхен, 1973—1976 рр.). Даний посібник є однією із найякісніших на сьогоднішній день працею з погляду об'єктивности, конкретности і аргументованости викладу національної історії України.

                Книга видана і в Україні:

Полонська-Василенко Н. Історія україни: У 2 т. Т. 1. До середини XVII століття. - 3-тє вид. – К.: Либідь, 1995. – 672 с.

Полонська-Василенко Н. Історія україни: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. - 3-тє вид. – К.: Либідь, 1995. – 608 с.

 

Книга доступна на сайті  http://studentbooks.com.ua/content/view/121/49/1/1/#683

 

ЗМІСТ

ТОМ 1:
ЧАСТИНА ПЕРША: ДОІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ УКРАЇНИ
КАМ'ЯНИЙ ВІК
Палеоліт
Мезоліт
Неоліт
Трипільска культура
ВІК МІДІ ТА БРОНЗИ
Кимерійці
ЗАЛІЗНИЙ ВІК
Грецькі колонії
Скити (скіфи)
Боспорська держава
Сармати
Алани
Ґоти
РУХ НАРОДІВ З АЗІЇ НА УКРАЇНСЬКІ СТЕПИ
Гуни
Авари
Болгари
Хозари
Угри (мадяри)
Печеніги
ПОСЕЛЕННЯ ПРЕДКІВ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
Перші відомості про поселення предків українських племен
Поселення антів або венедів та їхня громадська і державна організація
Розміщення слов'янських і українських племен
Побут українців переддержавної доби
Релігійний світогляд українців
Перші спроби державного об'єднання українців
Назва «Русь»
ЧАСТИНА ДРУГА: УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА Х-ХІV СТОЛІТЬ
КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА
Початок Української держави
Олег (882 – 912)
Ігор (913–945)
Ольга (945–964)
Святослав (964–972) 
Ярополк (972–979) 
РОЗКВІТ ДЕРЖАВИ УКРАЇНИ РУСИ
Святий Володимир І Великий (980–1015)
Боротьба за Київ
Святополк (1015–1019)
Ярослав І Мудрий (1019–1054)
Сеньйорат
Ізяслав І(1054—1068; 1069—1073; 1077— 1078)
Святослав II (1073—1076)
Ізяслав (1077—1078)
Всеволод (1078—1093)
ПОЧАТОК РОЗКЛАДУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Святополк-Михаїл (1093—1113)
Володимир Мономах (1113—1125)
Мстислав-Федір-Гаральд (1125—1132) 
Ярополк II (1132—1139) 
Вячеслав (1139)
Всеволод II (1139—1146)
Ігор II (1146)
Ізяслав ІІ (1146—1154)
Юрій Довгорукий (1154—1157)
Ростислав І (1158—1167)
Мстислав II (1167—1170)
Святослав III (1175—1194)
Рюрик (1194—1215)
ВІДОКРЕМЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬ
КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ
ПОЛОЦЬКА ЗЕМЛЯ
ГАЛИЦЬКА ЗЕМЛЯ
Володимир (або Володимирко) (1124—1153)
Ярослав Осмомисл (1153—1187)
Володимир II (1187—1199)
ЧЕРНІГІВСЬКА ЗЕМЛЯ
МУРОМСЬКА ЗЕМЛЯ 
НОВГОРОДСЬКА ЗЕМЛЯ
СМОЛЕНСЬКА ЗЕМЛЯ
ТУРОВО-ПИНСЬКА ЗЕМЛЯ
ПЕРЕЯСЛАВСЬКА ЗЕМЛЯ
ВОЛИНСЬКА ЗЕМЛЯ
Роман (1173—1205)
РОСТОВО-СУЗДАЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ
Андрей (1157—1174)
Всеволод — «Велике Гніздо» (1177—)
ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ КИЇВСЬКОЇ РУСИ-УКРАЇНИ
Татарська навала
ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИМ КНЯЗІВСТВОМ
Роман (1199—1205)
Данило (1205—1264) та Василько (1206—1269)
Василько (1205-1270)
Володимир (1270-1289)
Мстислав (1289-1292)
Юрій І (1301-1315)
Андрій і Лев II (1308-1323)
Юрій II Болеслав (1325-1340)
Любарт-Дмитро (1340-1385)
Владислав (1372-1378)
ВНУТРІШНІЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ-РУСИ ЗА КНЯЖОЇ ДОБИ
Політичний устрій українських земель X—XIII століть
Суспільний устрій українсько-руських земель XI—ХП століть
Економічне становище України-Руси
Торгівля
Духовне життя
а)  Церква
б) Освіта
в) Письменство
г) Право
д) Мистецтво
ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
Литовські племена
Мендовг
Ґедимін (1316—1341)
Ольгерд (1341—1377)
ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В БОРОТЬБІ МІЖ НЕЗАЛЕЖНІСТЮ Й УНІЄЮ
Ягайло-Яків-Владислав (1377—1434)
Вітовт (1382—1430) 
Свидригайло Болеслав-Олександер (1430—1440)
Сигізмунт (1431—1440) та Свидригайло
Казимір (1440—1492)
Олександер (1492—1506) 
Повстання князя Михайла Глинського (1508)
Повстання Мухи
ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ З ТАТАРАМИ
Сігізмунд 1-ий Старий (1506—1548)
Сігізмунд-Август (1544—1572)
УКРАЇНА ПІД ПОЛЬЩЕЮ 
ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ
Еволюція українських земель в XV-XVI століттях
Державний лад
Військо
СОЦІЯЛЬНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ
а) Князі та пани 
б) Міщанство
в) Селянство
г) Козацтво
ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ
а) Господарство
б) Торгівля
ДУХОВЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ В ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКІЙ ДОБІ
а) Національне життя
б) Церковне життя
в) Берестейська Унія
г) Україна після Берестейської унії 
КУЛЬТУРА ТА ОСВІТА
а) Шкільництво
б) Друкарство
в) Література та письменство
ПРАВО
1) Міждержавні й міжнародні договори
2) Привілейні грамоти видавалося з кінця XIV до середини XVI ст
3) Земські устави
4) Збірники законів
5) Суд 
МИСТЕЦТВО
а) Архітектура
б) Р і з ь б а
в) Малярство
г) Графіка
г) Золотникарство
д) Геральдика та сфрагістика
ПІДСУМКИ
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА: УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ
УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ
Козацькі повстання
Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (1616-1622)
Наступники Сагайдачного
Буковина та Закарпаття
ВНУТРІШНІЙ ЛАД В УКРАЇНІ ПЕРЕД ХМЕЛЬНИЧЧИНОЮ 
Cоціальний стан України
а) Магнати 
б) Шляхта
в) Духовенство
г) Міщанство
ґ) Козацтво
д) Селянство
ЕКОНОМІЧНИЙ СТАН УКРАЇНИ ПЕРЕД ХМЕЛЬНИЧЧИНОЮ
Господарство і торгівля
ДУХОВЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ XVII СТОЛІТТЯ
а) Православна Церква
б) Уніятська Церква в XVII ст
в) Спроби «об'єднати Русь з Русю»
г) Легалізація Православної Церкви
ґ) Могилянська доба
д) Український патріярхат
е) Церква на Закарпатській Україні
КУЛЬТУРА ТА ОСВІТА
а) Школа
б) Друкарство 
в) Наука
г) Література 
ґ) Проповіді
Мистецтво
а) Архітектура
б) Різьбарство
в) Малярство
г) Ґраверство
г) Геральдика та сфрагістика
ПІДСУМКИ

 

ТОМ 2

ЧАСТИНА П'ЯТА: ХМЕЛЬНИЧЧИНА
ХМЕЛЬНИЧЧИНА
Богдан Хмельницький(1648—1657)
Перша доба повстання Богдана Хмельницького — 1648-й рік
Від повстання до Визвольної Війни
Повстання перетворилося на Революцію
Берестечко — Жванець
Переяславська Угода
Ратифікація договору в Москві
Характер та значення Московського договору 1654 року
Українська держава Богдана Хмельницького
Спадковість Гетьманату та смерть Богдана Хмельницького
ЧАСТИНА ШОСТА: РУЇНА
РУЇНА
Юрій Хмельницький, перше гетьманування 1657 року
Іван Виговський (1657—1659)
Юрій Хмельницький, друге гетьманування, 1659-1668
Павло Тетеря-Моржковський (1663—1665)
Іван Брюховецький (1663—1668)
Петро Дорошенко (1665—1676)
Юрій Хмельницький— третє гетьманування (1677—1681)
ЧАСТИНА СЬОМА: ГЕТЬМАНЩИНА
ГЕТЬМАНЩИНА
Дем'ян Многогрішний (1669—1672)
Іван Самойлович (1672—1887)
Іван Мазепа-Колединський (1687—1709)
Україна і Північна війна
Україна перед Полтавською катастрофою
Полтавська катастрофа
Еміграція і смерть Івана Мазепи
Пилип Орлик (1710—1742)
Іван Скоропадський (1708—1722)
Павло Полуботок (1722—1724)
Данило Апостол (1727—1734)
Правління Гетьманського уряду (1734—1750)
Кирило Розумовський (1750—1764)
Президент малоросійської колегії та генералгубернатор П. Румянцев
ЧАСТИНА ВОСЬМА: УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В КОЗАЦЬКІЙ ДОБІ
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ, ЩО НЕ ВХОДИЛИ ДО СКЛАДУ ГЕТЬМАНЩИНИ
СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА
ПІВДЕННА УКРАЇНА
Українська колонізація
Новоросійська Губернія
ЗАПОРІЖЖЯ
Участь Запоріжжя в політичних справах Гетьманщини 
Запорожці під "татарською протекцією"
Повернення запорожців на Запоріжжя
Внутрішній лад у Новій Січі
Повстання на Запоріжжі
Боротьба російського уряду з “вольностями” Запоріжжя
Зруйнування Січі
ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА 
Західня Україна 
Правобережна Україна за часів Руїни
Козацтво на Правобережній Україні
Палій і Мазепа
Правобережна Україна та Пилип Орлик
Правобережна Україна під владою Польщі
Гайдамаччина
ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ
Державний лад 
ЦЕНТРАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ
а) Гетьман
б) Генеральна Рада
в) Рада старшин 
г)Генеральна військова канцелярія
г) Генеральна старшина
МІСЦЕВЕ УПРАВЛІННЯ
а) Полки
б) Міста та міщани
4) Військо
5) Суд
СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
1. Шляхта
2. Знатне військове товариство
3. Козацтво
4. Духовенство
5. Міщанство
6. Селянство (посполиті)
ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ ЗА ЧАСІВ ГЕТЬМАНЩИНИ
1. Промисл та торгівля
2. Фінанси
ДУХОВЕ ЖИТТЯ
УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
Незалежна Українська Православна Церква
Українська Православна Церква в складі Російської Церкви
Українська Православна Церква під Польщею 
Українська Католицька церква
Церква на Буковині та Закарпатті
ОСВІТА
1. Шкільна освіта
2. Наука
а) Історія
б) Право
в) Природничі та математичні науки
г) Філософія
ґ) Література
МИСТЕЦТВО
1. Архітектура
2. Різьба
3. Малярство
4. Графіка-ґраверство
5. Музика
ПІДСУМКИ
ЧАСТИНА ДЕВ'ЯТА: УКРАЇНА ПІД ЧУЖОЮ ОКУПАЦІЄЮ
УКРАЇНА ПІД ОКУПАЦІЄЮ РОСІЇ В XVIII СТОЛІТТІ
Захоплення Росією українських земель
Внутрішній лад
Суспільний лад України за російської окупації
1. Шляхетство
2. Селянство
3. Козацтво
4. Південна Україна
УКРАЇНА У XIX СТОЛІТТІ
Перші роки XIX століття
Війни з Францією і «Священний Союз»
Доба Реакції
Визвольні та національні рухи в Україні
Польське повстання 1830 року та Українське Козацтво 
Україна за доби Миколи І 
Революційний рух 1840-их років
Доба реформ
Революційні рухи в Україні
ЗАХІДНЯ УКРАЇНА ПІД ОКУПАЦІЄЮ АВСТРІЇ 
а) Галичина
б) Буковина
в) Закарпаття
ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ. ГОСПОДАРСТВО
а) Сільське господарство 
б) Промисловість
в) Торгівля
ДУХОВЕ ЖИТТЯ. ЦЕРКВА
1. УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПІД РОСІЙСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ 
а) Православна церква на Правобережній Україні
б) Ліквідація уніятської церкви на Холмщині та Підляшші
в) Православна церква в Україні у XIX ст.
2. УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПІД ОКУПАЦІЄЮ АВСТРО-УГОРЩИНИ 
а) Українська католицька церква в Галичині
б) Церква на Буковині
в) Церква на Закарпатській Україні
ОСВІТА
а) Початкова школа
б) Середня освіта в кінці XVIII ст.
в) Висока школа
г) Наукові товариства
ПІДСУМКИ
ЧАСТИНА ДЕСЯТА: УКРАЇНА ПЕРЕД РЕВОЛЮЦІЄЮ
1. Посилення революційних настроїв
2. Російсько-японська війна
3. Революція 1905 року
4. Державна дума
5. Аграрна реформа П. Столипіна
6. Доба Реакції
7. Галичина, Буковина та Закарпаття
ЧАСТИНА ОДИНАДЦЯТА: УКРАЇНА В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ
1. Воєнні події на Україні
2. Напередодні Революції 1917 року
3. Революція 1917 року
ЧАСТИНА ДВАНАДЦЯТА: УКРАЇНСЬКА САМОСТІЙНА ДЕРЖАВА 
І. ЦЕНТРАЛЬНА РАДА
1. Організація Центральної Ради
2. Боротьба за впливи
3. Жовтневий переворот та його відгомін в Україні
4. Зовнішня політика України
5. Берестейський договір
6. Україна після Берестейського договору
Підсумки
ІІ. ГЕТЬМАНСЬКА ДОБА
1. Україна перед Переворотом 29 квітня 1918 року
2. Квітневий переворот і перші часи Гетьманської Держави
3. Громадська реакція на Гетьманський переворот
4. Діяльність Гетьманського уряду
5. Боротьба проти Гетьманату
6. Західня Україна в 1918 році
а) Галичина
б) Буковина
в) Закарпатська Україна
7. Повстання проти Гетьманського Уряду
8. Падіння Гетьманської держави
Підсумки
ІІІ. УКРАЇНА В ДОБІ ДИРЕКТОРІЇ
1. Директорія у Києві
2. Переїзди Директорії
3. Україна під Російсько-Совєтською окупацією
4. Західня Україна
5. Взаємини Урядів УНР і ЗУНР
6. Похід військ УНР та ЗУНР на Київ і війна з Денікіном
7. Зимовий похід
8. Варшавський договір та його наслідки для Східньої Европи
9. Ризький договір
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

 

 

 

 

 

Книга Свіржецького К.. У пошуках прихованої істини. Мови в Україні: відродити українську – захистити російську.(exlibris.org.ua/swirz)

 

Прим. В.Ж. До основної частини даної книги матеріали з книги К.Свіржецького включені до наступних підрозділів:

16.3.1. Підміна понять у політичних цілях

16.3.2. Етнічні росіяни і російськомовні українці

16.3.3. Міф про т.зв. «добровільний перехід українців на російську мову»

 

Інші фрагменти запозиченого тексту першоджерела подаємо тут як підрозділи, які не були включені до основної частини:

16.3.4. Джерела і схеми офіційної політики русифікації

16.3.5. Зустріч двох культур

16.3.6. Блокування самостійного розвитку української культури

16.3.7. Початок трагедії русифікаторства в Україні

16.3.8. На гребені російського шовінізму

16.3.9. Столипінський маразм

16.3.10. «Дєдушка» Лєнін і українське питання

16.3.11. «Українізація» для українців

16.3.12. Попіл Кубані б'є в наші груди...

16.3.13. Централізація і русифікація «від батька народів»

16.3.14. Камо грядеши, український народ радянської імперії?

16.3.15. Мовою фактів і цифр

16.3.16. У колодках застою

16.3.17. А чи був хлопчик «Дружба»?

 

16.3.4. Джерела і схеми офіційної політики русифікації

Багато хто з читачів, вихованих в дусі ідеалів т.зв. «непорушної дружби народів», можуть обуритися: яка, мовляв, така русифікація, та ще й примусова? Яка така офіційна політика русифікації? Ну що ж, тоді давайте процитуємо Велику Радянську Енциклопедію. У 26-му томі в розділі «Українська мова» можна прочитати наступну фразу «Українська мова за царату зазнавала обмежень і офіційної заборони».1 У СРСР практично ніде у відкритих джерелах, призначених для широкого читання, подібної фрази знайти було неможливо. Тому що радянська людина не повинна була сумніватися в благотворних для українського народу наслідках «возз’єднання» з Росією.

Саме тому для широкого вжитку призначалися фрази типу «Український народ завдяки Росії зберіг себе як націю…»2 з «Ілюстрованої історії СРСР», що призначалася для промивання мозку підростаючому поколінню українців та інших народів Союзу. І тільки у ВРЕ якимось дивом вищезгадана сентенція про заборону української мови таки проскочила, хоча рука автора не піднялася дописати в неї тільки одне слово – «в Росії». Тому що, незважаючи на те, що це саме так і було, написати «українська мова зазнавала обмежень і офіційної заборони в Росії» виглядало б просто «блюзнірством» на тлі «дружбо-народних» фанфар.

А помисліть, як би шизофренічно звучали ці дві фрази, якщо їх об’єднати в одну. Наприклад: «Український народ завдяки Росії зберіг себе як націю, тому що українська мова зазнавала в Росії обмежень і офіційної заборони». Супер! Чи не правда?!

Але давайте все ж таки розповімо про те, як і чому в «братерській» Росії, куди входила в свій час Україна, заборонялася і переслідувалася українська мова. Давайте викладемо всі кричущі факти в їхній історичній послідовності. У якості основних джерел візьмемо праці Наталії Полонської-Василенко «Історія України», митрополита Іларіона (Огієнко) «Нариси з історії Української Православної Церкви», Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», Федора Турченка і Валерія Мороко «Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ сторіччя», документально-публіцистичні праці Василя Лизанчука. І ви, мої шановні читачі, побачите, що практично вся радянська інтерпретація взаємин між Росією й Україною, взаємин між російським і українським народами є наскрізь перекрученою і фальшивою по своїй суті.

Як відомо (навіть з радянських джерел), самодержавна Росія була колоніальною імперією. Але в Україні російський колоніалізм розвивався за своєрідних обставин і мав свої нестандартні риси і свою специфіку. Це пояснювалось тим, що в порівнянні з «класичним» колоніалізмом великих європейських держав, російська експансія, як правило, була спрямована не на заморські території, а на суміжні землі. Тому російська колоніальна політика не обмежувалася лише насадженням колоніальної адміністрації й економічним вилученням, а в остаточному підсумку приймала форму повної асиміляції і національного переродження придбаних земель і народів.3

Приступаючи до колонізації сусідніх земель, російська метрополія, як правило, офіційно не трактувала їхні народи в якості «неповноцінних» або «нижчої раси». Навпаки, їх «рівноправність» спочатку «великодушно» визнавалась, їм дарувалися всілякі «права», а вже потім на них направлялася вся міць імперської політики асиміляції, а при необхідності і військова сила. Україна також потрапила в м’ясорубку цього виняткового історичного явища, і дожовтнева, добільшовицька колонізація України мала кінцевою метою повну і безповоротну інкорпорацію України в Росію. Але попри все це процеси асиміляції і русифікації українців мали свою власну історичну «схему».

Ця схема виглядала так:

– У період із середини ХVII – по середину ХVIII століть Росія як країна з набагато більшим військово-політичним потенціалом і ресурсами, але з набагато нижчим рівнем розвитку культури й освіти, поступово встановила повний контроль над політикою, економікою, зовнішніми зв’язками, культурним обміном України і звела її права в цій області до нульової відмітки. Паралельно Росія видавила все, що було можливо з культурного, освітнього і людського ресурсу України для цілей власного розвитку, але при цьому максимально обмежила можливості відновлення і розвитку наявної української культурно-освітньої бази.

– Потім, у період з кінця ХVІІІ – по середину ХІХ століть, шляхом прямої асиміляції української еліти, покріпачення й марґіналізації широких національних мас українці були незведені до етносу з другосортною культурою і мовою, що в остаточному підсумку призвело до русифікації деякої частини українців, української еліти, їхньої відмови від власної мови і навіть втрати національної самоідентифікації.

– В остаточному підсумку, з другої половини ХІХ століття аж до революцій 1917 р. Російська імперія взагалі відмовилася визнавати сам факт існування українського народу, його мови і культури як чогось окремого, відмінного від «великоросійського» («загальноросійського»), поставивши їх під офіційну заборону.

Такою була дожовтнева схема колонізації і русифікації України. І щоб не бути голослівним приступимо до опису фактів.

16.3.5. Зустріч двох культур

Процес зустрічі і взаємодії двох культур – українською і російської – був прекрасно описаний митрополитом Іларіоном (Огієнком) в «Нарисах з історії Української Православної Церкви» та Наталією Полонською-Василенко в її двотомній «Історії України». Ми скористаємося цим коротким, але містким описом, складеним на основі глибоко відпрацьованої великої фактографічної бази.

Отже, у 1654 році зустрілися два народи, дві держави, що на той момент по суті не мали нічого спільного, крім православного віросповідання і претензій на історію Київської Русі. Україна, незважаючи на польський гніт, зберігала старі культурні зв’язки з Західною Європою, що брали свій початок ще в князівську епоху. У Литовсько-Польський період вона знаходилася впливом європейської культури в області права, науки, мистецтва, релігії. І це багато в чому проявилося при формуванні таких відомих наукових центрів України, як Острозька академія, Львівська братська школа, Київський кружок Єлисея Плетенецького, Києво-Могилянська академія, кружок Петра Могили.

Що стосується Московської держави, то на початку XVII ст. вона пережила складний період «смути», але вийшла з нього оновленою – могутньою монархією з ідеологією «третього Риму». Тут вважалося, що два Рими впали (Рим і Візантія), а третій Рим – Москва – буде стояти вічно, Москва – спадкоємиця Києва, і тому вся територія колишньої Київської держави повинна їй підкорятися. Така була схема, розроблена московськими ідеологами в XVI-XVII ст.4

У той же час Московія в ході завзятої боротьби за створення міцної абсолютної держави була відділена від Західної Європи і її культури. Російський історик Є.Шмурло так характеризував культурний стан Московського царства в XV столітті: «Позбавлена культурних зв’язків із Західною Європою, відділена від неї Польсько-Литовською державою, Московщина не переживала доби Відродження, не чула про Савонаролу, Гуса... Як нову Америку довелося відкривати її європейським дослідникам».5 У середині XVI ст., у 1551 році, Стоглавий Собор у Москві констатував, що вчитися кандидатам у священики було нема в кого.

Навіть у XVII ст. в Московії на науку дивилися як на «порождение исконного врага человеческого рода – диавола», – так характеризував культурний стан Московії російський дослідник П.Морозов.6 Якщо навчитися читати і писати в себе на батьківщині заможному московському підданому при бажанні і наявності матеріальних умов ще було можливо, то отримати хоч скільки-небудь системну освіту було не можливо. І коли боярин Федір Ртищев відправляв перших росіян на навчання за кордон – у Києво-Могилянську академію – то на цих «спудеїв» (студентів) дивилися як на сміливців, від яких через їхню майбутню освіченість «предвидели худое».7

Такі були два партнери – Україна і Московське царство – коли в 1654 році вони уклали військовий союз, що перетворився потім у тяжку неволю для України. Трагедія українського народу була не тільки в самому договорі: у більшому ступені вона полягала в тім, що з перших же років Москва почала грубо порушувати договір і не виконувала обов’язків, що взяла на себе. Для України основною метою Переяславської угоди було остаточне звільнення від польського панування й об’єднання всіх українських земель в одне ціле. Але Москва разом з Польщею, за Андрусівським договором 1667 року, «Вічним миром» 1686 року і Прутським договором 1712 року, розірвали територію України і поділили її між собою. Шляхом поступового порушення Москвою Переяславського договору та інтриг Українська Церква втратила свою фактичну автокефалію і стала однієї з єпархій Московського патріархату.

У той же час Україна зіграла величезну роль в історії Московського царства: вона стала мостом, що довгий час з’єднував Москву з Західною Європою. Вона стала посередницею між двома культурами – європейською і московською. Велику роль при цьому відіграло те, що Україна була православною землею, адже, незважаючи на тяжіння до «культури», Москву відлякував західний католицизм.

У XVII ст., ще до Переяславської угоди, з Москви стали звертатися по допомогу до київських вчених. Культурні впливи України на Московію в мистецтві і літературі проявилися вже при царі Олексієві. Після Переяслава він, а з ним і його двір, поступово почали ще більш широко приймати українську культуру. До українських вчених зверталися по допомогу для виправлення священних книг. Їх високо цінував Патріарх Никон і приплив українців у Москву зріс. У 1664 р. сюди як вчителя царських дітей запросили вихованця Київської академії вченого білоруса Симеона Полоцького. Він дуже вплинув на московську культуру як видатний педагог, письменник, поет і проповідник.

Ще більшими стали українські впливи при Федорі Олексійовичі. Вони були загальною «модою» при царському дворі: сам цар носив український кунтуш, голив бороду, при ньому, як писав сучасник, «почався політес з маніру польського» (польським тоді в Московії називали українське).

Російський дослідник А.Архангельський так характеризував вплив України XVII ст. на Москву: «Кияни, не зважаючи на упередження супроти них у Москві, із другої половини XVII ст. були господарями становища в Московській Русі, найкращі, найвидатніші його діячі».9 У Москві працювали українські художники, при Олексієві українці розписували в Кремлі церкви. У Московію виписували з України шевців, кравців, садівників, городників і т.п. Переїжджали туди з України друкарі, гравери, архітектори, художники, але головним чином – вчені, письменники, ченці і педагоги.

У цей період український вплив панував в московських школах, а українці мали великий авторитет як педагоги. Засновуючи в Москві школу в першій половині XVII ст., боярин Федір Ртищев запросив учителів з Києва, через двадцять років парафіяни церкви Іоанна Богослова в чолобитній просили владу відкрити при церкві школу на зразок братських училищ в Україні. І навіть набагато пізніше при заснуванні в 1721 році нових шкіл у Росії, учителями призначали українців, для новостворених слов’яно-латинських шкіл Синод наказував відрядити вчителів з Києва, тому що «у Києво-Печерському манастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії, риторики і піїтики». Студентів, що закінчили Київську академію, у 1738 році запрошували в Петербург для навчання катехізису і проголошення проповідей.

Єпископи-українці сприяли поширенню освіти, засновували семінарії та інші школи. Гаврило Бужанський був префектом Слов’яно-греко-латинської академії, Сильвестр Гловацький – ректором Казанської колегії, Варлаам Ієницький заснував семінарії в Суздалі, Пскові, Коломні, Астрахані, Веліямін Пуцек-Григорович і Іларіон Рогалевський заклали підвалини Казанської духовної академії, Амбрось Юшкевич, майбутній президент Синоду, заснував Новгородську семінарію, Гедеон Вишневський заснував Слов’яно-латинську школу в Смоленську і школи в Дорогобужі, Рильську, Білій, Вязьмі, Лаврентій Гірка заснував семінарію у В'ятці, Герман Копцевич – Слов'яно-латинську школу в Холмогорах (пізніше її переформували в Архангельську семінарію), Арсеній Мацієвич заснував семінарію в Ярославлі, Серапіон Латушевич – семінарію у Володимирі на Клязьмі, Кирило Флоринський – семінарію в Троїцько-Сергіївському Посаді.

Українські вчителі приносили свої методи навчання і підручники: граматика Мелетія Смотрицького, історія Інокентія Гізеля стали посібниками в російських школах. З України приходили в Московію книги – «Требник» і «Лифос» Петра Могили, твори Кирила Транквіліона, Іоанікія Толятовського, Інокентія Гізеля, Мелетія Смотрицького і т.д. Видатний учений, митрополит Ростовський, Дмитро Туптало, написав «Руно зрошене», що витримало 8 видань. Сприяючи освіті Москви, архімандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель і чернігівський архієпископ Лазар Барановський переслали туди кілька тисяч книг декількох десятків назв.

Українські письменники познайомили Росію із силабічною поезією і тонічним розміром. Українці широко принесли сюди драматичну літературу. Театр тривалий час був справою українців, вони познайомили росіян із драмами С.Полоцького, Д.Туптала, Ф.Прокоповича, Л.Горки, С.Ляскоронського. У XVIII ст. українці рознесли драми і «вертеп» по всій Росії й утворили театри в Казані, Тобольську, Новгороді й інших містах.

Українська церква також зробила сильний вплив на московську, хоча там постійно зберігалася недовіра до українського православ’я, в якому московські фахівці знаходили католицький вплив. Незважаючи на це, в Московії певний час будували церкви в українському стилі, поширювалося українське бароко, українські «партесні» співи, що привозили з собою українські співаки.

Україна дала велику кількість ієрархів, що знаходилися на високих посадах: єпископ Стефан Яворський став митрополитом Рязанським, «місцеблюстителем» патріаршого престолу, президентом Святішого Синоду, ректор Київської академії, Феофан Прокопович став заступником президента Святішого Синоду й автором «Духовного Регламенту» – трактату, що узаконив владу царя над Церквою. Він був автором і іншого видатного трактату: «Правда воли монаршей», що стала основою російського самодержавства.

Багато українців було на керівних посадах у Синоді. Був навіть час, коли в силу свого більш високого культурного й освітнього рівня українці займали всі єпископські кафедри в Росії. Окремо треба згадати українців, що працювали як місіонери: єпископ Іркутський Інокентій Кульчицький заснував школи для монголів, єпископ Іркутський Інокентій Нерунович навертав на православ’я тунгусів, Філофей Лещинський був місіонером серед качмадалів, калмиків, тунгусів. Синод навіть звернувся до Київської академії в 1742 році з проханням розробити більш ефективні методи проповідування християнства серед калмиків.

Українці працювали перекладачами в різних установах Росії, тому що серед них було багато знавців грецької, латинської, німецької, французької, польської, італійської, турецької мов. Українці служили в російських посольствах у Лондоні, Відні, Варшаві, Дрездені, Константинополі, Парижі, Лейпцизі, Стокгольмі, Пекіні. Коли Єлизавета вирішила перевидати Острозьку Біблію, вона призвала українців – професорів Варлаама Лещинського і Гедеона Сломинського – щоб виправити в ній мову.

У Росію переходили українські вчені: один з перших економістів, глухівчанин А.Рубановський, що вчився в Лейпцігському університеті, агроном Е.Десницький, видавник ботанічного словника Г.Бужанський, орієнталіст С.Тодорський і багато хто інших. У Росії захоплювалися філософією Григорія Сковороди.

От як описав український вплив на Москву російський вчений дожовтневого періоду професор П.Бессонов: «Пришельцы (малороссы) заняли здесь (в Великороссии) самые видные и влиятельные места, от иерархов до управлений консисторий, ими устроенных, от воспитателей семьи царской до настоятелей монастырских, до ректоров, префектов и учителей ими же проектированных школ, до кабинетных и типографских ученых, делопроизводителей, дьяков и секретарей. Все почти подверглось их реформе, по крайности неотразимому влиянию: богословское учение, исправление священнаго и богослужебного текста, печатание, дела раскола, церковная администрация, проповедь, храмовое, общественное и домашнее пение, ноты, внешность архиерейских домов, образ их жизни, экипажи и упряжь, одежда служителей, напр, певчих, вид и состав школ, предметы и способы учения, содержание библиотек, правописание, выговор речи устной и в чтении (церковное мягкое г вместо твердого), общественные игры и зрелища и т.д., и т.д.».10

Таким чином, в плані культурних впливів ціле сторіччя по праву можна назвати «століттям України в Росії». І сьогодні тільки досить упереджені російські вчені-історики могли б не визнавати, що внесок українців (і білорусів) у російську культуру в XVII—XVIII ст. був більшим, ніж внесок самих великоросів.

16.3.6. Блокування самостійного розвитку української культури

Петро І також визнавав перевагу української культури, і при ньому та його спадкоємцях культурні впливи України в Росії ще порівняно довгий час залишалися дуже сильними. Ремствуючи на малограмотність великоросійського кліру, він високо цінував київські школи. У 1698 p. Петро І скаржився патріархові: «Священники у нас грамоте мало умеют... Ежели бы их... в обучение послать в Киев в школы...».11 Він направляв московських друкарів в українські друкарні на стажування, при ньому велику кількість українських вчених і діячів культури було покликано служити і працювати в Росії, і навіть будівництво Москви очолив український архітектор І.Зарудний.

Видатний російський учений-мовознавець князь Ніколай Трубецькой (1890-1938) писав: «На рубеже XVII и XVIII веков произошла украинизация великорусской духовной культуры», «…та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры. Это можно проследить по всем отраслям культуры».12

І це дійсно було так, тому що перевдягання в європейське плаття і гоління борід не гарантувало механічного прилучення росіян до європейської культури. Для її сприйняття потрібна була сформована традиція, яку в той період давала Україна. Тому Ніколай Трубецькой впевнено стверджував, що для великоросійської культури «украинизация оказалась мостом к европеизации».

Як ілюстрацію візьмемо таку галузь, як музика і співи. Так, українські музиканти і півчі почали активно проникати в Москву з середини XVII століття. За Петра І і після нього вихідці з України вважалися кращими альтами і дискантами в Росії. До середини XVIII ст. щорічно в Петербург набиралося більш десятка півчих тільки за замовленням імператорського двору. Українські півчі складали переважну більшість в імператорському хорі й у великому числі утримувалися в приватних хорах російських вельмож.13

Тому першу в імперії музично-хорову школу цариця Єлизавета повеліла організувати в Глухові, прославленому українському центрі музичної і співочої культури того часу. На більш високому рівні музично-хорову підготовку продовжували в імператорському хорі, що за складом також був «українським». І саме тому першими серйозними «російськими» композиторами стали видатні вихованці Глухівської школи й імператорського хору українці Дмитро Бортнянський і Максим Березовський.

Великороси практично до середини ХVIII століття не могли самостійно створити в себе поживного середовища і традиції, необхідних для організації висококласного партесного співу і засвоєння європейських досягнень, що стали безпосередньо доступні росіянам з проникненням у Петербург італійців.

Українці ж в силу музичної традиції забезпечували в тому числі й широке громадське сприйняття європейської (італійської) музики в Росії. От як характеризував виконання італійських творів російський сучасник тих років: «Если же когда поют, хотя вышеупомянутыми скоропорывистыми сочинениями, да имеют искусство, и к тому – натурально хорошие голоса малороссиянцы, то не столь противно. Но уже и наши великороссиянцы, не только из купечества купцы, из господских домов слуги, да и фабричники и суконщики, а разных мастеров художники, многие, научившись пению по партесу, но тем же многоздорным сочинениям, поют на скороговорных паузах, и столь же иногда неприятно, что слушать их прескаредно, ибо оной русской дристун басистый, растворя свою широкую пасть, кричит скороговорно, как в набатный колокол бьет; есть ли же случится чрез паузы с верхней ноты ему взять, то так неискусно возьмет, как жеребец заржет, или на отрывах так безчинно оторвет, точно как бык рыкает».14

Таким чином, у першій половині XVIII ст. українці як і раніше продовжували не тільки лідирувати в низці галузей російської культури, але й адаптували її до сприйняття європейських культурних досягнень, які російська культура не могла засвоїти безпосередньо через відсутність відповідного рівня російських культурних традицій і культурних «технологій». До XVIII ст. навіть українська вимова почасти панувала в Москві, і в середині XVIII ст. відомий письменник Сумароков скаржився, що українці-педагоги зіпсували російську мову, тому що всі школи були переповнені ними.

Катастрофа під Полтавою стала трагедією для української державності, але й у той же час допомогла сходженню Московського царства до рівня Російської імперії. Після невдалої спроби гетьмана Мазепи звільнитися від влади Москви Петро І, використовуючи ситуацію, яка склалася, посилив боротьбу з суверенітетом України і поставив за мету політично й економічно повністю підкорити її. Він завдав ряд нищівних ударів по культурних ресурсах України і розпочав політику обмеження її можливості самостійно розвивати свій освітній, науковий і культурний потенціал. Цієї ж політики по відношенню до України надалі дотримувалися і його спадкоємці, і їхні уряди.

Блокування самостійного розвитку української культури було неминучою справою, тому що сама природа Московського царства, а потім Російської імперії, його непомірна централізація й азіатський абсолютизм настійливо вимагали підтримання однополюсного силового простору у всіх сферах життя. І як тільки Московський (Петербурзький) центр відчував себе досить сильним, що б відмовитися від «послуг» свого більш розвиненої автономії, він безжально й невблаганно душив будь-який автономний полюс сили (неважливо, культурний або адміністративний), що вибивався вище його центральної «планки».

Блокування української культури почалося зі спроб Москви накласти лапу на свободу друку українських друкарень Чернігівської і Києво-Печерської, якій та була дарована ще Патріархом Константинопольським. Витоки цих спроб полягали в край негативному ставленні РПЦ до непідлеглої їй Української православної церкви і до її діячів, які чинили спротив експансії РПЦ аж до 1686 р., коли Москва шляхом нелегітимних з церковної т.з. дій перевела Українську церкву до себе в підпорядкування.

З 1686 р. Московська патріархія почала постійно декларувати заборони на самостійне видання в Україні духовних книг, і насамперед розбіжних по змісту з московськими. Українські книговидавці успішно відбивали ці московські атаки, але в 1720 р. в процес втрутився Петро І, який видав наказ, що найсуворіше обмежив український друк (навіть порівняно з попередніми вимогами московських церковників): «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать, да и оныя церковныя старыя книги для совершеннаго согласия с великороссийскими такими ж церковными книгами справливать прежде печати, дабы никакой розни и особливаго наречия в оных не было…».15 Але ж раніше той же Петро І направляв російських друкарів в українські типографії для підвищення кваліфікації.

Для нагляду за виконанням наказу до українських книговидавців були прислані з Москви цензори, яких українці повинні були ще і утримувати за свій кошт. Пішли астрономічні що для тих часів штрафи за порушення московської цензури (1724), вульгарний розгром непокірної цензорам Чернігівської друкарні і вивіз її устаткування в Росію.

У цей же період з’явилися й перші вимоги перекладати видавану літературу «на великороссийское наречие» (1726). А скінчилася ця огидна історія тим, що з 9 вересня 1766 р. український друк звели до рангу звичайного копіювальника московських видань, коли Лаврській друкарні було наказано: «Чтобы впредь в типографии тоя Лавры печатать и на продажу употреблять одни те книги, которыя в московской типографии с апробации св. Синода печатаются».16

У такий спосіб у XVIII ст. Росія послідовно зруйнувала український національний друк, який у той історичний період був першоосновою для розвитку української культури, освіти і науки (так само як і у будь-якого іншого європейського народу). Тому й не дивно, що в цьому столітті було видано небагато українських друкованих творів, хоча праць рукописних було предостатньо, але лише деякі з них побачили світ вже в наступному XIX ст.

Також одним з найбільш серйозних ударів Петра І по українській культурі та освіті були репресії проти Києво-Могилянської академії, що в той період знаходилася на злеті і була основним «плавильником» української національної еліти, генератором національно-культурної і духовної ідеології українського народу. Після петровських репресій, що проводилися під приводом боротьби з гетьманом І.Мазепою, академія більш ніж у дванадцять разів скоротила кількість студентів, і потім так і не змогла остаточно відновити своє колишнє значення центру формування національної еліти і національного духу.17

При цьому Москва, а пізніше Петербург, незважаючи на багаторазові прохання, відкидали або зустрічали мовчанням спроби створити в Україні університети, ідею заснування яких виношував ще гетьман Іван Мазепа (перший університет був створений у Харкові лише в 1804 р., коли процеси деморалізації і русифікації тодішньої української еліти набули незворотного характеру). А після того, як на Україну поширилися прийняті в Росії обмеження на контакти з іноземцями і поїздки за кордон, українська культурно-освітня сфера в плані контактів з Європою й іншим світом опинилася у вкрай несприятливому стані у порівнянні з імперським центром.

Починаючи з Петра І складається практика «культурних оргнаборів» з України. Так, Петро І викликав у Москву з Києва відомого вченого, вихованця Києво-Могилянської академії Стефана Яворського і наказав йому взятися за реорганізацію Московської Слов’яно-греко-латинської академії. Потім туди ж був викликаний і ряд інших українських вчених, у тому числі таких відомих у ХVІІІ ст. світил, як Феофан Прокопович і Дмитро Туптало. Вони, використовуючи досвід Києво-Могилянської академії, реорганізували Московську академію, активно підтримали Петра І у здійсненні початих ним реформ, організували у Москві друкарню, писали підручники, посібники. Московська академія складалася тоді в основному з київських учених. З 1701 по 1772 р. з Києво-Могилянської академії переїхало в Москву 195 учених. Ректори Московської академії мінялися 21 раз, з них 18 були випускниками Київської академії.18

«Оргнабори» часто мали варварський характер. Так, гетьман Данило Апостол писав цариці Єлизаветі: «…посылаючиеся в Малую Россию для выбирания певчих многие чинят обывателям тамошним обиды, и яких не надобно, и таких, токмо для взятков, насильно отымают хлопцов».19 Але навіть найпотужніший відтік кадрів у Росію не послабив би культурного потенціалу України, якби Москва просто не блокувала його розвиток у той період, коли Україна інтенсивно віддавала свої кадри Росії.

На останню третину XVIII ст. Росія остаточно «вигребла» національний культурний ресурс України і перейшла до прямої русифікації заблокованої в культурному і духовному відношенні української нації.

16.3.7. Початок трагедії русифікаторства в Україні

Катерина II стала першою російською царицею, що теоретично обґрунтувала, офіційно оголосила і реально почала проводити в життя політику русифікації та асиміляції українців. Вона презирливо називала українців «черкасишками», «республиканские мысли» українців вона кваліфікувала як «фальшивые и им несвойственные», а їхнє «мнение, по коему они почитают себя народом от российского отличным» оголосила «развратным».20 Звичайно, всі оцінки імператриці у відношенні до України стали законом для дій її вірних підданих.

Подібна настанова в корені суперечила раніше прийнятій моделі відносин між українським і російським етносами, яка у всіх документах, що фіксували і розмежовували повноваження української автономії і російської метрополії, визнавала існування двох різних народів,21 двох різних державних утворень і навіть віддавала ведення українських справ Посольському приказові (Колегії іноземних справ), тобто аналогові нинішнього МЗС.

За Катерини ІІ починається системний наступ на українське слово, як усне, так і друковане. Коли в 1769 р. Лавра за заведеною Петром І традицією попросила, щоб їй дозволили надрукувати українські букварі (тому що московських люди не розуміли і не хотіли купувати), російський Синод не тільки не дозволив друкувати українські букварі, але і наказав відібрати назад ті, що вже були в людей на руках. Потім було наказано зібрати по церквах всі старі українські книги і замінити їх на московські.22

Після цього пішла атака на освіту. Для ефективної русифікації та асиміляції українців Катерина ІІ вирішила використати так звані «народні школи», проект яких вона склала зі спеціальною метою – замінити ними традиційні національні школи, що ще існували в ряді земель, і в першу чергу в Україні. «Народні школи» за планами цариці повинні були стати повністю російськомовними. 20 жовтня 1782 року особистий секретар О. В. Храповицький записав її слова: «Заведением в России народных школ разнообразные в России обычаи приведутся в согласие, и исправятся нравы».23

Введення російськомовних «народних шкіл» замість україномовних Катерина II обставила не інакше, як благодіянням на прохання батьків, на прохання самих українців (зовсім як «за проханням трудящих» у радянські часи). Технологію імперського «піару» (обробки масової свідомості) і одержання «прохань» з боку батьків добре видно з її листа своєму соратникові і намісникові в Україні графові Петру Румянцеву: «Желаю, чтобы вы тамошних нескольких называемых панов склонили к подаче челобитной, в которой бы они просили об лучшем у них учреждении школ и семинарий; и если можно, о положении духовенства в штатское состояние от духовных или светских такую же челобитную иметь, то б мы уже знали, как начинать».24

Русифікацію Києво-Могилянської академії проводили виплекані імперською владою національні відступники – київські митрополити Г.Кремінецький і його наступник С.Миславський, який діяв «в исполнение Ея Императорскаго Величества указа». Нові дисципліни, які заводились в Академії, було звелено вести «на чистом российском языке». Потім у 1784 р. вийшов загальний наказ про введення в Академії російського правопису й вимови. Русифікатори почали пильно стежити, щоб у студентів була чиста великоросійська вимова – як у звичайному житті, так і в церкві. Також почали виписувати з Москви підручники російською мовою, посилати студентів у Московський університет, щоб вони вчилися там московській вимові.

Щоб зломити будь-який опір, наказ про русифікацію КМА передбачав також наступний каральний захід: «внушить всем учащимся, что если они и за сим подтверждением не будут наблюдать всего того, что выше предписано, то имеют быть исключены из духовнаго ведомства».

Трохи пізніше по всіх церквах було наказано, щоб дяки та священики молитви читали та правили службу Божу «голосом (вимовою – Авт.), свойственным российскому наречию». Те ж саме було заведено й по всіх школах в Україні. Надаючи, наприклад, матеріальну допомогу духовним школам Катерина вимагала, щоб у них «для преподавания учений присвоен был образ, для всех училищ в Империи нашей узаконенный».25

В решті, в 1804 р., вже після смерті імператриці, вийшла пряма й беззастережна заборона викладати й учитися українською мовою. З цього часу українську мову переслідували в учбових закладах найжорстокішим чином. Так, на початку ХІХ ст. вчитель Харківської гімназії дехто Т.Сєліванов, який пізніше став директором шкіл «Області Війська Донського», у бурхливому захопленні повідомляв: «Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски».26

Русифікаторська політика імперії в сфері освіти призвела до найтрагічніших наслідків для українського народу. Закриття українських шкіл обернулося навіть не заміною їх на російські, а просто ліквідацією самих шкіл взагалі. Так, якщо в часи Богдана Хмельницького і перших десятиліть Гетьманщини школи були майже в кожному порівняно великому українському селі, то на початку XIX ст., за даними офіційних переписів, їх стало вдесятеро (!) менше.

У 1652 році дехто архідиякон Павло Алепський, сірійський мандрівник, засвідчив про грамотність в Україні, що майже всі домашні, і не тільки чоловіки, але і жінки і дівчата, вміють читати. Переписи 1740 року і 1748 року зафіксували, що в сімох полках Гетьманщини – Полтавської і Чернігівської губерній – на 1904 села приходилося 866 шкіл з викладанням українською мовою, одна школа припадала на 746 душ. Але вже перепис 1897 р. показала, що українці з найбільш письменного народу Росії були перетворені «братерською» метрополією в найбільш малограмотний: у 1897 р. на 100 душ населення серед них припадало тільки 13 грамотних.27

Так Москва не просто вбила україномовні школи, завдяки яким українці мали набагато більш високий рівень освіти, ніж населення самої метрополії, і могли пишатися своєю власною культурою, а також «почитать себя народом от российского отличным», але вона взагалі вбила масову освіту в Україні як таку. Цим вона загнала українців у ранг порівняно менш культурного народу і заклала базу для виховання в українців – у наших предків, у наших дідів-прадідів, у нас – комплексу неповноцінності і імітації стосовно російського етносу і російської культури, «планка» яких у подібних умовах автоматично зростала.

Через сто років після цієї варварської акції, академік Багалій на підтвердження тому висловив у Державній думі загальновідому для тих часів річ: «Для всех более или менее бесспорен тот факт, что малороссийское население в XIX в. является отсталым в культурном отношении по сравнению с великорусским и инородческим, и одной из главных причин этой отсталости являются именно вышеуказанные затруднения (навчання нерідною мовою – Авт.)... между тем как в XVII в. малороссы прославлялись своею образованностью и, как известно, переносили ее даже в Московскую Русь».28

Це було закономірним продовженням політики Петра І, спрямованої на ослаблення українського культурного й освітнього потенціалу, а також було тієї воістину «царською платою» за сто років освіти й окультурення Московії, яким займалися тисячі українських педагогів, учених, церковників, художників і діячів мистецтва.

Ця трагедія для нашого народу і його майбутнього багаторазово посилювалася тим, що в цей же період він позбавився своєї еліти – козацької старшини, української шляхти і національного духовенства, що під тиском обставин у своїй більшості залишили український етнос, злившись з російським дворянством і духовенством. Говорячи про «тиск обставин», ми маємо на увазі, що в цей період кінця ХVIII – XIX століть русифікація в Україні щільно ввійшла не тільки в освіту, а в сферу державного управління та церковних справ, де активно застосовувала себе колишня українська еліта.

Цій трагедії передувало кілька десятиліть політики зугарної деморалізації української старшини, шляхти і духовенства, що після Полтави ініціював Петро І та успішно продовжили його спадкоємці. Репресії проти Києво-Могилянської Академії, проти Української церкви, придушення будь-яких проявів традиційної для України громадсько-політичної активності, масові безрозбірні тортури, страти й заслання, масове відправлення козаків на риття каналів, на земляні роботи, будівництво фортець, на болота Петербурга, у «згубні», заздалегідь приречені на невдачу походи, де вони вмирали десятками тисяч від епідемій і хвороб, взяття дітей української старшини в заручники, реквізиції й економічні вилучення стали в XVIII столітті нормою в житті України. Вони підірвали моральний дух української еліти і високий бойовий дух українського козацтва, зломили волю керівного прошарку української автономії до опору централизаторским і русифікаторським зусиллям імперської влади.

Ці методи супроводжувалися самими огидними російськими інтригами, спрямованими на підрив влади гетьмана як глави української автономії і на дезорганізацію системи традиційного державного управління України. Саме таку політичну програму в період правління гетьмана Івана Скоропадського за Петра І сформулював князь Голіцин у своєму листі російському канцлерові Головкіну: «Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом... Когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами. При этом доносчикам не надобно показывать суровости: если двое придут с ложью, а суровости им не будет показано, то третий и с правдой придет, а гетман и старшина будут опасаться... Необходимо, чтоб во всех порубежных городах были полковники, несогласные с гетманом…».29

Державний апарат і церква – стали одним із найбільш головних і дієвих важелів русифікації. В останній третині XVIII ст. державні структури української автономії було остаточно зліквідовано. У нових імперських держорганах, де «начальство», яке в масовому порядку присилалося з Росії, говорило російською мовою, незабаром були змушені переходити на російську мову і всі інші. Так російська мова «начальства» поступово запанувала над усім мовним середовищем в Україні як «панська мова».

Цей процес був посилений русифікацією еліти через поголовне виховання дітей у російськомовних школах, гімназіях, семінаріях і університетах. Він підтримувався і могутнім міграційним потоком російської військової і цивільної бюрократії, поміщиків і православного кліру в Україну, що узяв свій початок при Петрі I і Петрі II.30

Русифікація української еліти успішно йшла не тільки через освіту і формування російськомовного держапарату і дворянства, але і через шлюби. Не випадково політика міжнаціональних шлюбів в Україні з боку Москви поступово придбала дискримінаційний характер. Так, якщо за «Коломацькими статтями» 1687 р. український гетьман і старшина були зобов’язані усього лише сприяти шлюбам між українцями і московітами, то надалі вже з’явилася заборона на шлюби української старшини і шляхти з представниками Речі Посполитої, Литви (Білорусії) і інших країн, крім московських земель.

Політика русифікації в цей період була спрямована насамперед на те, щоб зерна національної самосвідомості не проростали в середовищі тих прошарків населення, з яких формувалася державна адміністрація, наукова, творча і технічна еліта, підприємці і промисловці. Ці сфери стали доступними в основному лише тим, хто порвав зв’язок зі своїм народом і відрікся від своєї мови. Адже, за образним виразом Дж.Неру, кожен колонізатор піклувався про те, щоб вихована ним інтелігенція стала ворогом свого народу.31

Протягом трьох сторіч російська метрополія активно прищеплювала національне відступництво в Україні як норму моралі. Воно всіляко заохочувалося, високо цінувалося і добре оплачувалося. І не випадково, саме Україна виявилася найбільш плідним і щедрим донором, що підживлював не тільки царську адміністрацію, вище чиновництво, військову і промислову еліту, але і російську культуру в цілому. Типовий світогляд національних відступників сформулював нащадок стародавнього козацького роду П.Кочубей, що став головою Державної ради за Миколи І: «Хоча народженням я українець, але я більше росіянин, ніж хто-небудь інший».

Імперська міграційна політика також стала могутнім засобом асиміляції та русифікації українців. Саме такий характер вона виявляла вже починаючи з останньої третини ХVІІІ століття. Наприклад, так було на новоосвоюваних землях Півдня України по т.зв. Українській лінії й у т.зв. Новій Сербії і Слов’яно-Сербії, що імперія намагалася створити на землях запорізьких козаків. Зокрема, при поселенні в т.зв. Новоросійської губернії поселенцям-іноземцям без звороту надавалося по 30 карбованців, українцям, що приходили з Правобережної України і Запорожжя по 12 карбованців. У т.зв. Новій Сербії і Слов’яно-Сербії українців змушували «добровільно» продавати свої будинки прибулим сербам або будувати для них будинки, обслуговувати їх, поставляти їм усе необхідне крім того, що імперський уряд виділив досить солідні суми на їхнє облаштування.32

В цілому, на кінець XVIII ст. в Україні проживало понад 10 млн. чоловік. На українських територіях, що входили до складу Росії, було 7,8 млн. жителів, на українських територіях Австрії – 2,2 млн. По чисельності і займаній території українці належали до найбільш великих народів Європи. Чисельність населення на українських землях протягом XIX ст. швидко зростала і складала в середині століття 20 млн., а наприкінці століття – 36 млн.

Але при цьому зростання населення України супроводжувалося змінами його етнічного складу. Якщо наприкінці XVIII ст. на землях України, входили до складу Росії, 89,0% населення складали українці, то через сто років частка українців знизилася до 72,6%. Причиною цього була антиукраїнська міграційна політика Російської імперії, спрямована на посилення контролю над Україною. Внаслідок цієї політики відсоток росіян, євреїв і представників інших національностей в Україні збільшився до 27,4%.33

З цих же мотивів, наприклад, Микола I на початку 30-х років XIX ст. для підтримки політики русифікації прийняв рішення зміцнити в Україні вплив великоросійського капіталу і надав пільги найбільшим представникам російського купецтва для залучення їх і закріплення в Києві.

Росіяни розселялися по всіх регіонах України, але, головним чином, у містах. Для євреїв царський уряд ввів так звану смугу осілості, заборонивши їм переселятися на схід від території колишньої Речі Посполитої (відповідно, Лівобережжя потрапило в зону смуги, а Слобожанщина була поза нею). Більшість єврейського населення зосереджувалася в містах і містечках Правобережжя. До середини XIX ст. воно складало вже понад 10% населення краю і кількістю перевершувало поляків і росіян, поступаючись лише українцям.

Так, в остаточному підсумку за рахунок тотальної русифікації освіти, держапарату і церкви, за рахунок деморалізації і русифікації національної еліти, за рахунок посиленої міграції росіян у міста України українську мову, що природно домінувала в міському побуті практично до кінця ХVIII століття, було маргіналізовано і представлено суспільству як мову в основному «нижчих» прошарків населення (селяни, прислуга, чорнороби, наймана робсила) на відміну від російської мови як мови «вищих», «культурних» прошарків суспільства (поміщики, різночинська інтелігенція, священнослужителі, генерали, офіцери і т.д.).

16.3.8. На гребені російського шовінізму

Русифікація української еліти в решті привела до того, що на деякий період зник сам носій вищих форм української національної культури. Він сам і його попередні досягнення в галузі культурі й освіти стали частиною російської нації і російської культури. І саме в цьому сенсі треба розуміти процитовані в попередній главі слова князя Ніколая Трубецького про «українізацію» післяпетровської російської культури.

«Українізація за Трубецьким» означала повний перетік українських культурних досягнень у російську культуру, але не зміну її великоросійської мовної форми. З завершенням цього процесу російська національна культура почала презентувати себе в якості т.зв. «загальноросійської». Але при цьому обов’язковою умовою «загальноросійськості» було використання виключно великоросійської мови – «канцелярского языка московских приказных», як назвав його Ніколай Трубецькой.34 І його використанню імперська національна політика приділяла найпильнішу увагу, незважаючи на всі заяви про цю нібито «загальноросійськість».

Задушивши петлею русифікації національну еліту України і позбавивши широкі маси українців системи освіти українською мовою, російська імперська влада у середині XIX ст. перейшла до наступного етапу русифікації – до заперечення самого факту існування українського народу й української мови. І це майже на сто років стало стрижнем її національної політики на українських землях. З т.з. офіційної влади українці тепер розглядалися як частина великого «російського (загальноросійського) народу». У реальному житті знищувалося та вбивалося усе, що вказувало на відмінність українців від росіян. Українська мова поступово була оголошена усього лише місцевим говором, діалектом російської мови.

Термін «загальноросійське» став вдалою ідеологічною знахідкою, яку русифікатори періоду Російської імперії використовували для того, щоб боротися з національною самосвідомістю українців і дезорієнтувати потенційних відновлювачів української національної еліти. Насправді «загальноросійське» було нічим іншим як знов таки ж зручною підміною понять. У радянський період ідеологічне місце цього терміну займуть поняття «інтернаціональне» або «наднаціональне», що будуть насправді означати те ж саме, що й в імперський період, а саме – «великоросійське».

Проте, у першій половині ХІХ століття позбавлений еліти український етнос, незважаючи на методичну омертвляючу русифікацію, зміг генерувати нових духовних і політичних лідерів. Найяскравішою подією стала поява поезії Тараса Шевченка, яка зробила культурний і ідейний шок на сучасників і в Україні, і в Росії. Читаючи шевченківські вірші, деморалізовані доктриною «загальноросійськості» українці підвелися, тому що «Кобзар» силою художнього слова доводив і «окремішність», і досконалість української мови, і її здатність створювати вищі форми культури.

Значна частина росіян, серед яких виділявся відомий критик Віссаріон Бєлінський, звичайно, вкрай негативно сприйняли творчість Великого Тараса, бо вбачали в ній «літературний сепаратизм».35 Вони чітко розуміли, що поезія Шевченко руйнує міф про «загальноросійськість», реабілітує українську мову і в остаточному підсумку реанімує мрії «про непідлеглу Україну». Саме з цього періоду почалася найжорстокіша ідейна боротьба між українськими патріотами і великоросійськими централістами-русифікаторами. Надалі, в окремі періоди історії, ця боротьба приймала по відношенню до українців насильницькі форми відвертого геноциду і етноциду, що коштували нашому народу вже не десятки тисяч, як у петровський час, а мільйони людських життів.

Першою жертвою цієї боротьби став сам Тарас Шевченко. Всупереч твердженням совдепівскої літературно-історичної міфології, що, мовляв, його репресували за революційні погляди і революційну діяльність, документи російської охранки свідчать про те, що головним мотивом розправи з Великим Українцем було те, що він сприймався саме як український поет і своїми творами пробуджував українську національну самосвідомість.

Зі зроблених жандармським відділенням записів рішення в справі Шевченко добре видно, що в переліку обвинувачень на його адресу до революційної діяльності з великою натяжкою можна віднести тільки т.зв. «клевету и желчь на особ императорского дома». А основний «злочин» великого поета, за вердиктом російської поліції, полягав у тому, що «Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны. С любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времен гетманщины, о счастье возвратить эти времена и о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства».36 Саме за це поета на багато років було заслано із забороною писати взагалі будь-що.

У 1856 р. відомий російський історик Михайло Погодін в одній зі своїх статей проголосив, що українського народу, української мови ніколи і не існувало. Російські літератори і публіцисти з превеликим ентузіазмом підхопили цю тезу. Редактор газети «Московські відомості» Катков ідею Погодіна узагальнив формулюванням, яке стало девізом і переконанням для багатьох поколінь російських шовіністів: «Никакого отдельного украинского языка не было, нет и не может быть».37

Абсурдність теорії Погодіна була доведена в 1857 р. українським істориком, першим ректором Київського університету Михайлом Максимовичем і в 1861 р. істориком і етнографом Миколою Костомаровим, а ще раніше творчістю Івана Котляревського, Тараса Шевченка та інших письменників першої половини XIX ст. Але, всупереч очевидному, лжетеорія Погодіна стала офіційним вироком українському народові з боку тодішньої Росії.

З кінця 50-х рр. XIX ст. організаційною формою відроджуваного українського національного руху стали напівлегальні непартійні об’єднання, що одержали назву громад. Перша громада в 1859 р. виникла в Петербурзі, де жило чимало українців, на яких дуже впливали патріотично налаштовані українські письменники і громадські діячі.

На одній з таємних зустрічей група громадівців затвердила свої програмні положення: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати усі свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів-слов’ян українець повинен ставитися по-дружньому і допомагати їм у боротьбі зі своїми власними гнобителями.

Громади організувалися в Києві, Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві й Єкатеринодарі на Кубані. Одним з головних напрямків їхньої діяльності була організація недільних шкіл на рідній мові для дорослого населення. Громадівці збирали кошти для друкування навчальної літератури, писали українські підручники, відкривали і щоденні школи, організовували публічні лекції і бібліотеки, ініціювали створення гімназій для підготовки народних вчителів і т.п. Вони поширювали серед населення твори українських письменників, організовували підготовку і видання популярних книжок. Чернігівська громада навіть почала випуск щотижневика «Чернігівський листок» з літературною частиною українською мовою.

Спроби українських громад вести культурно-освітню діяльність викликали крайнє обурення російських шовіністів і імперського уряду. Офіційною російською пресою було організовано цькування українського руху, розгромлені Полтавська і Чернігівська громади, припинено видання «Чернігівського листка», закриті всі недільні школи. Під приводом боротьби з революційною діяльністю проведено арешти в Києві і Харкові. Ряд українських інтелігентів з числа арештованих, наприклад, Павло Чубинський і Олександр Кониський, після суду й слідства були заслані в північні губернії Росії.

Репресії з боку російських імперських сил були негайними і широкими. Їхні форми потім повторювалися з десятиліття в десятиліття, з покоління в покоління. Вони стали «доброю російською традицією» і копіювалися в наступному столітті аж до останніх років існування СРСР. Місцева вірнопіддана публіка, вихована на офіційній ідеології неприйняття українства і ненависті до української мови, сипала свої доноси цареві й урядові, як потім це робили її спадкоємці в часи Радянського Союзу.

Ці доноси, що були справжнім проявом російського великодержавного психозу, схвально сприймалися російськими офіційними колами, рупором яких став міністр внутрішніх справ Петро Валуєв. Його тоді особливо стурбувало поширення громадівцями популярних книжок українською мовою серед українських селян і простолюду.38

Як наслідок 20 червня 1863 р. своїм циркуляром Валуєв також проголосив, що окремої української мови «не было, нет и не может быть». І в такий спосіб катковське формулювання стало виразом офіційної позиції Росії з українського питання. Цим же циркуляром було заборонено друкування українською мовою шкільних і релігійних видань.

Валуєвська заборона не поширювалася тільки на твори «красного письменства». І це було не випадково, адже російський уряд у принципі не турбувало те, що якесь вузьке коло українських інтелігентів писало і видавало ніби для себе твори українською мовою. Але Російська імперія не могла допустити поширення українських книг серед маси простих людей, для україномовної освіти яких і призначалися шкільні і релігійні книги громадівців. Валуєвський циркуляр був спрямований на те, щоб ні під яким приводом не дати українському культурно-освітньому руху перетворитися з заняття невеликого числа інтелектуалів у масове явище.

Як написав Валуєв у своєму листі міністру освіти Росії з приводу свого циркуляра, «это распоряжение было передано на высочайшее государя императора рассмотрение и Его величеству желательно было удостоить оное монаршего одобрения».39 Російські чиновники взялися за впровадження Валуєвського циркуляру з особливим ентузіазмом і запопадливістю. Їхніми стараннями українська література в кордонах Російської імперії практично перестала існувати.

От відгук сучасника про гнітючу атмосферу тих років, коли українофільство жорстоко переслідувалося: «... всякий Німець вдесятеро кращий за Суздальського слов’янина, Турок ніколи так підло не душить Сербів, Монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить Петербургський уряд та Великоруське общество...

Як тільки хто примітив, що ви Українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите зі знакомим або зі сім’єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислали: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубинський і багато інших.

Робиться се без суду, і вини не об’являють... 18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку в тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні. Більша часть журналів Московських те й робить, що топтає в грязь Українців за те тілько, що вони Українці..., п’яна перекупка не видумає того, що московські редактори видумають і напишуть, а одвічать їм не можна, бо цензура нічого не пустить... За українську одежу посадять вас у поліцію або поб'ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби... Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од нової Голландії до Канади, де було б преступленієм говорити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім'ї говорить 14 млн. народу?».40

Після горезвісного Валуєвського циркуляру й відповідних репресій у розвитку національного відродження утворилася серйозна перерва і російський уряд став вважати, що українському національному руху нанесено нищівного удару. Контроль за внутрішнім життям українського суспільства трохи ослабнув. Але дух української інтелігенції, нової еліти нашого народу, усе ж таки не був зломлений, і з кінця 60-х рр. багато громад поступово відновилися. Вступ у них не афішувався, засідання відбувалися таємно, хоча громадівці, як правило, займалися науковою і видавничою діяльністю: збирали, обробляли і друкували матеріали з історії, етнографії України, її фольклору. Обговорювалися також політичні питання, проблеми національного відродження, велася робота в рамках місцевого відділення Російського географічного товариства.

Друкованим органом Київської громади була постійна газета «Київський телеграф». Через неї велася нерівна, з т.з. розмірів інформаційного поля, боротьба з шовіністичними виданнями.

Але й ця діяльність викликала обурення російських шовіністів, вони знову засипали Петербург доносами про зростання «українського сепаратизму». Тоді російський цар Олександр II створив у серпні 1875 р. спеціальну комісію «для создания средств борьбы с украинофильской деятельностью». На підставі пропозицій цієї комісії цар, що тоді відпочивав в німецькому місті Емс, підписав закон про повну заборону української мови. Закон одержав назву «Емський указ» 1876 р., він супроводжувався подальшими, більш масштабними діями російської влади по офіційному удушенню української мови.

Емським указом заборонялося друкувати українською мовою не тільки книги, але і навіть тексти до музичних нот, також заборонялося ставити українські театральні вистави, влаштовувати концерти з українськими піснями. Якщо хтось, наприклад, хотів організувати концерт, то всі українські пісні треба було переводити на російську мову. Для повної ефективності указ найсуворішим образом забороняв ввозити в межі імперії без спеціального дозволу будь-які книги й брошури, видані українською мовою за кордоном.41

Жорстоким ударом для української науки і культури стало закриття Південно-Західного відділення Російського географічного товариства. Його керівника Павла Чубинського вигнали з роботи. Це було додаткове розпорядження до Емського указу, яке Олександр II підписав у власноручно. За пропозицією комісії було звільнено низку професорів Київського університету, було заборонено також видавати «Київський телеграф».

Міністерство освіти з «Высочайшего повеления» почало проводити політику «ослабления в учебных заведениях Юго-Западного края малороссийского элемента даже чуждого сепаратистских стремлений». Так, у листі до князя О. Ширінського-Шихматова Київський куратор навчальних закладів писав: «Я признаю усиления в них по возможности элемента Русскаго в лице преподавателей, а в особенности преподавателей Русскаго языка и словесности и Русской истории. В недалеком будущем представится возможность вознаградить в этом отношении потерянное: с первым выпуском воспитанников открываемого в Нежине Историко-филологического Института – они могут быть назначаемы в средние учебные заведения внутренних губерний, – а в учебные заведения южных губерний, могут быть назначаемы преподавателями по преимуществу воспитанники С.-Петербургского Института из коренных русских уроженцев, для которых будет чужда самая идея всякого рода украинофильства...».42

В остаточному підсумку ця нелюдська стосовно української мови і культури політика привела до того, що на початку ХХ століття Імператорська Академія наук Росії в записці «Об отмене стеснения малорусского печатного слова» змушена була заявити: «Нельзя не признать, что пренебрежительное отношение к родной речи влечет за собой отрицательное отношение и к семье, и к родной среде, а это не может не отразиться самым печальным образом на нравственном состоянии... населения Малороссии».

16.3.9. Столипінський маразм

Таке положення протривало аж до революції 1905-1907 рр., що дала українцям надію на зміну національного життя на краще. Вимоги українського руху в ті роки насамперед полягали в скасуванні всіх заборон і культурно-мовних обмежень. З'їзд полтавської групи Всеросійського союзу вчителів одностайно ухвалив: «Для українського населення на території України школа повинна бути української, тобто викладання вестися українською мовою».

Напередодні революції, наприкінці 1904 р., українці Російської імперії одержали рідку і нехарактерну для того часу підтримку з боку авторитетних російських академіків-мовознавців Федора Корша й Алєксєя Шахматова. На запит Ради міністрів щодо доцільності збереження обмежень проти української мови, вони дали негативну відповідь, заявивши, що вона є цілком самостійною мовою, а не місцевим говором російської мови.43

Під тиском національно-визвольного руху Російська імперія змушена була йти на поступки. Наприкінці листопаду 1905 року був прийнятий закон, що дозволяв видання літератури на національних мовах, створення культурно-освітніх національних товариств і відкриття національних театрів.

З цього моменту почався швидкий, вибухоподібний розвиток українського національного життя. Зокрема, великим досягненням українства стала поява в Наддніпрянщині українського друку. Через рік після Жовтневого маніфесту діяло 15 українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань – від наукових і політичних до гумористичних і дитячих.

Але стосовно навчання на рідній українській мові, то домогтися прийняття відповідного закону не вдалося. Були лише окремі випадки, коли вчителя з дозволу влади на свій страх і ризик вводили українську мову в навчальний процес. Система освіти в Україні, від початкової школи до вищої, залишалася зрусифікованою. Навіть у селі, де в ті часи дитина до приходу в школу жодного слова не чула російською мовою, навчання здійснювалося саме на ній. А вчителі на правобережній Україні до самої революції 1917 року одержували спеціальну платню «за обрусение», тобто за проведення ними в життя політики русифікації.

Українська студентська молодь Києва почала кампанію за відкриття кафедр українознавства в університетах. У самому Києві це не принесло успіху, де твердий опір робила університетська адміністрація, але в Одесі і Харкові такі україномовні відділення все ж таки були відкриті.

Після поразки революції російський уряд, очолюваний Столипіним, відновив відверто антиукраїнську внутрішню національну політику. Однієї з визначальних рис епохи Столипіна стало наростання хвилі агресивного російського шовінізму. Столипін яскраво уособлював офіційний курс, який усе виразніше проступав у політиці Санкт-Петербургу – шляхом масованої русифікації ліквідувати всі національні відмінності, перетворити багатонаціональну Російську імперію в централізовану російську національну державу.

У цей період російські великодержавні ідеологи зображували український рух абсолютно штучним, позбавленим будь-яких основ для існування в XX сторіччі. Київський цензор Сергій Щоголев у 1912 р. опублікував книгу «Український рух як сучасний етап південно-російського сепаратизму», в якій повторювалися наскрізь фальшиві «аргументи» попередніх русифікаторів України. Книга містила навіть перелік імен тих осіб («мазепинцев»), що заслуговували на особливу увагу поліції. Полтавський губернатор Багговут у таємному листі цареві з усією серйозністю заявив, що «ніколи ніякого особливого українського народу не було» і призвав призначати тільки великоросів посади вчителів, службовців, священиків.

У 1908 р. у Києві був створений «Клуб російських націоналістів», що завдяки державній підтримці й особистому заступництву Столипіна став однією з найбільш впливових політичних організацій в імперії. Клуб вважав своїм завданням «вести громадську і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».

Після революції 1905-1907 р. під загрозою опинилися всі без винятку прояви українського національного життя, але одним з найбільш важливих об’єктів переслідувань знову стало усне і друковане українське слово. Російський уряд, його платні і добровільні помічники, розуміючи, що українська мова – душу нашого народу, поставили за мету максимально звузити сферу його функціонування. У 1909 р. «Союз російських націоналістів» домігся рішення думського підкомітету в справах освіти про недопущення викладання української мови в школах.44

Уряд заборонив викладання українською мовою в тих школах, де в період революції воно таки було введено. Було також відмінено циркуляр міністра освіти від 1906 р., що дозволяв учителям на уроках вживати українську мову для роз’яснення того, чого учні не розуміють. Учителям заборонялося розмовляти з учнями українською мовою поза школою. На уроках не дозволялося співати українські пісні, декламувати вірші і навіть виконувати українські мелодії.

Відомий єврейський публіцист і мислитель кінця XIX ст. Володимир Жаботинський, що довго жив в Україні і глибоко вивчав україно-російські культурні зв'язки, писав: «Всюду на периферии государства русская культура появляется лишь после того, как земский ярыга (полицейский - Авт.) прокладывал ей дорогу, вытоптав сапожищем всех ее конкурентов».

І це була суща правда. От, що говорив депутат держдуми Петровський про події цього періоду: «Наприклад, таке безневинне явище, як музичне товариство в Полтаві, там поліцеймейстер заборонив говорити українською мовою. Директор Миргородської гімназії, переглядаючи програму одного концерту, сказав, що коли буде сказане хоча одне слово на дурному українському діалекті, то не буде жодного учня на цьому концерті. У Лебединській чоловічій гімназії директор теж забороняє говорити українською мовою, і, під час доказу якоїсь алгебраїчної теореми на цій мові, учневі була поставлена двійка».45

Подібна політика проводилася й у вищих навчальних закладах України. Ті слабкі паростки українського національного життя, що проросли в університетах і інших вузах України в 1905-1907 р., були грубо і безжалісно задушені і винищені. За наказом царя закривалися українські клуби, наукові товариства і т.п. Зокрема були закриті київська, одеська, ніжинська, чернігівська, полтавська й інші «Просвіти».

У 1907 р. з 18 періодичних українських видань залишилося тільки 9. Протягом наступних років їхня кількість ще зменшилася, при чому в реальності пресу українською мовою не дозволяли передплачувати. Чорносотенці виявляли неслухняних передплатників, доповідали про них адміністрації, що звільняла їх з роботи, а іноді і піддавала арештам. Майже до всіх українських п’єс цензура застосовувала одну стереотипну резолюцію «До вистави не дозволено!». Влада забороняла навіть друкувати театральні афіші українською мовою.

Не дозволялося відзначати пам’ять Тараса Шевченко, організовувати присвячені йому вечори, було заборонено збір засобів на спорудження йому пам’ятника. У 1910 р. тимчасовий комітет зі справ друку переглянув брошуру «Народний календар», де були розміщені портрети Тараса Шевченко, козацького гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, гетьмана Богдана Хмельницького, малюнок пам’ятника Шевченкові і карту України, і знайшов, що вони антиурядові за змістом, тому що містять «...ідеї так званого «українського сепаратизму». Тоді ж члени цього комітету знову виступили проти назв «Україна», «український народ».

У 1910 р. заборонна політика російських чиновників щодо пригноблених народів одержала пряму підтримку самого Столипіна. 20 січня 1910 р. ним був підписаний циркуляр із забороною реєструвати будь-які «інородницькі» товариства і видавництва. В окремій інструкції він роз’ясняв губернаторам, що заборона поширюється і на українські і єврейські організації.46

Зарахувавши українські організації до «інородницьких», уряд потрапив в досить своєрідну маразматичну ситуацію: з одного боку, він не визнавав українців окремим від росіян народом, а з іншого боку - явно відніс їх до інородців. По суті, це було ненавмисне визнання очевидного факту: українці і росіяни належали до різних націй.

У 1914 р. відзначалося сторіччя від дня народження Тараса Шевченка. На західноукраїнських землях австрійська влада не чинила цьому ніяких перешкод. Але на українських землях у складі Росії, чорносотенні організації повели бурхливу кампанію проти ювілею Шевченка і проти «мазепинського» руху взагалі. Міністр внутрішніх справ заборонив друкувати пам’ятне видання і рекомендував губернаторам не дозволяти привселюдно вшановувати Шевченка, називати його ім’ям вулиці і школи. Російська Православна церква одержала заборону свого Святішого Синоду на служіння панахид на честь поета, а Міністерство освіти заборонило учням середніх шкіл ходити на відповідні заходи й концерти.

У цей період курс на русифікацію і деетнизацію українців збігся з несприятливим для українського етносу демографічним рухом. Щоб зменшити чисельність бідняків і послабити соціальні протиріччя в українському селі уряд заохочував переселення селян на малообжиті землі Далекого Сходу і Сибіру.

Найбільше селян виїхало в 1907-1909 рр. Еміграція з українських губерній складала майже половину еміграції з європейської частини імперії, а в останні передвоєнні роки – навіть 60%. Особливо багато їхало з Полтавщини і Чернігівщини – 40% від загальної кількості переселенців з України.

Потік переселенців з України був таким могутнім, що в окремих районах Російської імперії українці навіть становили більшість населення. Так, зокрема, було на півдні Далекого Сходу, у районі, що одержав назву «Зелений Клин». Серед поселенців майже незаселеного на той час Приморського краю українці складали 75-80%, Амурської області – 60-50%.47

Звикнувши працювати на землі, будучи хліборобами в десятках і сотнях поколінь, українські селяни їхали за десять тисяч кілометрів на Далекий Схід, аби тільки займатися тим, до чого вони звикли і від чого не хотіли відмовлятися – землеробством. Виїзд за кордони українських губерній мільйонів їхніх жителів мав для України істотні негативні наслідки тривалої дії, тому що на Південь і Схід України, де в цей час відчувалася потреба в робочих руках на заводах, фабриках і шахтах, масово переселялися селяни з Центральної Росії.

Більш суворий клімат і бідні землі робили малоперспективними сільськогосподарські зайняття в їхніх рідних російських селах. Як правило, ці селяни здавна у вільний від сільськогосподарських зайнять час займалися різними промислами, ходили на заробітки в сусідні міста. Вони були менш прив’язані до землі, ніж українці, і швидше переходили до нового соціального статусу – робітників.

Масове переселення російських селян у південні і східні губернії України в роки земельної реформи Столипіна посилило російськомовний характер міських поселень цих губерній і ускладнило боротьбу за відродження українського національного життя й Української держави. Уряд і російські шовіністи прагнув зробити цих людей знаряддям політики русифікації і досягли в цьому напрямку досить багато чого.

Великоросійська шовіністична істерія, що розгорілася з новою силою після поразки революції 1905-1907 рр., не викликала особливого подиву в Україні. Не було навіть дивним те, що справедливі вимоги українців не зустрічали підтримки з боку російських лібералів і соціалістів. Як і раніше у подібних випадках, українці наштовхувалися на стіну повного нерозуміння, холодної байдужості, а то і відвертої ворожості з їх боку. У російському демократичному таборі також помітно підсилювався великоросійський націоналізм. Основна сила російських лібералів – партія кадетів – виступала проти визнання окремих національних прав українців.

Більшість російських лібералів поділяла офіційну думку, що, мовляв, відмінності між «великоросами» і «малоросами» незначні, що українці – це усього лише південна гілка російського народу. У 1912 р. великий розголос в Україні і Росії набула стаття Петра Струве «Загальноросійська культура і український партикуляризм». Автор, один з лідерів кадетського руху, у цій статті виступав за нещадну боротьбу проти українського визвольного руху.

Недалеко від цього пішли і російські соціалісти. Деякі з них, зокрема більшовики, час від часу привселюдно вимагали скасування національних обмежень в Україні. Але вони всього лише використовували справу антиукраїнських переслідувань як привід для критики царського уряду. В цілому, революція 1905-1907 рр. і наступний період показали, що російський опозиційний рух був таким же централізаторським і русифікаторським, як і імперський уряд. І після того, як більшовики в 1917 р. захопили владу на більшій території колишньої Російської імперії, вони переконливо це продемонстрували.

В цілому, російське суспільство в оцінках українського питання в той період пішло недалеко від поглядів відомого російського літературного критика ХІХ ст. Віссаріона Бєлінського. А його ставлення до українців добре видно з листа Павлу Анненкову: «…Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш48 (экая свинская фамилия!) в «Звездочке», …журнале, который издает Ишимова для детей, написал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России или погибнуть… Вот, что делают эти скоты, безмозглые либералишки. Ох, эти мне хохлы! Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников со свиным салом...».

Прихильна до українців позиція Герцена і Добролюбова була в цьому плані виключенням.

Таким чином, якщо резюмувати дожовтневий період російсько-українських відносин, то чітко видно, що починаючи з періоду встановлення активних російсько-українських контактів и наступного «возз’єднання», Росія послідовно проводила по відношенню до українського народу політику всебічних обмежень, інтенсивної асиміляції та примусової русифікації. Спочатку Росія перейняла всі культурні досягненя України, затим блокувала розвиток української культури, розгромила систему української масової освіти, деморалізувала й русифікувала українську еліту, звела цим українців в ранг порівняно менш культурного народу і в решті відмовилась визнавати сам факт існування українського народу та його мови, піддаючи гонінням та переслідуванню всіх, хто стверджував зворотнє.

Будь-які заяви про те, що «український народ завдяки Росії зберіг себе як націю» чи про те, що дореволюційна Росія зіграла цивілізаторську роль по відношенню до України, є прямою та безапеляційною брехнею. Якщо українці і зберегли себе як націю, то не завдяки, а всупереч зусиллям Росії! Якщо Росія коли-небудь що-небудь й давала Україні в культурному плані, то це було тільки після того, як вона віднімала й забороняла у багато разів більше!

16.3.10. «Дєдушка» Лєнін і українське питання

Лютнева революція в Росії і ряд наступних подій принесли Україні довгоочікуване звільнення і відродження національного життя. Вони привели до створення на більшій частині етнічної території України низки українських державних утворень, які послідовно міняли одна одну.

Те, що більшість радянських істориків називали громадянською війною 1918-1920 рр. завершилося в Україні створенням повністю підлеглої Москві, але формально незалежної Радянської Республіки, що потім увійшла т.зв. Союз Радянських Соціалістичних Республік. Національну політику і відношення до українського питання в СРСР визначало керівництво правлячої Комуністичної партії більшовиків.

У порівнянні з часами Російської імперії українці отримали (а вірніше сказати, вибороли у збройній боротьбі) право називатися українцями, а також формальне право на використання української мови в спілкуванні, освіті, культурі і т.д.

Лідер російських комуністів Володимир Лєнін приділяв досить серйозну увагу національному питанню. Лєнін досить часто піднімав проблематику України і теоретично йшов на будь-який ступінь свободи для «націоналів»-українців в усьому, що стосується використання української мови, культурного життя, друкарства й освіти. Цьому його навчив досвід і аналіз більшовицьких поразок 1919 року в Україні.

У реальній політиці, у питаннях поділу реальної компетенції партійних і державних органів, керування збройними силами, контролю за розподілом виробленого радянськими республіками матеріального продукту, Лєнін, не скидаючи маски душки-інтернаціоналіста, демонстрував велику твердість, цинізм і залишався принциповим централістом. Тому що саме ці питання він вважав найважливішими для збереження влади компартії, яка була потрібна йому для утримання влади і побудови комунізму. Це було метою життя «кремлівського мрійника» і українська мова йому в цьому не тільки не заважала, але й навіть допомагала ще краще обробляти свідомість українців на користь «справи світового пролетаріату».

Однак надання Лєніним де-юре повної свободи комуністам-українцям у використанні своєї мови, у культурному житті, друкарстві й освіті викликало численні нарікання російських і єврейських більшовиків-централистів, що за «доброю старою» традицією вважали українське питання австро-німецькою вигадкою. «Автора этих строк, – писав Лєнін, – некоторые товарищи на последних совещаниях в украинском вопросе обвиняли в чрезмерном «выпячивании» национального вопроса на Украине»49 (курсив –Авт.). Своїм впертим партайгеносе Лєнін роз’яснював, що за їхніми докорами стоїть «зуботрощильний» комплекс шовіністів-великодержавників.

«...Игнорировать значение национального вопроса на Украине, – писав Лєнін, – чем очень часто грешат великороссы (и, наверное, не намного менее часто, чем великороссы, грешат этим евреи), – значит, делать глубокую и опасную ошибку». «Кремлівський мрійник» відзначав, що в РКП(б) «много партийных руководителей пропитаны бессознательно великорусским национализмом и великодержавностью, не понимают национальных потребностей других народов (у нашому випадку – українського – Авт.) и дают повод быть заподозренными в том, что собираются нести им свой великорусский шовинизм, прикрытый названием коммунизма».50

Але варто відзначити, що чисельність етнічних українців в «українській» компартії в цей період складала усього кілька жалюгідних відсотків (1918 р. – 3,2 %, 1922 р. – 23,3 % при 80 % у складі населення). Тому в реальності російські комуністи, що правили в Україні, вважали відродження українського національного життя «поступками» українцям. І в телеграмі, яку Лєнін надіслав Сталіну у Харків, він писав: «щодо мови всі поступки і максимум рівноправності» (курсив – Авт.).51

Як би ми не ставились до історичного феномена «дєдушкі» Лєніна, ми повинні визнати, що з усіх лідерів іноземних військово-політичних сил, які претендували на владу над Україною (поляки, російський білий рух, різні течії в російській компартії), на той момент він хоча б теоретично займав відносно справедливу і екологічну позицію стосовно українського національного життя.

І якщо виходити з оцінки ситуації з т.з. «краще з найгіршого», у якій тоді опинилася Україна і український народ, то ми можемо сказати, що «дєдушка» Лєнін зробив дві корисних справи. Перша – він відкинув сталінську ідею «автономізації» при створенні СРСР як таку, що ліквідує державний суверенітет, нехай навіть формальний, радянських республік. Друга – Ленін підтримав курс «українізації», і завдяки його позиції в українському питанні в 20-х рр. РКП(б) хоча б теоретично засуджувала російський шовінізм і політику «нейтралітету» партії в т.зв. «боротьбі двох культур» – російської та української.

16.3.11. «Українізація» для українців

Політика «українізації» проводилася в Україні після громадянської війни на протязі двадцятих років ХХ ст. На ділі її правильно було б називати політикою «дерусифікації» українського національного життя, або «коренізації», як її величали окремі партійні й державні документи. Ця політика була зафіксована в постановах Комінтерну і ряду з’їздів російської (радянської) компартії, що розглядали її як національно-виховну роботу з метою використання могутньої тяги українського народу до національного відродження для зміцнення радянської влади і побудови соціалізму.

Радянську «українізацію» підтримали значні громадсько-політичні сили, що покладали на неї великі надії. Микола Скрипник включав у поняття «українізації» зміцнення державності України в радянській формі, але в рішеннях партійних і радянських форумів вона зводилася лише до культурно-громадської діяльності.52

Таким чином, у двадцяті роки радянська влада, йдучи на поступки українському рухові, надала можливості для порівняно широкого розвитку української культури, але залишала цей процес під постійним контролем, обмежуючи його бажаними для комуністичного режиму рамками. Але й у такій урізаній формі «українізація» стимулювала суспільно-культурний розвиток і позитивно впливала на інші сторони національного життя українського суспільства.

На відміну від русифікації в Російській імперії та в СРСР «українізація» 20-х років призначалася виключно для самих українців, для відродження їхнього національного життя, а не для деетнізації інших національностей. У реальному житті ця політика передбачала повернення української мови в усі сфери життя, формування розуміння й усвідомлення українцями національної приналежності і національних особливостей, вивчення української історії та культури. У цей короткий період українській мові було офіційно надано національно-державного статусу, створено наукові основи національного мовотворення. Створювалися сприятливі умови для поширення і розвитку української науки, освіти й культури.

Велася навіть підготовча робота для «українізації пролетаріату», «українізації» українських великих міст і промислових центрів. При цьому підкреслювалася необхідність відрізняти русифікованих робітників-українців, що вживають суржик на основі української мови, від робітників-етнічних росіян. Щодо останніх, як національної меншини в Україні, рекомендувалося «уважне ставлення... і забезпечення їхніх інтересів», а щодо перших – роз’яснення їхньої національної приналежності і їхніх національних обов’язків.

«Українізація» сприяла певному наближенню партійно-державного апарата до українського народу, залученню українців до радянських форм громадського життя, підготовці і висуванню, хоча й дуже обмеженому, керівників української національності.

На початку 20-х рр. прозіновієвсько-каменєвське комуністичне керівництво, що правило в Україні, майстерно саботувало «українізацію». Розібравшись з Зіновієвим та Каменєвим Сталін змінив і партійних керівників в Україні, приславши сюди Кагановича. Щоб продемонструвати прибічникам зіновієвців, що їхня епоха скінчилася, а заодно й притягти на свій бік зростаючу українську масу в КП(б)У, Сталін и Каганович на порівняно тривалий період зробили «українізацію» беззастережним курсом.

Але й у цих умовах вона зустрічала глухий опір російських і єврейських більшовиків-централістів і шовіністично налаштованого радянського міщанства, що сформувалося з нащадків тих, кого принесли в Україну імперські міграційні потоки протягом півтора попередніх сторіч і кого навіть «дєдушка» Ленін називав «великорусской швалью».53

У 1927 році Виконком Комінтерну навіть розглядав питання про російське шовіністичне відхилення в партії, що перешкоджало «українізації». У зверненні ЦК КП(б)У до Комінтерну стверджувалося, що це відхилення складається в ігноруванні й недооцінці значення національного питання в Україні, яке часто прикривається інтернаціоналістичними фразами. Зокрема, на думку авторів звернення, російський шовінізм виявлявся в наступних формах:

1) у приниженні значення України як частини СРСР, у старанні трактувати утворення СРСР як фактичну ліквідацію національних республік;

2) у проповіді нейтрального відношення партії до розвитку української культури, у трактуванні її як відсталої, «селянської» у противагу російській, «пролетарській»;

3) у спробах за будь-яку ціну зберегти перевагу російської мови у внутрішньому державному, громадському та культурному житті України;

4) у формальному ставленні до проведення “українізації”, що визнається часто тільки на словах;

5) у повторенні шовіністичних великодержавних поглядів про т.зв. штучність «українізації», про незрозумілу народу «галицьку» мову і т.д., у культивуванні цих поглядів в середині партії;

6) у старанні не переводити політику “українізації” в місті і серед пролетаріату, обмежившись тільки селом;

7) у досить тенденційному роздуванні окремих перегинів під час проведення «українізації» та у спробах виставити їх як цілу систему порушення прав національних меншин (росіян, євреїв).54

Тоді, у 1927 році, російський шовіністичний ухил, як не дивно, був засуджений. Але й тоді ж ЦК КП(б)У в постанові від 19 квітня 1927 року зобов’язав ввести навчання російській мові в усіх школах в Україні, з яких, як тоді передбачалося, повинно було стати в майбутньому українськими не менш 95%. Одночасно ЦК зробив принципове застереження, що «це ні в якому разі не може бути прикриттям для спроб утворити для російської культури на Україні панівного положення, що вона мала за царату».

Однак уже через п’ять років, у 1932 році, Сталін круто змінив курс національної політики СРСР, і короткий період українського національного відродження в Україні закінчився. Почався період нової ще більш жорстокої русифікації на радянський кшталт.

16.3.12. Попіл Кубані б'є в наші груди...

Після лютневої революції 1917 року, будуючи національну державу, Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським спочатку не претендувала на Кубанську область, де більше половини жителів були українцями. У ті часи кубанські чорноморські козаки, будучи прямими нащадками запорожців, у більш-менш достатньому ступені зберігали українську обрядову і матеріальну культуру, стереотипи поведінки, національну кухню, фольклор і мову. У 1917 році вони утворили власний уряд, і переговори про входження цього краю в Україну повинні були проводитися безпосередньо з ним, а не з Тимчасовим урядом.

Трохи пізніше гетьман Скоропадський, що домігся згоди кримського уряду генерала Сулькевича про приєднання півострова до Української держави на правах автономії, почав переговори і про приєднання Кубані. Але після чергового загарбання України більшовиками радянська республіка відновилася в колишніх кордонах.

У жовтні 1925 року Центральний виконавчий комітет СРСР передав у підпорядкування Північно-Кавказького краю Російської Федерації два українських округи – Шахтинський і Таганрозький. Після проведення Всесоюзного перепису населення 1926 року ЦК КП(б)У зважився звернутися в Москву з проханням повернути ці округи Україні, а також передати їй південні райони Курської і Воронезької губерній, де компактно мешкало українське населення. Кількість українців у західних районах Російської Федерації, що безпосередньо прилягали до України, перевищувало, як свідчив перепис, два мільйони людей.

У цей період на одному з Пленумів ЦК КП(б)У було прийнято таке рішення: «Доручити Політбюро … вести дальшу роботу в справі об’єднання в межах УРСР всіх суміжних з нею територій з українською більшістю населення, що входять до Радянського Союзу».55 У доповіді на X з'їзді КП(б)У говорилося: «Ми ставимо своїм завданням і ставимо питання перед ВКП(б) про державне об’єднання України, — у Курщині, в західній частині Вороніжчини і т. д. Це українське населення... не має достатнього обслуговування своїх національних потреб».56 Однак ЦК ВКП(б) відреагував мовчанням на це прохання.

Пізніше нарком освіти України Микола Скрипник за сприяння місцевої влади почав «українізацію» 37 районів Північно-Кавказького краю, у тому числі 19 районів Кубанського округу. Успіхи в цій справі дозволили йому знову порушити питання про перевід Кубанського, Шахтинського і Таганрозького округів під юрисдикцію України.

Вимоги розглянути відкладене у свій час питання про передачу Кубані до складу України стурбували російських централістів у ВКП(б) і самого «батька народів». Вони змусили їх по-новому подивитись на успіхи «українізації»: Сталін і його оточення зрозуміли, що національне відродження в такій великій республіці, як Україна, може надалі створити серйозний центр сили в Києві, який гіпотетично буде здатний при нагоді протистояти московському центру в особі Йосипа Віссаріоновича і його підручних. Вони вирішили скористатися наданою нагодою – проблемою з невиконання плану хлібозаготівель у ході масової колективізації.

І у відповідь на територіальні прохання України з’явилася постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і Західній області» від 14 грудня 1932 року за підписами Молотова і Сталіна. Зміст та територія дії цієї постанови дозволяє з абсолютною впевненістю казати про те, що вилучення хліба у формі, яка привела до голодомору, – це навмисна варварська акція, що мала на меті нанести нищівного деморалізуючого і деетнизуючого удару по українському народу. Тому що ця постанова, яка, судячи з назви, повинна була переслідувати винятково економічні цілі, насправді включала в себе серйозний блок національно-мовних завдань.

Зокрема, у зазначеному документі «українізація» Північно-Кавказького краю характеризувалася як «небільшовицька». Діловодство місцевих органів влади, а також газети і журнали вимагалось тут негайно перевести з української мови на російську як «більш зрозумілу» для кубанців. Викладання в школах також переводилося на російську мову.57

Крім того постанова «пропонувала» ЦК КП(б)У и СНК України «звернути серйозну увагу на правильне проведення українізації, усунути її механічне проведення, вигнати «петлюрівські» та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій, ретельно підбирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації».58 Але головне – територіальні рамки дії цієї постанови практично збігалися з границями основної маси етнічного розселення українців європейської частини СРСР.

Таким чином, з 1933 року українські школи й культурно-освітні осередки на Кубані, Північному Кавказі та у прикордонних з Україною районах Росії, де компактно, практично «суцільняком», проживали українці, були розігнані. Фізично були знищені або деморалізовані всі, хто відстоював українську приналежність тамтешнього населення.59

Заходи з деукраїнізації підкріплювалися найбільш нелюдськими репресивними методами – конфіскацією всіх запасів продовольства, відкладених до нового врожаю у селян і козаків Кубані та більшості інших українських районів Росії. Це був терор голодом, який вигубив сотні тисяч місцевих жителів. У ході проведення наступних переписів українці в примусовому порядку були в основному записані росіянами, багатьох навіть змусили змінити прізвища на великоросійські варіанти.

Прим. В.Ж. Те саме пережили і предки автора цієї книги у Білорусії!

Десять років по тому, у 1942 році, великий український кінорежисер Олександр Довженко, відступаючи в складі радянських військ з України за маршрутом Россош, Хопер, Калач, залишив нам у своїх щоденниках свідчення етнічної агонії тієї частини українського народу, що піддалася примусовій русифікації в «братерській» Росії на найширшому територіальному шлейфі – від Стародуба до Ставрополя.

Довженко писав: «От і Россош, істинно російське місто, де населення чомусь розмовляє по-українському. Кілька сот літ ніяк не встигне причаститися, ну та вже, здається, досить, вже всі діти говорять по-російськи». «Поселився у діда Ягора Швеця (під Калачем – Авт.), або Шевцова, як пишеться вже цей етнографічний полтавський раритет. Неписьменний, темний дід український з бабою…Баба чимось нагадує мою матір. От такі-то «Шевцови».60

Так, загинула й українська Кубань, а ті нащадки запорізьких козаків, що вижили в атмосфері етнічного терору, зберегли багато козацьких традицій, але під антиукраїнським пресом радянської імперії деетнізувались. Трохи пізніше московські демографи описали цей процес так: «Повышенный прирост общей численности русских частично может быть объяснен слиянием с ними отдельных групп вторых народов, в частности довольно многочисленных групп украинского населения на Кубани и Северном Кавказе».61

Звучить більш ніж цинічно, тому що так само цинічно за сімдесятьох років до того російські шовіністи писали в Петербург про «добровільну» русифікацію поляків після повстання 60-х рр. XIX ст. От уривок з доповіді Олександру II від спеціальної комісії «по крестьянскому делу в Царстве Польском»: «Важнейший факт по крестьянскому делу в Царстве Польском заключается в успехах русского языка в том крае. В отделе Кельцкой комиссии по крестьянским делам (около 1/13 всего царства) преподавание русского языка введено в 159 мужских и 3 женских сельских училищах. Крестьяне с заметной охотой учатся русскому языку там, где сношение правительственных лиц и учреждений с гминными (волостными) управлениями производится на русском языке.… В крестьянах вовсе не замечается национального предубеждения против русского языка, напротив, поступающие от разных административных властей в волостные (гминные) управления бумаги на польском языке возбуждают недоумение...» (!).62

Господь Бог надалі помилував Польщу, яка, незважаючи на всі відстані, що розділяють її та Росію, й дотепер здригається при думці, що «братерські» обійми русифікаторів можуть знову стиснути її! На жаль, українську Кубань і інші українські райони Росії спіткала інша, страшна, доля.

16.3.13. Централізація і русифікація «від батька народів»

На початку 30-х рр. Сталін радикально змінив офіційні партійні оцінки щодо російського шовінізму та т.зв. «українського націоналізму». У 1926 р. в листі Кагановичу він вже висловлював «побоювання», що «українізація» може набути характер «боротьби проти «Москви» взагалі, против росіян взагалі, проти російської культури і її найвищого досягнення (!) – ленінізму».63 У вересні 1932 г., знову ж у листі Кагановичу, він фактично кваліфікував спротив українців колективізації та непомірним хлібозаготівлям як петлюрівщину (тобто український націоналізм – Авт.).64 Підводячи підсумки «хлібозаготівель» (тобто голодомору), сталінський намісник в Україні Постишев у листопаді 1933 г., назвав «помилки и промахи в національній політиці» з боку КП(б)У основною причиною спротиву колективізації та хлібозаготівлям і оголосив про «розгром української націоналістичної контрреволюції», що було здійснено «за безпосереднім проводом… ЦК ВКП(б) і особисто тов. Сталіна».65

У 1934 р. на XVII з’їзді партії Сталін підтвердив свою позицію: «На Украине еще сосем недавно уклон к украинскому национализму не представлял главной опасности, но когда перестали с ним бороться и дали ему разрастись до того, что … этот уклон стал главной опасностью».66 Саме з цього моменту й до кінця правління КПРС ніколи не повторювались попередні партійні резолюції, які констатували, що «главное препятствие для решения национального вопроса и устранения национального неравенства в СССР состоит в пережитках русского шовинизма».

Щоб виключити будь-які ризики, пов’язані з існуванням державності України, Сталін покінчив з підтримкою курсу на «українізацію» для українців – і зробив ставку на свого природного союзника в справі централізації – на російський шовінізм, що в нових умовах, навіть за оцінкою партійних документів попереднього десятиліття, працював в основному під маскою «інтернаціоналізму». Після створення цього неформального тандему розмовляти про російський шовінізм стало справою антипартійною і націоналістичною.

Мета і бажання Сталіна і російських шовіністів в Україні практично цілком збігалися – це максимальна централізація всіх областей життя за умови, що центром завжди була, є і буде Москва. Продовження русифікації українців було для них абсолютно необхідним, тому що вона була найважливішим і невід’ємним напрямком централізації.

Від російської самодержавної практики нова «радянська» русифікація відрізнялася тим, що існування українського народу й української мови на території України ніхто безпосередньо не заперечував. Тут це було б просто абсурдно, хоча на території Росії русифікатори без коливань переписали українців у росіяни, а багатьом навіть і прізвища змінили. Проте, у самій Україні вони домоглися, щоб українська мова і фактично, і формально була знову поставлена у нерівне положення з російською мовою. При цьому українська мова і культура були фактично класифіковані як другосортні і, що найстрашніше, як безперспективні.

Методи реалізації цієї політики, найчастіше навіть у деталях, були тими ж, що і при колишній російській самодержавній імперії: русифікація національної еліти, заохочення шовіністичних сил і настроїв (під гаслом «інтернаціоналізму», яке замінило гасло «общерусскости»), посилена антиукраїнська міграційна політика, посилене просування російської мови і російської культури на заміну українським.

В період голодомору т.зв. «розгром українскої націоналістичної контрреволюції» супроводжувався скороченням українських шкіл в Україні и, відповідно, збільшенням російських шкіл, зменшенням майже в два рази випуску книг на українській мові, механічним наближенням норм українського правопису до норм російського, введенням практики «калькування» слів з російської мови для української, «призупиненням» чи припиненням робіт з створення українських словників.

Якомога більш жорстка централізація всіх областей життя СРСР вважалася Сталіним невід’ємною частиною його режиму особистої влади. Навіть жалюгідний політичний суверенітет радянських республік і будь-які думки про культурну і мовну «окремішність» націоналів, що могли б породити мрії про що-небудь більше, для Сталіна були несумісні з правом на фізичне існування для тих, хто був їхнім джерелом. Тим більше, якщо мова йшла про Україну, яка в силу своїх розмірів і потенціалу могла чисто гіпотетично являти загрозу для безмірної особистої влади червоного тирана.

Він не приховував своєї ненависті: «кожний, хто намагається зруйнувати цю єдність соціалістичної держави, хто прагне до відділення від неї її частини і її національності, він ворог, заклятий ворог держави, народів Союзу РСР. И ми будемо знищувати кожного такого ворога, ми будемо знищувати весь його рід, його сім’ю». Ненависть Сталіна і його оточення до України була величезною! Як відомо з матеріалів XX з’їзду радянської компартії «батько народів» сильно журився з того, що фізично не міг вислати всіх українців у Сибір через їхню велику чисельність.

Тому на відміну від своїх попередників Сталін і його підручні в боротьбі з українцями винятково широко застосовували репресивні засоби, а саме: фізичне знищення національної еліти під приводом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», приведення широких мас до покірності методом створення штучного голоду, примусова деетнізація широких мас українців у низці регіонів колишнього СРСР, примусові масові депортації українського населення, обмеження на поселення українців у містах Західної України, обмеження на поселення раніше репресованих українців на території України й ін.

У 30-х рр. ці процеси вилилися у феномен, названий згодом «розстріляним відродженням». Він знаменував собою масові переслідування і репресії, що спіткали український народ у сталінські часи, коли просто «під корінь» знищувалися ті шари населення, що у майбутньому могли стати небезпечними для єдності радянської імперії. Фізичному винищуванню піддавалися в першу чергу діячі літератури і мистецтва, що створювали українську культуру, здатну конкурувати з російською в русифікованих містах, а також національні партійні кадри, здатні сформувати конфронтуючий з центром шар національної бюрократії.

Для кращого контролю над уцілілими українськими творчими діячами їх об’єднали в кілька творчих союзів, найбільш помітним з яких став союз письменників. Щоб нівелювати українську культуру до містечкового масштабу, вцілілих творчих діячів узяли під таку щільну опіку, коли будь-яке творче новаторство, на яке в самій Москві й у Росії дивилися крізь пальці, в Україні розглядалося як злочин. Ця традиція поширилася на всі сфери громадського життя, і в наступні роки відбилася у влучному афоризмі: «Коли в Москві гризуть нігті, у Києві – рубають пальці».

Щоб попередити надалі створення дієздатного кістяка національної бюрократії, на всіх ключових посадах Москва, як і раніше, завбачливо розставляла вихідців з Росії. Перші керівники республіки довгий час були винятково представниками центру. Поки «батько народів» був живий українська радянська бюрократія ні в якій мірі не могла впливати на хід суспільних процесів в Україні. При найменшій нелояльності центрові неслухів відправляли в ГУЛАГ або ставили «до стінки».

Колись, на X з’їзді РКП(б), Сталін міг собі дозволити такі пасажі у виступах з партійної трибуни: «Ясно, що якщо в містах України дотепер ще переважають російські елементи, то з часом ці міста будуть неминуче українізовані. Років сорок тому назад Рига являла собою німецьке місто, але тому що міста ростуть за рахунок сіл, а село є хранителькою національного, то тепер Рига – чисто латиське місто. Років п’ятдесят тому назад усі міста Угорщини мали німецький характер, тепер вони мадяризовані. Це ж можна сказати про ті міста України, які носять російський характер і які будуть українізовані, тому що міста ростуть за рахунок села. Село – це хранителька української мови, і вона увійде в усі українські міста як пануючий елемент».67

У 1932-1933 рр. цей політичний садист непомірними хлібозаготівлями розіпнув «хранительку української мови», фізично винищивши штучним голодом і масовими репресіями як мінімум десяту частину українців. Він спотворив українську душу, скалічивши вічним страхом перед системою свідомість мільйонів українських селян, що повинні були б «українізувати» міста своєї Батьківщини. Саме голодомор і масові репресії, а не етнографічні відмінності на довгий період розділили Україну на дві свідомості, два менталітети.

Тому що нічим іншим неможливо пояснити, різницю, що з’явилася після цього і протрималася майже 70 років у рівні національної самосвідомості Волині, з одного боку, і, наприклад, Житомирщини і Вінниччини, з іншого. Адже до захоплення Волині поляками в 1920 році ці землі були практично однакові з т.з. складу населення та історії краю. Це були православні краї, що два століття прожили в коронних землях Речі Посполитої і півтора століття в Російській імперії, що підтримали УНР і розділилися менш, ніж на два десятки років. Але після возз’єднання в складі Радянської України вони виявили таку разючу взаємну відмінність, що неможливо було повірити, що століттями вони являли собою одну етно-культурну територію.

Це не Волинь стала схожа на Галичину, це нелюдські тварини – сталінські бузувіри-шовіністи – за два десятки років голодом і репресіями так зіпсували етнічну суть, національну і людську гідність нашого народу, що він на якийсь час розділився в собі. Саме після голодомору мільйони радянських українців кілька десятиліть підряд жили тільки з одною думкою, що передавалася з покоління в покоління: «Аби не було голоду!».

Родину мого батька, що жила в одному з хлібних сіл Херсонської області, голодомор застав, коли тому було тільки шість років. Дід у цей час знаходився на агрокурсах у Херсоні, і це врятувало наш рід. У розпал голодних смертей і масового вимирання, дід повернувся додому і застав там опухлу від голоду дружину (мою бабусю) і своїх дітей, яких повільно залишали останні життєві сили. Дід першим ділом кинувся на горище і взяв коров’ячу шкіру, яка валялася там і яку більшовицькі «заготівники» дивом не реквізували. Він ретельно обсмалив шкіру на вогні, нарізав вузькими смужками і, виварюючи з неї студенець, напував дружину з дітьми доти, поки не стало ясно, що вони врятовані.

Мій вже майже восьмидесятилітній батько й дотепер ридає, згадуючи, як шестирічним пацаном, збожеволівши від голоду, у якомусь льосі він їв сиру капусту і запивав її кисляком. Як після цього, його звалили шлункові кольки й опухло все тіло. Довгий час батько був впевнений, що голод організували троцькісти, і що Сталін – «гірський орел» нашої партії. Батько був вихований системою на «інтернаціоналізмі», воював з німцями, був серйозно поранений і нагороджений, якийсь період був членом КПРС. Він став новою генерацією вже «радянських» українців, женився на росіянці (моїй мамі), у родині і на роботі використовував російську мову. У ньому, як і у всьому його поколінні суперечливо поєднується любов до України і ностальгія по Союзу, туга за материнською мовою і «теоретичний» осуд «націоналізму», дати раціональне визначення якому йому досить складно.

У 1932-1933 рр., ліквідуючи «українізацію», Сталін і його підручні на довгий час поставили жирний хрест на перспективі «українізації» міст України, незважаючи на те, що наприкінці тридцятих років українці складали вже 58% від загального міського населення своєї республіки. Це було досягнуто за рахунок заохочення русифікаторських процесів і шовіністичних настроїв у російсько-єврейському міщанському прошарку, який домінував в управлінні й керівництві підприємств і установ, а також за рахунок деморалізації прибуваючих в міста українців, яких моментально ставили на місце, якщо вживання ними рідної мови не влаштовувало оточуючих. Російські шовіністи в Україні стали частиною цієї нової, радянської системи русифікації, що знущалася з «братерського» народу в ім’я подальшого «зближення і злиття соціалістичних націй».

У 1940 році мій батько успішно закінчив школу у своєму рідному селі, де тоді усі говорили на прекрасній українській мові, яка мало відрізнялася від літературної. Він приїхав у Херсон для вступу в ремісниче училище, що на ті часи вважалося «досить круто». Коли він прийшов здавати екзамен з математики, звичайно, на рідній українській мові, російські інтелігенти ледь не відправили його додому за використання «не тієї» мови, але все ж таки змилувались і вислухали його «доведення теореми». В ремісниче училище батька прийняли, але чемно попередили: «Цю мову (українську – Авт.) можете забути. Вона вам більше не знадобиться». Не думаю, що ці «слов’янські браття» були запеклими сталіністами, але те, що вони були страшенними російськими шовіністами – це факт, і такі панували в Україні на той момент.

Можуть загаласувати: «Так що ви таке кажете?! Так багатостраждальний російський народ сам більше всіх постраждав від голоду і від репресій! Це ж усім добре відомо!» Ця облуда стала постперебудовною насолодою для великоросійських вух. Адже «всім відомо», що немає в світі більш «багатостраждального» народу, на який всі «постійно нападали» і «хотіли підкорити і закабалити»!

Ну, що ж тоді прийшов момент істини! Давайте подивимось на голі факти у всій красі, що нам дають переписи населення. За період з 1913 по 1959 рр. чисельність росіян на території СРСР зросла майже ніж у два рази! І це незважаючи на першу світову, громадянську і Велику Вітчизняну війни, незважаючи на репресії і т.п.! А що ж відбулося за цей період з українцями? А от що:

 

Росіяни

Українці

Загальна кількість 
населення в границях СРСР

Кількість

Зростання

Кількість

Зростання

1913 рік

72 млн.

 

33 млн.

 

114 млн.

1959 рік

159 млн.

58%

37 млн.

11%

209 млн.

Для населення України, яке до 1914 року не перевищувало 40 млн. чоловік у межах сучасних кордонів, втрати такого масштабу були дійсно катастрофічними. Тільки в 1959 році перепис населення показав, що нарешті в Україні був перевищений рівень чисельності, що існував до Першої світової війни, тобто було нараховано 41,9 млн. громадян.68

А темпи приросту кількості росіян були у п’ять разів більше! Я підкреслю: не народжуваності, яка була приблизно однаковою і в українців і в росіян, а саме приросту кількості! І навіть якщо прийняти як аксіому, що росіяни дуже сильно постраждали від сталінських репресій і воєн, те вперта статистика каже про те, що українців винищували як мінімум у п’ять разів інтенсивніше: фізично (голодом і репресіями), а також етнічно – примусовим записуванням у росіяни на території Росії. Основною причиною того, чому нас, українців, так винищували, була етнічна приналежність до своєї нації, до українського народу. Тобто українців знищували за національною ознакою. Це був і геноцид, і етноцид. І ніхто, навіть самий слинобризкий «прибічник» т.зв. ідеї «дружби народів» не зможе цього заперечувати, маючи цю порівняльну таблицю темпів приросту і чисельності росіян і українців з 1914 по 1959 рр.!

При цьому за період з 1897 р. по 1959 р. питома вага українців серед інших східнослов’янських народів знизилась досить помітно з 29,90% до 20,63%, а питома вага українців, що визнають рідною мовою українську, знизилась на 6,01%.69

У 30-ті рр. Москва поновила колоніальну міграційну політику, що раніше проводилася імперією. Тільки-но трупи вмерлих голодною смертю українців були прибрані з вулиць й зариті в землю, як почалося організоване Москвою переміщення російських селян в Україну. Ось як повідомляють про це документи Всесоюзного переселенського комітету, які йшли тоді під грифом «Секретно» в оперзведенні №38 про переселення на Україну: «На 28 декабря 1933 г. отправлено 329 эшелонов, 21856 хозяйств, 117149 членов семей… План перевозок колхозников на Украину окончен и выполнен на 104,7%».70

Окрім як геноцидом і етноцидом стосовно до українського народу це назвати не можна. Але що є найбільш огидним – це те, що цю звірячу етнічну чистку радянські ідеологи того часу примудрилися назвати «періодом небувалого розквіту української нації»!

16.3.14. Камо грядеши, український народ радянської імперії?

Не випадково, кажучи про те, як радянська партійна ідеологія оцінювала життєві перспективи української мови, треба підкреслювати, що українська мова булла фактично класифікована московськими ідеологами як другорядна, другосортна і, найголовніше, як безперспективна.

Радянська марксистсько-ленінська доктрина пропонувала «солов’їній мові» зникнути в майбутньому, поступившись місцем на користь «найбільш розповсюдженої з національних мов СРСР». Саме так оцінювалися перспективи української мови у світлі прийнятого московськими ідеологами вчення про «зближення та злиття націй у ході будівництва комунізму». Кожна людина в СРСР зобов’язана була вірити в «неминучу перемогу комунізму», і, таким чином, вона, відповідно, була зобов’язана вірити й у неминуче «зближення та злиття націй».

Класичним зразком цієї теоретичної бази радянської русифікації була теза з доповіді Микити Хрущова на XXII з'їзді КПРС: «В ходе развернутого строительства коммунизма будет достигнуто полное единство наций... Встречаются, конечно, и такие люди, которые сетуют по поводу того, что стираются национальные различия. Мы им отвечаем: коммунисты не будут консервировать и увековечивать национальные различия. Мы будем поддерживать объективный процесс все более тесного сближения наций и народностей, происходящий в условиях коммунистического строительства на базе добровольности и демократизма».71

На практиці «зближення та злиття» означало поглинання росіянами всіх інших народів СРСР. Можуть запитати: «Ну, почему же вы опять о русификации и о «поглощении»?! Ведь вам же было сказано: «сли-я-ни-е»!» Мої дорогі «слов’янські браття», ніяким злиттям тут і не пахнуло, тому що в СРСР і в теорії, і в житті поняття «наднаціональне» було тотожним поняттю «російське». І, таким чином, для будь-якого українця перехід до «наднаціонального» означав відмову від свого «українського» і вибір на користь «російського». А от для кожного окремого росіянина ніяких відмов і виборів не треба було робити: «наднаціональне» (або ж, якщо хочете, «інтернаціональне») як було для них своїм, «російським» так таким і залишалося. Але українці, як і інші народи СРСР, повинні були «крізь зуби» звикатися з думкою про майбутнє «злиття», про утрату своєї мови й етнічної самоідентифікації. І вони звикались потихеньку, в обстановці, коли з усіх боків усе було намертво «схоплене» системою.

Радянська історична наука, у свою чергу, активно сприяла виробленню в українців комплексу національної неповноцінності, закріплюючи за українською національною культурою статус провінційної, другорядної і нездатної розвиватися поза позитивним впливом російської культури. Цьому слугували утаювання від широкої громадськості реального співвідношення рівнів культурного розвитку України і Росії на момент підписання Переяславського договору, брехливе приписування Росії цивілізаторської (!) ролі у відношенні до українського народу. Вінцем цієї знущальної облуди було спорудження в Переяславі-Хмельницькому пам’ятника на честь 300-річчя «возз’єднання»: сита, вся з себе «продвинута» і впевнена в собі жінка-Росія кудись веде пригальмовану, смурну жінку-Україну і показує їй далекі далечіні, при цьому жінка-Україна, якось трохи «офігевши», тупо вдивляється в свої майбутні «перспективи».

Радянські підручники і публіцистика не давали можливості українцям сформувати і підтримувати відчуття історичної національної традиції, в школі і суспільстві практично було відсутнє українське національне виховання. В той же час усупереч тому, що Конституція СРСР забороняла пропаганду національної винятковості, кожен українець з дитячих років, зі школи і все життя – у підручниках, лекціях, газетах, книжках, по радіо – чув про особливу роль великого російського народу в історичній і нинішній долі його і всіх інших народів Союзу РСР і колишньої Російської імперії. Усе це підсилювало підсвідомий комплекс національної переваги і винятковості в багатьох росіян і комплекс національної неповноцінності в українців.

Радянська ідеологія і практика формували такий тип відносини «націоналів», і насамперед українців, до питань виховання національної гідності, національного почуття, національної свідомості, коли будь-які розмови про проблеми в даній сфері відразу мітили їхнього ініціатора як «націоналіста». Таких «націоналістів» виганяли з роботи, ними повнилися в’язниці і табори. У цей же час, наскільки б скандальними не були публічні антиукраїнські випади і висловлення з боку російських шовіністів, вони ніколи не отримували хоч якої-небудь серйозної оцінки, а їхні автори благополучно продовжували кар’єру там, де служили або працювали.

Саме слово «русифікація», що характеризувало основний напрямок офіційної національної політики колишньої російської імперії, було з 30-х рр. ХХ ст. вилучене з публічного вживання як політично неблагозвучне. А тим, хто намагався піднімати цю тему (навіть про русифікацію українців у період самодержавства) знову ж клеїли ярлик «націоналіста». При цьому через відсутність аналізу й опису процесів русифікації в період Російської імперії, недосвідченому середньостатистичному громадянинові СРСР було складно зрозуміти, що так зване «зближення соціалістичних націй» у його країні і є самої чистої води русифікація. И тим більш складно це було зробити, тому що найбільш вагомі рішення по нав’язуванню російської мови союзним республікам, по проведенню асиміляторської міграційної політики приймались і контролювались керівництвом СРСР під грифом «секретно».

Таким чином, внаслідок фактичного другорядного статусу української мови і «вбивання» офіційною ідеологією в підсвідомість жителів УРСР думки про те, що з урахуванням майбутнього «злиття націй» українська мова не має життєвих перспектив, радянська пропаганда і практика фактично генерували зневажливе відношення до «мови» і навіть презирство до тих, хто нею розмовляв. Це закладало могутню психологічну й емоційну базу для ухвалення рішення багатьма українцями про відмову від української мови на користь російської при виборі, якою мовою спілкуватися в конкретній ситуації, на якій мові вчити і виховувати дітей, якщо доля ставила перед ними такий вибір або змушувала їх його робити.

З огляду на неможливість прямої заборони української мови і заперечення факту існування українського народу, радянські спадкоємці валуєвських і емських справ бачили свою політику, як писав відомий український письменник Іван Дзюба «не в тім, щоб забороняти говорити українською мовою (тому що це і неможливо), а в тім, щоб зробити так, щоб люди самі не хотіли...».

Наскільки успішно йшла радянська русифікація можна судити з того, що централізаторські та русифікаторські зусилля керівництва СРСР зрештою одержали однозначне схвалення значної частини російської білогвардійської еміграції, для якої стало очевидно, що т.зв. радянська влада не тільки не знищила імперську Росію, «но, наоборот, спасла и приумножила ее».72

Зі свого боку, те, що раніше марксизм розцінював як «колоніальний розбій і загарбницькі походи», радянська історіографія почала прославляти як «доблесть русского оружия», а те, що «кремлівський мрійник» Ілліч називав «прожорливостью, вероломством и бесстыдным плутовством русского царизма» стало оспівуватися в Радянському Союзі як «блестящие успехи русской дипломатии» і її «великие традиции». Реабілітація колоніальної спадщини Російської імперії як «предка» СРСР широко ввійшла в російську радянську літературу, критику і публіцистику. Справа дійшла до того, що в «Правді» навіть були надруковані уривки з поеми В.Фірсова «Росія від роси до зірок», у якій шлях до комунізму зображувався «через Полтаву» та інші подвиги російських самодержців.73

Таким чином, у радянський період централісти-русифікатори прагнули найзугарнішими методами закріпити у свідомості українців дві основні ідеї – про другосортність і безперспективність української мови і про те, що будь-яке обговорення проблеми збереження української мови в СРСР, є проявом «націоналізму».

 

16.3.15. Мовою фактів і цифр

Зі смертю Сталіна можливості використання масового терору як методу державного управління вичерпалися. У пост-сталінську епоху дії Москви більше не виходили на рівень масових репресій.

Але це вимагало від московських ідеологів-шовіністів застосовувати більш зугарні форми «національного будівництва», що, як і раніш, було спрямовано на тверду русифікацію всіх сфер українського національно-культурного життя. Тому лібералізація політичного режиму супроводжувалася риторикою «дружби народів», за якої ховалося бажання нових кремлівських керівників переконати русифікованих українців, що після «возз’єднання» вони мають усе, про що тільки можна мріяти.

Спираючись на постулати вчення про «зближення та злиття націй», на одноканальну зомбуючу пропаганду, русифікатори будували свою політику таким чином, щоб українці просто перестали відчувати потребу в українській мові, тому що в житті скрізь і усюди повинна була владно вимагатися російська.

У цей період радянська імперська практика успішно вибудувала систему беззастережної фактичної і формальної переваги російської мови в житті України, що не тільки нічим не обмежувалася, але й планомірно підсилювалася самими могутніми за всю історію України міграційними потоками, організованими московською владою. З урахуванням активного і широкого вторгнення ЗМІ й т.зв. масової культури в життя людини вплив русифікації набував з кожним роком все більш інтенсивного характеру.

Образно кажучи, в пост-сталінський і застійний період в українському суспільстві була реалізована та концепція русифікації, яку ще в часи Валуєва й Олександра ІІ висунув флігель-ад’ютант російського царя барон Корф як альтернативу прямій забороні української мови і культури. А він пропонував підходити до русифікації «творчо»: не забороняти українські книги, а наводнити «малоросійскі губернії» значно більш дешевими книгами на «загальноросійській мові», не забороняти українофільський рух, а підсилити міграцію робочої сили на українські землі з центра Росії.

Механізм русифікації неухильно діяв у різних сферах життя, що усе більше централізувалися і, відповідно, ніби природно вимагали використання російської мови. На протязі 60 років, аж до розпаду Союзу, радянська компартія, центральні, а за ними й республіканські органи влади регулярно й методично приймали рішення, нормативні й законодавчі акти, які вимагали боротися з українським «націоналізмом» і невпинно розширювали в союзних республіках права и привілеї російської мови в ущерб мовам народів цих республік, й зокрема, української мови як мови українського народу в Україні. Найбільш важливі рішення у цій сфері та звітність по них йшли під грифом «секретно» и «цілком секретно».

Так, в Україні на повний відкуп російській мові було віддано:74

1. Офіційне державне, партійне, комсомольське, профспілкове і практично все громадське життя. Всупереч постановам і рішенням часів «українізації», зокрема ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 року, діяльність у цій сфері велася російською мовою, за деякими виключеннями типу публічно-представницьких заходів, що носили, як правило, змушений або оперетковий характер (ювілеї знаменитих діячів культури і т.п.).

Спроби використовувати українську мову або «присоромлювались», або напряму заборонялися «старшими» товаришами. Так, одного разу, ще бувши генсеком, Леонід Брежнєв відвідав одну з нарад в ЦК КПУ, яку Володимир Щербицький вів українською мовою. Брежнєв зробив серйозне й однозначне зауваження Щербицькому, після чого російська мова в Україні остаточно зайняла місце мови «внутріпартійного спілкування».

2. Економіка і господарське життя. З урахуванням концентрації під прямим управлінням і контролем Москви 93% всього економічного потенціалу України, ці сфери обслуговувалися, практично тільки російською мовою. Всі дотогочасні постанови і рішення про забезпечення роботи господарських органів мовою республіки, у тому числі X з’їзду РКП(б), залишилися на папері.

3. Преса, книга, друк, читацький ринок. Були створені умови для панування російської книги і друку в Україні. Книжкова продукція України складала жалюгідну частку у всесоюзній. Так, наприклад, протягом 1959-1963 р. – близько 1/10 назв і тиражів, тоді як населення УРСР складало 20% від населення СРСР і УРСР повинна була давати хоча б 1/5 книжкової продукції, тобто вдвічі більше, ніж давала. З 1958 року обсяг українського друку практично не збільшувався.

Але і з цієї непропорційно маленької продукції українських видавництв більше половини назв і майже половину тиражу складала російськомовна книга. Українська книга давала менш половини назв і не набагато більше половини тиражу, та й то за рахунок художньої і масово-політичної літератури.

Ще гірше було з періодичними виданнями. Частка України по назвах у процентному відношенні до всесоюзної кількості знижувалася, наприклад, з 11,4 % у 1950 році до 6,5 % у 1963 році. Але і серед цих видань, здійснених в Україні, лише біля половини виходило українською мовою. Так, україномовні періодичні видання в СРСР склали в 1963 році лише 3,3 % назв (130 з 3912) і близько 4 % накладу при більш ніж 17 % українського населення в СРСР (різниця від чотирьох до п'яти разів).

Революційне вторгнення в життя суспільства масової преси, радіо і телебачення докорінно змінило все, вони стали ефективним засобом русифікації.

4. Вища, середньо-технічна освіта, професійне навчання.

При вступі до вузів діяла система твердої мовної дискримінації для українців. От як описував її Іван Дзюба: «…житель м. Одеси С.Караванський за аутентичними документами встановив, що до Одеського політехнічного інституту в 1964 — 1965 році вступило тільки 43 % українців, що зовсім не відповідає відсоткові українців в УРСР і навіть у тій самій Одесі. Проаналізувавши відповідний документальний матеріал, С. Караванський встановив, що внаслідок дискримінаційного порядку прийому, що утруднює вступ до вузів випускникам українських шкіл (на конкурсний іспит у вузах України виноситься російська мова та література, а українська тільки в гуманітарних, що створює переваги для росіян та випускників російських шкіл; вступні іспити із спеціальних дисциплін ведуться у переважній більшості випадків російською мовою), процент прийому відносно поданих заяв вищий для росіян і нижчий для українців; з 1126 українців, що подали заяви до вступу в Одеський політехнічний інститут в 1964 році, прийнято 453, тобто 40 %, аз 1002 росіян прийнято 477, тобто 46 %.

На підставі цих та подібних даних С.Караванський подав клопотання прокуророві УРСР з проханням притягнути до кримінальної відповідальності міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР Даденкова Ю.М. за ст. 66 КК УРСР, що передбачає покарання за порушення національної та расової рівноправності. Результат «не замедлил сказаться». С. Караванського заарештували».

У 1978 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках» (як водиться в таких випадках, воно йшло під грифом «секретно»). ЦК КПУ і вся система освіти в Україні відреагували на нього відповідним чином. В українських вузах, зокрема, почалася методична робота по придушенню української мови там, де вона ще функціонувала. Так, було визначено «Перелік спеціальних дисциплін, які викладаються російською мовою», куди увійшли майже усі непов’язані з українською філологією базові дисципліни. І цей перелік поновлювався щорічно. У такому порядку російщенням були охоплені усі вузи, технікуми, училища, в яких викладання частково велося українською мовою. Заходи, скеровані на вилучення української мови з навчального процесу, набули широкого розмаху і стали вельми популярними серед українофобів та їхніх прислужників. Із спеціальних кафедр вони поширили процес русифікації на загальнотехнічні, природничі, загальноосвітні кафедри.

Ця постанова та республіканські розпоряджувальні документи, що витікали з нього, передбачали й масу інших заходів, вони вимагали «конкретних» справ и «конкретних» звітів з місць. Навіть та незначна частина документів, якими сьогодні користуються дослідники процесів радянської русифікації, переконливо підтверджують, що Мінвуз УРСР, виконуючи волю ЦК КПРС, мінвузу СРСР і ЦК КПУ, відверто займався русифікацією навчального процесу. Як результат, вища, середньо-технічна освіта, професійне навчання практично усюди велися тільки російською мовою. За винятком ряду гуманітарних факультетів, насамперед пов’язаних з українською філологією.

«Викладачів, котрі продовжували читати українською мовою, викликали в навчальну частину для неприємних розмов, – згадує доцент Українського державного лісо-технічного університету В.Попович. – На них робили тиск через деканати та завідувачів кафедр і навіть вдавались до відкритих погроз звільнення з роботи».75 Якщо у 1946 р. в УРСР вийшло 106 назв навчальної літератури для вузів, з них 90 – українською, 16 – російською мовою, то у 1980 р. відповідно 38 – українською і 422 – російською.76

5. Середня освіта, середня школа.

Пригадайте, коли постановою від 19 квітня 1927 року ЦК КП(б)У ввів навчання російській мові в усіх школах в Україні, з яких, як тоді передбачалося, повинно було стати в майбутньому українськими не менш 95%, ЦК одночасно зробив застереження, що «це ні в якому разі не може бути прикриттям для спроб утворити для російської культури на Україні панівного положення, що вона мала за царату».

Але вже в грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР скасувала навіть обов’язковість вивчення мов союзних республік у їх школах. Наслідуючи їй, Верховна Рада УРСР 17 квітня 1959 р. прийняла постанову, у відповідності до якої у російських школах в Україні вивчення української мови стало необов’язковим і здійснювалося «за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів». У той же час в українських школах вивчення російської мови було обов’язковим.

При виборі, у яку школу – російської або українську – віддавати дитину, батьки, усвідомлюючи, що згодом у вузі синові або дочці всі одно прийдеться переучуватися по-російськи і що після вузу вся його подальша кар’єра буде пов’язана з російською мовою, звичайно, віддавали його в російську школу. Як результат, якщо у містах України в 1926 році в українських школах училося 97%, то в 1958 році лише 21% дітей У цьому ж 1958 році в столиці України Києві тільки 22 000 учнів було в українських школах і 61 000 – в російських. У цілій низці великих міст Сходу і Півдня України українські школи стали обчислюватися буквально одиницями. Українські школи були «витиснуті» в села, що ефективно слугувало підтримці порочної ідеї про сільське призначення української мови і культури.

У 1983 р. було прийнято постанову ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах і інших навчальних закладах союзних республік». Звіти про виконання зазначеної постанови йшли з Києва в Москву під грифом «секретно». Використовуючи цю постанову, русифікатори продовжили зміцнювати і без того міцні позиції російської мови в Україні за рахунок української – як мови українського народу. Зокрема, було розширено навчальні програми з російської мови в українських школах, профтехучилищах і технікумах, зроблено розподіл класів і груп на підгрупи, збільшено кількість шкіл з поглибленим вивчанням російської мови, введено факультативні заняття для 295 тис. учнів, збільшено тиражі дитячої літератури російською мовою і наочних матеріалів з російської мови для українських дитсадків, посилено пропаганду російської мови в ЗМІ, підвищено ставки зарплат для вчителів початкових, російського мови і літератури 4-10 класів, збільшено фонд для підвищеної стипендії студентам, що займались за фахом «російська мова і література».77 І після цього хтось може говорити, що для панування російської мови не створювали преференцій?

В результаті в 1989 році при тому, що 64,7% громадян УРСР назвали рідною мовою українську, тільки близько 48% послали дітей в українські школи (у 50-і роки цей показник знаходився на рівні 70%).

6. Дитячі сади і дитячі ясла. Так само як і школи, дитячі сади і ясла у містах, за деякими виключеннями, були російськими.

7. Армія. Виступала як безумовний важіль русифікації.

8. Міста. У цей період міста перетворилися на гігантську русифікаторську «м’ясорубку». Справедливі з історичної т.з. плани дерусифікації українських міст так і не були здійснені, в них ще сильніше затверджувався дух переваги російської культури і російської мови, зневага до української мови і культури.

При чому за період після того, як з української мови була знята офіційна заборона, на цей момент уже пройшло стільки часу, якого цілком вистачило, щоб, наприклад, латиські, угорські і чеські міста покінчили зі спадщиною германізації і набули власного національного обличчя. Українські ж міста за цей час були ще більше зрусифіковані. Це відбувалося з кількох причин, зокрема:

– У містах концентрувалися силові центри і механізми русифікації, вони концентрували русифікаторських дух, що передався в спадщину від великоросійського шовіністичного міщансько-чиновницького середовища, яке склалося в період Російської імперії.

– Після Великої Вітчизняної війни українські міста і райцентри прийняли удар наймогутнішої міграційної хвилі з Росії, що може порівнюватися з античним переселенням народів. З урахуванням розмірів території і власного населення України цей процес варто назвати не міграцією, а мегаміграцією або гіперміграцією. Мільйони українців були знищені голодом у ході геноциду 1932-1933 р., сотні тисяч були репресовані і вислані, мільйони були знищені під час Великої вітчизняної війни, мільйони потім були відправлені з України по всьому Союзу за розподілом вузів і технікумів, за комсомольськими путівками та призовами, на казахстанську цілину. Але при цьомучисельність росіян в Україні в післявоєнний період збільшилася більш ніж в чотири рази – на 8,5 мільйонів людей (!) – і досягла 11,36 млн. жителів.

Гіперміграційна політика здійснювалася не тільки по відношенню до України. В Естонії частина естонців протягом післявоєнних десятиліть внаслідок таких же процесів скоротилася від більш ніж 90% до ледве більш 60%, а латиші взагалі опинились на грані того, щоб залишитися національною меншиною у власній республіці. І тільки великі масштаби України якось пом’якшували наслідки політики «великого плавильного котла», але, з огляду на дві сотні років прямої русифікації, вони стали вбивчими для української мови і національної самосвідомості українців.

– Російськомовні неукраїнці (в основному росіяни), як і в часи російської імперії, посилено поповнювали впливовий міський прошарок управлінців і керівників і, переїжджаючи в Україну, привозили сюди і свої команди. У цей же час українців з вищою освітою за розподілом і «путівками» масово направляли в зворотному напрямку – працювати і жити в інших республіках.

Таким чином, у 70-80-і роки русифікація невблаганно почала наповзати на малі містечка і сільські районні центри. Мільйони українських хлопців і дівчат, що перебиралися сюди на роботу, попадали у тверду іншомовну систему, через рік-два вони втрачали свою рідну мову і починали говорити на суржику або російською мовою.

16.3.16. У колодках застою

У цей період особливої сили досягла примусова нівеляція української культури до містечкового масштабу. Був встановлений самий щільний контроль за будь-яким творчим новаторством, на яке навіть у Росії дивилися набагато більш ліберально. Грубому тиску піддавалися в першу чергу діячі українську літератури, мистецтва і журналісти, що демонстрували здатність створювати конкурентноздатну «продукцію» в зрусифікованих містах.

Як уже констатувалося, у цей період русифікатори бачили свою задачу «не в тім, щоб забороняти говорити українською мовою, а в тім, щоб зробити так, щоб люди самі не хотіли...». Але незважаючи на це, у великих містах у середовищі, що не відноситься до «представницького» літературно-художніх інтелігенції, вони не гребували прямими обмеженнями і локальними репресіями для того, щоб не дозволити українському національно-культурному життю самостійно дати неконтрольовані паростки і пробити дорогу в реальне життя.

От як згадує про це явище один з випускників філософського факультету Київського університету 70-х років: «Зі мною учився студент на прізвище Сандуца. Він був примітний тим, що в часи, коли все українське, м’яко кажучи, не віталося, завжди говорив тільки українською, ніколи не переходячи на іншу мову. Здавалося б, ну, що отут дивного? Українець розмовляє своєю рідною мовою. Точно так само поводилися росіяни: вони завжди і скрізь говорили тільки по-російськи. І ніяких претензій до них не виникало.

А вищезгаданого Сандуцу усе ж таки викликали в 1-й відділ і попросили перейти на «великий, могутній і вільний». М’яко так, ненав’язливо. Однак, з огляду на авторитет відомства, рекомендація була більш ніж переконливою. А потім ця людина взагалі кудись зникла. Подальша його доля невідома.

Він демонстрував свою «українськість», своє національне «я» так, як це робили росіяни. Але, що можна Юпітеру, того не можна «бику». Його абсолютно нормальна для всіх народів національна поведінка була сприйнята як знак, символ агресії. Він повівся так, як українцеві поводитися в СРСР, у Російській імперії було «не положено». Узяв не за чином, не за національним чином. Його поведінка, яка порушувала національну норму для всіх «неросійських», сприймалася як образа, як порушення встановленого порядку і як агресія проти носіїв російської мови».

При бажанні з подібних спогадів можна написати важелезну книгу. А в цілому, у цей період українська мова, по суті, була вигнана з внутрішніх сфер життя України, і ті нечисленні жителі країни, що користувалися нею в містах, як правило, були об'єктом презирства, глузування або поблажливо-зарозумілого відношення. Як наслідок, чимало українців були виховані системою русифікації в такому дусі, що їм треба соромитися української мови, вважати її другосортною і безперспективною. Багато українців в таких умовах перейшли на використання російської мови, «щоб не виділятися».

Будь-які ж спроби говорити про національні проблеми, що існують, в Україні були зведені в ранг крамоли і нібито «націоналізму», до яких система генерувала осуд і застосовувала всі види переслідування. Багато українських дисидентів почали свою «кар’єру», як вищезгаданий студент Сандуца – саме відстоюючи своє право просто розмовляти в себе на Батьківщині своєю рідною українською мовою.

Але було в цей час і два позитивних процеси в суспільному житті, що створювали надії і передумови для зміни ситуації в майбутньому в кращу сторону за певних умов.

Перший. Певний період у великих містах Західної України на додаток до активного міграційного заселення росіянами існували обмеження на поселення українців. Але після їхнього усунення ці міста цілком «українізувалися» самі собою, зберігши для України невеликі острови національного міського життя і не давши остаточно маргіналізувати українську мову шляхом її повного доведення до рівня «сільської балачки».

Другий. В часи Хрущова, після припинення репресій об’єктивно почався процес створення місцевої української бюрократичної еліти. Москва, звичайно ж, постійно генерувала острах, і якийсь інструктор або заступник завідуючого відділом ЦК КПРС мав в Україні більше влади, чим всемогутній по місцевих мірках керівник області. Тому багато місцевих українців-працівників райкомів, обкомів і ЦК КПУ, не допускали навіть думки про якусь там незалежність України, привселюдно таврували і Петлюру, і Бандеру. Але вони з жалем безсило дивилися на повільне, та вірне знищення української мови.

У Києві як і раніше продовжували «рубати пальці» у тих випадках, коли в Москві обмежувалися тільки «гризінням нігтів». Перший український комуніст Петро Шелест, що спробував виявити самостійність, швидко, як казали в народі, «зашелестів» зі своєї посади. Змінивший його Володимир Щербицький проводив більш гнучку політику: з одного боку, він вірно служив Москві і давив будь-які паростки «націоналізму» (а разом з ним і українства), з іншого боку – розвивав українську національну бюрократію, що поступово брала під обмежений контроль деякі сфери життя у своїй власній республіці.

16.3.17. А чи був хлопчик «Дружба»?

Так працював конвеєр повільного, але вірного умертвіння української мови і, відповідно, умертвіння самого українського народу. Деякі читачі можуть з обуренням запитати: «А как же дружба народов? Ведь мы же дружили!». Так, незважаючи на фактично презирливе ставлення до української мови і русифікацію, ми «дружили», у сенсі – разом працювали, ділили застілля, вважалися представниками братерських народів і не били один одному «пику» на національному ґрунті. Але це була усього лише дружба між людьми конкретних національностей, що є справою доброю, потрібною і корисною за всіх часів. І давайте, українці і росіяни, і далі дружити, святкувати разом свята, разом трудитися і жити.

Але в історичному розрізі, у розрізі відносин між двома народами це не можна назвати «дружбою». Яка ж це «дружба», якщо один народ (нація) постійно росте, збільшуючись кількісно і зміцнюючись якісно за рахунок іншого народу, а другий ледь встигає підтримати свою чисельність на рівні, що був зафіксований сотню років тому, та й ще динамічно і вірно здає свою мову на користь мови «братерського» народу?

Якщо в підтвердження цього потрібна «кричуща» статистика і за цей період у доповненні до попередньої, то будь ласка:

 

Росіяни

Українці

Кількість

Зростання

Кількість

Зростання

1959 рік

114,1 млн.

 

37 млн.

 

1989 рік

145,2 млн.

27,3%*

44,19 млн.

18 %*

Таким чином, з 1913 р. по 1989 р., тобто за 75-літній період найбільш інтенсивної «братерської дружби», приріст чисельності росіян склав 101,7%, а українців – всього 33,9%. В три рази менше!

При цьому всі післявоєнні переписи фіксували постійне зменшення частки українців у складі населення самої України (76,8% – 1959, 74,9% – 1970, 72,7% – 1989) і постійне збільшення частини росіян (16,9% - 1959, 19,4% – 1970, 22,1% – 1989).

Але навіть у плані відносин і дружби між людьми конкретних національностей мені хотілося б представити в одній зв’язці два витяги з двох різних книг. Перший – зі словника Ушакова 1938 р. випуску про слово «хохол», що трактується в ньому як «українець» у вустах шовіністів-великоросів.

Другий витяг стосується біографічних спогадів Левка Лук’яненка про період його навчання в Москві. Він написав наступне: «За п’ять років мене сім разів у Москві образили «хохлом». Кожен із цих сімох був моїм колегою і називав мене хохлом у доброму гуморі так собі, між іншим, переходячи від одного слова до іншого. Я влучав момент і точно в його ж доброзичливому тоні називав його кацапом. І тут ставало несподіване: мій добрий колега різко зупинявся, повертався, витріщувався на мене, наче на якогось марсіянина, і кидав:

– Та ти націоналіст! Я й не знав...

– Чого це націоналіст?

– Ну, а як же!

– Називати хохлом можна, а кацапом не можна?!

– Ну, та так же прийнято...

– Прийнято ображати національну гідність українців?

– А у вас є ця національна гідність? А я й не чув про таке...

 

Кожного разу діалоги не мали довшого розвитку. Кожного разу ми розходилися холодно. Жоден із цих сімох колег не забув випадку і не підійшов до мене до самого закінчення університету.

Після першого такого випадку я почав уважніше придивлятися під цим кутом зору до майбутніх юристів – російських інтелігентів, потенційних творців національної політики Союзу РСР. І побачив, що національна зверхність державної багатовікової імперської нації так глибоко просякла свідомість російських людей, що нерівність вони сприймають за рівність, а рівність сприймають за нерівність.

Для всіх сімох моїх колег рівність полягала в тому, що вони мене називають хохлом, а я мав би пропускати образу крізь вуха і продовжувати розмову в попередньому товариському тоні. Коли ж я на образу відповів образою, тобто поставив наші взаємини на основу справедливості, вони сприйняли такий хід не за вияв справедливої рівноправності, а, навпаки, за вияв порушення справедливої рівноправності.

Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо, що вершник на його спині. Гармонія пари «вершник — кінь» полягає в тому, що кожен виконує свою природну функцію і має користь від взаємодії: вершник має засіб пересування, кінь має сіно від вершника. Все о’кей! І коли цей кінь, тобто хохол, раптом хоче стати людиною, це смертельно ображає великороса, і він гнівно виголошує присуд: «Націоналіст!» – щиро не помічаючи, що, власне, він є націоналіст».

Висновки і коментарі, як кажуть, зайві, крім одного: у своєму житті кожен з нас начувся «хохла» не одну сотню разів, а то й більше, і кожен з нас продовжує його чути і знає, що реакція наших російських співрозмовників на «кацапа» буде майже аналогічної, як у тих випадках з Левком Лук’яненко.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Большая Советская Энциклопедия. М., 1977, т. 26, с. 596.

[2] Иллюстрированная история СССР. М., 1980, с. 61.

[3] І.Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація (ІД.ІР). К., 1998, гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[4] Н.Полонська-Василенко. Історія України (НПВ.ІУ.). К., 1995, т. 2, с. 233-234.

[5] Е.Шмурло. Курс истории России. Прага, 1911, с. 220. Цит. за НПВ.ІУ. т. 2, с. 234.

[6] П. Морозов. Феофан Прокопович. СПб, 1880, с. 49. Цит. за НПВ.ІУ. т. 2, с. 234.

[7] В.Буганов. Мир истории. М., 1989, с. 286.

[8] Н.Полонська-Василенко. Історія України (НПВ.ІУ.). К., 1995, т. 2, с. 235.

[9] А.Архангельский. Из лекций. с. 118. Цит. за НПВ.ІУ. т. 2, с. 236.

[10] П.Бессонов. Белорусские песни (предисловие). 1871, с. IV. Цит. за І.Огіенко. Нариси з історії Української Православної Церкви (ІО.НИУПЦ.), гл. «Вплив Української Церкви й культури на Московську».

[11] П.Морозов. Op. cit. с. 61. Цит. за ІО.НИУПЦ., гл. «Вплив Української Церкви й культури на Московську».

[12] Н.Трубецкой. К проблеме русского самосознания. Собрание статей. 1927.

[13] К.Ковалев. Бортнянский. М., 1989, с. 17, 34.

[14] К.Ковалев. Бортнянский. М., 1989, с. 40-41.

[15] Н.Петров. Акты... Т. V. С. 164. Цит. за ІО.НИУПЦ., гл. «Як Москва нищила волю друку Києво-Печерської Лаври».

[16] І.Огієнко. Нариси з історії Української Православної Церкви (ІО.НИУПЦ.), гл. «Як Москва нищила волю друку…».

[17] Н.Полонська-Василенко. Історія України (НПВ.ІУ.). К., 1995, т. 2, с. 213.

[18] Д.Мищенко. Українознавство в ХХІ ст. «Українознавство», 2000, ч. 4(5).

[19] К.Ковалев. Бортнянский. М., 1989, с. 17.

[20] І.Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація (ІД.ІР). К., 1998, гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[21] Н.Полонська-Василенко. Історія України (НПВ.ІУ.). К., 1995, т. 2, с. 54.

[22] І.Огієнко. Нариси з історії Української Православної Церкви (ІЩ.НІУПЦ.). гл. «Як Москва нищила волю друку…».

[23] А.Храповицкий. Памятные записки. т. 2 (апр.-июн. 1862), р. 2. с. 4. Цит. за ІД.ІР., гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[24] С.Соловьев. кн. 6. с. 122. Цит. за ІД.ІР., гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[25] І.Огієнко. Нариси з історії Української Православної Церкви (ІО.НІУПЦ.). гл. «Як цариця Катерина обмосковлювала Церкву Українську».

[26] С.Рождественский. Вопрос о народном образовании и социальная проблема в эпоху Александра I. «Русское прошлое». 1923, №5, с. 37. Цит. за Цит. по В.Лизанчук. Кайдани ще кують. (ВЛ.КЩК). Л., 2004. с. 187.

[27] В.Ленін. Статті і промови про Україну. К., 1936, с. 307. Цит. за ІД.ІР., гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[28] «Украинская жизнь». 1912, ч. 5, с. 38. Цит. за ІД.ІР., гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[29] С.Соловьев. История России с древних времен. СПб, 1864, кн. 4, с. 32. Цит. за ІД.ІР., гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[30] Н.Полонська-Василенко. Історія України (НПВ.ІУ.). К., 1995, т. 2, с. 82, 87.

[31] П.Вольвач. Род Симиренко. «Зеркало недели», № 8 (73) , 24 февр. - 1 март. 1996 г.

[32] Н.Полонська-Василенко. Історія України (НПВ.ІУ.). К., 1995, т. 2, с. 113,117.

[33] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Украины в ХХ в. «Зеркало недели», № 39(514) , 2-8 окт. 2004 г.

[69] В.Кабузан, Г.Махнова Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795-1959 гг. ч. I, с. 34-35. Цит. за ІД.ІР., гл. «Розрив між теорією і практикою...».

[70] ЦГАНХ СССР. – Ф. 3675, оп. 1, д. 33, л. 56. Цит. за В.Лизанчук. Не лукавити словом. Л., 2003. с. 56.

[71] « Правда», 5 сент. 1965 г. Передовая статья. Цит. за ІД.ІР., гл. «Розрив між теорією і практикою...».

[72] І.Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація (ІД.ІР). К., 1998, гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[73] Правда», 9 авг. 1964 г. Цит. за ІД.ІР., гл. «Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[74] І.Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація» (ІД.ІР). К., 1998, гл. «Русифікація і механізм русифікації», «Рівність фактична і рівність формальна».

[75] В.Попович. Як нас вчили російської. «Молода Галичина», 15 лист. 1990 р. Цит. за ВЛ.КЩК., с.549.

[76] Преса Української ССР. 1918-1980. Харків, 1981, с. 87. Цит. за ВЛ.КЩК., с.549.

[77] Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. К., 1997, с. 508-511.Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с. 12.

[34] Н.Трубецкой. К проблеме русского самосознания. Собрание статей. 1927.

[35] Р.Шпорлюк. Україна: від периферії імперії до суверенної держави. М., 1997, с. 58. Цит. за ТМ.ІУ., с. 116.

[36] Кирило-Мефодіївське товариство. т. 2, с. 329-332. Цит. за ТМ.ІУ., с. 72.

[37] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с. 196.

[38] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с. 206.

[39] М.Лемке. Епоха цензурних реформ 1859-1865 років. СПб, 1904, с. 302-304. Цит. за ТМ.ІУ., с. 209.

[40] «Слово», 1863, 4.85. Цит. за В.Лизанчук. Навічно кайдани кували. с. 95-97.

[41] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с. 211.

[42] Ф.Савченко. Заборона украинства 1876 р. с.197. Цит. за В.Лизанчук. Кайдани ще кують (ВЛ.КЩК.). Л., 2004, с. 216.

[43] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с. 346-347.

[44] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с. 361-362.

[45] Г.Петровский. Из революционного прошлого. К., 1958, с.76-78. Цит. за ТМ.ІУ., с. 373-374.

[46] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с. 364.

[47] Ф.Турченко, В.Мороко. Історія України. Кінець ХVIII – початок ХХ ст. (ТМ.ІУ.). К., 2001, с.356-357.

[48] Пантелеймон Куліш (1819-1897) – видатний український громадський діяч, письменник, вчений, педагог.

[49] В.Ленін. Повне зібрання творів. т. 40, с. 18. Цит. за ІД.ІР., гл. «Важливість і місце національного питання».

[50] В.Ленін. Повне зібрання творів. т.40, с. 18. Цит. за ІД.ІР., гл. «Можливість помилок і припустимість критики в національній справі».

[51] В.Ленін. Повне зібрання творів. т.51, с. 141. Цит. за ВЛ.КЩК. с. 317.

[52] В.Шевченко. Неизвестная украинизация. «Зеркало недели», ­­­­­­­­№ 8 (483) , 28 февр.-5 март. 2004 г.

[53] І.Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація (ІД.ІР). К., 1998, гл. « Пугало «українського буржуазного націоналізму».

[54] Два роки роботи. Звіт Центрального комітету. X., 1927, с. 57-58. Цит. за ІД.ІР., гл. «Українізація та її розгром».

[55] Шляхи розвитку української пролетарської літератури. с. 350. Цит. за ІД.ІР., гл. «Уряд УРСР як...».

[56] X з’їзд КП(б)У... с. 444. Цит. за ІД.ІР., гл. «Уряд УРСР як...».

[57] Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. К., 1990, с. 292-293. Цит. за В.Лизанчук. Кайдани ще кують. Л., 2004. с. 368.

[58] Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф. 39, оп.4, д. 1, л. 8-10. Цит. за Цит. по В.Солдатенко. Голодный тридцать третий. «Зеркало недели», № 24 (449) , 28 июня-4 июля 2003 г.

[59] І.Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація» (ІД.ІР). К., 1998, гл. «Розрив між теорією і практикою...».

[60] О.Довженко. Україна в огні. Щоденник. К., 1990, с. 190, 202.

[61] Народы европейской части СССР. М., 1964, т. 1, с. 22. Цит. за ІД.ІР., гл. «Розрив між теорією і практикою …»

[62] И.Аксаков. О преподавании русского языка в школах Царства Польского. Полное собрание сочинений. т. 3, с. 454-456. Цит. за ІД.ІР., гл. «Розрив між теорією і практикою...».

[63] І.Сталін. Статті і промови про Україну. 1936, с.197-198. Цит. за ВЛ.КЩК, с. 333.

[64] Г.Гринь. Чорно-червона коса 33-го. «Голос України», 5 лип. 2003 г. Цит. за ВЛ.КЩК, с. 406.

[65] П.Постишев. Радянська Україна – непохитний форпост великого СРСР. «Червоний шлях», 1933, № 8-9, с.252. Цит. за ВЛ.КЩК., с. 378.

[66] І.Сталін. Статті і промови про Україну. 1936, с.211. Цит. за В.Лизанчук. Кайдани ще кують. Л., 2004. с. 333.

[67] Х съезд РКП(б)... с. 213. Цит. за ІД.ІР., гл. «Русифікація і механізм русифікації».

[68] С.Кульчицкий. Демографические потери

 

 

 

 

Комуністична партія                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   

«Служу совєтскому народу». Хто фінансує Симоненка і Ко

Завдання від «старшого брата»

Справжнє обличчя партії українських комуністів. Дмитро Тимчук

СБУ та ГПУ просять відреагувати на висловлювання Симоненка

Комуністична партія не виконала жодної своєї політичної обіцянки

Проросійська ідеологія і політична практика Комуністичної партії і Партії регіонів

 

«Служу совєтскому народу». Хто фінансує Симоненка і Ко

Розмах виборчої кампанії комуністів може свідчити, що її фінансують не з членських внесків пенсіонерів-партійців, а коштом великого бізнесу і, ймовірно, Кремля

http://tyzhden.ua/Politics/57970 17 серпня, 2012  ▪  Андрій Ковальський  

Термін «комуністи» до нинішньої Компартії України можна застосувати лише умовно, адже гасла, які вона останнім часом експлуатує, переважно чужі лівому дискурсу й бачаться спекулюванням на ностальгії частини громадян за радянською молодістю (повернення дешевої ковбаси, пропаганда червоної міфології історичного минулого, утвердження міждержавної спільності на території колишнього СРСР тощо).

Але в комуністичному агітпропі-2012 очевидним є проросійській курс: надати офіційний статус «общєпонятному», повернути­ся під владу Білокам’яної і т. ін. Дехто з поінформованих указує, що це не випадково, натякаючи на джерела фінансування масштабної кампанії КПУ. Утім, представники останньої завжди відверто зневажали нашу національну ідентичність, а тому й виступали за надання російській мові статусу другої офіційної, співпрацювали на ґрунті антидержавних проектів із прокремлівськими шовіністичними організаціями, а саме «Родіною» та «Русскім блоком». Речники Компартії, а саме Царьков, Кілінкаров, Самойлик, не раз демонстрували власну українофобію. З погляду чистоти комуністичної ідеї це неприпустимо, однак із позиції класичного російського більшовизму – цілком природно.

Партія їхньої молодості

Нинішні комуністи – відверті циніки. Для вирішення соціальних проблем перші особи КПУ фактично пропонують повернутися до СРСР, тоді як самі розкошують за рахунок «загниваючого капіталізму». Перед податківцями головний партієць Петро Симоненко задекларував, що йому та його дружині належить п’ять київських квартир, але забув згадати про розкішний будинок із ділянкою 1,37 га під Києвом, де віднедавна мешкає. Не бідує й інше впізнаване обличчя тієї політсили – Спірідон Кілінкаров. За інформацією джерел Тиж­ня, його маєток у Стукаловій Балці під Луганськом (його осе­ля) коштує стільки, скільки він не отримав би в якості навіть чималої депутатської зарплати за всі роки незалежності України. Попри заявлені пролетарські доходи, не бідує і віце-спікер ВР Адам Мартинюк, якого після оприлюднення кількох журналістських розслідувань про його реальні статки прозвали «товаріщєм Корєйко». Є в КПУ і свої мультимільйонери, як-от Ігор Калєтнік, голова Державної митної служби: цю посаду він дістав за тісну і плідну взамодію своєї партії з ПР у парламенті.

Тобто українські комуністи – як морські свинки: не мають нічого спільного ні з українськістю, ні з комунізмом, але це дрібничка для «гомо совєтікус», які мріють про відродження «совка». КПУ, а точніше команда її нинішніх політтехнологів, схоже, добре попрацювала із соціологією, побачивши, що останніми роками значно побільшало тих (насамперед серед розчарованого електорату Партії регіонів), хто сумує за радянськими часами: згідно з даними дослідної групи «Рейтинг», близько 46% українців жалкують через розпад СРСР. Зрештою, справді, дуже легко маніпулювати тими 36% громадян, які ніколи не виїздили навіть за межі свого регіону (див. Тиждень, №32/2012). В обмін на ілюзію СРСР вони легко приймають за належне й елітну нерухомість лідерів КПУ, й автопарк депутатів фракції з дорогих машин, як, власне, й те, що комуністи в парламенті є найбільш відданими союзниками олігархічної Партії регіонів. Петро Симоненко від часів так званої Антикризової коаліції (2006–2007) навіть не приховує, що голов­не завдання його політсили – це захист національного капіталу, тобто українських олігархів. Критики такої лінії партії (зрощення «ідеалів комунізму» із «загниваючим капіталізмом») уже давно опинилися за її бортом. Мова, зокрема, про колишнього лідера кримських червоних Леоніда Грача.

За інформацією джерел Тижня, на виборах 2012 року Компартія щомісяця видає на агітацію суми, співвідносні з витратами Партії регіонів. Відчутно, що Петро Симоненко знайшов щедрих спонсорів. Одним із них джерела в КПУ називають голову Державної митної служби Ігоря Калєтніка, згадують серед них колишніх спонсорів СДПУ(о) братів Суркісів, яких часто бачать під час футбольних матчів київського «Динамо» у VIP-ложі в компанії з Адамом Мартинюком, і російського бізнесмена Костянтина Григоришина. Хоч є версія, що ті лише маскують надходження через нову «кредитну лінію», яку для Компартії відкрив Кремль, прагнучи якнайшвидше вирішити проблему втягування України у власні неоімперські проекти на кшталт Євразійського союзу.

Реінкарнація Компартії – ще один урок тим, хто в 1990-х загальмував суд над комуністичною ідеологією як такою, що пов’я­зана зі злочинами проти людства й людяності. На жаль,  в Україні ця тема стала маргінальною навіть для націо­нально-демократичних сил. Здавалося, носії комуністичної ідеології – це люди похилого віку, які й так скоро відійдуть в інший світ. Сьогодні очевидними є наслідки цієї легковажності: електорат Компартії значно помолодшав – з’явилися неокомуністичні організації на кшталт «Антіфа», а на першотравневих демонстраціях КПУ помітно осіб аж ніяк не пенсійного віку. Виросло нове покоління, яке вже не має щеплення проти червоного тоталітаризму. Воно не знає, що таке Голодомор, репресії, відсутність паспортів у селян, трудодні, кримінальна відповідальність за запізнення на роботу, прописки, дефіцит харчових продуктів та якісного одягу, черги, неможливість поїхати за кордон. Тому Компартія вдається до цинічної експлуатації людської біди: «Народ обокрали… При наших дедах за такое сажали». Асоціації в нового покоління абсолютно інші, воно не пам’ятає, що згадані «дєди» кидали за ґрати не лише за розкрадання «соціалістичної власності», а й за кілька колосків із колгоспного лану, критику КПРС чи кілька хвилин затримки в дорозі до верстата. Очевидно, якби Україна пройшла період декомунізації (за аналогією з денацифікацією в післявоєнній Німеччині), такого цинізму, як у нинішніх червоних, не було б.

 

Завдання від «старшого брата»

Завдання від «старшого брата» полягає у тому, що «Сімонєнін» повинен будь-якими правдам й неправдами противитись євроінтеграції України

БЛОГ: ЮРИЙ ГОЛЬДЕНБЕРГ18:25 | 14.11.2013http://nbnews.com.ua/ru/blogs/105235/

Цікавий факт: лідер КПУ Петро Симоненко намагається зірвати підписання Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС. Каталізатором активності головного комуніста України виступає не ідеологічна невідповідність між лівими поглядами та європейськими цінностями, а необхідність відпрацювати отримані від уряду Росії гроші. Заслужені повії Верховної Ради України, комуністи, зазвичай працюють по накатаній схемі: під час брифінгів репетують, що Янукович знищує державу, а всі регіонали – вороги народу, але у стінах сесійної зали парламенту по команді Симоненка голосують спільно з «регіоналами». Така собі соціальна справедливість. Хтось сказав, що гроші не пахнуть. Російські гроші теж не пахнуть. Тим більше, Путін зрозумів, що Янукович почав серйозну гру. Ця гра може закінчитись різким зменшенням впливу північного сусіда на нашу державу, що ніяк не в’яжеться з «неосоюзними» планами ВВП. Маючи неабияку «чуйку» на те, як і на чому можна заробити, Симоненко завиляв хвостиком перед російськими друзями й отримав винагороду. Завдання від «старшого брата» полягає у тому, що «Сімонєнін» повинен будь-якими правдам й неправдами противитись євроінтеграції України. Для цього лідер КПУ звернувся за підтримкою до Комуністичної партії Франції та Європейської партії лівих. Стало відомо, що Симоненко аргументуватиме свій протест проти асоціації відмовою влади провести всеукраїнський референдум з питань зовнішнього вектору держави. Головний український комуніст розуміє, що в один прекрасний день його «послуги» перестануть користуватись попитом серед парламентських фракцій, тому шукає нові джерела надходжень. У Симоненка вже закінчуються дієві ідеї, як довести маріонетковому Зюганову і Владіміру Путіну власну відданість і готовність відпрацьовувати виділені гроші… Крутиться бідолаха, як Білка в невагомості. А ви думали, що політичним повіям легко живеться?..

 

Справжнє обличчя партії українських комуністів. Дмитро Тимчук

Схід України відмовляється ставати частиною Росії.

Підсумки за 9 квітня. Аналіз дня від керівника Центру військово-політичних досліджень Дмитра Тимчука. http://zik.ua/ua/news/2014/04/10/shid_ukrainy_vidmovlyaietsya_stavaty_chastkoyu_rosii_pidsumky_za_9_kvitnya_478269

 

Слідом за Партією регіонів показала своє справжнє обличчя і партія українських комуністів.

Так, лідер Комуністичної партії України Петро Симоненко заявив, що на сході немає сепаратистів і терористів, і його партія підтримує вимоги бунтівників.

Ми повністю згодні з Симоненко з приводу сепаратистів. Їх у Донецьку, Луганську та Харкові немає. Оскільки ці панове намагаються відокремитися від України не з метою побудови незалежності, а з метою приєднання до Росії, то це не сепаратизм. Це колабораціонізм в чистому вигляді. Тобто – зрада і зрада.

Виходить, Симоненко радісно віщає, що він – за колабораціонізм. Він і його партія підтримує всіма фібрами душі зраду.

Що ж, нічого нового ми про українських комуністів не впізнали. Радує, що вони самі розставили всі крапки над «і».

 

СБУ та ГПУ просять відреагувати на висловлювання Симоненка

Середа, 09 квітня 2014, 18:37 http://www.pravda.com.ua/news

Народний депутат, "свободівець" Ігор Мірошниченко просить СБУ й Генпрокуратуру відреагувати на антиукраїнські висловлювання Петра Симоненка.

Про це повідомили у партії "Свобода".

Мірошниченка обурили висловлювання Симоненка з парламентської трибуни.

"З метою недопущення загрози національній безпеці України та у зв'язку з порушенням прав громадян України, посяганням на територіальну цілісність України та закликами до повалення конституційного ладу та сепаратизму з боку Петра Симоненка прошу негайно відреагувати на дії лідера КПУ та вжити необхідних заходів", - йдеться у зверненні.

За словами Мірошниченка, "Симоненко вкотре підтвердив, що він є очільником п'ятої колони в Україні".

Він звинуватив комуністів в участі у сепаратистських мітингах на сході України.

Націоналіст також зазначив, що у Верховної Ради достатньо повноважень для заборони Компартії, і відповідний законопроєкт депутати від ВО "Свобода" вже зареєстрували.

Як відомо, 8 квітня під час засідання парламенту лідер фракції КПУ Петро Симоненко висловив позицію своєї партії з приводу подій, які останнім часом відбуваються в Донецькій, Луганській та Харківській областях.

Зокрема, він зазначив, що "сьогодні на порядку денному – федералізація країни".

Він назвав активістів Майдану "бандформуваннями".

Також Симоненко заявив, що на сході немає сепаратистів і терористів, і його партія підтримує вимоги заколотників.

Українська правда

 

Комуністична партія не виконала жодної своєї політичної обіцянки. Микола Кукурікін. Вівторок, 01 квітня 2014, 11:15

З 58-ми своїх політичних обіцянок та зобов'язань  КПУ частково виконала лише 8. Тобто плідна праця по-комуністичному - це найменша кількість запропонованих законопроектів і найменша кількість ухвалених проектів.

На думку голови ППУ Миколи Кукуріки, всі сьогоднішні обіцянки Симоненка створити уряд народної довіри - черговий плагіат, спрямований на обман літніх людей.

"Комуністи повністю провалили всі соціальні програми, хоча декларували високі пенсії, подвоєння реальних доходів працюючих, державне регулювання цін на найбільш соціально-важливі категорії товарів та послуг, кошти на освіту і науку, збільшення стипендій, безоплатну меддопомогу, державне фінансування будівництва житла для незаможних і пільговиків. Серед обіцянок КПУ  була допомога молоді, сільським вчителям та лікарям, розбудову сільської інфраструктури.

На практиці у своїй законодавчий діяльності фракція зосередилася на політико-правовому напрямку, а соціальні питання комуністів майже не цікавили.

Компартія також декларувала інноваційний розвиток економіки, енергетичну незалежність. Комуністи обіцяли скасувати ПДВ (замість нього ввести податок з обороту і диференційовану ставку податку на прибуток - це мало забезпечити, на думку комуністів, розвиток малого та середнього бізнесу).

Коли ж оцінити, чому були присвячені ті лічені проекти, що були підписані, стане очевидним, що робити ставку на комуністів, як на людей, які можуть зреалізувати обіцянки, не варто, бо все, до чого вони долучилися депутати від КПУ - це закон (який ініціювали всі фракції) про стимулювання використання альтернативних джерел енергії та закон про внесення змін до закону про податок з власників транспортних засобів".

 

Проросійська ідеологія і політична практика Комуністичної партії і Партії регіонів. СБУ та ГПУ просять відреагувати на висловлювання Симоненка.

Українська правда, Середа, 09 квітня 2014, 18:37 http://www.pravda.com.ua/news

 

Народний депутат, "свободівець" Ігор Мірошниченко просить СБУ й Генпрокуратуру відреагувати на антиукраїнські висловлювання Петра Симоненка. Про це повідомили у партії "Свобода".

Мірошниченка обурили висловлювання Симоненка з парламентської трибуни.

"З метою недопущення загрози національній безпеці України та у зв'язку з порушенням прав громадян України, посяганням на територіальну цілісність України та закликами до повалення конституційного ладу та сепаратизму з боку Петра Симоненка прошу негайно відреагувати на дії лідера КПУ та вжити необхідних заходів", - йдеться у зверненні.

За словами Мірошниченка, "Симоненко вкотре підтвердив, що він є очільником п'ятої колони в Україні".

Він звинуватив комуністів в участі у сепаратистських мітингах на сході України.

Націоналіст також зазначив, що у Верховної Ради достатньо повноважень для заборони Компартії, і відповідний законопроєкт депутати від ВО "Свобода" вже зареєстрували.

Як відомо, 8 квітня під час засідання парламенту лідер фракції КПУ Петро Симоненко висловив позицію своєї партії з приводу подій, які останнім часом відбуваються в Донецькій, Луганській та Харківській областях.

Зокрема, він зазначив, що "сьогодні на порядку денному – федералізація країни".

Він назвав активістів Майдану "бандформуваннями".

Також Симоненко заявив, що на сході немає сепаратистів і терористів, і його партія підтримує вимоги заколотників.

 

 

 

"КОНОТОПСЬКА БИТВА: ПЕРЕМОГА УКРАЇНСЬКОЇ ЗБРОЇ Владислав Верстюк . - www.memory.gov.ua:8080/data/.../ua/.../6.doc

 

Після укладення Гадяцької угоди  було вирішено розірвати союз із Москвою, що стало фактичним оголошенням війни. У гетьманському маніфесті, що з'явився невдовзі говорилось, що "Москва готує нам ярмо неволі насамперед внутрішньою громадянською війною, а далі ... своєю власною зброєю, без усякого приводу з нашого боку". З осені 1658 р. Україна опинилася в стані відкритої війни з Московським царством.  Взимку 1659 року, на територію України вступила стотисячна російська армія під командуванням князя Алєксєя Трубєцкого, що мала поставити "изменившего гетмана", на  своє місце. Прихід армії Трубєцкого дарував надію українським опонентам Виговського, які примірялися до гетьманської булави. Проти гетьмана виступили запорожці та частина полків, яких підтримували російські залоги,  між Києвом та Ніжином.

Росіяни надовго застрягли в облозі Конотопської фортеці, яку обороняв чотиритисячний козацький гарнізон на чолі з ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким. Це дало Виговському якийсь час для збору сил, щоб надати обложеним допомогу. На початку червня 1659 року супротивні армії наблизилися одна до одної в очікуванні вирішальної битви. На цей момент  дипломатичні переговори Виговського завершились ще одним успіхом. Він отримав  збройну підтримку Криму -  кілька десятків тисяч татарської кінноти, якої  бракувало у козаків.  До останнього моменту російські воєводи не знали про прихід до Виговського татарських союзників. Трубєцкой думав, що перемога дістанеться йому без особливих труднощів. Тому не  запровадив  ретельної розвідки. Це й стало початком безславного кінця.

Очікуючи на підхід Виговського, Трубєцкой вирядив йому на зустріч зі своєї армії, яка вела облогу, п'ятнадцятитисячний загін на чолі з воєводами Григорієм Ромодановським, Семеном Пожарським і Семеном Львовим. За кілька кілометрів на південний захід від обложеної фортеці цей загін натрапив на козацькі передові загони, які після нетривалої сутички відступили. Росіяни сприйняли це як слабкість і неготовність до зустрічі з супротивником. Насправді ж це була вміло розставлена пастка.

Вранці 28 червня 1659 року росіяни форсували невелику багнисту річку Куколку й вдруге атакували козацькі позиції. Попереду загону Ромодановського рухалися елітні кавалерійські підрозділи царської гвардії, які вели себе зверхньо, немов би виїхали не на битву, а на полювання.

Тим часом на Ромодановського чекав неприємний сюрприз: козацько-татарське військо розділилося на дві частини, які обійшли російський загін, втягнений у битву, і взяли його в кільце. Бій за переправу, який московські воєводи сприйняли як сутичку з головними силами ворога, був лише приманкою. Переслідуючи козацькі полки, що розпочали удаваний відступ, росіяни потрапили в оточення. Панічний відступ з нього швидко перетворився на безладну втечу, вціліти в якій вдалося небагатьом: із п'яти воєвод армії Трубєцкого в полон потрапили двоє, а загальні втрати росіян у битві становили кілька тисяч осіб.

Для молодої козацької держави битва під Конотопом стала першим масштабним переможним зіткненням із грізною армією колишнього союзника і протектора - Московської держави. Конотопська битва значно стишила російську експансію на українські землі, але остаточно її не зупинила. Причиною стали насамперед внутрішні чвари в українському таборі. Знайшлося достатньо незадоволених Гадяцькою угодою. У вересні 1659 р. проти І. Виговського виступили полковники Золотаренко, Сомко та Цицюра. Багатьох лякав страх нового союзу з поляками. Невдоволення змусило І. Виговського зректися гетьманської булави на користь Юрія Хмельницького. Але й це не заспокоїло Україну. Її лихоманило і далі. Вона входила в стан, який пізніше історики назвуть Руїною. Руїна значно підірвала сили козацької держави. 1667 р. за Андрусівським перемир'ям Московська держава і Річ Посполита  по лінії Дніпра фактично навпіл поділили Україну. З того часу про Конотопську битву згадувалось все менше і менше. Події  її та деталі не досліджувались і призабулись так, що сьогодні історики сперечаються з приводу конкретного місця бою, кількості його учасників та втрат. Однак за останні роки після довгого забуття пам'ять про битву відроджена, трапилось це завдяки праці молодих істориків Андрія Бульвінського та Олексія Сокирка.

За роки незалежності поволі Конотопська битва  займає належне їй місце в історичній пам'яті українців. Цьогоріч 350-річний ювілей Конотопської битви вперше відзначався на державному рівні відповідно до Указу Президента України. На місці битви вже встановили пам'ятний хрест, звели капличку, відкрили експозицію, присвячену історичній події. Конотопська битва також згадується в постанові Верховної Ради, якою затверджено перелік ювілеїв і пам'ятних дат на 2009 рік. В Указі Президента йдеться про підготовку до спорудження меморіального комплексу, перейменування вулиць та інших об'єктів на честь героїв Конотопської битви, випуск в обіг поштової марки та ювілейної монети, створення документального фільму. В червні в Києві відбулася представницька науково-практична конференція присвячена з'ясуванню історичного значення битви. 4-5 липня в Конотопі та Шаповалівці відбулися урочисті заходи, серед них Всеукраїнський фестиваль "Козацький родослав", який проводиться щорічно в селі Шаповалівка. Основні фестивальні заходи  включали урочистий молебень та покладання квітів до пам'ятного знаку на честь Конотопської битви, відвідування музейної експозиції "Історія Конотопської битви 1959 року", "Етнографічна спадщина", святкову ходу козацьких загонів та творчих колективів центральною вулицею села, урочисте відкриття  Всеукраїнського фестивалю "Козацький родослав", посвята  юних Шаповалівців  в козачата, виступи творчих колективів Сумщини та гостей фестивалю, святкову концертну програму за участю майстрів мистецтв України, роботу "Містечка майстрів", гостини в козацьких куренях, козацькі розваги, ігри, культурно-спортивні змагання тощо.

Ім'я І.Виговського повернуто до когорти славетних історичних діячів України. Його ім'ям названо вулиці, а також парки, бібліотеки, школи в регіонах України. На кіностудії "Кінематогорафіст" ведеться підготовка до зйомок документального фільму про Конотопську битву. 19 червня 2009 року Національний банк України ввів в обіг ювілейну срібну 10 гривневу монету "350-річчя Конотопської битви". Тож завдяки зусиллям учених, громадськості, влади правда про Конотопську битву повертається із забуття. Український Український інститут національної пам'яті теж  доклав до цього суттєвих зусиль.

 

 

Короткостроковий політичний прогноз

 

Как мы до 9 мая победим фашизм

http://delo.ua/opinions/kak-my-do-9-maja-pobedim-fashizm-233314/ 13 апреля 2014, 17:30

 

Правобережная Украина перерождалась на Майдане. Новый Восток рождается прямо сейчас.

Нам кажется, что сейчас происходит захват Востока, но на самом деле — это его освобождение. А заодно — и всей страны. Итак, как бы я классифицировал происходящее с точки зрения "управляемой интуиции".

Если для россиян это освобождение от мифических бендеровцев, для Украины — это десоветизация. Восток слишком долго кормили российской пропагандой. А всякое исцеление проходит через острую стадию — поглощенная ложь, как гной, начинает выходить. И сценарий исцеления различен для разных регионов Украины. В правобережной Украине, где высока ценность свободы, процесс прошел через бунты и самоорганизацию. Восточные регионы гораздо ближе к русской ментальности — ценности сильной власти и порядка. И здесь процесс пройдет через использование силы. Силу и уверенность на востоке уважают. Демократия как раз — признак слабости. А если есть сила — значит, на нее можно опереться.

Сейчас драматично оттесняют Правый Сектор, но по сути — это судьба всех радикалов: после революции они либо захватывают власть, либо их вытесняют. Если конечно не найдут правильную стратегию. Украина должна восстановиться как государство — поэтому пора "оживить" армию и силовые структуры, а не народное ополчение.

Майдан свой импульс дал, теперь должно "перезапуститься" государство. Силовая акция на востоке — это уже восстановление силы государства. Также как на Майдане был мирный период, который закончился переходом к военным действиям, по той же матрице развивается ситуация и в Украине. Майдан — это матрица для Украины, так что не волнуйтесь, победа будет за нами.

Вновь происходит восстановление доверия к силовикам. Спецназ действует и действует на сохранение Украины. Увы, есть первые жертвы среди украинских спецназовцев, и они войдут в галерею национальных героев.

Партия Регионов окончательно становится патртией ПРедателей. Имидж лидеров догорает на Востоке. Все эти Добкины, Царевы, Ахметовы, Ефремовы и др. — уже не котируются никем.

Путин, в своей настойчивости, вытягивает наружу все слабые и больные места Украины. Восстановление Украины идет в реальном формате времени. И получается, что сейчас — Путин наше все, наш черный учитель, Путин — наш объединяющий лидер. Такое бывает — что лидер среди противников. Его задача — провести нас через все черные испытания: ложь, кровь, предательство, грабеж и т.д. Но это простой и быстрый способ самоопределиться. Нужна только выдержка, вера и хороший расчет. Вопли и эмоции — это паника, это лишнее.

Путин бросил сепаратистов и диверсионные российские отряды как пушечное мясо. То, что происходит сейчас — российский государственный терроризм. В Украине он не пройдет. Но ему нужны жертвы в Украине — как хороший задел для будущей пропаганды и давления на переговорах. На внешней арене доверия к Путину нет, но этот театр и не для Европы. Это жертвы для внутреннего потребления — для российских бандерлогов.

Процесс трансформации отношения украинцев к россиянам переходит к новой фазе. От инфантильного доверия, через ужас предательства к холодному и ясному пониманию, что рядом с тобой не брат и не друг, и даже не доброжелательный сосед. Все та же ордынская ватага с мессианской идеей воссоздания империи (Золотая Орда — Московия — Российская империя — СССР — РФ). Но здоровые силы есть и в российском народе, и к концу года появится чувство стыда за предательство.

К 9 мая мы, судя по всему, победим фашизм, российский фашизм в Украине.

 

 

 

Критичні зауваження на статтю З.Сикевич Почему русские стали врагами для украинцев

http://u-news.com.ua/18286-pochemu-russkie-stali-vragami-dlya-ukraincev.html

12.06.14

 

О том, что лежит в основе конфликта России и Украины и почему его так сложно разрешить, в интервью "Росбалту" рассуждает доктор социологических наук, профессор факультета социологии Санкт-Петербургского государственного университета (СПбГУ) Зинаида Сикевич.

 

— Зинаида Васильевна, недавно вы выступили в Праге с лекцией, изложив свое видение ситуации на Украине.

Прим. В.Ж. Справжній русофіл ліпше вдавиться, ніж скаже «В Украине»…

Знаю, что на лекцию пришли многие русские и украинцы, живущие в чешской столице. По вашим ощущениям, насколько далеко разошлись в оценке украинских событий жители России и Украины?

— Я бы назвала это даже не расхождением, а полной противоположностью оценок. Формирование недвусмысленного образа "врага" стало следствием информационных войн, которые начались в украинских и российских СМИ еще с зимы 2013 года в связи со взаимоисключающей интерпретацией киевского майдана.

Однако в случае с Украиной образ "врага" — это вовсе не следствие исключительно "майданной" риторики. Этот образ целенаправленно формировался усилиями большей части гуманитарной "интеллигенции" все 23 года независимости украинского государства и, прежде всего, средствами исторического образования и воспитания в школах. Далеко не случайно, что наиболее радикально настроена, кроме выходцев с западной Украины, молодежь – студенты и недавние школьники, которым господин учитель доходчиво объяснил, кто виноват во всех бедах "неньки" Украины.

Прим. В.Ж.

1. У нас 70 років поспіль був один «господин учитель» - Кремль. Як він нас навчав, до чого довів – говорять тільки факти, а не базікання професорки Сикевич та їй подібних.

2. А как же в случае с Россией – Сикевич ні мур-мур.

3. А ми й не знали, що мільйон людей на майдані та «небесна сотня» займались риторикою…

Всмотритесь в лица большинства рядовых членов "Правого сектора" или Национальной гвардии, наводящей ужас на жителей Донбасса — это обманутые мальчишки, которые мне невольно напоминают таких же мальчишек из "Гитлерюгенда", бессмысленно и бесславно умиравших в 1945 году за своего обожаемого фюрера.

Прим. В.Ж. «Путлерюгенд» також «бессмысленно и бесславно» гине за ідеї їхнього фюрера на теренах суверенної України.

Я не случайно столь подробно остановилась именно на этой стороне украинского национал-радикализма, так как основная когорта ненавистников России и русских – молодое поколение, а, следовательно, будущее Украины.

Прим. В.Ж. «Достали» ви усіх, а не тільки «молодое поколение»…

Теперь о Праге и моем выступлении. Меня, надо сказать, совершенно поразило, насколько оказались включенными в борьбу идей русские и украинцы, покинувшие свои страны и удобно "встроившиеся" в образ жизни стабильной и тихой Чехии. Временами создавалось впечатление, что слушатели, забыв обо мне, набросятся друг на друга с кулаками.

Прим. В.Ж. Ідея у Путіна одна: щоб ми були рабами, а Україна – колонією.

Вот два конкретных факта. Молодая русская женщина, родом из Черновцов, замужем за украинцем, буквально с пеной у рта говорила о том, что прервала всякие контакты со своим отцом – "пособником террористов", живущим в Омске — после того, как он сказал ей по скайпу, что, будь он помоложе, поехал бы на Донбасс и помог дончанам бороться за свою свободу. Ее ровесница, родом из Донецка, заявила, что они жили 20 лет под украинской оккупацией, и лично она бы душила бандеровцев собственными руками.

Прим. В.Ж. Та нещесна з Донецька навіть не підозрює, що «бандерівці» з Києва усі роки незалежності годували Донбас. Та і як вона могла це зрозуміти, коли її «зомбоящик» був весь час включений на канали РФ?

Я не случайно привела эти, на первый взгляд, частные эпизоды. Обратите внимание на то, что обе они, хоть и живут в благополучной и толерантной Праге, повели себя при обсуждении "украинского вопроса" как разъяренные античные фурии.

— Вы, насколько я знаю, считаете, что каждый народ, каждая этническая общность имеют право на сохранение своего пространства, менталитета, имеют право защищаться от инокультурных вторжений — и это ничуть не менее важное право, чем любое другое право личности?

— Так считаю не только я, но и ряд международно-правовых документов.

Международное право признает три основных формы реализации права на самоопределение, закрепленные в 1960 году резолюцией Генеральной ассамблеи ООН 1541 (XV):

1. Превращение "несамоуправляющейся территории" в суверенное независимое государство. Этот статус имеют — правда, только de facto, но не de jure — Абхазия и Южная Осетия. Этот же статус, признанный большинством западных стран, приобрело Косово, ставшее, вне всякого сомнения, правовым прецедентом.

2. Свободное объединение с независимым государством. Этого статуса добился Крым, пожелавший войти в состав РФ на правах ее субъекта – республики.

3. Слияние с независимым государством. Эта форма права народа на самоопределение после длительного силового конфликта сегодня реализована Нагорным Карабахом, вышедшим из состава Азербайджана и "влившимся" в Армению.

Прим. В.Ж. Як відбуваються такі «превращение», «свободное слияние» та «слияние» ми добре знаємо. Під дулами автоматів, за допомогою політиків, диверсантів, найманців, криміналітету, попів, пятої колони, ренегатів, інформаційної та економічної війни.…

Аналогично интерпретируется право народа на самоопределение в Африканской хартии прав человека, вступившей в силу в 1986 году, и в резолюции Всемирной конференции по правам человека, принятой в июне 1993 года, причем в контексте основных прав человека.

Прим. В.Ж. Право людини на мирне життя – найголовніше. А що приніс нам Кремль – «гарант» нашої безпеки?

Возникает вопрос: в чем же состоит сложность самоопределения, если международно-правовые документы это самоопределение допускают?

На первый взгляд, все абсолютно ясно и не допускает двусмысленной трактовки. Однако нельзя забывать и о принципе территориальной целостности, не менее солидно подкрепленном международно-правовыми документами.

Прим. В.Ж. Професорка Сикевич все ж таки щось засвоїла з міжнародного права… Рекомендую все ж таки ознайомитись з додатком за списком А Нотатки з міжнародного права.

Термин "территориальная целостность государств" вошел в обиход международных отношений с принятием Генеральной ассамблеей ООН в 1970 году резолюции 2625 (ХХV), содержащей декларацию принципов международного права, касающихся межгосударственных отношений в соответствии с уставом ООН и подписанием заключительного акта Хельсинкского совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе. Участники этого совещания подтвердили недопущение пересмотра границ, установленных в результате Второй мировой войны.

Очевидно, что эти два принципа – право народа на самоопределение и гарантия территориальной целостности государств — являются взаимоисключающими. Существует точка зрения, что второй принцип направлен против внешней агрессии и не подразумевает сецессию, инициированную "внутренним импульсом", в частности, стремлением к независимости какого-либо народа "несамоуправляющейся территории". Однако это мнение – не более чем интерпретация, вряд ли уместная в отношении правового акта.

Известно, что в международном праве нет иерархии принципов, и все они обладают одинаковой международно-правовой силой. Таким образом, в интерпретации действий, направленных на реализацию права на самоопределение, действует вовсе не правовая норма, а "политическая целесообразность", которая и определяет приоритетность первого или второго принципа. Уязвимость такого подхода очевидна, именно она и провоцирует народ, стремящийся к самоопределению, прибегать к вооруженной борьбе, чтобы утвердить свое право силой оружия.

Прим. В.Ж. Спецназівці, терористи і диверсанти, що прибувають від Путіна на територію України – це «народ, стремящийся к самоопределению»?

Что же касается непосредственного ответа на ваш вопрос, то, действительно, я рассматриваю отказ в праве народа на самоопределение в контексте нарушении прав человека.

— Право на сохранение этнического пространства не отрегулировано на уровне международных законов. Возможно, стоило бы переосмыслить и прописать некоторые положения, гарантирующие крупным этническим группам право на создание самостоятельных государственных образований, если они на этом настаивают? Есть ведь проблемы, не решающиеся веками – баски, курды, уйгуры… Да и на территории Европы некоторые народы дорого заплатили за свою независимость – взять тех же ирландцев.

— Полностью разделяю вашу точку зрения. Правовой акт, который можно трактовать как кому заблагорассудится (чаще всего тому, кто сильнее других), неизбежно приводит к ситуации, сходной с Косово, Крымом или сегодня с Донецкой и Луганской народными республиками, также пытающимися самоопределиться.

— А как быть, когда внутри одной страны живет большое сообщество людей, тяготеющих к культуре и менталитету другой страны? Что, собственно, и происходит сегодня в Донбассе… Считаете ли вы, что такие сообщества должны иметь право сами определять, в каком государстве им жить?

— Да, если не найден компромисс. А чаще всего он невозможен в силу радикальных позиций обеих сторон — тогда конфликт "замораживается", как это произошло в случае с Нагорным Карабахом, Абхазией или Приднестровской республикой.

На мой взгляд, сегодня компромисс вряд ли возможен и на Юго-Востоке Украины – слишком много крови пролито с обеих сторон. Ожесточение не способствует переговорам. Между тем, компромисс был возможен, если бы еще до донецкого и луганского референдумов центральная власть выступила с инициативой переговоров по федерализации украинского государства.

Прим. В.Ж. Професорка Сикевич точно перебуває у одній партії із Зюгановим та Симоненко, які полюбляють федералізацію України під контролем спецназу та ФСБ РФ…

Надо понимать, что ситуация в Новороссии совершенно иная, чем в Крыму, где всегда в силу исторических причин ("несправедливость", с точки зрения доминирующего русского населения, передачи Крыма в состав сначала УССР, а потом и независимой Украины) преобладало без преувеличения страстное желание вернуться в "лоно" России.

Прим. В.Ж. Професорка Сикевич як і її фюрер мріє про Новоросію…

На Юго-Востоке, во-первых, украинцев — правда, русскоязычных, но все же украинцев — даже несколько больше, чем русских; во-вторых, оказавшись в составе УССР уже в 1920-е годы, они привыкли жить в составе этой сначала союзной республики, а потом и вновь образованного государства.

Могу предположить, что, не случись антироссийская радикализация киевского майдана, осеняемая портретами Бандеры и Шухевича, Юго-Восток, несмотря на некоторое недовольство насильственной украинизацией, продолжал бы жить частными интересами простого обывателя — если не придавать этому слову традиционно негативного смысла.

Прим. В.Ж. Професорка Сикевич хвора на зір – Майдан піднявся проти тотально-кримінальної влади «прффесора», якого поставив Кремль, проти колоніальної політики Кремля, проти пятої колони з комуністами, регіоналами та їхніми клонами, проти свавілля судочинства, а не проти росіян. Лукавить, мадам Сикевич…

Политизация массового сознания на Юго-Востоке и непримиримость в отношении к Киеву стали следствием его же собственного пренебрежения к специфике этого региона, которое переросло в насилие.

Прим. В.Ж. З больної голови, на здорову…

— Другой пример – Косово. Еще совсем недавно большинство там было сербским, но ситуация поменялась — и вот большинство уже албанское. А ведь история-то у края сербская, и исторически это родина сербов. Должны ли учитываться такие реалии, или все же судить надо по сегодняшнему положению дел?

Прим. В.Ж. Навряд чи визнає колонізатор-професорка Сикевич, що «історическая родіна» росіян не Київ, а медведяче болото Москуель, запліднене Золотою Ордою… Отож, такою темною вона і помре…

— За преобладание несербского населения в этом регионе сербы должны благодарить своего прежнего вождя Иосипа Броза Тито, который после окончания второй мировой войны пригласил осваивать опустевший в результате ожесточенных боев край Косово и Метохию южных соседей – албанцев, готовых вместе с сербами строить социалистическую Югославию. На волне послевоенной эйфории и деклараций о дружбе народов это решение казалось естественным, эффективным в экономическом отношении — словом, в духе времени. К чему это приведет спустя полвека, никто не предугадывал.

Рискну предположить, что, если бы Хрущев 60 лет назад предполагал, к чему приведет передача Крыма в состав УССР, он вряд ли бы решился на столь "щедрый" подарок.

Прим. В.Ж. Грушевському, на відміну від Хрущова не потрібні були ці 60 років. Він Крим до України одразу «не брав», не включав до етнокультурної території України. Волюнтаризм і науковий підхід – різні речі.

Что же касается исторического аспекта претензий на самоопределение, то они по меньшей мере дискуссионны и никак не оговорены в международно-правовом отношении. Как далеко в историю надо заглядывать? Какой век является точкой отсчета? Ведь несколько сот лет назад Каталония и Шотландия, которые осенью собираются проводить референдумы о своей независимости, были суверенными государствами, Канада принадлежала Франции, Корсика – Неаполитанскому королевству и т.п. Известно, что в Квебеке и на Корсике растет число сторонников самоопределения этих регионов.

Прим. В.Ж. Наведені приклади не можуть бути аналогами становлення державності України.

Думаю, что в этом причина в целом негативного отношения международных организаций к массовому самоопределению народов. Страх перед тем, что современное государственно-политическое устройство мира рассыплется как карточный домик.

Прим. В.Ж. Так що, справа тільки у «негативном отношении»? А мільйонні жертви другої світової війни, згадана резолюція 2625 (ХХV) ГА ООН,  Гельсінський Акт для Кремля не Закон???

Что же касается постсоветского пространства, то корень фактически всех этнических конфликтов на этой территории – результат разделения СССР по границам союзных республик без учета того, что эти границы в свое время были установлены большевиками абсолютно волюнтаристским образом, без учета этнодемографических реалий, а исходя из политической целесообразности "момента". В состав УССР, в частности, попала часть Новороссии — промышленный Донбасс, для увеличения численности "рабочего класса" в этой республике, с преимущественно сельским населением.

Прим. В.Ж. Памятаєте слова Л.Кравчука про не зовсім легітимного президента не зовсім легітимної держави? Ця професорка відробляє замовлення…

— Вы, как специалист по этнической психологии, видите разницу менталитетов украинцев и русских? Если да, можно ли предполагать, что она усугубится после нынешних событий?

Прим. В.Ж. Дивіться нижче, як лукаво «специалист по этнической психологии» умисне не сказала нічого про різницю у менталітетах. А тут багато чого можна цікавого розказати…

— Отвечая на этот вопрос, снова придется обратиться к истории.

Конструирование общеукраинской нации началось с обоснования и попытки претворения в жизнь задачи по отмежеванию от образа Российской империи или СССР. Как и во многих бывших советских республиках, столкнувшихся с проблемой национального самоопределения, на Украине первым делом была проведена работа по замене тех исторических сюжетов, где украинская идентичность ставилась под сомнение. В ход пошла пропаганда идей о собственном, украинском пути развития, предопределенным историей страны, главными вехами которой теперь стали принятие наследия Киевской Руси и различные освободительные движения.

Практически во всех современных украинских источниках формирование единой украинской нации производится через использование образа "внешнего врага" (что также является вполне типичной концепцией объединения). В них особо подчеркивается, что украинская нация формировалась не благодаря, а вопреки ее нахождению в составе империй – Великого княжества Литовского, Речи Посполитой, Российской империи и СССР. Примечательно, что православная и родственная Россия ставится в один ряд с католической Польшей, с которой первые "украинские государственники" — запорожские казаки — чаще всего и воевали. В целом, неприятие русской истории Украины и культивирование русофобии в большой мере носят характер национальной политики.

Прим. В.Ж. «Православная и родственная Россия» сотні років паразитувала на українському етносі та його продуктивних силах, етноцид був основою її політики, кістками мільйонів українців вимощені усі підмурки цієї імперії зла. Бог єдиний, а будувати на обрядах віросповідання геополітику (судити правильно чи неправильно його славлять, хто неправильно – того бий) – це від диявола.

В составе современной Украины отчетливо выделяются две основных части. Это "Старая Украина", состоящая из земель севера, запада и центра страны, с древности заселенных славянами, где возникло ядро Древнерусского государства. Исторически она включает Галичину, Буковину, Волынь, Подолье, Полесье (с Киевом) и Малороссию. Эта часть все больше проникается идеями радикальной "самостийности", что, конечно, не означает поддержку этих лозунгов всеми жителями региона. К юго-восточной или "Новой Украине" относятся земли степной зоны востока и юга страны, освоение которых началось не ранее семнадцатого века. Это Слобожанщина, Донбасс, Приднепровье, Новороссия и до недавнего времени Крым. Из этой части страны вытравить исторически сложившееся чувство единения с Россией можно только массовым насилием и репрессиями.

Прим. В.Ж. Дивна «географія», точніше – неогеоімперська. Що таке Малоросія? Новая Украина? Новороссия? Приднепровье? Ясно, що ні Грушевського, ні Полонської-Василенко, не кажучи про інших істориків України, етно-професорка Сикевич не читала. Навіть Карамзіна – неуважно!

 

— А что насчет России — идет ли у нас формирование общероссийского менталитета, вбирающего в себя особенности разных народов, живущих на российской территории? И если да, могли бы вы назвать какие-то его черты?

— Хотелось бы ответить — да. Но не хочется кривить душой. Бесспорно, формирование общероссийского менталитета – это важнейшая скрепа российского государства, предполагающая, что общероссийское "согражданство" значимее, чем этническая принадлежность.

К сожалению, пока данные исследований показывают, что этническое устойчиво доминирует над общенациональным, как бы ни клялись в обратном многие руководители национальных республик РФ.

Проблема в том, что общенациональный менталитет – это конструкт, который бережно и продуманно выстраивается на основе толерантности и взаимного уважения, а этническое самосознание получается как бы само по себе, прорастая из родного, "материнского" языка, традиций, семейного воспитания.

Оказался колоссом на глиняных ногах даже советский менталитет, который любовно растили 70 лет, а росточек общероссийского менталитета пока еще слаб, плохо укореняется.

Но это проблема не только России, а любого полиэтничного и поликультурного государства. Создать полноценный общенациональный менталитет удалось пока что только Швейцарии.

Прим. В.Ж. З останніми реченнями можливо погодитись… Проте сказано це було не про Україну. Таки мудрий був Ден Сяо Пін. Тільки «перевоспитание в деревне» може допомогти цій професорці, та її колегам.

… «этническое устойчиво доминирует над общенациональным»…- Вузькопрофесійний погляд. Усе набагато складніше. Спробуйте дати хоча б обгрунтовану відповідь на таке питання: чому ті країни, які після Другої світової війни опитнились під впливом та залежністю США – країни Західної Европи, Японія, Південна Корея стали високорозвинутими, а ті, які стали васалами СРСР – країнами, що розвиваються, та ніяк не можуть розвинутися?

В цілому, З.Сикевич так і не змогла наблизитись до науково обгрунтованої відповіді на питання «Почему русские стали врагами для украинцев». А наша відповідь проста: Ми не раби.

Беседовала Татьяна Чеснокова. Источник Яндекс.Директ

 

 

Куликовська битва, якої не було. Головний міф Московії. Олександр Пальченко, м. Краматорськ, для «Народного Оглядача» 19.07.2011 - 14:41https://www.ar25.org/article/

 

Битва тільки намічалася. Дмитро Донський, як васал Золотої Орди, володар Московського улусу за наказом хана Тохтамиша виступив, вірніше почав просування своїх військ проти самозванця на ханський престол – Мамая.

Якби ми сприймали за правду все, що написане літописцями радянської епохи, то вважали би, що життя було в кисільних берегах з молочними ріками. Але, будучи очевидцями зовсім недавньої епохи, ми прекрасно усвідомлюємо ціну писанини цих політруків друкованого слова – «літописців» ЦК компартії СРСР про радянське життя, що все що там було – було ХОРОШО.

Але ми ж знаємо, що це не так!

Подібна ситуація з історичними літописами. Ну не любили Чернігівські літописці київських Рюриковичів, а київські – чернігівських Ольговичів. І в результаті один і той же факт в історії має прямо протилежні оцінки. Наприклад: ну, немає жодної згадки в західній історіографії тих часів про «льодове побоїще» з Олександром Невським на чолі. Там взагалі ставлять цей «факт» під великий сумнів.

Я запитую: то кому вірити? Тільки підтвердженим фактам!

Ось рішення про вбивство монгольських послів, які вмовляли руських князів не виступати на боці половців – факт. Як і факт, що згідно закону монголів – Ясси, обман довіри для порушника означав обов’язкову смерть. І невиконання цього закону ТЕЖ означало смерть.

Вбивство послів означало, що князі, які ухвалили вбивство, засуджені були на смерть. За законом монголів – тієї ж Ясси – застосовувалася, як обов’язковий додаток, колективна відповідальність. Раз громадяни терплять подібних правителів, здатних на обман довіри, вони теж підлягали смерті.

Ось ВИТОКИ і ПРИЧИНИ «навали» монголів на Русь. Не терпить ніякого доказу і факт, що мовою, на якій стали говорити ТАТАРИ, була кипчакська – тобто половецька. І подумати тільки, як так, монголи, аж до Угорщини ганялися за половцями, своїми кровними ворогами, а потім ЇХ мова стала – державною.

Відповіді лежать серед фактів, на поверхні, як би ми сказали, а не в міфах.

Це ж стосується і «Куликовської битви».

Місце, де була «битва», знайти за століття пошуків НЕ МОЖУТЬ. Ось як про це кажуть самі російські науковці: «…Сотрудники Тульской археологической экспедиции вместе с коллегами из Государственного Исторического музея проводят раскопки Куликова поля с 1982 года. Восстановлены общая картина облика поля на протяжении трёх тысяч лет... флора, фауна, почва... Специалисты для изучения 70-километрового коридора... использовали не только геомагнитную съёмку. Здесь были прокопаны сотни метров траншей. Местность в прямом смысле слова прочёсывали солдаты и школьники. Приглашали даже экстрасенсов. Однако за годы поисков не было найдено ни одного важного предмета, позволившего бы, достоверно утверждать, что битва происходила именно в северной части поля рядом с деревней Хворостянкой и рекой Смолкой...».

Читачу, візьми і запитай в Україні, тобі кожна бабця в будь-якому селі, де проходили ті чи інші події історії, до метра покаже місце де ЦЕ БУЛО. А артефактів – копати не перекопати. А тут «Головна Битва Великого Міфу» російської історії – ні місця, ні артефактів знайти не можуть.

А все дуже просто – битви НЕ БУЛО.

Вона тільки намічалася. Дмитро Донський, як васал Золотої Орди, володар Московського улусу за наказом хана Тохтамиша виступив, вірніше почав просування своїх військ проти самозванця на ханський престол – Мамая. Великий полководець і талановитий організатор Мамай не був Чингізідом і не міг законно претендувати на ханський престол.

Проти Мамая назустріч один одному рухалися війська Дмитра Донського і законного претендента на ханський престол – Тохтамиша, щоб об’єднаними зусиллями розбити Мамая. З іншого боку рухалися на з’єднання один з одним союзники хан Мамай і Великий князь Литовський Ягайло.

Першим зустрівся з Мамаєм дійсно Донський, а саме 8 вересня (за новим стилем 21 вересня) 1380 року. Мамай, сподіваючись розбити їх поодинці, почав ар’єргардні сутички з Донським, але, дізнавшись про стрімке наближення Тохтамиша, щоб не опинитися в оточенні, повернув і пішов у степ на зустріч Тохтамишу, де вже наприкінці вересня (за старим стилем) 1380 року вони зустрілись.

Але і тут битва не відбулася. Зустрівшись з законним Чингізідом, воїни Мамая зійшли з коней і присягнули Тохтамишу. До речі, на тій же річці Калці, поблизу сучасного Маріуполя.

Якщо ж слідувати російській версії, то виходить нісенітниця. Після «поразки» від Дмитра Донського, згідно з російськими літописами, Мамай «був розбитий», втративши у битві 150 тисяч чоловік. Постає питання: яким таким ЧУДОМ через два тижні Мамай знову знаходить ще 150 тис. чоловік свіжого війська для битви з Тохтамишем?

Дійсно, фантазія російских літописців не знає меж, бо деякі доводять цифру загиблих татар до 800 тис. чоловік! Нам з історії відомо, що битви подібних масштабів з втратою 150 тис. військ відображаються в житті країни на століття! Тому що відшкодувати втрати настільки величезної кількості воїнів неможливо навіть за одне покоління – 25 років.

Приміром «навала монголів» на Русь здійснювалася лише 40 тисячним корпусом (чотири тумена), більше монголи фізично не могли виставити!

Так і тут. Мабуть вся армія Мамая, яку він міг мобілізувати з усього свого улусу, не могла перевищувати 60 тисяч чоловік. Як і, до речі, армія Донського. Математика утримання людей і коней протягом тривалого часу, в польових умовах, не допускає більшої кількості. А в самій сутичці, мабуть, брало участь не більше як 40 тисяч чоловік з кожного боку!

Потрібно також зауважити, що на той час армія татар, русичів і московитів – це тяжка панцирна кіннота з панцирними вершниками, з вкрай незначною кількістю піхоти на возах. Та й то в допоміжних частинах.

Так що бажання видати бажане за дійсність зіграло з літописцями Кремля злий жарт. При цьому вони ні слова не сказали про те, Великий князь Литовський Ягайло, який був союзником Мамая, але не встиг з’єднатися з ним, сам після «Мамаєвого побоїща» розбив війська «переможця» Дмитра Донського! Адже військо «переможців Мамая» так і не повернулося додому в Московщину з «успішного походу». Воно було побите Ягайлом.

У 1382 році 23 серпня за інтриги свого васала Дмитра Донського з Литвою Тохтамиш спалив Москву. Через деякий час Дмитро Донский направив до Тохтамиша послів з багатими дарами і висловленням покірності. І це є наслідками «великої перемоги» на Куликовому полі?

Після поразки від Тохтамиша, залишки війська Мамая йдуть на територію сучасної України, де асимілюються серед слов’янського населення. Це друга, після першої битви на Калці, масова хвиля «переселення» та асиміляції татар (колишніх половців) слов’янами (українцями).

Тут витоки історії роду Мамая в Україні, від якого ведуть рід князі Глинські, з роду яких сама матір Івана Грозного. Адже точно відомо, що нащадки Мамая були служивими князями у Великому князівстві Литовському. Адже від сина Мамая – Мансура Кіятовича – ведуть свій рід князі Глинські, родові володіння яких знаходилися на землях Полтавської та Черкаської областей України. З ним пов’язані родинними узами роди Острозьких, Вишневецьких, Ружинських, Дашкевичів, а (по жіночій лінії) російський цар Іван Грозний (прапраправнук Дмитра Донського) і його сини. Олена Глинська вийшла заміж за великого Московського князя Василя IIIуйського і стала матір’ю княжича Івана, відомого як перший російський цар Іван Грозний

Ось так цікаво виходить в історії, що в Івані Грозному зійшлася кров ворогів – хана Мамая і князя Дмитра Донського!

 

 

Кулі́ш  Пантелеймо́н Олекса́ндрович

 

Пантелеймо́н Олекса́ндрович Кулі́ш (26 липня (7 серпня1819, містечко Вороніж, нині Шосткинського району Сумської області — 2 (14) лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село ОленівкаБорзнянського району Чернігівської області) — український письменникпоет,драматургфольклористетнографмовознавецьперекладачкритик,редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, що попри низку внесених до неї змін, лежить в основі сучасного українського правопису.

Іван Франко називав Куліша «перворядною звіздою» в українському письменстві[1], «одним із корифеїв нашої літератури»[2]. Відомий найбільше як автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада». Був дуже освіченим. Писав українською та російською.

 

Чо́рна ра́да — перший україномовний історичний роман, написаний Пантелеймоном Кулішем 1846 року. У цій «хроніці історичних подій» автор відтворив відомі історичні події — чорну раду у Ніжиніяка відбулася 1663року. Цей твір був написаний під впливом історичних романів Вальтера Скотта.

Письменник акцентує увагу на суперечностях між простими козаками і старшиною, між міщанами і шляхтичами, між городовими козаками і запорожцями.

«Чорна рада» — перший в українській літературі історичний роман. Його найбільшу вартість Богдан Лепкий вбачав у тому «смутку-тузі за кращими часами, в тій охоті вискочити з ярма, в тім пориві до героїчних учинків, які будяться в українського читача під впливом „Чорної ради“…»

Тарас Шевченко у своєму листі до Куліша писав:

«

Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки і, особливо, спасибі тобі за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що подарував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Руській бесіді», і там вона добра, але по-нашому лучче.

 »

 

Михайло Максимович про «Чорну раду» писав:

«

Труду г. Кулиша малороссийская литература обязана первым историческим романом, за что и да будет ему навсегда подобающая честь в истории малороссийской литературы!

 »

 

Микола Костомаров у своїй статті, в якій дає характеристику героїв та мови роману, пише:

«

Язык хроники прост, плавен и благороден

 »

 

На думку Миколи Зерова, головної тенденції роману, яку сформулював сам Куліш, — «показать политическое ничтожество Малороссии» — Костомаров не помічає. «Чорна рада», на його думку, однаково відзначає «и могущество, и слабость духовной жизни народа». Правда, те саме говорить і Куліш. Згадавши про «политическое ничтожество» старої України, він одночасно заявляє, «что не ничтожный народ присоединился в половине XVII в. к Московскому царству», що в тому народі були і характери, і почуття власної гідності, і «начала высшей гражданственности».

Цитати

  • Блюдітеся, да не порабощені будете (Шрам)
  • праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає… Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближніх? А се ж хіба мала милость господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою? Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!

 

 

МАЙДАН

Медики Майдана сообщают о смерти в акциях протеста 780 человек

11.04.2014 02:20http://news.liga.net/news/society/1320072

 

По приблизительным подсчетам добровольцев, около 20 погибших - сотрудники милиции, "Беркута" и других спецподразделений

За время акций протеста в Украине погибли около 780 человек. Такую цифру в эфире телеканала 1+1 озвучили медики-волонтеры Майдана.

"Насколько нам известно, 780 человек погибли. В это число входит около 300 человек, которые пропали из больниц. Их вывезли и дальше сожгли в крематориях. Относительно этих людей обращаются, ищут, но не могут найти", - сообщила представитель медицинской службы Майдана Анастасия Полищук.

По словам волонтеров, на 4-8 этажах Дома профсоюзов во время пожара могли погибнуть несколько сотен человек.

"Около 200 раненых, которые не могли самостоятельно передвигаться, не могли видеть, с черепно-мозговыми травмами - они заживо сгорели. Оттуда трупы вывозили в неизвестном направлении микроавтобусы VW черного цвета без номеров", - заявила Полищук.

Как отметила волонтер, около 20 погибших - сотрудники милиции, "Беркута" и других спецподразделений.

"Остальные люди - это Небесная сотня, которую все знают, и люди, которых находили по территории Майдана - в лесах, за городом - многие из них идентифицированы милицией не как майдановцы, более половины погибших прошло через руки волонтеров-медиков, и в озвученных цифрах они не сомневаются. В организации волонтеров-медиков Майдана считают, что власть скрывает истинное количество погибших", - подчеркнула она.

Напомним, по данным Министерства здравоохранения Украины, начиная с 18 февраля, в столкновениях в центре Киева пострадали 1528 человек, погибли 104 участника антиправительственных протестов. 166 официально считаются пропавшими без вести.

По данным Общественного сектора Майдана, 20 февраля в центре столицы от пуль снайперов погибли 42 человека.

 

 

 

Методи, деякі терміни

 

Методологія історичної науки (історії) — спеціальна історична дисципліна, яка визначає її предмет і об’єкт, ціль пізнання, вивчає науковий і соціальний статус історичної науки, її дисциплінарну будову, теорію історичного пізнання (включаючи загальфілософські, гносеологічні й епістомологічні основи, принципи, рівні, види й методи історичного пізнання). Вивчає специфіку основних теоретико-методологічних напрямків в історичній науці, різних історичних наукових шкіл. Формує науково-пізнавальні передумови для здійснення конкретно-історичних досліджень.

 

Метод (спосіб дослідження) показує, як відбувається пізнання, на якій методологічній основі, на яких наукових принципах. Метод —це шлях дослідження, спосіб побудови і обгрунтування знань.

До основних методів історичного дослідження належать:

  • метод періодизації,
  • історико-генетичний метод,
  • історико-порівняльний метод,
  • історико-типологічний метод,
  • історико-системний метод.

 

Зараз відбувається очищення історії України від радянських міфів та формування її наукової концепції. Актуальною залишається проблема вибору методології — науки про методи, підходи та критерії оцінки історичних подій, осіб, явищ.

 

Більш ніж дві тисячі років тому виникли основні загальнонаукові підходи в історичній думці. Вони існують і нині: це ідеалістичне і матеріалістичне розуміння історії, яке поєднується з метафізичним чи діалектичним методами її пізнання.

Представники ідеалістичної концепції історії вважають, що дух і свідомість первинні і більш важливі, ніж матерія і природа.Таким чином вони стверджують, що душа людини і її розум визначають темпи і характер історичного розвитку. При цьому, з їх точки зору, інші процеси, в тому числі і в економіці, вторинні, похідні від духу. Отже, ідеалісти роблять висновок, що в основі історичного процесу знаходиться духовне, моральне вдосконалення людей. Суспільство розвиває сама людина, в той час як здібності людині дав Бог.

Прихильники матеріалістичної концепції стверджують протилежне. Оскільки матеріальне життя первинне по відношенню до свідомості людей, то саме економіка визначає весь духовний розвиток і решту відносин між людьми. Сучасна вітчизняна історична наука базується на діалектико-матеріалістичному методі. Цей метод розглядає суспільний розвиток як природно-історичний процес, який визначається об'єктивними закономірностями, але на нього впливає і суб'єктивний фактор через діяльність мас, класів, політичних партій, вождів, лідерів.

Існують і конкретно-наукові, прикладні методи історичних досліджень: структурно-функціональний аналіз, моделювання, порівняльний, системний, статистичний, математичний, конкретно-соціологічний тощо (Вікіпедія)

 

Терміни

 

Народ (грецькою — ἔθνος (етнос)) — багатопланове поняття, яке може мати такі значення:

  • Народ — населення держави, мешканці країни.[1]
  • Народ — громадсько-політична сила, на яку опирається офіційна влада в країні[2]
  • Народ — форма національної та етнічної єдності (націянародність, іноді плем'я).[1]
  • Народ — взагалі люди, переважно у великій кількості.[1]

Найчастіше цей термін вживають як синонім до «етносу». Етнос — це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє звичайно зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етносвиступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т. д. Для стійкішого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, — своїх автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.

Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і зворотний процес — конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого — загальнолюдських компонентів.

На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне (багатозначне) поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існують два основні значення терміна[1]:

  • Політична спільнота громадян певної держави — політична нація (нація-держава) — це сукупність політично суб'єктивних громадян,що здійснюють колективні національні інтереси через механізм власної політичної організації — національної держави. Нація визначається, як основний державотворчий елемент, джерело державної влади та носій державного суверенітету. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.
  • Етнічна спільнота (етнос) — спільнота, яка має спільне історичне походження, з єдиною мовою і самосвідомістю(як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших), власною державністю або прагненням до її створення. У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ[1].

 

 

 

Народна академічна хорова капела КПІ

 

До 60-річчя Народної академічної хорової капели КПІ

Народна академічна хорова капела НТУУ «КПІ» була заснована 1947 року. Ініціатором створення і першим керівником хору стала Лідія Олександрівна Падалко – на той час студентка Київської консерваторії ім. П.І.Чайковського.

Уже в 1948 році капела КПІ посіла друге місце на міському огляді хорових колективів Києва, в 1949-му – перше на міській олімпіаді вищих навчальних закладів і друге – на республіканському огляді самодіяльних колективів. 1954 року на республіканському огляді, присвяченому 300-річчю возз’єднання України з Росією, хор посідає перше місце, його нагороджують Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, а Лідія Падалко отримує звання заслуженої артистки УРСР.

1956 року капелу КПІ запросили на І студентське свято пісні “Гаудеамус” у м. Тарту (Естонія). З того часу вона неодноразово брала участь у цих святах, а також у хорових конкурсах “Ювентус”, що проводяться в Каунасі (Литва). Колектив – лауреат Всесоюзного конкурсу 1960 року, проведеного в рамках Декади України в Москві. За великий внесок у розвиток хорового мистецтва капела отримала звання Народної, а її керівник Лідія Падалко була нагороджена орденом “Знак Пошани”.

У 1964 році хор очолила студентка 5-го курсу Київської консерваторії Марія Тиберіївна Палффі. Вона продовжила традиції, закладені Лідією Падалко, яка в цей час стала директором Київського музичного училища ім. Глієра. У концертах зазвучали молодіжні твори, обробки популярних пісень.

З 1966-го по 1968 рік капелою керував видатний діяч хорового мистецтва України Віктор Михайлович Іконник. Протягом цих років колектив суттєво обновив репертуар, удосконалював свою виконавську техніку, досяг нових висот у звучанні a capella.

У 1968–1970 роках художнім керівником капели був нащадок видатного класика української музики Віталій Романович Лисенко.

1970 року в колектив повернулась Лідія Падалко, а згодом, у 1974 році, вона, остаточно присвятивши себе педагогічній діяльності, урочисто передала капелу своєму помічникові й хормейстеру Галині Луківні Горбатенко.

Під керівництвом Галини Горбатенко Народна академічна хорова капела КПІ досягла нових вершин виконавства, увійшла до хорової еліти СРСР. У ці роки її нагороджено золотою медаллю і дипломом лауреата І Всесоюзного фестивалю народної творчості (1977), грамотою ЦК ЛКСМУ за естетичне виховання молоді й пропаганду народного мистецтва та дипломом І ступеня за перемогу в республіканському конкурсі, присвяченому 1500-річчю Києва (1982), рядом відзнак за участь у мистецьких фестивалях. Зокрема, це диплом лауреата II Всесоюзного фестивалю самодіяльної художньої творчості трудящих (1988), звання кращого молодіжного колективу на фестивалі хорового мистецтва в м. Саратові (1990). Капела стала переможцем телетурніру “Сонячні кларнети”, брала участь у відкритті Київської народної хорової філармонії. Золотою сторінкою в її історії став 1989 рік. На першому Всеукраїнському конкурсі хорового мистецтва ім. М. Леонтовича, де зібрались кращі аматорські хори з усієї України, вона виборола Гран-прі, а Галина Горбатенко отримала Гран-прі кращого диригента.

З 1989 р. капелою КПІ керували Юрій Галатенко, Олена Сєдих і Тетяна Луценко. Восени 1992-го капела здійснила гастрольну поїздку до Іспанії, де продемонструвала високу виконавську майстерність.

Нелегкий час в історії держави позначився й на долі колективу. 50-річчя з часу заснування хору відзначали одні лише ветерани – капели на той час не існувало. Сучасний етап її розвитку почався у 1999 році. Під керівництвом Віктора Рудя, Руслана Бондаря, хормейстерів Олени Пономаренко та Юлії Аксент створено фактично новий колектив. Нове покоління капелян стало відроджувати славні традиції своїх попередників.

У вересні 2003 року хор КПІ отримав другу премію на міжнародному конкурсі “Южная Пальмира” в Одесі, у грудні 2004-го – захистив почесне звання Народної хорової капели, у 2005 році записав перший компакт-диск, а 2006 року став дипломантом на ІV Всеукраїнському конкурсі хорового мистецтва ім. Лесі Українки в Луцьку. Ювілейного 2007-го хористи стали дипломантами на І міському фестивалі хорового мистецтва “Пісня над Дніпром”, на ХVI Всеукраїнському православному фестивалі духовних піснеспівів “Від Різдва до Різдва” у Дніпропетровську, на VІ Міжнародному конкурсі-фестивалі камерних хорових колективів “Ялта Виктория-2007”, а також лауреатами першої премії на ХХVI Міжнародному хоровому конкурсі духовної музики “Хайнувка-2007” у Білостоку (Польща).

З рядів капели КПІ вийшло чимало висококультурних фахівців, немало з них пов’язало свою долю з мистецтвом. Насамперед, це народні артисти України Анатолій Мокренко і Володимир Дубок. Хористи минулих років співають у хорі ветеранів та гурті “Чумаки”, якими керують відповідно випускники КПІ капелісти Олександр Жигун і Василь Триліс.

Нинішній склад капели – це молодь, що опановує інженерні спеціальності й чия майбутня професійна діяльність пов’язана з наукою і технікою. Вони закохані в музику, розмовляють її мовою зі слухачами, і їхнє мистецтво нікого не залишає байдужим

Культура

Киевский политехник

Опубліковано: Mon, 05/10/2009 - 17:10 — kpi
Оновлено: 30/08/2011 - 14:20

- See more at: http://kpi.ua/ru/choir#sthash.xD9V9oh5.dpuf

 

 

 

Народний рух України

Вікіпедія

Народний Рух України — сучасна політична партія в Україні. Скорочена назва партії (відповідно до статуту) — Українська народна партія «Рух»або Рух.[1] Скорочені назви до XXII З'їзду (19 травня 2013)- НРУ, Рух

НРУ (як громадсько-політична організація) заснований 1989 року та зареєстрований Радою Міністрів УРСР 1990 року. НРУ (як політична партія) зареєстрований Міністерством юстиції України 1993 року.[2]

http://lvivrada.gov.ua/frakciyi/nru/14607-pro-narodnyj-ruh-ukrajiny

Народний Рух України є однією з перших партій в новітній українській історії. Розпочавши своє життя 1989 року  як громадсько-політичний рух, що об'єднував різні демократичні угруповання він став рушійною силою, котра повела українців до здобуття незалежності. Саме створення та розвиток української самостійної держави, відродження української нації, захист національних інтересів були і залишаються головними завданнями Народного Руху України.

Вже в перший  рік свого існування НРУ (спочатку з приставкою “за перебудову”) провів безліч акцій, котрі окреслили беззаперечне прагення українців до створення незалежної держави. Найбільшими з них були: “Живий ланцюг” до Дня Злуки УНР та ЗУНР (22 січня 1990 року), відзначення 500-ліття Запорозького козацтва на Нікопольщині та Запоріжжі (1-5 серпня 1990 року), масові заходи під Берестечком, Батурином, в Лубнах і Хотині. Українська нація на початку 90-тих років ХХ століття ще раз довела свою духовну силу, а Рух організував її політично.

Іван Драч, Михайло Горинь, В'ячеслав Чорновіл  та інші очільники НРУ доклали  зусиль, щоб в органах влади всіх рівнів закріпити здобутки відродження української національної свідомості, щоб створити законодавчу базу виходу України зі складу СРСР.  Рухівські лідери разом зі всіма членами організації виступили проти радянського режиму, який десятиліттями вбивав українців. Члени НРУ поєднали в собі багаторічний досвід дисидентсва, політичний ідеалізм і чітке бачення розвитку української держави.

З 1992 року Народний Рух України сформувався як політична партія, лідером якої став В'ячеслав Чорновіл. Багатолітній політичний в'язень радянського режиму переніс весь свій запал в новітній український парламент. Він розумів, що радянський бюрократичний апарат зберіг свій влив в незалежній Україні, тому потрібно докласти ще багато зусиль, щоб побороти  внутрішнього ворога. Та вже режим Кучми йому не дозволив продовжити свою боротьбу. В'ячеслава Чорновола вбито 1999 року.

Сьогодні Народний Рух України достойно продовжує державотворчий чин попередніх поколінь. Партія сповідує консервативну політичну ідеологію, духовною основою якої є українська національна ідея. Саме український консерватизм, який втілює філософські  і політичні здобутки української нації є запорукою розвитку дійсно незалежної, самостійної держави. Він протистоїть двом матеріалістичним доктринам — антинаціональному  утилітарному лібералізму і такому ж антинаціональному лівому комунізму.

Лідером НРУ сьогодні є Борис Тарасюк. 

Основними пріоритетами рухівців, як і двадцять років тому залишається утвердження української державності, відстоювання національних цінностей – української мови, культури, історії, громадянських прав та забезпечення розвитку української нації.

 

 

 

Нафтовий зашморг

 

Бесконтрольный импорт топлива как угроза нацбезопасности. Владимир Касатонов. -

domik.ua. - 10.04.2014 06:15

 

Цены на топливо стремительно ползут вверх. Нефтетрейдеры объясняют ситуацию повышением курса доллара. Отсутствие госконтроля позволят им не только все свои затраты перекладывать на потребителя, но и прилично зарабатывать. При этом внутренний рынок становится зависимым от внешних игроков, а энергобезопасность государства оказывается под угрозой.

Украина на протяжении последних десяти лет упорно наращивала импорт нефтепродуктов, резко снижая объемы собственной нефтепереработки. К 2013 году доля импорта на рынке достигла 80%. При таком раскладе крупные импортеры спокойно навязывают конечному потребителю свою ценовую политику и, пользуясь ситуацией, снимают вершки. Но важно не только это - импортеры в любой момент могут объединиться для ценового сговора. Кстати, Антимонопольный комитет уже заподозрил компании, импортирующие топливо, в сговоре, заявив, что, по его расчетам, розничные цены на сегодня завышены более чем на 1 гривню за литр любого топлива. «Участники рынка повышали цены на моторные бензины и дизельное топливо практически одновременно и устанавливали их на одинаковом или близком по размеру уровне», - говорится в сообщении АМКУ со ссылкой на результаты исследований, проведенных в феврале-марте 2014 года.

«Наряду с объективными факторами, которые вызывают рост цен на топливо, в том числе изменение курса доллара и евро, существуют признаки проявления злоупотребления рыночной властью и согласования конкурентного поведения», - пояснили в ведомстве.

Стоит добавить, что импортеры сильно зависимы от таможенных органов не только Украины, но и тех стран, где ведется закупка топлива.

Реализацией импортных нефтепродуктов в Украине занимаются такие компании, как WOG, ОККО, Socar, Shell, КЛО, Лукойл, ТНК и т.д. Из перечисленных импортеров, WOG обладает самой большой сетью АЗС, что автоматически делает ее крупнейшим игроком на этом рынке. По словам генерального директора компании WOG Сергея Корецкого, к концу 2013 года количество АЗС сети достигло 500, а годовой оборот компании составил в целом 3 млрд долл. - примерно 17% рынка нефтепродуктов Украины. При этом  у компании амбициозные планы – к 2015 году нарастить количество АЗС до 600. Как отмечается на сайте компании, ее АЗС представлены практически в каждом уголке страны. Успех WOG объясняется тем, что ее владельцем является народный депутат Игорь Еремеев, который входит в комитет Верховной Рады по налоговой и таможенной политике. Являясь носителем законодательной инициативы, нардеп может влиять на ключевые для его бизнеса решения. Собственно, при предыдущей власти это и происходило. Кроме того, Еремеев принимал участие в заседаниях так называемого инвестиционного совета, которые созывал скандальный экс-министр доходов и сборов Александр Клименко.

Ничего не изменилось и при новой власти. После бегства Януковича, именно депутатская группа Еремеева предложила изменения в антикризисный пакет инициатив правительства Арсения Яценюка. В числе прочих предложений, по данным источников УНИАН, активней всего команда Еремеева лоббировала тему повышения ставки ренты на добычу нефти в Украине. По мнению ряда экспертов, конечной целью таких действий было сделать собственную нефтедобычу и нефтепереработку в Украине нерентабельной, чтобы окончательно добить национальных игроков рынка и передать все «бензиновые потоки» страны в руки импортеров.

Глубокая зависимость Украины от импорта топлива и отсутствие влияния со стороны государства на ценовую политику на рынке играет против самой Украины

Когда-то Украину невозможно было представить настолько зависимой от импорта автомобильного топлива. В начале 90-х в стране работали 6 нефтеперерабатывающих заводов. Сегодня в строю находится только один - Кременчугский. Одним из первых пал в неравной битве с импортерами Херсонский НПЗ – собственно, это предприятие и контролируют структуры Еремеева. Последний раз в Херсоне перерабатывали нефть в 2005 году. Лисичанский НПЗ, контролируемый энергетическим гигантом - компанией «Роснефть», был остановлен в 2012 году – российскому монополисту после покупки ТНК-BP в Украине не нужен был внутренний конкурент, поэтому отечественные водители, заправляясь на российских заправках, поддерживали не только бюджет РФ, но и российских нефтепереработчиков. Одесский НПЗ, остановленный в 2010 году своим предыдущим собственником - российской компанией Лукойл (по той же, что и Лисисчанский НПЗ, причине), осенью прошлого года несколько раз запускался новым владельцем – одиозным бизнесменом Сергеем Курченко. Однако после краха режима Януковича, Курченко был объявлен в розыск за махинации на рынке нефтепродуктов. Сейчас о работе Одесского НПЗ достоверной информации нет. Хотя, участники рынка утверждают, что предприятие не работает.

Как результат произвола импортеров и российских монополистов - Украина в 2013 году достигла рекордного минимума по переработке нефти. Производство бензина в прошлом году сократилось по сравнению с 2012 годом на 41% - до 964 тыс. тонн, дизельного топлива — на 30%, до 950 тыс. тонн. При этом годовое потребление бензина в Украине составляет около 4 млн тонн, а дизтоплива - около 6 млн тонн.

Сопредседатель Фонда энергетических стратегий Дмитрий Марунич назвал зависимость рынка Украины почти на 80% от импортных нефтепродуктов дестабилизирующим фактором.

По его мнению, одним из способов восстановить крупные объемы нефтепереработки в стране могла бы стать отмена правительством НДС на импорт нефти, либо его снижение. «Нефть дешевле, экономика лучше. НПЗ выпускают конкурентную продукцию и вытесняют потихоньку импорт», - пояснил эксперт. Также он отметил, что кроме отмены НДС, возможен вариант аннулирования таможенных пошлин на ввоз оборудования, предназначенного для модернизации заводов. «Такой проект рассматривался предыдущим правительством, однако существует опасность того, что под видом оборудования будут ввозиться яхты и прочее», - добавил эксперт.

В конечном итоге, очевидным становится тот факт, что глубокая зависимость Украины от импорта топлива и отсутствие влияния со стороны государства на ценовую политику на рынке играет против самой же Украины. Все затраты нефтетрейдов на валютные колебания и прочие издержки автоматически перекладываются на конечного потребителя. Кроме того, в нынешних условиях полувоенного положения блокирование российскими кораблями, например, украинских портов, или прекращение поставок топлива по сухопутной территории из России и Беларуси в рамках очередной торговой войны, на которые РФ так щедра в последнее время, фактически будут означать гибель топливного рынка Украины. Ведь в условиях столь высокой зависимости от поставок извне большая часть отечественных автозаправок попросту опустеет. Этого не могут не понимать в России, где, как видим, де-факто существовала государственная программа по скупке НПЗ Украины с единственной целью – остановить их.

Кремлю так даже удобнее ставить Украину на колени, причем при активной помощи украинских же бизнесменов. Тут ничего странного нет. Странно другое - антигосударственную деятельность импортеров и российских инвесторов в нашей стране упорно не замечают отечественные чиновники, даже из новой власти.

 

 

Національна безпека України

Вікіпедія:

 

Національна безпека — це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров'я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв'язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам[1].

 

Зміст

1 Основні категорії національної безпеки України

2 Об'єкти національної безпеки

3 Суб'єкти забезпечення національної безпеки

4 Принципи забезпечення національної безпеки

5 Пріоритети національних інтересів

6 Загрози національним інтересам і національній безпеці України

7 Історія розвитку терміну національна безпека України

8 Див. також

9 Примітки

10 Посилання

 

Основні категорії національної безпеки України:

  • Національні інтереси — життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток;
  • Загрози національній безпеці — наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України;
  • Воєнна організація держави — сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем із боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз;
  • Правоохоронні органи — органи державної влади, на які Конституцією і законами України покладено здійснення правоохоронних функцій.

Об'єкти національної безпеки

Відповідно ст 3. Закону України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 об'єктами національної безпеки є:

  • людина і громадянин — їхні конституційні права і свободи;

історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

цілісність і недоторканність.

Суб'єкти забезпечення національної безпеки

Відповідно до ст. 4. Закону України «Про основи національної безпеки України», суб'єктами забезпечення національної безпеки є:

Принципи забезпечення національної безпеки

Основними принципами забезпечення національної безпеки є:

  • Пріоритет прав і свобод людини і громадянина;
  • Верховенство права;
  • Пріоритет договірних (мирних) засобів у розв'язанні конфліктів;
  • Своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам;
  • Демократичний цивільний контроль над воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки;
  • Використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

Національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах. Вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам.

Пріоритети національних інтересів

Пріоритетами національних інтересів України є:

  • гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина;
  • розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів;
  • захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України;
  • зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві;
  • забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України;
  • створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення;
  • збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку;
  • забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів;
  • розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров'я нації, створення умов для розширеного відтворення населення;
  • розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України.

Загрози національним інтересам і національній безпеці України

На сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві є:

У зовнішньополітичній сфері

  • посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність, територіальні претензії з боку інших держав;
  • спроби втручання у внутрішні справи України з боку інших держав;
  • воєнно-політична нестабільність, регіональні та локальні війни (конфлікти) в різних регіонах світу, насамперед поблизу кордонів України;

У сфері державної безпеки

  • розвідувально-підривна діяльність іноземних спеціальних служб;
  • загроза посягань з боку окремих груп та осіб на державний суверенітет, територіальну цілісність, економічний, науково-технічний і оборонний потенціал України, права і свободи громадян;
  • поширення корупції, хабарництва в органах державної влади, зрощення бізнесу і політики, організованої злочинної діяльності;
  • злочинна діяльність проти миру і безпеки людства, насамперед поширення міжнародного тероризму;
  • загроза використання з терористичною метою ядерних та інших об'єктів на території України;
  • можливість незаконного ввезення в країну зброї, боєприпасів, вибухових речовин і засобів масового ураження, радіоактивних і наркотичних засобів;
  • спроби створення і функціонування незаконних воєнізованих збройних формувань та намагання використати в інтересах певних сил діяльність військових формувань і правоохоронних органів держави;
  • прояви сепаратизму, намагання автономізації за етнічною ознакою окремих регіонів України;

У воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України:

  • поширення зброї масового ураження і засобів її доставки;
  • недостатня ефективність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності;
  • нелегальна міграція;
  • можливість втягування України в регіональні збройні конфлікти

чи у протистояння з іншими державами;

  • нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалося;
  • небезпечне зниження рівня забезпечення військовою та спеціальною технікою та озброєнням нового покоління Збройних Сил України, інших військових формувань, що загрожує зниженням їх боєздатності;
  • повільність у здійсненні та недостатнє фінансове забезпечення програм реформування Воєнної організації та оборонно-промислового комплексу України;
  • накопичення великої кількості застарілої та не потрібної для Збройних Сил України військової техніки, озброєння, вибухових речовин;
  • незавершеність договірно-правового оформлення і недостатнє облаштування державного кордону України;
  • незадовільний рівень соціального захисту військовослужбовців, громадян, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей;

У внутрішньополітичній сфері:

  • порушення з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод людини і громадянина, в тому числі при проведенні виборчих кампаній, недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і виконання законів України;
  • можливість виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких об'єднань національних меншин та релігійних громад
  • загроза проявів сепаратизму в окремих регіонах України;
  • структурна та функціональна незбалансованість політичної системи суспільства, нездатність окремих її ланок до оперативного реагування на загрози національній безпеці;

В економічній сфері:

  • істотне скорочення внутрішнього валового продукту, зниження інвестиційної та інноваційної активності і науково-технічного та технологічного потенціалу, скорочення досліджень на стратегічно

важливих напрямах інноваційного розвитку;

  • ослаблення системи державного регулювання і контролю у сфері економіки;
  • нестабільність у правовому регулюванні відносин у сфері економіки, в тому числі фінансової (фіскальної) політики держави; відсутність ефективної програми запобігання фінансовим кризам;
  • зростання кредитних ризиків;
  • критичний стан основних виробничих фондів у провідних галузях промисловості, агропромисловому комплексі, системах життєзабезпечення; загострення проблеми підтримання в належному технічному стані ядерних об'єктів на території України;
  • недостатні темпи відтворювальних процесів та подолання структурної деформації в економіці;
  • критична залежність національної економіки від кон'юнктури зовнішніх ринків, низькі темпи розширення внутрішнього ринку;
  • нераціональна структура експорту з переважно сировинним характером та низькою питомою вагою продукції з високою часткою доданої вартості;
  • велика боргова залежність держави, критичні обсяги державних зовнішнього і внутрішнього боргів;
  • небезпечне для економічної незалежності України зростання частки іноземного капіталу у стратегічних галузях економіки;
  • неефективність антимонопольної політики та механізмів державного регулювання природних монополій, що ускладнює створення конкурентного середовища в економіці;
  • критичний стан з продовольчим забезпеченням населення;
  • неефективність використання паливно-енергетичних ресурсів, недостатні темпи диверсифікації джерел їх постачання та відсутність активної політики енергозбереження, що створює загрозу енергетичній безпеці держави;
  • переважання в діяльності управлінських структур особистих, корпоративних, регіональних інтересів над загальнонаціональними;

У соціальній та гуманітарній сферах:

  • невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам;
  • неефективність державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення;
  • криза системи охорони здоров'я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров'я населення; поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб;
  • загострення демографічної кризи;
  • зниження можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства;
  • прояви моральної та духовної деградації суспільства;
  • зростання дитячої та підліткової бездоглядності, безпритульності, бродяжництва.

У науково-технологічній сфері:

  • наростаюче науково-технологічне відставання України від розвинутих країн;
  • неефективність державної інноваційної політики, механізмів стимулювання інноваційної діяльності;
  • нерозвиненість внутрішнього ринку високотехнологічної продукції та відсутність його ефективного захисту від іноземної технічної і технологічної експансії;
  • зниження внутрішнього попиту на підготовку науково-технічних кадрів для наукових, конструкторських, технологічних установ та високотехнологічних підприємств, незадовільний рівень оплати науково-технічної праці, падіння її престижу, недосконалість механізмів захисту прав інтелектуальної власності;
  • відплив учених, фахівців, кваліфікованої робочої сили за межі України;

В екологічній сфері:

  • значне антропогенне порушення і техногенна перевантаженість території України, зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характерів;
  • нераціональне, виснажливе використання мінерально-сировинних природних ресурсів як невідновлюваних, так і відновлюваних;
  • неподоланність негативних соціально-екологічних наслідків Чорнобильської катастрофи;
  • погіршення екологічного стану водних басейнів, загострення проблеми транскордонних забруднень та зниження якості води;
  • загострення техногенного стану гідротехнічних споруд каскаду водосховищ на р. Дніпро;
  • неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин, матеріалів і трансгенних рослин, збудників хвороб, небезпечних для людей, тварин, рослин і організмів, екологічно необґрунтоване використання генетично змінених рослин, організмів, речовин та похідних продуктів;
  • неефективність заходів щодо подолання негативних наслідків військової та іншої екологічно небезпечної діяльності;
  • небезпека техногенного, у тому числі ядерного та біологічного, тероризму;
  • посилення впливу шкідливих генетичних ефектів у популяціях живих організмів, зокрема генетично змінених організмів, та біотехнологій;
  • застарілість та недостатня ефективність комплексів з утилізації токсичних і екологічно небезпечних відходів;

В інформаційній сфері:

  • прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації;
  • поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;
  • розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави;
  • намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації.

 

Див. "Структура керівних документів державної політики в інформаційній сфері: нагальні проблеми та шляхи впорядкування". Аналітична записка. http://www.niss.gov.ua/articles/572/

 

Анотація

 

Встановлено, що керівні документи державної політики – доктрини, концепції, стратегії, програми, національні проекти, плани – мають бути результатами процесу стратегічного планування. Розкрито їх функції та відмінності від інших нормативно-правових актів.

Проаналізовано чинні та проектовані керівні документи державної політики в інформаційній сфері за видами; суспільне сприйняття їх як системи. Обґрунтовано роль ієрархічності у формуванні зазначених документів.

Визначено механізм встановлення ієрархії керівних документів державної політики та розроблено відповідні рекомендації.

 

Держава потребує осмисленої та чіткої системи (а не просто масиву) нормативно-правових актів, що визначають державну політику та регламентують напрями діяльності органів державної влади. Така системність обумовлюється не лише очевидними причинами необхідності стандартизації та систематизації нормативно-правового поля, однак і ієрархічною моделлю законодавства, що закріплена Конституцією України[6], забезпеченням практичної реалізації тріади «національні цінності – національні інтереси – національні цілі»[7], необхідністю формування нерозривного зв’язку між національними цінностями та результатами діяльності держави[8].

 

На сьогоднішній день на офіційному рівні лише Рада національної безпеки і оборони України запропонувала певну ієрархію керівних документів державної політики[9] (Додаток Б):

Доктрина → Концепція → Стратегія → Програма → План.

Аргументації на користь саме такого підходу наведено не було. Водночас наукові дослідження пропонують й інші підходи до розгортання ієрархії керівних документів державної політики, зокрема:

Концепція → Доктрина → Стратегія → Програма (Г. Ситник[10]);

Стратегія → Концепція → Доктрина → Програма (А. Кузьменко[11]).

Додаток Б

 

І рівень

доктринальний (норми-начала)

ДОКТРИНА

основні положення (основні принципи), відповідно до яких вирішуються найважливіші питання існування й розвитку тієї чи іншої держави або міжнародних відносин.

¯

II рівень

концептуальний (норми-принципи)

КОНЦЕПЦІЯ

сукупність правових норм, які утворюють основу, що визначає стратегію тієї чи іншої діяльності

¯

III рівень

стратегічний (визначально-установчі норми )

СТРАТЕГІЯ

сукупність правових норм, що визначають систему офіційних поглядів на місце і роль держави у сучасному світі, її життєво важливі національні цінності, сили, засоби і методи протидії загрозам

¯

ІV рівень

програмний (норми-правила)

ПРОГРАМА

сукупність правових норм, правил поведінки, що безпосередньо регулюють діяльність суб’єктів забезпечення національної безпеки в конкретних умовах

¯

V рівень

плановий (норми-правила поведінки)

ПЛАН

деталізація діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки в конкретній обстановці

 

Див. також статтю:

 

Розробка категорійно-понятійного апарату стратегічного планування з державного управління забезпеченням національної безпеки. Семенченко А.І.,к.т.н., с.н.с. докторант кафедри національної безпеки НАДУ  http://www.academy.gov.ua/ej/ej6/txts/07saiznb.htm

 

У статті розроблено сукупність базових понять стратегічного планування з державного управління забезпеченням національної безпеки.

Ключові слова: стратегія національної безпеки, стратегія воєнної безпеки, оборонний огляд, огляд сектору безпеки.

У статті також наведені дві схеми:

  • Система стратегічних документів у сфері національної безпеки
<>·Національна ідея й конкретні напрямки її реалізації

 

(деякі роздуми про національну ідею й конкретні напрямки її реалізації). Радій Радутний. – Україна технічна.

http://webcache.googleusercontent.com/Версия страницы http://volyntimes.com.ua/news/643 из кэша Google. Снимок страницы по состоянию на 8 апр 2014 

Короткий аналіз нинішнього стану

Громадсько-політична ситуація в Україні зараз характеризується такими негативними рисами:
1) незадовільне фінансово-економічне становище значної верстви населення;
2) критична ситуація з українською мовою та культурою;
3) невпевненість у майбутньому;
4) вкрай погана поінформованість населення щодо досягнень;
5) перекіс поінформованості у бік негативу внаслідок специфічного підходу ЗМІ до подання інформації;
6) надмірна критичність населення до становища в країні;
7) демографічний тиск з боку Росії;
8) військова загроза з боку Росії, Румунії, Угорщини та Туреччини;
9) деградація військово-промислового комплексу. 
 
Ситуація з національною ідеєю в інших країнах
 

Для прикладу розглянемо кілька програмних декларацій та наслідків їхнього впровадження у різних країнах.

1) Чехословаччина

Після розпаду Австро-Угорської імперії та утворення Чехословаччини ситуація в країні дуже нагадувала нинішню в Україні. Політична нестабільність на межі розколу, роз'єднаність політичних сил, презирливе ставлення до слов'янських мов, відсутність навчальних, наукових та культурологічних програм чеської та словацької скерованості, відсутність науково-технічної термінології - ці та інші чинники (зокрема, економічний спад у період Великої депресії) утворювали грунт для вкрай несприятливих прогнозів. Однак протягом тридцятих років більшість недоліків було подолано. Чеська промисловість вийшла на світовий рівень, зокрема в галузях транспорту, танкобудування, та озброєння; чимала когорта письменників та інших діячів мистецтв створила Чехословаччині імідж у Європі та всьому світі. Водночас підтримка Чехословаччини як буферної країни між Європою та СРСР великими державами, зокрема, Великобританією та Францією зіграла негативну роль і призвела спочатку до втрати Судетів, потім до повного знищення держави. Створена після закінчення Другої Світової війни ЧССР була маріонеточною, несамостійною, інтегрованою у ВПК "соцтабору" й негайно після розпаду СРСР теж розпалася. Наразі Словаччина існує як дрібна туристична країна; ВПК Чехія також стрімко деградує.

2) СРСР

Створений під девізом про побудову комуністичного суспільства та іншими утопічними гаслами. Кілька спроб реально впровадити комуністичні стосунки призвели до краху, а у випадку з колективізацією - до катастрофи. В результаті комуністичні гасла було явно або приховано згорнуто. Кілька років держава проіснувала практично без державотворчої ідеї, потім - у зв'язку з гострою військовою кризою - було в аварійному порядку висунуто ідею національної російської державності та православ'я. Після закінчення кризи ідею поступово почали згортати, внаслідок чого населення СРСР втратило мотивацію, що призвело до моральної, мистецької та науково-технічної деградації, а це, в свою чергу, сприяло розпаду СРСР.

Розпад СРСР був ініційований поширенням (як штучним, так і стихійним) ідеї демократизації суспільного ладу. На ментальності більшої частини населення СРСР демократія не прижилася.

Після приходу до влади нового президента РФ було висунуто одразу кілька національних ідей, а сааме:

- мультикультурного та мультирелігійного рівноправного співіснування,
- відродження культу військових та правоохоронних інститутів,
- нанотехнологій,
- російського домінування на теренах усіє території РФ.
 

Впровадження трьох перших ідей закінчилися повним провалом, впровадження четвертої поки що триває, але вже призвело до ряду міжнаціональних та міжрелігійних інцидентів.

3) Румунія, Угорщина

Зараз ряд визначних політиків цих країн висувають гасла про Велику Румунію (Угорщину), у тому числі розповсюджуючи територіальні претензії на територію України.

4) Німеччина, Італія, Франція

Після знищення фашизму та зовнішньої військової загрози у вигляді Варшавського пакту уряди країн висунули ідею економічного зростання та добробуту, досягли її й деградують. Деградація менш помітна у зв'язку з національною моноетнічністю країн, але в останні роки цей фактор поступово зникає. 

5) Ісламські країни

Об'єднуючий фактор - релігія, бідність та наявність зовнішнього ворога. Зникнення хоча б одного з цих факторів, як правило, призводить, щонайменше, до заворушень, у найгірших випадках - до громадянської війни. 

На жаль, обмежений обсяг дослідження не дозволяє навести більш повний аналіз рішень інших країн. 

 

Висновки та рекомендації для України 

 

На підставі п. 3 можна однозначно відкинути такі державотворчі ідеї:

1) використання утопічних ідей (комунізм, безкласове суспільство, абсолютна демократія тощо);
2) фашизму у будь-якій формі;
3) релігійні ідеї незалежно від конфесії;
4) опору на інші держави як гарантів будь-чого;
5) культу будь-якого державного інституту.

Ідею про домінування нації та її культурно-релігійних цінностей над іншими можна розглядати лише за умови природної або штучної істотної чисельної переваги.

В п.2 навмисне не згадано ще одного чинника, який суттєво відтягнув термін існування СРСР, а також сприяв зміцненню його позицій на міжнародній арені та примирив значну частину населення з недоліками суспільного ладу. Йдеться про науково-технічний прорив СРСР 60-х років, особливо у галузі космонавтики та військової техніки. Потужний та незвичний піар цих досягнень призвів до того, що населення, вже страждаючи від природжених недоліків суспільного ладу, радо вітало ініціативи керівництва СРСР - навіть ті, які були заздалегідь утопічні (наприклад, побудова комунізму до 1980 року). Населення інших країн, необізнане з радянськими реаліями, вітало ініціативи СРСР ще палкіше.

Наступне керівництво СРСР, однак, скористатися вдалим моментом не змогло. Програна "місячна гонка", безглузда та надмірна секретність призвели до появи негативних чуток про ситуацію з космічною та військовою технікою. Наприклад, незважаючи на лише масштабну катастрофу з ракетою, ширилися чутки про  десятки аварій та тисячі загиблих. Це також стало однією з причин поступового погіршення ставлення мешканців СРСР до суспільного ладу та керівництва.

Враховуючи вищенаведене, запропонована концепція державної ідеї України базується на принципі науково-технічного прориву.

Наразі космічний ринок значною мірою монополізований США та РФ. Будь-які спроби увійти на цей ринок викличуть потужний спротив та протидію, у тому числі політичними методами. Крім того, цей ринок досить обмежений, служить в основному утилітарним цілям та не має потужного піар-ефекту.

Ринок ракет-носіїв, на якому Україна займає четверте-п'яте місце, також цілком утилітарний й піар-значення не має.

Таким чином, лишається ніша науково-технічних досягнень у галузі військової техніки.

Зараз ВПК України - у важкому стані. Незважаючи на певні досягнення (вже згадане четверте-п'яте місце із запусків космічних РН, один із найкращих у світі комплексів активного захисту танків "Заслон", протитанкові керовані ракети "Комбат" та "Стугна", модифікації ракети Р-27 класу "повітря-повітря", літаки Ан-70, Ан-148, стратосферний розвідник "Сокіл", радіотехнічна система "Кольчуга" та інші), більшість зразків нового озброєння побудовані у незначних кількостях.

Більшість населення України взагалі не знає про існування новітніх зразків озброєння й навіть не припускає, що у нас може розроблятися й вироблятися щось нове. Розумний піар у цій галузі відсутній. 

Досвід інших країн (у тому числі й РФ в останні роки) показує, що піар новітнього озброєння є неодмінним атрибутом як компаній, що займаються проектуванням та виробництвом, так і військових інститутів держави. Розумне інформування власного населення про хід розробок, випробувань (як вдалих, так і невдалих, з поясненням причин) сприяє розвитку не лише ВПК, але й демократичних інститутів, зокрема, громадського контролю за фінансуванням галузі. Практично всі західні компанії мають сайти, регулярно розміщують на них текстові, графічні та відеоматеріали - як на етапі створення концепції нового зразка, так і на етапі кінцевих випробувань. НАСА практикує створення у соціальних мережах акаунтів цікавих космічних апаратів й написання звітів про їхню діяльність від їхнього ж імені. Регулярно виходять статті, книги, знімаються фільми, де фігурують нова військова техніка й технології. Таким чином у населення опосередковано формується позитивне ставлення до військових та правоохоронних інститутів, гордість за досягнення держави, готовність до боротьби за її інтереси й впевненість, що боротьба за необхідності закінчиться успішно та не призведе до неприйнятних втрат.

Таким чином, в рамках створення державотворчої ідеї пропонується створення умов для революційного науково-технічного прориву у галузі військової техніки, а саме:

1) підтримка вітчизняної україномовної культури, що працює у цьому напрямку. Передусім йдеться про створення фільмів та серіалів, що опосередковано пропагують українську військову техніку й технології; художніх творів на цю ж тему. При цьому слід акцентувати не лише на історичних подіях, а, в першу чергу, на сучасності - наприклад, участі українців у вірмено-азербайджанському, російсько-чеченському, російсько-грузинському, африканських конфліктах (у випадку висвітлення вірмено-азербайджанського конфлікту можна використати існуючу організацію ГУАМ).

Враховуючи вкрай обмежену кількість альтернативно-історичних фільмів у світі та повну відсутність їх в Україні, було б доцільно сприяти появі фільму за патріотичним альтернативно-історичним сюжетом (наприклад, за творами "Йшов четвертий день війни" І.Голик і П.Станіславського або "Епоха пари" І.Сіліври).

Автор цього дослідження також має повість "Металом об метал", яка могла б стати сюжетом фільму. 

Була б доцільною підтримка авторів, які пишуть на вказану тематику. Шляхи підтримки можуть бути різноманітними - від прямого фінансування видавництв та створення мережі книгорозповсюдження до конкурсів на вказану тему з призами, або ж організації семінарів для авторів, де вони могли б ознайомитися з досягненнями вітчизняного ВПК. 

2) підтримка ініціативних груп, що займаються проектуванням або конструкторськими роботами у галузі новітніх військових технологій. Авторові цього дослідження відомі кілька таких груп, які спеціалізуються на проектуванні безпілотних літальних апаратів, аеростатах, морській техніці спеціального призначення, ударно-розвідувального комплексу далекого радіусу дії та інших. Підтримка може бути організована як шляхом прямого фінансування, так і шляхом презентації розробок державним діячам, які б могли підтримати та лобіювати програми.

При цьому неодмінною умовою підтримки має бути використання української мови, української термінології та української навчальної бази для всіх робіт. Таким чином буде створено стимул для непримусового поширення української мови серед технічної інтелігенції, що зазвичай ставиться до будь-якої мови винятково як до інструменту. 

3) відновлення та розширення функцій Товариства сприяння обороні України (ТСОУ, колишній ДТСААФ). Підтримка цих організацій може бути організована як шляхом прямого фінансування, так і створенням на районному, обласному та державному рівнях сприятливих умов для їхньої роботи. Зокрема, це можуть бути податкові пільги, програми залучення до організації меценатів, державних та недержавних підприємств або установ, інші кроки.

Авторові відомі самовіддані працівники ТСОУ, які, незважаючи на вкрай несприятливі умови, продовжують діяльність і на яких можливо випробувати пілотні проекти підтримки. 

На думку автора, рішучі та вчасні кроки у вказаному напрямку могли б дати перші результати вже протягом найближчих двох років та неминуче позначитися б на наступних виборах.

 

 

НЕБЕСНА СОТНЯ….

 

Автор не відомий


В ПАМ'ЯТЬ ПРО ЗАГИБЛИХ НА МАЙДАНІ


Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.


Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.


Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.

19.02.2014, 22:43

Омельницкая Ирина

 

Небесная сотня

 

Уходит в небо "небесная сотня" -
Гордость нации, цвет и оплот,
Ради нас, чтобы мир был сегодня,
Чтобы вновь стал свободным народ.


Им платили? За деньги собою
Прикрывали упавших друзей?
Как жестоки бываем порою,
Вдруг поверив брехне сволочей.


Не за доллары, не за награды
Снайперам подставляли сердца.
Светлой будет вам память, ребята,
С честью путь свой прошли до конца.


Украина прощается с погибшими от рук бандитской власти. 100 человек, "небесная сотня"...
Слава Героям!

 

 

On memory of Maidan Boys ( В ПАМ'ЯТЬ ПРО ЗАГИБЛИХ НА МАЙДАНІ)

Переклад  Irene Shtefan Blumes 

Mama, don't cry I'll be back in the spring.
i'll return as a bird 
and gently knock at the window.
I'll come back as the dew in the morning. 
and as the rain, i will fall. 

My pigeon, don't cry. It was fate my dear mother. 
Now words, mother, are not up to me.
I'll return quietly in your dreams
and tell you about this new home of mine 
where the angels sing lullabies.
the wound that killed me, it hurts no more.

You know, mama, even here it gets lonely.
The soul, for you, cries out my dear.
Mommy forgive me for the black scarf. 
For, leaving you alone from this day on
I Love You, I Love Ukraine
She, just like you. was the only i had

 

 

 

Василь Зима, ведучий Еспресо.TV

"Небесная сотня..." Памяти погибших 18-20 февраля 2014 года в Киеве
 

"Доживите за нас. 
По минуте, по вздоху, каждый,
По удару сердечному, по поцелую, по сну,
Мы бы сами еще, только мы не смогли однажды,
Бросить девчонку трупы тащить одну...

Долюбите за нас. 
Наших маму, детей, невесту,
Додарите цветы, доскажите ребенку стих,
Мы и сами бы... Правда, стоять не смогли на месте,
Когда прыгнул под пули этот юный, красивый псих...."

Доскажите за нас.
Не молчите, хотя бы слово..
Ведь наврут, наворотят, перепишут и там и тут,
Мы могли бы без вас, просто пули летели снова,
И хлестали по нас, выбирая, кого убьют...

Дорастите до нас.
Понемногу, по милипрозренью,
Дотянитесь до плеч, ухватитесь за них сильней,
Мы могли бы стоять, но от снайпера нет спасенья,
Нас спасал только Бог и пробитые спины друзей...

Вы увидите нас, замерев на Майдане... это
Не живые идут.. это мы, опустив щиты,
Возвращаемся к вам, отогнав озверевший "Беркут",
Чтоб навеки занять на Майдане свои посты..."

22.02.2014

 

«Гей, плине кача по Тисині…» — лемківська тужлива народна пісня.

Пісня у записі «Піккардійської терції» звучала під час прощання із загиблими героями Майдану. Це була улюблена пісня білоруса Михайла Жизневського, який загинув на Майдані 22 січня 2014

 

Плине кача по Тисині,
Ой, плине кача по Тисині.
Мамко моя, не лай мені,
Мамко моя, не лай мені.

Залаєш ми в злу годину,
Ой, залаєш ми в злу годину.
Сам не знаю, де погину,
Сам не знаю, де погину.

Погину я в чужім краю,
Погину я в чужім краю.
Хто ж ми буде брати яму?
Хто ж ми буде брати яму?
 

Виберут мі чужі люде,
Ой виберут мі чужі люде,
Ци не жаль ти, мамко, буде?
Ой, ци не жаль ти, мамко, буде?

Ой як ж мені, синку, не жаль?
Як же мені, синку, не жаль?
Ти на моїм серцю лежав,
Ти на моїм серцю лежав.

Плине кача по Тисині,
Ой, плине кача по Тисині.
Мамко моя, не лай мені,
Мамко моя, не лай мені.

 

Павло ТИЧИНА  - без цензури (особливо актуально в період нищення Ордою українського народу)

Я УТВЕРЖДАЮСЬ 
 

Я єсть народ, якого Правди сила 
ніким звойована ще не була. 
Яка біда мене, яка чума косила! — 
а сила знову розцвіла. 

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь. 
Щоб жить — я всі кайдани розірву. 
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, 
бо я живу. 

Московіє! Мене ти пожирала, 
як вішала моїх дочок, синів 
і як залізо, хліб та вугіль крала… 
О, як твій дух осатанів! 

Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? — 
та, подавившись, падаєш в траву… 
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, 
бо я живу. 

Я єсть народ, якого Правди сила 
ніким звойована ще не була. 
Яка біда мене, яка чума косила! — 
а сила знову розцвіла. 

Сини мої, незламні українці, 
я буду вас за подвиг прославлять,— 
ідіть батькам на допомогу й жінці, 
дітей з ярма спішіте визволять! 

На українських нивах, на московських, 
на білоруських — я прошу, молю! — 
вбивайте ворогів, злодюг злодійських, 
вбивайте без жалю! 
 

Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь, 
гляджу їх, мов пшеницю ярову. 
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, 
бо я живу. 

Повстань! І з ран — нове життя заколоситься, 
що з нього світ весь буде подивлять, 
яка земля! яке зерно! росиця! — 
Ну як же не сіять? Як відсіч ворогу не дать! 

І я сіяю, крильми розгортаюсь, 
своїх орлів скликаю, кличу, зву… 
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, 
бо я живу. 

Ще буде: неба чистої блакиті, 
добробут в нас підніметься, як ртуть, 
заблискотять косарки в житі, 
заводи загудуть… 

І я життям багатим розсвітаюсь, 
пущу над сонцем хмарку, як брову… 
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, 
бо я живу. 

Я єсть народ, якого Правди сила 
ніким звойована ще не була. 
Яка біда мене, яка чума косила! — 
а сила знову розцвіла. 

Комунофашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь! 
Тобі ж кладу я дошку гробову. 
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, 
бо я живу. 

Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла.

1947

 

В.Сосюра

 

Любіть Україну

 

Любіть Україну, як сонце, любіть, 
як вітер, і трави, і води… 
В годину щасливу і в радості мить, 
любіть у годину негоди. 

Любіть Україну у сні й наяву, 
вишневу свою Україну, 
красу її, вічно живу і нову, 
і мову її солов'їну. 

Між братніх народів, мов садом рясним, 
сіяє вона над віками… 
Любіть Україну всім серцем своїм 
і всіми своїми ділами. 

Для нас вона в світі єдина, одна 
в просторів солодкому чарі… 
Вона у зірках, і у вербах вона, 
і в кожному серця ударі, 

у квітці, в пташині, в електровогнях, 
у пісні у кожній, у думі, 
в дитячий усмішці, в дівочих очах 
і в стягів багряному шумі… 
 

Як та купина, що горить — не згора, 
живе у стежках, у дібровах, 
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, 
і в хмарах отих пурпурових, 

в грому канонад, що розвіяли в прах 
чужинців в зелених мундирах, 
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях 
до весен і світлих, і щирих. 

Юначе! Хай буде для неї твій сміх, 
і сльози, і все до загину… 
Не можна любити народів других, 
коли ти не любиш Вкраїну!.. 

Дівчино! Як небо її голубе, 
люби її кожну хвилину. 
Коханий любить не захоче тебе, 
коли ти не любиш Вкраїну… 

Любіть у труді, у коханні, у бою, 
як пісню, що лине зорею… 
Всім серцем любіть Україну свою — 
і вічні ми будемо з нею! 
1944 

 

Олександр Кониський

Музика: Микола Лисенко

Боже великий, єдиний. Церковний гімн України

 

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

 
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.

 

Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки й щедроти
Ти на люд наш зверни.

 
Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу, щастя,
Дай, Боже, народу
І многая, многая літа.

 

 


 

 

 

Нотатки з міжнародного права

http://www.vesna.org.ua/txt/drgluck/irteo/1T7.html

Бібліотека Vesna.org.ua

DrGluck: Теорія міжнародних відносин / 1T7.html

 

ТЕМА 7. ПРОБЛЕМА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ МВ

 

1. Міжнародне право як юридична база системи міжнародних відносин. Принципи міжнародного права.

Як свідчить історія, різноманітні соціальні спільності, що взаємодіють один з одним на міжнародній арені, завжди були зацікавлені в тому, щоб економічні і культурні обміни між державами і громадянами, політичні і соціальні процеси, що виходять за рамки міждержавних меж, співробітництво, конфлікти і навіть війни здійснювалися відповідно до визначених правил, що регулюють міру припустимого в даній області. Особливу важливість проблема регулювання міжнародних відносин набуває в наші дні, що пов'язано із зростанням взаємозалежності сучасного світу, загостренням глобальних викликів людській цивілізації в екології і демографії, економіці та політиці, з поширенням зброї масового знищення і збереженням загрози ядерної війни.

Основними соціальними регуляторами суспільних відносин, які були вироблені людством і застосовуються зараз, стали правові та моральні норми. У сфері міжнародних відносин вони мають свої суттєві особливості та відмінності, характеризуються складністю і викликають неоднозначні трактування й інтепретації в науці. Так, з одного боку, дослідники справедливо відзначають загальне зростання рівня правової свідомості у світі, підвищення ролі етичних чинників у процесі створення, функціонування і розвитку міжнародного права, а з іншого, - із неменьшою підставою вказують на те, що як міжнародна мораль, так і міжнародне право просунулися порівняно недалеко у своєму впливі на характер взаємодії держав і народів і тому не можуть розглядатися як ефективні регулятори такої взаємодії.

Сучасне міжнародне право -- це сукупність норм і принципів, які регулюють усю систему міжнародних відносин, а також взаємодію в рамках окремих груп або на двохсторонніх засадах. Головними суб'єктами міжнародного права, носіями правоповноважень і юридичних обов'язків виступають держави. Водночас ними є і всі інші міжнародні актори як от міжурядові та міжнародні організації, транснаціональні корпорації, а також окремі індивіди.

Сутнісний зміст міжнародних відносин відбивають принципи як фундаментальні норми міжнародного права. Вони закріплюють засади сучасної системи міжнародних відносин і міжнародного права, сприяють нормальному функціонуванню та розвитку цих систем. Головним міжнародно-правовим документом сучасності, в якому сформульовані найперші, принципи міжнародного права, є Статут Організації Об'єднаних Націй. Його прийняли в 1945 p. 50 держав -- засновників ООН, у тому числі Україна. Найважливіші принципи сучасної міжнародної політики викладені також у "Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх зносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН" (1970 p.). Істотну роль у розвитку головних принципів, у наповненні їх новим змістом відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі (Гельсінки, 1975 p.).

До головних принципів сучасного міжнародного права належать наступні:

1) принцип мирного співіснування;

2) принцип суверенної рівності держав;

3) принцип рівноправності народів та їхнього права самостійно визначати свою долю;

4) принцип незастосування сили або загрози силою в міжнародних відносинах;

5) принцип непорушності державних кордонів;

б) принцип територіальної цілісності держав;

7) принцип мирного врегулювання суперечок;

8) принцип невтручання у внутрішні справи держав;

9) принцип сумлінного виконання зобов'язань по міжнародному праву та угодах;

10) принцип всезагальної поваги прав людини й головних свобод.

 

Неважко помітити, що зміст багатьох принципів перегукується, а тому їх можна систематизувати в три групи:

перша -- принципи, які формулюють положення про рівність суб'єктів міжнародних відносин;

друга -- принципи, які відстоюють незалежність міжнародних акторів;

третя -- принципи, спрямовані на мирне врегулювання міждержавних суперечностей.

Перелічені принципи сучасного міжнародного життя становлять найважливіший імператив існування людства, їх дотримання у здійсненні міжнародних, міждержавних взаємин робить можливим вилучення війни з життя суспільства. Безумовно, принципи міжнародного права не можна недооцінювати, але Їх не слід абсолютизувати й переоцінювати. Вони впливають на всю систему міжнародних відносин разом з певними моральними імперативами та нормами.

Прим. В.Ж. Ці принципи – для нормальних людей, але не для канібалів, та хворих на голоову.

 

http://politics.ellib.org.ua/pages-567.html

Ярош Б.О., ЯрошО.Б. Загальна теорія політики: Навч. посіб. для студ. спец. "Політологія" вищ. навч. закладів. - Луцьк: РВВ "Вежа" Волин. держ. ун-ту Ім. Лесі Українки, 2005,- 240 с

 

Тема 25. Фактор сили в міжнародних відносинах

 

Проблема сили й загроза її застосування супроводжують усе існування людства. Історія людства переповнена силовою боротьбою. За приблизними підрахунками, за останніх 5 тисяч років на нашій планеті відбулося понад 14 тисяч війн, у яких загинуло близько 4 млрд чоловік. У XX столітті відбулося дві світові війни, численні революції і контрреволюції, крах колоніальної і соціалістичної систем, які теж супроводжувалися застосуванням сили й численними жертвами. За неповними підрахунками, у XX столітті тільки з політичних мотивів загинуло понад 170 млн людей.

Політична наука зробила чимало для осмислення цих трагічних процесів. Запропоновано величезну кількість теорій, концепцій, гіпотез, які з різних позицій вирішують проблему сили в міжнародних відносинах. Ще Святий Августин вважав, що причиною постійних конфліктів у суспільстві є вільна воля людини, її розбещеність.

Прим. В.Ж. Немає сумніву, який діагноз поставиви би він Путіну, Януковичу та їх приспішникам.

Набагато пізніше К. Маркс причину застосування сили бачив у історичній потребі суспільного розвитку (класова боротьба - джерело прогресу). Починаючи з Т. Гоббса, вважалося, що силова боротьба й військові конфлікти є вродженою властивістю людської вдачі. На думку мислителя, "війна всіх проти всіх" відповідає внутрішній сутності людини. Є чимало гіпотез, пов'язаних із боротьбою за виживання, з перенаселеністю, браком ресурсів тощо. Однак поступово все більше теоретиків і практиків військові конфлікти почали пов'язувати з політичними проблемами. Так, ще на початку XIX ст. К. Клаузевіц прийшов до думки, що війна є не щось інше як силове продовження політики. На його переконання, "силу може стримувати лише сила".

На жаль, людство не змогло виробити ефективні політичні механізми протистояння грубій силі в міждержавних відносинах. Після Другої світової війни стримуючим механізмом слугувало протистояння двох систем і двох військових блоків (НАТО і Варшавський договір). Ядерна зброя і загроза світової катастрофи була наймогутнішим стримуючим фактором. Ядерні держави намагалися не доводити ситуацію до крайності, при якій навіть локальний конфлікт міг викликати глобальне протистояння. "Холодна війна" багато десятиліть утримувала рівновагу сили й загрози застосування сили. З розвалом Радянського Союзу розпочалася силова (збройна) боротьба на його окраїнах - Чечня, Абхазія, Карабах. Тепер ще й Україна повстала проти колоніалізму Кремля!

Після закінчення "холодної війни" не створено потужної міжнародної структури, яка регулювала б і перешкоджала б застосуванню сили. ООН, як свідчать сучасні численні конфлікти, не справляється з цим. Із двох наддержав одноособовим військовим лідером залишилися США. Однак одній державі, хоча й найпотужнішій, важко справитися із загрозою міжнародного насилля.

Одним із факторів, що активізує насилля, виступають глобалізаційні процеси, перш за все - глобалізація економіки. Перевага транснаціональних корпорацій (Газпром, наприклад) передбачає не в останню чергу силовий тиск на конкурентів. Насильство живиться великою мірою нерівністю і боротьбою на світовому ринку, конкуренцією за ринки. Засилля західної культури, "вестернізація" культурних цінностей викликає в багатьох народів спротив і намагання захистити свою національну та культурну ідентичність (те ж саме в Україні: засилля російської культури викликає цілком природний спротив). Сприяють посиленню насильства й міжнародні засоби масової інформації. У світі йде жорстока боротьба за перерозподіл і контроль над міжнародною інформаційною мережею.

Прим. В.Ж. Починається це із встановлення контролю над національними ЗМІ. Неважко знайти цифри про прогресуючу динаміку величезної частки російського контенту за рахунок зменшення українського до незначущості в українських ЗМІ. Про властивості та рівень цього зомбуючого контенту годі й згадувати.

Застосування сили протягом багатьох віків призвело до формування "образу ворога". Ворогом вважалися самі різні соціальні групи, політичні партії, держави й народи. "Образ ворога" зміцнював психологію ворожості й ненависті, він поступово набирав конкретних рис й адрес, хоча частіше залишався безособовим. Його ховають за такими штампами як "світовий імперіалізм", "європейсько-масонський заговір", "мусульманський фундаменталізм" тощо. Всі ці та інші штампи мають власну інерцію і підштовхують до ескалації напруженості й ворожості. "Образ ворога" в міждержавних відносинах підштовхує до недовіри й підозрілості в політиці інших держав, морально та психологічно готує маси до конфліктів і воєн.

Прим. В.Ж. Відомо, як Кремль нас «обштампував»: бандерівці, фашисти і т.д. Раніше часто називали «буржуазними націоналістами».

На думку багатьох мислителів, проблема насилля (революції, війни, повстання) виникає передусім за перерозподіл матеріальних ресурсів. У цьому проявляється своєрідна варварська форма прогресу людства в умовах дефіциту. Війни часто завершувалися революціями, що сприяло прогресу суспільства. Отже, на їх думку, сила у відповідних умовах є умовою необхідної форми реалізації прогресу людства.

Прим. В.Ж. Російської імперії це не стосується. Воює століттями, а прогресу не видно.

Тероризм (від лат. teror - страх, жах) - політика й тактика досягнення політичних цілей у формі особливо жорстоких засобів і форм політичного насилля. Наука не дає єдиної думки з приводу сутності терору. У сучасному значенні поняття "терор" з'явилося в кінці XVII ст. у період Великої французької революції. Головним у тероризмі є методи досягнення цілей, в основі яких застосування або погроза застосування насилля.

Тероризм перетворився в один із символів сучасного світу. Поворотним пунктом стали події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, де загинуло понад дві тисячі безневинних людей. Однак тероризм давно став повсякденним явищем. Повідомлення у пресі, на радіо й телебаченні про страшні та жорстокі терористичні акти стають вже звичними й буденними. Наука виділяє внутрішню, міжнародну, політичну, релігійну, етнічну, державну форми терору. Терор поділяють на індивідуальний і колективно-організований. Насилля - невід'ємна характеристика будь-якої форми терору. Політологія особливу увагу приділяє вивченню сутності й суб'єктності терору. Найнижчий рівень суб'єктності терору - це конкретна особа. Наступний рівень - організована група терористів. Ще вищий рівень - державно-організований. До найвищого рівня належить міжнародна форма терроризму, наприклад, неоголошена війна РФ проти України у 2014 р..

Суб'єкт терору завжди переслідує якісь конкретні цілі. Найчастіше такими цілями стають політичні зміни й дії політиків. Терористи завжди використовують для досягнення політичних цілей нелегітимне насилля.

Про масштаби тероризму свідчать дані ЦРУ США. За період з 1968 р. до 1980 р. у світі вчинено понад 6700 акцій міжнародного терору. За свідченням цієї авторитетної структури, тероризм невпинно поширюється територіально. У 1970 р. терористичні акти були скоєні в 48 країнах, у 1975 p.- 57, у 1980 p.- 76, у 1995 p.- вже у понад 100 країнах.

Сучасний тероризм використовує принципово нові методи. Диверсійні методи спецслужб перенесено у сферу політичних відносин. Прим. В.Ж. Кремль намагається не відставати від моди…

Серед причин виникнення і поширення тероризму виділяють:

- відсутність у конкретній ситуації ненасильницьких методів вирішення політичних, економічних, соціальних, етнічних, релігійних та інших проблем;

- відданість однієї зі сторін протистояння (наприклад, РФ) насильницьким ідеологіям і методам;

- тривала духовна стагнація суспільства;

- релігійне протистояння, в основі якого знаходиться екстремізм, зокрема ісламський (як протистояння Заходу);

Прим. В.Ж. Як тут не згадати трьох «богатирів православних» - Гундяєва, Путіна та Сабадана…

- тривалі етнічні й расові конфлікти;

- наявність екстремістського харизматичного лідера (Бен Ладен у Аль-Каїді, Ренато Курчо в італійських "Червоних бригадах", Ульріка Майнгоф у західнонімецькій фракції "Червоних бригад", Путіна у РФ тощо).

 

Характерні особливості має державний тероризм, а саме:

- такий тероризм розв'язує специфічні державні завдання;

- секретні служби деяких держав організаційно й фінансово підтримують тероризм, як це робив С. Хусейн в Іраці;

Прим. В.Ж. Сюди нові підручники додадуть і діяння В.Путіна проти України.

- така форма тероризму носить найбільш секретний характер;

- терористичні акти здійснюються через спецслужби або за їх підтримкою;

- підтримувані державою терористи краще озброєні й діють більш ефективно.

 

Однак, як свідчить досвід, ефективна боротьба з тероризмом можлива тільки із застосуванням комплексних підходів багатьох сторін. Перш за все необхідно звертати увагу на ліквідацію передумов виникнення та існування тероризму.

Регіональні прояви насилля продовжують розростатися і ставати більш кривавими. Особливістю цих конфліктів є те, що в них гинуть переважно мирні люди. У регіональних сутичках у XX ст. загинуло близько 6 млн людей. Найбільш кривавими регіональними конфліктами були війна в Мексиці, між Болівією і Парагваєм 1928-1935 pp., громадянська війна в Іспанії 1936— 1939 рр., напад Італії на Ефіопію 1936 p., корейська війна 1950— 1953 pp., дві індо-пакистанські війни, війна у В'єтнамі 1961-1974 pp., громадянська війна в Нігерії 1967 p., війна між Іраком і Іраном 1980-1987 pp.

Регіональні конфлікти велися і ведуться заради ідеологічних експериментів. Так, Мао Цзедун у ході своїх комуністичних утопічних експериментів, у тому числі й "культурної революції"", ліквідації "ворогів народу", офіцерів Гоміндану та насильницької колективізації знищив близько 29 мільйонів китайців. Понад 1 млн людей знищив диктатор Пол Пот у Камбоджі. Крім того, численними жертвами комуністичних експериментів стали народи Східної Європи після Другої світової війни (депортації українців з Польщі, переселення з Литви). Відомі жахливі наслідки етнічних чисток в Югославії, багато років триває конфлікт у Чечні за утопічні спроби побудувати в XX ст. комунізм заплачено 60 млн людських жертв.

У регіональних конфліктах початку XXI ст. продовжують гинути кращі представники людства.

 

 

Олександр Єфремов та його вовча сутність

 

ПОЧЕМУ ЕФРЕМОВ? История персонажа этих комиксов начинается вместе с развалом Советского Союза, когда в молодой Украине царил беспредел и хаос, под шумок которого можно было незаконно приватизировать народную собственность, затем перепродавать её и присваивать деньги. Можно было воровать миллиарды из государственного бюджета, при этом годами (!)  не выплачивая шахтёрам Луганщины зарплату. Можно было жестоко их избивать  «Беркутом»... Или по беспределу «химичить» с банковскими операциями, незаконно приторговывать квартирами в Киеве, ставить заборы у ОГА и ВР... Волчья сущность г-на Ефремова выбрала для прикрытия «овчинку», ведь говорить одно, а делать другое для большинства украинских политиков – дело привычное...  Действительно, Александр Ефремов на украинском политическом Олимпе – фигура одиозная. После смены власти в стране в феврале 2014 года он в числе первых должен быть подвергнут процедуре люстрации.  А чтобы ответить на вопрос: «Почему он?»,  достаточно просто поднять публикации в интернет-СМИ, посвящённые этому бывшему главе Луганской ОГА, нынешнему руководителю фракции ПР в парламенте и просто бизнесмену-коррупционеру. Как говорится,  факты –  упрямая вещь. Итак...

 

«У бизнеса главы парламентской фракции Партии регионов Александра Сергеевича Ефремова довольно  «темное»  прошлое. Согласно данным одного из Луганского интернет-сайта (top.lg.ua), после развала СССР Ефремов основывает ЗАО  «Фонд»  и ЗАО  «Луганский энергетический альянс», которые продавали российский газ. Побочным продуктом этого бизнеса стали активы луганских предприятий, которые ЗАО получали почти задаром – продавая фабрикам и заводам газ по запредельной цене и доводя их до банкротства...» Не прошла мимо рук Ефремова и скандально известная приватизация  «Лугансктепловоз», который был продан россиянам за 58 миллионов долларов. В одной из своих статей журналист Олег Югов утверждает,  что Ефремов обанкротил не одну шахту, в том числе, «Краснодонуголь». Иименно в кабинете АлександраЕфремова, бывшего в 1998 году главой Луганской ОГА, принималось решение о жестоком избиении шахтёров, которым постоянно задерживали зарплату.  «Как вспоминают сами шахтеры, было несколько атак «Беркута», с ударами по голове, по лицу, почкам, а также применением газа нервно-паралитического действия «Терен-2»...

Кровавый и знаковый инцидент в День Независимости Украины практически не упоминается в отечественной историографии. И вот «луганское побоище» повторилось уже в Киеве, во время провокаций с участием «Беркута» на Майдане 30 ноября и на улице Банковой 1 декабря – и в гораздо больших масштабах», – пишет сайт http://www.istpravda.com.ua/digest/2013/12/14/140405/

В 1999 году Луганский облсовет вошел в состав основателей коммерческого банка «Украинский коммунальный банк» и доверил этому банку бюджетные средства. Ефремов имеет свой коммерческий интерес в этом банке: он даже был председателем его правления в  1996-1997 годах,  – сообщает интернет-издание «Украина криминальная».  Фамилия Ефремова упоминается в уголовных делах. По данным Луганского сайта, – дело№ 37/05/9175 открыла 3 августа 2005 года прокуратура Луганской области по признакам злоупотребления властью. Еще два уголовных дела (№ 39/05/100, № 37/04/9118) возбуждены по факту мошенничества: обладминистрация по указанию Ефремова выделяла миллионы гривен на реализацию бизнес-планов частных предприятий, которые сразу после получения денег исчезали. После «оранжевой»  революции и смены руководства Генпрокуратуры все дела были закрыты. Как уже отмечалось, Александр Ефремов ранее возглавлял Луганскую облгосадминистрацию. 

Известно его мнение, что кражи бюджетных средств допустимы в размере  10%.  В то же время регионал отметил необходимость борьбы с коррупцией: «Должны быть созданы специальные институты, которые бы занимались этим и понимали, как это делать», – считает Ефремов. В Киеве Ефремов удачно занимался торговлей недвижимостью  – квартирами на так называемых «Оболонских Липках», которые были оформлены на отца политика и его друзей. В 2011 году две семейные фирмы Ефремова «Индекспром» и «ДС-8» выиграли тендеры на сумму 751,02 миллиона гривен. В 2005-2010 годах эти фирмы получили государственные контракты на сумму  1,02 миллиарда гривен», – сообщает сайт «Наші гроші» со ссылкой на «Вестник государственных закупок». В целом ефремовский клан  «вынул» из бюджета страны около 3 млрд. гривен. 

 

 

 

Освіта та наука

Освіта та наука у XXI столітті: українські реалії

Сучасна політика ЄС у сфері наукової діяльності

Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки

 

Освіта та наука у XXI столітті: українські реалії. Юрій Саух СегодняЧетверг, 17 Апрель 2014  Журнал Житомира. http://zhzh.info/publ/33-1-0-1173

 

Роль інноваційних технологій за останнє десятиліття якісно зросла, у форматі геометричної прогресії. Потреба у розширенні діапазону можливостей та глибинної структуризації наукомісткої складової потенціалу нації, є навіть не потребою, а вимогою… чи то навіть єдиним можливим вектором розвитку країни, елементом виживання. 

Без розвитку наукової та інноваційної сфер неможливо говорити про жоден з варіантів виходу із патової ситуації, що склалась в Україні за роки незалежності. Відсутність державного рівня довгострокових програм технологічної модернізаціїї та інформатизації, найближчим часом здатні відкинути, а місцями це вже відбулось, Україну на останні позиції у загальносвітовому масштабі. Вражає абсолютне нівелювання особливостями та специфікою трансформацій, останніх років, в умовах коперніканського характеру змін існування людської цивілізації. Інтенсивність процесів формозмін на планеті зобов’язують нас до створення відповідної алгоритмічної моделі взаємоіснування з іншими інокультурними суб’єктами. 

”Той хто володіє інформацією – володіє усім світом”

Даний вислів уже не є основовизначальним у розумінні успішної стратегії розвитку. Той хто продукує знання (інформацію, технології) здатен впливати та корелювати хід історії. Той хто моделює дійсність та акцентує її, задає " фізичні закономірності ” існування у даній реальності – саме той володіє світом. 

Рональд Рейган: "Ми даємо гроші на науку не тому, що багаті, а ми багаті тому, що даємо гроші на науку"

Наука та освіта є не лише визначальними чинниками ефективного розвитку економіки, але й гарантією інтелігентності й освіченості суспільства в цілому. Коли учені та освітяни опиняються на узбіччі суспільних процесів, тоді не лише ухвалюються хибні державні рішення, але й саме суспільство стрімко деінтелектуалізується. Попри декларативні заяви, наука реально ніколи не належала до пріоритетів українських правлячих еліт. Сьогодні в Україні на одного науковця витрачається щороку майже в чотири рази менше коштів, ніж у Росії, у 10 разів менше, аніж у Бразилії, і в 30 разів менше, ніж у США. Річний бюджет НАН України з її 39 тисячами співробітників дорівнює сукупному бюджетові двох футбольних команд – ”Динамо” та ”Шахтар”. А сукупні видатки на наукові дослідження у наших ВНЗ ще менші. Ситуація з освітою також не дає особливих надій; стан двадцятирічної гуманітарної та матеріальної стагнації на усіх її рівнях вкрай катастрофічний також.

Тому, лейтмотивом поступу української державності має постати нова концепція інноваційно-технологічного прориву. Наука та освіта повинні стати реальними пріоритетами державної політики в Україні. Має бути створена модель трьочленного гармонійного симбіотичного утворення, свого роду ”триумвірату ”, що існуює у безпосередній взаємодії, взаємодоповнювальності та взаємообумовлює дієвість своїх складових: наука – освіта – виробництво (практична реалізація). Даний причинно-наслідковий ланцюг інтелектуально-прикладної реалізації здатен "вирвати” країну з площини колоніально-сировинного придатку та закласти нові умови цивілізаційного, культурного та економічного поступального розвитку. Науково-освітній напрям є субстанційною основою, визначальним стрижнем, що закладає перспективи потенційного еволюційного стрибка будь-якого суспільства.

Так склалось, що освітньо-науковий блок, повсякчас, піддається ситуативним корекціям з боку контролюючих державних органів, що безпосередньо залежить від перманентного стану нетривкої політичної доцільності. Відсутня довготривала система реорганізації освітнього процесу. Тішить лише те, що останнім часом почали кристалізуватись окремі осівтньо-просвітницькі центри, університетські осередки, на базі яких утворюються оптимістичного спрямування тенденції. Вибір за нами, продовжувати займатись "первісно-общинними псевдонауковими теоритизуваннями” та "печерними суспільно-політичними розбірками”, на рівні – хто сильніший, той розумніший і вожак зграї, чи раз і назавжди самоусвідомити потребу до внутрішньої якісної самозміни та вдосконалення. Ймовірно це єдиний шлях...

 

Сучасна політика ЄС у сфері наукової діяльності. http://old.niss.gov.ua/Monitor/May08/02.htm

Висновки

1. Політика ЄС у сфері науки зумовлюється загальносвітовими тенденціями розвитку науки й інноваційних технологій. Перехід розвинутих країн до інформаційного суспільства потребує чіткої стратегії і гнучкої тактики у науково-технічній сфері, які забезпечували б максимальну відповідність технологічного прогресу назрілим суспільним потребам і водночас стимулювали б подальший творчий пошук інноваційних підходів та механізмів їх соціалізації, втілення в повсякденну практику.

2. Політика ЄС у сфері науки на сучасному етапі відзначається гнучкістю, постійною корекцією підходів і системністю, які забезпечують мобільне та ефективне реагування на виклики часу й мобілізацію усіх наявних ресурсів для спільного розв’язання назрілих проблем.

3. Всі інноваційні науково-технологічні дослідження в межах ЄС підпорядковані його загальній стратегічній меті: перетворення ЄС у найбільш конкурентоспроможну і динамічну в світі економічну зону, в простір економіки, заснованої на знаннях.

4. Основним механізмом реалізації політики стимулювання інноваційних науково-технологічних процесів є розробка й впровадження рамкових програм, які спрямовані на формування цілісного європейського дослідницького простору, без галузевого поділу, але з концентрацією на пріоритетних напрямках.

5. Особливе місце в політиці ЄС щодо розвитку науки посідає рішення про створення Європейської ради з досліджень, яка в межах Сьомої рамкової програми ЄС буде фінансувати і стимулювати фундаментальні дослідження, не спрямовані безпосередньо на кінцевий технологічний результат. Гранти будуть видаватися на дослідження, які матимуть чисто наукову цінність, без врахування їх інноваційно-технологічної перспективності. Такі знання необхідні для створення теоретичної бази, інтелектуального фундаменту для розвитку прикладних інноваційно-технологічних знань. Цей підхід сприятиме поновленню випереджальної ролі науки щодо практики, ідейно-теоретичного знання щодо прикладного інноваційно-технологічного.

Таким чином у глобальному масштабі політика ЄС в науковій сфері на теперішній час спрямована на гармонізацію взаємодії науки і практики, фундаментальних і прикладних знань, нових теоретичних ідей та інноваційних технологій. Такий шлях є, очевидно, найоптимальнішим у розвитку суспільства знань.

Пропозиції

1. У рамках плану дій Україна – ЄС створити в Національному інформаційному центрі зі співробітництва з ЄС у сфері науки і технологій структуру, яка постійно відслідковувала б тенденції в політиці ЄС щодо розбудови й функціонування єдиного європейського наукового простору, надавала б керівництву країни аналітичні оцінки стосовно позитивного чи негативного впливу цих процесів на розвиток української науки та пропозиції як саме запобігти відтоку українського наукового потенціалу закордон.

2. Міністерству освіти і науки, НАН України, галузевим Академіям, під егідою Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти розробити систему фінансування наукових проектів, наближену до сучасних європейських стандартів, яка стимулювала б творчі колективи вчених та окремих дослідників до інноваційної діяльності (механізм надання грантів, преміювання тощо).

3. Створити необхідні організаційно-правові та ресурсні умови для гармонійного поєднання, рівноцінного стимулювання фундаментальних та прикладних досліджень, інноваційного розвитку природничих і гуманітарних наук.

Відділ гуманітарної політики. (В. Ситнік)

 

Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів (Проект) http://kno.rada.gov.ua/komosviti/control/uk/publish/article?art_id=47920

ЗМІСТ

І. Загальні положення

ІІ. Системна соціально-економічна проблема, що вирішується Стратегією

Стан науково-дослідної сфери

Система освіти і підготовки спеціалістів

Інтелектуальна власність

Оцінка інновативності економіки

Стан та проблеми інноваційного розвитку аграрного сектору

Легка промисловість і виробництво середньо- і високотехнологічної продукції широкого споживання

ІІІ. Основні виклики, які формують довгострокові зовнішні і внутрішні передумови перспективного розвитку економіки і суспільства України, відповіді на які мають базуватися на новій стратегії використання наукових знань, технологій та інновацій

Глобалізація і неолібералізація

Сталий економічний розвиток

Технологічний прогрес

Демографічні зміни, зниження якості трудових ресурсів та посилення міграції населення

IV. Головна мета Стратегії, основні передумови  інноваційного розвитку України

Зміна концептуальних засад, що визначають  роль і функції держави в умовах ринкової економіки

Структурна перебудова економіки України

Подолання кризової економічної нерівності населення

Відновлення довіри населення до держави і влади

V. Сценарії і прогнозні оцінки інноваційного розвитку України на період до 2020 року за індикаторами Європейського інноваційного табло

VІ. Основні стратегічні пріоритети і ключові заходи

Адаптація національної інноваційної системи до умов глобалізації та підвищення її конкурентоспроможності

Переорієнтація системи продукування інновацій на ринковий попит споживача

Вдосконалення кадрового забезпечення інноваційної сфери, створення привабливих умов для творців інновацій

Освіта і підготовка кадрів

Розвиток кадрового потенціалу науки

Реформування організаційно-функціональної структури науки, розвиток інноваційних структур

Інфраструктура інноваційного розвитку

Системний підхід в управлінні інноваційним розвитком, інформатизація суспільства

VII. Використання міжнародного фактору в інтересах інноваційного розвитку економіки України

VІIІ. Приведення нормативно-правової бази у відповідність із завданнями Стратегії

Додаток 1 Список організацій, що надіслали свої пропозицій щодо Стратегії

Додаток 2 Першоджерела, які були використані і враховані при підготовці проекту

Додаток 3 Фінансування науки і стан наукового потенціалу України

Додаток 4 Нормативно-правове забезпечення інноваційного розвитку в Україні

Додаток 5 Інтелектуальна власність як ключовий фактор реалізації стратегії інноваційного розвитку економіки України

Додаток 6 Індикатори Європейського інноваційного табло і Україна

Додаток 7 Система державного управління науково-технологічним та інноваційним розвитком

Додаток 8 Найбільш поширені способи стимулювання інноваційної діяльності, які діяли у ряді країн світу у другій половині 1990-х років

 

Сучасні досягнення України в міжнародному вимірі конкурентоздатності економіки, рівня розвитку і особливо ефективності функціонування національної інноваційної системи є недостатніми для забезпечення сталого розвитку вітчизняної економіки, гарантованої національної безпеки, виходу в найближчій перспективі за рахунок економічного зростання на європейські стандарти життя українських громадян.

Головна системна проблема полягає в тому, що результативність, якість функціонування і структура креативної частини національної інноваційної системи – сектору досліджень і розробок, освіти, винахідництва – не повною мірою відповідають потенційним потребам інтенсивного розвитку економіки. З іншого боку, структурно відстала, технологічно низькоукладна вітчизняна економіка, отримана у спадок від СРСР, а також система підприємництва, що склалася під впливом нав’язаних Україні ззовні неоліберальних реформ, залишаються вкрай несприйнятними до сучасних досягнень науки та технологічних інновацій.

Для ефективного вирішення цієї проблеми необхідно визначити вихідні позиції основних компонентів національної інноваційної системи, ступінь їх відповідності вимогам інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, виявити слабкі сторони і перепони, що гальмують такий розвиток, а також наявні переваги і потенційні можливості щодо здійснення узгоджених системних змін.

Стан науково-дослідної сфери

Сучасний стан наукової сфери України [дивись додаток 3] обумовлено довгостроковим негативним впливом загальноекономічних проблем, пов’язаних зі структурною деформованістю економіки країни, домінуванням в ній низькотехнологічних галузей і укладів, виробництв продукції з низьким рівнем доданої вартості, які об’єктивно малосприйнятливі до сучасних наукових досягнень.

Руйнівно вплинула на розвиток наукової сфери некомпетентна державна політика проведення неоліберальних ринкових реформ (приватизація, трансформація бюджетної,  податкової, кредитної та інших фінансово-економічних систем) фактично без врахування науково-технологічного фактору та його впливу на ефективність і конкурентоспроможність вітчизняної економіки. У відношенні до науки здійснювалась безперспективна політика «виживання» існуючого науково-технічного потенціалу замість його оновлення та якісного покращання для приведення у відповідність з потребами ринкової економіки.

Отримана у спадок з радянських часів малоефективна система фінансування української науки за часи незалежності майже не змінилася, залишившись високо- залежною від державних коштів. Проте відбулося значне скорочення обсягів інвестування в науку як державою, так і підприємництвом. Розмір інвестицій, які вкладаються у вітчизняну науку, дуже незначний (менше 1% ВВП), що об’єктивно лишає її можливості реалізувати свою функцію ефективного наукового забезпечення інноваційного розвитку економіки, для чого потрібно було б мати наукоємність ВВП понад 1,7%.

Дефіцит коштів, збереження привабливої системи базового бюджетного фінансування наукових установ стимулювали значну частину галузевих наукових спільнот до здобування статусу державної академії наук. Внаслідок цього постійно зростає кількість державних академій наук, що абсолютно не відповідає ринковим вимогам, знижує  комерційний потенціал української науки, перетворюючи її все більше на витратну галузь. Кошти нераціонально розпорошуються по багатьом науковим структурам, значна частина яких працює неефективно і відповідно не має результатів світового рівня.

Застарілість сучасної технологічної бази науки, безвідповідальне ставлення до приведення її у відповідність до сучасних вимог фактично унеможливлюють проведення в Україні досліджень на світовому рівні без допомоги зарубіжних партнерів, яка часто є небезкорисною: чимало значущих досягнень українських вчених стають інтелектуальною власністю інших країн. Майже половина наукових кадрів України витрачає свій творчий потенціал здебільшого в інтересах зарубіжних замовників.

Політика «виживання» науки без проведення системних заходів щодо її адаптації до ринкових вимог, незатребуваність її вітчизняною економікою призвели до тяжких наслідків. В Україні відбулося найбільше серед країн Центральної і Східної Європи скорочення чисельності наукових кадрів, обсягів фінансування науки, рівня оплати праці. Ці зміни набувають особливо негативного забарвлення в порівнянні зі зростанням чисельності держуправлінців, силових структур, служителів культів та витрат на їх утримання.

Погіршується демографічна структура та якість кадрів науки. З її лав вимиваються здебільшого працівники продуктивного віку. За умов загального скорочення чисельності дослідників, незначного притоку в науку молоді і домінування в складі наукових кадрів науковців старшого віку в найближчі роки може статися серйозна кадрова криза внаслідок природного відтоку з наукової сфери значної кількості нині ще працюючих пенсіонерів.

Не дає позитивних наслідків спроба вплинути на якість оновлення кадрів шляхом необґрунтованого зростання чисельності аспірантури і докторантури. Для підготовки величезної кількості аспірантів і докторантів (понад 33 тис. чол.) сьогодні  в Україні немає відповідної наукової бази. У багатьох вищих навчальних закладах, де проходить підготовку більша частина пошукувачів, не виконується жодної дослідницької теми, тому підсумком їх праці стають переважно компіляційні дисертації. Відповідно незначним є наукове і практичне значення таких робіт. Невисока й частка захищених аспірантами дисертацій, значна частина аспірантів у подальшому не займається науковою роботою.

На даний час лише менше третини всіх вітчизняних кандидатів і докторів  наук працює безпосередньо в науковій сфері. Цьому в певній мірі сприяє втрачання вимогливості при вирішенні проблем атестації наукових кадрів, присудженні вчених і академічних звань, зниження престижу наукової праці при збереженні в суспільстві престижу вчених звань, які сьогодні становляться також своєрідним предметом приватизації.

У країні відсутній дієздатний механізм реалізації визначених державою пріоритетів науково-технологічного розвитку, а також система об’єктивної оцінки ефективності використання коштів, які вкладаються в цю сферу, що не дозволяє сконцентрувати ресурси на підтримку ефективно працюючих наукових колективів і наукових шкіл і забезпечити їх оснащенням сучасною технологічною базою.

Гострою проблемою є наростаючий розрив міждисциплінарних зв’язків і циклу «фундаментальні дослідження – розробки – комерціоналізація знань у виробництві». Врешті-решт це призвело до того, що більшість наукових установ стала скочуватися до реалізації політики консервації і тиражування тематики  з метою виживання, а не для розвитку. Тому сьогодні до 75% вітчизняного наукового потенціалу використовується для підтримки вже досягнутого науково-технічного рівня економіки, лише незначна частина орієнтована на цілі оновлення на сучасному рівні наукових знань.

Не сприяло позитивним зрушенням в науковій сфері безвідповідальне реформування органів державного управління, яке здійснювалось у відриві від потреб вдосконалення наукового забезпечення соціально-економічного розвитку країни і завдань реформування самої науки. Багато принципово важливих положень існуючого законодавства не виконується або безпідставно призупиняється іншими рішеннями державних органів [дивись додаток 4].

У науковій сфері посилюються такі негативні явища, як науковий конформізм, пасивне сприйняття значною кількістю вчених існуючих порядків, некритичність позицій до негараздів, в тому числі до самооцінки свого внеску в науку і покращання суспільного життя.

Попри наявності зазначених негативних змін, що відбулися, українська наука зберегла ще певні можливості в плані наукового забезпечення інноваційного розвитку країни.

Аналіз даних експертних оцінок, отриманих  в рамках виконання Державної програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України, свідчить, що вітчизняна наука зберегла здатність за певних умов виконувати дослідження і отримувати результати світового рівня з наступних напрямів:

розробка новітніх розділів математики (зокрема в теорії функцій, функціональному аналізі) та теоретичної фізики;

дослідження наноструктур і розробка нанотехнологій;

радіофізика міліметрового та субміліметрового діапазону;

імунобіотехнології, біосенсорика та молекулярна діагностика;

біотехнологія рослин та біофізика; біодеградація;

кріобіологія та кріомедицина; нейронаука, зокрема нейрофізіологія;

інформатика;

мікро- та оптоелектроніка;

аерокосмічні технології, а також у низці інших напрямів фізики, хімії, біології.

 

Україна зберегла також потужний, практично безпрецедентний, принаймні для Європи, потенціал матеріалознавчої науки, зокрема в таких напрямах світового значення:

управління процесами структуроутворення, формування властивостей конструкційних та інструментальних матеріалів, їх зварювання, в тому числі з використанням висококонцентрованих джерел енергії та електромагнітного впливу (електронно- та іонно-променеві технології, лазерні технології тощо);

розробка технологій виробництва функціональних матеріалів для електроніки, лазерної та діагностичної техніки;

створення новітніх композиційних матеріалів та вивчення механічних властивостей побудованих на їх основі складних конструкцій і систем;

розробка технологій виробництва синтетичних алмазів та інших надтвердих матеріалів, а також інструменту на їх основі. 

Ціла низка конкурентоспроможних вітчизняних розробок вже сьогодні могла б потужно вийти на світовий ринок. Серед них:

технологія і комплекс апаратури для зварювання живих тканин при хірургічних операціях;

поліорганосилоксинові адсорбенти;

вітчизняні антибіотики – циклоспорини;

одержання на основі вітчизняних технологій титанових сплавів;

вітчизняні надтверді матеріали та інструмент на їх основі та інші.

Про збережений потенціал вітчизняної науки свідчить і той факт, що українські вчені беруть активну участь в загальноєвропейському та світовому ринках наукових кадрів і наукових розробок та користуються на ньому значним попитом. Проте висока мобільність наукових кадрів має місце без будь-якої участі держави, тому не використовується в інтересах країни.  Поза інтересами країни залишається і численна українська наукова діаспора в зарубіжних наукових структурах.

Тому назріла нагальна необхідність у зламі негативних тенденцій, що склалися в науковій сфері, спрямуванні державної політики на формування якісно нового науково-технічного потенціалу, максимального його використання для переведення вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку.

Для розбудови інтелектуально-орієнтованої економіки і формування знаннєвого суспільства Україна повинна мати ефективну науку світового рівня: високопродуктивних науковців, сучасне технологічне оснащення та інформаційне забезпечення їх праці, раціональну організацію науково-дослідних, дослідно-конструкторських розробок, розвинуту систему комерціоналізації наукових результатів, інакше кажучи, науку з високим інноваційним потенціалом.

Отже, існує потреба в перегляді й актуалізації змісту державної наукової політики, визначеності її доктринальних завдань та стратегічних напрямів, а також у створенні простих, зрозумілих науковцям, владі та суспільству механізмів забезпечення зростання ролі науки та її інноваційного потенціалу в соціально-економічному розвитку країни.

 

 

Памятники Т.Г.Шевченку

http://pravdatyt.com/news/342/2561/

 

Пам’ятник Тарасові Шевченку в Києві встановлено у парку його імені, навпроти університету його імені, поруч з бульваром його імені, недалеко від музею його імені. Ця подія відбулася 75 років тому з нагоди 125-річчя з дня народження Кобзаря.

Зовсім не таким мав бути монумент геніальному українському поетові, письменникові та художнику. Працюючи над ідеєю вшанування “будителя нації” пам’ятником, автор трактував її в романтичному дусі, із використанням образів літературних персонажів. Та свою лепту до його сучасного вигляду внесли Каганович і Хрущов. 1938 року, коли проект Манізера вже був майже готовий у глині, вони вирішили поглянути на майбутній пам’ятник. Саме Лазар Мойсейович забракував постать пристрасного Шевченка, а за образи з поеми “Гайдамаки” накинувся на скульптора з лайкою. Після чого голову поету довелось нахилити, як людині, що втратила всяку надію, з повністю розбитими мріями, а руки закласти за спину під одежину. Весь світ сприймає тепер такого Шевченка, яким він не був за життя.

 

http://taras-shevchenko.in.ua/statti/manipulyatsii_shevchenko.html

 

Тарас Шевченко. Кобзар з добрими очима або старий похмурий дід в шапці? Яким ми бачимо Тараса Шевченка в книжкових ілюстраціях і на стогривнево й купюрі? У різні політичні епохи влада маніпулювала не лише його творчістю, але і зовнішністю.

Із сторінок " Кобзарів" радянського видавництва Тарас Шевченко дивився на читача похмуро, з під насуплених брів, описує учений Ольга Резниченко. Перегортаємо разом з нею " Кобзар" 1961 року.

"Тарас Шевченко дивиться з-під лоба, з-під чорних густих брів, такий нахмурений, на переніссі - зморшки, які передають ідею гніву, опору. Наприклад, в 30-х роках створювався не лише образ Шевченка-ненависника царизму, але і усіх, хто оточує народ - це зовнішні і внутрішні вороги Радянського Союзу. Серед цих ворогів були репресовані українці, націоналісти. У 40-х військових роках Тарас Шевченко стає провідником боротьби з фашизмом.

За часів Холодної війни українська радянська влада використовує образ Шевченка як безкомпромісного борця з усім чужим, що оточувало радянський народ", - ділиться міркуваннями один з авторів виставки "Кобзар під радянським пресом".

Учені Ольга Резніченко і Надія Наумова помічають: нинішня влада теж не залишає в спокої образ Тараса Шевченка, наділяє його новими штампами - такого собі молодого фронтмена, тусівника на петербурзьких балах.

Ольга Резниченко говорить, що нам намагаються показати Тараса Шевченка "світським левом", акцентується, що йому було суперски в Петербурзі; начебто він був веселою легковажною людиною, постійно знаходився в оточенні дівчат.

Надія Наумова додає: в Каневі великого Кобзаря зображували занадто європейським. "А вони, бідолахи, не розуміють, що і Європа якраз хоче побачити Шевченка національного, українського", - підкреслила заввідділом Національного музею Тараса Шевченка Надія Наумова.

 

Парвус О.Л.

Вікіпедія

Олександр Львович Парвус (справжнє ім'я Ізраїль Лазарович Гельфанд, інші псевдоніми: Олександр МолотовОлександр Москович27 серпня 1867Березіно, Мінська губернія — 12 січня 1924Берлін) — діяч російського і німецького соціал-демократичного руху, публіцист, теоретик-марксист, доктор економічних наук.

У післярадянській Росії ряд дослідників відзначають високий рівень теоретично-публіцистичних праць Парвуса, з котрих В.Ленін часто брав основні ідеї, видаючи їх за свої. На фоні праць Парвуса, ленінські публікації виглядають вторинними, грубими та спрощеними компіляціями.

Парвус першим заговорив про необхідність створення Об'єднаних Штатів Європи, першим виступив проти ревізії марксизму Е. Бернштейна. Парвус випередив Леніна, заклавши фундамент троцкізму, висунув тезис про «перманентну революцію», підхоплений потім Троцьким. 1905 року Петроградська Рада з подачі Парвуса видала фінансовий маніфест — «Не дамо ні копійки Романовим!». Парвус випередив Леніна й у думці про перетворення капіталізму в універсальну систему в роботі «Колоніальна політика та розпад», надрукованій 1907 року. Потім з'явилась «Державна промисловість і соціалізм», і видана пізніше ленінська «Держава і революція» виявилася чомусь дуже схожою на працю Парвуса.

Ленін ніколи — ні письмово, ні усним словом — не критикував Парвуса і не навішував на нього злих ярликів, як він звично робив із іншими своїми товаришами по партії.

Парвус багато в чому підтримував Леніна та сприяв організації газети «Іскра» і журналу «Зоря». В 1903 примкнув до меншовиків. Восени 1904 року в Мюнхеніпознайомився зі Львом Троцьким та надихнув останнього на нову редакцію марксистської теорії «Перманентної революції».

1906 року їде до Росії, де був заарештований і засланий у Туруханський край, але зміг втекти, повернувся до Німеччини і став членом ЦК німецької соціал-демократичної партії.

1910 року оселився в Константинополі й зайнявся продажем продовольства й німецької зброї в Туреччині, був консультантом уряду младотурок, писав статті для журналу младотурецького уряду «La Jeune Turquie». Став фактично теоретиком пізнішої економічної політики турецького уряду Кемаля Ататюрка. Згідно з чутками, поширеними в соціал-демократичному середовищі, Парвус начебто надзвичайно збагатився на посередництві у різноманітних торгових операціях між Німеччиною та Туреччиною. Але також, згідно з поглядами деяких дослідників, усі ці торгові справи водночас були прихованими гешефтами німецького уряду[2].

1913 року приїхав до Відня, фінансував і разом із Троцьким редагував «Правду». З 1915 року видавав у Берліні журнал «Дзвін» (нім. Die Glocke). Вів листування зканцлером Німеччини, у березні 1915 р. запропонував німецькому уряду план розгортання революції в Росії (План Російської Революції).

З середини березня 1915 року Гельфанд стає головним консультантом німецького уряду в питаннях революційного руху в Росії. Його завданням була організація об'єднаного фронту європейських соціалістичних сил, спрямованого проти царського режиму. Наприкінці березня він одержав від міністерства закордонних справ Німеччини перший мільйон райхсмарок (10 млн марок по курсу кінця ХХ ст.) на ці цілі[3].

Потім Парвус переїхав у Копенгаген, де заснував «Інститут вивчення соціальних наслідків війни» і разом з Я. Ганецьким організував канал постачання німецьких агентів у Росію. Ініціативою Парвуса також було відпралення до революційної Росії В. І. Леніна та групи його соратників спеціальним дипломатичним потягом — у так званому«пломбованому вагоні»[4], в супроводі двох офіцерів німецького Генерального штабу. В. І. Ленін усіляко приховував свої зв'язки з Парвусом та з німецьким урядом.

Деякий час Парвус-Гельфанд через революціонерів продовжував збирати відомості про стан справ у Росії та складав звіти для німецького уряду. Але невдовзі 1918-го відійшов від революційної діяльності. Помер від інсульту у грудні 1924 у віці 55 років, після його смерті не було знайдено жодного грошового спадку чи документів. Поховано його було в присутності декількох невідомих осіб.

У післярадянській Росії ряд дослідників відзначають високий рівень теоретично-публіцистичних праць Парвуса, з котрих В.Ленін часто брав основні ідеї, видаючи їх за свої. На фоні праць Парвуса, ленінські публікації виглядають вторинними, грубими та спрощеними компіляціями.

Парвус першим заговорив про необхідність створення Об'єднаних Штатів Європи, першим виступив проти ревізії марксизму Е. Бернштейна. Парвус випередив Леніна, заклавши фундамент троцкізму, висунув тезис про «перманентну революцію», підхоплений потім Троцьким. 1905 року Петроградська Рада з подачі Парвуса видала фінансовий маніфест — «Не дамо ні копійки Романовим!». Парвус випередив Леніна й у думці про перетворення капіталізму в універсальну систему в роботі «Колоніальна політика та розпад», надрукованій 1907 року. Потім з'явилась «Державна промисловість і соціалізм», і видана пізніше ленінська «Держава і революція» виявилася чомусь дуже схожою на працю Парвуса.

Ленін ніколи — ні письмово, ні усним словом — не критикував Парвуса і не навішував на нього злих ярликів, як він звично робив із іншими своїми товаришами по партії.

 

http://lenin-parvus.narod.ru/

Краткие цитаты из книги "Царская империя... Полные тексты цитируемых ниже страниц, в том числе - "Купленная революция 1917 г." и "План революции в России - меморандум А. Парвуса" представлены в www.velotandem.ru в рубрике "Ленин - контрактник"

…. в 1915 - 1917г некий Александр Парвус (Израиль Гельфанд) предложил свои услуги германскому правительству, пообещав им дестабилизировать обстановку в России. Тем самым помочь Германии выиграть войну. Сговорились на 2 миллиона марок сразу и 40 потом. Ударили по рукам. Парвус "нанял" Ленина и отправил его с командой в дипломатическом вагоне в Россию, снабдив подробным планом революции и деньгами.

Конечно, Ленина не заставишь делать то, что он не хочет. Он сам всех построит и заставит выполнять свои инструкции. Но в данном случае Ленин и сам очень хотел отомстить Николаю II и его отцу Александру III за смерть брата - Александра Ульянова (1887г. - повесили в Шлиссельбургской крепости). Самого Владимира Ульянова тогда же исключили из университета и сослали сначала в Кокушкино, а потом в Шушенское.С 1900г. В. Ульянов в эмиграции, а в 1901г. появилась статья за подписью Н. Ленин.В 1917 г. Ленин считал, что Николай II должен ответить за смерть брата и за преследования его самого. Он рвался свергнуть монархию, и германские деньги сильно помогли ему. Как развернулся Ленин в рамках этого "контракта" мы, увы, хорошо знаем.Очень сложная тема и запутанная история.

 

 

Па́ртія регіо́нів

 

Вікіпедія:

Па́ртія регіо́нів (ПР) — українська політична партія, створена 26 жовтня 1997 року. Брала участь в українських парламентських виборах 1998 року під назвою Па́ртія регіона́льного відро́дження Украї́ни[3]. Була реформована в кінці 2001-го, коли партія об'єдналася з кількома іншими. Лідером партії є Прем'єр-міністр України Микола Азаров. Партія стверджує, що ідеологічно захищатиме і відстоюватиме права етнічних росіян і тих, хто розмовляє російською мовою в Україні.

До листопада 2004 року партія підтримувала президента Леоніда Кучму, під час парламентських виборів 30 березня 2002 року вона приєдналася до проурядового альянсу «За єдину Україну».

Основний електорат Партії регіонів, виборча та фінансова бази партії розташовані переважно на сході й південному сході України, де політична сила користується значною підтримкою населення. Найбільша підтримка партії серед виборців спостерігається серед людей старше 45-ти років[4].

Співпраця з російською партією «Єдина Росія»

4 серпня 2007 року «Партія регіонів» і партія «Єдина Росія» закріпили угоди про співробітництво від 2005 року, підписавши Меморандум, чим підтвердили готовність активно співпрацювати з метою спонукати уряди наших країн до поглиблення стратегічного партнерства Росії та України, розширення економічної кооперації[10].

Політичні погляди на Україну членів партії «Єдина Росія» та Партії регіонів, на думку багатьох політологів, збігаються у багатьох площинах. Зокрема про державну підтримку російської мови[11][12], про перегляд тексту підручників з української історії в темах Голодомор 33-го та Друга світова війна[13].

Лідер Партії Регіонів Віктор Янукович регулярно виступає в Росії з доповідями на щорічних та великих з'їздах «Єдиної Росії», зокрема на VI-му Всеросійському з'їзді в Красноярську[14] Х-ому Всеросійському з'їзді в Москві[15], XI-ому Всеросійському з'їзді в Санкт-Петербурзі[16], на XII Всеросійському з'їзді від імені Януковича виступав Андрій Клюєв[17].

Співпраця з партіями інших країн

Партія планує підписати меморандум про співпрацю з Комуністичною партією Китаю[18].

У жовтні 2011 року в Астані була підписана угода про співпрацю підписана між казахстанською «Нур Отан» та Партією регіонів.

11 жовтня 2012 року Партія регіонів підписала Угоду про співпрацю з Прогресивною партією трудового народу Кіпру[19].

Критика

21 жовтня 2004 року на зустрічі з виборцями у Луганську, яка транслювалася по телебаченню, голова партії регіонів Віктор Янукович промовив фразу: Всім скептикам не вдасться на цьому шляху поставити нам перешкоди. Я вірю, що сильних і здорових людей набагато більше, ніж цих козлів, які нам заважають жити.

На цю заяву відреагував інший кандидат в президенти, Віктор Ющенко, який сказав, що прем'єр-міністр, вочевидь, мав на увазі своє оточення[22]. Голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Микола Томенко заявив, що команда Віктора Януковича продемонструвала свої «стандарти» політичної культури і по відношенню до всіх громадян України[23].

Докладніше: Українофобія#Влада

Багато оглядачів, представників опозиції, літераторів та міжнародних організацій відзначають, що представники Партії Регіонів дотримуються і втілюють в життя політичні ідеї, несумісні з національною єдністю та незалежністю України[24][25][26][27][28]. Олесь Доній відзначає, що українофобські позиції Партії Регіонів є неофіційною ідеологією цієї партії та її керівництва[29].

Близько 50 науковців, викладачів університетів та методистів звернулися до депутатів та голови Верховної Ради щодо антиконституційної, непрофесійної та українофобської діяльності та з вимогою відставки міністра Д. Табачника, котрий незважаючи на протести послідовно витісняє українську мову із освіти, телебачення та радіо і під різними приводами закриває україномовні школи та намагається сфальсифікувати історію в бік Росії[30].

Член Партії Регіонів Микола Левченко оприлюднивши свої українофобські коментарі[31] про українську мову та літературу викликав обурення в усього україномовного населення і навіть серед деяких представників своєї партії[32] та був змушений підкорегувати в подальшому свої висловлювання[33][34].

Докладніше: Закон України «Про засади державної мовної політики»

За поданням Вадима Колесніченка та Сергія Ківалова фракція Партія Регіонів разом з комуністами та фракцією Литвина прийняли Закон України «Про засади державної мовної політики», котрим фактично обмежується гарантований Конституцією простір використання державної мови в Україні. Закон було визнано українофобським багатьма політичними партіями та громадськими організаціями[35][36], кілька обласних рад прийняли рішення про визнання закону недійсним на відповідній території. Прийняття закону викликало численні протести[37][38] і радикалізацію населення України на етнічному і мовному підґрунті.

У місті Новий Буг Миколаївської област місцевий суд у складі судді Васильченко за участю секретаря Кузьміної визнав пенсіонерку Ольгу Репіховіч винною у скоєнні адміністративного правопорушення та засудив до штрафу в 510 гривень. Суть звинувачень така: під час зустрічі з депутатами обласної і районної рад від опозиції обвинувачена заявила, що не голосуватиме за Партію регіонів після того, що ця політсила зробила з пенсіонерами[39][40].

У місті Карлівка суд оштрафував пенсіонерку за публічну відмову голосувати за Партію регіонів на виборах 2012 року[41].

1 жовтня 2012 року суд присудив Василю Луценку до штрафу в 510 гривень за те, що той публічно закликав своїх земляків не голосувати за Партію регіонів, яка, на його думку, не тільки не виконала свої передвиборні обіцянки, але і прямо порушила їх, позбавивши тисячі громадян передбачених законом соціальних виплат[42].

Партію регіонів та її членів вважають винними в організації силового розгону Євромайдану Беркутом 30 листопада 2013 року. Активісти Євромайдану у грудні того ж року як помсту за зрив євроінтеграції України, репресії та силові дії влади, розпочали кампанію бойкоту Партії регіонів.

Юрій Макаров вважає що для Партії регіонів прототипами були КПРС та мафія[43].

 

Чи є майбутнє у Партії регіонів? • Юрій Зущик 2014 » Март » 5 » 10:23, "ПиК" •Источник: http://politkuhnya.net/blog/chi_e_majbutne_u_partiji_regioniv/2014-03-05-12409

 

Партія регіонів чи всю свою історію була була піар-придатком Януковича та кількох олігархів. Її «ідеологія» мінялася від проросійської риторики, до проєвропейської. Що там придумають люди, які смикають на нитки, сказати важко. Вибір в ідеологічній скринці насправді невеликий – лібералізм чи знову проросійська мелодія. Проте в реальній практиці це скоріше буде популізм гіршого ґатунку. Власне, критика – чи не єдиний шанс Регіонів знову «сподобатися» мешканцям базових областей. Зараз настрої електорату коливаються від зловтіхи (ось що вам дала євроінтеграція та Янукович!) до страху перед «бандерами» і шоку від путінського наступу на Крим. В жовтні минулого року рейтинг партії був на рівні 20%, а вже в листопаді спав до 16%. Зараз, хоча точних даних немає, він вочевидь ще нижчий – на що вплинули сіпання Януковича від Європи до Росії та його ганебна втеча. Проте Регіони не можуть впливати на своїх виборців ще й через страх перед владою. Єдине, що поверне їм виборців – погіршення стану економіки в поєднанні з грамотною критикою і пропагандою.

Позатим, час грає проти регіоналів. Майдан тисне на владу, вимагаючи зміни складу парламенту. В Раді вже зареєстрований законопроект про проведення дострокових виборів в Раду; відбудуться вони восени. Поспіх, з яким зараз реанімують партію, пояснюється бажанням знову потрапити в парламент заради збереження дещиці пливу на прийняття рішень в державі. Є ще президентські вибори. Однак перемога в них кандидата від ПР здається неможливою, тож це лише привід для розкрутки партії на вибори парламентські. Але в будь-якому випадку, партія без лідера приречена на забуття. Зараз в Регіонах мають на увазі принаймні три кандидатури на заміну Януковичу і всі вони спираються на олігархічні групи, які боротимуться за вплив на партію.

За Сергієм Тигіпко публічність, тобто узнаваність, приємна зовнішність та підвішений язик. Проте ці плюси перекривають жирні мінуси. Тигіпко добре відомий розвалом проектів, які сам же створював: партій «Трудова Україна» та «Сильна Україна». Ще один недолік – він чужий для донецьких. Вважають, що Тигіпка просуває група Фірташа, яка конкурентна до середовища Ахметова. Останній же має вибір між главою луганської групи Олександром Єфремовим та Нестором Шуфричем. Причому, за другим очевидна перевага, бо він не зраджував публічно, як перший. Зрештою, всі троє мають суттєвий недолік – в них немає харизми, якою володів Янукович. Тож неважливо, кого оберуть олігархи своїм «обличчям» – Регіони вже ніколи не стануть такими сильними, якими були ще рік тому. Поза тим, партія потрібна і Фірташу і Ахметову, щоб на її спині в Раду пройшли їхні лобісти. У цих розкладах нічого не змінить ані ситуація в Криму, ані призначення олігархів на адмінистративні посади у регіонах. Тому обидва спонсори домовляться між собою – вже йде мова про можливість створення колегіального керівництва партії.

І все таки шанс для Регіонів полягає зовсім не в лідерстві. Про першу можливість ми вже згадували – погіршення економічного стану в країні. В Регіонах вже очікують на це, щоб повернутися в топ гравців за рахунок критики влади. Другу можливість надають правлячі партії, які не поспішають займати нішу Регіонів на Сході. Більше того, у влади поки що не доходять руки (і чи дійдуть взагалі?), щоб пробити інформаційну блокаду в базових для ПР областях. Проте і тут ПР матиме достатньо сильного супротивника – Компартію. Ця політична сила теж не упустить можливості вибратися на поверхню за рахунок критики влади.

Юрій Луценко: «Партія регіонів та КПУ мають бути заборонені рішенням суду»

Теги: КПУПартия регионовзапретзаконЛуценко

12.03.2014 06:40http://uainfo.org/yandex/290725

Україна має пройти через власну «денацифікацію», аби відновити нормальний поступ свого розвитку. Таке власне переконання в прямому ефірі 5 Каналу висловив лідер «Третьої Української Республіки» Юрій Луценко.

«Хотів би порівняти два відомі історичні приклади – Німеччини та Росії. Країна, яка покаялася, провела денацифікацію, запровадила її як частину державної політики, змогла стати зовсім іншою. Вона має колосальну повагу світу і колосальну вагу. А країна, що продовжує жити розподільчими і кривавими міфами ХІХ-ХХ століття, приречена на неуспіх і неповагу. І головне – на недостойне гідності життя громадян», - нагадав політик.

За його словами, нині «стовпи» попереднього режиму поводяться так, наче насправді нічого й не сталося.

«Стовпи» режиму Януковича в парламенті й поза ним тепер переконують, що винен тільки «гітлер» та оточення в його бункері. А ми – групен-фюрери – ні. Ми були нормальними. І всі члени НСДП – також нормальні. Загалом, звісно ж кричали «Хайль, Гітлер», але зараз ми будемо, як сказав спеціаліст по розведенню котят, «будувати сучасну європейську Україну. Будуйте, але лише в себе на кухні та без державних повноважень. Україна також має пройти через власну «денацифікацію», - зауважив Луценко.

«Денацифікацією» політик називає заборону діяльності Партії регіонів та КПУ.

«Зробити це треба за один усім відомий епізод: антиконституційне протягування у парламенті законів від 16 січня, якими свідомо порушувалися основоположні права громадян. Їх не голосували, а лише імітували процес голосування руками, так само, як і імітували підрахунок голосів. Їх потім підписали, запровадили, і саме з цих законів почалися всі криваві події на Майдані», - нагадав Луценко.

Ухвалювати таке рішення про заборону діяльності, на його переконання, має не парламент, а український суд за поданням правоохоронних органів.

«Упевнений, що розслідування кримінальної справи за фактом антиконституційного обмеження основних прав і свобод громадян має бути проведено в Генеральній прокуратурі, і слідчий має внести подання про заборону цих партій», - переконаний Луценко.

«Це буде краще для всіх, хто голосував за ПР і КПУ. У них ще є час створити нові партії з очищеною від фашизму та екстремізму ідеологією, зосередившись на особливостях проукраїнських переконань і будувати наш нормальний дім без тих страшних речей, які унеможливлюють наш діалог», - резюмував політик.

Третя Українська Республіка

 

 

 

Перепис 1931 року

 

У 1931 році українців було більше, ніж росіян. За шість років зникло 55 мільйонів. - http://urb-a.livejournal.com/3812695.html

 

У радянських виданнях передрепресійного періоду вказувалося, що у СРСР українців було більше, ніж росіян. За шість років кількість українців скоротилася на 55 мільйонів."У 1931 році в СРСР проживав 81 мільйон українців і тільки 77 мільйонів росіян", - заявив на презентації карти "Репресії проти українців в СРСР" президент фонду "Україна-Русь" Ростислав НОВОЖЕНЕЦЬ.За його словами, така цифра вказана у книзі "На велікой стройкє", виданій 1931 року в Ленінграді.

 

Вирізка з газети: Скільки люду різних національностей жило в СРСР 1931 року (тис. чол.): Росіян-77,791 Українців -81,195 Білорусів -4,739 Казахів-3,968 Узбеків -3,905 Татар-2,917 Жидів -2,600 Грузинів -1,821 Тюрок-1,707 Вірменів-1,568 Мордвинів-1,34 Німців-1,239 Чувашів-1,117 Таджиків- 979,0, поляків – 782,0,  турок – 764,0. (С.Вірлич).

 

"Вперше про цю книжку сказав київський співак Анатолій Мокренко, - розповів Новоженець. - Він говорить, що такі ж дані подані у першій радянській енциклопедії 1926 року. Ні цієї енциклопедії, ні книги немає в жодній бібліотеці в Україні. Вдалося відшукати "На великой стройке" у Москві. Нам надіслали копії, на яких добре видно цифри 81 мільйон."Вже наступний перепис населення 1937 року вказує, що українців в СРСР є 26 мільйонів, - додає журналіст Богдан Вовк. - Куди поділися всі інші? Знаючи такі цифри, ще жахливішими постають репресії 1930-х років".На карті "Репресії проти українців в СРСР" вказані тюрми і концтабори на території колишнього Радянського Союзу. Наведені фото та місця страт найвідоміших українців.У статистичній частині вказана офіційна інформація про 31 млн українців у СРСР у 1926 році.

 

Информация про 81 млн украинцев в 1931 году, которая активно распространяется через Facebook, на самом деле является опечаткой. - http://zik.ua/ru/news/2013/03/06/397352

Об этом сегодня на пресс-конференции в ИА ZIK заявил известный журналист, редактор сайта «Историческая правда» Вахтанг Кипиани, который представлял свой новый проект на телеканале ZIK «Историческая правда с Вахтангом Кипиани».

Он отметил, что уже более 1000 человек распространили в Facebook скан книги, которая вышла в начале 30-х годов и в которой написано, что украинцев в 1931 году было 81 млн. Из этого делается вывод, что украинцев тогда был больше, чем русских, а стало совсем мало – соответственно, вот такой геноцид.

«На самом деле тысячи человек, среди которых известные предприниматели, депутаты, журналисты распространяют эту информацию, абсолютно не задумываясь над смыслом того, что они делают, на самом деле унижая свой народ, который страшно пострадал от коммунизма в ХХ веке. Но не надо врать самим себе. Это просто опечатка – вместо 81 млн должен быть 31 млн. И это легко проверяется материалами переписи 1926 года, очередной переписи 1931 года. Т.е. суммой источников, книгами Владимира Кубийовича, который точно не был советским симпатиком», – отметил Кипиани.

По его мнению, это разновидность того, когда кричат ​​«Волки! Волки!». «Когда человек распространяет неправдивую информацию, а потом уже правдивую, то доверие к нему будет низкое», – отметил он.

«Наша функция будет, в частности, снимать часть тех мифов, чтобы быть сильнее. Так как если предыдущий президент говорил о 8-10 млн жертв Голодомора, это была, по сути, политическая спекуляция. 2-4 реальные миллиона жертв – это настолько страшная цифра, что она совершенно не требует такого расширения, которое на самом деле унижает тех, кто реально погиб», – заявил журналист.

 

Коментар В.Ж.

Маючи багато фактів і статистичних даних про дійсно величезні втрати українського населення за часів більшовицького режиму, навряд чи можливо стверджувати, що у 1931 році росіян було менше, ніж українців

 

 

 

Переяславська рада 1654 р.: міфи та реальність (тези)*

о. Юрій Мицик, д. і. н., проф. (Київ) 

 

Практично кожен громадянин України знає про Переяславську раду 1654 р. із шкільних підручників. Але правда про ці події тільки недавно стала доходити до людської свідомості. І досі чимало громадян України сприймають цю подію (або комплекс подій, пов'язаних з Переяславською радою) крізь призму постанови ЦК КПРС "Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією"), яка остаточно сформувала сформований колонізаторами міф про Переяславську раду. Найменший сумнів у цьому міфі або якійсь його складовій частині жорстоко переслідувався, прикладом чого є доля видатного українського історика Михайла Брайчевського, автора знаменитого трактату "Приєднання чи возз'єднання?".

Цей міф є складовою частиною іншого, тотальнішого міфу російської великодержавно-шовіністичної історіографії, яким керувалися і керуються явно або у завуальованій формі правителі імперії у своїй політиці щодо України та Білорусі. Цей міф зводиться до того, що українці та білоруси є нібито не самостійними народами, а лише частинами (гілками) російського народу, роз'єднаного ординцями Батия, а потім поляками, литовцями, німцями і т. д., котрі ще й нібито "вигадали" українську та білоруську мови. Ці частини - гілки тільки й робили потім, що мріяли про "воссоєдінєніе" і нарешті прийшов Богдан Хмельницький і здійснив цю мрію. Відповідно Богдан Хмельницький та "його сподвижники" всіляко вихвалялися, а всі інші оголошувалися "купкою зрадників", "польськими (турецькими і т. д.) ставленнниками" тощо. При цьому звичайно замовчувалися очевидні факти: скажімо "зрадник" Виговський у 1654 р. доклав чимало зусиль, щоб створити союз України з Московською державою.

Міф про Переяславську раду містить у собі ряд ідіологем, кожна з яких всіляко пропагувалася і в історичних працях, і в художній літературі (читай Натана Рибака "Переяслівська рада", тощо), образотворчому мистецтві (картина "Навєкі вмєстє!") тощо.Вкажемо на головні риси цього міфу:

1. Українці і росіяни ніколи між собою не ворогували.

2. Українці і до, і з самого початку повстання до Переяславської ради безперервно просили "царя-батюшку" взяти їх "під царську руку". (Цей дуже туманний вислів трактувався як прагнення позбавитися своєї власної державності, мови й національності).

3. Московська держава робила все можливе, щоб підтримати українських повстанців, надавала "братню підтримку" і при першій же оказії оголосила війну Речі Посполитій.

4. Переяславська рада була генеральною, репрезентативною, всенародною і одностайною, а її рішення здобули всенародне схвалення.

5. Присяга в Переяславі була односторонньою (тобто тільки українська сторона присягала), давалася Росії (не царю!).

6. Україна увійшла до Московської держави саме в 1654 р., і саме на тих умовах, які виробив Богдан Хмельницький і схвалив цар та його уряд; ці умови час від часу порушували "ізмєнніки", тільки тому цареві доводилося пізніше коригувати ці умови, які однак залишалися добрими. Москва ж ніколи не порушувала взятих на себе зобов"язань

7. Гетьман Богдан Хмельницький був великим другом російського народу, привів Україну у московське підданство, тому заслуговує похвали на відміну від усіх інших гетьманів -"ізмєнніков". Не випадково іменем Богдана Хмельницького, а не якогось іншого гетьмана називали міста, колгоспи, вулиці, навіть створили орден його імені.

8. Переяславська рада нібито врятувала українців від загибелі, яку несли інші сусідні держави, вона поклала кінець тяжкій війні українського народу проти поляків-колонізаторів. Український же народ здобув внаслідок цієї ради своє "місце під сонцем", а якщо й страждав, то тільки разом з "братнім російським народом". Московська держава принесла Україні цивілізацію і прогрес і відповідні слова "нєістового Віссаріона" не сходили із шкільних підручників з історії СРСР.

Звичайно, могли бути певні варіанти та модифікації даного міфу, але його суть залишається незмінною. Міф настільки довго й настирливо пропагувався, що навіть Тарас Шевченко вважав Богдана Хмельницького винним у зраді Україні і затаврував його у ряді поезій. Між тим, позбавлення України державної незалежності відбулося не у 1654 р., а у 1659 р. і підписав новий договір з Москвою уже не Богдан Хмельницький (який помер у 1657 р.), а новий гетьман, його син Юрій. Розглянемо ці положення у такій же послідовності.

1. За всю історію українсько-російських стосунків, починаючи з часів Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського, нараховується близько двох десятків воєн, в т.ч. на період до 1648 р. припадає приблизно половина. Москва вела переважно агресивні війни, українці й білоруси, які складали наприклад головну ударну силу в армії Великого князівства Литовського, давали гідну відсіч, часом щоправда й самі переходили кордони Московії, ходили походами на Москву, Твер, Рязань, Новгород, Псков і т. д. Пам'ятні блискучі перемоги над московитами під Оршею (1514), походи козаків Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву, за Урал і до берегів Північного Льодовитого океану на поч. 17 ст. Сам Богдан Хмельницький, якого люблять записувати у московські друзі, відзначився у Смоленській війні проти Московії і за деякими даними був навіть нагороджений королем Владиславом ІV дорогоцінною шаблею. Іван Богун у першій половині 40-х рр. 17 ст. водив козаків у похід з Кодака аж у Мордовію!

2. В різний час у 15 -п. п. 17 ст. до Москви їздили окремі представники козацтва, православного духовенства в пошуках матеріальної та моральної підтримки, були налагоджені певні контакти й традиції, але з цього не можуть випливати ті далекосяжні висновки, які їм приписують творці міфу. Навіть звичним формулам ввічливості й дипломатичного етикету вони безпідставно надають невластивого значення, беруть чи видають за чисту монету дипломатичні маневри й звернення. Типовий приклад: місія від імені Війська Запорізького і гетьмана Петра Конашевича -Сагайдачного до Москви у 1620 р., яку очолив отаман Одинець. І досі деякі автори вважають, що вже тоді козаки хотіли увійти "під царську руку". Між тим, місія Одинця була лише вдалим дипломатичним маневром, який мав на меті налякати уряд Речі Посполитої можливою зміною переорієнтації козацтва на Москву й Стамбул. Це переконливо удоводнив ще на початку 60-х рр. відомий історик В. Д. Королюк. Що стосується Б.Хмельницького, то він звернувся за допомогою у боротьбі проти Речі Посполитої насамперед до турецького султана Ібрагіма І ще у 1647 р. Султан дозволив кримському хану Іслам - Гірею ІІІ надати військову допомогу українським повстанцям, внаслідок чого стало можливим укладення українсько-кримськотатарського договору на початку 1648 р. Саме кримські татари були союзниками українських повстанців у 1648-1653 рр. Жодна інша країна, крім частково Молдавії у 1653 р., не підтримала Б.Хмельницького збройною силою. Перше звернення до Москви було скероване з випадковою оказією влітку 1648 р. і тільки з кінця 1648-поч. 1649 рр. були налагоджені дипломатичні відносини між Чигирином та Москвою

3. Хоча ці відносини були налагоджені, однак "братня" Москва не поспішала з допомогою українського народу. Спочатку ставлення з боку Москви до Національно-визвольної війни українського народу було ворожим, царський уряд боявся, що вибухнуть повстання і в Московській державі. Між іншим, у Московії таки вибухли, хоч із чисто своїх причин, повстання: у самій Москві (1648), Новгороді та Пскові (1650). Зазнавши три потужні поразки підряд з боку Речі Посполитої (Лівонська війна 1558-1583 рр.; "Смута"; Смоленська війна 1633-1634 рр.), царський уряд був дуже обережним, щоб не програти і вчетверте. Цілих 6 років (!) Москва не погоджувалася вступити у війну проти Речі Посполитої на боці України, чекала доки спливуть кров'ю та ослабнуть її сусіди і лише загроза переходу Б.Хмельницького під турецький протекторат змусила її діяти енергійніше і прийняти відповідні рішення Земського собору (11(1) жовтня 1653 р.). Звичайно, Москва була зацікавлена насамперед в ослабленні Речі Посполитою, продавала українським повстанцям хліб, боєприпаси, але ж продавала, а не дарувала! Можна пояснити шестирічне зволікання Москви, говорити про обережність московського уряду, його холодний політичний розрахунок, але до чого тут дружба?!

4. Переяславська рада не могла бути всенародною й репрезентативною, оскільки на ній було присутніми не більше 300 осіб. На ній не були представлені жодні стани українського суспільства крім козаків (міщани були тільки переяславські). Вона не була навіть генеральною, а старшинською козацькою радою, проводилася навіть в тилу, окремо від Війська Запорізького, яке готувалося на правобережній Київщині до оборони проти наступу армії Речі Посполитої. Ця рада (точніше аж три ради), була нелегітимною навіть з точки зору козацьких традицій. Ясно, що далеко не вся козацька старшина була прихильницею військово-політичного союзу з Московською державою, і це виявилося наприклад під час присяги, а особливо під час війн проти Московської держави у часи "Руїни".

5. Те, що присяга була односторонньою, твердить тільки аж надто заангажований керівник московського посольства боярин В. Бутурлін у своїх донесеннях та "статейному списку" (звіті). Між тим, ряд визначних істориків (О. Оглоблин та ін.) беруть це під сумнів, вважають, що й Бутурлін таки дав присягу від царського імені. Є й царська грамота 1654 р., якою гарантувалися "права й вольності" Війська Запорізького, що говорить про важливі зобов'язання з боку Москви. Присяга давалася цареві Олексію, а не Росії (Московській державі) чи російському народу. Оскільки з 1917 р. Росія є республікою, тоді цей і без того сумнівний аргумент стає ще сумнівнішим.

Присяга у Переяславі на підставі усних домовленостей, досягнутих у ході переяславських переговорів, не була всенародною і одностайною. Якщо взяти географічно, то вона теоретично могла бути взята з населення тільки Гетьманщини, яка складала 1/4-1/5 частину етнічних українських земель. Оскільки фронт тоді йшов приблизно по лінії Житомир-Вінниця, то звичайно ні про яку присягу на землях, які тоді були під владою Польщі (Галичина, Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, більша частина Волині та Поділля), Угорщини (Закарпаття), Молдавії (Буковина) не могло бути й мови, так само як і на землях південної України, підвладних Кримському ханству. Між Гетьманщиною та Кримським ханством лежали розлогі простори Січових земель, а запорожці відмовилися тоді присягати цареві. Слобідська Україна входила до складу Московської імперії в інший час і за інших обставин, про які треба говорити окремо. В самій Гетьманщині деякі прикордонні полки (Брацлавський, Уманський) не присягали взагалі під приводом воєнної небезпеки. Про згоду чи незгоду з рішеннями Переяславської ради не питали ні жінок (а це половина населення), ні селянство (а це наймасовіший стан українського суспільства). Українська Православна Церква, не кажучи вже про Греко-католицьку, категорично відмовилися присягати цареві. Отже мали бути приведені до присяги тільки козацтво та міщани (всього понад 100 тис. осіб), але вони масово ухилялися від присяги ( у Корсуні присягало всього 70 козаків), нерідко відверто, як от полковники І.Богун, Й. Глух, Г. Гуляницький, І.Сірко та ін., нерідко покидаючи свої міста, як от населення м. Чорнобиль, частіше ж називаючися не своїми хресними іменами, що уневажнювало присягу. Вибухли заворушення в ряді полків і гетьман мусив приготуватися до втечі, помістивши свою рідню й чимало майна ближче до московських кордонів. Все це аж ніяк не свідчить про одностайність українського народу у його ставленні до Москви і до московської орієнтації.

Варто підкреслити ще деякі моменти. По-перше, присягу переважно брали силою. Досить сказати, що переяславського війта (мера міста по-сучасному) силою потягли присягати, хоч і хворого. Той мусив присягнути, але помер з розпачу наступного дня. По-друге, як нам вдалося встановити, присяжні книги творилися московськими писарчуками "заднім числом", тобто до присяги приводили царські представники тільки світську верхівку найголовніших міст, а решта вписувалася в число присяглих на підставі полкових та сотенних реєстрів козаків. По-третє, присяга частини населення України давалася на певних умовах (збереження "прав і вольностей"), а ці умови дуже швидко порушила Москва. Врешті, чому ця присяга, навіть якщо вона давалася певними особами щиро, повинна була мати якесь ірраціональне значення для їхніх нащадків? Сама ж Російська імперія змушувала наприклад давати присягу цареві кожному новобранцю і не питала, чи його дід чи прадід присягав уже колись.

6. Переяславські домовленості були усними і до того ж дуже неясними. У Москві протягом весни-літа 1654 р. продовжувалися переговори, які проводили представники 3-х станів українського суспільства Гетьманщини (козацтво, міщанство, православне духовенство). Останнє взагалі відмовилося будь-що підписувати, бо Москва вже тоді вимагала від УПЦ, щоб та перейшла під зверхність московського патріарха. Міщанство задовольнилося царським підтвердженням грамот та привілеїв великих князів литовських та польських королів, тобто збереженням свого "статус кво" і насамперед магдебурзького права (самоуправління). Козацтво домовилося про 17 статей з 23, залишивши на потім узгодження особливо важливих моментів. Так, обидві сторони не знайшли порозуміння щодо зовнішньої політики і кожна сторона діяла згідно із своїм розумінням. Ряд дуже важливих сфер життя, про які, судячи з іноземних джерел, мова йшла у Переяславі так і не були узгоджені і залишалися в такому вигляді часом аж по 19 ст.! Маємо наприклад на увазі протиріччя між системою державної монополії на вироблення алкогольних напоїв у Московській державі і свободою "винокуріння" в Україні. У Московії за паління тютюну рвали ніздрі, а в Україні було вільно труїти себе цим зіллям і т.д. Як мали узгодити ці суперечності в Переяславі? Знаємо, що московські представники хотіли зробити все так, як у себе, знаємо, що українські представники боронили свої права, але на папері не лишилося ніякого порозуміння. Взагалі, оригінал двостороннього договору не існував! Про цей договір можна судити з документів міщанського порозуміння, та збережених пропозицій та чернеток, які лишилися від переговорів козацької делегації у Москві.

Зрештою, слід сказати, що договір 1654 р. призвів тільки до утворення військово-політичного союзу, до певної конфедерації, в якій Гетьманщина зберігала свій суверенітет. Але цей договір Москва постійно пробувала порушити і грубо його порушила, по суті, зірвала вже восени 1656 р. Тоді на мирні переговори у Вільні з Польщею та Литвою не були допущені українські представники (між тим мова мала йти про українські справи!) і як наслідок - укладено сепаратне порозуміння між Московською державою та Річчю Посполитою. Це порозуміння було помилковим з точки зору навіть московських державних інтересів, але ще болючішими були його наслідки для України - Гетьманщини. Тоді Б. Хмельницький знаходить інші вектори у своїй зовнішній політиці і укладає військово-політичний союз із Швецією та Трансильванією. З дипломатичних міркувань він не розірвав остаточно союз із Москвою, однак коли по його смерті Москва стала грубо втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, то Іван Виговський і формально порвав з договір 1654 р. і уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою (1658 р.). Далі була поразка України у російсько-українській війні 1658-1659 рр. і вимушене підписання Юрієм Хмельницьким договору, який означав кінець незалежної Української держави і перетворення її в автономну одиницю Московської імперії. При цьому царські дипломати. А за ними й російські історики аж до др. пол 19 ст. видавали підписані Юрієм "Переяславські статті" ("14 статей") за нібито оригінал договору 1654 р.

7. Гетьман Богдан Хмельницький не був другом чи ворогом Москви. Він послідовно виходив з державних інтересів України, добився відродження незалежної Української держави і прагнув втримати цю державу незалежною, шукаючи союзників у визвольній боротьбі і на півдні, і на півночі, і на заході, а не тільки на північному сході.

8. Національно-визвольна війна українського народу не припинилася у 1654 р., а навпаки вибухла з новою силою. Про її завершення можна говорити лише з підписанням миру з Річчю Посполитою 1658 р. Потім настав новий етап у національно-визвольному русі українського народу, але це вже окрема тема. Що стосується московського "культуртрегерства", то це слід сприймати як історичний анекдот. Досить ознайомитися з елементарними фактами, які наводяться в капітальних працях чесних істориків навіть дореволюційної пори (наприклад В. Ейнгорн, К. Харлампович), щоб у цьому переконатися. Тільки перший український університет -Києво-Могилянська Академія (такий статус був офіційно підтверджений за нею у 1658) стала справжньою кузнею кадрів для Московії, бо своєї інтелігенції, яка до того ж знала латину та інші західні мови, в Московії майже не було. Саме вихованці "Могилянки" заснували Слов'яно - Греко - Латинську академію у Москві наприкінці 17 ст., створили всі духовні академії та семінарії в Російській імперії 17-18 ст., стояли коло джерел Московського та ряду інших університетів і т.д. 
Що ж стосується місця під сонцем, яке нібито здобула Україна під московським пануванням, то варто вказати на знищення Російською імперією української державності, придушення нею ж будь-яких виявів національно-визвольної боротьби українців та білорусів, колоніальний гніт і репресії, заборони української та білоруської мов і т. д. Власне досить вказати на трагедію українського Голокосту 1932-1933 рр., який з волі Москви забрав понад 10 млн. життів українських селян, щоб припинити всякі балачки про "дружбу й братню любов", котрими нібито керувався у ставленні до українців наш північно-східний сусід. І треба не святкувати президентськими указами річниці "великої дружби", а реально дбати про розбудову дійсно української, і дійсно незалежної держави, про економічний та культурний розвиток українського народу, його моральне здоров'я, політичні свободи! Тільки живучи у незалежній сильній, багатій і демократичній християнській Українській державі можна будувати гідні й рівноправні стосунки з усіма сусідами! Від цього виграє не тільки український народ, але й російський, виграє і вся Європа!

 

*)Ряд положень даного виступу були розгорнуті нами в ряді праць, грунтуються на документальній основі, тому тут обмежимося лише тезисним викладом.

 

Бібліотека сайту Українське життя в Севастополі Бібліотека "Українського життя в Севастополі"

 

 

 

Політико-економічна система олігархічного капіталізму в Україні

"Скромна" чарівність олігархії. Володимир Лановий

Чому українці бідні? Формула олігархів. Андрій Павловський

 

"Скромна" чарівність олігархії. Володимир Лановий, для ЕП — Вівторок, 26 листопада 2013, 23:50http://www.epravda.com.ua/publications/2013/11/26/405262/

 

У сьогоднішній Україні з приходом до влади Партії регіонів остаточно склалася політико-економічна система олігархічного капіталізму.

Країною керує не уряд і його підрозділи, не державні адміністративно-силові та військові структури, а коло осіб панівного класу крупного фінансового капіталу.

Особливість цього класу - безпрограшність його політичної позиції у системі влади.

Можуть оновлюватися парламентські партії, президенти і міністри. Панівне ж політичне положення фінансових верховодів залишається незмінним.

Панівне - бо саме вони приймають рішення про зміни до законодавства, розподіл бюджетних та емісійно-кредитних коштів, модифікацію податкових норм і правил, пріоритети урядових капіталовкладень, розподіл фонду державних замовлень і закупівель, приватизацію, рівень зарплат і валютного курсу.

Уряд і його члени - лише виконавці неофіційних, спущених з олігархічного олімпу розпоряджень. У цій схемі уряд не тільки безвольний, безініціативний та короткозорий. Йому не потрібно бути професіональним і кваліфікованим. Олігархів не цікавлять ідеї і компетентність міністрів та їх апарату.

Зайва кваліфікація та креативність урядовців загрожують бізнес-інтересам олігархічних корпорацій. Такі люди можуть висувати конструктивні пропозиції для країни, що дають поштовх загальному розвитку, але, як правило, не приносять прибутків окремим компаніям.

Олігархи не сприймають ринкової системи, як би самі це не спростовували. Якщо рядові бізнесмени прагнуть до захоплення і підпорядкуванням власним вигодам окремих фрагментів ринкової системи, то олігархи знищують її цілком, в усіх її секторах і проявах. Вона їм не потрібна зовсім.

Не дивно, що така їх позиція повністю збігається з позицією корупційного чиновництва. Вони роблять одну справу, що суперечить інтересам усієї країни.

Що дозволяє фінансовим магнатам посідати панівне політичне положення і фактично формувати політику держави?

По-перше, значний вплив їх бізнес-імперій на стан економіки і політичне реноме керівництва держави. Хоча, як показує досвід України, цей вплив не всесильний - економіка падає за найтепліших відносин влади і крупного бізнесу.

По-друге, політико-економічна єдність олігархічних кланів та партійних лідерів, які разом борються за владу і реалізують матеріальні вигоди від перебування при владі. Причому позиції олігархів у цих союзах є лідерськими.

По-третє, корупційний спосіб схиляння чиновників до прийняття необхідних елітному бізнесу рішень. Концентрація грошових ресурсів суспільства в руках привілейованих бізнесменів робить їх найбільш "пробивними" економічними гравцями в умовах тотальної корупції, що охопила державну владу.

В результаті входження у владу олігархічні клани перетворюються у монстрів. Вони складаються не тільки з фінансово-господарських корпорацій, а і з політичних підрозділів зі своєю інфраструктурою - політологами, політичними технологами, ЗМІ, конференціями, ланчами.

Виходить, українська державно-політична система стала сукупністю кількох олігархічних князівств, політико-економічних конгломератів, що разом управляють і гілками влади, і централізованими фінансовими потоками.

Чому керівне політико-економічне положення фінансових магнатів незмінне? Бо вони не втрачають з часом своєї економічної могутності і не є абсолютно відданими поточному політичному керівництву країни.

Таємно вони дружать з майбутніми президентами та прем'єрами, самі визначають таких осіб, виділяють гроші на їх просування і проведення виборних кампаній. Додатково після виборів перекуповують депутатів. Якщо такі плани вдається здійснити, то товстосуми - на коні за будь-якої зміни правлячої партії і президента.

Найбільш могутні з них вірять, що і за програшу зможуть знайти спільну мову з новою владою. Допоможуть їх значна роль в економіці і грошові внески у "партійну касу" та "національні проекти" президента.

Особливо яскраво "кухню" фінансових відносин між грошовими мішками і посадовими особами високого рангу демонструють суперечки між групою "Приват" і бізнесменом Віктором Пінчуком у лондонському суді.

Предмет колотнечі: група ніби-то не виконала зобов'язання внести до передвиборної каси Леоніда Кучми у 2004 році права власності на Криворізький залізорудний комбінат, куплений у держави десять років тому за 143 млн дол.

Фактично в Україні олігархічні клани вмонтовані у владу. Більше того, вони її створили, є її оплотом і одночасно - реальним робочим механізмом уряду.

Без такого механізму за авторитарної влади чиновники, що централізували фінанси економіки, не здатні включати їх у виробництво. Їх справа - лише плодити нові папірці. Ось вони і діють через структури крупного капіталу.

Альтернативою цьому олігархічному корупційному механізму є ринкова система у демократичних країнах або планова - у тоталітарних соціалістичних.

До того ж олігархічні конгломерати - не лише влада та економічний потенціал. Вони корпоратизуються з іноземними компаніями, приєднуються до міжнародних структур і товариств. Хоча сильно дбають, щоб цей рух був одностороннім: нога жодного іноземця чи бізнесмена не повинна ступити на українську землю.

Іноземці, що запрошуються в Україну, повинні підігравати олігархам-режисерам на самітах, як колишні керівники Великобританії, Америки чи Польщі у Ялті, але не втручатися у поділ здобичі - держпідприємств, що залишилися від соціалізму.

Саме така лінія стримувала Україну від інтеграції як із західними, так і зі східними партнерами, бо це загрожувало внутрішньому полюванню за цією здобиччю.

Фінансово-політичні клани також утримують більшу частину розважальної та інформаційної інфраструктури, володіють головними ЗМІ, контролюють чемпіонат з футболу, привласнили найкращі футбольні та інші спортивні клуби країни.

У всіх діяннях товстосуми встановлюють свої правила життя, нав'язують свій стиль і свою культуру. Особливих досягнень вони не мають. Політичні ток-шоу на їх каналах були непомітно витіснені з ефіру і почали виробляти "мильну" продукцію.

Проте з якими самозамилуванням і самовпевненістю вони тішаться своїм надлюдським панівним положенням! Вони значною мірою формують місце України у світі, закордонні враження від українців та економічної еліти країни, диктують народу, як йому жити і що робити на своїй землі, чим зайняти вільний час.

Новоявлених рокфеллерів не цікавлять умови життя простих громадян.

Усі їх рекламні ролики про відкриття школи у Донецькій області, побудованої за кошти мільярдерів, придбання ліків за рахунок олігархічної місіонерки, видача з фонду колишнього президента спеціальних стипендій обдарованим учням є засобом морального самозахисту від суспільної ненависті до них.

По-перше, ці благодійні видатки мізерні порівняно з потребою у них. Якби фінансові верховоди не викачали мільярди з державного бюджету, то доходів останнього вистачило б на тисячі нових шкіл, лікарень та операцій хворим дітям.

По-друге, ці благодійники є глибокими невігласами у медицині, освіті, мистецтві та інших сферах, куди вони направляють відірвані від своїх пустощів суми. Тому гроші зазвичай витрачаються непродуктивно, в неактуальні проекти, з великими надлишковими виплатами і непотрібним пафосом.

Краще було б внести ці суми до національних неурядових бюджетних програм, розроблених професіоналами, і зробити це без зайвої метушні.

Що можна сказати про такий стан речей? Держава явно не впливає на ситуацію. Вона слабка, аморфна, знаходиться у фарватері приватних планів, не керує суспільними процесами і зробила українців заручниками чиїхось інтересів.

Складність у тому, що фінансові боси нікому нічого не зобов'язані. Вони не відповідають за свої втручання у політику і керівництво країною. Розуміючи, що наближається занепад України, який олігархи і прискорюють, вони підготували "запасні аеродроми": хто в Лондоні, хто в Женеві, хто в Лозанні.

Найгірше, коли мільярдери самі йдуть у владу. Перший уряд, створений президентом Віктором Януковичем у 2010 році, складався переважно саме з них. Цей уряд пронісся по країні як ураган, спустошуючи її.

Він заліз у величезні борги, позичивши за два з половиною роки близько 30 млрд дол. Це більше, ніж за усі попередні роки незалежності, і ці кошти вже треба віддавати. Він розтринькав валютні резерви, демонізував податкову систему, звів нанівець фінансування соціальних потреб суспільства.

Погуляли добре. Зараз нема чим платити за російський газ, нема доходів до бюджету, не стало грошей у Пенсійному фонді, очікуються невиплати зарплат і пенсій. Цей уряд також розвалив систему державного управління, зокрема, у сфері державних закупівель, посадив на міль грошово-кредитний оборот.

Особливо агресивно той уряд діяв проти незалежних підприємців. Це і податкові тортури, і експропріація бізнесу, і кримінальні переслідування підприємців-активістів. Уряд змусив сотні тисяч ділових людей емігрувати з країни, переводити діяльність на нелегальне положення або згортати її.

У їх країні місця підприємництву нема.

Тепер, коли "грошові мішки" залишили посади і відійшли у політичну тінь, уряд не може продовжити бенкет на тому ж рівні. Він змушений просити нові кредити, щоб погасити державний борг, накопичений за останні роки. Очевидно, що хазяйнування уряду олігархів фактично довело державу до банкрутства.

Зате зросли лави мільярдерів. На середину 2013 року їх в Україні стало 18, тоді як до 2010 року було лише шість. Приріст відбувся, перш за все, за рахунок бізнес-партнерів партії влади. Крім того, треба виділити нове явище - появу лави мільярдерів -"аграріїв" - О. Бахматюка, Ю. Костюка, А. Веревського.

Такі надприбутки виникають як земельна рента, монополістичні доходи від продажу продовольства та бюджетні субсидії сільському господарству. Серед новоприбулих нема незалежних підприємців, усі "співпрацюють" з владою.

Найбільше приростили капітали ті, хто не прагнули посад, але були тісно зв'язані з владою. Серед найбільш успішних бізнесменів Партії регіонів - Дмитро Фірташ, Рінат Ахметов, Сергій Курченко і син глави держави Олександр Янукович.

За повідомленнями преси, перші двоє купили підприємств на 5 млрд грн і 4 млрд дол відповідно, останні - на 0,5 млрд дол кожен. Зрозуміло, що такі великі суми не лежали у них в кишенях. Хтось надав гроші олігархам чи допоміг їх залучити. Наприклад, це могли бути урядові гарантії і кредитні кошти.

В результаті найбагатші "регіонали" за три роки збільшили капітали у кілька разів. Ахметов - у 2,5-3 рази, Фірташ - у десять разів, Янукович і Курченко - ще більше.

Вони захоплювали об'єкти по-різному: шляхом легальної приватизації, за допомогою закритих викупів пакетів акцій держави, виштовхуючи з бізнесу конкурентів, доводячи чужі підприємства до банкрутства, скуповуючи борги конкурентів у Промінвестбанку, який кредитував державні підприємства.

Причому ці фінансові фаворити глави держави не сперечалися за об'єкти. У кожного - свій спектр галузей і своя базова сировина, недоступна іншим.

Так, холдинги Ахметова захопили колишні державні галузі теплоенергетики, обласного енергопостачання, видобутку руд чорних металів, вугільної промисловості, металургії, машинобудування для добувних галузей,  телекомунікацій, надання комунальних послуг у великих містах.

Контролюючи ринок залізної руди і довільно піднімаючи ціни на неї, група Ахметова змусила визнати себе банкрутами два меткомбінати і продати їй права власності на них. Так само зробив з трьома найбільшими хімкомбінатами України Фірташ, який заволодів ними після монополізації поставок їм газу.

Його корпорація владарює у хімічній, газовій і титановій сферах, встановлює там свої закони, нікого не допускає до цих виробництв і отримує небачені прибутки.

Олігархічні клани, руйнуючи державу, непогано почуваються при авторитарній владі. Їх влаштовує державна "корова", яка дає їм "молоко": з'їдає усі пагони підприємницьких інновацій, пережовує брикети приватних інвестицій, висмоктує заощадження громадян, влазить у хащі внутрішнього і зовнішнього боргу.

Робота влади на збільшення доходів своїх бізнес-партнерів є тотальною, а способів їх збагачення вистачить на цілий циркуляр. Ось деякі його пункти.

1. Оплата з бюджету за завищеними цінами державних закупівель, підрядів, замовлень, виконаних олігархічними холдингами.

2. Шалені централізовані інвестиції таким холдингам.

3. Бюджетні субсидії галузям, захопленим фінансовими баронами.

4. Пільгові позички корпораціям за рахунок коштів державних банків.

5. Урядові гарантії для отримання ринкових кредитів.

6. Емісійні позички НБУ для рефінансування банків олігархів, продаж їм державних підприємств за мізерними цінами або безкоштовно.

7. Силове захоплення фірм, де магнати не володіли контрольними пакетами акцій.

8. Монополізація товарних ринків та завищення цін на свою продукцію.

9. Безмитний - сірий - імпорт товарів і послуг бізнес-імперіями.

10. Встановлення штучних мит на імпорт, наприклад, на ввезення автомобілів.

11. Реєстрація фіктивних експортних операцій для "повернення" ПДВ.

12. Заниження офіційних податкових зобов'язань.

13. Фінансові оборудки через офшорні компанії.

14. Отримання газу за заниженими цінами.

15. Скуповування і перепродаж за кордон футболістів та сировинної продукції.

Цей перелік можна продовжувати. Система працює сама на себе. Під патронатом органів влади загниває економіка, спустошується державний бюджет, пенсійний та соціальні фонди, не фінансується розвиток нації.

Звичайно, навіть за такого тотального перерозподілу суспільних доходів на користь бізнес-партнерів влади на всіх не вистачає, і першими відлучаються від доїльної системи фінансові партнери попереднього уряду.

Проте не все так просто, особливо у відносинах з донецькою політичною групою. Остання не просто відлучає від грошових потоків та поділу державного добра. Вона також вимагає поділитися раніше загарбаним.

Однак загарбане олігархами попереднього політичного циклу не є наслідком бездоганних юридичних дій, тому може бути оскаржене у судовому порядку. Як приклад - перипетії з вилучення у Віктора Пінчука та Ріната Ахметова прав власності на корпорацію "Криворіжсталь" у 2005 році.

Найбільш уразливі прогинають спину найбільше. До таких, зокрема, належить зять колишнього президента-приватизатора Леоніда Кучми. Як Пінчук підіграє новому президенту, особливо помітно за змістом програм його телеканалів СТБ та ІСТV. Вони зображають Януковича ледь не суперменом.

Проте є фінансові барони, не схильні задовольняти примхи нових керманичів. Вони вірять у недоступність своїх бізнес-фортець і мають для цього підстави.

Олігархічні групи Ігоря Коломойського чи братів Суркісів, мабуть, стали вище тієї планки у політичній та економічній ієрархії держави, яку їм відводить влада. Деякі з них настільки потужні, що можуть зупинити транспортне сполучення, подачу електроенергії, виплату зарплат і пенсій, надходження в країну валюти.

Фінансові верховоди демонструють свою центральну роль у масштабних проектах та урядових програмах, зваблюють главу держави зв'язками на Заході чи в Росії.

Вони ж можуть пригрозити чиновникам втопити економіку і фінанси, як про це заявив Коломойський, що володіє банківською олігополією, або скасувати проведення чемпіонату Європи з футболу в Україні, як було після "наїзду" нової урядової команди на голову Федерації футболу України Григорія Суркіса.

Вони також здатні змінити політичну палітру парламенту і відправити Кабмін у відставку, чим поставити у скрутне становище найвищу посадову особу. Група найпотужніших бізнесменів може загрожувати Партії регіонів та її керівнику.

До речі, згаданий позов Пінчука до "Привату" могла замовити влада, яка намагається поставити Коломойського у скрутне фінансове становище.

Концентруючи у своїх руках більшість вільних коштів суспільства, провладні  фінансові магнати матеріально підтримують не тільки правлячу політичну силу, а й формально альтернативні партійно-політичні течії. Проте роблять це не за покликанням і не задля змін, що приведуть до ринкових демократій.

Іноді вони виконують замовлення диктаторів щодо виведення на політичну орбіту діячів, які є спільниками влади, але симулюють роль опозиціонерів. У потрібний момент останні підуть на угоди, що не похитнуть позиції диктаторів.

Інший варіант - фінансування олігархами політичних фігурантів з демократичними гаслами на вустах, які після приходу до влади покірно виконуватимуть вказівки своїх фінансових покровителів, залишатимуться "ручними" депутатами чи урядовцями і не зроблять жодного кроку на шляху до економічних свобод.

Свіжий приклад - прихід до влади Віктора Ющенка, хоча є чимало інших гравців у політику. Кожен може сам подивитися на парламентську палітру і шеренгу кандидатів у президенти, щоб розібратися, хто з них - на утриманні олігархів.

Є й така група колишніх фінансових фаворитів влади, яка найбільше постраждала від донецького політичного клану та його фінансових управителів. Вона втратила багато прибутків і готова підтримувати опозицію. Передусім це Віталій Гайдук і Костянтин Жеваго, котрі перебазувалися у Західну Європу.

Погано, що вони втручаються у політику задля відновлення своїх привілейованих місць при владі і не бачать іншої, неолігархічної моделі управління країною.

Останній загін відлучених від політичної ренти фінансових верховодів - ті з них, які розчарувалися у співпраці з чиновниками і хочуть лише займатися бізнесом. Більшість з них бачить свою майбутню діяльність за кордоном, як правило, на Заході, й активно переводять туди капітали. Ці люди майже втрачені для України.

Олігархічні бізнесмени, володіючи великими фінансовими активами, стають ніби екстериторіальними персонами. Вони є продовженням своїх капіталів і не належать ні собі, ні своїй державі. В умовах авторитарної системи влади вони виводять свої багатств за кордон у більш спокійні правові гавані.

Їх радо зустрічають на чужині. Ці люди висмоктують гроші з українських підприємств, якими заволоділи за допомогою корумпованих бюрократів, а потім виводять кошти за кордон, допомагаючи іншим державам.

Український досвід життя при олігархічному ладі дозволяє зробити такі висновки.

1. З приходом до влади Партії регіонів взаємозалежність між владою та бізнесом  стала абсолютною. Їх зв'язок замішаний на корупції, і вони разом добили пагони ринкової системи та демократії в країні.

Олігархічні боси без зайвих зусиль з надзвуковою швидкістю - за п'ять-десять років - накопичили мільярдні маєтки, а тому не хочуть чути про інші бізнес-підходи.

Чинна олігархічно-корупційна модель не має нічого спільного з динамічною економікою та ефективним управлінням країною, а є лише способом збагачення купки людей, допущених до народного багатства. Україна та її національне господарство підведені до прірви, і ця влада фактично вже зазнала краху.

2. Режим, що базується на засадах олігархічного капіталізму, руйнує визначальні інститути суспільства.

Він перетворив уряд і суд на зібрання службових маріонеток. Вільні вибори дискредитовані підтасуванням результатів голосування, а політичні партії - залежністю від волі їх фінансових утримувачів.

Нівельоване місцеве самоврядування, спотворена система податкових зборів, підірвані відносини між державою і платниками податків, відкинуте на багато років назад створення адекватної пенсійної системи. Знищене вільне підприємництво, підірване становлення ринку, зупинилося формування середнього класу.

Пригнічені громадянська свідомість і самоорганізація громадян. Триває їх дезінформація через провідні телеканали. Свобода слова стає міфом, а журналісти - плазунами перед своїми господарями. За цих обставин Україна ще довго перебуватимемо на задвірках цивілізованого світу.

3. Не можна відмітати вплив елітних бізнесменів на міжнародну політику влади "регіоналів". Зокрема, її крен у напрямку інтеграції з ЄС та реверанси у бік Росії.

Причина таких змін - завершення міжкланового приватизаційного поділу державних виробничих активів в Україні, побоювання авторитарно-олігархічної російської влади, яка без церемоній розбирається з бізнесменами, а також необхідність убезпечення олігархічного капіталу в європейських країнах.

З іншого боку, інтереси холдингу Фірташа у співпраці з Росією повертають державне керівництво у цьому напрямку.

4. Зміна переліку допущених до трону олігархів після кожного переобрання президента свідчить про нетривалість періоду панування фінансово-політичних груп і бажання старих фаворитів прилаштуватися до нових керманичів.

Усе це свідчить про другорядність для привілейованих товстосумів економічної діяльності. Головне для них - політичні рента і дивіденди. Олігархічний капітал, незалежно від прізвища його володаря, перетворився у механізм автократичного режиму, без якого останній не може здійснювати державне управління.

Захоплення олігархами не тільки цілих галузей національного господарства, а й органів виконавчої та законодавчої влади - це рух фінансових імперіалістів до повної інкорпорації у владу і перетворення їх самих в авторитарних можновладців.

Що робити?

1. Усунути олігархів з політики.

Суспільству треба прийняти моральний імператив, що мав би політико-юридичні наслідки, за яким усі призначення бізнесменів крупного калібру на посади у владі та як радників чи помічників розглядати як факти політичної корупції з відстороненням від своїх функцій осіб, які здійснили такі призначення.

Те саме стосується призначення на державні посади довірених осіб фінансових магнатів - тих, капітали яких перевищують певний рівень. Наприклад, для покровителів призначенців у центральні органи влади - 100 млн дол.

Такі ж обмеження повинні стосуватися призначення олігархів та їх співробітників на посади голів, заступників голів парламенту та очільників його комітетів. Те саме стосується місцевих депутатських органів. Слід запровадити кримінальну відповідальність за фактами корупції у всіх виборних представницьких органах.

2. Ввести законодавче обмеження щодо формування олігополій у секторах економіки. У тому числі - заборонити продавати державні та приватні підприємства компаніям, що вже мають об'єкти власності у цих секторах. Вартість їх об'єктів не повинна перевищувати 5% загальної вартості усіх підприємств сектора.

Заборонити продаж об'єктів приватизації в борг, непублічними і неконкурентними методами. Провадити жорстку майнову відповідальність олігархічних корпорацій за їх фінансовими зобов'язаннями аж до банкрутства підприємств.

Запровадити жорсткий режим кредитної відповідальності банків, що входять до елітних фінансових конгломератів. Невиконання цих норм повинно розглядатися як здійснення актів корупції у владі.

3. Потрібне нове виборче законодавство до рад усіх рівнів на принципах прозорості і терміновості підрахунку бюлетенів.

Підрахунок на дільницях повинен проводитися відкрито для усіх сторін з швидким, у режимі реального часу, терміновим прямим телефонним чи електронним повідомленням результатів голосування центральній виборчій комісії.

Відхилення результатів голосування від даних офіційних протоколів - підстава для порушення кримінальних справ проти відповідальних осіб виборчих дільниць. Порушувати справи повинні представники міліції, закріплені за дільницями.

4. Створити сильний компетентний уряд, який встоїть перед корупційними спокусами з боку мільярдерів. У зв'язку з цим треба змінити формування та функціонування центральних і місцевих органів виконавчої влади.

Вони повинні перейти до непрямого економічного регулювання господарських систем: реалізовувати національні, а не бізнесові програми, та скоротити видатки на амбітні проекти. (Кому потрібна зимова Олімпіада у Львові у 2022 році?)

Органи влади повинні діяти прозоро, публічно, знаходитися під контролем громадськості і преси. Особливо важливо скоротити обсяги держзакупівель в інтересах підприємств та організацій і забезпечити їх конкурсний розподіл. Установам органів влади слід заборонити займатися комерційною діяльністю.

Необхідно скасувати самочинні слідчі та конфіскаційні дії податкових органів, ввести обов'язковий терміновий порядок виконання їх фінансових зобов'язань перед суб'єктами економіки - повернення ПДВ експортерам, запровадити процедури зупинки роботи владних установ при ненадходженні бюджетних коштів.

Слід ліквідувати вузькогалузеві міністерства, комітети, департаменти, а також неуправлінські органи, що, як правило, надають послуги олігархам.

5. Здійснити економічні реформи на засадах вільної децентралізованої конкурентної підприємницької економіки і скасування адміністративного втручання.

Розгорнути ці зміни у напрямках цілісного запровадження ринкової системи, включаючи перехід до сильного антимонопольного регулювання, вивільнення та стимулювання зростання незалежного підприємництва у місті і селі.

Перейти до ефективного накопичувального макроекономічного регулювання, забезпечити справедливий розподіл та обіг грошово-кредитних ресурсів. Зупинити штучне нарощування держборгу, запровадити вільний ринковий обіг іноземної валюти та систему заохочення притоку іноземного виробничого капіталу.

Відновити вільний ринковий оборот акціонерного капіталу. Перетворити бюджетне фінансування на систему заохочення соціального, інтелектуального і культурного розвитку, допомоги вразливим верствам громадян. Децентралізувати основну частину бюджету на рівень органів місцевого самоврядування.

Застосувати поруч із солідарною моделлю пенсійного забезпечення модель індивідуального державного пенсійного страхування.

Володимир Лановий, доктор економічних наук, президент Центру ринкових реформ (У цій публікації – прекрасні фото олігархів)

 

Чому українці бідні? Формула олігархів. Андрій Павловський.

http://nbnews.com.ua/ru/blogs/73130/

 

Із одного боку, найбагатші в Європі кримінальні олігархи, а з іншого – найбідніше населення за найкращих природних, географічних умов та наявності талановитого і працьовитого народу. Сьогодні в Україні, 10 олігархічних кланів контролюють 80% економіки, водночас майже 80% населення країни за даними ООН, перебуває на межі бідності (за правління Віктора Януковича кількість бідних зросла на 10%). У такому суспільстві не цінують, ані мораль, ані совість, ані талант, у такому суспільстві не кажуть про справедливість, нема чого казати про права людини, про свободу слова, про незалежність судів. Замість соціально орієнтованих ринкових відносин – олігархічний монополізм. Замість розвитку нації – знищення всього українського. На прикладі України має підтвердження висновок відомого мільярдера Дж. Сороса про те, що «ринковий фундаменталізм і демократія – несумісні». Отже, кримінально-кланова диктатура є закономірним явищем за нинішньої олігархічної влади і президента. Все продається й купується з благословення нинішньої влади. Найбільша відмінність ринку розвинених країн від ринку країн периферії, та України зокрема, полягає в тому, що в розвинених країнах діє класична формула: гроші – товар (власне виробництво) – ще більші гроші; а в Україні діє корупційна формула олігархів: гроші – влада – гроші у квадраті. Це означає, що розвинені країни підтримують своє, передусім, наукоємне високотехнологічне виробництво, захищають свій внутрішній ринок і, отже, вирішують соціальні проблеми свого народу. Для них найвищий пріоритет – національні інтереси. Недарма один із Президентів США сказав: «Національні інтереси США в усьому світі». А що в нас?..  Рятуючись від забуття, безробіття і бідності, шість тисяч молодих учених, і більш як 100 тисяч фахівців у галузі високих технологій залишили Україну.  Конче необхідне наукове осмислення реформ і стратегії розвитку. Бо ж ситуація, коли другорядні іноземні експерти пишуть для Януковича програми реформ – просто абсурдна. Як і куди йдеш, залежить від того, куди ведуть лідери еліти, президенти й уряди, а також від того чи здатні вони мислити самостійно, в інтересах народу. Чи мають свій розум, чи живуть чужими думками, інтересами, турбуючись лише про себе та свої сім’ї. У нашому випадку – клани, які бездумно виконують іноземні поради і вимоги, забуваючи мудрість Григорія Сковороди : «Не треба яблуню вчити, як родити яблука, її потрібно відгородити від свиней»! 

Головною причиною бідності в багатій Україні є меншовартість владної еліти, її служіння кримінальним олігархам, зрада національних інтересів.

Відродження України можливе лише за умови інноваційного розвитку. І головним напрямом має бути наповнення ринку українськими конкурентоспроможними товарами. Адже без власного сучасного високотехнологічного виробництва неможлива заможна Україна. Світовий досвід вчить, що у країнах, які експортують сировину і робочу силу, як наша Україна сьогодні, фахівці мають зарплату в десятки разів меншу, ніж у розвинених країнах, що експортують кінцеву наукоємну продукцію. 

Щоб вийти з кризи і вічної бідності, необхідно спиратися на власну наукоємну продукцію і домогтися приросту її виробництва протягом п’яти-семи років на рівні 15-20% на рік. За такого росту зміниться структура економіки – частка наукоємної технологічної продукції у ВПП України становитиме 75%, а сировинних енерговитратних галузей і низького рівня переробки 25% (сьогодні навпаки – 25% і 75%). Це дозволить суттєво в рази підняти рівень життя населення України. 

Для досягнення цієї мети потрібна цілеспрямована, протекціоністська, інноваційна діяльність патріотичного уряду. В український інноваційний розвиток міжнародні фінансові організації та іноземні фірми не вкладали і не будуть вкладати жодної копійки. Тут мають працювати державні інвестиції, інвестиції українського народу. 

Потрібна радикальна зміна пріоритетів влади, її стратегії, за якою найвищим пріоритетом є національні інтереси, яким має бути підпорядкована й участь у глобалізаційних процесах й інтеграція. 

Виходом є об’єднання демократичних та патріотичних сил на засадах зміни стратегії розвитку України, зміни курсу реформ від моделі олігархічного феодалізму до моделі соціально орієнтованого ринку, до суспільства, в якому найпершим пріоритетом має бути розвиток нації, держави, найвищою цінністю – конкретна людина. 

Україна відродиться лише тоді, коли нинішній кримінально-олігархічний режим Януковича відійде в історію, як її ганебна мить. Іншого не дано!

 

 

 

Президенти України та оцінки їх діяльності

Загальні інформація стосовно інституту президенства в Україні

Корткі відомості про Президентів України з 1991 року

 

Загальні інформація стосовно інституту президенства в Україні

http://korysne.co.ua/prezydenty-ukrajiny/

Слово “президент” у перекладі з латині означає “сидячий попереду”. Наприкінці XVIII століття, коли у світі почали формуватися перші демократичні режими, почався розвиток політичного інституту президентства. Тепер це невід’ємна ознака демократичного ладу і атрибут форми правління, що зветься “республікою”. Сьогодні Енциклопедія Корисного ознайомить вас із постатямиукраїнських президентів.

Президент України є главою держави, гарантом основного закону, Конституції. Раз на п’ять років, якщо немає інших обставин, як-то смерть або імпічмент, він обирається народом України шляхом голосування. Це основи статуту президентства, починаючи від часів здобуття незалежності, але, як відомо, в Україні інститут президентства почав зароджуватись набагато раніше.

Центральна Рада, від початку представницький, а потім, революційний парламент України (1917 − 1918 рр), видала чотири Універсали, що мали стати основою демократичного суспільства в Україні. Останнім з них, 22 січня 1919 року, Центральна Рада проголосила повну політичну незалежність України від Росії.

А 29 квітня 1918 року Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки. Перший президент України народився 17 вересня 1866 р. в м. Холм. Протягом усього життя він боровся за державність України, віддав себе науковим працям, писав історію і творив її. Грушевський став одним із засновників Української національно-демократичної партії. Також він організував і очолив Українське наукове товариство у Києві, зініціював створення, а потім і очолив Товариство українських поступовців, яке об’єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій.

То ж Михайло Грушевський увійшов в історію України не тільки як перший президент. Він став світочем на тернистому шляху до Незалежності України. Довелось пережити 7 десятків років, поки мрія Грушевського справдилася і держава стане самостійною.

На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, на якому, одночасно з проголошенням незалежності України (90,32% громадян України підтримали Акт проголошення незалежності України), народ виголосив бажання мати президентську форму правління. Ініціатором референдуму був Леонід Кравчук, який став за результатами виборів Першим Президентом нової Української держави. До цього посту він був активним діячем ЦК КПРС. Перед першими президентськими виборами, у 1990-1991 рр., був на посаді голови Верховної ради України. Це його підпис поставлено від України під угодою про припинення існування СРСР (8 грудня 1991р.).

За перший рік президентства Леоніда Кравчука понад 120 країн світу визнали незалежність України. На роки його правління припало набуття країною ознак державності: формування кордонів, армії, митної служби. А вже 24 вересня 1993 р. Верховна Рада України ухвалила рішення про проведення дострокових виборів до парламенту і Президента.

Перед Україною постало завдання створення збалансованої економіки і банківської системи, окрім цих проблем залишала бажати кращого соціальна захищеність громадян. Країну здригали страйки шахтарів. Кермувати країною в таких умовах зголосилось 7 осіб, претендентів на пост президента на виборах 1994 року.

Тож, у липні 1994 року, у результаті другого туру голосування на дострокових виборах Президента, перемогу отримав Леонід Кучма. У своїй передвиборчій програмі він зазначив викоренення корупції, судову реформу, підконтрольність державі й народу джерел прибутків, надійні гарантії працюючому населенню, зменшення податкового тягаря, темпи економічного зростання − не менше 7% щороку, створення 1млн. нових робочих місць, збільшення реальних доходів населення у 1,6 рази тощо.

Серед векторів передвиборчої програми Кучми були і проукраїнська зовнішня політика, позаблоковість і стабільне партнерство з усіма демократичними країнами світу. При ньому була прийнята нова Конституція України, підписані міжнародні договори й угоди з Росією, Румунією, Білоруссю, Польщею, НАТО. Леонід Кучма був главою держави 10 років, вигравши й наступні президентські вибори –1999 року.

Див. Епоха Кучми: десять неоднозначних років. Святослав Хоменко. - ВВС Україна

http://www.bbc.co.uk/ukrainian/politics/2013/08/130809_kuchma_epoch_sx.shtml Останнє поновлення: П'ятниця, 9 серпня, 2013

 

Вибори Президента України у 2004 році, четверті за ліком, пройшли у вкрай напруженій політичній атмосфері. Тоді участь у президентській кампанії зголосилось брати 26 кандидатів, двоє з них добровільно зняли свої кандидатури до голосування. Тоді ж і з’явився термін “технічний кандидат”, мету якого вбачали у використанні ефіру у ЗМІ та квот у виборчих комісіях на користь іншого кандидата або відбирання голосів. Також виборчий процес у 2004 році означився отруєнням кандидата Ющенко.

Вибори Президента проводились у три етапи (два тури і переголосування), на останніх етапах результати були оскаржені між лідером опозиції Віктором Ющенком і тодішнім прем’єр-міністром Віктором Януковичем з Партії регіонів, який стане президентом у майбутніх роках. У цей же період відбулась серія мітингів на Майдані Незалежності, процес охрестили “Помаранчевою революцією”.

Згідно із передвиборчою програмою, пріоритетними завданнями на посту президента Віктор Ющенко називав створення в Україні п’яти мільйонів нових робочих місць, економічне зростання, кардинальне підвищення зарплат і пенсій, доступність якісної освіти та медицини, зменшення податків, стимулювання виробництва, обмеження втручання держави в життя громадян, незалежний суд.

Віктор Ющенко, як політик і Президент України, виступав як прихильник європейського та євроатлантичного шляхів розвитку країни. Віктора Ющенка на посту Президента України у результаті проведення чергових виборів Президента у 2010 році змінив його колишній опонент, Віктор Янукович.

Спочатку голосування призначили на 25 жовтня 2009 року, але цю дату Ющенко оскаржив у Конституційному Суді, іще перебуваючи на посту глави держави. Тому Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року. Ці президентські вибори відбувались за системою абсолютної більшості, тобто, передбачався і 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів, у якому задля перемоги кандидату досить було набрати голосів більше, ніж у суперника.

Центрвиборчком зареєстрував 18 кандидатів на піст президента. Перший тур голосування відбувся 17 січня 2010 року, другий, у якому змагались два кандидати, Віктор Янукович і Юлія Тимошенко, 7 лютого 2010 року. Перемогу із відривом у 3,48 відсотки виборов Віктор Янукович.

Серед основних пріоритетів у його передвиборчій програмі названо утвердження України як демократичної держави, вдосконалення системи державної влади, боротьба з корупцією і тіньовою економікою; проведення системних реформ в усіх сферах життєдіяльності суспільства; перехід Збройних Сил України на контрактну основу; стратегічне партнерство з Росією, США та ЄС.

Чи виконані обіцянки перед народом, дані президентами країни і що могло завадити стовідсотковій реалізації передвиборчої програми − питання, на яке однозначної відповіді не буде. Бо, як відомо, у політиків завжди знайдуться як гарячі прихильники їх діяльності, так і опоненти. Наступні вибори президента України, за законом, мають відбутись 29 березня 2015 року. Позачергові – 25 травня 2014 року.  Якими будуть наступні кандидати у президенти, що вони обіцятимуть у передвиборчих програмах, хто переможе і який курс у результаті цього візьме Україна − час покаже.

Разом з тим за роки правління В.Януковича (станом на 25.02.2013; http://vgolos.com.ua/articles/):

1. Упродовж цього часу населення України, попри урядові програми, спрямовані на стимулювання народжуваності, попри обіцянки самого Януковича відновити демографічний потенціал країни, скоротилося на 226 тисяч – з 45 779 тисяч станом на січень 2010 року до 45 553 тисячі станом на січень 2013 року. Отже, протягом правління Януковича десятки тисяч українців покинули межі нашої держави, по суті, це можна назвати геноцидом проти української нації.

2. Відбувається встановлення політичної диктатури, розправи над політичними суперниками за допомогою використання державного апарату. Лідери політичної опозиції Луценко і Тимошенко перебувають за ґратами. Посилюється репресивний апарат, тиск на свободу слова і незалежні засоби масової інформації. Кількість правоохоронців Україні вже майже вдвічі перевищує кількість військових – 300 тисяч, проти 180 тисяч. Українська армія за час правління Януковича знищується, тут можна провести аналогію із діяльністю Грушевського, чиї дії призвели до знищення армії УНР, а відтак Україна без боєздатних військ втратила свою незалежність. Отже, можна припустити, що Янукович знищує українські збройні сили свідомо, як головну передумову захисту української незалежності, державності і суверенітету.

3. За офіційною інформацією, в Україні у 182 в’язницях, колоніях та слідчих ізоляторах перебуває більше 145 тисяч осіб. За підсумками дослідження лондонського королівського коледжу, наша держава – десята у світі за кількістю в’язнів. В той час, коли для розвинених країн світу нормою є показник 70-80 ув’язнених на 100 тисяч населення, у нас він становить 319 в’язнів на 100 тисяч населення. Отже, схоже, що Янукович продовжує справу Леніна і Троцького, які першими у світі створили концтабори, і намагається перетворити всю Україну на концтабір.

4. Побудована кланово-олігархічна модель державно-монополістичного капіталізму, зараз фактично встановлюється влада одного олігархічного корпоративного угрупування – «сім’ї» Януковича.

5. Україна практично доведена до банкрутства. Впродовж останніх 16 місяців золотовалютні резерви України скоротилися на 35,9% – з 38,2 млрд. доларів станом на вересень 2011 року до 24,5 млрд. доларів станом на грудень 2012 року. Сальдо платіжного балансу України у 2010 році було позитивним і складало 5,03 млрд. доларів, вже у 2011 році воно стало негативним і становило –2,45 млрд. доларів, а впродовж 2012 року погіршилося ще на 70% і становить –4,17 млрд. доларів. За три роки правління режиму Януковича державний і гарантований державою борг зріс на 63% – з 316,9 млрд. гривень (39,7 млрд. доларів) станом на 31 грудня 2009 року до 516,4 млрд. гривень (64,6 млрд. доларів) станом на 31 грудня 2012 року. При цьому заборгованість за облігаціями внутрішньої державної позики зросла у 4,5 рази – з 5,09 млрд. доларів до 23,3 млрд. доларів. А валовий зовнішній борг України впродовж 3 років зріс на 32% – з 103,4 млрд. доларів станом на кінець 2009 року до 137 млрд. доларів за експертними оцінками (реальна цифра приховується) станом на лютий 2013 року. Якщо говорити про зовнішньоекономічну діяльність, то у 2012 році експорт товарів і послуг з України склав 68,8 млрд. доларів, а імпорт товарів і послуг в Україну – 84,65 млрд. доларів, таким чином, негативне сальдо становило у 2012 році -15,84 млрд. доларів. Отже, цей показник за час правління Януковича погіршився у три рази (у 2009 році негативне сальдо складало – 5,7 млрд. доларів).

6. Якщо порівняти Державні бюджети України на 2009 і 2013 роки, то у 2009 році у бюджет було закладено дефіцит у розмірі 19,9 млрд. гривень, у 2012 році – 38,8 млрд. гривень, у 2013 – 50,4 млрд. гривень. У 2009 році на обслуговування зовнішнього і внутрішнього державного боргу з бюджету було витрачено14,2 млрд. гривень, у 2013 році закладено суму у розмірі 35 млрд.(щоправда, сюди входять також витрати на повернення громадянам втрачених заощаджень Ощадбанку СРСР). В той час, коли дохідна частина бюджету на 2013 рік на 60% перевищує дохідну частину бюджету на 2009 рік, витрати на Державне управління справами (до структури яких належать і витрати на утримання президента) зросли у 2013 році в порівнянні із 2009 роком на 69% - із 679 млн. до 1 млрд. 146 млн.

На Державну судову адміністрацію – витрати зросли на 65% - із 2,1 млрд. до 3,47 млрд., на Генеральну прокуратуру видатки з держбюджету зросли взагалі в 3,3 рази – з 967 млн. до 3,2 млрд., утримання Міністерства внутрішніх справ подорожчало на 60% - з 8,4 млрд. до 13,4 млрд.,Служби безпеки України на 68% - з 1,97 млрд. до 3,31 млрд., Служби зовнішньої розвідки на 64% – з 345 млн. до 564 млн. А, наприклад, витрати на Міністерство охорони здоров’я зросли лише на 55% – з 4,43 млрд. до 6,86 млрд., а видатки на Міністерство освіти і науки, молоді та спорту (у 2009 році було два окремих міністерства) зросли всього лише на 27% – із 13,55 млрд. у 2009 році (сумарно два міністерства) до 17,26 млрд. гривень у 2013 році.

7. Суспільство остаточно поділилось на два полюси, на одному з яких перебуває 80% людей, які проживають за межею бідності, а на іншому полюсі – 1% мільярдерів та їх оточення. При цьому середній клас в Україні, як виглядає, планомірно знищується. Підписаний Януковичем Податковий кодекс призвів до закриття сотень тисяч підприємств. Янукович ввів нові податки і збори, зокрема, податок на нерухомість, збільшив податок на землю, запровадив обов’язковий продаж 50% валюти підприємствами-експортерами, вів норму щодо здійснення обміну валюти лише при пред’явленні паспорта. Такі його дії призводять до знищення будь-яких умов для функціонування малого і середнього бізнесу. Провалена також пенсійна реформа. Мінімальна пенсія в Україні становить всього 894 гривні – сума, на яку неможливо нормально прожити, коли найдешевші соціальні сорти хліба коштують 4 гривні, кілограм масла – 60 гривень, кілограм сиру 50-60 гривень.

8. Зовнішня політика Януковича зазнала повного провалу. Янукович підписав так звані «Харківські угоди», які призвели до втрати частини суверенітету України, але попри це Україна купує в Росії газ за найвищими в Європі цінами. Інтеграція України в бік Європейського союзу і НАТО практично зупинилась, у зовнішній політиці почав домінувати курс на зближення із Митним і Євразійським економічним союзами. Сам же Янукович фактично вже потрапив у міжнародну ізоляцію, лідери цивілізованих демократичних держав ігнорують його особу, найкраще тому підтвердження – повний провал поїздки Януковича на Всесвітній економічний форум в Давосі.

9. В Україні практично знищене місцеве самоврядування, міста перетворені Януковичем на банкрутів. Вони не можуть використовувати навіть власні гроші, оскільки їх фінанси узурповані казначейством. Сам же Янукович під час свого президента здійснив ревізію Конституції України і фактично узурпував владу.

За 2013-2014 рр Янукович домігся ще більших успіхів у знищенні України, як держави. Україна доведена Януковичем до руїни, дефолту, банкрутства. Ми вже не в змозі обслуговувати свої зовнішні зобов’язання, для того, щоб їх обслуговувати, беруться нові запозичення.

Див. додатки:

Історія України у період 24 серпня 1991 - Квітень 2010 р.

Корткі відомості про Президентів України з 1991 року (Вікіпедія)

 

Корткі відомості про Президентів України з 1991 року (Вікіпедія)

 

Ім'я

Початок правління

Кінець правління

Період, днів

Партія

1

Леонід Кравчук

5 грудня1991

19 липня1994

957

До незалежності України входив до лав КПРС, у часи президентства був позапартійним, після ввійшов до Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), яку пізніше покинув і тепер не входить до жодної партії

2

Леонід Кучма

19 липня1994

23 січня 2005

3841

До незалежності України входив до лав КПРС, у часи президентства був позапартійним, але мав підтримку зі сторони Блоку «За єдину Україну» і Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), тепер не входить до жодної партії

3

Віктор Ющенко

23 січня 2005

25 лютого2010

1859

До незалежності України входив до лав КПРС, після вступив у Народно-демократичну партію, яку пізніше покинув, а потім заснував і очолив партію «Наша Україна», тепер не входить до жодної партії

4

Віктор Янукович[1]

25 лютого2010

22 лютого2014

1458

До незалежності України входив до лав КПРС, пізніше ввійшов до складу Партії регіонів, яку через деякий час очолив.

в.о

Олександр Турчинов

23 лютого2014

Нині на посаді

 

До незалежності України входив до лав КПРС, після за його участю створюється ВО «Громада» яку він очолив, пізніше її покинув та разом з Тимошенко Ю.В. створили ВО «Батьківщина» (БЮТ)
 

 

 

 

Прогноз: Україна-2050. Еволюційний сценарій. Юрiй Лукшиц.

 

2012 р. http://www.e-reading.ws/

 

Передбачати майбутнє своєї країни— невдячна справа. Дуже складно спрогнозувати подальший хід подій і тим більше на стільки років вперед, оскільки необхідно враховувати безліч параметрів. Але можна бути впевненим лише в одному: до 2050 р. Україна кардинально зміниться. Вонаабо розпадеться, а її території поглинуть сильніші сусідні держави, або ж вийде зі стану депресії і почне грандіозну ходу по світу. Третього не дано. Враховуючи сучасний стан України, ймовірність другого сценарію невелика, але саме його здійснення панічно боїться як Європа, так і Росія. То який же він, цей європейсько -російський кошмар наяву?

Надії та реальність

Увага аналітиків початку 1990-х рр. була прикута не тільки до такої визначної події, як розпад Радянського Союзу. На тлі дезінтеграції пострадянських республік обговорювалася подальша доля Європи. Багато політиків і вчених лихословили , що буквально через кілька років усі європейські країни почнуть танцювати під дудку України і, більше того, можливий сплеск панславізму: слов'янські держави приєднаються до країни запорізьких козаків, утвориться якийсь Слов'янський Союз, аглоксаксам і франко-германцям доведеться дуже і дуже важко. Трапиться занепад зарубіжної Європи.

Для такої позиції експертів існували реальні передумови. Згадаймо, з яким багажем вийшла з Союзу Україна в 1991 р. Тодішня республіка виробляла 5 % світової продукції, притому, що її населення становило 0,8 % жителів Землі (близько 52 млн). Вона мала третій ядерний потенціал, десяту економіку в світі, найсильніші АПК (на перших місцях за виробництвом на душу населення в СРСР зерна, олії, цукру, м'яса, молока) і ВПК (міжконтинентальні ракети, важкі бомбардувальники, дальня авіація, 700-тисячна армія). Рівень життя в УРСР був вище, ніж у всьому Радянському Союзі. До цього слід додати безкоштовну медицину та освіту, прекрасний морально-етичний стан населення. Незалежність на українців звалилася, як «манна небесна», без усякої війни і гострої соціальної кризи. Можна довго говорити про причини краху «останньої імперії» і абсурдне твердження, що вона була ідеальною, але подальша реальність виявилася гіршою за будь який кошмар, який могли уявити тодішні мешканці УРСР.

До 2012 р. населення країни скоротилося до 45,5 млн осіб, мільйони гастарбайтерствують у пошуках кращого життя, за темпами вимирання Україна в лідерах, міжнародні політичні, економічні та соціальні рейтинги невблаганно поміщають Україну на останні чи середні позиції. У стан деградації увійшли всі сфери людського життя— медицина, освіта, економіка. Ядерну зброю здали, бомбардувальники продали, армію практично знищили, рівень життя катастрофічно впав. Країні загрожують індустріальний колапс і постійне панічне метання між Заходом і Сходом, яке може розірвати її на дві частини. Українське суспільство стрімко деградує— біологічно, інтелектуально, морально-етично. В країні відсутня національна ідея, громадяни України роз'єднані. На превелике полегшення вищих офіційних кіл Європи та Росії прогнози не виправдалися.

Рятівна соломинка

Україна— найпарадоксальніша країна в світі. Володіючи несумірними багатствами, вона примудряється плестися в кінці поїзда. Міжнародні експерти часто потрапляють в інтелектуальний ступор, коли в них запитують, як же одна з найбагатших і набита величезним потенціалом пострадянська республіка за лічені роки встигла розтринькати те добро, що накопичувалось десятиліттями. І пропонують в ролі пояснення кілька причин: відсутність інтелектуальної політичної еліти, повільні та дурні реформи, олігархія, український менталітет, складна історична спадщина, мала конкурентоспроможність, вплив комверхівки, гіпертрофований ВПК і таке інше. Росіяни пояснюють це неспроможністю українців до побудови держави, а радикальні українські націоналісти вважають, що у всьому винні «жиди, москалі та комуністи».

Українське падіння в безодню стрімко триває. Ясно, що воно не буде продовжуватися вічно, рано чи пізно необхідний ліміт стане перевищеним, що закінчиться дезінтеграцією. У цьому можна спостерігати якусь історичну іронію: наші прадіди врятували рідну землю від нацистської навали, відбудували зруйновану країну, батьки ж її остаточно розвалили (згадуємо парад суверенітетів і референдуми), двадцятирічний колапс не минув безслідно, навіть спроба повернути втрачені позиції потребують постійної і невтомної праці над власними помилками, яка ляже вже на плечі нових поколінь, де-факто онуків і правнуків. Але для відродження необхідно дотримуватися чотирьох обов'язкових критеріїв: національний лідер, національна команда, чітка стратегія розвитку та наявність потенціалу.

Національний лідер України

Майбутній національний лідер (за умови, що він з'явиться) отримає у спадок від попередніх влад колосальний тягар проблем і купу небезпек. Йому доведеться буквально склеювати країну по частинах. З одного боку, він і його команда повинні стримувати зростаючий радикальний націоналізм, породжений Західною Україною, з іншого— поки що роздроблений проросійський рух Південно-Східної.

Яким має бути цей лідер? Можна сформулювати кілька критеріїв. Враховуючи мовний склад населення країни, прекрасно володіти українською та російською мовами і бажано англійською. Ідеологічно він не може бути націоналістом чи комуністом, оскільки жодна з цих ідеологій не є прийнятною для більшості населення України. Можна припустити, що президент України— це, насамперед, центрист і патріот (тобто україноцентрист) своєї країни. Але він також зобов'язаний бути грамотним і досвідченим у багатьох галузях знань, бути по духу інтелектуалістом. Що стосується його віку, дата народження повинна припадати або на часи незалежної України, або на горбачовські.

Уважно оглянеш політичний олімп України— і переконаєшся, що під ці ознаки ніхто з сучасних українських політиків не потрапляє: Віктор Янукович, м'яко кажучи, не зовсім розумний, Юлії Тимошенко не вистачає внутрішньої стратегії і почуття балансу, Арсеній Яценюк— без коментарів, достатньо поглянути на нього і закрити очі долонею, Віктор Ющенко вже давно зіграв проамериканську партію і довів свій програш, Віталій Кличко— найбільш незаплямований, але молодий політик, м'язи є, а політичного лоску мало, інакше кажучи, спортсмен повинен займатися спортом, Олег Тягнибок— ультранаціоналіст, остаточно розвалить неоднорідну в культурному, економічному і геополітичному контекстах країну (жарт останніх днів: якщо він і зможе стати президентом, то тільки Західно-Української Республіки). Ось і все, український політикум багатий на слизьких персонажів (Королівська, Мороз, Симоненко) і людей, у кого явні негаразди з головою (Ляшко, Фаріон, Михальчишин), а національних лідерів не роздивишся і в найпотужніший телескоп.

Національна команда України

З іншого боку, лідер без команди— ніщо. Якою б сильною не була людина, величезне значення в житті відіграє оточення. Якщо проаналізувати історичну хронологію, дійдемо висновку, що людство найчастіше вперед рухали окремі особистості (виняток: масові події на зразок ВВВ чи «космічні перегони » 1960-1970-х рр.). Але завжди поряд з такими індивідуумами, будь то Сталін, Рузвельт або Корольов, знаходилися віддані помічники, на яких можна було спертися у важкий момент.

Оптимальна кількість національної команди України— 30–40 тис. чоловік, якщо ми говоримо про політичну партію, як суспільну структуру, здатну впливати на внутрішнє та зовнішнє життя країни. Немає сенсу створювати щось на зразок КПРС, «Єдиної Росії» чи Партії регіонів, в рядах яких перебували/-ють мільйони чоловік— вони занадто бюрократичні, громіздкі й малоефективні. З іншого боку, від десятки, сотні, тисячі людей пуття мало, адже необхідно мати той оптимум, що зможе керувати внутрішніми процесами держави. Політпартія повинна представляти кожну область України, а не грати роль регіональної сили. Вона не може бути абсолютно лівою чи правою (і тим більше з приставкою ультра- в обох випадках), проросійською/проєвропейською через складні внутрішні протиріччя українського суспільства та його історичні передумови. Іншими словами, ідеальна політсила повинна являти собою суміш центризму, прагматизму з мінімально необхідними вкрапленнями лівого/правого спрямування та консолідуючої унікальної ідеології в позитивному сенсі цих слів.

Якщо національного лідера немає, можна підібрати персону, яка максимально буде відповідати цьому ідеалу. Однак є ще два не менш важливих критерії— стратегія та потенціал. Немає сенсу перераховувати всі хвалебні точки зору експертів, зупинимося на загальнодоступних фактах і найважливіших аргументах.

Стратегія і потенціал

Як повинна виглядати стратегія розвитку, наприклад, до 2050 р., щоб явити світові «українське диво»? Протягом всієї української «незалежності» був відсутній такий план дій. Першою більш-менш чіткою спробою став так званий «Український прорив» Юлії Тимошенко. Нерозумно і наївно, але на безриб'ї і рак риба. Ось як його описує проімперський російський публіцист радянського гарту Максим Калашников («Незалежна Україна», стор. 131): «Тут можна знайти соціалізм, гасла паризьких студентів-бунтарів 1968 року, Жириновського— і тут же Фрідріха Хайєка і найзабубенніший неолібералізм в дусі рейганістів, тетчеристів і бушевських «неоконів». А тому, щоб уникнути популістської маячні, стратегія повинна бути приблизно наступною.

1. Внутрішньополітичний контекст. Головне завдання— максимально оптимізувати політичну систему України. Відсторонення олігархічних сил від влади, скорочення величезного чиновницького апарату, в т. ч. кількості народних депутатів, силових структур й армії, гарантія політико-правової стабільності, ліквідація гіперпартійності (до 10–20), придушення радикально-націоналістичних і проросійських сил, створення безперервного циклу зміни інтелектуальної політичної еліти, розслідування діяльності президентів, прем'єр-міністрів, урядів незалежної України. Влада має бути максимально близькою до народу і радитися з останнім при прийнятті стратегічних рішень для країни.

2. Економічний контекст . Головне завдання— потрапити в десятку передових країн до 2050 р. Ефективне використання аграрного, транзитного, наукового, трудового, природно-ресурсного (корисні копалини, кліматичний, біологічний, рекреаційний, туристичний фактори) потенціалу, резерву виробничих потужностей. Окрему увагу приділяти інвестиційній, суднобудівній, інноваційній, машинобудівній, транспортній сферам, металургії. Необхідно знизити енергоємність економіки, регуляторні перешкоди та корупцію, модернізувати інфраструктуру, підвищити продуктивність праці, конкурентоспроможність продукції, рівень інноваційності, ефективність використання природних ресурсів. Експерт Вашингтонського інституту міжнародної економіки ім. Петерсона Андерс Ослунд в 2007 р. спрогнозував, що доларовий ВВП України може збільшитися в сім разів за десятиліття. Заступник міністра державного майна Польщі Кшиштоф Валенчак зазначив: «Економічний потенціал України колосальний, так само, як і потенційне отримання прибутку від вкладень. Ситуація приблизно відповідає тій, що була в Центральній Європі, зокрема, в Польщі в середині 90-х. Будь-хто, хто вкладав гроші, міг отримати прибуток, який в кілька разів перевищує вкладення. Економічний потенціал України можна описати двома словами— «сплячий гігант». І коли гігант прокинеться— а це станеться поза всякими сумнівами, це справа часу— всі, хто вкладає гроші в Україну сьогодні, отримає дивіденди».

2. Соціально-правовий контекст. Головне завдання— побудувати максимально наближену до соціально-правового ідеалу державу. Доступна медицина та освіта, високі зарплати, пенсії, стипендії та соціальні допомоги, низькі податки, ціни на продукти, рівень безробіття, справедлива судова та правоохоронна системи, ліквідація соціальної нерівності, гарантія захисту прав людини.

3. Зовнішньополітичний контекст.Головне завдання— перетворити Україну на суб'єкт світової політики. Вона знаходиться в близько півсотні міжнародних організацій, необхідно лавірувати собі інтереси в Раді Безпеки, очолити ядерне роззброєння світу, процес реконструкції ООН (бо є її співзасновником). Історичні передумови зближують її з США, Бельгією, розділеними Кореями («проблема Сходу-Заходу»), ПАР і Японією (ядерна зброя/катастрофи), пострадянським простором (Російська імперія, СРСР), Європою (міст між нею й Азією) тощо. Україна зобов'язана стати активним гравцем світових інтеграційних процесів з принципом «Не нашкодь» (собі і світу, звичайно ж), тісно співпрацювати з НАТО, ЄС, ОДКБ, ЄАС, але не вступати туди, а переймати досвід, стати лідером на просторі СНД, налагоджувати конструктивні двосторонні взаємини з країнами Великої Двадцятки та Великої Вісімки, розвивати вектор «Україна-третій світ», вклинитися на американському, африканському, близькосхідному та азіатському напрямках.

4. Населення. Боротьба за здоровий спосіб життя, знизити пропаганду сексуальності та криміналу (не заборонити!) через ЗМІ, інтернетизація, інтелектуалізація та інформатизація українського суспільства. Зміниться суспільство— зміниться країна. Годі мислити по-сільському, що українець— це сало, горілка і шаровари, настав час думати глобально. Забезпечити ефективну систему охорони праці, максимально зменшити смертність і підвищити народжуваність, сприяти поверненню українців на Батьківщину, чітка стратегія міграційної політики, «полювання» за інтелектуальними мігрантами, роблячи пріоритет на слов'янських країнах.

5. Дискусійні теми українського суспільства.Створити високопрофесійні комісії із залученням іноземних фахівців для розслідування лінгвістичного (регіональні/друга державна мови), історичного (СРСР, ЧА, ОУН-УПА, УНР) та іншого (федералізація, ЧФ РФ) спектрів, які поставлять остаточну крапку.

6. Збройні сили. Головна мета— регіональне військове лідерство. Професійна 150-тисячна армія, оснащена сучасними технологічними зразками захисного і наступального озброєння, найсильніший в Чорномор'ї флот, модернізовані наземні і повітряні війська, включаючи зброю п'ятого покоління.

7. Ідеологія . До світлого майбутнього Україну можуть привести наступні концепції: інтелектуалізм (більшість явищ (і проблем, отже) можуть бути пізнані за допомогою інтелекту— менше емоцій, більше логіки), україноцентризм, громадянський націоналізм, патріотизм, демократія, деякі ліберальні цінності. Паралельно необхідні заперечення і припинення радикального націоналізму, русо-, українофобії, націократії, соціал-націоналізму, знищення фашизму.

Потрібно чітко усвідомити, що ніхто нас рятувати не буде: в політиці й економіці немає друзів, є тільки стратегічні партнери. Ситій Європі глибоко наплювати на Україну, Росія ж береже свої інтереси. Ми можемо використовувати їх для досягнення власних цілей, але не повинні повністю покладатися на них.

Аграрний потенціал

Дослідження Світового Банку свідчать, що Україна використовує свій с/г потенціал приблизно на 25 %. Недавній вихід на ринок далекосхідних країн, її вдале місцерозташування та ресурси (сприятливий вологий клімат, третина світових чорноземів), майбутня продовольча криза і всесвітня нестача води дозволять їй стати глобальним гравцем. До 2019 р. за темпами приросту аграрного виробництва Україна випередить Китай, Індію і буде поступатися тільки Бразилії. За рахунок підвищення врожайності АПК до середньоєвропейського рівня Україна може більш ніж подвоїти виробництво зернових, довівши його до 100 млн тонн/рік, при цьому експорт буде становити близько 50 млн. Україна може експортувати і здійснювати реекспорт зернових з інших держав.

За якісним складом і продуктивністю сільгоспугідь наша країна вважається однією з найбагатших у світі, особливо в плані виробництва органічної продукції. Деякі показники, що змусять задуматися: морква— 5 місце в світі з виробництва (2011), 7— цукрових буряків (2009), 14— помідорів (2010), 2— соняшникової олії, 4—  картоплі (2009), за площею іригації ґрунтів— 24 з 236 (2003), 8 місце за відсотком культивованих земель, 3— за відсотком орних земель, з виробництва яблук— 16 з 93 (2008), цибулі— 14 з 36; абрикосів— 13 з 69 (2008), вина— 18 з 36 (2009). Україна є одним з основних виробників зерна, цукру, природного меду та майбутнім глобальним гравцем на м'ясному і молочному ринках.

Варіант перетворення України в аграрну наддержаву можливий за умови необхідних інвестицій в аграрну галузь, збалансованому управлінні сільським господарством, знаходженні всіх родючих українських земель в державних руках і їх раціональному використанні останніми.

Енергетичний потенціал

В Україні є розвідані родовища газу (одеське і безіменне), які необхідно бурити й освоювати. У 5 трлн кубометрів оцінюють запаси нетрадиційного газу міжнародні експерти. На думку екс-президента з питань енергетичної безпеки Богдана Соколовського, найперспективнішою в майбутньому буде атомна енергетика. До 2030 р. Україна планує збільшити потужність атомних електростанцій до 29,5 млн КВт, майже в 2,5 рази. Згідно з думкою виконавчого віце-президента Sharp Energy Solution Europe Петера Тіле, «масове впровадження фотогальваніки в Україні дозволить зменшити залежність від таких конвенціональних джерел енергії, як газ і вугілля, а також зменшити споживання ядерної енергії», а «ринок сонячної енергетики України скоро почне свій стрімкий розвиток і вже через 3–5 років буде не менше, ніж у деяких країнах Західної Європи». В Українській вітроенергетичній асоціації стверджують, що вітроенергетика може забезпечити 12–14 % вироблення електроенергії в Україні.

Прогнози експертів вже почали збуватися. Україна має унікальні можливості для розвитку альтенергетики (сонячної, вітрової, гідро-, геотермальної). Нещодавно в Криму в найкоротші терміни був побудований найбільший сонячний парк Європи, в с. Перово запрацювала найпотужніша в світі (на момент будівництва) сонячна електростанція. У 2011 р. за темпами розвитку вітроенергетики Україна випередила країни СНД і деякі європейські держави-лідери. Використання сучасних самопідйомних плавучих бурових установок дозволить Україні стати лідером з видобутку нафти і природного газу на шельфі Чорного моря. Експерт Центру Разумкова Володимир Омельченко вважає, щоб позбавити Україну від газової залежності, потрібно впроваджувати енергозберігаючі технології та використовувати альтернативні види енергії. Український ринок має величезний потенціал для виробництва біопалива.

Варіант перетворення України в енергонезалежну державу можливий за умови необхідних інвестицій в енергетику країни. Енергонезалежність держави— один із ключових факторів геополітичної незалежності України, це раціональне використання мінеральних ресурсів та альтенергетики. Якщо його реалізувати, наша держава автоматично зробить крок до безперервного економічного розвитку і позбавить Росію одного з важелів контролю над Києвом.

Військовий потенціал

У 1999–2001 рр. Україна була непостійним членом РБ ООН. Вона послідовно підтримує врегулювання різних конфліктів шляхом мирних переговорів, брала участь у чотиристоронніх переговорах щодо конфлікту в Молдові, сприяла мирному врегулюванню конфлікту в пострадянській Грузії.

Україна посідає 12 місце в рейтингу найбільших експортерів зброї (танків, військово-транспортних літаків, зенітно-ракетних комплексів, оптичного обладнання), входить до числа країн з найвищою кількістю жінок-військовослужбовців (близько 13 %), 39 місце зі 116 за кількістю миротворців (2010), 11-е— за кількістю в запасі, 20 зі 173— за кількістю воєнізованих формувань.

Україна відіграє все більшу роль у миротворчих операціях. Українські війська були розгорнуті в Косово у складі українсько-польського батальйону. З 1992 р. близько 37 тис. військовослужбовців ЗСУ взяли участь у міжнародних миротворчих операціях, у т. ч. в таких країнах, як Ангола, Косово, Македонія, Гватемала, Таджикистан, Афганістан, Хорватія, Кувейт, Грузія, Ірак, Ліван, Ефіопія.

Україна має тісні стосунки з НАТО, хоча з обранням Віктора Януковича президентом у 2010 р. курс зближення з перспективою членства зупинений. Україна— активний член Партнерства заради миру. Військові з'єднання інших держав регулярно беруть участь у багатонаціональних військових навчаннях з українськими силами в Україні, в т. ч. із збройними силами США.

Науковий потенціал

За часів СРСР Україна була європейським лідером в області промислового виробництва, важливим центром радянської військової промисловості і високотехнологічних досліджень. До 2020 р. вона досягне європейського рівня комп'ютеризації, експорт ПЗ перевищить експорт металу. Передбачається, що використовуючи сучасні напрацювання в галузі штучного інтелекту, мікроелектроніки та програмування, до 2050 р. Україна може стати світовим центром робототехніки, а ще раніше перетворитися на потужний центр медицини, в першу чергу, нейрохірургії з використанням біо- і нанотехнологій. Унікальна перевага може бути отримана за допомогою поєднання досягнень інженерів і реалізації прихованого наукового потенціалу. Світові експерти відзначають в якості козиря наявність в Україні індустріально-виробничої та науково-технологічної бази достатньо високого рівня, високих інформаційних технологій. Фотографування атома, триступінчата ракета-носій «Зеніт», препарати, що уповільнюють розвиток ниркових хвороб, створення карбонітріду бору— в кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці Україна проявила себе як один зі світових лідерів. Згідно з даними ІЦІВ, з 1992 по 2012 рік в Україні зареєстровано 203 294 патенту. За інформацією «Глобального рейтингу інновацій-2012», Україна опинилася нарівні з Китаєм та Індією.

З моменту здобуття незалежності наша країна зберегла своє космічне агентство. З 1991 по 2007 рр… Україна запустила шість саморобних супутників, 101 ракету-носій і продовжує проектування космічних апаратів. У 1997 р. стався політ першого космонавта України Леоніда Каденюка. За останні п'ять років обсяги виробництва галузі зросли в кілька разів і склали в 2011 р. більше 3,5 млрд грн. Перший старт нової ракети-носія «Циклон-4» заплановано на кінець 2013-го. Україна може бути наддержавою в космосі. Вона входить до п'ятірки країн з надання пускових послуг і які володіють завершеним циклом космічних технологій— від виробництва ракетоносіїв до запуску й обслуговування супутників. При належному фінансуванні українці спроможні забезпечити космічну галузь високоякісними бортовими та наземними системами керування, апаратурою командних радіоліній і радіотехнічних систем для супутників.

Наукові досягнення України— обов'язкова складова інноваційного прориву, який дозволить досягти рівня розвинених країн (Японія, Південна Корея, США) в короткі терміни. Космічна галузь, біо- і нанотехнології, робототехніка— це не тільки престиж держави, але й десятки тисяч робочих місць, низький рівень безробіття, ефективна медицина тощо. Єдине, що нам заважає, це невіра у власні сили, недофінансування і небажання крокувати з викликами сучасної епохи.

Інші сильні сторони України

Директор ЄБРР Андре Куусвек: «Україна має найбільший потенціал в Європі зі зростання ВВП. Він може бути в два-три рази більше». У рейтингу світових економік британські аналітики (проект «World in 2050») напророкували українській світле майбутнє: у найближчі десятиліття Україна стане найбільшим ринком Європи, що розвивається, і перестрибне з 59 на 40 місце.

Економічні рейтинги

З експорту електроенергії— 17 місце в світі (2006), з імпорту електроенергії— 48 місце (2006); за обсягами експорту— 53 з 196, за обсягами імпорту— 45 з 195 (2010), 54 місце за офіційними золотими запасами (2010), за кількістю інтернет-хостів— 44 з 190, за загальним обсягом відновлювальних водних ресурсів— 56 з 174 (1997), за довжиною магістральних трубопроводів— 5 з 120 (2008), 8 місце в Європі за туристичними відвідуваннями (2010), входить до п'ятірки країн-розробників програмного забезпечення по аутсорсинговим схемам. Корисні копалини. З видобутку урану— 9 з 18 (2010), за запасами урану— 13 з 33 (2010); 53— за запасами нафти, 52 зі 115— з видобутку нафти (2009), 7— за запасами вугілля (2006), 26— за запасами природного газу, 13, 21 і 28— з видобутку вугілля (2010), виробництву електроенергії (2010) і цементу (2005). Рейтинги населення.За кількістю економічно активного населення— 28 з 185, за кількістю населення у столиці— 33 з 234, за кількістю користувачів Інтернету— 32 з 182 (2010), за рівнем смертності із застосуванням вогнепальної зброї— 58 з 66 (2000), за індексом глобальної мілітаризації— 20 місце в світі, за рівнем безробіття— 78 місце (2009), за рівнем грамотності— 4 зі 183 (2011), за чисельністю населення— 29 з 242. Інші рейтинги. Україна— найбільша країна Європи, входить до числа провідних мінерально-сировинних (до того ж, морська) держав, маючи в своїх надрах 5 % мінерально-сировинного потенціалу світу. Єдина з колишніх радянських республік, яка не погодилася при розподілі зарубіжних активів СРСР на т. зв. «нульовий варіант»; входить до числа країн, які гіпотетично можуть розробити ядерну зброю; найкрасивіша валюта і жінки в світі— українські. Спортсмени, вчені, кінематографісти, золоті руки і освічені люди… Чого ж нам не вистачає?

Кінець початку чи початок кінця?

До 2050 р. Україна зобов'язана перетворитися на регіональну військову енергонезалежну державу Великої Десятки та світового аграрного слов'янського лідера з колосальними науковими й інноваційними здібностями, високоінтелектуальним здоровим населенням чисельністю 65–70 млн осіб.

Усе вищенаписане можна сприйняти, як утопію чи просто мрію, якби не один факт: автор не розповів нічого екстраординарного та не зробив відкриття століття, він перелічив тези маловідомих простому українцеві закордонних досліджень, додавши власні роздуми. Той історичний вибух, який можуть породити громадяни нашої країни, змусить весь світ дивитися і рахуватися з нами. І він повинен бути спрямований від політики до економіки, починаючи духовністю і закінчуючи культурою. Україна вміє дивувати. На жаль, найчастіше в негативному сенсі цих слів, проте треба пам'ятати, що присутня й зворотна сторона медалі. Весь світ був прикутий до України після Помаранчевої революції, весь пострадянський простір радів, коли українці першими пробилися на ЧС-2006, світові експерти мало не були шоковані стрімким прогресом у розвитку української альтенергетики за останні пару років.

Слід не забувати, що радянська спадщина не вічна. Якщо не почати програму інноваційного прориву до 2020 р., нам вже ніколи не вибратися з безодні, в яку самі ж себе і заштовхували останні пару десятиліть. Свої чудеса продемонстрували Японія і Німеччина, «азіатські тигри» і латиноамериканські країни, деякі пострадянські республіки, в світовій історії назавжди закарбувалися терміни «іспанське», «італійське» і «китайське економічне диво». Так чим ми гірші?

 

Пророцтво щодо України

 

Це пророцтво в останні дні масово перепощують українці в соціальних мережах. Для тих, хто ними не користується, спеціально передруковуємо, оскільки текст надзвичайно цікавий.

ПРОРОЦТВО ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОГО СВЯЩЕННИКА, ОТЦЯ ГЕРМАНА БУДЗІНСЬКОГО  ЗРОБЛЕНЕ В ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО РЕФЕРЕНДУМУ РОКУ БОЖОГО 1991.

Ні, ніхто не розуміє, що весь світ, а особливо Східна Європа, стоять на порозі страшних, кардинальних змін, як це було на початку двадцятого століття перед першою світовою війною. Сьогодні відбувся народний референдум про незалежність України. Є величезна ейфорія в народу нашого, який 350 років стогнав і знищувався в московському ярмі, що ми на кінець станемо вільними. Люди радіють та надіються, що все зле вже позаду, сподіваються на краще життя, на гарне майбутнє для себе і своїх дітей. Але на жаль не все так гарно буде в України та українців у найближчих чверть віку. Ще мине одне покоління, поки Україна отримає свою дійсну незалежність, бо сьогоднішня незалежність, це швидше декларація, ілюзія, ніж реальність цього історичного факту. Я хочу розказати те, що чекає на наш нарід у найближчих чверть віку: Ейфорія скоро мине, а з нею повернеться гірка реальність: люди поведуться на заклики фальшивих пророків, будуть закриватися заводи і фабрики, розпочнуться великі звільнення людей, почне рости безробіття, гроші знеціняться і втратять свою вартість, люди почнуть масово виїжджати за кордон на заробітки, як це і було колись. Почнуться нарікання від цих самих людей, які ще вчора раділи незалежності, то тепер вони ж будуть на цю незалежність страшенно нарікати. Так буде кілька років. По цих кількох роках життя трохи внормується економічно, але почнуться утиски та переслідування політичні. І так буде тривати 13 років аж до величезного здвигу людей в Києві, який буде мирною відповіддю народу на дії другого керманича України посісти владу в державі пожиттєво. Всього за чверть століття в Україні буде п’ять керманичів. Чотири керманичі мужчини. П’ятим керманичем України буде жінка, яку перед тим влада буде переслідувати та посадить до тюрми. А звільнить її з тюрми революційний нарід. Через 13 років прийде до влади третій керманич України, на якого всі щирі українці будуть покладати величезні надії. Але він стане дуже гірким розчаруванням для нашого народу. Замість приступити до тяжкої праці та реалізовувати надії народу, він буде займатися тільки пустослів’ям, самолюбуванням та нечесним збагаченням. Вся його каденція при владі – це даремно прогаяні роки життя для народу нашого. Бог дасть нам шанс через 13 років на нове життя, але цей Божий шанс Україна змарнує. Тоді знову в народі почне рости розпач та безнадія. І тоді Бог пошле нам страшну кару, до влади в Україні прийдуть треті совєти. Це буде страшна бандитська орда.

-Отче, а коли це станеться ???

-Це станеться через 15 років після мої смерті !!! (Отець Герман Будзінський помер в січні 1995 року )

-Отче, чи це будуть знову комуністи ??? ( Комуністи в Україні, в грудні 1991 року були заборонені )

-Ні, це не будуть комуністи. Перші совєти прийшли до нас у 1939 році, другі прийшли в 1944 році, а треті совєти прийдуть до нас через 15 років по моїй смерті. А комуністи тоді, вже будуть діяти легально і будуть їхніми союзниками. Це буде така собі двоголова диявольська совєтсько-комуняцька гідра. Це буде нова орда на Україну, яка схоче перетворити наш нарід на своїх рабів. І ця диявольська гідра дірвавшись легально до влади розпочне страшні знущання над нашим народом. Невинних людей почнуть тяжко переслідувати, патріотів будуть бити, садити до тюрем, навіть вбивати. В людей будуть забирати їх майно, над ними будуть неймовірно знущатися. Плач і розпач буде панувати на всій Україні, бо ці бандити будуть скрізь: в міліції, в прокуратурі, таємній поліції, судах, державному апараті. Всюди буде страшна корупція і несправедливість. Всі хто зможе, будуть старалися покинути Україну. Москва ж буде всіляко підтримувати цю совєтсько-комуняцьку гідру та допомагати їй і мстити всім, хто схоче допомогти українцям, бо для Московщини, українці ніде не зможуть знайти захисту та справедливості, відродження України є смертельно небезпечним. Як покарання полякам, за їх тверду і послідовну підтримку українців і як попередження всім іншим народам світу, Москва повторить для Варшави другу Катинь. Це станеться через 70 років після першої Катині. Вождь третіх совєтів буде бандитом і не маючи ніяких національних традицій та виховання почне насаджувати в Україні найгірші совєтські порядки колишньої імперії. Тоді настануть другі Крути, після яких відбудеться другий великий здвиг народу. Це буде перше повстання проти третіх совєтів, яке буде жорстоко подавлене диявольською владою. Московщина за допомогою третіх совєтів буде старалася втягнути Україну в нову імперію. Але вкінці, даремні будуть всі її зусилля, їй цього не вдасться зробити і за це вона буде покарана Богом. Розпочнуться переслідування та репресії проти всіх українських патріотів. Настануть нові сталінські часи. Новітнім енкаведистам буде дозволено все. Для них не буде існувати ані Бога, ані закону, ані моралі. Але не треба боятися, бо це триватиме дуже недовго. Зло ніколи не переможе добро. Бог змилосердиться над Україною і вождя третіх совєтів вб”ють. Він не добуде своєї каденції. Весь цей кровавий та жорстокий період буде дуже короткий і закінчиться другим великим народним повстанням. Цим другим повстанням, цей диявольський совєтсько-комуняцький режим буде зметений з лиця землі. Настане друга українська Коліївщина. Лють людей буде така страшна, що третіх совєтів і комуністів будуть лапати на вулицях і вбивати без суду і слідства. І цю помсту народу нашого ніхто не зможе зупинити, бо злочини які зроблять треті совєти і комуністи проти України та народу, будуть такі самі страшні, як сталінські. Обидві банди, третіх совєтів і комуністів, будуть заборонені та розпущені, а проти них буде організований та проведений новий Нюрнберг. Міжнародний судовий процес, аналогічний нюрнберзькому трибуналу. Все їхнє майно та гроші награбовані в України та українців будуть конфісковані, а ті треті совєти і комуністи, що лишаться живі, будуть покарані тюрмою. Отоді тільки, народиться дійсно незалежна Україна!

-Отче, а коли це все станеться???

-Це станеться між річницею незалежності та річницею народження Тараса Шевченка. Його ж не даремно називають Пророком в нашому народі. Ці обидві дати мають для нас великий сакральний зміст. Шевченко ж, подіями минулого описував наше майбутнє. Тільки це розуміти треба, як і Біблію. Тому його так ненавидять вороги України. Після цього, як Україну очолить жінка, яка вийде з тюрми, на Україну чекає дуже скорий розвиток та велике майбутнє. Від сьогодні, через 35 років Україна стане однією з найсильніших держав світу. Такою, як зараз є Америка. А на Московщину впаде кара Божа за всі знущання, які вона зробила Україні впродовж 350 років та іншим народам. Московщину чекає розпад та повний занепад. З Володимира почалося і на Володимирі закінчиться. Така воля Божа.

-Отче, а коли це буде ???

-Це станеться через століття після большевицького перевороту.

-Отче, а чи можна щось змінити ???

-Що написано на небесах, людина змінити не може, але все є в руках Божих і на нього в нас вся надія. Ми українці, повинні гідно перейти цю страшну сторінку своєї історії, завжди пам’ятати це, та мати, як урок на майбутнє, щоб це зло диявольське більше ніколи не повторилося на нашій землі. Свободи без боротьби не буває, але з нами Бог. А якщо з нами Бог, то хто ж тоді проти нас ???

P.S. Отець Герман Будзінський ( р.н. 1905 – р.с. 1995 ) – монах студит, греко-католицький священик, який пройшов понад 20 років тюрем та сталінських концтаборів.

 

 

Путін В.В.

 

Володи́мир Володи́мирович Пу́тін (рос. Владимир Владимирович Путин; * 7 жовтня 1952Ленінград) — російський державний і політичний діяч, другий (20002008) та четвертий (від 7 травня 2012 року) президент Російської Федерації. Після відставки першого президента Бориса Єльцина виконував його обов'язки від 31 грудня 1999 до 7 травня 2000 року. Від16 серпня до 31 грудня 1999 року та від 8 травня 2008 року до 7 травня 2012 року — голова Уряду Російської Федерації. Має юридичну освіту. Кандидат економічних наук. Голова політичної партії «Єдина Росія» від 7 травня 2008 року[3].

 

Деякі факти з біографії

У 1992 році депутатською робочою групою Ленсовета на чолі з Мариною Сальє і Юрієм Гладковим (так званою «комісією Сальє») проти Путіна, як керівника Комітету із зовнішньоекономічних зв'язків, було висунуто звинувачення в махінаціях у зв'язку з програмою постачання Санкт-Петербурга харчів в обмін на сировину. Згідно з висновком робочої групи, сировина продавалася за заниженими (рідкоземельного металу скандію — в 2000 разів) цінами проти ринкових, тоді як продовольство купувалося за завищеними; операції укладалися з сумнівними фірмами-«одноденками» і з фірмами, на чолі яких стояли кримінальні діячі; договори оформлялися з грубими порушеннями правил і за бажання легко могли бути оголошені недійсними. За підрахунками групи, збиток, нанесений місту в результаті його дій, склав 122 млн доларів. Петросовет схвалив доповідь групи і рекомендував Анатолію Собчаку відправити Путіна у відставку і передати матеріали в прокуратуру.

У серпні 1999 року журналісти Олег Лурьє і Інга Савельєва звинуватили Путіна в корупції в ході приватизації, розкраданні бюджетних коштів, зв'язках з кримінальним світом і іншому.[7][8] На звинувачення жодної офіційної реакції не було.

В 1997 році захистив кандидатську дисертацію під назвою «Стратегічне планування відтворення мінерально-сировинної бази регіону в умовах формування ринкових відносин» в Санкт-Петербурзькому державному гірничому інституті.

У 2005 році Брукингський інститут Вашингтона заявив, що 16 з 20 сторінок, якими починається основна частина роботи Путіна, є точним відтворенням або близьким до тексту переказом статті «Стратегічне планування і політика» професорів Вільяма Кинга і Девіда Кліланда, опублікованої в 1978 році. Шість діаграм і графіків з роботи Путіна майже повністю збігаються з американськими[11]

У внутрішній політиці президент Путін проводить послідовний і жорсткий курс на централізацію і зміцнення «вертикалі» влади, встановлення та зміцнення у Росії політичної системи керованої демократії[18][19].

Відповідно до оцінок політичного режиму у Росії часів правління Путіна, об'єднання войовничих монархістів-чорносотенців із циніками й конформістами навколо помірно-ліберальних фашистів складає ядро горезвісної «путінської більшості»[20].

 

Російське вторгнення в Україну

Напад розпочато 27 лютого 2014 року зі вступом збройних сил Російської Федерації на територію Автономної республіки Кримяк збройний етап реалізації плану керівництва Російської Федерації по встановленню контролю над Україною. Офіційно його було підтримано 1 березня рішенням Ради Федерації російського парламенту на запит президента Володимира Путіна[26].

Доктор історичних наук, професор кафедри філософії МДІМВ Андрій Зубов аналізуючи становище у Криму після початку російського вторгнення, вказав на схожість рис нинішньої кризи у відносинах між Росією й Україною до приєднання Австріїнацистською Німеччиною 1938 року, прирівнявши цим самим дії Путіна до дій Гітлера.[27][28]

В. Путіна раніше звинувачували в причетності до організації провокацій, які потім стали приводом до розв'язання війни і проведення військових операцій (в Чечні, Грузії). Так, серію терористичних актів в Росії в 1999 році, які стали приводом для розв'язання Другої чеченської війни повязують саме з Путіним. За свідченнями колишніх співробітників ФСБ існують докази про причетність до цих вибухів ФСБ (затримання співробітників ФСБ, які готовили теракт в Рязані)[29], керівником якої був Путін. Про це писав колишній працівник ФСБ Олександр Литвиненко в книзі «ФСБ взрывает Россию», вбивство якого пов'язують саме з ФСБ.

Одним із обраних В. Путіним методів провокацій стало блокування війскових об'єктів ЗСУ підрозділами збройних сил РФ (див. Карту заблокованих військових баз в Криму, опубліковану інформаційним сайтом РИА Новый Регион[30]).

3 березня в ЗМІ появилось повідомлення, що українськими військовими була перехоплена розмова Путіна з командуванням військових операцій в Криму. Згідно з цим повідомленням, Президент Росії допитувався у військовокомандуючого, чому українські військові не відкривають вогню. Далі він перепитував, чи провокують їх росіяни, а після ствердної відповіді запитав, що вони говорять у відповідь. За словами його співрозмовника — «вони нас просто посилають»[31].

4 березня Володимир Путін заявив журналістам, що російські військовослужбовці у Криму будуть прикриватись від української армії, ховаючись за живим щитом з українських жінок та дітей і він хоче подивитись на тих, хто віддасть наказ стріляти по своїм громадянам.[25]

Доходи

 

За офіційними даними, опублікованими під час Виборів до Державної Думи 2007 року, доходи Путіна в 2006 році склали 2 млн руб., а всього на момент виборів Путіну належало 3,7 млн руб. на рахунках різних банків, ділянка в Московської області площею 1500 м² і квартира в Санкт-Петербурзі площею 78 кв. м[56].

У лютому 2009 року колишній заступник секретаря Ради безпеки Росії (199619961997 заявив, що «переконаний, що особистий статок Володимира Путіна точно не менший, ніж стан Романа Абрамовича». За його оцінкою, «до світової фінансової та економічної кризи статки Володимира Путіна становили як мінімум близько 40 мільярдів доларів»[61].

 

«Клан Володимира Путіна», «Сім'я» Путіна  — найближче родинне, політичне і ділове оточення президента Росії Володимира Путіна, у ЗМІ та політологами розглядається як олігархічний клан.[1][2][3][4][5][6][7]

Британська газета The Sunday Times із посиланням на журнал The New Times і чеська газета Lidové noviny підрахували, що Володимир Путін за час свого перебування при владі створив імперію вартістю 130 млрд доларів.[1] Чеська газета віддає так званому «клану Володимира Путіна» перше місце в рейтингу найбагатших «сімей» світу.

У сімейну справу входять племінники Путіна Михайло Путін і Михайло Шеломов, колишня дружина Володимира Путіна Людмила, його брат Ігор, кожен із яких має безпосередній стосунок до великих фінансових структур (досить згадати хоча б банк «Росія»[8]).

 

Висловлювання

Певна частина політиків та діячів культури вважає політику та заяви Путіна українофобськими та засуджує їх[62][63][64][65][66][67].

 

 «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території — це Східна Європа, а частина, й значна, подарована нами!»[68]                                                                                                                           Джорджу Бушу під час зустрічі Росія — НАТО в Сочі (5 квітня 2008 року)

 

«Щодо наших стосунків з Україною… Я дозволю з вами не погодитись, коли ви зараз сказали, що якщо б ми були розділені, ми не перемогли б у війні. Ми все одно б перемогли, тому що ми країна переможців»                                     

Він також зазначив, що статистика часів Другої світової війни показує, що найбільші втрати отримала саме РСФСР — більше 70%.

 

 «Це означає, що війна виграна, не хочу нікого образити, за рахунок індустріальних ресурсів РФ. Це історичний факт, це все є в документах». За його словами, це зовсім не зменшує значення в загальній перемозі республік колишнього Радянського Союзу.[69]

Про це прем'єр-міністр РФ заявив під час прямого включення з росіянами (16 грудня 2010 року).

 

 

 

Результат трьох років правління Януковича: повний провал і занепад держави.  О.Соскін, професор.

http://osp-ua.info/mainnews/9700-rezultat-trokh-rokiv-pravlinnja-janukovicha-povniy-proval-i-zanepad-derzhavi.html. 25 февраля 2013

 

 Янукович перебуває на посаді Президента України рівно три роки. Впродовж цього часу ситуація в економічній політичній, соціальній, фінансовій сферах стала просто катастрофічною, Україна перебуває на межі колапсу. Наочно продемонструвати результати трирічного президентства Януковича можуть наступні цифри та показники.

1. Упродовж цього часу населення України, попри урядові програми, спрямовані на стимулювання народжуваності, попри обіцянки самого Януковича відновити демографічний потенціал країни, скоротилося на 226 тисяч – з 45 779 тисяч станом на січень 2010 року до 45 553 тисячі станом на січень 2013 року. Отже, протягом правління Януковича десятки тисяч українців покинули межі нашої держави, по суті, це можна назвати геноцидом проти української нації.

2. Відбувається встановлення політичної диктатури, розправи над політичними суперниками за допомогою використання державного апарату. Лідери політичної опозиції Луценко і Тимошенко перебувають за ґратами. Посилюється репресивний апарат, тиск на свободу слова і незалежні засоби масової інформації. Кількість правоохоронців Україні вже майже вдвічі перевищує кількість військових – 300 тисяч, проти 180 тисяч. Українська армія за час правління Януковича знищується, тут можна провести аналогію із діяльністю Грушевського, чиї дії призвели до знищення армії УНР, а відтак Україна без боєздатних військ втратила свою незалежність. Отже, можна припустити, що Янукович знищує українські збройні сили свідомо, як головну передумову захисту української незалежності, державності і суверенітету.

3. За офіційною інформацією, в Україні у 182 в’язницях, колоніях та слідчих ізоляторах перебуває більше 145 тисяч осіб. За підсумками дослідження лондонського королівського коледжу, наша держава – десята у світі за кількістю в’язнів. В той час, коли для розвинених країн світу нормою є показник 70-80 ув’язнених на 100 тисяч населення, у нас він становить 319 в’язнів на 100 тисяч населення. Отже, схоже, що Янукович продовжує справу Леніна і Троцького, які першими у світі створили концтабори, і намагається перетворити всю Україну на концтабір.

4. Побудована кланово-олігархічна модель державно-монополістичного капіталізму, зараз фактично встановлюється влада одного олігархічного корпоративного угрупування – «сім’ї» Януковича.
5. Україна практично доведена до банкрутства. Впродовж останніх 16 місяців золотовалютні резерви України скоротилися на 35,9% – з 38,2 млрд. доларів станом на вересень 2011 року до 24,5 млрд. доларів станом на грудень 2012 року. Сальдо платіжного балансу України у 2010 році було позитивним і складало 5,03 млрд. доларів, вже у 2011 році воно стало негативним і становило –2,45 млрд. доларів, а впродовж 2012 року погіршилося ще на 70% і становить –4,17 млрд. доларів. За три роки правління режиму Януковича державний і гарантований державою борг зріс на 63% – з 316,9 млрд. гривень (39,7 млрд. доларів) станом на 31 грудня 2009 року до 516,4 млрд. гривень (64,6 млрд. доларів) станом на 31 грудня 2012 року. При цьому заборгованість за облігаціями внутрішньої державної позики зросла у 4,5 рази – з 5,09 млрд. доларів до 23,3 млрд. доларів. А валовий зовнішній борг України впродовж 3 років зріс на 32% – з 103,4 млрд. доларів станом на кінець 2009 року до 137 млрд. доларів за експертними оцінками (реальна цифра приховується) станом на лютий 2013 року. Якщо говорити про зовнішньоекономічну діяльність, то у 2012 році експорт товарів і послуг з України склав 68,8 млрд. доларів, а імпорт товарів і послуг в Україну – 84,65 млрд. доларів, таким чином, негативне сальдо становило у 2012 році -15,84 млрд. доларів. Отже, цей показник за час правління Януковича погіршився у три рази (у 2009 році негативне сальдо складало – 5,7 млрд. доларів).

6. Якщо порівняти Державні бюджети України на 2009 і 2013 роки, то у 2009 році у бюджет було закладено дефіцит у розмірі 19,9 млрд. гривень, у 2012 році – 38,8 млрд. гривень, у 2013 – 50,4 млрд. гривень. У 2009 році на обслуговування зовнішнього і внутрішнього державного боргу з бюджету було витрачено14,2 млрд. гривень, у 2013 році закладено суму у розмірі 35 млрд.(щоправда, сюди входять також витрати на повернення громадянам втрачених заощаджень Ощадбанку СРСР). В той час, коли дохідна частина бюджету на 2013 рік на 60% перевищує дохідну частину бюджету на 2009 рік, витрати на Державне управління справами (до структури яких належать і витрати на утримання президента) зросли у 2013 році в порівнянні із 2009 роком на 69% - із 679 млн. до 1 млрд. 146 млн.

На Державну судову адміністрацію – витрати зросли на 65% - із 2,1 млрд. до 3,47 млрд., на Генеральну прокуратуру видатки з держбюджету зросли взагалі в 3,3 рази – з 967 млн. до 3,2 млрд., утримання Міністерства внутрішніх справ подорожчало на 60% - з 8,4 млрд. до 13,4 млрд.,Служби безпеки України на 68% - з 1,97 млрд. до 3,31 млрд., Служби зовнішньої розвідки на 64% – з 345 млн. до 564 млн. А, наприклад, витрати на Міністерство охорони здоров’я зросли лише на 55% – з 4,43 млрд. до 6,86 млрд., а видатки на Міністерство освіти і науки, молоді та спорту (у 2009 році було два окремих міністерства) зросли всього лише на 27% – із 13,55 млрд. у 2009 році (сумарно два міністерства) до 17,26 млрд. гривень у 2013 році.

7. Суспільство остаточно поділилось на два полюси, на одному з яких перебуває 80% людей, які проживають за межею бідності, а на іншому полюсі – 1% мільярдерів та їх оточення. При цьому середній клас в Україні, як виглядає, планомірно знищується. Підписаний Януковичем Податковий кодекс призвів до закриття сотень тисяч підприємств. Янукович ввів нові податки і збори, зокрема, податок на нерухомість, збільшив податок на землю, запровадив обов’язковий продаж 50% валюти підприємствами-експортерами, вів норму щодо здійснення обміну валюти лише при пред’явленні паспорта. Такі його дії призводять до знищення будь-яких умов для функціонування малого і середнього бізнесу. Провалена також пенсійна реформа. Мінімальна пенсія в Україні становить всього 894 гривні – сума, на яку неможливо нормально прожити, коли найдешевші соціальні сорти хліба коштують 4 гривні, кілограм масла – 60 гривень, кілограм сиру 50-60 гривень.

8. Зовнішня політика Януковича зазнала повного провалу. Янукович підписав так звані «Харківські угоди», які призвели до втрати частини суверенітету України, але попри це Україна купує в Росії газ за найвищими в Європі цінами. Інтеграція України в бік Європейського союзу і НАТО практично зупинилась, у зовнішній політиці почав домінувати курс на зближення із Митним і Євразійським економічним союзами. Сам же Янукович фактично вже потрапив у міжнародну ізоляцію, лідери цивілізованих демократичних держав ігнорують його особу, найкраще тому підтвердження – повний провал поїздки Януковича на Всесвітній економічний форум в Давосі.

9. В Україні практично знищене місцеве самоврядування, міста перетворені Януковичем на банкрутів. Вони не можуть використовувати навіть власні гроші, оскільки їх фінанси узурповані казначейством. Сам же Янукович під час свого президента здійснив ревізію Конституції України і фактично узурпував владу.

Отже Україна доведена Януковичем до руїни, дефолту, банкрутства. Ми вже не в змозі обслуговувати свої зовнішні зобов’язання, для того, щоб їх обслуговувати, беруться нові запозичення. Державна монополія НАК «Нафтогаз» перебуває в стані латентного банкрутства. Чого ж ми ще чекаємо? Чого ще треба? Чому народ мовчить, на що українці чекають? Під загрозу поставлено саме існування Української соборної держави. Тому Янукович повинен негайно піти у відставку. Кожен день його перебування при владі наближає Україну до остаточного краху і руйнації.

Олег Соскін, професор

 

 

Російська економічна експансія в Україні. Дискусія

http://uncp.soskin.info/news/272/pro-krugliy-stil- м. Київ, 12 лютого 2002 року

 

Круглий стіл організований і проведений Інститутом трансформації суспільства та Центром прогнозування соціально-економічних процесів. 

Під час заходу були обговорені такі проблеми: 1. Хто отримує найбільші економічні та політичні дивіденди від російської економічної експансії в Україні? 2. Як російська економічна експансія може впливати на політичну ситуацію в Україні? 3. Як скоро Росія придбає Україну? 4. Чому все більше підприємств-флагманів української промисловості стають російськими? 5. Які необхідно використовувати засоби для нейтралізації російської економічної експансії, і хто її може зупинити? 6. За яких обставин інвестування російського капіталу в українську економіку може бути відносно прийнятним? 

У круглому столі взяли участь: Олег Соскін, директор Інституту трансформації суспільстваБогдан Сікора, заступник директора Центру прогнозування соціально-економічних та політичних процесів Іван Заєць, народний депутат України Ярослав Жаліло, президент Центру антикризових досліджень Вадим Гречанінов, президент Атлантичної Ради України Володимир Рябошлик,керівник проекту Інституту реформ Володимир Кучерук, представник Асоціації українських банків Іван Симоненко, співголова об`єднання “Руський блок”, незалежні експерти, публіцисти, засоби масової інформації. Круглий стіл вели організатори заходу: Олег Соскін, директор Інституту трансформації суспільства, та Богдан Сікора, заступник директора Центру прогнозування соціально-економічних та політичних процесів.

 

Огляд дискусії

Пан Богдан Сікора, заступник директора Центру прогнозування соціально-економічних та політичних процесів, відкриваючи круглий стіл, відзначив, що російський капітал завдає більшої шкоди Україні, ніж експансія західного капіталу. Сьогодні, на думку пана Сікори, стосунки між Україною та Росією антагоністичні. Експансія – це широке поняття, яке охоплює не тільки економічний вимір (цінова дискримінація, монопольне становище на ринку енергоносіїв тощо), а й інформаційний та культурний тиск на Україну з боку Росії. Найбільші дивіденди від російської експансії в Україні отримують проросійські сили, які розглядають її як вигідний шлях збагачення. Пан Сікора додав, що за роки незалежності Україна набулала “нечистого західного іміджу”, проводячи двовекторну зовнішню політику: Росія – Захід, а невизначеність політичного курсу відлякує західних інвесторів.

Пан Олег Соскін, директор Інституту трансформації суспільства, висвітлюючи причини економічної експансії Росії, підкреслив, що існують суб`єктивні та об`єктивні причини широкомасштабного входження російських грошей в Україну. Процес перекачування коштів пов`язаний із тим, що, 

по-перше, усередині російської держави вже не існує високоприбуткових галузей виробництва. Тому російські великі монополістичні групи, так звані сировинні корпорації, які контролюють вивіз та ввіз нафти, газу, кам`яного вугілля, залізної руди, вичерпавши всі джерела отримання прибутку на території їх власної держави, почали експансію в економіку України. 

По-друге, в Росії відбувається деградація продуктивних сил: населення має низький рівень професійної підготовки та освіти; розповсюджені такі явища, як наркоманія, алкоголізм; у свідомості росіян закріплені некрофільні поняття (наприклад, оспівування цвинтаря і похованих на ньому вбивць у центрі Москви на Красній площі). 

По-третє. Важливим є геоекономічний фактор російської експансії, оскільки підпорядкування економіки України дає можливість Росії оформити статус пан`європейської держави. Україна є транзитною країною, територією якої проходять газо- і нафтопроводи, здійснюється перетин стратегічних економічних осей: Північ –Південь і Схід – Захід. Цей чинник лежить в основі боротьби за Україну між трансатлантичною й азійсько-борейською цивілізаціями. 

По-четверте. Об`єктивно Росія не спроможна здійснювати вивіз капіталу цивілізовано і легітимно, оскільки ці кошти здебільшого являють собою “брудні гроші” КПРС і КДБ – ще не легалізовані і не відмиті. Тому Росія використовує нашу країну як первинну “пральню” для відмивання брудного капіталу.

Далі пан Соскін наголосив, що Росія має стосовно України великі стратегічні плани, а тому діє системно, продумано, залучаючи всі можливі ресурси, застосовуючи багатовекторний, багатоаспектний підхід у захопленні ключових галузей української економіки. “Провідним напрямом поглинання України є інформаційна експансія з боку Росії”, - зазначив Олег Соскін. Російські щупальці проникли в український мас-медійний бізнес (приклад – телеканали “Інтер” та “1+1”), наші Інтернет-ресурси контролюються російськими медіаторами, а мультимедійні проекти (книги російських авторів, гастролі артистів провідних російських театрів, естрадних поп-зірок тощо) спрямовані на закріплення в українців рефлексу ностальгії, російської ментальності. Росія, зазначив пан Соскін, проводить дуже тонку стратегічну політику підтримання українського підприємництва, яке стоїть на компрадорських позиціях, підкуповування керівництва всіх рівнів, виховання молоді у проросійському дусі, наступу на релігійні інститути, мову, прагнучи тим самим перетворити нашу державу на російську околицю, малоросію. Разом із тим відсутність тоталітарного режиму в Україні відлякує Росію, робить вразливими її стратегічні плани. Ефективно протистояти російській економічній експансії можна тільки одним шляхом – побудувати пан`європейську Україну. Це має бути наша стратегічна мета, підкреслив пан Олег Соскін.

Пан Іван Заєць, народний депутат України, відмітив, що до здійснення великої російської економічної експансії підключені найпотужніші і найвпливовіші сили. Стосовно України Росія проводить неоімперську політику, не бажаючи здійснювати демаркацію і делімітацію російсько-українського кордону. Політична невизначеність і багатовекторність зовнішньої політики України перетворили її в сіру зону, що потрапила в коло інтересів інших держав і, передусім, Росії. Подання заявки про членство в ЄС та НАТО, інтеграція у світову економіку, набуття членства у Світовій Організації Торгівлі зафіксує на державному рівні геоекономічний та геополітичний напрям нашої країни. Це дасть змогу сформувати цілісну структуру економічної системи України, визначити пріоритетні галузі розвитку її господарства.

Пан Заєць зазначив, що відсутність внутрішнього ринку, експортна орієнтація нашої країни на вивіз сировини або сировинної продукції закріпили відставання української економіки, перед якою почали закриватися західні ринки. Наявність великого сектора тіньової економіки, мафії, корупції, трансплантація російської влади за допомогою мас-медійного впливу, культурна експансія, вилучення української мови із вжитку – це прояви російській експансії. Сьогодні, на думку пана Зайця, в Україні склалася критична ситуація, пов`язана із посиленням російського впливу. Тому потрібно чимшвидше виробити чітку державну політику, яка б передбачала входження України до Європейського Союзу і НАТО, створення повноструктурної економічної системи, проведення жорсткої боротьби з мафією, детінізацію економіки, перетворення нелегального сектора в легальний, розширення сфери функціонування української мови як ознаки цілісності української нації. За таких умов Україна зможе протистояти російській експансії.

Пан Вадим Гречанінов, президент Атлантичної Ради України, присвятив свій виступ аналізу воєнного аспекту теми, винесеної на обговорення. Він зазначив, що попри проблеми, що накопичилися у Збройних силах України (передача тактичної ядерної зброї, невдала боротьба за Чорноморський флот, неповна матеріально-технічна база українських військ тощо), ми не потрапимо під крило Росії. Пан Гречанінов відмітив важливість входження України до НАТО, що убезпечить нас від тотальної російської експансії. Він визначив шляхи подолання перешкод на цьому шляху: здійснити процес демаркації і делімітації кордонів з Росією і Білоруссю, вирішити спірні прикордонні питання з Молдовою і Румунією, усунути соціальні проблеми в армії, подолати відставання військово-промислового комплексу, який переважно працює на Росію і лише 5% на Україну (це надання техніки і зброї українській армії), та інше.

Пан Ярослав Жаліло, директор Центру антикризових досліджень, російську економічну експансію в Україні вважає природним процесом. Росія володіє великим економічним потенціалом, що дозволяє її політико-фінансовим корпоративним групам підбирати недієздатні українські галузі виробництва. В Україні має місце неявна форма притоку російського капіталу, якому невигідно входити в українське виробництво на легальних умовах. Пан Жаліло запропонував наступні шляхи подолання Україною економічної залежності від Росії: інтеграція в ЄС та НАТО, створення умов для розвитку власного капіталу, перехід до легальної торгівлі, відновлення інвестиційного попиту, кооперація підприємств за умов існування потужного прошарку українських підприємців. Водночас поступальний рух до світової спільноти передбачає тісну співпрацю України з Росією, вважає пан Жаліло.

Пан Володимир Рябошлик, керівник проекту Інституту реформ, повідомив про результати діяльності Уряду щодо списання боргів українським підприємствам за несплаченими податками і штрафами, надання пільг українським товаровиробникам. На думку пана Рябошлика, російського капіталу на території України в класичному сенсі не існує, натомість є заполітизований і закриміналізований капітал, який користується Україною. Якщо в нашій країні будуть створені рівні можливості для діяльності всіх секторів економіки, то в її розвиток вкладатимуться західні інвестиції, які набагато потужніші, ніж російські, підсумував представник Інституту реформ.

Пан Іван Симоненко, співголова об`єднання “Руський блок”, зауважив, що організатори круглого столу намагаються показати, що проникнення російського капіталу в Україну становить загрозу незалежності України і “європейському вибору” офіційного Києва.

Однак, на його думку, посилення російської присутності в Україні має об`єктивне підгрунтя. Процес ринкових реформ в Україні сприяв глибокій лібералізаціі зовнішньої торгівлі, мобілізації експортного потенціалу, проте світовий ринок виявив попит тільки на сировину, напівфабрикати первинної переробки з низькою часткою доданої вартості та деяку продукцію еноргоємких і екологічно шкідливих виробництв.

Це призвело до того, що Україна почала недоотримувати значні кошти від експорту, вивозити лише напівфабрикати та чавун, підтримуючи сировинну базу конкурентів на ринку готового прокату, спеціалізувати виробництво на продукції початкової та низької переробки, а також екологічно шкідливої.

Відтак, зазначив пан Симоненко, народне господарство України трансформувалося в економікую. периферійно-колоніального типу, що випускає напівфабрикати, експортує сировину.

Висновуючи, співголова об`єднання “Руський блок”, висловив переконання, що єдиною країною, здатною нам послужити опорою в економічних перетвореннях і підвищенні науково-технічного рівня, є Росія, яка технологічно сумісна з українським ринком, має вигідне географічне положення і володіє ресурсним потенціалом.

Підбиваючи підсумки дискусії, пан Олег Соскін, директор Інституту трансформації суспільства, наголосив, що російська економічна експансія в Україні поширюється, оскільки цьому процесові потурає чинна українська влада. Притаманна донедавна нашій зовнішній політиці двовекторність сьогодні фактично переросла в одновекторність, скеровану на Росію. Це є прояв сили російської геоекономічної та геополітичної стратегії і слабкості українського державного управління. Аби залежність, підлеглість, периферійність не стали основними ознаками розвитку нашої держави, влада повинна чітко визначити і послідовно обстоювати українські національні інтереси. До них насамперед слід віднести дотримання європейського напряму у зовнішній економічній політиці і здійснення радикальних системних ринкових трансформацій – внутрішній.

 

 

Російська криза. Для Росії втратити Україну - це втратити бренд

"Київська Русь"

26 Листопада 2013 http://galinfo.com.ua/news/147386.html

 

У сьогоднішньому поліцентричному світі багатьом державам важко знайти правильні орієнтири. Україна не є виключенням. Напередодні Вільнюського саміту все частіше звучать аргументи “за” і “проти” підписання договору про асоціацію і зону вільної торгівлі з ЄС. Без сумніву, рішення яке буде прийнято українським керівництвом у Вільнюсі, матиме далекосяжні наслідки не тільки для нашої держави, а й для регіону загалом.

Більше того, 28 листопада вирішиться майбутнє двох великих геополітичних проектів – Європейського і Митного союзів. Митний Союз – це перехідна ланка в геополітичному проекті В.В. Путіна, який передбачає створення після 2015 року Євразійського Союзу. По суті, відновленого Радянського Союзу з можливістю входження до його складу різношерстих азійських деспотій. Варто розуміти, що Україна є головним призом в цій грі не на життя, а на смерть. Підписання угод з ЄС поставить масний хрест на мертвонародженому проекті Євразійського союзу. Позбавить сенсу його створення і поставить під питання існування “Карткової імперії”, у вигляді Російської Федерації.

За останні місяці ми вже звикли до постійний апокаліптичних прогнозів щодо нашого майбутнього у разі підписання угод з ЄС, до прогнозів, які лунають з боку Кремля, зокрема, з уст його речника С.Ю. Глазьєва, радника Президента Росії.  Спад ВВП, відмирання цілих галузей економіки, безробіття, політичні потрясіння, розпад і навіть голод – це неповний список  "страшилок", якими  нас намагаються переконати у помилковості європейського вибору.

Системна криза

У самій  Росії дедалі помітнішими стають ознаки системної кризи. Наростаючі проблеми в економічній, соціальній,  політичній сферах доповнюються кризою ідентичності. В цьому контексті провал регіональної політики підсилить сепаратистські настрої в самій Росії, що в сумі з демографічною ситуацією загрожує перерости в нові збройні конфлікти на її теренах.

Економіка і роздутий нафтогазовий сектор

Високі показники російської економіки випливають з роздутого нафтогазового сектора.  Росія займає перше місце в світі щодо запасів і видобутку вуглеводнів. З часів здобуття незалежності РФ заміщує високотехнологічне виробництво видобутком і продажем корисних копалин. Ставши монополістом на європейському ринку ресурсів, Росія сама стала залежною від його кон'юнктури.

Монополія “Газпрому” на ринку ЄС і України сьогодні дає тріщину.  Безпідставно завищена ціна на газ і її використання як інструменту політичного тиску змушує шукати інші ресурсні джерела. “Сланцева революція” , скраплений газ, газогідрати і спотова біржа звужують нішу Росії на енергетичному ринку.

Зміна зовнішньополітичного курсу Ірану на зближення з США і країнами Заходу відкриє для нього, для Ірану, газовий  ринок ЄС, що в сумі з катарським скрапленим газом поховає російську монополію в Європі. Частка російського експорту на європейському ринку надалі продовжує скорочуватись, що змушує  федеральне керівництво непокоїтися.

Слід зазначити, що левова частка коштів від продажу енергоносіїв йде на підтримку і розвиток військово-промислового комплексу. В переозброєння російської армії вкладається космічна сума (19 трильйонів рублів), що докупи з агресивною зовнішньою політикою змушує її сусідів непокоїтися за свою безпеку. Ці два явища органічно доповнюють один одного. Новою “Холодною війною” російське керівництво виправдовує необхідність реформ в армії і ВПК.

Без зміни економічної моделі РФ альтернативних джерел зростання економіки не знайти.

Демографічна катастрофа

Набагато гіршою є демографічна ситуація республіки.  Частка слов’янського населення продовжує скорочуватись. Розпад СРСР підірвав усталену соціальну систему. Масове безробіття, розгул криміналу, дефолт 1998 р. в сумі з ідеологічним вакуумом підірвали державотворчий потенціал російського етносу. Натомість основні етноси національних республік (чеченці, інгуші, татари та ін.) відвоювали раніше втрачені позиції. Представники ісламських націй все частіше отримують керівні посади в федеральних органах державної влади.  Вони стали “опричниками”  незмінного російського президента. І можна зрозуміти логіку Путіна. Росіяни як нація переживають найважчу кризу. Їхня кількість скорочується. РПЦ втратило свою об’єднуючу функцію, ставши черговим міністерством пропаганди і видурювання коштів з найбідніших шарів населення. Деградація систем освіти і охорони здоров’я лише доповнює цю страшну картину.

Ще одним фактором нестабільності є неконтрольована міграція з Середньої Азії і Закавказзя. Непримхливі мігранти вже зайняли важливі ніші в системі інфраструктури російських міст. Прибиральники, вантажники, будівельники, продавці на ринках тощо. Лише кілька днів страйків серед мігрантів вистачить для того щоб паралізувати все російське господарство. На жаль, не всі нелегали можуть знайти вільне робоче місце в Російській Федерації. Частина з них обирає шлях криміналу. Часті вбивства, зґвалтування, грабежі та збройні напади, здійснені представниками національних меншин є наслідком неспроможності адаптуватися до умов чужорідної культури і соціального устрою. Вони є причиною зростання ксенофобських настроїв, які час від часу виливаються в погроми і бунти проти мігрантів. Нещодавні події в Бірюльово - яскравий приклад того, що чекає Росію в майбутньому. Бунт корінного населення проти чужорідного пасіонарного елементу і байдужої до проблем народу влади.

Загроза радикального ісламізму

Самі мігранти, які є переважно мусульманами, все частіше знаходять притулок в мечеті. Посилення популярності радикального ісламу серед мусульманського населення є великою загрозою для національної безпеки Росії. Сьогодні ми є свідками інтернаціонального джихаду в Сирії. Тисячі ісламістів із майже шістдесяти  країн світу воюють проти світського режиму за встановлення на території країни ісламського халіфату.

У Росії проживає двадцять мільйонів мусульман, і їх частка постійно збільшується за рахунок неконтрольованої міграції.  Російський кордон слабо укріплений, особливо на середньоазійському відрізку, що дозволяє зацікавленим особам просочуватись на її територію для ведення підривної діяльності. РФ є дуже вразливою і не убезпеченою від повторення сирійського сценарію на своїй території.

Криза об’єднавчої ідеї

Росія не здатна створити нову об’єднуючу ідею.  Все російське суспільство живе в міфологічному тумані. Ідеї  “Третього Риму” ,“особливого шляху” залишають в своєму полоні як простого робітника з Кузбасу, так і кремлівського чиновника середньої ланки.  Криза ідентичності проявиться особливо чітко після виходу України з сфери впливу Росії.

Привласнивши історію Київської Русі, Росія знайшла для себе місію – об’єднання всіх слов’янських і православних народів під однією московською короною. Релігійно-політична міфологія “Третього Риму”  вірно служила російським царям й імператорам впродовж століть. Втрата України означатиме для російського керівництва втрату бренду “Київська Русь”.  Це потужний удар по ідеологічній доктрині Росії.

Ідея, яка служила століттями, вдарить другим боком медалі. Тепер вже Україна стане  носієм цієї ідеї, і її керівництво буде змушене  застосувати її на практиці організації  регіону Східної Європи.

Росія втрачає європейське обличчя у всіх сенсах: політичному, соціальному, демографічному, культурному, релігійному, світоглядному. Вона все більш стає схожою на деспотичну азійську монархію, де людське життя не вартує нічого, де обманювати й обкрадати ближнього стає нормою. Країна, де законами є слова хана і наділених ярликами князьків. Країна, яка загрожує всім своїм сусідам, шантажує і “примушує до миру і дружби”, Росія стає зразковою наступницею Золотої Орди, першого і останнього “Євразійського союзу”.

Андрій Сабало, студент-політолог Львівського національного університету ім. Івана Франка.

 

 

Российско-украинские войны: история и современность

 

03 мая 2014, 07:21http://obozrevatel.com/politics/80267-rossijsko-ukrainskie-vojnyi-istoriya-i-sovremennost.htm

 

Тезис о братстве украинского и российского народов долгое время являлся одним из самых популярных с незапамятных времен. И даже сейчас, в разгар кризиса, он не сходит со страниц СМИ – причем, с обеих сторон. Российские социологи убедительно доказывают, что их сограждане просто таки души не чают в "младшем брате" - что, правда, не мешает им почти единодушно поддерживать экспансионисткую политику Кремля. А украинские политики и общественные деятели не менее горячо обращаются к своим российским визави: "Что же вы делаете?! Мы же с вами братья – а ваши враждебные действия в один момент могут порушить многовековую дружбу".

Однако, на самом деле, эта самая "многовековая дружба" беспрерывно-безоблачной была разве что на протяжении весьма небольших периодов. Самым длительным из которых было чуть менее полутора веков после последнего разрушения Запорожской Сечи в 1775 году – и началом Гражданской войны 1917-21 годов. А так, со времен, когда появились первые летописные сведения о Киевской Руси и до наших дней, история взаимоотношений украинцев и русских просто таки пестрит фактами порой весьма кровавых противостояний.

Справедливости ради стоит заметить, что в те далекие времена о русском и украинском этносе можно говорить чисто условно – они стали зарождаться лишь в середине прошлого тысячелетия, после распада древней Руси после монголо-татарского нашествия на Северо-Восточную и Юго-Западную части.

Прим. В.Ж. Тут автор цієї статті протирічить історично доведеному факту, що Україна – це Русь, а Московія – етнос і держава, що зявилися у XIXIІ ст.

Которые в конце концов и трансформировались в Россию и Украину. Так что об "украинско-российских войнах" в описываемые периоды можно говорить лишь в смысле того, что в них принимало участие население территорий современной Украины и России.

Одними из самых первых в этом ряду, безусловно, стали войны Киево-Новгородские. Так уж получилось, что сыновья киевских князей, коим суждено было стать любимцами Фортуны, ставились своими отцами именно на Новгородский "стол". А оттуда уже, заручившись поддержкой ополчения этого древнерусского города, начинали победоносные походы за "стол" Киевский. Становясь после победы Великими Князьями. Так завоевал себе в 70-х годах 10 века трон Владимир, в 988 году крестивший Русь, а после его смерти в 1015 году – уже его сын, Ярослав Мудрый.

Впрочем, несмотря на всю мудрость, этот незаурядный политик так и не решился ввести четкие правила престолонаследия – к старшему сыну в роду. В результате чего те или иные княжества "возглавлялись по ротации" – братьями. Что приводило к множеству кровопролитных конфликтов между претендентами на власть. А ситуация на Руси – на территориях современной и Украины, и России больше всего напоминала грустный афоризм Джона Гоббса: "Общество – это война всех против всех". Новгородцы воевали с Киевом, Киев – с Черниговом, Галич – с Переяславом – и тому подобное.

В качестве отдельного примера, пожалуй, стоит остановиться разве что на личности Ростово-Суздальского князя Юрия Долгорукого – того самого, что в 1047 году основал Москву. А вокруг этой даты плюс-минус 10-12 лет развернулись события по обеспечению его "хотелок" на Киевское княжение. "Мать городов русских" несколько раз брался войсками амбициозного князя (с последующим грабежом) – в конце концов, Юрий таки сделался Великим Князем. Правда, пробыл в этом звании недолго – в 1059 году будучи отравлен местными недовольными боярами.

 

 

 

 

Узагальнений перелік збройних протистоянь України і Росії

 

978 р. – похід новгородців та варягів на чолі з князем Володимиром Святославовичем на Київ дляч захоплення троні великого князя.

 

1015-1036 – багаторічна війна новгородського князя Ярослава за київський престол, яка увінечалась успіхом. Переможцю було дано призвісько «Мудрий».

 

1142-1159 – боротьба за київське князювання Ростово-Суздальського князя Юрія Долгорукого.

Про нього та його сина Андрія-Китая Боголюбського див. підрозділи 3.4 та 6.7, а також додаток за спсиском А Боголюбський Андрій, благовірний князь

 

XIV – XVI століття – багаточисельні війни між Великим князівством Литовським, до складу якого з середини XIV століття після його перемог над Золотою Ордою увійшли землі сучасної України з князівствами Північно-Західної Русі. Тільки у XIV ст. українці приймали участь у 5 війнах проти Росії, загальною тривалістю біля 20 років

 

1605 р. – успішний похід Дмитра Самозванця (Лжедмитрія, ставленика Польщі) на Москву для захоплення царської влади. У його війську було 12 тисяч запорізьких козаків.

 

1618 р. – похід на Москву 20 тисяч козаків гетьмана Сагайдачного у складі польського королевича Владислава, який добивався московського престолу.

 

«Руїна» - тридцятирічний період після смерті Богдана Хмельницького 27 липня (6 серпня1657 – мляво протікаюча війна російської армії з військами Речі Посполитої та Туреччини, у складі яких воювали і українці під проводом тих чи інших гетьманів.

28 червня 1659 р. - самий відомий епізод – перемога гетьмана Виговського і його союзників татар над російськими військами під Конотопом.

 

Українсько-російське протистояння у ході російсько-шведської війни. Найбільш відомі моменти:

2 листопада 1708 р. – захоплення і знищення військами Меншикова гетьманської столиці Батурина

11 травня 1709 р. – зруйнування російськими військами Запорозіької Січі військами

27 червня 1709 р. – Полтавська битва

 

1768 р. – розгром загоном генерала Кречетникова повстання гайдамаків «Коліївщина» на Правобережній Україні, яка належала Польщі.

 

5 червня 1775 р. – взяття та остаточне руйнування Запорозіької Січі військами генерала Текелі.

 

1917-1921 рр. – Громадянська війна в Україні. УНР протистояли і більшовики ленінської Росії, і такі ж більшовики Донецько-Криворізької республіки, і білогвардійці Добровольчої армії. Найбільш відомий епізод – битва під Крутами 16 січня 1918 р. київських студентів з переважаючими силами полковника Муравйова, які йшли на захоплення Києва.

 

1943-1953 – боротьба УПА проти СРСР.

Прим. Переклад мій, В.Ж.

 

Войны России с Украиной в составе Литовского Княжества

Следующий этап противостояния между "условно русскими" и "условно украинскими" землями начался с захватом последних в середине 14 века воинственным Литовским княжеством. Которое воевало с Северо-Восточными русскими княжествами, мягко говоря, ну очень часто – и, конечно же, с привлечением воинов – уроженцев земель Юго-Западной Руси. Подробный разговор об этих конфликтах потребовал бы целой книги – приведем лишь самые основные даты. 1363, 1368, 1370, 1372, 1375, 1386, 1394, 1399, 1402, 1405, 1408…

После это стороны, правда, несколько успокоились – и соблюдали заключенный мир аж до 1487 года. А потом опять сцепились сразу на 7 лет – до 1494. Война 1500-1503 годов закончилась переходом под московский контроль Чернигова. В целом в 16 веке Московское государство и Литва имели между собой 5 крупных войн общей продолжительностью около 20 лет – не считая мелких столкновений.

Украинские казаки в походах на Москву

17 век в истории "небратских" украино-российских отношений ознаменовался тем, что украинцы в них, наконец, выступили не обезличенно, как просто некий процент бойцов в армиях Литвы или Речи Посполитой, а именно как отдельный народ. В основном воевали казаки – которых в Москве называли "черкассами".

Впервые они начали походы в Россию в 1605 году – с началом "Смутного времени", вызванного смертью царя Бориса Годунова и появлением лже-сына Ивана Грозного "царевича" Димитрия. В своем походе за московский трон, увенчавшегося полным успехом, Самозванца поддерживало целых 12 тысяч запорожских казаков. Правда, интересы на тот момент у них были, в основном, чисто меркантильные, без каких-то политических амбиций – впрочем, как и у любых других "солдат удачи" в то воинственное время.

Однако уже в 1618 году ситуация резко изменилась. Начавшийся летом поход гетмана Сагайдачного с 20-тысячным казацким войском проходил под знаком не только поддержки притязаний польского принца Владислава на московский трон. Обещанный ему 10 лет до этого "семибоярщиной" – этакой  "хунтой" московских дворянских "олигархов". Мудрый политик и патриот, гетман потребовал от короля признания казацкой автономии, легитимизации выборов гетмана и другой старшины, доведения числа "реестровых казаков", имевших вполне "шляхетские" льготы и права до 20 тысяч.

Украинские войска вместе с польскими союзниками тогда дошли до самой Москвы, захватив множество русских городов – но саму столицу взять не смогли. В итоге горе-союзнички, как и следовало ожидать, цинично "кинули" казаков – выполнив свои обещания разве что в отношении "клейнодов" (булавы, печатей и т.п.) – но ограничив чисто реестровых "служивых" смехотворными 3 тысячами.

В борьбе за Руину…

Следующий этап "выяснения братских отношений" с Московской державой начался после смерти великого гетмана Богдана Хмельницкого. Самым ярким эпизодом которых, без сомнения, стала битва под Конотопом 28 июня 1659 года, в ходе которой российская армия потеряла вследствие победы соединенных сил гетмана Выговского и татар от нескольких тысяч до 40 тысяч человек, по разным оценкам.

Впрочем, по большому счету, вся история Руины (30-летний период после смерти Хмельницкого) и так была почти непрерывным противостоянием русских, польских, крымско-татарских, турецких войск – и стоящих на той или иной стороны казаков.

Так, сторонники гетманов Выговского, Тетери поддерживали Польшу, Дорошенко – Османскую Порту, Брюховецкий, Многогрешный, Самойлович – Россию. Итогом стало сокращение численности населения Правобережья в эпоху Руины в 10 (десять!) раз – такой "антирекорд" не смогла поставить даже Германия в эпоху 30-летней войны начала 17 века, ее население сократилось лишь впятеро.

Взлет и трагедия гетмана Мазепы

Начало правления гетмана Мазепы, ставшее концом Руины, ознаменовало для многострадальной украинской земли многолетнюю передышку. Не для всей, правда – Правобережье находилось под властью Варшавы, а Юго-Западные земли – Стамбула. Но и эта, почти двадцатилетняя передышка завершилась военной вспышкой – когда престарелый украинский лидер с частью сторонников решил порвать с царем  Петром I – и перейти на сторону шведского короля Карла XII.

Впрочем, говорить о чисто украинско-русской войне в 1708-1709 годов не приходится. Ведь Мазепу поддержало даже не большинство казаков – лишь самые приближенные части плюс Запорожская Сечь. В итоге в ходе Полтавской битвы сражались не только русские против шведов – но и украинцы против украинцев. Что подтверждается и закономерным политическим итогом – пусть уже весьма "увявшая", но все же украинская государственность в виде "гетманщины" ликвидирована не была.

Москва ограничилась лишь разрушением Батурина (2 ноября 1708 года) войсками Меньшикова - и Сечи (11 мая 1709 года) отрядом полковника Яковлева. Впрочем, остатки запорожских воинов, основавших на турецких землях Каменскую сечь были уничтожены уже в трогательном единстве русских полков – и отрядов украинского гетмана Скоропадского.

"Странные войны" 18 века

После Полтавы в истории 18 века лишь два заметных эпизода украинско-российского противостояния, довольно таки выбивающихся из общих принципов ведения войн. Первый – это разгром в 1768 году гайдамацкого восстания "Колиивщина" на польском Правобережье отрядом русского генерала Кречетникова. В котором, впрочем, находилось немало и донских, и запорожских казаков, относившихся к гайдамакам весьма прохладно, чтобы не сказать больше. Разгром совершился практически без единого выстрела – гайдамацкие вожди, приглашенные на пир генералом, которого они считали союзником в борьбе с поляками, вусмерть упились – а проснулись уже в цепях.

Второй эпизод – это взятие и разрушение 5 июня 1775 года уже возрожденной на тот момент Запорожской Сечи, также без единого выстрела. Почти что "вежливая война" образца нынешней российской аннексии Крыма – только на 239 лет раньше. Увы, обычно доблестные и умелые в военных походах казаки банально проворонили приближение к своей твердыне аж 60-тысячного корпуса "зеленых человечков" генерала Текели.

После этого сопротивление стало просто бессмысленным – 5 тысяч человек из гарнизона ушли на Дунай, "просочившись" из осажденной крепости, остальные сложили оружие. Победители подвергли репрессиям, сослав в Сибирь и прочие подобные места лишь сечевую верхушку, включая легендарного кошевого Петра Калнышевского – остальных мирно отпустили по домам. Правда, сами укрепления Текели совсем "невежливо" сравнял с землей – огнем имеющейся артиллерии.

Кровавая жатва века 20-го

После описываемых событий между украинским и русским народами действительно наступил мир – вплоть до революций 1917 года и начала Гражданской войны. Увы, складывается впечатление, что с ее началом история решила "взять реванш" – и компенсировать массовым кровопролитием вышеуказанное затишье.

"Поле битвы – Украина" в этот период стало напоминать собой даже не четкую "линию фронта" - а настоящий "слоеный пирог". Тем более, что и русские, и украинцы были разделены не только по национальному – но и по политическому признаку, будучи сторонниками большевистских идей или же их противниками.

Вот и получилось, что с Северо-Востока Украинской народной республике угрожали красноармейцы Ленина и Троцкого, просто с Востока – те же красноармейцы, но уже Донецко-Криворожской республики, с Юго-Востока – "добровольческая армия" белогвардейцев Деникина и Врангеля…

Достаточно сказать, что только большевики брали Киев в общей сложности 4 раза. Впрочем, наибольшую известность получило его первое взятие войсками полковника Муравьева в январе 1918 года – в контексте боя под Крутами 16 января, местом подвига украинских добровольцев, гимназистов и студентов. А также – и позора тех горе-"патриотов", которые не рискнули взяться за оружие для защиты собственной государственности, не найдя ничего лучшего, чем послать вместо себя на бойню почти что детей. А в самом многолюдном Киеве Центральная Рада смогла опереться лишь на 1200 военнослужащих – в то время, как у Муравьева их было вшестеро больше. 

Конечно, в 1921 году, после окончательного разгрома Белой Армии в Крыму и войск Директории на основной части Украины, сопротивление украинцев еще продолжалось. Достаточно вспомнить, например, о повстанцах "Холодного яра" на Черкащине. Но постепенно и оно сошло на нет – подтверждением чего стала трагедия Голодомора, ставшая возможной как раз из-за отсутствия организованного сопротивления большевистскому террору, не считая отдельных стихийных выступлений.

Последней страницей в истории украинско-российского противостояния стала борьба УПА, организованной в 1943 году. Вначале подполье наносило противостоящим войскам НКВД (а позже – МВД-МГБ) чувствительные потери и даже поражения. Увы, перевес в численности, жесткие меры подавления (вроде массовых принудительных депортаций сочувствующего населения) привел повстанцев к поражению. 3 сентября 1949 года деятельность военного руководства УПА на территории Украины была официально свернута – а в 1953 году, с объявлением Хрущевым амнистии, самые непримиримые бойцы тоже сложили оружие, ввиду бесперспективности дальнейшей борьбы.

 

Автор: Юрій Юрко

 

Сепаратизм

МИД Украины объяснил России, чем Евромайдан отличается от "совка"

Нестор Шуфрич

Слов’янськ

 

МИД Украины объяснил России, чем Евромайдан отличается от "совка"

09 апреля 2014, 18:29 http://delo.ua/ukraine

 

Внешнеполитическое ведомство Украины тремя тезисами объяснило России, чем Майдан отличается от сепаратистских выступлений в восточных областях

Украина призывает Россию не пытаться оправдать сепаратизм в юго-восточных областях страны и не сравнивать сепаратистские акции с Майданом. Сегодняшние события на юго-востоке являются попыткой России любой ценой удержать Украину в сфере своего влияния, добавил Перебийнис.

Он напомнил, что в последнее время от официальных представителей России звучат попытки оправдать сепаратизм в Украине. "Нас обвиняют в двойных стандартах, пытаясь сравнивать события во время Евромайдана и нынешние сепаратистские акции на юге и востоке Украины. Жаль, что российские чиновники, которые проводят такие параллели, не понимают очевидных отличий", — сказал спикер внешнеполитического ведомства.

По его словам, во-первых, во время Евромайдана люди умирали под государственным флагом Украины, а "инспирированные российской стороной события на юге и востоке, не говоря уже о преступной оккупации Крыма", проходят под знаменами чужого государства и сопровождаются надругательством над государственными символами Украины.

Во-вторых, отметил Перебийнис, протестующие на Евромайдане выступали за единство и целостность украинского государства, в то время как сепаратисты в Крыму, на юге и востоке пытаются расколоть Украину и ретранслируют лозунги, озвученные официальными представителями России, что явно указывает на тех, кто ими руководит.

В-третьих, напомнил он, протестующие на Евромайдане отстаивали европейское, демократическое будущее Украины без коррупции, произвола правоохранительных структур, нарушения прав и свобод граждан. "Вместо этого сепаратисты в Крыму, на юге и востоке Украины бросают жителей этих регионов в пропасть прошлого, в мир деградации, бесправия, коррупции, в мир "совка", — отметил он.

Сегодняшние события на юго-востоке являются попыткой России любой ценой удержать Украину в сфере своего влияния, добавил Перебийнис.

"Российская сторона, наконец, должна прийти к пониманию, что европейская Украина — это на самом деле не угроза для России… Европейская Украина, будучи надежным и предсказуемым партнером — это гарантия стабильности и безопасности для России в западном направлении", — сказал он.

МИД призывает Россию немедленно предпринять шаги по деэскалации ситуации в Украине и нормализации отношений, в частности, прекратить подрывную деятельность, оккупацию Крыма и отозвать войска от границ с Украиной.

"Российская сторона, наконец, должна прийти к пониманию, что европейская Украина — это на самом деле не угроза для России… Европейская Украина, будучи надежным и предсказуемым партнером — это гарантия стабильности и безопасности для России в западном направлении", — сказал он.

МИД призывает Россию немедленно предпринять шаги по деэскалации ситуации в Украине и нормализации отношений, в частности, прекратить подрывную деятельность, оккупацию Крыма и отозвать войска от границ с Украиной.

 

Нестор Шуфрич

ДУСЯ, 09.04.2014 http://dusia.telekritika.ua/novosti/24743/

 

Телеведущий Виталий Гайдукевич призвал со своей странице в Фейсбуке Генпрокуратуру повнимательнее присмотреться к Нестору Шуфричу и других депутатам от ПР, которые предлагают амнистировать террористов, захвативших административные здания на Восточной Украине: «Некто Николай Левченко говорит, что нужно амнистировать тех, кто с оружием (!) захватил орган власти - Донецкую ОДА. Некто Нестор Шуфрич, говорит, что нужно амнистировать сепаратистов в Харькове, Донецке, Луганске. Некто Шуфрич манипулирует понятиями используя фразу "участники мирных собраний". Человеки с автоматами захватывающие здание СБУ и на камеру говорящие "мы русские...", человеки призывающие главу государства, что ведет войну с Украиной ввести войска, не являются "мирным собранием", только Некто Шуфрич это не говорит.

Конечно, Некто Шуфрич пытается провести аналогию с Майдановскими событиями и, скажем занятием КМДА, но... никто не вывешивал над столично горадминистрацией флаг Польши, США, Китая, Германии... Никто не говорил про Независимую Народную Республику Борщаговка. Не было и автоматчиков. Некто Шуфрич про это знает, но настойчиво пытается отмазать тех, кто работает на заказ Путина.

Внимание, вопрос: когда Генпрокурор, глава СБУ, глава МВС, глава Парламента поставят вопрос ребром - господа из Партии Регионов, или сложили мандаты и записались дружно в боевики и будем говорить нормами УКК или меняем риторику. Вопрос номер два: что Гражданское Общество думает делать с сепаратистами в Парламенте, которые под ширмой прав и свобод человека протягивают интересы соседнего государства?» - написал телеведущий.

Сейчас вопрос отношения к сепаратистам всех уровней стоит весьма остро. Например, хочется узнать, почему украинские СМИ продолжают называть террористов "пророссийскими активистами" и давать слово сепаратистам в своих эфирах и на своих печатных или интернет-ресурсах. Поэтому предлагаю вам опрос, чтобы узнать ваше мнение на этот счет, мои дорогие мои читатели. Стоит их пускать на центральные каналы, цитировать в газетах и публиковать их заявления в сети - или все-таки нет?

 

Слов’янськ. Петро Кралюк. 20.04.2014http://www.radiosvoboda.org/content/article/25355554.html

 

Чому провінційне місто на теренах Донецької області Слов’янськ стало центром діяльності терористів-сепаратистів?

Думаю, є небагато наївних людей, які вважають, ніби це сталося спонтанно. У «слов’янських подіях» дуже добре простежується почерк російських спецслужб. Принаймні доказів цього достатньо. А російські спецслужби просто так не діють. Все-таки досвід у них чималенький. Та й працюють там професіонали.

Слов’янська геополітика. Звісно, має велике значення географія. Слов’янськ розташований якраз на межі трьох областей – Донецької, Луганської та Харківської. Фактично він є рівновіддалений від Донецька, Луганська й Харкова. А саме в цих містах і областях терористи-сепаратисти хочуть дестабілізувати ситуацію. Тобто зі Слов’янська вони можуть швидко перекидати своїх людей у «потрібні місця» цих областей. Слов’янськ також є одним із найбільших міст Краматорської агломерації. І, контролюючи його, можна здійснювати вплив на всю цю велику агломерацією на півночі Донеччини. Що, власне, й робиться. Свідченням цього є хоча б те, як були заблоковані в Краматорську БТРи української армії.

Важливим чинником є й те, що в Слов’янську керівництво міста опинилося в руках «радикальних регіоналів». Міський голова Неля Штепа давно була відома своїми антимайданівськими заявами. Тобто вона та її люди могли якщо не посприяти сепаратистам, то принаймні не чинити їм опору.

Правда, виявилося, що Неля Штепа недостатньо допомагає сепаратистам. І останні її попросили, поставивши міським головою людину більш їм віддану.

Осередок «русского мира»

Коли в мас-медіа аналізується ситуація в Слов’янську, забувається, що тут знаходиться один із головних осередків Української православної церкви (Московського патріархату) на Сході України. Слов’янській міськраді підпорядковане місто Святогорськ, де знаходиться Святогорська Успенська лавра. Остання активно розбудовувала й продовжує розбудовувати «русский мир» і на Донеччині, й на Україні загалом. Завдяки цьому чимало людей у Слов’янську опинилося під впливом проросійського православ’я. Це й створило відповідне середовище, де сепаратисти почуваються, як риба у воді.

Більше того, за словами Нелі Штепи, одним із координаторів сепаратистів у Слов’янську виявився священик УПЦ, настоятель Свято-Воскресенського храму протоієрей Віталій. Він розмістив близько 150 заїжджих терористів у своєму так званому «православному центрі». Також залучив до терористичної діяльності близько 300 осіб із місцевих жителів. Ця інформація не була спростована. Отже, схоже, відповідає дійсності.

Тут варто сказати, що це за «православний центр» при Свято-Воскресенському храмі в Слов’янську. То побудований на початку ХХ століття розкішний особняк, який місцеві жителі іменують «віллою Марії». Вказана будова є пам’яткою архітектури місцевого значення. Її площа понад 700 квадратних метрів. При ній знаходяться спортивні об’єкти, які можуть використовуватися для військових тренувань.

«Вілла Марії» не раз змінювала своїх власників. У останні часи існування СРСР там був ревматологічний санаторій, потім за часів незалежної України він перестав існувати й приміщення передали міському управлінню культури, а потім ця велика будова за рішенням Слов’янської міськради перейшла до Свято-Воскресенського храму. Його настоятель Віталій відразу розгорнув у своєму «православному центрі» бурхливу діяльність. Тут під покровом «духовності» здійснювалося «військово-патріотичне виховання», працювала секція російського рукопашного бою. Ось і виникає питання, чи не займався отець духовний Віталій підготовкою «благочестивих» терористів? А тому у відповідний час пік його «православний центр» став для них базою.

У мас-медіа було чимало інформації про те, як терористи в Слов’янську, аби оборонити себе від українських силовиків, створювали перед собою «живі щити», переважно із богомільних жіночок з іконами. Знову ж таки, чи не є це результатом роботи батюшок УПЦ (МП) типу отця Віталія?

Показовою є реакція керівництва УПЦ (МП). Ніяких засуджень дій терористів, в тому числі згаданого отця Віталія та йому подібних. Адже є інформація, що в інших місцях батюшки УПЦ (МП) фактично підтримують сепаратизм. Знайшов я звернення настоятеля Святогорської лаври Арсенія, де він ніби торкнувся недавніх подій у Слов’янську. Цей благочестивий ієрарх заявляє, що в його лаврі ніяких бойовиків немає. Хочеться вірити. Про отця Віталія ні слова. Зате дісталося на горіхи Нелі Штепі. Мовляв, це ж жінка – і що з неї візьмеш. Знайшов я ще звернення єпископа Горлівського й Слов’янського Митрофана. І знову ж таки там фактично нічого про дії сепаратистів-терористів немає. Чи не є таке мовчання знаком згоди?

Події в Слов’янську демонструють, як релігійні осередки УПЦ (МП) можуть використовуватися в антидержавній діяльності. І використовуватися дуже ефективно. Чи не пора державним чинникам зробити висновок?

Ось тільки чи зроблять вони його?

Петро Кралюк – проректор Острозької академії. Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

Петро Кралюк  — український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

 

 

Сковорода Григорій Савич

 

Вікіпедія

 

Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня1722Чорнухи,Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада1794Іванівка,Харківщина) — український просвітитель-гуманіст,  видатний філософпоет,педагог.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Сенс людського існування — подвиг самопізнання.

Смерть

Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області.

Про смерть Сковороди записав Срезневський таке:

…Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез.. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму — вузьку, довгу яму. — «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» — спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку!» — відповів Сковорода — «і так усе волосся і злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!» «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» — «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий.

Це було 9-ого листопада 1794 року. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав…».

Сьогодні його могила стоїть у селі Сковородинівка (ран. Пан-Іванівка, колишня садиба Андрея Ковалівського). До нього можна потрапити, з'їхавши з дороги Харків-Суми біля селища Максимівка (60 км від Харкова). Далі треба їхати 18 км до села Сковородинівка.

 

http://kimo.univ.kiev.ua/Phil/31.htm

Філософські погляди Г.Сковороди.

Основне спрямування праць Григорія Сковороди зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.

Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.

Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю.

Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

"Скрізь любов та віру людина пізнає себе", – твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування – віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини.

Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі – її радість, кураж.

Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягай щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Г.Сковорода своїм власним життям Утверджує оригінальну думку, що заклик "Пізнай себе" – це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. А суть її в тому, що найкраще себе може пізнати сама людина, бо шлях пізнання – це не тільки раціональне осягнення людського життя, це насамперед переживання його. Мабуть, і тому Г.Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі. Г.Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення.

У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою. Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу.

Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.

Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину.

Для нього людина – це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм. зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізичне увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі. – це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху.

Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування – земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за двома типами законів, має подвійне життя.

Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок.

Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший ступінь – це пізнання себе як самосущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь – це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь – це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.

Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного.

Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.

Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.

 

Вікіпедія

 

Ставлення до релігії

Твори Сковороди за життя друкувались сотнями екземплярів, бо тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для чернецтва». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського «православ'я», спираючись у своїй філософії на Біблію. Сковорода повчав, що царство людини знаходиться всередині неї і

«                                                                                                                                                                                           Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки людина не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі.                           »

 «                                                                                                                                                                                          Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом.                             »

 «                                                                                       Святість життя полягає в робленні добра людям».               »

Офіційна московська релігія ділила людство на більш благословенних Богом і менш благословенних, а навіть і таких, що перебувають ніби під прокляттям, себто кріпаків. А Сковорода вчив, що «всяка праця благословенна Богом», а розподіл місць коло Бога називав непростимим гріхом. Московське православ'я і взагалі все московське духовенство було нетерпимим до всього чужого як єретичного, «неправославного». Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії — шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця мета недосяжна, і щастя людини полягає саме в тому, що вона все мусить шукати правди. До цієї мети можна йти різними шляхами, і тому нетерпимість до тих, хто інакше думає, не знаходить виправдання. Так само й релігійна нетерпимість не знаходить виправдання, бо вічна правда проявляється на цьому світі в різних формах. Будучи у ставленні до себе самого цілковито безкомпромісним і осягнувши внаслідок цього повну гармонію між своєю наукою та своїм життям, Сковорода був надзвичайно лагідний і оглядний у ставленні до інших.

Тема свободи

Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана зі співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що має багатозначний заголовок лат. «De libertate» («Про свободу») він писав тодішнім жаргоном, винесеним із Академії:

Что то за вольность? Добро в ней какоє?
Іни говорять, будто золотоє.
Ах, не златоє: єсли сравнить злато
Против вольности, єще оно блато…
Будь славен вовік, о муже ізбранне,
Вольности отче, герою Богдане!

Згадка про Богдана та й самий заголовок вірша не залишають сумніву, про яку саме «вольность» думав тут Сковорода. На особистій моралі, як писав С.Єфремов, він очевидно не спинявся, а зв'язував її з громадським і національним ладом — «сопрагаючи, — як сам висловлювався, — сродную собі частную должность (обов'язок) з общею (загальною)». Такі думки не подобались московській цензурі.

Тема дружби

Як на джерело радощів, а звідси — душевного здоров'я, Сковорода вказує на дружбу. Однак вибирати друзів треба дуже обачно, оминаючи підлабузників і криводушних. Бо нерідко нещирі друзі залучають молоду людину до непомірності, спокушаючи запевненнями, що для чистого все чисте; у таких випадках треба рішуче побороти соромливість і твердо відмовити, а надалі і взагалі відмовитися від спілкування з такими людьми, — застерігає наставник. Якщо «ми охоче підтримуємо зносини з людьми, які ще досі здорові, але розум яких пошкоджений і насичений отруйним вченням», ми ризикуємо втрапити у їхнє становище.

Ставлення до життя

В одному з пізніших послань Сковорода розповідає про зустріч з ченцем, якого

«                                                                                                                                                                                           страшенно мучить демон печалі, і який звичайно називають бісом меланхолії. (…) Даючи поради цій людині, я сам ледве не пропав. (…) Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух в себе вбираємо».    »

Ця історія виглядає особливо повчальною, оскільки учитель, визнаючи, що сам піддався печалі, показує, як поборов цей стан: у сні він звернувся по допомогу до Всевишнього:

«                                                                                                                                                                                           «Якщо Бог всюди, якщо він присутній і в цьому черепку (при цьому я підняв черепок з землі), то для чого ти шукаєш розради в інших місцях, а не в самому собі? Адже ти є найкращим з усіх творінь».                                                                                                          »

Прикметним є те, що, на відміну від багатьох мудреців, Григорій Сковорода не протиставляє душу й тіло, усвідомлюючи, що людина — це поєднання одного та іншого, а отже, вона мусить ставитися однаково дбайливо до обох частин своєї натури. У багато напучуваннях Сковорода порівнює душу й тіло та їхні функції: «обов'язково і саме щоденно підкидай у душу, як у шлунок, слово або вислів»«…те, що побачиш і почуєш, перетворюй у споживний і рятівний сік, як тварина, що повинна бути принесена у жертву Богові» про спілкування з різними людьми він каже:«їжа добра, але що з того, якщо вона не подобається твоєму шлунку» тощо.

Сам Сковорода виявляє неабияку обізнаність з медичними теоріями античних лікарів: він зазначає, Гален, міркуючи про здоров'я, радив хлопчикам і юнакам вживати холоднішу, а старим — теплішу їжу, і тлумачить цю думку так: з гарячої їжі розвивається зайва вологість, а звідси — катар, нежить, гній, вологість, згущена жаром. Плутарх так само вважав причиною всіх хвороб надлишок вологи в тілі:

«                                                                                                                                                                                           «хвороба, всяка зараза і запалення не можуть прищепитися, коли тіло холодне, позбавлене слизу і легке, як корок (…), то зроби його тоншим, скорочуючи надмірну їжу й уникаючи вогню, породженого вином, звідки всі пороки душі, а з останніх, у свою чергу, — всі хвороби тіла».                                                                                                                                                                                                  »

Сковорода конкретизує зв'язок між духовними та тілесними недугами: людина, яка зловживає м'ясом та алкоголем, довго зупиняється на тривожному роздумі — «звідси передчасне старіння, коли не щось гірше». У 26-му листі до Михайла Ковалинського, вміло користуючись латинською клінічною термінологією, він перелічує хвороби та стани, які, за його спостереженнями, найпоширеніші серед людей: короста (scabies), пропасниця (febris), водянка (hydrops),епілепсія (epilepsia), кашель (tussis), виснаже-ння (lassitudo) тощо.

Лише в 1798 році вийшов друком його «Нарциз, або пізнай самого себе», та і то без його прізвища. В 1806 р. журнал «Сіонський Вєстник» видрукував ще деякі його твори. Потім у Москві в 18371839 рр. вийшли окремо деякі його твори, і лише в 1861 році видруковано першу, але зовсім неповну збірку його творів. Краща й більша збірка, але теж не повна, вийшла в 1896 р. в Харкові під редакцією професора Д. Багалія. Тут видруковано 16 творів, причому з них 9 уперше. Крім того, надруковано тут біографію Сковороди та деякі його вірші. Ще одне видання творів Григорія Сковороди вийшло в 1912 році в Петербурзі під редакцією В. Бонч-Бруєвича. Тут видруковано кілька творів філософа і його біографія пера М. Ковалинського, що був учнем Сковороди. Але повного видання творів філософа й досі нема, бо різні його рукописи знаходяться по різних архівах та бібліотеках.

Вплив Сковороди на сучасників

Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не лише своєюетичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям. Щоб оцінити цей вплив, як писав С. Єфремов,

…досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому «мандровану академію» і його самого вважали вартим за університет; досить сказати, що коли треба було тоді знайти в Україні ідейну, чесну та чисту людину, шукали її між «сковородинцями», тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території України університет Харківський не дурно постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода… Жертви на новий університет, після заклику і «драматичних жестів» Каразина (р. 1802). посипались головним чином од учнів Сковороди, знайомих та приятелів його, і тих жертв зразу ж набралось на велику, як на той час, суму — 400 .000 карб. Впливу од Сковороди безперечно зазнав і батько нового українського письменства Котляревський, і батько української повісти Квітка… — (Іст. укр. письменства, І, ст. 255).

Невважаючи на те, що творів Сковороди не друкувалося, вони ширилися через переписування. «Сковороді не треба було шукати читачів, — вони його шукали: в нього знаходились такі гарячі прихильники і пропаґатори, що навіть через газети сповіщали, закликаючії до себе охочих читати твори українського філософа… Ці твори заходили й під сільську стріху: Згадаймо Шевченкову згадку з дитячих літ:

Зроблю Маленьку книжечку. ХрестамиІ візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду, Або „Три царіє со дари“

Як бачимо, Сковорода стоїть тут поруч дуже популярних творів напівнародної музи, і, справді, багато псалмів його й тепер ще співають сліпці та лірники, не знаючи й не відаючи нічого про автора…» (там же).

Твори

Сад божественных пісней

·Пісні та фабули

Басни Харьковскія

  • Басня 1. Собаки
  • Басня 2. Ворона и Чиж
  • Басня 3. Жаворонки
  • Басня 4. Голова и Тулуб
  • Басня 5. Чиж и Щиглик
  • Басня 6. Колеса часовіи
  • Басня 7. Орел и Сорока
  • Басня 8. Голова и Тулуб
  • Басня 9. Мурашка и Свинья
  • Басня 10. Двѣ Курицы
  • Басня 11. Вѣтер и Філософ
  • Басня 12. Оселка и Нож
  • Басня 13. Орел и Черепаха
  • Басня 14. Сова и Дрозд
  • Басня 15. Змія и Буфон
  • Басня 16. Жабы
  • Басня 17. Два цѣнныи камушки: Алмаз и Смарагд
  • Басня 18. Собака и Кобыла
  • Басня 19. Нетопыр и два птенца — Горлицын и Голубинин
  • Басня 20. Верблюд и Олень
  • Басня 21. Кукушка и Косик
  • Басня 22. Навоз и Алмаз
  • Басня 23. Собака и Волк
  • Басня 24. Крот и Линкс
  • Басня 25. Лев и Обезьяны
  • Басня 26. Щука и Рак
  • Басня 27. Пчела и Шершень
  • Басня 28. Оленица и Кабан
  • Басня 29. Старуха и Горшечник
  • Басня 30. Соловей, Жаворонок и Дрозд

Трактати. Діалоги

  • Убуждшеся видѣша славу его (17651766) (Прокинувшись, побачили славу Його)
  • Да лобжет мя от лобзаній уст своих! (17651766) (Хай цілує мене поцілунками уст своїх!)
  • Начальная дверь ко христіанскому добронравію (1766) (Вступні двері до християнської добронравності)
  • Наркісс. Разглагол о том: узнай себе (1767) (Наркіс. Розмова про те: пізнай себе)
  • Симфоніа, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе (1767) (Симфонія, названа Книга Асхань, про пізнання самого себе)
  • Бесѣда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко
  • Бесѣда 1-я, нареченная Observatorium (СІОН)
  • Бесѣда 2-я, нареченная Observatorium Specula (еврейски — Сіон)
  • Діалог, или разглагол о древнем мірѣ (1772) (Діалог, або розмова про давній світ)
  • Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни [Разговор дружескій о душевном мирѣ]укр.Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті(17731774/Інше web-джерело/
  • Кольцо (Кільце. Дружня розмова про душевний світ) (17731774)
  • Разговор, называемый алфавит, или букварь мира (Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу) (1774)
  • Книжечка, называемая Silenus Alcibiadis, сирѣчь Икона Алківіадская (Израилскій змій)
  • Книжечка о чтеніи священн[аго] писанія, нареченна Жена Лотова
  • Брань архистратига Михаила со Сатаною о сем: легко быть благим
  • Пря бѣсу со Варсавою
  • Благодарный Еродій (Вдячний Еродій)
  • Убогій Жайворонок (Вбогий Жайворонок)
  • Діалог. Имя ему — Потоп зміин

 

Вдячний Еродій

* * *

...Народженого до добра неважко навчити добру,— навчити, чи принатурити, чи призвичаїти. Навчений, принатурений, призвичаєний — се одне і те ж. Від природи, яко від матері, легесенько сама собою розвивається наука. Вона всерідна, справжня і єдина навчителька. Сокола досить швидко навчиш літати, але не черепаху. Орла за хвилину призвичаїш дивитись на сонце і мати з цього задоволення, але не сову. Оленя легко скеруєш на Кавказькі гори, легко привчиш пити з найчистіших джерел, але не верблюда і не вепра.

Коли все будує премудра природа, чи не єдина вона і вигоює і навчає? Усяка справа має успіх, коли природа сприяє. Не заважай лише природі і, коли можеш, знищуй перепони, очищаючи їй шлях; воістину все вона чисто і вдало зробить. Клубок сам собою покотиться з гори, забери лише камінь, що лежить на перепоні. Не вчи його котитися, а лише допомагай. Не вчи яблуню родити яблука: вже сама природа її навчила. Загороди її лише від свиней, зріж будяки, почисть гусінь, стеж, аби на корінь не потрапляла сеча і т. ін.

Вчитель і лікар не є вчитель та лікар, вони лише служники природи, єдиної справдешньої і лікувальниці, і навчительки. Буде так: хто захоче чомусь навчитися, повинен до того зродитися. Не від людини, а від природи — суть усього. А хто зважиться без природи навчати чи навчатися, хай затямить приказку: «Вовка в плуг, а він у луг». Доки кільце висить у свинячій ніздрі, доти вона не риє. Вийми — споганить землю.

Се не виховання і не навчання, а угамування за допомогою людини, що правує всіх беззаконників. Виховання ж іде від природи, що вливає в серце сім'я доброї волі. Вирісши без перепон, самостійно й охоче ми робимо все те, що святе і бажане... Яка користь з янгольської мови, коли в ній нема доброї думки? Чи є плодом тонка наука, коли недобре серце? Хіба не знаряддя злості, меч скаженству, притчею кажучи — «крила та роги свинячі».

Гляньмо, пані моя, на весь рід людський! Тут науки, як на торжиськах купівля, киплять і бентежаться. Одначе вони хижіші за птиць, нестримніші за худобу, злостивіші за звірів, лукавіші за гадів, неспокійніші за риб, невірніші за моря, небезпечніші за африканські пустелі... Чому так? А тому, що злими народжуються. Природа блага — всьому початок, а без неї ніколи не бувало благоcті. Дякую ж невимовно природі в образі її святім — в батькові моїм, що від нього я народився. Друга ікона божа для нас — матір наша. Отже, головні обдарування — від батьків моїх, все інше: чин, багатство, науки і всі вітроносні їх блонди і пуклі з кучерями вкладаю у хвіст, без якого голова і живе, і шанується, і веселиться, але не хвіст без голови.

http://subject.com.ua/psychology/history_pedagog/14.html

 

Історія педагогіки України

Розділ ІІІ

НАЦІОНАЛЬНА ОСВІТА УКРАЇНИ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

6. Педагогічні погляди Григорія Сковороди

 

У притчі «Благодарний Еродій» Григорій Сковорода протиставляє дві системи виховання: демократичну та реакційну і фактично викладає основи своїх педагогічних поглядів.

Письменник вірить у здібності народу, всіляко підносить його мистецтво слова і виживання, протиставляючи їх «желудковой и череватой философіи», яка пропагує спосіб життя та освіти панства. Вустами мудрого птаха Еродія він так пояснює різницю між вихованням бідняків і панівних класів: «У них воспитаніе дело драгое. У нас же вельми дешевле. Мы воспитываем даром. В них же великою ценою».

Автор уявляє ідеал виховання людини згідно з її природними дани ми. На його думку, «главизна воспитания есть: 1) благо родить; 2) сохранить птенцеви младое здравие; 3) научить благородності!».

У своїх працях Григорій Сковорода поверховій «світській» освіті протиставляв трудову освіту і виховання, обстоював переваги народної педагогіки. Виходячи з положень гуманізму, вій звертав увагу на важливе значення у вихованні поваги педагога до особистості дитини. Він підкреслював, що чуйність, гуманність і чесність можуть сформувати у юнацтва тільки такі педагоги, яким ці риси властиві.

Високо цінуючи працю вчителя, Григорій Сковорода був до нього вимогливим. Учитель, твердив він, приклад для інших, його шлях тернистий, але «труд сладостен, если ты к сему рожден». « Учитель повинен вміти володіти голосом, уміти викладати прилично, тихо без крику».

Твори Григорія Сковороди, залишаючись у рукописах і списках, за його життя були відомі досить обмеженому колу читачів. Окремі його пісні увійшли до репертуару кобзарів і лірників, анонімних наслідувачів XVIII — XIX ст. Перше наукове видання творів Григорія Сковороди у 1894 р. здійснив Д. І. Багалій.

Григорій Сковорода збагатив і продовжив найкращі традиції вітчизняної педагогіки. Його педагогічні ідеї розвивали Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко. Вони вплинули на освітню діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, на формування педагогічних поглядів Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського.

Іван Франко зумів визначити місце Григорія Сковороди в історії нашої духовної культури. Він справедливо розглядав Григорія Сковороду як постать «вельми замітну в історії розвою українського народу, мабуть, чи не найзамітнішу з усіх діячів XVIII віку».

 

http://bookland.net.ua/book/1813+Vdyachniy+Erodiy.html

 

Имя сіє (ερόδιος) есть еллинское, значит — боголюбный, иначе зовется (пеларго́с и ерога́с), римски — киконіа, полски — боцян,  ма-лороссійски — гайстер. Сія птица освятилася в богословская гаданія своея благодарности, прозорливости и человhколюбія. Поминает ее Давид и Іереміа. Они кормлят и носят родителей, паче же престарhлых. Гнhздятся на домах, на ки́рках,  на их шпи́цах и на турнях, сирічh горницах, пирамидах, теремах, вольно, вольно. В Гунгаріи видhл я на каминах. Гаданіе — еллински — символон. Первый символ составляет она сей: сидит в гнhздh, па храмh святом утвержденном. Под образом подпись такова: «Господь утвержденіе мое». Второй символ: стоит един Еродій.  Подпись сія: «Ничто же сильнее благочестія». Третий символ: Еродій терзает змія. 

Подпись: «Нe возвращуся, дондеже скончаются». Сій три символы да будут знаменіем, гербом и печатію книжицы сея. Она совершилася в первую квадру[1]  первыя луны осhнныя. Аминь! 

«Тамо птицы возгнhздя́ться». «Еродіево жил[ище] предвод[ительствует] ими» (Псалом). «Еродій позна время свое» (Іереміа). 

 

ПРИТЧА, НАРЕЧЕННА ЕРОДІЙ.

В ней разглагольствует обезяна со гиенцем Еродіевым о воспитаніи. 

Обезяна, по древней своей фамиліи именуемая Пишек. Она во африканских горах на рясном и превознесенном древh со двома чад своих седмицами сидhла. В то же время  пролhтал мимо младый Еродій. Госпожа Пи́шек, узрhв его: — Еродій, Еродій! — воззвала к нему, — друг мой Еродій, сын пелергов! Радуйся! Мир тебh! Хатре! Салам али кюм!..[2] 

Е р о д і й. А-а! Всемилостивая государыня! БонжурІ[3] Кали́ име́ра! День добрый! Gehorsamer Diener![4] Дай бог радоваться! Salve![5] Спасайся во господh!.. 

П и ш е к. Ай, друг ты мой! Радуюся, яко начаша глаголати многими языки. Видно, что ученый обучал тебе попугай. Куда бог несет? 

Е р о д і й. Лечу за пищею для родителей. 

П и ш е к. Вот бhда! Ты ли родителей, а не они тебе кормлят? 

Е р о д і й. Сіє нhсть бhда, но веселіє и блаженство мое. Они кормили мене в младости моей от младых ногтей моих, а мнh подобает кормитh их при старости их. Сіє у нас нарицается аутілєХарувїу, сирhчь возблагодавать, или взаимно пеларгствовать, и еллины весь наших птиц род называют пеларгос. Но мы их не точію кормим, но и носим за немощь и старость их. 

П и ш е к. Чудо преестественное!, Новость, рhдкость, раритет, необыкновенность, каприз, странная и дикая дичь... Сколько вас у отца и матери чад? 

Е р о д і й. Я и мнhйшій мене брат Ерогас, и сестра Киконіа. 

П и ш е к. Гдh вы обучалися во отроческіи лhта? 

Е р о д і й. Нигдh. Мене и брата научил отец, а мати сестру. 

П и ш е к. О, мой боже! Вездh цветут славныи училища, в коих всеязычныи обучают попугаи. Для чего он вас не отдавал? Он не убог. Как быть без воспитанія? 

Е р о д і й. Для того же то самаго сами нас воспитали родители. 

П и ш е к. Да его ли дhло учить и воспитывать? Развh мало у нас вездh учителей? 

Е р о д і й. Он сам великій к сему охотник, а мати ему во всем послhдует. Он славословит, яко двh суть главный родительскія должности сій: «Благо родить и благо научить». Аще кто ни единый от сих двоих заповhдей не соблюл, ни благо родил, ни благо научил, сей нhсть отец чаду, но виновник вhчныя погибели. Аще же родил видно благо, но не научил, таков, рече, естh полу-отец, яко же достойно есть полу-мати, чревородившая, но не млекопитавшая, даровавшая пол мастерства своего доилицh и погубившая половину чадолюбія. Аще-де мhсто владычнее сидhніем рабским безчестится, како не безобразится отческая должность, исправляема рабом или наемником? Буде же отец извиняется скудостію времени, прощается тогда, когда обрящет лучшее дhло. Но ничто же лучше естh благого воспитанія: ни чин, ни богатство, ни фамиліа, ни милость вельмож, развh благое рожденіе. Оно едино есть лучше всего и сего, яко сhмя щастію и зерно воспитанію. 

 

 

 

Спланована кампанія по знищенню України

 

Проти Росії потрібно проводити економічну та інформаційну війну

Росія вже має детальний план, як закинути зашморг на шию Україні

 

Спланована кампанія по знищенню України

Володимир Вальков _ Вівторок, 25 березня 2014, 10:06http://www.pravda.com.ua/

 

Російська анексія Криму є результатом наперед спланованої операції. Про це свідчить цілий ланцюжок взаємопов'язаних подій. Найгірше те, що окупація Криму не є останньою ланком у російській політиці щодо України.

Для того щоб це добре зрозуміти, потрібно подивитись більш глобально на останні десять років у відносинах між Україною та Росією.

У 2004 році відбулась Помаранчева революція й Росія вперше відчула реальну можливість виходу України зі своєї сфери впливу й так-званої буферної зони. У тому ж році, відбулось значне розширення НАТО, до складу якого увійшли сім країн колишнього соцтабору. Після серйозної експансії НАТО в 1997 році, результати стамбульського самітуПівнічного альянсу стали для Росії шоком.

З 2004 року вся Кремлівська машина запрацювала на повалення України на повну силу, проявляючи себе все частіше на шляху до кульмінаційного моменту в Криму.

Впродовж 2006-2007 років відбувся горезвісний газовий конфлікт, під час якого Росія перекрила Україні газ.

Засудження дій Росії з боку міжнародної спільноти практично не відбулось. Навпаки, Росія так пояснила свій вчинок, що в результаті Україна виглядала винною та ненадійною. Через кволу реакцію світу на цю енергетичну агресію Росія відчула себе повним господарем у відносинах з Україною.

У 2007-2008 роках Україна перебувала в стані постійної політичної кризи, що відбувалась не без інспірації з боку Кремля.

На саміті НАТО в Бухаресті в 2008 році у своїй відомій розмові з Бушем, Путін скандально заявив, що Україна не є країною, а лише певною територією, зібраною з різних, переважно російських земель. На протязі величезного періоду часу Москва систематично перековувала світ у тому, що Україна це штучна держава й що українці не є окремим народом.

Ідемо далі.

У 2009 році Медведєв у своєму відео-зверненні звинуватив Ющенка в антиросійській політиці, утисках російської мови, перешкоджанні діяльності Чорноморського флоту РФ та викривленій інтерпретації Голодомору.

Уже тоді Медведєв заявив, що у відносинах між Україною та Росією повинні настати "новые времена". Тепер зрозуміло, про що саме він нахабно говорив, стоячи на фоні Чорного моря. Ті закиди були прелюдією до того, що зараз відбувається в Криму й максимально наближеними до офіційного обґрунтування Росії щодо теперішнього введення війську в Україну.

У 2010 році Янукович "покращив" відносини з Росією за допомогою "Харківських угод", продовживши базування Чорноморського флоту РФ до 2042 року.

Того ж року Янукович запропонував та пізніше підписав закон "Про засади внутрішньої та зовнішньої політики", скасувавши для України стратегічну мету набуття членства в НАТО й тим самим знову задовольнив позицію Кремля.

У 2012 році Росія ініціювала торгово-економічне протистояння проти України, відоме як "сирна війна", заборонивши поставки українського твердого сиру на російський ринок.

У тому ж 2012 році Віктор Медведчук, кум Путіна, створив "Український вибір" і почав популяризувати ідею федералізації України та її вступу до Митного союзу з Росією.

У 2013 році Росія влаштувала експортну блокаду українським товарам, розкрутила сценарій щодо неминучого краху українських товаровиробників внаслідок втрати російського ринку збуту, і таким чином перешкодила підписанню Угоди про асоціацію з ЄС.

Розпочався Майдан за європейський вектор, а пізніше за демократію, прозорість, людську гідність та незалежність.

16 січня 2014 року Партія регіонів прийняла пакет "ручних" та антидемократичних законів, практично повністю скопійованих із російських аналогів, підірвавши тим самим фундаментальні основи захисту прав та свобод людини в Україні.

Не секрет, що за час Майдану й задовго до нього багато високопосадовців та депутатів Верховної Ради неприховано поводились, неначе агенти на службі Кремля, накручуючи полеміку щодо мовного питання, блокуючи роботу Верховної Ради, розграбовуючи армію, копіюючи російські закони, вільно впускаючи в Україну радикальні елементи з Росії для підривної діяльності.

За таких умов Україні не було коли займатись розвитком економіки та об'єднанням суспільства.

Кліматичні передумови для подальшої військової агресії були створені.

За останні 10 років Росія послідовно та агресивно застосовувала проти України політичні, енергетичні, торгівельні та інформаційні війни. Усі ці етапи були розраховані на зміцнення фундаменту саме для того, що зараз відбувається в Криму та сході України.

Енергетичні та торгівельні війни підривали економічну незалежність України.

Інформаційною війною Кремль наполегливо нав'язував Україні образ "національної збоченості", навмисно спотворюючи та перекручуючи уявлення про український націоналізм, брехливо ототожнюючи його з нацизмом, фашизмом та расовою нетерпимістю.

Не дивно, що в цьому спланованому ланцюжку антиукраїнських маніпуляцій настав час і воєнних дій.

Наприкінці лютого 2014 року почалися перші сепаратистські проросійські військові заворушення на території України в Криму.

1 березня 2014 року Рада Федерації РФ схвалила без належного кворуму рішення про введення військ в Україну.

16 березня 2014 року Росія інсценувала абсолютно фіктивний, сфабрикований, театралізований "референдум" в Криму.

Ланцюжок невимушеної агресії РФ проти України, який тимчасово призупинився на стадії анексії Криму, є результатом спланованої й багаторічної кампанії Путіна по всеохоплюючій руйнації України за КДБ-шними технологіями:

– підрив іміджу України;

– підживлення корумпованості та енергетичної залежності України;

– нівелювання української державності;

– переписування історії, демонізація українського націоналізму, внутрішнього розколу суспільства;

– інфільтрація структур національної безпеки;

– розвал економіки;

– знищення обороноздатності.

Демократична та успішна Україна для Росії – це загроза. Україна в ЄС та НАТО це смертельна загроза.

Саме тому Росія проводить таку потужну кампанію по дискредитації цих інституції в очах населення України, залякуючи їх.

У глобальній перспективі Україна стала театром баталій у протистоянні кардинально різних систем цінностей – а саме демократії проти авторитарного, тоталітарного режиму Путіна.

Володимир Вальков, спеціально для УП

 

Проти Росії потрібно проводити економічну та інформаційну війну

 

25.03.14 22:42

Нардеп Ірина Геращенко з партії УДАР вважає, що відповідати на агресію Росії потрібно методами 21-го століття, щоб уникнути людських жертв.

"Я проти того, щоб сьогодні говорили танки. Цю агресію потрібно подолати методами 21-го століття. Це має бути економічна війна. Чому ми сьогодні вимагаємо від Заходу введення санкції щодо Росії, а самі не ввели ніяких санкцій. Ми продовжуємо з ними навіть військові контракти", – сказала нардеп від УДАРу Ірина Геращенко в ефірі програми "Шустер LIVE".

За словами нардепа, деякі українські заводи навіть зараз продовжують співпрацювати з російськими партнерами, допомагаючи озброювати армію окупанта.

З трибуни Верховної Ради я пропонувала ввести списки персон нон-ґрата. Кожен з Росії, хто голосував проти України і розпочинав інформаційну війну, не може навіть пролітати над Україною. Нам розповідають, що деякі українські заводи досі мають контракти з Російською Федерацією. Ми маємо допомагати озброювати армію, яка сьогодні стоїть проти нас? Це неприпустимі речі, – наголосила Геращенко.

"Щоб не допускати людських жертв, ми маємо проводити економічну війну, інформаційну війну, і тоді ми виграємо. На цьому ми будемо наполягати", – підсумувала нардеп.

Джерело:  Телеканал новин "24"

 

Росія вже має детальний план, як закинути зашморг на шию Україні

17.08.2013   20:06 http://www.pohlyad.com/news/n/22233

 

Російська стратегія недопущення підписання Україною угоди з ЄС і втягування її в Митний союз передбачає, серед іншого, створення потужної проросійської політичної сили, здатної висунути свого кандидата на президентських виборах 2015 року.Про це йдеться в документі під назвою "Про комплекс заходів для залучення України до євразійського інтеграційного процесу", який публікує "Дзеркало тижня. Україна".

Видання зазначає тільки, що текст друкується без додатків, не повідомляючи його джерел. Найближчими цілями опублікованої роботи є запобігання підписання угоди України з ЄС про асоціацію; формування впливової мережі проросійських громадсько-політичних сил, здатних стримувати українську владу від несприятливих для Росії дій, а також примушувати її до входження України до Митного союзу і ЄЕП.

Також серед цілей вказана нейтралізація політичного і ослаблення медійного впливу євроінтеграторів і створення умов для приєднання України до МС і ЄЕП до 2015 року.

"У разі продовження дрейфу Януковича на Захід і здачі суверенітету України ЄС, результатом цієї роботи має стати перемога нашого кандидата на майбутніх президентських виборах 2015 року", - йдеться в документі.

Загальна логіка системи заходів для залучення України до МС і ЄЕП полягає в концентрованому і всебічному впливі на центри прийняття рішень з опорою на дружні і прагматичні сили в уряді, парламенті, ділових колах, науковому та журналістському співтоваристві при активізації прихильників і нейтралізації противників участі України в МС і ЄЕП.

"Створювані в результаті цього впливу ланки повинні закріплюватися в постійно діючій мережі політичної сили, що буде одночасно формуватися", - йдеться в тексті.

При цьому відповідна комплексна програма дій "повинна реалізовуватися силами української громадськості, не даючи приводів представляти дану діяльність як "руку Москви".

У стратегії наголошується, що негативне ставлення українського керівництва до приєднання до ЄЕП і МС не може бути подолане шляхом тільки роз'яснювальної роботи. "Остання повинна бути підкріплена всебічним тиском з метою створення відчуття неминучості приєднання з метою виживання нинішньої пануючої еліти", - йдеться в тексті.

Це тиск повинен одночасно йти від бізнесу, духовенства, громадськості, ЗМІ, експертного співтовариства, а також від найближчого оточення президента Віктора Януковича, включаючи його сім'ю і придворних олігархів.

"При роботі з бізнес-структурами потрібно бути готовими йти назустріч українським партнерам у прийнятті рішень з потрібних питань в обмін на пряму підтримку процесу приєднання. І навпаки, вдаватися до санкцій щодо підприємств, власники або керівники яких підтримують політичні сили, які є противниками приєднання, або відкрито агітують за євроінтеграцію", - пропонується в програмі дій.

Окремо відзначено необхідність роботи з урядом. Пропонується, зокрема, дискредитувати чиновників, які "фактично є агентами євроатлантичного впливу" з метою їх витискування з керівних постів при оновленні уряду України після виборів.

Одночасно передбачається всіляко сприяти посиленню позицій українських чиновників, що поділяють цілі приєднання України до МС і ЄЕП.

Особливе значення має робота з керівництвом Кабміну і способи впливу на позицію прем'єр-міністра. Також пропонується сформувати мережу прихильників приєднання серед українських депутатів, включаючи представників всіх партій. У роботу з приєднання до ЄЕП і МС передбачається включити також губернаторів і мерів міст.

Крім того, стратегія передбачає вплив на медіа-простір, зокрема, шляхом персональних домовленостей з власниками телеканалів "як мінімум, про нейтралітет у доступі до ефіру" прихильників ЄЕП і МС.

Окремим пунктом зазначена активізація наукової спільноти на підтримку процесу приєднання. "Організацію цієї роботи можна покласти на "Український вибір", який вже розгорнув широку і активну агітацію за приєднання України до МС", - наголошується в документі.

Також одним з пунктів стратегії є робота з релігійними організаціями. "З урахуванням специфіки особистості Януковича планування роботи з приєднання доцільно вести, використовуючи можливості українського духовенства УПЦ Московського Патріархату. Його участь може відігравати важливу роль, як персонально для особистості Януковича, так і для громадської думки", - йдеться в тексті.

Також пропонується зміцнювати і розширювати мережу проросійських організацій, що поділяють цілі приєднання до ЄЕП і МС.

"Основним завданням такої мережі має стати формування потужної проросійської політичної сили, здатної висунути свого кандидата на майбутніх президентських виборах 2015 року і нав'язати ідею приєднання українському керівництву", - йдеться в тексті.

Найважливішим партнером у цьому проекті могло б виступити новоорганізований громадський рух "Український вибір" Віктора Медведчука, наголошується в документі окремо виписані заходи щодо посилення залежності української економіки від Росії.

Зокрема, цей пункт включає проведення кредитного свопу "рубль-гривня" з наданням рублю статусу першокласної валюти в Україні; створення російсько-українського Міжнародного депозитарного центру; приєднання України до системи технічного регулювання МС; заснування російсько-українсько-білоруської корпорації міжнародного інноваційного співробітництва "Мир".

Крім того, для цих цілей передбачено створення російсько-української Корпорації розвитку Криму і, в подальшому, інших регіональних корпорацій розвитку за участю російського капіталу; розробка єдиних вимог до діяльності кредитних рейтингових агентств; створення спільної російсько-української корпорації в галузі транспортного літакобудування; створення спільного російсько-українського підприємства в галузі ядерного палива для українських АЕС і, нарешті, створення російсько-українського газотранспортного консорціуму.

У документі також наголошується на важливості участі у процесі приєднання України до МС і ЄЕП Білорусії, Казахстану та інших держав ЄврАзЕС."Особливо ефективними можуть виявитися прямі обговорення цієї теми Януковича з Лукашенком і з Назарбаєвим. З урахуванням білоруських коренів Януковича і негативного до них ставлення з боку ЄС, Лукашенко міг би знайти переконливі для Януковича аргументи на користь євразійської інтеграції", - вважають автори документа. 

 

 

 

Стан інфраструктури українського проводового мовлення та можливі шляхи його модернізації. Аналітична записка

http://www.niss.gov.ua/articles/1060/

 

Анотація

 

Проаналізовано сучасний стан проводового мовлення в Україні та ключові проблеми його функціонування. На основні міжнародного досвіду запропоновано можливі шляхи модернізації системи проводового мовлення. Проводове мовлення розглянуто як можливе джерело забезпечення населення сільських та віддалених районів доступом до мережі інтернет, телебачення, систем екстреного оповіщення та «тривожної кнопки».

 

Актуальність проблеми

Стрімке становлення інформаційного суспільства в Україні, виконання довгострокових програм подальшої розбудови електронного урядування, зумовлює необхідність забезпечення для населення сприятливих умов для використання всього потенціалу нового типу суспільства, в тому числі – державних послуг, що надаються в електронному вигляді. Це стосується забезпечення громадян, по-перше, якісним, а по-друге – доступним (як в фінансовому, так і технологічному сенсі) інтернетом. Важливо враховувати, що коли мова йде про «доступність» та «якісність», то однією з проблем є забезпечення таким інтернетом сільських районів, інфраструктура яких переважною мірою тривалий час не модернізувалась і зазнає руйнівних наслідків навіть за найменших несприятливих умов (наприклад – багатоденне відключення електроенергії).

 

Іншим важливим аспектом даного питання є використання таких технологічних рішень, що будуть сприяти вирішенню й інших завдань державної політики. Передовсім: забезпечення національних інтересів в інформаційній сфері (щодо теле- та радіомовлення), актуалізації загальнонаціональних систем оповіщення населення (яка практично не оновлювалась протягом останніх років), інтеграція в такі системи елементів екстреної допомоги громадянам.

 

Незважаючи на стратегічний курс на роздержавлення суб’єктів інформаційної сфери (серед значимих останніх подій – приватизація «Укртелекому») та, фактичне зумовлення необхідності громадянам вирішувати питання щодо інформатизації самостійно (через ринкові механізми), в Україні все ще наявні елементи інформаційної інфраструктури, що можуть бути використані в загальнонаціональних масштабах з метою забезпечення інформаційних інтересів широких верств громадян.

 

Одним з можливих напрямів такої діяльності є відновлення повноцінної роботи та модернізація системи проводового мовлення (радіоточки), що за цих умов цілком може бути використаним для більш масштабних завдань загальнодержавного значення.

 

Довідково.

Радіоточки функціонували в системі трьохпрограмного мовлення, за якого перша програма передавалась на звукових частотах, що дозволяло використовувати для її прослуховування найпростіший однопрограмний приймач. Друга та третя програми передавались у високочастотному діапазоні з використанням високочастотної модуляції – для їх прийому був потрібний більш потужний приймач із посилювачем (масове виготовлення яких було налагоджено в СРСР). Однак в абсолютній більшості з них була можливість прослуховування першої програми без підключення приймача до електромережі, що зберігало для абонентів найважливішу перевагу системи – її енергонезалежність[1].

 

В цілому, системи проводового мовлення вважаються технологічно застарілими та суттєво програють у пропускних можливостях більш сучасним системам телекомунікацій, однак певні заходи із модернізації системи дозволяють створити додаткові сприятливі умови продовження терміну їх використання, а за певних умов – і переваги безпекового характеру.

Проводове мовлення в Україні: сучасний стан

За радянських часів на території СРСР (станом на 1990 рік) функціонувало 120 млн радіоточок[2]. З них на території УРСР (на момент розпаду Радянського Союзу) – 19 млн радіоточок. В 2006 році їх було вже 6 млн, в 2008 – 4,7 млн, на початку 2012 року – 2,3 млн, а станом на 3-й квартал 2012 року – 1,973 млн одиниць.

 

Довідково.

Мережа проводового радіомовлення ПАТ «Укртелеком» станом на 01.01.2012 року охоплює понад 12,4 тис. населених пунктів. Загальна протяжність ліній радіофікації становить 348,1 тис. км, з них майже 200,6 тис. км – повітряні лінії, в тому числі 162,1 тис. км підвішені на опорах ЛЕП та 109,9 тис. км – кабельні лінії. Початок вводу в експлуатацію основної частини обладнання проводового мовлення та ліній радіофікації – 70-ті роки.

 

Середній темп зменшення кількості радіоточок в Україні – близько 100-120 тис. щоквартально. Згідно з офіційною позицією ПАТ «Укртелеком» (яка нині є власником мережі проводового мовлення), вона несе збитки від надання послуг телеграфного зв’язку та проводового мовлення[3]. Проблемою стає і питання купівлі необхідних радіо динаміків (приймачів) для отримання сигналу державного радіо, оскільки вітчизняна промисловість «дротових» радіоприймачів не виготовляє[4]. Також до об’єктивних проблем мережі відноситься застаріле обладнання: станом на кінець 2011 року з 3699 (в 2008 році їх було 4,4 тис.) радіотрансляційних вузлів 636 були комбіновані (обладнані транзисторними та ламповими підсилювачами), а 587 – обладнані виключно ламповими підсилювачами[5]. Проте їх модернізація теоретично можлива: в 2008 році заступник директора департаменту технічної експлуатації телекомунікаційних мереж ВАТ «Укртелеком» В. Панасенко називав орієнтовну ціну такої модернізації – 3 млн грн[6].

 

Водночас, крім об’єктивних факторів, що призводять до зменшення кількості радіоточок, додається і частина суб’єктивних, на які звертають увагу представники громадськості: небажання диспетчерів приймати виклик щодо пошкодження радіопроводки, спроби у випадку пошкодження дротів замінити проводове радіо ефірним[7]. Серед проблем, що зменшують загальну кількість абонентів проводового мовлення можна згадати і міжвідомчі протиріччя, що призводять до відключення цілих міст від даної мережі.

 

Довідково:

Яскравим прикладом такого була ситуація у Полтавській області, коли працівники «Полтаваобленерго» самовільно демонтували (внаслідок фінансових розбіжностей із ПАТ «Укртелеком») дроти на 25 кілометрах в районі Комсомольску.

 

В 2011 році один з членів наглядової ради ПАТ «Укртелеком» Г. Дзекон оприлюднив можливі варіанти вирішення проблеми проводового мовлення в Україні: підвищення абонентської плати за використання проводового мовлення або передача сегменту (або його частини) на аутсорсингове обслуговування[8]. Наприкінці серпня 2012 року саме другий варіант був частково реалізований в якості основного: НКРЗІ внесла[9] в реєстр провайдерів та операторів телекомунікацій компанії[10], які мають надавати послуги з техобслуговування та експлуатації проводового радіомовлення і телемереж.

 

Ця позиція приватного власника є в цілому зрозумілою: намагання оптимізувати структуру власності; однак при цьому не враховується такий фактор – саме проводове мовлення є тим елементом сповіщення населення у разі техногенних або природних катастроф, яке функціонує навіть в разі відключення електропостачання у районах, що зазнали впливу лиха.

 

Довідково:

На аналогічну проблему (оповіщення під час надзвичайних ситуацій) зверталась увага у Доповіді Секретаря РНБОУ Р. Богатирьової (2008 рік) щодо питання забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері: «Викликає занепокоєння згубна тенденція руйнування мережі проводового мовлення. 60 % радіомовників України використовують її для поширення програм. А кількість «радіоточок» з початку 1990-х років скоротилася з 19 до 5 мільйонів. Унаслідок цього не лише порушуються конституційні права громадян на доступ до інформації, але й руйнується один із головних засобів оповіщення населення при виникненні надзвичайних ситуацій, що наочно продемонструвала минулорічна «фосфорна» аварія у Львівській області»[11].

 

При цьому фахівці наполягають, що в умовах надзвичайних ситуацій саме проводове мовлення (а не мобільний зв’язок) залишається найбільш адекватним засобом інформування населення з метою недопущення паніки та мінімізації людських втрат[12].

 

На регіональному рівні керівництво окремих областей висловлює занепокоєння зникненням проводового мовлення[13], а в окремих випадках намагається здійснювати заходи щодо його розвитку (чи принаймні – адекватної підтримки)[14]. Незважаючи на те, що в деяких областях прийняті програми розвитку дротового мовлення, вони або фінансуються мінімально[15],[16], або не фінансуються зовсім. Відповідно ситуація із подальшим зникнення мережі швидше за все залишиться без змін.

 

Не менш значущим щодо перспектив проводового мовлення є і момент, пов’язаний із забезпеченням інформаційної присутності держави в окремих прикордонних районах, що зазнають суттєвого впливу сусідніх країн (Угорщини, Росії, Румунії). Показовим в цьому сенсі є ситуація 2008 року на Буковині, коли внаслідок підтоплення люди опинились в інформаційному вакуумі, при чому в деяких районах проводове радіо відсутнє взагалі і нових заявок на його встановлення не поступає. При цьому в тих самих районах майже 95 % спілкуються румунською і слухають переважно румунське радіо та телебачення[17]. На питання забезпечення інформаційної безпеки держави (насичення інформаційного простору українським інформаційним продуктом, донесення державницької позиції до населення з актуальних питань державної політики, збереження культурної самобутності українського народу) звертають увагу і представники громадськості[18].

 

Перспективи подальшого використання проводового мовлення в Україні

Все ще наявні в Україні майже 2 млн радіоточок та зацікавленість як з боку громадян, так і представників місцевих органів влади забезпечити їх функціонування, робить актуальним пошук можливих шляхів оновлення даного ресурсу та створення передумов для його затребуваності користувачами. Додатково важливість цього ресурсу вбачається у таких факторах:

− територіальні особливості. Значна кількість таких точок все ще зосереджена в регіонах держави і передусім – сільській місцевості, тобто охоплює найбільш уразливі райони;

− наявна інфраструктура. Незважаючи на застарілий, в цілому, характер використаної технології вона вже прокладена, а користувачі знайомі з її можливостями;

− система екстреного сповіщення. З огляду на поступове зростання кількості природних та техногенних катастроф в Україні, населення об’єктивно потребує ефективних механізмів сповіщення про надзвичайні ситуації;

− необхідність забезпечення реалізації державної інформаційної політики. Оновлення можливостей роботи системи проводового мовлення створить для держави додаткові важелі впливу на інформаційне поле держави в регіонах і передусім з акцентом на проблемні прикордонні території.

 

Одним з перспективних напрямків подібного використання наявної інфраструктури проводового мовлення є запровадження програми, аналогічній російський «Соціальній розетці» (більш докладно щодо наявного стану та перспектив використання проводового мовлення закордоном див. Додаток 1), де після модернізації точок передбачається не лише збільшення кількості радіоканалів, але й надання телевізійного сигналу, низькошвидкісного доступу до мережі інтернет та системи екстреної допомоги.

 

Досвід тим більше цікавий, що Україна має певний власний досвід використання проводового мовлення з метою доступу до мережі інтернет. Ще в 2008 році в Харкові було проведено експеримент під час якого 20 користувачів застосовували саме можливості радіоточки для доступу до всесвітньої Мережі. Експеримент проводився спільно Харківським національним університетом радіоелектроніки[19] та «Укртелекомом», однак згідно з повідомлень ЗМІ[20] саме «Укртелеком» в односторонньому порядку без пояснень припинив співробітництво.

 

В цілому ж запропонований в російському проекті функціонал «Соціальної розетки» представляє інтерес для українських користувачів. По-перше, створення можливості доступу до мережі інтернет дозволить, з одного боку, зменшити «цифровий розрив» між селом та містом, а з іншого – забезпечить широке коло громадян держави доступом до державних послуг, що будуть надаватись в межах електронного урядування. По-друге, надання пакету телепрограм з 8 каналів дозволить частково вирішити проблему універсальної програмної послуги, тобто мінімального пакету телеканалів, що мають входити до «соціального пакету» і забезпечити їх реальну доступність для всіх громадян держави. Актуальним є оновлення системи оповіщення населення про надзвичайні ситуації так само як і «тривожної кнопки» (хоча вочевидь її функціонал має бути визначено більш точно). Водночас не можемо не зазначити, що реалізація такого проекту буде супроводжуватись суттєвими складнощами, пов’язаними в тому числі із нинішнім статусом «Укртелекому» як приватної компанії (більш докладно щодо можливих проблем див. Додаток 2). Варто звернути увагу на те, що певною мірою така модернізація може відбуватись за участі іноземних коштів (зокрема ООН та ЄС, що переймаються проблемами оповіщення населення у надзвичайних ситуаціях), а також тих приватних телекомпаній, які захочуть щоб їх канали транслювались в цій мережі.

 

Водночас варто враховувати, що в Європі аналогічного досвіду оновлення старої інфраструктури проводового мовлення не має. Це пояснюється як більш широким розповсюдженням інших телекомунікаційних засобів, так і дещо іншим обладнанням, що використовувалось із самого початку для кабельного радіомовлення, хоча в деяких країнах дана система продовжує функціонувати на випадок сповіщення населення у надзвичайних ситуаціях (більш докладно щодо Європейського досвіду див. Додаток 3).

Ризики проектів, пов’язаних із модернізацією інфраструктури проводового мовлення

  1. Однією з ключових проблем у використанні інфраструктури проводового мовлення в інтересах надання більш широкого спектру послуг є однозначна технологічна застарілість ресурсу, на що неодноразово звертав увагу і «Укртелеком». Відповідно, навіть якщо модернізацію буде проведено цей ресурс жодним чином не може вважатись таким, що стратегічно вирішує поставлені завдання (надання доступу до Мережі, телебачення та сповіщення населення[21]), оскільки принципово програє всім новітнім видам телекомунікаційних засобів передачі інформації (єдиною його перевагою залишається стабільність). Тобто це швидше тимчасовий механізм, що на невизначений (однак, вочевидь, недовгий) строк продовжить життя проводового мовлення. При цьому варто розуміти, що практично за будь яких обставин це буде дотаційний ресурс, який потенційно може стати додатковим тягарем на бюджет держави. Хоча НКРЗІ розглядала можливість вирішення цієї проблеми через фактичне перекладання фінансового тягаря за аналогічні види соціальних послуг, на інших операторів телекомунікацій через створення Фонду універсальних послуг.
  2. Незважаючи на в цілому можливе (з технологічної точки зору) оновлення інфраструктури проводового мовлення, важливим питанням залишається питання часу, при прийнятті відповідного рішення. Необхідно розуміти, що навіть якщо буде порушено питання про необхідність його оновлення, то з моменту пошуку практичних рішень в цій сфері до безпосередньо переходу до реалізації, кількість радіоточок додатково зменшиться і економічна доцільність такої модернізації буде викликати додаткові сумніви.
  3. Кажучи про можливість надання додаткових видів послуг (зокрема інтернету та телебачення) маємо враховувати і орієнтовну, на сьогодні, аудиторію користувачів проводового мовлення, яка складається, передусім, із людей літнього віку (переважна група) та тих громадян, для яких прослуховування саме проводового мовлення є швидше традицією, ніж реальною інформаційною потребою[22]. Мало ймовірно, що серед цих груп населення (часто – малозабезпечених та соціально незахищених) саме потенційні додаткові послуги будуть користуватись попитом, тим більше, якщо внаслідок модернізації мережі може зрости вартість утримання радіоточок.
  4. Варто враховувати таке: незважаючи на заявлену кількість у 1,97 млн одиниць радіоточок, що обслуговуються, реальна кількість користувачів може бути і меншою, оскільки частина громадян хоч і продовжує сплачувати за користування радіоточки однак насправді не користується цією послугою. Відповідно перспективи окупності такого проекту додатково зменшуються.
  5. Відсутність детальної інформації про актуальну географію збереження радіоточок в Україні (населенні пункти та райони) робить неможливим попередньо оцінити масштаби збереження/знищення проводового мовлення саме у потенційно пріоритетних (місця, що можуть потерпати від наслідків стихійних лих чи техногенних катастроф) районах, однак згаданий вище досвід буковинських районів (коли небезпечні райони повністю позбавлені проводового мовлення) дозволяє припустити, що аналогічна ситуація склалась і в інших районах України. Це робить в цілому мало перспективним оновлення системи саме з оглядну на пріоритет системи сповіщення.

Наслідком вищезазначеного є пошук такого варіанту майбутнього проводового мовлення, який би, з одного боку, міг би задовольнити потребу у сповіщені населення, надання йому додаткових телекомунікаційних послуг, а з іншого – це рішення має мати ознаки «довгостроковості» (мається на увазі, що нове рішення чи нова інфраструктура буде актуальною довгий час) та економічної доцільності (не лише для того, хто реалізує, але й користувача).

 

ВИСНОВКИ

  1. За умов незмінності чинної ситуації, а також не розв’язання об’єктивних та суб’єктивних проблем, можна прогнозувати, що проводове мовлення в Україні буде і далі зникати, причому зважаючи на розвиток нових телекомунікаційних засобів та незацікавленості з боку нинішнього власника мережі підтримувати збитковий ресурс, ці темпи цілком можуть пришвидшитись.
  2. Актуальним залишається завдання донесення інформації до районів, де відсутній (або є нестабільним) ефірний зв’язок, до районів, що потерпають від природних лих та техногенних катастроф, оскільки проблемою для більшості сільських районів є нестабільність енергопостачання (а, відповідно, доступність інших засобів сповіщення) навіть за сприятливих природних та техногенних умов.
  3. Незважаючи на застарілість технології проводового мовлення воно (за умов модернізації інфраструктури мережі) може бути використано для надання додаткових послуг населенню, і передусім – інтернету, телебачення, доступу до «тривожної кнопки», системи сповіщення про надзвичайні ситуації. Аналогічні проекти розробляються у сусідніх країнах (зокрема Російській Федерації). Крім того, Україна має і власний досвід використання таких технологій.
  4. Суттєвою складністю в реалізації такого проекту залишається те, що мережа проводового мовлення знаходиться у приватній власності («Укртелеком»), що обумовлює необхідність пошуку адекватних ринковим умовам варіантів реалізації таких проектів.
  5. Перспективи оновлення мережі проводового мовлення вкрай обмежені передусім через технологічну застарілість ресурсу, постійну зменшуваність аудиторії, суперечливий характер цінності окремих видів послуг для аудиторії та вже ліквідованість мережі в потенційно цікавих (з точки зору використання) районах країни.

РЕКОМЕНДАЦІЇ

  1. З метою вироблення єдиного підходу до майбутнього проводового мовлення та можливостей його подальшого використання з метою посилення гуманітарної та інформаційної безпеки держави, а також додаткових механізмів соціальної захищеності громадян, доцільним є проведення на базі Апарату РНБО України (зокрема, Міжвідомчої комісії з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки при РНБО України) робочої наради за участю як зацікавлених відомств (передусім: Міністерства оборони України, Національна телерадіокомпанія України, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації, Кабінету Міністрів України, Адміністрації Президента України, Фонду держмайна), так і представників «Укртелекому» для з’ясування поточного стану мережі проводового мовлення, а також стратегічного бачення керівництва компанії «Укртелеком» щодо її майбутнього.
  2. В межах такої наради доцільно розглянути і можливі перспективи модернізації мережі проводового радіо за сценарієм, аналогічним російській «Соціальній розетці». Також одним з варіантів обговорення може бути напрацювання альтернативних пропозиції (із аналогічними показниками надійності та перспективами використання для додаткових послуг) для «Укртелекому» щодо можливого вирішення проблеми підтримки ним проводового мовлення в обмін на інші варіанти телекомунікаційного забезпечення пріоритетних районів, що можуть потерпати від лих.
  3. Питання подальшого майбутнього проводового мовлення доцільно обговорити і в межах дорадчо-консультативних (Громадської гуманітарної ради) та допоміжних (Координаційна рада з питань розвитку громадянського суспільства) органів при Президентові України, зокрема в питаннях щодо готовності громадянського суспільства сприяти планам відновлення інфраструктури проводового мовлення та доцільності його модернізації з метою надання додаткових (інтернет, телебачення) послуг населенню, а також підтримки вітчизняного інформаційного продукту, що транслюється в такій мережі. Водночас варто розуміти, що в публічному полі можливість оновлення даного компоненту інформаційного ресурсу може зазнавати і значної критики з боку громадськості.
  4. З огляду на технологічну застарілість ресурсу та бажання «Укртелекому» переглянути свої зобов’язання в питанні його подальшого обслуговування доречно проводити переговори зі згаданого питання виходячи із необхідності забезпечити аналогічний рівень покриття ресурсу-замінника та його доступності для громадян.
  5. В контексті таких переговорів варто враховувати потенційну можливість залучення до проектів модернізації (заміни) суб’єктів підприємницької діяльності, що можуть бути зацікавленими в подальшому використанні інфраструктури для власних потреб (кабельні оператори, інтернет-провайдери), а також грантових програм (передовсім ООН та ЄС), що спрямовані на забезпечення безпеки громадян під час стихійних лих та техногенних катастроф.

Відділ досліджень інформаційного суспільства

та інформаційних стратегій

(Д.В. Дубов)

Додаток 1

 

Стан та перспективи використання систем проводового мовлення 
у пострадянських країнах

Оскільки проводове мовлення переважною мірою було розповсюджено саме на території Радянського Союзу, а українська мережа була частиною загальнорадянської мережі, відповідно і досвід пострадянських країн щодо подальшого використання проводового мовлення є найбільш цікавим для України для можливих запозичень.

 

Російська Федерація

РФ найбільш цілісно підійшла до спроби оновлення системи проводового мовлення. В 2009 році на виставці «Связь-Экспокомм 2009» було представлено проект «Соціальна розетка», а 19 травня 2009 року тодішній мер Москви Ю. Лужков підписав Постанову Уряду Москви «Про організацію оповіщення населення міста Москви про надзвичайні ситуації мирного та військового часу» яка і мала запустити пілотний проект «Соціальної розетки» в Москві[23].

 

Суть проекту «Соціальної розетки»[24] полягала в тому, що система мала розгортатись на базі модернізованої інфраструктури проводового мовлення (яке багатократно резервовано, майже не піддаються електромагнітним перешкодам, забезпечує адресне оповіщення та є енергонезалежним). Система мала включати в себе такі види послуг:

− гарантоване адресне оповіщення у випадку надзвичайної ситуації;

− кнопка миттєвого зв’язку з екстреними службами;

− безкоштовний інтернет з доступом до соціально-значимих сайтів та послуг електронного уряду;

− 8 телевізійних каналів першого мультиплексу;

− два державних та один регіональний радіоканал.

 

При цьому не передбачалось, що послуги інтернету та телебачення будуть надаватись самим оператором мережі – безпосередніми постачальниками послуг мали стати неназвані «партнери проекту» (для пілотного проекту такою стала компанія «Центртелеком»).

 

Були напрацьовані критерії віднесення міст до числа першочергових у впровадженні «соціальної розетки»:

  1. Міста, стратегічно важливі для економіки Росії.
  2. Міста з населенням від 500 тис. та вище.
  3. Наявність на території соціально-значущих та потенційно-небезпечних об’єктів.
  4. Збережена інфраструктура оповіщення.

Розгортання проекту мало відбуватись у 3 паралельні етапи (до 2015 року):

− На першому етапі (з 2010 по 2013) підключення Москви та Санкт-Петербурга

− На другому (з 2011 по 2014): Сочі, Владивосток, Грозний, Єкатиренбург, Казань, Нижній Новгород, Новосибірськ, Ростов-на-Дону, Уфа, Норильськ, Челябінськ.

− На третьому (2011-2015): Астрахань, Барнаул, Владикавказ, Волгоград, Воронеж, Іжевськ, Кемерово, Краснодар, Красноярськ, Липець, Махачкала, Набережні Челни, Нальчик, Оренбург, Перм, Пенза, П’ятигорськ, Рязань, Самара, Тольятті, Томськ, Тюмень, Ульянівськ, Хабаровськ, Ярославль.

 

Загальна орієнтовна вартість проекту (за всі етапи) – близько 50 млрд рублів[25] (близько 13 млрд грн), з них лише з бюджету Москви - 1,76 млрд рублів (близько 463 млн грн)[26]. Пілотний проект «Соціальної розетки» було запущено в мікрорайоні «Кунцево» (Москва). В рамках проекту було підключено 526 квартир, вартість реалізації – 3,5 млн рублів (близько 920 тис. грн).

 

Незважаючи на те, що проект було запущено ще в 2010 році, до останнього часу відсутні більш-менш однозначні данні щодо ефективності його розгортання та подальшого майбутнього. Сайт організації, яка займається просуванням проекту (Московська міська радіотрансляційна мережа) також практично не містить оновлених даних щодо ходу реалізації проекту[27]. З повідомлень на різноманітних інтернет-форумах (в тому числі від користувачів, що намагались взяти участь в пілотному проекті)[28] відомо, що навіть на перших етапах реалізації поступово відбувались зміни технічних даних проекту (наприклад, спочатку мова йшла про низько швидкісний доступ до мережі, а вже в 2011-2012 про «доступ до соціально-значимих сайтів»), була відсутня однозначна інформація з боку ММРТМ. Спостерігались проблеми і на етапі підключення, коли було незрозуміло в чому саме полягає «модернізація мережі». Водночас судячи із повідомлень російських користувачів мережі інтернету на тих форумах, де обговорювався цей проект в цілому він викликав зацікавлення, однак не стільки можливістю отримати доступ до мережі інтернет та телебачення, скільки наявністю «тривожної кнопки» та системи сповіщення на випадок надзвичайної ситуації.

 

Республіка Білорусь

Незважаючи на те, що в 2010 році існували плани[29] із планового демонтажу систем проводового мовлення, в серпні 2012 року міністр інформації Республіки Білорусь О. Пролесковський заявив, що «те, що працює, затребувано суспільством та приносить користь, втрачати не можна»[30]. Крім того, він висловив бажання використати наявну інфраструктуру не лише для передачі радіосигналів, але й для надання інтернет-послуг, послуг кабельного телебачення. За деякими оцінками[31], близько 50 % білоруських домогосподарств охоплено мережею проводового мовлення і до 25 % стабільно використовуються громадянами. В повідомленнях окремих ЗМІ[32] згадується, що проблема поступового відключення елементів мережі все ще існує, однак наприкінці жовтня 2012 року в мала пройти[33] спільна колегія Міністерства інформації та Міністерства зв’язку та інформатизації де питання подальшого використання інфраструктури провідного мовлення мало стати одним з основних.

 

Вочевидь, білоруська сторона поки що не прийняла кінцевого рішення щодо подальшого майбутнього мережі проводового мовлення та його використання, хоча ідея надання послуг доступу до мережі інтернет та кабельного телебачення через таку мережу є. Швидше за все навіть якщо позитивні рішення будуть прийняті це не буде розповсюджуватись на розширення чинної мережі, а стосуватись лише використання того, що є в наявності. Можливо, однією з причин зволікання є бажання оцінити результати експерименту, що проводиться в Російській Федерації саме на багатопрофільному використанні проводного мовлення.

 

Республіка Киргизстан

Станом на 2010 рік в столиці Киргизстану Бішкеку працювало лише 40 тис. радіоточок[34] (при тому, що в 1979 їх було 380 тис.[35]) із виразною тенденцією до подальшого зменшення[36]. Жодних програм оновлення чи залучення мережі для подальшого використання не виявлено.

 

Республіка Молдова

Оператором проводового мовлення в РМ є державна компанія Radiocomunicaţii. Станом на середину 2012 року в м. Кишиневі працює близько 47 тис. точок проводового мовлення та наявною є виразна тенденція до зменшення аудиторії користувачів: на початку 2012 році функціонувало 55 тис. точок, в 2009 – 67 тис., а всього на момент отримання незалежності функціонувало близько 380 тис. точок.

 

В 2012 році збільшилась і плата за користування проводовим радіо – до 8 леїв (5 грн). Підтримка системи проводового мовлення в цілому не окупна: з необхідних 4 млн леїв (близько 2,6 млн грн) за рахунок абонплати покривається лише 1,6 млн леїв (близько 1 млн грн). В 2009 році керівництво Radiocomunicaţii порушувало питання стосовно того, що більшість жилих об’єктів, які здаються в експлуатацію, не оснащуються технічними засобами централізованого сповіщення, хоча держстандарти це передбачають[37]. Як наслідок, в 2010 році Radiocomunicaţii намагалась позбутися збиткової послуги, але постійні клієнти та неурядові організації стали на заваді[38].

 

Даних щодо стану проводового мовлення в інших пострадянських країнах немає, однак швидше за все там спостерігається практично аналогічна ситуація загального зменшення аудиторії та уваги держави до цього ресурсу. Є окремі повідомлення щодо проблем з проводовим мовленням у Вірменії, однак всі вони відносяться до 2010 року та стосуються швидше проблем реорганізації керівних органів, що відповідають за управління телекомунікаційною сферою.

Додаток 2

 

Можливі проблемні моменти реалізації програм, спрямованих на оновлення мережі проводового мовлення

 

Ключовою складністю із реалізацією таких програм може стати те, що «Укртелеком» є приватною компанією, яка і зараз вважає, що система є збитковою і, вочевидь, не бажає її використання. Тим більше – вкладання коштів в її оновлення чи модернізацію.

 

Крім того, у випадку спроби використання мережі для надання «соціальних» (максимально доступних) послуг інтернет населенню виникає і інша проблема: «Укртелеком» є не лише власником самої мережі, але й діючим інтернет-провайдером. Відповідно початкова концепція «Соціальної розетки» де доступ до даного ресурсу можуть отримати всі зацікавлені інтернет-провайдери з метою надання населенню послуг доступу до мережі інтернет опиняються заручником очевидного конфлікту інтересів, коли приватна компанія має надавати свій ресурс своїм же конкурентам, або сама надавати збиткову послугу.

 

Не можна не зазначити і ще один аспект: приватизація компанії разом із інфраструктурою проводового мовлення зробило неможливим використання механізму державно-приватного партнерства для його експлуатації та модернізації. Відповідно, можливості як держави, так і нинішнього власника мережі проводового мовлення обмежені тими умовами договору (та зобов’язань по ньому) які були закладені під час приватизації «Укртелекому».

 

На жаль, у відкритих держалах такі дані практично відсутні і, відповідно, вкрай складно сформулювати можливу схему вирішення даної проблеми. Водночас згідно із повідомленнями ЗМІ спроби «Укртелекому» припинити підтримку функції місцевої телефонії, проводового радіо і телеграфу є порушенням умов приватизації компанії згідно з яким покупець зобов’язаний забезпечити надання послуг зв’язку в сільській місцевості і віддалених населених пунктах[39].

Додаток 3

 

Європейський та досвід використання проводового молення

 

Проводове мовлення (кабельне мовлення) існує (існувало) не лише в пострадянських державах, але й країнах Заходу. Проте у більшості випадків (крім країн бувшого соцтабору) мова йде не про повністю аналогічне радянському проводове мовлення: в багатьох випадках для цього використовувався телефонний дріт, який потім намагались використовувати і для інших цілей (в тому числі – для ADSL доступу). Водночас в багатьох випадках не вдається точно встановити тип дроту, що використовувався для створення проводового мовлення в цих країнах (через практично припинення обслуговування таких мереж на початку - середині 90-х років).

 

Чеська Республіка

Проводові радіо функціонувало у Чеський Республіці з 1954 по 1999 рік. Воно передавало одну станцію та використовувалось для екстреного оповіщення населення. Зокрема, лише проводове радіо та телефон працювали під час подій 1968 року в Празі. На сьогоднішній день не використовується.

 

Словацька Республіка

Словаччина, як частина Чехословакії також мала мережу проводового мовлення, яка активно використовувалась до 1989 року, однак після цього почала стрімко втрачати популярність та абонентів (з 630 тис. у 1990-у році до 85 тис. у 1995-у) і, відповідно, в 1995 році робота була практично припинена.

 

Федеративна Республіка Німеччина

Проводове радіо у різних варіаціях використовувалось у Німеччині як напередодні та під час Другої Світової війни (переважно як засіб сповіщення про авіа удари), так і у післявоєнний час. З ініціативи американської сторони проводові мовлення відновило свою роботу у американському секторі у 1945 році, зокрема проводові радіо було доступне у Північній Німеччині та Північно-Західному регіоні. Системно проводове радіо у Західній Німеччині розпочало роботу с 1963 року. Водночас варто зазначити, що зважаючи на частоти, на якому працювало радіо (в окремих випадках 160 кГц, а в інших – 250 кГц), воно суттєво відрізняється від тих, на яких працювало проводове мовлення в Радянському Союзі (звукова частота, 73 кГц та 120 кГц), що дозволяє припустити використання інших типів дротів.

 

Італійська Республіка

Італія запозичила систему проводового мовлення у Швейцарії (яка була запроваджена там у 1931 році). Однак як і у випадку з іншими європейськими країнами використовувалось інші типи дротів, які фактично були аналогічні телефонним, хоча і працювали на інших частотах (від 150 до 350 кГц). В Італії проводове мовлення розпочалось у 1959 році і поширювалось на всі обласні центри того часу. Із подальшим розвитком FM-станцій проводове мовлення не зникло, а перепрофілювалось у мовлення класичної музики та передач, що орієнтовані на освіту. Таке радіо і сьогодні продовжує функціонувати, зокрема в межах Rai Radio 1, Radio Rai 2 и Rai Radio 3 інфраструктура яких поступово модернізується.

 

Королівство Нідерландів

Проводове мовлення активно розвивалось у Нідерландах з середини 20-х років 20-го сторіччя, а під час Другої Світової війни німецькими окупаційними військами було створено радіо монополію, яка залишалась без принципових змін і після закінчення війни. До 1965 року в системі проводового мовлення функціонувало два канали – Hilversum 1 та Hilversum 2, а потім додався і Hilversum 3. Однак незважаючи на подальшу модернізацію мережі кількість абонентів зменшувалось і почався демонтаж системи, який закінчився в 1975 році.

 

Республіка Литва

Проводове мовлення до останнього часу існувало в Литві, хоча із аналогічними до пострадянських країн темпами падіння кількості радіоточок. Так станом на початок 2008 року у мережі нараховувалось 52300 абонентів, а в другому кварталі 2011-го – 36488.

 

До 2000 року трансляцію проводового мовлення здійснювала компанія «Летувос телекомас», однак в кінці 2000-го, у зв’язку із закінчення ліцензії на трансляцію компанія вирішила, що вона є економічно не вигідною і відмовилась від неї. Замість цього, система проводового мовлення передана компанії «Компанія телерадіо Hansa»[40]. Оновлених даних щодо цього питання немає, однак сайт компанії прямо вказує, що надаючи послуги проводового мовлення вони розуміють їх як, передусім, послуги із сповіщення громадян[41]. Вартість послуги для громадян – 4,95 лат (близько 15 грн).

 

Республіка Польща

Як і в більшості країн, що входили до Радянського блоку в Польщі із закінченням Другої Світової війни розбудовувалась система проводового мовлення. Саме такий формат мовлення був обраний, серед іншого, через низький рівень електрифікації країни. Найбільша кількість абонентів проводового мовлення була у 1957 році – близько 1,6 млн, а кількість вузлів - 3500. Однак починаючи із 70-х років від проводового мовлення почали відмовлятись, і воно залишилось у школах, на виробництві та місцях колективного проживання. Серед причин падіння популярності проводового мовлення – обмеженість у виборі каналів трансляції[42].

 

Є окремі данні щодо роботи проводового мовлення у Великобританії, Швеції та Швейцарії, однак більш точних даних про ці системи не має.


[1] http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%
BE%D0%B5_%D0%B2%D0%B5%D1%89%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%B5

[2] http://radio.ksys.ru/

[3] З офіційного звіту «Укртелеком» за 2011 рік: «надання цих послуг не є обов’язковим на законодавчому рівні, тому для покращення фінансового результату передбачається проведення роботи по отриманню компенсації з бюджету за умови подальшого надання компанією цих послуг, або повне припинення їх надання, в разі не досягнення домовленості щодо їх компенсації. У фінансовому плані, також, не враховано додатковий приріст доходів від зміни тарифів, так як, на даний час ведуться переговори з НКРЗ про підвищення тарифів на загальнодоступні телекомунікаційні послуги в 2012 році. Вважаємо, що вищезазначені заходи покращать фінансовий стан компанії та дозволять поступово вивести її на прибутковий рівень» - http://www.ukrtelecom.ua/about/zvitnist/zvity/report2011#p15

[4] http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/28382/Ukrtelekom_bez_merezhi_Drotove_radio_skoro_znykne

[5] http://www.ukrtelecom.ua/about/zvitnist/zvity/report2011

[6] http://www.telekritika.ua/radio/2008-12-01/42331

[7] Описана ситуація відноситься до 2010 року - http://www.pravda.com.ua/columns/2010/03/3/4826945/

[8] http://podrobnosti.ua/economy/2011/08/10/785249.html

[9] http://nkrzi.gov.ua/uk/activities_nkrzi/news/1346326065/?print

[10] ТОВ «Аутсорсинг енд менеджмент телеком’юнікейшнс» (м. Харьків, м. Суми, м. Полтава, м. Дніпропетровськ, м. Запоріжжя, м. Донецьк) та ТОВ Науково-виробничо-будівельна фірма «Зв’язокбуд-Інвест» (м. Харьків, м. Суми, м. Полтава)

[11] http://www.rnbo.gov.ua/news/662.html

[12] http://www.poltava.pl.ua/news/14873/

[13] http://www.poltava.pl.ua/news/19254/

[14] http://biz.liga.net/all/all/novosti/2044755-v-kharkove-reshili-spasat-provodnoe-radio.htm

[15] http://www.poltava.pl.ua/news/6856/

[16] http://media-yuryst.com/v_ukrayini_znykaye_drotove_movlennya.aspx

[17] http://imi.org.ua/node/24084

[18] http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/28382/Ukrtelekom_bez_merezhi_Drotove_radio_skoro_znykne

[19] Від університету представником був викладач П.М.Подпружніков

[20] http://h.ua/story/155512/

[21] Тим більше – в контексті переходу на цифрове телебачення

[22] Хоча вітчизняні ЗМІ наводять і інші дані, щодо актуальності даного інформаційного ресурсу - http://www.segodnya.ua/economics/business/ukraintsy-octanutcja-bez-brekhuntsov---ukrtelekom-otrezhet-provodnoe-radio.html

[23] http://www.computerra.ru/vision/430476/

[24] http://www.mgrs.ru/new/assets/soc_roz/broshura_socialnaja_rozetka.pdf

[25] http://www.securitylab.ru/news/394575.php

[26] Дані з http://www.sintez-n.ru/news/producers/3947.html

[27] Єдина інформація щодо стану реалізації – відповіді на запитання інтернет-користувачів (http://www.mgrs.ru/index.php?id=603) в 2012 році (швидше за все – більш точних даних немає) де відмічено, що ММРТМ «повністю виконало взяті на себе зобов’язання за проектом «Соціальна розетка» і за рахунок власних коштів провела модернізацію мережі проводного мовлення».

[28] Наприклад: http://www.mastercity.ru/showthread.php?t=165509; http://forum.ixbt.com/topic.cgi?id=42:19740; http://forum.cnews.ru/lofiversion/index.php/t63462.html.

[29] http://it.tut.by/210173

[30] http://naviny.by/rubrics/society/2012/09/28/ic_news_116_402567/

[31] http://www.belta.by/ru/all_news/society/Belarus-ne-budet-otkazyvatsja-ot-provodnogo-radio_i_606863.html - більш точних даних знайти не вдалось

[32] http://nashchas.by/?p=1301

[33] З відкритих джерел не вдалось встановити, чи була така колегія проведена чи ні та з якими результатами

[34] http://www.dissercat.com/content/istoricheskie-i-sotsialno-politicheskie-aspekty-stanovleniya-i-razvitiya-radio-i-televideniy

[35] http://www.time.kg/vremyakg/1841-80-let-s-nachala-regulyarnogo-radioveschaniya-v-kyrgyzstane.html

[36] http://www.msn.kg/ru/news/21403/

[37] http://news.point.md/ru/obschestvo/ne-speshite-izbavitjsya-ot-radiotochki

[38] http://ru.publika.md/link_487571.html

[39] http://www.kommersant.ua/doc/1625257

[40] http://katalog.runet.lt/statji/statja-raznoe/1912-radioperedacha-po-provodam-a-ne-v-yefire.html

[41] http://www.hansatvr.lt/index.php?option=com_content&vie

[42] http://pl.wikipedia.org/wiki/Radiofonia_przewodowa

 

 

 

Стратегія збалансованого розвитку

 

Національна доповідь України

про стан виконання положень "Порядку денного на ХХІ століття"

за десятирічний період

(заключний звіт про НДР). Національна Академія наук України. Інститут географії, 2012 р.

. - 345 с., 27 рис., 37 табл., 168 джерел.

 

Об’єкт дослідження – соціо-природні системи України, взяті в поєднанні суспільної і природної складових елементів в межах території України як невід’ємної ланки взаємодії суспільства і природи на планеті Земля.

Предмет дослідження – інституційні, організаційні, нормативно-правові, економічні, соціальні, екологічні та інші аспекти оптимізації взаємодії суспільно- та природно-територіальних комплексів в межах території України які були здійснені за період 2002-2012 рр. років в контексті виконання нашою  країною рішень саміту в Йоганнесбурзі з питань сталого розвитку та впровадження принципів Основної Парадигми ХХІ століття.

Мета роботи – проаналізувати стан справ з виконанням в Україні основних принципів сталого (збалансованого) розвитку за 10 років з часу проведення  саміту в Йоганнесбурзі  «Ріо+10».

Методи дослідження – структурного аналізу, абстрактно-логічний, порівняльно-описовий, економіко-статистичний, просторовий та системний аналіз, математичний, історичний та інші.

В період між самітами (Йоганнесбург, 2002 р. і Ріо+20, 2012) в Україні, що підписала всі документи самітів зі сталого розвитку, не відбулось офіційного визнання основної парадигми розвитку на ХХІ століття. Разом з тим створені всі наукові і частково організаційні передумови для впровадження основних положень сталого розвитку в державі.

Слід зазначити, що розуміння потреб впровадження основних положень сталого розвитку є не тільки в науковій, але і організаційній сфері. Як приклад, за ініціативи і відповідних рішень Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької обласних рад у вересні 2012 р. створено регіональну Асоціацію сталого розвитку Карпат. Для неї визначені і основні принципи її діяльності. Тобто, є розуміння даної проблеми у регіональних громад України і можна сподіватись, що найближчим часом Україна затвердить Концепцію сталого розвитку, яка знаходиться в КМ України, а також відповідно стратегію і план дій, щодо реалізації принципів сталого розвитку.

На найближчу перспективу принциповими положеннями щодо впровадження і вирішення пріоритетних проблем переходу до сталого розвитку є наступні:

  • Стратегія збалансованого розвитку та заходи щодо її реалізації в Україні мають розглядатись як органічна складова загальної стратегії переходу людства до ЗР. Зокрема, потрібно забезпечити обов’язкове узгодження основних принципів стратегії збалансованого розвитку України з принципами ЗР, закріпленими в документах Ріо-де-Жанейро, Йоганнесбургу, принципами забезпечення просторового збалансованого розвитку Європейського Континенту, розробленими та ухваленими Радою Європи.
  • Ступінь вірогідності здійснення  переходу України до ЗР безпосередньо залежить від повноти реалізації сучасного потенціалу розвитку країни та його основних складових. Специфіка України полягає в тому, що вона, внаслідок дії різних факторів, не змогла в минулому і не організувала на сьогодні процес ефективного використання і еквівалентного обміну на міжнародній арені ресурсів розвитку, що й призвело до відставання економічного і соціального розвитку, спричинило загострення екологічної ситуації в межах її території. Тому в числі головних умов переходу країни до ЗР є оптимізація використання і мобілізація ресурсів, які має країна в своєму розпорядженні, організація еквівалентного обміну ресурсами на міжнародному рівні, залучення для потреб власного розвитку ресурсів, що в даний час знаходяться поза межами України.
  • Одним із головних принципів реалізації стратегії переходу України до ЗР є багаторівневість – розроблення її як єдиної системи взаємопов'язаних та одночасних дій і заходів на загальнодержавному, регіональному та локальному рівнях.
  • Розпочати практичний перехід до ЗР Україна зможе за умови забезпечення стабілізації загальної макроекономічної ситуації та досягнення достатнього рівня конкурентоспроможності національної економіки у світовому економічному просторі. Даний висновок не слід розглядати як данину економікоцентричним підходам до розвитку, які  нехтують іншими його аспектами. Це, скоріше, є визнанням досить жорстких реалій сьогодення, за яких більш розвинута економіка країни є фактором, котрий надає переваг в забезпеченні відносно сприятливішої екологічної ситуації в межах її території. Це перешкоджає переходу до ЗР суспільства на глобальному рівні. Однак, слід визнати пріоритетність економічних аспектів переходу нашої країни до збалансованого розвитку.
  • Однією із умов переходу України до ЗР є докорінна структурна перебудова національної економіки, здійснення у ній принципових інноваційних та галузевих змін. Сучасна глобальна конкуренція на світових ринках товарів і послуг ускладнює завдання розвитку конкурентоспроможного на внутрішньому та зовнішньому ринках виробництва, особливо у найбільш сучасних та високотехнологічних його галузях. Виходячи з цього, в Україні мають бути реально оцінені шанси розвитку нових високотехнологічних виробництв, визначений перелік пріоритетних вузьких, або навіть надвузьких напрямків спеціалізації виробництва, які доцільно розвивати випереджаючими темпами, сприяти їх розвитку всіма засобами, котрі є у розпорядженні держави та які не будуть суперечити нормам діючих міжнародних угод, учасницею яких є, або збирається стати наша країна. Доцільно при цьому використати досвід інших країн.  Йдеться про необхідність досягнення провідних конкурентних позицій України  на основі переходу від галузевої до внутрішньогалузевої спеціалізації її виробництва на міжнародному рівні. На державному рівні має підтримуватися і функціонування галузей, що мають стратегічне значення для національної економіки. Окрім того, мають бути забезпечені особливо виваженні підходи до реструктуризації підприємств даних галузей, в т.ч. – щодо зміни форм власності на них, принципів та умов їх приватизації. У державі має бути стимульований і розвиток найбільш передових наукоємних виробництв – так званих «полюсів зростання» в певних галузях чи регіонах (шляхом державних інвестицій, надання даним підприємствам «податкових канікул» та пільг щодо користування  певними видами ресурсів.).
  • Внутрішньогалузева спеціалізація України потребує досягнення більш тісного рівня її загальної інтеграції в світову  економіку, налагодження виробничих коопераційних зв’язків українських підприємств з іноземними партнерами, їх спільної участі у виконанні міжнародних проектів. В якості перспективних напрямків, на які слід звернути особливу увагу, слід, зокрема, вказати на можливості участі України в реалізації міжнародних аерокосмічних проектів.
  • Структурна перебудова національної економіки повинна базуватися на оптимізації використання існуючого в країні природно-ресурсного, соціально-економічного, культурно-історичного  потенціалів, оптимізації напрямків і масштабів природокористування в межах країни та в її окремих регіонах. При виборі пріоритетних напрямків природокористування в окремих регіонах перевага повинна надаватись тим із них, що забезпечують найбільш збалансований результат використання ресурсів, котрий виявляється у оптимальному співвідношенні досягнутих економічних і соціальних результатів при мінімально можливому рівні збитків, завданих  природі. При цьому першочергового розвитку заслуговують найменш екологічно шкідливі нересурсоємні галузі, зокрема розвиток туризму, використання можливостей рекреаційного потенціалу країни, реалізація і отримання економічних дивідендів від збереження і використання культурно-історичного потенціалу країни.
  • В числі основних напрямків досягнення ЗР України, – вдосконалення територіальної організації суспільства та його взаємодії з природою. На основі досягнення збалансованого  і узгодженого розвитку окремих регіонів України потрібно усунути існуючі диспропорції в рівнях соціально-економічного розвитку території країни загалом, забезпечити її комплексний інтегральний розвиток.
  • В країні потрібно звернути особливу увагу на регіональний рівень досягнення сталого розвитку, що зумовлено такими причинами:

1) Регіональний рівень є ланкою, яка поєднує загальнодержавний і локальний рівні.

2) У сучасних умовах регіональні аспекти розвитку держави є, поряд з фактором її зовнішньоекономічної інтеграції, однією з двох основ, на яких базуються всі механізми її переходу до збалансованого розвитку.

3) Державна політика збалансованого розвитку має основою своєї реалізації саме регіональний рівень. Відповідно концепція, стратегія і тактика забезпечення збалансованого розвитку держави також мають в основі своєї побудови регіональний рівень.

4) У сучасних умовах глобалізації уряди держав мають менші можливості щодо забезпечення управління процесами економічного розвитку власних країн. Відтак ще важливішими стають аспекти, пов'язані з можливостями держави керувати процесами регіонального розвитку (чи коригувати ці процеси).

5) Розвиток співробітництва прикордонних регіонів сусідніх держав є одним з важливих напрямів забезпечення розвитку міжнародної економічної інтеграції країни.

6) Розширення можливостей регіонів щодо самостійного здійснення зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі залучення іноземних інвестицій, є додатковим чинником, який, у разі його реалізації, може розширити потенційні можливості збалансованого розвитку держави.

7) Регіональний рівень дає можливість найточніше визначити і відкоригувати межі (просторові, часові), масштаби і напрями суспільно-природної взаємодії на території держави, виходячи з особливостей розвитку її природної і соціальної компонент.

8) Збалансований розвиток на локальному рівні реалізується, насамперед, в системі забезпечення збалансованого розвитку регіонів.

Першочерговими завданнями у сфері регіонального розвитку є:

  • розроблення та впровадження регіональної політики, яка забезпечуватиме гармонійне поєднання загальнонаціональних і регіональних інтересів, регулярний моніторинг її виконання, а також узгоджуватиметься зі стратегією збалансованого розвитку України;
  • розроблення та реалізація узгоджених регіональних програм збалансованого розвитку на основі комплексного міжрегіонального використання природно-ресурсної бази країни;
  • оптимізація співвідношення рівнів розвитку регіонів на основі врахування природних, природно-ресурсних, історичних, соціокультурних чинників розвитку кожного з них;
  • класифікація регіонів України за рівнем техногенного навантаження та поліпшення екологічної ситуації у найпроблемніших регіонах;
  • зміцнення горизонтальних зв'язків між регіонами шляхом виконання спільних соціально-економічних і екологічних програм та проведення міжрегіональних природоохоронних заходів.

Вирішенню головних проблем у розвитку  регіонів сприятиме вдосконалення регіональної політики особливо щодо залучення регіональних та місцевих територіальних одиниць до спільної з центром відповідальності за здійснення структурних трансформацій. Цьому сприятиме створення неурядових агентств регіонального розвитку. Головними їхніми напрямами діяльності має бути сприяння реалізації місцевими громадами виконання завдань соціально-економічного розвитку території, що випливають із означених державних пріоритетів.

Слід звернути увагу на регіональні відмінності у функціонуванні і значення малих і середніх підприємств, які відіграють важливу роль в усіх регіонах України. За відомих причин (переваження великих підприємств з металообробки, енергетики та машинобудування) в східних регіонах доля таких підприємств значно нижча аніж в інших регіонах. Разом з тим, загальновідомим є факт щодо доцільності створення в кожному регіоні ефектних рамкових умов для  функціонування таких підприємств. Підтримкою у створенні малих і середніх підприємств має бути цілий ряд дій в регіонах, а саме: організація професійної підготовки співробітників, підтримка оновлення технічного їх оснащення та  інновацій, використання територій великих підприємств з  відповідною санацією і використанням технічної інфраструктури,  сприяння у нарощуванні власного капіталу підприємств і  отриманні недорогих кредитів. В регіонах слід більше приділяти увагу розпорядженню Євросоюзу (№70/2001 від 12.01.2001 р.) щодо допомоги держави малим і середнім підприємствам.

Доцільно вдосконалити механізми взаємодії громад поселень з управлінськими структурами держави які є організаційно і законодавчо відокремленими, але мають правову  самостійність в межах своєї компетенції. Це потребує вдосконалення правового поля щодо внутрішньої правової  організації держави.

Досягненню мети збалансованого розвитку сприятиме посилення узгодженої (когерентної) політики метою якої є забезпечення регіонів відповідними стандартами всіх галузей інфраструктури (технічної, соціальної і економічної складових) та надання всім регіонам можливостей до економічного зростання. Посилаючись на рішення Ріо-92 та Ріо-20  необхідно визначити цілі розвитку і  інструментарій їх реалізації для усіх регіонів держави, для міст і сільських поселень, як це давно робиться у державах Євросоюзу.

 В Україні, як ні в яких з інших держав, загострилася проблема здійснення технологічних інновацій на підприємствах. Вони не в змозі впоратись з цим важливим завданням самостійно без залучення науковців та інституцій, які займаються впровадженням нових технологій і відповідного менеджменту. Сталий розвиток не може спиратись на виробництво і експорт сировинних продуктів. Лише незначна частина підприємств (біля 18%) використовує нові технології. Без підтримки держави і великих компаній науково-технічний потенціал держави втратиться назавжди.

 

 

 

 

Стратегія Кремля 2008: Ярош-Корчинський

 

Лидер Правого сектора Д.Ярош считает, что необходимо срочно подготовиться к возможному началу российского вторжения. Сейчас стараниями Путина мир стоит на пороге Третьей мировой войны, которая перекроит карту мира, говорится в обращении лидера Правого сектора Дмитрия Яроша к правительству Украины и к соотечественникам.

"Я обращаюсь ко всем вам. Мы - единый народ, независимо от того, кем является по национальности каждый из нас - украинцем, русским, евреем, крымский татарином, грузином, армянином, поляком, болгарином, греком или кем-либо другим. В это тревожное время мы, как никогда раньше, обязаны сплотиться. Россия стягивает свои войска к украинским границам, демонстративно звенит оружием, запугивает украинских граждан. Кремль, игнорируя нормы международного права и свои обязательства, поддерживает коллаборационистов в Крыму, устанавливает марионеточный режим", - цитирует его слова пресс-служба Правого сектора.

Ярош отметил, что "мы должны быть готовы к тому, что российская власть не сможет утолить своих имперских амбиций и разожжет войну за присоединение новых территорий. "Москве нужна вся Украина. Сто лет назад началась Первая мировая война за передел мира. Сейчас стараниями Путина мир стоит на пороге Третьей мировой войны, которая перекроит карту мира или вообще подведет мир к гибели", - отметил он.

По его мнению, сегодня необходимо срочно подготовиться к возможному началу российского вторжения.  Ярош отметил, что правительство обязано безотлагательно: "вывезти вглубь страны запасы вооружения со складов, расположенных на территориях, которые могут быть захвачены врагом, создать батальон территориальной обороны. Сформировать диверсионные группы из офицеров и прапорщиков, военнослужащих-резервистов спецназа. Разработать план возможных путей передвижения механизированных колонн российских войск, подготовиться к нанесению по ним точечных ударов. Сформировать партизанско-диверсионные группы, которые в случае начала оккупации будут действовать на территории противника".

В воскресенье 16 марта на полуострове проходит референдум о статусе Крыма. Он признан незаконным центральными властями Украины, западными странами и международными организациями.

На референдум вынесены два вопроса: "Вы за воссоединение Крыма с Россией на правах субъекта Российской Федерации?" и "Вы за восстановление действия конституции Республики Крым 1992 года и за статус Крыма как части Украины?".

11 марта Конституционный суд Украины признал неконституционным решение Верховного Совета Крыма о проведении референдума относительно статуса автономии.

Центральная избирательная комиссия Украины уже ранее заявила, что не будет посылать своих наблюдателей на крымский референдум относительно вхождения АРК в состав Российской Федерации, так как его проведение является незаконным.

Еще 20 декабря 2008 года состоялись командно-штабные учения, организованные «Братством» Корчинского, совместно с «Новой силой» Збитнева, «Северным Братством» и «Патриотом Украины». («ПУ» не значится среди организаторов, но его лидеры присутствовали в зале в камуфляже с эмблемами). Сейчас «Патриот Украины» - одна из организаций, что образовала «Правый Сектор»  Заголовок штабных учений - противодействие России после аннексии ней Крыма, которую они считали в 2008 году неизбежной.  Командно - штабные учения «Действия добровольческих подразделений на Крымском ТВД»

1. Политическая позиция. Задача: - предупреждение возникновения конфликта как такового. В случае его начала: - Защита русскоязычного населения и нацменьшинств от авантюристической политики Кремля и местных сепаратистов.

2. Сценарий конфликта: Руководство военных и правоохранительных структур Украины готово (и достаточно компетентно) в случае развития ситуации по типовому сценарию военной агрессии. Но, с наибольшей вероятностью будет реализовано так называемый «ползучий» сценарий, когда действия сепаратистов и российской стороны будет невозможно классифицировать, как «агрессию» на любом этапе ее развития. А именно: - После выборов в местные органы власти, их руководство провозглашает независимость от Украины. - Украинская власть провоцируется на принятие мер силового характера, введение внутренних войск и т.д.. - Сепаратисты обращаются к руководству России за помощью.

одновременно:

- Украинским силовикам в Крыму предлагаются перейти на сторону русских (они перекупается)

- Воплощаются мероприятия по склонения на свою сторону крымских татар;

- Блокируются украинские воинские части;

 - Создаются местные отряды самообороны;

- Усиливается пропагандистская кампания в российских СМИ;

 Эти действия обеспечиваются заранее введенными на территорию Крыма российскими подразделениями специального назначения.

Таким образом, будет создана ситуация, когда «решение стрелять» украинские военные принять не смогут. Потому стрелять придется или в «законных» представителей власти, или в «женщин и детей».

После подготовки плацдарма и информационного обеспечения операции, начнется прибытие на полуостров подразделений ВС РФ.

От РФ будут задействованы силы постоянной готовности из 3-х военных округов: МВО, ЛенВО, ПУрВО.

ВСЕГО:

до 40 тыс. в / с, до 800 танков,

 до 2 000 ед. бронетехники,

до 300 РСЗО и артсистем,

 до 20 ОТК (Луна и Искандер),

до 20 фронтовых бомбардировщиков,

до 10 самолетов -разведчиков,

 до 20-25 штурмовиков,

до 20 истребителей,

8-10 бомбардировщиков Ту - 22МЗ.

3. Действия украинской стороны:

Военное руководство Украины неоднократно заявляло, что Объединенные силы быстрого реагирования (ОСБР) является наиболее боеспособной компонентой ВС страны и до 2011 года должны насчитывать 29 тысяч человек и иметь сроки готовности к применению - до 15 суток. Их «передовой эшелон» - Силы немедленного реагирования (СНР) должны насчитывать 6000 человек и быть готовыми к применению в течение 5 суток с момента получения команды. Также вспомним, что их основу составляют части аэромобильных войск, специального назначения, морской пехоты, армейской авиации и т.п.

Но, по данным Центра исследования армии, конверсии и разоружения:

- В Сухопутных войсках 93 % вооружений и военной техники исчерпали свой ??ресурс.

В Воздушных силах из 172 летательных аппаратов, входящих в ОСШР небоеготовны 62, то есть 37 %.

В ВМС из 10 надводных кораблей из состава ОСШР полностью технически исправных - нет. До конца 2007 стали непригодными к использованию 70-80 % основной номенклатуры ракетно - артелерийського вооружения, около 50 % истребителей и самолетов- разведчиков, 60 % бомбардировщиков, 20 % штурмовиков.

Можно говорить, что до конца 2011 г. украинские Вооруженные силы подойдут к пределу своего существования как функциональная структура.

Задача немедленного перевооружения ВСУ в условиях политического и финансового кризиса не будет выполнена.

Поэтому - СПОСОБНОСТЬ ВСУ И ДРУГИХ СИЛОВЫХ СТРУКТУР отразить агрессию УЖЕ СЕЙЧАС НАХОДИТСЯ ПОД БОЛЬШИМ ВОПРОСОМ.

Для реалистичной оценки кампании надо учесть, что главной целью операции «русских» будет не захват пространства и даже не разгром украинских сил.

Стратегическая ЗАДАЧА ЭТОЙ КАМПАНИИ

- Разрушить социальную базу украинского сопротивления (так как в настоящую классическую войну с целью физически сломать Украины в России сил все равно нет).

А именно: - подорвать доверие армии и народа Украины к власти (веру в ее компетентность и способность противостоять агрессии);

- стимулировать внутренние противоречия, ослабить моральный дух, веру в способность добиться успеха в борьбе против оккупантов

- Убедить украинского в неотвратимости их поражения и принципиальной бессмысленности сопротивляться.
Все эти пункты полностью проваливаются, если «русские» сталкиваются с необходимостью воевать за каждый город и устраивать штурмы по всем правилам науки.

Главное, чтобы в среде «русских» начались те же противоречия, которые они хотят устроить нам.

В брошюре Минобороны России «Актуальные задачи развития Вооруженных Сил РФ» отмечается, что «... ключевым условием победы практически во всех конфликтах является подрыв морального духа войск и стимулирование волнений в офицерском корпусе". Это в полной мере касается и самих россиян.

При «обламывании зубов» передовым силам никого не вдохновлять на самопожертвование, а, наоборот, стимулировать ставить политические вопросы перед командованием. Здесь кроется провал выполнения предыдущего плана операции и соответственно всей кампании, поскольку любые штабы всегда очень нервно реагировали на непредвиденные изменения в обстановке, а импровизации редко приводят к успеху.

ТАКИМ ОБРАЗОМ, первоначальным заданием патриотических сил становится «обламывание зубов» передовым силам и стимулирование волнений внутри самой России, и на международной арене. Но развитие событий по наихудшему сценарию еще можно предотвратить...

4. Первоочередные меры, которые необходимо немедленно провести руководству Украины

- Приведение статуса Крыма в соответствии с основными положениями Конституции Украины;

- Лишение Крыма автономии и провозглашения Таврического края со столицей в Херсоне, в который войдут Николаевская, Херсонская и Симферопольская области, лишения Севастополю особого статуса;

- Мораторий на проведение выборов в местные органы власти в Таврическом края не менее чем на 10 лет, введение прямого подчинения Министерству культуры и туризма Украины (воплощение плана Потемкина);

- Демилитаризация и деполитизация Крыма;

- Создание Генпрокураторой, СБУ, МВД государственной межведомственной комиссии по расследованию подрывной деятельности иностранных государств на территории Крыма;

- Лишение анонимности пенсионной элиты Севастополю (лиц, получающих двойную пенсию те социальные выплаты, особенно среди бывших военнослужащих ВС РФ);

- Ревизия разрешительной системы в Крыму (есть данные, % выдачи разрешений на нарезное оружие в Крыму превышает в последние годы даже аналогичный Киев).

5. Некоторые данные о возможных последствиях конфликта в Крыму

1. ЭКОНОМИЧЕСКИЕ:

- Объектами разрушений и мародерства станет, во-первых элитная недвижимость;

- Прекращение транспортного сообщения (морского, железнодорожного, воздушного, автомобильного);
- Прекращение туризма как такового на ближайшие 10 лет.

Прямые экономические потери в случае конфликта (для всех форм собственности) оцениваются в 4,2 - 4,5 млрд долларов США.

К этому следует добавить страховые выплаты, масса которых способна обрушить страховой и финансовый рынок региона.

2. ГУМАНИТАРНЫЕ:

- Число жертв активной фазы конфликта среди общественного населения оцениваются в 30-50 тыс. погибших;

- Число беженцев - 420 - 450 тыс. Следует отметить, что Лужков вывезет в Москву два десятка человек, непосредственно ответственных за конфликт, а остальные беженцев разместят в лагерях в Караваево - Черкесии.

Судя по состоянию южноосетинских беженцев, весело им там не будет - высокая смертность.

- Рост наркотрафика, торговли людьми, контрабанды;

- Расползание конфликта на другую территорию Украины, России, государств региона.

3. ЭКОЛОГИЧЕСКИЕ: Объектами поражения станут, прежде всего, система водоснабжения Крыма.

Все последствия такого экологической катастрофы трудно даже спрогнозировать.

4. ОСНОВНЫЕ ЗАДАЧИ добровольческой дружины:

Есть большая вероятность того, что руководство Украины пойдет по пути Саакашвили - то есть будет представлять себя страдальцем, а не борцом.

Силовые структуры, которые получают от власти удар в спину, также не смогут выполнить свой ??конституционный долг. Начнется многосторонний конфликт внутри самой украинской власти.

Таким образом, вся ответственность за противодействие агрессии возлагается на Добровольческие подразделения (ДП).

Основные задачи ДП:

- Нанести удары по органам местной власти;

- Изолировать театр боевых действий прервать сообщение Крыму с внешним миром, с целью - не дать конфликту перекинуться на остальную территорию Украины;

- Вызвать максимальные потери интересам антиукраинского бизнеса в Крыму;

- Ливанизуваты конфликт - неконтролируемая территория, постоянные потери российских войск (новая Чечня);

- Способствовать новому наступлению на РФ на Кавказе;

- Обеспечить поддержку и совместные действия других патриотическим силам Украины.

5. ПЕРВООЧЕРЕДНЫЕ СРЕДСТВА ВЫПОЛНЕНИЯ ЗАДАЧ

1. Любой конфликт в Крыму начнется в Москве.

Среди украинских гастарбайтеров есть специально подготовленные люди, а бесконтрольная раздача российских паспортов привела к тому, что теракты в российских городах будут создавать лица славянской внешности и с российскими паспортами.

2. На западных границах Украины будут подорваны магистральные газо-и продуктопроводы в Европу.

3. Разрушится железнодорожное сообщение на западных границах РФ.

4. Будут разрушены коммуникации Украины, Россия - Крым - электрические сети, железнодорожное и автомобильное сообщение, водоснабжения, топливные хранилища.

В дальнейшем начнется классическая партизанская война и городская герилья.

5. ПЕРВООЧЕРЕДНЫЕ СРЕДСТВА ВЫПОЛНЕНИЯ ЗАДАЧ

1. Любой конфликт в Крыму начнется в Москве. Среди украинских гастарбайтеров есть специально подготовленные люди, а бесконтрольная раздача российских паспортов привела к тому, что теракты в российских городах будут создавать лица славянской внешности и с российскими паспортами.

2. На западных границах Украины будут подорваны магистральные газо-и продуктопроводы в Европу.

3. Разрушится железнодорожное сообщение на западных границах РФ.

4. Будут разрушены коммуникации Украины, Россия - Крым - электрические сети, железнодорожное и автомобильное сообщение, водоснабжения, топливные хранилища.

В дальнейшем начнется классическая партизанская война и городская герилья.

Прямая речь:

Дмитрий Корчинский:

- Результатом этих штабных учений будет целый ряд инструктивных и методических материалов для актива всех патриотических организаций на случай войны. По результатам будут проводиться тактические учения.

- В Украине в результате кризиса будет увеличиваться сепаратизм, в России - агрессивно - империалистические настроения.

- Поскольку любые наши попытки в этом направлении расцениваются лоховатой украинской общественностью как провокация, то на этих командно - штабных учениях мы касаемся только того конфликта, который состоится уже после того, как республиканский парламент заявит об отделении Крыма от Украины и оккупационные войска будут введены в Крым. Все, что можно делать до сих пор, мы отодвигаем и не рассматриваем... Началась война - мы начинаем воевать... Максимум через 2 года мы будем иметь масштабный полноценный конфликт в Крыму».

Алексей Арестович, капитан запаса, профессиональный разведчик

- Сенсационность сегодняшнего мероприятия заключается в том, что впервые парамилитарные добровольческие структуры рассматривают тематику защиты собственного населения, в т.ч. и в гуманитарном аспекте... Главной и основной жертвой всех конфликтов на постсоветской территории становится русскоязычное население.

- Господин Коновалюк расследует у нас поставки оружия в Грузию и он не знает или скрывает, что в это же время Украина поставила вооружения в Россию в 4,5 раза больше, чем в Грузию.

- Основная ставка руководства РФ делается на то, чтоб коренным образом заменить русскоязычное население Крыма. Физически. Оно их там ни устраивает. Их переселять в лагеря для беженцев в Карачаево - Черкессии, где им будет очень плохо. А ставка в данном конфликте делается на крымских татар. Им, по неофициальным данным, предложили крымско - татарскую автономию в составе Российской Федерации.

Арестович - спокойным, деловым тоном: «Нас ждет катастрофа... Сценарий апокалипсиса...»

«Это традиционная англо - саксонская политика - связывать Россию войной, - сказал Корчинский. - Россию толкают заниматься бесперспективными вещами на Кавказе и в Крыму... Россия взяла Абхазию и Осетию - транспортные тупики. В геополитическом плане это не дало ей ничего. Россия примет Крым. В геополитическом плане это ничего. Но это сделает невозможным заключение долгосрочных энергетических контрактов с Европой, что выгодно США. Это означает, что Россия будет завязана на этих мало перспективных направлениях и не сможет отвлекаться на Тихоокеанский бассейн. Это бассейн 21- го века. Там самое важное. Не дать России туда - задача англосаксонского мира. Россия всегда поддается на эту провокацию, возможно, потому, что это легче ".

Юрий Збитнев, лидер партии "Новая сила":

Юрий Збитнев не согласился с тем, что необходимо ликвидировать автономию Крыма. По его мнению, Ющенко довел страну до такого состояния, что «мы должны либо отдать Крым крымским татарам, или просто его потерять». Говорил, что Украине нужна сильная власть, которая не только в Крыму наведет порядок, но и нацелится на Приднестровье и Кубань.

Корчинский: «Падение или еще больше ослабление центральной власти не означает конечное распадение этой территории». Он знает лишь один случай, когда страна распалась: Югославия.

- Все наше богатство - небольшое количество отмороженных людей, которые, возможно, будут воевать... Количество бойцов в «Хезболле» - 3-4 сотни людей, и государство Израиль под угрозой.... В Талибане - несколько сотен человек. Даже сейчас имеющейся у нас количества людей достаточно, чтобы строить не только тактические планы, но и стратегические.

- Мы задали искусственные рамки: аннексия Крыма началась - наши действия. То, что к аннексии Крыма, мы не рассматриваем, потому что все, что бы мы не сказали публично, будет провокацией.

- Единого центра не будет, он просто не нужен. Группа из 5 человек способна реализовывать серьезные тактические задачи.

Корчинский: «Любой группе из Ивано - Франковска, для того, чтобы бороться с аннексией Крыма, не надо ехать в Крым. Для этого нужно спереть сумку аммиачной селитры в колхозе, перемешать ее с серебрянкой, сделать самодельный взрыватель и раскопать газопровод ближайший. Газопроводы должны подрываться, и это важно, на западной границе Украины, а железные дороги, соединяющие Россию с Европой, имеют подрываться на восточной границе Украины. Это само собой - Украина не должна быть отрезана от российского газа, а Европа должна быть отрезана... Коммуникации невозможно охранять по всей длине. Это легкие объекты. Подрыв газопровода - это значительно лучше, чем подрыв колонны российских танков».

Арестович отметил: «Удар надо нанести по массовому сознанию и по экономическим объектам». Он подчеркнул, что теракты будут не против мирного населения, а против военных.

- Начнется все с подрыва коммуникаций. Следующее, что должна понимать группа из 5 человек - что надо бить по российскому бизнесу. Списки объектов этого бизнеса будут нами опубликовываться в дальнейшем, в методических материалах и в открытой прессе, чтобы все знали, какую заправку можно взорвать.

- Каждая группа из 5-10 человек, которая собирается отправляться в Крым, продолжал Корчинский, должен решить вопрос, где брать оружие и деньги. Спросив у зал, где в Крыму брать оружие, он в конце концов посоветовал купить на Петровке базу владельцев охотничьего оружия, ехать в Крым уже с дискетой и выставить там дом, потому что это легче, чем состав. Потому что дом не охраняется. «Выставив один дом, мы, как правило, имеем пару стволов, которых достаточно для нападения на милицейский патруль, который приедет по вызову на эту самую хату».

- Бизнес в военное время делится на 2 категории: антинародный и проукраинский. Проукраинский - это то, что дает деньги на партизанскую борьбу. Деньги нужно брать с обеих бизнесов: добровольные пожертвования от проукраинского и экспроприированы деньги с антинародного бизнеса.

- Первые объекты атаки, когда уже есть оружие и деньги - все органы власти, которые пытаются выполнять свои обязанности. Начиная от ЖЭКа и заканчивая ВР Крыма.

Целями любой партизанской войны должны быть наименее защищенные цели. Должны быть взорваны все заправки, к которым удастся добраться, обстреляны все органы власти. Если на территории аннексированного Крыму человек в форме - это значит, что это или военнослужащий федеральных сил, или милиционер. Есть цель.

... Главное - насилие ЕЖЕДНЕВНО по наименее защищенным целям.

- В случае аннексии Крыма бизнес делится на проукраинский и антинародный не только в Крыму, а по всей территории Украины. Те бизнесмены, которые отказываются финансировать эту деятельность, являются пособниками сепаратистов.

- Если бы это были не мы, мы отучили бы местное население собираться в толпы путем трех -четырех подрывов в местах массового скопления людей. Мы этого позволить себе не сможем, но, возможно, кто-то другой сможет это себе позволить.

Корчинский: - Партизанская тактика - это самоубийственное тактика. Люди которые на это решились, должны отдавать себе отчет, что процентов 80 из них погибнет... Но мы все должны знать, что те люди, которые погибнут в бою, (очень серьезным и лирическим тоном) уже через 15 минут будут в Валгаллы, сидеть за столом с героями. На замечание: «это в «Патриотов», у нас немножко по другому», Корчинский поправился: «в Валгаллы, по правую руку от Иисуса Христа, и это будет лучшее, что может с нами произойти».

Арестович: - Вторая фаза конфликта - он перейдет из парамилитарной в милитарную форму, когда армии будет дан приказ вас ловить. 50-80 % действующих там погибнет, а может, и больше. Кто-то спросил, какими должны быть отношения с украинской армией ? «Сотрудничество, - ответил Корчинский. - Мы забирать у них оружие и боеприпасы, менять на гражданку».

АНТОН ГЛАВНЫЙ

 

 

 

Стус Василь Семенович

 

Васи́ль Семе́нович Сту́с (* 6 січня 1938, село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — † 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села КучиноПермської області) — український поетперекладач,прозаїклітературознавецьправозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятниківГерой України.

За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі.

Народився в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.

 

У 1944—54 Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці, разом з Олегом ОрачемВолодимиром МіщенкомАнатолієм ЛазаренкомВасилем Захарченком,Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».

Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 у «Літературній Україні»опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.

Працював учителем української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку[1].

З березня по жовтень 1963 — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (українською було підготовлено і вийшло декілька чисел цієї газети). Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із ҐетеРількеЛорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.

У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном ДзюбоюВ'ячеславом ЧорноволомЮрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.

Роки тимчасових робіт (1965–1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він й знайшов свою кохану.

Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966—72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.

Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.

12 січня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

1978 року поета прийнято до PEN-клубу.

Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту — працював в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».[2] Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» (цит. за офіційним інтернет-сайтом Медведчука[3]).

Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979–1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)».[4]

Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. У 1985 році українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації[5].

Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом[6]). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами[6].

В будь-якому разі смерть Василя Стуса слід розглядати як вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою: воно полягало у багаторічних переслідуваннях поета, зокрема й фізичних, що врешті-решт призвели до його передчасної смерті. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Дружина — Валентина Попелюх — одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня[7]. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення[8]. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.

Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

                                                                                     

 

ТАЄМНИЦІ ДІТЕЙ марії бланк

http://1001.ru/books/kremlin_датокchild/issue3/ «Дети Кремля». Лариса Васильева. ТайНЫ ДЕТЕЙ МАРИИ БЛАНК

Официальный портрет Святого Семейства Ульяновых выглядит так: родители Владимира Ильича имели шестерых детей. Отец был инспектором народных училищ в Симбирске. Мать занималась домом и детьми, была отличная воспитательница и музыкантша. Дети дружили парами: старшие — Анна и Александр, средние — Ольга и Владимир, младшие — Мария и Дмитрий.

После смерти отца мать взяла на себя все семейные проблемы.

В 1887 году Александр Ульянов был арестован за подготовку покушения на императора Александра III. Мать пыталась спасти его — ездила в Петербург, подавала прошения. Увы, он был казнен. Ольга Ульянова умерла от тифа.

Сказав матери: «Мы пойдем другим путем», средний сын Владимир стал революционером и в 1917 году возглавил новую Советскую Россию. Анна, Мария, Дмитрий — тоже революционеры, помогали Ленину.

Все. Большего знать не полагалось. Да и было ли большее?

Весной 1991 года в одной компании услыхала я легенду: будто бы мать Ленина, Мария Бланк, до замужества некоторое время была при царском дворе чуть ли не фрейлиной, завела роман с кем-то из великих князей, чуть ли не с будущим Александром II или III, забеременела и была отправлена к родителям, где ее срочно выдали замуж за скромного учителя Илью Ульянова, пообещав ему повышение по службе, что он регулярно получал в течение всей жизни. Мария родила первого своего ребенка, сына Александра, потом еще много детей, уже от мужа, а спустя годы Александр Ульянов узнал тайну матери и поклялся отомстить царю за ее поруганную честь. Став студентом, он связался с террористами и готов был покуситься на жизнь царя, своего подлинного отца. Легенда вызвала сомнения.

Первым ребенком в семье был не Александр, а Анна; кроме того, могла ли дочь еврея стать фрейлиной? Могла, если крещена в православии.

У Петра Великого был еврей-канцлер Шафиров; все его дочери стали фрейлинами императрицы и вышли замуж за знатных людей, влив свою будоражащую каплю крови в поколения князей Голицыных, Гагариных, Хованских, Долгоруковых, Барятинских, графов Головиных, Матюшкиных, Вильегорских. Но ведь там — царский канцлер, а тут всего лишь полицейский врач. И это могло быть, но…

Александр Ульянов родился в 1866 году от Дмитрия Каракозова, бывшего ученика Ильи Николаевича Ульянова в Пензенской гимназии. Каракозов в 1866 году стрелял в императора Александра II. Роман Каракозова с Марией Александровной в то время не был секретом для знакомых семьи Ульяновых.

Боясь разоблачений, связанных с близостью Каракозова к семье Ульяновых, Мария Александровна сбросила с крутого откоса в Нижнем Новгороде малолетнего Сашу, и лишь счастливая случайность не дала завершиться этому преступлению. Александр Ульянов родился шестипалым. Это считается дьявольской метой. Роковое падение с откоса сделало его горбатым. Илья Николаевич, глава семейства, не любил его, не признавал своим сыном. Рожденный всего за четыре дня до выстрела Каракозова, Александр Ульянов был внешне и внутренне очень похож на своего реального отца.

В семье Ульяновых был друг дома, врач Иван Сидорович Покровский, незаконный сын всем известного музыковеда и литератора Улыбышева. Покровский приехал в Симбирск одновременно с Ульяновыми в 1869 году, он был революционно настроен, распространял нелегальную литературу из типографии Войнаральского, воспитывал детей Ульяновых, снабжая их революционными книгами, и фактически был хозяином в доме Марии Александровны, муж которой всегда находился в разъездах. В Симбирске все настолько привыкли, что Мария Александровна и Иван Сидорович всегда вместе, что Володе выдали аттестат на имя Владимира Ивановича Ульянова, а потом зачеркнули отчество и надписали над ним: «Ильич».

Кроме всем известных шестерых детей, у Марии Александровны было еще трое, которые умерли вскоре после рождения. Известны имена двоих: Николай и еще одна Ольга…

 

 

Україна vs Білорусь. Чому Союз вчиться у білорусів.

Порівняння економічних моделей

Подивитись всі дописи у розділі: Бізнес

Розміщено: 09.12.2013 в 8:48.

http://www.rivnist.in.ua/news/

 

Розглядаючи білоруську економічну модель в порівняльній характеристиці з економікою України, слід перейти від приватного, до загальних закономірностей та особливостей економіки Білорусії. Також необхідно зрозуміти, що варто запозичити Союзу у Білорусії, а що вже запозичене і успішно впроваджується в життя.

Чому Україна не Росія і вже тим більше не Білорусія

Ключовою відмінністю між трьома республіками є ступінь присутності держави в політико-соціальному та економічному житты. Рівень варіюється:

— Самоусунення держави від впливу на економіку (на Україні),
— Помірне, а відверто кажучи, недостатній вплив (в Російській Федерації),
— Контроль держави над суспільно — політичними процесами і роботою економіки (в Білорусі).

Саме держава є ключовим суб’єктом в економіці країни, здача ж нею регуляторних функцій «невидимої руки ринку» призводить лише до виштовхування її на узбіччя реальності і перетворення в «нічного» сторожа, нездатного відлякувати олігархію.

Україна в масштабах своєї економічної деградації нагадує Молдавію і Середню Азію. Будь-які її порівняння з іншими республіками зі складу колишнього СРСР некоректні. Україна навіть не Киргизія, де ступінь хаотизації політики та економіки без коментарів. Однак при цьому в тій же Киргизії відбувається планова реіндустріалізація.

Висловлюючись образно, роль української держави в економіці звелася вже не до ролі нічного сторожа, вимушеного відбивати набіги олігархів на склад товарно-матеріальних цінностей, а до прямого пособника, часто навіть організатору даних набігів. Адже міністр палива та енергетики Едуард Ставицький не може думати на робочому місці про розвиток атомної енергетики: його думки поглинені імпортом білоруського палива і розширенням мережі афілійованих АЗС. Аналогічно поводяться і інші члени українського кабінету міністрів.

В цілому ж економічна модель України — це перелік прізвищ олігархів різного масштабу.

Тепер колеса і труби — «Інтерпайп» Віктора Пінчука, електроенергія і металургія — «ДТЕК» і «Метінвест» Рината Ахметова, вугілля — поле діяльності Ахметова, Новинського і Януковича, хімічна промисловість — «Остхем» Дмитра Фірташа, нафтохімія — «Приват» Ігоря Коломойського. Навіть сільське господарство успішно освоюється все тими ж персонажами.

Перемога ж донецького клану в політичному протистоянні на Україні призводить вже не стільки до уподібнення Молдавії за рівнем деіндустріалізації, скільки до побудови узбецької моделі економіки (у плані концентрації галузей народного господарства в руках правлячого олігархату).

І схоже, що цей процес вже незворотній: жителям України належить відчути всі його «принади» і дійти до логічного кінця — неофеодалізму з усіма його атрибутами: повна непрацездатність державних інститутів, марність законодавства, безглуздість судової влади і всеосяжне право феодалів та їх охоронних структур.

Чому Білорусія не повторила долю України?

Першою відповіддю у читача на це питання стане репліка такого змісту: «На Україні немає свого Лукашенка», проте причина не тільки в ролі особистості Олександра Григоровича (втім, вона безперечна).

Можна по-різному ставитися до особистості Олександра Лукашенка, проте його ключова заслуга полягає в збереженні економіки республіки. Білорусію лихоманило з 1991 по 1995 роки. З 1995 року почалася поступова стабілізація та розвиток, у той час як на Україні з Росією – ще більше прискорюється деградація. Стабілізація в Росії почалася з 2000 року, а тому наважуся припустити, що термін відставання Росії від Білорусі в питаннях державного будівництва та управління економікою становить мінімум 5 років.

Саме Лукашенко присік на корені приватизаційні наміри в республіці, не давши народитися білоруському олігархічному монстру.

Навіть незважаючи на те, що 40 % ВВП республіки — нафтохімія, хімія і калійні солі, Білорусія в першу чергу — машинобудівна республіка. Машинобудування саме по собі дає країні більш якісних управлінців, адже складність галузі незрівнянно вища, ніж того ж сільського господарства, а необхідність вибудовувати коопераційні зв’язки змушують менеджера бути компетентним. Хоча й прочухана з кадровими наслідками від начальства в республіці ніхто не відміняв.

Але найголовніше — білоруські менеджери звикли працювати в умовах складних систем, а тому не страждають вже описаною «манією спрощення» галузей шляхом викидання з них «зайвих» шестерень у вигляді санаторіїв і супутніх виробництв. Саме тому республіку можна вважати ще й кузнею кадрів для Союзу. Сподіваюся, що підготовлених управлінців вистачить для первинної підготовки нових еліт в національних республіках і стабілізації їх економічного стану.

Особливу роль зіграв географічний фактор: Україна за площею значно перевищує Білорусію, отже, запаси корисних копалин також вище. Це дало можливість українським олігархам, підмінивши державу, максимально спростити народне господарство, зберігши на час прибутковість свого бізнесу.

Так, в Білорусії збережена хімія волокон, що працює в кооперації з хімічними заводами. На Україні ж галузь в результаті приватизації була спрощена: волокна залишилися у держави, а хімзаводи дісталися Фірташу. У підсумку кооперація звалилася. Білоруська металургія, на відміну від української, не володіє повним циклом виробництва і є обслуговуючою галуззю економіки, в той час як на Україні вона стала флагманом економіки.

Таким чином, особливої можливості спрощення структури економіки не було, так як достатнім обсягом ринку для повільної деградації республіка не володіла, необхідних запасів корисних копалин не було, що в сукупності з фактором Лукашенко призвело до усвідомлення необхідності розвитку.

Проте простого розвитку Білорусі недостатньо: білоруським керівництвом була знайдена ефективна модель організації та управління виробництвом.

Централізація і холдинги — крок до союзних корпорацій

Збереження заводів в 90-х — лише перший крок до відновлення економіки, далі пішло об’єднання галузевих підприємств в холдинги. Хімпром і нафтохімія підпорядковані «Білнефтехіму», металургійне виробництво — « ілоруському металургійному комбінату», сільське господарство підконтрольне і управляється Мінсільгоспом. Характерно і те, що відповідальність за прийняті в рамках підприємств і холдингів рішення є не колективною, а строго індивідуальною. Аналогічно і з успіхами.

І якщо в Російській Федерації в холдинги зібрана в основному оборонка і високі технології — інші галузі піддалися приватизації, — то в Білорусії постаралися консолідувати все, в тому числі і державні мас-медіа.

Цікаво й те, що більшість підприємств — ВАТ, але оскільки держава є ключовим, а часто і зовсім єдиним акціонером, то дивіденди виплачувати нікому. Вірніше, вони не витрачаються олігархами на власні примхи, а йдуть на підтримку соціальної інфраструктури, а також супутніх, часто навіть і зовсім побічних виробництв.

Тобто білоруси в питаннях централізації виробництва пішли далі, ніж будь-хто в Союзі або його потенційних членах, а тому досвід створення холдингів потрібно перенести на загальносоюзний рівень.

А можливість повернення державою приватизованої власності за лихі 90 — е ще буде: криза неминуче розорить частину олігархів. Тоді досвід білорусів особливо знадобиться. Головне, знову не наступити на «граблі» Дерипаска. І не варто соромитися створювати державні монополії там, де вони потрібні. Ломозаготовки на Україні і в Білорусії найяскравіший приклад цього.

Окремо варто зауважити: прибуткові підприємства часто фінансово допомагають менш успішним виробництвам, поки уряд намагається знайти гроші для їх модернізації.

Висновки

Білоруська економічна модель дійсно самобутня і на пострадянському просторі, мабуть, унікальна. Однак все має свою ціну: приватна ініціатива в республіці пригнічена. Втім, враховуючи, що дрібний і середній бізнес, як правило, займається спекулятивною торгівлею, то ціна не здається аж настільки високою.

В іншому ж досвід Білорусії в управлінні економікою має бути вивчений у науково-дослідних центрах і перенесено на масштаб всього Союзу, адже за ним — майбутнє Союзу.

Україна ж нічим порадувати не може: країна перемігшого капіталізму не може бути гідним прикладом. Швидше, вона стала зразком того, як робити не варто.

А поки в Союзі переплетений білоруський соціалізм, російські капіталісти зі своїми колегами, вже розорили Україну.

Без серйозного дослідження і запозичення досвіду Білорусії в управлінні в найближчі роки ніяк не обійтися: в черзі на прийняття в Союз стоять республіки, чиї еліти мало чим відрізняються від українських. Отже, попит на планове відновлення держави буде актуальним не одне десятиліття.

А поки білоруси явно задають нові тенденції розвитку в Союзі: це і посадка Баумгертнер з подальшим порушенням кримінальної справи Слідчим комітетом РФ, та інші законодавчі запозичення.

Загалом: досвід є, модель діяльності — теж. Залишилося найскладніше: вивчити, опрацювати і втілити все напрацьоване білорусами на практиці. Впевнений: політичної волі для цього виявиться достатньо.

 

 

Українська Гельсінська спілка

 

«Украї́нська Ге́льсінська спі́лка» — українська громадсько-політична і правозахиснаорганізація, заснована 7 липня 1988 року у Львові членами Української Гельсінської групи. Головою Спілки було обрано Левка Лук'яненка. На базі УГС згодом була створена Українська республіканська партія.

1990 рік. Виникає правозахисний рух «Комітет „Гельсінкі-90“».

2003 рік. Створено Раду українських правозахисних організацій (РУПОР).

1 квітня 2004 року після Першого форуму правозахисних організацій «Моніторинг прав людини на виборах», що був організований РУПОРом, відбулися установчі збори асоціації правозахисних організацій. Була створена «Українська Гельсінська спілка з прав людини». Розпочався новий етап у спільній роботі багатьох правозахисних організацій.

 

Газета «Центральна Рада» позаструктурне видання УГС. 1990 рік

Масові репресії 1972 р. на деякий час паралізувала активність дисидентів. Однак уже в 1974 р. побачили світ 7 та 8 випуски «Українського вісника», у відновленні якого значну роботу провів Степан Хмара. За кордоном було видано низку книжок правозахисників, що не змогли побачити світ в Україні. У 1975 р. уряди 35 держав Європи і Північної Америки, у тому числі і уряд СРСР, підписали Гельсінські угоди, що були покликані закріпити нові відносини в Європі, забезпечити виконання у кожній з них високих принципів демократії, прав людини. Розуміючу, що за умов Радянської України це практично неможливо, в листопаді 1976 р. група правозахисників об'єдналася в Українську групу сприяння використанню Гельсінських угод в Україні, або Українську Гельсінську Спілку (УГС). Її створення було проголошене 7.07.1988 р. на 50-тисячному мітинзі у Львові.

Вона стала найбільшою правозахисною організацією в республіці. Її керівником став письменник Микола Руденко, а серед 36 членів були такі відомі дисиденти, як Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Святослав Карванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та ін.

Як зазначає історик О. Субтельний, дану групу відрізняли від попередніх дві важливі риси. Перша полягала в тому, що УГС була відкритою громадською організацією, яка, хоч і не була визнана владою, проте вважала, що має законне право на існування. Іншою її рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР.

У декларації Української Гельсінської Спілки зазначалося, що організація має за мету вирішення чотирьох головних завдань:

  • Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини.
  • Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню статей Прикінцевого Акта з питань безпеки і співпраці в Європі.
  • Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод. Україна, як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією.
  • З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

У Декларації проголошувалося, що в своїй роботі спілка керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами і свою головну мету бачить в ознайомлені світового співтовариства з порушенням прав людини в Україні.

Незважаючи на цілковиту законність діяльності спілки, її підтримку західними демократіями, акції групи проходили в обстановці постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликали у КДБ поширювані на Заході меморандуми про незаконні арешти, списки політичних в'язнів, їхнє становище у в'язницях тощо.

Уже через 3 місяці, у лютому 1977 р., було заарештовано керівників Спілки — Миколу Руденка та Олексу Тихого. Незабаром їх було засуджено відповідно на 12 і 15 років неволі; згодом — Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук'яненка. Їх було засуджено до тривалих строків ув'язнення. До 1980 року близько ¾ членів групи були засуджені на строки від 10 до 15 років. На той час 15 років було найбільшим строком ув'язнення.

У 1980 році арешти розгорнулися з новим розмахом. Того ж року були заарештовані за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді О. Шевченко, В. Чорновіл, В. Стус, С. Хмара. Ланцюг заарештованих продовжується аж до початку перебудовчих процесів в середині 80-х років. Лише деяким членам організації ціною неймовірних зусиль пощастило емігрувати за кордон. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О.Тихий, Ю. Литвин.

 

 

Уникальная биография В.Ф.Януковича

 

Уникальная в своем роде биография: В.Ф. Янукович по кличке «Хам» трудовой путь начал в возрасте 15 лет членом организованной преступной группировки "Пивновка" по специальности "грабеж, разбой". Специализировался на шапках и наручных часах. 

В ноябре 1967 года был впервые арестован по обвинению в ограблении гражданина Совенко. Ограбление совершил 29 октября 1967 года вместе с подельниками Масловым и Целковским. Во время предварительного следствия и на суде вину свою признал полностью. До конца декабря 1967 года находился в следственном изоляторе г. Артемовск. Приговором народного суда г. Енакиево от 15 декабря 1967 года осужден к трем годам лишения свободы по статье 141 часть 2 Уголовного кодекса УССР — (грабеж, соединенный с насилием по предварительному сговору группой лиц). 

«Та банда, это же было несчастье — часы с рук снимали, серьги с ушами вырывали, шапки. Вы меня покажете, а они приедут через два-три дня и голову отчехвостят. Куда-нибудь завезут в лес подальше… Это могут люди только больные на голову выбрать такого Президента», — это из воспоминаний Варвары Овдий — она была народным заседателем на первом процессе над 17 – летним Витей Януковичем. 

В декабре 1967 года по предоставлению прокуратуры г. Енакиево Янукович В.Ф. отчислен из Енакиевского горного техникума за участие в совершении преступления. Находился в исправительной колонии для несовершеннолетних преступников в г. Кременчуг. В 1969 году условно-досрочно освобожден по ходатайству администрации исправительного учреждения как лицо, которое стало сотрудничать с правоохранительными органами. После выхода на свободу устроился электрогазосварщиком на Енакиевский металлургический завод. Из-за несколько дней, 16 сентября 1969 года, совершил новое преступление. Согласно фабуле обвинения — избил гражданина Пантелеенко. Приговором народного суда г. Енакиево от 8 июня 1970 года осужден к двум годам лишения свободы по статье 102 Уголовного кодекса УССР (умышленное нанесение потерпевшему телесных повреждений средней тяжести). Основы правовых знаний получил в Исправительном учреждении №52 г. Енакиево. В августе 1972 года, через месяц после выхода на свободу, вступил в брак с племянницей председателя народного суда г. Енакиево. В 1974 году, через несколько месяцев после получения прав на управление автомобилем, выехал по линии КГБ в княжество Монако. Официально — как единственный представитель от Советского Союза для участия в ралли в Монте-Карло. В 1974 году поступил на заочное отделение Донецкого политехнического института. В 1976 году, будучи студентом 2-го курса, назначен директором автобазы производственного объединения "Орджоникидзеуголь".В этот период В.Ф.Янукович неоднократно привлекался к уголовной ответственности (по оперативной информации — за групповое изнасилование и хищение государственного имущества в особо крупных размерах), но дела закрывались на стадии предварительного следствия.

В 1980 году принят в ряды КПСС. В последующем руководил предприятиями «Донбасстрансремонт», «Укругольпромтранс», объединением «Донецкавтотранс». С конца 90-х годов — член организованной преступной группировки под предводительством Толика Зуя (г. Енакиево).

Начиная с 1994 года, сблизился с организованной преступной группировкой "Люкс" (г. Донецк). 

В сентябре 1996 года назначен первым заместителем председателя Донецкой облгосадминистрации. 

С мая 1997 по ноябрь 2002 года состоял в должности главы Донецкой облгосадминистрации. За это время написал около 50 научных трудов. Защитил диссертацию на соискание ученой степени доктора экономических наук, написанную сотрудниками Института экономико-правовых исследований Академии наук Украины. Во время защиты перепутал заранее подготовленные ответы на заранее подготовленные вопросы, из-за чего несколько лиц, собравшихся на заседании ученого совета, пережили приступ энуреза.

Докторская диссертация донецкого губернатора, состоящая из нарезки чужих научных работ, посвящена вопросам управления развития инфраструктуры большого промышленного региона. 

На сегодняшний день Янукович – трижды академик: академик Калифорнийской международной академии науки, образования, индустрии и искусств, действительный член Академии экономических наук Украины и член-корр Транспортной академии Украины. Перу разносторонне развитого губернатора принадлежат более 50 научных работ (правда, некоторые из них – в соавторстве).

За годы губернаторства строил правовое государство в отдельно взятой области. Апофеозом этого строительства стала усадьба Януковича по улице Абрикосовой в г. Донецке.

В ноябре 2002 года назначен на должность премьер-министра Украины. Прославился несколькими топливными и продовольственными кризисами. Выгнан в шею с этой должности в декабре 2004-го.

С 2006-го по 2007-ой В.Ф.Янукович с подачи «народного президента» Ющенко второй раз побывал в Премьерах Украины. Отличился тем, что по подсчетам экспертов его правительство крало со скоростью 60 долларов в секунду. 

В.Ф. Янукович — магистр международного права. Имеет воинское звание «майор запаса», но данные о прохождении им военной службы в Министерстве обороны Украины отсутствуют. 

По утверждению В.Ф. Януковича, он является академиком Калифорнийской международной академии наук, образования, индустрии и искусства. Данных о существовании такой академии не имеется.

По утверждению В.Ф. Януковича, решением Кембриджского центра, в 2000 году он избран «Человеком года» в номинации «Развитие региональной экономики» с включением в ежегодное издание Международного биографического центра. Данных о существовании такого центра не имеется. 

С подачи экс-председателя ЦВК С. Кивалова ранее дважды судимый В.Ф. Янукович, не имеющий юридического образования, к своим ученым титулам прибавил еще один — «почетный доктор юридических наук».

С такой замечательной трудовой биографией «проФФесору» В.Ф. Януковичу просто суждено стать Президентом такой уникальной страны, как «нэзалежна» Украина. «Быть ему президентом, если его до той поры не повесят», — как говорил Марк Твен. 

Но и без ознакомления с вышеприведенной биографией кандидата в Президенты В.Ф. Януковича сия держиморда всем итак хорошо известна — это здоровенный, хорошо откормленный нардепУк, то бишь, народный депутат Украины, и лидер региональной партии, основной контингент которой составляют бандюковичи, чьи дактилоскопические карты еще хранятся в милицейских картотеках. После позора-2004-го года это ранее дважды судимое хамло решило опять баллотироваться в Президенты.

Чем выделяется Янукович от остальных кандидатов в Президенты, так это своими уголовными судимостями, а те, кто голосует за такого кандидата-уголовника, не уважают не только себя, но и свою страну. 

То, что у электората Януковича напрочь отсутствует чувство собственного достоинства — это, конечно, их проблемы, только вот стыдно за страну, в которой малограмотного Хама-проФФесора второй раз выдвигают в Президенты Украины. 

Как автору ряда статей о сием государственном муже, который, как и Ринат Ахметов, послужил прототипом персонажей моих книг «Неприкасаемые» и «КЛАН», нужно, наверное, пояснить читателям, среди которых наверняка есть немало их «бело-голубых» приверженцев, свое отношение к этим видным политическим деятелям современности, и почему лично я считаю, что подобные Януковичу политиканы не имеют никакого морального права баллотироваться в Президенты. Почему не имеют? Да потому что ЧЕСТЬ надо ведь беречь смолоду, чтобы потом на старости лет не пришлось, как Януковичу, стыдиться своего неприглядного прошлого. Сам Янукович, правда, утверждает, что в темных подворотнях шапки с людей не снимал, а просто оказался рядом, типа как бы свидетель. Если просто оказался рядом — почему не остановил грабителей? Вопрос риторический… 

Не стал бы Витя Янукович по молодости да по глупости рецидивистом в свое время, никто бы против него в 2004-ом на Майдан не вышел. В том же 2004-ом в своей статье «Победить ложь», опубликованной в оппозиционной газете «РАЗОМ» я писал: 

«…Всякий народ имеет такое правительство, какого заслуживает», — еще два века назад иронично заметил французский публицист граф Жозеф Мари де Местр. Что ж, если банальный уголовник-рецидивист уже стал премьер-министром и, не останавливаясь на достигнутом, нагло решил, что имеет моральное право занять президентский пост, остается признать, что мы заслужили себе такого правителя. 

Будет лишь нестерпимо стыдно за то, что из-за своей пассивности и безразличия к судьбе своей страны мы допустили к власти сфальсифицировавшего выборы рецидивиста. Президент — это лицо страны и мне, как гражданину этой страны, небезразлично каким будет это лицо». 

Выбирая по принципу наименьшего зла, в 2004-ом «оранжевый» электорат дружно проголосовал за лидера тогдашней оппозиции Ющенко, ныне досиживающего в президентском кресле последние недели, и за свой первый и последний президентский срок так и не ставший Президентом, как почти единогласно признали нардепы и коалиции и оппозиции. 

В отличие же от полностью дискредитирующего себя пана Ющенко, шансы нынешнего лидера оппозиции Януковича стать Президентом Украины даже выше, чем были у него в 2004, когда он выступал «единым кандидатом от власти». Только есть нюанс. Приведите мне в пример хотя бы одного высшего госчиновника любой другой страны, имеющего две судимости за совершение уголовных преступлений? 

И дело даже не в погашенных по истечению срока давности судимостях Януковича, а в том, что человек, претендующий на высшие государственные посты, должен быть образцом честности и порядочности для «пересичных» граждан этой страны, чего никак нельзя сказать о нашем яйцеушибленном «проФФесоре». 

Будь Янукович достойным подражания порядочным и честным человеком, он никогда не согласился бы в 2004-ом на фальсификацию выборов в свою пользу, и не стал бы лицемерно врать на всю страну насчет якобы «ошибках суда». А по поводу заявлений Анной Герман о том, что, мол, сиротку Витю Януковича в детстве оболгали злые дяди и сегодня он может, честно глядя людям в глаза, сказать, что типа несудимый, поскольку то де была судебная ошибка — подобное лицемерие не красит ни ее, как нардепа и бывшую журналистку, ни ее патрона.

Понять желание Герман отбелить своего шефа, которому она готова полы мыть в кабинете, конечно, можно, тем более что Ганка честно говорит, что ей платят за ее работу хорошие деньги, однако надо признать, что выполняет она свою работу плохо. Когда в 2004 году команда действующего Премьера не придумала ничего лучшего, как изготовить фальшивые постановления областного суда, согласно которым еще четверть века назад приговоры в отношении Виктора Януковича якобы были пересмотрены, а сам он — полностью реабилитирован, Анна Герман выступила рупором для озвучивания этой фальшивки.

Сегодня она не любит об этом вспоминать. А зря. Нет, уголовное дело по факту изготовления «неустановленными служебными лицами Апелляционного суда Донецкой области» двух фальшивых постановлений о реабилитации Януковича давно конечно закрыли, хотя сам факт подделки документов, которые журналистка Герман лично пыталась выдавать за настоящие (ума у нее, правда, хватило на то, чтобы никому эти фальшивки не показать) доказан экспертами-криминалистами. 

И если бы Гарант не подписал в 2005-ом с Януковичем позорный Меморандум, уголовное дело, возбужденное по факту изготовления «неустановленными служебными лицами Апелляционного суда Донецкой области двух фальшивых постановлений о реабилитации Януковича», так просто бы ему с рук не сошло. 

Так 11 июля 2005 года прокурор Донецкой области А. Багнец собственноручно подписал постановление о возбуждении уголовного дела по факту изготовления «неустановленными служебными лицами Апелляционного суда Донецкой области» двух фальшивых постановлений о пересмотре приговоров в отношении Януковича. Основание для возбуждения уголовного дела — признание судьи Виталия Хаванского в том, что он никогда не имел никакого отношения к реабилитации Януковича.

После того как дело было возбуждено, эксперты исследовали папку из государственного архива Донецкой области №386 Г-3410, содержащие постановления президиума Донецкого областного суда за 11 октября — 27 декабря 1978 года. 

Выяснилось, что папка раньше расшивалась и сшивалась снова, при этом в архивную тетрадь были вставлены два листа — №40 и №45 — с текстом фальшивых «постановлений» о реабилитации В.Ф. Януковича. Сделано это было настолько топорно, что лишь надеждой на скорое президентство дважды судимого Премьера можно объяснить отсутствие всякой осторожности со стороны фальсификаторов.

В частности, во время первичной сшивки в 1979 году настоящие документы прокалывались в четырех местах, а после расшивки папки и вкладывания в нее фальшивок, нить пропустили лишь в две дырки. В результате подделанные постановления имеют два отверстия от шила. Вследствие этого настоящие документы имеют 4 отверстия от шила, а подделанные в пользу Януковича — по два. Кроме того, подделанные постановления были выполнены на другой бумаге. Эта бумага была изготовлена совсем недавно, текст отпечатан на другой печатной машинке, рукописные пометки (номера страниц и т.п.) выполнены другими чернилами. 

Эти рукописные пометки дали возможность следствию установить автора «реабилитационных постановлений».

Изъяв в Апелляционном суде Донецкой области образцы почерков нынешних сотрудников, следователь прокуратуры назначил экспертизу почерка. Экспертный вывод ничего неожиданного не содержал: постановления подделала секретарша нынешнего председателя суда Александра Кондратьева, которая в 1978 году даже не ходила в школу.

Сам Кондратьев тоже отличился. Именно он раздавал за своей подписью справки об отмене приговоров относительно Януковича и принял самое активное участие в отбеливании имиджа дважды судимого кандидата в Президенты.

Его лжесвидетельствование запечатлел в своей агит-брошюрке «Загадка Виктора Януковича» писатель Валентин Чемерис. Эта брошюрка была подписана в печать 30.07. 2004 года тиражом 1 200 000 экз. Заказ № 2015 и издана за деньги избирательного фонда кандидата на пост Президента Украины Януковича.

Олександр Кондратьєв, голова Донецького обласного апеляційного суду:«В даному випадку було прийнято рішення про скасування вироків Єнакіївського міського суду відносно Януковича В.Ф. з тих підстав, що в його діях не було складу злочину. Тобто, це є реабілітуючи підстави вважати, що чоловік був притягнутий до кримінальної відповідальності незаконно, і то була судова помилка».

После подделки двух фальшивых постановлений о пересмотре приговоров в отношении Виктора Януковича, последний, будучи в 2004-ом году кандидатом в президенты СТАЛ ВРАТЬ НА ВСЮ СТРАНУ О ТОМ, ЧТО ОН ДВА РАЗА ОТБЫВАЛ СРОК ЯКОБЫ НЕЗАСЛУЖЕННО, что попадает под действие статьи 358 ч.3 УК Украины. Стаття 358. Підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів пю3. Використання завідомо підробленого документа - карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

Но использование В.Януковичем поддельных документов о его якобы «реабилитации» — это ерунда в сравнении с куда более тяжким преступлением, а именно: в декабре 2004-го Судебной палатой в адрес Генерального прокурора и СБУ вынесено отдельное постановление относительно нарушений на президентских выборах, которые были УСТАНОВЛЕНЫ в ходе рассмотрения этого дела — а фальсификация выборов — это тяжкое преступление, за которое статьей 157 — «Перешкоджання здійсненню виборчого права» Уголовного кодекса Украины (который еще никто не отменял), предусмотрено до двенадцати лет лишения свободы.

Кстати, срок давности привлечения к уголовной ответственности для г-н Януковича и его гоп-компании за перешкоджання в 2004-ом здійсненню виборчого права еще не прошел. Может потому В.Ф.Янукович снова так жаждет стать Президентом, чтобы избежать третьей ходки за вышеперечисленные деяния? Плюс к этому придется ответить за украденную у государства Украины правительственную резиденцию «Межигорье». Все документы о приХватизации этой госдачи Янукович сейчас припрятал, и при этом он еще имеет наглость позиционировать себя борцом с коррупцией. Почему же раньше, когда два раза был Премьером, он с этой коррупцией не боролся, вопрос риторический…

Когда в 2004-ом Премьер Янукович украл для своего клана «Криворожсталь», его сошки помельче, как министр МВД Билоконь и его верный соратник по агитации за «единого кандидата от власти» зампред «Динамо» Украины генерал-майор милиции В.Корж, положили глаз на недвижимую собственность «Динамо» Украины. 16 ноября 2004-го. Зампред «Динамо» Украины генерал-майор милиции В.Корж агитирует на харьковской спортивной базе «Динамо» «за «единого кандидата от власти» В.Ф. Януковича 

Схема разворовывания «Динамо» была следующей. Под патронатом Коржа, который как бывший зампред харьковского «Динамо» отлично знал, где что плохо лежит, некто Новикова В.К. — директор «Укрбудинвест» пишет письмо на имя Билоконя и Коржа, в котором в самых мрачных красках описывает в каком ужасном состоянии находится база «Динамо», и просит передать ей принадлежащие «Динамо» помещения и земли вокруг них.

В свою очередь г-жа Новикова, мол, обязуется помимо оплаты (символической, прим. автора) построить на этой территории современный теннисный корт, что отвечает европейским стандартам, тренажерные залы, спортивные магазины, объекты питания, которые в дальнейшем могут быть использованы для проведения спортивных соревнований между сотрудниками УМВД в Харьковской области, а также для проведение других общегородских спортивно-массовых мероприятий. Толково письмо составлено, не правда ли? Будто писалось оно под диктовку Коржа. Может поэтому это письмо частного лица г-жи Новиковой, нашло такой мгновенный отклик в сердце тогдашнего министра МВД Билоконя (по оперативной информации согрели сердце Билоконя не только проникновенные слова г-жи Новиковой, но и 800 тыс. гривен, которые он получил на лапу за то, что отдал за бесценок земли харьковского «Динамо»). Билоконь дает Коржу отмашку на отчуждение земель «Динамо» в пользу г-жи Новиковой, Корж в свою очередь тут же направляет письмо со своей визой вниз по инстанциям, с предложением отдать г-же Новиковой затребованные помещения и земли за одноразовую благотворительную помощь в размере 500 000 гривен. Собственноручное указание В. Коржа положительно «рассмотреть вопрос» Нужно ли говорить, что нижестоящие начальники добросовестно выполнили команду, исходящую от самого министра МВД Билоконя, и динамовские помещения и земли благополучно перешли к г-же Новиковой. 

Такая вот, обычная, в общем-то, история для такого коррумпированного государства, как независимая Украина.

Ну а финал у этой истории тоже весьма банальный: несмотря на справедливое возмущение жителей города и динамовской общественности, вместо обещанного спортивного комплекса на выкупленной у «Динамо» территории планируется построить элитный жилой дом. То есть, быстротечная эпопея с отчуждением динамовских земель в пользу г-жи Новиковой достигла логичного завершения. 

А народ, что народ? Кто, когда этот народ о чем-то спрашивал? С Билоконя, который по сей день скрывается в белокаменной, взятки гладки. 

Нардеп от Партии регионов Виктор Корж стал при втором пришествии Януковича министром по делам молодежи и спорта, и сегодня, пребывая в народных избранниках, превосходно себя чувствует, и отвечать за свои прошлые динамовские делишки, естественно, ни перед кем не собирается. Ждет видно не дождется, что бывший уголовник опять станет «паханом» для него, и ему подобным.

Какое чувство собственного достоинство может быть у того же бывшего министра обороны генерала армии Кузьмука, прислуживающего сегодня ни дня не служившему в армии экс-гопнику Януковичу, которого генерал Кузьмук жаждет видеть Верховным Главкомом, коим по своему статусу автоматически становится вновь избранный Президент? 

О какой офицерской чести и достоинстве можно говорить у генералов милиции (Джига, Малышев, Грицак, Корж и другие генералы-нардепы ПР), у экс-Генпрокурора Пискуна из партии бандюковичей, которой является по своей сущности Партия Регионов? Менты, прокуроры и судьи, прислуживающие сегодня Бандюковичу, оборотни по определению! К сожалению, сегодня время такое, время оборотней, потому все эти джиги, грицаки и пискуны нынче у рецидивиста Януковича в цене. 
© Александр Ковалевский

 

О Донецке....Здесь у нас самая скверная экология Восточной Европы, здесь у нас культ блатного шансона, а девушки до сих пор западают на "голды", барсетки и умение часами сидеть на корточках. Только в Донецке могут выбрать почетным гражданином Кобзона, которому пожизненно запрещен въезд в США, Австралию и ДАЖЕ Израиль за связи с преступным сообществом. Только жители Донбасса могут гордиться тем, что Янукович "хоть и бандит, но СВОЙ!". Донбасс - "еврорегион" парадоксов - 99% добытого шахтерами угля потребляют заводы Ахметова, Таруты, Бойко и Юры Енакиевского, но зарплату шахтерам задолжал БЮДЖЕТ(!!!), только на Донбассе пенсионерки, которым не хватило в аптеке денег на "корвалол", сатанеют на выборах и готовы убить любого, кто против Януковича...
Потому, что мы здесь - до сих пор СОВЕТСКИЙ НАРОД!

 

 

Філософія Миколи Руденка

 

Вікіпедія

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, відома також як Українська Гельсінська група (УГГ), об'єднання діячів українського правозахисного руху, утворене в Україні 9 листопада 1976.

Членами-засновниками УГГ були:

  1. Руденко Микола Данилович (керівник групи),
  2. Бердник Олександр Павлович
  3. Григоренко Петро Григорович
  4. Кандиба Іван Олексійович
  5. Лук'яненко Левко Григорович
  6. Мешко Оксана Яківна
  7. Матусевич Микола Іванович
  8. Маринович Мирослав Франкович
  9. Строката Ніна Антонівна
  10. Тихий Олексій Іванович

[ред.]Мета та завдання діяльності

Підставою для утворення УГГ були постанови про права людини Заключного акту Наради у справах безпеки й співпраці в Європі уГельсінках 1975. Згідно з основоположною декларацією УГГ її метою є сприяти виконанню в Україні постанов Заключного акту:

  • збирати докази порушення тих постанов та скарги постраждалих;
  • доводити факти порушення прав людини та націй в Україні до відома ширших кіл української та міжнародної громадськості, до урядів держав, які підписали Заключний акт.

УГГ ставить також своїм завданням знайомити громадян України з Декларацією Прав Людини ООН, домагатися від влади здійснення права на вільний обмін інформаціями та ідеями, акредитування в Україні представників закордонної преси, утворення незалежних пресових агентств, безпосереднього контакту України з іншими країнами. Для виконання цих завдань УГГ встановила зв'язок зі своїми кореспондентами та співробітниками у різних частинах України, а також з іншими гельсінськими групами (вірменською, грузинською, литовською, російською), зібрала сотні документів, які свідчать про порушення органами влади людських та національних прав, й у своїх деклараціях, меморандумах, зверненнях, протестах довела їх до відома різних міжнародних кіл, а також органів влади СРСР.

УГГ виступає за оборону переслідуваних за переконання, дає їм моральну та юридичну допомогу. Від другої половини 1970-их pp. УГГ виявилася в Україні діяльним у рамках існуючого радянського законодавства і міжнародних договорів речником прагнень українського народу до політичної і соціальної свободи та державної незалежності. Правозахисна платформа УГГ стала в наявних в СРСР та у світі умовах мобілізуючим, ефективним засобом для активізації громадськості й оборони українських національних інтересів.

 

http://www.viche.info

Олександр МИХАЙЛЮТА

Джордано Бруно – Микола Руденко: історичні аналогії протесту

 

За різних часів два генії волею долі опинилися на піку чергового витка одвічної війни Світла й Пітьми. Мабуть, астрологи колись визначать спільні передумови, що спонукали великих мислителів стати на прю з невіглаством і мракобіссям заради наукового, технічного й світоглядного прогресу, як от: розташування планет, магнітні бурі, зодіакальний цикл тощо. А я зупинюся на деяких схожих  діл: майже 400 років ті обидва чинили опір зашкарублому зовнішньому середовищу. Ми не читали, а давньо китайські мудреці занотували багато тисячоліть тому у «Книзі Перемін», що «Світло й Пітьма стоять поряд, Як два і три...».

«Думка більш загальна не є більш істинною» [6]. Своєрідний девіз життя Джордано Бруно підхопив Микола Руденко, у долі якого так багато епізодів, схожих на ті, якими позначилася доля просвітителя середньовіччя.

Обидва спочатку були активними елементами панівної системи: Бруно – монах ордена домініканців, літератор і релігійний філософ, після усвідомленого осмислення дійсності досяг висот Божого Знання, і церква оголосила його єретиком.

Микола Руденко був партійним функціонером високого рангу, але усвідомлення істини спонукало його до глибокого аналізу панівної ідеології, зокрема марксизмуленінізму, і створення «єретичних» книг. Олесь Бердник, соратник і сучасник Миколи Руденка, писав 1977 року після арешту видатного письменника працівниками КДБ до міжнародного ПЕНклубу: «Людина, якою могла б пишатися будьяка цивілізована країна, ув’язнена! Вчинивши цей злочин, гонителі поетафілософа заявили про свою солідарність із мучителями Джордано, Гіпатії, Яна Гуса, Сервета, Галілея, з убивцями Архімеда й Піфагора...» [7].

Отже, ще сучасники М. Руденка порівнювали його шлях на Голгофу із шляхом відважного Д. Бруно.

Єретиками обидва стали у зрілому віці, нагромадивши знання, сумніви й роздуми, після якогось дивовижного осяяння, коли перед кожним із них зблиснула яскравим променем Істина, сформульована ще за дохристиянської епохи грецьким філософом Піфагором: «Бог є Природа, Природа є Бог!» [2].

Першого засудила римська інквізиція у віці 52 роки, другому у 57 років виніс вердикт про арешт секретаріат ЦК КПРС.

7 років тривало ув’язнення Д.Бруно, а спалили його у дні, коли верхівка Ватикану відзначала якусь важливу віху в історії церкви. Лицемірство й цинізм вершили свою перемогу над розумом і свободою.

7 років перебував у таборах Мордовії М. Руденко, а судилище над ним та Олексою Тихим відбувалося, коли вся країна широко й радісно святкувала 60 річчя так званого Великого Жовтня. Лицемірство й цинізм вершили свою перемогу над розумом і свободою.

Своєрідним «перехресним» роком став для обох особистостей 1973й. У Римі вийшов на екрани художній кінофільм «Джордано Бруно» знаменитого Джуліано Монтальдо. У Києві Микола Руденко завершив свої геніальні економічні статті, що увійшли до книги «Енергія прогресу». В Італії настала епоха вшанування спаленого майже чотириста років тому пророка, в Україні тільки но розпочиналась епоха переслідування свого пророка за свободу думки, який власні твори уже ніде не міг опублікувати. Невдовзі нишпорки КДБ вилучили рукописи, а зграя «товаришів комуністів» виключила його з партії та Спілки письменників.

Простежуються й інші аналогії у долях цих визначних особистостей. Джордано Бруно розвінчав догмати Арістотеля і Птоломея про світобудову та насмілився піддати сумніву багато канонів Біблії, писав про душу Світу, одухотвореність природи, її невичерпну потенцію, про рух Землі та існування багатьох населених планет. Водночас не був ані фізиком, ані астрономом. Невігласи вважали, що такі знання можуть з’явитися лише від диявола (а не завдяки праці та здатності розуму), отже, носія цих знань конче необхідно спалити на багатті.

Микола Руденко розвінчав «Капітал» К. Маркса і сформулював учення про енергію прогресу, безкінечність життя і Світову монаду, яка є джерелом цього життя. Насмілився піддати сумніву багато канонів партійно-радянської системи (про додаткову вартість, класову боротьбу, суспільну власність, про людину – господаря Природи). Водночас він не був ані фізиком, ані астрономом.

Джордано Бруно популяризував теорії Миколи Коперника, зокрема про Сонячну систему, які офіційна наука визнавати не хотіла.

Микола Руденко популяризував «забуті» теорії французького економіста Франсуа Кене та відродив українську школу фізичної (а не політичної) економії Сергія Подолинського, які офіційна наука робітничо-селянської держави визнавати не хотіла. Не квапиться визнавати їх і офіційна наука суверенної України.

Книги обох знавців влада ретельно вилучила з обігу і знищила, аби майбутні покоління тримати в покорі і не розбещувати їх «єрессю».

Джордано Бруно було страчено на підставі «Повеління папи Климента VІІІ про передачу Джордано Бруно світській владі для здійснення страти», яке схвалили кардинали Джеронімо Аскулано, Пьєтро Деза, Доменіко Пінеллі, Лючіо Сассо... [8].

Засідання секретаріату ЦК КПРС, на якому було винесено інквізиційну постанову про арешт М. Руденка (хоч у правових державах за політичну діяльність нікого не запроторюють до буцегарні, а у кримінальних справах такі постанови у віданні правоохоронних органів), відбувалося за участю «кремлівських кардиналів» Андропова, Долгих, Пономарьова, Соломенцева. …Зверніть увагу, за дивним збігом часово-просторових обставин початкові літери прізвищ чотирьох членів римської інквізиції і секретарів московського ЦК КПРС збігаються.

Окрім «єретичної» публіцистики – праць «Про Безкінечність, Всесвіт і світи», «Про монаду, число і фігуру», «Про причину, початок і єдине» – Джордано Бруно є автором художніх творів: «Бенкет на попелищі», «Таємниці Пегаса», «Підсвічник» та ін.

Окрім публіцистичних творів «Економічні монологи», «Енергія прогресу», «Гносис і сучасність» Микола Руденко є автором поеми «Хрест», романів «Вітер в обличчя», «Остання шабля», «У череві дракона», «Орлова балка» «Сила Моному» та ін.

Останнє слово на судилищі в лютому 1600 року Д. Бруно тримав з великою гідністю і сміливістю. Зокрема, він сказав кардиналам у вічі: «Ви, напевне, з більшим острахом оголошували цей вирок, аніж я його вислухав... Спалити – не означає спростувати...» [3].

М. Руденко, отримавши право на останнє слово під час неправедного суду в Дружківці Донецької області в липні 1977 року, поводився гідно й відважно. Його монолог – це справжній взірець не просто ораторського мистецтва. Його монолог – звернення філософа, публіциста, письменника, громадянина поневоленої країни до співвітчизників зокрема і до людства загалом. Його монолог – не глас волаючого в пустелі, а своєрідна сповідь борця за Правду і запитання до кожного землянина про те, що він зробив задля торжества Світла на планеті, чи готовий підтримати Творця, а чи мовчки буде рабом темних сил? Його монолог – протест освіченої людини проти неуків, пристосуванців, обмежених столоначальників.

«Громадяни судді!

Сьогодні перед судом стоїть Слово. Пригадуєте? «Споконвіку було Слово, і слово було у Бога, і Слово було Бог. Усе через нього сталося, і без Нього ніщо не сталося, що сталося». Так починається Євангеліє від Йоанна. Як би ми не заперечували ідеалізм, а все ж істина залишилася: Людина на землі з’явилася тоді, коли на Земній кулі з’явилося Слово. Немає Слова – немає людини. Воно, Слово, знаряддя самого Всесвіту. Це –Логос, себто знання всесвіту про самого себе. Всесвіт не просто існує, він повинен знати, як і для чого він живе. Живе він задля того, щоб думати. Осмислює себе з допомогою слова. Осмислює себе в Людині. Звідси виходить, що вам, громадяни судді, доводиться судити Всесвіт. Ні більше, ні менше! Вам його доводиться судити за те, що він Словом оселився в Людині.

...Виходить – ви, громадяни судді, судите не мене – ви судите Всесвіт. Наскільки це доцільно, не знаю. Але знаю, що це якраз так. Ви судите Всесвіт за те, що він такий, як він є, а не такий, яким хотів би його бачити КДБ!..» [5].

Крилатим став вислів Д. Бруно: «Невігластво – найкраща наука у світі, вона не потребує зусиль і не печалить душі».

Крилатим став вислів М. Руденка: «Марксизму, як такого, немає – в теоретичному сенсі він є фікція» [2, с.-193].

По смерті Д. Бруно вдячні прозрілі нащадки реабілітували його і встановили пам’ятник на Площі квітів у Римі, де 1600 року він був спалений живцем за повелінням тодішнього Папи Римського.

По смерті М. Руденка влада почала широко відзначати його ювілеї (маємо Указ Президента «Про відзначення 90річчя Миколи Руденка» від 14 серпня 2009 року, а Верховна Рада України ухвалила назвати іменем Миколи Руденка вулицю в місті Києві, встановити меморіальну дошку на будинку, де минули останні роки життя видатного мислителя), але художнього кінофільму і пам’ятника йому досі нема. Колись знаменитий Піфагор назвав себе «Тим, що любить мудрість». Миколу Руденка назвали мудрецем десятки іменитих учених з усіх куточків планети. Невже ж наше пострадянське суспільство досі не дозріло до потреби побачити на широких і телевізійних екранах свого видатного співвітчизника – того, який також любив мудрість?

Постать Д. Бруно надихала багатьох майстрів слова, і є чимало творів, присвячених геніальному італійцеві епохи середньовіччя. Наведу вірш лауреата Нобелівської премії, російського письменника-емігранта І.Буніна «Джордано Бруно».

«Ковчег под предводительством осла –

Вот мир людей. Живите во Вселенной.

Земля – вертеп обмана, лжи и зла.

Живите красотою неизменной. 

Ты, матьземля, душе моей близка –

И далека. Люблю я смех и радость,

Но в радости моей – всегда тоска,

В тоске всегда – таинственная сладость!»

И вот он посох странника берет:

Простите, келий сумрачные своды!

Его душа, всем чуждая, живет 

Теперь одним: дыханием свободы.

«Вы все рабы. Царь вашей веры – зверь:

Я свергну трон слепой и мрачной веры.

Вы в капище: я распахну вам дверь

На блеск и свет, в лазурь и бездну Сферы.

Ни бездне бездн, ни жизни грани нет.

Мы остановим солнце Птоломея – 

И вихрь миров, несметный сонм планет,

Пред нами развернется, пламенея!»

И он дерзнул на все – вплоть до небес.

Но разрушенье – жажда созиданья,

И, разрушая, жаждал он чудес –

Божественной гармонии Созданья.

Глаза сияют, дерзкая мечта

В мир откровений радостных уносит

Лишь в истине – и цель и красота.

Но тем сильнее сердце жизни просит.

«Ты, девочка! ты, с ангельским лицом,

Поющая над старой звонкой лютней!

Я мог твоим быть другом и отцом…

Но я один. Нет в мире бесприютней! 

Высоко нес я стяг своей любви.

Но есть другие радости, другие:

Оледенив желания свои,

Я только твой, познание – софия!»

И вот опять он странник. И опять

Глядит он вдаль. Глаза блестят, но строго

Его лицо. Враги, вам не понять,

Что бог есть свет. И он умрет за бога. 

«Мир – бездна бездн. И каждый атом 

в нем

Проникнут богом – жизнью, красотою.

Живя и умирая, мы живем

Единою, всемирною Душою.

Ты, с лютнею! Мечты твоих очей

Не эту ль Жизнь и Радость отражали?

Ты, солнце! вы, созвездие ночей!

Вы только этой Радостью дышали!

И маленький тревожный человек

С блестящим взглядом, ярким 

и холодным,

Идет в огонь. «Умерший в рабский век

Бессмертием венчается – в свободном!

Я умираю – ибо так хочу.

Развей, палач, развей мой прах 

презренный!

Привет Вселенной, Солнцу! Палачу – 

Он мысль мою развеет по Вселенной!» [1].

М. Руденко знав цей прекрасний вірш і розумів, що його дорога, дорога «радянського єретика», не буде встелена трояндами, що багато вчорашніх друзів уникатимуть зустрічі з ним, а дехто відчує смак натхнення у написанні доносів на нього, захисника скривджених, на просвітителя темних, на осяяного знанням великої істини. Справді, Миколу Руденка, як влучно сказав публіцист І. Власенко, не можна втиснути в жодну письменницьку «обойму». Бо він – особливий. Він – не такий, як інші. Він не просто письменник і вчений-самоук. Він – володар Слова і Духу. Борис Олійник, лауреат Шевченківської премії, Герой України, академік НАН України зауваживши, що були всі підстави номінувати Миколу Руденка на Нобелівську премію та надати його працям належного розголосу, скрушно констатує: «Здавалось би, по здобуттю незалежності поборники її, котрі відбули в’язниці і табори за нашу і вашу свободу, мали б бути на святі суверенності не гостями, а хазяями... Чи можна назвати моральним суспільство, яке дозволило відсунути на околицю цих перших хоробрих, звільнивши місце для різноликих перекинчиків і одвертих кар’єристів? Чи ми й справді належимо до тих, що, як співається, «вони любити вміють тільки мертвих»?» [2, с.-5]. Хоча, слід визнати, добре слово з уст маститого і увінчаного державними нагородами класика сучасної літератури на адресу Миколи Руденка чекало свого оприлюднення також довго, напевне, й припізнилося своїм звучанням, навіть якщо опальний письменник устиг за життя отримати з рук голови Українського фонду культури Міжнародну премію імені В. Винниченка. В нетрях же світової павутини Інтернет висить німим докором Руденковим односпілчанам сповнений протесту вірш (зразка 1976 року) колишнього радянського політв’язня, лауреата Державної премії СРСР епохи перебудови безкомпромісного Бориса Чичибабіна. Без назви.

Я плачу о душе, и стыдно мне и голо,

И свет во мне скорбит о поздней той

поре.

Как за моим столом сидел, смеясь,

Микола

И тихо говорил о попранном добре. 

Он – чистое дитя и вы его не троньте.

Перед его костром мы все дерьмо 

и прах.

Он жизни наши спас и кровь пролил 

на фронте,

Он нашу честь спасет в собачьих лагерях.

На сердце у него ни пролежней, 

ни пятен,

А нам считать рубли да буркать 

взаперти...

Да будет проклят мир, где мы долгов 

не платим,

Остановите век и дайте мне сойти. 

Не дьявол и не рок, а все мы виноваты,

Что в семени у нас, когда б хоть 

гордый, чад.

И перед чванством лжи молчат лауреаты –

И физики молчат, и лирики молчат. 

Чего бояться им, увенчанным и сытым?

А вот поди ж, молчат, как суслики 

в норе.

А в памяти моей смеющийся сидит он –

И с болью говорит о попранном добре.

Нам только б жизнь прожить.

Нам только б скорость выжать.

Нам только б сон соспать на ангельском

крыле.

И некому узнать, и некому услышать

Мальчишку, что кричит о голом короле.

И Бога пережил – без веры и без тайны,

Без кроны и корней, продавший дар 

и род

По имени Иван, по кличке ВанькаКаин,

Великий и святой, и праведный народ. 

Я рад бы все принять и жить в ладу со

всеми,

Да с ложью круговой душе не по пути.

О, кто там у руля? Остановите время!Остановите мир и дайте мне сойти. [4].

Крізь клекіт авторського протесту, протесту громадянина, можливо, й вельми голосно лунають нотки песимізму та деякого розчарування конформістським оточенням. Одначе справа Миколи Руденка, я вірю всім серцем, знайде свій розвиток, зерна його космічних знань проростуть задля блага України, бо вже ровесники нашої незалежності, які не мають над собою тягара марксистськоленінського «вчення» і практики «радянського будівництва», вступають до вузів і відкривають книгу великого мудреця «Енергія прогресу». І найкращим пам’ятником мимовільному послідовникові Д. Бруно будуть великі наклади його наукових і художніх творів, спалених кадебістською «інквізицією ХХ століття».


Джерела

1. Бунин И. Джордано Бруно (стихотв.) – http:// slova. org. ru

2. Руденко М. Енергія прогресу // Журналіст України. – 2008. – 716 с.

3. Рукописи не горят… А гении? Джордано Бруно. – http:// shkolazhizni.ru

4. Помер відомий український правозахисник – Микола Руденко. – Відкриється в новому вікніhttp://www.khpg.org

5. Український правозахисний рух. Документи й матеріяли Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод / Передм. А. Зваруна; Упоряд. О. Зінкевича // ТоронтоБалтимор: Українське видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1978. – С. 265–297.

6. htpp// valooo.livejournal.com

7. http// sasaaa2004.narod.ru

8. http:// renaissance.rchgi.spb.ru

 

МИКОЛА РУДЕНКО ЗНАВ, ЯК ВРЯТУВАТИ ЛЮДСТВО

http://ukrgazeta.plus.org.ua

ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ

Українська газета плюс

№45(185) 18-31 грудня 2008 р.

 

Чи знаємо ми, сучасні українці, що саме на нашій землі ще 120 років тому була започаткована новітня світова наукова школа фізичної економії, яка не має собі аналогів? Основоположником її був український вчений Сергій Подолинський, який жив у другій половині XIX століття. За свої наукові погляди він неодноразово потрапляв до божевільні (Подолинський розвінчав теорію Маркса про додаткову вартість ще задовго до того, як нам насильно нав’язали марксизм). Приблизно через сто років справу цього вченого продовжив наш сучасник Микола Руденко.

 

Якби постулати його фізичної економії нині вивчалися у вузах, то іншою була б нинішня політична економія, а за нею – й наша політика. Ідея Руденка полягає в тому, що основною фігурою в суспільстві має бути селянин – той, хто найближче до енергії Сонця, потім – вчитель, а вже далі інші верстви населення. Аналізуючи теорію Руденка доктор економічних наук Володимир Шевчук, зазначає: «Серйозним чинником тривалого існування кризи економічної думки є апологетичне схиляння українських (та й не лише українських) економістів перед надуманими чи фальшивими «авторитетами» політичної економії у той час, коли наукові здобутки власної нації не лише не розвиваються, а продовжують залишатися «непоміченими».

Винайдена Руденком формула енергії прогресу може змінити людство, врешті врятувати його від екологічної, економічної та всіляких соціальних катастроф.

…А те, що вдалося зробити Руденкові у фізиці сучасні вчені порівнюють з відкриттям, яке в середньовіччі зробив Коперник…. З-поміж інших це доводять доктор фізико-математичних наук Михайло Курик та доктор фізики Стенфордського університету, українець за походженням Роман Татчин. У своєму зверненні до колишнього міністра освіти В. Кременя професор Курик написав: « Якщо ми це Знання втратимо через свою зашореність та недбалість, воно все одно колись прийде на Землю. Але ж коли? Чи не станеться з ним те, що сталося з відкриттям Аристарха Самоського? Його геліоцентричну систему не зрозуміли, відкинули й забули, і лише через дві тисячі років це повторив М. Коперник. Не доведи Господи!»

Чотири роки тому Микола Руденко відійшов у світ предків. Його пам’ятають найперше як правозахисника, політичного в’язня, письменника й поета. Проте мало хто знає ціну Миколі Руденкові як всепланетарному вченому. 

Доктор фізико-математичних наук, завідувач відділу Інституту фізики Михайло Курик свого часу тісно спілкувався з видатним українцем.

– У передмові до книжки Миколи Руденка «Гносис і сучасність» Ви відважилися її автора назвати Пророком. Чи буває щось відповідальніше, ніж назвати так свого сучасника?! 

– Це зовсім не вияв мого особливого ставлення до цієї людини, на це маю наукові підстави. Споконвіків людство знало, що цивілізація розвивається циклічно. Коли ж відбувається зміна століть, тисячоліть, тоді зазвичай трапляється стрибок у розвитку суспільства. Отож кожна епоха, починаючи з часів, коли з’явилася людина, породжувала тих, хто був обдарований знаннями, яких на той момент ця людська спільнота не мала. Людина ця, зрозуміло, є вибраною Творцем або Пророком. Її завдання полягає в тому, щоб просувати розвиток суспільства. Таких прикладів була тьма в історії людства. Всі великі вчені, починаючи від давніх філософів і медиків, були люди, той же Архімед, Ньютон, Паскаль. Переважно це були природничники, які вносили свою лепту в розвиток цивілізації. В чому суть Пророка? У тому, що в даний період таких знань, якими наділений він, немає більш ні в кого. За приклад візьмімо епоху, коли з’явилося таке нове знання, як нумерологія. Здавалося б, яка це дивна закономірність: маніпулюючи цифрами дати народження, можна визначити дев’ять показників людини, у тому числі і  наявність вродженої біоенергетики, її долю. До цього часу ніхто  не може пояснити цього феномена. Можливо, саме тому нумерологія сьогодні продовжує розвиватися як езотеричний напрямок науки. 

- Чи не натякаєте на те, що наукову спадщину Миколи Руденка не всякий може сприйняти і зрозуміти?
- Мене інше цікавить – звідки те все  було взято... Так склалася доля, що я познайомився з Миколою Руденком. Чесно кажучи, я не є фанат літератури, хоча мене це й цікавить. Мене більше бажання читати фізичну наукову літературу, ніж на художню, хоча розумію, як важиво поезії приділяти час. До особистого знайомства я  знав Миколу Руденка як письменника, поета, людину, яка  дуже багато страждала за свої погляди, в тому числі і політичні. Чесно кажучи, я не є фанат літератури. Мене більше цікавить наукова література з фізики – на художню не вистачає часу… Сталося так, що завідуючий відділу  редакції «Урядовий кур»єр» Іван Власенко одного разу подзвонив мені  і запитав, чи не хотів би я прочитати один художній твір. Я перепитав: «Чому саме цей твір треба читати?» Він каже: «Я б вас не турбував, якби не одна обставина – це твір, в якому є дві фізичні формули». «А хто книжку написав? «Микола Руденко», - відповідає. Ця книжка називалася «Сила Моносу» . Сюжет розвивається навколо інституту філософії, де один вчений вивчає походження життя, користуючись такою величиною, як одиниця Моносу.  Я  подивився: там справді формула, за якою – фундаментальні константи Всесвіту. Коли показав свою роботу в інституті фізики, колеги одразу запитали: «А звідки це взято?» Далі стали заперечувати: « Не може такого бути». Мені чітко було відомо, що Микола Руденко не те що фізичної, він не мав ніякої вищої освіти. Знаючи це, я розумів, що створити  таке може лише незвичайна людина.

- Мало що можна придумати…  

 - Так . Але справжнє наукове відкриття  мусить мати переконливе підтвердження. Тоді я дуже обережно попросив Івана Микитивича, щоб він познайомив мене з Миколою Даниловичем. Я боявся, що він не розкриється. Зрозуміло,  для того, щоб це сталося, він повинен мені повірити. Я розумів, що якщо людині щось дається, то вона мусить нести відповідальність за ті  знання, які отримала. Якщо не дотримуватися цього принципу,  можна втратити все… Отож я просив Івана Микитивича, щоб він підготував нашу розмову. Зустрівшись уперше, ми розмовляли про твір узагалі. Я намагався зрозуміти через його  складну біографію, як  сталося, що йому ці знання були дані. З іншого боку, я знаю: якщо у житті є якісь серйозні проблеми, це завжди для чогось дається, просто так не буває. Якщо стає зовсім погано, то людина зазвичай запитує себе: «Чому? Невже я такий проклятий?» … Тієї першої зустрічі ми обговорювали й питання майбутньої презентації книжки. Так, вона згодом відбулася, і я  мав  за це деякі неприємності від своїх колег-фізиків. «На що ти попляризуєш письменника?» - запитували вони. Я знав, що зрозуміти Руденка не так просто.

- Який то був рік?

-Здається,  1989 –й.  Ми продовжували спілкуватися. Одного разу, коли  залишилися самі, , я ризикнув  запитати в нього: «Я вас розумію, що мусіла бути якась незвичайна ситуція, після чого з’явилася ця книжка... Або Ви пережили клінічну смерть і набули якісь знання… А, може, воно прийшло звідкись... Є  таке  вульгарне поняття – контактерство: інформація йде, ти її береш... Він тоді мені відверто сказав, що уже може про це говорити. Трапилося те  на Колимі. В отворі вікна камери, де він перебував, одного  разу з’явилася істота в образі Ісуса Христа,  і людською мовою заставила його взяти папір, олівець (зараз про те не йдеться, де він це взяв) і записати  дві формули, в яких виражена суть нашого буття. Далі було сказано, що він повинен донести ці знання до людей.

- До всієї планети?

- Так. При цьому також ішла мова про енергію Сонця, що згодом лягло в основу його економічних  монологів. Фактично Микола Руденко володів знаннями про те, як мала б розвиватися Україна після відділення від Радянського Союзу. Зокрема там написано , що не треба було руйнувати систему сільського господарства. «Енергія прогресу» не була так сприйнята. Мене дивувало, що у нього в гостях був Ющенко, коли перший раз займав посаду прем’єр-міністра. Він сприйняв теорію вченого, обіцяв, що буде використовувати, але цього не сталося. Чому? Я цього не розумію. Очевидно, тут варто говорити про протистояння темних і світлих сил...

- Якби Ющенкові вдалося проводити політику на основі теорії Миколи Руденка, чи була б нині Україна принципово іншою?

- Без сумніву. Найперше,  у нас не було б зруйноване корінне – сільське населення. Треба визнати, що сьогодні ми маємо не що інше, як екологічний геноцид нації. З 1993 року корінне населення України вимирає, щороку не стає однієї Білої Церкви. То що це є?.. При цьому нам говорять про те, що, мовляв,  коли нас буде  п’ятнадцть мільйонів, тоді інші держави нам будуть допомагати. Та навіщо ця допомога? Невже ми нездатні самостійно утримувати себе на своїй землі? Багато ми роздумували про це, коли зустрічалися з Миколою Руденком. Я все більше переконувався, що він – є тією особливою  людиною, якій сам  Творець дав що сказати. 

- У сімдесяті роки він заперечив теорію Маркса-Енгельса. Чи не за те потрапив на Колиму?

- Ні. То було пізніше, коли Микола Руденко організовував Гельсінгську Спілку. Але мене не це цікавило.Я розумів, що він хотів, аби я був його опонентом з точки зору філософії буття  як фізичної матерії.  Він мені весь час дякував за те, що я є тією людиною, перед якою він може виговоритися. Не все я розумів, але так йшло, ніби я його не просто розумів, але ще й сприяв. Зокрема , я був ведучим на презентації його книжки у Будинку вчителя. Він так щиро радів… Що казати,  академічна наука сторониться й досі його висновків. Тоді, пам’ятаю, недоброзичливці закидали Руденкові: що це таке – єдиний інформаційний простір? 

- Повертаючись до тієї втаємниченої істоти у тюремному вікні. Скажіть, що далі було із записами, які вона продиктувала?

- Через дружину він передав їх на свободу. А вже коли Руденка вислали з Радянського Союзу і він потрапив до Канади, то ці формули показав одному фізикові-теоретикові й запитав, чи може таке бути. Вчений  підтвердив. Так Микола Руденко зрозумів, що стоїть на вірному шляху.

- Ці формули перевертають уявлення про світ? Вони ставлять під сумнів теорію Ейнштейна?

- Так, там є нові фундаметальні константи.  Я не можу сказати, що Руденко суперечить Ейнштейну. Скоріше – він розширює його уявлення. Микола Данилович притримувався тієї точки зору, що швидкість світла може бути будь-якою. Це було певне обмеження, яке стверджувало, що швидкість світла становить 300 тисяч кілометрів на секунду. Більш важливою він вважав величину сили моносу, одиниці кванто-світла, яка лежить в основі всього життя. Я весь час його запитував про це. Він не говорив більше, ніж написав у книжках. На його думку, існує єдиний шлях наповнення людини енергією – через посередництво енергії Сонця. Треба сказати, що завдяки Руденкові стало відоме відкриття нашого земляка Сергія Подолинського щодо основ фізики в економіці. Це була дуже  цікава людина. Дякуючи Руденкові, ми сьогодні маємо товариство імені Сергія Подолинського, яке досить успішно працює у Києві.  Особливість теорії цього вченого полягає у тому, що все починається з натурального господарства землі. Подолинський  закликав людей  не псувати землю, казав, що космосові  не потрібна така  огульна цивілізація. У сучасну епоху ті думки, але більш глобально,  розвинув Микола Руденко. Я переконаний у тому, що після  Володимира Вернадського це був дійсно Пророк. Беру до уваги не художні його твори, не поетичні, а саме економічні. Я пишаюся тим, щообидва вони -  українці, хоча на Вернадського весь час претендує Росія, і основний його архів знаходиться у Москві, проте Вернадський перший сказав про те, що людина є квантовою системою. Той - природничник,  цей – глобаліст. Багато творів Миколи Руденка досі не видано.  Роль пророка у розвитку цивілізації зараз менша, ніж раніше. Якоюсь мірою з тієї причини, що нині робиться потужний акцент на електронні засоби масової інформації, мережу Інтернету. Сьогодні існують різні припущення про те, куди піде та інформація - у ноосферу чи в техносферу.  Це все дурниці, адже ніхто й ніколи не замінить здатностей і властивостей польової структури людини. Отже, є великий сумнів у тому, що наша цивілізація справді йде вперед. Американський журнал «Секс майбутнього» повідомляє про створення штучної жінки, з якою можна розмовляти, закликаючи до сексуальної гри. Вигідний бізнес рубає під корінь природні людські стосунки, зокрема – сім’ю, яка є фундаментом суспільства. На щастя, поки що  є ще шанси уникнути катастрофи. Для цього потрібні мудрі, прості і зрозумілі всім ідеї. Екологічна криза, що насувається – одна з найбільших в історії Землі, вона носить  комплексний характер, на відміну від усіх попередніх, торкається всіх сторін життя. Гибель світу в результаті дій людини передбачался з давніх часів, але не наступала. Але цей спокій обманний. Наведу такий приклад. Якщо витягти жабу із ставка і кинути її  в каструлю з гарячою водою, вона моментально звідти вистрибне. Коли ж  посадити її в каструлю з холодною водою, жаба сидітиме  спокійно, поки не звариться. Сьогодні людство має багато чого спільного із жабою, яка потрапила в холодну воду…

- Якою була ваша остання зустріч з Миколою Даниловичем?

- Ми обговорювали проблеми екологічного виживання. Він зауважував, що ця проблема для України пов’язана з тим, що  довгий час наша держава  не мала самостійності, не могла елементарно розвиватися.  Він казав, що українець -  це не той, хто продає, а той, хто володіє справжнім знанням про основи людського буття.

- Якщо нація має пророка, то можна говорити про її унікальність?

- Однозначно. Якби ж  це розуміли інші народи…  Справді, все починається із свідомості. Якщо сьогодні страждає екологія довкілля, то тільки через те, що порушена екологія свідомості.

Тетяна ОЛІЙНИК

 

http://www.experts.in.ua

Відкрити Миколу Руденка-економіста

Микола Руденко (1920-2004), визначний представник України, народжений на Донбасі, відомий українському та зарубіжному загалу як письменник і правозахисник, дійсний член Української вільної академії наук у Нью-Йорку, Герой України водночас є глибоким мислителем національного та світового виміру. Його філософський та економічний доробок ще чекає на вивчення і певне осмислення науковцями. 

У першій половині 1970-х років ним створені унікальні за парадигмальністю і новизною економічні праці: поширювана самвидавом “Енергія прогресу” та видані за кордоном “Економічні монологи”, заборонені в колишньому СРСР. Поряд із правозахисною діяльністю Миколи Руденка вони стали причиною 11-річного позбавлення волі, а до українського читача дійшли аж через чверть століття після написання. 

В ув’язненні Микола Руденко створив працю “Не заглядаючи у святці”, а відразу після заслання (у другій половині 1980-х рр.) видав у США розвідку “Шлях до хаосу”, в якій на фізико-економічних засадах виклав власне бачення економіки СРСР та дав оцінку спробам її реформування тодішнім радянським керівництвом, показав безперспективність розвитку економіки радянського варіанту. 

Після повернення в незалежну Україну Микола Руденко написав низку новаторських економічних праць із проблем національного господарства України, міжнародної економіки та світової економічної думки. 2002 року написано працю “Глобалізація і Україна”, оприлюднену у пресі як статтю, включену до другого видання книги “Енергія прогресу”, яка побачила світ після смерті мислителя. З огляду на те, що стаття виявилася останньою Руденковою публікацією економічного змісту, автор цих рядків пропонує вважати цю працю його економічним заповітом. Нижче подається її стислий науковий аналіз. 

Микола Руденко заповідає нам низку найпосутніших із відкритих ним економічних парадигм.

Парадигма (дав.-гр. παράδειγμα, paradeigma - приклад, зразок) - багатозначний термін, який залежно від контексту може означати:

Поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як прототип, зразок, відповідно до якого бог-деміургстворює світ сущого;

У сучасній філософії науки - система теоретичнихметодологічних і аксіологічних установок, які взяті за зразок розв’язування наукових задач і які поділяють всі члени наукового співтовариства.

Система формуявлень та цінностей одного поняття, які відображають його видозміну, історичний шлях, заради досягнення ідеального поняття. (Див. докладніше у Вікіпедії)

 Найперше він викладає бачення закономірностей економічного розвитку. Учений принципово по-новому бачить суб’єктів, які визначають програму людської життєдіяльності. Він відкриває новітню наукову основу планування та програмування, стверджуючи, показує великий потенціал фізичної економії, яка досліджує енергетичні підвалини життя народів, без яких неможливий не лише розвиток - неможливе саме життя на планеті. 

Парадигмальним є Руденкове бачення значущості економічної науки, від якої, на його переконання, “залежить життя на землі”. Такої оцінки її ролі для людської життєдіяльності до Руденка не було ні в українській, ні світовій науковій думці, включаючи дослідження найповажніших нобеліатів. Український економіст-новатор показує, як недостатність і хибність визначення лише однієї з основоположних категорій - субстанції вартості, зробивши XX століття найкривавішим періодом земної історії, надалі загрожує планетарним занепадом або навіть загибеллю цивілізації. 

Микола Руденко першим в національній та світовій економічній думці з позицій фізичної економії показав обмеженість теорій вартості й додаткової вартості. З одного боку, він застерігає нащадків від згубної небезпеки економічної неграмотності у визначенні вартості. Він доводить, що А.Сміт і К.Маркс не розвідали джерело додаткової вартості до кінця, пропонує свій оригінальний підхід до цієї проблеми: «Його ж слід бачити там, - переконаний учений, - де народжується нова матерія, а разом із новою матерією - нова енергія. Це відбувається лише в процесі фотосинтезу - тобто на пшеничній ниві». Найголовніша помилка А.Сміта й К.Маркса, на думку М.Руденка, захована у твердженні, ніби пшениця також народжується з людської праці. 

Ці фізико-економічні засади дозволяють мислителю сформулювати принципово нову парадигму місця й місії України в теперішньому глобалізованому світі. Її сучасне становище на земній кулі він розцінює як елітарне і наводить відповідні аргументи. Перший полягає в тому, що «впродовж тисячоліть цю землю було законсервовано для вирішального уроку в історії людства, який сьогодні названо глобалізацією». Наведений Руденком другий аргумент віддзеркалює його переконаність у тому, що “земна цивілізація підходить до свого завершального екзамену, а його підсумки значною мірою залежатимуть від того, як цей екзамен складе Україна». 

Позиціонування глобальної місії України спирається на органічний симбіоз економічного та космічного мислення, якого науковець суворо дотримується. Так, розрізняючи сучасний фотосинтез і фотосинтез минулих епох, він вказує, що Україна обділена Природою в розумінні запасів нафти чи газу. Однак фотосинтез минулих епох абсолютної додаткової вартості не породжує, до того ж підземні джерела законсервованої сонячної енергії (нафта, вугілля, природний газ тощо) активно вичерпуються. 

Економічний заповіт Миколи Руденка містить заклик «мислити космічно». Учений заповідає і відповідну цьому мисленню практику господарювання, а саме: якомога більше фінансів перепускати через землеробство, бо наше збагачення відбувається тільки тут. Адже відомо, що засіяна нива за нормальних умов подвоює вкладені в землеробство кошти, причому ніде більше не отримують стовідсоткового доходу. Український інтелектуал наголошує, що ми тут маємо справу з багатством абсолютним, а не відносним, тобто з нарощуванням нової матерії, отже й новітньої енергії, що є прибутком насамперед космічним, а не лише бухгалтерським. Отримана тут (саме тут!) абсолютна додаткова вартість потім через працю вливається в суспільство, продукуючи промислові товари. Якщо мислити глибинніше, то під цим законом фізичної економії стоїть закон збереження й перетворення енергії. 

Ці фундаментальні положення учений кладе в основу подолання кризи в українській економіці та обґрунтування і втілення національної економічної стратегії. Головну мету Микола Руденко ще 2002 року вбачав у тому, аби до 2012 року довести продуктивність землеробства до 100 мільйонів тонн товарного збіжжя на рік. Микола Руденко наголошує на підвищенні продуктивності хліборобства і доводить потребу збільшити та максимально здешевити кредитування сільського господарства, забезпечувати сільгоспвиробників так, як забезпечують армію під час війни. 100 мільйонів тонн товарного зерна у свою чергу стають конкретною основою досягнення найактуальніших для України цілей. 

"…Проблеми газу й нафти відпадуть самі собою», - стверджує мислитель. Він не заперечує розвитку промисловості, проте наголошує, що панівним повинно залишатися землеробство. Як економіст-новатор, Микола Руденко підкреслює загальнонаціональну грандіозність цього завдання. «Хто полюбляє говорити про економічну стратегію України, той мусить побачити її саме тут", - викладає мислитель її бачення з погляду фізичної економії.

Микола Руденко вважав своїм обов’язком розтлумачити сучасникам і нащадкам одну з монетарних парадигм світової економіки, природа якої теоретично не з’ясована, хоча практично добре відома у розвинених країнах. З позицій фізичної економії він розкрив причинно-наслідкові зв’язки світової практики субсидування сільського господарства у найбільш розвинених країнах. З’ясовуючи, що відбувається в практиці субсидування, учений звертається до вже наведеного розмежування двох різновидів фотосинтезу, підкреслюючи глибинний зміст парадигмальних змін у задоволенні космічно грандіозних енергетичних потреб економіки, а саме.

Промисловість упродовж усього часу її розвитку базується на фотосинтезі попередніх епох й існує виключно завдяки спалюванню його продуктів - вугілля, нафти, газу тощо. Натомість енергетичне забезпечення сільського господарства буквально на наших очах зазнало істотних змін. Донедавна всі його силові потреби вирішували завдяки сучасному фотосинтезу (орали, сіяли й збирали врожай волами та кіньми, які живилися за рахунок вівса, сіна тощо), причому це відбувалося всередині сільського господарства, шляхом самозабезпечення і без втручання держави.

У той же час логіка ринку (причому його практика, а не теорія) в економічно розвинених країнах призвела до запровадження та узаконення енергетичного перерозподілу між селом і містом у вигляді фінансових дотацій селу. Якраз у цьому й полягає феномен збагачення багатих країн та занурення бідних у все більші злидні. Микола Руденко попереджає: так буде доти, доки в бідних державах не запанує розум. І підкреслює: це найперше стосується України. 

З метою виходу на рівень Західної Європи потрібен крок, що полягає у невідкладній гармонізації промислово-державних і сільськогосподарських відносин. Він застерігає Україну від повторення помилок Арґентини. Її занепад мислитель пояснює загальною недосконалістю економічної науки, переходячи таким чином до заключної частини свого заповіту, присвяченої актуальним проблемам теорії та історії сучасної світової і національної економічної думки. 

Викладені аргументи стають основою двох наступних фундаментальних висновків. Перший, про який уже йшлося: фізична економія - це та наука, від якої залежить життя на землі. Другий: світова економічна наука досі не має еталона вартості. Базуючись на цих висновках, економіст-новатор заповідає нам стисле, проте надзвичайно глибоке новітнє бачення зміни парадигм еталона вартості. Якщо на початку XX століття цим еталоном слугувала унція золота, то вже в другій його половині вона була розвінчана як еталон, а золото лишилося просто дорогоцінним металом. Український науковець поділяє думку західних економістів, заклопотаних перетворенням американського долара на своєрідний еталон вартості. Він вказує на хибність вирішення цієї проблеми шляхом її політизації, бо гроші не можуть бути еталоном вартості, і робить вирок існуючим намірам домовитися на основі політекономії. 

"Тут однозначно потрібна фізична економія", - безапеляційно стверджує Микола Руденко. Досліджуючи цю проблематику, він виявляє гідну подиву глибинність мислення. Учений пов’язує гроші, котрі у технократів виглядають суто технологічно, з найболючішими проблемами сталого розвитку і виживання людства. Микола Руденко формулює висновки, які слід розцінювати як його піонерний внесок у створення на засадах фізичної економії новітньої монетарної теорії, а саме. Товаром усіх товарів є пшениця, бо якраз із неї та інших культурних злаків на земній кулі з’явилася вартість взагалі і навіть абсолютна додаткова вартість. Еталоном вартості найдоцільніше зробити тонну або центнер пшениці. Якби це справді сталося, сотні мільйонів землян були б врятовані від голодної смерті.

Надзвичайно важливими для утвердження новітньої парадигми економічного знання та нового бачення історії світової і національної економічної думки є положення роботи М.Руденка, що містять порівняння фізичної та політичної економії, аналіз змісту і найпосутніших надбань французької та української наукових шкіл фізичної економії.

Український економіст не приховує розчарування тим, що Ф.Кене невдовзі забули, а перемогла трудова теорія вже згадуваного А.Сміта, яка на Заході й досі є панівною. Учений тонко вловлює специфіку того феномена економічних успіхів Заходу, якого досі не розкрив жоден із найповажніших дослідників. Він підкреслює, що ці успіхи пояснюються не теорією, а практикою - перемогою ринкових відносин.

Уперше розкриваючи нам і світові парадоксальність взаємозв’язку економічної теорії і практики, Микола Руденко вказує, що на Заході й досі вірять, ніби «ринкові відносини народилися з теорії Адама Сміта, хоча насправді все навпаки: з трудової теорії народився марксизм, який одразу ж ліквідував ринок». Він доводить причини усіх цих непорозумінь: фізична економія Ф.Кене не дістала фундаментальних наукових підтверджень, а відтак перемогла політична економія, якій наукові підтвердження були не потрібні - вона зайнялася тлумаченням зовнішньої наочності.

Український інтелектуал викладає положення щодо структури та субординації економічного знання, яких у національній та світовій науковій думці до нього ніхто ніколи не розкривав. Учений не відкидає трудову теорію (політичну економію), а бачить її такою, як вона є, тобто як політичну науку. Він наполягає на узаконенні фізичної та політичної економії за аналогією до фізичної та адміністративно-політичної географії.

Мислитель підкреслює, що в особі Сергія Подолинського у XIX столітті Україна отримала геніального вченого, котрий розробив науковий апарат фізичної економії. Він розглянув сутність додаткової вартості як додаткової енергії Сонця, що споживається землянами через землеробство. Ідеї С.Подолинського використав Володимир Вернадський, створивши парадигми земної біосфери і ноосфери. На цих засадах з’явилася й «Енергія прогресу» Миколи Руденка. Відтак сьогодні можна говорити про українську школу фізичної економії.

Визначальними для подальшого розвитку національної економічної думки у контексті світової науки є заключні положення Руденкового заповіту. Мислитель відзначає успішну діяльність Наукового товариства імені Сергія Подолинського, ініціатором створення і почесним головою якого він був, і заповідає створити у Києві Інститут фізичної економії. Економічний заповіт мислителя завершується його переконаністю в тому, що київським вченим є що сказати світові.

…Результати осмислення значущості Руденкової спадщини виголошені автором цих рядків на вечорі пам’яті “Микола Руденко і місія України”, який Наукове товариство імені Сергія Подолинського присвятило 85-літтю мислителя. Стаття “Глобалізація і Україна”, яку вважаю його економічним заповітом, покладена в основу Всесвітнього панукраїнського проекту “Глобальна місія світового українства”, поданого мною делегатам ІV Всесвітнього форуму українців, що відбувся в серпні 2006 року у Києві.

Оприлюднюючи ці роздуми, сподіваюсь, що вони відіграють роль цеглин підмурівку, на якому має ґрунтуватися усвідомлення унікальності творчого надбання визначного національного мислителя. Створений ним доробок потребує поглибленого вивчення фахівцями з філософії, космології, економії, інших галузей знання та донесення результатів їх досліджень до українського і світового загалу.

Нація і людство мають осягати велич українського інтелектуала. Належить уважно вчитатися хоч би в перший абзац його економічного заповіту, аби усвідомити, ким є для нас і нащадків Микола Руденко. Він є унікальним мислителем, який відкриває природні закони розвитку людства на століття й тисячоліття. Він є інтелектуальним лідером нації, який доводить спроможність українського народу своєчасно налаштуватися на програму глобального розвитку, визначаючи своє місце в світовому русі.

Володимир Шевчук, 
доктор економічних наук, професор, перший проректор Державної академії статистики, обліку та аудиту, голова товариства ім. С. Подолинського, м. Київ

Коментар відділу економіки журналу "Схід"

Микола Руденко, безумовно, є постаттю гідною вшанування на всіх щаблях українського суспільства як за свій науковий доробок, так і за життєву позицію. Особливо це стосується нашої національної наукової та гуманітарної інтелигенції. На підтримку автора друкуємої статті хочеться зазначити, що ми на Донеччині теж маємо гідного представника напрямку фізичної економії - В.П. Письмака, який присвятив декілька монографій цій проблематиці. Академії економічних наук України, яка заснувала і присуджує премію ім. С. Подолинського мабуть було б доцільно розробити спільно з Науковим товариством ім. С.Подолинського відповідну програму по вшануванню пам’яті М.Руденка. Тим більше, що академія має можливість у своєму журналі „Вісник економічної науки України” започаткувати відповідну рубрику з питань фізичної економії з метою поширення думок представників цього напрямку як у межах України, так і за кордоном.

 

 

УДК 11/14:002

Карась А. Ф.

МИКОЛА РУДЕНКО ПРО ТЕОРІЮ МАРКСА Й

«ЕНЕРГІЮ ПРОГРЕСУ»

Розглядаються філософські аспекти творчості українського мислителя, письменника і поета Миколи Руденка. Запропонована експлікація його ключових ідей та поглядів на природу людини, її працю та джерела економічного і соціального прогресу. Визначені головні суперечності марксизму в ділянці теорії походження додаткової вартості; розкриті передумови абсолютизації абстрактного людиноцентризму, заснованого на розриві природи і людини та зведенні суті останньої до суто суспільних відносин.

Систему філософських поглядів Руденка окреслено як космологічну метафізику. Ключові слова: метафізика, онтологія, гносеологія, додаткова вартість, праця, антропологія, енергія, природа, космологія.

Karas A. F.

MYKOLA RUDENKO ON THE THEORY OF MARKS AND

ENERGY OF PROGRESS

In this text is considering the philosophic aspects of Mykola Rudenko’s works on scientific, literary and poetry fields. The key ideas are elucidated about his research on the Marxist’s theory mistaken concerning human nature, labor, economic and social progress. The main contradictions in the field of Marxist theory of the origin of surplus value are revealed. Abstract homocentric (radical anthropology) point of view is criticized as the ground of the split of nature and man and reducing human substance to pure social relations.

The system of Rudenko’s philosophical views described as cosmological metaphysics. Key words:  metaphysics, ontology,  epistemology, surplus value,  anthropology, energy, nature, cosmology.

 

90-ЛІТТЮ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

Весь збурений по вінця, до нестями,

Я намагався розгадати світ.

Я ще не знав,

Що він – поза чуттями:

Його не оком –

Духом бачить слід.

(М. Руденко. Метафізична поема)

 

Творчість Миколи Руденка (1920–2009) відома українському читачеві переважно його художніми романами, оповіданнями, поезією і менше науковими працями. Проте ідейна основа творчості є неподільною на ізольовані між собою сегменти. Вона утворилася з прагнення автора проникнути думкою у джерела несправедливості українського суспільства, в якому довелося жити. А що несправедливість визначалася доктринальними світоглядними принципами комуністичної ідеології, М. Руденко звертається до власного аналізу марксистської філософії, яка служила теоретичною основою соціально-політичної практики в Радянській Україні. Поклавши на свої плечі, здавалося б, непідйомний тягар, щирий у намірах і відкритий дослідник, М. Руденко крок за кроком занурюється у складний і заплутаний візерунок марксистських думок, щоб зрозуміти витоки кричущої несправедливості, яка твориться на теренах, охоплених комуністичним режимом. Це надскладне завдання, безперечно, потребувало великих інтелектуальних і моральних зусиль, які, очевидно, могли увінчатися успіхом лише завдяки мужності людини, здатної на самопожертву заради наукової і суспільної правди. Оскільки наукове мислення невіддільне від критичної думки, М. Руденко неминуче мусив стикнутися з ворожістю комуністичного режиму й особисто постраждати від переслідувань і репресій. Однак, як колись Дж. Бруно, він зберіг вірність посвяті перед правдою і не поступився спокусам і в’язничному терору, що їх чинила влада. У 1976 р. у передмові до «Економічних монологів» М. Руденко зазначить: «…Я намагаюсь донести до свідомості людей найважливіші закони природи. Не розумію, як можна за це переслідувати

 

1.

Проникливість інтелектуального зору і загострене почуття справедливості злилися в цілісність характеру Миколи Руденка,  життя якого гартувалося в типових умовах української дійсності,  з похибкою на особливості,  про які писав так: «Жорстоко жив старий Донбас. Шахта на шахту ходили з сокирами. Ми, діти, засвоювали цю безглузду жорстокість від дорослих. Лежу побитий мало не до смерті. Били камінням. І завалили камінням  – думали, мертвий. Найстаршому з моїх катів не більше семи років. І мені стільки ж. … Ліве око назавжди лишилося незрячим. Воно не ушкоджене, але перебитий зоровий нерв»

 

2.

Критична думка Миколи Руденка сягнула поза «межі можливого» не лише в соціальному плані, але й поза ті бар’єри, що окреслювалися формальними параметрами марксистської теорії, непогрішимість якої гарантувалася тоталітарним режимом комуністичної влади.

У низці праць, написаних між 1973-2003 роками, Микола Руденко звертається до соціальних, гносеологічних, онтологічних і космологічних питань, що мають безпосереднє філософське значення. Ще у ранній період поетичної творчості він демонструє особливе зацікавлення питаннями світобудови і звертається до вивчення філософської спадщини. Його праці «Енергія прогресу», «Економічні монологи», «Гносис і сучасність» та ін. стають вагомим доробком української філософської думки, їх ідейний потенціал вражає інтелектуальною проникливістю вченого і залишається актуальним для сучасників.

Мета моєї короткої розвідки полягає в тому, щоб привернути увагу української наукової громадськості до тих ключових питань творчого доробку видатного мислителя, які стосуються суспільного життя, але мають вирішуватися у контексті їх філософського осмислення.

Додаткова вартість і людська праця

Пристрасно відгукуючись на несправедливість, що оповила українське і – ширше – радянське суспільство, М. Руденко ставить перед собою завдання з’ясувати причини того, що коїться з людиною і суспільством у СРСР, а також у світі. З цією метою він поринає у детальне вивчення марксистської спадщини, ретельно студіює чотири томи «Капіталу» К. Маркса, основні праці Енгельса і Леніна.

Відомо, що марксистська теорія, яка стала основою комуністичної революційної практики та побудови соціалізму в СРСР, грунтувалася, зокрема, на аналізі природи багатства і власності. Маркс мав на меті революційно змінити капіталістичний суспільний уклад і сформувати справедливе комуністичне суспільство. Аналізуючи товарні економічні відносини, що склалися у промисловому виробництві і торгівлі, він прийшов до висновку, що в їх основу покладено створення додаткової вартості,  джерелом якої є експлуатація праці робітника. Відтак випливала концептуальна формула: щоб усунути експлуатацію праці, треба ліквідувати приватну власність, яка є носієм додаткової вартості і, таким чином, відкриється шлях до справедливого суспільства, звільненого від експлуатації. Але сталося не так. Приватна власність була усунута, проте соціальна несправедливість від цього марксистського рецепту не зникла. Навпаки, вона примножилася в небачених у світовій історії масштабах: винищенням трудового селянства, жахіттями рукотворного Голодомору, знищенням української гуманітарної, художньої і наукової еліти. М. Руденко шукає коріння помилок, що породили сталінщину. Він бере на себе інтелектуальну відповідальність дослідити марксистську теорію і розібратися  з усіма її деталями. Адже, якщо «цієї помилки не знайти, вона лишиться у фундаменті нашого суспільства як міна уповільненої дії»

 

3.

М. Руденко переконується, що міркування К. Маркса базувалися на принципі, запозиченому у теоретиків політичної економії: джерелом всякого багатства є праця і робоча сила людини. У марксизмі ця ідея пов’язується з природою капіталу у той спосіб, що він проголошується результатом виробництва додаткової вартості і додаткового продукту, які створюються експлуатацією людської праці.  Руденко підкреслює вкрай просту логіку такої концепції: звільнити людство від експлуатації означає припинити виробництво додаткової вартості, яка, за переконанням марксистів, з неї ж і походить, хоча й інституалізується у приватних виробничих відносинах.

Згідно з приписами марксизму, комуністи криваво ліквідували інститут приватної власності, беручи на віру марксівські ідеї. Про цілковитий успіх у справі «остаточного знищення додаткової вартості» було проголошено Сталіним у партійно-державних документах, і  це лукаво «обґрунтовувалося» марксистськими філософами, політекономістами й адептами так званого «наукового комунізму». Їх «аргументи» відносно величезних досягнень влади у побудові справедливого суспільства пропагували радянські журналісти, поширювали члени «Комінтерну» та загалом комуністи у цьому світі, серед яких було чимало західноєвропейських інтелектуалів, – і це незважаючи на реалії життя в Україні й СРСР.

У сталінській БСЭ 1955 р. стверджувалося: «Додатковий продукт – це продукт, який створюється в додатковий час працею безпосередніх виробників у класово-антагоністичному суспільстві і який привласнюється експлуататорськими класами. Категорія додаткового продукту виражає відносини експлуатації, панування і підпорядкування. У соціалістичному суспільстві, заснованому на суспільній власності на засоби виробництва, відсутня категорія додаткового продукту». Цікаво, що пізніше, за хрущовської відлиги, це твердження було відкориговане зовсім у немарксистському дусі: «Виробництво додаткового продукту має надзвичайно важливе значення для соціалістичного суспільства, оскільки цим забезпечується накопичення, розширення виробництва…».

Проте поступку «ревізіонізму» потрібно було узгодити з постулатами марксизму, тому далі читаємо: «Додатковий продукт у соціалістичному суспільстві не є додатковою вартістю, яка відображає відносини капіталістичної експлуатації»

 

4. З цього приводу  М. Руденко запитує, чи це означає, що в СРСР уже відмерли гроші і додатковий продукт вже не є речовинним носієм? Але ж, як і раніше, в основу виробництва формально покладено тільки людську працю.

Справді, усунення приватної власності аж ніяк не пояснює існування джерел створення додаткового продукту. Для того, щоб додатковий продукт не був носієм вартості, щонайменше потрібно недоплачувати робітникам за їхню працю. І Сталін створив такі умови виробництва – це велика територія ГУЛАГу, де в’язням за працю взагалі нічого не виплачується. Проте навіть у концтаборах людина, щоб працювати, повинна щось їсти. Ніхто не зможе працювати без елементарних на нього затрат, без того, щоб працівник не привласнював принаймні елементарної енергії. Не йдеться лише про харчове споживання як фізіологічний процес. Частки власності у додатковому продукті уникнути неможливо.

Перебуваючи у гущі реального життя, Руденко говорить, що «припинення виробництва додаткової вартості не стало припиненням експлуатації людини в СРСР». Навпаки, експлуатація, репресії і глум над людиною набули небачених раніше розмірів. Учений самовіддано занурюється у теоретичні глибини  марксизму і з’ясовує, що філософсько-економічна концепція Маркса, політично впроваджена в СРСР, була ним обґрунтована у трьох (з чотирьох) томів «Капіталу». У всіх трьох томах «абсолютна додаткова вартість виводиться з неоплаченої праці  – тобто безпосередньо з людських м’язів. Земля, Сонце, Всесвіт у створенні наших багатств,  – наголошує Руденко,  – не беруть участі  – все робимо ми, виключно ми»

 

5. Проте у четвертому томі «Капіталу», присвяченому аналізу аграрного виробництва, бачимо щось цілком інакше відносно попередньо обґрунтованих положень. Чи не в тому причина, що цей четвертий том залишився невпорядкованим, незавершеним і вперше у такому вигляді побачив світ у СРСР лише після смерті Сталіна? Але з четвертого тому випливає, що Маркс опинився на шляху переусвідомлення природи походження додаткової вартості, або, як називає М. Руденко, її субстанційної основи.

М. Руденко відзначає, що у четвертому томі «Капіталу» («Теорії додаткової вартості») Маркс в останніх рядках книжки напише: «Основою абсолютної додаткової вартості  – тобто реальною умовою її існування  – є  природна родючість  землі (підкреслено Марксом), природи, тоді як відносна додаткова вартість заснована на розвиткові суспільних продуктивних сил»

 

6. Сам Маркс наполіг, щоб цей том був останнім, хоча написані в ньому рядки відносяться до різних років його життя. Згідно з цією підкресленою Марксом  думкою, джерела додаткової вартості визначаються цілком інакше, ніж у попередніх томах «Капіталу» й усіх інших працях.

Про що це свідчить? Чи він не цілком розумів, про що пише? Адже, як зауважує Руденко, «субстанція додаткової вартості, її справжнє джерело міститься не у м’язах людини, а в гумусному шарі планети. Людська праця відтепер стає її провідником.  Тільки провідником, але не джерелом. Це, власне, і  є повернення до Франсуа Кене, якого Маркс оголошує істинним батьком політичної економії»

 

7. Тепер Маркс вже не вважає, що додаткова вартість «не породжується землею як такою»; він фактично визнає, як і фізіократи, що існують «продуктивні сили природи».  

Проте Маркс і його послідовники-комуністи залишалися вірними протилежному ідейному спрямуванню: розглядати  працю як винятково «суспільну субстанцію» чи соціальне явище, незалежне від природи як такої. У цьому вони допускають нерозв’язну логічну суперечність, стверджуючи, з одного боку, що джерелом додаткової вартості і додаткового продукту є праця, а з іншого,  – експлуатація праці. Парадокс, здавалося б, очевидний: навіть не праця сама по собі створює  вартість, а власне її недобросовісна експлуатація. Звідси проста формула: відсутність експлуатації праці  – це відсутність додаткової вартості і наявність комунізму. Правда, володіючи такою «науковою методологією», якою є марксистська діалектична логіка, вдавалося виплутуватися не лише з формальних суперечностей. Коли не допомагала матеріалістична діалектика, ефективно переконували комуністичні ЧК, НКВД, КГБ, озброєні її ж вченням про диктатуру пролетаріату.

Принциповим є те, що пояснювати природу комуністичного тоталітаризму ХХ століття неможливо, не звертаючись до її ідейного, теоретичного і політичного підґрунтя, яким є марксизм-ленінізм. Річ у тім, що Маркс спочатку «відкрив» для себе, так би мовити, інтуїтивно, соціальні джерела несправедливості, а тоді вже почав їх досліджувати й обґрунтовувати, перетворюючи через процедуру «діалектичного заперечення» недоліки попереднього суспільства у переваги суспільства нового. Що все було саме так, засвідчує «Маніфест комуністичної партії», написаний Марксом (точніше «творчо» перероблений з соціалістичного маніфесту Консідерана) і виданий у 1848 р. Загалом теорія Маркса випливає з кількох головних, прийнятих на віру, світоглядних постулатів, обґрунтування яких він розгорнув у своїх багатьох творах. Наприклад, спочатку Маркс з Енгельсом твердо переконуються, що приватна власність – це корінь суспільного зла, а тоді беруться це обґрунтувати, звертаючись до економічних питань суспільного розвитку. На шляху підтвердження спочатку емоційно сприйнятої ідеї приватної власності як всесвітнього зла Маркс звертається до економічних вчень сучасників. Центральна тематика тогочасної економічної теорії визначалася дискусією щодо джерел багатства і несправедливості, яка велася між фізіократами, меркантилістами і новими підходами, артикульованими прибічниками концепції людської праці як джерела економічної вартості.

Ідея про працю як джерело багатства і власності чи не вперше була обґрунтована Дж. Локком. Він відкинув тезу свого попередника Т. Гобса про те, що в основі суспільної ворожнечі між людьми є природна свобода індивіда. Локк вважав причиною суспільних конфліктів і воєн знедоленість значної частини населення і нерівномірний (несправедливий) поділ суспільного багатства. У пошуках виходу з соціальних конфліктів і концептуальних суперечностей, Локк обґрунтував тезу, що в основі «привласнення того, що не належить нікому» є людська природна праця, що завдяки їй людина прирощує багатство на основі перетворення його у власність. З цих же міркувань випливало, що право на приватну власність не є суто соціальним правом. Дж. Локк переконував, що саме законодавче визнання права на індивідуальну приватну власність, джерелом якої є людська праця, має бути передумовою розгортання громадянських свобод і нової соціальної дійсності  – громадянського суспільства. Властиво, на основі індивідуальної приватної власності людина одержує відносну свободу від втручання державної влади, а суспільство індивідуальних власників, рівних перед законами, перетворюється у громадянське суспільство, основою якого мають бути рівні громадянські свободи для всіх, незалежно від соціальних станів і походження. Загалом, погляд Локка на працю як джерело багатства і приватної власності був цілком революційним на тлі попередньої епохи, де фізична праця не викликала поваги владоможців.

Однак визначення джерела багатства через зведення людської праці до винятково суспільно-економічного явища  перетворило економічні дискусії про багатство і бідність у політекономічні. Це щонайменше означало вилучити з поняття праці елемент її природної активності, дієвості, що має, очевидно, генетичну еволюційну спонуку. Відомо, що Маркс, за його власним твердженням, на початку перебував під впливом ідей про громадянське суспільство як прогресивну перспективу людства. Проте «вчасно зрозумів», що несправедливість походить з абсолютної додаткової вартості, яка створюється експлуатацією людської праці, передумовою чого є наявність відносин приватної власності на засоби виробництва.

Перетворення Маркса у марксиста відбувається одночасно з його відкиданням приватної власності разом з її носіями, названими «буржуазією». А що буржуазія (городяни, міщани – французькою мовою) є рушійною силою виборювання громадянських свобод, Маркс, не вагаючись, не вірить у громадянське суспільство. Не випадково у цьому пункті бачення суспільного розвитку комуністи, вірні вченню марксизму, дотла знищили паростки громадянського суспільства в Україні, встановивши натомість тоталітарний політичний режим.

Концептуальним ядром розгортання комуністичного тоталітаризму М. Руденко цілком переконливо вважає визнання марксистами людської праці за субстанцію вартості як такої. Він цитує, зокрема, сентенцію з українського «Філософського словника»: «Взірець діалектико-матеріалістичного застосування категорії субстанції вартості дав Маркс у «Капіталі». Аналізуючи поняття вартості, він показав, що субстанцією вартості, яка не залежить від усіх особливих форм її вияву, є людська праця»

 

8. Руденко з цього приводу зазначає: «Це, звичайно, молитва. І молитва зовсім недоречна». Маркс наприкінці життя сам засумнівався у своїх формулах і починав повертатися до фізіократів і саме у визначенні субстанції вартості. М. Руденко робить дуже слушне спостереження, сенс якого не втрачений, а, можливо, навіть став актуальнішим для сучасного суспільства: «Хоча пафос Маркса був спрямований на визволення праці, демонічний азіат  (Сталін!) вловив об’єктивний зміст його теорії: якщо людина незалежна від природи, то вона залежить тільки від мене. Така теорія мені підходить»

 

9. Проте коли б Маркс міркував згідно з позицією, висловленою ним наприкінці четвертого тому «Капіталу», він мусив би погодитися з фізіократами, які в основу виробництва додаткової вартості покладали землю, маючи на увазі гумусний шар планети. М. Руденко зауважує, що «тоді ще не усвідомлювали, що родючість зумовлена діяльністю Сонця», тобто  – світла і спричинюваного ним фотосинтезу. Адже це Сонце нагромадило у надрах запаси вугілля, нафти, газу. «Сонце щорічно виробляє на нашій планеті 450 мільярдів тонн живої речовини»

 

10. Таким чином, переконує Руденко, субстанцією вартості є космічне світло, яке створило життя на Землі. Натомість визнання «суспільної субстанції», що є основою вчення К. Маркса, Руденко визнає фатальною помилкою.

Праця й енергія як проблема онтології і гносеології.

Щоб з’ясувати суть додаткової вартості, або, як пише М. Руденко, її субстанцію, науковець звертається до дослідження загальнофілософського підґрунтя марксизму як такого. Зокрема, він вважає, що передумовою допущених помилок і плутанини стало заглиблення в онтологію і гносеологію загалом, а також матерію і субстанцію у марксизмі.

Онтоло́гія — (лат. ontologia від дав.-гр. ών рід. п. грец. όντος — суще, те, що існує і грец. λόγος — учення, наука) — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. (див Вікіпедію)

Онтологічна проблематика у філософії упродовж її історії багаторазово переглядалася й переоцінювалася. Відомо, що в історичній філософській традиції онтологія як вчення про буття виступала предметом так званої «першої філософії», що в силу обставин, пов’язаних із редагуванням праць Аристотеля, одержала назву метафізики. З розвитком природознавства ставала дедалі відчутнішою відмінність між «фізикою» і «метафізикою» щодо наукового опису реальності. З цього приводу тривожно прозвучав красномовний вислів І. Ньютона: «Фізико, бійся метафізики». І. Кант залишив нам поважні міркування про співвідношення класичної метафізики і філософії, визнаючи останню ширшою за першу, а головне, неспроможною перетворитися у наукову теорію.

Класичну метафізику прагнув відкоректувати Гегель, надаючи новій філософії діалектичний спосіб витлумачення реальності, проте сформував власну метафізику абсолютного ідеалізму. Саме цей діалектичний метод запозичив у гегельянстві К. Маркс і на його матеріалістичному тлумаченні висунув програму створення «єдино правильної» наукової філософії, що не може бути метафізичною.

Однак відомо, що, незважаючи на застосування діалектичної методології, марксистська теорія, навпаки, набула цілковитого метафізичного характеру. Ще десятком років раніше від Маркса подолати метафізичний спосіб мислення намагався О. Конт, внаслідок зусиль якого виник позитивістичний напрямок у філософії з орієнтацією на перетворення її в строгу науку. Прямим наслідком позитивної програми О. Конта є утворення соціології – вчення про суспільні відносини, в основу якого покладено емпіричні дослідження.

Таким чином, спроба подолати класичну метафізику обумовлювалася розвитком природознавства та її незадовільним витлумаченням природи реальності, асоційованої передусім з онтологічною проблематикою. Відповідно акцент у філософських пошуках змістився до питань пізнання, про що найвиразніше повідомив свого часу І. Кант. У марксизмі, що претендував на статус наукової філософії, онтологія разом із метафізичним підходом також відсувалися на задній план.

М. Руденко критично оцінює редукування філософської думки до гносеології, або теорії пізнання. Він вважає, що потрібно повернутися до розгляду онтологічних передумов не тільки пізнання світу людиною, але й самого його існування. Зауважимо, що на час 1970-их років у радянській марксистській філософії онтологічна проблематика підпорядковувалася теорії пізнання, що пояснювалося передусім гносеологічним визначенням матерії у Енгельса і  Леніна. Врешті  Ленін наголошував, що розуміти матерію означає довести це розуміння до її онтологічного і навіть субстанційного значення.

Проте, окрім цих побажань, нічого більше не запропонував. Тож радянські марксисти одержали широке поле для діалектичного словоблуддя.Для з’ясування природи додаткової вартості Руденко пропонує власне витлумачення проблем матерії і субстанції. Він підкреслює, що інакше не зможемо адекватно розуміти природу людської праці,  оскільки в тіні залишається її  руйнівна сила. Крізь призму виробництва додаткової вартості ми звертаємося лише до позитивної, творчої її сили й залишаємо без розгляду руйнівні наслідки людської діяльності на планеті. Праця – це лише один із енергетичних процесів природи, але не єдине джерело всього багатства. Праця – це процес, а не субстанційного ґатунку суб’єкт. Працю, роботу, енергію ми не можемо ототожнювати з субстанцією. Праця, енергія, робота – це не сама субстанція, а її творчий прояв у речовинному світі. «Енергія виникає у процесі перетворення, проте вона не є і не може бути субстанцією. Субстанція перебуває десь за енергетичним порогом – у тому кінцевому пункті, де будь-які дальші перетворення неможливі»

 

11. Робота  – це процес фізичний і духовний водночас. Те ж саме можна сказати про енергію. Якщо розглядати процес взаємодії і взаємоперетворення «світло  – енергія  – маса», то енергія тут є робота, маса  – кінцевий продукт роботи світла. Світло у даному процесі є субстанцією, має онтологічну природу, вважає Руденко. Він висуває гіпотезу: якщо на планеті не залишиться родючих земель, чи матимуть капіталісти в такому разі прибуток?

Відповідь  – не матимуть. «Вартість перестане існувати разом з людьми». Виявляється, що «вартість  – це лише умовне позначення якогось надзвичайно складного енергетичного процесу, для якого ми поки що не маємо точної назви»

 

       12. При цьому «маємо також змінити погляд на власність. Власність  – це ілюзія, бо нам ніщо по правді не належить окрім власного тіла та душі». Все залишається після нашої смерті для інших. Відповідно, чи може бути суб’єктом творення всього багатства винятково людське суспільство чи «суспільна людина»?

«З гносеологічної точки зору це правильно, з онтологічної  – ні»,  – зазначає М. Руденко і подає ось таку несподівану думку: «Гносеологія без онтології – це наука для тих, хто не пам’ятає свого походження». «Врешті, кожен  з нас є Ярилович. Ярило  – це найдобріший з богів: бог Сонця, весни, любові, родючості».

Таким чином, відірвавши вартість від землі і природи, Маркс втратив її істинну субстанцію і повторює помилку меркантилістів, які виводили зростання багатства з грошового обігу, забуваючи про те, що в основі всього суспільного багатства є природа життя як такого. «Маркс від фізіократів рушив у бік меркантилізму, він не розуміє особливої ролі хліборобства».

 

13. Праця й антропологія.  Критика антропологічної зарозумілості.

Однією з гносеологічних передумов помилкового розуміння суті праці Руденко називає абстрактний людиноцентризм: «наш антропоцентризм не дозволяє нам робити широких філософських узагальнень, на які були здатні філософи минулого», – пише М. Руденко. Людиноцентризм, як «любов до людини», перемагає у Маркса і марксистів наукову безсторонню логіку. «Емоції переважають аргументи від природи. Йому шкода замучених важкою працею робітників». Але «гордому людському серцю тут немає місця для антропоцентризму, бо ми, за В. Вернадським, всього лише трансформатори космічної енергії», – зазначатиме М. Руденко.

У цих поглядах він близький до християнського еволюціонізму, до ідей персоналізму і філософії Ж. Марітена. Хочу підкреслити, що міркування Миколи Руденка жодним чином не є спорадичними чи випадковими, вони поєднують глибоку й достатньо самобутню філософську традицію з внутрішньо строгою логікою і ґрунтовною загальною філософською культурою мислення. Я окреслюю цю традицію в сучасному часовому вимірі як «альтернативу Т. Масарика – І. Франка – Д. Неру», а в ширшому історичному контексті – вона вкладається у персоналістичну інтенцію, започатковану способом життя і творчістю Г. Сковороди.

Абстрактний антропоцентризм затьмарив зв’язок людини з природою і світом, космосом, спонукає до невиправданої зарозумілості у ставленні до тварин. Подібним чином зведення земного багатства до абстрактної праці звужує розуміння його природного походження. З ним же пов’язане зведення людської природи винятково до «сукупності суспільних відносин», що спотворює розуміння людини як істоти природної і в цьому еволюційної.

І якщо марксизм мав опосередкований вплив на редукування людської природи до вульгарного соціологізму в контексті Західноєвропейського культурного розвитку до 1920-х років, то в умовах комуністичної дійсності розуміння людини повністю визначалося марксистськими ідеями. Ключовою, наприклад, вважалася брошура Ф. Енгельса «Роль праці у перетворенні мавпи в людину», написана в 1876 р. і вперше надрукована у 1896 році, але навіть його погляди були радикалізовані і спрощені.

Енгельс слушно писав: «Праця  – джерело всякого багатства  – стверджують політекономісти. Вона справді є такою поряд з природою, що постачає їй матеріал, який вона перетворює у багатство». А далі  – підкреслив: «Вона (праця)  – ще й дещо нескінченно більше, ніж це. Вона перша основна умова людського життя, і до того ж в такій степені, що ми у відомому сенсі повинні сказати: праця створила саму людину»

 

14. Спрощення, до якого призвела концепція Енгельса, полягало зокрема в тому, що він сам і його послідовники редукували роль праці до її матеріалістичного сенсу, на шкоду передусім її духовній складовій. Окрім того, покладання фізичної праці в основу економічного зростання означало визнання, що будь-яка економічна цінність продукту праці є прямим еквівалентом затрат фізичної праці. Чи це справді так?

Якщо процес праці зводиться до її фізичного виміру, тоді, відповідно, її природа зводиться до праці, властивої для простого, робітничого середовища. Духовна, творча, енергія людської активності була підпорядкована виробництву елементарних суспільних потреб. Відтак всі, хто не належав до представників так званого робітничого класу, потрапляли до класу сумнівних осіб, праця яких могла вважатися «суспільно некорисною» і паразитарною. Відповідно, соціальне життя людей було редуковане до двох головних і водночас парадоксальних принципів: класової боротьби і «задоволення всезростаючих потреб трудящих» (останній проголошено «основним законом соціалізму»).

Парадоксальних тому, що, з одного боку, метою класової боротьби проголошувалася справедливість. Але, з іншого боку, справедливість виявлялася в тому, щоб «задовольняти всезростаючі потреби трудящих», тобто – ставати багатими. Таким чином, по суті нічого не змінювалося: в основі комуністичного буття була та ж сама базова потреба, що й капіталістичного  –потреба розширеного споживання. Саме такі аксіологічні наслідки логічно випливали з марксистської концепції праці, зведеної до мускульної енергії людини і покладеної в основу витлумачення суспільних відносин, у центрі яких, вважалося, перебуває «людина праці». При цьому, наприклад, людину селянської праці відмовлялися визнати рівнокорисною з заводським робітником чи пролетарем тільки на тій основі, що в селянина зберігається природний зв’язок із власністю через землю, її плодами і худобою. Це, очевидно, позбавляло селянське суспільство тієї рафінованої чистоти суспільних відносин, які були властиві для пролетаря, що має у своєму розпорядженні лише власну робочу силу. Абстрактний робітник, пролетар, теоретично позбавлявся не лише зв’язку з природою, але й Церквою,  батьківщиною і навіть із родиною. Модною була ідея Платона, що дітей має виховувати не моногамна сім’я, а комуністична держава.  Ось цей абстрактний робітник з ниви міської фізичної праці, свідомість якого, до речі, покликана визначати комуністична партія, був проголошений марксистами новим богом нової релігії.

Це чудово розуміли критики марксизму ще в ХІХ столітті. Тому марксизм як філософське вчення не був привабливим для академічних і освічених кіл у Західній Європі, аж поки він не отримав державно-політичної підтримки як головна і єдина ідеологія Комуністичної партії Радянського Союзу й почав свою ходу саме як «секулярно-релігійне вчення».

Хто ж би спромігся ретельно вичитувати все, написане Марксом, Енгельсом і Леніним? Тим більше, що аж ніяк не всі їхні праці були випущені в світ, чимало концептуально важливих творів залишалися недоступними і на Заході, і в СРСР. Багато з них, принципові для розуміння архітектоніки марксистського вчення, видавалися лише в Радянському Союзі. А четвертий том «Капіталу», як відомо, взагалі було видано лише після смерті Сталіна. Мусимо зауважити, що відповідальність за трагедію, що спіткала людство у ХХ столітті, покладається звичайно, на політиків та їх фінансистів. Але не менша відповідальність покладається на інтелігенцію: інтелектуалів, академічні кола, письменників, які перетворювалися на вірних жерців людиноненависницького режиму і без яких неможливо було б впливати на широкі, часто неосвічені, маси населення.

Микола Руденко, про погляди якого пишемо, до таких інтелектуалів не належав. Питання щодо «економічної вартості» продукту й передумов втілення у речах цінностей, які обумовлюють у них нашу людську потребу, очевидно, не можна пояснити затратами простої фізичної праці. Цій тематиці було, зокрема, присвячене дослідження Георга Зімеля (1858–1918) під назвою «Споглядання життя». У розділі «Філософія праці» Зімель переконливо зазначає, що жодна праця не є суто фізичною, оскільки вона стає доцільною лише завдяки певному сприянню свідомості. «Фізична праця взагалі є непотрібною, якщо нею не скеровує інтелект. …Цінність праці визначається не по кількості затраченої праці, а по корисності її результату…: вищий, витонченіший і більш духовний труд означає у порівнянні з більш низьким – більше труду. (…) Вимога робітника, щоб користування цінністю випливало лише з її створення, щоб кожен винагороджувався за свою особисту роботу – не тільки недостатньо обґрунтовується теорією трудової цінності, але й взагалі може з неї висновуватися хіба шляхом помилкового умовиводу; адже якщо ця теорія навіть здатна показати, що будь-яка цінність – це труд, то звідси зовсім не випливає, що будь-який труд є цінністю, тобто рівною цінністю».

 

15. Дуже близьку думку з цього ж приводу висловлює й Микола Руденко, хоча, звичайно, не ознайомлювався з працями Г. Зімеля. У Радянській Україні нічого критичного до марксизму не перекладалося і не видавалося. Щодо праці як єдиного джерела багатства, Руденко зазначає, що «праця є праведна і неправедна. Неправедною вона стає тоді, коли народ не вміє нарощувати енергію прогресу»

Тобто, коли мільйони й мільйони робітників трудяться на «будовах комунізму» з найменшою ефективністю для покращення власного добробуту і громадського облаштування життя. Достатньо звернути увагу на такі невіддільні від комуністичного типу праці явища, якими стали, з одного боку, безперервний дефіцит найнеобхідніших продуктів споживання, нестача найелементарніших продуктів праці, а з іншого, – принизливий постійний брак тих товарів, які продукувалися радянським виробником. Ці не стільки економічні, скільки соціальні явища, викликані специфікою комуністичного характеру праці, стали характерними лише для комуністичних політичних режимів. Вони спричинялися властиво вихолощенням змісту праці будь-якого трудівника, позбавленого перспектив особистої самореалізації.

Радянська «звільнена праця» справді звільнила людину від усвідомлення нею свого природного покликання: працювати задля творчого самовдосконалення,  а не просто тільки заради виживання. Важка, малопродуктивна радянська праця не могла забезпечити радянського трудівника умовами гідного життя, він вистоював нескінченні виснажливі черги за елементарними продуктами, необхідними для щоденного існування. При  цьому комуністична влада стверджувала, що основний закон соціалізму  – це «задоволення всезростаючих потреб трудящих». Визнавалося, що додаткова вартість усунута, капітал як такий знищено, а з ним знищено експлуатацію людини людиною.

«Насправді звільнення від влади капіталу – це звільнення від надлишків продовольства. Так виглядає за теорією фізіократів, так це виявилося і в нашій практиці», – напише М. Руденко. Суспільний лад із такою вкрай неефективною організацією праці та її жалюгідними економічними і соціальними результатами був, звичайно, приречений. Микола Руденко це чудово розумів. Але спромігся він на значно більше, – незважаючи на політичні репресії, вчений дослідив концептуальні марксистські витоки суспільно-політичної неспроможності організовувати продуктивну працю людини, позбавляючи її природної, субстанційної основи і водночас перетворюючи образ абстрактної людини у центральний і головний образ Всесвіту. Руденко бере на себе інтелектуальну і політичну сміливість заявити: «Прагнучи звільнити працю, він (Маркс) засуджує не тільки буржуазію, але й капітал як природний процес. У цьому і полягає величезна помилка Маркса, яка завдала багато лиха: по суті, він засуджує саму Природу». «Виробництво додаткової вартості, тобто сам капітал, неможливо виводити з експлуатації праці  – це справді дар Природи. Він загальний для всього людства». (…) «Таким чином, Маркс заплутав справу, а не прояснив її. Спонуки були добрі, результати вельми сумні»

 

16. М. Руденко наполегливо доводить недоречність і шкідливість відриву соціального від природного. «Соціальне фактично переведено на гроші, а гроші в нашій уяві не асоціюються з Сонцем». Втрачається духовний зв’язок із природою, і людина потрапляє у стихію штучних цінностей. «Нежива речовина тільки тому набуває вартості, що вона перероблена людськими руками, а руки наші  – це руки самого Сонця». На думку М.Руденка, повернення до природи, до космосу, передбачає новий підхід до онтології і метафізики. «Чому треба забороняти онтологію? Тому, що онтологія так чи інакше веде до визнання Бога. Навіть матеріалістична онтологія! Метафізичне тлумачення розвитку веде до визнання Бога, розуму, духу. … У БСЭ (Большая Советская Энциклопедия) написано: «Ідеологи буржуазії використовують метафізику як зброю у боротьбі з соціалізмом», тому, виходить, метафізика має бути усунена»

У праці «Гносис і сучасність» М. Руденко висловлює міркування, що насправді метафізика ніколи не відкидала діалектику, а без неї не могла зробити й кроку. Навіть релігія не жила без діалектики. «Жодних підстав, окрім демагогічного характеру, для протиставлення метафізики і діалектики ніколи не існувало». Що ж до «незмінного світу», який приписується метафізиці, «то це просто-таки недобра вигадка» Енгельса

Простежуючи думки Руденка, читаємо: «Ми не проти атеїзму, як і не проти релігії», «важливо інше: чи зберігаємо ми святість у душі? Чи розуміємо власне призначення?». У цих запитаннях чуємо міркування Григорія Сковороди про природне, воно ж і Божисте, покликання людини ставати собою.

17. Хочу звернути увагу, що визначення М. Руденком ролі релігії і метафізики у філософському осягненні світу є напрочуд близьким до міркувань видатного американського філософа ХХ століття А. Н. Вайтхеда, який вважав, що «в добу інтелектуалізму не може бути правдивого інтересу, який би відмовився від надії на гармонійне бачення істини. Покірне примирення з розколом між наукою і релігією є згубним для щирості і моральної чистоти. Самоповага інтелекту спонукає прагнути до остаточного вияснення будь-якого хитросплетіння думки. (…) Важливим питанням є те, у якому дусі ми збираємося розв’язати цю задачу».

На думку Вайтхеда, релігія – це передусім ставлення людини до всесвіту загалом: «релігія є проявленням одного з типів фундаментального досвіду людства». (…) «Релігія – це прозріння в тому, що перебуває по той бік, поза і всередині тимчасового потоку безпосередньо даних речей». Йдеться про справу історичного і культурного усамостійнення людини відносно її сприйняття і розуміння світу як такого. Без цього не існує індивідуальної свободи й особистої відповідальності перед Іншим.

Філософія, яка звертається із запитом до Світу і застосовує методи, відмінні від природознавства,  – стає  метафізично забарвленою. Оцінюючи марксистський матеріалізм, М. Руденко скаже: «Тебе роблять атеїстом з політичних міркувань, а не тому, що природа за межами твоєї особи не має розуму, духу».Космологічна парадигма життя й екологічні імперативи сучасності Людина  – аж ніяк не лише праця її рук, це передусім праця її інтелекту, її духу.

Виходячи з того, що інтелектуальна праця («чистий розум»), як зазначалося вище і прикладом чого є теорія самого марксизму,  – може завести на манівці, особливу увагу варто звернути на її  духовний контекст. Іншою ознакою цього контексту виступає поняття метафізики.

В європейській філософії початку і першої половини ХХ століття ключовими постатями, що тлумачили особливості зв’язку між інтелектуальним і духовним станами, були зокрема, Макс Шелер, А. Швайцер, А. Вайтхед. Часто досить близькими до них є провідні думки М. Руденка, що прагне визначити метафізичний вимір такого світовідношення, засадничим принципом якого міг би бути гуманізм дієвий, а не доктринально-ідеологічний. Відтак, він цілком обґрунтовано звертається до перегляду онтології і прагне окреслити її зміст через повернення людини до природи і, – ширше, – до космосу. Тим більше, що Руденко на цьому шляху не був самотнім: його  попередниками в Україні виступили Г. Сковорода, С. Подолинський, К. Ціолковський, В. Вернадський, Ю. Кондратюк (О. Шагрей) та інші.

С. Подолинський (1850–1891) був особисто обізнаний із творами К. Маркса, листувався з ним і навіть зустрічався. Головна ідея С. Подолинського полягає в обґрунтуванні того, що додаткова вартість  – це енергія Сонця, яку людство використовує для свого прогресу. Подолинський познайомився з Марксом, коли йому було 22 роки. У 1880 році він висилає Марксу свою працю, який сприйняв її прихильно. Маркс погоджувався, що теорія Подолинського логічно обґрунтована, але Енгельс не поділяв думки Маркса в оцінці Подолинського, оскільки  це призводило до перегляду всього «Капіталу».

М. Руденко, посилаючись на джерела, допускає, що Маркс міг змінити думку у четвертому томі завдяки його полеміці з С. Подолинським. У творі «Людська праця і єдність сили» читаємо: «…Нічого не може бути створене працею, її мета і корисність полягає лише у перетворенні певної кількості сил». Тільки та праця корисна, яка зв’язує у фотосинтезі сонячну енергію і тим самим затримує її на планеті. Та ж праця, яка розсіює її у космічному просторі, неминуче є шкідливою  – породжує  ентропію.

С. Подолинський вважав, що природа життя базується на протилежній спонуці  – негентропійній; так говоритимуть пізніше фізики, поділяючи ідею Е. Шредінгера про нерозривність взаємозв’язку між фізичними і філософськими принципами, обґрунтовану ним у праці «Що таке життя?» (1943). З цією проблематикою і відповідними працями М. Руденко чудово обізнаний. У зв’язку з цим М. Руденко визначає ще одну принципову внутрішню суперечність марксизму  – зведення людської природи до суспільної й одночасно протиставлення суспільства і природи, духу і тіла. На його переконання, субстанційна основа буття єдина; «у Світовій Монаді діалектично об’єднані темрява і світло, які проявляються в енергії притягування і відштовхування, гравітації і життя». Він наводить аргументи В. Вернадського з праці «Біосфера як область перетворення космічної енергії»: «жива речовина», поза якою не існує людини, характеризується антиентропійною спрямованістю.

Руденко наголошує: «Земне життя – не є земним за походженням; воно – небесне, точніше – космічне». «З погляду закону ентропії, фізіократи, безумовно, мають рацію: саме у промисловості відбувається розсіювання енергії, отриманої від фотосинтезу. Проте фізіократи в основу виробництва додаткової вартості ставили землю  – її гумусний шар. Тоді ще не усвідомлювали, що родючість на Землі обумовлена діяльністю Сонця».

На початку ХХ століття проблематика «відношення людини до світової основи» набула особливої актуальності. Видатний німецький філософ М. Шелер запропонує працю «Становище людини у космосі» з метою критики спрощення людської природи, зокрема з погляду класичної метафізики. Він покаже, що поняття «людина» передбачає підступну багатозначність. Це обумовлено тим, що наше розуміння обертається в колі трьох головних, не  узгоджених між собою, контекстів: іудео-християнського підходу, греко-античного, з якого випливає ідея людини-розумної, та природознавчого з його генетичною психологією, що поставила під сумнів дарвінівське спрощення еволюційного процесу. Вирішальна суперечка стосувалася, за словами М. Шелера, проблеми  – чи притаманний інтелект, або мислення тваринам? З погляду еволюціоністів, жодної остаточної протилежності між людиною і твариною немає саме тому, що тваринам притаманне мислення. Інший підхід ототожнював людську сутність із інтелектом і свободою вибору, відмовляючи в цьому тваринам.

Запропоную дещо довшу цитату з праці М. Шелера, в якій він висуває власне розв’язання названої суперечки, що базується на оновленому розумінні природи «духу», визнаючи при цьому здатність тварини до простого мислення: М. Шелер: «Те, що робить людину людиною, є принцип протилежний всьому попередньому життю взагалі, він як такий зовсім не зводиться до «природної еволюції життя».

18. Цим вирішальним принципом є «дух», природа його обумовлюється особливим «родом знання», яке може принести лише він один. Головним визначенням «духовної» сутності є його «екзистенційна незалежність від органічного, свобода, відречення від примусу і тиску, від «життя» і всього, що відноситься до «життя», тобто у тому числі його власного, пов’язаного зі звабами інтелекту. Така «духовна» істота більше не прив’язана до потягів і довколишнього світу, але є «вільна від нього» і, як ми будемо це називати, «відкрита світові». У такої істоти є «світ».

Дух «є чиста актуальність без будь-яких домішок, його буття полягає лише у вільному здійсненні його актів. Центр духа, особовість, не є, таким чином, ні предметним, ні речовинним буттям, але є лише постійно  самоздійснююче  в собі самому (сутнісно визначене)  впорядковане будівництво дій. Душевне  не реалізує «саме себе»; воно виникає низкою подій «у» часі, які ми в принципі можемо спостерігати саме з центру нашого духа і який можемо  опредметнити у внутрішньому сприйнятті і спостереженні».

19. «Людина є місце зустрічі. У ній Логос, «згідно» з яким влаштований світ, стає дією, в якій можна бути співучасником. Таким чином, згідно з нашими поглядами, становлення Бога і становлення Людини від самого початку взаємно передбачають Одне Одного». Висловлені тут міркування Макса Шелера є дуже близькими до ідей, розвинутих у творчості Миколи Руденка (наприклад, в епіграфі до цього тексту). На жаль, мені не відомо, чи Руденко був обізнаний з філософією М. Шелера; очевидно, все ж таки не міг він читати подібних праць за радянського режиму. Тим більше інтригує суголосність їхніх думок.

«Світло несе життя! Світло не знає меж. І не знає меж Логос. Він же інформація. Він же Слово. Він же дух людський і дух Божий», – писатиме М. Руденко. «Сонце – це ми самі, наш мозок і наші руки. Субстанцією вартості є космічне світло, що створило життя на Землі»… «Сьогодні можна з певністю відповісти, що життя – така ж невід’ємна властивість світла, як і його спроможність зберігати та переносити інформацію».

Відповідно, додаткову вартість треба сприймати як на приріст енергії, яка зрештою «стає людськими організмами, містами, заводами, транспортними магістралями». Звідси «абсолютна виробнича енергія» – це енергія біосфери, обумовлена активністю Світла. До неї належить все, що підтримує життя, створює здатність до праці та розумової активності. Додаткову вартість слід називати енергією прогресу: це є «творчий процес Сонця і Всесвіту – його променевої субстанції, яка у всіх релігіях світу називається Богом».

20. М. Руденко приходить до висновків, які логічно  випливають із його дослідження марксизму: «Маркс не вміє мислити інакше  – він завжди мислить на папері. Плід цих міркувань складає багато томів. Відсіву у Маркса не буває» (…) «Перемагає велично відпрацьована бухгалтерія, цілком відірвана від природи, але, звичайно, не від політики. А слідом за цим у Маркса залишається гола політика – тобто така політика, яка базується не на виробництві, а всього лише на суб’єктивному ідеалізмі. Практично на відмінності між споживчою і міновою вартостями»

На інших сторінках М. Руденко напише: «Теорія Маркса за самою своєю суттю не тільки не містить можливості побудови комуністичного суспільства, але й несе людям рабство. Логіка приводить до цього висновку: коли все в світі виростає з людських м’язів, тобто з «суспільної субстанції», тоді без експлуатації не може бути ніякого прогресу». Який же висновок напрошується з цієї теорії? Тільки один – ГУЛАГ».

Ось такі «паперове мислення» і «паперова культура» було покладено в основу спорудження комуністичної реальності. Важливим  тут є питання, хто ж поклав це «паперове мислення» в основу соціальної дійсності? Відповідь на поверхні  – це справа політиків, які створили відповідну з доктриною Маркса партію для виборювання влади. Були також інші теорії, скажімо, тих же фізіократів чи меркантилістів. Але їхні погляди не знайшли підкріплення таких апостолів, якими виявилися Ленін і Сталін, що піднесли раціональні міркування про додаткову вартість до рівня світоглядно-релігійної і політичної революційної доцільності. Багато доктрин залишилися на папері і не реалізувалися на соціальному рівні. Серед них також були теорії, правильніші за Марксову.

Реалізація марксизму обумовлювалася двома збігами історичного і меркантильного ґатунку: нестерпністю життя у Російській імперії та фінансовим авансуванням марксистського політичного проекту.

Марксизм, як виявила комуністична практика його здійснення, – це теорія «зубожіння замість збагачення».

М. Руденко тривалий час перебував у комуністичній партії і користувався дарованими йому пільгами. Проте, прислуховуючись до свого і громадянського сумління, поєднавши інтелектуальну проникливість і духовну стійкість, він доходить до твердого переконання, що, відповідно до доктрини своїх вчителів, «комуністи неминуче несуть голод». «Виявляється,  – пише М. Руденко,  – природа здатна давати вічне життя тільки такій економічній системі, в якій люди трудяться не з примусу, а на поклик серця. Багатство виробляє Свобода  – і тільки вона одна. Жодними іншими хитрощами держава розбагатіти не може. Там, де виробник не почуває себе господарем плодів своєї праці, економічна система повинна зруйнуватися».

21. У добу екологічної кризи людство змушене подумки повертатися до втрачених природних можливостей, щоб спробувати їх повернути. Адже саме існування людини опиняється під загрозою. Однак ми й надалі перебуваємо під впливом саєнтичного і технократичного світогляду. Він спонукає міркувати, що благо залежить винятково від так званих «сутнісних сил людини», редукованих до суспільних відносин, або, як писав М. Руденко, до суспільної субстанції.

У сучасному світорозумінні і пануючих дискурсах і далі недостатньо наявна природа як самоцінна сутність. Чи це не той випадок, про який говорив М. Гайдеґер, намагаючись повернутися до філософії буття? Такий поворот потребує достатньо радикально переглянути поняття «суспільної сутності людини», доповнивши наше розуміння поняттям «ідеї людини» як природної істоти. Схоже, що йдеться все ж таки про ідею, яка розгортається у сенсі «генетичної програми», а не з чистого «ніщо» та його екзистенції. Звичайно, оцінимо Сартрова в тому, що людина сама надає значення своєму життю й конструює власні цінності, здійснюючи свободу вибору. Проте людина все ж не є «приреченою» на ту індивідуальну свободу, яку вона здійснює винятково у сфері власних бажань, потягів і уявлень.

Можна справді захотіти бути чайкою і навіть можна стати нею у своїх снах чи у віртуальних наративах. Але при цьому виникає ще складніша екзистенційна проблема власної автентичності. Радше людина приречена на відповідальність перед Іншим, як перед лицем свого духу. Відповідальність, на відміну від бажання робити те, що хочеться, стосується сфери дійсності  – відповідальність розглядається в парі слова і дії й  відбувається як  подія їх єдності. Це означає, що людяне в людині породжується не тільки її суспільним життям та його споживчими цінностями, але й самою здатністю духовно підтримувати життя як цінність Світла і Світу.

М. Руденко розвинув у своїй творчості космологічну метафізику, в якій прагнув охопити відомі на його час знання з усіх доступних ділянок наукового мислення. Очевидно, він припускається певних неточностей і фактологічних похибок. Проте цінність його праці  – в тому, що Руденко зумів  системно зобразити власне розуміння місця людини у космосі з наголосом на її земному призначенні і духовному покликанні. На цьому шляху М. Руденкові вдалося виявити і показати головні внутрішні логіко-теоретичні суперечності й похибки марксистської теорії і практики, запровадження якої обернулося трагічними наслідками для мільйонів і мільйонів людей.

Все, що зроблено М. Руденком, стало можливим завдяки невтомній праці, поєднаній з величчю його характеру, що проявилася у непохитній мужності перед режимом і загрозами для життя.

Філософська система М. Руденка є послідовно критичною до однобічної антропологічної парадигми розуміння світу. Натомість він обґрунтовує парадигму космологічну, або екологічну, орієнтовану на духовний розвиток людини через збереження всього живого на Землі, нерозривно пов’язаного з «Енергією прогресу» – тобто космічною Монадою Світла.

На завершення доречно повторити висновок професора Володимира Шевчука, з яким цілком погоджуюся: «В особі М. Руденка маємо мислителя, який заслуговує національного та світового визнання, а його інтелектуальний здобуток мусить бути належно поцінований українською державою та міжнародною громадськістю»

 

.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

                                              

1. Руденко М. Економічні монологи / Руденко М. // Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії.

Видання друге, доповнене. – Тернопіль : Джура, 2005. – С. 164.

2. Там само. – С. 170.

3. Там само. – С. 171.

4. Політична економія. – К., 1963. – С. 389.

5. Руденко М. Енергія прогресу… – С. 35.

6. Там само. – С. 37. Цікаво, що ці думки виникають у Маркса в тому числі й під впливом

листування і жвавої полеміки з Сергієм Подолинським.

7. Там само. – С. 38.

8. Філософський словник. – К. : Головна редакція УРЕ, 1973. – С. 506.

9. Там само. – С. 40.

10. Там само.

11. Там само. – С. 21.

12. Там само. – С. 31.

13. Там само. – С. 36.

14. Энгельс Ф. Роль труда в процессе превращения обезьяны в человека / Энгельс Ф. – М., 1953. – С.

3.

15. Зиммель Г. Избранное. Том 2. Созерцание жизни. – М. : Юрист, 1996. – С. 483.

16. Руденко М. Енергія прогресу… – С. 127.

17. Там само. – С. 233.

18. Там само. – С. 69–70.

19. Там само. – С. 64.

20. Там само. – С. 135.

21. Руденко М. Гносис і сучасність / Руденко М. – Тернопіль : Джура, 2001. – С. 21.

22. Уайтхед А. Избранные работы по философии / Уайтхед А. – М. : Прогресс, 1990. – С. 247.

23. Там само. – С. 252–253.

24. Предки К. Ціолковського походили з Волині і були далекими родичами Северина Наливайка,

чим вчений пишався. Його батько належав до стану польської шляхти. Мати була добре освіченою

жінкою татарського роду.

25. Подолинський С. Людська праця і єдність сили / Подолинський С. // Вибрані твори. –

[упорядкування матеріялів Романа Сербина]. – Монреаль, університет Квебеку – Українське

історичне товариство, 1990. – С. 153.

26. Там само. – С. 154.                                 

27. Шелер М. Положение человека в космосе / Шелер М. // Проблемы человека в западной

философии. – М., 1988. – С. 52.

28. Там само.

29. Там само. – С. 60.

30. Там само. – С. 93.

31. Руденко М. Енергія прогресу... – С. 40, 45.

32. Там само. – С. 77.

33. Там само. – С. 73.

34. Там само. – С. 200.

35. Там само. – С. 303.

36. Шевчук В. Світовий вимір української наукової школи фізичної економії // Руденко М. Гносис і

сучасність. – С. 220–245.

 

 

Формула Сонця Миколи Руденка

 

Вікіпедія

 

Мона́да Цей термін має також інші значення. Докладніше — у статті Монада (значення).

Мона́да (від грец. μονάς — одиниця, неподільне) в ряді філософських систем — найпростіша, неподільна єдність, першопочаток, основа явищ. Учення про монади називають монадологією.

Термін «монада» вживався у філософських системах піфагореїзму, середнього платонізму (вчення Ксенократа), Джордано БруноМиколи Кузанського.

Вчення про монади як абсолютно прості, непротяжні духовні сутності, що нібито лежать в основі будь-якого буття, є центральним в ідеалістичній філософії Г.-В. Лейбніца. У сучасній буржуазній філософії термін «монада» зустрічається в ідеалістичних системах плюралізму і персоналізму.

Близькі за змістом до ідеалістично витлумаченого поняття монади є поняття «субстанційна діяльність», «особа», що позначають динамічні духовні «істоти», які становлять «живе буття». Ці поняття вживають в ученнях персоналізму та інтуїтивізму.

Прим. В.Ж. Ця стаття Вікіпедії потребує доробки, у тому числі враховувати погляди Вернадського, Руденка та інших мислителів ХХ століття.

Див. також Монадологія

http://rudenkomd.narod.ru

Читать "Ковчег Всесвіту" - Руденко Микола - Страница 21 - Litmir ...

www.litmir.net/br/?b=107253&p... –

 

Формула Сонця Миколи Руденка:

R0 = M0G / С2.

 

Знаком  0 я позначаю величини, які належать Монаді. В Ейнштейна, звичайно, цих позначок немає… Під масою Монади слід розуміти масу цілої системи — Сонячної системи, Галактики тощо. Фактично вся маса будь-якої системи зосереджена в межах сфери, котру описує радіус Монади. Отже не тільки маса, але й уся енергія також зосереджена в межах Монади:

E = F0 R0.

Це те ж саме, що знаменита формула Ейнштейна: Е = МС2. Тотожність цих формул показує, що масу належить бачити лише в межах Монади — й ніде більше! 

 

Монади Всесвіту

Михайло КУРИК,доктор фізико-математичних наук, професор

 

Розмах антропогенного впливу на довкілля наприкінці XX століття сягнув таких масштабів, що поставив під загрозу саме життя на планеті. Процеси екологічної деградації набувають глобальних масштабів, загрозливих для всієї біосфери. Це й руйнування життєво важливого озонового шару навколо Землі, і кислотні дощі, які отруюють ґрунти й води, і радіаційне забруднення біосфери, й багато іншого.

Двадцяте століття принесло небачені досягнення, що ґрунтуються на силі людського розуму, проте сама планета і все людство опинилися на межі тотальної екологічної катастрофи. Перед безоднею опинилось довкілля, перед невизначеністю — Людина, перед хаосом — Суспільство й Культура. Як утриматися на цій останній межі, як уникнути тотального розпаду світових зв'язків?

Немає готової відповіді на ці болісні питання. Мабуть, простої відповіді й не може бути. Очевидною є лише необхідність об'єднати зусилля теоретиків і практиків, політиків і науковців, діячів культури, людей усіх професій, мешканців міст і сіл, представників різних релігійних сповідань тощо. Благородною ідеєю такого єднання повинні стати не лише завдання, спрямовані на забезпечення виживання Землі, але й відкриття нових, досі непізнаних і невикористаних резервів і можливостей земної Людини.

Лише такий якісний стрибок до вершини творчості забезпечить просування людства у його подальшому еволюційному розвиткові. Завдання нашого покоління — не просто зберегти життя на Землі, а й створити умови для принципово нових форм буття.

Людина — це мірило всіх речей на Землі, вона повинна зайняти центральне місце у розв'язанні цих найважливіших проблем, особливо зараз, на початку третього тисячоліття. Академік В. І. Вернадський передбачав, що розвиток життя на Землі йтиме, можливо, в напрямі від біосфери до ноосфери, єдиного розуму Космосу.

Як би там не було, а саме цей перехідний період розвитку життя на Землі чи не найкритичніший. Основна проблема полягає в тому, щоб визначитися, у якому напрямі розвиватиметься життя, які пріоритети стануть визначальними для Людини. Це повною мірою стосується і пріоритетів розвитку науки в суспільстві. Згадаймо, що початок останнього століття другого тисячоліття ознаменувався глобальною революцією у фізиці, найважливішій науці про Природу. На додаток до класичної фізики, механіки Ньютона, зародилася нова фізика, передусім квантова механіка. Процес пізнання світу через квантову фізику — це не лише розвиток науки в XX столітті, адже її розвиток триватиме принаймні в столітті наступному. Пріоритет розвитку належатиме наукам, які стосуються самого феномену Людини на Землі. Можливо, саме тут виявиться і певна криза знань, бо такий високий сьогодні розвиток науки в суспільстві, що Людина, здається, знає все і про все. Можливо й так, але про саму себе Людина знає чи не найменше.

На мою думку, вихід із такого кризового стану може і повинен полягати в синтезі планетарних знань. Свідченням цього є наукова праця українського письменника, філософа Миколи Руденка «Гносис і сучасність», якій випало з'явитися на світ саме в цей перехідний період розвитку суспільства.

Фундаментально ознайомившись із цією працею в рукописі, я висловив авторові своє ставлення до суті розвиненої ним проблеми і зробив деякі письмові нотатки, з чим, на моє щастя, автор погодився, як і з тим, що висловлені мною думки можуть стати передмовою до його праці.

Микола Данилович Руденко не просто знана в суспільстві Людина як поет, філософ, стійкий борець за права людини, не лише порядна, добра, мужня Людина, про яку можна сказати словами: «Це честь і сумління нашої епохи», але це в прямому розумінні Пророк XX століття. Автор незвичайного роману «Сила Моносу» («Вітчизна» № 1–2, 1995 р.), «Економічних монологів», книги «Енергія прогресу» і, нарешті, автор цієї праці, яка дає нам узагальнену, чітку наукову концепцію про Всесвіт, про Абсолют, про Духоматерію.

У своїх спогадах Микола Руденко пише про місію свого життя на Землі, місію, котру йому визначила нелегка доля, яка чомусь є типовою для пророка, але на відміну від багатьох пророків в історії минулого, він за життя має визнання народу, вільного народу України. І хоч це визнання прийшло вже на схилі літ, після багатьох років забуття, замовчування і багаторічного тюремного ув'язнення, та все ж, гадаю, саме в цьому його щастя.

Написати передмову до праці «Гносис і сучасність» мене спонукали кілька обставин. Проблеми космології, першооснов буття, пошуки Абсолюту — це фундаментальні проблеми, які особливо бентежать земну людину саме зараз, на початку третього тисячоліття. Над вирішенням цієї проблеми працюють багато різних учених світу, в першу чергу фізиків, філософів, технологів тощо, але найбільше досягнув успіху у висвітленні цих надзвичайно важливих проблем саме Микола Руденко. Як у романі «Сила Моносу», так і в цій праці автор наводить численні фізичні формули, оцінки різних фундаментальних світових сталих, хоч і не дає розгорнутих пояснень їхнього походження. Це для звичайних вчених, зокрема фізиків, може видатися неможливим. Тим більше, що автор цих фундамен­тальних наукових суджень не має диплома про вищу фізичну освіту. Він називає себе «самоуком» і бачить зміст свого життя в словах: «Я просто роблю те, чого не можу не робити». Але формули й викладки в цього «самоука» не лише правильні, а вражають своєю прогностикою. Всі вони заслуговують на увагу, їх необхідно обговорювати й захищати.

Нарешті ще одне. Праця «Гносис і сучасність» — це, за визнанням Миколи Руденка, результат більше, аніж половини його життя. Коли ж оцінювати глибше, то це, власне, є науковий підсумок усього його життя. Тому хочеться, щоб будь-який читач цієї книги, — чи то фахівець, чи пересічна людина, — поставилися до неї як до праці, що складає сьогодні основу пояснення Всесвіту як Цілого: від Бога, Абсолюту до Людини, від Мікро- до Макрокосмосу, від електрона до Метагалактики.

А тепер кілька слів з позицій сьогоднішніх уявлень фізики про життя, про живі структури, про природу Всесвіту. Гадаю, головна заслуга автора полягає в тому, що він розвинув науку про Монади. Він пише: «...окрім Монад у світі нічого немає». Найменша Монада належить електронові — її розмір становить 10–56 см. Найбільша Монада міститься у центрі Світобудови — її радіус 1028 см.

Розділ «Фізика і метафізика» — це вдала спроба з єдиних філософських позицій сформулювати новітню теорію пізнання Природи, Всесвіту як Цілого. Автор справедливо критикує марксистсько-ленінську філософію. Особливу увагу він приділяє термінології, визначенню основних понять.Важливим, на думку автора, є саме те, що простір виступає не лише як арена діяння світових сил — він сам володіє внутрішніми силами, які, власне, і формують увесь видимий світ. Саме через внутрішню природу фізичного простору (вакууму) лежить шлях поєднання фізики й метафізики. Як нагадує автор, ще Платон пророче писав: «Геометрія наближає нас до Бога».

З часу зародження квантової фізики, як це вперше підкреслював В. І. Вернадський, людину необхідно розглядати як квантову систему, в єдності фізичного тіла й поля, а також духовного тіла (тобто душі). Лише єдність фізичного і духовного дає гармонію Людини й Космосу.

Уперше поняття про Монаду ввів Піфагор, який, до речі, однозначно був пророком своєї епохи. Микола Руденко в цій книзі, яка є продовженням його економічних праць, створює цілісну картину буття від «людського суспільства до Світової Монади».

Далі йде розділ «Гносис як необхідність». Автор висвітлює своє розуміння Гносису як найзагальнішого вчення про Всесвіт. Правильним є твердження, що основою земного життя є енергія. Справедливо також і те, що хоча гравітація відіграє головну роль у Космосі, в житті на Землі, її внутрішня природа залишається нез'ясованою. Проте справа не лише і, можливо, не стільки в розкритті внутрішньої природи гравітації, скільки у вивченні властивостей фізичного простору, в глибині якого відбуваються усі процеси розвитку Космосу в цілому.

Цікаві судження автора про так звану об'єктивну реаль­ність — про те, що існує незалежно від нашого «его». Важливим, а може, й вирішальним у розвитку Космосу є полярність небесних тіл. В основі полярності стоїть безперервне взаємоборство сил Світла й сил Темряви. З боку фізико-математичного вони поміж собою рівні. Але ж сили Світла (передусім Сила Моносу) діють з глибин простору, сили Темряви діють ззовні, що й породжує гравітацію.

Невмирущим є Світло: «Світло не вмирає, вмирає лише тіло», — пише автор.

Монади (від атомної до Світової) саме тому і є носіями Світла, що вони народжуються в глибинах простору, ніби в материнському череві. Світло — то їхні м'язи. Саме завдяки Світлові вони здатні існувати. Внутрішнє Світло чинить опір матерії Світового Простору. Це він, простір, і є власне мате­рія. Микола Руденко показує, що А. Ейнштейн здогадувався про це, але йому не вистачило життя, аби ці свої здогади оформити в фізико-математичну теорію. Проте його вчення про кривизну простору є слушним натяком на таке бачення простору: порожнечу не можна викривити — викривити можна лише щось матеріальне.

Вслід за А. Ейнштейном, М. Руденко бачить Всесвіт конечним. Навіть космологічний радіус А. Ейнштейна за формулами М. Руденка той самий: 1028 см. І маса Всесвіту (Метагалактики) та ж сама — 1056 г. Але за теорією Монад 1028 см — це не радіус Всесвіту як Цілого, а лише радіус Світової Монади. У глибині Світової Монади немає ні атомів, ні галактик — там усюди панує «Світло, в якому немає жодної Темряви».

Так Іоан Богослов пояснював сутність Бога.

Галактики рухаються довкола Світової Монади: найближчі з них біжать зі швидкістю, що близька до світлової. Чим далі від поверхні Світової Монади міститься орбіта галактики, тим повільніше вона рухається. А на відстані від центру Метагалактики, що дорівнює 1049 см, гравітаційні сили Світової Монади повністю вичерпуються. Отож А. Ейнштейн, створюючи космологію, обчислив лише розміри Світової Монади, але вірив, що це і є Всесвіт як Ціле. М. Руденко показує: А. Ейнштейн помилився в 1021 разів. Це не просто довільні судження, а фізико-математичні розрахунки.

Можна чи не можна з цим погоджуватись — окрема розмова. Але не можна приховати, що сьогодні є така чітка і логічна позиція, котра варта нашої уваги.

Головне, що вводить автор принципово нове — це структурна одиниця простору, буття, яка і має назву «Монада».

Цікавим і, можливо, дискусійнішим виявився розділ «Від метафізики до фізики». Йдеться про електрон. Що означає запитання, як створити електрон? З чого?.. Для автора електрон — це процес. Далі знову йдеться про природу вакууму, його матеріальність. Вакуум — це своєрідний «моноліт» поля, яке відіграє головну роль в існуванні видимого Космосу. Тобто такого Космосу, який сприймають наші органи відчуттів, а також наші прилади.

Автор фактично дотримується теорії відносності А. Ейнштейна в питанні про скінченність швидкості світла. Слід зауважити: сьогодні наука припускає, що в природі є процеси, які відбуваються з будь-якими швидкостями, в тому числі й більшими, ніж швидкість світла. Але ці міркування виходять за межі даної теорії.

Слушним також є твердження, що об'єктивно існує лише простір, в глибинах якого пульсують незліченні рої більших і менших Монад. По суті, об'єктивно реальними є два види матерії — матерія Монади (Духоматерія) і матерія Світового Простору, що сам у собі (поза Монадою) є пасивним, безжиттєвим. Можна сказати й так: матерія Світла й матерія Темряви.

Деталізується в книзі й питання гравітаційних потенціалів та гравітаційних радіусів. Власне, на думку автора, гравітаційний радіус — це радіус Монади. У праці автор наводить конкретні математичні визначення для гравітаційного потенціалу й гравітаційного радіуса. До того ж наведено конкретні величини гравітаційних радіусів (без конкретизації фізичного змісту) для Галактики (1,5×1016 см), Сонця (1,5×105 см) і Землі (0,45 см). Що ж це таке — радіус Монади? Здається, це і є той простір, де фізика і метафізика межують або навіть пере­ходять одна в одну.

Власне, вперше пропонується квантувати фізичний простір за допомогою Сили Моносу. А Сила Моносу — це світова стала, яка поєднує найбільше з найменшим. Величина кванта простору, виведеного за допомогою Сили Моносу, виглядає в праці як 1,6×10–33 см. Так само вона виглядає і в сучасній ядерній фізиці. Отже Сила Моносу (1049 дн) — тобто Сила Цілого Всесвіту — однаково діє і на космологічному, й на ядерному рівнях.

Важливим у праці М. Руденка є твердження про те, що «лише та космологія, яка змальовує Всесвіт єдиним живим організмом, спроможна стати наукою третього тисячоліття».

Наведено в праці значення радіуса Монади електрона (6,6×10–56 см), як найменшої частинки Всесвіту. Звичайно, всі ці величини лежать далеко за межами можливостей експериментальних перевірок.

Отже, найменший розмір Всесвіту сьогодні визначено як радіус Монади електрона.

Суть усієї праці охарактеризовано так: «Монада — це особа. І в цьому суть справи». Далі автор стверджує: «Ми, люди, власне, також Монади». По суті, за автором, Монада духовна й Монада фізична — це те ж саме. «Радіус Монади, — стверджує він, — єдина об'єктивна реальність». Автор наво­дить конкретні значення радіусів Монад від електрона до Метагалактики. Отже, Монада — жива система.

У праці М. Руденко трактує природу світіння Сонця. Автор не підтримує думку про термоядерну природу світіння, підкреслюючи, що немає потоків нейтрино від Сонця. На думку автора, «Сонце спрямовує на Землю промені Галактичної Монади. Життя — не від Сонця, а від Світової Монади!» Хіба ж це не революційний підхід до буття, до життя на Землі, до життя Всесвіту в цілому?

Вершиною цієї філософської праці є додаток, який автор написав нещодавно. В ньому М. Руденко намалював уявну карту-схему Метагалактики, чим іще раз підтвердив, що: «У світі немає нічого випадкового — для кожного тіла чи галактики існує своє місце, яке відповідає загальному порядкові, спільному для всіх рівнів — від атома до Метагалактики».

Слід зауважити таке: саме тут, на цих сторінках, існує реальна можливість перевірки теорії Монад взагалі. Користуючись гігантськими величинами (Сила Моносу, радіус Світової Монади тощо), автор зрештою виводить доволі близькі нам величини: відстань нашої Галактики від центру Всесвіту (1035 см) та її швидкість (близько 100 км/сек). Згадані пара­метри він обрахував і для найближчих галактик — в сантиметрах! А відтак у радіусах Світової Монади. Виходить, наша відстань від центру Всесвіту становить 10 мільйонів радіусів Світової Монади. Страхітлива відстань! Мабуть, саме тому в нашому світі так впевнено почувається Темрява, яка вщерть залила кров'ю XX століття. А проте реальні швидкості нашої та найближчих галактик, на мою думку, піддаються перевірці. Нам же вони, ці величини, видаються реальними.

Праця Миколи Руденка «Гносис і сучасність» виходить у світ на межі не лише століть, а й тисячоліть, і в цьому її особливе пророче значення як Програми розвитку науки про суть життя, про Всесвіт в цілому на наступне тисячоліття.

Сам автор визнає: «Я знаю: ще далеко той час, коли вчені повірять у мою теорію так само, як у неї вірю я. Але рано чи пізно це повинно статися».

Так, майбутнє сучасного Гносису Миколи Руденка — це майбутнє розвитку суспільства в новому тисячолітті. Лише науковці майбутнього зможуть довести чи спростувати твердження пророка XX століття, яким є Микола Руденко. В кожному разі, спасибі йому за все від людей, що живуть нині, і тих, що житимуть після нас, в епоху Водолія.

 

Формула Сонця Миколи Руденка

(студентські читання)

 

                                                                                                                                                                  І Ведучий: У житті цієї людини, самій появі її в українській літературі було й залишається багато загадкового. Чимало подій нагадували ланцюг випадків, де дія відбувається всупереч логіці і здоровому глузду. Не намагатимусь ці загадки розгадати, хоча на деякі з них увагу читача зверну.

ІІ Ведучий: Микола Данилович Руденко народився 19 грудня 1920 року в селі Юр'ївка на Луганщині в шахтарській родині. Власне це була напівшахтарська, напівселянська сім'я, бо такими були майже всі сім'ї в селах Донбасу, неподалік яких почали добувати "чорне золото". Чоловіки працювали на шахтах, а жінки займалися сільським господарством, яке тоді ще не встигли колективізувати. А от вибухи метану в шахтах тоді, як і нині, не були рідкістю. Саме від такого вибуху на шахті Сутоган і загинув батько, коли Миколці не було ще й семи років.

І Студент: Дитинство

Казали, батько мій не любить

У світі жити із журбою:

Бувало, влітку шкури дубить,

А взимку — знову до забою.

 

Немало жартів невеселих

Наслухалась ряба коняка,

Коли чинбарював по селах

Отой шахтар і кожум’яка.

 

Він не курив, як інші люди,—

Лише махру тягнув до носа.

Дражнила Нюхарем усюди

Його сільська малеча боса.

 

Не раз мене камінням били

Десь біля тину-перелазу.

Та, мабуть, лиш ряба кобила

Зважала на мою образу.

 

Від глузувань сховатись ніде,

Хіба на дні старого воза.

  • Братва, погляньте! Нюхар їде...

А я лише ковтаю сльози.

 

Спинялися — і перед нами

Селяни розкладали шкури.

Гарчали пси поза тинами,

Греблися у пилюці кури.

 

ІІ Студент: .

 

Та якось вибухом бензину

Його у ламповій обмило.

Горів і кликав:

—Си-ну! Си-ну!..

Світився, мов живе горнило.

 

Коня загнали — не догнали.

Стогнала хуга в ту годину.

Куди він біг, того не знали.

Знайшли огарок — не людину...

 

Ні, я не плакав з горя-ляку,

Коли труну внесли до хати,

Щоб поховати кожум’яку

І більше Нюхарем не звати.

 

Пили, гули бджолиним роєм.

Питали:

— Хто ж тепер подубить?..

Я почував себе героєм:

Усе село мене голубить.

 

 

ІІІ Студент:

Чкурнувши з хати поза гору,

Я впав серед рудого пилу,

Коли ганчірник вивів з двору

Мого порадника —кобилу.

 

В степу, жнучи ріденьке жито,

Схилялася до мене мати:

— Без батька важко нам прожити.

Рости — почнеш чинбарювати...

 

Зненацька вибіг на осоння —

І занімів безтямно, тупо:

В яру клювало гайвороння

Роздутого рябого трупа.

 

Я простував колючим полем,

Збивав росицю сизувату,

А в серці недитячим болем:

— Це ж наша, тату...

Чуєш, тату?.

 

Лягала ніч на сірі схили.

Тополі сходились на чати.

...Нехай би Нюхарем дражнили,

Аби нам знов усе почати...

 

...Щоб на базар поїхать рано,—

І, може, буде нам удача...

Татусю, рідний!..

Так неждано

Скінчилася пора дитяча.

 

І Ведучий: Зі смертю батька в хаті надовго поселилися злидні й скрута, а до них додалося ще й лихо. Не знати, звідки пішла ця традиція, але в ті часи бійки дітей (а часом і дорослих) шахти з шахтою, вулиці з вулицею спалахували досить часто. В одній з таких "війн" кинутий кимсь камінь влучив Миколці в обличчя і перебив зоровий нерв лівого ока. Відтоді лівим оком він не бачив, бо в ньому збереглося тільки 0,03 відсотка зору. Запам'ятаймо цю випадкову бійку і її сумний наслідок, бо ми до нього ще не раз повернемось.

ІІ Ведучий: Як не дивно, але своїм каліцтвом Миколка переймався не дуже: правим оком бачив добре, і воно виручало його у всіх випадках. Тож ріс життєрадісним, допитливим, до всього цікавим і вчився добре. А оскільки римувати й складати популярні в ті часи в шахтарському середовищі частівки призвичаївся ще змалку, то тепер, здобувши сяку-таку грамоту, уже й записував їх у зошит. Віршування було настільки успішним, що він насмілився надіслати свої твори до піонерської газети. А коли побачив їх на шпальтах, то вирішив підкорити й комсомольську пресу. І теж мав успіх. Навчаючись у сьомому класі, він регулярно друкувався в юнацькій пресі, а один з його віршів потрапив навіть на сторінки газети "Комуніст". У школі він став знаним поетом.

І Ведучий: Коли Микола Руденко навчався у восьмому класі, Наркомос України оголосив конкурс на кращий літературний твір серед школярів-старшокласників та учнів технікумів. Якою ж була Миколина радість, коли під час літніх канікул його викликали в Київ і вручили диплом та премію за перше місце у цьому конкурсі. А премією була щомісячна стипендія розміром 150 крб, яка видаватиметься, як сказав нарком, аж до закінчення вищого навчального закладу, до якого його приймуть без екзаменів. Отак, неждано-негадано восьмикласник став одним з основних годувальників сім'ї.

ІІ Ведучий: А ще в Києві він познайомився з відомим поетом Леонідом Первомайським. Письменник сам попросив секретарку наркома прислати до нього здібного хлопця. Довго розмовляв з ним, розпитуючи про домівку та навчання. Просив надсилати свої нові вірші. Миколка був розчулений такою увагою і до кінця днів своїх зберіг у серці найтепліші почуття до Леоніда Соломоновича. Здавалося, сама доля, схаменувшись, прослала перед хлопцем рушник щастя і тепер досить лише ступати по ньому, щоб досягнути в житті і матеріальних гараздів і слави. Тим більше, що шахтарі вирішили дати йому й свою, як вважали, найнадійнішу путівку в життя - на партійних зборах прийняли здібного сина загиблого товариша в кандидати у члени КП(б)У.

І Ведучий: Влітку 1939 року, закінчивши школу, вихований у дусі комуністичних ідеалів юний партієць з атестатом відмінника в кишені прибув до Києва, щоб зайняти обіцяне місце в університеті. Для подальшого навчання обрав українське відділення філфаку. Але за два роки, які минули від дня пам'ятного конкурсу, катівська сокира "батька всіх народів" добряче погуляла по головах української інтелігенції. Володимира Затонського, який вручав премію юному поету, на посаді наркома освіти вже не було, його відправлено в "сталінські санаторії" на "перековку". Новий нарком Миколи не прийняв, а запопадливі чиновники відмовили не тільки в стипендії, але й у обіцяному зачисленні до університету.

ІІ Ведучий: Отак сповнений високих сподівань юнак враз опинився біля розбитих ночов. Залишалася єдина надія - Леонід Первомайський, який незважаючи ні на що, прихильно ставився до юного Руденка, вбачаючи в ньому майбутнього побратима по перу. До нього й звернувся за допомогою. Та навіть за втручання Леоніда Соломоновича на українську філологію Руденка не прийняли, пославшись на те, що всі місця вже зайняті. Запропонували російське відділення. В той час Київський університет уже піддавався відчутному тиску русифікації, тож розрахунок був простий: навряд щоб український поет-початківець, п'ять років проштудіювавши російську філологію, продовжував писати українською мовою. Іншого виходу не було. Микола Руденко став студентом російського відділення філфаку. Та вчитися йому судилося тільки місяць. Прошу запам'ятати і цей алогічний випадок. Адже людина, яка піднялася у своїх соціологічних і філософських працях до вершин людського мислення, на студентську лаву більше не поверталася. Як вона здобувала свої знання? Самотужки. Правильно, але не цілком.

І Ведучий: Восени 1939 року студентів, яким виповнилося 18 років, було покликано до армії. Разом з товаришами пішов і Микола, хоча міг би спокійно продовжувати навчання. Адже, пригадаймо, для армії він був непридатним: зовсім не бачив лівим оком. Яким же чином він, фактично інвалід, туди потрапив? Заради точності відповіді надамо слово самому Миколі Даниловичу. "Я потрапив до армії тільки тому, що схитрував. Коли треба було дивитися на таблицю правим оком, я бачив добре, а коли лівим - я, закриваючи праве, залишав щілинку і таким чином "виручав" незряче око. Мені соромно було залишатися в університеті, коли всіх хлопців забирали. Не міг я залишитися один серед дівчат. А крім того - комуніст. Тоді я вже відчував себе комуністом з відповідними обов'язками, найперший з яких - не ховатися за спини товаришів".

ІІ Ведучий: Отак та сама Доля, яка привела Миколу Руденка до університету, не дала йому можливості пройти перший курс русифікації. Служити молодому солдатові випало в Москві, у кавалерійському полку НКВС дивізії ім. Ф. Дзержинського. Тут, мабуть, зіграло позитивну роль його пролетарське походження та довіра шахтарів, які прийняли його в лави більшовиків, адже кандидати в ці війська проходили дуже суворий відбір. Це були елітні війська, гордість і надійна опора Лаврентія Берії. Це вони завжди красувалися перед мавзолеєм Леніна під час військових парадів, це з їхніх рядів у часи війни добирали керівників "смершівців". Але Доля порятувала Миколу Руденка від пролиття невинної крові.

І Ведучий: Коли почалася війна з Німеччиною, вірний своєму принципу - не ховатися за спини товаришів - рядовий Руденко почав бомбардувати своє командування рапортами з проханням відправити його на фронт. Та оскільки з ситих військ "дзержинців" добровільно на фронт ніхто не рвався, то його патріотичних намірів ніхто й не розумів. Аби рядовий Руденко трохи охолонув і прийшов до тями, його посадили в карцер. "Сиджу, - розповідав Микола Данилович у одному з інтерв'ю авторові цих рядків. - Через кілька днів приходить комісар. "Ну як, - питає, - не передумав з фронтом?" - "Ні, - кажу, - не передумав". Комісар невдоволено хмикнув і по деякій паузі продовжив: "Нам надійшла рознарядка -виділити певну кількість бійців на курси політпрацівників. Після закінчення курсів - на фронт. Тебе це влаштовує?" - "Влаштовує" - "Тоді йди, збирайся, поїдеш".

ІІ Ведучий: Послали його на курси політпрацівників у Новий Петергоф під Ленінградом. Але з навчанням Миколі Даниловичу явно не щастило: на шестимісячних курсах провчився лише два місяці, як училище в повному складі було відправлене на фронт. Там, на передовій, йому, без зайвих балачок, і запропонували посаду замполіта роти Першої червоногвардійської дивізії. Зі справжньою гвардією ця рота не мала нічого спільного, але робітники-добровольці, з яких вона складалася, воліли називати себе саме так.

І Студент: Після бою

 

Проклятий світ! — я мовив після бою,

Коли побачив трупи у траві —

Чому я мушу втішитись тобою,

Не знаючи, ми — мертві чи живі?..

 

А соловейко щиро і нескупо

Почав своє — війни йому нема.

І я подумав: то були не трупи,

Бо тут повинна вмерти смерть сама.

 

Тріщало під підошвами галуззя,

А сонце ліс виповнювало вщерть...

Немає в світі більшого безглуздя,

Ніж вірити, що нас чекає смерть.

 

Природа не глумиться над синами:

У Сонце — в хату зоряну свою —

По лезу променя пішли над нами

Усі, хто ліг в недавньому бою.

 

І тільки той, хто цілив нам у спину.

Щоб ми зненацька з бою не втекли,

Сліпим чортам місив криваву глину

І дудлив самогонку з-під поли.

 

А потім удовиці у віконце

Гатив прикладом:

—   Гей, налий, стара!..

Його не приймуть ні Земля, ні Сонце –

Такий іще до смерті помира.

 

І Ведучий: Воювати новоспеченому замполітові теж довелося недовго - менше місяця. В одному з боїв його було тяжко поранено. Розривна куля розтрощила кістки тазу, крижі і частину спинного хребта. Рухатися він не міг. Лежав пластом. Поблизу нікого з своїх не було, бійці відступили. Виразно чулися голоси ворогів, що наближалися. Жодних ілюзій на порятунок не було. Приготував гранату, щоб підірвати себе разом з нападниками. І раптом там, де хвилин десять тому зникли бійці, шелеснув кущ, із-за нього виповз немолодий робітник-доброволець і без зайвих слів потягнув свого політрука на новий рубіж, де залягла рота. Хто послав бійця на залишене поле бою, щоб винести пораненого? На землі такого наказу ніхто не віддавав. Знову випадковість? У житті Миколи Руденка вона була не останньою.

ІІ Ведучий: В госпіталі заблокованого ворожим кільцем Ленінграда лікарі, оглянувши жахливу рану, одностайно висловили думку, що про ходьбу йому доведеться забути і призвичаїтись до інвалідного візка. Але він сказав собі: "Я мушу ходити!". І врешті-решт не тільки встав з ліжка, а й залишився в строю. Правда, вже не замполітом роти, а політруком фронтового шпиталю, разом з яким і дійшов аж Пруссії. Демобілізувався тільки 1946 року і тоді ж повернувся до Києва.

І Ведучий: Ми так детально зупиняємося на деяких моментах "дописьменницької" біографії Миколи Даниловича тому, що саме в ці, воєнні, роки, не без впливу згаданих подій, формувався, набирав стійкості й витривалості той кістяк характеру, що дав йому змогу знести всі подальші тортури. Пізніше він не раз говорив, що не витримав би тих знущань, яким постійно піддавали в'язнів табірні сторожові пси "соціалістичних прав і свобод", коли б не пройшов гарт у буднях війни.

ІІ Ведучий: Повернувшись до Києва, він за місяць (!) написав поетичну збірку "З походу". Українською мовою. 1947 року вона, відредагована добрим шанувальником його таланту Леонідом Первомайським, вийшла друком і відразу своєю свіжістю образів і барв привернула увагу письменників і читацького загалу. Так народився український поет, якого одностайно визнали колеги, прийнявши до Спілки письменників. Того ж таки року його призначили відповідальним редактором журналу "Дніпро", а письменники обрали заступником секретаря, а через рік секретарем парткому Київської організації СПУ. А відтак він був обраний членом районного і Київського міського комітетів партії.

І Ведучий: Як бачимо, письменницька біографія Миколи Руденка почалася досить успішно, книжки виходили майже одна за одною, утверджуючи його поетичне реноме. Звісно, не все в них було рівнозначним в оцінці сьогоднішнього читача. Поміж справді глибоких з філософським підтекстом віршів були й такі, що оспівували велич партії і її геніального вождя, світлу комуністичну мету і т. ін. У диктофонному записі в мене збереглися такі слова Миколи Даниловича з цього приводу: "Довго я залишався дуже партійним. Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу Комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато писав присвячених вождеві віршів, була навіть поема про Сталіна". Принагідно скажемо, що серед письменників тодішньої доби майже всі, хто з доброї волі, а хто, керуючись інстинктом самозбереження, "піснею про Сталіна починали день", але серед них знайдемо дуже небагато таких, котрі так відверто розповідали б про своє минуле, визнавали свої хибні кроки. Можливо, саме завдяки цьому (адже каяття - шлях до духовного очищення) Микола Руденко й став непохитним правозахисником знедоленого народу, його совістю і провісником.

ІІ Ведучий: Отже виходили книжки, за них платили гонорар, Микола Данилович мав пристойну квартиру в Києві, дачу в Кончі-Озерній, машину. Одне слово, жив хоча й не в розкошах, але й не бідував. Конча з її віковими дубами, квітучими луками, глибокими чистими озерами та могутнім Дніпром припала синові степів до душі, тут йому добре писалося й відпочивалося.

ІІ Студент:  Зійшла вода з дніпрових берегів.

Збудивши в лозах челядь комарину.

У різнотрав'ї займищ і лугів

З-під хмар нахлюпано ультрамарину.

І проситься запитання святе.

Хоч, може, і звичайне до смішного:

Чим ти подякував землі за те,

Що цю красу тобі поклала в ноги?..

І Ведучий: Він вважав, що провів тут кращі роки свого життя. Як уже згадувалось, у бою під Леніградом він був тяжко поранений. І хоча всупереч лікарям, які спрогнозували йому нерухомість, звівся на ноги і, будучи двічі інвалідом, завдяки мужності й титанічній витривалості залишався в строю до кінця війни, це не означало, що він був практично здоровим. Остеомієліт, що розвинувся внаслідок поранення і перейшов у хронічну форму (отже, став невиліковним), нагадував про себе не тільки постійним болем, а й раз, а то й двічі на рік на тривалий час укладав його в ліжко.

ІІ Ведучий: Одного разу невідомо звідки Миколі Даниловичу приходить думка-наказ: як тільки скресне крига, купатися в Дніпрі. Він не був послідовником загартування-тренування, яке проповідував тоді Порфирій Іванов, і в ополонку не стрибав, не обтирався ні снігом, ні холодною водою, а тут раптом зануритися в крижані хвилі Дніпра. Але думка була така настирлива, що він не зміг їй опиратися. Сів у машину і водій повіз його до Дніпра. Там, роздягнувшись, зайшов у воду, ухопився за крижину і віддався на волю хвиль. Проплив два кілометри, а звідти вже машиною повернувся додому. І так щодня, аж поки та ж сама думка не шепнула йому, що купання пора припинити.

І Ведучий: Лікар був ошелешений, коли на черговому огляді не виявив остеомієліту, а як почув про спосіб лікування, його ледь не вдарив правець, адже таке, на його переконання, могло завершитися найгіршим. Цікаво, що коли наступної весни Микола Данилович, під'юджуваний колегами, на кілька хвилин скочив у Дніпро, то застудився й захворів на грип.

ІІ Ведучий: Перший грім над його головою прогримів 1949 р., коли він не погодився з партійною думкою про злочинну діяльність так званих космополітів (партійна формула, яка прикривала і виправдовувала гоніння на єврейських письменників, що почалося відразу ж після розправи тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Кагановича з "українськими буржуазними націоналістами"). "Мудра" партія всі брудні справи намагалася робити чужими руками. Скажімо, для того, щоб заарештувати письменника, особливо комуніста, на нього повинна була поступити вкрай негативна характеристика з первинної організації. Тож виходило, що письменники самі просять "очистити свої лави" від непевних елементів. Руденко таких характеристик не давав. Тоді Риву Балясну, Матвія Талалаєвського, Григорія Полянкера та інших заарештували без характеристик, а некерованого секретаря парткому потурили з усіх посад. Цей протест був продиктований, сказати б, сумлінням письменника, а не його усвідомленням людиноненависницької суті сталінізму, ідей, які його породили. Він ще вірив у нетлінність вчення Маркса-Леніна-Сталіна і гордо йшов під "серпасто-молоткастим" стягом до примари, що називалася перемогою комунізму. Винні, вважав він, несумлінні провідники безсмертних ідей, а не самі ідеї і їхні творці.

І Ведучий: Втрата посад збентежила його не дуже. Певною мірою це пішло письменнику навіть на користь. Він самотужки надолужував брак університетської освіти, тож багато працював над собою, читав спеціальну літературу, їздив по Україні, спостерігав, аналізував життя. Для цього потрібен був час. І тепер він його мав. Нагромаджений таким чином життєвий досвід він уже не міг повністю реалізувати в поезії, бо масштаби й проблеми, що перед ним відкрилися, поезією вже не охоплювались.

ІІ Ведучий: Виник задум прозової книжки, а незабаром роман "Вітер в обличчя" зустрівся з читачем. Річ писалася тоді, коли в нашій літературі жорстко панував метод так званого соціалістичного реалізму. Та письменнику це не заважало. Він вірив, що іншого методу просто не може бути, а тому слідував йому з чистою совістю. Якось, коли зайшла мова про цей роман, він сказав: "Ніколи не робив того, у що не вірив. Так і тоді. Я вірив, що така повинна бути література, що вимоги партії до неї справедливі, вірив, що так належить писати".

І Ведучий: Якщо ж ми порівняємо з цим твором роман "Остання шабля", то помітимо, що автору недавно свято сповідуваний метод став муляти його письменницьку совість, іноді він намагається навіть порушити його, скажімо, показуючи засилля партбюрократії, але робить це несміливо, з оглядкою, наголошуючи, що це не система, а окремі прояви. Та тріщина, яка б вона маленька не була, ніколи не зникає сама собою, з часом вона тільки розширюється. Так сталося і в цьому випадку. Поштовхом до того, що вона переросла в прірву, яка назавжди відокремила Миколу Руденка від людиноненависницької політики партії, став ХХ з'їзд КПРС і розвінчання на ньому культу особи Сталіна.

ІІ Ведучий: Для Миколи Руденка, за його словами, це було "страшне потрясіння". "Я все життя вважав, - говорив він в одному з інтерв'ю, - що йду правильним шляхом, що все наше суспільство йде правильним шляхом. Я шанував Сталіна, вважав, що йду під його проводом, і подвиги ми звершуємо з його іменем і дорога в нас ясна. А коли Хрущов показав, кого ми маємо в особі Сталіна, це для мене був страшний удар. Я сказав собі: тут щось неправильно, тут справа не в Сталіні. Як міг параноїк, садист опинитися на такій висоті, здобути таку владу і сформувати державу? На ці запитання у Хрущова відповіді я не знаходив. Для себе я на них відповів так: значить, вчення, яке лягло в основу цієї системи, хибне. Чим же воно хибне? І ось це питання повело мене через увесь "Капітал" Маркса...". Так, фактично, почалася робота над романом "Формула Сонця". Сам Микола Данилович називав цей твір книгою життя. І це цілком справедливо. Адже відтоді, як привид комунізму почав блукати по Європі, а потім шляхом жахливого терору здобув собі плоть і кров на 1/6 частині земної кулі, ніхто, крім Руденка, не завдав марксизмові такого нищівного удару, науково довівши, що це вчення - дорога до земного пекла, бо воно порушує космічний закон розподілу енергії прогресу. А такого Творець не прощає. Сказано це було за тридцять років до падіння Радянського Союзу, а разом з ним і марксистської ідеології. Тому з цілковитою підставою "Формулу Сонця" можна назвати епохальним твором, книгою століття.

І Ведучий: Цього твору не можна оцінити належним чином, не взявши до уваги, коли і в яких соціально-економічних умовах він був написаний. То був час, коли новий генсек Леонід Брежнєв та його сірий кардинал Суслов, поваливши Хрущова, повели жорстокий наступ на інтелігенцію, запроторюючи її туди, де й Макар телят не пас, ба навіть почали тихенько відбілювати Сталіна. В Україні на посаді першого секретаря ЦК КПУ замість ще вчора "вірного ленінця" П. Шелеста, який в очах кремлівських партбонз раптом став ледь не буржуазним націоналістом, запанував ще вірніший ленінець В. Щербицький. Почалися масові арешти працівників культури й мистецтва, насильницька русифікація сягнула свого апогею. Ось у такій атмосфері 1971 року у видавництві "Радянський письменник» і з'явився рукопис роману "Формула Сонця".

ІІ Ведучий: У романі писалося про речі, які здавалися на той час неймовірними: головний архітектор комунізму Карл Маркс помилився в обгрунтуванні своєї теорії абсолютної додаткової вартості, яка вважалася основоположним вченням марксизму-ленінізму і підвалиною побудови комунізму в СРСР. Додаткову вартість Маркс виводить як неоплачену частину праці робітників, що давало змогу капіталістам нарощувати своє багатство. Звідси випливало, що, знищивши капіталістів шляхом усесвітньої революції, робітничий клас, встановивши свою диктатуру, справедливо розподілятиме плату, тобто фактично знищить додаткову вартість. І настане земний рай - комунізм.

І Ведучий: Автор заперечував таку ідилію, що народиться через жорстокість і насильство: робітник нездатний продукувати додаткову вартість, недаремно ж бо економіст-фізіократ ХVІІІ ст. Франсуа Кене називав робітників мануфактур безплідним класом. А один з героїв "Формули Сонця", вбачаючи докорінну різницю між працею ткача й хлібороба, говорив так: "Ткач, виготовивши певну кількість тканини, не збагатить біосферу (отже, й людство) новою біологічною енергією. Він лише витратить її певну кількість, котра була закладена в вовні (то ж бо продукт фотосинтезу!) та в їжі, яка надала йому сили для праці. Отже, промисловий робітник не створює додаткової біологічної енергії на планеті - навпаки, він лише її витрачає на власну працю і працю машин (вугілля, нафта), аби виробляти нову форму: із дерева виготовляти меблі, із металу - автомобілі тощо.

ІІ Ведучий: Тепер поглянемо на працю землероба: кинувши в землю одно зернятко кукурудзи, він отримує сотні нових зерен, яких раніше не було в природі. Так нагромаджується на земній кулі все нова й нова біологічна енергія, що забезпечує працю мільйонів людей. Такий шлях, на відміну від Марксового, робить земну цивілізацію безсмертною". Отже, світло, яке з глибин Космосу щороку приходить на землю і, завдяки фотосинтезу, матеріалізується в злаках, фруктах, овочах, іншій сільськогосподарській продукції, і є тією абсолютною додатковою вартістю, яку дає нам Сонце. Вона не залежить від волі ні буржуа, ні робітника. Це незнищенна енергія прогресу, завдяки якій, вкусивши тіла Божого, тобто хліба, робітник може працювати, воїн воювати, цар царювати, а Маркс продукувати свої хибні теорії. А здобути цю енергію для поступу може тільки селянин, матеріалізуючи сонячний дар у злаки.

І Ведучий: Тут, мабуть, доречно згадати, що сталося не з літературним, а справжнім перевідкривачем закону Кене, коли він став міркувати над системою розподілу енергії прогресу. "І тут я подумав, - розповідав Микола Данилович, - що п'ять одиниць Кене - це ті ж п'ять хлібин Христових, якими він нагодував п'ять тисяч люду, ще й багато залишилось. Отже, це космічний закон, який відкрив Кене і якого нікому не можна порушувати! Інакше - катастрофа. І тільки-но я згадав про п'ять хлібин Христових, як на мою голову впав стовп вогню, скроні стисло, наче лещатами, а сам ніби роздвоївся: сидів у своєму кабінеті і в той же час шестикрилим ангелом літав десь у небі. Мені було дозволено задавати будь-які запитання, і на всі я одержав відповіді". Тоді ж йому було дано й програму на подальше життя - пакет знань чи інформації, які потрібно було через письменницьке слово донести людям. Очевидно, ця програма значною мірою стосувалася "Формули Сонця" та "Сили Моносу" - наукового роману, про який ми поговоримо трохи згодом. Ця дивовижна подія засвідчує, що за певних умов дехто може одержувати знання не тільки в університетах.

ІІ Ведучий: Роки жорстокого переслідування виявилися для письменника надзвичайно плідними. За цей час, окрім "Формули Сонця" та численних віршів, він написав роман "Орлова Балка", поему "Хрест", "Економічні монологи" -цей своєрідний судовий вирок Марксовому вченню про додаткову вартість, який навряд чи хто візьметься оскаржувати. Окремою книжкою "Економічні монологи" з підзаголовком "Нариси катастрофічної помилки" вийшли 1978 р. в США з передмовою відомого дисидента генерала Петра Григоренка.

І Ведучий: З гнітом комуністичного режиму Микола Руденко боровся не тільки письменницьким словом. 1976 року він разом з Олесем Бердником та Оксаною Мешко організували Українську групу сприяння виконанню гельсінських угод. Незабаром до них приєдналися Левко Лук'яненко, Михайло Горинь, Олекса Тихий та інші сміливці.

ІІ Ведучий: Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, відома також як Українська Гельсінська Група (УГГ), об'єднання діячів українського правозахисного руху, утворене в Україні 9 листопада 1976.

Членами-засновниками УГГ були: Руденко Микола Данилович (керівник групи), Бердник Олександр Павлович , Григоренко Петро Григорович ,Кандиба Іван Олексійович, Лук'яненко Левко Григорович, Мешко Оксана Яківна, Матусевич Микола Іванович, Маринович Мирослав Франкович, Строката Ніна Антонівна, Тихий Олексій Іванович.

І Ведучий: Підставою для утворення УГГ були постанови про права людини Заключного акту Наради у справах безпеки й співпраці в Європі у Гельсінках 1975. Згідно з основоположною декларацією УГГ її метою є сприяти виконанню в Україні постанов Заключного акту: збирати докази порушення тих постанов та скарги постраждалих; доводити факти порушення прав людини та націй в Україні до відома ширших кіл української та міжнародної громадськості, до урядів держав, які підписали Заключний акт.

Як згадує нинішній керівник Московської Гельсінської групи Людмила Алексєєва, таких людей на теренах Радянського Союзу найжорстокіше карали саме в Україні, і перші арешти відбулися саме в Українській Гельсінській групі. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у радянських концтаборах було саме серед членів Української Гельсінської групи.

ІІ Ведучий: Та Микола Данилович знав, на що йшов, знав, що швидше рано, ніж пізно опиниться за колючим дротом: він часто передбачав свою долю.

Завдяки діяльності групи за кордоном почали з'являтися матеріали про політичні репресії, які відбувалися в Україні, про закриті судилища над патріотами, які не мають нічого спільного з судами. Терпіння кремлівських "світлочолих демократів" лопнуло. 27 січня 1977 року скликається засідання секретаріату ЦК КПРС, в якому беруть участь Кириленко, Андропов, Пономарьов, Соломенцев, Катушев, Долгих, Земянін, Рябов. На ньому розглядається записка голови КДБ СРСР Ю. Андропова та генерального прокурора СРСР Р. Руденка "Про заходи щодо припинення злочинної діяльності Орлова, Гінзбурга, Руденка й Венцлова". Зокрема, стосовно Руденка було прийнято рішення:

І Ведучий: "Руденка М. Д., який проживає в Києві, арештувати і притягнути до карної відповідальності за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР, але слідство провести не в Києві, а в Донецьку, для чого є процесуальні підстави". Сказано - зроблено. У сестри Миколи Даниловича Таїсії та Олекси Тихого, що проживав у м. Дружківці Донецької області, проведено обшук. Ходили чутки, що , крім писаної "зоологічної антирадянщини", у стрісі старої хати Олекси Тихого знайдено гвинтівку. З нею "вороги народу" буцімто збиралися чи то захопити будівлю ЦК на вул. Орджонікідзе (нині Банкова) в Києві, чи то штурмувати Кремль.

Судилище в Дружківці, звичайно ж, величалося справедливим і гуманним судом. Так уже велося в ті часи. Миколі Руденку "вділили" сім років таборів суворого режиму і п'ять років заслання. До речі, судив його обласний суд, головою якого був товариш Бойко, той самий, що в незалежній Україні в іпостасі пана Бойка стане головою Верховного суду України. Слідом за ним за "колючкою" опиняються Олесь Бердник, Левко Лук'яненко, Мирослав Маринович та інші члени Української Гельсінської групи.

І Студент: На стрічці диктофона збереглася розповідь Миколи Даниловича про ті часи "У таборах за сім років я написав багато. Точніше, за 5 років, які я пробув у Мордовії, а коли перекинули на Урал, такої можливості вже не було. У Мордовії як інваліда Вітчизняної війни ІІ групи на важку фізичну роботу мене не посилали. Я був днювальним і міг писати. Це давало мені певність, що я не марную часу, що я творю. Це був той поплавок, за який я тримався, щоб не потонути, в розумінні психологічному, звичайно. Треба віддати належне ще й моїй дружині Раїсі Панасівні, яка своїми приїздами, своїми листами підтримувала мене. Коли в нас випадало побачення, я готував їй невеличкий "контейнер" з мікрописьмом, де на цигарковому папері була записана ціла книжка віршів. Вона виносила їх, хоча це було надзвичайно складно. При вході в зону і при виході з неї наших рідних роздягали наголо, прощупували кожний рубчик на одязі. І все ж дружина виносила. На волі вона вірші передруковувала, давала в самвидав, вони потрапляли за кордон і там виходили друком. Ясно, що це мене гріло, надавало снаги й сил.

У таборі ми продовжували боротьбу, викрадали й передавали на волю документи, влаштовували різні політичні акції -страйки, відмовлялися від праці, зривали з себе нашивки, не дозволяли стригти себе. Звичайно, нас карали, практично ми не вилазили з ШІЗО та ПКТ (приміщення камерного типу).

Тоді ж мене позбавили ІІ групи інвалідності і перевели на важку фізичну роботу. Було вже не до писань. Хоча писати мені й не забороняли, але все написане відбирали".

ІІ Ведучий: Кілька слів про науковий роман "Сили Моносу". Мабуть, ніхто з нас не пригадає іншого художнього твору, де були б фізичні формули. І це не ті формули, що, буває, беруться з товстих монографій визнаних наукових світил і вводяться в художній твір для антуражу. Це оригінальні формули, крім роману, їх немає більш ніде. Вони вказують шлях до того, як заглянути за межу, де вичерпується сучасна фізика і вступає в права те, що йде після неї, тобто метафізика. А останньої радянська наука не визнавала. Отже, формули Миколи Руденка - то не довільний набір цифр і латинських літер, це відкриті ним і коротко записані космічні закони світобудови. Це свого часу підтвердив канадський фізик-теоретик професор Стенфордського університету Роман Татчин. Ознайомившись з рукописом, він написав автору: "Перевіривши ваші рівняння, я бачу, що вони дійсно правильні. Додавши ще пару ліній, я дійшов до ще двох сталих. Потрібно вам знати, що ті дві сталі є добре знані в сучасній ядерній фізиці, вони називаються "довжина Планка" і "маса Планка".

І Ведучий: Коли роман "Сила Моносу" був оприлюднений у журналі "Вітчизна", його прочитав доктор фізико-математичних наук, професор Михайло Курик. Через деякий час він висловив свою думку, що річ надзвичайно цікава не тільки в художньому, а й науковому відношенні. А ще додав, що з двох наведених там фізичних формул можна вивести ряд фундаментальних констант, які визначають будову Всесвіту. І пошкодував, що в романі немає виводів цих формул, вони подаються, так би мовити, в готовому вигляді.

ІІ Ведучий: 1987 р., не добувши на засланні лише року зі свого дванадцятилітнього терміну "перековки", Микола Данилович з дозволу властей разом з дружиною, яка теж відбувала заслання, виїздить на лікування до ФРН, а невдовзі до США, де подружжя знайшло політичний притулок. Звідти він регулярно виступає по радіо "Голос Америки" та "Свобода", розвінчуючи горбачовську "перебудову" і пророкуючи їй безславний кінець.

І Ведучий: 1990 року його запрошують в Україну для участі в Міжнародному фестивалі української поезії "Золотий гомін", який відбувався у Києві та Львові. Зустрічали його тріумфально. Але велика радість незабаром спричинила для нього велике горе: повернувшись зі Львова, він буквально через кілька днів осліп на єдине видюще око. Лікарі сказали, що це наслідок колишніх стресів та недавніх приємних емоцій. Микола Данилович, звичайно, не бажав змиритися з вічною темрявою. Поїхав до Одеси в знаменитий інститут Філатова. Там його ретельно оглянули, і професор Олександр Новохацький пообіцяв хоча б не повністю, та все ж повернути зір давно сліпому лівому оку. Може, мовляв, перебитий колись нерв оживе.

ІІ Ведучий: Він сконструював для пацієнта спеціальні окуляри, які радше нагадували собою пристрій для роботи в шкідливих середовищах, і показав, як тренувати сліпе око. І ось одного дня, глянувши на монітор комп'ютера, письменник побачив літери. Боячись повірити в таке щастя, він заплющив очі, а розплющивши, глянув ще раз. Літери не зникли! Він негайно зателефонував до свого рятівника в Одесу, щоб поділитися радістю. Олександр Сергійович ще чи не того ж самого дня виїхав до Києва, не забувши прихопити свою апаратуру. Він довго й на всі лади розглядав око Миколи Даниловича, попросив його прочитати слово на моніторі комп'ютера, потім самому щось написати і нарешті знічено сказав:

- Не знаю, Миколо Даниловичу, як ви можете бачити. Нерв вашого ока не ожив, як я сподівався, він, як і раніше, мертвий...

І Ведучий: Однак око з мертвим нервом бачило. Воно було письменникові вікном у світ впродовж усіх його подальших років життя. Хто дав йому це світло?

ІІ Студент: У своїх спогадах він писав: "Хто мав зустріч з Богом, той справді не називає його ім'я всує. Коли тебе палитиме космічним полум'ям впродовж трьох діб, на язиці не часто з'являтиметься ім'я Бога; зате весь ти будеш наскрізь перебудований і налаштований на живий Космос. Він стане для тебе тим, ким був для Ісуса Христа - Батьком. Отож і я подумки кликав на допомогу Небесного Батька. Не раз він рятував мене від неминучої смерті, двічі рятував від клінічної непорушності - вперше після поранення, коли я наперекір прогнозам лікарів звівся з ліжка і почав ходити, вдруге - через сімнадцять років, коли підказав мені, як належить врятуватися від остеомієліту, що через рік-два мав здійснити прогнози лікарів і відібрати в мене здатність рухатися. Те ж саме сталося з очима і з хворобою сечового міхура, котру досвідчений лікар визнав невиліковною".

ІІ Ведучий: Його творчість і правозахисна діяльність були високо оцінені міжнародною громадськістю і в незалежній Україні. Йому присвоєно високе звання Герой України, він дійсний член Української вільної академії наук (Нью-Йорк), почесний член французької та японської секцій ПЕН-клубу, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка та літературної премії ім. Володимира Винниченка, нагороджений бойовими нагородами.

Помер Микола Данилович Руденко 1 квітня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

 

 

 

Хто такий Віктор Медведчук?

Ілля Кротенко

vk.com/topic-46435046_27362394

 

Останнім часом у ВК активізувалася така одіозна особистість як Віктор Медведчук з його ідею "Русского (закреслено) Українського вибору". За кілька років перебування Медведчука у Москві про нього встигли забути, а частина молоді взагалі мало знає про цього "злого генія української політики". Тож варто розкрити обличчя того, чиє прізвище іще нещодавно багатьма людьми вимовлялося з острахом. 

В. Медведчук - син засланого до Сибіру українського поліцая (батько Медведчука відповідав за примусову відправку української молоді на роботи до Німеччини), який, аби зробити кар'єру, став міліцейським стукачем, а згодом - міліцейським адвокатом. Був командиром комсомольського оперативного загону добровільної народної дружини. У 1974 р. разом з іншими комсомольцями-дружинниками притягався до кримінальної відповідальності за побиття неповнолітнього. Брав участь у процесах над українськими дисидентами.

1980 р. — призначений міліцією попри згоду підзахисного адвокат справжнього українського генія — Василя Стуса. Не захищав, а вимагав засудити поета. Стус отримав максимальне покарання (10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання) й живим з ув'язнення не повернувся.

1992 р. — засновник українсько-ізраїльської фірми "ВІМ", яка спеціалізувалася на сприянні відкриття рахунків в офшорних зонах.

1998-2007 рр. — голова партії СДПУ(о), яка на виборах 1999 р. підтримала на посаду Президента України Л. Кучму, а у 2004 р. — В. Януковича.

2002-2004 рр. — Глава Адміністрації Президента Кучми. Автор такого "винаходу" як "темники" - таємні вказівки журналістам, що і в якому саме контексті вони мають і чого не мають оприлюднювати.

В. Медведчук є кумом обох "московських карликів" — В. Путіна і Д. Медведєва. Послідовно відстоює ідеї федералізації України, другої державної мови — російської, входження України до Єдиного Економічного Простору і Митного союзу Білорусі, Казахстану та Росії. Ще у 2001 р. заявив, що з єдиною законною і канонічною в Україні є церква Московського Патріархату.

Ініціатор нещодавно прийнятого закону "Про всеукраїнський референдум", який може призвести до таких наслідків, як довічне правління Януковича та розпад України.

 

 

Чеченський польовий командир Мовладі Удугов:

про позицію народів Кавказу щодо України

http://zik.ua/ua/news/2014/05/31/

 

Тільки сам український народ може приборкати агресора. Якщо тільки він пожвавить свою історичну пам’ять і усвідомить, що немає іншого виходу, крім того, як тотально мобілізуватися та відчайдушно битися за збереження своєї країни.

Своє бачення Удугов висловив у виданні Інформатор.

Не потрібно називати членів російських терористичних груп, що діють в Україні, «чеченцями». Насправді це російські спецбанди, в які входять представники різних етнічних груп, в тому числі і чеченці з числа націонал-зрадників і маріонеток.

В останні дні в українських ЗМІ все частіше почали з’являтися статті та матеріали про «чеченських найманців», які вчиняють акти злодіяння в Україні, поганять трупи українців, що вбивають священиків, зривають з убитих хрести і пр. в одній з останніх таких публікацій розповідається, що в Маріуполі «чеченські найманці» вже мертвому заступнику командира батальйону «Дніпро» Сергію Демиденко «відрізали вуха і викололи очі».

Автор поста якийсь активіст Сергій Іванов написав: «... Це зробили чеченські найманці. Кадировці. «Чехи», «духи», «звірі». Поглумилися над тілом нашого солдата разом з російськими «зеленими чоловічками». Причому, «зелені_чоловічки» непомітно відсунуті на другі ролі.

У коментарях до подібних повідомлень і статей тема «чеченських звірств» розкручується ще більше, а деякі й зовсім вдарилися в «релігійні дослідження вірувань чеченців», вказавши абсолютне невігластво і відверту дурість. Так один з коментаторів у відповідь на «осквернення трупів українців» пропонує вимазувати полонених чеченців і їх трупи свинячим гноєм і потім згодувати свиням, і таким чином, мовляв, «їм автоматично буде закритий доступ в Рай».

У Чечні і на Кавказі в цілому добре відома тактика психологічної війни, яку веде Росія. У цьому зв’язку хотів би звернутися до ЗМІ та журналістів України з наступним закликом: Не називайте членів російських терористичних груп, що діють в Україні, «чеченцями». Насправді це російські спецбанди, в які входять представники різних етнічних груп, в тому числі і чеченці з числа націонал-зрадників і маріонеток, які не тільки не зривають хрести, а навпаки - вішають їх собі на груди, пишаючись тим, що їх відзначили залізної брязкальця за вірну службу Росії. Що стосується російських спецбанд, то ще з часу горбачовської «перебудови» вони вирізали на тілах своїх жертв хрести, вбивали вагітних жінок саперними лопатами, чавили живу плоть танками, спалювали живцем, вигодовували немовлят свиням на очах матерів, як це було в Інгушетії.

І про це вам розкажуть не тільки чеченці і інгуші, але і таджики, турки-месхетинці, азербайджанці, грузини. Для того щоб творити ці звірства російському солдатові навіть не потрібно проходити так звану спецпідготовку. Він готовий до цього з підліткового віку за фактом того середовища і вдач, що панують в Росії. І якщо жертва беззахисна, а садист відчуває свою безкарність, то він із захватом буде знущатися над жертвою і йому не потрібен наказ зверху. Можливо буде некоректно розповідати українцям, які пережили Голодомор і масову різанину, на що здатні російські окупанти, але у людей часто слабшає історична пам’ять під дією оскаженілої пропаганди ворога.

Що стосується кадировців, то це не найманці, а путінські собаки, російські маріонетки без роду, без племені. У Чечні російські окупанти називають їх «разовими», тому що їх використовують як витратний матеріал в боях проти моджахедів. Найманець – людина вільна. А це каста рабів, пси режиму, безвольна шушваль, яка боїться свого господаря більше, ніж Бога.

Тому прохання – не називайте їх «чеченцями» або «чеченськими найманцями». Називайте їх  «кадировцями», «зрадниками чеченського народу», «путінськими собаками» і т.д.

Введіть в оборот відповідну термінологію на свій розсуд. Нагадуйте, що ці зрадники вбивають, викрадають, катують чеченський народ і є псами російських окупантів. Пишіть про те, що кадировці воюють на стороні окупантів проти власного народу. Це ваші вороги і наші вороги. Зрадник, який продав свій народ за собачу юшку, не може бути сміливим. Його не треба боятися. Він може бути підлим, брехливим, підступним, жорстоким, не більше.

Його сміливість – це сміливість собаки, яка відчуває за спиною господаря і кидається на всякого, на кого він скаже фас. Але якщо врізати псині кованим черевиком в морду, то пес, підібгавши хвіст, біжить до ніг господаря. Ось їх справжня психологія. І це не перебільшення. Це факт, доведений життям.

Останні 25 років боротьби проти російських окупантів багато чому навчили чеченський народ. Ми знаємо і ціну договору з Росією, знаємо чого варто «підтримка» і «стурбованість» західних політиків. Чеченці давно переводять абревіатуру ООН, як «Організація Виправдання Насильства». Ми хотіли б застерегти вас від інформаційного капкана і фантомних цілей.

Щоб орієнтуватися в політичних реаліях, ефективно боротися з ворогом треба в першу чергу дуже тверезо, ясно і недвозначно назвати речі своїми іменами.

Одна з проблем Грузії була в тому, що влада цієї країни довгі роки уникали називати ворога ворогом, окупанта окупантом, загрозу загрозою, окупацію окупацією, граючи в так звану реальну політику, продаючи сусідів і сподіваючись у господаря казино виграти джек-пот.

Життя показало, що так не буває. Грузини не хочуть в цьому зізнаватися досі, але насправді Захід, на який вони так надіялись, по суті пальцем не поворухнув, щоб реально осадити Росію.

Сьогодні влада України почасти повторюють ту ж помилку. У вас захоплена частина країни, окупована територія, яка є не у кожної держави, з чисельністю населення в 2.5 мільйона чоловік. Повним ходом йде війна, а ваші влади та ЗМІ все ще міркують на тему «можливого вторгнення російських військ».

Вторгнення давно відбулося, при цьому влада України, як ні в чому не бувало, примудряються торгувати з окупантом газом, вибиваючи пільги, готувати документи в якісь суди з приводу Криму, продовжувати політичні, культурні та економічні відносини, їдуть на олімпіаду, повторюють як заклинання рефрен про «мирні переговори» замість того, щоб оголосити воєнний стан і масову мобілізацію населення.

Годі збагнути, як могли без єдиного пострілу здатися близько 200 військових (?) Частин Криму. І кому? Нахабному непотребу. І ніякої корупцією в армії це неможливо виправдати. Корупція та казнокрадство є в усіх арміях світу. А російську армію без цього і уявити не можна. Це неможливо виправдати навіть відсутністю ідеології.

Тут повинно було спрацювати хоча б примітивне: «не з нашого села « чи «не з нашої вулиці». Замість цього повна прострація і надія на дядьків у пробкових шоломах. Але це помилкова надія.

Задайте собі питання – якщо Путін «турбуватиметься» захистом російського населення країн Балтії, чи врятує балтійські республіки членство в НАТО, чи вступлять європейські країни у військове протистояння з ядерною країною, виконуючи горезвісний 5 -й пункт? Погодьтеся, у вас закрадаються великі сумніви, звичайно, якщо ви налаштовані тверезо оцінювати ситуацію. Крім фантомного поняття «світова спільнота» і дуже живучої омани «закордон нам допоможе» є багато стереотипів, які вперто втовкмачують у свідомість людей і викликають світоглядне недоумкуватість.

Але це окрема тема. Згадаємо тільки риторичне здивування – «як це можливо в 21 столітті?» Тобто, це коли реальність не збігається з насадженнями уявленням про те, що чим далі людське суспільство відстоїть від 1 -го століття або так званого середньовіччя, тим нібито більше в ньому переважають гуманістичні імперативи. Чого варті тільки горезвісні «права людини».

Насправді 21 -е століття відрізняється від 1 -го століття тільки тим, що в 1 -му столітті не було Інтернету, фосфорних бомб, крилатих ракет і зарину. Варварство гунів, сарматів, монголів відрізняється від сучасного варварства по всьому світу чисто технічно. Вони не могли однієї бомбою знищити 200 000 чоловік, а мільйони, що вижили приректи на такі страждання, що вони заздрили мертвим. Тим варварам доводилося робити все вручну: мечами, піками, сокирами... Всі ці роки після розпаду Радянського союзу, росіяни страждали від того, що втратили «Великий».

А «великість» в сучасному світі доводиться за наявності двох умов. Перше – треба безпардонно порушити т.зв. міжнародні закони, статути, домовленості. Друге – треба залишитися при цьому безкарним, незважаючи на те, що світ гуде і обурюється.

Свого часу Путін на одній із зустрічей, здається в Мюнхені, не без глузування зауважив, що вторгнення в Ірак виправдовувалося наявністю ЗМЗ у Саддама. І де ж це ЗМЗ? – Запитав він, іронічно відповівши, – Я б давно вже, що-небудь знайшов. Путін всі ці роки пробував на міцність західний альянс. І кожен раз переконувався в його неспроможності. Проковтнули масову різанину в Чечні, хоча чеченці провели зразкові Демократичні вибори президента і парламенту в 1997 році під наглядом ОБСЄ і дотримались всі демократичні ритуали.

Проковтнули неодноразові вбивства політичних біженців на Заході, в тому числі за допомогою радіаційного теракту в Лондоні. Проковтнули вторгнення до Грузії, але це ще добре, куди не йшло... Можна було забалакати, висловити горезвісну «стурбованість». Але вбивство всієї польської еліти на чолі з президентом Качинським – випадок безпрецедентний в новій історії.

Польща і член Євросоюзу, і член НАТО. І коли це ганебно проковтнули, Путін зрозумів, що можна робити все що завгодно, і «шановні західні партнери» проковтнуть будь-який навіть кричущий фол. Щоб довести «великість» треба було зробити щось значне і демонстративне, і ось він напав на Україну Щоб довести «великість» Путін реалізує перша умова – безпардонно порушує домовленість про «збереження цілісності», про «НЕ нападі», «непорушності кордонів» та інше.

До речі, гарантами цієї домовленості виступили США, Росія і Англія. І де ці гарантії? Тепер йому треба роздобути друга умова «великості» – залишитися безкарним. Подивимося, що з цього вийде.

Чи дозволено бику, то що дозволено Юпітеру чи все ж правий був римський комедіограф?!

Санкціями, якими загрожує Америка та її союзники, агресора не зупинити – це ясно кожному, хто хоч трохи знає росіян. Бідність, бруд, обпльовані бараки для них звичні. Їм потрібні тільки дві речі –

«велика держава» і прийнятні ціни на горілку.

Тільки сам український народ може приборкати агресора. Якщо тільки він пожвавить свою історичну пам’ять і усвідомлює, що немає іншого виходу, крім того, як тотально мобілізуватися і відчайдушно битися за збереження своєї країни. Може тоді і прийде реальна допомога.

Путін зі своїми найближчими подільниками прорахували деякі ходи своєї авантюри. Найголовніша його надія була на те, що українці не чинитимуть значимого військового опору. Це підтвердив Крим, а також міркування українських політиків і т.зв. експертів про те, що треба готуватися до... партизанської війни.

Повний маразм. Цю тухлу, пораженську ідею нав’язують країні з населенням в 46 млн. чоловік і найсильнішим ВПК! До речі, російський ракетно-ядерний потенціал значною мірою залежимо від українського ВПК та українських фахівців. Але в Києві навіть тінню не думають скористатися цією перевагою.

Та ж історія з горезвісної газовою трубою. Влада України стоїчно «тримає свої зобов’язання» і не перекриває трубу, в той час як агресор шматує країну, харчуючись від цієї труби.

Що це, маразм або параліч волі? Або те й інше разом узяті і помножені на жадібність і зрада? У чеченців є приказка – «війну можна зупинити тільки війною». А давньоримська мудрість нагадує, що війни не можна уникнути, її лише можна відтягнути до вигоди противника.

Путінська авантюра в чому збиткова. За царату російський шовінізм прикривався якоїсь місією «звільнення слов’янських народів», при комунізмі росіяни боролися за «визволення трудящих всього світу», а за Путіна російський шовінізм позбувся навіть фігового листка, прикриваючого його сором. Він абсолютно голий, нічим не прикритий і тому виглядає потворно. І час інший, немає в Росії таких людських ресурсів, як кремлівські політтехнологи хочуть те показати. Можливо, сьогодні для українського народу з’явився історичний шанс приборкати агресора, назавжди позбавити його імперських ілюзій і створити, нарешті, свою національну державу. Але голими грудьми Femen, які стали символом України завдяки 20 річній пропаганді розпусти і морального каліцтва, це завдання не вирішити. Для цього треба проявити чоловічу волю. Треба поставити на чолі країни тих, хто ставить на кін своє життя, а не газову трубу і транші МВФ. І такі лідери сьогодні в Україні є.

 

 

Чиї вони діти?

 

Біографія батька, Федора Володимировича, офіційно не публікувалася, однак у січні 2010 року народний депутат України від фракції БЮТ Володимир Яворівський заявив журналістам, що ним було оприлюднено секретні документи Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР, згідно з якими батько був переселений з села Януки Вітебської області БРСР на Донбас на виправні роботи, у зв'язку зі звинуваченням у співпраці з німецькими окупантами в роки Другої світової війни (див. фотокопію документу)[18][19] Авторами інтернет-ресурсу ord-ua.com у вересні 2007 року було проведено власне дослідження цих документів[20].

Батько президента України Федір Володимирович Янукович під час Другої світової війни служив у поліції, під час окупації Білорусі німецькими військами. Федір Янукович був начальником поліції в білоруському місті Вілейка під час Другої Світової війни. Про це свідчать архівні документи, знайдені істориками. Один з них - це наказ Вермахту населенню села Мацки, що розташоване в північно-західному напрямку від Мінська. У ньому йдеться про те, що селяни зобов'язані здати по три літри молока з кожної корови щодня. «Начальнику поліції Януковичу стежити за виконанням цього наказу та в разі його порушення винних затримувати для покарання, молоко конфісковувати і здавати його в найближчий приймальний пункт», - говориться в наказі німців.

Другий документ - радянського НКВС. У ньому перераховані люди, яких звинуватили в дезертирство і пособництві німецько-фашистським військам. Під номером 5 в ньому зазначений Федір Володимирович Янукович - уродженець села Януки Вітебської області. Його дата і місце народження повністю збігаються з даними, зазначеними в офіційній біографії Віктора Януковича про його батька.

ЗМІ з'ясували, що батьки Путіна і Януковича співпрацювали з Гітлером. Більше читайте тут: http://tsn.ua/politika/zmi-z-yasuvali-scho-batki-putina-i-yanukovicha-spivpracyuvali-z-gitlerom-341401.html

Родичі президента Росії і екс-президента України нібито були колабораціоністами.В інтернеті гуляє інформація про те, що батько нинішнього президента Росії Володимира Путіна Володимир Спиридонович Путін був офіцером внутрішніх військ НКВД до 1941 року, а на початку війни під Вітебськом нібито здався в полон німцям і при створенні генералом Андрієм Власовим колабораціоністської армії добровільно вступив в неї. Таку інформацію повідомляє польський журнал "Ангора" (№ 31 від 03.08.2003 року), в якому була опублікована замітка Жозефа Занявского під назвою "Чи брав участь батько президента Росії в придушенні Варшавського повстання?". Автор статті посилається на колишнього резидента радянської військової розвідки ГРУ у Швейцарії Віктора Суворова (справжнє ім'я Богдан Різун). Суворов у 1978 році перейшов на сторону британської розвідки та у секретних лондонських архівах 8-ої британської армії випадково виявив дуже цікаву фотографію з написами. На фотографії зображено шістьох офіцерів. Троє у мундирах козаків, двоє в німецькій формі і один у формі РОА. Як пояснює Суворов, офіцери у мундирах козаків - це росіяни, що служили в козацьких формуваннях армії генерала Власова, який перебіг до гітлерівців. А перший зліва на фото - це нібито поручик Володимир Путін. У 1945 році батько нинішнього президента, разом з іншими власівцями, був виданий англійцями Радянському Союзу, стверджує Суворов.

Подібна інформація з'явилася зовсім недавно і про батька Віктора Януковича - Федора. Згідно з оприлюдненою регіоналами у 2004 році біографії Віктора Януковича, його батько, Федір Володимирович пішов на фронт, де був важко поранений. Однак секрет батька екс-президента України вдалося відкрити деякими архівними документами, які дають підставу вважати, що Федір Янукович, чи то після того, як вилікувався після поранення, чи то після дезертирства співпрацював з фашистськими окупантами.

Див. нижче фотокопію документу. Привертає увагу те, що не Федір, а Андрій Янукович був поліцаєм. Залишається не дослідженим, ким Андрій доводився Федоровичую

 

НІЧОГО ОКРІМ ФАКТІВ: ЧИМ РОСІЯ ПРИМУШУЄ УКРАЇНУ ПРИЄДНАТИСЯ ДО ДОГОВОРУ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗБЕКИ - НАТО

Без коментарів:

  • 1169 р — засновник Московського государства Андрій Боголюбський (до хрещення, у дорослому віці, звався Китай) люто ненавидів Київ. За межами Русі, із суздальців, смолян та половців зібрав військо і пішов з ним на "Мати городов руських". Подолавши захист киян, вчинив страшну різанину, не жалів ні жінок, ні малих дітей. Багатьох забрав у полон. Пограбував усі церковні святості, вивіз ікону Пресвятої Богородиці. Підпалив Софію Київську і Києво-печерську лавру. Похід Боголюбського підірвав могутність Русі і поклав початок довгого та сумного періоду її занепаду і, в кінечному рахунку, зникнення (Вкрадена ікона Пресвятої Богородиці досі зберігається у Москві)
  • 23.01.1667 р. — Андрусівський договір про розділ України між Московщиною і Польщею
  • 1686 – ліквідація Української православної церкви, запровадження московського "православ`я".
  • 1687 – "Коломацькі статті" (вимоги до гетьмана України сприяти змішаним шлюбам між українцями та московітами (росіян тоді ще не було, називалися вони просто московіти або москалі).
  • 1689 – заборона Києво-Печерській Лаврі друкувати книжки без дозволу Москви.
  • 1690 – "Анафема» Московського собору на безліч українських книг (Могили, Ставровецького, Галятовського, Барановича, Радивіловського, Славинецького та інших, написаних українською мовою)
  • 25.10.1698 р. — у московській неволі загинув гетьман Петро Дорошенко
  • 1702 — створений Петром I церковний синод канонізував у святі вбивцю киян і крадія ікони Пресвятої Богородиці Андрія Боголюбського (нині Московський патриархат называє його не инакше як "Святой Благоверный князь")
  • 1708 . — усупереч основоположним церковним канонам, керований Петром I, синод московської церкви, нарушив закон православной церкви, об'явив анафему Гетьманові України Івану Мазепі
  • 1708 – знищення Петром І гетьманської столиці Батурин; "пташенята кубла" по-звірячому вирізали всіх жителів, включаючи дітей, старих і жінок.
  • 25.05.1709 р. — московські війська царя Петра I зруйнували Чортомликську Січ
  • 10.11.1709 р. — московські війська царя Петра I знищили гетьманську столицю Батурін разом зі всіма жителями
  • 1709, 1720, 1721, 1729, 1755, 1766, 1769, 1775, 1786 – укази царів та синоду про заборону на книговидання українською мовою. 1764 – інструкція Катерини ІІ князеві В’яземському про посилення русифікації Смоленщини, Прибалтики, Фінляндії, України
  • 1721 р. — осягнувши свою гегемонію в Східній Європі, Петро І змінив віковічну назву свого царства, взявши для нього назву Київської держави, у вимові прийнятому канцелярією церковного патріарху, - Росія. Для цього він звелів припинити називати себе "Царь Московський" і змінив свій титул "самодержець" на іноземний - "Імператор Всеросійський" (в 1725р. — іноземним країнам були розіслані директиви у подальшому іменувати государство не Московським а Російським, "...чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам писано")
  • 29.02.1723 р. — у Петропавловській фортеці в Петербурзі загинув гетьман Павло Полуботок
  • 12.02.1764 р. — царський указ про ліквідацію гетьманського правління в Україні
  • 25.02.1764 р. — цариця Катерина ІІ ліквідовувала монастирі Української Церкви
  • 1769 – указ про вилучення в населення книжок, написаних українською мовою
  • 15-16.06.1775 р. — 1775 – знищення Запорізької Січі
  • 1784 – русифікація початкової освіти в Україні
  • 1786 – заборона на службу в церкві українською мовою
  • 21.04.1786 р. — введення царицею Катериною кріпацтва (форма рабства) в Україні
  • 04.02.1804 р. — загинув на Соловках останній кошової Запорізької Січі Петро Калнишевський
  • 1817 – закриття Києво-Могилянської академії
  • 1831 – знищення Магдебурзького права.
  • 18.07.1863 р. — «Валуєвський указ» про заборону української мови 
  • 1869, 1886 – укази про доплати чиновникам за русифікацію
  • 1881 – заборона на проповіді українською мовою
  • 30.05.1876 р. — Емський указ російського царя Алєксандра ІІ про заборону українського слова і писемності 
  • 1888 – указ Олександра III про заборону на хрещення українськими іменами і заборону на використання української мови в усіх установах
  • 1905–1907 – репресії до діячів української культури
  • 1910 – циркуляр Столипіна про заборону «інородчеських товариств, зокрема українських і єврейських, незалежно від переслідуваних ними цілей»
  • 1918 – початок окупації України більшовиками
  • 1921–1923 – голод в Україні, зумовлений політикою військового комунізму
  •  1687–1924 – силою і обманом територія України була захоплена Московським патріархатом
  • 1929–1930 – колективізація – нове закріпачення селян. 1930 – нова заборона української церкви
  • 1932–1933 – геноцид українського народу, зумовлений штучним Голодомором
  • 1933 – заборона вимовляти звук Ґ, вилученням 5-ї літери українского алфавіту(в 1922 р., з тих же ідеологічних міркувань, ця літера була вилучена з білоруської мови)*
  • 1933–1940 – насильницька русифікація (майже повне повторення царських указів)
  • 1943–1948 – Під виглядом загонів УПА, в Західній Україні мирних жителів вбивали агенти МГБ
  • 1961 – програма ЦК КПРС про злиття націй в “єдиний радянський народ” і посилення русифікації
  • 1965 – репресії проти діячів української культури
  • 1978 – директива про посилення русифікації (такі директиви виходили аж до 1990 року майже щороку)
  • січень 2006 –  командування Черноморского флоту России ввело на територію маяка на українському мисі Сарич підрозділ своєї морської піхоти
  • січень 2006 – Міністерством оборони Росії уповноважило своїх військовослужбовців застосовувати на українській території вогнепальну зброю на враження
  • березень 2007 – окупаційний підрозділ російських морських піхотинців захопив українську територію - військовослужбовці Чорноморського флоту Росії не допустити на радіонавігаційну станцію МАРС-75 українських судовиконавців
  • травень 2007– Держдума Росії дала протокольне доручення своїм комітетам розробити заходи щодо відняття в України Криму
  • 30.05.2007 – росіяни включили Україну у шістку своїх головних ворогів (Дані аналітичного центру ЛЕВАДА-ЦЕНТР)
  • 16.05.2008 – росіяни включили Україну в трійку своїх головних ворогів (Дані міжнародного дослідницького центру SOCIUM-CONSULT)
  • Серпень 2008 – російський Чорноморський флот заблокував українські теплоходи в грузинському порту Поті (Україну, де за договором про дружбу і взаємодопомогу російський ЧФ тимчасово перебуває, Росія, про свою військову операцію проти братської православної Грузії, звичайно не попередила)
  • серпень 2008 – підійшовши з української території до берегів Грузії, ракетний крейсер «Москва», та ще два десятка російських військових кораблів, потопили практично весь грузинський флот
  • 1991– 2008 – елементарні вимоги морського статуту і міжнародних традицій, щодо підняття на кораблях прапору країни перебування, Росія не виконує, бо в Україні вона діє за своїм законом
  • 1991 – 2008 –  користуючись тимчасовим (до 2017р.) перебуванням у Севастополі  і розгалуженим розташуванням військової бази свого Чорноморського флоту, включно і його розвідувальної структури, на території України, російська розвідка глибоко інтегрується в українське суспільство і потужно підтримує серед громадян сепаратистські інтиукраїнські настрої
  • 1991–2008 – консульськы групи Міністерства закордонних справ Російської Федерації прямо на території Криму видають його мешканцям російські паспорти, грубо порушуючи українське законодавство, що не допускає подвійного громадянства
  • 2004 – 2008 надається російське громадянство українським посадовцям, які підозрюються в Україні у порушенні законів, скоєнні кримінальних злочинів
  • 16.06.2009 – Заперечуючи територіальну цільність Грузії, Росія заблокувала прийняття резолюції про продовження мандата місії ООН у регіоні Грузії й Абхазії
  • 2009 – Ще не вщухли події відторгнення від Грузії частини її території, як в анексованій Абхазії Росія почала споруджувати базу для свого військово-морського флоту, при цьому, не збираючись виводити військові кораблі з українського Севастополя
  • 09.09.2009  – Державна Дума РФ прийняла закон, який дозволяє президенту одноосібно посилати збройні сили за рубіж і застосовувати їх в інших країнах без офіційного оголошення війни, зокрема для попередження агресії проти іншої держави або захисту громадян РФ за рубежем, якщо, на думку російського президента, їм буде загрожувати небезпека
  • 09.2009 – На противагу спробам України домовитися з Росією про порядок виведення з української території російського чорноморського флоту, Росія створює нову Севастопольську бригаду морської піхоти та переводить в її склад батальйон із Новоросійської бази, а один з підрозділів морських піхотинців збільшує і переводить в розряд частин постійної бойової готовності

Примітка: У російській мові звук, який в українській позначається літерою г, відсутній. У той же час, в російському алфавіті, літера г передає звук, що в українській передається літерою ґ. У результаті, звук, який, наприклад в англійські, французькій та інших європейських мовах, передається буквою h, а в українській - г, росіяни вимовляють як російську фонему х, тоді як англійці і французи цю російську фонему вимовляють дифтонгом kh. Таким чином, адаптуючи іншомовні слова під свою мову, де відсутня вказана фонема, наприклад, назву фінської столиці - Helsinki, що українською правильно вимовляється і пишеться Гельсінкі, росіяни пишуть як Хельсинки.

2007 – 2008 – Невеличкий фактик, серед безлічі подібних: Останні роки, тоді як інші країни, на пісенному конкурсі Євробачення, дають українським виконавцям не нижче другого місця, Росія демонстративно голосує проти, не включаючи Україну навіть у п’ятірку і віддаючи свої голоси країнам, що представляють не кращу виконавську майстерність, а відданість Москві. Незважаючи на те, що, виключно із братських слов’янських почуттів, Україна завжди віддає Росії найбільше голосів, відповідних братських почуттів у росіян  це не викликає (Путин проголосует на "Евровидении" за Великобританию,- lenta.ru, 16.11.2008) .

Как отличить украинца от Человека

* Если русский любит Россию - он патриот. Если украинец любит Украину - он махровый бандеровский националист.

* Если русский говорит "хохол" - он по доброму иронизирует над представителем братского народа. Если украинец говорит "москаль" - он выявляет этим свою националистическую, антироссийскую сущность.

* Если русский митингует - он отстаивает свои интересы. Если украинец митингует - он отрабатывает американские деньги, выплаченные ему в антироссийских целях.

* Если русский президент общается с американским президентом - он налаживает отношения между двумя странами. Если украинский президент общается с американским президентом - они оба плетут антироссийский заговор.

* Если русский говорит на русском языке – он просто русский. Если украинец говорит на украинском языке – он Петлюра недобитый.

* Если президент России декларирует пророссийские лозунги – это нормальный президент. Если президент Украины декларирует проукраинские лозунги – он проамериканский и антироссийский президент.

* Если русское правительство не соглашается с украинским правительством – оно отстаивает национальные интересы. Если украинское правительство не соглашается с русским правительством – абарзели ваще.

ya2004.com.ua

 

 

ЧОРНИЙ КАЛЕНДАР УКРАЇНИ

 

Вікіпедія

 

Україно! Україно! 

Оце твої діти, 

Твої квіти молодії, 

Чорнилом политі, 

Московською блекотою 

В німецьких теплицях 

Заглушені!.. Плач, Украйно! 

Бездітна вдовице!

("Сон" Тараса Шевченка) 

 

Січень

  • 12 (1972 р.) День українського політв’язня (початок брежнєвських репресій української інтеліґенції)
  • 23 (1667 р.) Андрусівська угода про поділ України між Московщиною і Польщею
  • 29 (1918 р.) День пам’яті Героїв Крут

Лютий

  • 7 (1940 р.) совєтські каральні органи розпочали депортацію населення Західньої України. Вивезено 220,000 осіб
  • 9 (1918 р.) Міхаїл Муравйов здобув Київ і розстріляв більше як 5,000 українських патріотів
  • 25 (1764 р.) цариця Катерина ІІ зліквідувала монастирі Української Церкви

Березень

  • 1 (1922 р.) Москва змушена визнати факт голодомору в Україні (1921-23 рр.) у якому загинуло приблизно 1,500,000 українців
  • 5 (1950 р.) з рук НКВД-МВД загинув головний командир УПА генерал Роман Шухевич
  • 8-9 (1946 р.) Москва офіційно зліквідувала Українську Греко-Католицьку Церкву
  • 9 (1930 р.) початок ліквідації Союзу Визволення України і Спілки Української Молоді

Квітень

  • 8 (1929 р.) Заборона і ліквідація Української Автокефальної Православної Церкви
  • 13 (1946 р.) Одне з перших свідчень про голодомор 1946-47 рр. у якому загинуло більш як 1,000,000 українців
  • 21 (1786 р.) введення царицею Катериною кріпацтва в Україні (форма рабства);
  • 26 (1986 р. ) Чорнобильська катастрофа.

Травень

  • 1 (1979 р.) КҐБ підступно закатував видатного композитора Володимира Івасюка
  • 16 (1954 р.) повстання українських політв’язнів у Кінґірі
  • 16 (1960 р.) загинув у Володимирській тюрмі президент Української Головної Вивольної Ради Кирило Осьмак
  • 23 (1938 р.) загинув з рук аґента Москви провідник ОУН Євген Коновалець
  • 24 (1964 р.) спалено відділ україніки бібліотеки Академії Наук у Києві
  • 25 (1709 р.) московські війська царя Петра І зруйнували Чортомлицьку Січ
  • 25 (1926 р.) загинув з рук аґента Москви голова Директорії УНР Симон Петлюра
  • 30 (1876 р.) Емський указ російського царя Олескандра ІІ про заборону українського слова і письменства
  • 31 (1922 р.) на Кубані розстріляно десятки тисяч українців

Червень

  • 15-16 (1775 р.) Московські війська цариці Катерини ІІ знищили Запорізьку Січ
  • 22-24 (1941 р.) масові розстріли українців Галичини і Волині у в’язницях НКВД
  • 26 (1954 р.) 500 українських жінок-політв’язнів знищено в канцтаборі в Кінґірі
  • 30 (1955 р.) повстання українських політв’язнів у Воркуті

Липень

  • 13-14 (1943 р.) розкриття Вінницького злочину НКВД (1937-41 рр.) у якому знищено приблизно 10,000 українців
  • 18 (1863 р.) «Валуєвський указ» про заборону української мови
  • 19 (1945) у Бутирській тюрмі загинув о. Авґустин Волошин, президент Карпатської України

Серпень

  • 1-13 (1953 р.) повстання і масакра українських політв’язнів у Воркуті
  • 16 (1945 р.) Москва віддала Лемківщину Польщі; 25 (1698 р.) — у московській неволі загинув гетьман Петро Дорошенко

Вересень

  • 4 (1985 р.) загинув у концтаборі ҐУЛАҐУ видатний український поет Василь Стус
  • 9 (1944 р.) совєтсько-польський договір про виселення лемків з українських етнографічних земель

Жовтень

  • 15 (1959 р.) аґент КҐБ убив провідника ОУН Степана Бандеру
  • 19-21 (1947 р.) большевики вивезли на Сибір 150,000 українців
  • 27-4 листопада (1937 р.) знищення єжовщиною культурного цвіту народу п. н. «Розстріляне відродження».

Листопад

  • 7 Національний День Пам’яті жертв большевицького терору
  • 10 (1709 р.) московські війська царя Петра І знищили гетьманську столицю Батурин разом з усіма жителями
  • 23 (1921 р.) большевики розстріляли під Базаром 359 українських військовополонених — учасників Другого зимового походу
  • 27 (1937 р.) НКВД розстріляв главу УАПЦ митрополита Липківського
  • 28 День Пам’яті жертв голодомору-геноциду 1932-33 рр.
  • 28 (1970 р.) у Києві КҐБ підступно вбив видатну художницю Аллу Горську
  • 29 (1932 р.) большевики вивезли на Сибір 30,000 українців з Полтавської станиці на Кубані

Грудень

  • 4 (1804 р.) загинув на Соловках останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський
  • 12 (1764 р.) російська цариця Катерина ІІ скасувала Гетьманщину в Україні
  • 29 (1723 р.) у Петропавловській фортеці у Петербурзі загинув гетьман Павло Полуботок

 

 

 

Чубинський Володимир Дмитрович. Політехнік, поет, педагог

 

Мабуть, небагато у світі університетів мають власний гімн. Наш Київський політехнічний – один із цих небагатьох.

«Кто там студенческий марш запевает?

Чья там колонна идёт впереди?

Это друзья молодые шагают.

Это идет КПИ!

Мы идем, над нами небо голубое.

Мы поём, для нас открыты все пути.

Мы всегда горды тобою,

Орденоносный КПИ!»

Так починається «Марш КПІ», що вже понад піввіку є музичним символом нашого вузу. Слова і мелодія маршу наповнені оптимізмом і енергією стрімкого руху вперед – створений на початку 50-х років минулого століття, він увібрав дух тієї епохи, коли країна не тільки заліковувала рани страшної війни, а й готувалася зробити крок у космічний простір.

Написав «Марш» (слова і мелодію) студент КПІ, учасник хорової капели Володимир Дмитрович Чубинський. Думається, це не випадково. Щоб створити твір, який стане символом чогось великого, треба самому втілювати епоху. В.Д. Чубинський був саме такий.

Він народився 1 грудня 1930 року в Гостомелі в учительській сім’ї і був правнуком Павла Платоновича Чубинського, вірш якого «Ще не вмерла України і слава, і воля…» став основою Державного Гімну України. Через переслідування у зв’язку з аристократичним походженням мати з сином 1934 року виїхала до Ташкента і повернулася в Україну (у м. Кривий Ріг) 1944-го. Після закінчення школи Володимир став студентом інженерно-педагогічного факультету КПІ та учасником інститутської хорової капели.

В автобіографії В.Д.Чубинський писав: «Світлою сторінкою не лише в студентські роки, а й в усьому житті стали пісня, музика, участь у самодіяльності. На першому курсі КПІ я став учасником хорової капели й залишився відданим членом цього колективу на все життя. Скільки неповторно прекрасних миттєвостей випало мені, я вдячний долі за ту можливість творити, яку вона мені подарувала...»

Після закінчення інституту він не полишає зв’язку із капелою – стає позаштатним хормейстером, а також визнаним лідером неформальної діяльності капели. Саме Володимир Чубинський придумав багато обрядів і звичаїв, які стали традицією серед капелістів, і написав багато пісень, які можна назвати капельними обрядовими. Серед них – «Весільний вальс», який співали на хорових – і не тільки – весіллях, «Фонтаньєрську прощальну», якою закінчувалися співочі зустрічі капелістів, «Прощальний вальс» – яким капела проводжала випускників, що закінчували інститут. Таким чином він значною мірою сприяв тому, що хорова капела стала духовним об’єднанням і об’єднує багато десятиліть тих, хто давно уже попрощався зі студентською лавою.

 «Нас зачаровували в ньому різнобічна обдарованість, невичерпна енергія, романтизм, притаманне йому відчуття радості буття, яке миттєво передавалось усім. Поруч із ним кожен водночас відчував себе і особистістю, й невід’ємною часточкою прекрасного цілого. Любов до пісні, відданість капельним традиціям, справжня дружба, лицарське ставлення юнаків до дівчат – усе це разом становило сутність того неповторного явища, котре отримало назву фонтаньєрства і натхненним творцем якого був Чуб» (Тетяна Кучинська).

«З появою Володі все починало крутитися за його сценарієм – я тепер розумію, що він завчасно готував для нас сюрпризи. Те, що нам здавалось простою випадковістю, непомітно несло велику чубинську педагогіку. У нього був природний дар учителя, педагога-вихователя. Тепер важко полічити, скільки в Чуба було учнів, яких він навчав грати на гітарі. Він був незбагненним магнітом, що вводив нас, новачків, у чарівний світ студентського життя, музики, дружби» (Борис Канюка).

Це висловлювання тих, хто познайомився з Чубом у 50-ті.

Але, можливо, ще більше спілкування з Володимиром Дмитровичем дало мені і моїм товаришам – учасникам капели другої половини 1970-х років, які називають «роками застою». Романтика 50-х була в далекому минулому. Настали зовсім інші часи. Ініціатива, м’яко кажучи, не віталась. Ті, хто намагався творити, дуже часто чули: «Не висовуйся!», «Тобі що – більше всіх потрібно?» і тому подібне.

А Чубинський вчив нас не боятися діяти так, як вважаєш за потрібне, не озираючись. Ті ж невеличкі концерти, що капелісти давали вечорами на вулицях Києва у будь-якому місці – в підземних переходах, на вулицях, на Володимирській гірці – ні з ким не узгоджуючи ні місць проведення, ні репертуару. А ще він вчив нас бути лідерами. Своїм прикладом демонстрував, що в деяких випадках треба виходити перед людьми і керувати – давати команди, підбадьорювати товаришів, вселяти в них упевненість, стежити, щоб ніхто не залишався без діла. Причому всього цього вчив, не читаючи нотації (хоча бувало і таке), а своїм прикладом.

Майже чверть віку В.Д.Чубинського немає з нами. Але він залишається у пам’яті всіх тих, хто його знав. І у своїх піснях, які звучать зі сцени й по радіо. І найвідомішій з них – «Марші КПІ».

В.Ігнатович

КП: 2010, 41  Культура Спільнота КПІ Київський політехнік

Опубліковано: Чт, 23/12/2010 - 16:27 — kpi Оновлено: 23/12/2010 - 16:27

- See more at: http://kpi.ua/chubynsky_volodymyr#sthash.PZBc19H1.dpuf

 

 

Шістдесятники

 

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла укультуру (мистецтволітературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякоїлібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті»дисиденти). З початком політики«Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М.ГорбачовО.Яковлевфілософи О.Зінов'євМ.МамардашвіліЮ.Левада,політологи О.БовінФ.Бурлацькийредактори масмедіа — В.КоротичЄ.ЯковлєвС.Залигін та багато інших.

Шістдесятники України

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван ДрачМикола Вінграновський, В.Дрозд, Гр. Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь СимоненкоМикола ХолоднийЛіна КостенкоВ. ШевчукЄ. Гуцалохудожники Алла ГорськаВіктор ЗарецькийБорис Чичибабінлітературні критики Іван ДзюбаЄвген Сверстюкрежисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій ПараджановЮрій Іллєнко, кінокритик Роман Корогодський, перекладачі Григорій КочурМикола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінцяXIX — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск нанонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

Початок 1960-х

Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко.

Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетівІван ДрачМикола ВінграновськийМикола Холодний, Г. Кириченко,Василь ГолобородькоІгор КалинецьІван Сокульський Б. Мамайсур та інші. На початку близько до шістдесятників стояв Віталій Коротич. До шістдесятників відносять також поета Івана Коваленка, хоча за віком він був старшим за більшість із них.

У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій ШевчукГригір ТютюнникВолодимир ДроздЄвген Гуцало, Я. Ступак; у критиці — Іван ДзюбаІван СвітличнийЄвген СверстюкІван Бойчак; у публіцистиці — Степан Кожум'яка. До найвизначніших шістдесятників слід додати з політичних, та більше з кон"юнктурних причин нині замовчуваних активних борців з режимом, таких як майстер політичного памфлету Валентин Мороз («Репортаж із заповідника імені Берія», «Бумеранг», «Бастіон українського опору», «Серед снігів», «Дедал і Тантал», «Лист до Євдокії Лось», класична гумореска, оплачена п"ятнадцятьма роками каторги, «Я бачив Магомета»). Михайла Осадчого (його табірна повість «Більмо» вийшла 5 іноземними мовами), Василя Рубана («По той бік добра»).

З появою шістдесятників гостро постала проблема «батьків і дітей» у літературі. Молода генерація закидала «літературним батькам» відповідальність за сталінські злочини, пристосуванство до деспотичного режиму, творчу імпотенцію («Ода чесному боягузові» Івана Драча). Коли поети — лідери шістдесятництва — після перших арештів у 1965 відійшли у тінь, у «внутрішню еміграцію», М.Холодний не припиняв війну словом з режимом до свого арешту у 1972 («Крик з могили», 1961, "Сьогодні у церкві коні ночують і воду п"ють…", 1961, «Дядько має заводи й фабрики…», 1963, «Собаки в місті мають паспорти…», 1964, «Вмирають поети», 1965, «Монолог Франка», 1966, «Товаришам із тюрми», 1966, «Перед автопортретом Параджанова», 1968, "П"ять бажань патріота або інтернаціоналізм навиворіт", 1970). Зі свого боку, дехто зі старших письменників (Павло ТичинаПлатон ВоронькоМикола ШереметМихайло Чабанівський) вороже поставився до експерименту й новаторства шістдесятників.

Для поезії шістдесятників характеристичне було оновлення заштампованої соцреалістичною догматикою поетики, інтелектуалізм, замилування в ускладненій метафорі й синтаксі, урізноманітнення ритміки тощо; у прозі — звільнене від соцреалістичного фальшу реалістичне зображення дійсності, часто з дотепним гумором (оповідання Григора Тютюнника), а то й у гостро сатиричному плані («Катастрофа», «Маслини» Володимира Дрозда), витончені мотивації поведінки героїв, зацікавлення історичною тематикою (Валерій Шевчук).

Кінець «відлиги»

Рух шістдесятників виразно протримався ледве одне десятиліття. Вже 17-го грудня 1962 на спеціально скликаній нараді-зустрічі творчої інтелігенції з керівництвом держави їх гостро розкритикували. Після внутрішнього перевороту в КПРС та відставки Хрущова восени 1964 тиск державної цензури на інтелігенцію різко посилився. Після постанови ЦК КПРС «Про цензуру» (весна 1965), а особливо після вводу військ СРСР у Чехословаччину (кінець «Празької весни») (влітку 1968 року) КПРС взяла курс на реставрацію тоталітаризму. З «відлигою» у культурі та політикою лібералізації було покінчено. Після Праги єдиновласно правляча країною партія (КПРС) небезпідставно бачила в творчій, ліберальній та демократичній інтелігенції головну загрозу своїй диктатурі, монополії на владу.

Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965–1972 pp. У цьому процесі частина шістдесятників без особливого опору перейшла на офіційні позиції (В.Коротич, І.Драч, В.Дрозд, Є.Гуцало та ін.), декого на довгий час (Л.Костенко), а інших взагалі перестали друкувати (Б.Мамайсур, В.Голобородько, Я.Ступак).

Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І.Світличний, Є.Сверстюк, В.Стус, І.Калинець, В.Марченко та ін.), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі. З цих останніх, що були заарештовані, єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений з ув'язнення та допущений до літературної праці, але вже цілковито в річищі соцреалізму.

У висліді цих процесів на початку 1970-х літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення, ними започаткованого.

Окрім того, рух Шістдесятників відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне — в посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму й русифікації (книга І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есеї Є.Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема В.Симоненка, М.Холодного — протестні твори цих двох молодих поетів найбільше множилися й поширювалися, та інших, викривальні памфлети й протестні листи літературознавців В.Стуса. В.Марченка тощо).

Шістдесятники у мистецтві

Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці.

Усвідомлення українською творчою молоддю злочинної суті комуністичної системи сприяло її звільненню з-під впливу ідеологічних догм «соціалістичного реалізму», підвищувало статус загальнолюдських цінностей та ідеалів. Формування світогляду Шістдесятників відбувалося під впливом гуманістичної культури Заходу, ознайомлення з якою сприяло зростанню зацікавлення до надбань власної культури, історії та традицій українського народу. Шістдесятники у своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали тогочасне українське суспільство.

Найвідомішими представниками Шістдесятництва були поети і прозаїки Микола ВінграновськийВ.ГолобородькоЄвген ГуцалоІван ДрачРоман ІваничукІрина та Ігор Калинці, Г.Кириченко, Ліна КостенкоБорис МамайсурЮрій Мушкетик,Микола РуденкоЄвген СверстюкІван СвітличнийВасиль СимоненкоГригір ТютюнникВалерій Шевчук; художникиАлла ГорськаОпанас ЗаливахаБорис ПлаксійВіктор Зарецький, В.Кушнір, Галина СеврукЛюдмила Семикіна,Стефанія Шабатура; режисери Сергій ПараджановЮрій ІллєнкоЛеонід ОсикаЛесь Танюк; перекладачі Григорій Кочур та Микола Лукаш.

На початку 1960 років діяли клуби творчої молоді — київський «Супутник» (голова — Лесь Танюк) і львівський «Пролісок» (голова — Михайло Косів), які стали центрами громадської діяльності шістдесятників. У клубах відбувалися літературні зустрічі, вечори пам'яті, театральні постановки, де молоді митці формували власний світогляд та світобачення своїх слухачів і читачів.

Із 1963 розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень на адресу Шістдесятників, насамперед у націоналізмі. Влада розгорнула кампанію цькування Шістдесятників у пресі, на засіданнях спілок та різноманітних зібраннях. Партійні та карні органи забороняли, а потім і розганяли літературно-мистецькі зустрічі та творчі вечори Шістдесятників, закривали клуби творчої молоді. Поступово більшість Шістдесятників була позбавлена можливості видавати свої твори, їх звільняли з роботи, проти них влаштовувалися провокації.

Деякі шістдесятники під тиском влади пристосувалися до нових умов і перейшли на офіційні позиції. Проте більшість Шістдесятників не змирилася і мужньо відстоювала свої переконання, їхні твори продовжували з'являтися у самвидаві, та вже замість суто культурологічних проблем усе частіше аналізувалися питання суспільно-політичного життя, зокрема колоніального становища республіки у складі СРСР та необхідності створення організованого визвольного руху.

Із середини 1960-х шістдесятники розпочали формування політичної опозиції комуністичному режиму і незабаром стали активними учасниками дисидентського руху в Україні, зокрема як члени Української гельсінської групи.

 

Шкляр В.М.

 

Васи́ль Микола́йович Шкляр (* 10 червня 1951, с. Ганжалівка Лисянського району Черкаської області) — український письменник,політичний діяч. Один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників (деякі оглядачі називають його «батьком українського бестселера»)[1].

В селі Ганжалівка  пішов до початкової школи. Пізніше родина переїхала до містаЗвенигородки, де Василь Шкляр закінчив 10-річну школу зі срібною медаллю (1968), а відтак вступив на філологічний факультет Київського університету. Звідти його хотіли вигнати за те, що під час трудового семестру в колгоспі грався бомбою (див. повість В.Шкляра «Стороною дощик іде»), але він перевівся до Єреванського університету, де 1972 року отримав диплом про вищу освіту.

Працював у пресі, 1986 року перейшов на творчу роботу.

Писав прозу, видав більше десятка книжок, зокрема романи «Тінь сови», «Ностальгія», збірки повістей та оповідань «Сніг», «Живиця».

Член Спілки письменників України з 1978Асоціації українських письменників з 1999.

19881998 — займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Цей досвід (зокрема, подробиці операції з врятування сім'ї генерала Дудаєва після його загибелі) потім відтворив у романі «Елементал» (2001)[1],[3].

1991 — стає членом Проводу Української республіканської партії та прес-секретарем УРП (до 1998 р.)[4].

У березні 1998 був кандидатом в народні депутати України від виборчого блоку «Національний фронт».

Популярність як письменника прийшла з виходом роману «Ключ» (1999), який зібрав низку нагород. Це був перший твір автора після тривалої паузи — з 1990 року. Сам Шкляр пояснює цю паузу так: «Далася взнаки різка зміна епох»[5]. Роман писався1998 р., після того як автор потрапив до реанімації зі смертельним діагнозом, але вижив і у лікарні почав писати «Ключ». Роман неодноразово був виданий в Україні (станом на 2009 р. — 12 разів) та за кордоном (перекладений зокрема шведською,російськоювірменською).[6]

20002004 — головний редактор видавництва «Дніпро»[4]

Володіє вірменською мовою. Перекладав з вірменської та новогрецької. Значного розголосу набув його переклад «Тараса Бульби» М.Гоголя, зроблений з 1-го видання повісті (1835; збірка «Миргород»). В цьому виданні була відсутня додана пізніше Гоголем під тиском російських критиків хвала російському цареві. За переклад «Тараса Бульби» Шкляра критикував посол РФ в Україні Віктор Черномирдін[7].

2011 — входить до складу журі літературного конкурсу «Юне слово»

Наприкінці 2011 року Василь Шкляр створив Міжнародну благодійну організацію «Фонд Василя Шкляра „Холодноярська Республіка“, головна мета якої є здійснення благодійної діяльності, спрямованої на розвиток українського кіномистецтва, надання благодійної допомоги на створення, прокат і популяризацію художнього кінофільму та його можливої наступної телеверсії за твором лауреата Шевченківської премії Василя Шкляра „Залишенець“ („Чорний Ворон“).

Рішенням Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка визнаний лауреатом Шевченківської премії 2011 року.[2][Джерело?]

Особливий резонанс викликав роман Шкляра „Чорний ворон“. Він вийшов наприкінці 2009 року у видавництві „Ярославів Вал“ (Київ) і майже одночасно (під назвою „Залишенець“) — у видавництві „Клуб сімейного дозвілля“ (Харків). Книжковому виданню передувала газетна публікація фрагменту „Суд“.[8] В липні 2011 року вийшла аудіоверсія „Залишенця“ у видавництві Мистецької агенції „Наш Формат“. Озвучив книгу Петро Бойко, заслужений артист України, протоієрей Української православної церкви КП.

Роман відтворює одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок української історії — боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади у 1920-х роках. Відразу після виходу роману в світ з'явилося багато рецензій[9] і навіть з трибуни Верховної Ради промову про цей роман виголосив народний депутат України Володимир Яворівський.[10]

Анотації до роману[ред. • ред. код]

Василь Шкляр[2]:

«Вожді, як маври, зробили свою справу і відійшли на еміграцію, а повстанці, марно чекаючи їхнього сигналу до всеукраїнського рушення, воювали ще майже десятиліття… Прототипом мого головного героя став один із найзагадковіших холодноярських отаманів — Чорний Ворон. Українська літературна критика ненавидить стрімкий розвиток подій. Я не збираюся їй догоджати, але в мене і крім сюжету є достатньо засобів, щоб тримати увагу читача, чий інтерес я ставлю понад усе»

Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля» подає[7]:

Їх називали бандитами, розбійниками, головорізами й навіть у прокльонах-анафемах забороняли згадувати їхні імена. Щоб вбити у пам'яті упокореної маси ту ідею, за яку повстанці жертвували свої молоді життя. Авжеж, вони стріляли, вішали, палили, нищили — але кого? На їхньому бойовому чорному прапорі напис: «Воля України або смерть». Вони не вийшли з лісу навіть тоді, коли навкруги запанувала чужа влада і вже не було надії на визволення. Вони — залишенці — обрали собі смерть.

               

Ю́рій Іва́нович Ли́па 

Вікіпедія: http://uk.wikipedia.org/wiki/Липа_Юрій_Іванович

 

Зміст

1 Життєпис

1.1 Молоді роки. Родина

1.2 Перші визвольні змагання

1.3 Активна творча діяльність

1.4 Друга світова війна і смерть

2 Творчість

2.1 Філософсько-ідеологічні праці

2.2 Літературні твори

2.3 Поезія

2.4 Публіцистика

2.5 Огляд і аналіз праць Ю. Липи

3 Див. також

4 Джерела

5 Посилання

 

Прим. В.Ж.

З  пропущеними розділми наведеного вище змісту читач може ознайомитись  самостійно за вказаним сайтом Вікіпедії

 

Ю́рій Іва́нович Ли́па (* 5 травня 1900, м. Одеса — † 20 серпня 1944, с. ШутоваЯворівський районЛьвівська область) — громадський діячписьменникпоетпубліцистлікар, автор української геополітичної концепції, один з визначних ідеологів українського націоналізму.

Найповніше ідейно-філософські погляди Липи розкриті в його «всеукраїнській трилогії» — «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940) та «Розподіл Росії» (1941). В цих працях Юрій Липа виступає як теоретик сучасної української геополітики.

Творчість

Філософсько-ідеологічні праці[ред. • ред. код]

Літературні твори[ред. • ред. код]

У цілому написав бл. 200 різноманітних творів: книг, статей, рецензій, перекладів, зокрема:

  • за українську літературу. — Варшава, 1935. — 216 с.
  • Липа Ю. З Київських легенд //Український студент, Прага, 1930.
  • Липа Ю. Вірую. — Львів: Каменяр, 2000. — 102 с.
  • Липа Ю. Козаки Роман «Козаки в Московії» (1934)
  • Три томи новел «Нотатник» (1936)
  • Збірник літературознавчих есеїв «Бій за українську літературу» (1935)
  • Лікарська праця «Фітотерапія» (1933)
  • Лікарська праця «Ліки під ногами» (1943).
  • Липа Ю. Бій в Московії. — Львів: Червона калина, 1995. — 454 с.
  • Липа Ю. Нотатник. — К.: Укр. світ, 2000. — 296 с.
  • Липа Ю. Поезія. — Торонто, 1967. — 292 с.
  • Поема «Цар-Дівиця» (ЛНВ. Річник XXI. Т.LXXVII. Кн.VI. За жовтень. Львів, 1922. — с.193—197).

Поезія[ред. • ред. код]

  • поетична збірка «Світлість»
  • збірка поезій «Суворість» (1931)

Публіцистика[ред. • ред. код]

Огляд і аналіз праць Ю. Липи[ред. • ред. код]

 

Поезія[ред.]

  • Ось лиця всіх до Тебе, Боже,
    Звертаються в молитві й ждуть;
    Ти вивів нас на роздорожжя,
    Щоб ми пізнали праву путь.

(«В покорі просять покоління...» // Поезія. — С. 15)

  • Все буде відомо — даремно ховаєш нужденність
    Бажань похітливих, думок без сумління і стра́хи.
    Все станеться явним, — даремно втікаєш від себе
    У видумку мрій, сорокатий каптан для безумців.

(Простовіч // Поезія. — С. 19)

  • Коли прийшла пора і ти дозрів
    У муках днів, у боротьбі з собою,
    Як образ берегів в імлі, на морі, —
    В одній хвилині з'явиться тобі
    Твоє призначення і зміст.

(Призначення // Поезія. — С. 21)

  • Пребудь в мені! Вже ближче ночі тінь
    І тьма — густіша. Боже, в далечінь
    Відходять бла́га й сили помічні, —
    Безпомічному поможи мені!

(І прийде час // Поезія. — С. 24)

  • Радосте моя синьоока,
    Моя радосте мила,
    Як зоря, що високо
    Наді мною спинилась.

(До панни Є. К. // Поезія. — С. 87)

  • Спалитися в безупиннім
    Життю, що в іскрах пливе,
    В неопалимій купині,
    Що родить вічно нове.

(Три брати // Поезія. — С. 91)

Інші цитати[ред.]

  • путі, ще треба мати відповідний характер, щоб використати ті путі.
  • Зв'язок з минулим є підставою віри в будуччину і запорукою перемоги будівничих ідеалу національного.
  • Єдина доцільна «Ідуть ряди, гримлять ряди й купаються в крові, гартуються в огні. Вогонь і кров, життя та воля, або смерть палахкотить у їх грудях…Чуєш крик — Зіг хайль! Хайль! Зіг хайль!» («Українська доба», Львів,1934 р.)
  • Щоб мати авторитет — треба мати силу!
  • Українські герої — це висловники туги і праці багатьох поколінь.
  • Будь приготовлений до власної історії!
  • Найвищий вислів влади — це отаман, коли ж він є й господарем душ, — це батько.
  • Злу акцію ще можна скерувати на добре, брак акції дасть тільки зле.
  • Ми — нація, сузір'я мільйонів, ми — серце воль, ми — буйна кузня сили.
  • Добре виконувати та добре наказувати — однаково важне в обличчі справи. Хто не вміє одного — не вміє й другого.
  • Це ж така нормальна річ — визначати свій край за середину світу.
  • Свій світ — мірило, критерій для інших світів.
  • Одиниця тоді лишень чогось варта, коли висловлює хоч трохи духу своєї збірноти.
  • Власна раса є джерелом, і мірилом, і правом.
  • Ви чуєте ці кулі, це народ промовляє.
  • Засади, взяті від чужинців і не достосовані до української психології й традиції, стають не засадами, а засудами.
  • Для українців найголовніший меридіан світу — це той, що проходить через Україну.
  • Кожен народ складається із щоденних виявів активності і мовчазності.
  • Нема ніяких так званих об'єктивних перешкод до вивищення і утвердження нового великого народу, який мав поразку.
  • Вся історія людства — це боротьба держав віри з державами сумніву — в ім'я перемоги віри.
  • Як можна інакше дивитися на світ, як не з нутра власної нації?
  • Власний терен, власна місія і почування нехіті до чужих — ось що є найважливіше в окресленні слова «нація».
  • Призначення України є тільки в ній самій, її доля є в її людях.
  • В обличчі Держави людина має таку вартість, яку має ідея, висловлена в ній.
  • Мало мати догідні дорога для української одиниці до висловлення себе й розвою є лишень в українській духовності.
  • Тільки віра вища
  • І чеснота в будові
  • Вирве душу з грища
  • І правду — з крові.
  • Чин хвалить не людина.
  • Там, де є українці, там завжди є мистецтво.
  • Історія нашого духу і крові — то історія наших провідників, нашої еліти.
  • Хто може дати право українцям? Воно в них самих.
  • Безнадійним є бунт одиниці, що не хоче прийняти расових традицій.
  • Коли тепер існує втеча від України, то вона має характер втечі в хаос, в істерію одиниць.
  • Велика ціль — річ більша від людини.
  • Каже кров: з'єднаю! Каже любов: пробачу! Каже віра: веду!
  • В серці кожного українця повинна бути його почуттєва Україна, заселена постатями і почуваннями.
  • Все, що рідне, то — рідне, вороже — ворожим зостане, йди без вагань і без схибу і вдар там, де треба.
  • Большевизм не розпочав нічого, чого б не провадив або не пробував впровадити царизм.
  • Єсть тільки довічна боротьба за власне «я» і «Я» моєї раси…
  • Слинна перспектива — «з ворогом по правді жить».
  • Ім'я будуччини — чин, хто спинився — той служить тьмі, хто в поході — звитяжить він.
  • А що ж є більше понад віру?
  • Пам'ятай, коли треба, шапку здійми, коли треба, дукатом дзенькни, а коли, то й на шаблю гостру зоприся.
  • Найсолодшою смертю є смерть за Отчизну. Вона ж дає зміст життя.
  • Доцільне господарювання кров'ю — це є перша прикмета державності…
  • Людину визволити — велика річ, нарід — свята!
  • Втеча від суспільного життя — це зменшення себе.
  • Місія письменника в суспільстві — провідництво.
  • Все є доцільне, що служить силі українського організму.
  • Тільки доцільність фізичного збереження раси може бути підставою розуміння державності.
  • Мова ніколи не створиться бюрократією.
  • Погляд зсередини свого національного «Я» — це єдиний шлях, яким можна вискочити з провінційності.
  • Вільна Україна буде не після звільнення Києва, а після знищення Москви, як столиці російської наддержави.
  • Сила є аргументом, але змістом України є справедливість.
  • Шукай у власних глибинах.
  • Вигнанцем може себе почувати українець і в самім осередку України.
  • Провідник — це той, хто узнає в кожному зі своїх підвладних «дитину», «сина».
  • Брат ворога — не брат є козакові.
  • Найважливіші здобутки людства зростали й зростатимуть в українській расі.
  • Одне святе є в світі — кров людей хоробрих,
  • Одні живуть могили — вірних Батьківщині!

Джерела[ред.]

 

 

Юрій Іванович Шаповал

 

Ю́рій Іва́нович Шапова́л (* 30 липня 1953Пробіжна Чортківського району Тернопільської області) — українськийі сторикдоктор історичних наук (з 1994 р.), професор (з 2000 р.), керівник Центру історичної політології, завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України,[Джерело?] директор Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво».[1]

 

“Я теж пов’язаний з минулим. Мені пощастило найбільше інтенсивно попрацювати на зламі двох епох. У моїх поглядах, безперечно, відбулася певна еволюція”.

Найсильніший поштовх для цієї еволюції, за словами Юрія Івановича, дала робота ще в Інституті історії партії, коли за часів Горбачова йому доручили підготовку матеріалів про репресивно-каральні методи боротьби з інакомисленням у Радянському Союзі. Тоді в архівах КДБ він знайшов чимало документів, які засвідчили цілеспрямовану “українізацію” Соловків, Сибіру...

 

Указом президента України №1 від 2 січня 2013 р. дано старт реалізації широкомасштабного проекту — видання протягом 2013—2020 рр. Великої української енциклопедії. Реалізуватиме його за активної участі НАН України та Держкомтелерадіо Державне підприємство "Всеукраїнське державне спеціалізоване видавництво "Українська енциклопедія" ім. М.П.Бажана". Цю структуру, яка нині перебуває в стадії реорганізації, очолив відомий історик і політолог — доктор історичних наук, професорЮрій Шаповал. 

 

— Кажуть, що є Вікіпедія й навіщо нам енциклопедія? Але й Вікіпедія спірний продукт, бо відстежувати точність викладу фактів, неупередженість авторів та редакторів складно. Я вже мовчу про помилки, і не тільки філологічні, а й про численні історичні ляпи... З іншого боку, з'явилася інформація, що ви починаєте співпрацювати з українською Вікіпедією. Як це відбуватиметься?

— У Вікіпедії знання накопичуються спонтанно. У нас підхід інший. Він, на відміну від Вікіпедії, буде більш структурованим, системним, у повному значенні науковим. Ми хочемо представити весь проект до деталей, а вже потім його реалізувати. Зокрема, працюємо над словником (із наголосом на першому складі), в якому буде систематизація знань, наші уявлення про людське знання, перелік статей, які буде написано.

У Вікіпедії статті авторизовано своєрідно. Вам треба знайти (це не так важко), хто робить виправлення в статті, редагує її. Крім того, у Вікіпедії дуже багато статей, які стосуються гуманітарної сфери, персоналій. Вони якраз і вирізняються крайнім суб'єктивізмом. Якщо взяти Вікіпедії російську й українську, то можна побачити, як відрізняється погляд, скажімо, на Михайла Грушевського або Українську Центральну Раду. 

У нас статті, на відміну від Вікіпедії, будуть авторизовані класичним способом. Якщо ви пишете, припустимо, про якогось монарха або про знамениту битву, матеріал буде підписано. Ми замовлятимемо цю статтю, всі точно знатимуть, що її написав фахівець, професіонал. Так, ми справді вже розпочали переговори з представниками української Вікіпедії. І хочемо взяти все найкраще, що в ній є. Це "швидка" енциклопедія, чим вона й зручна для людей; ми не конкуруватимемо (як не конкурують, скажімо, Американніка й Вікіпедія), бо в нас інше завдання й все-таки трохи інший жанр. Але напрацюваннями української Вікіпедії, з дозволу її творців, ми скористаємося. Як відомо, й вони користуються багатьма напрацюваннями, скажімо моїми. Мені розповідали, що багато моїх статей там задіяно. І дуже добре, я не заперечую. Але гадаю, що тут має бути як обмін досвідом використання технологій, так і обмін ресурсами. Ми пропонуємо якнайтіснішу співпрацю. Схоже, є обопільне розуміння користі від такої співпраці.

 

«Мить історії»

Глобальні історичні процеси чи короткі історичні епізоди – у межах вічності це все, за великим рахунком, лише миттєвості. Та кожна з них єдина і неповторна і впливає на подальший перебіг подій. Визначні дати, вчинки, відомі постаті, цікаві факти, витримки з документів та монографій. Історія така, як її цікаво знати. Ведучий – Юрій Шаповал.

Слухайте з понеділка до п‘ятниці з 05:54 до 05:59, а також з 10.55 до 11.00 та з 19.55 до 20.00  на Першому каналі Українського радіо.

 

 

Графічні матеріали додатків за списком Б

Схема: Державні утворення на українській територіїз 800 по 1991 рр [Вікіпедія ред. • ред. код]

Протягом останніх трьох тисячоліть на території сучасної України існувало декілька десятків державних утворень (див. попередні розділи). Історію державної приналежності українських земель, починаючи з часів Київської Русі, зображено на схемі, що додається.

Роки

Захід

Центр

Схід • Південь

 

Закарпаття

Буковина

Галичина

Волинь

Поділля

Київщина

Чернігівщина

Сіверщина

Полтавщина

Запорожжя

Слобожанщина

Приазов'я

Одещина

Буджак

Крим

800

Білі хорвати

Тиверці

Білі хорвати

Волиняни
Деревляни

Уличі
Поляни

Сіверяни

Хозари

850

900

950

 

 

1000

Київська Русь

Печеніги

1050

Угорщина

 

Чернігівське князівство

Переяславське князівство

1100

Половці

1150

1200

Галицько-Волинське князівство

Київське князівство

1250

Золота орда

1300

 

 

1350

Угорщина

 

 

1400

Молдова

Польща

Велике князівство Литовське

Велике князівство Московське

 

Феодоро

1450

Кримське ханство

 

1500

 

Велике князівство Московське

 

1550

Семигород

Річ Посполита

 

 

1600

 

1650

 

Військо Запорозьке

 

Османська імперія

1700

 

1775

 

 

 

1795

Австро-Угорщина

Російська імперія

1850

1900

1917

ЧСР

ЗУНР (1918)

УНР (1917 — 1920), Українська держава (1918)

Румунія

КримНР

1922

Румунія

Польща

СРСР (УРСР)

Кримська АСРР

1954

 

1991

Україна

 

 

 

 

Розгортання цивілізації в часі (за Б. Н. Кузиком, Ю. Б. Яковцем)[15]

Вікіпедія)

Глобальна цивілізація

Світові цивілізації

Покоління локальних цивілізацій

Локальні цивілізації

Перший історичний суперцикл (8-е тис. до н. е. — 1-е тис. н. е.)

Неолітична (8-4 тис. до н. е.)
Ранньокласова (кінець 4-го — початок 1-го тис. до н. е.)

1-е покоління (кінець 4-го — початок 1-го тис. до н. е.)

Давньоєгипетська, шумерська, ассирійська, вавилонська, еллінська, мінойська, індійська, китайська

Антична (VIII ст. до н. е. — V ст. н. е.)

2-е покоління (VIII ст. до н. е. — V ст. н. е.)

Греко-римська, персидська, фінікійська, індійська, китайська, японська, давньоеамериканська

Другий історичний суперцикл (VI—XX ст.)

Середньовічна (VI—XIV ст.)

3-е покоління (VI—XIV ст.)

Візантійська, східноєвропейська, східнослов'янська, китайська, індійська, японська

Ранньоіндустріальна (XV — середина XVIII ст.)
Індустріальна (середина XVIII—XX ст.)

4-е покоління (XV—XX ст.)

Західна, євразійська, буддійська, мусульманська, китайська, індійська, японська

Третій історичний суперцикл XXI—XXIII ст. (прогноз)

Постіндустріальна

(XXI — початок XXIII ст. — прогноз)

5-е покоління

(XXI — початок XXIII ст. — прогноз)

Західноєвропейська, східноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська, океанічна, російська, китайська, індійська, японська, мусульманська, буддійська, африканська

 

 

 

Малюнки до розділу«Факти і міфи про походження назв Русь, Україна і Росія»

 

Звідки взявся у Росії прапор

 

Дореволюційні історики єдині в думці, що перший російський військово-морський прапор був піднятий на кораблі «ОРЕЛ» в 1669р. Цей прапор у точності повторював розфарбовування прапора Нідерландів - країни де корабель був побудований. Якщо спробувати якось оправдовувати царя Петра, то можливо він, палкий прихильник всього голландського, вирішив, що оскільки корабель збудований для нього, то і прапор на щоглі цього корабля - теж його?.. 

Як би там не було, але саме таким чином у Московському царстві було започатковано майбутній прапор держави, яка згодом стала називатися Росія.

Прапор Нідерландів


Прапор Нідерландів (Оранжеву смужку замінено на червону в 1660 р.). Цей же прапор носили з 1669 по 1720 р. кораблі петровського флоту.

Спочатку порядок розміщення трьох смужок на прапорах російського флоту був у точності як і в голландського. Відомий навіть факт, коли а 1696 р. у французький порт, з вантажем товарів, зайшло російське судно «Св. ПАВЕЛ» і тут же було затримано, як вороже. Причина - російський прапор, що повторює малюнок і забарвлення прапора Голландії, з якою Франція з 1687 р. знаходилася у стані війни.

Тому в 1720 р., особливо не мудрствуя, Петро І просто змінив порядок кольорів голландського прапора.

Прапор Російської імперії прийнятий в 1720 р.

 

Але біло-синьо-червоний прапор тоді державним російським прапором ще так і не став. До кінця XIXст. він використовувався виключно як "потешный" мореходний вимпел - торговельний прапор Московоського царства, і далі - Російської Імперії (Дивіться: "Звідки взявся у Росії прапор")

Прапор Російської імперії 1858 р.

Перший офіційно затверджений державний прапор Росії був чорно-жовто-білий, - введений указом Алєксандра II в 1858 р.

ЧУДАСІЯ:

 

 

 

Зображення з mova-historia.vlada.kiev.ua  

Син князя Юрія Довгорукого і дочки половецького хана Аєпи Осєкєвіча був названий Китаєм. Пізніше охрестився і отримав ім'я Андрій. За своє постійне прагнення перетягти із Києва Митрополію, дістав прізвисько Боголюбський. Не маючи шансів стати Великим князем, люто зненавидів Київ. У 1169р., за межами Русі, із суздальців, смолян та половців зібрав військо і пішов з ним на "Мати городов руських". Подолавши захист киян, вчинив страшну різанину, не жалів ні жінок, ні малих дітей. Багатьох забрав у полон. Пограбував усі церковні святості, вивіз ікону Пресвятої Богородиці. Підпалив Софію Київську і Києво-печерську лавру. Похід Боголюбського підірвав могутність Русі і поклав початок довгого та сумного періоду її занепаду і, в кінечному рахунку, зникнення. Московський церковний синод в 1702р. канонізував Андрія Боголюбського у святі і Московський патріархат називає його не інакше як "Святой Благоверный князь".

 

Гравюра 17 ст.  

У давні часи москвини носили чалму?Малоймовірно. Хоча, чи була тоді Москва Європою? З упевненістю можна стверджувати лише те, що, відомі нам, головні убори московських царів мали об'ємну хутряну основу, яка робила їх дуже схожими на чалму. У цьомузв'язку, не викликає подиву той факт, що в, очолюваній Андрієм Боголюбським (він же Китай), армії нападників на Київ були справжні верблюди (Гравюра XVII ст. із французського видання „Описання Всесвіту, що містить різноманітні схеми Світу...”).

 


Кольори українського прапора:

National flag
Спочатку порядок кольорів українського прапору не був установлений, тому вживали як жовто-сині, так і синьо-жовті їхні поєднання. Питання національних кольорів не викликало ніяких сумнівів і під час полеміки, що спалахувала на шпальтах київських і львівських газет 1909-1912 років – національними кольорами було визнано синю і жовту барви. Суперечки точилися лише з приводу порядку вживання кольорів. Зокрема, жовто-сині прапори використовували січові стрільці. Поєднання кольорів жовтого і синього трактується багатозначно: це і поєднання символів життя - золотого сонця у синьому космосі і чистого мирного безхмарного блакитного неба, що простягнулося над жовтим (золотистим) кольором хлібного лану – символом мирної праці і достатку. 

Поєднання жовтого і колубого кольорів є особливим, - його називають живим, вібруючим.

Примітно, що сучасний державний прапор не відповідає прадавній українській традиції, за якою завжди носили світлий верх – темний низ, і, відповідно, суперечить поняттю „жовто-блакитний”.

Дивіться: Жовто-блакитний чи синьо-жовтий?

 

 

Cимволи Руси-України

Sviatoslav_twodent

Печатка Святослава Ігоревича (957-972)

volodymyr_grand_trident

Тризуб Володимира Великого (980-1015)

Фото з istpravda.com.ua

Цеглина із руїн Десятинної церкви, з гербовим знаком як на монетах Володимира. Хст.

 

yaroslav_mudryi_trident

Тризуб Ярослава Мудрого (1019-1054)

peremys'l_land_double_eagle_g

В 1410 году ополчення Перемиської землі приймало участь у звитяжній Грюнвальдській битві під синьою коругвою з зображенням жовтого двоглавого орла з короною. 

 

 

Написи до малюнків розділу Факти і міфи про походження назв Русь, Україна і Росія

(Див. малюнки, наведені вище )

 

Cимволи Руси-України

Печатка Святослава Ігоревича (957-972)

Тризуб Володимира Великого (980-1015)

Цеглина із руїн Десятинної церкви, з гербовим знаком як на монетах Володимира. Хст.

Тризуб Ярослава Мудрого (1019-1054)

В 1410 году ополчення Перемиської землі приймало участь у звитяжній Грюнвальдській битві під синьою коругвою з зображенням жовтого двоглавого орла з короною. 

 

Що і хто насправді:

  Засновником Росії був Китай

  Виявляється, що свій "ісконно русскій напіток" росіяни називають польським словом

Син князя Юрія Довгорукого і дочки половецького хана Аєпи Осєкєвіча був названий Китаєм. Пізніше охрестився і отримав ім'я Андрій. За своє постійне прагнення перетягти із Києва Митрополію, дістав прізвисько Боголюбський. Не маючи шансів стати Великим князем, люто зненавидів Київ. У 1169р., за межами Русі, із суздальців, смолян та половців зібрав військо і пішов з ним на "Мати городов руських". Подолавши захист киян, вчинив страшну різанину, не жалів ні жінок, ні малих дітей. Багатьох забрав у полон. Пограбував усі церковні святості, вивіз ікону Пресвятої Богородиці. Підпалив Софію Київську і Києво-печерську лавру. Похід Боголюбського підірвав могутність Русі і поклав початок довгого та сумного періоду її занепаду і, в кінечному рахунку, зникнення. Московський церковний синод в 1702р. канонізував Андрія Боголюбського у святі і Московський патріархат називає його не інакше як "Святой Благоверный князь".

 

У давні часи москвини носили чалму?

Малоймовірно. Хоча, чи була тоді Москва Європою? З упевненістю можна стверджувати лише те, що, відомі нам, головні убори московських царів мали об'ємну хутряну основу, яка робила їх дуже схожими на чалму. У цьомузв'язку, не викликає подиву той факт, що в, очолюваній Андрієм Боголюбським (він же Китай), армії нападників на Київ були справжні верблюди (Гравюра XVII ст. із французського видання „Описання Всесвіту, що містить різноманітні схеми Світу...”).

 

Звідки взявся у Росії прапор

Дореволюційні історики єдині в думці, що перший російський військово-морський прапор був піднятий на кораблі «ОРЕЛ» в 1669р. Цей прапор у точності повторював розфарбовування прапора Нідерландів - країни де корабель був побудований. Якщо спробувати якось оправдовувати царя Петра, то можливо він, палкий прихильник всього голландського, вирішив, що оскільки корабель збудований для нього, то і прапор на щоглі цього корабля - теж його?.. 

Як би там не було, але саме таким чином у Московському царстві було започатковано майбутній прапор держави, яка згодом стала називатися Росія.

Прапор Нідерландів (Оранжеву смужку замінено на червону в 1660 р.). Цей же прапор носили з 1669 по 1720 р. кораблі петровського флоту.

Спочатку порядок розміщення трьох смужок на прапорах російського флоту був у точності як і в голландського. Відомий навіть факт, коли а 1696 р. у французький порт, з вантажем товарів, зайшло російське судно «Св. ПАВЕЛ» і тут же було затримано, як вороже. Причина - російський прапор, що повторює малюнок і забарвлення прапора Голландії, з якою Франція з 1687 р. знаходилася у стані війни.

Тому в 1720 р., особливо не мудрствуя, Петро І просто змінив порядок кольорів голландського прапора.

Але біло-синьо-червоний прапор тоді державним російським прапором ще так і не став. До кінця XIXст. він використовувався виключно як "потешный" мореходний вимпел - торговельний прапор Московоського царства, і далі - Російської Імперії (Дивіться: "Звідки взявся у Росії прапор")

Перший офіційно затверджений державний прапор Росії був чорно-жовто-білий, - введений указом Алєксандра II в 1858 р.

ЧУДАСІЯ:

 

Кольори українського прапора:

Спочатку порядок кольорів українського прапору не був установлений, тому вживали як жовто-сині, так і синьо-жовті їхні поєднання. Питання національних кольорів не викликало ніяких сумнівів і під час полеміки, що спалахувала на шпальтах київських і львівських газет 1909-1912 років – національними кольорами було визнано синю і жовту барви. Суперечки точилися лише з приводу порядку вживання кольорів. Зокрема, жовто-сині прапори використовували січові стрільці. Поєднання кольорів жовтого і синього трактується багатозначно: це і поєднання символів життя - золотого сонця у синьому космосі і чистого мирного безхмарного блакитного неба, що простягнулося над жовтим (золотистим) кольором хлібного лану – символом мирної праці і достатку. 

Поєднання жовтого і колубого кольорів є особливим, - його називають живим, вібруючим.

Примітно, що сучасний державний прапор не відповідає прадавній українській традиції, за якою завжди носили світлий верх – темний низ, і, відповідно, суперечить поняттю „жовто-блакитний”.

Дивіться: Жовто-блакитний чи синьо-жовтий?

 

 

 

 

 

Мапа ІХ ст Рання Русь. Вікіпедія

Мапа, що показує центри варягів (червоним) і розташування слов'янських племен (сірий колір), в середині 9 століття хазарський вплив позначений синім контуром.

 

Історичні мапи України

 (Доступно тільки в Інтернет: http://ukrmap.org.ua/Istoricheskie_karty_Ukraine_ukr.html)

  1. Мапа України в V-IV століттях до н.е.
  2. Мапа України в I столітті н.е.
  3. Мапа України в середині III-IX століть. Територія розселення словян.
  4. Мапа України в VIII-IX століттях. Територія розселення словян.
  5. Мапа України в IX столітті.
  6. Мапа України в 862-912 роках при князюванні Аскольда, Діра та Олега.
  7. Мапа України в 912-972 роках при князюванні Ігоря, Ольги та Святослава.
  8. Мапа України в 980-1054 роках при князювання Володимира та Ярослава.
  9. Мапа Київської Русі в XI столітті.
  10. Торгові шляхи в Середні віки через територію України.
  11. Мапа Київської Русі в 1054-1132 роках при князюванні Ярославичів, Володимира Мономаха та Мстислава Володимировича.
  12. Мапа України-Русі та суміжних земель у 1220-1240 роках, періоду монгольського вторгнення.
  13. Мапа грецьких колоній на території України у II-VII століттях.
  14. Мапа Південноруських земель в середині XIII століття.
  15. Мапа України біля 1400 року.
  16. Мапа України після 1569 року.
  17. Мапа центрів Запорізької Січі з 1552 по 1775 рік.
  18. Мапа Запорізької Січи після 1649 року.
  19. Мапа України після 1667 року.
  20. Мапа України в кінці XVII - на початку XVIII століття.
  21. Мапа України в 1750 році.
  22. Мапа Західної України в 1772-1914 роках.
  23. Мапа України в 1850 році.
  24. Мапа етнічного складу України на 1897 рік.
  25. Мапа Західної України під час Першої Світової війни.
  26. Мапа України в 1914-1919 роках.
  27. Мапа України в 1918 році.
  28. Мапа соборної України в 1919 році, утворення УНР.
  29. Мапа України в 1920 році.
  30. Мапа України в 1921-1932 роках, в міжвоєнний час.
  31. Мапа голодомору в України в 1929-1933 роках.
  32. Мапа Західної України в 1939 році.
  33. Мапа України під час Другої Світової війни.
  34. Мапа України під час Другої Світової війни.
  35. Мапа території етнолінгвістичного розселення українців.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Територія України в античні часи

https://www.google.com.ua/

(на стор. 652)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мапа Київської Русі в 1054-1132 роках

при князюванні Ярославичів, Володимира Мономаха та Мстислава Володимировича

Principalities of Kievan Rus' (1054-1132).jpg

(на стор. 653)

 

Карта Китаю у 1735 році

Германия напомнила Китаю о его правах на часть российских земель

Во время государственного визита главы Китая Си Цзиньпина в Германию китайский лидер получил ценный и символичный подарок, который ему вручила Ангела Меркель, — старинную карту Китая, составленную немецкими картографами в 1735 году.

http://content.directadvert.ru/news/?id=82997&da_id=4844955

Германия напомнила Китаю о его правах на часть российских земель

 

 

Мапа України у складі Речі Посполитої 1648 року

www.google.com.ua

 

 

 

Мапа: Grand Duchy of Moscow (Muscovy) between 1390 and 1547.

www.google.com.ua

 

 

 

Map of Muscovy Compared to Present Day Russia - Preview Image Map of Muscovy Compared to Present Day Russia - Preview Image This map depicts the expanding territory of the Grand Duchy of Moscow (Muscovy) between 1390 and 1547.  The colors, delineating both core and conquered territories, begin with dark green and grow progressively lighter:

  • Core territory of Muscovy, by 1300
  • Territory of Vladimir-Suzdal, acquired by Muscovy by 1390
  • Territory acquired by Ivan IV (1530–1584) by 1552
  • Territory acquired by Alexei Michailovitch, a/k/a Alexei I (1629-1676)

The map uses modern borders for better understanding how former designations match-up with current national borders.

Credits

Copyrighted map by David Liuzzo.  Permission is granted to use the image, for any purpose,provided that attribution is given. 

 

Мапа: Російська імперія у ХІХ ст.

http://urok-istorii.at.ua/

 

 

 

 

Мапа: Етнічні росіяни у Росії

 

 

Малюнки до статті Б.Соколовського Не без'ядерний статус і російський газ,

а ядерна енергетика становить небезпеку для України

·Таблиця 1. Обсяг споживання газу в Україні в 2008-2013 рр

·Прогноз видобутку природного газу в Україні до 2030 р (графіки)

·Перспективні шляхи постачання газу в Україну (карта)

  • Набуття Україною повноцінного ядерного статусу — справа нереальна (фото)

 

Джерело:

Паралелі і меридіани Богдана Соколовського

http://bintel.com.ua/uk/meridians/jadernaja-jenergetika-javljaetsja-opasnost'ju-dlja-ukrainy/

Обсяг споживання газу в Україні в 2008-2013 рр. 

Обсяг споживання газу в Україні в 2008-2013 рр.
http://ubr.ua/

 

Прогноз видобутку природного газу в Україні

Прогноз видобутку природного газу в Україні
http://ekonomika.eizvestia.com/

 

Перспективні шляхи постачання газу в Україну

 

Перспективні шляхи постачання газу в Україну
http://from-ua.com/

 

Набуття Україною повноцінного ядерного статусу — справа нереальна

 

Набуття Україною повноцінного ядерного статусу — справа нереальна

 

20-річна програма допомоги з утилізації ядерної зброї СРСР завершилася. Сама утилізація - ще ні

 

20-річна програма допомоги з утилізації ядерної зброї СРСР завершилася. Сама утилізація - ще ні 
http://kpravda.com/

 

Нині в Україні експлуатуються 15 реакторів (11 — ВВЭР-1000 і 4 ВВЭР-440)

Нині в Україні експлуатуються 15 реакторів (11 — ВВЭР-1000 і 4 ВВЭР-440)
http://www.npp.zp.ua/

 

Завод Westinghouse Electric Sweden AB

 

Завод Westinghouse Electric Sweden AB
http://www.atomic-energy.ru/

Україна планує вже найближчим часом почати закуповувати у американської компанії «Westinghousе» до 2 блоків ядерного палива

Україна планує вже найближчим часом почати закуповувати у американської компанії «Westinghousе» до 2 блоків ядерного палива. Про це в Кабінеті міністрів України заявив міністр енергетики та вугільної промисловості України Юрій Продан
http://www.qclub.org.ua/

 

 

 

 

Іменний покажчик

до основної частини першої книги

(розширена версія, біографічні дані запозичені з Вікіпедії. У кінці даних про кожну особу вказані сторінки книги, на яких вони згадані)

 

Аджубей А. (9.01.1924,19,03.1993), рад. журналіст, зять М.С.Хрущова 137

Аксаков Іван Сергійович (1823-1886) - російський публіцист і громадський діяч, поет 27

Аксьонов Сергій, самопроголошений Голова Ради мін. АР Крим 227

Алеппський Павло (Būlus ibn Makārijūs al-Halabī; ок. 1627 — 30 января 1669) —архидиакон Антиохийской православной церкви, путешественник, писатель 27

Амосов Микола (6.12.1913-12.12.2002) — український лікар, учений в галузі медицини а біокібернетики, громадський діяч, академік 111

Андрейчин Андрій (*2.09.1865 — † 4 січня 1914), укр. літограф 133

Андреєв Інокентій, російський мовний політик 164

Антонов-Овсієнко, кол. більшов. функціонер 235

Антонович Володимир Боніфа́тійович (1830Чорнобиль / 18 (30) січня 1834Махнівка — 8 (21) березня1908Київ) — український історикархеологетнографархеографчлен-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади 74

Ахмет-Хан Султан, рад. офіцер 119

Ахметов Рінат, укр. «олігарх» 220, 221, 251

 

Бабич Тетяна, укр. журналістка 212

Бабурін С., рос. політик 228

Багрінець М., депутат Ніжинської міськради 160

Балабанов Олексій 35

Бальзак Оноре де (фр. Honoré de Balzac; *20.05.1799 — †18.1850) фр. письменник 146

Бандера Степан Андрійович (*01.01.1909 - †15.10.1959) — укр. політичний діяч, ідеолог і теоретик українського націоналістичного руху ХХ століття, голова проводу ОУН 111

Бантиш-Каменський Дмитрій  (5 (16) листопада 1788Москва — †25 січня (6 лютого1850) — російський та український історик і археограф 79

Баркашов А.П., рос. неонецист 180

Бахарєв М., кримський українофоб 158

Бебик В.М., укр. політолог 21

Бегін Менахен, премєр-міністр Ізраїлю 113

Белл Даніел  (англ. Daniel Bell10,05.191925,01.2011) — ам. соціолог і публіцист, засновник теорії постіндустріального (інформаційного) суспільства 145

Бєлов О., організатор кампанії у Москві «Путин, иди!» 130

Берія Л.П., парт. функціонер кол. СРСР

Бердяєв Микола Олексанрович ( *6.03.1874, — †24,03.1948) рос. філософ 181

Березовський Денис, зрадник, кол. командувач ВМС України 242

Білінський В.Б., укр. іст. 93

«Білий рух» у Росії 127

   Керівники:

        Алексеєв М., Архангельський О., Врангель П., Денікін А., Колчак О., Корнілов Л.,

        Кутепов О., Лампе О., Міллєр Є., Сидорін В. 

Білозерський Василь Михайлович (*1825, — † 20.02(4.031899) —український громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст62

Богдан Леонід, голова Шацької рай. організації ВО «Свобода» 126

Брітт Лоренс, д.р., політолог 169

Брод Макс, сіоніст 115

Бромлей М., рад. іст. 91

Брюхове́цький В'ячесла́в Степа́нович (* 14 липня 1947ДзауджикауРосія) — український літературознавецьпедагог і громадський діячГерой України, почесний президент університету «Києво-Могилянська академія» 9

Булгаков Михайло Опанасович (*3.05.1891— † 10.03.1940) — лікар, видатний прозаїк, драматург і лібретист

       рос. походження 97

Бутурлін В., рос. посол на Переясл. Раді 43

 

Ващенко К.О., (* 24 жовтня 1972, м. ТулаРосія) — український державний службовець, голова Національного агентства України з питань державної служби. Доктор політичних наук (1999). політолог 65

Величко І., укр. картограф 133

Верстюк Владисла́в Фе́дорович  (*3 серпня 1949Гостомель) — український науковець, дослідник історії України XX ст., доктор історичних наук (1992), професор (2002). Заступник голови Українського інституту національної пам'ятіЗаслужений діяч науки і техніки України (2001). укр. історик 84

Вікернес Варг, скандинавський музикант 178

Вітів Анатолій, нар. деп. ВРУ ВО «Свобода» 269

Винниченко Володимир Кирилович (14 (26) 07.1880 — † 6.03.1951 ) — укр. політичний та державний діяч,

      1-й голова Директорії УНР  23, 28, 108, 136

Вишинський Василь, укр. науковець, філолог 149

Власов Андрі́й Андрі́йович (14 вересня 1901, село Ломакіно (Нижньогородська область), — 1 серпня1946МоскваРРФСРСРСР) — вождь Російського визвольного руху (англ. Russian Liberation Movement). Колишній радянський генерал-лейтенант. 1942 року потрапив до німецького полону і почав співпрацювати з нацистами, ставши керівником військової організаціїї з радянських військовополонених — Російської визвольної армії (РВА, рос. РОА). 1945 року полонений РСЧА, 1946 року засуджений за звинуваченням у державній зраді і страчений 127

Волін Б.М. (наст. имя — Ио́сиф Ефи́мович Фра́дкин, 1.06.1886 – 16.02.1957) — сов. учёный, журналист, парт. и гос. деятель 86

Волконський С.,  (рос. Серге́й Григо́рьевич Волко́нский 8 (19) 12.1788 — 28.11. (10.121865) —, декабрист. 98

Воронель О., ізраїльський журналіст 116

 

Гаврилів М., укр. антикварист 133

Гайдар Єгор, рос. вчений, політик 172

Гальчинський Анатолій Степанович (3 листопада 1935БогуславКиївська область) — український економіст, ліберал; доктор економічних наук (1980), професор Київського національного університету ім. Т. Шевченко.. 47

Гелейн, кол. провідник 5-ї колони у Чехословаччині 228

Гердер Йога́нн-Гот́фрід (нім. Johann Gottfried Herder25.08.1744 — 18.12.1803) — нім. філософ, фольклорист, письменник і мислитель, один з визначних представників німецькогоПросвітництва., теоретик романтизму 80

Геродот Галікарн́аський (грец. ρόδοτος), (між 490 і 480 до н. е. — близько 425 до н. е.) — давньогрецький історик, названий Цицероном «батьком історії» 28

Герцен Олекса́ндр Іва́нович(* 25.03. (6.04.1812, † 9 (21) 01. 1870) — рос. письм.публіцистліт. критикфілософ, революціонер-демократ, 75, 96, 194

Гіббон Едвард (англ. Edward Gibbon; *27.04.1737, — †16.01.1794,) — британський історик 75

Гізель Інокентій (нім. Innozenz Giesel1600 (?) — 18 (28) 11. 1683) — український православний діяч

      нім. походж. 76

Гіппіус (рос. Гиппиус Зинаи́да Никола́евна (по мужу Мережко́вская; 8 [20] 11.18699.09. 1945) — русск. поэтесса и писательницадраматург и литературный критик, идеолог русского символизма. 97

Гітлер Адольф, фюрер нацистської Німеччини 112, 172, 174, 175, 176, 180

Глазунов І.С., рос., рад. художник 146

Глазьєв С., радник Президента РФ 207

Гоголь Микола Васильович (* 20.03 (1.041809 — †21.02 (4.031852 — класик рос. літ. укр.походження 35

Гольцов Андрій Геннадійович, Укр Інститут суспільства, каф. Всесвітньої історії, геополітик 181

Горбачов Михайло Сергійович, екс-Президент СРСР 206

Гороховський Євген, укр. історик 79

Грінченко Борис Дмитрович (27.11(9.12) 1863 — 23.04(6.051910) —

укр. письм.педагоглексикографлітературознавецьетнографісторикпубліцист, громадсько-культурний діяч 17

Громовенко Павло Федорович (24.06.1941 — 18.10.1997) — український актор, майстер художнього слова. 21

Грушевський Михайло Сергійович (17 (29) 09. 1866 - † 24 листопада1934) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (19171918) 12, 17, 23, 35, 36, 45, 50, 51, 55, 58, 76, 77, 78, 83, 84, 136, 244, 261

Губарєв Павло, рос. неонацист 184

Гудков Г, деп. Держ. Думи РФ, опозиц. 130

Гулак Мико́ла Іва́нович (* 25.05.1821 — † 27.05 (8.06.1899) — укр. науковець, правознавець, громадський і політичний діяч, педагогпубліцист, перекладач. 62

 

Дашкевич Яросла́в Рома́нович (* 13.12.1926 — † 25.02.2010) — укр. історикархеограф. Автор понад 1700 наукових та публіцистичних праць 83

Дацюк С., сучасний укр. філософ 160

Демерієв Ю., рад. мовний політик 159

Демчак Руслан, укр. журналіст 247

Діяк Іван Васильовмч., укр. політик. 95, 228, 248

Дзюба Іван Михайлович,  укр. літературознавець, критик, громадський діячдисидент рад. часівГерой Україниакадемік НАНУ 164, 165

Добров Геннадій Михайлович (*09.03.1929  — †04.01.1989) — один із основоположників наукознавства в Радянському Союзі, засновник української наукознавчої школи, д.е.н., проф. 9

Довженко Олександр, видатний укр. кінорежисер 251, 252

Довкола Микола, укр. журналіст 25

Донцов Дмитро Іванович (* 30 серпня 1883 — † 30 березня 1973) — укр. літерат. критикпубліцист, філософ, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму 17, 18, 73, 149

Дорошенко Дмитро Іванович (* 27.02. (8.03.) 1882 † 19.03.1951) —укр. політичний діячдипломатісторикпубліцистлітературознавець, бібліограф 102

Достоєвський Ф.М. (рос. Фёдор Михайлович Достоевский,30.10. (11.11.1821 — †28 .01 (9.02.1881) —рос. письм.  97,150

Драгоманов Михайло Петрович (або Драгома́нів; 6 (18) вересня 1841Гадяч — 20 червня (2 липня)1895, м. Софія) — український публіцистісторикфілософекономістлітературознавецьфольклорист, громадський діяч, 17, 46, 66, 108

Дробиз В., рад. дослідник ринку алкоголю 198

Длугош Ян,  гербу Венява (пол. Jan Długosz1.12.1415 – 19.05.1480) —польськ. історик і дипломат, значний католицький ієрарх, автор «Історії Польщі» в 12 томах. хроніст 60

Дугін О., моск. історик, політолог 92, 182, 237

Дяків-Горновий Осип, політвиховник УПА 183

Енгельс Фрідріх  (нім. Friedrich Engels28 листопада 1820, м. Бармен, нині ВуппертальНімеччина — 5 серпня1895Лондон) — німецький підприємецьполітичний діячфілософісторикпубліцист. Один з основоположників марксизму — перший систематизатор та видавець творів Карла Маркса.., нім. марксист 181

 

Єльцин Борис Миколайович., кол. Президент Р.Ф. 128, 206

Єфремов Олександр., бувш. нар. деп ВРУ, Партія регіонів 266

Жданов Андре́й Алекса́ндрович (14 (26) февраля 1896 — 31 августа 1948) — советский государственный и партийный деятель. 86

 

Журавков Валерій Володимирович (* 09.10.1941, м. Красноярськ) ., укр. вчений, наукознавець, системний аналітик 256

Жириновський В.В., віце-спікер Держдуми РФ 228

Жуков Г.К., рад. маршал 118

 

Затулін К., чл. Держдуми РФ 229

Зейс Інкварт, кол. провідник 5-ї колони у Австрії 228

Зіновєв Г., більшовицікий діяч 157

Зіньківський Трохи́м Аврамович (псевдоніми — Т. Звіздочот, Т. Певний, М. Цупкий та ін., *(23 липня (4 серпня1861Бердянськ — †8(20) червня1891Бердянськ) — український письменник, фольклорист і публіцист 17

Зимін В., (рос. Виктор Михайлович Зимин (р. 23 августа 1962 года) — российский государственный и общественный деятель. Глава Республики Хакасия — Председатель Правительства Республики Хакасия. Руководитель Хакасского регионального отделения Всероссийской политической партии «Единая Россия» 89

Зимомря Іван Миколайович, укр. науковець, доктор філології 149

Зюганов Г., генсек. КПРФ 232

 

Іващенко Віталій Вадимович (12 грудня 1937, м. СмілаЧеркаська область) — український поет, театральний діяч, науковецьвинахідникКандидат технічних наукдоцент кафедри Механіки пластичності матеріалів і ресурсозберігаючих процесів Механіко-машинобудівного інституту Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» 9

Ілларіонов Андрій, кол. радник Путіна 225, 240

 

Ильин И.А., рос. політолог 166

 

Каганович Л.М., парт. функціонер часів СРСР 117

Кадаффі Моамар, глава Лівійської Джамахерії 125

Кадиров Рамзан, Президент Чечні 228

Калітічева Галина, укр. фахівець з питань громадянського суспільства (нею згадані наступні фахівці з цих питань: Дергачов О., Зеленько Г., Кресіна І., Кочубей Л.,       Михальченко М., Рудич Ф., Сіленко А., Щедрова Г.)  260

Калиновський Андрій, укр. журналіст 214

Канигін Ю.М., укр. історик 21

Карамзін Миколай Михайлович (1 (12) грудня 1766, Михайловка, (нині Бузулукський район, Оренбурзька область) — †22 травня (3 червня1826), Санкт-Петербург, Російська імперія)  , рос. історик 75

Карлова В.В., канд. наук з держ. упр. 161

Кастро Ж. Де, браз. вчений в галузі прод. безпеки 255

Квіятковський Рішард, польськ. журналіст 172

Кіров С.М., парт. функціонер часів СРСР 80

Кирча́нів Макси́м Вале́рійович (рос. Максим Валерьевич Кирчанов, чув. Кăрчансен Макçăмĕ; *1981 року) — російський історик-ревізіоніст і політолог, кандидат історичних наук (2006), доктор історичних наук (2012). Фахівець з історії Радянського Союзу, націоналістичних студій, національних відносин., українофіл 164

Клюєв Андрій Петрович (нар. 12 серпня 1964Донецьк) — український політик та бізнесмен, представник 5-ї колони в Україні 240

Ключевський Васи́ль Йо́сипович (Осипович) (рос. Василий Осипович Ключевский, *16 (28) січня 1841, Вознесенське Пензенської губерніїРосійська імперія — †12 (25) травня 1911МоскваРосійська імперія) —російський історик проімперського спрямування 30, 87, 147, 154

Ковальчук  Людмила Іванівна -  (* 3 січня 1939Борівка (Макарівський район) — директор Публічної бібліотеки імені Лесі Українки для дорослих м. Києва (з 1964 р.), Заслужений працівник культури України (1982 р.), член Громадської гуманітарної ради м. Києва, член колегії Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), віце-президент Української бібліотечної асоціації.16

Колінз Майкл «Мік» (англ. Michael Collinsірл. Mícheál Ó Coileáin16 жовтня або 12 жовтня 1890 — 22 серпня1922) — ірландський революційний лідер, керівник Ірландської Республіки 113

Коломойський Ігор Вале́рійович (* 13 лютого 1963Дніпропетровськ) — підприємець з українським і ізраїльським громадянством[1], член наглядових рад «Приватбанку», нафтопереробного комбінату «Нафтохімік Прикарпаття», а також нафтовидобувної компанії «Укрнафта». З 2 березня 2014 року — голова Дніпропетровської обласної державної адміністрації, укр. «олігарх» 251

Конквест Джо́рдж Ро́берт А́кворт (англ. George Robert Ackworth Conquest; *15 липня1917) —британський дипломат, історик, літератор, письменник-фантаст, поет, один із найвідоміших авторів публікацій з історії Радянського Союзу, зокрема періоду сталінських репресій та Голодомору в Україні 1932–1933   117

Корнієнко В.О., (* 10 квітня 1939 — † 22 лютого 2011) — член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Богдана Лепкого. Майже сорок років працював у київських видавництвах та часописах, політолог 65

Косіор С., парт. фінкціонер кол. СРСР 117

Костомаров Мико́ла Іва́нович  (* 4 (16) травня 1817Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губерніїна Подонні; † 7 (19) квітня 1885 р., Петербург) — видатний український і російський історик, поет-романтик,мислительгромадський діячетнопсихолог 17, 62, 65, 80, 81

Котляревський Іван Петрович (* 29 серпня (9 вересня1769Полтава — † 29 жовтня (10 листопада)1838Полтава) — український письменникпоетдраматург, зачинатель сучасної української літератури,громадський діяч., класик укр. літ. 150

Кравчук Леонід Макарович, президент України 10, 261

Красний Алексей, рос. журналіст 185

Красусьский М., польський філолог 98

Кремень Василь, укр. іст. 92

Кріт Зоряна, укр. журналіст  266

Кюстін Астольф де, фр. маркіз, іноз. дослідник Росії 145, 150

Куліш Андрій., укр. іст. (Полтава) 96

Куліш Пантелеймон Олекса́ндрович (26 липня (7 серпня1819, містечко Вороніж, нині Шосткинського району Сумської області — 2 (14) лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село ОленівкаБорзнянського районуЧернігівської області) — український письменникфольклористетнографмовознавецьперекладачкритик,редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, яка лежить в основі сучасного українського правопису. 62, 80

Кучма Леонід Данилович, екс-Президент України 235, 261, 262

Кушнарьов Є., кол. губернатор Харкова 235

 

Лебедь Дм. , більшов. діяч 157

Лемик Микола, очільник Центральної похідної групи ОУН 112

Ленін В.І., теоретик марксизму-більшовизму, організатор Жовтневого перевороту,

                   засновник більшовицької імперії СРСР 91, 107, 115, 235, 263

Лісова Катерина Сергіївна , укр. науковець15

Липа Юрій Іва́нович (* 5 травня 1900, м. Одеса — † 20 серпня 1944, с. ШутоваЯворівський районЛьвівська область) — громадський діячписьменникпоетпубліцистлікар, автор української геополітичної концепції, один з визначних ідеологів українського націоналізму. 17, дод. за списком А

Липинський В'ячесла́в (Вацлав) Казими́рович (* 5 (18) квітня 1882, с. ЗатурціВолинська губернія — † 14 червня 1931) — український політичний діячісторик, історіософ, соціологпубліцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії. За гетьманату — посолУкраїни в Австрії. укр. іст. 18, 102

Литвиненко Олександр, кол. працівник ФСБ РФ 241

Ломоносов Михайло Васильович (* 8 (19) листопада 1711 — † 4 (15) квітня 1765) — російський учений-натураліст, геохімікпоет, заклав основи російської літературної мови, перший російський академічно освічений вчений 30

Лосєв Игор Ю., рос. журналіст 189, 244, 266

Лужков Ю., екс-мер Москви 236

Луначарський, більшов. діяч 235

Лукашенко О.Г., президент Білорусі, 192

Луценко Віталій, кол. міністр МВС України 263

Любавский Матве́й Кузьми́ч (1 [13] августа 1860, село Большие Можары, Рязанская губерния — 22 ноября1936Уфа) — российский историк. Ректор Московского университета (19111917). Академик Академии наук СССР (1929, член-корреспондент РАН с 1917) 83

Люксембург Роза (нім. Rosa Luxemburg; * 5 березня 1871 — † 15 січня 1919) — німецька діячка робітничого руху, одна із засновниць компартії Німеччини. 109

Льовочкін Сергій, політтехнолог Партії регіонів 266

 

Мавродин Владимир Васильевич (21 февраля 1908 годаРыльскКурская губерния — 20 ноября 1987 годаЛенинград) — советский историк, специалист по истории древнерусской государственности и этнической истории русского народа. Доктор исторических наук, профессор исторического факультета ЛГУ.., рос. іст. 88,90

Майлов О., кол. рад. консул 112

Маланчук Валентин Юхимович (13 листопада 1928 — 25 квітня 1984) — компартійний діяч часів УРСР, секр. ЦК КПУ 90

Маранчак М , укр. історик 33, 49

Маркович О., 62

Маркс Карл Га́йнрих (нім. Karl Heinrich Marx5 травня 1818Трір — 14 березня 1883Лондон) — німецький філософ-матеріаліст, теоретик-суспільствознавецьполітеконом, політичний журналіст-публіцистпротагоніст робітничого соціалістичного руху та один із засновників Першого Інтернаціоналу. Його наукові роботи та політекономічні дослідження, об'єднані в теоретичне суспільствознавче вчення, що отримало назву марксизму і стало підґрунтям соціалістичного і, пізніше, комуністичного більшовицького  руху 150, 181, 188

Марр М., рос. філолог 98

Масенко Л., укр. мовознавець 155

Матола Вікторія, укр. журналістка 222

Матузко Роман, укр. журналіст 266

Махніцький Олег, бувш. В.о. ген. прокурора України 240

Медведєв Д., Премєр-міністр РФ 128, 148

Медведчук Віктор, екс-глава АПУ 207

Мейерберг А́вгустин (также Майерберг, нем. Augustin Meyerberg16221688) — австрийский барон, путешественник и дипломат. (17 ст) 27

Мейс Джеймс Ернест (англ. James Earnest Mace) (* 18 лютого 1952 — † 3 травня 2004) — історик,політолог, дослідник голодомору в Україні. Саме завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні. ам. дослідник Голодомору 117

Мірабо О.Г., франц. просвітитель 145

Мірзоєв Владимир, рос. політолог 178

Мірошниченко Ігор, нар. деп. ВРУ ВО «Свобода» 266

Мірошниченко Олексій, експерт з економічної безпеки 255

Мітрофанов О., рос. політолог, чл. Держдуми РФ 182, 228

Міхелет Ю., франц. дослідник Росії 150

Міцкевич Адам, польский поет, 80

Міхновський Микола Іванович (* 19 (31) березня 1873, с. ТурівкаПолтавська губернія — † 3 травня 1924,Київ) — український політичний і громадський діячадвокатпубліцист, перший ідеолог українського націоналізму та організатор війська 17,18, 70, 71, 72

Михник Микола, блогер з Чернігова. дослідник Голодомору 115

Молотов В.М., міністр закорд. справ кол. СРСР 117

Муссоліні Беніто, «батько» фашизму 174, 175, 176

 

Наконечний Євген Петрович (нар. 18 червня 1931 р., Черепин, к. Львова, на той час Польща — † 14 вересня 2006ЛьвівУкраїна) — український історик, бібліотеко- та мовознавець 76, 99

Некрасов О. І., укр. соціолог 17

Нечуй-Левицький Іва́н Семе́нович (справжнє прізвище — Леви́цький, * 13 (25) листопада 1838,Стеблів — † 2 (15) квітня 1918Київ) — український прозаїкперекладач. 17

Нємцов Борис, рос. опозиц. політик 240

Ніязов Сафармурат, Президент Туркменістану 233

Новоженець Р., голова благод. Фонду «Україна-Русь» 132

 

Огієнко Іва́н Іва́нович (церковне ім'я : Іларіон; * 2 (14) січня 1882Брусилів — † 29 березня 1972Вінніпег) — український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавецьлексикограф, історик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка 161

Олеарій А́дам (нем. Adam Olearius; Адам Ольшлегель, ок. 24 сентября 1599Ашерслебен — 22 февраля1671, замок ГотторпШлезвиг) — известный немецкий путешественникгеографориенталистисторик,математик и физик. Является конструктором и куратором создания с 1654 по 1664 года Готторпского глобуса 27

Омелянович-Павленко М., командувач армії УНР 110

Опозиційні діячі РФ 129:

Політики: Гудков Г., Гудков Д., Каспаров Г., Касьянов М., Кічанова В., Нємцов Б., Пономарьов І.,  Рижков В., Удальцов С., Явлінський Г.

   Громадські активісти: Глінка Є., Лазарєва Т., Навальний О., Чірікова Є.

   Представники творчих професій: Акунін Б., Буков Д., Троїцький А., Шевчук Ю.

   Журналісти: Парфьонов Л., Пархоменко С., Романова О.

Орджонікідзе Г., більшов. функціонер 235

Осіпова Т., рос. опозиц. 130

Осмоловський Андрій, укр. журналіст 266

 

Павленков Ф., рос. енциклопедист початку ХХ ст. 132

Падалко Лідія Олександрівна, засл. арт. УРСР, засновник Народної хорової капели НТТУ «КПІ» 9

Парвус (Гельфанд), марксист-аферист, спонсор Леніна 108, 235

Пашуто Володи́мир Тере́нтійович (рос. Владимир Терентьевич Пашуто; *19 квітня 1918Петроград — †1983) — радянський історик. Член-кореспондент АН СРСР (1976). Учень Бориса Грекова 89

Петлюра Си́мон Васи́льович(нар. 10 (22) травня 1879Полтава — † 25 травня 1926Париж) — український державний, військовий та політичний діячпубліцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил. Член ГС УЦР (від 28 червня — 31 грудня 1917[1]) на посаді Генерального секретаря з військових справ. Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920) 23, 109

Пєроцький Броніслав, міністр внутр. Справ Польщі 112

Півторак Г.П., укр. етнограф 152

Пілсудський Юзеф, національний Герой Польші 113

Пінчук Віктор Михайлович, укр. «олігарх» 251

Пісний Василь, МВС України, 204

Пишний Андрій, рос. журналіст 220

Плеве Вячеслав, царський міністр ВС 205

Постишев П., парт. функціонер часів СРСР, «зоологічний українофоб» 86, 117

Погодін Миха́йло Петро́вич (*11 (23) листопада 1800 — † 8 (20) грудня 1875) — російський історикписьменник і журналіст,професор Московського університетуакадемік Петербурзької АН (з 1841), один з ідеологів теорії російської «офіційної народності»  82

Покровський Михаи́л Никола́евич (17 (29) августа 1868 годаМосква — 10 апреля 1932 года, там же) — видный русский историк-марксистсоветский политический деятель. Лидер советских историков в 1920-е годы[1], «глава марксистской исторической школы в СССР»[2]. Член РСДРП(б) с апреля 1905 года. АкадемикБелорусской АН (1928)[3]. Академик АН СССР (12.01.1929)[ 86

Полевой Н.А., журналіст 76

Полетика Андрій Андрійович (* близько 1741 — †близько 1798) — український громадський діячАвтор «Дневника пребывания Екатерины II в Киеве в 1787 г.» 78

 

Полонська-Василенко Ната́лія Дми́трівна (*31 січня (12 лютого1884 — †1973) — одна з провідних представниць державницької школи в українській історіографії, авторка майже 200 наукових праць у царині історії Запоріжжя та Південної України. Її археографічні студії стали одним із джерел розвитку української історичної науки. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, академік Української Вільної Академії наук та Міжнародної Академії наук у Парижі 84, 85, 154

Попов Олександр, екс-голова Київради 203

Портников Виталий, рос. політолог 200

Потебня Олександр Опанасович  (*10 (22) вересня 1835, хутір Манів, поблизу села Гаврилівки Роменського повіту Полтавської губернії (тепер село Гришине Роменського району Сумської області) — †29 листопада (11 грудня1891,Харків) — видатний український мовознавецьфілософфольклористетнографлітературознавецьпедагог,громадський діяччлен-кореспондент Петербурзької АН з 1875 р., член багатьох (у тому числі зарубіжних) наукових товариств, класик укр. мовознавства 18, 151

 

Прєсняков О., рос. істор. 83

Пуссі Райт - Pussy Riot — российская панк-рок группа, действующая на принципах анонимности и осуществляющая свои выступления в форме несанкционированных акций в непредназначенных для этого местах. 175

Пушкін Олександр Сергійович, класик рос. поезії 29, 75, 78, 97, 252

Путін В.В., Президент РФ 3, 128, 148, 166, 174, 175, 179, 180, 201, 208, 220, 239, 240, 241

 

Ромм Михайло, рос. кінорежисер 172

Рождєственський С., рос. письм. 97

Розанов В., рос. письм. 97

Рокоссовський К., рад. генерал 118

Руденко Микола Дани́лович (*19 грудня 1920Юр'ївка — †1 квітня 2004Київ) — український письменник,філософгромадський діяч, засновник Української Гельсінської ГрупиГерой України. 9

Рябчук М., укр. іст. 90

 

Санжаєв О., рос. іст. 89

Самуйлов С., моск. іст. 92

Сварник І., укр. історик 132, 133

Свердлов Я., більшовицький функціонер 235

Свіржецький К., укр. мовознавець 141, 143

Секретарюк О., укр. іст. 95

Селезньов Г., екс-спікер Держдуми РФ 237

Семидідько Андрій, Антирейдерський союз України 213 213

Сентаблаєв Ахмет, крим.-тат. кінореж. 121

Сеньковський В., рос. журналіст 98

Сергійчук В., укр. іст. 101

Сидоров О., рос. іст. 89

Сидорчик  А., журналіст 198

Сикевич З., рос. журналіст 185

Симоненко П.О., лідер КПУ 266

Сковорода Григорій Савич (* 22 листопада (3 грудня1722ЧорнухиЛубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада1794ІванівкаХарківщина) — український просвітитель-гуманістфілософпоетпедагог.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-хроків вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Сенс людського існування — подвиг самопізнання

 9

Скоропадський Павло Петро́вич (3 (15) травня 1873 - 26 квітня 1945) — український громадський,політичний діяч, військовик. Походив з козацько-старшинського роду Скоропадських[1]Офіцер армії Російської імперії. Учасник російсько-японської (1904-1905) та Першої світової (1914-1918) воєн. Гетьман Української Держави (29 квітня-14 грудня 1918). Один із лідерів, ідеологів монархічного-гетьманського руху 23, 21, 110, 137,236

Слабченко М.Е., історик 41

Соболєв Сергій, нар. деп ВРУ, «Батьківщина» 244

Соскін Олег, укр. політолог 244

Сталін Йосип Вісаріонович, продовжувач «справи» Леніна, «батько» усіх народів, кат України 24, 86, 109, 115, 116, 117, 120, 173

Старух Ярослав, ідеолог ОУН 171

Сташинський Б., агент КДБ 111

Стельмах Роман, укр. журналіст 265

Стецюк Володимир, укр. журналіст 189

Стецько Ярослав Семе́нович (* 19 січня 1912Тернопіль — † 5 липня 1986Мюнхен) — активний діяч ОУН. З 1941 р. — перший заступник провідника ОУН-Б С. Бандери. У 19421944 рр. перебував у німецькому концтаборі Заксенгаузен. Після звільнення керував антибільшовицьким блоком народів, був головою Проводу ОУН-Б 111

Стригун Юрій, укр. журналіст 146

Стус Василь Семенович (* 6 січня 1938, село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — † 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села КучиноПермської області) — український поетперекладач,прозаїклітературознавецьправозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятниківГерой України 8

Сулькевич С., царський генерал 137

Суслов М., радянський ідеолог 90, 172

Тарасенко Олег  10

Тарута Сергій, екс-голова Донецької ОДА

Татіщев, рос. історик 51

Тимошенко Віктор, укр. журналіст 191

Тимошенко Ю.В., екс. Премєр міністр України 116, 219

Тичина Павло Григорович (* 11 (23) січня 1891 — † 16 вересня 1967) — український поет, перекладачпубліцистгромадський діяч 27

 

Тищенко К.М., укр. мовознавець 163

Ткаченко Василь, укр. іст. 92

Толстой Л.М., рос. письменник- класик, 67, 68, 86, 106

Толочко О., укр. іст. 87

Точковий Василь, укр. поет 116

Тоффлер Елвін (англ. Alvin Toffler) — американський письменник соціолог та футуролог, один з авторів«Інформаційної цивілізації». 145

Трохимчук Степан, укр. політолог 171

Троцький Лев, більшовицький діяч 115, 263

Тургенєв Іван Сергійович (28 жовтня (9 листопада1818, Орел — 22 серпня (3 вересня1883Буживаль, поблизу Парижа) — російський письменник 98

Турчинов Олександр, екс-спікер ВРУ та кол. в.о. Президента України 265

Удугов Мовладі, кол. чеченський половий командир 228

Українка Леся (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; *13 (25) лютого 1871Новоград-Волинськ[3] — †19 липня (1 серпня1913СураміГрузія) — українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі. Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем«Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903–1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.,  класик укр. літ. 36, 66, 69

 

Ульянов Михайло, укр. геолог 195

Успєнський Г., рос. письм., 97

Федорчук Я., укр. іст. 101

Флегон А., рос. філолог 98

Флетчер Д., іноз. дослідник Росії 150

Франко Іван Якович (* 27 серпня 1856с. НагуєвичіДрогобицький повіт — † 28 травня 1916Львів) — український письменникпоетпубліцистперекладачвченийгромадський і політичний діячДокторфілософії (1893 р.), дійсний член НТШ (1899 р.), почесний доктор Харківського університету (1906 р.) 17, 18, 36, 69, 70

Хатаєвич М., парт. функціонер кол. СРСР 117

Ходорковський Миха́йло Бори́сович  (* 26 червня 1963Москва) — колишній глава колишньої російської нафтової компанії «ЮКОС», а також банку та холдингу MENATEP. 2005 року був засуджений російським судом на вісім років за податкові злочини і шахрайство, наприкінці 2010 — на 13,5 років «за розкрадання нафти у дочірніх компаній ЮКОСу» та «відмивання грошей на суму близько 30 мільярдів доларів». Судові процеси над Ходорковським та його колегою Платоном Лебедєвим викликали в світі хвилю протестів та були позначені як політично замовлені та юридично безґрунтовні. За класифікацією організації «Міжнародна амністія» — в'язень сумління. 20 грудня 2013 року Ходорковський був помилуваний президентом Росії В.Путіним.

 175

Хомяков О., рос. письм. 98

Хорошковський Валерій Іванович  (1 січня 1969КиївУкраїнська РСРСРСРдоктор економічних наук (2003),професор (2005), генерал армії (12 серпня 2011); Перший віце-прем'єр-міністр України (22 лютого — 24 грудня2012); член Ради НБУ (з квітня 2010)., укр. «олігарх» 221

Хрущов М.С., Генсек. ЦК КПРС 112, 137

Царьов Олег, промосковський екс-депутат ВРУ 208

Цвейг Стефан, австрійський письм. 115

Чаадаєв П., рос. поет 98

Черновецький Л., екс-голова Київради 203

Черномирдін Віктор Степанович, кол. посол РФ в Україні 30

Чижевський Дмитро́ Іва́нович (23 березня (4 квітня1894Олександрія, нині Кіровоградської області —18 квітня 1977ГайдельбергФРН) — учений-енциклопедист, культурологфілософлітературознавець,релігієзнавецьлінгвістславіст, дослідник української і слов'янської літератур, історії культури, філософії, релігійної думки й слов'янської духовності. Один із найвидатніших славістів останнього тридцятиліття 20 століття, відомий дослідник німецької славістики. 18

Чубар В., парт. функціонер кол. СРСР 117

Чубинський Володимир Дмитрович, нащадок Павла Чубинського, викладач КПІ, духовний лідер капели КПІ, жертва комуністичної номенклатури 9

Шаповал Юрій Іва́нович (* 30 липня 1953Пробіжна Чортківського району Тернопільської області) — український історикдоктор історичних наук (з 1994 р.), професор (з 2000 р.), директор Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво», укр. історик 14

Шаффрік Павло Йозефович, славіст 53

Шахматов Олексій Олександрович (рос. Алексей Александрович Шахматов; *17 червня 1864 р., м. Нарва — †16 серпня 1920 р., м. Санкт-Петербург) — російський славіст-філологісторик, основоположник історичного вивчення російської мови, давньоруського літописання і літератури, член Імператорського Православного Палестинського Товаристваакадемік Санкт-Петербурзької академії наук 82, 188

Шварцбард С., більшовицький агент 111

Шевельов Ю́рій Володи́мирович  ( * 17 грудня 1908Харків — † 12 квітня 2002Нью-ЙоркСША) — славіст-мовознавецьісторик української літератури  158

Шевченко Тарас Григорович (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня1814с. МоринціКиївська губернія, (нині Черкаська область) — 26 лютого (10 березня1861, м. Санкт-Петербург)- український поет,письменник (драматургпрозаїк), художник (живописецьгравер), 

громаський та політичний діяч. Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860) класик укр. літерат. 36, 62, 63, 64

 

Шевчук Ю́рий Юлиа́нович (16 мая 1957 годаЯгодноеМагаданская областьРСФСРСССР) — советский и российский рок-музыкант, поэт, композитор, художник и продюсер, основатель, фронтмен и единственный бессменный участник группы ДДТ. Создатель и руководитель ТОО «Театр ДДТ». Народный артист Республики Башкортостан (2005) 98

Шелест Петро Юхимович, кол. перший секретар ЦК КПУ 195

Шкляр Василь Микола́йович Шкляр ( 10 червня 1951, с.Ганжалівка Лисянський район Лисянського району Черкаська область Черкаської області) — український письменник, політичний політик діяч. Лауреат Національна премія України імені Тараса Шевченка Шевченківської премії (Національна премія України імені Тараса Шевченка — лауреати 2011 року 2011). Один із найвідоміших, найбільш читаних та «містичних» сучасних українських письменників, деякі оглядачі величають його «батьком українського бестселера».  11

Шмельов В. рос. письм. 97

Штепа Павло (*12 вересня(29 серпня) 1897 — †2 березня 1983) — український історик, інженер-будівельник, письменникгромадський діяч, професійний підпільник, вчений-еміґрант, родом з Кубані. 27, 67, 85, 98

Штрогін І., рос., укр. журналіст 164

Шуфрич Нестор, промосковський екс-депутат ВРУ 228

Щоголєв Сергій, київський цензор 164

Юркевич Лев (18841917 або 1918, Москва) — соціал-демократичний діяч і письменник 108

Ющенко Віктор Андрійович, екс-Президент України 111, 116, 219

Яковець Ю.В., рос. дослідник 145

Яковлєв О., рос. академік, 98

Якунов Е., журналіст 138

Яневський , укр. історик 145

Янукович В., екс. Президент України 116, 202, 203, 220, 239, 244, 262, 264

Ярмак (Єрмак), підкорювач Сибіру 25

 

Гетьмани, військові діячі козацької доби

Богдан Зиновій Хмельницький (*27 грудня 1595 (6 січня 1596) — †27 липня (6 серпня1657) — український військовий, політичний та державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, очільник Гетьманату(16481657). Керівник Хмельниччини — повстання проти панування шляхти в Україні, котре, переросло у загальну, очолену козацтвом, визвольну війну проти Речі Посполитої. Перший з козацьких ватажків, котрому офіційно було надано титул гетьмана[2]. Намагався розбудувати незалежну українську державу, укладаючи протягом свого правління союзи з Кримським ханатом та Московським царством. 23, 35, 38, 39, 40, 42, 43, 101, 150, 151

Богун Іван (* ? — † 17 лютого 1664) — український військовий і державний діячкозацький полководець, полковник подільський, згодом — кальницький (вінницький) і паволоцький; один із соратників Богдана Хмельницького в період Хмельниччини 150

Данило Апостол (4 (14) грудня 1654[1] - 17 (29) січня 1734[1]) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова Гетьманщини на Лівобережній Україні (1727-1734).   43

Дмитро Сулима, оргнізатор антипольського повстання 1664 р. 104

Іван Виговський (бл.1608 - 16 березня 1664) — український військовий, політичний і державний діяч.Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні (1657-1659) (1658) 35, 42, 103, 151

Іван Мазепа (*20 березня 1639 — †21 вересня 1709) — український військовий, політичний і державний діяч.Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (16871704)[1] і всій Наддніпрянській Україні (17041709). Князь Священної Римської імперії (17071709). 41, 104, 146, 151

Іван Самойлович (? — 1690) — гетьман Війська Запорозького, політичний та військовий діяч, реформатор, очільник Гетьманщини Лівобережної України та «Обох боків Дніпра» (від 1676 р.). Намагався приєднати до козацьких територій Слобожанщину, але не вдало. Закінчив своє життя у засланні в наслідок змови Голіцина та частини старшини на чолі з Мазепою 41, 151

Іван Скоропадський (*1646 - †14 липня 1722) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Лівобережній Україні (1708-1722). Представник козацькогороду Скоропадських. 105

Кирило Григорович Розумовський (18 (29) березня 1728 - 9 (21) січня 1803) — український військовий, політичний і державний діяч. Останній гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1750-1764). 41

Марти́н Іванович Пушка́р (1598 —— †1 червня 1658) — видатний полководець часів Хмельниччини, полковник полтавський, один з меценатів заснування Хрестоздвиженського монастиря, лідер повстання 1657-58, спрямованого проти влади гетьмана Івана Виговського 104

Петро́ Дороше́нко (1627 — 19 листопада 1698) — визначний український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького Правобережної України (1665–1676), очільник Гетьманщини (1668–1670). Козацький полковник, учасник Хмельниччини та козацько-московської війни. 44

Петро́ Кононович Конаше́вич-Сагайда́чний] (бл. 1582Кульчиці, тепер село Самбірського району Львівської області — 10 квітня (20 квітня1622Київ) — український полководець та політичний діяч, гетьман Війська Запорозького. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханстваОсманської імперіїта Московського царствамеценат православних братств. 103

Павло́ Тете́ря гербу Сліповрон (1620-1670) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Правобережній Україні (1663-1665). До 1648 року був писарем ґродського суду у Володимирі-Волинському1649 — Переяславського полку, із 1653 р. —переяславський полковник. Був у складі українського посольства в Москві у березні 1654 року для оформленняПереяславської угоди. Ставши гетьманом, проводив політику на відрив України від Московії. Мав посаду секретаря короля. 104

Пилип Орлик, О́рлик Пили́п Степанович (*11 (21) жовтня 1672[Косута — †24 травня 1742Ясси) — українськийполітичний, державний і військовий діяч, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (17101742), поет, публіцист. Представник шляхетського роду Орликів (чеського походження). Один із упорядників «Договорів і постанов» — конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фактично —козацького суспільного договору 105

Юрій Хмельницький або Ю́рій Хмельниче́нко (1641-1685) — військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, очільник Гетьманщини (1659-1663). Князь України у васалітеті Османської імперії (1678-1681, 1685). Представник козацького роду Хмельницьких. Другий син Богдана Хмельницького

44

Яків Барабаш (? — 1658) — український політичний і військовий діяч. Кошовий отаман Запорозької Січі(16571658). Один з організаторів і лідерів антиурядового бунту проти гетьмана Івана Виговського (16571658), що спричинило громадянську війну в Гетьманщині 104

Імператори

Август, Октавиа́н А́вгуст (лат. Octavianus Augustus, при рождении — Гай Окта́вий Фурин, Gaius Octavius Thurinus23 сентября 63 года до н. э.Рим — 19 августа 14 годаНола) — римский политический деятель, основатель Римской империи (с именем Imperator Caesar Augustus, с 16 января 27 года до н. э.), Великий понтифик с 12 года до н. э.Отец отечества со 2 года до н. э. Внучатый племянник Цезаря, усыновлённый им по завещанию. римськ. 59

Алєксандр ІІ Олександр ІІ (*17 (29) квітня 1818 — †1 (13) березня 1881) — російський імператор з 1855 до 1881 року. Старший син Миколи І. За скасування кріпосного права отримав у російській історіографії епітет Визволител 32

Василій ІІ Болгаробійця (*957 (за іншими данними 958) - † 15 грудня 1025) — візантійський імператор (9761025) зМакедонської династії. 51

Иоа́нн VI Кантакузи́н (греч. Ιωάννης ΣΤ΄ Καντακουζηνός; около 1293Константинополь — 15 июня 1383,Мистра) — император Византийской империи в 13471354 годах. 26 

Іоа́нн I Цимісхій (грец. Ιωάννης Α΄ Τζιμισκής, *925 — †10 січня 976) — візантійський імператор з 11 грудня969 до 10 січня 976. 51

Катерина I (в народженні — Скавронська Марта Самуїлівна) (*5 (15) квітня 1682 — 6 (17) травня 1727) — російська імператриця білоруського[1] походження (28.1.1725-17.5.1727); друга дружина Петра I 106

Катери́на ІІ Вели́ка (рос. Екатерина II Великая), ім'я при народженні: Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, (нім. Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg) (*21 квітня (2 травня1729, ШтетінПруссія — †6 (17) листопада 1796Санкт-Петербург)  — російська імператриця (17621796) домуРоманових. Дружина імператора Петра III, мати імператора Павла І. 45 106, 151

Костянтин ІХ Мономах (грец. Κωνσταντίνος Θ΄ Μονομάχος, бл. 1000 — 11 січня 1055) — візантійськийімператор (1042-1055). 34, 58

Микола І Рома́нов (Романов Микола Павлович (рос. Романов Николай Павлович); *25 червня (6 липня1796 — 18 лютого (2 березня1855) — російський імператор (1825–1855). Третій синПавла І. Період його правління позначився зміцненням самодержавства та російського шовінізму. 145, 146

Микола ІІ Рома́нов (*6 (18) травня 1868 — †17 липня 1918) — останній російський імператор, старший синОлександра III. 67

Олександр Македонський, Алекса́ндр III Македо́нський (грец. Αλέξανδρος Γ' ο Μακεδών) або Александр Великий (грец. Μέγας λέξανδρος) (кінець липня356 до н. е.Пелла — 10 червня323 до н. е.) — дев'ятнадцятий цар Македонії, син царя Філіпа ІІ Македонського, та Олімпіади, царівни Епіру. Був вихованцем Аристотеля. Геніальнийполководець, видатний адміністратор і політик. Засновник великої держави, що охоплювала Македонію,Грецію, завойовану Перську імперію та Єгипет. Його походи позитивно вплинули на розвиток античної науки (особливо географії) і культури (еллінізм) 17,49

Петро І - Петро́ Олексі́йович Рома́нов (Петро I; рос. Пётр Алексеевич Романов; *30 травня (9 червня1672Москва,Московія — †28 січня (8 лютого1725Санкт-ПетербургРосійська імперія) — останній цар Великої, Малої і Білої Русі (16821725 роки), з 1721 — перший імператор Всеросійський. Відколи до Московської державидолучили численні землі (фактично на початку його правління його владі корилися тільки землі Московії, землі козацьких військ — Запорізького, Донського, Яїцького, Уральського та інших йому не корилися) та перемоги уПівнічній війні заснував Російську імперію.  25, 28, 30, 32, 35, 46, 51, 104, 106, 149

Петро ІІІ  Федорович (Карл Петер Улріх фон Гольштайн-Ґотторп, нім. Karl Peter Ulrich von Holstein-Gottorp) (*10 (21) лютого 1728Кіль; † 6 (17) липня 1762) — імператор Росії (17611762 рр.) 106

Королі

А́нна Яросла́вна, Анна Київська (*бл.1024 — †після 1075) — середня дочка Великого князя КиївськогоЯрослава I Мудрого та його другої дружини — дочки короля Шотландії і Швеції Інгігерди (Ірини), онука по матеріУлофа III Шетконунга, друга дружина французького короля Генріха I Капета, королева Франції, мати майбутнього короля Філіпа І. (Франція) 34

Казимир ІІІ Вели́кий (пол. Kazimierz III Wielki, *30 квітня 1310 - †5 листопада 1370) — польський король(13331370), титулярний «Король Русі», останній представник династії П'ястів. 26

Ян III Собе́ський (пол. Jan III Sobieski; *17 серпня 1629 - †17 червня 1696) — король польсько-литовської держави — Речі Посполитої з 1674 року, великий коронний маршалок з 1665 року, польний гетьман з 1666 року, великий коронний гетьман з 1668 року., польський король 103

Князі

Андрій (Китай) Боголюбський (1157–1174) 29, 32, 37, 53, 56

Анна Осеневич , дружина Довгорукого, матір Китая 54

Анна Ярославна, донька Ярослава Мудрого, королева Франції  (*бл.1024 — †після 1075) 60

Василій Шуйський, кн. Московський (при вступі на престол Василь IV Іоаннович) - (1552 - 12 вересня 1612) - московськийцар з 1606 по 1610 57

Володимир Андрійович Серпуховський (15 липня 1353 — 12 серпня 1410) 57

Володимир Святославович (Великий) ,( 956 або 962 - † 15 липня 1015) — руський державний і політичний діяч з варязької династії Рюриковичів, князь новгородський (25 липня 969-977980-988), Великий князь Київський (980-1015). Наймолодший та незаконнонароджений син Святослава I Хороброго, великого князя Київського, та його коханки — ключниці його матері княгині Ольги Малуші988 року охрестив Русь, першим з руських князів розпочав карбувати власну монету. Канонізований Католицькою і Православною церквами як Святий рівноапостольний князь Володимир. Відомий також як Володимир Великий, Володимир Святий, Володимир. (980-1015) 32, 51,53, 58

Володимир Глібович  (бл.*1158 — †18.03(04).1187 р.) — князь Переяславський (12.03.1171 — 18.03.(04).1187 р.). Володимир Глібович був онуком Юрія Долгорукого і правнуком Володимира Мономаха.  26

Володимир Мономах - Володи́мир II Все́володович (1053 - 19 травня 1125) — Великий князь Київський (1113-1125), державний і політичний діяч, письменник. Син князя Всеволода I і візантійської княжни Марії (за іншими даними — Анни) з роду Мономахів. Прозваний Володимиром Мономахом. Хрещене ім'я Василь. 34, 53, 89, 153

Володимир Ярославич (*1151 — †1198) — князь галицький. Син Ярослава I Осмомисла і княгині Ольги Юріївни. 55

Все́волод Мстисла́вич (род. не раньше 1095 - ум.11 февраля 1138) — князь новгородский, в крещенииГавриил. Старший сын киевского великого князя Мстислава (Феодора) Владимировича (1125-1132) от брака с Христиной, дочерью шведского короля Инге I Старшей (1080-1112), и старший внук киевского князя Владимира (Василия) Всеволодовича Мономаха (1113-1125) 52

Все́волод III Вели́ке Гніздо́ (*1154 — † квітень 1212) — десятий син Юрія I Долгорукогокнязь Остерський (1169 — бл. 1172), Володимиро-Суздальський (1176–1212). кн. Володимирський 54

Гліб І Юрійович, в хрещені Олександр (*…? — † 20 січня 1171) — син Юрія I Долгорукого. Поставлений на Київський престол, після захоплення та зруйнування Києва, суздальським князем Андрієм. Став першим Київським князем, що не титулувався як «Великий»., київський намісник Боголюбського 53

Данило Галицький, Дани́ло I Рома́нович (Галицький) (давньорус. Данило Романовичъ1201-1264) — руський князь з династіїРомановичів, правитель Галицько-Волинського князівства. Князь волинський (1211-1264), галицький (1211-1264), київський (1240), король Русі (з грудня 1253/січня 1254) 60

Дмитро́ Донськи́й (* 12 жовтня 1350 — †19 травня 1389) — великий князь московський з 1359року та володимирський з 1362 року, з перервами 57

Дмитро Михайлович Бобрук, кн. Волинський, моск. воєвода, зять Дм. Донського (друга половина 14 ст.) 57

Іва́н I Дани́лович Калита́ (1 жовтня[1] 1288 — 31 березня 1340Москва) — князь московський від 1325 до1340Великий князь володимирський (ярлик від хана в 1328) до 1340, князь новгородський від 1328 до 1337.  58

Ізясла́в ІІ Мстисла́вич (у хрещенні Пантелеймон, *бл. 1097 — † 13 листопада 1154) — Великий князь Київський (1146–1154). Старший син новгородського князя Мстислава I Великого, онукВолодимира II Мономаха. 52, 55, 56

Константин Добринич, посадник Новгородський кн. Ярослава (1017 р.) 53

Коріат Гедемінович, кн. Новгородський 57

Лев І, кн. Галицький, Лев I Дани́лович (бл.1228 - бл.1301) — князь перемиський (1240-1269), князь белзький 1245-1269), князьгалицько-волинський (1264-1269), король Русі (1269-1301), Великий князь Київський (1271-1301), син короляДанила I Галицького. 60

Лю́барт Гедимі́нович (православне ім'я — Дмитро; *1300 - †4 серпня 1384 або 1383) — литовсько-руський князь, останній правитель об'єднаного Галицько-Волинського князівства. Ймовірно, наймолодший син Гедимінакнязь Луцький (бл.1323-13241340-1383), Любарський (східноволинський) (1323-1340), Великий князь Волинський (1340-1383), Галицький (1340-1349). 26

Ме́ншиков Олекса́ндр Дани́лович (6 (16) листопада 1673 — 12 (23) листопада 1729) —російський державний і військовий діяч, князь (1707), генералісимус (1727). 105

Мстислав I (Великий) Володимирович, Мстислав-Гаральд (у св. хрещені - Федір) (1 червня 1076 — †14 квітня 1132), Святий, Великий князь Київський, син Володимира II Мономаха та Ґіти — дочки англійського короля Гарольда II, останній князь, що утримував єдність Київської держави. Фундатор камінної церкви св. Федора в Києві (1129). Мстислав І Великий (Хоробрий), кн. Київський 52, 54, 56

 

Олександр I Ярославович Не́вський (* 1221Переславль-Залєський — † 14 листопада 1263Городець) — князь новгородський (1236–1240, 1241–1252, 1257–1259), васал Золотої Орди, за ярликом хана якої формально — князь київський (1249-1263), князь псковський (1242-1242), з 1243 в васальній залежності від золотоординських ханів обіймає посаду князя в Великому Новгороді та великого князяволодимирського з 1249. Син Ярослава III Всеволодовича, правнук Юрія I Долгорукого (династія суздальських Юрійовичів . Прославився як підкорювач Русі для Золотої Орди та як учасник битви на Неві (хоча ряд істориків вважає, що він у ній участі не брав, адже був занадто юним)  86

 

Потьомкін Григо́рій Олекса́ндрович (*13 (24) вересня 1739Чижово — †5 (16) жовтня 1791) — російський державний і військовий діяч, дипломатгенерал-фельдмаршал (з 1784), князь. Прозваний запорізькими козаками прізвиськом Гриць Нечеса. 30

Роман ІІ Мстиславич (у хрещенні Борис, Романъ Мстиславичъ, Роман II Великий, бл. 1152 — 19 червня1205) — Великий князь Київський (1204–1205), князь новгородський (1168–1170), володимир-волинський(1170–1187, з 1188), галицький (1188, з 1199) з династії Рюриковичів. Засновник Галицько-Волинського князівства і патріарх тамтешнього правлячого роду. Вважався сучасниками наймогутнішим з усіх руських князів кінця 12 — початку 13 століття, за що був прозваний «Великим» кн. Новгородський 56

Ростислав Берладник, син Івана Берладника (Іван Ростиславич (* близько 1112 — †1161Салоніки) — син Ростислава Володаревича, князь звенигородський (11291145) і галицький (1145). Прозваний Іваном Берладником, за втечу і князювання у придунайському місті Бирлад і головування серед берладників. 26

Ростислав Смоленський, Ростисла́в Мстисла́вич (ок.1108 — 14 марта 1167) — смоленский князь (11271167), князьновгородский (1154), великий князь киевский (115411551159116111611167) сын Мстислава, внукВладимира Мономаха. 52

Рюрик  (ум. 879) — летописный основатель Новгородского княжества на Русиваряг из народа руськнязь новгородский с 862 года и родоначальник княжеской, ставшей впоследствии царской династииРюриковичей. 31

Свидригайло Болеслав Ольгердович  (лит. ŠvitrigailaШвитригайла; православне ім'я — Лев; *бл.1370 - †1452) — Великий князь Литовський (1430-1432). князь Новгород-Сіверський, між 1432 та 1440 роками — Великий князь Руський (1432) 25

Святосла́в I І́горович (Хоро́брий) (*925 чи 930 — березень 972) — руський князь, державний діяч, політик і військовик з династії РюриковичівВеликий князь Київський, правитель Русі (945, самостійно з964972). Син князя Ігоря і його дружини, княгині Ольги. Батько Володимира I Великого, дід Ярослава I Мудрого. (957-972) 32

Святосла́в О́льгович (? — 15 лютого 1164) — руський князь з роду Ольговичів, династії Рюриковичів. У хрещенні — Мико́лай. Син чернігівського князя Олега Святославича. Князь новгородський (113611381139114111421144), стародубський і білгородський (11411146), сіверський (11461157),чернігівський (11571164). Один з найбільш активних князів, що врятував рід Ольговичів від загибелі під час усобиці 11461152 років, Батько Ігоря, героя «Слова о полку Ігоревім» 52

Семигорода Ракоці Юрій II (Rakóczi; *30 січня 1621 — †7 червня 1660) — князь семигородський (з 1648). 42

 

Юрій І Володимирович Довгорукий Ю́рій I Володи́мирович Довгору́кий (*1090 — †15 травня 1157) — Великий князь Київський і князь Ростово-Суздальський. Син Володимира II Мономаха, родоначальник лінії володимиро-суздальських князів. За постійне посягання на чужі землі йому дали прізвисько Долгорукий. Князь суздальський (1108–1135, 1136–1149, 1151–1155), переяславський (1134–1135) та київський (2 вересня 1149 — 20 серпня 115028 серпня 1150 — початок квітня 115120 березня 1155 — 15 травня 1157). Відповідно до запису у Любенькому пом'янику (поз.4) перед смертю став іноком Гавриїлом. Похований у церкві Спаса на Берестові. 12 січня 1108 року одружився з дочкою половецького хана Аепи Осеневича. Здається, що у нього була і друга дружина, яку Андрій I Боголюбський вислав у Візантію з молодшими братами. Шостий син Володимира II Мономаха. 1149 року, користуючись з міжусобиць між князями, Юрій Довгорукий пішов у похід на південь і разом з половцями, біля Переяслава на Дніпрі, розбивши війська київського князя Ізяслава II, оволодів Києвом. 1150 року мусив його покинути, але згодом знову опинився в Києві. Після поразки на річці Руті (1151), якої йому завдав Ізяслав II, Юрій Довгорукий повернувся до Суздаля. Втретє здобув він Київ 1155 року й залишився там до кінця свого життя  29, 33, 37, 52, 54, 55

 

Ю́рій I Льво́вич (*1252/1257 - †18 березня 1308) — князь Белзький (12641301), князь Галицько-волинський(13011308), Король Руський, син Лева I Даниловича і Костанції Угорської. 60

Ю́рій II Болесла́в Тро́йденович (пол. Bolesław Jerzy II Mazowieckiлат. Boleslaum II Trojden de Masovia natus dux et dominus Russiae, *1298 - †7 квітня 1340) — галицько-волинський князь (1325-1340) з династії П'ястів[2], король Руського королівства, син мазовецького князя Тройдена I і Марії, доньки Юрія I Львовича. (Галицько-Волинський) 26

 

Ягайло, Владислав II Ягайло (Ягелло, пол. Władysław II Jagiełłoлит. Jogaila) (*1362 - †1 червня 1434) — Великий князь Литовський (1377-13811382-1386) і польський король (1386-1434), Володар та спадкоємець Русі (Руського королівства). Засновник династії Ягеллонів, яка панувала в Польщі до 1572 р. Син Ольгерда Гедиміновича.  57

Довідково: Би́тва на Си́ніх Во́дах (Синьово́дська би́тва; вірогідно між 24 вересня — 25 грудня 1362) — битва, що відбулася на річці Сині Води між литовсько-руським військом Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича та ордами монголо-татарських правителів на Поділлі, поблизу фортеці Торговиці (тепер село Новоархангельського району Кіровоградської області). Унаслідок здобутої перемоги Ольгерд відвоював у татар Київ i захоплене ними у середині 13 століття Поділля і розширив свої володіння далеко на південь у напрямку до Чорного моря. Перемога литовсько-руського війська у Синьоводській битві задовго до Куликовської битви 1380 року підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов'янських народів від монголо-татарського іга.

Битва описана в литовсько-білоруських літописах.

 

Ярополк ІІ Володимирович (*1082 — † 18 лютого 1139), переяславський князь (1113 — 32), згодом Великий князь київський (15 квітня 1132 — 18 лютого 1139), син князя Володимира II Мономаха 54

Яросла́в I Володи́мирович Мудрий (* близько 983 — † 20 лютого 1054Вишгород) — ростовський князь(9891010), Новгородський князь (10101034), Великий князь Київський (1016101810191054), святий. Був другим сином хрестителя Русі князя Володимира Святославича з династії Рюриковичів від полоцької княжни Рогнеди. У хрещенні мав ім'я Георгій (або Юрій — пізніша форма імені Георгій, широко поширена в давньоруській мові, у XIXII ст. воно мало вигляд Гюргі). (1019-1054) 33,34, 50, 51, 53, 59, 111

Митрополити

Ілларіон –Донецький та Маріупольський (в миру Шукало Роман Васильович; 3 травня 1951) — архієрейУкраїнської православної церкви (Московського патріархату)[1] з 1991 року, митрополит Донецький і Маріупольський. З 2011 року — постійний член Священного Синоду Української православної церкви. З2009 року — член Міжсоборної присутності Російської православної церкви. 236

Іпатій Потій – Митрополит Іпа́тій По́тій (12 серпня 1541РожанкаХолмщина — 18 липня 1613Володимир-Волинський) — державний діяч Речі Посполитоїклірик Православної (до 1596) та Унійної церков (з 1596).Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси (26 вересня 1599 — 18 липня 1613), предстоятель Унійної церкви. Представник шляхетського роду Потіїв гербу Вага з Берестейщини. Випускник Краківської академії. Берестейський земський суддя (з 1580), берестейський каштелян і сенатор Речі Посполитої (15881593).1593 року прийняв чернечий постригЄпископ володимирський і берестейський (15931613). Один із організаторів Берестейської унії (1596). Богослов, письменник-полеміст, прихильник обєднання православноїі католицької церков, захисник унії. Автор «Антиризиса». Киевский, Галицкий и всея России (1605) 27

Кониський Георгій, ар Григо́рій (Георгій, Юрій) Кони́ський (* 20 (9) листопада 1717Ніжин (тепер Чернігівська область) — † 13 (2) лютого1795МогильовБілорусь) — український письменникпроповідник, церковний і культурний діяч. хієпископ Білоруський

Мисаїл Митрополит Мисаил (Пеструч) — митрополит Киевский, Галицкий и всея Руси (14751480). Его считают возможным автором Летописи за 1254—1425 годы. – Киевского престола и всея Росии 27

Петро Могила Петро́ Моги́ла (рум. Petru Movilă; * 31 грудня 1596 (10 січня 1597), Сучава — † 1 (11) січня 1647Київ) —молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитоїархімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року  27

Патріархи

Алєксій ІІ (Олексі́й Миха́йлович Рі́діґер, рос. Алексей Михайлович Ридигер; * 23 лютого 1929,ТалліннЕстонія — † 5 грудня 2008Передєлкіно) — єпископ Російської Православної Церкви; з 10 червня 1990року Святіший Патріарх Московський і всієї Русі, предстоятель Російської Православної Церкви (РПЦ). Дійсний член (академік) Російської академії освіти. 31

Володимир (Сабадан), Його Блаженство кир Володи́мир (у миру Віктор Маркіянович Сабодан; 23 листопада 1935 — 5 липня2014) — архієрей Української православної церкви (Московського патріархату) з 1966 року, у 19922014роках її предстоятель, митрополит Київський і всієї України. Голова і постійний член Священного Синоду Української православної церкви. Постійний член Священного Синоду Російської православної церкви. Член Президії Міжсоборної присутності РПЦГерой України (2011). Один з найвпливовіших архієреїв Російської православної церкви. З 1987 по 1996 роки був керівником справами Московської патріархії. У 1990 році зайняв друге місце на виборах патріарха Московського, поступившись Алексію ІІ; після його смерті, у 2009 році, мав великі шанси бути обраним патріархом, однак відмовився, заявивши, що хоче постати перед Богом 121-м митрополитом Київським, а не 16-м патріархом Московським 31

Інокентій ІV, папа Римський Іннокентій IV (лат. Innocentius PP. IV, *1190 — †7 грудня 1254) — Папа Римський з 28 червня 1243. Справжнє ім'я Сінібальдо де Фіескі (італ. Sinibaldo de Fiesch). Граф Лаваньї 60

Кирилл (Гундяєв) Патріарх Кирил (рос. Патриарх Кирилл), в миру Володимир Михайлович Гундяєв (рос. Владимир Михайлович Гундяев) (* 20 листопада 1946Ленінград) — єпископ Російської Православної Церкви, з 1 лютого2009 року — Патріарх Московський і всієї Русі, предстоятель Російської православної церкви.Після смерті патріарха Алексія II в грудні 2008 року став місценаглядачем патріаршого престолу. До цього був головою Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського патріархату, посів посаду в 1989 році, одночасно ставши постійним членом Священного Синоду. У 1974–1984 роках посідав посаду ректора Ленінградської духовної академії і семінарії 166

 

Климент, папа Римський Кли́мент I (лат. Clemens Romanus I, ум. 97, или 99, или 101) — апостол от семидесяти, четвёртый епископ Римский (4-й Папа Римский) (согласно официальной хронике Католической церкви, с 88 или 90 по 97 или 99), один из мужей апостольских. Широко почитался в Древней Руси. Почитаем в православии как один из первых христианских проповедников в русских землях. По преданию, около 98 года был сослан из Рима в Инкерманские каменоломни (район современного Севастополя), где проповедовал и встретил мученическую смерть. Память вПравославной церкви — 25 ноября (по юлианскому календарю), в Католической церкви — 23 ноября. 60

Мстислав Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстисла́в І (у миру Степан Іванович Скрипник; 10 квітня1898Полтава — 11 червня 1993ҐрімсбіКанада) — визначний український церковний діяч, патріарх Київський і Всієї України УАПЦ, патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ (КП), Первоієрарх УАПЦ в ДіаспоріПочесний громадянин ТернополяНебіж (син сестри) Симона Петлюри. 109

Філофей Мона́х Филофе́й (ок. 14651542) — старец псковского Спасо-Елеазарова монастыря (село ЕлизаровоПсковского района), сведения о котором весьма скудны. Известен как предполагаемый автор концепции «Москва — Третий Рим», тезисы которой изложены в его письмах.

26

Тюркські правителі, вожді

Атілла, Атти́ла (др.-тюрк. лат. Attilaгреч. Ἀττήλας, ср.-в.-нем. Etzel, ум. 453) — вождь гуннов с 434 по 453 год, объединивший под своей властью варварские племена от Рейна до Северного Причерноморья.

Спустя век после смерти Аттилы готский историк Иордан так отозвался о вожде варваров: «Повелитель всех гуннов и правитель, единственный в мире, племён чуть ли не всей Скифии, достойный удивления по баснословной славе своей среди всех варваров». Память о вожде гуннов сохранялась на протяжении веков в устном германском эпосе и перешла в скандинавские саги. В ранних сказаниях германцев, сложенных в эпоху Великого переселения народов, Аттила указан вторым в списке великих правителей 21

 

Батий, Бати́й (Бату-хан), (монг. Бату, Саїнкит. 抜都, 1201-1255) — монгольський хан і полководець, син хана Джучі, онук Чингісхана. Засновник Золотої Орди, автономного державного утворення у складі Монгольської імперії. хан 57

Мамай, хан 57, 58

Менгу-Тімур, хан Золотої Орди 95

Мехмед ІV, кримський хан 104

Тімур (Тамерлан), емір 58

Тохтамиш, хан 57,

Узбек, хан 58

Чингізсхан 149

Чингізиди, імператорська династія Золотої Орди, 42

Царі

Іван ІІІ 34, 58

Іван IV (Грозний) 34, 49, 60, 146

Олексій Михайлович 28

 

 

Покажчик джерел Інтернету

 

до книги ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ І СЬОГОДЕННЯ

 

Книга перша

Від давніх часів до Революції гідності

 

Стор.:

http://www.unian.net/politics                                                                                                   10

- Українське Незалежне Інформаційне Агентство Новин

http://news.ukrhome.net/                                                                                                        10

- Інтернет-мережа українських новин

http://uapress.info/ru/news                                                                                                      10

http://obozrevatel.com/politics                                                                                     10

http://histua.com/slovnik/d/derzhavnist                                                                         13

http://histua.com                                                                                                                     15

- професійний сайт з історії України

http://uk.wikipedia.org/wiki                                                                 багаторазово по тексту

-Вікіпедія

http://litopys.org                                                                                                                     18

- «Ізборник» — Історія України IX-XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації

 — проект електронної бібліотеки давньої української літератури

http://knpu.gov.ua/                                                                                                                 21

- Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка

http://patent.net.ua/intellectus/facts/24/ua.html                                                             25

- «Патентбюро», веб. журнал «Інтелектус

http://politiko.ua/groups/talk_topic                                                                                          33

- перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства

http://www.niss.od.ua/                                                                                         38, 209

- Національний інститут стратегічних досліджень

http://theway.at.ua»                                                                                                                49

- Всеукраїнська громадська організація - Проект «Ртутний шлях

https://www.ar25.org/article/                                                                                                             57

- портал світоглядних новин SD.ORG.UA Сонячна етномережа AR25.ORG

http://posibnyky.vntu.edu.ua                                                                                       65, 66, 70

http://www.info-library.com.ua/books-text                                                                             69

http://zz.te.ua                                                                                                                         78

- Новинний портал «За Збручем»

http://uadoc.com                                                                                                                    84

- дитячий Інтернет-журнал

http://www.e-reading.ws/bookreader                                                                                     93

- книжковий сайт для читача

http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/books/_                                                               95

- книжковий сайт для читача

http://zluka.isr.lviv.ua/files/sci                                                                                      95

- Українська баннерна мережа

http://unk.org.ua                                                                                                                     95

- книжковий сайт для читача

http://www.e-reading.ws/book                                                                                   100

- книжковий сайт для читача

http://gazeta.ua/blog                                                                                                               115

http://www.parta.com.ua/referats                                                                                            120

- Банк рефератів

www.ukrdiaspora.com                                                                                                          122

- сайт для української діаспори

http://www.svoboda.org.ua                                                                                             124, 269

- сайт ВО Свобода

mskod.com                                                                                                                           128

- Молодіжний інформаційно-аналітичний інтернет-журнал

exlibris.org.ua                                                                                                                        141

- Уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

http://gazeta.ua                                                                                                           145

- Всеукраїнське щоденне видання суспільно-політичної, економічної, культурної та спортивної тематики

http://pidruchniki.ws                                                                                                               147

http://www.myslenedrevo.com.ua                                                                                           149

- Мислене древо - українські інформаційні ресурси для науки та освіти. Безкоштовний читальний зал для науковців, студентів, школярів

http://moskovstvo.narod.ru                                                                                                     150

- он-лайн бібліотека

http://www.bbc.co.uk/ukrainian/politics                                                                          151, 262

- Британська Телерадіомовна Корпорація Бі-Бі-Сі

http://izbornyk.org.ua                                                                                                             152

- Електронна бібліотека давньої української літератури. Ізборник. Історія України. Історична література онлайн. Izbornyk (Izbornik). History of Ukraine

http://www.vesna.org.ua                                                                                                        155

- спільний сервер «Віртуальна Русь»

 

Сайти видання "Українська правда", заснованого Георгієм Гонгадзе у 2000 р.:

 

http://blogs.pravda.com.uа                                                                                                     160

http://www.pravda.com.ua/news/                                                                                           243

http://www.epravda.com.ua/columns/                                                                         247

http://www.pravda.com.ua/columns/                                                                                       245

http://narodnapravda.org                                                                                                206, 207

(Щоб дати можливість і пересічним читачам публікувати свої новини чи статті, редакція газети «Українська Правда» створила підрозділ Народна Правда. Будь-хто отримав можливість опублікувати там свою статтю чи дати посилання на цікавий матеріал з іншого сайту. Народна Правда також передбачала можливість голосування за кожен з матеріалів)

http://www.pravda.com.ua/news                                                                                            266

http://www.istpravda.com.ua/articles                                                                          264

 

http://gazeta.ua                                                                                                           160

- Газета по-українськи

http://tsn.ua/politika                                                                                                         161, 214

- Телевізійна служба новин на каналі 1+1)

http://www.academy.gov.ua                                                                                                   161

- Національна академія державного управління

www.interklasa.pl/port                                                                                               164

- Бібліотека Інституту журналістики Польщі

d.rubibliofond                                                                                                                        169

- інформаційний ресурс Національної бібліотеки україни ім. В.Вернадського – сайт: www.nbuv.gov.ua/

chronicle.pro                                                                                                                         174

- російський хронікальний ресурс

http://censor.net.ua                                                                                                                 175

- сайт новин України і світу

http://samlib.ru                                                                                                           176

- російський інформаційний ресурс

http://klio.ilad.lv/                                                                                                                    176

- Балтійський культурно-публіцистичний вісник «Klio» — виходить у Латвії з 2002 р.

http://andrei-naliotov.livejournal.com                                                                           178

- російський опозиційний сайт

http://argumentua.com                                                                                                179

- некоммерческий проект группы авторов, каждый из которых – безусловный эксперт в своей области: политологии, правоведении, финансовой сфере, криминале, культуре. Эксклюзивные аналитические материалы из конфиденциальных и открытых источников

http://referaty.net.ua/                                                                                                              179

http://uagolos.com/                                                                                                                 183

- Інформаційне агентство Голос.UA - найактуальніші новини в Україні та світі

http://www.e-reading.ws                                                                                                        185

- он-лайн бібліотека, більш як 100 тисяч книг

http://webcache.googleusercontent.com/                                                                                 186

- пошукова система Google (Search the world's information, including webpages, images, videos and more. Google has many special features to help you find exactly what you're looking for)

http://kr2012.com/                                                                                                                 189

- інформаційний сайт м. Кривий Ріг

http://www.gazeta.lviv.ua                                                                                                       191

http://zadonbass.org/news/politics                                                                                           192

http://news.mail.ru                                                                                                                  192

http://history.vn.ua/book/verstuk                                                                                             194

- український історичний сайт

http://econ-house.ru/istorija-ekonomiki                                                                       196

- російський сайт з історії та економіки

http://www.aif.ru/money                                                                                                         198

- «Аргументи і факти»

http://www.sostav.ru/news/                                                                                                    199

- інформаційний портал

domik.ua                                                                                                                               200

- портал нерухомості

http://life.obozrevatel.com/                                                                                                     200

http://espreso.tv/new                                                                                                              202

http://ua.comments.ua/politics/                                                                                    204

http://www.viche.info/journal/                                                                                                        212

(український інформаційний журнал)

http://news.bigmir.net/                                                                                          213, 219

- сайт останніх новин

sibnovosti.ru                                                                                                                          213

- російський інформаційний сайт

http://economics.lb.ua/state/                                                                                                   220

- портал економічних новин

http://www.ukraine-poland.com/u/publicystyka                                                                       228

- українсько-польський сайт публіцистики

http://batkivshina.com.ua/news                                                                                   243

- сайт партії «Батьківщина»

http://www.radiosvoboda.org                                                                                                 245

http://expres.ua/digest/)                                                                                                          246

http://osp-ua.info/mainnews                                                                                                    246

- сайт Олега Соскіна - голови Української Національної Консервативної партії, професора Національної академії управління

http://korysne.co.ua                                                                                                               260

- Енциклопедія корисного

http://izno.com.ua/istoriya-ukrayini                                                                                          264

- інформаційний сайт зовнішнього незалежного оцінювання

http://news.liga.net/ua/news/                                                                                                   265

- Інтернет-газета Ліга

http://www.times.if.ua/                                                                                                265

- сайт м. Івано-Франківська

http://varnak.psend.com                                                                                                         266

- Велика рідня: збірка публікацій на теми сучасної політики та історії

http://news.eizvestia.com                                                                                                        271

- щоденна газета Економические известия

 

 

[1] Науковий керівник – засновник української школи наукознавства проф. Г.М.Добров

[2] Крім цієї книги див. Журавков В.В. «Гібридна» війна Росії проти України у Донецькій та Луганській областях. Інформаційний огляд джерел Інтернету. - Серія «ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ І СЬОГОДЕННЯ» Електронна версія. - Київ,  2015. – 268 с.

Журавков В.В. ПРО ПАВЛА ШТЕПУ ТА ЙОГО КНИГУ «Українець і москвин: дві протилежності». - Серія «ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ І СЬОГОДЕННЯ». Електронна версія. – Київ, 2015. – 96 с.

Наші інтереси: 

+

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи