Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець

Нам доведеться складно й довго вибиратися з цієї казки, ‒ Павло Казарін

Моя оцінка корисності цієї статті: 
4 - Дуже важливо

 Вся тридцятирічна історія української політики ‒ це сутичка двох ідеологій: української та проросійської. При цьому ідейні прихильники обох таборів становили меншість по відношенню до всього населення країни. А між цими двома полюсами розміщувалася інертна більшість, зосереджена на інтересах побутового виживання.  

Чарівник країни ОЗ не вмів чаклувати. Його на повітряній кулі вітром занесло у Смарагдове місто. Жителі міста добровільно надягали зелені окуляри, а тому вірили в його могутність і сяйво дорогоцінних каменів. Він був простим брехуном. Трохи везіння. Трохи спритності. Наївність підданих. Все, про що він мріяв, ‒ це повернутися до колишнього життя. Його мрія збулася, а його царство дісталося Опудалу, пише у своїй статті на Ліга.Новости Павло Казарін. 

Книга про чарівника смарагдового міста вперше була видана 120 років тому й навряд чи претендувала на те, щоб бути сатирою на українську реальність. Але вона нею стала.

Маленький Орбан

Реформи зійшлися в битві з рейтингом і рейтинг переміг. Складні категорії програли простим, і тому у відставку відправили тих, хто останні півроку вселяв в супротивників Володимира Зеленського обережну надію.

Попередній Кабмін був строкатим, але його кадровий кістяк становила все та ж "партія Майдану".

Єврооптимісти, технократи і риночники ‒ всі ті, хто останні шість років називав корупцію головною загрозою Україні.

Тепер головною загрозою країні ризикують стати вже вони самі ‒ їх обзивають "соросятами" й дорікають у лобізмі інтересів Заходу. А сам президент заявляє про те, що в наглядових радах держкомпаній українці відчувають себе "національною меншиною".

В Україні управлінський клас в усі часи складався з двох таборів. Один з них підтримував західні рецепти. Інший тяжів до Росії. Один ратував за ринок і конкуренцію. Інший лобіював монополії і олігархів. В цьому немає нічого дивного ‒ цивілізаційне пограниччя країни прирікало її на вибір між двома сонячними системами. І в усі часи вибір був лише в тому, на орбіті якого саме сонця Україна буде здійснювати свої обороти.

Глобальна економіка ‒ це не світ незалежностей. Навпаки, це ‒ світ найрізноманітніших систем взаємозалежностей. І якщо ви відторгаєте одну орбіту, то вас неминуче втягне в іншу. І тому зміна українського Кабміну ‒ це більше, ніж просто кадрова ротація. Сигнали послано, почуто, а висновки зроблено. Ті члени Кабміну, кому навіть не вказували на двері, все одно вважали за краще зібрати валізи. Їх можна зрозуміти.

Немає сенсу витрачати час і зусилля, якщо реформи оцінюють ситуативною популярністю. Немає сенсу бути частиною президентської команди, якщо тебе готові відправити на плаху заради рейтингу. Який сенс метати бісер, якщо цього ніхто не оцінить?

П'ятому президенту країни часто дорікали тим, що він так і не зміг позбутися інерції власної біографії. Йому ставили в провину мікроменеджмент і бізнес-підходи, договорняки і "схеми". Але що змушує нас думати, що точно таке ж прокляття минулого не висить над шостим главою держави? І хто готовий поручитися, що в президентському кріслі у нас не сидить телевізійний продюсер?

"Чого бажаєте?" ‒ головний принцип вітчизняного шоу-бізнесу. Якість контенту міряється рейтингом, форма важливіша за зміст, ситуативний ефект більш значущий довгострокового.

Але все це призводить до катастрофи ‒ як тільки мова заходить про державне управління. Перші півроку Зеленський обкатував пілот під назвою "ринкові реформи". А потім його не влаштували цифри і тепер концепція змінилася.

Дрейф від ліберально-ринкового табору здатний привести його лише в олігархічний. Будь-які розмови на тему "підступних лобістів заходу" здатні викликати лише оплески в Москві.

Кумедний парадокс: чим більше Зеленський буде намагатися посилити себе за рахунок "популярних" кроків, тим вищою буде його залежність від фінансово-промислових груп. Яким ніколи не була потрібна сильна президентська вертикаль.

Останні півроку прихильники президента переконували дати йому час. Запевняли, що Володимир Зеленський швидко вчиться і незабаром країна позбудеться старих еліт. Проблема тільки в тому, що на роль "старих" еліт призначені вихідці з табору Майдану. Єдина альтернатива яким ‒ це колективний антимайдан.

Президент більшості

Вся тридцятирічна історія української політики ‒ це сутичка двох ідеологій: української та проросійської. При цьому ідейні прихильники обох таборів становили меншість по відношенню до всього населення країни. А між цими двома полюсами розміщувалася інертна більшість, зосереджена на інтересах побутового виживання. В різний час вона ситуативно підтримувала той чи інший ідеологічний табір, забезпечуючи йому не менше ситуативну перемогу.

Маркетингові успіхи проросійського порядку денного приводили до влади Леоніда Кучму і Віктора Януковича. Маркетингові стратегії проукраїнського табору забезпечували перемогу Віктору Ющенку та Петру Порошенку. У кожному разі в пошуках мрії про краще майбутнє більшість примикала до ідейної меншості, кладучи на її чашу терезів потрібні електоральні гантелі.

У 2019 ця схема дала збій.

Вперше в історії країни інертна більшість вибрала свого власного президента. Саме він здобув перемогу над обома ідеологічними таборами. Шостим президентом країни став обиватель. І за законами дифузії в його команді, окрім все таких же випадкових людей, опинилися представники обох ідеологічних команд. Які стали боротися за доступ до тіла і право визначати порядок денний.

Шість місяців ми спостерігали за тим, як адепти "партії реформ" намагалися ускладнювати президентське уявлення про мир. Говорили про складне, пояснювали системне, намагалися заповнювати "туман в голові". Намагалися постфактум після виборів зробити Зеленського президентом свого ‒ проукраїнського ‒ табору.

Цілком можливо, що тепер ми станемо спостерігати зворотний процес. Коли адепти другого табору стануть спрощувати йому реальність. Розкажуть про західну підступність, братні народи і пріоритети холодильника як головну цінність. Ця дорога завжди закінчувалася крахом. Але коли прихильників проросійської моделі турбувала стійкість української держави?

Навряд чи сам Зеленський бачить себе в ролі антигероя. Цілком можливо, що його життєве кредо вкладається у формулу "щоб усім було добре". Проблема лише в тому, що цей тост не можна переробити в політичну програму. Така стратегія неминуче веде до колапсу ‒ як, втім, і будь-яка спроба пробиратися через мінне поле на дотик. За експериментами добре спостерігати з боку, але нам випало жити всередині нього. І ми поняття не маємо, скільки це триватиме.

Траєкторія благих намірів відома давним-давно. Дилетант з благими намірами залишається дилетантом. Зрада відштовхує щирих і залишає наодинці з підлими. Народна любов ‒ доля акторів, а не державних діячів. Простота гірша за крадіжку. Зеленський може пережити свою каденцію. Але було б непогано, якби її також змогла пережити вся країна.

Чарівник країни Оз дуже хотів допомогти героям книги повернутися додому. Але врешті решт він полетів один. А всім іншим довелося вибиратися з цієї казки самостійно.

 

Наші інтереси: 

Розуміти ситуацію, що склалася. Казарін гарно все розклав по поличкам.