Молитва як один із засобів досягнення левітації (за народними уявленнями слов’ян)

«І все, чого ви в молитві попросите з вірою, – то одержите» (Матвій 21.22)

«Ora et labora!» («Молися і працюй!»)

Вочевидь, у наш насичений якнайрізноманітнішою інформацією час мало хто не знає про левітацію (від лат. «levitas» – «легкість») – здатність деяких людей полегшувати вагу свого тіла, що дає їм змогу без будь-яких допоміжних засобів злітати в повітря, ходити по воді, виконувати неймовірні за висотою і довжиною стрибки тощо.

Це фантастично цікаве явище віддавна розбурхувало уяву освіченої публіки, і йому присвячено достатню кількість публікацій – як «офіційних» науковців (геофізиків, біологів, істориків та інших), так і тих авторів, котрі вважають себе прилученими до якихось магічних чи релігійних традицій. Не відстають від них і журналісти, а то і просто любителі усього незвичайного…

На жаль, попри всі їхні зусилля природа левітації поки що залишається нез’ясованою. Ясна річ, у нас немає зараз наміру «закрити тему» і розтлумачити таємничі приховані властивості вищезгаданих літунів і стрибунів, – ми теж не знаємо, як пояснити цей феномен…

Але ми хочемо внести свій вклад у пошук і нагромадження «видимих на поверхні» фактів та історичних уявлень, які безпосередньо тичаться до порушеної нами проблеми. У даному дописі йтиметься про те, на щó майже не звертається увага у фахових та аматорських студіях, а саме: як здатність до левітації пояснювалася у традиційних культурах слов’янських народів.     

Поза сумнівом, обізнаному читачеві відомо, що для досягнення можливості ходити по воді  «яко посуху» або ширяти в повітрі слов’янська магія пропонувала найрізноманітніші чарівні мазі та напої, замовлені ладанки, особливі заклинання тощо. Усього цього ми зараз не торкатимемося і зосередимо увагу на молитві – згідно з уявленнями наших предків, чи не наймогутнішому засобові, за допомогою якого людина здатна відкрити в собі приховані сили і завдяки цьому демонструвати просто-таки неймовірні у «звичайному» житті духовні і фізичні властивості.

Для початку трохи історії

Згідно з переказами, у часи, коли ще не було землі, боги та їхні помічники ширяли в повітрі і ходили по воді. В одній із гуцульських легенд, записаних В. Шухевичем, про це ідеться так: «З первовіку була лиш вода, облаки і Бог святий. У облаках спав Алей (Ілля), дух Божий, а Бог ходив по воді»^[1].

Згодом, коли вже було створено суходіл, те ж саме могли робити намісники Бога на Землі і святі люди. Найвідомішою є розповідь в Євангелії про те, як Ісус Христос ішов по воді до апостолів, які потерпали від бурі у човні посеред Галілейського озера:

«Човен уже був посеред моря, і його кидали хвилі. Вже була четверта сторожа ночі, а пропливли всього яких двадцять п’ять чи тридцять стадій, бо дув сильний супротивний вітер. Коли ж побачив Ісус, як вони втомилися, веслуючи, пішов до них по морю, і хотів минути їх. Бачать учні – Ісус іде до них по морю й наближається до човна. Побачивши це, вони були вражені. То привид! – заговорили занепокоєно і з переляку закричали. Та Ісус тієї ж миті мовив до них: Будьте мужні – це Я, не бійтеся! Тоді Петро озвавсь до Нього й каже: Господи, коли це Ти, вели мені прийти по воді до Тебе! Іди! – сказав Ісус. І вийшов Петро з човна, почав іти по воді і прийшов до Ісуса; але, побачивши, що вітер сильний, злякався, почав потопати і скрикнув: Господи, рятуй мене! Ісус зараз же простягнув руку, вхопив його і мовив до нього: Мало­віре, в чому засумнівався?»^[2]

В історії збереглися свідчення про перебування у повітрі над землею і про ходіння по воді православних святих, зокрема Серафима Саровського, архієпископа Іоанна Новгородського, Василія Блаженного. Наприклад, щодо Іоанна Новгородського існують перекази, згідно з якими він, розгнівавшись за щось на свою паству, вирішив покинути місто. Вранці новгородці побачили його на плоту, що повільно рухався проти течії. Усі стали на коліна й почали благати архієпископа повернутися на престол. Зглянувшись, «святый же послуша молениа их, тако по воздуху носим к брегу приплаве». А Василій Блаженний, як оповідають, перебігав Москву-ріку просто по воді^[3].

Існують повідомлення про левітаційні властивості і з-поміж католицьких достойників. Так, у біографії святого Йосифа з Купертіно (1603–1663) згадуються 60 випадків, коли він злітав у повітря і певний час ширяв там на очах багатьох свідків. До речі, за дивовижними вправами Йосифа спостерігали не лише служителі культу і прості парафіяни, а й авторитетні науковці того часу (наприклад, такі спостереження у свої юнацькі літа здійснив Г. В. Лейбніц). Є документальні свідчення того, як один іспанський прочанин перелетів через широку річку, а єпископ Валенсії перебував над землею майже 12 годин. У 1550 році кілька іспанських же ченців «піднеслися в повітря і видиралися по деревах, наче кішки». Таких і подібних фактів в історії православної і католицької церков просто безліч. До деяких із них ми ще повернемось.

Окрім віруючих, уміння левітувати приписувалося в народі також і антиподам святості – чаклунам, відьмаркам та ін. За давнини ця спромога уявлялася такою поширеною, що в різних країнах масово побутували мало не буденні випробування т. зв. примусовими купаннями: запідозрених у чаклунстві зв’язували і кидали у воду. Якщо вони одразу потопали, то це свідчило на користь їхньої невинності, а якщо утримувалися на поверхні – їх оголошували «нечистю»…

Згадані випробування практикувалися, зокрема, і в Київській Русі. Арабський мандрівник Абу Хамід ал-Гарнаті (1080–1169), котрий гостював у руських землях і відвідав Київ, пише: «Мені розповідали про них (русичів. – Авт.), що у них кожні десять років відбувається багато [випадків] чаклунства, а шкодять їм їхні жінки з числа старух-відьмарок. Тоді вони беруть кожну стару жінку в країні, зв’язують їм руки і ноги і кидають у ріку: ту стару, котра потопала, залишають і знають, що вона не відьма, а котра утримувалася на поверхні – спалюють у вогні»^[4].

Випробування відьом існували у нас і далеко після епохи Київської Русі. Так, етнограф І. Чеховський наводить відповідне свідчення з Буковини: «Такі масові примусові купання практично аж до кінця ХІХ ст. влаштовувалися у цілому ряді місцевостей Карпатського регіону, зокрема, є відомості про їхнє проведення на Буковині в 1790 р. у громадах буковинських сіл Вербівці та Ширівці. Організатори акції привели всіх жінок села до ставка, де, власне, й відбувалося випробування водою.

У Ширівцях (сучасні Горішні Ширівці) жінок попередньо зв'язували особливим способом (великі пальці рук прив'язували до великих пальців ніг) і, підвісивши на ремінь від кінської упряжі, почергово опускали у воду. Результат дізнання визначали традиційно: якщо тонула, вони казали, що це хороша жінка, а котра не тонула, то казали, що погана або відьма. Примітно, що переказ про згадані акції з виявлення відьми, яка буцімто спричинилася до посухи, побутував серед місцевого люду майже впродовж століття…

У травні 1872 р. під час тривалої посухи у Джуркові Станіславського пов. селяни зігнали всіх місцевих жінок до річки, де було приготовлено спеціальне риштування, наказали роздягнутися догола, розпустили їм волосся і зв'язаних по кілька разів занурювали кожну у воду.

У Головах Косівського пов. організатори акції під час великої посухи зігнали місцеве жіноцтво до Черемошу з наміром “кожду голу... силєти до швари і метати у крутіж з мосту”, аби таким чином виявити відьом, що “сперли дощ”. Чаклунку встановлювали за відомим критерієм: “Котра відьма, то має спливати на воді, а котра ни відьма, то має у воду потати”»^[5].

Звісно, до згаданих та подібних бузувірських «випробувань» можна поставитись як до «породження темних забобонів», але ж пригадаймо – диму без вогню не буває. Надзвичайна поширеність по всіх усюдах і масовість «примусових купань» мимоволі навертає на думку, що, вочевидь, давні люди куди краще і частіше від нас уміли розкривати свої фізичні можливості, у тому числі і здатність до левітації…

І це ж бо стосується не лише адептів якихось релігійних, релігійно-філософських, чаклунських чи інших традицій, котрі активізували свої потенції за допомогою особливих магічних обрядів або речовин. Відомі масові факти, коли згаданою здатністю володіли люди, жодним чином не причетні до будь-яких спеціальних вправ. В Україні і Білорусі нам не раз доводилося чути від селян, що вроджений дар ходити по воді (так само як і дещо інше із «чаклунського» арсеналу) генетично передається від матері – безпосередньо від неї або через покоління. При цьому наголошувалося – саме від матері, а не від батька. Можливо, це пов’язане з віруваннями (що їх, до речі, дослідники фіксують в усіх куточках земної кулі), що особливу схильність до левітації виявляють жінки, особливо молоді незаймані дівчата. Останні вельми часто літають неусвідомлено – під час сну чи дрімоти.

Але це – про суто генетичні зв’язки. Що ж до спромоги досягати левітації, то нею володіли, ясна річ, як жінки, так і чоловіки. Це ще в недалекому минулому доводила величезна кількість безпосередніх свідків. Показовою у цьому відношенні є історія шотландця Даніеля Дугласа Хоума (у нас його прізвище пишуть як Юм). У 1874 році він побував у Російській імперії, і очевидцями його неймовірних властивостей у Петербурзі стали видатні вітчизняні вчені того часу та інші авторитетні особи. Відомий письменник і поет О. К. Толстой писав у листі до дружини: «Юм знявся в повітря. Коли він висів над нами, я міг обхопити руками його ноги». За кордоном виступи Хоума відвідували президент Англійської Академії наук У. Крукс, письменники Марк Твен, У. М. Теккерей, Е. Булвер-Літтон та багато інших знаних у суспільстві людей. Хоум примушував у безконтактний спосіб літати у повітрі найрізноманітніші речі (дзвінок, скатертину, стілець, стіл, гармошку, яка при цьому сама собою грала замовлену із зали мелодію, і т. д.), сам відривався від підлоги і піднімав із собою глядачів: «Хоум так само піднімав у повітря інших людей і часом левітував сам. Крукс налічив, що загалом понад сто людей на власні очі спостерігали левітацію Хоума. Нерідко очевидці буквально висіли на його ногах!»^[6] До всього цього додамо, що за все своє довготривале життя Хоум жодного разу не був спійманий на шахрайстві: він завжди віддавав перевагу яскраво освітленим приміщенням і великій кількості глядачів...

Молитва

Як ми уже зазначали, молитва (від праслов’янського «modliti» – звертатися с проханням до божества, здійснюючи при цьому жертовні обряди) є чи не наймогутнішим засобом розкриття закладених у нас духовних і фізичних потенцій. Люди різних часів і відповідно різних релігійних вірувань зверталися з молитвами до всіх Вищих Сил – планетарних і загальнокосмічних проявів природи, міфологічних істот, у нинішню епоху – до Бога-Творця, Ісуса Христа, Богородиці Марії, святих угодників… Слов’яни вважали, що самі ж Вищі Сили і навчили людей молитися. Згідно з дохристиянськими і пізнішими народно-християнськими уявленнями, будь-яку справу обов’язково треба починати саме з молитви, що забезпечує успіх та оберігає від різного роду випадковостей і неприємностей. Як твердиться, приміром, у гуцульських легендах, такий звичай повівся ще з часів створення світу і перших людей – Адама і Єви: «Відси є молитва, Бог сам навчив їй Адама»^[7]. Цікаво, що у відповідності до згаданої прадавньої традиції навіть атеїсти, не кажучи вже про т. зв. «пасивних» прибічників Христової віри, перед якимось починанням хрестяться і просять: «Боже, поможи»…

Молитву не можна запровадити до кола певних раз і назавжди уніфікованих обрядів. Навіть одну й ту ж саму молитву в різних культурах промовляють по-різному. Наприклад, православні при цьому виконують поклони, преклоняють коліна, осіняють себе хрестом; католики вельми часто моляться або сидячи, або випроставшись на повний зріст; протестанти схиляють голову, заплющують очі, складають долоню до долоні. Повсюдно молитви читаються як уголос, так і подумки. У католиків і православних слова молитов здебільшого прописані, у деяких протестантських течіях вони дуже часто є імпровізованими. Окрім того, молитися можна як індивідуально, так і колективно…

Але всі ці відмінності не справляють вирішального впливу на досягнення того особливого духовного і фізичного стану, який проймає глибоко віруючу людину під час ревного моління. Феномен левітації, що йому присвячено наш допис, може виникати за будь-якого з описаних способів молитовного дійства. При цьому збереглося чимало історичних свідчень того, що молільники не ставили собі за мету спеціально оволодіти мистецтвом полегшення ваги свого тіла^*. Вони просто зверталися до Вищих Сил – кожен зі своїми радощами і турботами, але вся справа в тому, що під час єднання з цими силами вони дуже часто поринали у змінений стан свідомості, – як нині кажуть, здійснювали божественну медитацію. Тут ми можемо погодитися з Р. Штейнером (1861–1925), котрий в одній зі своїх лекцій, а саме про молитву «Отче наш», прочитаній 1905 року в Берлині, виклав таку думку: «Кожна молитва є медитативною за своєю суттю. Це – засіб відчути в собі божественні духовні потоки світу. Метою молитви – як і медитації – є пробудження дрімаючих сил людини, які відкривають доступ у вищі світи...»^[8].

Так от, у зміненому молитвою стані свідомості вступає в дію невідомий поки що механізм зменшення ваги людського тіла (причому це часто є цілковитою несподіванкою для молільника). Існують повідомлення про те, як, глибоко зосередившись на молитві, знявся у повітря Серафім Саровський. Збереглися згадки про левітацію під час молитви грецьких православних подвижників. Один з таких фактів наводиться в «Житії святого праведного ієрея Миколая Планаса, описаному його духовною дочкою черницею Марфою (1851–1932)». Цікаво, що, коли якась дитина побачила левітуючого отця Миколая, мати сказала їй: «Не бійся, дитятко, це всі батюшки так підносяться над землею, коли служать»^[9]. Тобто такі випадки для згаданих подвижників були, вочевидь, доволі звичайним і поширеним явищем.

Дивовижна здатність зменшувати вагу тіла зафіксована, як уже згадувалося, і у католиків. Так, у праці св. Бонавентури «Путівник душі до Бога»^[10] описуються містичні екстази та левітація св. Фоми Аквінського (1225/1226–1274). До числа найвідоміших «літаючих священиків» входить італієць  Йосиф Деза (1603–1663), прозваний Йосифом Купертіанським. Від самого дитинства він відзначався надзвичайною побожністю і щораз під час богослуження впадав у екстаз. Коли він уперше в молитві злетів, а потім тихенько приземлився на олтар, то у захваті викликнув: «О Пресвята Діва!» Свідком левітації Йосифа був навіть Папа Римський Урбан VIII. Добре знаною була також черниця-кармелітка св. Тереза з Авіли (XVI ст.). Перебуваючи в релігійному екстазі, вона могла тривалий час триматися у повітрі. В автобіографії (1565) св. Тереза пише: «Вознесіння приходить як удар, несподіваний та різкий, і перш ніж ти можеш зібратися з думками чи схаменутися, тобі ввижається, буцімто хмара або могутній орел на своїх крилах підносить тебе до небес... Я цілком зберігала свідомість, щоб бачити, що перебуваю у повітрі... Мушу сказати, що, коли вознесіння закінчувалося, я відчувала незвичайну легкість у своїм тілі, – так, ніби я зовсім не мала ваги».

«Отче наш»

Як відомо, у різних народних культурах (і в нашій зокрема) найголовнішою молитвою вважається «Отче наш» – з Нагірної проповіді Ісуса Христа. Її називають найдійовішою з усіх молитов, котрі прилучають людину до «великої сили» (або «божественної сили») і тим самим торують шлях до набуття чудотворних властивостей.

«Отче наш», як правило, є першою молитвою, з якою знайомляться діти. Вельми часто вона стає і останньою в житті… Нею і просто щоденно моляться, і звертаються до неї під час тої чи іншої життєвої скрути. Дослідження науковців показали, що, згідно із загальнослов’янськими уявленнями, «Отче наш», як і деякі інші молитви, є наймогутнішим апотропеїчним (захисним) засобом – оберегом: «[Ця] молитва очищує людину від гріхів, відганяє будь-яких демонів, допомагає вигнати нечисту силу з біснуватого, а в деяких випадках дозволяє бачити невидиме, наприклад, русалок»^[11]. В якості оберега «Отче наш» використовувався і в письмовій формі, коли, наприклад, папірець або шматочок шкіри з написаним на ньому текстом тримали у ладанці, прикріплювали до натільного хрестика, зашивали в одежу тощо; у старообрядців були в ужитку пояси з вишитими на них словами молитви.

Слід наголосити, що канонічний текст цієї молитви в різних районах далеко не завжди читається однаково. Нам не раз доводилося спостерігати випадки, коли «Отче наш» промовлявся говіркою тієї місцевості, де зростав молільник. Окрім того, в деяких культурах в «Отче наш» із принципових міркувань були внесені певні зміни (наприклад, у альбігойців слово «насущний» замінено на «надсущний»). Іноді заміни спричинювалися життєвою необхідністю. Скажімо, представникам народів, які свого часу зовсім не вживали хліба, важко було збагнути сенс рядка «Хліб наш насущний дай нам днесь». Ескімоси-католики не ототожнюють слово «хліб» з поняттям їжі, тож у їхньому середовищі трапляється ще й такий варіант: «Рибу нашу насущну дай нам днесь».

Ще один момент. Згідно з даними релігієзнавства, історії, етнографії, лінгвістики, фольклористики тощо, у далекому минулому молитви мали виражену римовану ритміку. І, отже, їх могли не тільки промовляти, а й співати ба навіть виголошувати подібно до традиційних народних замовлянь. «Встановлено, що арамейський текст молитви “Отче наш” побудовано чотиристопними римованими віршами. Виглядає дуже вірогідним, що ця римічна форма була вироблена самим Ісусом Хрестом і що в арамейському тексті молитви ми маємо власні слова Господа в їх початковому звучанні»^[12]. До речі, навіть в різних українських перекладах Господня молитва тією чи іншою мірою зберігає виразний ритм, адже арамейська мова є близькосхідним відгалуженням первісної арійської (праіндоєвропейської) мови, що виникла на території нинішньої України після 55 ст. до н. е. 

Усі ці наші міркування дозволяють чіткіше зрозуміти, чому у «простому» народі виразно ритмічний «Отче наш» використовувався не лише як молитва, а і як найважливіший компонент традиційних замовлянь (котрі, як відомо, якраз і промовляються, нашіптуються або наспівуються у римовано-ритмізованому режимі). Але, звісно, це не основна причина. Головне все-таки полягає в тій дивовижній енергетично-емоційній і навіть чудотворній дії цієї молитви, що її, тобто дію, із т. зв. «раціональних» підходів навіть і пояснити неможливо. Тут можна цілком погодитися з російським філософом і письменником П. Д. Успенським (1880–1947), який наголошував: «Молитва “Отче наш” може розглядатися як приклад нерозв’язної проблеми. Вона перекладалася на всі мови, вивчалася напам’ять, повторювалася щодня, і все ж люди не мають анінайменшого уявлення про те, щó ж насправді вона означає, – так само, як ми неспроможні осягнути увесь Новий Завіт. Як відомо, Новий Завіт є прикладом об’єктивного мистецтва, тобто прикладом роботи найвищого розуму, тоді як ми можемо тільки покладатися на розуміння звичайним розумом того, що сформоване та дане вищим розумом»^[14].

Іншими словами, на основі «аналітично-раціональної свідомості» люди збагнути глибинний сенс молитви «Отче наш» були неспроможні, але з огляду на її могутній вплив на підсвідому (сказати б так – енергетичну) сферу використовували її і в тих справах, які не мали стосунку до релігії. Різко негативне ставлення церкви до магії не перешкоджало усім слов’янським народам включати «Отче наш» до своїх традиційних магічних обрядів. Наприклад, у нашому Поліссі зафіксовані випадки використання цієї молитви молодицями для «присушки» хлопців, а також і для інших цілей: «...Щоб приворожити хлопця, тричі читали “Отче наш”, примістивши у комин груби березовий віник, а потім промовляли текст приворотного замовляння; для охорони худоби від вовків тричі на одному подиху вимовляли “Отче наш“, а потім охороняюче замовляння»^[15]. І таких фактів у всьому слов’янському світі безліч.

Окрім усього іншого, народна магія розглядає молитву «Отче наш» як один із вельми дійових засобів для досягнення ефекту левітації. У більшості випадків вона грає допоміжну роль у комплексному дійстві – разом із натиранням тих чи інших частин тіла землею або з обливанням їх водою, використанням різноманітних амулетів, виголошенням замовлянь тощо. Але є декілька усних свідчень, згідно з якими ця молитва розглядалася як єдиний і головний засіб. При цьому завжди особливо наголошувалося, що левітанти, які нібито могли ходити по воді «яко посуху», читали «Отче наш» із кінця наперед: «Люди казали, що бачили, як він уночі йшов через Дністер, як по землі. Щоб так могти, треба вміти читати молитву назад, тобто від Амінь до Отче»^[16]. Або ще: «Моливсі стрик (вуйко; тут – чоловік рідної сестри тата. – Авт.) Микола щодня, а то, як він казав, якісь чорти в голову тручили, та й прочитав [молитву] ззаду допереду. [Тоді одразу] в очах потемніло, а як прояснилося, а він спиною до стелі [прилип]. Та так злякався, що й не пам’ятав, як упав на підлогу. Добре побився, але Бог милував, нічого не зламав»^[17].

            До речі, згідно з народними переказами, саме в описаний спосіб творили чудеса, зокрема й ходіння по воді та ширяння в повітрі, запорізькі козаки та гайдамаки. У «Переказі про сотника Харка», що його записав Пантелеймон Куліш, читаємо: «А було до війни такий жвавий, що вже за ним козаки нічого не бояться. Назад “Отче наш” промовить – ступай сміливо: куля не візьме»^[18]. Відомо також, що в Україні в минулому часто читали цю молитву у зворотному напрямку, коли намагалися загасити пожежу, зупинити грозу тощо. Цікаво, що у нинішніх нащадків стародавніх кельтів у графстві Корнуолл (Великобританія) ведеться такий звичай лікування деяких легких нездужань: треба слиною намочити вказівний палець правої руки і тричі перехрестити носак лівого черевика, промовляючи при цьому «Отче наш» з кінця наперед.

Щирість, короткість і впевненість

Згідно з народними уявленнями, головне під час моління – не стільки «правильність» чи «неправильність» читання тексту молитви, скільки щирість при зверненні до Вищих Сил. На погляд російського вченого О. В. Бєлової, саме «щира молитва є підтвердженням права на існування різноманітних конфесій»^[19]. Такої ж думки дотримувалися дослідники слов’янської культури – фольклористи, етнографи та ін., які наголошують: «…Вважалося, що невірна (мається на увазі – прочитана з відхиленнями від канонічного тексту. – Авт.), але щира молитва може бути важливішою для Бога, аніж канонічна»^[20].

У бесідах із «професійними» відунками та відунами, котрі підтримують давні традиції знавства, а то й із просто віруючими селянами, наділеними від природи якимись незвичайними властивостями, ми дуже часто чули: щиро молячись, у Бога не треба просити, Бог ні за кого нічого не робить, – він допомагає тому, хто робить сам. Із цією думкою перегукуються слова уже згадуваного вище Р. Штейнера: «Молитва не повинна випрошувати будь-що у Бога. Найголовніший її настрій повинен бути таким: Твоя Воля хай буде!»^[21]

Окрім того, твердили наші інформатори, молитися треба без надмірної ревності. Непідготовленій людині важко тривалий час утримувати увагу, тож під час довгих молінь вона може мимохіть відволіктись від первісної ментальної настанови. Довгі молитви (а також і замовляння) з утриманням тривалий час уваги представники традиційних народно-магічних мистецтв розглядають лише як засіб тренування при набутті тих чи інших якостей та навичок, необхідних для магічних обрядів, але не як засіб здійснення самогó цього обрядово-магічного діяння: «У селі багато роботи, яка забирає багато часу, а вільного від роботи – мало, і у це “мало” я і мені подібні вчилися; такими ж є і всі економні та швидкі, як ти (тобто автор даного допису, який провадив бесіди з інформаторами. – Ред.) кажеш, “знання”» (під знаннями маються на увазі магічні практики, вправи. – Авт.)»

Отже, молитва має бути короткою, а також і обов’язково тихою. Як показує зібраний нами буковинський матеріал, і «прості» люди, і «професійні» відуни та відунки вважають довгу й голосну молитву «мертвою молитвою», яка в найліпшому випадку залишиться «пустою» – ні користі від неї, ані шкоди, – а в найгіршому заподіє «гріх на душу і шкоду в тілі». Наші інформатори твердили: «Той, хто довго молиться, закінчивши, не пам’ятає, для чого перед образом став».

Абсолютно таке ж саме ставлення до процесу моління характерне і для селян Речицького Полісся в Білорусі: «Пересічний поліщук молиться перед образами коротко і безпосередньо Богові»^[22]. Доволі іронічно аж надто ревні і багатослівні молільники зображуються в одній із народних українських жартівливо-сатиричних пісень:

Згідно з народними уявленнями, хто довго молиться – той «чортові молиться», «довга молитва дияволові до серця». У білоруських поліщуків кажуть: «Бог не цяля, пазнае круцяля, як ты яму будзеш доўга і голасна гаварыць, а чорту зпадцішка маргаць. Перахрысціся трэйчы, адпраў “Отчэ наш“, да жыві па праўдзі, то яму будзе мілей, чімся твая доўгая брахня»^[24]. Вочевидь, в усіх цих твердженнях є свій сенс, адже й сама молитва «Отче наш» дає неперевершений зразок того, як треба молитися: просто, коротко, із щирою вірою і найглибшим релігійним почуттям, але разом із тим без будь-якого натяку на екзальтацію.

За народними уявленнями слов’ян, коли використовуються молитви з метою набуття особливого психічно-фізичного стану, в якому розкриваються приховані властивості організму (у тому числі і вміння досягати ефекту левітації), шляхом до успіху мають слугувати максимальна зосередженість уваги, лаконічність моління, непохитна упевненість (віра) у тому, що тобі обов’язково допоможуть у твоєму прагненні, якщо ти абсолютно щирий у зверненні до Вищих Сил.

Фрагмент із книги Олексія Мандзяка "Бойові традиції аріїв" (завантажити у різних форматах).