Леон Дегрелль: Російська кампанія 1941-1945. Частина II

---

---

Фронт в грязюці

Той, хто не усвідомив для себе важливість грязюки в російській проблемі, не може нічого зрозуміти в тому, що сталося за чотири роки на східноєвропейському фронті. Російська грязюка – не тільки багатство, завдяки якій степ пожвавлюється, вона так само є захистом території, захистом навіть більш ефективним, ніж сніг і мороз.

Холод ще можливо перемогти, подолати, рухаючись при сорока градусах нижче нуля. Російська грязюка ж впевнена в своїй перевазі. Ніщо не здатне її перемогти, ні людина, ні машина. Вона панує в степу протягом багатьох місяців. Їй належать весна і осінь. І навіть протягом кількох місяців літа, коли вогняне сонце спопеляє потріскані поля, кожні три тижні гримлять ураганні грози. Ця грязюка вкрай липка, так як земля просякнута маслянистими елементами. Вся земля просякнута мазутом. Вода не витікає, вода не протікає, вона застоюється. Земля липне до ніг, липне до упряжі.

Уже висаджуючись біля річки Буг, в жовтні місяці, ми були вражені картиною вантажівок, які загрузли в цій чорнуватій каші. Але тільки коли ми самі увійшли в це українське болото, ми по-справжньому зрозуміли ситуацію.

---

---

Від Дніпропетровська потяги не ходили, мости і шляхи були підірвані і відрізані.

У жовтні 1941 року німецькі війська, як при попутному вітрі, спрямовувалися вглиб Донецького басейну, залишаючи за собою величезну територію: з початком дощів вона перетворювалася в мертву зону, практично нездоланну. Частини, випущені як стріли, протягом тижнів повинні були битися відрізаними цієї калюжею в триста кілометрів довжиною.

Сталін уникнув катастрофи з розривом всього близько двох тижнів. Ще б два тижні сонця, і весь гужовий транспорт переможців міг би проскочити. Сталін, опинившись на краю загибелі, був врятовано цією незалежною грязюкою, яка домоглася того, чого не змогли домогтися ні його війська, ні його техніка.

Гітлер розчавив мільйони радянських солдатів, знищив їх авіацію, їх артилерію і танки, але він нічого не зміг вдіяти проти потоків води, що падали згори, проти цієї гігантської маслянистої губки, в якій грузли ступні його солдатів, колеса його бензозаправників, гусениці його танків. Найграндіозніша і стрімка перемога всіх часів була зупинена в кінцевій стадії грязюкою, нічим більше, як грязюкою, елементарною грязюкою, старою, як світ, безпристрасною, більш потужною, ніж всякі стратегії, ніж золото, ніж мозок, ніж людська гордість.

Наш Легіон прибув на Україну як раз щоб боротися або, точніше, відбиватися від цього ворога. Безславна, виснажлива боротьба. Боротьба, яка обтяжувала і вселяла огиду, але боротьба, яка повернула сміливість тисячам радянських солдатів, розкиданим по усіх напрямках німецькими танками, обігнавши їх двома-трьома тижнями раніше.

Вони, як і французи в червні 1940 року, спочатку подумали, що все було скінчено. Все вказувало на це. Вони сховалися, бо боялися. Пішли дощі. З галявин тополиних гаїв, з солом'яних дахів хат, де вони ховалися, вони помітили, що ці чудові війська Райху, які справили на них таке сильне враження, більше не були невразливими: їхні вантажівки були переможені, їх танки були переможені. Вони чули, як безпорадні шофери лаялися біля своїх машин. Пристрасно захоплена наступом мотопіхота плакала від люті, будучи не в змозі витягнути з грязюки свої машини.

---

---

Мало-помалу радянські втікачі знову відчули впевненість.

Так народився опір, від зупинки, яку надала грязюка і картини уразливості сил Райху, чарівних декількома тижнями до цього, коли їх фантастичні броньовані колони сяяли на сонці.

---

---

Грязюка була зброєю. Сніг був іншою зброєю. Сталін міг розраховувати на цих безкорисливих союзників. Нічого вирішального, нічого значного не станеться протягом шести місяців. Півроку перепочинку, коли противник притиснутий вже до землі. Йому буде досить до травня 1942 року тримати війська Райху, які, виснажені стихією, тільки і хотіли, що спокійно перезимувати. За спиною німецьких дивізій вже організувалися партизани, докучаючи їм як болотні комарі, швидко наскакуючи і швидко відлітаючи відразу після укусу.

Ми мріяли про зачарування бою. Нам же довелося пізнати справжню війну, війну втоми, знемоги, війну цієї трясовини, в яку плюхається тіло, війну смердючих нетрів, нескінченних маршів, ночей і виючого вітру.

Ми прибули на фронт, коли літній наступ закінчився, тоді як армії Гітлера відбивалися в жахливих болотах, коли партизани виникали із-за кожного куща ліщини і всюди влаштовували засідки.

---

---

Ось проти них нас і направили після прибуття в Дніпропетровськ. Теоретично фронт знаходився в двохстах кілометрах від Дніпра. Насправді, він був в п'ятдесяти метрах шляху. Прямо в декількох льє від Дніпра тисячі партизан влаштувалися в ялиннику по обох берегах річки Самари. Вночі злітали сусідні мости, зникали солдати, коли пересувалися поодинці, таємниче спалахували пожежі. Увечері нашого прибуття в великий робітниче селище Новомосковськ був підпалений гараж, де знаходилися від чотирьох до десяти вантажних машин Вермахту. Вся околиця освітилася загравою.

Цих скритих нальотчиків треба було загнати в глухий кут і знищити. Наш Легіон отримав наказ висунутися на захід, південний захід і південь від того лісу, лігва ворога.

***

Перетин смуги грязюки, яка відділяла нас від цих лісів, стало диявольським випробуванням; кожен метр трясовини був перешкодою, який вимагав зусилля і страждання.

Вся місцевість була занурена в густу темряву, повну води. Жодного вогника якої-небудь ферми. Ми звалювалися в яри, гублячи зброю, і її потрібно було шукати на дотик. Вода доходила нам вище колін. Провали були такими небезпечними, що ми повинні були зв'язатися по троє, щоб вчасно утримати того, хто раптом провалиться в яму.

Нам було потрібно близько двадцяти годин, щоб подолати ці сатанинські кілометри. Ми піднімалися після падіння, мокрі з голови до ніг. Все наше майно пропало в воді. Нарешті, ми впали на підлогу в якихось порожніх хатинках. Ми розпалили вогонь з соломи і дощок, нам довелося зняти весь наш одяг. Всі ми були слизькими, липкими від гнилої грязюки, що покривала все наше тіло. Наші тіла були сирими, як у тюленів. Ми довго обтиралися сіном, і в жахливому смороді, голі, як адаміти, ми очікували світанку серед їдких хвиль диму вогнищ.

***

Ось так сотні тисяч солдатів-земноводних намагалися воювати на цьому в'язкому фронті в три тисячі кілометрів. Треба було протистояти ворогові спереду, ззаду, по флангах, напружуючи дух і з знесиленим тілом.

Ця грязюка отруювала душі. Найменш сильні падали, отруєні. Ми були тільки в прелюдії всього цього, коли один з наших товаришів впав навзнак в болотах з простреленою головою. Витративши всю свою мужність, він вистрілив собі в рот.

Мабуть, земля теж має свою зброю. Стара російська земля, яка витоптували іноземці, застосовувала свою вічну зброю; вона захищалася, вона помстилася. Вона помстилася вже в ту дощову осінь 1941 року, коли ми дивилися на цю калюжу бузкової крові в чорній грязюці, гладкій і непроникній.

Село

Село Карабіновське, де ми провели три місяці, стримуючи партизан, як і всі російські села перетинала нескінченна дорога шириною в п'ятдесят метрів, по обидва боки якої стояли хати, огорожі з дощок і вишневі сади.

Ці солом'яні хатини, покриті товстим дахом з очерету, були майже однаковими, за винятком кольору вапна. Ми входили в темні маленькі сіни і прямо в загальну кімнату. Млява задуха зустрічала нас запахом бруду, помідор, людського дихання, випарів і сечі молодих домашніх тварин, які лежали покотом з людьми.

Під час зими росіяни не залишали лави і кульгаві табуретки хат. Батьки виходили тільки для того, щоб доглядати за худобою на іншому кінці будинку: поросям, коровою або бичком. Вони поверталися з оберемком кукурудзяних стовбурів і соняшнику, щоб підкинути в грубку.

Ця піч була на всі випадки життя: кухня, центральне опалення і ліжко для цілої родини. Це був значний куб з цегли та глини, побілений вапном. Він займав третину або половину кімнати і піднімався двома колонами до півметра від стелі. У цю грубку два або три рази на день засовували оберемок очерету або трохи сухих полін.

[Сучасному читачу уяву про селянську піч можуть дати старі малюнки, оскільки в українських селах довоєнні печі практично не збереглися…]

---

---

[Під час однієї з пошукових експедицій Військово-Історичного товариства «СПАДЩИНА» нам пощастило знайти в селі Жукин, Київської області, довоєнну хату під солом’яною стріхою, в якій збереглася піч…]

---

---

Увечері родина в повному складі забиралася наверх грубки. Батько, мати, діти упереміш, згорнувшись калачиками, спали прямо на теплій глині, покриті ганчірками і червоними перинами, з під яких стирчала шеренга плоских і почорніли ніг. Схожі на фігурки у верхній частині шарманки, дітлахи проводили на цій печі шість або сім місяців. Весь їх одяг складався з сорочечки, що закривала половину тіла. Вони були брудні і галасливі, з сопливими носами. У Росії дитяча смертність була величезною, безжалісний відбір відбувався в самому початку життя.

Цілий кут хати був зайнятий іконами. Деякі з них, особливо красиві, були з XV-XVI століть. Задній фон цих мініатюр був чудовий: зелені і білі замки, живність, яка граціозно ступає. Найчастіше вони представляли Святого Георгія, що вбиває змія, або Святого Миколая, добродушного і з бородою, або Діву Марію з обпаленим кольором обличчя, з очима-миндалинами, з маленьким Ісусом на руках.

Ці ікони красувалися серед зелених або рожевих паперових гірлянд. Раз двадцять в день селяни хрестилися, проходячи перед ними. Іноді у них можна було бачити старенький обшарпаний молитовник, з якого ввечері вони натхненно читали при тремтячому світлі олійної лампи.

Ці люди ніколи не сперечалися між собою, дивилися вдалину мрійливими блакитними або темно-зеленими очима.

Хата була заповнена домашніми рослинами та квітами. Їх широкі маслянисті листя піднімалися на два метри висоти, майже до стелі. Вони надавали цим бідним хатах вид джунглів.

До хаті примикала кошара.

Багаті селяни, кулаки, давно вже мільйонами вирушили в Сибір, щоб вчитися там зневажати земні блага. Ті, кому вдалося уникнути виселення, задовольнялися одною корівкою, одним або двома поросятами, дюжиною курей і декількома голубами.

---

[Під час однієї з пошукових експедицій Військово-Історичного товариства «СПАДЩИНА» нам пощастило знайти в селі Жукин, Київської області, довоєнну хату під солом’яною стріхою та кошару…]

---

---

Це було все їхнє добро, яке вони ревно оберігали. Тому телята і поросята були перенесені в тепло, в єдину кімнату сім'ї відразу ж з настанням холодів.

Колгосп, де кожен строго дотримувався правил пануючого режиму і служив режиму, мав майже цілком всю посівну площу пшениці, кукурудзи та олійних культур регіону. Але, завдяки такому тотальному оббиранню селян, Сталін міг робити броньовану техніку і гармати, готувати світову революцію. Селянинові ж нічого не залишалося як сумно проковтнувши ввечері сковорідку картоплі з цибулею молитися перед своїми іконами, з чистими очима і порожньою волею.

***

Осінь закінчувалася. Повітря втратило свою м'якість і вологість, вечори ставали сухими. За кілька днів грязюка затверділа, потім пішов сніг. Це було початком великої російської зими. Деревця поблискували тисячами блискучих соломинок. Небо забарвлювалося в блакитний колір, а так само в білий і золотого відливу. Сонце було ще м'яким над вербами, що оздоблюють озера.

До цих верб одного ранку спустилося все населення села. Ці великі ставки були усіяні безліччю очерету, схожого на частокіл копій висотою в три метри з коричневими і рожевими пензликами нагорі. Мороз вже схопив ці сірі палиці-стебла. Селяни спробували міцність темного льоду, припорошеного снігом. Він був міцним. Всі пішли за серпами і косами.

Це були дивні жнива. Під холодним листопадовим сонцем село скошувало високий очерет, який покриє білясті хати.

Урожай падав мальовничими снопами. Тисячі маленьких товстеньких горобців стрибали і цвірінькали по берегу. О третій дня ставки були скошені. Тоді село повернулося додому і закрило свої двері на зиму. До того ж пора була закриватися. Іноді кулі впивалися в глинобитні стіни і ламали гілки вишень.

II. ЗИМА В ДОНБАСІ

Радянські війська становили особливий рід військових частин. Вони були ніде. І вони були всюди. Засівши в чагарнику, в стозі сіна, у слухового вікна якоїсь хати, їхні спостерігачі тихо споглядали протягом дня за кожним кроком противника. Вони обчислювали місця постою солдат і техніки, місця проїздів і переходів річок, хід саперних та інженерних робіт.

Наступної ночі якийсь міст був замінований і підірваний, згоріли якісь вантажівки. Черги кулеметів, залпи гвинтівок вилітали з укосів. Ми вирушали туди, але було занадто пізно. Ми знаходили на місці тільки стару хутряну шапку або сліди валянок, нічого більше. Ліс безшумно переховував втікачів.

Ми повинні були однією ротою прикривати багато кілометрів битого шляху Дніпропетровськ – Сталіно; стежити за цілим кілометром узлісся, відокремленого від села двома кілометрами горбистої місцевості, де гойдалися кілька букетів чагарнику.

Наші пости перебували в трьохстах метрах за хатами. Ми виставляли там часових, у яких біліли носи і мерзли руки. Холод ставав злющим, а у нас не було ніякого зимового обмундирування.

Але і залишатися в дозорі в цих умовах було недостатньо. Росіяни по-котячому просочувалися вночі між наших постів. Як тільки вони їх проходили, то спокійно могли виконувати свої партизанські завдання. Тому половина нашого особового складу мала безперервно патрулювати відкриті місця, вигони від села до лісу.

Ми падали в снігові діри, провали. Ми стукали зубами, засмикані цими нескінченними годинами гри в кішки-мишки. Ми поверталися промерзлими до кісток, наша обмерзла зброя довго випускала пар біля вогню з палиць соняшників.

День у день наше кільце навколо соснового лісу стискалося все більше. Кілька разів ми зробили глибокі рейди в ліс. Сніг рипів під ногами. Ми виявляли всюди сліди валянок. Але жодна гілка не ворушилася, жодна куля не просвистіла над головою. Партизанська війна була війною ударів нишком, вона уникала регулярних прямих зіткнень.

---

---

На нашому правому фланзі німецькі війська також тіснили ворога. Вечорами, в сухому повітрі, під блискучими зірками, на золотому фоні виділялися чорні крокви і поперечини палаючих хат. Росіяни спробували прорватися в нашому напрямку. Вони виступили вночі, близько одинадцятої години. Лежачи в снігу, ми розстріляли всі боєприпаси наших автоматичних гвинтівок. Трасуючі кулі спрямовувалися вдалину, схожі на букети квітів. Протягом години степ перекреслювали ці палаючі стріли. Відчуваючи, що заслін міцний, росіяни повернулися в свої потаємні лігва. На північно-західному узліссі, на правому березі Самари червоні побудували солідні доти. Річка була скута кригою.

Наші люди отримали наказ взяти приступом ворожі позиції. Ледве вони з’явилися поблизу річки, як їх зустрів лютий шквал вогню. Рота мала в цих умовах атакувати стрімко, щоб перетнути відкриту місцевість в двадцять п'ять метрів гладкого льоду. У цей день у нас були важкі втрати, але російські доти були взяті, росіяни вбиті в сніг або звернені у втечу.

Російська земля прийняла наших полеглих воїнів. Скільки ще інших загинуть в мороз, в грязі або під золотим сонцем в Донбасі і на Дону, на Кавказі і в Естонії... Але ці перші рожеві плями, розсипані, як пелюстки, на снігу Самари, були наповнені незабутньою чистотою перших жертв, перших квітів і перших сліз...

---

[У німецькій армії ховати своїх полеглих товаришів було священним обов'язком, і по можливості солдатів ховали в індивідуальних могилах. У похоронних листах було написано, що він «загинув як герой».]

---

---

Ми повинні були залишити ці могили. Нам потрібно було висуватися на крайню ділянку фронту для з'єднання з дивізією, яка врізалася в глибину Донецького вугільного басейну. В кінці листопада, без рукавичок, без вовняних шоломів, без будь-яких хутряних речей, в тонкій військовій уніформі, що продувається холодним вітром, ми почали просування на двісті кілометрів.

---

[Британський військовий історик і колишній генерал Джон Фредерік Чарльз Фуллер писав: «Німецький солдат був абсолютно не готовий до зимової кампанії 1941-42 року. Але те, як він вийшов з ситуації, що склалася, можна сміливо назвати самим героїчним вчинком в історії війни». Навіть на другий рік війни, під Сталінградом німецька армія була одягнена в літню уніформу.]

---

Крижані дороги

Мороз протягом осені 1941 року абсолютно перетворив дороги Донбасу. Річка грязюки стала річкою вибоїстої лави. Сльота затверділа, а сотні вантажівок продовжували її шматувати і товкти. Вона змішалася в переплетення кам’яноподібних гребенів висотою в півметра. Ці блискучі колії кольору чорного мармуру по п'ятдесят або сто сантиметрів шириною розкривалися і вигиналися, нарізані довгими смугами.

Безглуздим було бажання пересуватися по цим канавам звичайними автомашинами. Бензобаки машин з перших кілометрів були пробиті. Тільки важкі машини і всюдиходи, виключно високі на своїх лапах, могли зважитися рушити на цю ожеледь і колесити між вибоїн і ям.

Пересування пішки було справжнім лихом. Ми ледь наважувалися піднімати ступні, ми їх тільки штовхали. Падіння були болючими, тому що цей лід був твердий, як залізо.

Ми повинні були тримати зброю напоготові для бою при найменшому сигналі тривоги. Спорядження одного солдата-автоматника важило тоді понад тридцять кілограм, не кажучи про триденний похідний пайок і всю звичайну амуніцію. Напруга палила нам сухожилля. Ми змушені були ножами порізати задники наших загрубілих черевиків, щоб надати їм трохи еластичності. Кожен стискав зуби, щоб переносити страждання. Іноді від напруги здавали нерви і людина падала. Вона хрипіла, сховавши обличчя в лід. Ми піднімали його в першу ж вантажівку, яка проходила, на купу буханок хліба або ящиків з обмундируванням. Потім колона продовжувала своє просування по чорній ожеледі.

---

---

І, тим не менш, місцевість була приємною на вигляд. Широкий степ був утиканий сотнями тисяч сірих стовбурів соняшників. Хмарки горобців літали, пустували вовняними грудочками. Небо особливо було прекрасним: блідо блакитне, кришталевої чистоти і такої прозорості, що кожне дерево на горизонті являло кожну оголену гілку з античною чистотою.

Селяни іноді показували нам якусь платанову алею або ряд старих беріз – останні сліди поміщицьких садиб. Але від будівель минулих часів не залишилося ні дошки, ні каменю, ні навіть слідів фундаменту. Все було зруйновано, вирівняно, віддано на волю рослинності.

Також було і з більшістю церков. У кількох з них, що залишилися, давно загиджених, були влаштовані комори, склади, клуби, стайні або електростанції. Гарний зелений або золотий купол завжди блищав над білими стінами. Іноді ми виявляли уламки дерев'яних вівтарів або розпис, який не змогли дістати під склепіннями малярі або штукатури. В інших же – гній і кукурудзяний силос, якими був усіяний паркет.

Ці церкви-стайні, ці церкви для техніки, соняшнику або радянських зборів були, втім, вкрай рідкісні. За два роки ми пішки подолали понад дві тисячі кілометрів від Дніпропетровська до кордонів Азії: ми могли по пальцях перерахувати церкви, зустрінуті нами по дорозі, всі осквернені до невпізнання.

---

[Знищення, осквернення і очорнення всього пов'язаного з православною релігією було неодмінною умовою боротьби більшовиків з культурним та ідеологічним спадком Російської Імперії, що було реалізацією ідеології Ульянова-Леніна сформульованої їм в фразі: «Наша справа – боротися з панівною, чорносотенної і буржуазної національною культурою великоросів».

У 1914 році на територіях Російської імперії, за офіційними даними, налічувалося 54 174 православних храми (включаючи монастирські, будинкові, цвинтарні, недіючі і приписні, але без урахування військових церков), 25 593 каплиці, 1025 монастирів.

Більше половини культових споруд було знищено у 1930-і роки за правління Сталіна.

У 1987 році в СРСР залишалося 6893 православних храми і 15 монастирів.

Ці дані відносяться до збережених на 1987 рік чинним храмам і монастирям. Так як величезна кількість культових споруд було пристосоване під музеї, склади, будинки культури (і навіть квартири), то точну кількість саме знищених (тобто підірваних або розібраних) храмів встановити вкрай важко].

---

На світлинах – знищення православних храмів в СРСР у 1930-і роки шляхом підриву!

Підірваний радянськими диверсантами Успенський собор в Києві.

---

На початку грудня ми перетнули Павлоград, потім затрималися на порожніх хуторах. Кружляла заметіль. Ми вирушили в дорогу в чотири або о п'ятій годині ранку. Снігові вихори вили навколо наших голів, шмагали і засліплювали нас. Ми витрачали цілі години, щоб дотягнути до дороги наші важкі залізні вози, навантажені спорядженням. Коні падали на ожеледі, ламаючи собі ноги. Нещасні тварини безуспішно хропли в свистячій хуртовині, вони пирхали, трохи піднімалися і знову, збожеволівши, падали на сніг.

Сніг йшов так щільно, що дороги і степ повністю змішувалися. Ще не встромили уздовж дороги високі кілочки, якими росіяни, які знають свій хрест, мітять свої дороги, коли зима нівелює, змішує в одну пустелю ці безкраї простори.

Стрілки, які вказували напрямки, були покриті шапками снігу. Наші частини плутали, заблукавши.

Вершиною нещасть було те, що населені пункти або інші місця, які ми шукали, зазвичай два або три рази за останні двадцять п'ять років міняли назви: старі карти вказували назви царських часів; карти 1925 року – темно-червоні назви революційного часу; карти 1935 року – ім'я якогось радянського царька, за прикладом Сталінграда і Сталіно. Іноді, втім, виявлялося, що згаданий царьок отримав тим часом кулю в потилицю в катівнях НКВД – звідси нове, четверте хрещення! Зате п'ятдесят, сто степових сіл зберегли одне і те ж ім'я, це були імена дружин або дочок царів, названих з ліні і залишених з ліні.

Під час переходу до Гришине ми цілий день кружляли в хуртовині та дійшли до цього населеного пункту, зробивши гак у п'ятдесят три кілометри, і все одно це Гришине було не наше Гришине.

Не тільки поселення отримало три різних назви за двадцять п'ять років, але до того ж виявилося два Гришине: Гришине-вокзал і Гришине-село, між якими було сім кілометрів! Всі типово слов'янські ускладнення! Тільки вранці ми прибули в потрібне нам Гришине, потопаючи в снігу вище колін.

Ми прийшли першими. Треба було сорок вісім годин (дві доби) чекати, коли прибудуть інші роти, крім однієї, що так і залишилася блукати, блукаючи два тижні, заморивши до смерті всіх своїх коней і наздогнавши нас вже на самій лінії фронту на Різдво, ескортуючи давню, як у Меровінгів, колону з здорових білих волів, запряжених в свої вантажівки.

На жаль, одіссея не завжди обмежувалася зміною екіпажів. Ця місцевість, де ми були іграшками для сніжних буревіїв, була напхана радянськими мінами. Їх накрив сніг, так що кілочки, поставлені там і сям першими загонами німецьких саперів, були під снігом.

Заблукавши серед цих снігових вихорів, які кружляли на три метри висоти, одна з наших рот нарвалася на мінне поле. Командир їхав попереду, на коні. Це був молодий капітан бельгійської армії, у нього було гарне сільське ім'я Дюпре. Його кінь натрапив на один з цих смертельних зарядів. Кінь, злетівши стовпом на два метри у висоту, впав з розірваними кишками, тоді як його вершник лежав на землі з покаліченими в шматки ногами.

Степ волав, свистів, нявкав про свою перемогу. Наші солдати двома палицями скріпили, як шинами, покалічені кінцівки та перенесли на ялинових гілках свого нещасного капітана. Через кілька кілометрів вони дійшли до порожньої хати.

Знадобилося двадцять шість годин, щоб всюдихід швидкої допомоги зміг прибути до вмираючого. У нього було одинадцять переломів і розривів. Він курив маленькими короткими затяжками. Він попрощався зі своїми хлопцями. Великі краплі поту стікали по його обличчю, настільки сильно він мучився. Він помер, без єдиного слова жалю, затягнувшись останній раз своєю сигаретою...

***

Після Гришине були станиці Олександрівські. В СРСР їх сто або двісті, цих Олександрівськіх. Ми блукали між усіма Олександрівськіми Донбасу.

Нарешті, ми дісталися до робочих поселень. Ми підходили до мети. Різка відлига коштувала нам останнього «грязьового» етапу. В кінці грязьових полів ми побачили як поблискував мокрий ожеледь Щербинівки, районного центру шахтарів в сорок тисяч жителів. Вони стояли нерухомо, мовчки вздовж стін будинків. Багато з них пильно дивилися на нас недобрими очима.

Більшовицькі війська перегруповувались, відкотившись в степ на три кілометри на схід. Але за нашою спиною, ми це відчували, підручні комуністів були в засідці, готові до удару.

Різдво в Щербинівці

Східний фронт в грудні 1941 року був примхливий, мінливий, як малюнок пляжу. Кожна армія Райху несла на нього свою хвилю по максимуму своїх можливостей. Кожна частина в кінці жовтня виявлялася загрузлою в зрадницьких селищах, маючи порожні зони зліва і справа, знаючи лише приблизно наміри і розташування ворога, який так само наступав щосили в безладді, часто схожим на водевіль.

Використовуючи бездоріжжя, червоним вдалися деякі військові операції: вони відвоювали Ростов; через брак бензину німці повинні були або залишити його, або спалити там сотні вантажівок.

Осмілівши від цього локального успіху, Совєти підбадьорилися і на сході Донбасу, на лівому крилі нашої ділянки. Від Слов'янська до Артемівська їх атаки були вкрай лютими.

Росіяни тиснули на нас головним чином в двадцяти кілометрах на північний схід від наших бліндажів. Перед нашими позиціями в Щербинівці ворог спершу не атакував активно, оскільки, як і ми, загруз на місцевості, яка відтавала так, як якщо б її поклали в гаряче озеро.

Наше тилове забезпечення витрачало п'ятдесят годин або більше, щоб подолати двадцять кілометрів, що відділяли нас від складів в станиці Костянтинівській. Навіть жоден мотоцикліст не міг проїхати. Коні здихали в дорозі на кінець сил, падаючи мордами в грязюку.

Щербинівка стала абсолютно нестерпною, огидною. Всюди випорожнення, що відтавали, отруювали повітря. Загиджені і злиденні міста трагічно свідчили про те, що зробив радянський режим з великими пролетарськими центрами. Устаткування вугледобувної промисловості використовувалося з 1900 або з 1905 року, придбане в сприятливі часи імпорту з Франції.

Шахти, висаджені відступаючими більшовиками, були непридатні для використання.

Так було з усім промисловим обладнанням в окупованій Росії. Систематично, з диявольським професіоналізмом, команди радянських фахівців-підривників руйнували заводи, підривали шахти, склади в кожному промисловому районі, в кожному місті, в кожному передмісті.

Випалена земля! Випалені надра!

Навіть коні були забиті і скинуті в шахти. Нудотний запах цих гниючих тварин поширювався по всій окрузі, так як вентиляційні люки шахт виходили прямо на вулиці.

Ці ями були ледь прикриті напівгнилими дошками. З цих ям звичайно безперервно виділявся вуглекислий газ і задушливі випари падалі.

Совєти евакуювали або зруйнували всю систему постачання міста продуктами харчування. Народ годувався чим завгодно. Вишуканими стравами були шматки здохлих коней, що валялися в грязі. Люди люто виривали їх один в одного.

Ми повинні були застрелити невиліковно хворого коня, покритого огидними гнійниками. Ми не встигли навіть сходити за возом, щоб перевезти труп за місто. Двадцять чоловік кинулися на падаль, відрізаючи і хапаючи м'ясо, яке ще парувало.

Зрештою залишилися лише нутрощі, кишки, ще більш огидні, ніж все інше. Дві бабусі кинулися і на це, на шлунок і кишки, розриваючи їх кожна на себе. Рубець лопнув, обливши обох жінок жовто-зеленої сумішшю. Та, яка відірвала більший шматок, втекла, навіть не витерши обличчя, дико притискаючи до грудей свою здобич.

Під стать цих чудес були і місця дислокації нашої частини. Коли ми поверталися з наших позицій, ми набивалися в шкільні приміщення, недавно побудовані державою: три довгих споруди, звані сучасними, точно в такому ж стилі, як ми бачили, починаючи з Дніпропетровська. Перший солдат, що захотів вбити цвях в стіну, щоб повісити свою зброю, відразу пробив її одним ударом молотка. Паркетна підлога складалася з потрісканих дощок, у щілинах яких гуляло повітря. Під цією імпровізованою підлогою відкривалася порожнеча, оскільки будівлі стояли лише на кількох палях.

Між трьома цими будівлями знаходилася вільна ділянка землі, настільки брудна, що ми змушені були поставити ящики і вибудувати з них перехід від одного будинку до іншого. Запах вуглекислого газу постійно відчувався навколо школи.

До 20 грудня сніг і морози стали сильнішими. Ми раптово відчули двадцять градусів нижче нуля. На наших не пригнаних щільно, зі щілинами, дошках ми тремтіли від холоду, зіщулившись під однією ковдрою.

Настали свята, свята для інших. Ми піднесли молитву в церкві, якій ми повернули її культовий статус. Хор російських співочих співав пронизливі, що розривають душу псалми. На вулиці великими пластівцями падав сніг. Лежачи за своїми кулеметами, частина наших солдатів перебувала в караулі, охороняючи всі чотири напрямки до будівлі.

---

---

Але наші душі обледеніли від цих тижнів поневірянь в безбарвної тиші, серед якої наші мрії пливли, як за течією.

Європейські легіони, популярні в газетах Райху, були зустрінуті на фронті 1941 року вкрай скептично. Деякі німецькі генерали побоювалися вкраплення в свої елітні дивізії частин, які були надіслані на Східний фронт з метою пропаганди. Вони не завжди уявляли собі весь ентузіазм, наснагу і добру волю наших добровольчих частин. Це нерозуміння було нам в тягар.

Нам хотілося швидше дочекатися того моменту, коли якась подія або випадок змусить по достоїнству оцінити силу наших переконань. Але такий момент довго не наступав. Тим часом, невідомі і невизнані, ми повинні були задовольнятися службою гіркою і повною всяких причіпок і докорів.

---

---

Ми відзначили Різдво і Новий рік без особливої радості, в наших жалюгідних кімнатах. Ясла-хлів, обгороджені на глинобитній підлозі для зберігання деревного вугілля, нагадували нам наші домашні різдвяні свята. Диміли хирляві лампадки. Розташувавшись на соломі, ми дивилися в порожнечу. На вершині схилу, на верхівках дерев'яних хрестів, сталеві каски наших товаришів були покриті шапками снігу, схожими на хризантеми, що впали з неба.

Далі буде

---

Зміст:

Частина I // https://www.ar25.org/node/38051

---

Джерела:

CAMPAIGN IN RUSSIA

THE WAFFEN SS ON THE EASTERN FRONT

by Leon Degrelle

INSTITUTE FOR HISTORICAL REVIEW

1985

Переклад українською мовою, коментарі і підбір ілюстрацій – Військо-історичне товариство «СПАДЩИНА».

---