Гіперборійська традиція і сім чеснот Нагірної проповіді: внутрішнє і зовнішнє, особисте і соціальне

«Освячуйся! Озброюйся! Плодися!»
(Гіперборійська еволюційна тріада)

Показати попередні статті

Сім кроків перезаснування світу

Як ми вже знаємо, стратегія заснування нового світу викладена в семи блаженствах Нагірної проповіді. Вона передбачає формування семи духовних чеснот, що їх мають опанувати засновники нової цивілізації. В перекладі на українську мову носії цих чеснот називаються так: 1) «скромні», 2) «приязні», 3) «реалісти», 4) «праведники», 5) «милосердні», 6) «святі», 7) «світотворці».

Сьома чеснота є підсумковою і відкривається тим, хто опанував попередні шість чеснот. Фактично, чеснота світотворчості містить у собі:
– скромність (звичку позбуватися всього зайвого),
– приязність (звичку об’єднувати друзів),
– реалістичність (звичку бачити позитивні можливості),
– праведність (звичку прагнути вищих знань),
– милосердя (неупередженість щодо інформаційних джерел),
– святість (чистоту серця і відкритість до внутрішнього бога).

При цьому чеснота світотворчості містить у собі дещо принципово нове – звичку творити новий світ. В ході реалізації цієї звички, тобто під час практичного світотворення, людина переживає палінгенезію («знову народження»), тобто стрибкоподібний перехід з третього на четвертий рівень розвитку – від реалізованої людини (арія) до вічно молодої універсальної людини (лебедя, елбедя, ельфа). Внаслідок палінгенезії людина здобуває головну якість, якої не вистачало для світотворення – керовану молодість («вічне життя»).

Як бачимо, обов’язковою умовою особистого перенародження є цілеспрямована діяльність з перенародження світу. Виходить, що внутрішня і зовнішня робота – це дві сторони єдиного процесу палінгенезії. І це не випадково.

Особисте і соціальне

Основою аріянства – релігії шляхетних людей – є тісне поєднання особистого та соціального, що видно з двох головних заповідей, проголошених Ісусом Хрестом:

«Люби господа, бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією силою твоєю і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: люби ближнього твого, як себе самого. Іншої, більшої від цих, заповіді нема» (Матвій 22.34–39, Марко 12.28–31, Лука 10.25–26). Відновлення зв’язку зі своєю божественною сутністю – це внутрішня робота, а любов до свого ближнього – це зовнішній, соціальний аспект істинної релігії.

З цих двох заповідей любові випливає третя заповідь – «Роби те, що любиш». Вона дає нам ефективність, адже улюблена справа робиться легко та якісно. Улюблена справа є найкращим способом розвитку людини, адже тут вона радіє, а з нею радіє її внутрішній бог (ра-діє).

Цей принцип індивідуальної ефективності має своє соціальне продовження: «Люби те, що робиш». Тобто якщо ми вже беремося за соціально важливу корисну справу, то робимо її з любов’ю, а тому максимально ретельно – заради любові до своїх ближніх. Тоді вони будуть радіти, а з ними радітимуть їхні божественні сутності. Радіюча спільнота формує колективний розум, який є найпотужнішим засобом перетворення нашого світу.

Любити можна тільки добровільно, адже примусова любов неможлива. Відповідно, під примусом неможливо здійснити нічого досконалого. Красиві, досконалі, корисні речі робляться тільки з власної волі людини. Тому світоглядним фундаментом ефективного суспільства є Арійський вольовий імператив: «Усе, що робиться з власної волі, – добро. Усе, що робиться з чужої волі, – зло. Необхідно знати це коротке визначення добра і зла» (Закони Ману).

Засновник Гіперборійської традиції

Ісус Хрестос діяв у річищі Гіперборійської традиції, що була основою духовного життя арійських народів. Цю духовну традицію так називали тому, що вона походить з Гіперборії, тобто «Вищої Борії». Античні автори розташовували Гіпербóрію на території України – про це йдеться у серії статей «Війна за Гартленд». Тобто Гіперборія – це Україна часів трипільської цивілізації.

Гіперборійську традицію заснував богочоловік (син Божий), якого давні українці називали Купал, а давні геллени – Аполлон Гіперборійський, тобто Аполлон з Гіпербóрії. Він також відомий під іменами Ной (новий), Ману (боголюдина), Зіасудра (довгоживучий), Таргітай (сильний юнак), Рама (боголюдина), Їма (пом’якшене Рама), Гермес (Герм, Єрмій). Основна його властивість – вічна молодість, тому у класичній та гелленістичній Греції Гермеса, як і Аполлона, зазвичай зображали молодим атлетичним чоловіком без вусів та бороди.

Купал-Аполлон-Герм у післяпотопні часи, тобто з часу заснування нового світу у 5508 році до н.е., був богом-захисником Гіперборії та всієї української землі, яка тоді була новим світом. Слово Купал буквально означає «захисник громади», де «купа» – група, громада, народ (звідси купне, або копне право), а «пал» – захисник, воїн, богатир (звідси полк, паланка, паляниця – хліб-богатир, частка -пал в іменах воїнів, типу Раджпал, а також козацьких прізвищах Гупал, Гупало тощо).

В ході розселення давньоукраїнських племен на навколишні території – з центру на периферію – відбувалось поширення гіперборійського культу боголюдини Купала–Аполлона–Герма. У стародавній Греції культ Аполлона був запозиченим з Гіперборії, про що вказує ім’я «Аполлон Гіперборієць» (Απόλλωνας Ὑπερβόρειος).

Різні імена того ж самого бога-захисника вказують на різні функції, які він виконує. У далеких нащадків, особливо на цивілізаційній периферії, назви цих функцій нерідко сприймалися як імена різних богів.

Наприклад, ім’я Купало-Аполлон (куп-пал – «народний захисник», «захисник громади») вказує на функцію небесного захисту. Головним атрибутом сонцесяйного Купала-Аполлона була чарівна стріла – символ сонячного променя, цілеспрямованості, рішучості, мужності, швидкості, бойової потуги, спроможності до захисту.

Натомість ім’я Герм (гелленською Ἑρμῆς – Ермес, читається з першим м’яким, придиховим звуком «е», тому Гермес, Єрмес, Єрмій, Єрм), вказує на функцію святості, адже пов’язане з коренем «єр – іер – яр» (гелл. ἱερός) – святий, священний, божественний, сонячний, звідси «ієрархія», «ієромонах», «ієрогліф» тощо. Тому для освячення простору ставили кам’яні статуї з образом Гермеса – так звані «герми». Це питання заслуговує докладнішого розгляду.

Гіперборійські герми

В античному світі на честь Герма (Гермеса), якого, як і Аполлона, вважали сином Божим (боголюдиною), ставили так звані «герми» (ἔρμα – герма) – особливий вид священних скульптур. Герми являють собою чотиригранну колону, увінчану зображенням голови або бюстом. У нижній частині до герм зазвичай додавали скульптурне зображення чоловічих статевих органів.

Канонічна гелленська герма 6 ст. до н.е. із зображенням Гермеса з фалосом – шаблон для пізніших герм (Національний археологічний музей в Афінах)

Скульптури боголюдини називали «гермами» тому, що вони зображали Герма (Гермеса) – засновника Гіперборійської (Трипільської) цивілізації, який згодом став її богом-захисником. Пізніше ім’я «Герм» (Гермій) поширилось на присвячені йому статуї, тому їх почали називати «гермами» (подібно як у 20 столітті «ксероксами» почали називати копіювальні пристрої, виготовлені компанією «Ксерокс»).

Герма з зображенням юного Гермеса (Луврський музей в Парижі)

У Гелладі (стародавній Греції) герми були священними оберегами – символами плодючості та творчої продуктивності, магічними засобами підвищення родючості полів та гармонізації простору. Герми слугували шляховими та межовими знаками, покажчиками на дорогах для навігації, виступали в ролі охоронців доріг, кордонів, воріт, а також як надгробні обеліски. Їх ставили на ринкових площах. Спочатку на гермах зображували тільки Гермеса, але згодом на гермах стали поміщати й інших богів і героїв. Іноді на гермах писали імена полеглих у боях воїнів, молитви чи присвяти.

В «Історії» Геродота наводиться твердження, що такі статуї Гермеса робили ще пеласги («лелеки») – вихідці з України, що населяли Гелладу (стародавню Грецію) до виникнення мікенської цивілізації в XVI столітті до н. е. Геродот писав, що Геллада початково називалася Пелазгією. Пелазгами називалися племена, які в кінці III тис. до н. е. ринули з Північного Надчорномор’я на територію Греції, Італії, Малої Азії та всього Середземномор’я. «Пелазги» — це прийнята у згаданих краях назва арійських племен лелегів. Можливо, що тоді це була загальна назва переселенців з території України.

Лелеги-пелазги заснували Трою і пішли далі на Захід, зокрема в Італію і Грецію. «Першими індоєвропейцями в Греції були не греки, а пелазги, які прийшли з півночі у III тис. до н. е.» (Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. – К. Абрис, 1994. – С. 106). Професор Олександр Чертков півтора століття тому дослідив назви етруських племен в Італії: трояни, орателі, дуліби, ірпіні, бреги, обричі, давні, поляни (Чертков О. Пелазго-фракійські племена, які заселяли Італію // Основа, № 4, 5–1994, № 6–1995). Академік Олексій Соболевський ототожнював пеласгів з населенням трипільської археологічної культури і вважав їх предками кімерійців.

Згідно з Геродотом, саме пелазги принесли в Гелладу культ Гопала–Аполлона–Гермеса разом зі звичаєм вшановувати його гермами. Підтвердженням є так званий «керносівський ідол» – кам’яна статуя епохи мідної доби, III тисячоліття до н. е., знайдена в 1973 році у селі Керносівка Дніпропетровської області. Колись цей «ідол» («ідеал») височів на одному з курганів понад річкою Оріль, а нині зберігається у Дніпропетровському історичному музеї. «Керносівський ідол» – це різновид «пеласгійських герм», які через два тисячоліття стали прототипом для гелленських герм: така ж сама чотиригранна стела, нагорі – голова чоловіка, а внизу – фалос.

Керносівський ідол – пеласгійська герма III тис. до н.е.

Оскільки культ Гермеса геллени запозичили від пеласгів, то його, подібно до його брата Аполлона, можна назвати Гермесом Гіперборійським. Уся сукупність гелленських міфів про синів Божих («синів Зевса») Аполлона та Гермеса свідчить про те, що йдеться про ту ж саму боголюдську особистість. Різні імена лише роблять наголос на різних функціях. Гопал-Аполлон – захисник народу, тому його зображують з луком і стрілами. Натомість Гермес-Єрмій – святий, тому присвячені йому священні статуї «герми» ставили для освячення простору і притягування позитивних подій.

Батьківщиною Гіперборійської традиції була Україна, тому тут вона збереглася найдовше. Свято Купала-Аполлона завжди – від заснування нового світу 7500 років тому і донині – було і є головним народним святом Гіперборії-України. Воно святкується на літнє Сонцестояння 21-22 червня. Ісус також святкував разом з учнями це свято саме в цей час – про це розповідається у статті «Навіщо Ісус пішов з учнями на свято Купала аж до Витавари на Йордані – Школа Ісуса Хреста (+аудіо)».

Гіперборійська традиція в Євангелії

Згідно з гелленською міфологією, Аполлон зі своїми лебедями щороку відвідував Гіперборію. Лебеді – це учні боголюдини, які досягли рівня «лебедя» (елбедя, ельфа), тобто здійснили палінгенезію, піднялися на четвертий рівень розвитку і стали початковими Homo triplex. Подібним чином учні Ісуса також стали «лебедями» – вічно молодими і святими, які, за словами Євангелія, «побачили бога». Про це розповідається у статті «Проект «Галілея-IV», або Куди поділась церква Ісуса».

Як свідчать античні автори, жрець храму Аполлона скіфський мудрець Абаріс Гіперборійський (Ἄβαρις Ὑπερβόρειος) був учителем Піфагора, відтак засновником всієї наступної лінії античних філософів, включаючи Сократа, Платона та Арістотеля. Головний філософ аріянства Арістотель, учень Платона, виводив свій рід від Асклепія (Ασκληπιός), сина Аполлона.

Абаріс мав чарівну стрілу Аполлона, яку потім подарував своєму учню Піфагору. Розповідають, що за допомогою цієї стріли Абаріс Гіперборійський здійснював телепортацію («літав на стрілі»). Це означає, що Абаріс Гіперборійський був «лебедем» (універсальною людиною, «ельфом») і володів сідгою телепортації (сідга – це божественна чеснота).

В основу вчення Сократа закладена максима «Пізнай самого себе», викарбувана на вході до Храму Аполлона в Дельфах. Цей дельфійський храм тривалий час був керівним центром розвитку та розширення гелленської цивілізації. Своє філософствування Сократ сприймав як служіння богу Аполлону.

Уявлення про нерозривну єдність особистого і соціального яскраво виражене в найвидатнішого учня Сократа – Платона, справжнє ім’я – Арістоклес (гелленською Ἀριστοκλῆς, що значить «шляхетна слава»). Платон розглядав громаду (поліс, народ) як «велику людину» – колективну істоту, соціальний організм. Згідно з цією метафорою, окрема особистість – це мала людина, а народ – це велика людина. Між ними існують подібності.

Проте найвиразніше уявлення про «велику людину» було реалізоване за чотири тисячі років до появи античних філософів – у житті трипільців: свої старі міста вони спалювали так само як своїх небіжчиків. Про це стаття «Палінгенезія, нова людина і нова нація, або Навіщо трипільці спалювали свої старі міста».

Дві головні заповіді про нерозривний зв’язок особистого та соціального, озвучені Ісусом Хрестом, є фундаментом Гіперборійської традиції. Дотримання цих заповідей було звичаєм арійських народів і чеснотою шляхетних родів. Так, Євангеліє розповідає про молодого чоловіка, який практикував ці заповіді з самого дитинства:

«Коли Ісус уже вирушив у дорогу, прибіг один і почав його питати: Учителю благий, що мені робити, щоб унаслідувати життя вічне? Сказав Ісус до нього: Заповіді знаєш? Люби господа, бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією силою твоєю і всією думкою твоєю, і люби ближнього твого, як себе самого. Юнак у відповідь мовив до нього: Учителю, я все те дотримував змалку. Чого мені ще бракує? Тоді Ісус, глянувши на нього, змилосердився і сказав йому: Якщо хочеш бути досконалий – піди, продай, що маєш, тоді приходь і йди зі мною».

Нарешті, єдність особистого і соціального виражена у принципі подібності Гермеса (у Середні віки Гермеса почали називати «Трісмегістом», тобто тричі могутнім): «Що нагорі, те й унизу, і що всередині, те й назовні». Так говорить Гіперборійська традиція і так говорить сучасна наука. Абсолютною істиною є те, що нашому всесвіту притаманна подібність між мікрокосмосом та макрокосмосом, між системою і надсистемою, між людиною і народом – «великою людиною».

Внутрішнє і зовнішнє семи блаженств

Розуміння органічної єдності особистого і соціального дозволяє глибше зрозуміти духовні чесноти, описані в семи блаженствах Нагірної проповіді. У кожному блаженстві є два взаємно доповнюючі компоненти – особистий і соціальний. Пізнання одного компоненту допомагає пізнавати інший, відтак здобувати цілісне розуміння кожного блаженства.

1. Особиста скромність – звичка позбуватися всього зайвого і здобувати тільки необхідне. Соціальна скромність – культура обміну речами, які для одних є зайвими, а для інших – необхідними. До скромності також належить звичка видаляти зайві ланки процесів та усувати паразитичні процеси, уникати зайвих кредитів та боргів.

2. Особиста приязність – звичка налагоджувати дружні стосунки. Соціальна приязність – культура організаційних структур, що складаються з друзів і ставлять перед собою високі цілі («Щасливі приязні, бо вони успадкують Землю»).

3. Особистий реалізм – звичка сприймати свій внутрішній космос як невичерпне джерело знань і енергії. Соціальний реалізм – культура сприйняття світу як загадку і доброзичливу реальність, що володіє невичерпними запасами ресурсів і прагне поділитися ними з людьми («Щасливі реалісти, бо вони отримають допомогу»).

4. Особиста праведність – звичка палко прагнути вищих знань («правди»), подібно до того, як спрагла людина бажає напитися води. Соціальна праведність – культура безкорисного обміну знаннями й навчання ближніх для задоволення їхньої жаги пізнання.

5. Особисте милосердя – звичка до відкритого та неупередженого сприйняття знань з будь-яких доступних джерел. Соціальне милосердя – культура критичного сприйняття інформації, колективного впорядкування знань, розділення «пшениці» та «куколю». Ця чеснота передбачає наявність гумору та самоіронії.

6. Особиста святість – звичка діяти бездоганно, постійно розвивати свої дух, душу та плоть до такого рівня досконалості, щоб нарешті відновити зв’язок зі своїм внутрішнім богом. Колективна святість – культура плекання чистоти, краси та гармонії соціального інформаційного простору, а також розробка мови Сенсар, спрямованої на точне розуміння сенсів та спілкування з духовним світом.

7. Особиста світотворчість – звичка творити в собі світ (внутрішній космос) універсальної людини (лебедя, ельфа), практична особиста палінгенезія. Соціальна світотворчість – культура колективної палінгенезії – перенародження духовних громад та цілого народу, творення нової цивілізації, яка «успадкує Землю».

Таким чином, змінюючи себе, ми змінюємо світ, а змінюючи світ, ми змінюємо себе. Для досягнення результату необхідно одночасно працювати на особистісному та соціальному рівнях. На цю тему є аріянський афоризм: «Спасися сам – і тисяча спасеться навколо тебе». Спасіння – це не порятунок від небезпеки, а розвиток задля перетворення на спаса, тобто боголюдину. Слово «спас» є українським еквівалентом гелленського слова «хрестос», що означає «боголюдина, син Божий». Тому Ісуса називаємо Хрестом, Спасом і сином Божим.

Висновки

1. Стратегія заснування нового світу викладена в семи блаженствах Нагірної проповіді.

2. Гіперборійська традиція – це система вищих знань («паравіда»), сформована в ході заснування нового світу – Гіперборійської (Трипільської цивілізації).

3. Лідером заснування нового світу був богочоловік, відомий під різними іменами, серед яких Ной (новий, молодий), Купал (захисник народу), Аполлон (від Купал), Гермес, Гермій, Єрмій (святий).

4. Культ боголюдини Купала – Аполлона Гіперборійського – Гермеса походить з Гіперборії, тобто післяпотопної України 5 тисячоліття до н.е.

5. В Україні був головний храм Аполлона (Гіперборійська Церква), а його гелленська філія була у Дельфах.

6. Джерелом гелленської (давньогрецької) філософії був дельфійський храм Аполлона Гіперборійського, від якого прямо походить учнівська лінія Абаріс Гіперборійський – Піфагор – Сократ – Платон (Арістокл) – Арістотель.

7. З України походять пелазги, які принесли до Геллади культ Гермеса та звичай присвячувати йому герми – священні статуї.

8. Ключовим компонентом Гіперборійської традиції є органічна єдність особистого і соціального.

9. Стратегія заснування нового світу, викладена в семи блаженствах Нагірної проповіді, основана на Гіперборійській традиції.

10. Розуміння гіперборійської основи Євангелія дозволяє розкрити в кожному з семи блаженств нерозривну єдність особистого та соціального, необхідну для здійснення успішної стратегії заснування нового світу.

Руслана - Остання поема