У цій доповіді — вперше в історії на державному рівні — містилися два взаємопов’язані ключові висновки.
Перший —«Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українців у 1932—1933 рр.»
Другий — «Американський уряд вчасно отримував достатньо інформації про голод 1932—1933 років в Україні, однак не визнавав цього публічно й по суті не реагував».
Автор цих висновків, як і майже всієї фундаментальної доповіді, — виконавчий директор комісії, найвидатніший дослідник Голодомору доктор Джеймс Мейс, який заслуговує на нашу вічну шану. Під гострий скальпель його людського сумління потрапили американська політика і дипломатія 30-х років ХХ століття.
Так розвіявся міф про беззастережну відданість США і одного з найпопулярніших в американській історії президентів ідеалам свободи й демократії. Адміністрація Франкліна Делано Рузвельта, і передусім сам господар Білого дому, повністю знехтували мораллю і керувалися в ставленні до сталінського режиму суто прагматичним міркуванням — прагненням «опанувати безмежний радянський ринок».
Водночас в умовах глибокої економічної кризи, що охопила Америку, ліві та ліберальні кола цієї країни сліпо захопилися «соціальним експериментом», який здійснювався в СРСР.
Історія не визнає умовного способу: що звершилося — тому немає вороття. Та до певного моменту хід подій не є фатальним. Тож, користуючись в історичній науці умовним способом, можна проаналізувати альтернативні шляхи розвитку, які були можливими допоки не відбувся кардинальний поворот. У даному разі — у найгіршому розумінні цього слова.
Уявімо собі, що 32-й президент США, котрий увійшов в історію як великий реформатор у внутрішній політиці та архітектор «нового курсу», об’єктивно проаналізував тодішній стан радянської економіки і репресивну внутрішню політику СРСР. Тоді за логікою речей він від самого початку замислився б над тим, чи слід визнавати сталінський режим і до чого це може призвести.
Очевидно, що «прагматичні» міркування Франкліна Д.Рузвельта були не більше, ніж спробами видати бажане за реальне. Так, в аналітичній розробці, надісланій у грудні 1932-го консулом США у Парижі, наголошувалося: «Будь-які розмови про те, що нібито СРСР, де сільське господарство розвалене, промисловість перебуває на межі розпаду, а населення вмирає з голоду, здійснить величезні закупки у Сполучених Штатах, не більше, ніж радянська пропаганда».
Держдепартамент, наголошується у доповіді комісії, отримував чимало об’єктивних матеріалів з різних джерел від американських дипломатичних представництв у Ризі, Афінах, Берліні, Варшаві, Відні, Гельсінкі, Парижі. Всі вони були доступними Білому дому. Однак президент США знехтував реальністю і купився на сталінську пропаганду. Внаслідок політичної недалекоглядності його сподівання «здобути» радянський ринок, виявилися ілюзією.
А що вже говорити про моральний бік справи! У згаданому паризькому дипломатичному пакеті разом з аналітичною розвідкою про стан радянської економіки містилися свідчення очевидців трагедії.
В одному з них говорилося: «Нині в Україні пекло…». Подібними були й свідчення Гарета Джоунса — колишнього особистого секретаря британського прем’єр-міністра Ллойда Джорджа і репортера, який на початку 1933 року здійснив несанкціоновану поїздку в Україну.
«Я сам обійшов села і дванадцять колгоспів. Люди всюди волали: «Немає хліба. Ми вмираємо», — писав він.
Страхітливі масштаби національної трагедії відображені і в сумних словах іншого британського журналіста — Малколма Маггеріджа, який також побував в Україні: «Вони перетворили найродючішу в світі землю на мертву пустелю».
Та Франклін Д.Рузвельт покладався не на висновки експертів і не на свідчення журналістів-правдолюбів. Найбільшим авторитетом для нього був московський кореспондент New York Times Волтер Дюранті, який публічно свідомо заперечував існування голоду в Україні.
Саме з цим «несусвітнім брехуном» (вислів М.Маггеріджа) він уперше порушив проблему дипломатичного визнання СРСР ще у той час, як обіймав посаду губернатора Нью-Йорка і готувався стати кандидатом у президенти від Демократичної партії.
Дюранті був переконаний у необхідності встановлення дипломатичних відносин між Вашингтоном і Москвою і вважав, що задля цієї мети голод в Україні слід «усунути» як камінь спотикання. Тож будь-які принципи моралі від самого початку опинилися за бортом. Це засвідчує наведений у доповіді цілий масив історичних джерел, які зберігаються у Національному архіві США.
Показово, що листи й звернення по допомогу, які надходили до Білого дому особисто президентові, передавали у держдепартамент, а той відбувався відписками. Зворотним боком нехтування жорстокою правдою були закулісні переговори між державами. І те й інше прокладало шлях до дипломатичного визнання адміністрацією Франкліна Д.Рузвельта Радянського Союзу. Цей крок, здійснений у листопаді 1933 року — у найтрагічніший для України момент національної історії, відразу після Голодомору, — став індульгенцією сталінському режиму.
Широким планом у доповіді висвітлена діяльність у США, Канаді та в країнах Європи діаспори, яка протестувала проти курсу адміністрації Франкліна Д.Рузвельта на зближення з СРСР, його дипломатичне визнання й домагалася подання допомоги мільйонам голодуючих в Україні. На жаль, її зусилля виявилися марними через цілковиту байдужість тодішньої американської адміністрації до трагічної долі мільйонів українських селян, які стали жертвами геноциду.
У доповіді комісії Конгресу визначено її роль як співучасника злочину: «Значною мірою з політичних причин, пов’язаних з рішенням ФДР (ініціали Франкліна Делано Рузвельта. — А.С. ) встановити й підтримувати добрі відносини з СРСР, адміністрація Рузвельта брала участь, хоча й не безпосередньо, у ймовірно найуспішнішому в історії запереченні геноциду».
Створивши у 1980-х роках за наполягання діаспори конгресово-президентську Комісію з дослідження голоду в Україні, Америка — на противагу авторитарній Росії — продемонструвала спроможність демократичного суспільства визнавати історичну правду, здатність до морального каяття на державному рівні. Висновки, співзвучні тим, що містяться у пропонованому нами матеріалі з розділу доповіді «Як Америка відгукнулася на голод», можна знайти в одному з останніх випусків електронного часопису держдепартаменту США «Зовнішня політика».
«Росія Йосифа Сталіна, знекровлена жорстокими чистками, показовими судами та штучними голодоморами, — говориться у ньому, — була сумнівним союзником у поширенні принципів, запроваджуваних Рузвельтом». Це нагадування на часі у зв’язку з сумними 75-ми роковинами Голодомору в Україні та встановлення дипломатичних відносин між США і неіснуючим нині СРСР.
«Дзеркало тижня» пропонує читачам уривок з розділу Доповіді американської конгресово-президентської комісії Конгресу «Як Америка реагувала на голод (в Україні)».
Через відсутність дипломатичного представництва в СРСР до кінця 1933 року держдепартамент спостерігав за подіями у Радянському Союзі через офіційну радянську пресу та за багатьма іншими джерелами. Особливо уважно відстежувалися проблеми, пов’язані з виробництвом зерна, оскільки Америка та Радянський Союз безпосередньо конкурували як експортери пшениці на світовому ринку. Менше уваги приділялося подіям, пов’язаним з національною політикою, хоч інформації не бракувало і в цій царині.
Пошук та опрацювання даних про СРСР здійснювалися під керівництвом Роберта Ф.Келлі, який очолював відділ держдепартаменту у східноєвропейських справах з 1926 року до його ліквідації 1937-го. Надійна інформація вчасно надходила передусім з відділу у російських справах американського дипломатичного представництва у Ризі, що з 1922 року моніторив події у Радянському Союзі.
Ще 1931-го надмірна конфіскація сільськогосподарської продукції призвела у деяких місцевостях України до голоду. Першим показником труднощів, спричинених радянською державою, став потік біженців до Польщі й Румунії. Держдепартамент був поінформований про це належним чином. 1931 року до Вашингтона з Жашківа, теперішнього райцентру в Черкаській області, УРСР, несподівано надійшли два листи, адресовані «департаменту у місті Вашингтоні, округ Колумбія». Їх доправили до спеціальних уповноважених округу, а звідти переслали до держдепартаменту. Келлі охарактеризував перший лист як «надісланий, очевидно, з Росії стосовно нібито існуючого там становища». Аналогічно він зреагував і на другий лист, що стосувався «нібито існуючого становища», однак «в Україні».
Звіти про бесіди американських дипломатів з тими, хто побував у Радянському Союзі, також містили інформацію щодо швидкого зубожіння населення України й Північного Кавказу. 27 жовтня 1932 року з Риги надійшов запис розмови з одним з провідних американських експертів з радянських питань професором Семьюелем Гарпером, який після двомісячного перебування повернувся з СРСР з тривожними новинами. «У продовольчій сфері склалося надзвичайно серйозне становище. Якщо воно не поліпшиться, через рік може виникнути катастрофа, — свідчив він. — Найгірше становище на Україні, яку повністю видоїли надмірними урядовими хлібозаготівлями».
14 травня американське посольство у Варшаві надіслало переклад аналітичної розробки про радянське сільське господарство, підготовленої польським консулом у Києві. Отримана американцями з «цілком конфіденційного джерела», вона свідчила, що упродовж липня, серпня й вересня Україна виконала щорічний план хлібозаготівель лише на 28,6%. Будь-які сподівання впоратися з вимогами Москви й отримати достатньо зерна були нереальними. Місцеві посадовці й преса перебували у «депресивному стані» через «поганий стан речей» в українському селі.
Наступного дня Роберт Скіннер надіслав (з Риги. — Прим. перекладача.) до держдепартаменту своє перше повідомлення про те, що почався голод.
«Московська преса замовчує тему нестачі продовольства в Росії, — доповідав він. — Водночас інші інформаційні джерела вказують на те, що після нового врожаю становище з гострою нестачею зерна помітно не поліпшилося проти 1931 року. Німецький фахівець з сільського господарства в Росії Отто Аугаген у серпневому числі за 1932 рік добре поінформованого часопису Osteuropa характеризував умови у сільських районах України як… «голод у повному розумінні цього слова». Нові повідомлення підтверджували, що становище погіршувалося.
Після того як президентом було обрано Рузвельта, визнання Америкою радянського уряду стало реальною можливістю. Тож посадовці з держдепартаменту, які знали про справжнє становище в СРСР, посилили свою інформаційну діяльність. 16 грудня американський консул у Парижі Роберт Д.Мерфі з власної ініціативи надіслав доповідь, підготовлену колишнім російським міністром фінансів в уряді Керенського. Його метою було довести, що «будь-які розмови про те, нібито СРСР здійснить величезні закупки у Сполучених Штатах, не більше, ніж радянська пропаганда. Сільське господарство там розвалене, промисловість перебуває на межі розпаду, а населення вмирає з голоду».
Доповідь містила також свідчення про голод з емігрантської преси та з приватних листів. В одному з них, отриманому у серпні у Парижі, говорилося: «Нині в Україні пекло. Голод поширився на великі міста. Десятки людей щоденно вмирають у Києві. Голод викошує населення Одеси. Робітники тікають з верфей Миколаєва. У Полтаві —тиф».
27 січня 1933 року з Риги надійшло повідомлення про економічне становище у Радянському Союзі в останньому кварталі 1932-го. У ньому відзначалася «гостра нестача продовольства у багатьох районах і величезні вимоги до сільського господарства». З Риги було надіслано й коротке повідомлення про постанову від 24 січня 1933 року, в якій наголошувалося, що призначення новим правителем України Постишева вочевидь «було сприйнято без великого ентузіазму». Воно відображало погляд Москви, що КП(б)У «або неспроможна, або ж не хоче достатньо енергійно здійснювати політику щодо селянства».
1 березня Фредерік Секет надіслав з Берліна конфіденційну доповідну записку, підготовлену професором економіки університеут Д’юка Келвіном Гувером, який раніше вельми оптимістично оцінював події у Радянському Союзі. Тепер він висловлював думку, що Росія прямує до «безладдя й катастрофи». Келлі вважав цю доповідну записку настільки цінною, що через місяць передав її заступникові держсекретаря. У приписці до неї говорилося: «Якщо у держсекретаря знайдеться декілька вільних хвилин, гадаю, йому було б цікаво її переглянути». Очевидно, новий держсекретар Корделл Гелл так і зробив. Гувер посилався на те, що з 1930 року багато людей померло від голоду у Казахстані й повідомляв також про «гостру нестачу продовольства на Північному Кавказі й на Україні», про те, що на Північному Кавказі точиться партизанська війна, а декілька місяців тому численні повстання відбулися в Україні.
27 березня Роберт Скіннер повідомляв з Риги про страту 35 радянських посадовців-аграріїв та про тюремне ув’язнення ще сорока. Згідно з повідомленням ОДПУ, їх було покарано «за організацію контрреволюційного саботажу на машинно-тракторних станціях та в колгоспах ряду регіонів України, за зрив кампаній з посіву, жнив та обмолоту з метою погіршення матеріального становища селян і виникнення голоду в країні». Скіннер дипломатично стримано коментував:
«…Суворе покарання 75 урядовців видається актом залякування, вчиненим з подвійною метою — остаточно покінчити з критикою сталінської політики серед урядових виконавців і приховати справжні причини її провалу, покладаючи відповідальність з хворої голови на здорову».
7 квітня генеральний консул у Відні Ернест Гарріс надіслав переклади листів, отриманих служницею австрійської графині від її сестри в Україні. В одному з них, датованому 12 березня, вона прохала надіслати їй через торгзін хоча би долар:
«Тут усі голодують. Багато хто вже помер від голоду. Ми ще не вмираємо, та від Різдва я не пекла хліба… Вмирати голодною смертю дуже важко. Поки що у нас було трохи картоплі, та скоро її не стане. Якщо Господь не змилується над нами, ми помремо…»
Те, що в Україні у розпалі голод, підтверджувало й надіслане 5 травня з Гельсінкі повідомлення про бесіду з американцем, який постійно жив у Радянському Союзі. «Населення України, колишньої квітучої житниці Європи, переживає справжній голод, — свідчив він. — Становище тут стає гіршим. На базарі за буханку хліба доводиться платити 50 рублів. Насправді це не хліб. Якщо взяти ножа й відрізати скибку, неможливо визначити, з чого він випечений — з трави, попелу чи з чогось іншого. Не схоже, що зі злаків».
8 червня другий секретар латвійського дипломатичного представництва у Москві розповідав американцям у Ризі, що в Україні, Північному Кавказі й у Поволжі «усе населення недоїдає й переживає справжній голод. Найгірші умови в Одесі, Києві й Харкові».
27 серпня паризька Le Matin опублікувала розповідь американки українського походження Марти Стебало, яка щойно повернулася з України, пробувши там місяць. Американський консул у Парижі Роберт Мерфі так підсумовував її заяву: у людей виявляються зовнішні ознаки страждань від голоду (пухлі ноги, виразки, нариви, апатія тощо). Вона стверджує, що у селах поблизу Києва багато людей змушені їсти деревину й траву. Вартові стоять на вишках, охороняють поля і без попередження стріляють у «браконьєрів». На Поділлі місіс Стебало дізналася, що від голоду померли її батьки. У Писарівці, де мешкало 800 чоловік, з минулої осені померло 150. У повідомленні стверджувалося, що в Київській області, а також в Одесі звичайним явищем став каннібалізм.
Існування голоду підтвердив 4 жовтня й працівник латвійського дипломатичного представництва у Москві. Відповідаючи на пряме запитання, він сказав: «реальним фактом» є те, що «минулої зими й весни неодноразово відверто визнали перед членами дипломатичного корпусу у Москві офіційні представники комісаріату закордонних справ. Загалом дипломати у Москві вважають, що теперішній голод навіть масштабніший, ніж голод 1921—1922 років, а число померлих становить від 7 до 8 мільйонів. У той час, як хліба й іншого продовольства не вистачає по всій Росії, найгостріше нестача відчувається у південному хлібному поясі, тобто у північнокавказькому краї, на Україні і в Нижньому Поволжі. Там у колгоспи загнали практично усіх селян».
1933 року тема визнання Радянського Союзу жваво обговорювалася в адміністрації. Тож важко повірити у те, що президента не інформували про суть і причини голоду. Якщо ні, у Білого дому було й інше джерело інформації. Листи про голод надходили туди з перших днів перебування при владі адміністрації Рузвельта.
Серед перших американських (національних. — Прим. перекладача.) груп, що порушили це питання, були німці, які емігрували з Російської імперії та Радянського Союзу.
Поміж українських організацій першими до адміністрації звернулися Американські ветерани війни українського походження Нью-Йорка. 18 вересня вони надіслали декілька світлин і повідомлень преси міністру пошти й телеграфу Джеймсу Дж.Фарлею, який обіймав також посаду голови комітету Демократичної партії у рідному штаті Рузвельта (Нью-Йорку. — Прим. перекладача.). Лист пройшов через руки багатьох членів комітету, які відзначили, що він начинений «політичним динамітом». Після цього його відіслали до держдепартаменту, де він потрапив до Роберта Келлі. Ось його відповідь:
«Вашого листа, датованого 18 вересня 1933 року й надісланого міністру пошти й телеграфу разом з додатками — світлинами й газетними вирізками, що мають стосунок до страждань жителів України й до комуністичного руху у Сполучених Штатах, передано на розгляд держдепартаменту. Ми з цікавістю ознайомилися з ним і з додатками до нього».
Багато листів надходило від численної й активної української громади у Канаді. 2 жовтня її представники у м. Ворді, Манітобі, зверталися до президента Рузвельта з проханням «простягнути руку допомоги» й «підтримати» мільйони голодуючих на Україні та Північному Кавказі.
Того ж дня до нього апелювала Українська національна рада Канади. До листа було додано заклик і докладну заяву Марії Зук з Калмазівки, Одеської області, якій дозволили залишити Україну й воз’єднатися з чоловіком-фермером з Алберти. Американський генеральний консул у Вінніпегу отримав розпорядження інформувати керівників організації, що ці обставини «схоже, не зачіпають безпосередньо американських громадян чи інтересів США, тому держдепартамент
не в змозі вжити жодних заходів».
13 жовтня українська громада в м. Ошаві, Онтаріо, провела масовий мітинг протесту проти голоду й радянської політики, що до нього призвела. Його ухвали також надіслали до держдепартаменту США. Однак консульство у м. Гамілтоні отримало настанову обмежитися підтвердженням того, що лист надійшов.
Натомість у датованому 20 жовтня прес-релізі Білого дому повідомлялося про обмін листами між ФДР і президентом СРСР Міхаїлом Калініним щодо нормалізації відносин. 16 листопада було офіційно визнано радянський уряд.
Ті, хто з гуманітарних міркувань був занепокоєний голодом, надсилали нові листи. Українці в усьому світі зверталися до президента і держдепартаменту. 28 жовтня Павло Скоропадський, який 1918 року був українським гетьманом, звернувся до ФДР із закликом не визнавати Радянський Союз або ж наполягати на визнанні ним «права США створювати на українській території комітети допомоги голодуючим». Жодної відповіді не надійшло. 29 жовтня Генрі Бейн з м. Едмонтона, Алберти, надіслав американському президенту написаного від руки листа з проханням про допомогу. 3 листопада українські депутати польського сейму послали телеграму, прохаючи його під час переговорів з Радянським Союзом «зважити на трагічне становище в Україні, населення якої вмирає від голоду». До посольства у Варшаві надійшла настанова підтвердити отримання листа тільки після визнання СРСР.
6 листопада Чехословацький комітет порятунку українців адресував листа президенту Рузвельту, в якому відтворювалося становище на Україні й Північному Кавказі. У ньому було прохання відрядити на Україну спеціальну американську місію, щоб вивчити радянську політику стосовно неросіян в СРСР. Жодної відповіді не зафіксовано. 11 листопада Комітет допомоги голодуючим українцям надіслав телеграму з Брюсселя з проханням відрядити до України американський комітет розслідувань. Консул США у Брюсселі отримав настанову дати стандартну відповідь — «попри співчуття до страждань тих, про кого йдеться, нині цей уряд, певно, не може вжити відповідних заходів, щоб полегшити їх».
У листопаді прохання вплинути на радянський уряд, змусивши його дозволити надсилати без оподаткування через торгзін пакети з допомогою, надходили навіть до Елеонори Рузвельт. Місіс Рузвельт відповіла: хоч вона й розуміє «велику потребу у цьому, та дуже шкодує», що нічим не може зарадити.
Радянський Союз робив усе можливе, щоб заперечити існування голоду. Коли лондонська Daily Express повідомила про те, що СРСР закупив за кордоном скромних 15000 тонн пшениці для полегшення нестачі хліба, «Правда» опублікувала 27 травня 1933 року гнівне спростування. Сталін заперечував існування голоду й продовжував експортувати зерно, щоправда, менше. 1931 року СРСР експортував 5,06 мільйона метричних тонн збіжжя. 1932-го цей рівень знизився до 1,73 мільйона, а 1933 року — до 1,68 мільйона.
У той час, коли мільйони українців на батьківщині гинули з голоду, українська громада Сполучених Штатів діяла. У листопаді-грудні 1933 року в багатьох містах відбулися марші протесту проти визнання Сполученими Штатами уряду, який масово виморював українців голодом. 18 листопада 1933 року 8 тисяч українців пройшли на знак протесту у Нью-Йорку від площі Вашингтона до 67-ї стріт. Натомість 500 комуністів бігли за учасниками маршу, вихоплювали в українців транспаранти, плювали на них і намагалися їх покалічити. П’ять чоловік було поранено. Лише присутність 500 поліцейських запобігла великій біді.
17 грудня в Чикаго декілька сотень комуністів влаштували масовий напад на передову колону 5000 українських американців, які брали участь у марші. Понад сто чоловік було поранено. New York Times назвала це «найгіршим заколотом упродовж декількох років».
«На учасників ходи полетіли град каміння, палиці, тухлі яйця та інші предмети з розташованої на підвищенні станції Гермітидж-авеню, що з’єднувалася мостом з Медісон-стріт. Відбулася вулична бійка. У хід пішли кастети, домкрати, кулаки, приклади рушниць, допоки дюжина поліційних загонів не відновила порядок.
Однією з найактивніших організацій в українсько-американській громаді була Українська національна жіноча ліга Америки. На федеральному з’їзді, що відбувся 12 листопада 1933 року, вона одностайно ухвалила меморандум Американському червоному хресту й заснувала надзвичайний допомоговий комітет. Його очолила Неллі Пелекович з Нью-Йорка. Вона надсилала листи президенту, його дружині, Корделлу Геллу, нью-йоркському єпископу Меннінгу, у редакції багатьох газет. Пелекович переконала скульптора Олександра Архипенка пожертвувати бронзове погруддя на перший приз лотереї, проведеної для збирання коштів і закупівлі через торгзін продуктів харчування.
Ліга видрукувала також брошуру і 3 січня 1934 року надіслала її до радянського посольства. Через місяць надійшла відповідь від радника посольства Бориса Сквирського, в якій говорилося, що ідея про «навмисне знищення» радянським урядом населення України «повністю безглузда». Стверджуючи нібито упродовж останніх п’яти років українське населення щорічно зростало на 2%, він відкидав докази УНЖЛА як фальшивку. Висновок: смертність в Україні була «найнижчою з усіх республік Радянського Союзу» і «приблизно на 35% меншою, ніж за царату».
Тоді ж українсько-американська громада домагалася дій від Конгресу. 28 травня 1934 року Гамілтон Фіш — конгресмен від Нью-Йорка й один із найневтомніших критиків ФДР вніс на розгляд палати представників проект резолюції №399, в якій радянський уряд звинувачувався у виникненні голоду в Україні 1932—1933 років, висловлювалося співчуття американського народу і містився заклик до радянського уряду дозволити надавати продовольчу допомогу. Однак до голосування так і не дійшло.
Натомість у червні 1934 року дипломатичне представництво США у Ризі підготувало для держдепартаменту докладну аналітичну розробку обсягом 105 сторінок «Аграрна політика в Росії у 1932—1934 рр.» У ній говорилося: «За свідченнями закордонних спостерігачів (радянська преса вперто мовчала на цю тему), нестача продовольства у цих районах (на Україні та Північному Кавказі. —Прим. в оригіналі.) досягла стадії голоду».
Немає сумніву, що й держдепартамент, і Білий дім мали доступ до вичерпної й вчасної інформації про голод 1932—1933 років в Україні, та свідомо вирішили не тільки не реагувати, а й замовчувати це публічно.
Значною мірою з політичних причин, пов’язаних з рішенням ФДР встановити й підтримувати добрі відносини з СРСР, адміністрація Рузвельта брала участь, хоча й не безпосередньо у, ймовірно, найуспішнішому в історії запереченні геноциду.
Американська адміністрація знала про становище в СРСР від своїх посольств і консульств в Європі. Вони надсилали докладні повідомлення, підготовлені на основі бесід з американськими робітниками, з тими, хто відвідав СРСР, з радянськими урядовцями, на повідомленнях преси, на бесідах з радянськими громадянами й іноземцями. Усі вони наголошували на цілковитій неефективності радянської системи, посередньому рівні місцевого господарювання в СРСР і ворожості селянства, що посилювалася. Задовго до встановлення дипломатичних відносин з СРСР працівники держдепартаменту знали про те, що тисячі радянських громадян тікають до Польщі й Румунії, що на Україну для допомоги у збиранні врожаю відряджають вояків і цивільні бригади. До Вашингтона надходили листи навіть від українських селян, які прохали про допомогу. Офіційною відповіддю на усі запити стосовно жахів радянського життя було посилання на «нібито існуючі умови».
Про голод йшлося у дипломатичних повідомленнях ще в листопаді 1932 року. За місяць до того, як ФДР визнав радянський уряд, держдепартамент був завалений запитами та інформацією стосовно голоду, отримуючи підтвердження з Афін і Риги, що були американськими аванпостами у радянських справах.
До болісних, часом відчайдушних прохань втрутитися й допомогти жертвам голоду ставилися з ввічливою байдужістю. Відповіді держдепартаменту відображали частину угоди про визнання, де йшлося про взаємне невтручання у внутрішні справи. Оскільки це не зачіпало ані американських громадян, ані американські інтереси, не була можливою жодна акція, існував «великий сумнів, чи цей уряд може вжиті нині будь-яких заходів, що зарадили б справі».
З погляду американської публічної політики тривожним наслідком неспроможності адміністрації Рузвельта розібратися з правдивою інформацією про голод була чистка «експертів з російських питань» у держдепартаменті, тотожня чистці «експертів з китайських питань» на початку 50-х років. Розчарований станом американо-радянських відносин, ФДР незлюбив деяких професійних дипломатів, особливо тих, які не поділяли його поглядів на Радянський Союз. Першим серед них був Роберт Келлі. Дотримуючись політики держдепартаменту не визнавати голод, він лишався гострим критиком радянського курсу та його методів і ніколи не був переконаний у тому, що Радянський Союз готовий відмовитися від своїх революційних цілей.
Вільям Булліт — перший посол Америки в СРСР покладав великі сподівання на встановлення дружніх відносин, та невдовзі розчарувався. До 1935 року він зображував СРСР як «державу, якою правлять фанатики, готові задля релігії комунізму пожертвувати собою й будь-ким». Булліт інформував держдепартамент, що «ані Сталін, ані будь-який інший лідер комуністичної партії анітрохи не ухилялися від рішучого наміру поширити комунізм по всій землі». За це його піддали остракізму як у Радянському Союзі, так і в держдепартаменті.
Рузвельт спробував поліпшити відносини з Радянським Союзом, замінивши 1936 року Булліта Джозефом Девісом і ліквідувавши наступного року за його наполяганням відділ у східноєвропейських справах держдепартаменту та відрядивши Келлі у дипломатичне вигнання до Стамбулу. Статус відділу у російських справах дипломатичного представництва у Ризі було понижено. Та навіть це не вдовольнило радянського посла Олександра Трояновського, який і надалі скаржився на те, що усі працівники американської закордонної служби, які мають справи з СРСР, — «реакціонери».
Неймовірним винятком, звісно, був посол Девіс. Він зображував Сталіна «добропорядним, скромним, усамітненим» і «затятим демократом», який відстоював права свого народу, «ризикуючи навіть своєю владою і контролем над партією». Девіс ніколи не вірив у те, що показові процеси кінця 30-х років інсценував Сталін. У його останньому повідомленні з Москви стверджувалося, що «комунізм не загрожує Сполученим Штатам».
Зважаючи на відсутність визнаних на міжнародному рівні норм прав людини та прихильність адміністрації до встановлення тісніших зв’язків з Радянським Союзом, голод вважали внутрішньою справою СРСР, до нього ставилися скептично чи ним взагалі нехтували. Політики й ті, хто формував громадську думку, або не звертали увагу на влаштований Сталіним голод з кон’юнктурних міркувань, або ж співчували Радянському Союзу.
Це був лакмусовий папірець прихильності до «справедливішого ладу» у цій країні. Трагедія — у тому, що реальність масового голоду і колективне принесення в жертву стали настільки політизованими, що питання, чи був насправді голод, підпорядкували питанню особистих політичних цінностей. Так буває завжди, коли людські проблеми розглядають крізь призму прихильності правим чи лівим ідеям.
Автор статті: Аркадій Сидорук
Коментар "Народного Оглядача":
У 1919 році Москва заснувала Комуністичну партію США, тож надалі більша частина кремлівської агентури діяла під дахом цієї підривної організації. Під приводом свободи слова і демократичних свобод, в США розпочалася шалена комуністична агітації і гіперактивне формування мережі впливу – як відкритої, так і прихованої. Головні зусилля Москви були спрямовані на оволодіння засобами масової інформації і просування своєї агентури у владні структури.
«Політичним тараном» Москви став Франклін Рузвельт. На цю роль його обрали за те, що після захворювання на поліомієліт він був напівпаралізованим, відтак повністю залежним від навколишнього оточення. Факт паралічу ретельно приховувався. Поки хворий Рузвельт витрачав величезну кількість часу і зусиль на те, щоб вдавати з себе здорового, його адміністрація керувала державою. Ця адміністрація була рясно нашпигована московською агентурою – про це у статті Як Москва перехопила управління президентом США Франкліном Рузвельтом і його урядом.
На Ялтинській конференції, яка тривала з 4 до 11 лютого 1945, рішення про післявоєнний світовий устрій від імені США підписував вмираючий, а тому недієздатний Франклін Рузвельт. Він помер 12 квітня 1945 року, тобто через 2 місяці після конференції. Для того, щоб приховати факт недієздатності президента США, після смерті розтин тіла Франкліна Рузвельта всупереч законам не проводився, а саме поховання проводилося в закритій труні. Могила 32-го президента США протягом багатьох місяців після похорону охоронялася збройним конвоєм. Такі заходи безпеки щодо тіла Рузвельта були продиктовані побоюваннями, що тіло буде ексгумоване і посмертна експертиза підтвердить наявність психічного захворювання, що дасть підстави анулювати певні рішення Рузвельта та його домовленості зі Сталіним на Ялтинській конференції.
Розуміти як працює перехоплення управління і успішно йому протистояти.
А в чиїх інтересах діють ті, що заперечують голодомор у Канаді?
Творимо разом Вільну Українську Державу Гартленд !
Коментарі
Події в Російській імперії 1917 року були лише частиною світової революції, яка в тій, чи іншій формі заторкнула весь цивілізований світ. Вона фінансувалась переважно за американські гроші і проявилась у сполучених штатах Великою депресією і приходом Рузвельта до влади. Так я думаю.
Щодо Великої депресії є багато суперечливих думок. Цілком можливо, що вона була частиною спецоперації з перехоплення управління.
Освячуйся! Озброюйся! Плодися!
Перехоплення управління всередині країни? Думаю, що за цими подіями стояли ті ж хлопці, що і за подіями в Російській імперії.
Наскільки відомо,коли "ті хлопці" перехоплюють управління у певній державі чи імперії,то такі держави деградують,а імперії розпадаються...
Чи можна Сталіна відносити до "тих хлопців"?Адже він їх немало знищив...
Вірю в те, що розумію.
Після приходу до влади Рузвельта в США почалися гальмування і деградація.
Якби не перемога здорових сил на чолі з Трампом, США могли б розпастися протягом кількох років. Навряд чи вони зберегли б цілісність після військового перевороту - схоже, що це правдива інформація: Американська військова розвідка (QANON) залучила Трампа до президентства .
Все, що робиться з власної волі, – добро!
Розпад США це крах цивілізованого світу і хаос.Важко повірити,що великим гаманцям це було потрібно за часів Рузвельта чи зараз...
Вірю в те, що розумію.
Те саме можна сказати про Європу, але її майже знищили двома світовими війнами. Не варто бути занадто високої думки про ідеали хазяїв грошей.
Якщо включитися в гру з термінологією :-), то Сталін був "антихлопцем", і усунувши Леніна і Троцького від влади, знищив практичну всіх "старих більшовиків" - "лєнінську гвардію" - яка складалася майже цілком "з тих хлопців".
Слід віддати належне азіатській хитрості Сталіна - він поіменував "тих хлопців" ТРОЦКІСТАМИ, і, таким чином, свій расовий похід провів під політичним прикриттям, а не під расово-євгенічним.
Воїн Світла ніколи не грає за правилами, написаними для нього іншими!
Але перед тим він знищив мільйони українців, що за абсолютними і відносними числами набагато перевищило втрати інших народів Радянського союзу.
Саме так. Треба уважно приглянутися, що робив Троцький, проживаючи в США.
Освячуйся! Озброюйся! Плодися!
Про діяльність "соціалістів" у США, в тому числі і Троцького, є багато згадок в Доповіді розслідування "Комісії Овермана" (1919 рік).
Воїн Світла ніколи не грає за правилами, написаними для нього іншими!
Сталін теж був фарисеєм і все його оточення також. Саме вони за підтримки своїх кровних братів по всьому світу організували Голодомор. За це ніхто не відповів бо богообрані. Уся наша влада фарисейська включно з президентом.
Ніколи ні за яких обставин не підтримуйте фарисеїв. Оце і все правило. Наступні вибори без вибору, бо там тільки вони очолюють рейтинги. Коли ми вже почнемо називати речі своїми іменами?
Нерухома падлюка!
Хай буде!
А в чиїх інтересах діють ті, що заперечують голодомор у Канаді?
https://www.strategic-culture.org/news/2019/12/15/fires-rage-in-canada-as-professor-attacks-the-myth-of-holodomor/
Творимо разом Вільну Українську Державу Гартленд !
Думаю, що Рузвельт був слухняною і дуже зручною лялькою у чужих руках. Цьому сприяла і його фізична немічь. Російська традиція розглядати американського президена в якості всевладного царя не має під собою жодних підстав, крім ментальності орди.
Мордор вміє знаходити діячів, які мають приховані слабкості і якими зручно маніпулювати. Його сильна психічна функція - "інтуїція суперечностей", яка дозволяє знаходити в людині всілякі дефекти, слабкості, збочення, деформації, гниль.
Все, що робиться з власної волі, – добро!