Дональд Трамп і його стратегія: виходити з національних інтересів, імітувати непостійність, хвалити ворога і перемагати

Багато хто зараз вимагає, щоб Трамп діяв за кордоном (у зовнішній політиці) так, як він, на їхню думку, обіцяв під час проведення виборчої кампанії – що здебільшого означає лише те, наскільки він має бути відповідним їхній власній версії позицій MAGA. Але минуле Трампа свідчить, що він ніколи не заявляв, що він є ідеологічним ізоляціоністом чи інтервенціоністом.

Він був і явно є патріотом і націоналістом: тобто керується тим, що за аналізом витрат і вигод найкраще відповідає інтересам Америки вдома та власному порядку денному США за кордоном.

Трампу ніколи не подобався неоконсерватизм [неформальна світоглядна доктрина з наголосом на агресивній зовнішній політиці й глобальному просуванні демократії. – НО]. Бо Трамп ніколи не вважав, що в наших інтересах витрачати кров і кошти (американців) на тих, хто або не заслуговував на таку щедрість, або ніколи не еволюціонував би так, як ми вважали за необхідне, або чиї долі не були важливими для наших національних інтересів.

Так звані необов'язкові «погані угоди» та «вічні війни» на Близькому Сході та їхні багатотрильйонні витрати зрештою призводили до скорочення «Америки середнього класу» вдома. Однак бомбардування ІДІЛ (Ісламської держави) під час першого терміну Трампа, зменшення впливу і загрози «маленької ракетної людини» [лідера Північної Кореї за означенням Трампа], застереження Путіна не вдиратися в Україну між 2017 і 2021 роками, а також знищення Касема Сулеймані [провідний іранський генерал у Корпусі вартових Ісламської революції. – НО], Абу Бакра аль-Багдаді [халіф самопроголошеної Ісламської держави. – НО] та багатьох нападників-членів російської групи Вагнера в Сирії, безумовно, не були правим ізоляціонізмом, а своєрідним «джексонівським» підходом [автентична течія силових «реалістів» в американській політиці, яку президент Ендрю Джексон вперше привів до влади ще у 1828 р. – НО].

Широко критиковані згадки Трампом Путіна, останній раз під час саміту G7 та переговори Трампа з ним щодо України ніколи не були, як це стверджується, спробою умиротворення Путіна – Трамп був жорсткішим у свій перший термін щодо Путіна, ніж Обама чи Байден – і були мистецтвом укладання угоди/транзакції. Наприклад, ви не ображаєте даремно чи не піддаєте остракізму/знеславлюєте свого грізного суперника у можливому укладанні угоди, а прагнете одночасно похвалити та перемогти його.

У схожий спосіб, Черчилль спочатку бачив підступного масового вбивцю Сталіна так само, як Трамп можливо бачить Путіна, – як небезпечне зло, але який, якщо бути з ним обережним, іноді віддавати йому належне та підходити з широко відкритими очима, може бути корисним для просування реалістичних інтересів країни, які для Британії у 1941 році полягали в тому, щоб Росія вбила три чверті солдатів нацистської Німеччини. 

Аналогічно, з певними поправками, в реалістичних інтересах США у 2025 році припинити масові вбивства поблизу Європи, врятувати більшу частину незалежної України, стримати Росію на сході, настільки далеко наскільки це можливо, і в стилі Кіссінджера зірвати розвиток китайсько-російської антиамериканської осі.

Трамп ніколи не був антиукраїнським, а радше був проти, як виглядає, нескінченної війни, подібної до Верденської [безрезультатна кровопролитна 10-місячна битва під Верденом у 1916 р. під час 1-ої Світової війни стала на Заході метафорою тупикової «війни на виснаження». – НО], в якій після трьох років жодна зі сторін не знайшла шляху до стратегічного розв'язку, – війни вдалині (від Америки) між двома схожими народами, один з яких має ядерну зброю, і на порозі Європи.

Зазвичай Трамп робить словесний вступ, характеризуючи цю війну як безглузде марнування життя з приголомшливими людськими втратами, про які його нібито більш гуманні та досвідчені критики ніколи багато не згадують.

У кращому разі можна сказати, що Трамп дійсно висловлює глибокий жаль щодо жахливих втрат людських життів, але принаймні, як для будівельника та укладача ділових угод, війни для нього рідко мали якийсь практичний бізнес-сенс. Тож йому здається мудрішим будувати та отримувати взаємний прибуток, ніж підривати та збіднювати всіх причетних.

Підсумуйте усе це і тоді те, що Трамп робить щодо Ірану виглядатиме цілком відповідно до того, що він говорив і робив в контексті (принципу) «Америка понад усе» [допис автора був напередодні силових дій Трампа щодо Ірану. – НО].

Трамп розглядає інтереси Ізраїлю щодо нейтралізації ядерних програм бандитського і небезпечного Ірану як стратегічно подібні до наших власних інтересів та наших союзників, але не обов'язково в кожному випадку тактично однакові.

Таким чином, Трамп хоче, щоб Ізраїль усунув іранську ядерну загрозу, якщо це здійсненно. І він допоможе досягти цієї мети логістично та дипломатично.
Якщо ж Ізраїлю не вдасться завершити завдання, то за результатами аналізу витрат і вигод Трамп ліквідує її (ядерну загрозу). 

Але, знову ж таки, лише після того, як переконається, що вигоди від ліквідації загрози ядерної зброї Ірану та нашого втручання набагато переважають усі небезпеки у наслідок інтервенції наддержави, нападів на об'єкти США в регіоні, розширення подальших зобов'язань Америки, зростання цін на нафту або відволікання від реалізації його амбітного внутрішнього (політичного) порядку денного чи навіть шкоди для нього.

Трамп готовий розмовляти з іранцями, рідко ображає/принижує їхніх бандитських лідерів і хоче показати, що він завжди віддавав перевагу виснажливим переговорам перед превентивною війною.

Це терпіння дозволяє йому законно заявити, що сила була його останнім вибором, оскільки він бачить, що всі альтернативи вичерпуються. Таким чином, доля Ірану була в його власних руках: стати багатою державою без ядерної зброї, аналогічною країнам Перської затоки, але вже не півстолітнім терористичним режимом-ізгоєм, який прагне повалити, а потім узяти під власний контроль порядок на Близькому Сході, та погрожувати Заходу ядерною зброєю.

Тактично Трамп думає вголос. Він пропонує численні можливі рішення, оголошує погрози та терміни, деякі риторичні або які можуть обговорюватися, інші буквальні та «залізні». Він по черзі говорить то як дипломат ООН, то як яструб часів Холодної війни, а іноді робить повороти та змінює свою позицію, коли ситуація змінюється.
Все це може бентежити його союзників, але, мабуть, ще більше заплутує його ворогів.

Загалом, він вважає, що у стосунках з ворогами публічна передбачуваність небезпечна, а непередбачуваність, навіть волатильність/непостійність, є більш безпечним курсом. Зберіть все це докупи, і є причина: 

• чому Путін не вдерся в Україну під час першого терміну Трампа;
• чому вперше за майже 50 років Близький Схід має певний шанс на нормальне життя з падінням шиїтського напівмісяця терору в Ірані;
• чому Європа та наші азійські союзники можуть бути більше роздратовані Трампом, ніж Обамою та Байденом, але також, ймовірно, відчувають, що Трамп, швидше за все, захищатиме їхні спільні західні інтереси в екстремальних ситуаціях й очолить набагато сильніший і більш стримуючий Захід, ніж його попередники, та запобіжить війні, запевнивши інших, що напад на США є самогубним.

Дональд Трамп, президент США

Автор статті: Віктор Девіс Генсон – старший науковий дослідник Інституту Гувера Стенфордського університету, американський військовий історик, професор античності, відомий дослідженнями давніх воєн. Тривалий час працював викладачем античної історії в університеті штату Каліфорнія, Фресно. Останні роки есеїст та політичний експерт, писав коментарі про війни та сучасну політику для National Review та інших видань.