Відвідуючи реабілітаційні центри для тих українських військових, які отримали тяжкі поранення, швидко вчишся справлятися з шоком від побаченого. Ви не здригаєтесь і не відводите погляд. Як досвідчені лікарі, медсестри та фізіотерапевти, зосереджуєтеся не на ранах, а на окремих особах, на людях.
Боріс Джонсон. Фото: Jeff J Mitchell/Pool via REUTERS
Про це у своїй статті на The Spectator пише Боріс Джонсон (Boris Johnson), колишній прем'єр-міністр Великої Британії.
Він пише, що бачив понад сто тяжко поранених солдатів-чоловіків у Києві та Львові, у трьох різних госпіталях.
Ні на секунду не вірте, що цих українських військових вдалося переконати скласти зброю.
Ви помічаєте в цих пацієнтах деякі чудові якості. Вони всі аж ніяк не молоді, зовсім ні. Декому вже за сорок і п'ятдесят. Це – громадянська армія: чоловіки, батьки, сивобороді – чоловіки мого віку. Спостерігаючи за тим, як вони намагаються відновити сили в кінцівках, що залишилися, розминають пластилін, кидають медичні м'ячики, знову і знову намагаються виконати якесь елементарне завдання, відчуваєш їхню рішучість якнайкраще використати достойну медичну допомогу, яку вони отримують, щоб відбудувати щось подібне на життя.
Розмовляючи з ними, ви швидко виявляєте, що вони не хочуть викликати ваше співчуття. Вони не хочуть, щоб їм говорили, які вони хоробрі, бо не відчувають себе особливо хоробрими. Як кілька з них сказали мені, досить жорстко сказали, що думають, що "робили свою роботу". Вони робили те, що було просто необхідним і неминучим для їхніх сімей і для життя їхньої країни, і їм не пощастило – як будь-кому може не пощастити на небезпечній роботі.
Вони потрапили під осколки танкового снаряда чи артилерійського снаряда або наступили на міну та отримали травми, які були цілком знайомі польовим медикам Першої світової війни, з тією різницею, що сьогодні, через століття, завдяки надзвичайному прогресу в хірургії та протезуванні, вони не лише живі, але й прагнуть одного – це змогти повернутися на фронт і продовжити роботу, яку вони покинули.
Джонсон пише, що їм не потрібні сльози й голосіння, їм не потрібні оспівування їхньої приреченої молоді чи стогони про шкоду війни. Вони хочуть просто вбивати росіян і виганяти загарбника зі своєї землі.
Замість того, щоб говорити про свої поранення, вони хочуть говорити про успіхи, яких їхні підрозділи чи полки, безперечно, досягли. Єдине, що, здається, явно дає їм розраду і втіху – це усвідомлення того, що землі відвойовуються, села відвойовуються, і що їхні зусилля зіграли свою роль в цьому успіху і – хто знає, може зіграють ще раз.
Звичайно, дивлячись на понівечені тіла цих чоловіків, ви не можете не задаватися питанням, наскільки вони можуть сподіватися на нормальне життя, не кажучи вже про те, щоб повернутися до лав Збройних сил України – незалежно від того, наскільки непереможним і величним є їхній дух. Тому ви відчуваєте почуття безпорадної люті від безперервного масштабу і темпу людських страждань.
Kyiv, 31 August 2023. Фото: Roman Pilipey/Getty Images
Ця війна принесла близько 20 тисяч ампутацій українським військовим, більшість з яких служать у Збройних силах України. Жорстокість цієї війни настільки велика, що щотижня ці реабілітаційні та відновлювальні центри приймають ще десятки нових пацієнтів.
Боріс Джонсон зауважує, що йому напевно показували тих, хто найбільш здатний до відновлення, а будуть й інші, чиї фізичні каліцтва або психічні травми ще гірші.
Минуло 19 місяців відтоді, як Путін прорахувався і розв'язав найбільший і найкривавіший конфлікт у Європі з часів Другої світової війни, пише він. Він безпосередньо спричинив вбивство або поранення 300 тисяч росіян і, ймовірно, приблизно вдвічі менше українців. Він пише, що, стоячи в цих лікарняних палатах, відчуває жах від болю, розлюченість від того, що так багато людей все ще потрапляють у м'ясорубку.
Джонсон пише: "Не вірте ні на секунду, що цих українських солдатів або широкі верстви населення України можна якось переконати скласти зброю або укласти угоду з Путіним. Вони воюють не за нашим наказом і не зупиняться, тому що ми так скажемо. Вони ведуть війну за незалежність, тому що відмовляються схилятися перед страхом і, тому що хочуть, щоб їхня країна була вільною.
Вони вважають ідею переговорів смішною. В останні кілька днів я робив все можливе, щоб прозондувати їх з цього приводу, але я не знайшов ані найменшого послаблення рішучості українців. Вони не бачать, як можна обміняти землю на мир, тому що вони не бачать, як можна вірити жодному слову Путіна. Євген Пригожин думав, що уклав угоду з Путіним – і вона не зовсім йому вдалася.
Вони хочуть від нас лише одного – зброї, щоб закінчити справу, і тому я просто не розумію, чому ми продовжуємо тягнути час. Чому ми завжди такі повільні? Як ми можемо дивитися цим людям в очі та пояснити їм, чому ми зволікаємо? Протягом всієї цієї війни ми недооцінювали українців і переоцінювали Путіна, і ми робимо те ж саме сьогодні.
Зараз росіяни займають тільки половину території, яку вони захопили за кілька тижнів після вторгнення. Вони були розгромлені в Києві, Харкові, Херсоні. І так, контрнаступ відбувається повільніше, ніж дехто сподівався. Але він триває. Від українських позицій до Мелітополя всього 20-30 кілометрів, і якщо вони зможуть дістатися до цього південного міста, то їхня артилерія буде керувати всім сухопутним мостом. Вони зможуть перекрити рух між Росією та Кримом – колосальний стратегічний поворот для Путіна. Навіть якщо вони не зможуть зробити це в найближчі кілька тижнів – або скільки б там не залишилося до кінця бойового сезону 2023 року – вони, безумовно, зможуть зробити це в наступному році.
Все, що нам потрібно – це стратегічне терпіння і набагато більше відчуття терміновості щодо нашої програми військової допомоги. Потреби України на полі бою змінюються, і ми повинні це визнати. Рік тому ми побоювалися надавати українцям танки та броньовані автомобілі на тій абсурдній підставі, що така підтримка може бути "провокаційною" для Росії. Зараз безпілотники стали настільки смертоносними, що, як кажуть, обидві сторони паркують свою бронетехніку і ходять пішки.
Українцям потрібні переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК), щоб збивати російські вертольоти. Їм потрібні системи типу "Патріот", щоб захиститися від нападу з повітря, і їм потрібна краща далекобійна артилерія, щоб знищувати російські позиції. Хаймарси були цінними, але росіяни були ефективними у своїх контрзаходах. Українці хочуть і потребують ATACMs, ракетних систем дальнього радіуса дії, які все ще не надаються США, і їм потрібно більше ракетних систем, таких як британські Storm Shadow, які довели свою надзвичайну цінність.
Донецька область, травень, 2023. Фото: Serhii Mykhalchuk/Getty Images
Від Великої Британії вони сподіваються на більшу допомогу з гаубицями, Stormshadow, засобами протиповітряної оборони, і вони хочуть якомога більше допомоги, яку ми можемо надати з технологією безпілотників.
Президент Зеленський сказав мені, що йому потрібно лише 200 більш досконалих балістичних систем, таких як ATACMs, а у США їх тисячі. Навіщо тримати їх у замороженому стані? Якій іншій меті вони можуть служити, яка б краще гарантувала довгострокову безпеку Заходу, в тому числі й Сполучених Штатів?
Деякі голоси у Вашингтоні заявляють, що США повинні дотримуватися стратегії "Китай насамперед" і тримати ATACMs в резерві на випадок, якщо їх доведеться відправити на захист Тайваню. Це нісенітниця. Найкращий спосіб стримати напад на Тайвань - це зробити так, щоб українці перемогли, і якнайшвидше.
Ми говоримо про відносно тривіальні витрати для такої надзвичайної потенційної винагороди. США виділили лише близько 1 відсотка свого річного оборонного бюджету на підтримку українських збройних сил, а Велика Британія – лише частину того, що виділили США".
Боріс Джонсон зауважує, що американські солдати не воюють і не гинуть в Україні. Він вважає, що якщо Путін переможе – а йому просто потрібно утримати хоча б шматок території, яку він захопив з 24 лютого 2022 року, щоб заявити про перемогу – світ облетить жахливий меседж: що це був момент, коли демократії пообіцяли протистояти автократіям і не виконали цю обіцянку. Історія України буде історією про левине серце українського війська, яке врешті-решт зрадили західні країни, у яких не витримали нерви.
"Якщо Путін переможе в Україні, якщо він утримає хоча б частину того, що захопив, то урок буде зрозумілим: агресія окупається, європейські кордони знову можуть бути змінені за допомогою насильства, з усіма наслідками для Грузії, країн Балтії, для будь-якої території колишнього Радянського Союзу або колишньої радянської сфери впливу, де Путін мріє про реваншистську військову операцію, що підбурює натовп всередині його держави", – пише Боріс Джонсон і продовжує:
"Перемога Путіна стала б катастрофою для Заходу і для американського керівництва, і я не вірю, що такий результат міг би легко витримати президент США, не кажучи вже про того, хто хотів би зробити Америку знову великою. А якщо, з іншого боку, Україна переможе і вижене Путіна – як вони можуть зробити з нашою допомогою – тоді все буде навпаки. Усьому світу буде надіслано абсолютно протилежний сигнал: що ми дбаємо про демократію, що ми готові відстоювати свої принципи, і що Захід все ще має сміливість боротися, доки не досягне успіху.
Звісно, це лякає, коли бачиш, скільки у світі є виборців, які вагаються, скільки країн готові надати Путіну презумпцію невинуватості. Українці були шоковані слабким комюніке Індії на саміті G20, а також відмовою Індії, попри благання Джо Байдена, дозволити Зеленському хоча б звернутися до учасників зустрічі у своїй звичній манері. Усе це зміниться після перемоги України: всі ці жахливі пристосування, хеджування ставок і підмазування Путіна – все це зникне з порядку денного. Тому що є одна річ, яку люди у світі розуміють краще, ніж тисячі проповідей про демократію та верховенство права – це воєнна перемога".
Борис Джонсон вірить, що перемога настане. Він пише, що повірив у це ще більше після того, як поспілкувався з пораненими солдатами. Він пише:
"Ви бачите це в їхніх очах. Ви чуєте це в жорстокості їхніх виразів, в їхній радості з приводу відвойованої землі. Що б ви не думали про націоналізм чи національні почуття, це – найпотужніша сила в політиці, сильніша навіть за релігію. У своєму божевіллі Путін посилив і спровокував найпотужніший сучасний націоналізм, який ми бачили. Його війська, втомлені, недовірливі, далеко від дому, не мають у своєму серці нічого, що могло б йому протистояти.
Ось чому Путін програє, а Україна врешті-решт переможе. І оскільки це те, що має статися, і оскільки це те, що станеться, чи не можемо ми, в ім'я всього святого, надати українцям зараз військову допомогу, якої вони потребують, щоб довести справу до якнайшвидшого завершення, щоб менше людських життів було кинуто у вогнище-домовище цього безглуздого конфлікту?
Я запитував це раніше і запитую знову: якого біса ми чекаємо?"
Наші інтереси:
Прямо і зрозуміло. Нарешті це хтось сказав. Нагадаємо, що за прем'єрства Боріса Джонсона в Україну вже наприкінці березня 2022 року прийшли дуже необхідні тоді зенітні ракетні комплекси Starstreak, коли Адміністрація Байдена вичікувала і нічого не робила.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Чому ми не даємо Україні те, чого вона потребує? – Борис Джонсон
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Відвідуючи реабілітаційні центри для тих українських військових, які отримали тяжкі поранення, швидко вчишся справлятися з шоком від побаченого. Ви не здригаєтесь і не відводите погляд. Як досвідчені лікарі, медсестри та фізіотерапевти, зосереджуєтеся не на ранах, а на окремих особах, на людях.
borisjohnson.jpg
Про це у своїй статті на The Spectator пише Боріс Джонсон (Boris Johnson), колишній прем'єр-міністр Великої Британії.
Він пише, що бачив понад сто тяжко поранених солдатів-чоловіків у Києві та Львові, у трьох різних госпіталях.
Ні на секунду не вірте, що цих українських військових вдалося переконати скласти зброю.
Ви помічаєте в цих пацієнтах деякі чудові якості. Вони всі аж ніяк не молоді, зовсім ні. Декому вже за сорок і п'ятдесят. Це – громадянська армія: чоловіки, батьки, сивобороді – чоловіки мого віку. Спостерігаючи за тим, як вони намагаються відновити сили в кінцівках, що залишилися, розминають пластилін, кидають медичні м'ячики, знову і знову намагаються виконати якесь елементарне завдання, відчуваєш їхню рішучість якнайкраще використати достойну медичну допомогу, яку вони отримують, щоб відбудувати щось подібне на життя.
Розмовляючи з ними, ви швидко виявляєте, що вони не хочуть викликати ваше співчуття. Вони не хочуть, щоб їм говорили, які вони хоробрі, бо не відчувають себе особливо хоробрими. Як кілька з них сказали мені, досить жорстко сказали, що думають, що "робили свою роботу". Вони робили те, що було просто необхідним і неминучим для їхніх сімей і для життя їхньої країни, і їм не пощастило – як будь-кому може не пощастити на небезпечній роботі.
Вони потрапили під осколки танкового снаряда чи артилерійського снаряда або наступили на міну та отримали травми, які були цілком знайомі польовим медикам Першої світової війни, з тією різницею, що сьогодні, через століття, завдяки надзвичайному прогресу в хірургії та протезуванні, вони не лише живі, але й прагнуть одного – це змогти повернутися на фронт і продовжити роботу, яку вони покинули.
Джонсон пише, що їм не потрібні сльози й голосіння, їм не потрібні оспівування їхньої приреченої молоді чи стогони про шкоду війни. Вони хочуть просто вбивати росіян і виганяти загарбника зі своєї землі.
Замість того, щоб говорити про свої поранення, вони хочуть говорити про успіхи, яких їхні підрозділи чи полки, безперечно, досягли. Єдине, що, здається, явно дає їм розраду і втіху – це усвідомлення того, що землі відвойовуються, села відвойовуються, і що їхні зусилля зіграли свою роль в цьому успіху і – хто знає, може зіграють ще раз.
Звичайно, дивлячись на понівечені тіла цих чоловіків, ви не можете не задаватися питанням, наскільки вони можуть сподіватися на нормальне життя, не кажучи вже про те, щоб повернутися до лав Збройних сил України – незалежно від того, наскільки непереможним і величним є їхній дух. Тому ви відчуваєте почуття безпорадної люті від безперервного масштабу і темпу людських страждань.
Ця війна принесла близько 20 тисяч ампутацій українським військовим, більшість з яких служать у Збройних силах України. Жорстокість цієї війни настільки велика, що щотижня ці реабілітаційні та відновлювальні центри приймають ще десятки нових пацієнтів.
Боріс Джонсон зауважує, що йому напевно показували тих, хто найбільш здатний до відновлення, а будуть й інші, чиї фізичні каліцтва або психічні травми ще гірші.
Минуло 19 місяців відтоді, як Путін прорахувався і розв'язав найбільший і найкривавіший конфлікт у Європі з часів Другої світової війни, пише він. Він безпосередньо спричинив вбивство або поранення 300 тисяч росіян і, ймовірно, приблизно вдвічі менше українців. Він пише, що, стоячи в цих лікарняних палатах, відчуває жах від болю, розлюченість від того, що так багато людей все ще потрапляють у м'ясорубку.
Джонсон пише: "Не вірте ні на секунду, що цих українських солдатів або широкі верстви населення України можна якось переконати скласти зброю або укласти угоду з Путіним. Вони воюють не за нашим наказом і не зупиняться, тому що ми так скажемо. Вони ведуть війну за незалежність, тому що відмовляються схилятися перед страхом і, тому що хочуть, щоб їхня країна була вільною.
Вони вважають ідею переговорів смішною. В останні кілька днів я робив все можливе, щоб прозондувати їх з цього приводу, але я не знайшов ані найменшого послаблення рішучості українців. Вони не бачать, як можна обміняти землю на мир, тому що вони не бачать, як можна вірити жодному слову Путіна. Євген Пригожин думав, що уклав угоду з Путіним – і вона не зовсім йому вдалася.
Вони хочуть від нас лише одного – зброї, щоб закінчити справу, і тому я просто не розумію, чому ми продовжуємо тягнути час. Чому ми завжди такі повільні? Як ми можемо дивитися цим людям в очі та пояснити їм, чому ми зволікаємо? Протягом всієї цієї війни ми недооцінювали українців і переоцінювали Путіна, і ми робимо те ж саме сьогодні.
Зараз росіяни займають тільки половину території, яку вони захопили за кілька тижнів після вторгнення. Вони були розгромлені в Києві, Харкові, Херсоні. І так, контрнаступ відбувається повільніше, ніж дехто сподівався. Але він триває. Від українських позицій до Мелітополя всього 20-30 кілометрів, і якщо вони зможуть дістатися до цього південного міста, то їхня артилерія буде керувати всім сухопутним мостом. Вони зможуть перекрити рух між Росією та Кримом – колосальний стратегічний поворот для Путіна. Навіть якщо вони не зможуть зробити це в найближчі кілька тижнів – або скільки б там не залишилося до кінця бойового сезону 2023 року – вони, безумовно, зможуть зробити це в наступному році.
Все, що нам потрібно – це стратегічне терпіння і набагато більше відчуття терміновості щодо нашої програми військової допомоги. Потреби України на полі бою змінюються, і ми повинні це визнати. Рік тому ми побоювалися надавати українцям танки та броньовані автомобілі на тій абсурдній підставі, що така підтримка може бути "провокаційною" для Росії. Зараз безпілотники стали настільки смертоносними, що, як кажуть, обидві сторони паркують свою бронетехніку і ходять пішки.
Українцям потрібні переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК), щоб збивати російські вертольоти. Їм потрібні системи типу "Патріот", щоб захиститися від нападу з повітря, і їм потрібна краща далекобійна артилерія, щоб знищувати російські позиції. Хаймарси були цінними, але росіяни були ефективними у своїх контрзаходах. Українці хочуть і потребують ATACMs, ракетних систем дальнього радіуса дії, які все ще не надаються США, і їм потрібно більше ракетних систем, таких як британські Storm Shadow, які довели свою надзвичайну цінність.
Від Великої Британії вони сподіваються на більшу допомогу з гаубицями, Stormshadow, засобами протиповітряної оборони, і вони хочуть якомога більше допомоги, яку ми можемо надати з технологією безпілотників.
Президент Зеленський сказав мені, що йому потрібно лише 200 більш досконалих балістичних систем, таких як ATACMs, а у США їх тисячі. Навіщо тримати їх у замороженому стані? Якій іншій меті вони можуть служити, яка б краще гарантувала довгострокову безпеку Заходу, в тому числі й Сполучених Штатів?
Деякі голоси у Вашингтоні заявляють, що США повинні дотримуватися стратегії "Китай насамперед" і тримати ATACMs в резерві на випадок, якщо їх доведеться відправити на захист Тайваню. Це нісенітниця. Найкращий спосіб стримати напад на Тайвань - це зробити так, щоб українці перемогли, і якнайшвидше.
Ми говоримо про відносно тривіальні витрати для такої надзвичайної потенційної винагороди. США виділили лише близько 1 відсотка свого річного оборонного бюджету на підтримку українських збройних сил, а Велика Британія – лише частину того, що виділили США".
Боріс Джонсон зауважує, що американські солдати не воюють і не гинуть в Україні. Він вважає, що якщо Путін переможе – а йому просто потрібно утримати хоча б шматок території, яку він захопив з 24 лютого 2022 року, щоб заявити про перемогу – світ облетить жахливий меседж: що це був момент, коли демократії пообіцяли протистояти автократіям і не виконали цю обіцянку. Історія України буде історією про левине серце українського війська, яке врешті-решт зрадили західні країни, у яких не витримали нерви.
"Якщо Путін переможе в Україні, якщо він утримає хоча б частину того, що захопив, то урок буде зрозумілим: агресія окупається, європейські кордони знову можуть бути змінені за допомогою насильства, з усіма наслідками для Грузії, країн Балтії, для будь-якої території колишнього Радянського Союзу або колишньої радянської сфери впливу, де Путін мріє про реваншистську військову операцію, що підбурює натовп всередині його держави", – пише Боріс Джонсон і продовжує:
"Перемога Путіна стала б катастрофою для Заходу і для американського керівництва, і я не вірю, що такий результат міг би легко витримати президент США, не кажучи вже про того, хто хотів би зробити Америку знову великою. А якщо, з іншого боку, Україна переможе і вижене Путіна – як вони можуть зробити з нашою допомогою – тоді все буде навпаки. Усьому світу буде надіслано абсолютно протилежний сигнал: що ми дбаємо про демократію, що ми готові відстоювати свої принципи, і що Захід все ще має сміливість боротися, доки не досягне успіху.
Звісно, це лякає, коли бачиш, скільки у світі є виборців, які вагаються, скільки країн готові надати Путіну презумпцію невинуватості. Українці були шоковані слабким комюніке Індії на саміті G20, а також відмовою Індії, попри благання Джо Байдена, дозволити Зеленському хоча б звернутися до учасників зустрічі у своїй звичній манері. Усе це зміниться після перемоги України: всі ці жахливі пристосування, хеджування ставок і підмазування Путіна – все це зникне з порядку денного. Тому що є одна річ, яку люди у світі розуміють краще, ніж тисячі проповідей про демократію та верховенство права – це воєнна перемога".
Борис Джонсон вірить, що перемога настане. Він пише, що повірив у це ще більше після того, як поспілкувався з пораненими солдатами. Він пише:
"Ви бачите це в їхніх очах. Ви чуєте це в жорстокості їхніх виразів, в їхній радості з приводу відвойованої землі. Що б ви не думали про націоналізм чи національні почуття, це – найпотужніша сила в політиці, сильніша навіть за релігію. У своєму божевіллі Путін посилив і спровокував найпотужніший сучасний націоналізм, який ми бачили. Його війська, втомлені, недовірливі, далеко від дому, не мають у своєму серці нічого, що могло б йому протистояти.
Ось чому Путін програє, а Україна врешті-решт переможе. І оскільки це те, що має статися, і оскільки це те, що станеться, чи не можемо ми, в ім'я всього святого, надати українцям зараз військову допомогу, якої вони потребують, щоб довести справу до якнайшвидшого завершення, щоб менше людських життів було кинуто у вогнище-домовище цього безглуздого конфлікту?
Я запитував це раніше і запитую знову: якого біса ми чекаємо?"
Прямо і зрозуміло. Нарешті це хтось сказав. Нагадаємо, що за прем'єрства Боріса Джонсона в Україну вже наприкінці березня 2022 року прийшли дуже необхідні тоді зенітні ракетні комплекси Starstreak, коли Адміністрація Байдена вичікувала і нічого не робила.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта