Спогади про Референдум 1 грудня 1991 року

Голосування за незалежність України на референдумі 1 грудня 1991 року – це приклад  успішної всеукраїнської солідарності.  І так склалось, що я була одним з організаторів цієї події.

Навесні  1991 року я стала переселенкою із зони Чорнобильського лиха і самостійно у віці 23 років поїхала в Тернопіль, або, як казали мої земляки з Поліського Київської області, «на бандеровщину». На їх запитання:

      - А це правда, що ти туди їдеш і чого ти туди їдеш?

      - Правда, я їду вивчати практичну політику, -  відповідала я.

Після такої відповіді уже нічого не запитували. Бути вимушеним переселенцем – це те, чого не можеш змінити.  Але переїзд до Тернополя зробив моє життя цікавим, відкрив нові можливості для реалізації. Коли тепер, розмовляючи з тернополянами, кажу, що колись працювала у Тернопільському Русі, їх подиву немає меж. Але так сталося.

Хоча у себе вдома, в Поліському Київської області,  я була в рухівському осередку, але по приїзду до Тернополя не пішла знайомитись з тернопільськими рухівцями, а переступила поріг Крайової Ради НРУ десь через півроку, коли мені відмовили у прийнятті на роботу посудомийкою у тернопільському поліграфічному підприємстві «Збруч». На той час вже кілька місяців мала статус безробітної, і жодної вакансії як для людини з вищою освітою мені не знайшли. Тому почала  читати твори Авіценни у читальному залі Тернопільської обласної бібліотеки і хотіла мати  якусь  просту роботу для інтелектуального балансу. Мене дуже обурила відмова на посаду посудомийки, бо якщо людина приходить, щоб її взяли на простішу роботу, ніж вона працювала раніше, – то це її мотивований вибір, це динаміка її життєвого шляху.

Врешті-решт пішла до Руху, бо художник Микола Пономаренко, як організатор переїзду нашого рухівського осередку (він написав листа до мерії Тернополя, і нам відповіли, що мають 300 квадратних метрів для переселенців, то нас кілька і зібралось) порадив мені просто піти і попросити поради куди б можна іти працювати. Пішла, запропонували працювати в Крайовій Раді Руху. На той час я мала вищу освіту і досвід роботи у ЗМІ. Бо через кілька днів після отримання диплому (українська філологія) пішла працювати кореспондентом відділу партійного життя районної газети «Радянське Полісся». Я не хотіла працювати у відділі партійного життя і писати щось хороше про комуністичну партію, і ніхто не горів бажанням, тому це місце було вільним. І саме робота на посаді кореспондента відділу партійного життя дала мені розуміння, як поширюється політична інформація того часу в Україні, і згодом саме цей досвід  допоможе зробити чудо 1 грудня 1991 року.

Десь на третій день роботи в інформаційному центрі Рухінформ Тернопільської Крайової  Ради Руху пішла на конфлікт з керівництвом. В ті часи у Тернопільський рух  допомагав друкувати опозиційні газети для інших областей України, він був свого роду місцем, де бився політичний пульс України. І от мені дали на редагування макет газети з нецензурними словами. Я не вважала це проявом демократії, бо хіба може брудна лайка залучити до антикомуністичного опору широкі маси культурних людей? Тому взяла той макет, і пішла пояснювати як потрібно проводити інформаційну роботу. Один з керівників Тернопільської Крайової  Ради Народного Руху Іван Бойчук  розсміявся і сказав:

       -  Збирай речі.

Після цих слів  подумала, що втратила роботу. Але далі було:

       - Завтра о шостій ранку їде машина на Київ. Будеш там їх у Києві вчити як проводити інформаційну роботу. Ото ми Турецькому подарунок передамо!

Зібрала речі і не спала цілу ніч, щоб не проспати. Потім ішла пішки досвітніми порожніми вулицями. О шостій ранку була як штик. Але виїхали ми вже десь після 9 ранку, бо машина не мала бензину. До Києва ми дотеліпали майже о десятій вечора.  Зайшли у приміщення, нас зустрів Василь Турецький і почав говорити довгу патріотичну тираду. Я його попросила відпустити нас до готелю, бо ми дуже змучені з дороги. Зазначу, що взагалі не орієнтувалась куди приїхала. І ось мені урочисто пояснили які грандіозні наміри мають люди, які поряд зі мною. Я відповіла:

     -  Хіба ви здатні організувати всеукраїнський референдум, якщо навіть по-людськи не можете організувати переїзд однієї машини з Тернополя до Києва?

Він був спантеличений, але відразу відправив нас до готелю відпочивати.

Ситуація напередодні Референдуму була така, що тодішня українська влада сподівалась на провал голосування за незалежність України. Тобто у Верховній Раді 24 серпня 1991 року  досить легко і на ура пройшло голосування за Акт проголошення незалежності України, легітимність якого мала бути підтверджена на всеукраїнському референдумі через кілька місяців – 1 грудня 1991 року. Влада на місцях всіляко саботувала інформацію, щодо проведення Референдуму найближчим часом. Тому Василь Турецький як керівник і тернопільської групи  (понад 40 чоловік)  Штабу Референдум, і фактичний голова  Штабу Референдум ( формально головою Штабу Референдум був Голова Секретаріату Народного Руху) дав доручення дівчатам  (Оксані Турецькій, Ользі Довгошиїй і ?) телефонувати у сільські ради по всій Україні і запитувати як іде підготовка до  Референдуму за незалежність України. Майже всі опитані у сільських радах висловлювали здивування і нерозуміння:

   -Який референдум? Навіщо?

   -Уже ж Верховна рада все проголосувала! – це були типові відповіді із сільських рад по всій Україні.

Мене теж хотіли засадити за ці дзвінки, але я відмовилась і знову зіпсувала настрій Василю Турецькому, сказавши:

    - Доручення, яке ви мені даєте свідчить про вашу нездатність ефективно використати мій інтелектуальний потенціал, це все одно, що забивати цвяхи комп’ютером. 

    - Добре я дам тобі складне завдання, не впевнений, що справишся, але маєш бажання вирішувати складні завдання – то вперед. - сказав він тоді.

Складне завдання полягало у налагодженні відправлення агітаційно-інформаційних матеріалів за рухівського кандидата у Президенти України В’ячеслава Чорновола експрес-поштою до обласних газет України. Пішла на пошту, вияснила всі нюанси, зателефонувала до кількох редакцій, і мій висновок, що експрес-пошта не підходить для  відправлення агітматеріалів уже реально розлютив Василя Турецького. Він вперше заговорив на підвищених тонах:

     - Я тобі не вірю. Я не вірю, що ти зрозуміла. Хіба ти розумніша за усіх разом взятих у команді підтримки Чорновола? Нас попросили це організувати, виконуй.

Прийшлось погодитись це виконувати, хоча дохідливо пояснила, що експрес-доставка дуже швидко доставляла у обласні поштові відділення,  і ніхто з редакцій не хотів їздити на пошту їх забирати, вони просили присилати все тільки до редакції. Тоді редакції газет щедро годувала комуністична партія, і не було такої моди десь ходити-бігати та шукати щось цікаве.  Для остаточного самозаспокоєння  сходила до Юрія Луканова (у Facebook Юрій Лукан) і переконувала його, що нічого доброго з цієї експрес-доставки не буде, він на той час був керівником інформаційного відділу Секретаріату Руху.  Через кілька місяців пачки листів з агітацією за Чорновола повернуться до Києва, і Юрій Луканов мені скаже:

      - Тетяно, ти була права. У нас гора листів колись відправлених експрес-поштою.

Ось це і є однією з відповідей чому у ЗМІ було так мало інформації про кандидата у президенти України від Народного Руху В.Чорновола. Мені було шкода шалених грошей, які пішли на оплату таких відправлень, але я погодилась це робити аби залишитись працювати і досягти успіху в організації Референдуму за незалежність.

Минали дні,  дівчата телефонували  по сільських радах нагадуючи, що скоро Референдум, пакувались конверти з агітацією. Підходили кияни-добровольці і допомагали, і конвертів ставало ще більше, а потім так багато, що на пошті (а ми це все возили на Головпоштамт щоб навіть відправлення конвертів було подією – а хто це мішки несе? ) відмовились лупити штемпелі вручну – не хотіли ні за шоколадки,  ні за гроші, бо конвертів було дуже багато. Поштова розсилка зупинилась.

Звичайно,  якщо б роздробити відправлення через різні поштові відділення, то проблему було б вирішено. Але існували якісь інтриги великої гри, які виявлялись у певній організаційній ізольованості нашої в переважній більшості тернопільської команди з львівськими вкрапленнями. Наприклад, до  нас не було прикомандировано жодного киянина, і виручало лише  моє знання міста,   набуте протягом навчання в інституті. Ми користувались  стареньким носатим автобусом, на якому і приїхали.  А ще нам у вічі сміялись, що ми робимо Сізіфов труд, тобто котимо на гору величезні каменюки, які все одно скотяться до низу, і ці жарти, що ми робимо важку і марну роботу були мало не щодня щоб нас деморалізувати.

Про свої спостереження і занепокоєння я  розповіла Турецькому, він сказав:

      -  Та все так, та я розумію. Але не ходи ні до кого з Секретаріату і нічого не проси і не мороч їм голову, а то вони ще можуть нас додому відправити.

      -  А може буде краще вам зізнатися, що ситуація катастрофічна. І не існує Народного Руху як потужної організаційної структури. Я буду ходити по кабінетах Секретаріату і тормошити всіх. Буду намагатися щось придумати.

       -  Так, Народний Рух не дуже потужний організаційно, - погодився Турецький.

А мені було дано дозвіл щось спробувати зробити на умовах – якщо те «щось» вдасться, то це було погоджено з В.Турецьким, а якщо ні – то буду сама у всьому винна. Може то була моя перша велика політична відповідальність? Я не знала що і як це буде, але мала величезну віру, що моя присутність важлива. Отож далі події розвивались так. Я почала запитувати  працівників Секретаріату НРУ в Києві які вони мають пропозиції для покращення роботи. Юрій Луканов  сказав, що він приніс маркувальну машину,  яку йому  подарував для потреб НРУ банк ? , але ніхто її встановлювати не хоче. Тоді я пішла у господарський відділ Секретаріату НРУ, і сказала, що потрібно терміново встановити маркувальну машину, бо зупинилась масова поштова розсилка. Пропустила таку деталь, коли зайшла до кімнати, то побачила кілька людей, що «безмятєжно» вирізали бандури. Це була така контрастна картинка до того, що ми там поверхом нижче бігаємо,  переживаємо, а тут спокійна творча майстерня.  Молодий хлопчина – начальник господарського відділу, не відриваючись від вирізання бандури,  сказав мені, що він не має часу займатись встановленням маркувальної машини.  А на моє запитання навіщо вони саме зараз вирізають бандури  відповів посміхаючись, що я навіть не уявляю скільки доларів їм дадуть у Канаді за ці бандури, бо вони з липи.

Тому довелось у рекламних оголошеннях шукати телефон електрика. Зателефонувала, він запитав:

      - А вам занолєніє чи зазємлєніє?

      - Я шукаю електрика, який зрозуміє що треба зробити.

Він прийшов і встановив маркувальну машину. А механізм запуску роботи маркувальної машини вимагав заключити договір  із поштовим відділенням. Працівники відділення були дуже раді, що за таку кількість відправлених листів вони отримають хорошу премію, і листи не потрібно штампувати вручну. Це було непримітне відділення на Саксаганського, куди їхали і їхали мішки листів з листівками та прапорами України. До речі, коли узгоджували зразок конверта і я запитала Василя Турецького:

      -  А кого писати відправником Народний Рух чи Штаб Референдум?

Він задумався і сказав:

     -  Ні то, ні то не підходить. Щоб те, що ми розсилаємо не сприймалось у штики пиши Товариство Просвіта. Колись на селі дуже шанували Товариство Просвіта.

     -  Але ж ми з ними це не узгоджували, - заперечила я.

     -  Якщо буде перемога, то вони не будуть проти. А якщо ми програємо, то це вже буде не важливо.

Тому по всій Україні поїхало тисячі листів від імені Товариства Просвіта, яких це товариство не відправляло.  Це було дуже важливо, що поштове відділення у Києві  на вулиці Саксаганського чесно відправило пошту. Бо за переказами,  велику кількість невідправлених листів, що були запаковані Тернопільським Штабом Референдум, знайшли у передмісті Тернополя уже після 1 грудня у одному з поштових відділень.

Листівки і листи роздавались і розсилались зі всіх областей, їздили просвітницькі групи і артисти щоб агітувати за незалежність України. Але мене турбувало, що це все-таки був низинний рівень поширення інформації, а влада ніби причаїлась і споглядала. Як переламати ситуацію? Який ресурс задіяти? Тоді я вирішую іти на штурм Укрінформу щоб домовитись про передачу прес-релізів Рух-Прес через мережу Укрінформу.  Укрінформ – була свого часу монопольна інформаційна агенція, з якої всі газети України повинні були друкувати певну кількість матеріалів, вибираючи їх на свій розсуд.

На зустріч з директором Укрінформу я пішла без узгодження з Керівником Секретаріату НРУ і сказала,  що  маю повноваження представляти Секретаріат НРУ на переговорах щодо поширення інформації. Директор дуже здивувався і сказав:

           -  Так від вас уже приходили,  і сказали що вам не підходить.

Коли я це почула,  то побачила,  що кабінет директора почав    ніби закручуватись у рулон.  Вже потім  подумала, що, мабуть, саме так люди втрачають свідомість. Але я вистояла і сказала:

          -  Ми передумали.

Предметом нашої домовленості було щоденне відправлення двосторінкового  на А-4 прес-релізу Рух-пресу плюс стаття когось із авторитетних людей Руху.  Укрінформ в 1991 був  як Інтернет для нас у 2014, бо це була дуже швидка доставка до усіх  обласних та районних газет України.  Проблема була тільки в тому, що наповнення стрічки було під пильним оком спецслужб. 

Після зустрічі з Директором  Укрінформу я пішла до Голови Секретаріату НРУ і Голови Штабу референдум   Віктора Бурлакова. У приймальні мені порадили на який час прийти і наша зустріч відбулася. Віктор Бурлаков був поставлений перед фактом, що я вже зустрічалась з директором Укрінформу і ми домовились про початок переговорів про співпрацю.

     -  Але ж наші люди там вже були, і їхній висновок, що нам це не підходить, - сказав він.

     -  Ні, нам це підходить, - сказала я з притиском.

Мабуть варто додати такий штрих. Коли стояла в коридорі, очікуючи зустрічі з В.Бурлаковим, мене запитали:

      -   Кого чекаєш?

     -   У мене зустріч з Головою Секретаріату.

     -   А, ясно. До нього на прийом складно потрапити, а ти ж агент Москви.

Перша хвиля емоцій була – як неприємно чути таку брехню про себе. А потім мозок почав посилено верстати аналітику: я ж точно знаю, що Народний Рух створювався патріотами, але легалізація як от проведення Установчого з’їзду проходила за активної участі КДБ. Наприклад, редактор районної газети Радянське Полісся отримав рознарядку відправити від Поліського району двох людей на Установчий з’їзд  до Києва, і від нашого колективу поїхав радіожурналіст.  То може мені вигідно прикинутися агентом Москви? А що у мене є вибір? Тому заходячи до кабінету Віктора Бурлакова я відчувала себе людиною, наділеною таємним дорученням з Москви, і тому досить переконливо прозвучало:  «Ні, нам це підходить.» Якою була місія Бурлакова можна тільки здогадуватись, після 1 грудня його запросили на генеральську посаду в СБУ, і тому було зроблено  припущення що він міг бути генералом КДБ на посаді Голови Секретаріату НРУ. На святкуванні 20 річниці НРУ в Києві у  2009 році я підійшла до нього привітатись, запитала де зараз працює, він сказав, що очолює ФСБ у Ростовській області.

До директора Укрінформу я ходила два тижні, день у день. Ні, він мене не запрошував. Щоб до нього потрапити потрібно було оформлювати перепустку, але більшість разів я проходила повз чергового і йшла сходами. До дня голосування залишилося приблизно два тижні, Віктор Бурлаков поцікавився щодо співпраці з Укрінформом, відповіла:

    -   Вони все ще думають.

Тоді він сказав:

   -   Іди до директора і скажи, що якщо вони будуть думати ще кілька днів, то їх рішення уже нікому не буде потрібне.

Пішла, сказала, те що сказали сказати. І от 15 листопада пішов перший прес-реліз Рух-Пресу через мережу Укрінформу з  агітацією за незалежність України. З чим це можна порівняти сьогодні навіть не знаходжу. Хіба що з таким якби КДБ розповсюджував листівки УПА через обласні та районні управління. Навряд чи хтось повірить, але розповсюдження рухівської опозиційної інформації проходило без підписаного договору про співпрацю. Директор Укрінформу сказав:

     - Ну не можу я  укладати договір з Народним Рухом, зрозумійте.

    - Добре, давайте без договору. На умовах післяплати. Ми заплатимо після першого грудня, а потім заключимо договір на рік на обслуговування.

Про річний договір на ходу придумала. Директор зрадів перспективі річного договору, і процес пішов. Тільки через десять років, 1 грудня 2001 року один з керівників Укрінформу Іванов розповість, що моя ідея щодо передачі прес-релізів Рух-пресу через Укрінформ була предметом гострих дискусій у Службі безпеки України, і спільнота генералів «за мою ідею» таки переконала спільноту генералів «проти моєї ідеї». Не забуваємо, що у листопаді 1991 СБУ було тільки три місяці після винародження з КГБ у серпні 1991 після путчу ГКЧП.

Можливо люди, які тоді  давали гроші на Народний Рух будуть злі, але Інформ-відділ, при тому що кипіла підготовка до Референдуму, мав тільки одну дискету. І от на ту дискету записувалась інформація і я її несла щоранку в Укрінформ. Ця єдина дискета дуже дратувала американку українського походження Ірену Яросевич, яка просто кричала на хлопців з Інформ-відділу Руху, що так може втратитись  історія цих важливих подій.

Як тільки агітація за незалежність України пішла каналами Укрінформу, я відчула якийсь титанічний здвиг у потрібному напрямку, було відчуття, що тепер усе буде добре і перемога буде за нами. По-моєму 17 листопада 1991 року при Верховній Раді України було оперативненько створено Комісію з питань підготовки та проведення Референдуму за незалежність України 1 грудня. І почалось масове дострокове голосування. Коли почала надходити інформація про дострокове голосування, то нашу команду накрила така хвиля розпачу, вони якось аж почорніли від переживань і підозри, що влада на місцях організовує людей аби вони голосували  проти незалежності України. Я мала іншу думку, але не мала аргументів, тому мовчала. І тільки 1 грудня, коли ми в другій половині дня повернулись до готелю Україна, (тепер Прем’єр-Палац) сказала:

       -  Наливайте мені шампанське, бо вже десь сімдесят відсотків виборців проголосували за незалежність України.

       -  Та що ти таке говориш? Яка перемога? Ми зробили все, що могли, але ж ти бачила яка була протидія… - всі присутні у кімнаті переконували мене у програші. Тоді я запитала:

       -  А якщо результат Референдуму буде позитивний?

       -  Дай то Боже нашому теляті та вовка з’їсти? – пожартував Василь Турецький. – А якщо серйозно, то ти тоді будеш серед перших хто отримає ордени незалежної України.

Через майже двадцять років я запитала Василя Турецького:

     -  А чому ви ніколи, нікому і ніде не сказали про мою роботу у Штабі Референдум?

У відповідь він закотив очі до неба і вперше, за скільки часу що я його знаю, не знав, що відповісти.

У 1993 році Центральний Провід Народного Руху обирав для поїздки до Польщі у складі делегації молодих українських політиків кращу жінку-молодого політика від НРУ, то Сергій Одарич запропонував мою кандидатуру, мотивуючи великими успіхами під час організації Референдуму за незалежність України, і кандидатуру було одноголосно підтримано.  А коли в аеропорту Варшави мене зустрів білий сяючий автомобіль дипломатичного представництва України, то подумала, а може і добре що мені відмовили у роботі посудомийки. Хоча саме під час написання цих спогадів повернулась у той період і усвідомила: та я ж була посудомийкою Штабу Референдум. Оскільки я відмовилась сидіти в готелі і працювати телефоністкою, то опинилась єдиною жінкою серед чоловічої команди і мені було сказано:

      -   Мий посуд за всіма.

      -  А чому я повинна мити посуд за всіма? – здивовано запитала я.

      - Тому що ти жінка.

І ще кілька штрихів.

Мені було страшно самій ходити на переговори в Укрінформ. Там такі важкі двері. Кожного разу заходячи туди, подумки готувала себе, що вже вільно звідси не вийду. Думалось, що зустріти смерть зненацька – це пережити мить її наближення, а свідомо йти по дорозі смертельної небезпеки це завдання значно складніше. І от, коли вже співпраця з Укрінформом була налагоджена, з надією здихатись цих походеньок пішла до Юрія Луканова.

      -  Я вже все організувала, можете відносити тепер інформацію до Укрінформу.

      -  Ні, ні, ні, - аж  залопотів він у відповідь. -  Ми всі боїмося ходити у ту прокебістську структуру, а ти вже ходила, то і далі ходи.

Для мене передоручити доставку до Укрінформу було важливе ще і тому, що вже почався опалювальний сезон, а моя квартира була на п’ятому поверсі п’ятиповерхового будинку у Тернополі і там треба було випустити повітря. Допомогти з взяттям відповідальності за відправку листів теж ніхто не хотів із сорока дорослих (вдвічі і втричі старших за мене) чоловіків Штабу, знову організувала то і роби. А оскільки мої колеги боялися робити те, що робила я, мої сусіди на чотирьох поверхах сиділи у холоді аж до 10 грудня.

Десь за два тижні до дня голосування нас зібрали і сказали, що всім нам загрожує смертельна небезпека. Цю інформацію нам передали на прохання Служби Безпеки України. І щоб ми були готові, що нам видадуть табельну зброю. Було сказано кожному з нас зателефонувати своїм родичам і запитати їх згоди щодо подальшого перебування у Штабі. Кілька людей поїхало додому. Запитала Ольгу Довгошию:

       -  Ти телефонувала до мами?

       -  Та де я в селі маю того телефона, - відповіла вона. - Най сі діє Божа Воля.

       -  А моя мама сказала, що як буде смертельна небезпека, то проси щоб вбивали зразу, щоб не мучили.

Напередодні Референдуму була спроба задіяти технологію шептунів у громадському транспорті: це коли розмова плавно переходить у сварку а сварка у бійку. Але і ця технологія не спрацювала – люди не включались у сварки тому до етапу бійок не доходило. Також були спроби здійснення терористичних актів, і вони не виявилися вдалими. Наприклад, хтось помітив гранату, що була встановлена у жіночому туалеті біля Володимирського собору, що на бульварі Шевченка у Києві,  і теракт було попереджено.

Про реакцію працівників Укрінформу. Технолог Укрінформу Пєчєнєва розповідала мені:

        -  Коли побачила розсилку Рух-пресу, то плакала від радості, і колеги теж плакали.  

        -  А чому? – здивовано запитала я.

       -  Бо там були помилки, і ми всі так раділи, що нарешті нам принесли тексти з помилками. Значить вже прийшов час перемін, вже не буде так як раніше.

---

Голосуємо за незалежність і за Кравчука! Це було щось із розряду неймовірного, але щоденно давати статтю когось із авторитетних людей Руху разом із розсилкою випуску новин Рух-пресу мені не вдалось. Ідеологією Руху тоді займався Микола Поровський. Я звернулась до нього, що потрібні статті і щодня. Він чомусь не зрадів, сказав, що не має часу на таке. І вручив свою статтю. Зазначу, що він довго вибирав одну з двох роздруківок із своєї папки і вибрав, мабуть,  гіршу версію. Поспіхом глянувши, побігла в Укрінформ аби встигнути передати. Стаття Поровського не пішла у розсилку, бо він дав примірник, де замість цифр статистичних даних стояли рисочки. Коли я повідомила його, що його статтю не взяли до поширення, то він геть обізлився і сказав:

     -  Ну то я тоді взагалі нічого не буду писати. Нехай ставлять статті Кравчука.

    То може краще Чорновола чи Юхновського було би поставити? Подумала я, і пішла аби зателефонували до Укрінформу про таку вказівку головного ідеолога НРУ. Факт того, що інформація від опозиційного Рух-пресу пішла разом із статтями провладного кандидата у президенти Леоніда Кравчука призвів до припущень, що Народний Рух провів переговори з Кравчуком і тепер кандидат від Руху Кравчук, бо Чорновіл із Левком Лук’яненком  не змогли домовитись аби балотувався один з них і шанси на перемогу Чорновола були примарними. Чого варто лише поширення книги «Зековский гєнєрал», - це  був головний меседж чому варто голосувати за Чорновола. При чому автор книги Міхаіл Хейфец висловлював незадоволення, що його книгу поширювали як агітаційний матеріал, він говорив, що ця книга писалась для іншої аудиторії. Але більше нічого не було, тому ті книжечки з чорними палітурками пакувались у дуже великій кількості.

*

    На святкування результатів Референдуму 1 грудня десять тисяч рублів було витрачено на святковий фуршет у готелі «Київ». Такої ж вартості була річна угода щоб розповсюджувати інформацію Рух-пресу на цілий світ у 1992 році через представництва Укрінформу в Україні та за кордоном. Але вона не була підписана. Олесь Лаврінович передав проект Угоди на візування до керівника Інформаційного відділу Секретаріату НРУ Юрія Луканова. У ті дні я вже повернулася до роботи в Тернопільський Рух, і навіть подумати не могла, що підготовлена мною Угода не буде підписана. Тому, коли під час відрядження до Києва я про всяк випадок запитала:

        -  Угоду з Укрінформом підписали?

       -  Ні, - байдуже відповів Ю.Луканов. – Там же в тексті Угоди йдеться, що ми безкоштовно надаємо інформацію. А інформація – це ж товар, от нам Посольства за прес-релізи платять. У нас же тепер ринкова економіка.

       В інформаційному просторі ситуація виглядала так, що за два тижні до Референдуму всі газети України друкували якісь інформації про Народний Рух, а після 1 грудня, це все пропадає зі шпальт. За моїм розумінням інформацію про НРУ треба було розповсюджувати і тим самим накопичувати політичний капітал організації, а фінансовий капітал це вже добра воля прихильників. Для того щоб зробити пожертву для Тернопільського Руху люди стояли в черзі, але то було у ті часи, коли Рух рухався.

    Але найбільший жаль не підписаного договору з Укрінформом від того, що була втрачена можливість скачати всю науково-технічну інформацію Радянського Союзу – такий бонус мені запропонував хтось із працівників Укрінформу, але просив про це не говорити. А через кілька місяців після 1 грудня Москва закрила доступ Києву у ці інформаційні закрома, так що викувати залізо пока горячо мені не вдалось.

*

В’ячеслав Чорновіл дозволяв користуватись його кабінетом на час відсутності, і десь в перших числах грудня 1991 року там зібрались журналісти і просто активісти, і одна жінка запитала:

      -  А хто може мені пояснити чому за два тижні до Референдуму всі газети України почали друкувати матеріали Народного Руху?

Я стояла у кутку і чекала хто ж що скаже. Запала тиша. Тоді промовила:

     -  Це я організувала.

Вона подивилась на мене дуже негарним поглядом зверху до низу, хмикнула. А всі інші, присутні у кімнаті навіть не глянули, але чомусь швиденько вислизнули у двері.

Пропозиції:  

У 2016 році ми будемо святкувати 25 років незалежності України. І, на мою думку, було би добре зібрати матеріали, де б люди пригадали як вони, чи їхні родичі брали участь у підготовці, проведенні, організації голосування Референдуму на підтримку незалежності України. Така кампанія могла б мати назву «Запишись до історії – згадай  Референдум 1 грудня».

29.12.2014   

P.S. Ці спогади було передано  16 січня 2015 року до Українського інституту національної пам'яті, у п'ятницю там прийомний день, тому мені було приємно було кілька хвилин поспілкуватись з директором Інституту Володимиром Вятровичем і передати написане йому особисто.