Відповідальність за забрані зараз на Майдані життя повинна розділити з нинішньою владою — українська політична еліта; бізнесова, яка думала тільки про своє збагачення; українська інтелігенція, яка нічого не навчилася після багатьох поразок; українська преса, за невеликим винятком… Партія регіонів – це гілка, тупикова гілка кучмізму, яка обломилась під вагою і власних, і попередніх помилок.
Борис Єльцин колись казав: «Лягаєш спати – і думаєш, а що ти зробив для України, прокидаєшся вранці і питаєш себе, а що я можу зробити для України». Він привів до влади людину, яка цю пораду сприйняла буквально. Він постійно думає про нас. Для цього є багато підстав. Це – реальна геополітика. Гравці і технологи в Кремлі серйозні. Європа ж роздивилась Україну в пожежі, а до того вона демонструвала нерозуміння ні української історії, ні справжніх прагнень українського сусіда.
І при усьому цьому українські політики дозволяли собі не створювати нову країну, а жили в радянській прибудові, нещадно її експлуатуючи. Виносили все. Ще в 1999 році, коли в нас був шанс на президентських виборах піти іншим шляхом, один з бізнесменів казав: «Україні кінець, бо так як її грабують…». Але ж Україна багата, і її після цього грабували ще …15 років.
Найбільш прагматичні з українців, побачивши це, відразу поїхали, а інші …сподівалися. І ці сподівання в 2004 році виглядали дуже хвилююче.
Та ми перейшли рубікон в 1999 році. Я досі в цьому переконана. Але ніхто цю історію не вивчив і не зрозумів, і навіть мене не спитав: «ви стільки років кажете, що це був рубікон, чому?». Та тому, що кандидат, якого підтримували, і хотіли, щоб він став нашим Президентом, був нашим шансом мати іншу країну. Коли він був прем’єр-міністром у нього виник конфлікт з тодішнім президентом Леонідом Кучмою саме на тому ґрунті, що у них були різні підходи до створення бізнес-середовища в країні. А це були перші роки побудови української економіки. Ще можна було все поправити. Відбулось одне засідання, на якому прем’єр Марчук сказав, що будуть залучені всі силові відомства, щоб створити дієвий контроль за великою приватизацією. Це абсолютно не сподобалося президенту. Після цього вже лише шукали привід прибрати незручного прем’єра. І через два тижні він був відправлений у відставку.
Це – правда, яку не вивчили українські політики. У цієї лінії Марчука реально немає політичних спадкоємців. У «Кучминої» — є. Він же сам Брюсу Джексону казав, що все, що ви повинні знати про Україну – це те, що всі і у владі і в опозиції – «це мої люди». А відповідальність чия?
Сценарій, свідками якого ми є, закладався давно. Найперше для нього були створені злоякісні економічні обставини. Це називалося великим мародерством. Десь там на периферії, в жорстоких боях між «дніпропетровськими» та «донецькими» сформувався інший організм. Можемо його критикувати. Винести йому присуд. Але він – наслідок тих подій, які розгорталися на «центральному стовбурі». Партія регіонів – це гілка, тупикова гілка кучмізму, яка обломилась під вагою і власних, і попередніх помилок.
Усі події 2004 року знову ж таки ніхто адекватно не проаналізував. Що тоді відбулося? Яку роль зіграв міжнародний круглий стіл? З одного боку він був елементом примирення й виглядав дуже гарно. А чи не законсервував він цю успадковану від Кучми систему?
Плівки Мельниченка були шокуючі. Але знаєте, друзі, коли країна чогось не знає, це одна відповідальність, а коли знає, але не може зробити висновки, і її журналістика не може зробити висновки, і політика – це інша відповідальність.
Це – окремий фрагмент до того, чи могли ми, свідомо порушуючи всі санітарні норми, не захворіти так тяжко.
Простого виходу тепер немає. І на це «режисери» ставили. Вони націлювались: якщо нам з цієї пожежі не вдасться повністю реалізувати якийсь сценарій, то ми вихопимо хоч шматок…
Був розрахунок і на щирість українського народу. Бо якщо ми свою історію не вчимо, то конкуренти вчать. 2004 рік показав не лише нашу силу, моральну висоту, а показав нашу абсолютну наївність і не готовність рахуватись з тими крупними системними викликами, які дає сьогоднішній світ. 2004 рік показав продажність значної частини української еліти. Коли Росія напала на Грузію, я передбачала: « з Україною буде інакше». На Грузію напали, бо там була консолідована еліта, а в українській історії було дуже багато випадків, коли купували, натравлювали один на одного… Та ж наша славетна Січ, якою ми пишаємось, в окремих випадках заслужено, не була осередком державотворення. Її часто схиляли до того, щоб один гетьман виступав проти іншого, і так – до повної руїни.
Проти романтизму ліки не винайдені. Не можливо закликати людей, щоб вони були циніками. Але треба завжди ставити собі питання: «кому це вигідно?»
Українці втягнені в сценарій з драматично парадоксальним для них фіналом.
Після Майдану 2004 року в Україні зникли націонал-демократичні партії. Вони не представлені в парламенті. Був дискредитований цілий політичний сектор. А після цих подій, якщо Україна уціліє, буде повністю дискредитований націоналістичний рух. І мрія цих злих деміургів у тому, щоб дати під дих країні і її державності саме руками її націоналістів, стихійних, організованих, щирих. Вони знали, що таке для України — сонячне сплетіння. Це – віками вистояна, вимріяна ідея мати свою державу.
Ми реально постгеноцидний народ. Політична еліта, інтелектуальна, підприємницька, культурна – все це в нас було знищено в попередньому столітті. З босяків, шпани, з активних дітей в 90-х роках виліпилось щось. Над ним ще треба дуже багато працювати. Вони багато зробили помилок. Але вони стали активним ферментом для замісу чогось. Цьому всьому треба дати визріти. Не можна ненавидіти своїх сильних, руйнувати їх, бо ми знову опинимось на задвірках інтересів чужих сильних.
Святі люди тим і святі, що вони не мислять категоріями комбінацій. Наші конкуренти ретельно проаналізували всі обставини 2004 року. Вони бачили, хто тоді вів на барикади, і хто вів атакувати Адміністрацію Президента, знаючи, що можуть бути жертви. Пригадуєте? І на першому Майдані 2013 року також прозвучав заклик від Турчинова «піти прогулятися на Банкову», де і відбулося перше безглузде серйозне зіткнення. Правда, сам Турчинов його не очолив. Я уже тоді сказала: «червону картку, негайно!». Але не було кому дати, бо всі так, чи інакше, були вкручені в цей, м’яко кажучи, нещирий процес.
До речі, ще, згадуючи події 2004 року, я добре пригадую фразу московського політтехнолога Глеба Павловського, який сказав, що все це далі відбулося тому, «что вовремя революции не дали в морду». Так от в сьогоднішній ситуації вони вирішили революцією «дати в морду» державі.
Регіонали своє, звичайно, отримають. Заслужено, чи незаслужено., цей процес буде видно. Але наш національний інтерес в тому, щоб опозиція теж понесла свою відповідальність. Передусім за те, що вона брала участь в маніпуляціях. Я абсолютно переконана, що коли Янукович пішов на підготовку до Асоціації з ЄС, він багато в чому був щирий, він хотів. Він переламував свою партію, і ми це пам’ятаємо. А що йому не дало це здійснити? Спільні зусилля наших конкурентів і нашої …опозиції.
Звичайно, можна сказати: вони ревнували, вони можливо не хотіли, щоб йому дістався бонус, тому цілий рік повставали, блокували парламент, ще щось робили тільки тому, що не хотіли, щоб цей приз дістався йому. Це теж не дуже гарний крок, якщо говорити про відповідальних політиків. Але, скажу, що я не до кінця певна, що там було присутнє тільки це.
З фільму ББС «Путін, Росія і Захід» ми дізнались, що регулярні контакти з Кремлем в 2004 році мав глава АП Олег Рибачук . Тоді ми про це нічого не знали. І досі не знаємо: чому він туди їздив, і що це були за візити.
Виникає оце сакраментальне питання: а хто і на якому етапі стає фактично ближчим до задумів Кремля — наша влада, чи наша опозиція? На це питання відповіді немає. Є результат. І він плачевний для країни.
Так як Путін думає про нас, ми повинні думати про нього. Ми повинні завадити збутися підступним планам.
І для цього нам потрібна відповідальна політика і відповідальна поведінка наших олігархів. Якщо Пінчук виступає з такою мирною заявою, то що йому заважає зустрітися з усіма учасниками українського бізнес-Олімпу: Ахметовим, Коломойським, Фірташем… І ці джентльмени квадратного столу повинні заявити про свою відповідальність за країну, яка зробила їх мільярдерами, вписала їх у списки Форбс, дозволила їм фінансувати Клінтона, Блера, Кваснєвского… Може б і українці якось відчули їхню особливу відповідальність за те, що відбулося?!
За законом жанру: після того як пограбували, треба підпалити…І от сценарій підпалу – це вулиця.
Звичайно, в шторм не вчаться плавати. Але нам доведеться. Інакше, можемо втратити ще багато золотих життів. На поклик Майдану прийшло усе чи не найкраще живе, активне, що в нас є. Але воно так само беззахисне перед безмежним цинізмом, який добре розрахував, щоб поцілити в больові точки.
Я розумію страхи людей, які бояться піти з Майдану. Всі ми розуміємо, що влада доклала дуже багато зусиль для того, щоб її ненавиділи. Але зараз це питання фізичного виживання їх, країни. Вони, безумовно, винуваті чи то з дурості, чи то тому що вони взагалі не зрозуміли, куди вони потрапили і що з ними робитимуть їхні конкуренти, які будуть застосувати абсолютно безпрецедентні в сьогоднішньому світі технології. І це ще не кінець. Ми поки не дійшли до фінальної стадії сценарію. Ще є джокери в кишені.
Хто візьме на себе відповідальність звернутися до людей зі словами «Я вас прошу, ідіть додому» для мене секрет? Я не знаю цих людей.
Росія сигналізує постійно. Вона ніколи не приховувала і завжди нам казала, чого хоче. Вона прагне того, щоб у нас була нестабільна ситуація, щоб Крим сам попросився до неї. А Європа відвернулась.
А чого Росія не хоче?
Болісних спроб національного примирення. Подумаєм над цим. Поки ще є шанс.
Подано з незначними скороченнями
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
У цій статті ознайомимось з трьома реальними історіями дії надлюдського розуму, розглянемо наш досвід його застосування і сформулюємо три найближчі завдання нашого проекту.
Якщо живеш поруч з маніяком, не ходи голим перед вікном
Світ:
Спецтема:
Відповідальність за забрані зараз на Майдані життя повинна розділити з нинішньою владою — українська політична еліта; бізнесова, яка думала тільки про своє збагачення; українська інтелігенція, яка нічого не навчилася після багатьох поразок; українська преса, за невеликим винятком… Партія регіонів – це гілка, тупикова гілка кучмізму, яка обломилась під вагою і власних, і попередніх помилок.
14022108r.jpg
Борис Єльцин колись казав: «Лягаєш спати – і думаєш, а що ти зробив для України, прокидаєшся вранці і питаєш себе, а що я можу зробити для України». Він привів до влади людину, яка цю пораду сприйняла буквально. Він постійно думає про нас. Для цього є багато підстав. Це – реальна геополітика. Гравці і технологи в Кремлі серйозні. Європа ж роздивилась Україну в пожежі, а до того вона демонструвала нерозуміння ні української історії, ні справжніх прагнень українського сусіда.
І при усьому цьому українські політики дозволяли собі не створювати нову країну, а жили в радянській прибудові, нещадно її експлуатуючи. Виносили все. Ще в 1999 році, коли в нас був шанс на президентських виборах піти іншим шляхом, один з бізнесменів казав: «Україні кінець, бо так як її грабують…». Але ж Україна багата, і її після цього грабували ще …15 років.
Найбільш прагматичні з українців, побачивши це, відразу поїхали, а інші …сподівалися. І ці сподівання в 2004 році виглядали дуже хвилююче.
Та ми перейшли рубікон в 1999 році. Я досі в цьому переконана. Але ніхто цю історію не вивчив і не зрозумів, і навіть мене не спитав: «ви стільки років кажете, що це був рубікон, чому?». Та тому, що кандидат, якого підтримували, і хотіли, щоб він став нашим Президентом, був нашим шансом мати іншу країну. Коли він був прем’єр-міністром у нього виник конфлікт з тодішнім президентом Леонідом Кучмою саме на тому ґрунті, що у них були різні підходи до створення бізнес-середовища в країні. А це були перші роки побудови української економіки. Ще можна було все поправити. Відбулось одне засідання, на якому прем’єр Марчук сказав, що будуть залучені всі силові відомства, щоб створити дієвий контроль за великою приватизацією. Це абсолютно не сподобалося президенту. Після цього вже лише шукали привід прибрати незручного прем’єра. І через два тижні він був відправлений у відставку.
Це – правда, яку не вивчили українські політики. У цієї лінії Марчука реально немає політичних спадкоємців. У «Кучминої» — є. Він же сам Брюсу Джексону казав, що все, що ви повинні знати про Україну – це те, що всі і у владі і в опозиції – «це мої люди». А відповідальність чия?
Сценарій, свідками якого ми є, закладався давно. Найперше для нього були створені злоякісні економічні обставини. Це називалося великим мародерством. Десь там на периферії, в жорстоких боях між «дніпропетровськими» та «донецькими» сформувався інший організм. Можемо його критикувати. Винести йому присуд. Але він – наслідок тих подій, які розгорталися на «центральному стовбурі». Партія регіонів – це гілка, тупикова гілка кучмізму, яка обломилась під вагою і власних, і попередніх помилок.
Усі події 2004 року знову ж таки ніхто адекватно не проаналізував. Що тоді відбулося? Яку роль зіграв міжнародний круглий стіл? З одного боку він був елементом примирення й виглядав дуже гарно. А чи не законсервував він цю успадковану від Кучми систему?
Плівки Мельниченка були шокуючі. Але знаєте, друзі, коли країна чогось не знає, це одна відповідальність, а коли знає, але не може зробити висновки, і її журналістика не може зробити висновки, і політика – це інша відповідальність.
Це – окремий фрагмент до того, чи могли ми, свідомо порушуючи всі санітарні норми, не захворіти так тяжко.
Простого виходу тепер немає. І на це «режисери» ставили. Вони націлювались: якщо нам з цієї пожежі не вдасться повністю реалізувати якийсь сценарій, то ми вихопимо хоч шматок…
Був розрахунок і на щирість українського народу. Бо якщо ми свою історію не вчимо, то конкуренти вчать. 2004 рік показав не лише нашу силу, моральну висоту, а показав нашу абсолютну наївність і не готовність рахуватись з тими крупними системними викликами, які дає сьогоднішній світ. 2004 рік показав продажність значної частини української еліти. Коли Росія напала на Грузію, я передбачала: « з Україною буде інакше». На Грузію напали, бо там була консолідована еліта, а в українській історії було дуже багато випадків, коли купували, натравлювали один на одного… Та ж наша славетна Січ, якою ми пишаємось, в окремих випадках заслужено, не була осередком державотворення. Її часто схиляли до того, щоб один гетьман виступав проти іншого, і так – до повної руїни.
Проти романтизму ліки не винайдені. Не можливо закликати людей, щоб вони були циніками. Але треба завжди ставити собі питання: «кому це вигідно?»
Українці втягнені в сценарій з драматично парадоксальним для них фіналом.
Після Майдану 2004 року в Україні зникли націонал-демократичні партії. Вони не представлені в парламенті. Був дискредитований цілий політичний сектор. А після цих подій, якщо Україна уціліє, буде повністю дискредитований націоналістичний рух. І мрія цих злих деміургів у тому, щоб дати під дих країні і її державності саме руками її націоналістів, стихійних, організованих, щирих. Вони знали, що таке для України — сонячне сплетіння. Це – віками вистояна, вимріяна ідея мати свою державу.
Ми реально постгеноцидний народ. Політична еліта, інтелектуальна, підприємницька, культурна – все це в нас було знищено в попередньому столітті. З босяків, шпани, з активних дітей в 90-х роках виліпилось щось. Над ним ще треба дуже багато працювати. Вони багато зробили помилок. Але вони стали активним ферментом для замісу чогось. Цьому всьому треба дати визріти. Не можна ненавидіти своїх сильних, руйнувати їх, бо ми знову опинимось на задвірках інтересів чужих сильних.
Святі люди тим і святі, що вони не мислять категоріями комбінацій. Наші конкуренти ретельно проаналізували всі обставини 2004 року. Вони бачили, хто тоді вів на барикади, і хто вів атакувати Адміністрацію Президента, знаючи, що можуть бути жертви. Пригадуєте? І на першому Майдані 2013 року також прозвучав заклик від Турчинова «піти прогулятися на Банкову», де і відбулося перше безглузде серйозне зіткнення. Правда, сам Турчинов його не очолив. Я уже тоді сказала: «червону картку, негайно!». Але не було кому дати, бо всі так, чи інакше, були вкручені в цей, м’яко кажучи, нещирий процес.
До речі, ще, згадуючи події 2004 року, я добре пригадую фразу московського політтехнолога Глеба Павловського, який сказав, що все це далі відбулося тому, «что вовремя революции не дали в морду». Так от в сьогоднішній ситуації вони вирішили революцією «дати в морду» державі.
Регіонали своє, звичайно, отримають. Заслужено, чи незаслужено., цей процес буде видно. Але наш національний інтерес в тому, щоб опозиція теж понесла свою відповідальність. Передусім за те, що вона брала участь в маніпуляціях. Я абсолютно переконана, що коли Янукович пішов на підготовку до Асоціації з ЄС, він багато в чому був щирий, він хотів. Він переламував свою партію, і ми це пам’ятаємо. А що йому не дало це здійснити? Спільні зусилля наших конкурентів і нашої …опозиції.
Звичайно, можна сказати: вони ревнували, вони можливо не хотіли, щоб йому дістався бонус, тому цілий рік повставали, блокували парламент, ще щось робили тільки тому, що не хотіли, щоб цей приз дістався йому. Це теж не дуже гарний крок, якщо говорити про відповідальних політиків. Але, скажу, що я не до кінця певна, що там було присутнє тільки це.
З фільму ББС «Путін, Росія і Захід» ми дізнались, що регулярні контакти з Кремлем в 2004 році мав глава АП Олег Рибачук . Тоді ми про це нічого не знали. І досі не знаємо: чому він туди їздив, і що це були за візити.
Виникає оце сакраментальне питання: а хто і на якому етапі стає фактично ближчим до задумів Кремля — наша влада, чи наша опозиція? На це питання відповіді немає. Є результат. І він плачевний для країни.
Так як Путін думає про нас, ми повинні думати про нього. Ми повинні завадити збутися підступним планам.
І для цього нам потрібна відповідальна політика і відповідальна поведінка наших олігархів. Якщо Пінчук виступає з такою мирною заявою, то що йому заважає зустрітися з усіма учасниками українського бізнес-Олімпу: Ахметовим, Коломойським, Фірташем… І ці джентльмени квадратного столу повинні заявити про свою відповідальність за країну, яка зробила їх мільярдерами, вписала їх у списки Форбс, дозволила їм фінансувати Клінтона, Блера, Кваснєвского… Може б і українці якось відчули їхню особливу відповідальність за те, що відбулося?!
За законом жанру: після того як пограбували, треба підпалити…І от сценарій підпалу – це вулиця.
Звичайно, в шторм не вчаться плавати. Але нам доведеться. Інакше, можемо втратити ще багато золотих життів. На поклик Майдану прийшло усе чи не найкраще живе, активне, що в нас є. Але воно так само беззахисне перед безмежним цинізмом, який добре розрахував, щоб поцілити в больові точки.
Я розумію страхи людей, які бояться піти з Майдану. Всі ми розуміємо, що влада доклала дуже багато зусиль для того, щоб її ненавиділи. Але зараз це питання фізичного виживання їх, країни. Вони, безумовно, винуваті чи то з дурості, чи то тому що вони взагалі не зрозуміли, куди вони потрапили і що з ними робитимуть їхні конкуренти, які будуть застосувати абсолютно безпрецедентні в сьогоднішньому світі технології. І це ще не кінець. Ми поки не дійшли до фінальної стадії сценарію. Ще є джокери в кишені.
Хто візьме на себе відповідальність звернутися до людей зі словами «Я вас прошу, ідіть додому» для мене секрет? Я не знаю цих людей.
Росія сигналізує постійно. Вона ніколи не приховувала і завжди нам казала, чого хоче. Вона прагне того, щоб у нас була нестабільна ситуація, щоб Крим сам попросився до неї. А Європа відвернулась.
А чого Росія не хоче?
Болісних спроб національного примирення. Подумаєм над цим. Поки ще є шанс.
Подано з незначними скороченнями
Зверніть увагу
Шукачі перлів: надлюдський розум «Народного Оглядача», його практичні прояви та перспективи