Україна потребує більше, ніж волонтерство та зухвалість, щоб захистити свою версію демократії. Путін не може розгромити Україну у військовому плані, але може продовжувати тиск, руйнувати українську цивільну інфраструктуру, чекати, поки союзники України втомляться, підбурювати українську громадськість до повстання проти уряду, а потім перемогти за замовчуванням.
Часто цю фазу бойових дій, що зараз триває, описують як «війну на виснаження», ніби єдине, що визначатиме результат, – це кількість снарядів. Але хоча кількість снарядів має значення, війна також має важливий наративний та психологічний компонент, пише Енн Епплблаум (Anne Applebaum) у своїй колонці для The Atlantic.
Разом з ракетними атаками України офіційні особи Кремля зараз телеграфують усім – західним політикам і журналістам, Україні, російському народу – що вони можуть стерпіти 300 тисяч жертв і значні втрати обладнання, що економіка їхньої країни процвітає, що вони готові присвятити половину національного бюджету на оборонне виробництво на невизначений термін.
Два роки тому, в перші тижні після повномасштабного вторгнення, звичайні люди скидалися на окуляри нічного бачення, менеджери шикарних бістро мобілізувалися, щоб годувати війська, чоловіки везли своїх дітей до кордону, а потім поверталися додому, щоб воювати в територіальній армії. Тепер волонтерство, зухвалість і дика енергія, які протягом останніх двох років вели армію і суспільство вперед, мають бути трансформовані в системи, інституції та правила. Україні потрібна не просто найентузіастичніша армія, а найкраще керована армія. Україні потрібні не просто розумні інженери, які будують інноваційні морські безпілотники, а найсучасніша оборонна промисловість в Європі, якщо не у світі. Нарешті, українському уряду потрібно викорінити всі залишки корупції та неефективного управління і переконати своїх союзників у тому, що він це зробив.
Я не вигадала цих рекомендацій. Я почула їх у Києві наприкінці минулого місяця від Рустема Умерова, нового міністра оборони України, пише Енн Епплблаум. Для стороннього спостерігача Умеров може здатися дивним вибором на цю посаду. Народившись у 1982 році в Узбекистані, куди Сталін відправив кримськотатарську родину Умерова у 1944 році, Умеров повернувся до Криму з батьками лише у 1991 році, коли Україна стала незалежною від Москви. Коли він був ще дуже молодим, Умеров зрозумів, що таке бути тим, кого зараз називають біженцем.
Його спогади про переселення і приналежність до мусульманської татарської меншини в Україні могли б змусити його відчути себе виключеним або відчуженим. Натомість він провів чітку лінію від свого дитячого досвіду вигнання до своєї нинішньої ролі в захисті України. Ще зі студентських років він розумів, що татари будуть у безпеці лише тоді, коли Крим буде частиною демократичної, толерантної України, а демократична, толерантна Україна буде гарантована лише тоді, коли Україна буде частиною Європи. Він був прихильником членства України в НАТО і Європейському Союзі, коли ця позиція не була особливо популярною.
Після російської окупації Криму у 2014 році, коли багато татар знову були вигнані з рідних домівок, Умеров став адвокатом кримських політв'язнів, безпосередньо ведучи переговори про їхнє звільнення. Починаючи з лютого 2022 року, він знову кілька разів виступав одним з посередників України з Росією, а також з Туреччиною та країнами Перської затоки як на офіційному, так і на неофіційному рівнях.
На цьому шляху він здобув репутацію компетентного фахівця, пише Епплблаум. Він володіє турецькою, англійською, російською та українською мовами, має широке коло контактів, не має претензій і драматизму.
Україна потребує всього і постійно: артилерійських снарядів, зимового взуття, літаків F-16. Визначення пріоритетності потреб армії, втілення їх у конкретні закупівлі та координація із західними компаніями та зростаючою оборонною промисловістю України – це складна управлінська проблема, яка потребує більше, ніж одного рішення.
Умеров назвав декілька з них, зокрема, укладання 10-річних контрактів, які допоможуть як вітчизняним, так і іноземним компаніям планувати довгострокову перспективу, а також проведення інвестиційних конференцій, покликаних заохотити західні компанії до прямої співпраці з Україною. Говорячи про ці зміни, він часто посилається на "правила ОЕСР" і "стандарти НАТО". Він також говорить про "системи" та "прозорість". Це не просто модні слова. Подальше існування України залежить від того, чи будуть вони означати щось реальне.
Найважливіше завдання Умерова – найважливіше завдання України. Воно стосується людей, а не взуття та куль. Україні потрібно набирати та навчати більше солдатів, а також давати ветеранам відпочинок від бойових дій. Страх і параноя щодо військової служби зростають; з'являються повідомлення про те, що людей примушують йти в армію, а інші намагаються пробратися через кордони та переплисти річки, щоб ухилитися від мобілізації. Умеров розуміє це, знову ж таки, і як наративну проблему, і як реальну.
Він хоче змінити тон розмови: "Це не покарання, – каже він про військову службу. "Це – честь". Але всі бояться невідомості, каже він мені, а зараз військова служба пов'язана з великою кількістю невідомого. "Люди повинні розуміти, як їх будуть навчати, як їх будуть годувати, як про них будуть піклуватися під час операції. А потім – як вони будуть виходити". Деталі все ще залишаються предметом дискусій, але він хоче покласти край невизначеності, обговорити нові правила з військовими та парламентом, створити національну базу даних військовослужбовців, а потім надати всім громадянам призовного віку чіткий набір варіантів.
Умеров також вважає, що для того, щоб Україна вистояла в наративній війні, яку веде Росія, українські політичні дебати потребують "декомпресії". Передбачуване суперництво між президентом України Володимиром Зеленським та головнокомандувачем Збройних сил Валерієм Залужним отримало багато ефірного часу в українських ЗМІ. Умерова вважають одним з тих, хто зближує цих двох чоловіків.
Коли я запитала його про тертя між ними, він відповів, що просто хоче, щоб ці дискусії стали менш хвилюючими: "Це також нормально, знаєте, що між людьми бувають розбіжності. Я маю на увазі, що є загальна єдність, всі хочуть виграти війну, але можуть бути різні думки". Замість того, щоб політизувати розбіжності або робити з них фетиш, "ми повинні зосередитися на цілях, стратегічних цілях, військових цілях".
Жодне з цих завдань не є простим, і будь-яке з них може поставити під загрозу більші, багатші та менш войовничі країни. Росія має набагато більше населення, але вчинила безлад з мобілізацією, яку зараз проводить приховано, примушуючи етнічні меншини та навіть іноземців з робочими візами служити у своїй армії. Європейські демократії досі не змогли швидко наростити внутрішнє військове виробництво, навіть перед обличчям зростаючої екзистенціальної загрози з боку Росії.
Але ставки у нас не однакові. Боротьба України проти Росії завжди була цивілізаційним зіткненням – між відкритим суспільством і закритим, правовим суспільством і диктатурою. Українці досі роблять ставку на те, що їхня версія демократії не просто привабливіша за російську автократію, але й ефективніша. На виході з офісу Умерова я зустріла кількох його молодших колег, які жартували про те, як незрозуміло звучать вирази на кшталт "інституційна трансформація" для багатьох українців, особливо, для старших працівників величезного апарату, яким є Міністерство оборони. На думку авторки, вони спробують пояснити та врешті-решт здійснити цю інституційну трансформацію і виграти війну. Якщо вони вірять у майбутнє України, то і ми повинні вірити.
Стаття подана з незначними скороченнями оригінального тексту
Наші інтереси:
Цікаво знати, як сприймають нашу війну і політичні процеси в Україні іноземні історики та політологи, яким є Енн Епплблаум.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Як Україна має змінитися, якщо хоче перемогти. Українському уряду потрібно викорінити корупцію та неефективне управління
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Україна потребує більше, ніж волонтерство та зухвалість, щоб захистити свою версію демократії. Путін не може розгромити Україну у військовому плані, але може продовжувати тиск, руйнувати українську цивільну інфраструктуру, чекати, поки союзники України втомляться, підбурювати українську громадськість до повстання проти уряду, а потім перемогти за замовчуванням.
24011104.jpg
Часто цю фазу бойових дій, що зараз триває, описують як «війну на виснаження», ніби єдине, що визначатиме результат, – це кількість снарядів. Але хоча кількість снарядів має значення, війна також має важливий наративний та психологічний компонент, пише Енн Епплблаум (Anne Applebaum) у своїй колонці для The Atlantic.
Разом з ракетними атаками України офіційні особи Кремля зараз телеграфують усім – західним політикам і журналістам, Україні, російському народу – що вони можуть стерпіти 300 тисяч жертв і значні втрати обладнання, що економіка їхньої країни процвітає, що вони готові присвятити половину національного бюджету на оборонне виробництво на невизначений термін.
Два роки тому, в перші тижні після повномасштабного вторгнення, звичайні люди скидалися на окуляри нічного бачення, менеджери шикарних бістро мобілізувалися, щоб годувати війська, чоловіки везли своїх дітей до кордону, а потім поверталися додому, щоб воювати в територіальній армії. Тепер волонтерство, зухвалість і дика енергія, які протягом останніх двох років вели армію і суспільство вперед, мають бути трансформовані в системи, інституції та правила. Україні потрібна не просто найентузіастичніша армія, а найкраще керована армія. Україні потрібні не просто розумні інженери, які будують інноваційні морські безпілотники, а найсучасніша оборонна промисловість в Європі, якщо не у світі. Нарешті, українському уряду потрібно викорінити всі залишки корупції та неефективного управління і переконати своїх союзників у тому, що він це зробив.
Я не вигадала цих рекомендацій. Я почула їх у Києві наприкінці минулого місяця від Рустема Умерова, нового міністра оборони України, пише Енн Епплблаум. Для стороннього спостерігача Умеров може здатися дивним вибором на цю посаду. Народившись у 1982 році в Узбекистані, куди Сталін відправив кримськотатарську родину Умерова у 1944 році, Умеров повернувся до Криму з батьками лише у 1991 році, коли Україна стала незалежною від Москви. Коли він був ще дуже молодим, Умеров зрозумів, що таке бути тим, кого зараз називають біженцем.
Його спогади про переселення і приналежність до мусульманської татарської меншини в Україні могли б змусити його відчути себе виключеним або відчуженим. Натомість він провів чітку лінію від свого дитячого досвіду вигнання до своєї нинішньої ролі в захисті України. Ще зі студентських років він розумів, що татари будуть у безпеці лише тоді, коли Крим буде частиною демократичної, толерантної України, а демократична, толерантна Україна буде гарантована лише тоді, коли Україна буде частиною Європи. Він був прихильником членства України в НАТО і Європейському Союзі, коли ця позиція не була особливо популярною.
Після російської окупації Криму у 2014 році, коли багато татар знову були вигнані з рідних домівок, Умеров став адвокатом кримських політв'язнів, безпосередньо ведучи переговори про їхнє звільнення. Починаючи з лютого 2022 року, він знову кілька разів виступав одним з посередників України з Росією, а також з Туреччиною та країнами Перської затоки як на офіційному, так і на неофіційному рівнях.
На цьому шляху він здобув репутацію компетентного фахівця, пише Епплблаум. Він володіє турецькою, англійською, російською та українською мовами, має широке коло контактів, не має претензій і драматизму.
Україна потребує всього і постійно: артилерійських снарядів, зимового взуття, літаків F-16. Визначення пріоритетності потреб армії, втілення їх у конкретні закупівлі та координація із західними компаніями та зростаючою оборонною промисловістю України – це складна управлінська проблема, яка потребує більше, ніж одного рішення.
Умеров назвав декілька з них, зокрема, укладання 10-річних контрактів, які допоможуть як вітчизняним, так і іноземним компаніям планувати довгострокову перспективу, а також проведення інвестиційних конференцій, покликаних заохотити західні компанії до прямої співпраці з Україною. Говорячи про ці зміни, він часто посилається на "правила ОЕСР" і "стандарти НАТО". Він також говорить про "системи" та "прозорість". Це не просто модні слова. Подальше існування України залежить від того, чи будуть вони означати щось реальне.
Найважливіше завдання Умерова – найважливіше завдання України. Воно стосується людей, а не взуття та куль. Україні потрібно набирати та навчати більше солдатів, а також давати ветеранам відпочинок від бойових дій. Страх і параноя щодо військової служби зростають; з'являються повідомлення про те, що людей примушують йти в армію, а інші намагаються пробратися через кордони та переплисти річки, щоб ухилитися від мобілізації. Умеров розуміє це, знову ж таки, і як наративну проблему, і як реальну.
Він хоче змінити тон розмови: "Це не покарання, – каже він про військову службу. "Це – честь". Але всі бояться невідомості, каже він мені, а зараз військова служба пов'язана з великою кількістю невідомого. "Люди повинні розуміти, як їх будуть навчати, як їх будуть годувати, як про них будуть піклуватися під час операції. А потім – як вони будуть виходити". Деталі все ще залишаються предметом дискусій, але він хоче покласти край невизначеності, обговорити нові правила з військовими та парламентом, створити національну базу даних військовослужбовців, а потім надати всім громадянам призовного віку чіткий набір варіантів.
Умеров також вважає, що для того, щоб Україна вистояла в наративній війні, яку веде Росія, українські політичні дебати потребують "декомпресії". Передбачуване суперництво між президентом України Володимиром Зеленським та головнокомандувачем Збройних сил Валерієм Залужним отримало багато ефірного часу в українських ЗМІ. Умерова вважають одним з тих, хто зближує цих двох чоловіків.
Коли я запитала його про тертя між ними, він відповів, що просто хоче, щоб ці дискусії стали менш хвилюючими: "Це також нормально, знаєте, що між людьми бувають розбіжності. Я маю на увазі, що є загальна єдність, всі хочуть виграти війну, але можуть бути різні думки". Замість того, щоб політизувати розбіжності або робити з них фетиш, "ми повинні зосередитися на цілях, стратегічних цілях, військових цілях".
Жодне з цих завдань не є простим, і будь-яке з них може поставити під загрозу більші, багатші та менш войовничі країни. Росія має набагато більше населення, але вчинила безлад з мобілізацією, яку зараз проводить приховано, примушуючи етнічні меншини та навіть іноземців з робочими візами служити у своїй армії. Європейські демократії досі не змогли швидко наростити внутрішнє військове виробництво, навіть перед обличчям зростаючої екзистенціальної загрози з боку Росії.
Але ставки у нас не однакові. Боротьба України проти Росії завжди була цивілізаційним зіткненням – між відкритим суспільством і закритим, правовим суспільством і диктатурою. Українці досі роблять ставку на те, що їхня версія демократії не просто привабливіша за російську автократію, але й ефективніша. На виході з офісу Умерова я зустріла кількох його молодших колег, які жартували про те, як незрозуміло звучать вирази на кшталт "інституційна трансформація" для багатьох українців, особливо, для старших працівників величезного апарату, яким є Міністерство оборони. На думку авторки, вони спробують пояснити та врешті-решт здійснити цю інституційну трансформацію і виграти війну. Якщо вони вірять у майбутнє України, то і ми повинні вірити.
Стаття подана з незначними скороченнями оригінального тексту
Цікаво знати, як сприймають нашу війну і політичні процеси в Україні іноземні історики та політологи, яким є Енн Епплблаум.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта