Коли новина про зібрання громади села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області, яке відбулося 25 червня 2017 року, дійшла до Литви, один з литовських культурних діячів Сігітас Канцявічюс – заявив: “Лечу в Криворівню…”
Вперше Сігітас Канцявічюс, литовський поет, фотограф, режисер і громадський діяч, завітав в Криворівню і прожив там кілька днів у ще в 2015 році, якраз влітку. Його спогад про цей казковий край живе в серці і сьогодні, а в творчих фотороботах залишився навічно. Та коли я йому розповів про схід громади села, щоб обсудити новий статус села, як села-музея, то друг України, литовець Сігітас сказав коротко: “Лечу в Україну…” Він вібраційно відчув ту важливу ініціативу, що зараз знаходить своє вирішення.
Сігітас згадав, як захоплено він дивився в очі і слухав тоді ще живу людину-легенду, людину-музей, таку тендітно велику Одосію Плитку. Вона в свої тоді 95 років відкрила вже забутий в Європі світ духу, любові. “Якраз в її скромній оселі, – згадує Сігітас, – я став ще більшим патріотом Литви”. Ось що повідав нам литовською, в перекладі Анни Олар, митець з міста Таураге Сігітас Канцявічюс:
Говорити про Всесвіт Криворівні, я можу з Вами більше днів, ніж перебував в цьому селі, яке стало для мене близьким та рідним за творчим духом. Я думаю, митцям з різних країн треба їхати сюди за наснагою та натхненням, запалом любові і краси, вчитись працьовитості і гостинності в місцевих людей.
Зараз в Литві та Україні мало говорять про справжню інтелігенцію, про культуру, яка є основним фундаментом будь якої економіки. Українці не розуміють, що вони ходять по золотій землі, що вони є власниками кладу, якому немає ціни, що в їх генах гостинності схований найбільший скарб успішного туристичного бізнесу. Варто ширше відкрити його, надавати більше інформації про такі села, як Криворівня. І не по розкиданих рекламних сайтах, яким не зовсім вірять, а треба мати свій портал громади і самоврядування, бути відкритими світу на різних мовах, показати у відео та фото свої таланти, красу вишиванок і все, чим багатий ваш край.
Нещодавно я відвідав знову Україну, на жаль, до Криворівні не доїхав. Кілька днів провели у Тернополі на інвестиційному форумі. І коли мова дійшла до туризму, доповідач встиг сказати: “Запрошуємо вас обідати в ресторан,” – а хотілось почути більше.
Та повертаюсь спогадами в Криворівню, туди, де ми з дружиною Расою провели три незабутні вечори і три росяні ранки. А дні ті напоєні радістю спілкувань з гуцулами, що є самі по собі українською народною особистістю, достойною найкращих музеїв, концертних залів та галерей світу.
Я – не мандрівник, я фотограф, режисер і поет, що готовий годинами споглядати людину, щоб вловити неповторний кадр. А тут цілий Всесвіт образів, неповторних облич, костюмів і просто дитячих очей в блакитних півкулях, в яких вмістилось і моє дитинство.
Криворівню називають центром Гуцульщини. Тут писав Коцюбинський, творив Франко, тут знімали «Тіні забутих предків». Гнат Хоткевич сто років тому в цих місцях збирав матеріали і творив театр, що дивував світ. Тут зупинялась Леся Українка, а Михайло Грушевський, полюбив це село так, що, ставши першим президентом України, готовий був би і столицю перенести сюди. Тут Європа в її первісному духовному, культурному і людському вимірі, яку ми втрачаємо, а тут знаходимо її, як ковток чистої води.
Гори – це тиша. Тиша навколо тебе. Тепер мені зрозумілий спокій цих людей, місцевих. Вони ж наповнені цією тишею! Вона велична. У Криворівні ранок такий самий, як і вечір. Ми понад хмарами. На волоссі осідає роса. Попереду туман. Ось і все. Втратилось відчуття часу. Люди, сформовані горами.. Які вони? Про них краще розкажуть мої фото.
Пригадую, як мені сказали, що Криворівня — це українські Афіни. Я повірив, бо відчував серцем, щоУкраїна — країна можливостей. У вас навіть невеличке село в глухому куточку Карпат може перетворитись на епіцентр мистецького життя.
Не всі в Литві в це вірять. Тоді я кажу вже українською мовою – ласкаво просимо до “українських Афін” — Криворівні. І читаю в перекладі на литовську цей незабутній текст:
“Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка”, — впізнаєте? Так починається повість “Тіні забутих предків” — історія кровної помсти та кохання з присмаком містики. Михайло Коцюбинський, звісно, чув вічний шум Черемошу і як сумно ридали трембіти. Незвичні діалектизми та описи побуту він поцупив у гуцулів. Адже письменник подовгу жив на Гуцульщині — у селі Криворівня.
Сучасна Криворівня розташована у Верховинському районі Івано-Франківської області. Вона лежить лише у 7 км від адміністративного центру, на берегах звивистої гірської ріки Чорний Черемош. Саме тут створювалась повість “Тіні забутих предків”, і саме тут Сергій Параджанов знімав свій фільм. Який я мав шанс подивитись ще в радянські часи і не повірив, що це було і так образно створено в кінематографічному творі. Я, як режисер, мріяв щось подібне відтворити на сцені, знайти палітру таких сильних образів.
Уявіть собі Живий музей історії і легенд. Невелике карпатське село тривалий час виступало мистецьким центром, модним курортом, на якому збирались чисельні письменники та громадські діячі. Тут полюбляв відпочивати Іван Франко — саме з його легкої рукою цей куточок почав користуватися неабияким попитом у Лесі Українки та її кращої подруги Ольги Кобилянської, Осипа Маковея, в якого була закохана Кобилянська, та їх спільного друга Василя Стефаника. Михайло Коцюбинський так палко уподобав гуцульський край, що жив у Криворівні по кілька років. Але не лише українські письменники наїжджали до села — тут відпочивала відома акторка свого часу Ольга Кніппер, дружина Антона Чехова. На згадку про ці богемні часи Криворівні лишились кілька музеїв.
Село, де кожну хату можна вважати музеєм. Як, наприклад, оселю Галини, де ми зупинялись. І коли ранком вона принесла нам паруючу пательню зі смачним литовським кугелісом, я не повірив очам і перепитав: “Це що, нам догоджаєте литовськими традиційними блюдами?” Галина було здивувалась: “Ви що, це наше традиційне, древне як світ, картопляне гуцульске блюдо.” Незвично смачні бринза, молоко, помідори і маленькі голубці перетворили наші дні в Криворівні на свято.
У Криворівні не буває сумно, можна провести багато часу, просто гуляючи музеями і слухаючи екскурсоводів. Найвідоміший і найпривабливіший музей, який ну ніяк не можна оминути без докорів сумління — гуцульська “Хата-ґражда”. Вона розташована в присілку Криворівні, Заріччі. Ця пам’ятка архітектури, у офіційній документації вона згадується вже 1858 року. Наприкінці XIX ст. у цій хаті жила родина Харуків, до яких вчащали Іван Франко та Михайло Коцюбинський, і саме у цьому приміщенні проходили зйомки фільму “Тіні забутих предків”. А скільки цікавих фактів зібрав Іван Зеленчук про місцевих людей, які брали участь у фільмі і додав ці експонати до музею одного фільму. Ми гостили і в домашньому музеї пана Івана, цього патріота, великого просвітителя, що сіє любов до села і краю по всій Україні та за її межами. Його колекції гуцульських музичних інструментів, костюмів, виробів з різьби, та інших творінь людських рук і сьогодні дивують мене вже із фото, що робив тоді на спомин. Віднайшов у своїй великій бібліотеці збірку віршів його доньки – поета і дружини священника Оксани Рибарук. Яка сила образів її поезії, що виросла в такому чудовому середовищі. Вона ввібрала все найкраще від батьків, друзів, а ще від її давніх творчих посестер Параски та Одосії Плитки. Це вона відкриває їх світу. Мрію перекласти хоч часточку її творінь та з виданого від Параски та Одосії, а можливо щось використати у свої театральних литовських експериментах.
А який чудовий літературно-меморіальний музей Івана Франка у присілку Москалівка. У якості приміщення для музею був обраний будинок, який письменник часто навідував в літні місяці. Саме в цій хаті збиралися чисельні друзі Франка, серед яких були і Михайло Грушевський і Володимир Шухевич. Експозиція розміщується у 5 кімнатах, вона презентує речі, якими користувався класик. Одна з кімнат присвячена іншій, не менш видатній особі: Парасці Плитці-Горицвіт — художниці, письменниці та етнографу родом з цих країв. На додачу в селі існує історико-краєзнавчий музей, присвячений життю та побуту Гуцульщини. А чого варта церква Різдва Пресвятої Богородиці, що була побудована 1719 року. Поруч з нею здіймається гарна дзвіниця 1718 року. Дерев’яна споруда майстерно розписана і вважається чи не найдосконалішим витвором гуцульського архітектурного стилю. Багато відомих духовних особистостей України правили богослужіння тут, а зараз місію служіння Богу і людям дісталась отцю Івану Рибаруку, людині, без якої Криворівня була б біднішою духовно.
Я ще мрію подарувати селу-музею Криворівня, що є найкращим Живим музеєм Європи, унікальну галерею портретів, що вмістились в миттєвості з життя Людей цього краю.
І нехай моє починання буде закликом до відомих митців Європи та Світу: “Давайте зробимо своїми іменами, творами, і всім, чим можемо, це село найкращим музеєм світу”. Я гордо можу сказати: тут був я, Сігітас Канцевічюс з литовського міста Таураге, я горжусь, тим що відвідав село Криворівня де народилися:
Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Володимир Луговський, Лесь Тенюк, Параска Плитка-Горицвіт — гуцульська художниця, письменниця, казкарка, народний філософ, фольклористка, етнограф. І зараз, як до живого джерела, приїздять сюди живі класики, відомі українці Іван Драч, Дмитро Павличко, Марія Матіос, Олег Шупляк, Микола Княжицький, Петро Олар, Ігор Гайдай і багато-багато українців, що талантами здивують Україну та світ.
Ось який спогад з села-музею Криворівня та більш як сто фотографій я повіз на свою батьківщину і сьогодні цим спогадом ділюся з Вами, із друзями в Литві: як музей на правому і лівому березі Черемошу здивував мене. Як цей найкращий музей без вихідних, без закритих дверей, переповнений гостинністю, любов’ю, талантами, кличе знову мене і всіх моїх друзів. Поспішайте у відкритий у просторі Всесвіту, Живий музей Криворівня, як незабутній еталон справжньої України.
До зустрічі Криворівня, з любов'ю і теплим спогадом, Сігітас Канцявічус
Наші інтереси:
Деякі литовці знають про нашу Україну більше, ніж ми.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
У цій статті ознайомимось з трьома реальними історіями дії надлюдського розуму, розглянемо наш досвід його застосування і сформулюємо три найближчі завдання нашого проекту.
Сігітас Канцявічюс: Лечу в Криворівню!
Світ:
Спецтема:
Коли новина про зібрання громади села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області, яке відбулося 25 червня 2017 року, дійшла до Литви, один з литовських культурних діячів Сігітас Канцявічюс – заявив: “Лечу в Криворівню…”
img07460.jpg
Вперше Сігітас Канцявічюс, литовський поет, фотограф, режисер і громадський діяч, завітав в Криворівню і прожив там кілька днів у ще в 2015 році, якраз влітку. Його спогад про цей казковий край живе в серці і сьогодні, а в творчих фотороботах залишився навічно. Та коли я йому розповів про схід громади села, щоб обсудити новий статус села, як села-музея, то друг України, литовець Сігітас сказав коротко: “Лечу в Україну…” Він вібраційно відчув ту важливу ініціативу, що зараз знаходить своє вирішення.
Сігітас згадав, як захоплено він дивився в очі і слухав тоді ще живу людину-легенду, людину-музей, таку тендітно велику Одосію Плитку. Вона в свої тоді 95 років відкрила вже забутий в Європі світ духу, любові. “Якраз в її скромній оселі, – згадує Сігітас, – я став ще більшим патріотом Литви”. Ось що повідав нам литовською, в перекладі Анни Олар, митець з міста Таураге Сігітас Канцявічюс:
Говорити про Всесвіт Криворівні, я можу з Вами більше днів, ніж перебував в цьому селі, яке стало для мене близьким та рідним за творчим духом. Я думаю, митцям з різних країн треба їхати сюди за наснагою та натхненням, запалом любові і краси, вчитись працьовитості і гостинності в місцевих людей.
Зараз в Литві та Україні мало говорять про справжню інтелігенцію, про культуру, яка є основним фундаментом будь якої економіки. Українці не розуміють, що вони ходять по золотій землі, що вони є власниками кладу, якому немає ціни, що в їх генах гостинності схований найбільший скарб успішного туристичного бізнесу. Варто ширше відкрити його, надавати більше інформації про такі села, як Криворівня. І не по розкиданих рекламних сайтах, яким не зовсім вірять, а треба мати свій портал громади і самоврядування, бути відкритими світу на різних мовах, показати у відео та фото свої таланти, красу вишиванок і все, чим багатий ваш край.
Нещодавно я відвідав знову Україну, на жаль, до Криворівні не доїхав. Кілька днів провели у Тернополі на інвестиційному форумі. І коли мова дійшла до туризму, доповідач встиг сказати: “Запрошуємо вас обідати в ресторан,” – а хотілось почути більше.
Та повертаюсь спогадами в Криворівню, туди, де ми з дружиною Расою провели три незабутні вечори і три росяні ранки. А дні ті напоєні радістю спілкувань з гуцулами, що є самі по собі українською народною особистістю, достойною найкращих музеїв, концертних залів та галерей світу.
Я – не мандрівник, я фотограф, режисер і поет, що готовий годинами споглядати людину, щоб вловити неповторний кадр. А тут цілий Всесвіт образів, неповторних облич, костюмів і просто дитячих очей в блакитних півкулях, в яких вмістилось і моє дитинство.
Криворівню називають центром Гуцульщини. Тут писав Коцюбинський, творив Франко, тут знімали «Тіні забутих предків». Гнат Хоткевич сто років тому в цих місцях збирав матеріали і творив театр, що дивував світ. Тут зупинялась Леся Українка, а Михайло Грушевський, полюбив це село так, що, ставши першим президентом України, готовий був би і столицю перенести сюди. Тут Європа в її первісному духовному, культурному і людському вимірі, яку ми втрачаємо, а тут знаходимо її, як ковток чистої води.
Гори – це тиша. Тиша навколо тебе. Тепер мені зрозумілий спокій цих людей, місцевих. Вони ж наповнені цією тишею! Вона велична. У Криворівні ранок такий самий, як і вечір. Ми понад хмарами. На волоссі осідає роса. Попереду туман. Ось і все. Втратилось відчуття часу. Люди, сформовані горами.. Які вони? Про них краще розкажуть мої фото.
Пригадую, як мені сказали, що Криворівня — це українські Афіни. Я повірив, бо відчував серцем, щоУкраїна — країна можливостей. У вас навіть невеличке село в глухому куточку Карпат може перетворитись на епіцентр мистецького життя.
Не всі в Литві в це вірять. Тоді я кажу вже українською мовою – ласкаво просимо до “українських Афін” — Криворівні. І читаю в перекладі на литовську цей незабутній текст:
“Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка”, — впізнаєте? Так починається повість “Тіні забутих предків” — історія кровної помсти та кохання з присмаком містики. Михайло Коцюбинський, звісно, чув вічний шум Черемошу і як сумно ридали трембіти. Незвичні діалектизми та описи побуту він поцупив у гуцулів. Адже письменник подовгу жив на Гуцульщині — у селі Криворівня.
Сучасна Криворівня розташована у Верховинському районі Івано-Франківської області. Вона лежить лише у 7 км від адміністративного центру, на берегах звивистої гірської ріки Чорний Черемош. Саме тут створювалась повість “Тіні забутих предків”, і саме тут Сергій Параджанов знімав свій фільм. Який я мав шанс подивитись ще в радянські часи і не повірив, що це було і так образно створено в кінематографічному творі. Я, як режисер, мріяв щось подібне відтворити на сцені, знайти палітру таких сильних образів.
Уявіть собі Живий музей історії і легенд. Невелике карпатське село тривалий час виступало мистецьким центром, модним курортом, на якому збирались чисельні письменники та громадські діячі. Тут полюбляв відпочивати Іван Франко — саме з його легкої рукою цей куточок почав користуватися неабияким попитом у Лесі Українки та її кращої подруги Ольги Кобилянської, Осипа Маковея, в якого була закохана Кобилянська, та їх спільного друга Василя Стефаника. Михайло Коцюбинський так палко уподобав гуцульський край, що жив у Криворівні по кілька років. Але не лише українські письменники наїжджали до села — тут відпочивала відома акторка свого часу Ольга Кніппер, дружина Антона Чехова. На згадку про ці богемні часи Криворівні лишились кілька музеїв.
Село, де кожну хату можна вважати музеєм. Як, наприклад, оселю Галини, де ми зупинялись. І коли ранком вона принесла нам паруючу пательню зі смачним литовським кугелісом, я не повірив очам і перепитав: “Це що, нам догоджаєте литовськими традиційними блюдами?” Галина було здивувалась: “Ви що, це наше традиційне, древне як світ, картопляне гуцульске блюдо.” Незвично смачні бринза, молоко, помідори і маленькі голубці перетворили наші дні в Криворівні на свято.
У Криворівні не буває сумно, можна провести багато часу, просто гуляючи музеями і слухаючи екскурсоводів. Найвідоміший і найпривабливіший музей, який ну ніяк не можна оминути без докорів сумління — гуцульська “Хата-ґражда”. Вона розташована в присілку Криворівні, Заріччі. Ця пам’ятка архітектури, у офіційній документації вона згадується вже 1858 року. Наприкінці XIX ст. у цій хаті жила родина Харуків, до яких вчащали Іван Франко та Михайло Коцюбинський, і саме у цьому приміщенні проходили зйомки фільму “Тіні забутих предків”. А скільки цікавих фактів зібрав Іван Зеленчук про місцевих людей, які брали участь у фільмі і додав ці експонати до музею одного фільму. Ми гостили і в домашньому музеї пана Івана, цього патріота, великого просвітителя, що сіє любов до села і краю по всій Україні та за її межами. Його колекції гуцульських музичних інструментів, костюмів, виробів з різьби, та інших творінь людських рук і сьогодні дивують мене вже із фото, що робив тоді на спомин. Віднайшов у своїй великій бібліотеці збірку віршів його доньки – поета і дружини священника Оксани Рибарук. Яка сила образів її поезії, що виросла в такому чудовому середовищі. Вона ввібрала все найкраще від батьків, друзів, а ще від її давніх творчих посестер Параски та Одосії Плитки. Це вона відкриває їх світу. Мрію перекласти хоч часточку її творінь та з виданого від Параски та Одосії, а можливо щось використати у свої театральних литовських експериментах.
А який чудовий літературно-меморіальний музей Івана Франка у присілку Москалівка. У якості приміщення для музею був обраний будинок, який письменник часто навідував в літні місяці. Саме в цій хаті збиралися чисельні друзі Франка, серед яких були і Михайло Грушевський і Володимир Шухевич. Експозиція розміщується у 5 кімнатах, вона презентує речі, якими користувався класик. Одна з кімнат присвячена іншій, не менш видатній особі: Парасці Плитці-Горицвіт — художниці, письменниці та етнографу родом з цих країв. На додачу в селі існує історико-краєзнавчий музей, присвячений життю та побуту Гуцульщини. А чого варта церква Різдва Пресвятої Богородиці, що була побудована 1719 року. Поруч з нею здіймається гарна дзвіниця 1718 року. Дерев’яна споруда майстерно розписана і вважається чи не найдосконалішим витвором гуцульського архітектурного стилю. Багато відомих духовних особистостей України правили богослужіння тут, а зараз місію служіння Богу і людям дісталась отцю Івану Рибаруку, людині, без якої Криворівня була б біднішою духовно.
Я ще мрію подарувати селу-музею Криворівня, що є найкращим Живим музеєм Європи, унікальну галерею портретів, що вмістились в миттєвості з життя Людей цього краю.
І нехай моє починання буде закликом до відомих митців Європи та Світу: “Давайте зробимо своїми іменами, творами, і всім, чим можемо, це село найкращим музеєм світу”. Я гордо можу сказати: тут був я, Сігітас Канцевічюс з литовського міста Таураге, я горжусь, тим що відвідав село Криворівня де народилися:
Бурачинський Андрій — полковник, військовий лікар, керівник медичної служби УГА.
Тит-Євген Бурачинський — український медик і громадський діяч.
Ярослав Маркіянович Чуперчук — український фольклорист, хореограф.
Якібюк Василь — майстер дереворізьби та мосяжництва.
Ґардецька Кекилія (1898—1961) — українська письменниця, журналістка, громадська діячка.
Жили і творили тут:
Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Іван Труш, Іван Северин, Володимир Гнатюк, Лесь Курбас, Костянтин Станіславський, Ольга Кніппер-Чехова.
Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Володимир Луговський, Лесь Тенюк, Параска Плитка-Горицвіт — гуцульська художниця, письменниця, казкарка, народний філософ, фольклористка, етнограф. І зараз, як до живого джерела, приїздять сюди живі класики, відомі українці Іван Драч, Дмитро Павличко, Марія Матіос, Олег Шупляк, Микола Княжицький, Петро Олар, Ігор Гайдай і багато-багато українців, що талантами здивують Україну та світ.
Ось який спогад з села-музею Криворівня та більш як сто фотографій я повіз на свою батьківщину і сьогодні цим спогадом ділюся з Вами, із друзями в Литві: як музей на правому і лівому березі Черемошу здивував мене. Як цей найкращий музей без вихідних, без закритих дверей, переповнений гостинністю, любов’ю, талантами, кличе знову мене і всіх моїх друзів. Поспішайте у відкритий у просторі Всесвіту, Живий музей Криворівня, як незабутній еталон справжньої України.
До зустрічі Криворівня, з любов'ю і теплим спогадом, Сігітас Канцявічус
Деякі литовці знають про нашу Україну більше, ніж ми.
Зверніть увагу
Шукачі перлів: надлюдський розум «Народного Оглядача», його практичні прояви та перспективи