Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Наша мета – повернути українцям Україну

Події останніх років яскраво продемонстрували, що українці, здобувши незалежність, не зуміли збудувати національної держави. Насправді відбувся процес підміни понять. Провідники національно-визвольного руху ХХ століття, які написали на стягах боротьби гасло української державності, не прорахували, не змогли передбачити такого зловісного обману.
Імперські сили, збагнувши власну неспроможність у протистоянні з антиколоніальним рухом, зробили тактичний маневр: допустили існування Української держави, а водночас, використавши загальну ейфорію, зробили все можливе, щоби позбавити її національного змісту. Лідери українського відродження 90-х років минулого століття, здобувши перемогу на першому етапі революції, виявилися не готовими продовжити боротьбу за національну державу. Несподівано, здолавши певний рубіж і отримавши певні важелі влади, вони в розбудові Української держави оперлися на колишню комуністичну партноменклатуру, аргументуючи це відсутністю серед національно-патріотичних сил професіоналів, відтак фахівці економічно збанкрутілої комуністичної системи, випускники партійних шкіл, теоретики марксизму й інтернаціоналізму стали “будівничими” національної держави.

Українці чекали на рішучі кроки і реформи, такі, як у країнах Східної Європи, Прибалтики. Проте замість конкретних рішень, спрямованих на побудову національної держави та захист національних інтересів, від лідерів українці почули безпорадну демагогію про демократію, дружбу народів і захист національних меншин. Теза про те, “що національні меншини в Україні мають жити краще, ніж у себе на Батьківщині”, стала гаслом цієї епохи. Українці даремно чекали на захист власних національних прав, пошанування їхньої людської гідності.

Капітуляція національної держави відбулася тихо та непомітно. Переможені розійшлися по домівках із оманливим відчуттям власної перемоги та вірою у світле майбутнє. Переможці поначіпляли на лацкани піджаків блакитно-жовті значки та почали прибирати до рук владні, економічні й інформаційні ресурси суспільства.

Ніхто не назве дати капітуляції національної держави, ніхто не став свідком ритуальних дій, які виконують у таких випадках, – підняття білого прапора, параду переможців. Ми програли непомітно та безславно.

Сидячи вечорами біля телевізорів, ми чули з уст чарівних дикторок інформацію про нові перемоги над нами. Радісними голосами нам повідомляли: “Україна відмовилася від ядерної зброї”, “новим президентом України став колишній секретар КПУ”, “Верховна Рада скасувала заборону КПУ”, “стратегічні галузі економіки України приватизували російські компанії” і, нарешті, – “Верховна Рада України ратифікувала угоду про ЄЕП”.

Ці блоки інформації були не просто новинами, а зведеннями з передової, фронту, з боїв, у яких ми зазнаємо поразки за поразкою. Ми навіть не помітили, що все частіше цю інформацію отримуємо мовою окупанта. Одурманені демагогічною пропагандою, паралізовані власною байдужістю, ми так і не збагнули цього саркастичного натяку.

І лише тепер із жахом починаємо усвідомлювати, що відбулося. Тільки нині раптом розуміємо, що ми – не переможці, а переможені. Що насправді переможцями є ті, у кого в руках зосереджена вся повнота влади. Кучма, Медведчук, Азаров, Суркіс, Пінчук – це лише українська філія армії переможців. Інша частина – за кордоном, переважно в Росії. Ми ще нібито зберігаємо адміністративну самостійність, але вже втратили економічну й інформаційну незалежність. Утвердження ЄЕП позбавить нас і адміністративної незалежності. І коли одного ранку ми це усвідомимо, може бути запізно. Державу може бути втрачено.

Де причина нашої поразки?

Вона в тому, що в 90-х роках ХХ століття ми так і не збагнули: держава – не самоціль. Держава – лише інструмент. Інструмент самореалізації нації, як найбільш оптимальної та самодостатньої суспільної групи. У цьому випадку – української нації, тієї, що дала державі своє ім’я – Україна.

“Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї”, – з цим гаслом сотні тисяч українських націоналістів ставали на бій із наймогутнішими мілітарними світовими потугами. З такими словами на устах вмирали кращі сини та доньки України. Їхню кров не пролито марно. Через десятиліття вона збудила потужну хвилю національного відродження, яке призвело до розвалу Російської імперії (СРСР). Завдяки вірі та самопосвяті великих героїв, тепер ми можемо стверджувати: Українська держава існує. Україна має власні органи державної влади, власну валюту, державні кордони. Українська держава визнана світом. Тобто за всіма формальними ознаками Україна – самостійна держава. За формою, але не за змістом. Нинішня політична, економічна, духовна криза є наслідком того, що ми не змогли наповнити Українську державу українським змістом.

Нині націоналісти мусять дати суспільству відповідь на запитання: якою має бути Українська держава? Яким повинен бути націоналізм у незалежній державі? Цю відповідь не потрібно шукати далеко. Ми мусимо повернутися до нашої духовної та ідеологічної спадщини й акцентувати свою увагу не лише на першому, а й на десятому, завершальному пункті Декалогу українського націоналіста: “Змагатимеш до поширення сили і слави, багатства і простору української держави”.

Історія доводить, що поява численних національних держав після краху світової колоніальної системи не вберегла їхні народи від статусу “країн третього світу”, “периферії”, таких, які змушені за безцінь продавати природні, трудові, інтелектуальні ресурси, де низький рівень життя підштовхує їхніх мешканців до масової еміграції.

Отже, наявність Держави є необхідною, але недостатньою метою та умовою для Нації, аби позбутися колоніального статусу.

Як змінити цей стан?

Перш за все, треба його усвідомити. Усвідомити, що ми є переможеними у власній державі. (Не поставивши правильного діагнозу, неможливо вилікувати хворого.) А усвідомивши, необхідно організувати масовий рух за права українців. Парадокс – в Україні існує ціла мережа національних товариств, які ставлять за мету захист інтересів національних меншин. Держава своїми законопроектами захищає їхні права. Хто захистить права українців в Україні? Держава, яка мала б це робити, не виконує своїх обов’язків. Відтак необхідно самоорганізовуватися від села до столиці, переймати досвід інших національних товариств, розпочинати боротьбу на захист титульної нації. Не нарікати на те, що нас обдурили. Ми самі допустили такий стан, втративши інстинкт самозбереження. Нині ми маємо відчути себе господарями на своїй землі та почати самостійно вершити свою долю. Ми, українці, на відміну від національних меншин, не маємо в світі іншої держави, де могли б реалізувати свій сукупний духовний та економічний потенціал. Ми повинні збагнути: нас більше і від нас залежить майбутнє нашої держави та наших дітей. На нас лежить відповідальність перед попередниками, які віддали своє життя за Українську державу.

Боротьба за Українську державу в розпалі. Я закликаю всіх, у кого ще є крихта національної гідності, відповідальності перед тими, хто боровся до нас і боротиметься після нас, перед “мертвими, живими і ненародженими”, стати на захист України, на захист української нації.

Наша мета шляхетна та чиста – повернути українцям Україну.

І я переконаний: ніяка сила не переможе нас.

Львівська газета
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи