Українка в Україні: на шляху до жіночої сили

Не опускатися зі співчуття до скривджених і знедолених людей у такий звичний для них Простір страждань, а піднімати  їх Любов’ю і Мудрістю вгору, у Простір волі – ось завдання для сучасних українських жінок, які усвідомлюють і постійно зміцнюють свою жіночу силу.

 Я по-справжньому відкрила для себе українську поезію лише після того, як відшумів випускний бал і двері школи за мною зачинилися. Готуючись вступати на філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка, стала перечитувати деякі програмові твори з української літератури, і чи не першою до рук мені потрапила збірка поезій Лесі Українки. Переглянувши вже відомі її вірші, мимоволі стала вчитуватися в рядки інтимної лірики, яку в школі не вивчали, і одразу в моє життя вихором увірвалися Лесині любов і ніжність, біль і гнів, мужність і нестримне прагнення свободи. Тоді я ще не знала, що сповнена потужної внутрішньої сили поезія Лесі Українки стане моєю духовною опорою в житті, що багато-багато років намагатимусь розгадати таємницю “Лісової пісні”, що вітчизняні літературознавці нового покоління своїм надзавданням вважатимуть проникнення в езотеричні глибини Українчиної творчості.   

          У кожного з нас своя Леся Українка. Для когось вона є передусім жінкою-героїнею, яка слугує прикладом неймовірної особистої мужності, для когось – творцем дивовижно витонченої поезії, ще для інших – тією, котра, повертаючи нас обличчям до первозданної природи, є провідником у таємничий і загадковий світ архаїчних українських міфів та легенд. З легкої руки Івана Франка Лесю Українку почали називати “одиноким мужчиною” в тогочасній літературі, вважаючи взірцевою для українських чоловіків пасіонарність цієї надзвичайно сильної духом жінки. Радянські літературознавці всіляко акцентували увагу на недузі і фізичних стражданнях поетеси, уславлюючи її терплячість і крицеву стійкість у боротьбі з нестерпним болем. Для відомої сучасної української дослідниці Оксани Забужко Леся Українка – це не просто найвидатніша з українок, це аристократка, спадкоємиця древнього лицарського роду, творчість якої містить культурне послання, прихований езотеричний зміст якого лише зараз починають розкривати українські дослідники.

         У шкільних підручниках радянського періоду Лесю Українку представляли як безнаціональну провісницю революції, войовницю “без страху й догани”, а відображені в окремих її творах драматичні переживання пояснювали слабким здоров’ям і тривалою виснажливою хворобою. Для українських читачів інтимний жіночий світ поетеси довго  лишався  зачиненим за сімома печатками. Власне,  так хотіла сама Леся, яка різко виступала проти публічного обговорення фактів її особистого життя.          

         Лише в 1947 році, через три десятиліття після смерті поетеси, вперше були надруковані її твори, присвячені Сергієві Мержинському. У нього Леся Українка була закохана, він помер від туберкульозу легенів на її руках у Мінську в березні 1901 року. Якраз ці поезії свого часу і справили на мене надзвичайне враження. Тиха ніжність і любовна розпука, скорботний відчай і безнадія, що наповнювали кожен рядок  творів поетеси, котра тільки-но втратила свого коханого, ніжністю й болем відгукувалися в душі.    

         Пізніше, коли я викладатиму українську літературу в старших класах середньої школи, то прочитаю своїм учням ті ж самі вірші Лесі Українки, які так вразили мене. І на все життя запам’ятаю містично-заворожену, шанобливу тишу класу, в яку сльозинками-діамантами падали слова одного з творів, зверненого до Сергія Мержинського:

      “Твої листи завжди пахнуть трояндами, ти мій бідний, зов’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя? …Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий. І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.   

       Аналізуючи життя і творчість митців минулого, деколи забуваємо, що вони були дітьми свого часу і в їхніх творах віддзеркалювалися не лише особисті погляди, проблеми чи суперечності, а й характерні ознаки і суперечності певної епохи. Леся Українка жила в переддень жахливих катаклізмів – революцій, війн, голодомору. Вона глибоко відчувала неминучість майбутніх суспільних збурень, і перед її внутрішнім зором не раз поставали криваві картини братовбивчої війни. Ось уривок із написаної нею в 1906 році поезії “Légende des siécles” (“Легенда віків”), який Василь Симоненко назве “пророцтвом 1917 року”:

                       Насунула важка червона хмара,
                       гула в ній громом братобійна чвара,
                       вона покрила цілую країну,
                       і повернула всю її в руїну.
                       Замерк мій дух, і серце заніміло,
                       і слово з уст озватися не сміло,
                       бо та країна – то була моя…

         Неспокійне, сповнене глибокого прихованого драматизму XIX століття  зміниться буремним XX століттям, у якому Україна стане ареною  смертельних битв між білими і червоними, своїми і чужими, оборонцями рідного краю й інтервентами. А тим часом Леся Українка змушена воювати зі своїми  внутрішніми ворогами – фізичною слабкістю і хворобою, депресією, викликаною тугою за померлим коханим. Щастя здавалося їй недосяжним, неможливим, та й хіба можна навіть сподіватися бути щасливою, коли страждає народ, коли у світі так багато кривди і несправедливості?

         В одному з листів до Агатангела Кримського, датованому 27 жовтнем 1911 року, Леся напише слова, що є ключем до розуміння багатьох аспектів її життя і творчості: “…згадайте: «Brightest in dungeons, Liberty, thou art»[1], – давно колись я взяла такий епіграф і з тим же правом можу повторити його й тепер. Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстановку навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась, та  вже навряд чи й зміниться. Я  людина  еластично-уперта  (таких багато між жіноцтвом), фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі трагічний світогляд”, а  він  такий  добрий  для  гарту.  Одна  моя знайома .., людина дуже   нещасливого

життя, так відповіла на дивування приятелів з її одваги в прийманні всякого нещастя: «А где это написано, что я должна быть счастлива?» Хіба ж се не мудро мовлено?..”  

         Так само, як Леся Українка, не дозволяють собі бути щасливими і її численні літературні героїні, яких авторка наділила притаманним їй самій трагічним світовідчуттям, а відтак – і надзвичайно сильним прагненням смерті. Під градом каміння гине Міріам із драми “Одержима”, добровільно випиває отруту головна героїня “Блакитної троянди” Любов Гощинська, під мечем ката гинуть засуджені римським судом Руфін і Прісцілла з однойменної драми, на чужині від туги за любою Україною вмирає Оксана, головна героїня п’єси “Бояриня”, передчасно покидають земний світ Мавка і Лукаш…

         Сучасні українські метафізики вчать, що наше земне буття має певну структуру, відповідно до якої можна виділити кілька просторів, у яких перебувають люди. Найнижчий простір – це Простір страждань, заповнений нещасними, хворими людьми. Вони не вірять у те, що можна змінити несприятливі обставини власного життя, покірно зносять фізичні й моральні муки, не лише не опираючись їм, а й навпаки – знаходять у такому покірному терпінні своєрідне задоволення. У цьому просторі переважну частину свого життя людина проводить в негармонійному оточенні, сповненому внутрішніх і зовнішніх конфліктів.

         Другий простір – це Простір боротьби, у якому вирують бурхливі пристрасті. Люди, що живуть у цьому просторі, прагнуть змінити своє життя і тому активно включаються в діяльність, спрямовану на розв’язання особистих і соціальних конфліктів. Боротьба – це завжди колосальне напруження, мобілізація всіх сил людини, і платою за постійне перебування в стані оборони або наступу стають нервові зриви і депресія.

          Третій простір називають Простором пригод. У ньому перебувають люди, більша частина життя яких сповнена позитивних подій і емоцій. Ці люди вже навчилися успішно вирішувати свої проблеми, вміють із гумором ставитися до життєвих прикрощів, здатні швидко змінюватися, духовно зростати, рухаючись угору – подалі від страждань і боротьби з ними.    

        Найвищим життєвим простором є Простір волі. Одним із найбільших відкриттів, яке нещодавно зробили українські дослідники, стало усвідомлення того, що Простір волі є поняттям, синонімічним євангельському Царству Божому[2]. Земний простір, у якому люди живуть праведно, у повній відповідності із законами Творця, називають Простором волі, або Царством Божим. Люди, що перебувають у цьому гармонійному просторі буття, є здоровими, щасливими і веселими.

           Якщо подивитися на життя Лесі Українки крізь призму езотеричних знань, то стає зрозуміло, що вона перебувала в Просторі боротьби. Глибокі внутрішні суперечності терзали її душу, і чи не найтрагічнішим був конфлікт між сильним духом та слабкою плоттю. З позицій сучасної метафізики хворобу розглядають як  одну з найважливіших ознак відхилення людини від істинного  шляху,  а  причиною  цього вважають неправильну поведінку того, хто хворіє. Тіло – це храм, у якому живе душа людини, і проявляти турботу про плоть означає водночас проявляти турботу і про духовну сутність, яка в нашому фізичному світі не може існувати без свого матеріального носія.

         Багато земних радощів для Лесі Українки були недоступними, і це сповнювало її душу невимовними стражданнями. Закутий у броню хворого тіла,  її могутній дух прагнув свободи. Проте вихід поетеса знаходила не в примиренні зі своєю плоттю, яка страшними болями волала про допомогу, а в усе більшому віддаленні від власного плотського, чуттєвого начала. “О, не журися за тіло…” – у  цьому передсмертному монолозі Мавки вчувається голос самої поетеси. Фізичні муки здавалися їй тим очисним вогнем, який загартовує дух, робить людину сильнішою. Безжалісність у ставленні до свого тіла оберталася все новими стражданнями, проте це жодним чином не могло зупинити Лесю, яка з дитинства була взірцем надзвичайного терпіння й мужності: Що, болить? – мене питали, але я не признавалась – я була малою горда, – щоб не плакать, я сміялась.

          Іще один глибокий внутрішній конфлікт у житті Лесі Українки був зумовлений дисгармонією її жіночого й чоловічого начал. Психологи кажуть, що в кожному чоловікові є жіноча частина, а в кожній жінці – чоловіча. Знаменитий індійський містик Ошо пояснював: “Різниця між чоловіком і жінкою – це різниця у співвідношенні: чоловік – це шістдесят відсотків чоловік і сорок відсотків жінка, а жінка – це шістдесят відсотків жінка і сорок відсотків чоловік”. Чоловіче начало активне, агресивне, ознаками його прояву є раціоналізм, войовничість, прагнення до соціального самоствердження, боротьба за встановлення справедливого порядку. Ознаки жіночого начала – пасивність, інтуїтивність, пластичність, здатність прощати і любити.

         Шлях чоловіка – це облаштування зовнішнього світу,  діяльність, спрямована на перетворення соціуму, пошук і дослідження, боротьба і перемога. Шлях жінки – пасивне очікування, терпимість і глибина розуміння, ніжність і емоційна сприйнятливість. Жіноча сила проявляється у здатності гармонізувати внутрішній світ, “виростити у своєму серці Райський Сад, у якому живе Любов[3]. Як зауважував німецький філософ Артур Шопенгауер, “справедливість швидше чоловіча чеснота, людинолюбство – жіноча”.

        Чоловічий елемент був дуже сильним у Лесі Українки. Вона була людиною наукового світогляду, критикувала захоплення модним на той час спіритизмом і скептично ставилася до проявів релігійності. Поетеса не любила ортодоксальне християнство за його проповідь покірливої терплячості і віддавала пріоритет виконанню громадських обов’язків перед особистими. Попіл Клааса бив у її серце, змушуючи закликати співвітчизників до битви за справедливе суспільство. Україна була її Богом, а на бойовому знамені цієї великої жінки були накреслені слова, відомі ще з античних часів:  “Життя – це боротьба”.          

          По-чоловічому безжальна до ворогів, які нищили Україну, поетеса так само безжально ставилася і до себе, до своїх слабкостей. Страждання народу вражали її в самé серце, позбавляючи радості і душевного спокою. А найтрагічнішим було те, що Леся, яка володіла пророчим даром, передчувала страшні випробування, через які незабаром мали пройти мільйони її співвітчизників. У тяжкі хвилини її переслідувало непереборне бажання “згинути, зникнути з цього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись”. Життя на цій прекрасній планеті буває нестерпним для шляхетних, високодуховних людей, які  бачать несправедливість, бруд, фальш. І, щоб вижити в складних ситуаціях, які не можна змінити, потрібно змінювати своє ставлення до них. Але ні сил, ні необхідних метафізичних знань для такого потужного духовно-ментального ривка у хворої Лесі не було. Поставши перед сакраментальним вибором – змінитися або вмерти, – і сама поетеса, і її численні героїні оберуть смерть.    

         У Лесі Українці приваблюють риси, притаманні багатьом поколінням українських жінок, у чиїх генах закодовано пам’ять про звитяги войовничих амазонок, гордих козачок, тих незчисленних українських берегинь, які, залишаючись без чоловіків, змушені були брати на себе відповідальність за виживання роду. Тривалий час перебуваючи в ситуаціях між життям і смертю, українське жіноцтво надзвичайно розвинуло в собі чоловічі якості – безстрашність, наступальність, волю до перемоги, наполегливість у досягненні мети. Потужні чоловічі енергії поступово сформували в Україні тип вольової і рішучої, дуже активної в соціальному плані жінки. Для того, щоб у її життя прийшов сильний чоловік, такій жінці потрібно добре попрацювати над собою, змінюючи співвідношення чоловічих і жіночих енергій на користь останніх.  

        Усі ми знаємо знаменитий вислів Володимира Короленка: “Людина створена для щастя, як птах для польоту”. І так само, як птахові для польоту потрібні два крила, для досягнення щастя людині необхідні два крила існування – “троянди й виноград, красиве і корисне” (М. Рильський). І ми сьогодні дедалі глибше усвідомлюємо, що лише гармонійне поєднання духовного і матеріального, небесного і земного, внутрішнього і зовнішнього, чоловічого і жіночого, раціонального і сердечного здатне зробити кожного з нас цілісним, радісним і веселим – а значить, і щасливим.

        Не опускатися зі співчуття до скривджених і знедолених людей у такий звичний для них Простір страждань, а піднімати  їх Любов’ю і Мудрістю вгору, у Простір волі – ось завдання для сучасних українських жінок, які усвідомлюють і постійно зміцнюють свою жіночу силу. Тож змінюймося, вельмишановні пані і панове, допомагаймо один одному ставати щасливими. Адже ті, хто перебуває у стані гармонії, притягують до себе світлі події, світлих людей – і так твориться нова позитивна реальність, сповнена Радості й Любові. 

[1] «О воля, найясніша ти в темницях» (англ.)

[3] Вислів належить Т. Зінкевич-Євстигнєєвій і Д. Фролову, авторам книжки “Тайна женственности, или Как женщине раcкрыть свою Силу и стать Хозяйкой собственной жизни”.


Інші статті Ірини Новиченко:
Усе буде правильно
Жіноче і чоловіче начала: вічний пошук гармонії
Пробудження родових енергій
Творимо Простір любові
Чистотою, світлом перемагаємо!
Перехід-IV: чоловічий і жіночий полюси Третього Гетьманату
«Освітянська лотерея»: Тести негативно впливають на свідомість і підсвідомість молоді
Україна в контексті розвитку світової цивілізації: зміна парадигми
Вітчизняні освітні технології в контексті Болонського процесу
Україна як простір любові
Інформаційне перенавантаження

Гравець: 
Ірина Новиченко
2501

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка