Що робити політику, який бреше, краде і веде передвиборчу кампанію на базі одного лише популізму? Як захиститися від потоків критики? Можна спробувати класичний прийом "отруєння колодязю": не відповідати по суті звинувачень, а дискредитувати аргументи критиків справжніми чи повністю вигаданими зустрічними звинуваченнями. Але критиків багато.
Дискредитувати, наприклад, всіх журналістів не вийде. І тут на допомогу політикам поспішають "отруювачі колодязю" - справжній феномен доби постправди, пише на своїй сторінці у Фейсбук Іван Примаченко, співзасновник освітніх курсів Prometheus.
На його думку, це - волонтери інформаційної війни, які готові поширювати ненависть і маніпуляції проти особистостей і груп з певними суспільними/політичними переконаннями скоріше заради задоволення, ніж якоїсь конкретної мети.
Мотивація "отруювачів колодязів" різноманітна. Комусь хочеться взяти активну участь в житті держави, не відходячи від екрану Facebook. Кимось керує страх. Комусь хочеться асоціювати себе з певним колом лідерів думок і включається давній інстинкт "свій – чужий". Комусь просто нудно. А що може бути більш захоплюючим за створення кумирів, якщо не їх публічне розвінчання?
Якщо кінцева мета самих "отруювачів на волонтерських засадах" - це розвага і виплеск емоцій, то мета тих, хто організує цей процес, значно більш цинічна. Якщо довіра до політика повністю підірвана, то виникає величезна спокуса замість складного процесу її відновлення вдатися до простих засобів: знищити довіру до всіх інших. Якщо всі навколо ще гірші за організаторів "отруєння колодязів", то навіщо їх змінювати?
В результаті характерною ознакою "отруювачів" є відсутність позитивної повістки денної. Вони виступають не "за цих і проти тих", а "проти і тих і тих". Організаторів інформаційного "отруєння" не люблять – просто не атакують, як їх опонентів. При цьому це коло ненависті має тенденцію до швидкого розширення. Люди, які ще вчора вихвалялися групою "отруювачів", вже завтра можуть стати "ворогами", що заслуговують лише на тотальне висміювання та дискредитацію.
Наслідки не змусять на себе чекати. Довіра це цемент, який єднає між собою всі цеглини суспільної будівлі. Буде вимито цей цемент – впаде і сама держава. Якщо всі держслужбовці "злодії і крадії", то хто з нормальних людей захоче йти на держслужбу і реформувати країну? Якщо всі журналісти "продажні", то чи є сенс очікувати на велику кількість якісно нових видань? Якщо "антикорупціонери більша проблема ніж корупціонери", то на яку перемогу над корупцією варто очікувати країні? Якщо всі політики "покидьки і клоуни" лише тому, що вони не відповідають рожевим мріям, то як довго нам доведеться чекати на фундаментальне оновлення політики в Україні? Чим менше довіри в середині суспільства, тим складніше стає робити зміни на краще: від волонтерства і громадської діяльності до бізнесу і політики. Коли всі не довіряють один одному, то на встановлення елементарної базової довіри йде більше енергії, ніж на саму роботу.
Організаторів "отруєння колодязів" не можна вибачити, але їх розрахунок можна зрозуміти. Жодні моральні закони їм не писані. Якщо внаслідок їх діяльності почнеться колапс держави, то вони як щури порозбігаються по закордонню чи почнуть служити вже новим господарям. Але навіщо в процесі тотального знищення довіри в середині суспільства беруть участь активні і розумні люди? Пам'ятаю як в університеті ми грали в гру "спотвори біографію". Учасники гри випадково отримували прізвища різних позитивних історичних персон і мали переказати їх біографію так, щоб оточуючі (які не знали, кого описує гравець), повірили, що мова йде про останнього покидька. Ця гра нам набридла дуже швидко, бо виявилося, що абсолютно кожну найгероїчнішу людину простими перекручуваннями можна перетворити в інфернальну персону.
Звичайно, це не означає, що суспільство має утримуватися від конструктивної, хай і жорсткої, критики. Але якщо будь-який дрібний невірний крок людини чи організації роздувається до тотального колапсу її репутації. Або покидьками оголошуються не конкретні персони, а цілі групи людей, що, наприклад, об'єднані однією професією. Чи коли критика засновується не на фактах, а на емоціях, домислах і тлумаченнях. Тоді варто зупинитися і подумати, чи не граємо ми мимоволі в "отруювача колодязів".
Зазвичай я дуже різкий в своїх внутрішніх оцінках, але намагаюся по мінімуму озвучувати їх публічно. Якщо я вважаю когось імітатором в своїй безпосередній галузі, то банально починаю працювати більше: реальні результати розставлять все по своїм місцям. Якщо люди, які здаються мені профанаторами, працюють в іншій галузі, я намагаюся не критикувати, а підтримувати діяльність справжніх професіоналів цього напрямку. Єдиний спосіб довести чиюсь неправоту – зробити кращу альтернативу самому чи допомогти комусь іншому в цьому. Хай і якоюсь дрібницею.
Нам складно бути на 100% впевненими в оцінках інших людей. Але в одному можна бути впевненим точно: якщо довіра в середині нашого суспільства буде знищена остаточно, то звинувачувати в цьому ми зможемо лише нас самих.
Наші інтереси:
Розуміти ситуацію і враховувати психологію людей, а також їхні слабкості (а не маніпулювати ними) - ось, що справді потрібно для політика.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Довіра – це цемент, який єднає цеглини суспільної будівлі. Буде вимито цей цемент – впаде держава
Світ:
Що робити політику, який бреше, краде і веде передвиборчу кампанію на базі одного лише популізму? Як захиститися від потоків критики? Можна спробувати класичний прийом "отруєння колодязю": не відповідати по суті звинувачень, а дискредитувати аргументи критиків справжніми чи повністю вигаданими зустрічними звинуваченнями. Але критиків багато.
17062502.jpg
Дискредитувати, наприклад, всіх журналістів не вийде. І тут на допомогу політикам поспішають "отруювачі колодязю" - справжній феномен доби постправди, пише на своїй сторінці у Фейсбук Іван Примаченко, співзасновник освітніх курсів Prometheus.
На його думку, це - волонтери інформаційної війни, які готові поширювати ненависть і маніпуляції проти особистостей і груп з певними суспільними/політичними переконаннями скоріше заради задоволення, ніж якоїсь конкретної мети.
Мотивація "отруювачів колодязів" різноманітна. Комусь хочеться взяти активну участь в житті держави, не відходячи від екрану Facebook. Кимось керує страх. Комусь хочеться асоціювати себе з певним колом лідерів думок і включається давній інстинкт "свій – чужий". Комусь просто нудно. А що може бути більш захоплюючим за створення кумирів, якщо не їх публічне розвінчання?
Якщо кінцева мета самих "отруювачів на волонтерських засадах" - це розвага і виплеск емоцій, то мета тих, хто організує цей процес, значно більш цинічна. Якщо довіра до політика повністю підірвана, то виникає величезна спокуса замість складного процесу її відновлення вдатися до простих засобів: знищити довіру до всіх інших. Якщо всі навколо ще гірші за організаторів "отруєння колодязів", то навіщо їх змінювати?
В результаті характерною ознакою "отруювачів" є відсутність позитивної повістки денної. Вони виступають не "за цих і проти тих", а "проти і тих і тих". Організаторів інформаційного "отруєння" не люблять – просто не атакують, як їх опонентів. При цьому це коло ненависті має тенденцію до швидкого розширення. Люди, які ще вчора вихвалялися групою "отруювачів", вже завтра можуть стати "ворогами", що заслуговують лише на тотальне висміювання та дискредитацію.
Наслідки не змусять на себе чекати. Довіра це цемент, який єднає між собою всі цеглини суспільної будівлі. Буде вимито цей цемент – впаде і сама держава. Якщо всі держслужбовці "злодії і крадії", то хто з нормальних людей захоче йти на держслужбу і реформувати країну? Якщо всі журналісти "продажні", то чи є сенс очікувати на велику кількість якісно нових видань? Якщо "антикорупціонери більша проблема ніж корупціонери", то на яку перемогу над корупцією варто очікувати країні? Якщо всі політики "покидьки і клоуни" лише тому, що вони не відповідають рожевим мріям, то як довго нам доведеться чекати на фундаментальне оновлення політики в Україні? Чим менше довіри в середині суспільства, тим складніше стає робити зміни на краще: від волонтерства і громадської діяльності до бізнесу і політики. Коли всі не довіряють один одному, то на встановлення елементарної базової довіри йде більше енергії, ніж на саму роботу.
Організаторів "отруєння колодязів" не можна вибачити, але їх розрахунок можна зрозуміти. Жодні моральні закони їм не писані. Якщо внаслідок їх діяльності почнеться колапс держави, то вони як щури порозбігаються по закордонню чи почнуть служити вже новим господарям. Але навіщо в процесі тотального знищення довіри в середині суспільства беруть участь активні і розумні люди? Пам'ятаю як в університеті ми грали в гру "спотвори біографію". Учасники гри випадково отримували прізвища різних позитивних історичних персон і мали переказати їх біографію так, щоб оточуючі (які не знали, кого описує гравець), повірили, що мова йде про останнього покидька. Ця гра нам набридла дуже швидко, бо виявилося, що абсолютно кожну найгероїчнішу людину простими перекручуваннями можна перетворити в інфернальну персону.
Звичайно, це не означає, що суспільство має утримуватися від конструктивної, хай і жорсткої, критики. Але якщо будь-який дрібний невірний крок людини чи організації роздувається до тотального колапсу її репутації. Або покидьками оголошуються не конкретні персони, а цілі групи людей, що, наприклад, об'єднані однією професією. Чи коли критика засновується не на фактах, а на емоціях, домислах і тлумаченнях. Тоді варто зупинитися і подумати, чи не граємо ми мимоволі в "отруювача колодязів".
Зазвичай я дуже різкий в своїх внутрішніх оцінках, але намагаюся по мінімуму озвучувати їх публічно. Якщо я вважаю когось імітатором в своїй безпосередній галузі, то банально починаю працювати більше: реальні результати розставлять все по своїм місцям. Якщо люди, які здаються мені профанаторами, працюють в іншій галузі, я намагаюся не критикувати, а підтримувати діяльність справжніх професіоналів цього напрямку. Єдиний спосіб довести чиюсь неправоту – зробити кращу альтернативу самому чи допомогти комусь іншому в цьому. Хай і якоюсь дрібницею.
Нам складно бути на 100% впевненими в оцінках інших людей. Але в одному можна бути впевненим точно: якщо довіра в середині нашого суспільства буде знищена остаточно, то звинувачувати в цьому ми зможемо лише нас самих.
Розуміти ситуацію і враховувати психологію людей, а також їхні слабкості (а не маніпулювати ними) - ось, що справді потрібно для політика.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта